Біографія випадкового чуда

8 Як вона захищала мале, щоб не нападали на велике

Часи змінюються, казала Лєна, але ніколи так, як ми цього хочемо. Тому важливо змінюватися самим. Начхати на час і змінюватися, щоб час самовільно не втрутився і не поробив із нас чудовиськ.

Сан-Франциско змінилося, стало багатшим і красивішим. Тут відкрилося декілька великих супермаркетів секонд-хенду на вагу, і всі перекинулися туди. Базари раптом спорожніли. Люди воліли купувати поношені речі з Європи, аніж нові — з Китаю. Це був добрий знак, тішилася Лєна. Місто відразу стало європейським. На кожному кроці висіли реклами «Одяг з Європи», «Дешевий одяг з Європи», «Стильний одяг з Європи». Європа заходила сюди непомітно, але впевнено. На вулицях Сан-Франциско все частіше траплялися люди, одягнені не так, як решта. Особливо багато поз’являлося шаликів на шиях, різнобарвних і яскравих. Лєнина шафа теж тріщала від шаликів, на гривню можна було придбати цілу колекцію, і вона скуповувала їх за ці гривні всюди, де могла. Іноді вдавалося два шалики купити, а два вкрасти. Лєна й на шию по два зав’язувала, казала, що так безпечніше почувається.

«Європейський» одяг, щоправда, немилосердно смердів хімікатами, якими задля дезінфекції обробляли завезений секонд-хенд, і всі люди смерділи цими хімікатами, і всі квартири, і все місто. Нічого страшного, казала Лєна, дезінфекція нам не зашкодить.

Старий центр сяк-так підрихтували, а базар, на якому колись торгувала своєю совістю місцева інтелігенція, став сувенірним. Інтелігенція повернулася туди, де їй, власне, й було місце, — в глибоке підпілля. До Сан-Франциско почали заїжджатися туристи, багато — з американського міста-побратима. Вдень вони прочісували сувенірний базар, а ввечері, наминаючи український борщ і сибірські пельмені в найдорожчому ресторані Сан-Франциско, казали: «А все-таки якась подібність є».

В університеті Лєна майже не з’являлася, і через це її відрахували з правом поновлення, якщо вона раптом знову візьметься за розум. Але за розум Лєна братися не думала.

— Поїду звідси, — впевнено казала вона своїй сусідці по гуртожитській кімнаті Василині. — Подамся в навколосвітню подорож. На Європу подивлюся, а потім поїду в Латинську Америку. Мене дуже цікавить ця частина світу. Недавно снився Парагвай і два гіпопотами.

— І що ти там робитимеш?

— Що випаде. Мені багато не треба.

— Українські жінки за кордоном займаються проституцією, — випалювала Василина.

— А що в цьому поганого? — винятково щоб її позлити, відповідала Лєна. — Тут ми хіба не проститутки?

— Не проститутки, — гаряче заперечувала Василина, і щодо себе вона, без сумніву, мала рацію.

Щоб поїхати у навколосвітню подорож, Лєні треба було спершу оформити закордонний паспорт. Зробити це швидко вона не могла, бо українського паспорта, необхідного, щоб оформити закордонний, теж не мала. Казала, що загубила, хоча працівниця паспортного столу пізніше заприсягнулась, що Лєна ніколи й не замовляла паспорта.

Кожного разу Лєна мусила півроку чекати й не мала чим зайнятися. Думала. Але думати довго не довелося, заняття саме її знайшло.

Лєна побачила розклеєне на інформаційних стовпах оголошення, в якому невідома особа приймала безпритульних собак по гривні за морду. Так усе почалося. Лєна відразу вирішила, що собак збирають із благородною метою їх порятунку. Щоб помістити у притулок, про який говорилося вже давно, але до справи не доходило за браком коштів і волонтерів. Лєна думала, що його організатори тепер діяли в такий недолугий спосіб.

Безпритульних тварин у Сан-Франциско справді було багато, від десяти до тридцяти тисяч, залежно від пори року. Собаки і коти найрізноманітніших порід, а найчастіше — безпородні. Вони виростали чомусь усе одно дуже великими, деколи були добрими і лагідними, деколи дикими й агресивними, деколи навіть скаженими. Люди їх боялися і нарікали на них. Добросердечні, часто несповна розуму двірнички їх підгодовували і переховували в себе в квартирах напередодні планового вилову. Плановий вилов проводили тричі на рік, зазвичай серед глухої ночі, щоб мешканці міста, які тоді мирно спали в теплих ліжках, не чули розпачливого завивання і моторошного гавкоту. Собак, уже мертвих, вивозили на міський смітник і скидали у спеціально вириту для них скраю траншею.

«Із погляду зоології і науки про популяції, — писала згодом Лєна у тематичній статті до міської газети, — вилов собак і котів не має ніякого сенсу, це даремне розтрачання міського бюджету. На місце виловлених тварин відразу ж приходять нові, міцні й здорові, у розквіті своїх репродуктивних сил. Убивство — це не вихід. Коти і пси незнищенні. Тому, коли їх убивають, я роблю висновок, що тим, хто це робить, убивати просто подобається».

Після появи загадкового оголошення у місті розпочалося велике полювання. Бомжі, а їх у Сан-Франциско було від п’ятиста до тисячі, блискавично зметикували, що збирати тварин вигідніше, ніж порожні пляшки з-під пива, і кинулися ганятися за такими самими безпритульними, як і вони, по всіх парках і пустирищах. Собак пакували у саморобні клітки і, коли клітки наповнювались, відвозили здобич замовнику. Тварин приймали тільки живими, і це вселяло неабияку надію.

Лєна впіймала двох сучок, які вже давно жили в гуртожитському дворі, і зателефонувала за оголошенням. Вона дуже хотіла долучитися до доброї справи. Увічливий голос звелів принести собак за якоюсь там адресою. З восьмої вечора до десятої ранку.

— А ви що, цілу ніч приймаєте? — здивувалася Лєна, але слухавку відразу кинули.

Адресу Лєна розшукувала довго, це була покинута промислова зона вже фактично за межами Сан-Франциско. До залізних дверей напіврозваленого складу стояла довжелезна черга інших охочих підзаробити. Бомжі страшенно смерділи і сварилися між собою, пси теж надривали горло в клітках і брудних торбах. Якийсь кінець світу, подумала тоді Лєна і навіть записала це у щоденнику.

Приймали по одному. Залізні двері відчинялися, і клієнт із товаром заходив усередину. Кілька хвилин — наступний клієнт.

— У тебе чого так тихо сидять? — питав Лєну сусід у черзі. — Дивися, дохлих не беруть. Тільки живих. І бажано товстеньких.

— Товстеньких? Хіба безпритульні пси бувають товстенькими? Вони голодні й нещасні…

— Я своїх кілька днів підгодовував! За сальце, кажуть, гривню деколи накидають. Торгуватися треба.

— Скажіть, це ж притулок для тварин, правда? — з останньою надією перепитала Лєна, і натовп гендлярів тільки розреготався у відповідь. Лєнин сусід на диво доброзичливо заспокоював:

— Ти так не панікуй, добра душа. Хтось живе, а хтось умирає. Так світ влаштований. І ти умреш, і я теж умру, по-собачому, десь під парканом, до речі. Так що цим товаришам, якщо подумати, навіть пощастило. В елітних китайських ресторанах знайдуть свій кінець.

— Люди добрі!!! — заверещала Лєна і стрімголов побігла звідти геть разом зі своїми двома сучками і розбитою вірою в рід людський.

Наступного дня рано-вранці вона вже сиділа у відділку міліції. Міліціонер уважно вислухав Лєну, зробив кілька дзвінків, декілька разів кудись виходив і врешті попросив у Лєни паспорт.

— У мене немає паспорта, — сказала йому Лєна, — якраз його чекаю, загубила. Але я вас дуже прошу, пане міліціонер, їдьте туди прямо зараз, бо вони втечуть. Там сотні собак. Їх іще можна врятувати.

— Пані Олено… — почав міліціонер.

— Лєна.

— Лєна. Ви розумієте, Лєно, що я вас зараз можу затримати на три доби до з’ясування особи?

— Мене? Затримати? За що?

— Ви приходите сюди, несете пургу про псів і китайські ресторани, а паспорта при собі не маєте. Звідки я знаю, може, ви з дурдому втекли? Може, ви людей ріжете, а мені псами баки забиваєте?

— Не ріжу я людей! — обурилася Лєна. — Що ви таке говорите?! Просто паспорт загубила. Лєна мене звати…

— От ми й з’ясуємо, як вас звати. А ви тим часом тут, в ізоляторі, посидите..

— А пси…

— Ви за себе переживайте — ось вам моя порада. А пси… псами, — і міліціонер зловтішно вишкірився.

Лєна просиділа у відділку, щоправда, недовго. Увечері її відпустили, так і не з’ясувавши до пуття, хто вона така. Тому теоретично Лєна могла би і з психушки втекти, і людей різати. Міліціонерам було не до її минулого. Вони переймалися власною репутацією, бо про торгівлю міськими псами чудово знали й отримували з неї немалі відсотки. Про це Лєні розповіли бомжі, яких вона весь наступний тиждень ретельно опитувала. Розмови записувала на позичений диктофон і потім надіслала касети з їх докладним описом у міський виконком. У записах ішлося про групу місцевих бізнесменів, які налагодили контакти з усіма великими китайськими ресторанами (переважно київськими, один у Львові, три в Харкові) і постачали їм свіжу собачатину. Тому собаки мали бути живими. Їх убивали вже безпосередньо перед приготуванням.

Із виконкому жодної відповіді Лєна не дочекалася і пішла туди особисто. Вирішила, що нічим не ризикує, бо у виконкомі ніхто не має повноважень її заарештувати.

— Мені до голови з охорони тварин, — поважно заявила Лєна секретарці, яка розподіляла охочих поспілкуватися з владою по кабінетах.

Секретарка довго порпалася в паперах.

— У нас таких нема, пані, ви не туди прийшли.

— А хто тварин охороняє?

— А навіщо їх охороняти?

— Послухайте, бездомних псів здають у китайські ресторани.

— Тоді вам в управління розвитку підприємництва, — вигукнула секретарка, втішившись, що розв’язала задачку.

— Це не підприємництво! Це злочин! Ви що, не розумієте, що псів здають у ресторани на їду!

Після тривалих суперечок і непорозумінь Лєна потрапила на прийом до голови департаменту соціальної політики. Тут принаймні щось захищали. Пенсіонерів, інвалідів, дітей і онуків війни та праці, афганців, одиноких і непрацездатних, дітей-сиріт, малозабезпечених і навіть бездомних громадян. Тварин у списку не було, але головне, що було слово «бездомний». Ці люди знають справжнє милосердя.

По-діловому одягнена жіночка — голова департаменту — зустріла Лєну з приязною, дещо приклеєною усмішкою на обличчі.

— Доброго дня, — почала Лєна з порога, — я вам надіслала нещодавно записи розмов із бездомними громадянами, в яких викривається страшний антилюдський факт торгівлі бездомними тваринами. Переважно собаками.

Видно було, що жіночка нічого не зрозуміла, але швидко відповіла:

— На жаль, українська пошта дуже погано працює. Ми нічого не отримували.

— Ну, то я вам розкажу. — І Лєна зручно вмостилася на стільці.

Вона ґрунтовно виклала свою історію, починаючи з оголошення та гуртожитських сучок і закінчуючи правоохоронними органами. Чиновниця слухала, не перебиваючи. Деколи занотовувала щось у блокнот.

— Ми повинні негайно діяти, — закінчила свою оповідь Лєна. — Міліція покриває злочинців.

— Чому відразу злочинці, не треба так голосно, — обережно сказала Богдана Іванівна, так її, здається, звали.

— А хіба не злочинці?

— Тільки суд може сказати, злочинці вони, чи ні.

Богдана Іванівна була сповнена ліберального спокою і демократичної рівноваги. Вона, до речі, тричі на тиждень із шостої до сьомої ранку, перед сніданком, бігала у міському парку. Тоді біг був дуже популярним серед працівників міського виконавчого комітету.

— Але ж ви розумієте, що це злочин? — уперлася Лєна.

— І тут я теж не була би настільки категоричною.

— Тобто ви вважаєте, що здавати бездомних собак на м’ясо — це нормально.

— Ні, це не нормально. — Богдана Іванівна різко встала зі стільця і вдала, ніби гарячково думає. Хоча, можливо, вона справді це робила.

«Коли людина вдає, ніби думає, — писала потім Лєна у щоденниках, — то ніколи не знаєш напевно, чи вона думає цієї миті, чи ні».

— Розумієте, сучасний світ жорстокий… — сказала Богдана Іванівна.

— Але завдання кожної людини протидіяти жорстокому.

— Так. І ми вживемо заходів. Без сумніву. Але й ви зрозумійте.

— Що я маю зрозуміти?

Для більшої переконливості Богдана Іванівна намагалася дивитися Лєні в очі. Лєна відвела погляд. Вона дуже не любила такі прийомчики.

— Те, що виглядає страшним, — сказала чиновниця, — насправді може таким не бути. Ви знаєте, що у місті склалася катастрофічна ситуація з бездомними тваринами.

— Знаю.

— Міська влада ніяк не може вплинути на ситуацію. На це немає коштів і найближчим часом не буде. Щодня до нас приходять скарги від громадян. Пси нападають на дітей і навіть на дорослих. За минулий рік було… — Богдана Іванівна вийняла з шухляди якийсь папірець, — …було, ось, знайшла, понад тисяча випадків нападу тварин на людей. Вісімдесят із них були змушені пройти курс лікування. Колоти уколи, простіше кажучи. У живіт. Це дуже неприємно, по собі знаю.

— До чого ви ведете?

— Веду до того, що за останніх два тижні бездомних тварин у місті помітно поменшало.

Лєна спалахнула.

— Але їсти собак — це ненормально!

— Для нас ненормально, я з вами згодна. А в Китаї навпаки — звичайна річ…

— То нехай своїх псів і їдять! А українським нехай дадуть спокій!

— Заспокойтеся, громадянко. Зрозумійте, що в такий… дещо… дивний спосіб місто виграло. Ми з вами, — для більшої наочності додала чиновниця, — виграли.

— Я не хочу так вигравати! Нехай краще я програю!

— А ви й так програли. Демократія — це думка більшості. А ви в меншості. Тому змиріться. Йдіть додому і спіть спокійно.

— Падлюка! — вигукнула Лєна, хоча ніколи раніше не вживала цього слова в усному мовленні.

— Ну, я так голосно не висловлювалася б. В Україні існують суди…

— Не боюсь я ваших судів! — Лєна вже виходила з кабінету, декорованого, між іншим, дешевими пейзажними картинами у стилі «Осінь у гаю». Судів вона справді не боялась, і найперше тому, що ніколи там не була.

Невідомо, чи Богдані Іванівні раптом стало соромно, чи вона, навпаки, хотіла присоромити Лєну, але вже коли та було майже вийшла, чиновниця сказала:

— А по-вашому, нормально виловлювати собак, як це офіційно робить міське житлово-комунальне господарство, і потім скидати їхні трупи на смітник?! Чомусь це вас не обурює! А я різниці не бачу жодної.

— Виловлювати? — розгубилася Лєна. — Трупи? На смітник?

— От тільки не треба корчити з себе святенницю!

— Я не знала.

— Ну ясно, що не знали. Бо спите тоді сном немовляти. Очі не бачать, серце не болить!

Секретарка в коридорі співчутливо сказала Лєні: «До побачення». Вона сама, як згодом з’ясувалося, підгодовувала трьох бездомних собак. Секретарка опікувалася ними не з ідеологічних міркувань, а з того самого жалю, про який хтось сказав, що «ми сентиментальні й злі». Коли одного дня її троє годованців зникли безвісти, секретарка стенула плечима і пішла собі жити далі.

А Лєна так не могла.

У «Золотій рибці», де, на щастя, її не впізнали, сидячи за дерев’яним столом і кухлем пива, пізно ввечері того самого дня вона написала найвідоміший у своїй кар’єрі зоозахисника текст. Називався він «Маніфест собакам від собаки», і його навіть було надруковано в місцевому літературно-мистецькому журналі «Четвер» як самодостатній художній твір.

Починався «Маніфест» так: «Собаки, єднаймося! Не дамо себе з’їсти!»

Тоді Лєна вирішила діяти самотужки і до кінця. Її план був простий: гласність, диверсія, пропаганда. Ці три способи, казала вона, найкраще спрацьовують у підпільній війні із системою. Лєна казала: «Я не могла відступити, бо справедливості ніхто у цьому світі не скасовував. Так, світ жорстокий, тут обдурюють, знущаються і вбивають, я не можу його змінити і навіть наміру такого не маю. Мій намір — змінити себе. Але змінити себе я не зможу, поки в роті залишається цей жахливий присмак собачатини».

Лєна з головою поринула в тему собачої бездомності. Вона з’ясувала, що кількість тварин на вулиці збільшується прямо пропорційно до зменшення людської відповідальності. Мешканці міста заводять собі цуценят, а потім із якихось особистих причин викидають їх на вулицю. Або не сподобалося, як гавкає, або їсть забагато, або обдурили з породою, або просто ліньки щоранку його вигулювати. За таке повинні накладати немалий штраф, казала Лєна, тільки через покарання можна привчити безвідповідальних людей до порядку. Місто належить громаді, а не тобі особисто. Викидаючи пса на вулицю, ти шкодиш іншим, порушуєш права іншого. Вже не кажучи про права самого пса, який мав би мати невід’ємне право на господаря.

Але українських собак в українському законодавстві взагалі не існувало. Тут їх прирівнюють до малогабаритної приватної власності, наприклад комода чи дорожньої валізи. Навіть не до велосипеда, бо велосипед — це транспортний засіб.

«Права людини, — пізніше стверджувала Лєна, — це абсолютне безправ’я решти живих істот».

І останнє. Небезпечними є собаки, народжені на вулиці, у другому, третьому поколіннях. Вони вже не пам’ятають свого призначення служити господарю. Вони самі собі господарі. Ба більше, вони ненавидять людину, бо людина їх зрадила. Сенс їхнього життя — будь-якою ціною вижити і помститися. Насильство, казала Лєна, — це, звичайно, не вихід, але треба пам’ятати, що не вони почали цю війну. Тварини ніколи не починають війну першими.

Лєна за одну ніч обклеїла місто плакатами «НЕ ЗДАВАЙТЕ ПСІВ У КИТАЙСЬКІ РЕСТОРАНИ. ПСИ НЕСМАЧНІ». Нижче було коротко описано історію китайсько-українського бізнесу, названо адресу, за якою бізнесмени приймали тварин, було вклеєно фотографії особливо старанних мисливців.

Темою миттєво зацікавилися засоби масової інформації. Не так зі співчуття до собак, як із трагікомічності самого факту. До Сан-Франциско приїхали столичні журналісти. Їм вдалося відзняти на камеру черги біля покинутого складу, рев спійманих тварин і навіть співробітника китайського бізнесу зі спини. Інформація поширювалася блискавично. Усі центральні телевізійні канали показали Сан-Франциско і його бездомних собак. Головний міліціонер міста бився в груди, що ніколи про китайський бізнес не чув і вживе радикальних заходів. Головний міліціонер країни пообіцяв провести ретельну перевірку всіх китайських ресторанів, і тут, найрадше, вирішальну роль відіграла не доля нещасних тварин, а підсвідома нелюбов українців до азіатів і азіатської культури.

Уже через два тижні китайський бізнес прикрили і також прикрили два столичних китайських ресторани.

«Правильно, — написала Лєна у своєму щоденнику, — курятину треба їсти».

Сама Лєна роздавала інтерв’ю направо й наліво. Тоді, власне, вона здобула найбільшу за все своє життя популярність. Про досвід спілкування з міліцією і міським виконавчим комітетом Лєна мовчала, бо вважала, що це вже не має великого значення. Влада завжди і всюди однаково нечесна. Завдання громадськості, стверджувала Лєна, навчити владу приховувати свою нечесність. І боятися. Тільки налякана влада працює на свій народ.

Лєну навіть запросили до Києва на прямий ефір. У популярну тоді ранково-розважальну програму «Вставай, Україно». Ведучий програми назвав Лєну українською Жанною д’Арк, і Лєна засміялася. Вона сказала, що Жанною д’Арк бути не хоче, а хоче бути нормальною людиною. На патетичне запитання: «Що означає бути нормальною людиною?» — Лєна відповіла:

— Це те саме, що бути нормальним псом. Адже ви розумієте, що таке нормальний пес?

Ведучий програми кивнув головою на знак згоди.

— Ну, от бачите, — сказала Лєна. — То чому ви не розумієте, що таке нормальна людина?

Нещодавно цей ведучий видав книгу спогадів, у якій цілий розділ присвятив програмі «Вставай, Україно». У ньому він також згадав епізод із Лєною. І зізнався: «Насправді я не розумів, що таке нормальний пес».

Користуючись своєю раптовою популярністю, Лєна активно взялася за агітацію населення. Вона цілими днями стояла на центральній площі Сан-Франциско, біля ратуші, і переконувала людей не бути байдужими і заступитися за права братів наших менших. Із собою вона носила велику картонну таблицю «Правила життя з тваринами». Ось як це виглядало:

Правило 1. Не викидайте своїх домашніх тварин на вулицю.

Правило 2. Якщо ви не впевнені, чи викинете їх, чи ні, не беріть узагалі. Купіть собі кактус.

Правило 3. Якщо ви таки хочете мати домашню тварину, візьміть її з вулиці. Вона чекає на вас і любитиме вас за вашу милість у сто разів більше. А що вам іще, крім любові, від тварини потрібно?

Правило 4. Якщо ви бачите, що хтось знущається з тварин, дайте негіднику здачі. Він нічого вам не зробить, бо з тварин знущаються тільки великі боягузи.

Схожих правил Лєна наскладала сотні. Найвідоміше звучить так: не думайте, що сказати «привіт» мудріше, ніж сказати «гав».

Мешканці Сан-Франциско переважно співчували Лєні, слухали її, погоджувалися, що треба щось робити. Іноді, однак, виникали й суперечки. Багатьох Лєнина присутність на центральній площі дратувала. Таких людей дратує взагалі-то багато що, майже все, але їм важливо мати живий об’єкт дратування. Із другого боку, дуже ймовірно, що міське житлово-комунальне господарство, яке займалося виловом бездомних тварин і отримувало за це немалі гроші, розпочало проти Лєни масштабну антикампанію. Боялося втратити роботу.

Приходили, наприклад, худі дідки в кашкетах, деколи навіть у вишитих сорочках, і казали Лєні:

— Навіщо ти тут, дитино, блазнюєш? Немає тобі більше чим зайнятися? Україна потопає, скоро такої держави на мапі не буде, комуністи знову в парламент пройшли, а тобі пси в голові.

Або, скажімо, жіночки бальзаківського віку, зазвичай блондинки, з червоними коралями на шиї, у чорних чобітках на високих тонких підборах, приходили й казали Лєні:

— Як вам не соромно! В Україні стільки дітей живе на вулиці, під мостами, не мають що їсти, нюхають клей, а ви за псів переживаєте?! Спочатку люди повинні жити гідно, а вже потім тварини.

Лєна ненавиділа, коли хтось використовував дітей як аргумент. Вона відповідала:

— В Україні переживання на всіх вистачить. Давайте так: я переживатиму псами, а ви — дітьми.

Ані дідків у кашкетах, ані жіночок у коралях така відповідь не задовольняла, і вони ще довго тинялися довкола Лєни і її картонних таблиць, вигадуючи все нові аргументи власної правоти. Врешті Лєна не витримувала і кричала їм:

— Що ви з мене хочете? Ідіть своєю дорогою! Ідіть щось робіть! Захищайте те, що, ви думаєте, треба захищати, а не воюйте з людьми, які захищають щось своє! Ну, байдуже мені до держави! Байдуже до дітей! Одних псів і котів люблю. Маю на це право.

Тут, звичайно, Лєна блефувала, бо насправді їй не було байдуже до держави і дітей. Але, казала вона пізніше, неможливо захистити все водночас. Треба починати захищати з малого. І коли мале буде захищене, то може так статися, що захищати велике не доведеться, бо вже ніхто на нього не нападатиме.

Гицлі — їх у команді міського житлово-комунального підприємства працювало близько десятка — теж приходили до Лєни. Пробували взяти жалем. Казали:

— Чим ми будемо дітей кормити, коли втратимо роботу?!

Оскільки Лєна на згадку про дітей реагувала завжди однаково негативно, гицлі швидко зрозуміли, що словами переконати її не вдасться.

Тоді Лєну вперше побили. Увечері, коли вона поверталася до свого гуртожитку, двоє чоловіків затягли її в темний двір, збили з ніг і копали по нирках. Картонну таблицю з «Правилами життя…» порвали на дрібні клапті. Протягом навчально-виховної процедури нападники мовчали, тільки важко сопіли. А наприкінці, коли Лєна вже була недалека до втрати свідомості, один із чоловіків сказав:

— Будеш далі виступати, прикандичимо.

Удруге Лєну побили після її виступу на місцевому радіо. Це було якраз пізньої осені, напередодні чергової планової атаки ЖКГ. По радіо Лєна повідомила про вилов і закликала мешканців міста не лягати спати, а чергувати на вулицях. На диво, багато хто так і зробив. Сама Лєна підстерегла «бобік» із гицлями і цвяхом проштрикнула шини на колесах.

Тоді били вже не тільки по нирках, а всюди. І не у безлюдному дворі, а просто на вулиці, серед білого дня. Нападників було четверо, вони ховали свої лиця під капюшонами. Ніхто з численних свідків за Лєну не заступився. Люди понуро відводили погляд і швиденько проходили повз, згадуючи при цьому, ймовірно, все тих же дітей, яких треба кормити.

Після побоїща Лєна ледве добрела до гуртожитку і надовго зачинилася в душовій кімнаті. Дивилася у дзеркало на своє синє тіло і думала про тих, хто це тіло побив. Я не розумію, казала вона потім, як можна вдарити іншу людину, бо вона заважає тобі вбивати тварин. Це якось нелогічно і неправильно — бити за можливість убивати.

Те, що відбулося потім, ніде не задокументовано і ґрунтується суто на чутках. Відтворена історія могла би виглядати так.

Пізно ввечері у п’ятницю Лєна пішла в боксерський клуб «Червона рута». Цей клуб формально належав університетові, там щоп’ятниці тренувалися Лєнині однокурсники, студенти факультету фізичного виховання. Неформально ж він був власністю одного з найвідоміших за всю історію Сан-Франциско кримінальних авторитетів на прізвисько Монах.

Лєна прийшла в клуб і сказала головному тренерові:

— Я хочу поговорити з Монахом. Як мені його знайти?

Монаха мало хто бачив особисто, але всі про нього чули й усі його боялися. Він починав, як і більшість бандитів на початку 1990-х, з рекету та дрібного розбою. Потім поступово почав кришувати базари і на кінець 1990-х узяв під абсолютний контроль місцевий горілчаний бізнес.

Про Монаха говорили, що він був жорстоким, але принциповим. З одного боку, він постачав Сан-Франциско артефактною горілкою, із другого — не пускав у місто торгівлю наркотиками і людьми. Монах казав, що горілка — це індикатор морального і матеріального стану суспільства. Її п’ють не тому, що вона є, а тому, що немає нічого іншого. Ані роботи, ані віри, ані майбутнього. Коли з’явиться хоч одне з трьох, горілку не питимуть. Тому Монах не вважав своє заняття гріхом і тому, власне, називався Монахом — хранителем святого у темному бездуховному міжчассі. Казали, що він побудував у місті кілька церков і деколи інкогніто приходив туди поспівати в хорі. Любив співати. Казали також, що не Монах сповідався священикам, а священики йому.

На місцевому спиртзаводі ще донедавна на честь Монаха виготовляли шістдесятивідсотковий бальзам із такою ж назвою, був він буро-червоного кольору і мав дивний терпкий запах, можливо, терновий. Рецепт бальзаму зберігався в суворій таємниці. Напій зняли з виробництва того ж дня, коли Монах разом із боксерським клубом «Червона рута» злетів у повітря внаслідок вибуху невстановленого походження.

Головний тренер боксерського клубу, голова Монахової охорони, спершу аж розгубився, почувши Лєнине прохання.

— Тобі жити надоїло? — спитав просто.

— Ні. Навпаки. Дуже хочу жити. — Лєна скинула сорочку і показала тренерові синю від побоїв спину.

— Ого, тебе хто так?

— Є добрі люди. Дайте мені поговорити з Монахом. П’ять хвилин, не більше.

— Говори зі мною, — сказав тренер, — Монах не приймає скарг від населення.

— Я не буду скаржитися. У мене діло є.

— Говори або йди звідси!

Тоді двері кімнати поруч раптово відчинилися і звідти почувся хрипкий моторошнуватий голос: «Нехай зайде».

Монах справді не приймав скарг від населення, але іноді, коли йому було нудно, робив винятки, списуючи їх на добрий настрій і поліпшення карми.

Лєна зайшла до таємної кімнати. Монах сидів у темному кутку в товаристві чотирьох бугаїв, його обличчя не було видно. Коли Лєна почала говорити, її голос тремтів.

— Добрий день. Мене звати Лєна.

Монах мовчав.

— А вас звати Монах. Я про вас багато чула. Ви споюєте і вбиваєте людей.

Монах тихо розсміявся і вільготно розкинувся на кріслі. Тоді в темряві зблиснули його золоті зуби. Ці зуби були знані на все місто. Казали, що Монах, вставляючи їх, дозволив вирвати собі здорові. Ніби тому, що вважав нерви в роті зайвими.

Лєна говорила далі:

— І я не проти. Люди мають свій розум і можуть вибирати, якою дорогою йти. Може, вони для цього й народжуються, щоб робити вибір. Тоді видно, ким вони є насправді.

— Мені подобається твоя теорія, — сказав Монах.

Лєна посміливішала:

— Я не вірю, що є зло, яке мусить бути покарано, але вірю, що є безсовісні люди, яких можна перевиховати. Вони не злі, а просто безсовісні. Совісті не мають ті люди, які з невідомих причин забули, що вони смертні. Коли їм про це нагадати, вони можуть стати кращими.

— Що ти хочеш?

— Хочу, щоб ви мені допомогли.

— Моя допомога багато коштує. Що ти можеш мені дати?

— Нічого, — чесно сказала Лєна. — Я нічого не маю.

Монах знову розсміявся. Лєна його розважала. Вона торохтіла:

— Є два види слабкості, пане Монах. Слабкість через нікчемність і слабкість через невинність. Мені не шкода тих, що слабкі, бо нікчемні. Але слабких, бо невинних, треба захищати. Це місія моя… і ваша.

— Моя? Чого ти так вирішила?

— Бо ви такі самі, як я. Хоч і маєте багато, але насправді не маєте нічого. І, так само, як я, скоро вмрете.

Монах посерйознішав. Тут він міг би наказати підвісити Лєну за ноги до люстри і протримати так до самого ранку, бо, подейкували, він часто підвішував тих, хто його нервував. Лєна чекала.

— Кажи, що ти хочеш, — сказав врешті Монах, — але будь обережна. Якщо те, що ти скажеш, мені не сподобається, матимеш проблеми.

Лєна виструнчилась посеред темної кімнати, ніби зараз декламуватиме поему на всеукраїнському конкурсі читців.

— Допоможіть мені покарати тих, хто вбиває у місті бездомних собак!

У кімнаті запала тиша. Бугаї готувалися прибрати Лєну з-перед Монахових очей. Один шепнув:

— Бос, вона той… дура просто…

— Ні, почекай, — сказав бос, — нехай договорить.

— Розумієте, — лопотіла Лєна, з переляку майже не вимовляючи голосних звуків, — людина перебуває у трьох видах взаємостосунків: перший — із рівним собі, з іншою людиною наприклад, другий — із вищим за себе, наприклад із Богом, ну, і третій — із нижчим за себе, наприклад нічийним собакою. Я вважаю, що ці три взаємостосунки повинні бути рівноцінні. Людина повинна ставитися до собаки так само, як до рідної людини, навіть більше, так само, як до Бога. Коли у місті група людей з офіційного дозволу вбиває за ніч сотні собак, а потім скидає їхні трупи на сміттєзвалищі, то я вважаю, що тоді так само вбивають і викидають на сміття Бога.

— Бос, у неї криша поїхала, — знову втрутився ревний охоронець.

Монах поринув у роздуми. Протягом цього часу Лєна встигла сім разів прокрутити в голові те, що пам’ятала від «Отче наш». Монах встав, підійшов до вікна і так, дивлячись у нього, сказав:

— Я з тобою незгодний. І я не люблю собак.

— Але тут не йдеться про любов! — палко вигукнула Лєна. — Я можу багато що не любити, але це не означає, що тоді я маю право те, що не люблю, вбивати!

Монах витримав паузу, яка мала би означати: «Прикуси язик і ніколи більше мене не перебивай», — а тоді спокійно продовжив:

— Я не люблю собак. Але саме тому допоможу тобі. Бо я так думаю: як вбиваєш собаку — ти сам собака. Як вбиваєш таргана — ти сам тарган.

Лєна хотіла відповісти, що за такою логікою виходить: «Убиваєш людину — то ти людина». Але промовчала. І, скоріш за все, правильно зробила.

Що говорилося потім і чи говорилося взагалі, невідомо. Сама Лєна, до слова, навіть сам факт зустрічі з Монахом завжди заперечувала. Казала, що кримінал незалежно від неї втрутився у справу охорони тварин від людей. Мовляв, гицлі постріляли собак на одному з Монахових базарів і не прибрали трупи. Тоді Монах дуже розлютився і навів порядок так, як він це розумів.

Гицлів викрали з їхніх домів посеред ночі і кілька днів тримали невідомо де підвішеними за ноги. Потім вони щасливо повернулися додому вже іншими людьми. Миттєво змінили вид діяльності, перекваліфікувавшись на сантехніків. Один із них навіть подав на місто до суду за те, що багато років був змушений займатися вбивством тварин, і тепер йому мусять компенсувати моральну шкоду. Він вимагав навіть безкоштовний курс психотерапії, спати ночами не може. Суд цей чоловік, звичайно, програв.

Міське житлово-комунальне господарство ще деякий час намагалося найняти на звільнені посади нових працівників, але ніхто не зголосився. Голова ЖКГ раптово пішов у відставку, і його місце зайняла жіночка, яка в минулому керувала озелененням міських парків, газонів і клумб. Вона відразу знайшла приміщення і стартові кошти на відкриття давно обіцяного притулку для тварин. Волонтери ж знайшлися самі собою.

Рух на захист будь-чого дуже швидко обростає прихильниками, казала пізніше Лєна. Люди за природою люблять гуртуватися навколо доброї справи, хоч би якою безнадійною вона була.

Заради справедливості треба сказати, що притулок мало чим допоміг, і кількість бездомних тварин із його відкриттям не почала танути на очах. Собаки й коти далі порпалися в міських сміттярках, люди, підставляючи свої животи для укольчиків проти сказу, далі їх не любили, а комуністична партія на наступних виборах знову пройшла до українського парламенту.

Лєну це не засмучувало, вона незмінно повторювала, що у безнадійній боротьбі головні ті, що борються, бо вони не дають часові зробити із себе чудовиськ. Боротьбу виграти неможливо, але можна виграти себе.

Коли Лєні нарешті видали обидва її паспорти, український і закордонний, вона виписалася з університетського гуртожитку, в якому довше жити й так не мала права, попрощалася з батьками, які, на диво, сприйняли ідею доньки податися у світи доволі спокійно, і купила квиток на автобус «Сан-Франциско — Братислава», який був найдешевшим і найпростішим способом перетнути кордон України з рештою Європи. Звідти Лєна планувала рушати далі. Варіантів було багато, і майбутнє, яке за ними ховалося, лякало і приваблювало водночас.

Квиток коштував 150 гривень. Відправлення о 18:15 з головного автобусного вокзалу. Наступного дня зранку цей автобус уже мав бути в Братиславі. Лєна тричі записала у щоденниках одне і те ж речення: «Я не тікаю, я просто хочу побачити світ». Чому їй було важливо написати це речення три рази, невідомо.

Але достовірно відомо, що на автобус «Сан-Франциско — Братислава», який із десятихвилинним запізненням таки виїхав із головного автовокзалу, Лєна не сіла. І вона не перетнула на ньому міждержавний кордон, що пізніше письмово підтвердили працівники прикордонної служби України.

Бо ось що сталося.

У день від’їзду Лєна провела на центральній площі Сан-Франциско прощальну собачу акцію. Народу було мало. Чесно кажучи, його взагалі не було. Йшов дощ зі снігом. Лєна промокла і закоцюбла. Її картонні таблиці розм’якли, як черствий хліб у молоці. У чоботах чвакало. Лєна безславно закінчувала свою кар’єру зоозахисника.

Збираючи пожитки, вона помітила жіночку невисокого зросту, приземкувату, схожу на колобка, яка стояла неподалік і свердлила Лєну печально-злостивим поглядом. Це обличчя і цей погляд здалися Лєні знайомими.

— Тобі все пси в голові! — крикнула жіночка. — Щоб ти здохла!

Тоді Лєна згадала. Це була мама її шкільної приятельки Іванки, тієї самої, яку Лєна зазвичай називала Псом.

— Пані Маріє, чого ви так? Що сталося?

Лєна не бачилася з Псом уже багато років. Востаннє вони говорили в лікарні, після невдалого Псового шлюбу і важкої хвороби.

Жіночка більше нічого не сказала, розвернулася і пішла геть, залишивши Лєну стовбичити на безлюдній площі, серед мокрого снігу й пізньоосіннього мороку. Пізніше Лєна писала, що немає гіршого місця і гіршого часу побажати іншій людині здохнути.

Замість того, щоб поїхати на автовокзал, Лєна подалася шукати Пса.