Балакучий згорток

Розділ VIII Битва за Замок Василісків

Щойно команда повернулася в Кришталеві Печери з дорогоцінними лавандою і рутою, там закипіла робота. По-перше, в Етельреда, Пітера і Саймона з’явилися блискучі стратегічні ідеї.

Ідея Етельреда полягала в тому, щоб завербувати Освальда і русалок, які мали витягти той великий корок, що ним заткнули отвір у рові з водою навколо Замку Василісків. Тоді, коли вода стече, казав він, відкриється багато широких труб, які ведуть у темницю, де тримають Великі Головні Книги. Всі боялися, що коли почнеться атака на замок, василіски спересердя можуть спалити книги, а без них Г. Г. як без рук. Тож ідея Етельреда полягала в тому, щоб зібрати спецзагін, який би проник трубами до темниці, знешкодив вартових і став на варті при Великих Книгах, до того часу, поки Замок не перейде в наші руки. Всі дружно визнали, що це чудовий план, і Освальда відіслали з візитом до міс Вільямсон Сміт-Сміт-Браун, щоб він їй усе детально пояснив і завербував русалок.

У Пітера і Саймона ідея народилась, коли вони спостерігали за Фенеллою. Діти за допомогою сургучу, шнурка та полум’я свічки підправили крило вогняночки, й воно навдивовижу швидко загоїлося. Пітер і Саймон саме обговорювали питання про те, як найкраще взяти в облогу Замок Василісків, спостерігаючи тим часом, як Фенелла стрибає зі спинки стільця та спритно перепурхує кімнатою.

— Ось що нам потрібно — літаки! З них ми могли б скинути частину військ просто на внутрішню територію Замку Василісків, — сказав Пітер.

— Може, повітряні кулі? — припустив Саймон.

— Повітряні кулі? — перепитав Пітер. — Де ми їх візьмемо?

— Зробимо. З місячного желе.

— Але як вони зможуть літати? — поцікавився Пітер.

— Ну, — відповів Саймон, — ти ж знаєш, що гаряче повітря піднімається вгору. То чому б нам не наповнити повітряні кулі гарячим повітрям?

— Але як? — здивувався Пітер.

— Вогняники, — пояснив Саймон. — Ти ж знаєш, яка Фенелла гаряча. Якщо посадити в повітряну кулю приблизно двадцять вогняників, то куля полетить, до того ж, я думаю, вогняники зможуть, змахуючи крильми, керувати нею в потрібному напрямку.

Хлопці страшенно захопилися цією ідеєю, а Фенелла — думкою про те, що зможе стати в пригоді, тому негайно було виготовлено маленьку експериментальну повітряну кулю. Туди посадили Фенеллу. На втіху Саймонові, все спрацювало ідеально. Фенелла кружляла та кружляла кімнатою, як хотіла. Вона так тішилася своїм успіхом, що на бідолашну знову напала гикавка.

— Я зробила це — гик! — правда, Саймоне, гик? — весело сказала вона. — Ти бачиш Пітере, гик, я повертаю, гик, у цей бік?

— Ти була прекрасна! — запевнив її Пітер.

— Тепер питання тільки в тому, скільки ми маємо вогняників, — сказав Саймон.

— О, сотні, гик! — відповіла Фенелла. — Як мінімум, гик, двісті, а то й більше.

— А ти можеш переконати їх приєднатися до нас? — запитав Саймон.

— Звичайно, можу, гик, — запевнила Фенелла. — Я розповім їм, гик, які ви добрі, гик, були зі мною і, яка це, гик, важлива справа.

— Гаразд, а ти могла б зараз полетіти до них і попросити їх завітати до нас, у Кришталеві Печери? — поцікавився Саймон. — Скажи їм, що це буде наш штаб і що звідси ми будемо керувати штурмом.

Фенелла, щаслива, що їй доручили таке надзвичайно важливе завдання, полетіла разом зі своєю невідступною гикавкою вербувати вогняників.

А тим часом Папуга з дітьми нанесли ще один візит — до Горностайства, де їх тепло зустрів Венслідейл. Герцог із Вініфред саме пили чай на газоні для гри в крокет.

— Ви дістали її, дістали? — пропищав горностай, підстрибуючи від збудження. — О, я так хвилююся! Як би я хотів, щоб мій радикуліт не завадив мені піти з вами.

— У нас ціла купа рути, — відповів Папуга, — але Г. Г. тримає її під замком. Ми не хочемо, щоб ви, горностаї, відбилися від рук, як василіски. Тому Г. Г. приготував лише одну велику пляшку соку.

— Ду-ри-ло, — сказав Венслідейл. — Щоб ми та відбилися від рук? Але ж ви знаєте, які ми, горностаї, тихі й миролюбні створіння.

— Це про всяк випадок, щоб зайве не ризикувати, — заспокоїв його Папуга. — Оце сік рути. Хто готовий скуштувати? Ти?

— Узагалі-то, я б залюбки, — сказав Венслідейл, — але, ой-ой-ой, мене досі мучить мій радикуліт, о-о-о! Не думаю, що це для мене безпечно. Краще випробувати руту на молодшому садівнику. Він гарний хлопець, але дуже кепський садівник, тож якби сік виявився, — ну, як би це сказати, е-е… якоюсь мірою отруйним, то така вже його доля.

— Він не отруйний, ти, плаксію, — сказав Папуга. — Чи ти припускаєш, що Г. Г. не перевірив його?

— Усе одно, — рознервувався Венслідейл, — хай краще це зробить молодший садівник. Він так цього чекав, що я нізащо не хочу його розчаровувати.

Тоді покликали молодшого садівника на ім’я Вілберфорс. Його привели і поставили посеред галявини, щоб провести експеримент.

— Слухай, Вілберфорсе, — сказав Папуга, — ти ж розумієш, що ця рідина зовсім не шкідлива, але після того, як ти її вип’єш, ти маєш мені детально розповісти про будь-які зміни, які відчуєш у собі. Зрозумів?

— Так, сер, — відповів Вілберфорс.

На ньому були кругла шапочка, великі окуляри в роговій оправі, зуби стирчали вперед, а з носа постійно текло.

— Ви маєте випити цю рідину, а я вам маю сказати, чи почуваєтеся ви краще. Дякую, сер.

— Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, — приречено промовив Венслідейл. — Нещодавно він викопав дорогоцінні цибулинки моїх нарцисів і приніс їх на кухню, бо подумав, що це картопля.

— Ні, ти не зовсім правильно мене зрозумів, — провадив Папуга. — Ти, Вілберфорсе, вип’єш оце, а тоді знову ж таки ти, Вілберфорсе, розповіси мені, чи почуваєшся краще. Тепер зрозумів?

— О, так, сер, — сказав Вілберфорс, а тоді взяв пляшку і зробив великий ковток.

— Дуже дивне ім’я — Вілберфорс, — шепнув Пітер Саймонові, поки чекали наслідків.

— Так, дуже дивне, — погодився Саймон.

Вілберфорс стояв і кліпав, а всі присутні уважно дивилися на нього. Минуло вже п’ять хвилин, а він залишався таким, як і був; їхні серця завмерли: вони так старалися, ризикували своїми життями — і все марно?!

— Як ти почуваєшся? — запитав Папуга.

Вілберфорс зиркнув на нього.

— Я питаю, як ти почуваєшся? — голосно повторив Папуга.

— Ти чо кричиш? Я всьо чую, не глухий! — гаркув Вілберфорс. — Тебе шо — обходить, як я почуваюся, га? Не твоя куряча справа! Краще про себе подбай, бо зараз як дам у дзьоб!

— О Боже! — вигукнув шокований Пітер.

— А ви двоє шо — теж нариваєтеся? — Вілберфорс стрімко метнувся через галявину та заходився горлати на хлопців. — Вам шо — моє ім’я не подобається?! Ану, опустили пики, подивимось, як буде, коли я вам черепи навиворіт повивертаю!

— О Боже! Це фантастика! — вигукнув Венслідейл. — Ніколи в житті нічого такого не чув і не бачив!

Вілберфорс розвернувся і, перш ніж хтось зрозумів, що він збирається робити, схопив Венслідейла за мереживну краватку та почав несамовито трусити.

— А ти! — кричав Вілберфорс. — Мене вже нудить від тебе, мене вже від тебе верне, мені вже твої блювотні прискіпування — онде! Давно вже час тебе провчити!

Із цими словами Вілберфорс дав у око Венслідейлу, герцогу Горностайському, та так добряче, що той відлетів і впав на чайний столик. Діти вражено витріщилися на Венслідейла, який лежав на землі; на ньому згори красувалися бутерброди та меренга, а навколо нього витанцьовував Вілберфорс.

— Уставай і бийся, ти, тюхтію! — кричав садівник. — Ти, слинявий альбіносе, вставай, я порву тебе на шмаття, побачиш! Я відріжу тобі обидва вуха, усі зуби повибиваю!

Словом, шестеро горностайських садівників цілий день витратили на те, щоб спіймати Вілберфорса та замкнути в повітці.

— Я думаю, — сказав Папуга, коли почулися стогони Венслідейла, якого заносили в дім, — я думаю, що цей експеримент можна назвати абсолютно, глобально, цілковито вдалим, правда ж?

Діти від щирого серця погодилися з ним.

Коли Венслідейла трохи попустило (хоч око в нього все одно спухло), він пообіцяв, що горностаї, всі як один, допоможуть їм у битві проти василісків, тож діти і Папуга повернулися в Кришталеві Печери з успіхом.

У Кришталевих Печерах усі метушились і гомоніли — кипіла робота. Грифони загнали отару місячних телят у бічний тунель, де вони готували місячне желе, пластина за пластиною, а Пенелопа, Дульчібелла і Г. Г. вигадували з нього повітряні кулі та інші потрібні речі. Зовні, на полі місячної моркви, Пітер, який тепер почувався у своїй стихії, тренував батальйон кавалерії єдинорогів. Навчав їх бігти риссю, галопом і розвертатись одночасно. Єдинороги навчалися дуже швидко, й невдовзі Пітер уже міг пишатися їхньою точністю і вправністю.

Протягом цих кількох днів Етельред час від часу надовго кудись зникав, і хоча всі це помітили, але ніхто не надав особливого значення, бо кожен мав дуже багато роботи. І ось, коли Пенелопа вигадала з гори місячного желе сімсот вогнетривких костюмів для горностаїв і дуже стомилася, Етельред з’явився. Він неабияк здивував Пенелопу тим, що прийшов у трикутному капелюсі та елегантній уніформі із золотими еполетами й цілою колекцією найрізноманітніших стрічок на рукавах. Мундир був глибокого зеленого кольору, а штани — білі. При боці він мав довгу шаблюку в срібних піхвах.

— О, Етельреде, ти неперевершений, — сказала Пенелопа.

— Ой, тобі справді подобається? — зашарівся Етельред. — Це мій однострій головнокомандувача.

— Так? — здивувалась Пенелопа. — А чий ти головнокомандувач?

— Ходімо зі мною, покажу, — загадково сказав Етельред і повів її одним із бічних тунелів.

Те, що постало там перед Пенелопою, вразило її та потішило — напоготові стояло приблизно п’ятдесят жаб. Усі в гарних яскраво-червоних уніформах із мідними ґудзиками, півкруглих шапочках, прикрашених великими чорними перами, всі озброєні гострими списами, луками і стрілами. Коли вони побачили Пенелопу, то швидко виструнчились.

— Звідки вони взялися? — здивувалась Пенелопа.

— Із Замку Василісків, — пояснив Етельред. — Мені не хотілося бути єдиною жабою, яка прийде вам на допомогу, тому я прослизнув у замок, замаскований під грека, якому треба найняти команду для своїх сорока двох кораблів, і завербував усіх своїх родичів.

— Це чудово, — Пенелопа була зворушена. — Гадаю, Г. Г. дуже зрадіє.

Етельред зняв капелюха та поважно прокашлявся.

— З вашого дозволу, панночко, я хотів би назвати цей підрозділ, м-м-м… Хочу, щоб він називався… Загін Смертельно Страшних Жаб Панни Пенелопи.

— Звичайно, будь ласка, мені дуже приємно, — сказала Пенелопа.

— Дякую, — Етельред був цілком задоволений. — Я саме веду їх на невеличке тренування в стрільбі з лука, тож чи не були б ви такі ласкаві й чи не погодились би, ну, привітати їх, чи щось таке?

— Звичайно, — відповіла Пенелопа.

— Загін, рі-вняйсь! Струнко! — лунко вигукнув Етельред, і всі жаби в червонім однострої ще більше виструнчилися. — Право-руч! Кроком руш!

Підрозділ рушив, і коли вояки крокували повз Пенелопу, Етельред крикнув:

— Стій, раз-два! Право-руч!

Пенелопа стала струнко і військовим жестом привітала вояків.

— Дякую вам, панночко, — сказав Етельред, коли полк помарширував далі. — Зараз я проведу тренування в стрільбі з лука. Дехто з них уже непогано стріляє. Учора один мало не поцілив у мій капелюх.

Пітер і Саймон провели багато часу за книгами у великій бібліотеці Г. Г. Читали про найкращі методи нападу на фортеці, й ось в одній книжці побачили зображення машини, яка, на їхній погляд, могла б їм знадобитись. Вона була схожа на величезну катапульту з довгим важелем, ніби величезна ложка. Треба було потягти за важіль, покласти в заглиблення тієї подоби ложки снаряд і відпустити. Хлопці, між іншим, вигадали з місячного желе одну таку експериментальну катапульту, й вона діяла справно. Питання було тільки в тому, чим же стріляти, але грифони його вирішили.

Вони сказали, що можуть зробити золоті ядра.

І це був не єдиний успіх, бо виявилось, що вони ще й чудові стрільці.

Тим часом Фенелла повернулася з острова Вовкулаків зі всіма своїми родичами і друзями. Пенелопа і її брати спостерігали за їхнім польотом у темряві, й усі визнали, що це найпрекрасніше видовище, яке їм пощастило побачити в Міфології: вогняники пролітали над морем у сяйві місяця, різнобарвною світляною стрічкою. Ця казкова стрічка легко колихалася в повітрі й нагадувала живу веселку. Щойно вогняники прилетіли в Кришталеві Печери, Саймон почав експериментувати зі своїми повітряними кулями. Він вирахував: щоб підняти кошик, у якому сидітиме тридцять горностаїв у повній амуніції, треба посадити в кулю сорок вогняників. Тож їхній повітряний флот мав налічувати п’ятнадцять повітряних куль. Кулі теж були великим успіхом, і вогняники страшенно пишалися тим, що навчились маневрувати в небі.

Приготування йшли повним ходом: коридори були натоптані муштрованими жабами і горностаями, грифони й Табіта до сьомого поту відливали із золота гори ядер, а Пенелопа годинами прив’язувала кошики до повітряних куль особливими шовковими шнурами, які спеціально для цього сплела Дульчібелла.

Напередодні штурму Саймон планував пояснити кожному його завдання та показати на великій моделі Замку Василісків з околицями, яку він змайстрував власноруч, що саме, хто саме й коли саме мусить робити під час штурму. Але треба було знайти приміщення, де всі могли б зібратися разом.

— О, це не проблема, — сказав Г. Г., коли Саймон розповів йому про свій план. — Збери всіх у банкетній залі.

— Я навіть не знав, що тут така є.

— Є, — сказав чарівник. — Ходімо покажу.

І він провів його кількома коридорами, через великі подвійні відчинені двері, за якими й була величезна зала з прекрасною блискучою кришталевою підлогою, освітлена сотнями вишуканих грибних люстр.

— О, це ідеальне місце! — радісно вигукнув Саймон. — Тут поміститься навіть Освальд.

— Дуже добре, що ця зала для чогось знадобиться, — сказав Г. Г. — Колись я побудував її, щоб ми могли тут влаштовувати бали та банкети, якщо піде дощ, бо чомусь зовсім забув, що в Міфології я керую погодою, і якщо захочу, аби дощу не було, то його й не буде. Тож ми цю залу ніколи ще не використовували. Дуже шкода.

— Так, так, але тепер вона нам дуже знадобиться, — підбадьорив його Саймон.

Перед великим штурмом усі зібралися в прекрасній банкетній залі. Там стояли одна за одною шеренги доблесних горностаїв і жаб, великий і гамірний табун єдинорогів, які жваво кивали головами, згуртована зграя грифонів у шкіряних фартушках, які виблискували краплями та іскрами розплавленого золота. Була там ціла юрба метушливих вогняників, схожа на велику, рухливу клумбу. Була тут і панна Вільямсон Сміт-Сміт-Браун зі своїми молодими панянками (вони приїхали сюди на Освальдовій спині й були в захваті від знайомства з королем єдинорогів і герцогом Венслідейлом); був тут і Освальд, власною персоною, блакитний, немов павичеве перо, зі слуховою трубкою напоготові, й Табіта, яка від хвилювання порожевіла ще дужче. За великим банкетним столом у кінці зали сиділи ті, кого Саймон називав Верховним Командуванням. Це були: Г. Г., Папуга і Дульчібелла, Етельред, Пенелопа та хлопці. Перед ними на столі стояла модель Замку Василісків. Коли всі зібралися, Саймон, якого обрали для виступу з промовою, підвівся і постукав довгою палицею по столі, вимагаючи тиші. Поступово в залі перестали пищати, шепотітися та шурхотіти. Запала тиша.

— Пані та панове, — почав Саймон, — я попросив Г. Г. покликати вас сюди, й усі ви знаєте, для чого ми зібралися. Наша мета — захопити Замок Василісків, провчити їх, але найголовніше — врятувати Великі Головні Книги.

Після цих слів почулися схвальні вигуки, стукіт копит, лопотіння крил і гучні оплески.

— А суть зібрання, — провадив Саймон, — ось у чім. У нас є тільки один шанс, тому не маємо права на помилку, і зібрались ми всі тут, власне, аби кожен добре запам’ятав, що йому робити. По-перше: ми ні за що не можемо дозволити василіскам спалити чи знищити спересердя Великі Книги, а вони на це, як нам відомо, цілком здатні. Тому, згідно з нашим планом, ми маємо завдати їм стільки клопоту, щоб у них не було часу навіть подумати про це, аж поки не буде пізно. Нині вже маємо уявлення про те, на що здатні василіски, завдяки двом нашим хоробрим друзям: жабі Етельреду, присутньому тут, який із неймовірною відвагою і професійною майстерністю замаскувався під індійського заклинача змій і прокрався в їхній замок.

Почулося гучне багатоголосе «О-о-о!» і вибух оплесків, аж Етельред зашарівся.

— Скориставшись допомогою свого товариша, вужа, він продемонстрував василіскам кілька магічних трюків із заклинання змій і довідався, що василіски не знають, що саме ми готуємо, але знають, що ми щось готуємо, і це страшенно їх нервує. А потім Етельред запустив феєрверк і розповідав, що вони почали бігати по колу, збиваючи один одного з ніг.

Зала вибухнула сміхом і оплесками.

— Сьогодні рано-вранці, — й собі посміхнувся Саймон, — наш єдиний і неповторний, непереможний, незрівнянний і безстрашний добродій Папуга виказав неабияку відвагу та здійснив повітряну розвідку над замком.

Почулись вигуки: «Браво!», «Хай живе Папуга!» та гучні оплески. Папуга чемно вклонився присутнім.

— Він пролетів низько над стіною з бійницями і побачив, що василіски встановили кілька гармат і казанів із гарячою олією. Це, очевидно, будуть головні засоби їхньої оборони. Поза тим вони покладаються тільки на захист рову та великої брами. Можу додати, що добродій Папуга пролетів просто над головами вартових і закричав: «Пильнуйте, пильнуйте, ваш кінець уже близько!» І мені дуже приємно повідомити, що після цих слів двоє з них так перелякалися, що звалилися в рів.

Зала знову вибухнула сміхом і оплесками — ще гучнішими, ніж перед тим.

— Однак, — провадив Саймон, — сміх сміхом, але ми не повинні недооцінювати наших супротивників. Вони підступні, жорстокі та небезпечні, але щоб іще раз довести вам, як важливо, щоб ми перемогли, я попрошу Етельреда зачитати по пунктах нові розпорядження, які василіски мають намір впровадити в життя, коли візьмуться до керування країною.

Саймон сів, а Етельред підвівся, розгорнув пергамент і почав читати:

— Пункт перший: усі фенікси мають бути вислані з Міфології, а разом із ними і всі морські змії завдовжки понад п’ять футів.

— Яке зухвальство! — проревів Освальд.

— Пункт другий: усі дракони мають використовуватися для перевезення вантажів, зокрема, будівельних матеріалів для василісків.

— Нахаби! — вигукнула Табіта, червона від гніву.

— Пункт третій: усім єдинорогам належить обрубати ріг, після чого їх будуть використовувати як гужовий транспорт і тяглову силу для карет василісків.

ЦІ слова викликали в єдинорогів обурене іржання, гримання рогами й копитами.

— Пункт четвертий: усіх жаб належить використовувати для висиджування яєць василісків, натирання підлог і сервірування столів у замку.

Жаби аж очі вирячили від жаху.

— Пункт п’ятий: усіх русалок належить використовувати як тяглову силу для перевезення суден і плотів василісків, а також — тричі на тиждень — для очищення рову довкола замку.

— Яка неповага! Яке приниження! Очищувати якийсь рів — мені, з моїм шляхетним родоводом! — розкричалася Дездемона.

— Пункт шостий: усіх горностаїв належить використовувати як няньок, кухарів, лакеїв, садівників і таке інше у Замку Василісків.

— Себто мене? Герцога Горностайського? Як василіскову няньку? — з жахом вигукнув Венслідейл. — Це мене — лакеєм у василісків?!

— Пункт сьомий: змусити Г. Г. погодитись працювати на василісків і допомагати їм заклинаннями.

— Нізащо! — скрикнув Г. Г. — Ніколи, ніколи, ніколи!

І всі привітали його оплесками та схвальними вигуками.

— Пункт восьмий: речі, які належить заохочувати: безмежне зростання чисельності василісків, оскільки вони мають керувати країною; неухильне зростання чисельності мандрагор, вовкулак та інших розумних, інтелігентних і приємних у спілкуванні членів суспільства.

Тут здійнявся такий рев гніву та люті, такий гамір і крик, нібито вдарили громи небесні. Венслідейл настільки розхвилювався, що ненароком ударив Вініфред по голові своєю палицею із золотим окуттям. Жаби розмахували піками з таким запалом, що кілька горностаїв отримали синці попід очі, а четверо найвразливіших вогняників знепритомніли. Минуло добрих п’ять хвилин, перш ніж порядок було відновлено і Саймон знову зміг узяти слово.

— Тепер, — сказав він, — ви розумієте, чому нам так важливо перемогти?

— Так! Розуміємо! — закричали всі.

— Дуже добре, — сказав Саймон. — А зараз, сподіваюся, всі ви уважно вислухаєте, як ми збираємося провести атаку і що саме кожен із вас має робити.

Кожен зацікавлено спостерігав, як Саймон встановлює посеред столу модель Замку Василісків, щоб його всім добре було видно.

— Отже, тут маємо модель замку, — Саймон взяв указку. — І як ви бачите, він має форму весільного торта з порожниною всередині та чотирма вежами. Центральна порожнина — велике внутрішнє подвір’я. Ось тут, довкола, бачимо рів, а тут — підйомний міст і замкові ворота. Всім зрозуміло?

— Так, так! — хором відгукнулися присутні.

— А тепер розглянемо детальний план штурму, — провадив Саймон. — Ліворуч і праворуч від замку будуть напоготові два підрозділи грифонів, на озброєнні в яких буде по п’ять катапульт. Табіта розжарюватиме золоті ядра перед пострілами, щоб вони могли підпалювати все, у що влучать, і створювати василіскам якнайбільше проблем. Далі, щойно грифони дадуть перший залп, чудово натренований двоюрідний брат Етельреда на ім’я Егберт (він, до речі, на той час уже буде в замку) переріже канати, які підтримують підйомний міст. На жаль, він сам не зможе відчинити ворота, але щойно міст опуститься, як ворота потрощить і рознесе на друзки славна кавалерія єдинорогів під проводом мого брата Пітера. Як тільки ці плани здійсняться, негайно мають відбутися ще дві речі.

По-перше, панна Вільямсон Сміт-Сміт-Браун і її дівчата в супроводі нашого доброго друга Освальда увійдуть до рову та витягнуть корок. Рівень води почне падати.

По-друге, тим часом я на чолі флотилії повітряних куль із вогняниками при стерні та з кошиками, повними горностаїв, підіймуся в повітря. Ми пролетимо над замком, опустимося на внутрішньому подвір’ї та захопимо оборонні мури. Кожен горностай буде забезпечений вогнетривким одягом і пістолетом із лавандовою водою. Їхнє завдання — відволікати на себе увагу василісків і боротися з ними, скільки стане сили. Щойно рівень води в рові впаде до нуля і відкриються труби, Егберт відразу позначить дві-три з них червоними прапорцями. Це, власне, ті труби, що ведуть просто в темниці, де зберігаються Великі Книги. І тоді великий загін горностаїв разом із бригадою Смертельно Страшних Жаб Пенелопи проберуться трубами, знешкодять вартових і самі охоронятимуть Великі Книги, аж поки Замок перейде до нас.

— Ну як, усе зрозуміло?

Усі відповіли, що все ясно, як Божий день.

— Добре, — сказав Саймон, — я хотів би просити вас, щоб завтра вранці, рівно о шостій, усі були на своїх позиціях, бо рівно о шостій тридцять грифони дадуть перший залп. Це все. Бажаю успіху!

Дорогою з великої банкетної зали Пенелопа підійшла до Етельреда.

— Етельреде, на мою думку, ти здійснив надзвичайно мужній вчинок, коли проник у Замок Василісків і так чудово все організував.

— Та що ви, панночко, — відповів на це Етельред, — я ж вам казав: мистецтво маскування — це мій коник.

— Усе одно, це було дуже винахідливо з твого боку, — сказала Пенелопа. — І я маю до тебе особисте прохання.

— Будь ласка, яке завгодно прохання, все що забажаєте, панночко, — палко запевнив Етельред. — Ви тільки скажіть, і я все виконаю.

— Обіцяєш?

— Аякже, панночко, звичайно, — підтвердив Етельред.

— Тоді, — вела далі Пенелопа, — ти зі своїм загоном Смертельно Страшних Жаб ідеш у Замок водогінною трубою, так?

— Саме так, панночко. Я, можна сказати, йду на чолі загону.

— Я хочу йти разом із вами.

— Що?! Ні-ні, панночко, хвилинку, — розхвилювався Етельред. — Так негарно, я не можу взяти вас із собою, слово честі. Коли щось станеться з вами, я собі цього не пробачу, й ніхто ніколи мені цього не пробачить.

— Але ж ти обіцяв? Обіцяв, — сказала Пенелопа. — Я не збираюся сидіти тут без діла, коли інші воюють. Ну будь ласка, Етельредику, я мушу піти з тобою. Я надягну вашу симпатичну червону уніформу, коси заховаю під шапочку, так що ніхто й не дізнається. Я обіцяю робити тільки те, що ти скажеш, а ти завжди мене захистиш.

— Хай йому грець, панночко, — пригнічено пробурмотів Етельред. — Якщо хтось почує про це, з мене здеруть шкіру, слово честі, здеруть.

— То ти допоможеш мені? — вигукнула Пенелопа.

— Ну, я ж обіцяв, нічого не вдієш, — зітхнув Етельред. — Значить, доведеться зробити це. Про єдине тільки прошу, панночко: будьте дуже обережні, бо на нас чекає страшенно небезпечна справа.

— Так, я буду дуже обачна, — пообіцяла Пенелопа.

Папуга обрав собі роль Генерала Наглядача за всією битвою, а відтак мусив кружляти довкола Замку, спостерігати за військовими діями і звертатися з отриманою інформацією до Г. Г., який мав перебувати в особистій повітряній кулі, прив’язаній у вигідному місці, звідки Г. Г. міг би добре бачити все, що відбувається.

Отже, наступного ранку, за десять хвилин до шостої, повітряна куля Г. Г. поволі здійнялася в небо, тягнучи вгору довгу шовкову стрічку, зіткану Дульчібеллою спеціально для нього. Г. Г. був озброєний пістолем із лавандовою водою про всяк випадок, великим пакунком із бутербродами, пляшкою небесно-морквяного інжирного пива та підзорною трубою Папуги. А Папуга примостився на краєчку кошика, готовий злетіти, щойно почнеться битва. З цього спостережного пункту — кошика, завислого в повітрі, — Г. Г. бачив під собою Замок Василісків і спостерігав за пересуваннями їхніх бойових загонів.

Рівно о шостій грифони вивели свої катапульти на бойові позиції, і біля кожної батальйон горностаїв ретельно поскладав гарматні ядра в акуратні стоси. Табіта перебігала від одного стоса до іншого та дихала вогнем на ядра, аж поки вони не розжарювалися до багряного світіння й мало не плавились.

Тим часом горностаї, жаби, русалки й Освальд переховувались у Корковому Лісі поблизу від замкового рову. А позаду невеличкої смуги пагорбів, якраз навпроти підйомного мосту, Пітер виставив свою кавалерію, а Саймон прив’язав там усі повітряні кулі.

Тепер усе було в повній бойовій готовності, всі трималися мужньо, хоч і з деяким острахом, і терпляче очікували сигналу від Г. Г. Рівно о пів на сьому Г. Г. вихилився з кошика і замахав великим зеленим стягом із золотими смугами — прапором країни Міфології. І битва за Замок Василісків почалася.

Вісім грифонів, користуючись своїми довгими черпаками, якими у мирний час розмішували розплавлене золото в казанах, заклали розжарені ядра в катапульти. Ще вісім грифонів за сигналом командира натисли на важелі, катапульти вистрелили, посилаючи золоті снаряди, осяйні та співучі, просто на зубчасті мури замку. Снаряди гримнули, зробили пробоїни в мурах і залишились там, повільно розгоряючись, аж поки василіски не кинулися носити воду відрами й гасити їх. Після трьох залпів верхню частину мурів уже було майже зруйновано, то тут, то там замок палав, і василіски так розгубилися, що було очевидно: їх застали зненацька. Однак вони все-таки зуміли перетягти кілька гармат на нові позиції та зробити п’ять пострілів по грифонах, проте влучність їхня, на відміну від грифонів, була нікудишня.

Аж ось зненацька величезний підйомний міст із жахливим гуркотом, схожим на громи небесні, впав додолу — і всі зрозуміли, що це Егберт, відважна жаба, успішно перерізав канати. І відразу, не зволікаючи, Пітер у своїй блакитній із золотом уніформі, яку Пенелопа пошила спеціально для цього, протрубив атаку. Сто п’ятдесят єдинорогів у лавандових і білих попонах пліч-о-пліч виступили з-за пагорбів. Спершу вони бігли риссю, а потім, по мірі наближення до мосту, Пітер дав команду, і вони вишикувались у колону по чотири. Наступна команда — і вони перейшли в легкий галоп, а потім помчали щодуху. Ніздрі в них роздувалися, роги блищали в променях світанкового сонця, і так вони домчали до мосту.

Перша хвиля єдинорогів влетіла на міст, копита їхні прогриміли по дерев’яному помості, а далі почувся страшенний хрускіт дерева, коли вони з розгону ввігнали свої роги у величезні замкові ворота.

Єдинороги наступали хвиля за хвилею, гуркотіли копитами по мосту й били рогами у ворота, аж поки ті, повільно та невідворотно, почали піддаватися, тріщати й розпадатися під цією навалою. Василіски у відчаї притягли кілька величезних казанів із киплячою олією до мурів над ворітьми і вилили її вниз. Але Папуга, кружляючи поблизу, прокричав тривогу, єдинороги встигли відскочити вбік, і олія вихлюпнулась на міст, паруючи і булькаючи. Тоді передовий загін горностаїв із відрами прибіг на міст і посипав олію піском і гравієм, щоб єдинорогам не було ковзько.

Саме тоді, коли перша хвиля єдинорогів мчала галопом по підйомному мосту, Освальд із Дездемоною та іншими русалками, котрі сиділи в нього на спині, як у дамському сідлі, звісивши хвости на один бік, — отже, Освальд із цією ношею подолав шлях від Коркового Лісу і спустився в рів. Він виявився гарною мішенню, тож василіски вирішили повправлятися в гарматній стрільбі по ньому. Ядра падали на землю довкола Освальда, розтинаючи повітря і розорюючи пурпуровий схил, але, на подив, жодне ядро не вцілило ані в змія, ані в Дездемону та її компанію. Тож вони живі-здорові дісталися до рову і занурились під воду.

І тоді з-поза пагорбів Саймон почав повітряну атаку. Прозорі кулі, всередині яких сиділи вогняники, виблискуючи всіма барвами веселки, одна за одною злітали в небо. До кожної кулі було припасовано кошик, а в кожному кошику — повно розлючених горностаїв. Ті горностаї, щиро кажучи, вихлебтали стільки рути, що Саймон на превелику силу стримав їх від братерської бійки, поки ті дочекалися початку штурму. Кулі піднялися над мурами замку, ошелешені василіски взялися плюватись по них потужними струменями полум’я, але не змогли дістати. Натомість горностаї відповідали пострілами з пістолів, заряджених лавандовою водою, і невдовзі дійшло до того, що василіски на замкових мурах почали задихатися, кашляти і крутитися дзиґою, сліпнучи від сліз. Один з них, ніде правди діти, так тяжко чхав, аж звалився в казан із гарячою олією і отримав сильні опіки. Потрохи повітряні кулі з тріумфуючими горностаями на борту перелетіли через стіни та почали спускатися на велике внутрішнє подвір’я.

А тим часом Дездемона і її дівчата відшукали в рові головний корок. Знайти його було важко, бо існували тільки припущення щодо того, де він може бути, на додачу він укрився намулом і слизом, тому його відшукали не одразу. Але все-таки нарешті корок знайшли і до кільця прикріпили мотузку, вільний кінець якої не без труднощів прив’язали до Освальда. Річ у тім, що коли обв’язували мотузку Освальдові довкола грудей, виявилось, що він страшенно боїться лоскоту — словом, Освальд від цього так розреготався, що мусив виринути на поверхню і відхекатися. Врешті-решт їм довелося прив’язати мотузку Освальдові на шию. І тоді всі разом — і Освальд, і русалки — потягли-потягли та й витягли корок. Вода скаламутилась і ніби спухла, Г. Г. побачив у свою підзорну трубу величезний вир, що утворився над отвором, почулося булькотіння і плюскіт, ніби випускали воду з гігантського басейну, її рівень стрімко почав падати.

Василіски, очманілі від стількох атак зусібіч, продовжували запекло боронитися.

Снаряди грифонів і далі трощили фортечні стіни. Головні ворота замку розпадалися на шматки під натиском єдинорогів. Саймонові повітряні кулі приземлилися на головному подвір’ї, на василісків кинулися кровожерні горностаї з пістолями, зарядженими лавандовою водою.

Тим часом останні пригорщі води пробулькотіли в отворі рову й він оголився, порожній і брудний. Однак, у стінах замку відкрилися численні водостоки, такі, як той, що його досі використовували для проникнення в замок. Над двома цими виходами труб було причеплено червоні прапорці. Це й була хвилина, на яку так чекав головнокомандувач Етельред. Він вів за собою п’ять десятків сердитих і агресивних жаб, які складали загін Смертельно Страшних Жаб Пенелопи, та ще й кровожерних горностаїв із Коркового Лісу. Всі його вояки були озброєні вогнетривкими щитами і лавандовими пістолями. Пенелопа, напрочуд жвава у своїй червоній уніформі та шапочці з пером, бігла поряд із Етельредом.

— Панночко, будь ласка, — захекано промовив Етельред, коли вони спустилися в замулений рів і потюпали дном уперед, — будь ласка, панночко, тримайтесь впритул до мене і не наражайтесь на небезпеку.

— Гаразд, обіцяю, — сказала Пенелопа, личко в якої палало від захвату. — Як же цікаво! О, чорт! — гарматне ядро чвякнуло в болото зовсім поряд. — Ні, зовсім не цікаво, зате дуже небезпечно.

Вони дісталися до позначених прапорцями отворів, і тут бойовий загін Етельреда розділився надвоє. Командир наказав усім зберігати абсолютну тишу, щоб застати зненацька ворожу варту, й вислав горностаїв по одній трубі, а сам із Пенелопою і Смертельно Страшними Жабами Пенелопи рушив іншим ходом. Пенелопа йшла у темряві слідом за Етельредом, і їй здавалося, що ця труба ніколи не скінчиться. Аж раптом перед ними виросла стіна залізних ґрат, а за нею виднівся коридор, що вів до темниці, де зберігалися Великі Книги. Тишком-нишком жаби зняли ґрати і прокралися в коридор. Трохи віддалік так само зникли ще одні ґрати й звідти висипали горностаї. Знов усі об’єдналися та безгучно посунули далі з Етельредом і Пенелопою на чолі.

Загін дістався до повороту, і Пенелопа з Етельредом визирнули з-за рогу. Вони побачили з десяток василісків, яких, очевидно, поставили тут охороняти Книги: вартові зібралися біля сходів і сперечалися. Було зрозуміло, що вони не сподівалися атаки з тилу, бо з’ясовували, чи слід їм вийти на поверхню і вступити в бій на великому подвір’ї замку, чи ні. Нарешті їхній головний постановив, що один з них все-таки залишиться на варті та, якщо знадобиться, підпалить книги, а решта підуть нагору битися. Тоді вони відчинили двері в темницю, де зберігалися Великі Книги, й один вартовий став біля Книг напоготові, аби будь-якої миті змогти їх підпалити. Решта василісків протупотіли сходами нагору, на поле бою.

— Що ж нам робити? — прошепотіла Пенелопа. — Якщо ми підемо коридором, він нас побачить і підпалить Книги.

— Ага, — шепнув у відповідь Етельред. — Ану поможіть-но мені, панночко, скинути цей мундир, та мерщій!

Пенелопа швидко допомогла йому скинути однострій, і перш ніж встигла спинити, він пострибав за ріг і вниз коридором, просто до темниці, стискаючи в лапі лавандовий пістолет.

— Агов! — гукнув він до вартового. — Агов, вояче, а чого це нікого не видно?

— Ані руш! — гаркнув василіск. — Ще крок — і я дихну на тебе вогнем!

— Що це з тобою, га? — здивувався Етельред. — Я просто прийшов передати тобі й твоєму шефові цікаву інформацію, яку тут знайшов. Ану, поглянь-но сюди.

Етельред помахав вартовому пістолем із лавандовою водою.

— Що це? — недовірливо спитав вартовий.

— Я оце в трубі натрапив на одного горностая, — сказав Етельред, — та й уперіщив його каменюкою по голові. То він мав при собі ось що. Цією штукенцією горностаї там ваших гасять що є сили. Убивча річ. Тільки я не зовсім знаю, як воно працює.

Етельред зупинився якраз при дверях до темниці та крутив пістоль, ніби й справді не знав, як ним користуватися.

— Ану, давай сюди, я віднесу сержантові, — сказав василіск і на крок відступив у коридор. Етельред випорснув струмінь лавандової води просто йому в дзьоб.

Василіск відразу хитнувся назад, почав задихатися, кашляти і чхати, розбризкуючи довкола потоки полум’я. Пенелопа зрозуміла, що настав її час. Вона обернулася до жаб і горностаїв, гукнула: «Вперед!» — і побігла вниз коридором, а за нею ринула вся її жаб’ячо-горностаєва гвардія.

Василіск побачив юрбу ворогів, що мчала просто на нього, й хотів був утекти, аж тут по ньому вистрелили п’ятдесят струменів лавандової води з пістолів п’ятдесяти жаб, і ще п’ятдесят — зі зброї горностаїв. У василіска вирвався якийсь дивний крик, більше схожий на булькотіння, він закрутився на місці та непритомний упав горілиць.

— Мерщій, — звелів Етельред, — десятеро горностаїв і десятеро жаб — сюди, стерегти Книги.

Оскільки тут, у темниці, їм було більш-менш безпечно, Етельред замкнув їх, а ключ доручив Пенелопі.

— Тепер так, панночко: ви стійте тут, — розпорядився він, — а ми побіжимо сходами нагору.

З цими словами він очолив решту загону жаб і горностаїв, і вони рушили сходами на внутрішнє подвір’я. А тут битва вже майже скінчилася. Напівпритомних від лавандової води василісків, які, до того ж, без перестанку чхали, горностаї тріумфально зігнали в одну купу і зв’язували попарно. Переконавшись, що його допомога не надто потрібна, Етельред залишив своїх жаб і горностаїв допомагати у зв’язуванні василісків, а сам знову спустився в підземелля. І внизу на сходах раптом зупинився, охоплений жахом.

Пенелопа пильно чатувала біля дверей і не помітила, що знешкоджений ними василіск вже прийшов до тями і тепер підкрадається до неї, а очі його аж палають від люті. Етельред розпачливо роззирнувся довкола — він був беззбройний. На щастя, під ногами валялася піка, покинута кимось із жаб. Етельред схопив її, ретельно прицілився та метнув у василіска саме тоді, коли той уже збирався спопелити Пенелопу своїм вогняним подихом. Піка влучила йому точнісінько межи очі, й він вдруге без тями повалився на землю.

— Ой, Етельреде, ти врятував мені життя, — промовила Пенелопа і здригнулася, дивлячись на василіска: він лежав на землі, а з його ніздрів курів дим і часом виривався вогонь.

— Звичайна справа, панночко, — скромно відгукнувся Етельред. — Ви, до речі, теж врятували мені життя.

І тут знадвору долинули гучні радісні вигуки, а на мосту з'явився Г. Г. верхи на Королі Єдинорогів. Він поважно проїхав під мурами замку, на яких виднілися шрами та рубці, залишені грифонівською артилерією, по обшарпаних рештках воріт, рознесених на друзки єдинорогами, і в’їхав на подвір’я, де горностаї і жаби наглядали за жалюгідними купками зв’язаних василісків. Г. Г. зупинився посеред двору, і тут із підземелля вийшла процесія Смертельно Страшних Жаб Пенелопи: вони несли три Великі Головні Книги на золотих і срібних поставцях. І поява цих книг, цілих і неушкоджених, викликала таке голосне «Ура!», що його було чути по всій країні Міфології.

Тоді Король Єдинорогів і його вершник Г. Г. із Папугою на плечі рушили до Кришталевих Печер, а Пенелопа і загін Смертельно Страшних Жаб ішли за ними, несли Великі Книги, а слідом виступали єдинороги, грифони, Освальд із русалками, гордо крокувала Табіта з кошиком своїх ріднесеньких яєць, бігли горностаї, стрибали жаби, а над усією кавалькадою летіли вогняники на повітряних кулях. І так, із цією тріумфальною процесією, Великі Головні Книги повернулися додому, в Кришталеві Печери, під надійне піклування Генквіста Ганнібала Джанкетберрі.

Не так уже й багато лишилося розповісти. Г. Г. вислав василісків у вигнання на далекий острівець у Співучому Морі до того часу, поки вони там не навчаться знову бути доброчесними створіннями. Замок Василісків відремонтували та передали Освальдові під ресторан, і Освальд був на сьомому небі від щастя. З усіх Табітиних яєць успішно вилупилися дракончики, а це давало певність, що дракони в Міфології не переведуться.

У день від’їзду дітей Г. Г. влаштував на їхню честь особливий і незабутній прощальний обід. Він відбувся на березі Співучого Моря, де встановили з кількох столів величезний банкетний стіл: одним краєм він заходив у хвилі, ніби пірс чи дамба, щоб морські створіння могли сидіти за столом у воді, а наземні — на березі. Це був чудовий банкет. Усі страви до нього готував сам Освальд, було сказано багато гарних слів, прозвучало безліч тостів. А на завершення узяв слово Г. Г.

— Любі мої Пенелопо, Пітере і Саймоне, — почав він. — Це завдяки вашій доброті, вашому розумові та вашій хоробрості нашу Міфологію врятовано. Нам дуже шкода розлучатися з вами, але знайте, що тут вам завжди будуть раді й гостинно зустрінуть — приїздіть, коли захочете.

Тут залунали схвальні вигуки: «Правда, правда!»

— А зараз, — вів далі Г. Г., — від усіх нас я хотів би вручити вам подарунок.

Він простягнув Пенелопі гарну різьблену скриньку, і коли дівчинка її відкрила, їй перехопило подих. У скриньці лежало три намиста для неї — перлове, рубінове та діамантове. Ще там були шпильки для краваток і запонки — також із перлів, рубінів і діамантів — звісно, призначені Пітерові та Саймонові. І ще там виблискували три нагороди — Ордени перемоги над василісками. На кожному був зображений повалений василіск в оточенні щасливих мешканців Міфології. До того ж, нагороди були щедро інкрустовані дрібними коштовними камінчиками, перлинками і декоровані золотою і срібною філігранню. Виявилось, що це не скринька, а справжній скарб, і діти були просто вражені. Усі присутні стали свідками їхнього зворушення і заспівали для них «Многая літа». Пенелопі на очі навернулися сльози. І ось гості обнялися з усіма своїми друзями, а насамкінець — із Г. Г.

— Приїздіть до нас чимшвидше, не зволікайте, — сказав він. — Ми на вас дуже-дуже чекатимемо.

— Ми приїдемо, — пообіцяли діти, — неодмінно.

Потім вони осідлали трьох своїх єдинорогів, а Етельред із Папугою видерлися на четвертого, щоб провести їх, і всі вирушили в дорогу, залишаючи своїх друзів і далі щасливо святкувати перемогу на березі Співучого Моря.

За годину невпинного галопу домчали до того самого входу, яким колись потрапили в Міфологію.

— Будь ласка, панночко, — прошепотів Етельред, коли вони зіскочили на землю. — Чи міг би я сказати вам кілька слів на самоті?

— Звичайно! — відповіла Пенелопа і пішла з ним за скелю.

— Я хотів запитати, панночко, чи ви б не погодились зробили дещо для мене, і всяке таке? — промовив він і зашарівся.

— Усе, що хочеш, Етельреде, ти ж знаєш, — відповіла Пенелопа.

— Ну, тоді, значить, так… — бурмотів Етельред і червонів дедалі більше. — Якось… ну, я читав одну історію про жабу — чи то жаба, бо це був він, — і там була, ну… принцеса, розумієте… вона, коротше, ну, ніби поцілувала того жабу, і, уявіть собі, він перетворився на прекрасного принца.

— Тобто ти хочеш, щоб я тебе поцілувала? — спитала Пенелопа.

— Якщо вже ви не принцеса, то я просто не знаю… — переконано заявив Етельред. — Отже, якщо ви не проти, панночко… Я маю на увазі тільки один раз, задля експерименту.

— Звичайно, — сказала Пенелопа.

І Етельред міцно заплющив очі, а Пенелопа нахилилася і поцілувала його.

— Ого! — видихнув Етельред із заплющеними очима. — Ну як, панночко, чи помітні якісь зміни?

— Боюся, що ні, — зізналась Пенелопа.

Дві великі сльози викотились з його очей і повільно сповзли по щоках.

— І це дуже добре, — сказала Пенелопа.

— Добре, панночко? Що ж тут доброго? — Етельред від подиву навіть очі розплющив.

— Я б нізащо не проміняла тебе на якогось там прекрасного принца, — пояснила Пенелопа. — Ти подобаєшся мені таким, який ти є, — симпатичним, відважним, розумним і добрим жабою Етельредом.

— Невже, панночко… невже це правда? — перепитав Етельред, і обличчя його проясніло. — Ви справді готові повторити це, поклавши руку на серце, і перехреститися, й поплювати в долоні, й заприсягтися життям?

— Слово честі, присягаюся! — сказала Пенелопа. І на підтвердження своїх слів поцілувала його ще раз.

— Пенні, ходімо, — загукав Пітер, — бо ми так ніколи не дістанемося додому!

Вони підійшли до входу в тунель. Хлопці потиснули Папузі лапу, а Пенелопа цьомнула його в дзьоб з обох боків.

— Бувайте, мої добрі, відважні, дорогі друзі, — сказав Папуга. — Будь ласка, повертайтеся, не баріться.

— Як тільки зможете — так і приїздіть, — додав Етельред.

— Ми постараємося навідатись до вас через рік, — сказала Пенелопа. — Обіцяємо. Ми надішлемо вам листа через мадам Гортензію.

Діти востаннє окинули поглядом Міфологію: її прекрасні синюваті ліси коркових дерев і пурпурову траву, далекий золотавий відблиск Співучого Моря, нефритово-зелене небо з караванами кольорових хмаринок. Вони ще раз глянули на своїх друзів: Папугу і Етельреда, і на єдинорогів, лавандових і білих, які стояли позаду та кивали їм головами на прощання. Тоді, з останнім помахом руки, Пенелопа, Пітер і Саймон увійшли в тунель, який мав привести їх назад — у наш буденний світ.