Біографія випадкового чуда

7 Як вона шукала і не знайшла

І тоді їй почали снитися кошмари.

Лєна тільки заплющувала очі, і вони зразу приходили, Лєна називала їх — мої друзі темряви. Напевно тому, що друзів світла не мала. Самотні люди сповнені темряви, їх дуже легко злякати.

Лєнині кошмари завжди починалися однаково. Що в гуртожитській кімнаті, окрім неї і Василини, є хтось третій. І він ховається. Але Лєна знає, що він є, цей таємничий третій. Він небезпечний тим, що здатний обирати яку захоче форму. Наприклад, Василинину.

Лєна думає: це Василина, спокійно, не бійся, це Василина стоїть біля вікна з каструлею макаронів. І тоді, коли вже майже в це повірила, раптом згадує, що Василина щойно вийшла в туалет, і тому вона не може зараз водночас стояти біля вікна.

Справжня Василина повертається в кімнату, щаслива й безтурботна, і каже Лєні, наприклад, що завтра можна поспати до восьмої, бо викладач теорії рухливих ігор лежить у лікарні. Лєна повертає голову в її бік, ноги приростають від жаху до гуртожитського лінолеуму, і наступної миті біля вікна вже нікого немає.

Лєна дивиться на свої руки і бачить, як пальці по одному відпадають, ніби осіннє листя з дерева, а справжня Василина, хоча невідомо, чи справжня вона, чи ні, шепоче: «Лєно, тобі треба менше курити, пальці від куріння відпадають, ти ж знаєш».

Ці кошмари, словом, дуже Лєну лякали, не самі собою, а тим, що вони могли бути симптомом якоїсь страшної хвороби розуму. За свій розум Лєна переживала найбільше, бо це єдине, що в неї було. Боялася збожеволіти. Дуже боялася. І боялася того, що про божевілля кажуть, що воно приходить непомітно. Потрохи витісняє реальність, міліметр за міліметром, і людина нездатна проконтролювати цей процес. Між божевіллям і здоровим глуздом немає чіткого кордону, як немає кордону дощу. Немає такого місця, на яке ти став би й сказав: «Справа йде дощ, а зліва — ні, справа — здоров’я, а зліва — божевілля».

Тому Лєна звернулася зі своїми кошмарами до знайомої лікарки.

Ця лікарка, Ольга Іванівна, взагалі-то спеціалізувалася на кишках, причому дитячих, але лікарі є лікарі, вони завжди порадять якісь таблетки. Ольга Іванівна була подругою Лєниної матері, працювала в дитячій поліклініці. Одягалася вона трохи шльондрувато, міні-спіднички, чорні ажурні колготки з блискітками, чоботи на височезних підборах, а оскільки Ольга Іванівна сама була високого зросту, то в чоботях завжди пригиналася, щоб протиснутися в двері.

Але їй така висота подобалась.

Так, казала Ольга Іванівна, менше чуєш, як земля під ногами смердить.

Лєна заходила до неї в кабінет і відразу лягала на дитяче ліжко поруч зі столом. На ньому Ольга Іванівна приймала своїх маленьких пацієнтів.

— Ну, що таке знову, Лєно?! — У поліклініці Ольга Іванівна носила білий халат, на два сантиметри коротший, ніж коротка спідниця. Можливо, вона ще сподівалася знайти собі доброго чоловіка. — Я не маю на тебе часу, — казала Ольга Іванівна, — ти бачила, скільки дітей із проносом у коридорі чекають?

— Ольго Іванівно, я божеволію, допоможіть мені! Ви ж лікар!

— Кошмари — це нормальна реакція психіки на стресову ситуацію. Ти не божеволієш.

— А якщо це симптом?

— У тебе дуже контрольована психіка. Ти боїшся втратити цей контроль, тому сняться кошмари, бо уві сні твій мозок нарешті виривається з-під нагляду і відпочиває.

— Ви якось дуже заплутано говорите, Ольго Іванівно. Дайте мені якісь таблетки!

— Я тобі тільки від проносу можу виписати.

— У мене немає проносу.

— От бачиш. А пронос, до речі, значно поширеніший симптом шизофренії, ніж неспокійні сни.

— Моя сусідка по кімнаті часто в туалеті сидить, вона диски метає, спортсменка.

— Харчується неправильно.

— А може, вона шизофренік, а я в неї набралась. Шизофренія передається?

— Лєно! У мене діти в коридорі обсираються!

Лєна поділилася з Ольгою Іванівною міркуваннями про те, якими бувають люди. Вона любила вигадувати класифікації, щоб світ навколо виглядав упорядкованішим.

— Є люди добрі й злі, дурні й розумні, щасливі й нещасні, самотні та щасливі, суб’єктивні ідеалісти й об’єктивні раціоналісти, націоналісти і комуністи…

Ольга Іванівна послухала це хвилин зо п’ять і сказала:

— Лєно, я тебе розчарую. Існують лише дві групи людей: ті, які нормально кожного дня ходять у туалет, і ті, що помруть від раку прямої кишки.

У неї, говорила пізніше Лєна, все було пов’язано з випорожненнями, і в чомусь Ольга Іванівна, без сумніву, мала рацію. Але все-таки людина живе не лише для того, щоб їсти і, перепрошую, срати. Мусить бути щось вище. І моя мета — знайти це вище. Швидше, ніж темрява поглине мене разом з усіма моїми прямими, товстими і дванадцятипалими кишками.

На четвертому курсі фізичного виховання Лєна запідозрила, що великі люди, якщо терміново не зробити кесарів розтин, ніколи з неї не полізуть. Вона не хотіла слави й успіху, хотіла просто кимось бути, кимось конкретним, не дуже великим, але й не малим, хотіла щось робити. Наразі Лєні світило пропрацювати до кінця життя вчителем фізкультури в загальноосвітній школі. А вона так не хотіла. По-перше, не дуже любила дітей, по-друге, ненавиділа бігати. А в поєднанні ці дві речі запросто могли би Лєну вбити. Знаєте, як це буває: ненависна робота, самотнє життя, сигарети-алкоголь, і ось ти вже на самому дні, через п’ять років — виразка шлунка, через десять — рак молочної залози. І все — нема людини. А Лєна ще не була готова перейти в інші форми існування.

Надихнув приклад Ольги Іванівни.

Ця жінка не чекала, коли їй на голову впаде манна небесна, сама собі манну організувала.

Робота в поліклініці була лише ширмою, так тільки, щоб мати право називатися лікарем і налагодити доступ до потенційних клієнтів. Насправді Ольга Іванівна займалася комп’ютерною діагностикою.

Вона винаймала крихітний кабінетик у центрі Сан-Франциско, там стояв великий комп’ютер, і з його допомогою Ольга Іванівна розводила людей на страшні гроші.

Лікарям люди не довіряють, ті себе давно дискредитували купленими дипломами, а от комп’ютерам довіряли всім серцем. Люди не зовсім розуміють, як ця унікальна машина нулів та одиниць працює, і тому багато хто переконаний, що комп’ютер усемогутній, має свій інтелект, що він може говорити, думати, бачити, — причому наскрізь. Комп’ютер знає, в чому твоя проблема. Він тебе врятує.

Ольга Іванівна проводила комп’ютерною мишкою по тілу пацієнта, комп’ютер видавав довге пронизливе «пі-і-і-і-і-і», і Ольга Іванівна вигукувала:

— Ну от! Тепер усе зрозуміло!

— Що зрозуміло? — шепотіли налякані пацієнти. — Лікарю, що в мене? Що він каже?

— У вас глисти!

— Глисти?

— Ну так. У вас глисти в печінці.

— У печінці? А таке буває?

— Вам пощастило, що не в серці.

— І в серці глисти бувають?!

— Бувають навіть у мозку.

— Божечки!

Теоретично Ольга Іванівна не зовсім дурила пацієнтів, бо глисти справді завжди є, про це вам кожен паразитолог скаже. Більшість просто не здогадується про їхнє тихе анаеробне існування всередині. Тому Ольга Іванівна навіть добрим ділом займалася. Пацієнти виводили глистів і думали, що тепер здорові. І дійсно такими ставали — справа лише у внутрішньому переконанні. Уся китайська медицина будується на схожому принципі. Треба лікувати людину, а не хворобу. Переконай безногого, що він має ноги, і безногий побіжить.

До Ольги Іванівни завжди стояли довгі черги. У чергах люди говорили між собою:

— У тебе де глисти знайшлися?

— У нирках. А в тебе?

— У легенях. Уявляєш собі? Я-то думаю, що коли глибоко вдихала, такий звук був, ніби там щось пищить. А то глисти! Яка тільки зараза до людини вчепиться!

Завдяки Ользі Іванівні в місті розпочалася справжня гельмінтна істерія. Люди натовпами атакували одну-єдину державну лабораторію, яка робила аналізи на наявність глистів, і тамтешні лаборанти валилися з ніг від утоми. Вони кричали жіночкам, котрі в сірникових коробочках кілограмами зносили сюди свій кал:

— Та нема у вас ніяких глистів! Що вони внадилися?!

— Це ви так кажете, що нема, а комп’ютер каже, що є! На комп’ютері все видно. Робіть аналізи! Вам за це держава гроші платить!

Аналізи показували, що глистів нема, і жіночки обурювалися:

— Безсовісні! Аналізи не можуть чесно зробити! Пишуть, що нічого нема, тільки аби відкараскатися.

Фармацевти, навпаки, блискавично зреагували на споживацький попит, і у вітринах аптек поз’являлися нові супердійові «німецькі» препарати, які вже після однієї пігулки вбивали в тобі все живе.

У місті почали відкривати сотні інших кабінетів комп’ютерної діагностики, адже успіх завжди плодить епігонів. Їх стало по кілька на одній вулиці, більше, ніж стоматологічних. Проте сама Ольга Іванівна несподівано перекинулася в іншу сферу діяльності. Без сумніву, надзвичайна жінка була. Вона вміла відчувати такі речі, як у казино, коли треба забирати виграш і тікати геть.

За одну ніч міліція заборонила «комп’ютерну діагностику», і багатьох навіть посадили за шахрайство. Але не Ольгу Іванівну. Вона, як невловимий месник, досі торує тернисті стежки вітчизняної медицини.

Мені треба щось подібне, сказала Лєна. Невинне, але прибуткове. Те, чого всі чекають і за що готові платити гроші. А гроші люди готові платити за щастя і за самі гроші. Так було, є і буде.

— Чим тобі не подобається бути вчителем фізкультури? — питала Василина, вона не схвалювала Лєниних амбіцій стати у маленькому світі великою людиною. — Вчитель фізкультури — гідна професія. Будеш дітей ганяти, привчати молоде покоління до спорту, здорову націю виховувати.

— Ти не розумієш. Я не можу цим займатися. Це взагалі була помилка — на фізкультуру йти вчитися. Треба було на екологію хоча б. Ну, який із мене фізкультурник?! Я завжди хотіла допомагати людям.

— Допомагати? Ти ж їх дурити хочеш!

— Дурити, щоб допомагати. Ось моя мета!

Лєна поміркувала і вирішила спочатку якось дати про себе знати, привернути увагу громадськості. На масштабну рекламну кампанію вона, звичайно, грошей не мала, тому пішла безкоштовним шляхом. Помістила в місцеву газету оголошення.

Звучало воно, можливо, трохи неправдоподібно, зате інтригуюче. Клієнта треба заінтригувати, так пізніше стверджувала Лєна. Усі великі люди починали з малого, а я відразу з великого:

— Ти хоч сама в чудеса віриш? — сміялася Василина з Лєниного оголошення.

— Звичайно, вірю! — брехала та. — Все, що стається, а ми не розуміємо, як воно стається, — це чудо!

— Зі мною тільки обломи ставалися, і я не розумію як. Виходить, обламуватись — це чудеса бачити?

— Можна й так сказати. Але треба дивитися на проблему ширше, Василино. Все, що відбувається в нашій країні, — це чудо. Ніхто нічого не розуміє.

— Тобі б на радіо діджеєм працювати, мелеш що попало.

— Пробувала, не беруть. Кажуть, голос писклявий.

Як саме працюватиме бізнес, Лєна поки що не знала, але сподівалася, що по ходу зорієнтується. Головне — клієнта привабити, заінтригувати його, а потім, уже із заінтригованого, гроші збирати.

«Мені багато не треба було, — писала Лєна у щоденнику під заголовком «Як займатися бізнесом чесно». — Я вирішила брати за одну послугу десять гривень. Це, щоб ви собі уявляли, один день прохарчуватися, так, скромненько. Отже, виходило на день по чуду — і маю що їсти. План у мене був простий, а все просте завжди спрацьовує. Головне, щоб перший клієнт клюнув, а там піде як по маслу».

Проте клієнт усе ніяк не клював.

Через тиждень Лєна знову помістила оголошення в газету, і через два теж, і через три. Чомусь ніхто на Лєнині чудеса не вівся. Народ уже зовсім віру втратив, нарікала вона.

Двістікілограмовий голос Лєниної совісті — Василина — наполягала на своєму:

— От не розумію, чому ти не можеш заробляти на життя так само, як і решта людей, — власною працею?

— А хіба творити чудеса — це не праця?! Ти тільки уяви, який це труд тяжкий!

— Чудеса святі творять, ангели, архангели, а ти куди лізеш?

Василині легко було говорити, вона мала талант. Її залишали в університеті вчити студентів метання, вже навіть контракт підписаний лежав у шухляді.

Лєна казала:

— Мусять бути й такі, Василинко, як я. Я хоч і не свята, не ангел, але на свої скромні чудеса теж здатна, не сумнівайся. Просто, бачиш, ніхто чомусь поки що їх не замовляє, а безкоштовно — я що, дурна, надриватися?!

І цієї миті нарешті задзвонив телефон. Лєна спершу навіть не зрозуміла, що це дзвонить новий мобільник, який вона навмисно купила, щоб відповідати на замовлення чудес.

Він дзвонив і дзвонив. Лєна перекладала телефон із руки в руку, як печену картоплину.

— Ну, чого сциш?! Бери трубку!

— А якщо це міліція?

— Нема їй чого робити! Он скільки маніяків у місті розвелось!

— А якщо це маніяк?

— По телефону не заріже.

Лєна приклала мобільник до вуха і ледве чутно пробелькотіла «алло».

По той бік трохи помовчали. Засопіли. Тоді чоловічий голос заговорив:

— Добрий день, я за оголошенням.

— Так, я слухаю, — трохи бадьоріше сказала Лєна, хоча сподівалася, що першою звернеться все-таки жінка. Жінки швидше мали б вестися на такі оголошення.

Чоловічий голос продовжив:

— А що ви конкретно робите?

— В оголошенні все сказано. Чудеса.

— Це якась секта релігійна?

— Ніяка це не секта! Я сама по собі.

— А.

Чоловік мовчав. Лєна защебетала, ніби молоко на базарі продає:

— Беру недорого. Ви ніде дешевше не знайдете. Десять гривень за чудо.

— А що ви можете конкретно?

— Усе.

— Літати можете?

— Літати? — тут Лєна дещо завагалась. — Щоб злетіти, людині потрібна грудна клітка об’ємом шість метрів кубічних.

— А я от бачив недавно.

— Що бачили?

— Чудо.

— Яке?

Чоловік випалив:

— Я хочу сто гривень.

— Що?!

— Сто гривень, і я вам все розкажу.

— Смієтеся?! — Лєну аж затрусило від такого нахабства. — Це я чуда продаю, а не ви!

— Як хочете, — і чоловік обірвав розмову.

Після цього Лєна три дні приходила до тями. Казала: «Це ж треба таке нахабство мати, я бізнес започаткувала, а на мені вже хтось інший заробити хоче! І не скількись там копійок, а цілих сто гривень! Я на ці гроші цілий місяць живу».

Третього дня не витримала і віддзвонила аноніму. Той миттєво взяв слухавку.

Лєна сказала йому:

— Я згодна. Але в мене тільки вісімдесят.

— Нехай буде. Приходьте до мене в лікарню, все розкажу.

— А ви чого в лікарні?

— Нічого серйозного, печінка барахлить. Але в парк вийти можу, тут парк біля лікарні є, давайте там завтра о дванадцятій. Будівельників, 12.

Лєна добре знала цю вулицю з часів свого партизанського минулого. І знала, зокрема, Будівельників, 12. Це був обласний наркологічний диспансер.

— Нікуди я не піду! Наркоман нещасний!

Чоловік заспокоїв Лєну:

— Ніякий я не наркоман, так, випив чуть забагато. Але те, що я бачив, я бачив. Гроші по факту візьму. Мені брехати немає чого.

В обласному наркологічному диспансері загоювали свої душевні рани зламані тяжким десятиліттям чоловіки. Тут завжди тихо і затишно. Наркодиспансер мав великий, обнесений мурованою огорожею старий парк, а сама будівля колись належала родині багатих місцевих євреїв. Алкоголікам і любителям саморобного дурману тут було добре.

Лєнин батько часто казав: «Не суди, і тебе не судитимуть». Деколи він також казав: «Усі ми рано чи пізно там опинимося», — і так він натякав не на цвинтар, як хтось міг би подумати, а саме на наркодиспансер. Багато його знайомих перейшло через ці забілені вапном стіни. Лікування від алкогольної залежності у рідкісних випадках закінчувалось успіхом, але от полежати там, відпочити хотіли всі. Всі туди рвалися. Тому в наркодиспансер на стаціонарне лікування брали лише за великим блатом.

Був сонячний літній ранок. На контрольно-пропускному пункті Лєну зупинив дебелий охоронець:

— Куди?

— У мене родич тут… відпочиває.

— Це не курорт!

— Вибачте, — сказала Лєна, — я розумію, лікується.

— Проходь, тільки дивися мені — ніякого алкоголю! Як побачу!..

У парку бродили пацієнти, кожен своєю стежкою. Дивилися в землю, мали чорні скорботні лиця. На поламаній лавці сидів давній Лєнин знайомий, колишній професор літератури Теофіл Кролик.

— Пане Кролик??? — здивовано вигукнула Лєна. — Що ви тут робите?!

Професор підвів свої невидющі очі.

— Я так і думав, що тільки ти могла таке дебільне оголошення придумати. Гроші принесла?

— То це ви дзвонили?! — Лєна присіла до нього на лавку, і лавка мало не перекинулась.

— Що ти все ламаєш, жертва комуністичного терору! Спокійно сісти не можеш?!

— Але це ж треба! — не могла вгамуватися Лєна. — Який збіг!

Теофіл Кролик сховав тремтячі руки в кишені свого незмінного чорного плаща. Схуд іще більше, взагалі був схожий на привида.

— А ви як сюди попали, пане Кролик?

— Не твоє засране діло. Принесла щось випити?

— Тут не можна!

Кролик сплюнув у зелену траву чорною слиною і закурив.

— Ну, і що сталося, пане Кролик?

— Я без грошей нічого не скажу.

— Ось гроші, — Лєна показала йому потерті купюри в потертому гаманці. — Дам по факту.

— Хіба тобі можна вірити? Ти ж совісті не маєш і навіть не знаєш, що це таке. Авантюристка. Чудеса вона творить!

Вони трохи помовчали, і врешті Лєна віддала професору свої вісімдесят гривень. Той безсоромно їх забрав. При цьому кивнув на інших пацієнтів:

— Жодного інтелігента, одне бидло тут засіло, ні з ким словом перекинутись.

— Ну, і що ви бачили? — підганяла Лєна.

Кролик поважно сказав:

— Я чудо бачив.

— Це я вже чула.

— Не перебивай мене! Сиди тихо і слухай. Два дні тому я повернувся ввечері додому, після роботи, я тепер на базарі книжки продаю, і закрився від своїх домашніх іродів у кімнаті…

Теофіл Кролик завжди висловлювався дуже грубо і називав свою дружину, нещасну, скоріш за все, жінку, і двох синів іродами.

Того вечора він нишком пробрався у свою кімнату, яка, між іншим, зачинялася на ключ. Дружина Теофіла Кролика у цей час дивилася у вітальні телевізор і наминала улюблений додаток до вечері — кавалок батона з кавалком вареної ковбаси, згори ложка майонезу. Кролик сів за свій колись робочий стіл, завалений книжками і паперами. Вийняв із нижньої шухляди пляшку заниканої на чорний день горілки. Надпив просто з горла. Але горілка виявилася розведеним спиртом і без закуски ставала в горлі. Тому Кролик так само нишком, скрадаючись, пробрався на кухню, щоб набрати квашених огірків. Вийняв із холодильника трилітровий бутель, який передали жінчині батьки з села. Пропхав руку всередину, вже було намацав перший огірок, аж раптом на кухню фурією влетіла Кроликова дружина. Професор злякано глянув на неї, далі тримаючи руку по лікоть у бутлі.

— Що ти робиш? — із погрозою в голосі спитала дружина.

— Хочу щось з’їсти, не бачиш?

— Огірками не наїсися.

— Наїмся.

— Лиши огірки!

— Тобі огірків шкода?

Дружина, не довго думаючи, кинулася виривати бутель із тремтячих Кроликових рук.

— Вступися, жінко! Що ти робиш?!

— Алкоголік! — кричала дружина. — Алкоголік! Лиши огірки!

Кролик змучено сів на табуретку. З руки скрапував огірковий розсіл. Дружина стояла навпроти нього, обхопивши руками врятований бутель.

— Подивися на себе, пияку! Ти кожного дня попиваєш там у себе в кімнаті! Думаєш, я не знаю? На що ти перетворився! Подивися на себе!

— А ти подивись на себе, — спокійно відповів Кролик.

— На себе? Що ти хочеш цим сказати?

— Що хотів, то вже сказав.

Дружина мовчки відставила бутель на стіл. Очі швидко затікали сльозами, Кролик бачив цей нехитрий процес мільйон разів і вже давно не мав до нього співчуття.

— Що ти хочеш цим сказати? Га? Що я товста?

— А хіба нє? Ти цілими днями сидиш на дивані й жереш ковбасу з майонезом.

— Чого це цілими днями? — Дружина плакала, а Кролик був спокійний.

— Я все роблю, щоб тобі було добре, прибираю за тобою, обпираю тебе, народила тобі двох дітей…

— Діти такі самі, як ти, іроди, ліниві й безголові…

— Як ти можеш так казати?!

— Кажу, як є.

Дружина бурмотіла: «Ненавиджу тебе, ненавиджу тебе». Кролик підхопив чорний плащ і, виходячи з дому, сказав:

— Знаєш, що я думаю? Що цей світ — тільки видимість світу. Десь є справжній світ. Він навіть може бути у цьому світі, але ми його не бачимо. Справжній світ тільки деколи нам з’являється. Коли захоче і якщо захоче.

— І тобі вдалося цей справжній світ побачити?! Пияку!

— Ще вдасться.

Він вибіг на вулицю, було далеко за північ. Рушив на вокзал. По-перше, на вокзалі цілодобово працював буфет, сюди на ніч сходилися натовпи спраглих. І випити можна було, і поговорити. По-друге, Кролик вирішив покінчити з собою.

— Знаєш історію про кота Саламаху? — спитав він Лєну.

Лєна не знала.

— Кіт Саламаха сім років сидів на балконі сьомого поверху і дивився вниз. Сім років чекав і думав. А на восьмий нарешті відважився і стрибнув. Це в будинку навпроти сталося. Моїм сусідом був. Герой. Тоді всі казали, що Саламаха покінчив життя самогубством. Коти, виходить, теж таке вміють. Сім років готував себе до смерті і, коли відчув, що настала пора, стрибнув униз. Упав пляцком на асфальт, двірники потім шуфлею віддирали. І нічого не сталося, світ не змінився без Саламахи. Зараз на тому балконі новий кіт сидить. Думає. Ну, і я так сидів на лавці на вокзалі й думав. Смерті я, чесно скажу, боюся. Як уявлю собі свою смерть, то паралізує всього, в очах темніє. Страшно. Але, з другого боку, і цікаво. Бо а раптом там якийсь сюрприз? От ти не сподіваєшся ні на що, а тут на тобі — повне блаженство за просто так, з Божої ласки. І Бог скаже мені: «Ну, Теофіле, цього разу я тобі прощаю, нікудишнім ти чоловіком виріс, але Бог з тобою, на!» Таке теж може бути, хіба ні? Коли я п’ю, то менше боюся. А тоді, в неділю, страх узагалі кудись зник. Вирішив, що настала пора. Кинуся під поїзд. Дістало.

Тоді Кролик, щоб добро не пропадало, допив куплену в буфеті чвертку і вийшов на залізничні колії. Поїзд мав проїжджати тут за планом через десять хвилин.

— Я почувався, як той кіт Саламаха. Думав, молитися чи не молитися? Але, з другого боку, якщо Бог є, то він мене і так, без молитви прийме. Я й молитися до пуття не вмію, не хотів перед смертю ганьбитися…

— …бачу, поїзд суне, вже дуже близько був, світло від ліхтаря сліпило очі. Я очі заплющив. Ну, думаю, тримайся, Теофіле, зараз попереломлює тобі кістки, розплющить череп, не бійся, це тільки раз і швидко, як укол дати. А я, до речі, завжди уколів боявся.

Аж раптом зовсім поруч у повітрі щось зашелестіло. Теофіл Кролик розплющив очі й побачив жінку в хустці.

— Вона висіла наді мною, просто висіла, не рухалась, так метрів зо два над землею і з докором на мене дивилася. Усе відбулося блискавично. Вона дивилася на мене, а я на неї, і в той короткий момент мені стало за себе соромно. Подумав, що ж це ти, Теофіле, дурницями займаєшся, своє нікудишнє життя навіть дожити з гідністю не можеш. Хотів було відскочити, але зрозумів, що не встигну, запізно, поїзд уже був майже мене торкнувся. Тоді ця баба в хустці, вона не була стара, але виглядала як баба, метнулася і підхопила мене з такою легкістю, ніби я — мішок пір’я. Протримала над землею, поки поїзд проїхав. Тоді перенесла мене на лавку, посадовила, як ляльку, і сама сіла поруч. Я сказав: «Дякую». Вона сказала: «Нема за що дякувати». Я боявся на неї глянути, весь трусився. «Ти хто?», — спитав я. Вона не відповіла. Але не з гордощів, так я тоді відчув, а тому, що сама не знала. В неї ця хустка старомодна була, моя мама вічно в такій ходила, жовта з бордовими квітами. Але я не допитувався, якось не мав сили. Вона мені ще сказала, щоб я перестав пити і жив далі. Сказала: «Не переживай, все буде добре», — знялася і полетіла геть. Я тільки шелест у повітрі почув.

Кролик зітхнув так сильно і тяжко, ніби хотів видихнути із себе душу.

— Я не вірю, — сказала йому Лєна. — Людина не може літати. В неї грудна клітка замала. Може, в цієї жінки були крила?

— Не було в неї крил. Вона просто літала.

— Я не вірю. У вас, пане Кролик, галюцинації на тлі сильного алкогольного отруєння. Таке буває, я знаю. Мій дід, коли вмирав, чортів бачив.

— А мені однаково, чи ти мені віриш, — відрубав Кролик. — Але є ще дещо.

Він витяг із пазухи місцеву газету, ту саму, в якій Лєна своє оголошення розміщувала, і підсунув їй.

— На, почитай.

— Нащо мені ця газета? Я своє оголошення напам’ять знаю.

— Ти на другу сторінку подивись, почитай, якщо ще букви не забула. Розділ кримінальної хроніки.

Лєна перегорнула сторінку. У розділі кримінальної хроніки великими літерами було написано: «ДІВА МАРІЯ ВРЯТУВАЛА ЖІНКУ ВІД ВЛАСНОГО ОНУКА». А далі сама стаття:

— Ну, прочитала?

Лєна прочитала. Від збудження в неї засіпалася верхня губа. Бо вона знала це село, там жили батьки її батьків, і знала цю жінку, Женю Прокопович, яку тлумили всі, кому не лінь, а власний син навіть хотів отруїти чадним газом. Очевидно, тепер до справи взявся онук. Нічого дивного.

— Це ж треба, який збіг, так не буває…

Із хащ вистрибнула велика руда білка. Теофіл Кролик кинув їй горіх. Білка схопила горіх і прожогом чкурнула назад.

— Я їх тут часто годую, — сказав Кролик і, не попрощавшись із Лєною, поплентався до своєї келії відновлювати втрачений душевний спокій.

А Лєна поїхала приміською електричкою в село. Хотіла сама поговорити з очевидцем чуда.

Пізніше вона написала у щоденниках, що згоряла від цікавості. Що міркувала так. Можливо, ця літаюча істота, баба в хустці, — справді Божа Матір. Лєна, хоч і не вірила ні в що святе, все ж мусила погодитися, що невелика ймовірність святого припустима. Крім того, Божій Матері літати легко. Їй для цього, на відміну від людини, не треба мати шість кубометрів об’єму в грудях. Але існував й інший варіант. Що це таки людина, і вона вміє літати. Якщо так, Лєна мусила її побачити. Це багато чого змінювало, казала вона.

У селі діда й баби Лєна не була від часу їхньої смерті. Вони померли одне за одним, обоє у віці вісімдесят три роки. Хату зачинили, курей порізали, свиней продали.

Костьол, який колись бралися реанімувати польські попи, знову перетворився на пам’ятку туалетного мистецтва. Стояв, як і раніше, покинутий і розграбований, а кам’яний святий Антоній перед костьолом так жалібно-жалібно простягав руки до неба, ніби досі вірив, що там, у небі, хтось є.

Лєна пам’ятала, де живе Женя Прокопович, і була впевнена, що сама Женя її не впізнає. Не впізнала. Вона сиділа на своєму убогому, порослому кропивою подвір’ї і чистила картоплю.

Лєна зайшла на подвір’я і сказала: «Добрий день». Дзявкотливий собачка, з тих, від яких не сподіваєшся, що вкусить, але які зі страху завжди кусають, кинувся Лєні під ноги. Женя Прокопович облишила картоплю.

— Тузік, ану до мене! — крикнула вона своєму жалюгідному захиснику, і собачка трохи притих. Ну, звичайно, Тузік, подумала Лєна, як інакше ЦЕ ще могло називатися?

— Добрий день, — вона підійшла ближче. — Вибачте, що я так несподівано нагрянула, я з міста приїхала, маю до вас кілька запитань…

Женя Прокопович недовірливо зміряла Лєну поглядом. Була вона така сама, як її Тузік, тільки що вища на зріст. Худе дистрофічне тіло, майже прозоре, криві руки й ноги, ніби щойно повернулася з концтабору.

— Ви журналістка? — спитала Женя.

Лєна радо підтвердила:

— Так, журналістка. Чула, що з вами одна пригода нещодавно трапилася, не зовсім приємна…

Женя раптом заплакала, і це тривало рівно хвилину. Через хвилину сльози безслідно щезли, і Женя діловито спитала:

— А де ваша камера?

— Камера? А, камера! Ви знаєте, я газетний журналіст. По пам’яті пишу.

— Ну, сідайте, раз по пам’яті. Я вам стілець із хати винесу.

Вони повсідалися одна навпроти одної, Тузік сховався за хазяйчині ноги і час від часу погрозливо звідти попискував, даючи Лєні знати, що він не розслабився і будь-якої миті готовий до нападу.

— Ви мені вибачте ще раз, що я так, без дзвінка…

— Нічо-нічо, в мене телефону нема.

— Розкажіть, будь ласка, як все почалося, — Лєна намагалася увійти в роль журналіста, їй це навіть сподобалося.

— А що розказувати? Нема що розказувати. Біда в мене велика. Мій онучок зараз у лікарні лежить, кажуть, слух втратив.

— А як він слух втратив?

— Ну, — Женя довго підбирала кожне слово, боячись, очевидно, сказати щось зайве, — онучок у мене непутьовий. П’є багато. Я йому постійно кажу, щоб не пив, горілка ще нікому добра не принесла. Не слухає. Зараз така молодіж пішла, старших не хоче слухати. Думає, що краще знає. А так Гришка добрий хлопець. М’який.

— Кажуть, він із сокирою за вами бігав?

Женя стрепенулася:

— Та хто таке каже?! От вір потім журналістам. Поперекручують усе, лиш аби збрехнути. Не бігав він, ну так, тільки… швидко йшов. Він би нічого мені не зробив, хіба я свого Гришку не знаю? В голові йому помутилося тільки, від горілки, я казала, п’є багато. Він до тієї сокири давно приглядався, я бачила, що кортить йому, сховала сокиру від гріха подалі. Бо мені що? Я вже стара, скоро і так вмирати, а він собі своє молоде життя загубить.

Отака вона була завжди, казала потім Лєна, ця Женя, її було страшно слухати, бо, вислухавши, хотілося закласти у центр планети бомбу і натиснути на червону кнопочку.

— А того вечора він уже прийшов п’яний, є в нього один друг, недобрий друг, підливає моєму Гришці, хоча Гришка, може, й не хоче. Гришка м’яку натуру має, не вміє відмовити. Прийшов п’яний, витяг сокиру з-під ліжка і дивиться на неї. Очі блищать. Якийсь увесь не свій зробився. Нахмурився, брови звів докупи, чоло наморщив. Я мовчала як риба. Не хотіла його злити, щоб гріха не вийшло. А він мені: «Чого мовчиш?» — і полоснув сокирою по спині. Так, не дуже глибоко. Черкнув тільки. Але кров зацебеніла по ногах, я чула. Ну, я вибігла на подвір’я, щоб не мозолити йому очі, а він за мною. Я довго бігти не могла, впала в траву і лежу. Думала, може, отямиться або не побачить. А він схилився наді мною і засміявся так страшно, що так люди сміятися не можуть. Кажу вам, помутилося йому в голові, біс уселився. Це не мій Гришка був.

— Він бив вас раніше?

— Та ви що?! Ніколи!

Лєна не втрималася і розсміялась. Женя образилась.

— Я кажу вам, НІКОЛИ!

— Та я вірю, вірю, вибачте, будь ласка, просто в горлі дере, застудилася, напевно…

— Ну, і от, — вела далі Женя, — схилився наді мною і сказав щось таке, ніби приріже, як свиню. Я йому й відповідаю: «Ріж, я і так забагато пожила». Спокійна була, чесне слово. Гриша замахнувся сокирою, аж раптом нізвідки вона прилетіла…

— Божа Матір?!

— Ну яка Божа Матір, дівчино! Понаписували журналісти, а ви вірите! Хіба я Божої Матері не впізнала б?!

— А впізнали б?

— Ну звичайно. А це жінка якась, така… в хустці, хустка жовта в червоні квіти, старомодна, в мене таких уже нема. В мене хустки всі зелені, в дрібні квіти, не такі крупні. Звідки ця жінка взялась — не маю поняття. Я її й не роздивилася як слід. Вона підлетіла до мого Гриші й вихопила сокиру. Гриша впав від страху на коліна, а вона як закричить на нього! Боже Всемогутній! Такими поганими словами його обзивала, що я за все життя таких не чула! Хіба Діва Марія могла би так матюкатися? Ніколи! Ця і виродком Гришу називала, і виблядком, хоча який він виблядок, у нього і мама, і тато були, непутьові, але були. Гриша впав без свідомості, а вона допомогла мені встати, сказала, щоб я «швидку» викликала, бо кров тече.

— Як її звали?

— Я не запитувала. Я тільки сказала їй, що жінці не пасує так матюкатися. Вона погодилася зі мною, пробачення попросила. І полетіла.

— Так взяла і полетіла?

— Взяла і полетіла.

— І вас це не здивувало?

Женя задумалася.

— Здивувало трохи, але люди зараз усякі бувають. Одні плавати добре вміють, інші — он, літати навчилися. Всяке в цьому світі буває.

— І то правда, — сказала Лєна.

Женя підвелася зі стільця.

— Ви мені вибачте, я мушу картоплю начистити, зараз Ірочка з магазину прийде, я пообіцяла обід зготувати.

— Хто така Ірочка? — це Лєна вже так, заради спортивного інтересу запитала.

— Донька моєї племінниці, хороша дівчина. Поживе в мене, поки роботу знайде. Гриша в лікарні лежить, і лікарі сказали, що це надовго. В голові йому помутилося. Слух втратив, бідна дитина…

І Женя знову рівно на одну хвилину розплакалася. Коли Лєна виходила з подвір’я, вона ще додала:

— Ну, ви дивіться там, не пишіть про мого Гришу погане. Він добрий насправді. А ця баба в хустці — не знати, не знати, — і Женя захитала головою, — стидно жінці так матюкатися.

Повернувшись, Лєна переглянула в краєзнавчій бібліотеці підшивки всіх місцевих газет за останні роки, особливо розділ кримінальної хроніки. Але в газетах тільки мучили, різали і вбивали, про чудесне спасіння ніде більше не йшлося. Божу Матір теж ніхто не бачив. Тобто бачили, в Почаєві й у Зарваниці, наприклад, але це сталося у 13-му столітті, а Лєні потрібні були дещо свіжіші факти.

У якомусь закарпатському селі на стовбурі дерева сам по собі проступив жіночий силует, і тисячі людей поз’їжджалися туди на поклін. Навіть капличку поруч звели. Лєну таке чудо не надихало. В іншому селі, в Чернівецькій області, одна сліпа жінка раптом прозріла, начебто від голосу, який донісся їй із неба. Це теж не пасувало. Ще один підозрілий випадок трапився у Львівській області, на кордоні з Польщею. Заробітчанку, яка поверталася додому, хотів обікрасти якийсь молодик, жінка оборонялася від нього хрестом, як від нечистої сили, і молодик, тільки глянувши на святе розп’яття, впав неживий. Лікарі констатували інфаркт міокарда, і хтось із них навіть написав наукову статтю про те, що в Україні інфаркт серйозно «помолодшав».

Лєна облишила підшивки газет, нарікаючи на непрофесіоналізм української журналістики.

Наступним її пунктом був священик. Інформація про чудеса мала би стікатися до місцевих церковнослужителів, міркувала Лєна, і пішла до того самого, в якого вперше і востаннє сповідалася. Ледве його впізнала. Священик розтовстів, змінив рясу, тепер ходив увесь у золоті. Лєна дочекалася, поки завершиться ранкова служба, а потім вистояла чергу бабок, які наввипередки ділилися з пастирем своїм горем. Говорили вони, як правило, про гроші і що пенсії на хліб не вистачає. Священик радив їм молитися.

— Пане священик, — сказала Лєна, дорвавшись до тіла, — ви, напевно, мене не пам’ятаєте, я колись у вас сповідалася…

— Я пам’ятаю, — відповів священик.

— Ні, не пам’ятаєте, — вперлася Лєна.

— Ти тоді, дитино, сказала, що не дуже в Бога віриш.

Лєна здивувалася, але цього не показала.

— Ну, нехай, — сказала вона. — Але взагалі-то я до вас з іншого приводу тепер.

— Уже віриш?

— Не в тому справа. Послухайте мене. Ви колись чудеса бачили?

Священик від Лєниного питання анітрохи не розгубився:

— Я бачу їх щодня.

— Справді?! А що конкретно ви бачите?

— Бачу людські душі, які шукають спасіння.

— Ну, нє, я серйозно питаю. Про справжні чудеса. Коли щось неймовірне стається. Таке, чого бути не може.

— Ти заблукала в темряві, дитино.

— Та не заблукала я! Прийшла до вас як до священика, а ви зразу діагноз ставите. Хіба це по-божому?

Священик сказав:

— Чудеса діються безперервно. Це Божа справа. Іноді Бог показує нам, Його творінням, свою велич. Почитай Біблію, там описано багато чудес. Почитай житія святих.

— Ви знаєте, в мене часу нема. Ви мені коротко перекажіть, будь ласка, кілька прикладів наведіть, мені багато не треба.

— Воду на вино перетворив, оживив мертвого, нагодував трьома хлібинами тисячі людей, по воді ходив, як по землі…

— Пане священик, мені не це потрібно.

— Що ти від мене хочеш?!

— Тепер, останнім часом, сталося щось чудесне? — щоб не викликати підозр, Лєна говорила дуже обережно. — Може, ви знаєте, може, хтось вам щось розповідав?

Священик поблажливо усміхнувся.

— Я бачу, дитино, ти сама мені хочеш щось сказати. Кажи, я слухаю.

— Я? Ні-ні, я не маю що казати. Що я можу сказати? Просто цікавлюся. Ви скажіть мені, пане священик, може, ви чули, що десь якась жінка в небо вознеслася?

— Чув. Матір Божа.

— Ви мене зовсім не розумієте! Не Матір Божа, а звичайна жінка. Нормальна, звичайна така собі, жива жінка. Ну… літати вміє. Не чули?

— За такі речі колись на вогні палили, — суворо відрубав священик.

— Та не відьма, а добра жінка! Не на мітлі, а так просто, силою думки, наприклад.

— Ти таку жінку бачила?

— Не бачила, — чесно зізналася Лєна. — Але хотіла би.

— Молися, дитино, і багато.

— Я буду, даю чесне слово, але ви спочатку розкажіть, що знаєте!

Священикові урвався терпець:

— Не знаю я такого. І нема такого. Йди з Богом, дитино. У тьмі блукаєш. Шукаєш доказів, а треба просто вірити. Бог не буде переконувати таких, як ти, що Він є.

— А чим я погана?! — загорлала Лєна на всю церкву, і старенькі бабці, що поруч молилися за підвищення пенсії, панічно захрестилися. — Що я такого поганого зробила, що мене навіть переконувати не треба?!

— Ти ладна повірити в жінку, що літає, — сказав священик, — але не віриш у Бога, який усе створив.

Він перехрестив Лєну і залишив терзатися сумнівами на самоті.

Але Лєна не здавалася. У неї в запасі був іще останній пункт плану.

Йог.

Лєна чула про нього від спортсменів-однокурсників. Цей йог учився на йога чи то в Києві, чи то в Китаї, хоча Лєна підозрювала, що ніде він насправді не був, а так, по книжках насобачився.

Років сорок, умів на руках стояти і на голові. Хтозна, може, й літати вмів. Лєна читала, що справжньому йогу літати — миле діло. Крім літання, справжні йоги вміють розчинятися в повітрі, ковтають вогонь, жують скло, розуміють мову тварин і рослин і можуть роками нерухомо сидіти в позі лотоса.

Свої заняття йог проводив у спортивній залі однієї старої школи Сан-Франциско. Лєна прочекала все заняття в коридорі, а коли нарешті послідовники східних учень почали збиратися, підійшла до йога і прямо запитала:

— Скажіть, а ви вмієте літати?

Йог спокійно відповів:

— Умію.

— О, я вас шукала! Скажіть, а як це робиться?

— Чого тобі по землі не ходиться?

Лєна присіла до йога на підлогу. Вона мала так багато йому сказати.

— По землі мені ходиться добре, ходилося і буде ходитися. Я на фізкультурному факультеті вчуся, валеологією займаюся. Ну, це так, ліричний відступ. Але мені здається, я знаю людину, жінку, яка вміє літати. По-справжньому.

— І що ти від мене хочеш?

— Хочу запитати, чи це можливо — літати. Чи, може, в мене з головою не все гаразд. Я за свою голову дуже переживаю.

Йог розпластався на підлозі в позі мерця. Це коли просто лягаєш, сповільнюєш дихання й уявляєш себе померлим. Тоді, кажуть, стає дуже добре, земні проблеми втрачають свій маленький земний сенс.

— Ви слухаєте мене? — допитувалася Лєна у «мерця». — Мені це дуже важливо.

— Не чув, щоб у нашому місті були інші йоги. Я про них знав би.

— А я й не казала, що вона йог. Ну, тобто я не знаю, чи вона йог. Я її не бачила. Може, вона самоучка якась, випадково навчилась. Як думаєте, таке можливе?

— Ні. Треба довго вчитися.

— Як довго?

— Життів десять-дванадцять.

— А що треба робити? Як вчитися?

— Йогою займатися.

— А без йоги ніяк не злетіти?

— Ніяк.

Йог встав. Він був на дві голови за неї вищий, кремезний. Не симпатичний, швидше на вовка подібний, похмурий, насуплений, погляд непривітний, але щось у цій непривітності Лєну приваблювало.

«Я тоді подумала, — зізнавалася пізніше Лєна, — а що, як він моя доля? Аж підскочила, розпрямила на собі джинсову спідницю і розпушила рукою волосся, сподіваючись надати йому, не митому вже другий тиждень, невимушеної форми».

— Тебе як звати? — спитав йог.

— Лєна, — проговорила вона, широко усміхаючись.

«Я взагалі-то усміхалася дуже рідко, мені посмішка ніколи не личила. Я маю завеликі зуби, і вони деколи не вміщаються в роті. Тому за кожної зручної нагоди я, навпаки, корчу задуману фізіономію, так ніби цієї миті вирішую, яким шляхом піти: шляхом праведного мученика чи шляхом гордого і нескореного Прометея».

Отже, Лєна не втрималася і показала йогові увесь ряд своїх врізнобіч настовбурчених зубів.

— Мене звати Лєна. А вас?

— Павло.

— Приємно познайомитись.

Йог Павло одягнув светр. Його вірні послідовники вже давно порозходилися, і він, судячи з усього, теж хотів піти.

— Почекайте на мене! Куди ви так спішите?!

— Я ніколи не спішу.

— А я, чесно, завжди. І завжди запізнююсь.

— Це велика помилка.

Лєна запропонувала піти в «Золоту рибку»:

— Вип’ємо чогось. Я пригощаю.

— Що таке золота рибка?

Усі в місті знали «Золоту рибку», а йог не знав. Це Лєну насторожило, навіть більше, засмутило. Вона остерігалася людей, які принципово не п’ють алкоголь. По-перше, такі люди страшенно нудні, казала вона, по-друге, гнилуваті, на них не можна покластися.

— Там наливають найдешевше в місті пиво. Ну, згадайте! Ви знаєте! «Золота рибка» називається.

— Не знаю. Я не вживаю алкоголь.

Лєна розчаровано зітхнула:

— Тоді я вам покажу.

На диво, йог Павло не пручався. В «Золотій рибці» замовив яблучний сік. Лєна замовила пиво і, поки його несли, закинула ногу на ногу. Це був останній відомий їй прийом зваблення, але йог ніяк на нього не відреагував.

— То ви справді вмієте літати? — спитала Лєна.

— Не вмію.

— А чого тоді сказали, що вмієте?

— Я думав, ти маєш на увазі медитацію.

— Я говорю завжди те, що маю на увазі. Якби мене цікавила медитація, я б так і сказала. Але літати і медитувати — це різні речі, хіба ні?

— Ні.

Лєна знову безпорадно зітхнула. Йог Павло починав її дратувати.

— То ви думаєте, що літати фізично неможливо?

— Чого ж, можливо. Але навіщо?

— Як навіщо? Щоб літати!

— Людина може набагато більше. Літати — це так, розвага.

— А що може бути ще більше?

Йог мовчки стенув плечима. «Коли хтось промовисто мовчить, — пізніше писала Лєна, — це не означає, що він дуже розумний. Це означає, що він просто не знає відповіді. І не треба переконувати мене, що це не так».

— Є одна жінка, пане йог, — сказала Лєна. — Вона, здається, вміє літати. І допомагає людям, які опинилися в критичній ситуації. Прилітає раптово і рятує їх. Як у кіно, чесне слово.

— І що?

— Нічого. Я сподівалася, що ви щось про неї знаєте.

— Ні. Я нічого не знаю.

— І не можете сказати, де вона цього навчилася?

— Не можу. Мене такі речі не цікавлять. Це дилетантство.

Лєна зірвалася:

— А ви такий професіонал! Що ви зробили? Вона людям допомагає, а ви?

— Хто сказав, що людям потрібно допомагати?

— Деяким потрібно!

Лєна розридалася від розпачу, хоча потім казала, що плакала, бо пиво не туди пішло. Лєну можна було зрозуміти. Її пошуки чудесного закінчувалися крахом.

Йог Павло підкликав офіціантку і розрахувався за свій сік.

— Ну й до побачення! — крізь сльози сказала Лєна.

— Навряд чи, — відповів йог і розчинився в накурених сутінках сансари.

Офіціантка «Золотої рибки» наступного дня вранці розповідала своїй подрузі:

— Я ніколи не бачила, щоб дівчина сама так наклюкалася. Її хлопець кинув, я його бачила, нічого особливого. А дівці дах знесло по повній програмі. Розбила сім кухлів, перевернула два столи, бармена нашого обізвала імпотентом, хоча це неправда. І постійно при цьому завивала: «Ну, покажися мені один раз! Покажися хоч разо-о-о-очок!» До кого вона зверталася і кого хотіла побачити, не уявляю.