Бісова душа, або Заклятий скарб

Погляд назад

…Коли з’ясувалося, що управитель, ясновельможний Іван Богданович, мертвий, застрілений з рушниці у власному кабінеті, ясна річ, почалася паніка.

Бо півстоліття — це, панове, півстоліття, звикли, розумієте, до твердої руки і впевненості у погляді. Воно ж і затишніше, коли за тебе все вирішують. А тут — таке…

Та ще ця різанина біля східної брами, яку вчинила напрочуд химерна компанія.

— Це ж він, напевне! — заходився один із двох ведмедів-охоронців. — Той, чорний!

Його ніхто не слухав.

Усіх турбувало інше: хто буде наступним управителем. Кілька помічників ясновельможного (а той навмисне підбирав таких, аби відчували один до одного неприязнь і не могли змовитися між собою) квапливо збирали своїх прибічників. Собаки-батраки кидали роботу, зривали намордники, об’єднувалися з собаками-охоронцями і нападали на панів. Тут, у Вовкограді, стан, який був у двоєдушця в Яві, не зберігався — треба було отримувати новий. Але і тут існували пани, міщани і селюки — пани, як заведено, досхочу користувалися своїми привілеями, а селюки інколи ледь заробляли на їжу.

Кілька сіл, що лежали в межах Кільця, але за стінами Вовкограда, сяк-так постачали городян продуктами, яких ті не могли дістати іншим шляхом. Зараз, почувши, що колишнього управителя, який славився крутим норовом, підстрелили, селюки вирішили повстати. Багато з них у минулому, проЯвленому житті були шляхетними панами, яких, як і жидів, схильний до помсти Прохорук, не розбираючи добрі чи погані, відправляв виключно у селюки. Чи взагалі гнав за межі Кільця, що майже рівноцінно страті.

Але і серед городян багато хто жив зовсім не так, як хотілося, навіть не так, як жили в Яві. Тому смута вкрила місто нитками липкого сірого павутиння і запанувала в думках калічних двоєдушців.

І ніхто не помітив, як через міську браму, що вже не охоронялася, прослизнула чотиринога тінь. Багато хто бачив її потім у різних місцях, і у Вовкограді, і за його межами. Одні казали, що була вона схожа на лисицю, другі розповідали про мишу завбільшки з відгодоване теля; що бачили треті, так нікому і не судилося дізнатися.

Несподівано у небесах закружляли цілі зграї черв’яків-літавиць, ропухи на курганах ледь встигали їх знищувати.

Миті, коли впала перша кам’яна захисниця, знову ж, не помітили. Просто раптом виявилось, що хробаки уже над містом, що Кільця, власне, не існує, а з усіх боків сюди збираються грозові хмари.

Якраз тоді запалали купецькі квартали — по-перше, тому що до купців і лихварів ніколи з особливою симпатією не ставилися, по-друге, далеко не кожному була до душі введена ясновельможним М’ясниця. Тим більше, кілька разів купці приводили на заклання чиїхось родичів чи просто гарних знайомих.

Словом, запалали купецькі квартали — а там перекинулося і на все місто. До того ж з-за хмар, що скупчилися над Вовкоградом, почали без угаву бити блискавки (дехто помітив і дивну квадратну тінь у небесах). А от дощу все не було.

Можливо, якби городяни, об’єднавшись, спробували загасити полум’я, їм би це вдалося. Але їх зараз турбувало інше — порятунок того, що залишилося від їхніх подвійних душ. Бо небесні черв’яки-літавиці розірвали Ропушчине Кільце і заходилися полювати на вовкоградців. Спіймавши й остаточно умертвивши двоєдушця, черв’яки заковтували його душу, але не для того, аби зжерти, а щоб перенести повітрям і потім відригнути в потрібному місці, передаючи цю душу у владу своєї хазяйки.

Небеса, здавалося, скажено реготали, знущаючись над нещасними. Мало кому вдалося врятуватися — перевалено тим, хто здогадався і спромігся втекти через Яв. Решта ж гинула у полум’ї, під палаючими руїнами, під ударами черв’яків, від іклів і пазурів власних братів по нещастю…

Смерть збирала свій урожай.

А її тезко в цей час спостерігав за подіями з кургану, де лежала повалена, розбита на друзки кам’яна ропуха. Незабаром йому треба було вирушати далі, у погоню за дивною компанією, яку він переслідував, — але поки в нього була година перепочинку — і блискавки, і гриміння небесне, і виття звіряче, і полум’я.

І біль. Завжди, завжди — біль!..