Біле Ікло

Розділ І У погоні за м’ясом

Темний хвойний ліс височів обабіч скутого кригою водного шляху. Вітер, який незадовго перед тим пронісся, зірвав із дерев білий сніговий покрив, і в сутінках, що надходили, вони стояли чорні та зловісні, ніби припавши одне до одного. Нескінченне мовчання огорнуло землю. Це була пустеля – безжиттєва, нерухома, і тут було так холодно й самотньо, що навіть не відчувалося смутку. У цьому краєвиді можна було помітити радше схожість до сміху, але сміху, який страшніший за скорботу, сміху безрадісного, як посмішка сфінкса, холодного, як лід. То вічність, премудра й непорушна, глузувала зі суєтності життя й марності його зусиль. Це була пустеля – дика, безжальна північна пустеля.

І все-таки в ній було життя, насторожене й зухвале. Уздовж замерзлого водного шляху повільно рухалася зграя вовкоподібних собак. Їхня скуйовджена шерсть була вкрита інеєм.

Подих, що виходив з їхніх пащ, негайно ж замерзав у повітрі й, осідаючи у вигляді пари, утворював на шерсті крижані кристали. На них була шкіряна упряж; такими самими посторонками вони були упряжені в сани, що тяглися позаду. Нарти не мали полозів; вони були зроблені з грубої березової кори й усією своєю поверхнею лежали на снігу. Передній край їх був трохи загнутий догори, і це давало їм змогу підминати під себе верхній м’якший шар снігу, що пінився спереду, наче гребінь хвилі. На нартах лежав міцно прив’язаний вузький довгий ящик і лежали ще деякі речі: ковдра, сокира, кавник і сковорода, але насамперед упадав у вічі довгастий ящик, що займав більшу частину місця.

Спереду на широких канадських лижах крокувала, пробиваючи собакам дорогу, людина. За нартами йшла інша, а на нартах у ящику лежала третя людина, шлях якої був закінчений, людина, яку пустеля перемогла і вбила, назавжди позбавивши її нагоди рухатися й боротися. Пустеля не терпить руху. Життя ображає її, тому що життя – це рух, а вічне прагнення пустелі – знищити рух. Вона заморожує воду, щоб зупинити її плин до моря; вона виганяє сік із дерев, доки вони не промерзнуть до свого найпотужнішого серця, але найлютіше й найбезжальніше пустеля душить і переслідує людину, найбентежніший прояв життя, вічний протест проти закону, за яким усякий рух незмінно приводить до спокою.

Спереду й позаду нарт, безстрашні та неприборкані, йшли ті двоє людей, які ще не вмерли. Вони були закутані в хутра й м’які дублені шкури. Брови, щоки та губи в них були так густо вкриті інеєм, який осів на обличчя від їхнього морозного подиху, що риси їх майже неможливо було розрізнити. Це надавало їм вигляду якихось замаскованих примар, котрі проводжають у потойбічний світ іще одну примару. Але під цими масками були люди, що бажали проникнути в царство розпачу, глузування й мертвої тиші, маленькі істоти, що прагнули грандіозних пригод, боролися з могутністю країни, далекої, чужої та безжиттєвої, як безодні простору. Вони йшли мовчки, зберігаючи подих для важкої роботи тіла. Тиша, що насунулася зусібіч, тиснула на них своєю майже відчутною присутністю. Вона тиснула на їхній мозок так, як повітря силою багатьох атмосфер тисне на тіло водолаза, що спустився на глибину, тиснула всією вагою нескінченного простору, всім жахом невідворотного вироку. Тиша проникала в найглибші звивини мозку, вичавлюючи з нього, мов сік із винограду, всі помилкові пристрасті й захоплення, будь-яку схильність до самозвеличення; вона тиснула так, поки люди самі не починали вважати себе обмеженими й маленькими, незначними крихтами та мошками, що загубилися зі своєю жалюгідною мудрістю й короткозорим знанням у вічній грі сліпих стихійних сил.

Минула одна година, друга… Бліде світло короткого безсонячного дня майже згасло, коли в тихому повітрі раптом пролунав слабкий віддалений скрик. Він швидко підсилювався, поки не досяг найвищої напруги, протяжно пролунав, тремтливий і пронизливий, і знову повільно завмер удалині. Його можна було б прийняти за лемент загиблої душі, якби не різко виражений відтінок тужливої злості й болісного голоду. Людина, що йшла попереду, озирнулась, і очі її зустрілися з очима людини, котра йшла позаду. І, переглянувшись понад вузьким довгастим ящиком, вони кивнули один одному головою. Другий лемент із гостротою голки прорізав тишу. Обидві людини визначили напрямок звуку: він ішов звідкись позаду, зі снігової рівнини, яку вони щойно залишили. Третій лемент почувся трохи ліворуч від другого.

– Білле, вони йдуть слідом за нами, – сказав чоловік, що рухався попереду.

Голос його лунав хрипло й неприродно, і говорив він із помітним зусиллям.

– М’ясо стало рідкістю, – відповів його товариш. – Ось уже кілька днів, як нам не траплявся слід зайця.

Після цього вони притихли, й далі уважно прислухались до вересків, які лунали позаду, то тут, то там.

Коли настала темрява, вони спрямували собак до групи ялинок, що вивищувалися край дороги, і зупинилися на ночівлю. Труну поставили біля багаття, і вона була їм одночасно за лаву і стіл. Собаки, збившись докупи з віддаленого краю вогнища, гарчали та гризлися між собою, не виявляючи жодного бажання поганяти в темряві.

– Мені здається, Генрі, що вони щось надто завзято тиснуться до багаття, – сказав Білл.

Генрі, що сидів навпочіпки коло багаття й опускав у цей момент шматочок льоду в каву, щоб осадити гущу, махнув у відповідь. Він не вимовив ані слова доти, поки не сів на труну й не взявся до їжі.

– Вони знають, де безпечніше, – відповів він, – і воліють їсти самі, ніж стати їжею для інших. Собаки розумні тварини.

Білл похитав головою:

– Ну, не знаю…

Товариш із подивом глипнув на нього.

– Уперше чую, що ти не визнаєш за ними розуму, Білле!

– Генрі, – відповів той, задумливо розжовуючи боби, – чи помітив ти, як вони виривали сьогодні один в одного кавалки, коли я годував їх?

– Так, лютіше, ніж завжди, – погодився Генрі.

– Скільки в нас собак, Генрі?

– Шість.

– Добре, Генрі… – Білл на хвилину зупинився ніби для того, щоб додати своїм словам іще більшої ваги. – Так, у нас шість собак, і я взяв із мішка шість рибин. Я дав кожному по рибині й… Генрі, однієї риби мені не вистачило!

– Ти помилився в підрахунку!

– У нас шість собак, – холоднокровно повторив Білл. – І я взяв шість рибин, але Одновухий залишився без риби. Я повернувся й узяв із мішка ще одну рибу.

– Маємо тільки шість псів, – пробурмотів Генрі.

– Генрі, – вів далі Білл, – я не кажу, що то всі були собаки, але по рибині отримали семеро.

Генрі перестав їсти й через вогонь перерахував очима собак.

– Їх тільки шестеро, – сказав він.

– Я бачив, як одна тікала снігом, – наполегливо заявив Білл. – Їх було семеро.

Генрі співчутливо подивився на нього.

– Знаєш, Білле, я буду дуже радий, коли ця подорож завершиться.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Мені здається, це становище починає нервувати тебе й тобі ввижаються примарні речі.

– Я сам подумав про це, – серйозно зауважив Білл, – і тому, коли він утік, я ретельно оглянув сніг і знайшов його сліди. Потім я уважно перерахував собак: їх було тільки шестеро. Сліди ще збереглися на снігу. Хочеш, я покажу тобі їх?

Генрі нічого не відповів і далі мовчки жував. Закінчивши їсти, він випив кави й, обтерши рот тильною стороною руки, сказав:

– Отже, ти гадаєш…

Протяжливий, лиховісний крик, що пролунав звідкись із темряви, перервав його.

Генрі притих, прислухався й, показуючи рукою вбік, звідки донеслося скиглення, закінчив:

– Що, це був один із них?

Білл махнув головою.

– Хай йому чорт! Я не можу уявити собі нічого іншого. Ти й сам бачив, як занепокоїлися собаки.

Виття і скиглення у відповідь прорізали тишу, перетворюючи безмовність у божевілля. Звуки було чути з усіх боків, і собаки, з остраху притискаючись один до одного, так близько підійшли до вогню, що на них почав жевріти смух. Білл підкинув дров у багаття й закурив люльку.

– А мені все-таки здається, що ти трохи того… несповна розуму, – промовив Генрі.

– Генрі… – Він не поспішаючи закурив, перш аніж говорити. – Я думаю про те, наскільки він щасливіший від нас із тобою.

Білл тицьнув великим пальцем у ящик, на якому вони сиділи.

– Коли ми помремо, – докинув він, – це буде щастям, якщо знайдеться вдосталь каміння, щоб наші трупи не перепали собакам.

– Але в нас немає ні друзів, ані грошей, ані багато чого іншого, що було в нього, – заперечив Генрі. – Навряд чи хтось із нас може розраховувати на пишний похорон.

– Не розумію я, Генрі, що могло змусити ось цього чоловіка, що у своїй батьківщині був лордом абощо й ніколи не мав потреби ні в їжі, ні в житлі, – що могло змусити його сунутися в цей Богом забутий край!

– Він міг би дожити до глибокої старості, якби залишився вдома, – погодився Генрі.

Білл відкрив рот, щоб заговорити, але передумав і кинув погляд у темряву, що обступила їх зусібіч. У ній не можна було розрізнити контурів, і тільки можна було помітити пару очей, що блищали, як жаринки. Генрі кивком голови вказав на другу пару очей, потім і на третю. Ці променисті очі оточували стоянку. Часом яка-небудь пара рухалася й зникала, але негайно ж з’являлася знову.

Неспокій серед псів увесь час зростав, і, охоплені страхом, вони раптом скупчилися біля багаття, намагаючись заповзти під ноги людям. У звалищі один із собак упав коло самого вогню й жалібно завив зі страху; у повітрі розвіявся запах обсмаленого смуху. Шум і збентеження змусили коло сяйних очей тривожно зарухатися й навіть відступити, але щойно все заспокоїлося, коло знову зімкнулося.

– Кепська справа, брате, коли немає набоїв.

Білл витрусив трубку й став допомагати товаришеві ладнати постіль із ковдр і хутра на ялинових гілках, які він розклав на снігу ще до вечері. Генрі пробурмотів щось і взявся розшнуровувати мокасини.

– Скільки в тебе залишилося набоїв? – запитав він.

– Три, – пролунала відповідь. – Хотів би я, щоб їх було триста; я б тоді показав їм, чорт забирай.

Білл сердито пригрозив кулаком убік жаристих очей і почав знімати мокасини перед вогнем для просушування.

– Хоч би мороз цей ущух абощо, – вів далі Білл, – от уже два тижні як тримається п’ятдесят градусів нижче нуля. Ех, краще б не затівати цієї подорожі, Генрі. Не подобаються мені щось наші справи. Хай би якомога швидше все скінчилося, щоб сидіти нам коло вогню у форту Мак-Геррі й грати в карти – от чого я хотів би!

Генрі пробубонів щось і поліз під ковдру. Він почав був уже засинати, коли його розбудив голос товариша.

– Скажи, Генрі, той, інший, який прийшов і отримав рибу – чому собаки не кинулися на нього?… От що мене дивує!

– Чого це ти так захвилювався, Білле? – пролунала сонна відповідь. – Раніше з тобою цього не траплялося. Замовкни й дай мені заснути. Мабуть, у твоєму шлунку накопичилося багато кислот – ось ти й нервуєш.

Люди спали, важко дихаючи, загорнувшись єдиною ковдрою. Вогонь багаття згасав, і коло сяйливих очей замикалося все щільніше. Собаки з остраху ближче тулились один до одного, розгнівано гарчали, коли яка-небудь пара очей занадто наближалася. Раптом Білл прокинувся від гучного гавкання. Він обережно виповз із-під ковдри, щоб не перервати сон товариша, і підкинув дров у багаття. Коли вогонь розгорівся, коло жаристих очей трохи розширилося. Погляд Білла випадково впав на собак, що скупчилися. Протерши очі, він глянув уважніше. Потім знову заповз під ковдру.

– Генрі, – покликав він, – агов, Генрі!

Генрі забурчав спросоння:

– Ну, що там іще?

– Нічого особливого, тільки їх знову семеро. Я щойно порахував.

Генрі відповів на цю звістку гучним хропотом.

Уранці він прокинувся першим і збудив Білла. Була вже шоста година, але на світання треба було очікувати не раніше дев’ятої, і Генрі в темряві взявся готувати сніданок. Білл тим часом згортав ковдри й готував нарти.

– Скажи, Генрі, – раптом запитав він, – скільки, ти кажеш, у нас було собак?

– Шість, – відповів Генрі.

– Неправда! – урочисто заявив Білл.

– А що, знову сім?

– Ні, п’ять. Одного немає.

– Прокляття! – оскаженіло викрикнув Генрі й, полишивши приготування їжі, пішов рахувати собак.

– Ти маєш рацію, Білле, Пузир зник.

– І, напевно, він полетів стрілою, якщо вже зважився втекти.

– Не думаю. Вони просто зжерли його. Закладаюся, що він добряче верещав, коли вони встромлювали в нього зуби… прокляті!

– Він завжди був дурним псом, – зауважив Білл.

– Але не настільки, щоб у такий спосіб позбавити себе віку, – заперечив Генрі.

Він зміряв допитливим поглядом собак, що зосталися, оцінюючи кожного з них.

– Упевнений, що ніхто із цих не утнув би такої дурниці.

– Цих і ломакою не прогнати від багаття, – підмітив Білл. – Але я завжди гадав, що Пузир погано закінчить.

І це було всією епітафією над собакою, що загинув у північній пустелі; але інші пси й навіть люди задовольнялися епітафією коротшою.

Розділ ІІ Вовчиця

Поснідавши й склавши в нарти елементарне табірне спорядження, мандрівники повернулися спиною до приманливого багаття й покрокували вперед, назустріч темряві. Повітря відразу озвалося жалісним виттям, з усіх боків лунали голоси, що перегукувалися між собою в нічних сутінках. Розмова стихла. Близько дев’ятої години почало світати. Опівдні південний край неба набув рожевого кольору, і на ньому чітко виступила лінія обрію, відокремлюючи опуклою ознакою північний край від країн полудневого сонця. Але рожева фарба незабаром зникла. Сіре денне світло трималося до третьої години, потім і воно згасло, поступившись місцем темній полярній ночі, що огорнула своїм покривалом безмовну пустельну землю.

Темрява згущалася; крики праворуч, ліворуч і позаду лунали чимраз виразніше, а іноді чулися так близько, що бентежили виснажених собак, на кілька секунд викликаючи в них паніку.

Після чергового переполоху, коли Білл і Генрі впрягли тварин у посторонки, Білл сказав:

– Добре, якби вони знайшли де-небудь дичину й дали нам спокій.

– Так, вони неабияк дратують, – відгукнувся Генрі.

До наступної зупинки чоловіки не вимовили ані слова.

Генрі стояв, нахилившись над казаном, у якому кипіли боби, і підкидав у нього шматочки льоду, аж раптом до вух його долетів звук удару, покрик Білла й гострий злісний виск болю, що пролунав із-поміж гурту собак. Він здригнувся від несподіванки, але вчасно випрямився та побачив розмитий контур звіра, що тікав снігом у темряву. Потім він глянув на Білла, що стояв серед собак із виразом чи то радості, чи то здивування на обличчі. В одній руці він тримав товстий кийок, а в другій – кавалок сушеної лососини.

– Він вихопив у мене половину рибини, – повідомив Білл, – але я встиг-таки вдало відлупцювати його. Ти чув, як він заверещав?

– Хто ж це був? – запитав Генрі.

– Я не встиг розгледіти. Але в нього були чорні ноги й паща, і шерсть, – і, можливо, він схожий на собаку.

– Напевно, приручений вовк!

– До біса ручний, якщо він приходить щоразу під час годування, щоб дістати свою порцію риби.

Уночі, коли після вечері вони сиділи на довгастому ящику, затягуючи свої люльки, коло сяйних цяток зімкнулося щільніше.

– Хотів би я, щоб вони натрапили на череду лосів і забули про нас, – зауважив Білл.

Генрі якось недоброзичливо забурчав, і близько чверті години тривало мовчання. Він спрямував погляд на вогонь, а Білл дивився на сяючі очі, які блищали в темряві, саме за межами світла, що падало від багаття.

– Хотілося б мені бути вже в Мак-Геррі, – знову почав він.

– Замовкни ти, будь ласка, зі своїми бажаннями й припини каркати, – сердито буркнув Генрі. – Це все твоя печія. Прийми, до речі, ложку соди, відразу настрій поліпшиться, і ти станеш приємнішим співрозмовником.

Уранці Генрі збудила несамовита лайка, що лунала з вуст Білла. Генрі підвівся на лікті, товариш його стояв коло щойно розпаленого багаття з піднятими догори руками й викривленим від злості обличчям.

– Агов! – вигукнув Генрі, – що трапилося?

– Лягуха зник, – пролунала відповідь.

– Не може бути!

– Кажу тобі, він зник.

Генрі виліз із-під ковдри й попрямував до собак. Він ретельно перерахував їх і адресував чергове прокляття темним силам пустелі, що позбавили їх іще одного пса.

– Лягуха був найдужчим із-поміж усього цугу, – промовив нарешті Білл.

– І до того ж він був далеко не дурним, – додав Генрі.

Така була друга епітафія за ці два дні.

Сніданок минув у сумному мовчанні, а потім чотирьох собак, що залишилися, знову впрягли в нарти. День, який настав, нічим не відрізнявся від попереднього. Люди йшли мовчки, серед крижаного моря. Тишу порушував тільки вереск їхніх ворогів, які незримо прямували за ними. З темрявою, що надходила наприкінці дня, вороги, відповідно до свого звичаю, почали наближатися, і крики їх зробилися гучнішими; собаки хвилювалися, здригалися й кілька разів у нападі панічного жаху плутали посторонки, поширюючи свій страх і на людей.

– От що вас утримає, дурні тварини, – сказав того самого вечора Білл, самовдоволено оглядаючи свою роботу.

Генрі припинив готувати їжу, воліючи подивитися, у чому річ. Його товариш не тільки зв’язав усіх собак, а й з’єднав їх за індіанським способом ломаками. Навколо шиї кожного собаки він причепив шкіряний ремінь, до якого прив’язав грубу ломаку завдовжки чотири-п’ять футів. Інший кінець ломаки був закріплений за допомогою такого самого шкіряного ременя до вбитої в землю тички. Собака не міг перегризти ремінь, прикріплений найближчим до нього кінцем ломаки. Палиця також не давала псу змоги дістатися ременя з іншого боку.

Генрі схвально хитнув головою.

– Це єдиний спосіб утримати Одновуха, – сказав він. – Він може прокусити будь-яку шкуру, як бритвою переріже. А тепер ми знайдемо їх уранці неушкодженими й на місці.

– Закладаюся, що так воно й буде! – підтвердив Білл. – Якщо хоч один пропаде, я відмовлюся від кави.

– Вони прекрасно розуміють, що в нас немає набоїв, – зауважив Генрі перед тим, як лягати спати, і звернув увагу товариша на блискуче коло, що їх оточило. – Якби ми могли зробити кілька пострілів, вони були б люб’язнішими. Кожної ночі вони чимраз наближаються. Відведи очі від багаття й подивися в темряву. Ось… Чи бачив ти цього?

Деякий час люди стежили за рухами невиразних фігур за межами вогнища. Позираючи пильно туди, де в пітьмі світилася пара очей, можна було часом розрізнити контури звіра. Іноді вдавалося навіть помітити, що вони пересуваються.

Якийсь шум серед собак привернув увагу мандрівників. Одновух видавав уривчасті жалібні звуки й смикався, наскільки дозволяла йому палиця, у темряву, вряди-годи докладаючи відчайдушних зусиль, щоб ухопити ломаку зубами.

– Поглянь лишень, Білле, – прошепотів Генрі.

Простісінько до багаття м’якою, ледве чутною ходою наближався якийсь звір, схожий на пса. У його рухах відчувалась обережність і зухвалість; він уважно спостерігав за людьми, до того ж не спускаючи очей із собак. Одновухий смикнувся, наскільки дозволяла йому палиця, до незваного гостя й тужливо завив.

– Цей дурень Одновух начебто не дуже боїться, – тихо вимовив Білл.

– Це вовчиця, – так само тихо промовив Генрі. – Тепер зрозуміло, чому зникли Пузир і Лягуха. Вона слугує принадою для своєї зграї. Вона заманює собаку, а потім решта зграї кидається на жертву й з’їдає її.

Вогонь затріщав. Головешка з гучним шипінням відкотилася убік. Від цього звуку дивна тварина відскочила назад у темряву.

– Генрі, я думаю… – почав Білл.

– Що ти думаєш?

– Я думаю, що це той самий звір, якого я вдарив ломакою.

– У цьому немає жодного сумніву, – відповів Генрі.

– До речі, чи не здається тобі, – вів далі Білл, – що близьке знайомство цього звіра з багаттям є підозрілим, ба навіть зухвалим?

– Він, без сумніву, знає більше, ніж треба знати вовкові, що поважає себе – погодився Генрі. – Вовк, який приходить вечорами їсти з собаками, мусить, безперечно, мати великий життєвий досвід.

– У старого Віллена був якось собака, що втік до вовків, – уголос міркував Білл. – Я це добре знаю, тому що особисто застрелив його серед зграї на оленячому пасовищі поблизу Літтл-Стака. Старий плакав, як дитина, і казав, що не бачив його три роки; весь цей час він був із вовками.

– По-моєму, ти маєш рацію, Білле. Цей вовк – ніхто інший, як собака, і, напевно, не раз отримував рибу з рук людей.

– Тільки б не схибити, і цей вовк, а насправді собака, незабаром перетвориться в мене просто на м’ясо, – проголосив Білл. – Ми не можемо більше втрачати тварин.

– Але в тебе залишилося всього-на-всього три набої, – зауважив Генрі.

– Я зачекаю слушного моменту й візьму точний приціл! – пролунала відповідь.

Уранці Генрі розпалив вогонь і приготував сніданок під хропіння свого товариша.

– Ти так солодко спав, – сказав йому Генрі, – що мені забракло духу будити тебе.

Білл сонно взявся до їжі. Помітивши, що чашка його порожня, він потягнувся за кавою. Але кавник стояв далеко, біля Генрі.

– Скажи лишень, Генрі, – промовив він доброзичливо, – ти нічого не забув?

Генрі уважно роззирнувся обабіч і заперечливо похитав головою. Білл підняв порожню чашку.

– Ти не отримаєш кави, – промовив Генрі.

– Невже вся вийшла? – злякано запитав Білл.

– Ні!

– Ти, можливо, дбаєш про моє травлення?

– Ні!

Обурення охопило Білла:

– У такому разі я вимагаю пояснення, – сказав він.

– Машистий зник, – відповів Генрі.

Не поспішаючи, з виглядом цілковитої покори своїй долі Білл повернув голову й, не підводячись із місця, почав рахувати собак.

– Як це трапилося? – запитав він сумним голосом.

Генрі стенув плечима:

– Не знаю. Хіба що Одновух перегриз йому ремінь. Сам він цього зробити не міг.

– Клятий пес! – Білл говорив тихо й серйозно, не виказуючи злості, що нуртувала в ньому. – Не вдалося перегризти свого, так перегриз Машистому.

– Ну, всі муки Машистого тепер, у будь-якому разі, закінчилися; він, без сумніву, уже перетравився і стрибає по пустелі в череві двадцяти вовків, – сказав Генрі, і це стало епітафією третьому зниклому собаці… – Хочеш кави, Білле?

Білл заперечно похитав головою.

– Пий! – сказав Генрі, піднімаючи кавник.

Білл відсунув чашку.

– Хай я буду тричі проклятий, якщо вип’ю. Я сказав, що не питиму кави, якщо пропаде собака, тож і не стану пити!

– А кава незрівнянна, – спокушав товариша Генрі.

Але Білл був упертий і поснідав усухом’ятку, приправляючи їжу лайками на адресу Одновуха, що утнув із ним таку штуку.

– Сьогодні ввечері я прив’яжу їх на досить великій відстані один від одного, – сказав Білл, коли вони знову вирушили в дорогу.

Вони подолали не більше за сто кроків, коли Генрі, що йшов попереду, нахилився й підняв якийсь предмет, що потрапив йому під лижву. Було темно, отже, він не міг роздивитися його, але Генрі впізнав предмет на дотик. Він кинув його назад так, що той ударився в нарти й, відскочивши, полетів під ноги Біллові.

– Можливо, це тобі знадобиться, – зауважив Генрі.

Білл зойкнув від несподіванки. Це була палиця, якою він прив’язав напередодні Машистого, – усе, що від нього залишилося.

– Вони з’їли його разом зі шкурою, – заявив Білл, – навіть ремінь відгризли від палиці по обидва боки. Вони страшенно голодні, Генрі, і візьмуться за нас, перш аніж ми закінчимо подорож.

Генрі зухвало реготнув:

– Вовки, щоправда, ніколи ще так не полювали на мене, але я бачив у своєму житті чимало, і проте зберіг свою голову на плечах. Мабуть, знадобиться дещо страшніше від зграї цих докучливих тварин, щоб спекатися твого покірного слуги. Отак, друже!

– Не знаю, не знаю, – похмуро промимрив Білл.

– Ну що, довідаєшся, коли ми доберемося до Мак-Геррі.

– Я щось не надто впевнений у цьому, – наполягав Білл.

– Тебе лихоманить, ось у чому справа, – рішуче зауважив Генрі. – Значна доза хініну, і все як рукою зніме. Я займуся твоїм здоров’ям, щойно ми прибудемо в Мак-Геррі.

Білл забурчав, виражаючи своє незадоволення цим діагнозом, і замовк.

День був такий самий, як і всі інші. Світанок настав близько дев’ятої години. Опівдні обрій забарвився прихованим сонцем, а незабаром по тому на землю насунулися холодні сірі сутінки, які мусили за три години перетворитися на ніч.

Щойно сонце, зробивши невдалу спробу зійти над обрієм, остаточно зникло за межею землі, Білл висунув із нарт рушницю й сказав:

– Ти, Генрі, йди навпростець, а я подивлюся, що діється навкруги.

– Ти б краще не відходив від нарт, – висловив своє незадоволення його супутник, – маєш тільки три набої, а невідомо, що ще може статися.

– Хто ж це тепер каркає? – іронічно зауважив Білл.

Генрі нічого не відповів і пішов уперед сам-один, кидаючи тривожні погляди в сіру далечінь, де зник його товариш. Через годину, скориставшись тим, що нартам довелося зробити великий гак, Білл наздогнав їх на повороті.

– Вони розійшлися широким колом і не гублять нашого сліду, полюючи водночас на дичину. Ці тварини, бачиш, упевнені, що доберуться до нас, але розуміють, що їм доведеться ще почекати, і намагаються не втрачати нічого їстівного.

– Ти хочеш сказати, що вони гадають, буцімто доберуться до нас, – зауважив Генрі.

Але Білл не звернув уваги на його заперечення:

– Я бачив декількох, – вів далі він, – вони доволі знесилені. Можливо, кілька тижнів нічого не їли, крім Пузира, Лягухи й Машистого, а цим таке стадо не нагодуєш. Вовки настільки худорляві, що ребра так і вилазять назовні, а черева підтягнуті під самі спини. Вони на все здатні, кажу тобі, того й гляди збожеволіють, а тоді побачиш, що буде.

Через кілька хвилин Генрі, що йшов тепер за нартами, видав слабкий застережливий свист. Білл обернувся й спокійно зупинив собак. Слідом за ними, з’явившись за останнім поворотом прокладеної нартами стежки, анітрошки не ховаючись, біг якийсь незрозумілий пухнастий звір. Морда його була нахилена до землі, й він рухався вперед дивною, надзвичайно легкою, плавною ходою. Коли вони зупинялися, зупинявся і звір, піднімаючи при цьому голову й пильно спостерігаючи за ними; і щораз, коли він відчував людський дух, ніздрі його здригалися.

– Це вовчиця, – сказав Білл.

Собаки вляглися на снігу, і Білл, обминувши їх, підійшов до товариша, прагнучи краще розгледіти дивного звіра, що переслідував мандрівників протягом кількох днів і позбавив їх уже половини упряжки.

Обнюхавши повітря, звір зробив кілька кроків уперед. Він повторив цей прийом багато разів, поки не опинився в ста кроках від нарт. Отут він зупинився біля групи сосен і, підвівши голову, взявся зором і нюхом вивчати людей, котрі стояли перед ним. Він дивився на них дивним розумним поглядом, як собака, але в його очах не було собачої відданості. Ця розумність була наслідком голоду, така ж жорстока, як його ікла, така ж безжальна, як найлютіший мороз.

Для вовка звір був занадто великим; його обтягнутий кістяк указував на те, що він належить до числа найбільших представників своєї породи.

– На зріст він не менше двох із половиною футів, якщо рахувати від плечей, – міркував Генрі, – а завдовжки, мабуть, ледь не п’ять футів.

– Дивне забарвлення для вовка, – додав Білл. – Ніколи не бачив таких рудих вовків. Дійсно, що твоя кориця.

Звір, утім, не був кольору кориці. І шкуру мав справжню вовчу. Переважно тон її був сірий, але з якимось оманливим рудим відблиском, який то з’являвся, то знову зникав. Здавалося, тут наявне щось на зразок оптичного обману: то був сірий, чисто сірий колір, то раптом у ньому з’являлися риски й відтінки якогось червонясто-рудого тону, що не можна передати словами.

– Він схожий на великого волохатого запряжного собаку, – сказав Білл. – І я нітрохи не здивуюся, якщо він почне зараз метляти хвостом.

– Агов, ти, волохатий, – крикнув він. – Йди сюди! Як тебе звати?

– Він зовсім не боїться тебе, – розсміявся Генрі.

Білл погрозливо замахнувся й голосно закгарчав; але звір не виявив ознак страху. Вони помітили тільки, що він начебто став жвавішим. Він як і раніше не зводив з людей свого суворого розумного погляду. Це було м’ясо, він був голодним, і якби не страх перед людиною, він залюбки з’їв би їх.

– Послухай, Генрі, – сказав Білл, несвідомо знижуючи голос до шепотіння. – У нас є три набої. Але отут перевірена справа. Схибити не можна. Він уже виманив у нас трьох собак. Настав час припинити це. Що ти скажеш?

Генрі ствердно кивнув головою. Білл обережно витяг рушницю з-під покришки нарт. Але не встиг він притулити її до плеча, як вовчиця тієї таки миті кинулася вбік від стежки й зникла в хащах дерев.

Чоловіки переглянулися. Генрі протяжно й виразно свиснув.

– І як це я не здогадався! – скрикнув Білл, поклавши рушницю на місце. – Адже зрозуміло, що вовк, який знає, коли треба з’являтися за своєю порцією під час годування собак, має також знати і вогнепальну зброю. Кажу тобі, Генрі, що ця тварина є причиною всіх наших нещасть. Якби не вона, у нас було б зараз шість собак замість трьох. Хоч не хоч, Генрі, а я піду за нею. Вона занадто хитра, щоб її можна було вбити на відкритому місці. Але я вистежу її й уб’ю з-під куща; це так само надійно, як те, що мене звати Біллом.

– Для цього тобі не треба йти аж так далеко, – сказав його товариш. – Якщо вся ця зграя нападе на тебе, твої три набої будуть тим самим, що три відра води в пеклі. Ці звірі страшенно голодні, і якщо тільки вони нападуть на тебе, Білле, то, вважай, своє ти вже відспівав!

Цього дня вони рано зупинилися на ночівлю. Три собаки не могли тягти нарти так само й з тією-таки швидкістю, що шестеро тварин, і вони виказували безумовні ознаки перевтоми. Мандрівники полягали рано, і Білл заздалегідь прив’язав собак таким чином, щоб вони не могли перегризти ремені один в одного.

Але вовки ставали все сміливішими й не раз будили тієї ночі обох чоловіків. Вони підходили так близько, що собаки лютували зі страху, і людям доводилося час від часу підкидати у вогонь дрова, щоб тримати цих заповзятливих мародерів на достатній відстані.

– Я чув розповіді моряків про те, як акули переслідують кораблі, – зауважив Білл, залазячи під ковдру після того, як багаття знову яскраво запалало. – Ці вовки – сухопутні акули. Вони знають свою справу краще, ніж ми, і повір мені, не для моціону прямують за нами слідом. Вони доберуться до нас, Генрі. Справді, доберуться.

– Тебе, дурня, вони вже наполовину з’їли, – гостро заперечив Генрі. – Коли людина починає говорити про свою передчасну смерть, значить, вона вже наполовину загинула. От і виходить, що тебе вже майже з’їли, коли ти так упевнений, що це трапиться.

– Що ж, вони знищували й дужчих людей, аніж ми з тобою, – відповів Білл.

– Далебі, припини каркати! Несила мені!

Генрі сердито повернувся на інший бік, здивовано відзначивши про себе, що Білл не виявив ознак роздратування. Білл був людиною запальною, і прояв спокою здався Генрі надто підозрілим. Він довго міркував про це перед тим як заснути, і останньою думкою його була така: «А бідолаха Білл дещо струх! Треба буде як слід узятися за нього завтра!»

Розділ ІІІ Крик голоду

День розпочався сприятливо. За ніч не пропало жодного собаки, тож обидва товариші вирушили в дорогу назустріч тиші, темряві й холоду в досить бадьорому настрої. Білл начебто забув похмурі передчуття минулої ночі й весело прикрикнув на собак, коли ті опівдні на нерівному місці перекинули нарти в сніг.

Усе змішалося. Нарти перевернулися догори дном і застрягли між стовбуром дерева й великим каменем; довелося випрягати собак, щоб дати всьому лад. Мандрівники нахилилися над нартами, намагаючись вирівняти їх, аж раптом Генрі помітив, що Одновух відходить убік.

– Сюди, Одновуху! – гаркнув він, випроставшись і обертаючись убік собаки.

Але Одновух побіг по снігу, волочачи за собою посторонки. А там, удалині, на дорозі, якою вони щойно пройшли, на нього чекала вовчиця. Наблизившись до неї, Одновух раптом нашорошив вуха, потім уповільнив кроки й нарешті зупинився. Він уважно розглядав її, але очі його горіли хтивістю. Вовчиця, здавалося, посміхнулася йому, вищирившись радше привітно, ніж загрозливо. Потім, заграючи, вона зробила кілька кроків у напрямку до Одновуха й зупинилася. Одновух також наблизився до неї, усе тією ж напруженою та обережною ходою, наставивши вуха, піднявши хвіст і високо закинувши голову.

Він хотів обнюхати її морду, але вовчиця грайливо й манірно відскочила вбік. Щойно пес робив крок уперед, вона відходила назад. Крок за кроком вона заманювала його все далі від людей. Раптом ніби якесь передчуття промайнуло в мозку Одновуха; він обернувся й кинув оком на перекинуті нарти, на товаришів-собак і на двох людей, що кликали його.

Проте всі вагання його швидко розвіялися, коли вовчиця, підскочивши ближче, обнюхалася з ним і так само манірно відступила назад, щойно він зробив рух до неї.

Тим часом Білл згадав про рушницю. Але вона застрягла під нартами, що перекинулись, і коли йому вдалося, нарешті, за допомогою Генрі підняти їх, Одновух і вовчиця були вже дуже близько одне від одного й занадто далеко від них, щоб варто було ризикувати набоєм.

Надто пізно зрозумів Одновух свою помилку. І, перш аніж люди встигли що-небудь запримітити, він обернувся й кинувся бігти назад до них. Аж тут, під прямим кутом до стежки, навперейми собаці, помчала дюжина вовків, худих і сірих. Уся грайливість і манірність вовчиці миттєво зникли. З гарчанням кинулася вона на Одновуха. Він відіпхнув її плечем і, побачивши, що шлях до нарт перерізано, побіг в іншому напрямку, щоб дістатися їх кружним шляхом. Кожної миті до погоні приєднувалися все нові вовки. Вовчиця бігла слідом за Одновухом.

– Куди ти? – сказав раптом Генрі, кладучи руку на плече товариша.

Білл скинув із себе руку Генрі:

– Не можу я бачити цього. Більше вони не відберуть у нас жодного собаки, я цього не допущу.

З рушницею в руках він пірнув у кущі, що росли обабіч дороги. Його наміри були досить зрозумілі. Обравши нарти центром кола, яким біг Одновух, Білл хотів перерізати на цій кривій шлях вовкам. Із рушницею в руках серед білого дня він міг залякати вовків і врятувати собаку.

– Гляди, Білле! – загарчав йому вслід Генрі. – Будь обережним! Не ризикуй собою!

Генрі сів на нарти й став чекати. Йому більше нічого не залишалося. Білл уже зник з-перед очей, але Одновух, то щезаючи, то з’являючись, виднівся серед кущів і сосен, що росли де-не-де. Генрі вважав його становище безнадійним. Собака прекрасно усвідомлював небезпеку, що загрожувала йому, але біг по зовнішньому колу, а вовки – по внутрішньому, меншому. Марно було припускати, що Одновуху вдасться настільки випередити своїх переслідувачів, щоб учасно перетнути їхнє коло й дістатися нарт.

Шляхи їх мусили схреститися. Десь там, у снігу, зникаючи з його очей за деревами й кущами, – Генрі знав це, – Одновух, Білл і вовки повинні були зійтися. Це трапилося набагато раніше, ніж він очікував. Він почув постріл, потім іще два, один за одним, і сказав собі, що в Білла немає більше набоїв. Потім Генрі почув лемент і ревіння. Він упізнав жалісний і переляканий виск Одновуха, крик пораненого вовка, і це було все. Виття припинилося. Ревіння стихло. Тиша знову спустилася на мертву пустелю.

Генрі довго сидів на нартах. Йому не треба було йти, щоб з’ясувати, що трапилося. Він знав це так само добре, якби бачив усе на власні очі. Раптом він швидко встав і витяг сокиру з нарт, але потім знову сів і замислився; собаки, що залишилися, здригаючись усім тілом, скрутилися коло його ніг.

Нарешті Генрі важко зіп’явся на ноги, ніби втративши відразу всю свою енергію, і взявся запрягати собак у нарти. Перекинувши через плече мотузку, він став тягти їх разом із собаками. Але Генрі не зайшов далеко. Щойно почало смеркатися, він хутко зробив привал і подбав про те, щоб зібрати якомога більше дров. Він нагодував собак, зварив і з’їв свою вечерю й приготував собі постіль коло самого вогню.

Але йому не судилося заснути цієї ночі. Перш аніж він устиг заплющити очі, вовки підійшли зовсім близько. Тепер їх можна було роздивитися, не напружуючи зір. Вони оточили його й багаття щільним колом; при сяйві вогню він бачив, що одні з них стояли, інші лежали, треті, нарешті, пластували на животі або прогулювалися туди й сюди. Деякі навіть спали. Генрі бачив, як вони, скрутившись на снігу, мов собаки, насолоджувалися сном, про який йому тепер годі мріяти.

Він старанно оберігав яскравий вогонь, знаючи, що це єдина перепона, яка відокремлює його тіло від їхніх голодних пащ. Обидва собаки щільно тулилися до нього з обох боків, ніби шукаючи захисту; вони жалісно скавучали й злобливо гарчали, коли якийсь із вовків підходив занадто близько. Це гарчання зазвичай викликало у вовчій зграї сильне хвилювання; звірі зводилися на ноги й робили спроби підійти ближче, наповнюючи повітря виттям і ревінням. Потім усе знову заспокоювалося, і вони вкотре поринали в перерваний сон.

Одначе коло звужувалося чимраз більше. Поступово, дюйм за дюймом, наближаючись один по одному, звірі зменшували своє коло, поки не опинялися, нарешті, на відстані стрибка. Тоді Генрі вихоплював із багаття розжеврені головешки й кидав їх у зграю. Наслідком цього був миттєвий відступ, що супроводжувався виттям й гарчанням, коли влучно кинута головешка попадала в надто сміливого звіра.

Ранок застав Генрі стомленим і змарнілим від безсонної ночі. Він приготував собі сніданок у пітьмі й о дев’ятій годині – коли почало розвиднятися, вовки трохи відступили, – взявся виконувати план, обміркований уночі. Зрубавши молоді ялинки, чоловік зробив із них поперечки й високо прикріпив їх, на зразок риштування, до стовбурів двох більших дерев. Потім, зв’язавши із санної упряжі підіймальну линву, він за допомогою собак підняв труну вгору, на риштування.

– Вони дісталися Білла й, можливо, дістануться мене, але ніколи не торкнуться вас, юначе, – сказав Генрі, звертаючись до мерця в його дерев’яній гробниці.

Потім він вирушив далі; собаки охочіше потягли вже легші нарти; вони також розуміли, що порятунок там, попереду, у Мак-Геррі.

Вовки зовсім осміліли й спокійно бігли позаду й обабіч, висолопивши червоні язики; на їхніх худорлявих боках із кожним рухом вимальовувалися ребра. Вони були дуже худі, справжні мішки, наповнені кістками, з мотузками замість м’язів; і можна було дивуватися, як вони ще тримаються на ногах.

Мандрівник вирішив зупинитися до настання темряви. Опівдні сонце не тільки зігріло південний край неба, а й навіть визирнуло блідим золотавим ободком із-під обрію. Генрі зрозумів, що дні стають довшими, що сонце вертається. Але перш аніж сонце встигло зникнути, він зупинився на ночівлю. Залишалося ще кілька годин сірих сутінок, і Генрі використав їх на те, щоб заготовити дрова.

Ніч знову принесла із собою страх. Вовки ставали чимдалі сміливішими, а на Генрі зле впливало безсоння. Він починав мимоволі дрімати, скулившись коло вогню й закутавшись у ковдру, із сокирою між коліньми; обидва собаки, міцно притулившись до нього, сиділи обабіч. Якось він прокинувся й побачив перед собою на відстані яких-небудь дванадцяти футів великого сірого вовка, найбільшого зі зграї. Коли Генрі глянув на нього, звір зухвало потягнувся, як ледачий пес, і позіхнув перед самим його носом. При цьому він дивився на людину, як на свою власність, ніби це була зготовлена для нього страва, яку йому незабаром треба з’їсти. Така сама упевненість відчувалася в усієї зграї. Генрі міг нарахувати десь двадцять вовків, що жадібно дивилися на нього або спали на снігу. Вони нагадували йому дітей, яких зібрали навколо накритого столу і які чекали дозволу попоїсти. І цією їжею був він. Його цікавило, коли і як вони почнуть його їсти.

Підкидаючи дрова у вогонь, Генрі раптом відчув надзвичайну ніжність до свого тіла, почуття, зовсім не знайоме йому досі. Він спостерігав за грою своїх м’язів і спритними рухами власних пальців. При сяйві багаття він повільно згинав пальці то один за одним, то всі разом, широко розчепірюючи їх або роблячи швидкі поривчасті рухи. Він розглядав форму нігтів, завдаючи ударів із різною силою по кінчиках пальців, щоб перевірити на спроможність відчувати свої нерви. Це заняття цілком поглинуло його; йому стало раптом безмежно близьке це тіло, що вміло так спритно, добре й тонко працювати. Час від часу чоловік кидав сповнений жаху погляд на вовче коло, що оточувало його, чекаючи на здобич, і жаска думка, немов удар по голові, приголомшила його: адже це дивовижне тіло є не більш не менш як кавалок м’яса для жорстоких хижаків, і вони роздеруть його своїми гострими іклами й утамують ним свій голод, достоту як звичайно оленем або кроликом.

Генрі опам’ятався від дрімоти, схожої на жах, і побачив просто перед собою руду вовчицю. Вона сиділа на снігу, на відстані декількох кроків, і дивилася на нього розумними очима. Обидва собаки верещали й стрибали коло його ніг, але вона не звертала на них уваги. Вона дивилася на людину, і Генрі теж не зводив з неї очей. У її погляді не було погрози, а тільки глибокий роздум. Але Генрі знав, що цей роздум викликаний гострим відчуттям голоду. Він був для неї їжею, і його зовнішність збуджувала у вовчиці смакові відчуття. Паща її роззявилася, і звідти покотилася слина. Вона злизнула її язиком, ніби смакуючи близьке задоволення.

Генрі охопив страх. Він швидко простяг руку, щоб ухопити головешку, та ледве його пальці торкнулися її, аж вовчиця відскочила вбік; він зрозумів, що вона звикла до того, що у неї кидають чим-небудь. Відскочивши, вона загарчала й оголила ікла до самих коренів. Розумний вигляд зник і поступився місцем кровожерливості й люті, і це змусило Генрі здригнутися. Він глянув на свою руку, що тримала головешку, помітив тонкі та спритні пальці, що обхопили її зусібіч, помітив, як вони пристосувалися до нерівностей і як мізинець інстинктивно піднявся, щоб уникнути дотику з гарячим місцем, і тієї самої миті чоловік уявив, як ці тонкі й ніжні пальці будуть хрумтіти під білими зубами вовчиці. Ніколи ще це тіло не було йому таким безмежно близьким, як тепер, коли він міг щохвилини втратити його.

Усю ніч він відбивався від голодної зграї палаючими головешками. Коли дрімота, мимоволі, долала його, він прокидався від гарчання й виску собак.

Настав ранок, і вперше денне світло не розігнало вовків. Генрі дарма чекав цього. Вони залишилися сидіти довкола нього й вогню, і це нечуване нахабство змусило здригнутися пробуджену в ньому з настанням світанку мужність.

Він зробив невтішну спробу вибратися на стежку. Але не встиг він вийти з-під захисту вогню, як найсміливіший з вовків підскочив до нього впритул. Генрі відскочив назад, і зуби вовка клацнули в шести вершках від його обличчя. Вся зграя піднялася й рушила на нього. Кидаючи в усі боки палаючі головешки, Генрі так-сяк відбився від них і повернувся на колишнє місце. Навіть удень він не зважився відійти від багаття, щоб нарубати свіжих дров. У двадцяти кроках від нього височіла велика засохла сосна. Йому знадобилося півдня, щоб перетягти своє багаття до цього дерева, до того ж він увесь час тримав напоготові з півдюжини розжарених оцупків, щоб пожбурити ними у своїх ворогів. Діставшись дерева, він уважно оглянув місцевість, маючи на думці зрубати сосну в тому напрямку, де було більше палива.

Ніч, що настала, повторювала попередню, з тією відмінністю, що сон чимдужче брав гору над Генрі. Гарчання собак не впливало на нього більше. До того ж вони ричали тепер майже без упину, і його послаблені відчуття відмовлялися розрізняти характер і силу цих сигналів. Раптом Генрі прокинувся. Просто перед ним стояла вовчиця. Машинально, майже не думавши, він сунув їй у роззявлену пащу палючу головешку. Вона відскочила з жалібним виттям, і поки Генрі насолоджувався запахом обсмаленої шерсті й м’яса, вона мотала головою та злобливо гарчала в якихось двадцяти кроках від нього.

Але цього разу, перш аніж заснути, він прив’язав до руки жмуток розжарених ялинових гілок. Очі його залишалися заплющеними лише декілька хвилин, аж поки біль від опіку розбудив його. Кілька годин поспіль він дотримувався цього способу. Щоразу, прокидаючись, Генрі жбурляв на всі боки палюче гілля, підкладав дрова в багаття й прив’язував новий жмуток гілок до руки. Усе йшло добре, та одного разу він занадто слабко прикріпив жаристий жмуток, і не встигли очі його заплющитися, як гілки випали.

Генрі снилося, що він у форту Мак-Геррі… Було тепло й затишно, і він грав у крибедж із комірником. Снилося йому ще, що форт узяли в облогу вовки. Вони вили коло самих воріт, і Генрі з комірником зрідка переривали гру, щоб посміятися із зусиль вовків, які марно намагалися дістатися до них. Аж раптом – що за страшний сон, – пролунав якийсь тріскіт. Двері відчинились, і Генрі побачив, як вовки ввірвалися в простору житлову кімнату форту. Вони кинулися просто на нього й на комірника. Виття неабияк посилилося й почало не на жарт турбувати його. Сон його перетворювався в щось інше, у що саме, він не розумів, але протягом цього перевтілення його переслідувало безперервне виття.

У цей момент Генрі прокинувся й почув виття наяву. З гарчанням і ревінням вовки кинулися на нього й обступили зусібіч. Чиїсь зуби вп’ялися йому в руку. Інстинктивно він стрибнув усередину вогню, і тієї ж миті відчув біль від гострих іклів, що встромилися йому в ногу. Тоді розпочалася вогнева битва. Він кидав навсібіч жарини, користуючись тим, що грубезні рукавиці захищали його руки; багаття в цей момент, напевно, було схоже на вулкан.

Але це не могло тривати довго. Обличчя його вкрилося пухирями, брови й вії обгоріли, і ногам було нестерпно пекуче у вогні. Тримаючи в кожній руці по розжевреній головешці, Генрі відійшов до краю багаття. Вовки відступили. Усюди, куди попáдало розпечене вугілля, сичав сніг, і щоразу, як котрийсь із вовків наступав на таке вугілля, виск, виття й гарчання відновлялися з новою силою.

Жбурнувши головешки в найближчих ворогів, Генрі сунув свої рукавиці, що тліли, в сніг і став тупцювати на місці, щоб остудити ноги. Обидва собаки його пропали, і він знав, що вони послужили продовженням того бенкету, який почався кілька днів тому з Пузиря й завершити який призначено йому…

– Ви ще не схопили мене! – загорлав він, злобливо погрожуючи кулаком убік голодних звірів.

Почувши його голос, уся зграя збентежилася; виття підсилилось, а вовчиця підійшла зовсім близько, спостерігаючи за ним розумним голодним поглядом.

Йому спала на думку нова ідея, і він негайно ж узявся до справи. Розклавши багаття у формі великого кола, Генрі влігся посередині, підклавши під себе ковдру, щоб захиститися від снігу, що тане. Коли він у такий спосіб сховався під захистом вогню, вся зграя із цікавістю підійшла до самого краю багаття, воліючи подивитися, що з ним сталося. Доти їм жодного разу ще не вдавалося підійти так близько до вогню, і тепер вони вляглися щільним колом, як собаки, моргаючи, позіхаючи й потягуючись від незвичної теплоти. Аж раптом вовчиця сіла, підняла морду до зірок і завила. Вовки один за одним приєдналися до неї, поки вся зграя, сівши на задні лапи й задерши морди догори, не наповнила повітря голодним виттям.

Настав світанок, а за ним і день. Вогонь догоряв, паливо вийшло, і необхідно було зробити новий запас. Людина спробувала вийти з вогненного кола, але вовки піднялися їй назустріч. Палючі головешки змусили їх відскочити вбік, але вони не відступили. Даремно намагався Генрі відігнати їх. Коли ж, вирішивши поступитися, він увійшов назад до кола, один із вовків кинувся на нього, але схибив і потрапив усіма чотирма лапами у вогонь. Він заскавучав від болю й, загарчавши, поповз назад, щоб остудити лапи в снігу. Генрі, згорбившись, сів на свою ковдру. Тіло його нахилилося вперед. Опущені плечі й схилена до колін голова красномовніше від слів свідчили про те, що він відмовився боротися. Час до часу він підводив голову, переконуючись щораз, що багаття згасає. Коло полум’я вже прорвалося в декількох місцях, залишаючи вільний прохід. Проходи ці збільшувалися, а стіна вогню зменшувалася.

– Тепер ви можете взяти мене, коли захочете, – пробурмотів він, – але я, принаймні, висплюся.

Якось, прокинувшись, він побачив прямо перед собою в проході, що утворився в майже згаслому багатті, вовчицю, що дивилася просто йому в очі.

Через деякий час – йому здавалося, що минуло кілька годин, – Генрі знову прокинувся. Відбулась якась таємнича зміна, зміна, що змусила його ширше розплющити очі від подиву. Щось трапилося. Спочатку він не міг збагнути, що саме, але потім усе стало зрозумілим: вовки зникли. Залишилися тільки сліди на снігу, що говорили про те, як близько вони підходили до нього. Сон почав знову оволодівати ним, голова його схилилася на коліна, аж раптом він здригнувся й прокинувся остаточно.

Десь поблизу чулися людські голоси, рипіння нарт і посторонків, а також нестерпний виск запряжних собак. Четверо нарт під’їхали з боку річки до місця привалу між деревами. Кілька людей обступили Генрі, який дрімав у центрі багаття, що догоряло. Вони розбурхували його, намагаючись привести до тями, а він дивився на них, як п’яний, і бурмотів дивним заспаним голосом:

– Руда вовчиця… прийшла харчуватися разом із собаками… спочатку їла собачий корм… потім з’їла собак… а потім з’їла Біллі…

– Де лорд Альфред? – загарчав Генрі просто у вухо один із чоловіків, грубо штурхаючи його за плече.

Він тихо захитав головою:

– Ні, його вона не з’їла; він спочиває на дереві біля останнього привалу.

– Мертвий? – закричала людина.

– І в ящику, – відповів Генрі.

Він миттю вирвав плече з рук чоловіка, який тримав його.

– Слухайте, дайте мені спокій… Я хочу спати. Добраніч усім…

Очі його заплющилися, підборіддя впало на груди. І поки його клали на ковдру, морозне повітря вже встигло наповнитися його хропотом. Але чутні були ще й інші звуки. Здалеку невиразно доносилося голодне виття вовчої зграї, що пішла шукати іншої їжі замість людини, котра вислизнула від її іклів.