Бісова душа, або Заклятий скарб

Розділ десятий На переправі

Чоботи так і не повернулися. Певно, разом зі економ Яги скінчилося і їхнє існування. Миколка дуже через це засмутився і знову став більше схожий на дитину. Зрештою він не стримався і заревів, розмазуючи по щоках сльози впереміш із павутинням і гидотною слизотою, що залишилася після Яги. Чоботи, пояснив хлопчик, навмисне призначені були для загибелі старої, але якби та спромоглася спіймати їх, то неодмінно б знищила. Тому вони і переховувалися у Вовкограді, куди Яга потрапити не могла. Через те і накинулася на них першого разу і навіть полонила один — той, який лівий…

— Синку, — неголосно сказав Андрій, — вони ж обидва були ліві.

— То для нас. Самі ж вони розрізняли, який на ліву ліву ногу Яги одягається, а який — на праву ліву, — пояснив крізь сльози Миколка. — А ще вони знали, що разом із Ягою і самі щезнуть. І от, все-таки… — І він знову заридав.

Чого Андрій ніколи не вмів, то це заспокоювати дітей, які плачуть. Але якось усе ж розрадив хлопця. Розірвавши на клапті змінну Андрієву сорочку, стерли з себе павутиння і слизоту.

Вони вийшли на ґанок і побачили, що замість села навколо стояли невисокі кургани. На одному з них прилаштувалася і хатка Яги.

— Виходить, ми так і залишилися у Вирії, — здогадався Миколка. — Дядьку, але ви ж мене вдруге ніде не залишатимете?

— Та вже бачу, що простіше з собою взяти, — насупив брови Андрій.

І, переночувавши на одному з курганів, подалі від хатки, вони поїхали на південь, до витоку Случі: так наказало люстерко.

Тепер, коли дивний Кисим із татарами лишився позаду, а Яга загинула, здавалося, ніщо не загрожувало подорожі. Але Андрієві не давали спокою слова старої бісівки про річку Горинь, на яку слід було «з’їздити і подивитись». На що подивитись?

Ярчук знав, що Горинь перетинала їхній шлях. Щоправда, річка ця чималенька, може, іще й не зустрінуться з тим, про що Яга казала.

Та Андрієві у се якось не вірилося.

З усього, що сталося з ним під час цієї мандрівки, найдивнішим, найзначнішим здався Андрію сон, що наснився йому через день після загибелі Яги. Решта: стрибки з Яви у Вирій та назад, поїздка по лісу-нечистю, місто двоєдушців, зустрічі з берегинею і Костем, протиборство з Ягою, — все це уявлялося йому речами якщо і не звичайними, то хоча б не абиякими. Андрій знав, припускав, що таке могло статися, цьому було місце в його уявленнях про світ. А от сон…

Світайло неодноразово попереджав Андрія, що сни бувають різні. Іноді побачиш таке, з чим потім, як не дивно, стикаєшся у житті. Чи навпаки, у сні знаходить відображення те, що вже відбулося з тобою, — але тільки в ньому ти отримуєш роз’яснення подіям. Щоправда, коли Андрій надмірно захопився спостереженням за власними снами і в кожному шукав якийсь прихований смисл, Світайло, всміхаючись, нагадав йому, що «існують, синку, і просто сни».

Але той, який наснився Андрію через день після загибелі Яги, простим не був, це точно!

Уві сні Андрій перетворився на камінь; точніше, він споконвічно (у мережеві сну) був ним — величезним валуном, що лежав на одному зі степових курганів. Час для Андрія-каменя спливав зовсім інакше, ніж для Андрія-людини. Час уявлявся йому рікою; події та зміни повільно обтікали його з усіх боків. І він відсторонено спостерігав за ними, несподівано з’ясувавши, що здатний свідомістю проникати далеко за межі своєї матеріальної камінної оболонки.

Не одразу здогадався козак, що опинився у майбутньому. Однак деякі події, обличчя, міста допомогли це зрештою зрозуміти. Він вжахнувся — бо побачив, що на землю його чекають незліченні біди.

І — що найстрашніше — він нічим не міг зарадити, тільки спостерігати.

Що ж — він спостерігав. Нещастя, спричинені природою і людиною, сипалися на Андріїв край одне за одним. От літо, настільки жарке, що від спеки у степу вигоріла вся трава, в ріках висохла вода, а на дніпровській низині — всі плавні, — і татари вільно переправлялися з лівого берега на правий, сіючи смерть і руйнації. От зима, спершу безсніжна і м’яка, а потім несподівано — люта міцними морозами, тож земля промерзла на півметра вглиб. От ще одна зима, така ж щедра на сніги і тривала, а літо, що прийшло за нею, ознаменувалося градобиттями, сильними шквалами і грозами, які зносили хати і храми; от нашестя сарани, що нищила посіви гречки і проса, і люди гинули від голоду; от блискавки і громи, які відгриміли посеред зими; от знову посуха, і передчасна зима (сніг — коням по груди!), знову сарана з’їла все — і нема чим годувати худобу, і посуха, і землетрус, і мор такий, що цілі села стоять порожні… — і війни, війни, війни, війни! Від крові та болю, які наповнили цю землю, серце його камінне зайшлося у мовчазному крику; подорожні, що проїздили повз курган, намагалися чимшвидше забратися геть, бо відчували «щось таке», а козаки, які влаштовували тут, на курганах, дозорні пости, цей незмінно обходили стороною. Він намагався докричатися до них, попередити, напоумити, змінити незмінне — і зазнавав поразки, щоразу — поразки! А час, ріка, якої не існує, нісся повз нього все далі і далі, і Андрій бачив, як знову корчилась земля під ударами природи, а люди — під ударами людей…

Якоїсь миті він не витримав. Так часто буває уві сні, коли бачиш щось, що викликає в тебе найсильнішу тугу, журбу невимовну.

Прокинувся. Але не відчув від цього жодного полегшення. Сон видавався йому віщим, майбутнє — жахливим.

Тихо, аби не збудити Миколку, Андрій підвівся і відійшов трохи вбік. Вони заночували на кургані, в цій місцині їх було багато, — і майже на кожному височів до небес камінь. Але чомусь Андрій точно знав, що саме той, біля якого вони влаштувалися на ночівлю, наснився йому, що він і камінь уві сні стали єдиним цілим.

Андрій присів біля нього і прихилився спиною до прохолодної шорсткуватої поверхні. Душу рвали на клоччя суперечливі бажання, думки, надії.

Він запалив люльку і сидів так — поки нарешті його не відшукала берегиня.

Вона прийшла з півдня і цього разу — не крилася. Андрій помітив її тоненьку бліду постать здалеку, дивився, як вона, обережно ступаючи по землі, йшла до кургану. На плечах її тьмянів жупан. На зап’ястях (але це Андрій побачив тільки тоді, коли вона підійшла майже впритул) проступали сліди від мотузки.

Він не був упевнений, що вона прямує до нього, допоки берегиня не почала підніматися на курган. А коли підійшла, спитав:

— Що з тобою?

Він збирався сказати зовсім інше. Щось на зразок: «Навіщо прийшла?» чи «Знову будеш брехати, бісівське поріддя?» Збирався — але спитав саме це.

— Я вільна, — сказала вона здивовано, наче перевіряючи на дотик слово «вільна» і не вірячи, що це правда. — Виходить, Яги більше немає? Чоботи добралися до неї.

— Ти знала про чоботи! — здогадався Андрій. — Чому ж нічого не сказала?!

Вона стенула плечима:

— Якби сказала, хіба ти звернув би?

— Але ж ти хотіла звільнитися? — Тепер він почав розуміти; Яга згадувала про полонені душі, а берегиня — про те, що вона була підвладна чиїйсь силі і ризикувала, коли прийшла до них того разу.

— Тут зовсім по-іншому сприймаєш життя, — повільно мовила вона. — Наче здалеку бачиш вчинки та їхню важливість. Я знала, що рано чи пізно звільнюся. А якби ти поїхав допомагати чоботам, ти ризикував би Миколчиним життям. Це було б надто високою ціною за мою волю.

— А засідка? Звідки татари знали про нас?

— Пані Хазяйка слідкувала за мною. І коли зрозуміла, що я попередила вас, покарала мене.

— Виходить, цей таємничий Кисим з нею зв’язаний?

— Виходить, так. Щоправда, я вперше чую про нього, але, судячи з імені, це татарин. І якщо він був серед тих, хто переслідував тебе…

— Він ватажкував у них. Але це не суттєво, якщо ти не знаєш про нього. Скажи, чому Яга порадила мені з’їздити до Горині?

Берегиня здригнулася.

— Це страшне місце, — прошепотіла вона. — Принаймні, у Вирії. Там вона тримала полонені душі. Іноді Хазяйка перетворювала їх на зміїв-літавиць і відправляла у світ, наділяючи злобою і змушуючи коїти біди. Особливо ненавиділа ті душі, яких не могла собі підкорити. Частина з них зібралася у місті двоєдушців і донедавна, завдяки Ропушчиному Кільцю, залишалася у безпеці. Але пані Хазяйка зруйнувала Кільце і полонила багатьох, а решта розбіглася хто куди. Щоправда, тепер більшість звільнилася, у тому числі і захоплені під Вовкоградом.

— А меншість?

— Побачиш сам.

— Ми зможемо там переправитися?

— Не знаю, мабуть… Якщо відшукаєте міст. Тільки тоді. — Вона замовкла і раптом спитала несміливо: — Дозволиш мені подивитися на сина?

— Звичайно. Він у тебе молодчина, справжній козак.

Андрій навмисне не дивився вслід — вважав, що її треба залишити наодинці з сином.

— Дякую, — сказала вона, повернувшись через деякий час. — Я подарувала йому наостанок сон, це єдине, що я ще можу для нього зробити. Тобі, здається, теж не завадило б відпочити.

Андрій журливо всміхнувся, пустив до нічних небес кільце диму.

— Уже відпочив — і не сказати б, що гарно. Радше, навпаки.

І він стисло переказав їй зміст свого сну.

— Чого ж дивуватися? — відповіла берегиня. — Це кургани, на них ще і не таке статися може.

— Слухай-но… — Андрій з подивом з’ясував, що вперше за багато років словам важко знаходити шлях від розуму до язика. — Слухай-но… розкажи… ти казала, тобі можна допомогти…

Якби вона засміялася, їй-богу, він би зачортихався так, що і каміння б на курганах порозбігалося на всі боки!

— Уже незабаром, — сказала вона замість відповіді, — для мене тут усе скінчиться. І ти навряд чи чимось зарадиш. Хіба що… приглядай за моїм синочком.

«Даремно я з монастиря втік», — тужливо подумав Андрій.

Він піднявся з землі і простягнув руку, аби попрощатися з християнською душею, яка нарешті зможе знайти упокоєння. Вона теж простягнула назустріч свої тоненькі, наче порцелянові, пальці — і дотик той був подібний зануренню у гірську річку.

Його жупан, який вона носила, накинувши на плечі, упав на траву.

А берегиня подалася всім тілом до Андрія, і він, тонучи, цілував її прохолодні губи, обличчя, шию, груди… — цілував і тонув.

«…жодна шуба не допоможе зігрітися, і жодне вогнище не обпече мене. Тільки одне… але ти… ні, не має значення».

На ранок вона пішла — тихо, аби не будити Андрія, підвелася з землі, на прощання ніжно поцілувала.

І губи її були теплими, наче перший промінь новонародженого сонця.

— Ось вона, Горинь, — сказав Андрій, рукою вказуючи на вузьку смугу ріки, що з’явилася на виднокраї. — Бачиш?

Миколка кивнув і промовчав. Після тієї ночі на кургані він узагалі став дуже мовчазним, задумливим. І тільки іноді шепотів щось сам собі — здається, з усіх сил намагався не забути той сон, який подарувала мати.

Андрій зовсім не здивувався, що для нього та ніч теж стала особливою, а порцелянова берегиня, імені якої він так і не спитав, надто відрізнялася від колишніх його жінок, — і пам’ять по собі залишила незвично тривку, болісну. Андрій знав, що берегиня пішла назавжди, що ніколи більше уже їм не зустрітися тут, а за небокраєм… — Бог відає, що там, за ним! — знав, але вона все ввижалася йому у тріпотінні гілок і листя, у відблисках сонячних на воді, у шарудінні трав…

Сподівався, що йому полегшає, коли, виконавши завдання, повернеться нарешті в Яв; сподівався… а може, боявся?…

Зате сни відтоді бачив мальовничі, спокійні. Ніякі більше камені на курганах чи його одвічні жахи із Господнім шляхом та розпаданням на сотні частин не марилися — просто сни, які, певно, сняться звичайним людям.

Іноді він навіть літав у них — і це було набагато приємніше, ніж наяву, коли перекидаєшся на крука чи орла.

Шкода, вона не приходила ніколи, навіть у ті сновиддя, хоча Андрій не мав сумніву: усі вони — її рук справа.

…Іноді, прокидаючись, він плакав, але туга була світлою, як і вона сама.

Зараз, коли Ярчук дивився на те, що коїлося на річці, душа характерника теж ридала і рвалася на шматки.

Горинь кипіла. Її води кишіли створіннями, вигляд яких людину, звичну до химер менше, ніж Андрій, назавжди зробив би заїкою. Рибораки, псоголовці з бахромчастими плавниками замість вух, рогаті жаби, від мукання яких дзвеніло повітря; пернаті птахозмії і люди, у яких очі на місці рота, а на лобі ворушилися товстелезні губи; шулікуни та ічитики всіх різновидів…

— Що це? — прошепотів Миколка.

— Так, нечисть бешкетує… — удавано байдуже мовив Андрій. Нащо малому знати, що перед ними — останні полонені Яги, які, хоч і вільні тепер, але безпорадні перед такою волею. Мине кілька років — і останні з них щезнуть без сліду, не даремно ж у народі справляють усі ці проводи русалок і похорони давно померлих предків. Кілька років… але Андрій не міг чекати і тижня, а переправлятися через ріку вплав не ризикнув. Невпокоєні душі, переплавлені у казані Яги на чудовиськ, і поводилися відповідно. Добре хоч, на берег не могли вибратися.

— Що ж, — вирішив Андрій, — поїдемо шукати міст.

Ледь не додав: «як твоя матуся нам порадила», — та вчасно прикусив язика.

Майже до самих сутінок вони їхали вздовж берега, але не побачили нічого навіть схожого на міст чи брід. І це, зізнатися, насторожило Андрія: якщо їм доведеться об’їздити Горинь до самого її витоку, що знаходиться далеко і від заходу, і від витоку Случі, то вони втратять багато часу.

На жаль, поки вони нічого не могли вдіяти. Тому вирішили влаштовуватися на ночівлю, а зранку Андрій поміркує, як бути. Врешті-решт, пошукає придатне Джерело — та й поїдуть собі через Яв. А Кисим — що Кисим? Може, він після смерті Яги залишить їх у спокої.

Попоївши, чим Бог послав, вони вляглися спати під невгамовні виття і стогони річкових страховиськ.

— Дядьку! — Миколка з усієї сили термосив Андрія за плече. — Дядьку, гляньте!

Той привстав і подивився туди, куди вказував хлопчик, — на річку.

— Бачите? Срібляста Лисиця, як у казці!

Так, Андрій побачив! До берега наближався пліт, яким керувала Срібляста Лисиця. Вона стояла на задніх лапах і тримала передніми жердину.

Наче щойно виплила з казки, яку Андрій колись вигадав, аби Миколка швидше заснув.

Навколо її плота хвилі, що кишіли невпокоє-ними душами, розступалися самі собою, і жодне з чудовиськ не насмілювалося напасти на Лисицю.

— Збирайся, — притьмом звелів Андрій хлопцеві. — Може, домовимося з нею — та й якось уже переправимося на той берег.

Пліт тим часом підплив ближче, і тепер Ярчук придивився до Лисиці уважніше. Зросту вона була людського — та й повадки мала не звірячі, хоча щось таке ні-ні, а з’являлося в її погляді. Хутро її було сріблястого кольору, хвіст — золотавого, очі ж — чорні, наче вуглини у попелі давно згаслого багаття. Лисиця на подив майстерно керувала плотом, який, до речі, був трохи незвичної форми: овальний, з випуклою поверхнею, тож навіть дивно, як Сріблястій вдавалося втриматися на ньому.

— Гей, красуне, — неголосно покликав її Андрій. — Чи не перевезеш на той берег? А то, сама бачиш, ні мосту поблизу, ні броду, а вплав щось не хочеться…

Лисиця посміхнулася, вихваляючись гострими білими зубами, кожен розміром із добрячий ніж.

— Можу і перевезти. Тільки спершу заприсягніться, що не піднімете на мене зброю, ні холодну, ні вогнепальну.

— А ти — чи поклянешся в тому ж самому? І також у тім, що не намагатимешся скинути нас у воду?

Лисиця проковтнула усмішку, хоча Андрієві здалося, очі її, як і раніше, насміхалися.

— Ти перший попросив про послугу, я не нав’язувалася. Але твоє запитання слушне. Даю слово, що не підніму на вас ні холодної, ні вогнепальної зброї, і що не намагатимуся скинути вас У воду.

— Я клянуся в тому ж, — відповів Ярчук.

— Тоді ласкаво прошу. Місця вистачить усім, навіть вашому коню. Але тримайтеся міцніше і накажіть йому, аби стояв сумирно. Якщо хтось із вас упаде в ріку, вже не врятується.

Це Андрій із Миколкою і самі розуміли. Тому першим на пліт зайшов Ярчук, він вів за вуздечку Орлика і, як міг, його заспокоював, а потім уже сюди заскочив Миколка. Речі свої вони вклали в сідельні мішки, скриньку ж, за звичаєм, Андрій прив’язав за спиною. Здавалося, та важчала з кожним днем і через поранене плече завдавала чимало клопоту Ярчукові, але козак усе ж не наважувався везти її інакше.

— Готові? — спитала Лисиця — і не дочекавшись відповіді, відштовхнулася жердиною від берега.

Пліт повільно поплив рікою. Чудовиська, побачивши, учувши, почувши (хто — як) живих, заметушилися. Деякі знахабніли настільки, що почали нападати, закидаючи сюди свої щупальці чи лапи. Андрій змушений був обрубати їх шаблею. Срібляста Лисиця схвально кивнула, мовляв, продовжуй, а сама зосередилася на керуванні плотом.

Навантажений, він рухався повільніше, до того ж заважали постійні атаки з боку річкових страховидл. Андрієві ставало дедалі важче: невпокоєні душі, скаженіючи від присутності поряд живих, кидалися на пліт все настирливіше. Ярчук орудував шаблею без відпочинку — і тому не відразу помітив, що берег уже поряд, але пліт чомусь зупинився. Спершу Андрій подумав: справа у жердині, можливо, якийсь риборак перекусив своїми клішнями чи інша тварюка додала клопоту.

Виявилося, ні.

Жердина була цілою, просто Лисиця витягнула її з води і тепер задумливо розглядала.

— У чому справа? — спитав Андрій. — Чому стоїмо?

— Та я от тут дещо пригадала, — широко усміхнулася Лисиця. — Де ж це бачено, аби перевозили задарма? Та ще такою річкою!

— Чого ж ти раніше мовчала?

— Забула, — розвела руками-лапами Лисиця. — Ну то як, плататимете чи мені назад повертати?

Андрій промовисто подивився на свою шаблю, вимазану у слизькій крові річкових чудовиськ.

— Клятва, — нагадала Лисиця.

— Тоді називай ціну, але тільки врахуй: вона має бути помірною. Інакше візьму гріх на душу, не дотримаю слова — уперше і востаннє у житті.

— «У житті…» — Сміх Сріблястої скидався на скреготіння якихось особливо бузувірських, давно зіржавілих знарядь допиту. — От тобі ціна: життя, будь-чиє, одного з вас. І не намагайтеся мене обдурити чи втекти. Гадаєш, мій пліт схожий на ті, на яких переправляєтеся через звичайні ріки ви, живі? Тоді поглянь!

Із цими словами Лисиця легенько стукнула жердиною по плоту. Вода завирувала — і на поверхню винирнула жахлива голова із щелепами у формі дзьоба і жовтими очима, що тьмяно світилися.

— Черепаха! — ахнув Миколка.

Він мав рацію — та тільки розміри цієї черепахи у кілька разів перевищували звичайні. Одним порухом щелеп вона могла перекусити дебелого козака, а вже дитину проковтнула б легко, наче бабку чи метелика.

Виринувши, черепаха взялася моторно жерти чудовиськ, що нападали на неї. На пасажирів вона поки що уваги не звертала.

— Життя? — посміхнувся Андрій, намагаючись невідомо навіщо виграти час. — Невже тобі не потрібна скринька?

Лисиця зареготала, пронизливо і глузливо.

— Навіщо вона мені? Ми з самого початку домовилися з Ягою: мені скількись там живих і мертвих, та ще декого з двоєдушців, їй — цю коробку розцяцьковану. Я — володарка тутешніх істот… хоча не тільки їхня. Іноді до мене звертаються за іншою допомогою. — І вона проспівала, передражнюючи: — «Мишко, мишко! на тобі зуб кістяний, а мені дай залізний!» Ну що, пригадали?

— Ну а зуби тобі навіщо дитячі? — втомлено спитав Ярчук.

— Знадобляться, — підморгнула Лисиця. — Дітлахи мені разом із ними трохи життєвої сили передають. А я їм за це — нові і міцні зуби допомагаю виростити. Як на мене, чесний обмін. Чи думаєш, мушу, як Яга, одним лише злодійством промишляти? Так я ж, на відміну від неї, ще не збожеволіла.

— А чому вирішила на нас напасти?

— «Напасти»?! Та ні в якому разі! Просто стара мені не всі борги сповна сплатила… тепер уже і не сплатить ніколи. Душі її переважно звільнилися, а ці… — Лисиця ткнула жердиною у воду, відкидаючи геть надто настирливого шишигу. — Ну до чого я їх прилаштую? Суцільні клопоти, чесне слово! А мені незабаром линяти — старе життя скидати, нове вдягати. А нового досі немає. Ти, ясна річ, не піддасися, у тебе обітниця не виконана і взагалі. Ну та нічого, хлопець якраз підійде.

— А кінь? — спитав Андрій, стаючи між Миколкою і Лисицею. Поки вони розмовляли, пліт-черепаху потроху зносило до берега. Чудовиська І досі атакували її, але гинули у гігантських щелепах панцирного гада.

— До чого тут кінь? — здивувалася Лисиця.

— Ти сказала, платою за переправу буде життя одного з нас. Нас тут троє: Миколка, я, Орлик.

— Але ж… я мала на увазі…

Та Андрій не став зволікати:

— Ану, Миколко, стрибай!

Хлопець, на щастя, швидко зметикував. Вихопивши з сідельних чохлів один із пістолів, він плигнув на берег, упав у воду, але вибрався швидше, ніж страховидла встигли до нього дотягнутися.

В очах Лисиці запалали небезпечні вогники.

— Ах ти!..

Андрій бачив, як повертається до них величезна голова черепахи, як розкривається паща і стікає по дзьобатих щелепах слизота від крові річкових чудовиськ…

…стрибнув!

— Орлику, давай! — кричить з берега Миколка. І цілиться з пістоля у черепашачу голову, стріляє — але пістоль підмочений!..

Андрій упав у хвилі, ледь не порізавшись шаблею, яку так і не встиг укласти в піхви; підвівся, в два стрибки опинився на березі. В спину вдарило пронизливим напівкриком-напівстогоном — наче кулю випустили Ярчукові проміж лопаток.

Він обернувся, знав, що побачить, але із мстивою ненавистю до себе вирішив дивитися до кінця.

Орлик, звичайно ж, не встиг. Черепаха схопила його, уже коли він стрибнув, стулила щелепи на конячому череві і смикнула на себе, легко, без помітних зусиль. Удари копит по морді не завдавали їй анінайменшої шкоди. Повільно, не поспішаючи, тварюка пожирала ще живого коня — і Андрій не витримав, помчав до води, аби…

— Стійте, дядьку! — Миколка збив його з ніг і притис до землі, тож коли Ярчук нарешті скинув його з себе і підвівся, все уже скінчилося. Черепаха відпливала від берега, заковтуючи криваві залишки, в яких навряд чи хтось упізнав би зараз конячу голову. Лисиця, не звертаючи уваги на двох живих, що обманули її, зрідка вдаряла жердиною по щупальцях найнахабніших чудовиськ і керувала кудись нижче за течією. Хутро її потьмяніло, наче дійсно стаючи металевим, а морда трохи вкоротилася, перетворюючись на мишачу. Хвіст, розкішний та пишний, тепер потоншав і став схожий на батіг. Перед ними була та сама «мишка» з дитячої пісеньки, котра, оволодівши молочним зубом Миколки, дізналася про його мрії й обернулася на Лисицю з Андрієвої казки. Аби повірили, аби сіли на її клятий пліт!..

Андрій застогнав крізь міцно стиснені зуби і щосили гепнув собі кулаком по лобі.

— Ви б усе одно нічого не зробили, — сказав Миколка. — Тільки б загинули нізащо.

— Ти маєш рацію, синку, — глухо відповів Ярчук. — Хоча, знаєш, іноді краще смерть, ніж жити… отак.

Він промовчав про те, що якоїсь миті ладен був пожертвувати хлопцем. Досить того, що Андрій сам знав це, як знав і те, що до кінця життя не вибачить собі тієї готовності.