Біле Ікло

Розділ І Битва іклів

Із усієї зграї вовчиця перша вловила звук людських голосів і вереск запряжних собак, і вона ж перша відскочила від людини, яка ховалась у вогненному колі, що згасало. Зграя не хотіла відмовлятися від своєї здобичі, і вона ще кілька хвилин вагалася, прислухаючись до голосів, а потім помчала по сліду, прокладеному вовчицею.

Попереду зграї біг великий сірий вовк – один з її ватажків. Це він повів усю зграю слідами вовчиці, і він-таки загрозливо гарчав на молодих вовків і хапав іклами, коли хто-небудь із них зухвало намагався обігнати його. Угледівши попереду вовчицю, сірий вовк прискорив рух.

Вона побігла поруч зі старим, начебто це було її законне місце. Сірий вовк не гарчав на неї, не вищиряв своїх іклів, коли вона іноді швидким стрибком випереджала його. Навпаки, він очевидно вподобав її, мабуть, навіть занадто явно з погляду вовчиці, тому що тільки-но сірий вовк підходив до неї дуже близько (а він, либонь, знаходив у цьому велику насолоду), вона гарчала на нього й вишкіряла зуби… При нагоді вона навіть кусала його за плече, але він не гнівався на неї. Він тільки відскакував убік і якийсь час незграбними стрибками біг попереду, нагадуючи своїм виглядом і поведінкою сконфуженого сільського парубка.

Вовчиця була єдиною турботою старого ватажка під час погоні, але сама вона мала багато клопоту. З іншого боку від неї біг худий запеклий вовк, напівсивий, зі слідами багатьох битв на тілі. Він увесь час біг праворуч від вовчиці, можливо, тому що в нього було тільки одне око, і до того ж ліве. Він також виявляв відверте бажання триматися ближче до неї, намагаючись доторкнутися своєю рубцьованою мордою до її плеча, шиї або тулуба. Вона відбивалася від нього зубами, так само як від самця, що біг із другого боку. Коли ж обидва вони розпочинали одночасно виявляти свою прихильність, вовчиця відбивалася від своїх шанувальників швидкими укусами, водночас указуючи шлях зграї й ні на хвилину не зменшуючи кроку. Під час таких сутичок обидва самці вискалювали ікла й загрозливо гарчали один на одного. Вони, звичайно, зчепилися б, але болісне й владне відчуття голоду пересилювало в них тимчасово навіть почуття жаги й ревнощів.

Щораз, відскакуючи від гострих іклів об’єкта своїх бажань, старий вовк налітав на молодого трилітка, що біг із правого, сліпого боку від нього. Молодий вояка був уже цілком розвинений і, без сумніву, мав виняткову силу й витривалість, якщо взяти до уваги виснажений і голодний стан зграї. Проте він біг трохи позаду старого вовка, так що голова його перебувала врівень із плечем Одноокого. Щоразу, коли він намагався, – що траплялося, втім, досить рідко, – обігнати його, удар іклами та грізне гарчання повертали нахабу на попереднє місце. Але іноді він тихенько й обережно відставав, намагаючись утиснутися між старим вовком і вовчицею. За це йому мстилися з двох, а іноді й із трьох боків. Варто було вовчиці виявити своє обурення гарчанням, як старий ватажок нападав на трилітка, до нього іноді приєднувалася й сама вовчиця, а слідом за нею молодий вовк, що біг попереду.

У такі хвилини, коли молодий вовк бачив перед собою шість рядів жахливих зубів, він швидко зупинявся, ставав дибки й, напружено витягнувши передні лапи, вишкіряв ікла й куйовдив шерсть. Ця затримка в авангарді зграї, що бігла, порушувала порядок і в задніх лавах. Вовки ззаду наскакували на трилітка й виявляли своє обурення, кусаючи його за задні ноги й за боки. Він ризикував накликати на себе більші неприємності, тому що голод і озлоблення завжди йдуть пліч-о-пліч, – але з безмежною впевненістю юності наполегливо повторював свої спроби, що незмінно закінчувалися повною поразкою.

Якби в них була їжа, кохання і боротьба за нього давно виступили б на перший план, і зграя розпалася б. Але зграя перебувала в розпачі. Вона була виснажена тривалим голодом і бігла повільніше, ніж завжди. В ар’єргарді тяглись ослаблі вовки – найстаріші й наймолодші. Спереду йшли найдужчі, але всі вони скидалися радше на кістяки, ніж на рослих звірів. Проте, за винятком декількох інвалідів, усі вони рухалися невимушено й без помітних зусиль. Їхні напнуті м’язи зберігали в собі, здавалося, невичерпне джерело енергії. За кожним сталевим вузлом м’язів перебував інший такий самий сталевий вузол, за ним іще й ще, і так, напевно, без кінця.

Цього дня вони подолали багато миль. Вовки бігли всю ніч і весь наступний день замерзлою мертвою рівниною. Ніде не було помітно ні найменших ознак життя. Вони самі рухалися нескінченною пустелею. Вони були єдиними живими істотами, і вони шукали інших живих істот, щоб роздерти їх і тим подовжити своє життя.

Їм довелося перетнути чимало долин і перебратися через безліч річок, перш аніж пошуки їх закінчилися вдало. Вони напали на череду оленів. Спочатку їм попався великий самець. Це було м’ясо й життя, не захищені таємничим колом вогню й летючих язиків полум’я. Роздвоєні копита й розложисті роги були вовкам добре знайомі, і вони сміливо відкинули свою звичайну обережність і терпіння. Боротьба була короткою й жорстокою. На оленя накинулися відразу з усіх боків. Він розбивав їм черепи страшними ударами своїх важких копит, розривав їхню шкуру, піднімав їх на свої величезні роги й утискав у сніг. Але, нарешті, знесилівши, олень звалився на землю, вовчиця люто вп’ялася йому в шию, і тієї самої хвилини сотні зубів устромилися в усі частини його тіла, пожираючи його живцем, тим часом як він докладав останніх зусиль, щоб захистити дорогоцінне життя.

Їжі було вдосталь. Олень важив близько восьмисот фунтів – повних двадцять фунтів м’яса на кожного із сорока з лишком вовків зграї. Але якщо вони вміли голодувати, то вміли й їсти, і незабаром всього кілька обгризених кісток нагадували про сильну гарну тварину, що зіткнулася зі зграєю лише декілька годин тому.

Після цього настав час відпочинку й сну. Наповнивши черево, молоді самці почали сваритися й битись, і це тривало протягом найближчих кількох днів, поки всі вовки не розбіглися врізнобіч. Голод скінчився. Вони перебували тепер у країні, багатій на дичину, і хоча досі полювали всією зграєю, але зробились обережнішими, вибираючи з череди оленів, що пробігала повз, обважнілих самиць або кульгавих самців.

У цій благодатній країні настав, нарешті, день, коли зграя розділилася на дві частини й розійшлася в різні боки. Вовчиця, а з нею разом молодий самець і одноокий вовк, повели половину зграї в напрямі до річки Макензі й далі на схід, у країну озер. Із кожним днем ця частина зграї танула. Зникали парами – самець і самиця. Іноді самотній самець виганяв гострими зубами своїх суперників. Зрештою залишилося тільки четверо: вовчиця, молодий вовк, одноокий старий і пихатий триліток.

Вовчиця перебувала останнім часом у лютому настрої, і всі три шанувальники мали на собі сліди її зубів. Але вони ніколи не відповідали їй тим самим і навіть не намагалися захищатися.

Вони підставляли плече під її нещадні укуси, метляли хвостами, дріботали ногами, намагаючись пом’якшити її злість. Але якщо до неї вони ставилися більш аніж поблажливо, то один одного не жаліли.

Триліток зробився занадто самовпевненим і лютим. Одного разу він напав на одноокого вовка зі сліпої сторони й пошматував йому вухо. Хоча сивий старий і був сліпий на одне око, але проти молодості й сили свого супротивника він виставив мудрість свого багаторічного досвіду. Втрачене око й рубцьована морда красномовно свідчили про те, що цей досвід чого-небудь таки коштував. Занадто багато сутичок витримав він на своєму шляху, щоб відчути найменше збентеження перед зухвалим молодиком.

Боротьба розпочалася чесно, але скінчилася недобре; важко було б пророчити її результат, тому що третій вовк приєднався до старого, старий і молодий ватажок разом наскочили на самовпевненого трилітка й знищили його. Із двох боків його осадили ікла колишніх товаришів, що не знали помилування. Забуті були дні, коли вони полювали разом, дичина, що вони вбивали, важкі страждання від голоду. Це все було справою минулого. На черзі стояла любов – річ важливіша й жорстокіша, ніж здобування їжі.

Тим часом вовчиця – причина всього – спокійно сиділа на задніх лапах і спостерігала. Це навіть подобалося їй. Це був її день, – а такі дні траплялися нечасто, – день, коли шерсть куйовдилася, ікло вдарялося в ікло або поринало в м’яке м’ясо й рвало його – і це все через бажання володіти нею.

І в ім’я кохання триліток, пізнавши уперше, що таке жага, віддав своє життя. Обабіч його тіла стояли обидва суперники. Вони не зводили очей з вовчиці, що посміхалася їм, сидячи на снігу. Але старий вовк був розумний, розумний і досвідчений не тільки в сутичках, а й у любощах. Молодий вовк озирнувся, щоб зализати рану на плечі. Шия його була повернена в бік супротивника. Своїм єдиним оком старий побачив можливість, що випала йому. Він кинувся на суперника, й ікла його зімкнулися, утворивши на шиї молодого вовка глибоку рвану рану. Зуби одноокого зустріли на шляху велику шийну вену й перегризли її. Потім він відскочив убік.

Молодий вовк дико загарчав, але гарчання це миттю змінилося сухим кашлем. Стікаючи кров’ю й кашляючи, уражений на смерть, він кинувся на старого, але життя вже згасало в ньому, ноги підломлювалися, туман застеляв очі, а удари й стрибки ставали чимраз слабкішими.

А вовчиця так само сиділа на задніх лапах і посміхалася. Її тішило те, що відбувалося; такий був закон кохання в пустелі, так розігрувалася там первісна трагедія статі; це була трагедія тільки для тих, хто гинув у цій боротьбі; для переможця то був тріумф і досягнення мети.

Коли молодий вовк простягнувся без ознак життя на снігу, Одноокий підійшов до вовчиці. У ході його простежувалася гордість, поєднана, утім, з обережністю. Він, напевно, чекав холодного прийому й був сильно здивований, коли самиця з його наближенням не вискалила зубів. Уперше вона зустріла його ласкаво; вона обнюхала його й навіть поблажливо поставилася до нього, почавши гратися з ним, як справжнє щеня. І старий вовк, попри свій похилий вік і багаторічний досвід, поводився легковажно.

Забуті були переможені суперники й історія любові, червоною кров’ю написана на снігу. Тільки на хвилину згадав Одноокий про це все, коли присів зализати свої рани. Отут губи його стиснулися, ніби для того, щоб загарчати, шерсть на шиї та плечах мимоволі наїжачилась, і лапи стали судомно рити сніг, наче збираючись зробити стрибок. Але наступної миті все знову було забуто, і він погнався за вовчицею, що грайливо вабила його за собою в ліс.

Після цього вони побігли поруч, як старі друзі, що зрозуміли нарешті одне одного. Дні минали за днями, і вони не розлучалися, разом полюючи й ділячи вбиту дичину. Через деякий час вовчиця занепокоїлася. Здавалося, вона шукала щось і не могла знайти. Її вабили ями, що залишилися від повалених дерев, і вона цілими годинами обнюхувала заповнені снігом розколини в скелях і печерах, що нависли над берегами. Старого Одноока це анітрошки не цікавило, але він беззлобно йшов за нею й, коли її пошуки в якому-небудь місці тяглися занадто довго, він лягав і терпляче чекав, поки вона не побіжить далі.

Вони ніде не затримувалися подовгу й, обійшовши всю місцевість, повернулися до ріки Макензі; вони повільно йшли уздовж річки, іноді відходячи від неї, щоб пополювати на її притоках, але постійно поверталися до головного русла. Інколи їм траплялися інші вовки, звичайно парами, але зустрічі ці не збуджували ні в тих, ні в тих радості чи бажання знов утворити зграю. Кілька разів їм траплялися самотні бродячі вовки. Це були завжди самці; вони прагнули приєднатися до Одноока й вовчиці, але Одноокий не дозволяв цього, і коли вовчиця ставала пліч-о-пліч із ним, куйовдячи шерсть й показуючи ікла, самотні вовки відступали й, піджавши хвости, продовжували свій сумний шлях.

Якось місячної ночі, пробігаючи безмовним лісом, Одноокий раптом зупинився. Морда його піднялася догори, хвіст випрямився й ніздрі, що роздулися, почали обнюхувати повітря. Крім того, він підняв одну ногу, як це роблять собаки. Він був незадоволений і ковтав повітря, намагаючись визначити запах, що схвилював його. Проте вовчиця тільки раз недбало вдихнула повітря й пішла далі, намагаючись цим заспокоїти його. Одноокий рушив за нею, але хвилювання його не вгамовувалося, і він час від часу зупинявся, щоб ретельніше вивчити запах, який насторожив його.

Вовчиця обережно виповзла на край галявини. Кілька хвилин вона простояла там на самоті. Потім Одноокий, пробираючись поповзом, увесь нашорошившись, зі скуйовдженою шерстю, кожна волосина якої передавала надзвичайно сильне занепокоєння, наблизився до неї. Вони зупинилися поруч, прислухаючись і нюхаючи повітря.

Вони почули дзявкіт і гарчання собак, що б’ються, гортанні крики чоловіків, верескливі голоси жінок, що сваряться, і навіть раз пронизливий виск дитини. За винятком великих обтягнутих шкірами хатин, полум’я багаття, на тлі якого миготіли якісь невиразні постаті, і диму, що рівно здіймався догори, нічого не можна було розібрати. Однак їхній нюх був подразнений тисячами запахів індіанського табору, запахів, які нічого не говорили Однооку, але до найменшої дрібниці були знайомі вовчиці. Вона відчула дивне хвилювання й стала з більшою насолодою вдихати повітря. Проте старий Одноокий був сповнений сумнівів. Він відчував страх і зробив спробу піти. Вовчиця озирнулася, торкнулася мордою його шиї, ніби заспокоюючи, і знову стала дивитися в напрямку табору. В очах її знову з’явився розумний вираз, але цього разу його викликав не голод. Вона вся тріпотіла від бажання піти вперед, підійти ближче до багаття й пововтузитися із собаками, ховаючись і кружляючи серед людських ніг.

Одноокий нетерпляче тупцював біля неї; неспокій знову охопив вовчицю, і вона вдруге відчула потребу знайти те, що шукала. Вона обернулася й побігла назад у ліс, на велику втіху Одноока, який біг попереду, поки вони не зникли під захистом дерев.

Плавно переміщаючись, як тіні, освітлені місяцем, вони знайшли слід нарт. Обидва носи схилилися до слідів на снігу. Сліди були зовсім свіжі. Одноокий обережно біг попереду, а вовчиця ходила за ним слідом. Широкі лапи вовків м’яко, немов оксамитові, ступали снігом. Одноокий уловив рух чогось білого на білому тлі снігу. Досі він біг легкою прудкою ходою, але це було ніщо порівняно зі швидкістю, з якою він рухався тепер. Попереду нього миготіла біла грудка, що привернула його увагу.

Вони бігли вузькою стежкою, із двох боків облямованою молодими соснами. Крізь дерева видно було край стежки, що виходила на освітлену місяцем галявину. Одноокий швидко наближався до білого предмета, що зацікавив його. Стрибок за стрибком і, нарешті, він наздогнав його. Ще стрибок – і він схопив би його зубами. Але цього стрибка йому не довелося зробити. Білий клубок виявився білим зайцем, що раптом здійнявся високо в повітря перед самим його носом і почав розгойдуватися й скакати над ним, виконуючи на висоті якийсь фантастичний танок і ні на секунду не опускаючись на землю.

Одноокий від несподіванки з ревінням відскочив, потім улігся в сніг і причаївся, грізно гарчачи на таємничий і страшний предмет. Але вовчиця холоднокровно відіпхнула його. Вона завмерла на хвилину й, прицілившись, кинулася на зайця, що танцював у повітрі. Вона стрибнула високо, але все-таки не досить, щоб схопити здобич, яка її приваблювала, і зуби вовчиці з металевим звуком клацнули в повітрі. Вона стрибнула вдруге і втретє.

Вовк повільно випростався й став стежити за своєю подругою. Тепер він був, очевидно, незадоволений її невдалими спробами й сам зробив потужний стрибок. Зуби його схопили зайця й потягли його долілиць до землі. Але тієї ж миті старий вовк почув за собою підозрілий хрускіт і з подивом побачив над своєю головою зігнуту молоду сосну, що загрожувала звалитися на нього. Щелепи його розтиснулися, випустивши здобич, і він відскочив убік, рятуючись від несподіваної небезпеки. Старий голосно загарчав, і вся шерсть його зо страху й люті встала сторчма. Тієї самої миті молода сосна випрямилася, захоплюючи за собою нагору розтанцьованого зайця.

Вовчиця розлютилася й устромила свої ікла в плече самця, а він, злякавшись і не тямлячи, що означає цей новий напад, відповів їй тим самим, роздерши в кров морду своєї подруги. Цей опір був для вовчиці цілковитою несподіванкою, і вона кинулася на Одноока, гарчачи від обурення. Він учасно помітив свою помилку й намагався вмилостивити вовчицю; але вона вирішила гарненько провчити свого товариша, і той, відмовившись від думки пом’якшити її гнів, закрутився навкруги, ховаючи голову й підставляючи плечі під її гострі зуби.

Тим часом заєць продовжував свій танок у повітрі. Вовчиця сіла на сніг, а старий Одноокий, наляканий нею ще більше, ніж таємничим деревом, знову стрибнув за зайцем. Опустившись додолу, із зайцем у зубах, він передусім зиркнув на сосну. Вона знову нахилилася до землі. Він зіщулився й наїжачився, очікуючи удару, але все-таки не випустив зайця. Однак удару не було. Сосна залишалася в тому самому нахиленому положенні. Коли вовк рухався, рухалася й вона, і тоді він гарчав на неї крізь стиснуті щелепи; коли він не рухався, сосна робила те саме, і тому він вирішив, що краще не рухатися. Все-таки тепла кров зайця здавалася йому дуже смачною.

Із цього скрутного становища його вивела вовчиця. Вона взяла в нього зайця, і поки сосна загрозливо гойдалася й тремтіла над нею, спокійнісінько відкусила йому голову. Після цього сосна відразу випрямилася й більше не турбувала їх, набувши перпендикулярного положення, у якому природа судила їй рости. Потім Одноокий і вовчиця поділили між собою дичину, таємничо пійману для них природою.

Вони відкрили ще багато таких самих стежок, де зайці висіли в повітрі, і вовча пара вивчала їх усі; вовчиця йшла попереду, а Одноокий простував за нею, спостерігаючи й навчаючись у неї, як обкрадати капкани. Цей урок став йому згодом у пригоді.

Розділ ІІ Лігвище

Цілі два дні вовчиця й Одноокий блукали навколо індіанського табору. Він відчував незрозумілу тривогу й занепокоєння; натомість вовчицю табір вабив, і їй не хотілося йти від нього. Але коли одного разу вранці повітря наповнилося гучним пострілом і заряд потрапив у стовбур дерева на кілька дюймів вище від голови Одноока, вовки перестали вагатися й утекли легким твердим кроком, швидко збільшивши відстань між собою й небезпекою, що їм загрожувала, на кілька миль. Вони не пішли далеко – усього кілька днів шляху. Прагнення вовчиці знайти те, що вона шукала, перетворилося в нагальну потребу. Вона обважніла й не могла прудко бігати. Якось, переслідуючи зайця, – заняття, що не становило для неї зазвичай ніяких труднощів, – вовчиця знесиліла і прилягла відпочити. Одноокий підійшов до неї; але коли він ніжно торкнувся її шиї, вона так злобливо огризнулася, що він відскочив назад, докладаючи кумедних зусиль, щоб уникнути її зубів. Вона робилася з кожним днем більш запальною, він же, навпаки, виявляв усе більше терпіння й турботи.

Нарешті, вовчиця знайшла те, що шукала. На декілька миль вище протікала невелика річечка, що впадала влітку в річку Макензі. Натомість узимку вона замерзала до самого кам’янистого дна й перетворювалася від верхів’я до гирла в білу застиглу тверду масу. Вовчиця йшла втомленою ходою попереду, а за нею плентався Одноокий; раптом, помітивши навислий виступ високого берега, вона звернула вбік і попрямувала до нього. Весняні урагани й сніги, що тануть, підмили берег, утворивши в одному місці невелику печеру з вузьким проходом.

Вовчиця зупинилася біля входу в печеру й ретельно оглянула стіну. Потім побігла вздовж її підмурка спочатку в один бік, потім у другий, до того місця, де кам’яна маса круто відривалася від м’якої лінії берега. Повернувшись до печери, вона ввійшла усередину; там їй довелося проповзти близько трьох футів, після чого стіни розширилися, утворюючи невелику округлу камеру, приблизно шість футів у діаметрі. Стеля розташовувалася майже над самою головою, проте там було сухо й затишно. Вовчиця ретельно оглянула всю печеру, а Одноокий, що повернувся, терпляче чекав її біля входу. Вона схилила голову, опустивши ніс до землі та простягнувши його якнайближче до своїх щільно стиснутих ніг; потім, зробивши навколо цієї точки кілька кіл, вона з важким зітханням, мабуть, більше схожим на стогін, згорнулася клубком, витягнула лапи й лягла мордою до входу в печеру. Одноокий, із цікавістю нашорошивши вуха, глузував із неї, і при світлі денних променів, що проникали в печеру, вовчиця могла помітити контури його хвоста, яким він добродушно помахував.

Вона міцно притисла вуха до голови, кокетливим рухом спрямувавши їхні загострені кінці назад і донизу й мирно висолопила язика, показуючи таким чином, що почуває себе цілком задоволено та спокійно.

Одноокий був голодний. Він улігся біля входу й заснув, але сон його не був спокійним. Він часто прокидався й прислухався до того, що діялося в навколишньому світі, де квітневе сонце яскраво блищало на снігу. Крізь дрімоту до його слуху доносився дзюркіт струмочків, і він підводився, напружено ловлячи ці звуки. Сонце повернулося, і північна природа, що пробуджувалася, вабила його. Зароджувалося нове життя. У повітрі війнуло весною, під снігом відчувалося шумування, живлющі соки накопичувалися в деревах, поширюючи різкий аромат; набряклі бруньки скидали із себе зимові пута.

Дарма кидав старий вовк стурбований погляд на вовчицю, вона не виявляла ні найменшого бажання встати. Він роззирнувся й побачив кілька білих пташок, що пролетіли повз печеру. Старий піднявся був, щоб вийти, але, подивившись на свою подругу, ліг і задрімав. Чийсь малюсінький пронизливий голосок раптом долетів до його слуху. Двічі уві сні він провів лапою по носі. Потім прокинувся. На кінчику його носа дзижчав комар. Це був старий солідний комар, очевидно, з тих, які прокинулися після зимової сплячки. Одноокий не міг більше встояти проти голосу природи. До того ж він був голодним.

Він підповз до вовчиці, намагаючись переконати її піти разом із ним. Але вона загарчала на нього, і він вийшов сам назустріч яскравому сонцю. Сніг зробився пухким і утрудняв рух. Він попрямував до замерзлого річища, де сніг, захищений тінню дерев, зберігав ще деяку твердість. Але, проблукавши близько восьми годин, вовк повернувся надвечір у печеру ще голоднішим, аніж пішов звідти. Він бачив дичину, але не зумів упіймати її. Він провалився в підталий сніг і, поки борсався в ньому, заєць легко вислизнув від ворога.

Дійшовши до печери, вовк раптом зупинився, охоплений незрозумілими підозрами. До нього доносились якісь дивні слабкі звуки. Це не був голос вовчиці, а тим часом він видався йому начебто знайомим. Він обережно поповз у печеру, але був зустрінутий грізним гарчанням подруги. Це не збентежило його, хоча й змусило зупинитися на достатній відстані; він і далі зацікавлено прислухався до писку, що не припинявся, і до кволого скиглення.

Вовчиця злобливо прогнала його, і він знову влігся й заснув біля входу. Ранком, коли тьмяне світло осяяло печеру, старий вовк почав шукати джерело цих невиразно знайомих йому звуків. У гарчанні вовчиці з’явились якісь нові ноти. У них відчувалися ревнощі, і старий вовк тримався на достатній відстані. Проте він устиг помітити між ногами вовчиці уздовж її тіла п’ять дивних живих клубків, кволих, безпорадних і сліпих, що видавали якісь жалісні звуки. Він страшенно здивувався. Такі події траплялися й раніше в його тривалому й щасливому житті, навіть не раз, проте щоразу викликали в нього надзвичайний подив.

Його подруга подивилася на нього з тривогою. Час від часу вона бурчала, а коли їй здавалося, що він підходить занадто близько, бурчання це переходило в ревіння. На її пам’яті не було, щоправда, подібного прецеденту, але її інстинкт, що втілював у собі весь досвід матерів-вовчиць, підказав їй, що існують батьки, які поїдають власних безпомічних новонароджених дитинчат. Це викликало в ній такий страх, що вона не дозволяла Однооку підійти й бодай подивитися на своїх власних дітей.

Але побоювання її були даремні. Старий Одноокий відчував спонукальний імпульс, що був також нічим іншим, як інстинктом, успадкованим від багатьох поколінь вовків-батьків. Він не замислювався над ним і не дивувався його появі. Цей імпульс крився в кожній клітинці його істоти, а тому цілком природно, що вовк корився йому й негайно ж, повернувшись спиною до свого новонародженого сімейства, вирушив на пошуки м’яса, необхідного для життя.

У п’яти або шести милях від лігва річка розгалужувалася під прямим кутом і зникала в горах. Попрямувавши уздовж лівого русла, Одноокий натрапив на свіжий слід. Він обнюхав його й, відчувши, що слід тільки-но прокладений, швидко зіщулився, дивлячись у той бік, де він зникав. Потім він рішуче звернув праворуч і пішов уздовж правого річища. Сліди були набагато більшими за його власні, і він зрозумів, що тут йому нічим поживитися не вдасться. Пробігши уздовж правого річища близько півмилі, Одноокий почув звук скреготіння зубів; він підкрався до дичини й побачив, що це був дикобраз, який, упершись лапами в дерево, гострив зуби об кору. Одноокий обережно наблизився до нього, покладаючи, проте, мало надії на успіх. Він знався на цій дичині, хоча йому ніколи ще не доводилося зустрічати її в цих широтах; за все своє життя він жодного разу не пробував м’яса дикобраза. Але він давно вже знав, що на світі існують такі речі, як Щастя й Випадок, отож і далі підкрадався. Ніколи не можна передбачати, що може статися, коли йдеться про істот.

Дикобраз згорнувся в клубок і випустив у всі боки довгі, гострі голки, що захищали його від нападу. Одного разу, замолоду, Одноокий якось занадто близько обнюхав такий на позір нерухомий клубок голок і дістав зненацька сильний удар хвостом по носі. Одна голка застрягла у нього в морді й залишалася там кілька тижнів, викликаючи пекучий біль, поки не вийшла, нарешті, сама. Вовк улігся, вибравши зручне положення, так що морда його перебувала на відстані фута від хвоста дикобраза, і став терпляче й спокійно чекати. Хто знає, що може трапитися? Дикобраз, мабуть, розкрутиться, і тоді Одноокий лишень ударом лапи зуміє розпороти його ніжне незахищене черево.

Але після закінчення тридцяти хвилин він підвівся, злісно загарчав на нерухомий клубок і пішов далі. Йому траплялося й колись гаяти час, очікуючи, що клубок розкрутиться, і він вирішив не ризикувати цього разу. Вовк попрямував далі вздовж правого річища, але день минав, а здобичі не було.

Інстинкт батька, що прокинувся в старому, владно жадав від нього неодмінно знайти м’ясо. Серед ночі він випадково натрапив на птармигана. Вийшовши з лісової хащі, він зіткнувся віч-на-віч із цим дурним птахом. Птармиган сидів на колоді на відстані менше фута від морди Одноока. Обидва одночасно помітили один одного. Птах спробував злетіти, але вовк ударив його лапою, скинув на землю й устромив у нього зуби тієї миті, коли птах швидко побіг снігом, намагаючись здійнятися в повітря. Щойно його зуби вп’ялися в м’ясо й тендітні кістки, він узявся до їжі; але потім, начебто згадавши щось, повернув назад додому, несучи птармигана в зубах.

За звичкою м’яко ступаючи, ковзаючи, як тінь, і уважно розглядаючи все, що траплялося йому на шляху, старий вовк приблизно за милю від розгалуження знову надибав широкі сліди, які помітив іще вранці. Оскільки сліди йшли його шляхом, він рушив далі, ладний зустріти їхнього власника на кожному завороті річки.

Вовк визирнув через виступ скелі, де річка робила незвичайно великий вигин, і його пильний погляд помітив щось таке, що змусило його прилягти. Це був власник запримічених ним слідів – велика рись, і до того ж самиця. Вона лежала, зіщулившись, перед згорнутим у клубок дикобразом достоту так само, як лежав незадовго перед цим він. Якщо Одноокий ковзав раніше, як тінь, то тепер він заковзав, наче примара, оминаючи звірів, поки не опинився далеко ліворуч від німої нерухомої пари.

Він улігся в сніг, поклавши поруч із собою птармигана, і став пильно спостерігати крізь голки низькорослої сосни за сценою, що відкрилася перед ним: рись і дикобраз вичікували. Цікаве це було видовище – спостерігати, як одна істота чекала, щоб з’їсти іншу, а та й собі чекала на нагоду врятувати своє життя. Тим часом старий Одноокий, скоцюрбившись за своїм прикриттям, утрутився в цю гру, сподіваючись примхи долі, яка допомогла б йому в полюванні на м’ясо, що також було для нього питанням життя.

Минуло півгодини, минула година – нічого не змінилося. Клубок, укритий голками, нерухомістю нагадував камінь; рись скидалася на мармурову статую; старий Одноокий здавався мертвим. А тим часом усі три звірі напружено чекали, і навряд чи коли-небудь життя пульсувало в них інтенсивніше, ніж у хвилину цього уявного скам’яніння.

Раптом Одноокий трішечки підсунувся й зацікавлено визирнув зі своєї засідки. Щось трапилося. Дикобраз нарешті вирішив, що ворог його пішов. Повільно й обережно він став розгортати свою непроникливу броню. Його не хвилювало жахливе передчуття. Повільно, повільно клубок розгорнувся й витягнувся. Одноокий раптом відчув якусь вологість у роті; йому мимоволі потекли слинки, щойно він побачив живе м’ясо, що розгорнулося перед ним, як ласа страва.

Дикобраз помітив свого ворога раніше, ніж устиг остаточно розгорнутися. У цей момент рись ударила його лапою. Удар був блискавичний. Лапа з гострими загнутими пазурами вчепилася в м’яке черево й швидким рухом розпорола його. Якби дикобраз зовсім розгорнувся або помітив свого ворога на секунду пізніше, ніж той встиг завдати удару, лапа рисі залишилася б неушкодженою; але тепер боковим ударом хвоста дикобраз всадив у лапу рисі кілька гострих голок.

Усе це відбулося майже одночасно: удар рисі, удар її жертви у відповідь, несамовитий зойк дикобраза й виття величезної кішки, що не очікувала нападу.

Одноокий підхопився від хвилювання, нашорошившись і витягнувши хвіст. Рись розлютувалася й кинулася на звіра, що завдав їй болю. Але дикобраз, верещачи, гарчачи й безуспішно намагаючись із розпоротим черевом знову згорнутися в клубок, і далі лупцював рись хвостом, що змушувало її щоразу скрикувати від здивування й болю. Нарешті вона відступила, сильно чхаючи; морда її була так утикана голками, що нагадувала дивовижну подушку для шпильок. Рись терла її лапами, намагаючись позбутися пекучих стріл, тицялася нею в сніг, чухалась об гілки й стовбури дерев, робила на всі боки величезні стрибки, збожеволівши від болю й жаху.

Вона безупинно чхала й швидкими та сильними ударами свого відрубка-хвоста намагалася відмахнутися від голок, що встромилися в неї. Нарешті, рись припинила скакати й досить довго залишалася нерухомою. Одноокий напружено стежив. І навіть він здригнувся й мимоволі скуйовдив шерсть, коли рись раптом без попередження зробила величезний стрибок, випустивши при цьому протяжливе дике ревіння. Потім вона поскакала просто по дорозі, супроводжуючи кожний стрибок гучними криками. Тільки коли голос її завмер на відстані, Одноокий зважився вийти зі своєї засідки. Він ішов так обережно, начебто сніг був засіяний голками дикобраза, які могли щохвилини наколоти його ніжні лапи. Дикобраз зустрів його пищанням і злісним клацанням своїх довгих зубів. Йому знову вдалося згорнутися в клубок, але це вже не був колишній щільний клубок: мускули його були занадто знівечені, і сам він, майже розідраний навпіл, спливав кров’ю.

Одноокий набрав повний рот обагреного кров’ю снігу й почав жувати й ковтати його. Це дратувало його слинні залози, і голод його ще дужчав, але він був занадто старий, щоб забути про небезпеку. Він терпляче чекав, лежачи на снігу, поки дикобраз клацав зубами, гарчав, стогнав і зрідка болісно скиглив. Незабаром Одноокий помітив, що голки почали опускатися, і тремтіння пробігло по всьому тілу пораненого звіра. Раптом тремтіння припинилося, тіло витягнулося й залишилося нерухомим.

Нервовим, несміливим рухом лапи Одноокий розгорнув дикобраза на всю його довжину й перекинув на спину. Нічого не сталося. Він, безсумнівно, був мертвий.

Хвилину Одноокий уважно дивився на дикобраза, потім обережно схопив зубами й пішов униз річкою, трохи несучи його, трохи волочачи по землі, відвернувши голову, щоб не торкатися колючої шкіри звіра. Раптом він згадав щось, кинув свою здобич і повернувся до того місця, де залишив птармигана. Він ні хвилини не вагався. Він знав, що йому треба робити, і тому швидко з’їв птаха. Потім він повернувся й підняв дикобраза.

Коли він приволік свою здобич у лігвище, вовчиця оглянула її, повернула до нього морду й м’яко лизнула його в шию. Але наступної хвилини вона знову відігнала його гарчанням від щенят, хоча цього разу в її гарчанні було більше вибачення, ніж злості. Інстинктивний страх вовчиці перед батьком її потомства зник. Він поводився, як належить батькові, і не виявляв блюзнірського бажання знищити маленьких істот, яких вона привела на світ.

Розділ ІІІ Сіре вовченя

Він помітно відрізнявся від своїх братів і сестер; у той час коли на їхній шерсті був помітний рудий відтінок, успадкований від матері-вовчиці, він єдиний був цілком схожий на батька. Він був єдиним сірим щеням із усього приплоду. Словом, він народився чистокровним вовком, як дві краплини води схожим на старого Одноока, з тією тільки різницею, що в нього було два ока, а в батька – одне.

Очі сірого вовченяти тільки нещодавно розплющилися, але він уже прекрасно розрізняв предмети, а поки вони були ще заплющені, йому допомагали дотик, нюх і смак. Він прекрасно знав своїх двох братів і сестер і вже починав незграбно гратися з ними й навіть намагався битися, до того ж із його маленького горлечка виривалися дивні хрипкі звуки – провісники гарчання. Ще задовго до того, як у нього відкрилися очі, він навчився дотиком, смаком і нюхом упізнавати свою матір – це джерело тепла, рідкої їжі й ніжності. Вона мала м’який пестливий язик, що заспокоював його, коли мати проводила ним по його маленькому м’якому тілу, і вовченя, зачувши його дотик, сильніше притискалося до матері й солодко засинало.

Майже весь перший місяць свого життя він провів у сні; але тепер він уже добре бачив і, будучи бадьорим чимраз триваліший час, прекрасно вивчив маленький світ, що його оточував. Його світ був похмурий, але він не усвідомлював цього, тому що ніколи не бачив нічого іншого. У його світі завжди панувала напівтемрява, але очі вовченяти ще не знали, що таке яскраве світло. Його світ був дуже малий: межею йому служили стіни лігвища; але, не маючи уявлення про простір зовнішнього світу, він не відчував незручності від вузьких меж свого існування.