Післямова

Він нахилився вперед, видихаючи запах віскі, випитого просто з пляшки. Рот його ніколи повністю не стулявся. Блакитні очі ніколи не розплющені більш як наполовину. В одній руці він тримав згорнуту кільцями прядив’яну мотузку, з тих, що робили давніше, біляву, як його волосся. Жовту, як його ковбойський капелюх. Ковбойську мотузку, і він тряс нею перед моїм обличчям, коли говорив. За ним крізь відчинені двері виднілися сходи, що спускалися в темряву.

Він був молодий, із пласким животом, а на собі мав білу футболку й коричневі ковбойські чоботи на товстих підборах. Волосся він мав біляве, що ховалося під солом’яним ковбойським капелюхом. Сині джинси стягував ремінь із великою металевою пряжкою. Шкіра на його сухорлявих руках була так гладенько видублена, як на гострих носаках його ковбойських чобіт.

Його очі пожилковані галуззям маленьких червоних ліній. Він каже хапатися за мотузку й тримати її міцно. Тягнучи мотузку, він починає спускатися, його ковбойські підбори стукають раз — один крок, два — ще один, потім ще один стук об тверде дерево темного підвалу. Там, у темряві, в яку він затягнув мене, подих його відгонить віскі, у пам’яті зринає лікарняний кабінет, запах спирту й холодний дотик вати до тіла перед уколом.

Ступивши ще один крок у темряву, ковбой каже:

— Перше правило Мандрівки коридором з привидами — нікому не говорити про Мандрівку коридором з привидами.

Я зупиняюсь. Мотузка провисає усмішкою між нами.

— А друге правило Мандрівки коридором з привидами, — видихає ковбой разом із випарами віскі, — нікому не говорити про Мандрівку коридором з привидами…

Я відчуваю в руці міцно переплетені, засмальцьовані нагладко волокна мотузки. Далі не рушаючи з місця, я смикаю за мотузку й мовлю до нього:

— Агов…

З темряви ковбой відповідає:

— Що агов?

Я написав ту книжку, кажу я.

Мотузка між нами напинається сильніше й сильніше.

Зрештою мотузка зупиняє ковбоя. З темряви долинає його голос:

— Яку книжку?

— «Бійцівський клуб», — відповідаю я йому.

І тут ковбой робить крок назад. Стук його чобіт лунає на крок ближче. Він ізсовує капелюх набік, щоб краще бачити, і витріщає на мене очі, швидко кліпаючи. Подих його збиває з ніг. Він каже:

— А хіба була книжка?

Авжеж.

Ще до того, як було знято фільм…

Ще до того, як було виявлено, що в клубах 4-Н[37] у Вірджинії збираються бійцівські клуби…

Ще до того, як Донателла Версаче повшивала леза в чоловічий одяг і назвала це «стиль бійцівського клубу». До того, як моделі дому Ґуччі пішли подіумом без сорочок, з попідбиваними очима, з синцями, скривавлені й перев’язані бинтами. До того, як доми моди, на кшталт «Дольче й Ґаббана», представили новий стиль чоловічого одягу — атласові сорочки сімдесятих років із фотографічними візерунками, штани камуфляжного забарвлення й вузькі шкіряні брюки з низькою посадкою — у брудних бетонних підвалах Мілана…

Ще до того, як молоді люди стали випалювати собі на руках лугом або «суперклеєм» шрами у вигляді поцілунка…

Ще до того, як молоді люди по всьому світу стали офіційно змінювати свої імена на «Тайлер Дьорден»…

Ще до того, як музична група «Limp Bizkit» вивісила на своєму веб-сайті баннер «Доктор Тайлер Дьорден радить здорову дозу «Limp Bizkit»»…

Ще до того, як, ідучи в «Office Depot»[38] за простими матово-білими наліпками, ти бачиш на пакунку «Евері Деннісон» (артикул 8293) взірець, на якому надруковано: «Тайлер Дьорден, Паперова вулиця, будинок № 420, Вілмінгтон, штат Делавер, 19886»…

Ще до того, як у нічних боях навкулачки в Бразилії кількох молодих людей було забито на смерть…

Ще до того, як «The Weekly Standard»[39] проголосив «кризу чоловічості»…

Ще до того, як вийшла книжка Сьюзен Фалуді «Невдахи: зрада американського чоловіка»…

Ще до того, як студенти Університету Бріґама Янґа боролися за свої права бити один одного в понеділок увечері, стверджуючи, що в правилах мормонів немає нічого, що забороняло б їм їхній «Бійцівський клуб у Прово»…

Ще до того, як сина губернатора Юти Майка Лівітта було звинувачено в порушенні громадського порядку й незаконному проникненні, коли він відкрив у мормонській церкві бійцівський клуб…

Ще до того, як журнал «The Onion»[40] опублікував своє розслідування про «Товариство стібків», члени якого, літні пані, збиралися в церковному підвалі, жадаючи «голими руками стібати до нестями», де «перше правило «Товариства стібків» — нікому не говорити про товариство»…

Ще до того, як у шоу «Суботнього вечора у прямому ефірі» показали «Бійцівський клуб по-дівчачому»…

Ще до того, як мені стали телефонувати редактори газет і журналів, розпитуючи, де в їхньому місті можна знайти типовий бійцівський клуб, щоб вони могли заслати туди журналіста під прикриттям, який написав би газетний нарис, запевняючи, що не викажуть ніяких секретів жодного відділення клубу…

Ще до того, як мені стали телефонувати редактори газет і журналів та лаяти й матюкати мене, бо я наполягав, що всі бійцівські клуби — це просто вигадка. Просто моя уява…

Ще до того, як з’явився сатиричний мультик про політиків «Бійцівський клуб у Конгресі»…

Ще до того, як у Пенсильванському університеті відбулася наукова конференція, на якій професори критично розібрали «Бійцівський клуб», застосувавши для цього все, що тільки можна, починаючи від Фройда й закінчуючи м’якою скульптурою та інтерпретаційним танцем…

Ще до того, як з’явилася сила-силенна порносайтів із назвою «Трахальний клуб»…

Ще до того, як сила-силенна ресторанних оглядів стали називатися «Смаковий клуб»…

Ще до того, як «Rumble Boys» стали підписувати свої чоловічі засоби догляду за зовнішнім виглядом, гель та пінку для волосся цитатами Тайлера Дьордена…

Ще до того, як ти міг почути з гучномовця в аеропорту жартівливе оголошення: «Тайлере Дьордене… Тайлере Дьордене, підійдіть, будь ласка, до білого телефона ввічливості[41]»…

Ще до того, як у Лос-Анджелесі з’явилися графіті — намальовані аерозольною фарбою гасла «Тайлер Дьорден живий»…

Ще до того, як техасці стали носити футболки з написом «Врятувати Марлу Зінґер»…

Ще до того, як було поставлено цілу купу різноманітних нелегальних театральних версій «Бійцівського клубу»…

Ще до того, як мій холодильник вкрили фотографії, надіслані мені незнайомцями: побиті усміхнені обличчя, люди, що зчепилися в сутичці на дворовому боксерському ринзі…

Ще до того, як вийшли книжки десятками мов: «Club de Combate», «De Vechtclub», «Borilacki Klub», «Klub Golih Pesti», «Kovos Klubas»…

До всього цього…

Спочатку було невеличке оповідання. Я просто експериментував, як найкраще згаяти обідній час на роботі. Замість водити героя своєї розповіді від епізоду до епізоду мав бути якийсь метод просто різати, різати і ще раз різати. Перестрибувати. Від епізоду до епізоду. Не втрачаючи читача. Показуючи всі аспекти розповіді через найголовніше. Показуючи ключовий момент. Потім ще один ключовий момент. Потім ще один.

Це мало бути щось на кшталт хору в давньогрецьких театрах. Щось ненав’язливе, що, не затримуючи уваги читача, могло б бути знаком перестрибнути до наступного повороту або аспекту розповіді. Щось на кшталт ненав’язливого буфера, який був би орієнтиром чи віхою для читача, щоб той не почувався загубленим. Щось на кшталт шербету, що подається між стравами на вишуканих вечірках для кращого перетравлення їжі. Знак, на кшталт музики на радіопрограмах, що визначає перехід до наступної теми. До наступного стрибка.

Щось на кшталт клею або цементного розчину, який схопить і триматиме вкупі мозаїку різноманітних миттєвостей і подробиць. Який надасть їм усім неперервності й водночас продемонструє кожну мить, не вриваючись до наступної.

Пригадайте фільм «Громадянин Кейн» і те, як безіменні й безликі кінорепортери створюють основу для розповіді з різних поглядів.

Ось чого я прагнув. Ось над чим я працював, коли нудився в обідню пору на роботі.

Отож для цього хору — цього «способу переходу» — я написав вісім правил. Уся ідея бійцівського клубу не була надто важливою. Вона була вибрана довільно. Оскільки вісім правил мали б до чогось застосовуватися, то чому б не до клубу, де ти викликаєш когось на бій? Подібно до того, як на дискотеці ти запрошуєш когось на танець. Або ж заохочуєш когось позмагатися в більярд чи дартс. Бої не були важливими для моєї розповіді. Мені потрібні були правила. Ці ненав’язливі віхи, що дали б мені змогу описати минуле й теперішнє цього клубу наближено й віддалено, початок його і розвиток, згромадити купу подробиць і митей — усе на семи сторінках — і НЕ втратити читача.

На ту пору в мене вже довгий час був синець під оком, спогад про бій навкулачки під час моєї літньої відпустки. Ніхто з моїх колег по роботі ніколи не питав про нього, і я усвідомив, що у своєму особистому житті можна виробляти що завгодно, якщо ніхто не хоче знати подробиць, чому ти приходиш таким побитим.

У той самий час я побачив телевізійну програму Білла Моєра, яка розповідала про те, що вуличні банди насправді складаються з підлітків-безбатченків, які лише намагаються допомогти одне одному стати чоловіками. Вони видавали накази й визначали випробування. Установлювали правила й запроваджували дисципліну. З винагородою за виконання вимог. Усе те, що робив би тренер чи сержант-інструктор.

У той самий час полиці книжкових магазинів були заповнені такими книжками, як «Клуб радості й щастя», «Божественні таємниці сестричок Я-Я» та «Як зробити клаптикову ковдру». Ці романи давали соціальну модель для жінок, що пояснювала, як триматися разом. Сидіти й ділитися своїми історіями. Розповідати про своє життя. Однак не було роману, який дав би нову соціальну модель для чоловіків, що пояснювала б, як їм розповідати про своє життя.

Він мав би вибудувати для чоловіків структуру, розподілити ролі й визначити правила гри — або ж завдання, — але водночас не надто вражати почуття. Він мав би змоделювати новий спосіб збиратися й бути разом. Це міг бути «Фермерський клуб» або «Гольфістський клуб», і цілком можливо, книжок було би продано набагато більше. Якби це було щось менш загрозливе.

Але того дня, під час обіду, що все тягнувся й тягнувся, я написав коротке оповідання на сім сторінок і назвав його «Бійцівський клуб». Це було перше моє оповідання, яке я продав. За п’ятдесят баксів його надрукувало видавництво «Blue Heron Press» в антології «У пошуках щастя». Видавці, Денніс і Лінні Стовалли, надрукували перше видання з помилкою в назві книги на корінці, і через передрук їхня невелика друкарня ледь не збанкрутувала. Нині ж вони продали все до останньої книжки. І з правильною назвою на корінці, і з неправильною. Переважно їх скупили люди, які розшукували те оповідання, що згодом стало шостим розділом книжки «Бійцівський клуб».

Воно мало тільки сім сторінок, тому що Том Спенбауер, людина, яка вчила мене писати, жартома казав, що сім сторінок — ідеальна кількість для короткого оповідання.

Для того щоб коротке оповідання перетворилося на книжку, мені довелося додавати до нього всі історії, які тільки я чув від своїх друзів. Кожна вечірка, яку я відвідував, давала мені новий матеріал. Так я почув історію про те, як Майк вклеював порнографію в сімейні відео. Історію про те, як Джефф, бувши офіціантом на бенкетах, сцяв у суп. Якось один мій друг висловив побоювання, що ці історії можуть спонукати людей їх наслідувати, та я наполіг, що ми «сині комірці» з середньою освітою з Ореґону, ім’я яким ніхто. І ми нічого не можемо вигадати такого, чого б уже не робив мільйон людей.

Через кілька років у Лондоні перед презентацією книжки один молодий чоловік відвів мене вбік. Він був офіціантом у п’ятизірковому ресторані — одному з двох п’ятизіркових ресторанів у місті на той час, — і йому страшенно сподобався мій опис того, як офіціанти псують їжу. Задовго до того, як прочитав мою книжку, він та інші офіціанти гидили в їжу, яку подавали відомим людям.

Коли я попросив його назвати хоча б одну відому людину, він похитав головою. Ні, він не міг так ризикувати.

Коли ж я відмовився підписати йому книжку, він поманив мене поближче й прошепотів:

— Маргарет Тетчер їла мою сперму.

Він розчепірив пальці однієї руки й додав:

— Щонайменше п’ять разів.

Серед того письменницького товариства, до якого я належав, коли починав писати, заведено читати свої роботи на публіці. Здебільшого читати доводиться в барах чи кав’ярнях, змагаючись із ревінням еспресо-машини. Чи футбольним матчем у телевізорі. Музикою та п’яною балаканиною. У цьому шумі, що так відвертає увагу, почутими будуть лише найбільш приголомшливі, найбільш реалістичні, найбільш темні й кумедні історії. Наша тестова аудиторія ніколи б не сиділа сумирно, слухаючи «Фермерський клуб».

Насправді я писав «Великого Ґетсбі», лише трохи осучасненого. Це був «апостольський» твір: апостол, який лишився живим, розповідає історію свого героя. Двоє чоловіків і жінка. А одного чоловіка, героя, застрелено.

Це була класична давня любовна історія, але осучаснена, щоб створити конкуренцію еспресо-машині та ESPN[42].

Мені знадобилося три місяці, щоб написати першу пробну версію. За три дні книжку було продано видавництву «W. W. Norton» за настільки мізерний завдаток, що я ніколи й нікому не розповідав про нього. Нікому-нікому. Завдаток був шість тисяч доларів. Інші автори пізніше розказали мені, що такі гроші називаються «аби відчепився». Очікується, що автор образиться через такий малий завдаток і піде геть. І тоді видавець може почуватися спокійно, не боячись образити нікого з компанії, хто хотів би придбати книжку.

Хай там як, а завдаток був шість тисяч доларів. Це була моя річна плата за житло. Тож я погодився. А в серпні 1996 року книжка вийшла, у твердій палітурці. Відбувся тур на її підтримку до трьох міст: Сіетла, Портленда й Сан-Франциско. У жодному на читання не приходило більш як троє людей. Продажі книжки не покрили витрат навіть на випивку в готелях.

Один оглядач назвав книжку науковою фантастикою. Інший — сатирою на чоловічий рух «Залізний Джон». Ще інший — сатирою на корпоративну культуру «білих комірців». Дехто називав її жахами. Ніхто не назвав її любовною історією.

У Берклі ведучий на радіо запитав мене: «Написавши цю книжку, що ви могли б сказати нам про сьогоднішній статус американської жінки у світі?»

У Лос-Анджелесі професор коледжу сказав на Національному громадському радіо, що книжка не вдалася, тому що не торкається питання расизму.

Коли я летів назад до Портленда, стюард нахилився ближче до мене й попрохав сказати йому правду. Він гадав, що книжка взагалі не про бійки, і наполягав, що в ній ідеться про те, як геї трахаються в громадських лазнях і підглядають один за одним.

Ага, сказав я, чому б і ні. І до кінця польоту він наливав мені задарма.

Іншим оглядачам книжка не сподобалася страшенно. О! Вони називали її «занадто похмурою». «Занадто жорстокою». «Занадто різкою, пронизливою і догматичною». Їм сподобався б «Фермерський клуб».

Хай там як, а в 1997 році книжка здобула нагороду видавців Тихоокеанського північного заходу, а також Ореґонську книжкову нагороду як найкращий роман. Рік по тому в літературному барі «KGB» в Нижньому Мангеттені зі мною познайомилася жінка, що була головою журі Ореґонської премії.

Вона сказала, що їй довелося схопитися не на жарт з іншими членами журі, щоб переконати їх. Бережи її Господь.

Ще за рік у тому самому барі зі мною познайомилася ще одна жінка, яка розповіла, як вона створюватиме за допомогою комп’ютерної анімації пінгвіна для фільму «Бійцівський клуб».

А потім були Бред Пітт, Едвард Нортон і Гелена Бонем-Картер[43].

Відтоді мені написали тисячі людей, переважно щоб сказати «дякую». За те, що написав щось, що знову привернуло до читання чийогось сина. Або чийогось чоловіка. Або чиїхось учнів. Інші люди писали трохи злі листи, стверджуючи, що це вони вигадали бійцівські клуби. У військових тренувальних таборах для новачків. Або в таборі сезонних робітників часів Великої депресії. Вони напивались і прохали один одного: «Удар мене. Щосили…»

Бійцівські клуби були завжди, кажуть вони. Бійцівські клуби будуть завжди.

Офіціанти завжди мочитимуться в суп. Люди завжди закохуватимуться.

Сьогодні, коли вже вийшло ще сім моїх книжок, чоловіки досі питають мене, де знайти бійцівський клуб у їхньому місті.

А жінки досі питають, чи немає часом бійцівського клубу для них.

Отже, перше правило бійцівського клубу: «сині комірці» з середньою освітою з Ореґону, ім’я яким ніхто, не можуть вигадати нічого такого, чого б не робила вже тьма-тьмуща людей…

У горах Болівії — одному з небагатьох місць, де книжка ще чекає на своє видання, — за тисячі миль від п’яного ковбоя і його Мандрівки коридором з привидами щороку найбідніші люди збираються у високогірних селах в Андах, щоб відзначити свято Тінку.

На цьому святі кампесінос[44] дають один одному добрячого прочухана. П’яні й скривавлені, вони гамселять один одного самими тільки голими кулаками, повторюючи: «Ми чоловіки! Ми чоловіки! Ми чоловіки…»

Чоловіки б’ються з чоловіками. Часом жінки б’ються одна з одною. Вони б’ються так, як робили це протягом століть. Вони живуть у світі малих заробітків, малих статків, відсутності освіти й будь-яких можливостей і цілий рік нетерпляче чекають на це свято.

Пізніше, коли всі знесиляться, чоловіки й жінки йдуть до церкви.

І одружуються.

Утома — не те саме, що багатство, але дуже часто ці речі йдуть поруч.

Загрузка...