Балтазар прибуває в понеділок

І… ОДНАК ШПИГУН ПРОЙШОВ

Настала друга ніч відтоді, як прикордонників було піднято по тривозі, друга ніч, як командир цієї дільниці кордону переживав дивне почуття: неспокою і трохи боявся: могло ж трапитися, що йому не поталанить і порушник, незважаючи на вжиті на заставі посилені заходи щодо охорони… все ж пройде в районі прикордонної застави, якою він командує. І коли вже йому дуже не поталанить, то таке станеться й зганьбить його саме тепер, коли минає десять років, відколи він командує цією прикордонною дільницею.

«Проклятий» пост, бо з усіх був найізольованіший, і природа мов навмисне створила тут домівку вітрів, усіх вітрів: і добрих — влітку; і злих, Лютих, мов здичавілі пси, — взимку. Одне слово, то було таке місце, де вітер не заспокоювався ні в яку пору року. Якщо іноді й траплялося таке диво, то лише на кілька хвилин. І якщо це було вночі, то його прикордонники, хоч і були стомлені, прокидалися через оту раптову тишу, неприродну тишу, в якій, здавалося, навіть будівлі разом з прикордонниками насторожувалися, напружували слух, щоб почути кроки якогось порушника, що хоче перейти кордон.

Уже минула північ. На заставі, крім нього, командира, лишилися тільки люди, які повинні були в різний час рушати на завдання. Тепер усі спали, виснажені не лише втомою, а й чеканням, що тривало вже дві ночі підряд!..

Тривожна напруженість не менше стомила і його, бо за звичних обставин Він повинен був би заснути кілька годин. Та він не міг спати, по-перше, через напружений стан, по-друге, через склянку кави, надісланої в термосі дружиною Іоанною після того, як він повідомив її телефоном, що й цього разу не ночуватиме вдома, а Лишається на заставі.

Ніч була темна. Зійшов місяць, та і його затягли хмари, які, мабуть, скоро попливуть далі, бо вітер дув сильно, посвистуючи в димоході, мов зимовий сніговій, хоч зараз була тепла серпнева ніч.

Хоч і тепло було, але капітан Кодру зачинив вікно, щоб менше чути шум вітру. Насправді він чув його й далі, і цей вітер дратував та непокоїв його. Це була надзвичайно погана, глупа вітряна ніч, яка могла подобатися тільки тим, хто наважувався перейти кордон.

«Коли ще піде й дощ, то кращої ночі для порушників і бути не може!» — зітхаючи, подумав капітан.

Задзеленчав телефон. Капітан підняв трубку.

— «Голубка»?

— Так, «Голубка». Біля апарата капітан Кодру. Хто говорить?

— Полковник Іонашку. Я на «Райдузі». Що чутно в тебе?

— Тихо, товаришу полковник.

— Коли щось трапиться, дзвони мені сюди.

Капітан Кодру поволі, мов боячись її зламати, поклав трубку. Ця розмова ще більше посилила його тривогу. Полковник Іонашку був заступником командира військового з’єднання, і те, що він уночі приїхав на прикордонну заставу, якою командував капітан Друмару, підтверджувало підозру Кодру, що йдеться далеко не про звичайну справу. Протягом багатьох рокір служби на кордоні його дільницю не вперше піднімають по тривозі. Але вперше по тривозі, підняли всі прикордонні застави. Це зміцнило його переконаність у тому, що порушник, тобто шпигун, про якого його сповістили і який, можливо, намагається перебратися через кордон на його дільниці, був дуже небезпечний. Подумавши про це, він ще дужче розхвилювався. Його хвилювало, що прикордонну заставу, якій пощастить затримати шпигуна, звичайно, вітатимуть і мабуть, загородять. А коли, незважаючи на посилену охорону кордону, шпигун зуміє прослизнути, то наслідки будуть дуже серйозні.

Капітан Кодру вірив у. моральні якості своїх прикордонників. Ця певність базувалася не лише на суб’єктивному переконанні, про це свідчили і їхні успіхи, визнані всіма. Його цінували як найкращого командира прикордонної застави, Так, його люди були один кращий за одного, він міг покластися на них, вони його не підведуть. Одначе капітан був заклопотаний. І як не бути заклопотаним, коли тепер ідеться не про затримання звичайного порушника, а- вкрай небезпечного шпигуна.

Ділянка, яку охороняла прикордонна застава капітана Кодру, не була звичайним шляхом тих, хто намагався перейти, кордон, хоча місцевість тут теж була горбиста. Та незважаючи на нерівну місцевість, дуже любу для порушників, вони її обходили, бо, по-перше, чули й вони про те, що тут дуже пильні прикордонники, а по-друге, і населення тутешнє, помітивши чужого, негайно повідомляло про нього на прикордонну заставу.

Знаючи про все де, капітанові Кодру не треба було б і турбуватися. Але тому, що йшлося не про звичайного порушника, він не міг бути спокійним.

Дійшовши такого висновку, капітан запалив цигарку. Жадібно затягшися, він поставив собі запитання: чому цей досвідчений і небезпечний шпигун вибрав такий застарілий спосіб втечі — незаконний перехід через кордон? З другого боку, якщо про нього ще раніше знала контррозвідка, то чому його не затримали до того, як він пробрався до прикордонної смуги?

— Щось мені тут не зрозуміло, — прошепотів капітан майже вголос.

Потім пригадав телефонний дзвінок полковника Іонашку. Чого той дзвонив саме йому? А хіба тільки йому? Капітан Кодру подзвонив на прикордонну заставу «Жайворонок». Ні, Іонашку не турбував «Жайворонка». Що це могло означати? Не що інше як те, що, Іонашку догадувався, шпигун намагатиметься перейти через дільницю, яку охороняє його прикордонна застава.

— Хай спробує, якщо це йому подобається! — Майже вголос вимовив капітан.

Кодру взагалі був не забобонний. Та боявся, що може не пощастити. Точніше, боявся випадковості. В його житті випадковість уже кілька разів призводила до нещастя, тому він і боявся її. Румунське прислів’я, що іноді й рік не дасть того, що може дати година, Кодру знав, а отже, й розумів роль випадку в житті людини. Він усвідомлював, що то був страх, не підвладний розумові, але не міг його перемогти. Не міг перемогти саме тепер, коли був дуже напружений у чеканні. Звичайно, люди, що охороняють кордон цієї ночі, найнадійніші; звичайно, їх попереджено; звичайно, всі вони горять бажанням затримати шпигуна. Але випадковість буває такою безглуздою! І, крім того, тепер ніч, місяць зайшов за хмари, вітер дме в небажаному напрямі — від кордону в середину країни, а перебіжчик шпигун дуже небезпечний. Хоч і він, Кодру, вжив особливих заходів. Завдяки цим заходам, охорона в районі його прикордонної застави була виключно добре забезпечена. Ні, в жодному разі він не мав причин турбуватися… І все ж випадковість, ота клята випадковість… Раптом йому почувся тріск пострілу з сигнального пістолета. Але зразу ж зрозумів, що помиляється. Чулося лише виття вітру» який лютував наче посеред зими.

«Та втихомирся ж» проклятий вітре!» Охоплений безпричинним гнівом, капітан стукнув кулаком об сосновий стіл» за яким завжди працював. Одразу ж йому стало соромно, і, зітхнувши, він простягся на похідному ліжку. Вітер посилився, й капітанові Кодру приверзлося, що міцна будівля прикордонної застави піднялася вгору, полинула в повітрі, мов надувна куля, і попливла в сусідню країну. Мандри на такому кораблі були куди приємніші, ніж у літаку, бо не було чути гуркоту моторів, капітан чув лише вітер, який свистів, мов дивовижний змій. Так, летіти — приємно, хоч і страшно було: коли цей дивний корабель приземлиться в сусідній країні, то прикордонники його заарештують, обвинувативши в порушенні кордону.

Капітан скочив на ноги. Без сумніву, він непомітно заснув на якусь мить. Тепер, прокинувшись, він був задоволений, що на прикордонній заставі Все гаразд. Ця радість була трохи смішна, але він на те не звернув уваги, бо дуже перелякався уві сні.

Знову задзеленчав телефон.

— Алло, Кодру, нічого нового?

— Нічого, товаришу полковник.

— Добре!.. Хай вам щастить!

Чекання зростало в ньому, мов пісок у пісковому годиннику. А можливо, шпигун все-таки намагатиметься перейти на його дільниці. Капітан рішуче попрямував до дверей. Хотів глянути на рельєфний макет дільниці його підрозділу, щоб угадати, де, може, намагатиметься пройти шпигун, та, підійшовши до дверей, повернувся назад. Свою дільницю він знав напам’ять. Навіть із заплющеними очима Кодру бачив усю панораму дільниці так, як бачив свій дім, своїх рідних, коли його зненацька заходила повінь на Дунаї і він мало не потонув серед хвиль. Течія тягла його на дно, і він розплющеними очима, які навіть не боліли, побачив там, у воді, двір, дім, колодязь із жолобом, із якого пило воду лоша Ройбулец. Кодру весь час ковтав воду, знаючи, що помре, та не метушився даремно, бо не міг не дивуватися, як то можна під водою побачити і дім, і колодязь, і лоша, і своїх рідних, і пекаря Тассе, і головну вулицю села, якою саме йшов, накульгуючи, стражник дядько Гуреу. Так, усе те він бачив одночасно із здивуванням і сумом, відчуваючи, як від жалю на очі набігають сльози, бачить їх востаннє, бо ось-ось потоне. (Він не потонув: якийсь рибалка, здається, дід Димофте, врятував його).

Так само, як і тоді, він побачив тепер наяву свою дільницю, яку охороняла його застава. Ні, порушник не зможе пройти. Усі шляхи підступу до розпушеної смуги було блоковано вміло замаскованими постами спостереження. Якщо порушник намагався пройти будь-яким із цих шляхів, його, безсумнівно, спіймали б. А в інших, менш доступних місцях, шпигун міг би пройти, лише коли б він був звідси родом і знав усі долини, яри, інакше кажучи, якби він знав увесь звивистий рельєф місцевості. Але таке припущення виключається. Та хто може дати гарантію, що шпигун уже кілька днів не перебуває у прикордонній зоні і навмисно досі не перейшов кордону, щоб попередньо вивчити місцевість і познайомитися, з маршрутами прикордонних патрулів?

Це неможливо!.. Так, неможливо, щоб Шпигун перебував на дільниці, яку охороняє застава, і щоб прикордонники його досі не викрили. Навіть якщо погодитися з цим абсурдним припущенням, що це так, шпигун все одно не міг би дізнатися, як саме організована охорна дільниці. Кодру щоденно змінював маршрути патрулів, місця охорони, пости спостережень.

«Я не повинен завдавати собі клопоту, — подумав він. — Я вжив усіх можливих заходів, щоб перекрити шляхи, зручні для виходу до смуги. Якщо шпигун намагатиметься пройти через мою дільницю, ми його, безсумнівно, спіймаємо. Не вислизне він із рук. Детунату!»

Детунату! Найметкіший і найпронирливіший з усіх його прикордонників. Більшість порушників затримав саме Детунату. Справжній бульдог той Детунату! Капітан згадав, яке погане враження справив на нього. Детунату; коли його з роти прислали сюди. Величезний, телепень, незграбний і повільний. Невиразні сірі очі, величезний ніс, випнуте вперед підборіддя, тонкі вуста, як у відьми, які здавалися ще тоншими від великого підборіддя, довга, до смішного довга шия, ніби на карикатурі, ноги взуті в черевики чи не найбільшого розміру. Таке враження справив Детунату на капітана в той день, коли прибув на прикордонну заставу. Та де неприємне враження згладжувалося, коли Детунату заговорив. Він мав теплий» приємний баритоновий голос. Почувши його, капітан Кодру подумав, що той голос дуже підходить для диктора на радіо.

Тому, можливо, першими словами, з якими звернувся до нього капітан, були:

— Скільки класів закінчив, Детунату?

— Вісім, товаришу капітан.

— Чому ти не складав іспити, щоб вступити до дев’ятого класу?

— Складав, та провалився.

— Трапляється.

— Не було ніякого шансу, товаришу капітан. Я був майже зовсім непідготовлений. Бог все може дати, та не сунутиме ж він мені до торби, як мовиться у прислів’ї. А я з’явився на іспити з порожньою торбою, сподіваючись, що комісія її наповнить. Помилився.

Щирість солдата припала до серця капітанові, й він намагався позбутися першого неприємного враження, справленого на нього далеко не приємною зовнішністю Детунату.

В наступні дні Детунату виявився «новачком Із загадками»; Фактично загадка була одна, та й та незначна, якщо врахувати, що таке траплялося й з іншими новачками. Капітан познайомився із загадкою Детунату в день, коли той повинен був уперше сам вийти на завдання.

— Дозвольте доповісти, товаришу капітан: боюся сам іти на завдання.

— А чого решта не боїться?

— Бо герої! А я боюся. Вдень я можу піти й на край світу, а тепер, уночі, слово честі, я дуже й дуже боюся.

— Якщо я вірно зрозумів, ти, Детунату, боїшся темряви, як дитина. З чим тебе і вітаю. От тобі й прикордонник! — іронізував капітан, не стримуючи свого роздратування. Потім звернувся до солдата доброзичливо — До твого відома, в мене вже були подібні випадки. Зрештою хлопці звикли й до нічного чергування. Я певен, що й ти звикнеш.

— Але з ними не траплялося того, що зі мною.

— А що саме трапилося з тобою?

— Розповім іншим разом… Бо якщо вони почують…

І, засоромившись, урвав розмову.

— Розумію, щось особисте…

— Не тому, товаришу капітан. Та якщо я вам зараз розповім, може трапитися, що й вони боятимуться. — І Детунату показав на присутніх при цій розмові солдатів.

— Добре!.. Розповіси, пізніше. Та знай, вночі підеш зі мною разом на завдання.

Вночі вони пішли. Капітан пропустив Детунату вперед, слідкуючи за ним на віддалі, яка все збільшувалася, Час від часу Детунату зупинявся, прислухаючись, чи не залишено його на самоті, й рухався вперед, лише почувши капітанові кроки, бо бачити його в темряві не міг.

— То що? Боявся? спитав капітан, коли вони повернулися до прикордонної застави.

— Не дуже боявся, бо знав: ви були за моєю спиною.

— Наступної ночі підеш сам;

— Піду. А що робити? — Він зітхнув так голосно, що зітхання пролунало, як стогін. Потім заговорив благальним тоном, дивлячись на капітана сірими очима, сповненими страху, покори й благання.

— Товаришу капітан, може, ви мене відішлете назад? І доповісте, що я боюся, нехай вони пришлють іншого, не такого зайця, як я. Від того клятого жаху, що вселився в мене, я ніколи не вилікуюсь,

— Ні, вилікуєшся, Детунату! Вилікуєшся так само, як і інші.

І Детунату насправді вилікувався. Звичайно, не відразу. Та за місяць із того зайця, як він сам себе назвав, став надійним прикордонником, найкращим з усіх. Не лише найкращим, а й «найщасливіщим", на думку решти солдатів, які йому аж трохи заздрили. Мов навмисне, більшість порушників, які намагалися перейти кордон на їхній дільниці, спіймав Детунату. Наскільки йому таланило, промовляв той факт, що за два місяці Детунату дістав двадцять днів відпустки у винагороду за те, що спіймав кількох злочинців, які намагалися перейти кордон, щоб уникнути карної відповідальності.

«Сподіваюся, тепер йому теж поталанить!» — подумав капітан Кодру, майже переконаний, що коли шпигун намагатиметься перейти кордон, саме Детунату затримає його.

Знову задзеленчав телефон.

«Певне, знову Іонашку», — подумав капітан, підіймаючи трубку. Та помилився. То була його дружина Іоанна.

— Що сталося, Іоанно?

— Нічого. Ти спав?

— Мені тепер не до єну, А ти чому не спиш?

— Спала, але прокинулася трохи раніше через сон, що мені приснився.

— Собі приснився поганий сон? То що ж ти хочеш? Не завжди ж снитися хорошим снам.

— Навпаки, Мені приснився дуже хороший сон.

— Так? То що ж тобі приснилося?

— Снилося, що ми переїхали до міста…

— Чудовий сон! Принаймні такий, що може і здійснитися, — відповів він трохи сумовито, бо зрозумів, на що натякає Іоанна.

— Вже пора б, Мариш!.. Пора…

— Знаєш сама, Іоанно, це не від мене залежить, — намагався говорити спокійно.

— Знаю, дорогий, знаю. Не хвилюйся, будь ласка.

— Я зовсім і не хвилююся, — заперечив він тихо, знаючи, що Іоанну він ніколи не зможе обдурити.

— То все, Марине! Легкого тобі чергування!

— На добраніч, Іоанно!

Він поклав трубку. Роздратування вляглося не одразу. Саме тепер Іоанна знайшла час докоряти йому. Певне, історія зі сном була лише зачіпкою. Насправді ж вона Переконана, що він не досить наполягає, не клопочеться про переведення до міста.

Зрештою, він уже відслужив свій термін на кордоні. Уже настав час, щоб його замінили молодшим. Протягом десяти років він служив лише на ізольованих прикордонних заставах, у справжній глушині. Три роки на північному кордоні, сім літ на цій прикордонній заставі. Жили з сім’єю в селі. Селі? Хіба можна назвати селом ці кілька будинків.? Колись це було справжнє село, але тепер від того села лишилося якихось садиб із двадцять. Решту будинків колишні господарі розібрали, щоб продати цеглу, дерево, залізо та черепицю і переїхати до міста. Лишилися незайманими лише двадцять будинків, які й складали цей виселок, названий так до речі Чауну — Казан.

Сім літ тому, коли Кодру одружився з Іоанною, він заперечив би кожному, хто б йому сказав, що його дружина не найвродливіша жінка в районі. Його переконання було викликане в першу чергу тим, що до одруження Іоанна робила все, щоб звернути на себе увагу нового командира прикордонної застави Кодру; з другого боку, тим, що Кодру прибув сюди з кордону, який містився в незайманих північних лісах, де протягом шести місяців — стільки там тривала зима — він лишався ізольованим в горах на прикордонній заставі. Три роки він був там командиром. Три роки тяжкої служби, бо дільниця застави містилася в глухому дрімучому лісі, серед горбів, вершин гір та проваль. Так, нелегкого була та служба, особливо через відомого бандита Тоні, якого багато разів оточували прикордонники та війська МВС і який кожного разу якимось дивом вислизав. Та незабаром після того, як Тоні' був розстріляний, прохання капітана про переведення задовольнили.

Коли Кодру прибув до села, то відчув себе тут щасливим. Йому здавалося, що після трьох років, проведених у глушині, він нарешті знову серед людей. Там, на гірській прикордонній заставі, він по багато місяців, крім своїх бійців, не бачив, бувало, жодного людського обличчя. Зате при обході постів траплялося зустрічати ведмедів, кабанів, вовків, косуль. Тому коли він прибув до Чауну, — на той час мешканці села ще не почали залишати його, — усі чоловіки й жінки здавалися йому надзвичайно гарними. Усі жінки, та найкраща від усіх, — Іоанна, дівчина зі світлорусими косами, яка завжди навмисно товклася у дворі біля якоїсь роботи щоразу, саме тоді, коли командир Кодру вирушав на прикордонну заставу чи повертався звідти.

Пізніше, коли вони одружилися, Іоанна призналася йому:

— Знаєш, коли я бачила, як ти проїздив верхи на коні Замфірі і тримався в сідлі так рівно та гордо, ти мені здавався таким вродливим, наче герой з кінофільму, і я дуже бажала, щоб ти став моїм чоловіком.

Минуло сім літ. Швиденько промчали перші п’ять років, трудніше — останні два, відтоді, як почалися суперечки з Іоанною.

— Всі від’їздять, Марине. Чула, що й Дрегенеску переїздять.

— Так? Переїздять? Куди?

— До Онешти. Його викликав батько, який працює там на якійсь фабриці.

Так буває, коли один переїздить до міста, то тягне за собою всіх родичів.

— Лише ми зостанемося в цій дірці.

— Тобі тут не подобається? Та ти ж тут народилася, Іоанно!

— І ті, хто виїздять, теж тут народилися. Згадай, яким було село, коли ти приїхав, і яке воно сьогодні?

— Гм-м, так!.. Одна по одній виїхало багато родин. Та не бійся, пенсійний вік і нас тут не застане.

— Ще чого не вистачає! Дівчина росте, треба її влаштувати до хорошої школи. А крім того, ми самі ще молоді. Хіба ми не маємо права прожити своє життя Інакше? Тут ні театру, ні опери, ні кіно. Нічого, крім того нещасного радіо.

— А кіно…

Правда, іноді кінопересувка приїздила до них на виселок. Коли траплялася та подія, відповідальний кооперативу Філіп підіймався на пагорб, прикладав руки до рота й кричав:

— Увага!.. Увага! Увечері кіно!..

Його чуло все село, вірніше, ті, що залишилися ще тут…

Капітан Кодру стрепенувся, думки його літали далеко. Сталося те, що надто рідко трапляється у цих краях. На кілька хвилин, — капітан із досвіду знав, що не на довше, — вітер раптом ущух. Він уявив собі, що відбувається поряд, у загальній спальні. Тиша розбудила людей, і тепер вони заворушилися під ковдрами. Деякі з них не встигли поспати й години. А котра година тепер? Друга. Ніч, майже. минула. Невже й цієї ночі нічого не трапиться?

За мить вітер дмухнув знову, а будинок прикордонної застави, ніби повітряний корабель, знову полинув у плавання крізь цю чорну ніч, що, мов на зло, сприяла шпигунові. Капітанові раптом схотілося спати. Та він не бажав того, і щоб відігнати сон, подзвонив «Аврорі». Йому відповів капітан Феркешану.

— Тебе чутно, Феркешану?

— Нічого! Тихо! А в тебе?

— Також.

— Нащо ж ти мені дзвониш?

— Щоб дізнатися, як у тебе справи,

— Тепер дійсно погані, бо ти збудив мене.

— Ти міг спати? — здивувався Кодру.

— А чом би й ні?

— Тому, що я не зімкнув очей.

— То твоя справа. Що стосується мене, то я, мов той англієць.

— Так. Ти спокійний! І я тобі заздрю.

— До речі, мені теж дзвонив Іонашку. Гадаю, що це скінчиться дурницею.

— Хочеш сказати, що шпигун пройде?

— Хочу сказати, що ми на нього чекаємо тут, а він прослизне біс його знає де.

— Не думаю. По тривозі піднято всі прикордонні застави…

— Якщо не думаєш, то дай мені заснути, Так хочеться спати.

— Кінчаю!.. На добраніч і пробач, що потурбував тебе.

Та тої ж миті, як він поклав трубку, задзеленчав телефон.

— Алло! Хто біля апарата?

— Солдат Вульпе Іларіон. Доповідаю: поблизу орієнтира «Гелушка:» я виявив слід на смузі.

— Який слід?

— Свіжий, товаришу капітан.

— Не те цікавить мене, а напрям. Слід іде до дільниці, яку охороняємо, чи від неї?

— Від неї, товаришу капітан.

— Негайно рушаю туди! — Кодру кинув трубку і сердито прошепотів: — Однак шпигун пройшов! І саме через мою дільницю.

II. КАПРАЛ ДЕТУНАТУ ЗНИК

Капітан Кодру подзвонив полковникові Іонашку.

— Товаришу полковник, це капітан Кодру. Дозвольте доповісти, що на смузі навпроти орієнтира: «Гелушка» патруль виявив слід, який веде на той бік.

Невже так? полковник розхвилювався від того, що відбулося, і майже не хотів вірити.

— Точнісінько так, товаришу, полковник. Я негайно вирушаю на місце події.

— Я теж поїду. — Потім не докірливо, а скоріше з горем: — Не знаю, якого біса стерегли твої люди цієї ночі, Кодру.

— Не поталанило, товаришу полковник.

Та полковник не встиг почути відповіді, бо вже поклав трубку.

Безглуздо, але це було єдине пояснення: через те, що прикордонникам не поталанило, шпигун, всупереч запобіжним заходам, зміг пройти, його не спіймано,

«Навіть Детунату не зміг його затримати і»

Так, навіть Детунату, незважаючи на свій собачий нюх, незважаючи на свій талан, який стільки разів викликав заздрість прикордонників!

Коли капітан прибув на місце, де прикордонник Вульпе Іларіон виявив слід, його обличчя було аж чорне від досади.

— Ну, Вульпе, що ти встановив?

Солдат не встиг відповісти. Тієї ж миті, різко загальмувавши, зупинився джип. З нього вийшов полковник Іонашку. Це був високий, смаглявий, худорлявий мужчина із гнучкими рухами, одягнений у бездоганно пошиту форму. Погляд він мав пронизливий і голос трохи різкий, хоч ніхто з великого прикордонного з’єднання, де він був заступником командира, не міг би сказати, що бачив його бодай неврівноваженим.

Капітан Кодру приготувався доповідати, але полковник зробив жест, який означав: «Тепер облиш». Він узяв ліхтарик з рук солдата, підняв його над головою і уважно оглянув смугу. Сліди було виразно видно до протилежного боку.

— Дивно!.. Дуже дивно… — прошепотів полковник мовби про себе.

— Дійсно дивно, — погодився капітан.

Іонашку потай поглянув на нього,

— Що саме вам здається дивним?

— Шпигун ніби гуляв бульваром. Звичайно порушники кордону перетинають смугу великими кроками, щоб залишити якомога менше слідів. Але цей…

— Зовсім не поспішав, ніби був певен, що йому ніхто. не заважатиме пройти. А крім того, які в нього лапища, мов у Гуллівера.

— Порушник був у черевиках, товаришу полковник, — зауважив солдат Вульпе.

— Звичайно, в черевиках! І це дуже дивно. — Потім, прийнявши раптом рішення, сказав: — Поїдемо на вашу прикордонну заставу, Кодру. Сідайте до машини.

Туди вони прибули за п’ять хвилин. Іонашку кинувся в крісло й кілька хвилин міркував. На його обличчі можна було прочитати втому і сум.

— Кодру!

— Слухаю, товаришу полковник!

— Кодру, хтось пройшов через дільницю, яку ви охороняли. — Капітан зітхнув і мимоволі захрустів пальцями.

— На жаль, пройшов, товаришу полковник.

— Сліди кроків на смузі — це не кроки шпигуна, якого нам наказано спіймати будь-якою ціною.

— Ні? В такому разі це означає, що він не пройшов, — зрадів капітан.

— Не знаю.

— Хочете сказати, що, може, він пройшов іншою дільницею?

— Ні, я не це хочу сказати.

— А що?

— Сліди, капітане, сліди… Вони невідступно переслідують мене… лише божевільний, міг насмілитись перетну- ти смугу. Скажіть, Кодру, в районі дільниці, яку ви охороняєте, є якийсь божевільний?

— Ні, я всіх людей знаю.

— Якщо немає, то який висновок ми повинні зробити?

— Товаришу полковник, у мене враження, що ви; якось пов’язуєте людину, що пройшла, і Шпигуна, якого ми повинні зловити.

— Звичайно.

— На вашу думку, якщо й не було б такого: зв’язку, людина, що пройшла, не гуляла б смугою без жодної турботи.

— Звичайно, не гуляла б…

— Ви гадаєте, що, може, той, хто перетнув смугу, ніс на спині шпигуна?

— Гм-м… може бути й таке пояснення.

Полковник зітхнув і запалив цигарку. Він палив, дивився у вікно, і, здається, його увагу поглинув вітер, який знову задув так, ніби це була зимова ніч із віхолою.

— Товаришу полковник, ваше припущення мені не здається вірогідним. — ні?.

— Ні! Якщо той, хто перетнув смугу, ніс на спині іншого, слід повинен бути чіткішим, завдяки вазі розпушена земля була б значно більше притоптана.

— Ваше зауваження правильне лише в загальних рисах, але не в цьому конкретному, зовсім незвичайному випадку, Кодру. Прошу пояснити, що ви маєте на увазі: я не в змозі слідкувати за вашою думкою.

Капітан говорив ввічливо, але всередині він кипів. По-перше, тому, що не в змозі був зрозуміти логіки мислення свого начальника, а по-друге, він гадав, що замість того, щоб витрачати час на різні припущення, полковник повинен якось діяти,

— Ви не розумієте, бо не мали досить часу досконало вивчити сліди на смузі.

— Не мав, так. Все ж я десять років на кордоні, товаришу полковник, — одразу відповів трохи ображений капітан.

— Не мали часу, це факт, — відстоював полковник свою точку зору. — І це лише з моєї вини, що я потягнув вас сюди, на прикордонну заставу.

Капітан Кодру зрозумів, що за вибачливістю криється докір. Це його дратувало. Він одразу відповів:

— Ви також не мали досить часу, товаришу полковник.

Звичайно. І Тому, що ні я, ні ви не мали часу, кожен

із нас прочитав сліди по-своєму.

— Як ви прочитали їх, товаришу полковник?

Полковник подивився на нього сумно, стомлено і ніби трохи зверхньо.

— Припустимо, що порушник-каліка з одною ногою перетинає смугу, користуючись костуром. В такому випадку слід костура був би глибший, ніж слід, залишений іншим порушником такої самої ваги, але який ходив би, ступаючи, скажімо, тільки на підборах. Той слід, у свою чергу, був би глибшим, ніж слід іншого порушника такої самої ваги, але який перейшов би смугу, нормально крокуючи, тобто всією ступнею. Що я хочу цим сказати? Що глибина сліду, залишеного на розпушеній землі, обернено пропорційна площі, на яку спирається вага тіла. Згодні?

— Так, звичайно…

— Ви зауважили, що неможливо, щоб проходили два порушники, 3 яких один ніс другого на спині, тому що земля тоді повинна б була бути більше притоптана. Я повністю погодився б із вашим зауваженням, якби на смузі сліди були залишені людиною в нормальному взутті. Я ще зроду не бачив людини з такими лапищами. Пробачте мені цей вираз. Ви, може, десь бачили такі ноги?

— Так, і навіть тут, на прикордонному посту. У капрала Детунату, здається, нога не менша, ніж у порушника.

— В такому разі ясно, чому ви не звернули уваги на деталь, про яку я вам говорив.

— Значить, на вашу думку, перейшло двоє порушників, один на спині другого?

— Це припущення, капітане, — потім, ніби лише тепер пригадав, додав — Я повинен сповістити далі. Ви робіть своє діло.

Капітан Кодру вийшов. Він зайшов до кімнати, де знаходився макет рельєфу дільниці його підрозділу. Механічно сів на стілець і кілька хвилин дивився на макет зором, що нічого не бачив. Він почував себе стомленим. Збудження ще не вляглося. Полковник не зробив йому жодного зауваження, він, мабуть, вважав його до такої міри винуватим у тому, що відбулося, що вважав просте зауваження дуже замалим. До речі, Кодру і сам подумав, що не менше винен. Його попередили, що небезпечний шпигун намагається перейти дільницю, і ось він перейшов. Що це могло означати? Що його люди не виконали свого обов’язку. А якщо вони не виконали, то зрештою й він, їхній командир, теж не виконав свого обов’язку. Це означало, що він належною мірою не займався їхнім навчанням.

«Я все-таки зробив усе необхідне у даному випадку… Зрештою те, що в мене трапилося, могло трапитися і в будь-кого іншого».

Думка про те, що шпигун пройшов, — і не лише він, — перетворювала його збудження в безсилий гнів. Де ж до біса вони прокралися? Він закрив усі шляхи, які ведуть до кордону. Що ж трапилося з його людьми? Прикордонник повинен сам усе бачити, а його не можна помітити; чути все, а його ніхто не має почути; захопити зненацька порушника, а його щоб ніхто не захопив… У такому дусі він навчав своїх підлеглих, і був певен, що навіть найнездібніші засвоювали ці навики, специфічно прикордонні!! Замість того, щоб вони бачили порушників, порушники їх побачили і сховалися. Замість того, щоб їм чути, почули їх. Вони були захоплені зненацька, замість того, щоб захопити зненацька. Всі, без винятку, навіть Детунату. І лише тепер йому спало на думку, а чому це спізнюється Детунату? Чому він не повернувся на прикордонну заставу? Він повинен повернутися ще годину тому. Чорна думка на мить жахнула капітана Кодру: якщо замість того, щоб їх захопити зненацька, його, Детунату, захопили зненацька й ліквідували оті два порушники? Безглуздо!.. Безглуздо!.. Але від цих думок він тремтів, як ото вітер тріпоче прапорцем.

Повертаючись до кабінету, де залишив полковника Іонашку, він побачив, що той стоїть біля вікна з руками в кишенях І дивиться у морок за вікном. Полковник був так заполонений думками, що лише згодом повернувся від вікна й спитав:

— Щось нове, капітане?

У полковника було таке саме сумне й стомлене обличчя.

— Товаришу полковник, капрал Детунату щонайменше годину тому повинен був повернутися з чергування.

— Капрал Детунату? Той, у якого великі ноги?

— Так, той.

Лише тепер полковник, здавалося, повертався відкілясь, дуже здалеку. «Наче він досі спав, стоячи з відкритими, очима», — подумав капітан.

- І як ви собі пояснюєте запізнення капрала?

— Боюся, чи не трапилося з ним нещастя.

Полковник скептично глянув на нього:

— Нещастя? Яке нещастя?

Запитання полковника здалося капітанові не дуже розумним.

Врешті-решт із прикордонником, захопленим зненацька шпигуном, може бути лише одне нещастя.

— Його могли ліквідувати, товаришу полковник.

— Ви думали про це? — Потім, трохи пізніше, сказав: — Пошліть когось його пошукати.

— Товаришу полковник, якщо дозволите, я піду сам.

— Якщо ви вважаєте, що це абсолютно необхідно, я нічого не маю проти.

Абсолютно необхідно? Біс його знає, що розуміє полковник під словами «абсолютно необхідно». Дивний чоловік полковник. Досить було, щоб він сказав цих двоє слів «абсолютно необхідно», як вони вивели каштана з рівноваги, та ще так, що тепер він уже й не знав, чи треба йому особисто йти за Детунату, чи послати когось іншого.

— Товаришу полковник, якщо я вам потрібний, то я пошлю патруля.

— Поки-що ви мені не потрібні. Можете йти, Кодру.

Капітан відчув, ніби він раптом приріс до місця. Хотів іти, та не міг. В усякому разі, не раніше, ніж одержить відповідь на питання, яке лише тепер спало йому на Думку.

— Товаришу полковник, дозвольте…

— Що ви хочете мене спитати?

— Раніше, коли я висловив припущення, що Детунату

міг убити шпигун, ви вигукнули: «Ви про це думали?» Гадаєте, що з ним трапилося щось інше?

— Я ні про що точно не думав.

Він це сказав таким тоном, що капітан впевнився у протилежному. «Вважає мене за ідіота!» — подумав він із злістю, поспішаючи вийти з кабінету.

Від прикордонної застави рушив у супроводі єфрейтора Пескулеті, водія собаки-шукача. Капітан дуже турбувався. Його душило тяжке передчуття.

«Якби хоч швидше розвиднялося!»

Він намагався упевнитися, що як тільки стане видно, все стане інакшим, хоч не мав поняття, що треба розуміти під «інакшим». В усякому разі, ніч впливала на нього, як чари, може, через низькі сірі хмари, насичені надміром електрики, які підтримували в нього стані надзвичайної нервовості.

Він збільшив крок, щоб не дуже відставати від Пескулеті, який міцно тримав повід, що його натягував пес. Пес Сірник — один із кращих псів-шукачів на кордоні. Звичайно собака чує слід

Сірник чув слід до фантастичної віддалі — вісімнадцяти кілометрів. Ще не траплялося, щоб інший собака-шукач досяг такого рекорду. Тому Пескулеті, переконавшися, що розумнішого собаки від Сірника не існує, присвоїв йому чин «фельдмаршал», який, на його думку, був найвищим званням: «Фельдмаршал Сірник!» Це була не кличка, а добре ім’я. Сірник був відомий на всіх прикордонних заставах з одного краю кордону до другого: «Фельдмаршал Сірник».

Фельдмаршал Сірник весь час тягнув за повід, йдучи, мабуть, тим маршрутом, що й Детунату від тої миті, коли він пішов із застави. Вони йшли вже чверть години — точніше, майже чверть години бігли за псом. Прибувши сюди, собака хвилювався і ледве чутно вищав.

— Що хоче Сірник, Пескулеті? — спитав капітан Кодру свого супутника.

— Товаришу капітан, фельдмаршал знайшов новий слід.

— Хочеш сказати, слід порушника?

— Так говорить фельдмаршал, товаришу капітан.

Він вимовив слово «говорить» таким тоном, що можна було подумати, ніби Сірник дійсно-знайшов новий слід.

— Що ми тепер робитимемо з фельдмаршалом, товаришу капітан?

— Як «що робитимемо»? Який слід йому тепер брати? Слід товариша капрала Детунату чи порушників?

Капітан Кодру засвітив ліхтарик і уважно оглянув місцевість. На м'якому ґрунті він упізнав слід гулліверових черевиків Детунату. Але він також знайшов ще й інший слід, відмінний від того. І нічого дивного тут не було, бо це місце служило удаваним місцем засади. А виття Сірника, його нетерпіння цілком ясно свідчили, що серед цих багатьох слідів деякі безумовно належали порушникам. Але коли вони все ж зуміли пройти, то важливішим було дізнатися, що трапилося з Детунату.

Однак, відповідь, яку капітан дав Пескулеті, була не дуже рішучою.

— Дай повід, подивимося, що робитиме Сірник.

Сірник цього тільки й чекав. Понюхав праворуч і ліворуч, потім Стрілою помчав, дуже натягаючи повід.

— Тихше, фельдмаршале, тихше, хлопчику, негарно примушувати бігти; за тобою товариша капітана.

— Та Сірник зовсім не збирався слухати порад свого хазяїна. Тягнув усе тягнув повід, примушуючи їх бігти за освітлюючи дорогу ліхтариком, капітан наказав Пескулеті зупинитися.

— Щось трапилось, товаришу капітан?

— Що ти скажеш про цей слід?

На ще м’якій землі — ранком ішов дощ — дуже добре вирізнялися сліди кроків: одні величезні, інші звичайні.

— Що ще казати, це сліди Детунату! — зрадів Пескулеті.

— Це можуть бути його сліди, — заперечив капітан з якимось відчаєм, що його й сам не зовсім усвідомлював. — Ти нічого особливого не помічаєш?

Пескулеті був неперевершеним майстром у читанні слідів. Він оглядав їх уважно на віддалі близько десяти метрів. За манерою їхньої послідовності він швидко дійшов якоїсь думки.

— Ну, — наполягав капітан.

— Я так гадаю: Детунату. йшов попереду, за ним на відстані близько півтора метра ішов хтось інший, хто б він не був!

— Слухай, ти думаєш, що Детунату глухий?

— Ні, товарищу капітан.

— Може, гадаєш, що він лунатик?

— Та що ви!

— То як ти можеш твердити, що порушник слідував одразу за ним на віддалі, не більшій за метр з гаком, і щоб Детунату не чув?

— Справжня чортівня, товаришу капітан.

— Ніяка не чортівня, Пескулеті, бо, всупереч очевидному, це не слід Детунату.

Тоді це означає, що у одного з порушників такі самі велетенські ноги, як у Детунату?

— Так, це означає.

— Якщо ви говорите…

Капітан Кодру зрозумів, що Пескулеті не дуже певний. А хіба він сам був цілком певний?

— Щось мене збиває з пантелику, Пескулеті.

— Так? Що саме, товаришу капітан?

— Сірникова поведінка. За власним бажанням він залишив слід Детунату і взяв слід порушників.

— Товаришу капітан, я не дивуюся. Іноді фельдмаршал розумніший за мене. Слово честі!

— Що ти хочеш сказати, Пескулеті?

— Якщо то не Детунатів слід, тоді мені здається, що Сірник так думав: «Цей мій хазяїн — тобто я, товаришу капітан, — наказав мені шукати товариша капрала Детунату. Та по маршруту я знайшов слід якихось порушників. Що Ж мені тепер робити? Товариш капрал Детунату — наш, прикордонник, а це сліди порушників. Давай я спочатку схоплю цих двох, а потім знайду й товариша капрала Детунату.

— Ти гадаєш, так думав Сірник?

— Думав, а чому йому не думати? Фельдмаршал лише зовні пес, а розумово він справжня людина, товаришу капітан.

— Ходімо далі, Пескулеті.

Пескулеті знов пустив повода. Вони йшли ще кілька хвилин. Капітан Кодру відзначив, що маршрут, яким ішов Сірник, був дуже незвичайний. Тільки той, хто дуже добре знав дільницю, яку стерегла прикордонна, застава, міг вибрати такий шлях, який би наближався до смуги, вміло обходячи справжні засідки й маршрут патрулів.

«І все ж неможливо, щоб то був Детунату», — подумав капітан, намагаючись переконати себе, бо його вмить охопив жах, від якого стали мокрими чоло. й скроні.

— Ви сказали щось, товаришу капітан?

— Ні!.. Нічого!..

Коли до смуги їм лишилося пройти щонайбільше десять метрів, раптом один слід зник. Тепер було видно лише слід, залишений на землі величезними черевиками.

— Чи ти ба! — здивувався Пескулеті.— І тут слід щезнув!

Пескулеті і гадки не мав про припущення полковника Іонашку. Якби він знав про нього, то, мабуть, не здивувався б.

— Добре було б, якби дісно цей слід щезнув, Пескулеті.

— Давайте подивимося, що тепер зробить фельдмаршал.

Потім звернувся до собаки:

— Шукай, хлопчику, шукай!

Без жодного вагання Сірник пішов за великими слідами, що вели до смуги. Дійшовши до кордону, він зупинився — знав, що не можна переходити на той бік. І ледь чутно повискуючи, запитливо дивився на Пескулеті.

— Спокійно, хлопчику, спокійно. Він вислизнув, що й казати! Не горюй, сусіди пришлють його до нас назад, — Потім до капітана: — Що нам тепер робити?

— Ми повинні знайти Детунату.

— Чув, фельдмаршале? Шукай товариша капрала Детунату.

Сірник нібито тільки й чекав цього. Кинувся до смуги. Пескулеті повинен був дуже смикнути за повід, щоб повернути його назад.

— Залиш їх до біса; тих порушників, фельдмаршале. Тепер веди мене до капрала Детунату. Зрозуміло?

Сірник знову рвонувся до смуги, та, бачачи, що й цього разу його зупинили, ліг до ніг Пескулеті й притих. В голові Пескулеті раптом зародилася підозра.

— Товаришу капітан, Сірник або здурів, або…

Та не насмілився продовжувати;

— Може, здурів.

— Що ми тепер робитимемо, товаришу капітан?

— Повернемося на прикордонну заставу.

Капітан Кодру зайшов до кабінету саме тоді, коли полковник Іонашку скінчив телефонну розмову. Уже розвиднілося. Світло було, мов каламуть, мов каламутний Дунай, коли, вода прибуває, коли буйки розгублено жаліються. В кабінеті світло було різномасне, клало тіні, особливо на обличчі полковника.

— Не знайшли його? — спитав полковник.

У нього були червоні від безсоння і втоми очі. Може, через втому погляд очей став невиразним.

— Не знайшов його, товаришу полковник.

— Зник!.. Просто зник!..

І подивився на капітана з жалем, з неясним жалем.

— Товаришу полковник…

Та полковник не дав продовжувати.

— Ну, і тепер думаєш, що його вбили порушники?

— Як ви додумалися до правди, товаришу полковник?

— Припустив, капітане. Це — був лише логічний висновок.

— …І ви дали мені піти, не попередивши мене?

Його репліка звучала докором, лише докором, хоч внутрішньо капітан злостився. Він був такий злий, що майже ненавидів полковника. Хоч полковника запідозрював про те, що трапилося, він дав йому змогу піти шукати Детунату.

— Тоді, коли ви йшли, у мене була лише непевна підозра. Але по тому, розмовляючи з черговим сержантом, я дізнався, що ваш Детунату носить черевики на. замовлення, бо взуття його розміру немає на жодному військовому складі.

— Немає, тому полковий швець зробив йому ще пару запасних.

— Які тепер знаходяться на складі прикордонної застави. Коли я дізнався про це від чергового, який випадково був завідуючий складом, я попросив його принести мені один черевик. І в той час, як ви шукали… труп капрала, я машиною доїхав до смуги й зробив невеличку перевірку. Так от, капітане, знайте, що черевик Детунату точно вкладається у слід на смузі.

— Точно вкладається! — повторив капітан з якимось відчаєм, хоч передчував правду ще раніше, ніж дізнався про неї від полковника.

— Якщо не вірите, перевірте й ви ще раз.

— Я ніскільки не сумніваюся, товаришу полковник. Та здається, що це якийсь кошмар… Ви не знаєте. Детунату…

— А ви дійсно його знаете? — скептично спитав полковник.

— Думав, що знаю, товаришу полковник.

— Ви гірко помилилися, якщо тепер, коли ви знаєте, яку свиню він вам підклав, вам здається, що це якийсь кошмар.

— Будь-хто інший на моєму місці помилився б так само. Дозвольте мені, навіть вам це сказати, товаришу полковник.

— Може, й так. Я вам не заперечую. — Потім іншим тоном — Розкажіть мені про цього Детунату. Це розумна, непересічна людина?

— Я не сказав би, що він дурень. Та однак він не виділявся особливим розумом. З точки зору навиків прикордонника Детунату — Це той, кого розуміють під виразом «передовий прикордонник». Дуже свідомий, заполонений честолюбством — бути першим в усьому, плюс до цього його виключний талант викривати порушників. Я міг би. сказати, що того, чого він незумів досягти своїм розумом, він досяг завдяки гидній заздрості волі.

— А ще що, капітане?

— Ще що?

Капітан із здивуванням констатував, що він не може нічого більше, додати. Якщо, наприклад, полковник попросив би його охарактеризувати Детунату до того, як він дізнався, що з ним трапилося, він міг би намалювати його повний різнобічний портрет. Та тепер він відчував, що не може цього зробити. Його враження стосувалися ніби не справжнього Детунату, а когось, хто фактично насправді й не існував.

— Не знаю! Я приголомшений. Не розумію, як він зумів так майстерно ховати свою справжню суть.

— Коли вам його послали на заставу?

— Рік тому, разом з іншими.

— Як ви собі пояснюєте, що він досі не перейшов? Зрештою він міг це зробити десятки разів.

— Міг, звичайно.

— Тоді чому він цього не зробив?

— Не знаю!.. Не розумію!..

— Чому ви не думаєте про те, що він перейшов не сам? Припущення полковника вразило його.

— Товаришу, полковник, невже ви гадаєте, що Детунату теж шпигун? Детунату? Коли б ви його знали!.. Проста людина!..

— До вашого відому капітане, розвідувальним службам потрібні не лише тузи, а й дрібні агенти на зразок Детунату. Часто такий один дрібний агент приносить неоціненну користь тим, хто йому платить. Наприклад, ваш Детунату. Хіба мало користі він їм приніс? Він допоміг перейти кордон дуже значному шпигунові.— Товаришу полковник…

Капітан більше не продовжував. Який сенс розповідати полковникові, нібито він почуває себетак, мов переживає поганий сон? Він йому вже казав.

— Цей Детунату — саме той солдат, який одержав кілька відпусток у винагороду за затриманих порушників?

— Так, товаришу полковник.

Цього разу йому вже не важко було зрозуміти зміст полковникового запитання. Майже з жахом він у свою чергу спитав:

— Ви гадаєте, що в час відпусток Детунату розголошував таємниці?

— Невже вам здається, що в подібних справах має якесь значення те, що ви чи я гадаємо? Важливі факти. Та, на жаль, вони нам зовсім невідомі. Коли йдеться, звичайно, про найважливіші. Зате інші можуть бути інтерпретовані більш-менш вірно. Наприклад, звідки нам відомо, що намагання Детунату затримувати порушників було викликане не високою свідомістю прикордонника, а менш патріотичними мотивами? Якщо він став «ковтати» порушників лише для того, щоб одержати додаткові відпустки і, прибувши додому, інформувати когось, як ідуть справи тут, на прикордонних заставах? Хіба це неможливо, капітане?

— Я не гадав про щось подібне. Та тепер ваше припущення здається мені цілком вірогідним.

Полковник ледь помітно втомлено посміхнувся, та не так дуже втомлено, щоб капітан Кодру зовсім не помітив його іронії.

— Та все ж ви не зовсім переконані, що все відбулося саме так, як я передбачав. Ви, може, сумніваєтесь, що він перейшов туди?

— Сумніву немає…

— …Несучи на спині іншого.

— І в цьому, товаришу полковник.

— В такому разі ви повинні були досі поставити собі щонайменше двоє запитань. Перше — чому шпигун вибрав цей кордон, щоб перейти, а не інший? Друге — чому він вибрав саме вашу ділянку, а не іншу, скажімо, праворуч чи ліворуч? Признайтеся, що ви не ставили собі таких запитань.

— Не ставив, — відверто признався капітан Кодру.

— І, отже, на обоє запитань можна дати лише одну відповідь: тому що тут, саме тут, на цій заставі, під вашим командуванням, була людина, яка могла його перевести на той бік. Тобто Детунату.

Логічно капітан повністю, погоджувався з припущенням полковника. Та не дивлячись на все це, він не зміг витіснити з голови колишній образ Детунату, образ, який у нього склався за цілий рік, протягом якого той був його підлеглим, і звикнутися з образом, нав'язаним дуже логічною аргументацією начальника.

— Ну, яка ваша думка?

— Здається, Іншого пояснення немає,— визнав капітан скоріше формально.

— Одначе…

Каштан здригнувся, від хвилювання в нього частіше забилося серце, а чи не дійшов полковник до висновку, що все ж таки Детунату не був винний такою мірою, якою він здавався на перший погляд?

— Одначе я себе запитую, чому Детунату також зважився перейти? Одягнений у військову форму, він більше ризикував бути спійманим, ніж його спільник, вдягнений у цивільне. Дуже дивно, чи не так? Потім одразу його ніби Осяяло — Фактично, це можна пояснити тим, що по той бік, у сусідів, і недалеко від кордону, на них чекав спільник, готовий сховати їх і потім відправити далі.

В ту мить хтось постукав у двері. Це був черговий сержант-

— Товаришу капітан, дозвольте доповісти: солдат Кетелін рапортує, що виявив інші сліди на смузі.

— Інші сліди! — повторив капітан зовсім спантеличено. — Добре!.. Добре!.. Ідіть!

— На вашій дільниці, капітане; порушники гуляють, мов князі в лободі.

III. ДІАГНОЗ МАЙОРА РАДУ МЕНЕЇЛЕ

Добре розвиднілося. На машині доїхали за кілька хвилин. Там знайшли солдата Кетеліна, який на них чекав. Цей другий слід був на віддалі біля трьохсот метрів від сліду, виявленого вночі.

— Він прокотився клубком, — пояснив солдат, трохи зніяковілий від присутності полковника.

Це можна було одразу помітити. Такий слід міг би «прочитати» кожний прикордонник зі стажем у кілька днів служби на кордоні. Та справа була в іншому. Чи хтось клубком котився туди чи звідти? На паралельній зі смугою стежці, яка всю ніч протоптувалася патрулем, не можна було знайти ніяких слідів, бо земля втопталася. Та далі, приміром, за двадцять метрів від смуги, капітан Кодру виявив майже ясний слід дуже великого черевика, скерованого носом всередину дільниці, яка ними охоронялася,

— Дивіться, товаришу полковник, дивіться! — звернув його увагу капітан Кодру, голосно кличучи. Він — майже закричав від ще сильнішого, ніж раніше, напруження.

Полковник Іонашку, флегматичного темпераменту, був так здивований капітановою знахідкою, що. почав клацати пальцями, мов хлопчисько, котрому нічого робити.

— Теж кроки вашого Детунату, чи не так?

— Здається, його, товаришу полковник.

Полковник рушив шукати інші сліди і знайшов їх далі в глибині дільниці.

— То що ви скажете?

Капітан стиснув плечима. І все. Та не тому, що він не склав власної думки, а тому, що знову було почуття, ніби він не Існує, а тільки марить.

— Ми не зовсім певні, може, ці сліди й давні,— заперечив він зрештою.

— Та так само не впевнені, що вони свіжі, наприклад, цьогонічні?

— Ні,— змушений був, зітхаючи, визнати капітан.

— Якщо сліди свіжі, це означає, що Детунату після того, як зробив коротку прогулянку на сусідню територію, повернувся. Ви, здається, говорили, що Детунату не дурний, чи так?

— Ні, не дурний, товаришу полковник.

— Все ж мені здається, він не дуже розумний.

— Ні?

— На мою думку, ні. Подумайте! Вперше перейшов смугу на той бік, несучи когось на спині, вдруге пройшов назад, цього разу сам, котячись по зораній землі, мов вальок. І коли він ішов туди, і коли повертався, залишив візитну картку: слід своїх черевиків. Так от і в мене є причини гадати, що він не дуже розумний, якщо він собі уявив, що ми дамо обдурити себе його хитрощами.

— Товаришу полковник, все-таки дивно, що я себе запитую, чи не збожеволів Детунату? В усій цій події немає й краплі логіки. Ні краплі! — повторив він зі злістю в голосі.

Капітан з відчаєм ухопився за думку, що, можливо, Детунату збожеволів. Та як же! Детунату, при своєму розумі, такий Детунату, якого він знав і як той поводився, будучи на заставі, ні в якому разі не міг би вчинити подібної підлоти. Й окрім того, логічно міркуючи, що примусило його перейти кордон разом з кимось? Логічно було б, якби Детунату лише допоміг шпигунові підійти до прикордонної смуги, ведучи його більш безпечним маршрутом — що, між іншим і трапилося — та, вже прибувши на розпушену землю, дати йому самому пройти. Рішуче, якби Детунату був при своєму розумі, він би не перейшов і, головне, не повернувся б назад після того.

Дійшовши такого висновку, капітан відчув велику полегкість.

— Товаришу полковник, я гадаю, що бідний Детунату збожеволів.

Та полковник йому не відповів. Навіть не поглянув на нього. Він обдивлявся величезний слід з якимось кумедним здивуванням. Ніби вперше побачив. Лише трохи пізніше, після того, як повернувся спиною в напрямі, де починало сходити сонце, він сказав стомленим голосом:

— Ходімо на заставу! — Потім до солдата: — Ти поки що лишайся тут.

Вони сіли в машину. Коли прибули на заставу, полковник гукнув солдатові на вишці:

— Капрал Детунату повернувся?

— Ще не повернувся, товаришу полковник.

— На дільниці ти нічого не помітив, солдате?

— Нічого, товаришу полковник.

— Нічого!.. Гм-м. Так! Добре!

А коли вони знову зайшли до кабінету, звернувся до капітана Кодру:

— Надішліть патруль дозору.

— За Детунату?

— Звичайно, за ним. Цього разу собака його знайде.

Пескулеті аж спітнів від того, як біг за Сірником. І тому, що загубив свою носову хустку, він пілоткою витирав спітнілий вид.

— Тихо, хлопчику, тихо, ти мені вже душу вимотав! — просив він собаку.

Та Сірник зовсім не; думав слухати Пескулеті. Він повинен виконати завдання і виконати його сумлінно. Гони продовжувалися чверть години. І от раптом Сірник зупинився й почав нюхати траву, крутячись по колу. Він нюхав, дивився на Пескулеті, знову нюхав, показував ікла, та не вищав і не гавкав.

— Зрозумів, фельдмаршале, зрозумів, хлопчику! — говорив Пескулеті собаці тихо, знявши із автомата запобіжник.

Собака став над замаскованим підземним постом-засідкою. Там трава росла така висока й гарна, як і довкола. І все ж під шаром грунту і трави знаходився люк, який приховував цю засідку. Всередину можна було потрапити крізь хід, замаскований у чагарнику. Черговий прикордонник проходив до входу через кущі. А потрапивши туди, підіймав люк з усім камуфляжем землі і трави, дістаючи ідеальне поле спостереження. Підземний тайник використовували також для того, щоб. захопити порушника зненацька, хоч стежиш за ним з тої; миті, коли він прокрадався на дільницю охорони. Порушнику давали змогу глибоко проникнути в розташування застави, і тоді, коли він уже вважав себе в безпеці, люк підіймався і прикордонник з автоматом, скерованим на нього, вимагав здатися.

Люк можна було відчинити назовні лише зсередини. Це знав і Пескулеті. І саме тому, що він це знав, він вагався, що ж йому робити? Він дістав наказ знайти Детунату, Собака його виявив. А хіба саме його знайшов Сірник? А може, внизу сховався порушник? Це можливо! Порушник зміг би викрити вхід до підземного коридор а лише тоді, коли б хтось із прикордонників показав його йому. Та таке було зовсім неможливе. Крім того, якщо навіть припустити абсурдне, що порушник виявив тайник і тепер був там, унизу, Сірник поводився б зовсім інакше. Поведінка собаки була доброзичлива, він ніби радів. Без сумніву, він почув нюхом там, унизу, Детунату. Та чому Детунату ховається? А чи не виявив він слід порушника й сховався, щоб слушної миті захопити його зненацька?

Він повинен був переконатися. Покликав пса і сховався в чагарях. З автоматом напоготові він чекав порушника. Минула хвилина, дві, п’ять. Нічого не сталося. Лише після цього Пескулеті вирішив проникнути в підземний пост-засідку.

Він пробрався в коридор, готовий на будь-яку несподіванку. Просувався з великою обережністю. Якоїсь миті дивний шум вловило його вухо. Шум, схожий на гарчання. Ніби там, в кінці коридора, собака, почувши чиюсь присутність, гарчить, готовий кинутися. Пескулеті зупинився й прислухався. Так, це скидалося на гарчання чи на щось подібне… Він зробив кілька кроків і знову зупинився, прислухаючись. Лише тепер він зрозумів, що це зовсім не гарчання. В кінці коридора хтось спав і жахливо хропів.

«Та так хропе лише сам Детунату», — сказав собі Пескулеті, йдучи вперед без перестороги. Коли він став прямо під люком, то спіткнувся об ноги капрала, що лежав просто на землі. Пескулеті підняв люка. Денне світло упало до сховку. Детунату й далі спав. Тепер лише перестав хропти. Та ні світло, ні гавкання Сірника, який, лежачи на животі на краю отвору, дивився вниз і так висловлював свою радість, що побачив хазяїна, не збудили його.

— Товаришу капрал, вставайте!

Детунату розплющив очі, каламутні, червоні, невиразні очі, - та одразу їх знову заплющив, провалившись у непробудний сон.

— Товаришу капрал, годі, вставайте!

І Пескулеті, вже роздратований, сильно потряс його за руку.

Детунату розплющив очі. Очі, які дивилися спочатку ніби з іншого світу. Потім вони висловили жах. Здавалося, Детунату лякав Сірник, який лише з йому відомої причини гавкав по-справжньому. Потім очі Детунату висловили здивування. Вираз великого здивування відбився на обличчі капрала. Він дивився на пса, дивився на Пескулеті, здивування не облишило очей і зблідлого стомленого обличчя. Нарешті він сперся на лікті, напівлежача й продовжуючи отупіло дивитися на Пескулеті.

— Що це вам стукнуло лягти тут, товаришу капрал? — спитав Пескулеті, мимоволі зачеплений здивованим стуманілим і розгубленим поглядом капрала. — Годі, вставайте, ходімо на заставу. Нас чекає товариш капітан і якийсь полковник, не знаю звідки.

Але Детунату ніяк не реагував. Дивився на Пескулеті, ніби не розумів ні слова з того, що той говорив. Лише за якусь мить спитав:

— Де в біса я знаходжусь?

— А чи не зустрілися ви вночі зі злою чаклункою й не очманіли?

— Ти хто такий?

— Як, ви мене не пізнаєте? Я Пескулеті. Он — Сірник, фельдмаршал. Ви справді не пізнаєте нас, товаришу капрал?

Детунату підняв долоню до чола, та при цьому жесті вдарив ліктем приклад автомата, ремінь якого був надітий на шию. Він здригнувся і ніжно взяв зброю обома руками за ствол і приклад, підняв її до очей. Дивився з великим здивуванням. Пескулеті здавалося, що Детунату лише тепер пізнав, що він носить черевики, що він одягнений у військове, інакше Кажучи, йому здалося, що лише тепер Детунату усвідомив себе.

— Товаришу капрал, ходімо на заставу, — ласкаво говорив йому Пескулеті.

Він не зрозумів, що відбувалося з Детунату, але відчув — тут щось не те.

— З ким ти розмовляєш? — спитав Детунату.

— Як із ким? З вами, адже нікого іншого тут немає.

Детунату дивився на нього довго-довго, з виразом страждання, потім, спираючися спиною на вал, заплющив очі.

Пескулеті зрозумів, що сам нічого не зможе зробити. Становище було занадто складне. Він вийняв сигнальний пістолет і вистрелив синьою ракетою.

В кабінеті, куди привели Детунату через кілька годин, крім полковника Іонашку, були ще полковник Кантемір, також із великого з’єднання, і один у цивільному, з ледь сивуватими скронями, який сидів трохи збоку біля столика,

Чоловік у цивільному, який щойно прибув, був майор Раду Менеїле із ради держбезпеки. Про його прибуття повідомив телефоном полковникові Кантеміру комендант прикордонного війська.

— Слухай, Детунату! Роль, яку ти намагаєшся грати, тобі не личить. Я тобі раджу, для твого ж добра, сказати правду.

Це говорив полковник Кантемір, який вів розслідування.

— Правду? — прошепотів Детунату нібито лише для себе. Подивився по черзі спершу на того, з ким говорив, потім на полковника Іонашку і, нарешті, на майора Менеїле, який з віддаленого кутка дивився у вікно, потім опустив очі вниз і більше не розкривав рота.

— Отже, ти не хочеш послухати моєї поради…

— Детунату — я. Так ви говорите. І на заставі якийсь товариш капітан називав мене так само, і прикордонники теж. Вони сказали, що моє ім’я Мирон. Тобто, я нібито Детунату Мирон, у мене нібито звання капрала. Велике диво! Якщо й ви це говорите, то, мабуть, я дійсно капрал Детунату Мирон. Але я себе таким не знаю.

— А ким ти себе знаєш? — спитав полковник Іонашку.

— Я себе ніяк не знаю. Не знаю, хто я такий. — Потім майже з відчаєм у голосі:— Та якщо я Детунату Мирон, чому я цього не пам’ятаю?

— Хто тобі може повірити, що ти не пам’ятаєш? Хто? — спитав полковник Кантемір. — Зрозумій, що немає ніякого сенсу вдавати блазня! Бо все одно не зможеш нас обдурити.

— А навіщо мені вас дурити? Я ж вас ніколи не бачив… Я вас не знаю…

— Тому, що ти знаєш, що ти повинен будеш відповідати за свої вчинки.

— Та на бога, що я зробив?

— Допоміг порушникові перейти кордон.

— Я?

— Ти! Ніс його на спині через смугу.

— Через яку смугу?

— Не грайся з — вогнем, чоловіче, хочеш, щоб ми повірили, ніби ти не уявляєш, що мовиться про зорану Смугу, яка відділяє нас від сусіднього кордону?

— Я ніс на спині когось?.. Не пам’ятаю, щоб ніс когось на спині.

— Тоді, може, ти його переніс на руках?

— Не пам’ятаю, щоб ніс когось туди на руках, товаришу полковник.

— Ти, мабуть, не пам'ятаєш і того, що потім повернувся в іншому місці покотом по розпушеній землі, щоб не залишати сліду?..

— Ні!.. Слово честі, ні!

— І не пам’ятаєш також, що потім ліг спати на підземному спостережному посту?

— О боже, що мені зробити, щоб ви повірили мені, що я нічогісінько не пам’ятаю?

— Добре, ви нічого не пам’ятаєте з того, про що ми вас питали. Але що ж тоді ви пам’ятаєте?

Це спитав майор Раду Менеїле. Його теплий баритон діяв заспокійливо на Детунату. Він повернувся разом із стільцем туди, де був чоловік у цивільному, щоб краще його бачити.

— Я не зрозумів вашого запитання, пане. Хочете спитати мене ще раз?

Майор повторив запитання. Було ясно, що Детунату намагався зрозуміти.

— Тепер ви зрозуміли?

— Зрозумів. Але я зовсім нічого не пам’ятаю.

— Зовсім нічогісінько? Цього не може бути. Може, все ж таки ви щось пригадуєте?

— Так, не було жодного сумніву, що Детунату робив божевільне зусилля, щоб пригадати щось.

— Пам’ятаю… Нічого не пам’ятаю, мені снився сон.

— Коли?

— Не знаю, може, цієї ночі.

— Що вам снилося?

— Мені снився тато. Нібито… Нібито… Даремно, зовсім не пам’ятаю, як він мені снився. Та знаю, що то був поганий сон. Я дуже перелякався. Це я пам’ятаю, що я дуже перелякався від того, що трапилося уві сні.

— А що трапилося?

— Я вам говорив, що не пам’ятаю.

— Так, ви мені говорили. А чогось іншого ви не пам’ятаєте? Наприклад, що робили ви вчора увечері.

— Прошу вас вірити мені. Я відчуваю тебе так, нібито народився тоді, коли мене розбудив той прикордонник, як його звати, бог його знає. Якщо ви кажете, значить, і в мене було якесь учора. Та я не пам’ятаю. Я немов сьогодні народився, як я вам уже сказав, пане,

— Може, допомогти вам згадати? Хочете?

— Прошу вас, чого б я тільки не дав, аби згадати!

— Учора, наприклад, ваша прикордонна застава була піднята по тривозі.

— Яка застава?

— Та, куди тебе привели сьогодні вранці, - втрутився полковник Іонашку.

— Це значить, що я був прикордонником на тій заставі?

— Ти ним і є! — Потім до майора Менеїле: — Продовжуйте. Я вас перебив.

Майор продовжував вести допит.

— Може, пам’ятаєте, що ви були підняті. по тривозі уже дві ночі підряд, бо повинні були спіймати небезпечного порушника…

— А я що робив? — швидко спитав Детунату.

— Ви просили дозволу у вашого командира піти патрулем на дільницю. Ви сподівалися заарештувати порушника.

— Я?

— Ви.

— Нібито ви мені казку розказуєте. — Потім з якимось відчаєм. — Якби справді це все відбувалося, то чому я нічого не пригадаю?

— Може, не хочете пригадати?

— Хочете сказати, що я брешу?

— Ні просто не хочете згадати.

Детунату з недовірою подивився на нього.

— Цього дійсно я не розумію. І чому, прошу вас, мені не хотілося б згадати?

— Не навмисно не хочете згадати. Коли ви говорите: не можу згадати, ви це говорите щиро! Тому, можливо, я повинен був би сказати, що ви боїтеся згадати?

Детунату подивився на нього збільшеними, здивованими очима.

— Не розумію, чого я повинен боятися згадати? Поясніть мені, прошу вас.

Пояснити йому? Щоб пояснити, означало говорити йому про його несвідомість, про те загадкове невідоме, яке ховається в кожному з нас, на думку декотрих, про безжального диктатора нашої долі.

— Може, цієї, ночі ви зробили щось таке, про що боїтеся згадати?

— О боже, що я такого поганого міг вчинити, щоб боятися згадати?

Полковник Кантемір втрутився в розмову.

— Те, що фактично ти й зробив, Детунату. Ти допоміг порушникові перейти кордон. Більш того, ти теж перейшов. Ось що, можливо, не хочеш згадати, що тобі неприємно згадувати. Ти, прикордонник, який присягався берегти державний кордон батьківщини, порушив свою присягу, допоміг утекти дуже небезпечному шпигунові.

Детунату знову по черзі подивився на кожного, потім зітхнув у відповідь і докірливо сказав:

— Якщо я вчинив таку гидоту, ви повинні були мене застрелити. — Потім ухопив голову в долоні і прошепотів про себе, ніби забув, де знаходиться: — Що зі мною діється, о боже, що зі мною діється?

— Ви стомилися! — пожалів його майор Менеїле.

— Не знаю, чи я стомився, та мене нудить. Дуже нудить.

Наступної миті трапилося таке, що лише завдяки кмітливості майора Менеїле не скінчилося трагічно: Детунату, нібито відразу збожеволівши, кинувся до вікна, закинув; ногу через раму, ладен стрибнути з третього поверху будинку командування великим з’єднанням, де його допитували.

Швидкий на реакцію, майор Менеїле кинувся й затягнув його назад до кабінету.

— Ви стомилися, Детунату, — лагідно говорив він йому. — Потім, як відпочинете, вам здасться все інакше.

Ось уже дві хвилини, як Детунату покинув кабінет. Дві хвилини всі троє мовчать. Іонашку і Кантемір чекали, що скаже майор Менеїле і зрештою все пояснить. Вони, не знаючи того, про що відав майор Менеїле, були певні, що Детунату винний, і обурювались, що той намагався їх обдурити. Тому не могли зрозуміти ставлення представника ради безпеки до Детунату, яке було більше ніж доброзичливим.

У свою чергу, майор Менеїле, відчуваючи себе щодо них боржником, який повинен був дати пояснення, зробив те, чого вони саме чекали: почав говорити перший.

— Детунату, здається, переніс шок.

— Шок? — сумнівався полковник Іонашку. — На мою думку, він симулянт.

— І ви такої самої думки, товаришу полковник Кантеміре?

Той стенув плечима:

— Категоричної відповіді я вам не дав би. Та хочу сказати, що я абсолютно за всіх обставин, якими б дивними і незвичайними вони не здавалися, не можу абстрагуватися від логіки. Тому, логічно мислячи, товаришу майор, ваше припущення про те, що Детунату переніс шок, мені здається безпідставним.

— Безпідставним? — здивувався майор.

— Ви кажете, що він переніс шок. Коли він пішов із застави, то був здоровий, так би мовити, мов бик, і дуже бажав спіймати порушника, з вини якого застава дві ночі підіймалася по тривозі. Хочу повідомити вам, що напочатку командир капітан Кодру не хотів дозволити йому Йти самому. Зрештою дозволив, сподіваючися, що виключна доля, яка стільки разів посміхалася капралові, не покине його і цього разу, коли ставка була така велика. Отже, він іде з застави рішуче настроєний схопити порушника, зникає, і коли ми його знаходимо, констатуємо, що він переніс шок, що під впливом його він творить страшну підлоту, за яку заслуговує ув’язнення на багато років. Шок! Товариш полковник Іонашку має рацію. Тяжко, майже неможливо погодитися з припущенням Шоку, бо людина, яка перетерпіла шок, не буде поводитися так, як поводиться Детунату.

— Отже, ви категорично виключаєте припущення шоку, — зробив висновок майор. І з тону, яким проказано ці слова, було видно, що він жалкує.— Та, якщо б ви на мить погодилися з моїм припущенням, що саме могло, на вашу думку, викликати такий шок? — Він по черзі подивився на обох.

— Це ї є причина, через яку я виключаю припущення шоку. Я не бачу мотиву, який міг би викликати в нього шок, та ще з такими тяжкими наслідками, як повна втрата свідомості.

Даючи це пояснення, полковник Кантемір облизав губи.

— А ви? — звернувся майор до полковника Іонашку.

— Теоретично можна допустити, що Детунату потерпів від шоку. Та ви хочете знати, що саме його викликало? З того, що я читав, — поки, наслідком яких була втрата пам’яті, траплялися під час війни, від поранення в голову або під час Сильних артилерійських чи авіаційних бомбардувань. Оскільки мені відомо, сьогодні вночі не було ніякого бомбардування. А що стосується Детунату, як ви самі могли переконатися, ніхто не посягав на його життя, — зробив висновок полковник Іонашку не без деякої, ледве помітної іронії.

Отже, ви не поділяєте думки, що дійсно була причина, якою можна було б пояснити можливий шок?

— Щиро кажучи, ні, товаришу майор.

— Однак поведінка Детунату дивна. Наприклад, чому він перейшов на той бік разом зі шпигуном, а найголовніше, чому він повернувся?

— Тому, що завдання Детунату полягало в тому, щоб перевести шпигуна на той бік, а не в тому, щоб залишитися там. Він повернувся з наказу, бо його присутність тут, мабуть, вважається для тих, кому він підлягає, необхідною.

— Хочете сказати, що Детунату теж шпигун?

— Так, товаришу майор, — визнав Іонашку, ні миті не вагаючися.

— Прошу дозволити мені звернути увагу на те, що ваші пояснення не відповідають на моє запитання: чому Детунату, в свою чергу, перейшов кордон? Нормально він повинен був супроводити Шпигуна лише до смуги — по найбезпечнішому шляху, щоб уникнути сюрпризів, — та, вже успішно прибувши туди, дати шпигунові самому перейти. Логічно кожна нормальна людина так би і вчинила. Та Детунату перейшов кордон в одному місці і повернувся в іншому. Чому?

— 3 розрахунку, — пролунала одразу відповідь полковника Іонашку. — Я вам відразу поясню. Допустимо, що Детунату перейшов разом зі шпигуном кордон. Скоро після того контрольний патруль смуги виявив би слід на зораній землі. Що було б після цього? Підняли б по тривозі прикордонників сусідньої держави і за короткий час схопили б порушника. Отже, намір би провалився. Та шпигун хотів іти більш-менш певно.

— Як це певно? — спитав майор.

Тобто бути відносно певним, що завдяки допомозі Детунату він не буде спійманий сусідніми прикордонниками одразу після успішного переходу нашого кордону. Інакше кажучи, йому потрібна людина із великим досвідом охорони кордону, яка допомогла б йому виплутатися після того, як він прибуде на той бік.

— Тобто йому потрібен був Детунату?

— Так, Детунату. Це було б одне пояснення.

— А є ще й інше?

— На мою думку, так! Чому Детунату переніс його на спині? Просто, щоб заплутати нас? Так, щоб заплутати нас, примусити нас повірити, що він сам перейшов, а трохи згодом повернувся так само один. Він вчинив так, разраховуючи на психологічний фактор. Сподівався, що тоді, коли ми виявимо, що він, Детунату, капрал і один з найдостойніших прикордонників, перейшов кордон, щоб зробити невелику прогулянку на територію сусідньої: держави, щоб потім повернутися й піти лягти спати в замаскованому посту спостереження, ми повіримо саме в те, що ви припускаєте, товаришу майор: що він потерпів від шоку!

— Хочете сказати, що він усе те проробив навмисно, з метою врятувати шпигуна?

— Моє пояснення вдається вам таким неймовірним?

— Якщо я добре зрозумів, Іонашку, — сказав Кантемір, — ви такої думки, що безглуздість у поведінці Детунату — перехід кордону, повернення, сон на підземному посту спостереження — була «розроблена" капралом з наміром прикрити втечу іншого?

— Так, і з цим наміром, але також І з тим, щоб ухилитися від будь-якої відповідальності,— хотів уточнити полковник Іонашку. — «Потерпіла» від шоку людина не може бути покарана за її безвідповідальні дії.

— Якщо Детунату симулює, чому він щойно намагався покінчити самогубством? — спитав майор Менеїле.

— Пояснення просте, товаришу майор, — підтримав свою точку зору полковник Іонашку, — побачивши, що його викрили і, побоюючись, щоб його не змусили розповісти те, що йому заборонено, він надав перевагу самогубству.

Якщо не симулював і цього разу, — підтримав його полковник Кантемір. — Він розраховував на те, що до того, як він плигне у вікно, хтось із нас спробує його зупинити.

— Та, мабуть, товариша майора наші пояснення не задовольняють, — натякнув полковник Іонашку.

Майор Менеїле не відповів. Логічно їхні пояснення були спокусливими, та він знав, що вони нічого не розуміли у питанні про Балтазара.

Ваші пояснення, звичайно, не позбавлені логіки.

— Однак ви й надалі залишаєтесь при переконанні, що Детунату потерпів від шоку, — примушував його висловитися полковник Іонашку.

— Звичайно.

— Але ж усе, що ми довідалися про події цієї ночі, спростовує ваше переконання.

— Так, я це знаю.

— Тоді, мабуть, ви Маєте інші аргументи.

— Ні.

Деякий час мовчали всі троє. Розмову почав полковник Іонашку:

— Ви маєте дуже свавільний характер, товаришу майор Менеїле.

— Мені здається, ви хотіли сказати, що я дуже впертий. Чи не так?

— Не ображайтеся, але в мене таке враження.

— Я зовсім не образився. Я дійсно трохи впертий. Та, до вашого відома, упертість багато разів приносила мені велику користь.

— Значить, ми маємо діаметрально; протилежні точки зору. Ви певні, що Детунату переніс шок, а ми вдвох, що він симулює. Треба було б, щоб спеціаліст встановив, на чиєму боці правда?

— Спеціаліст, мабуть, підтвердив би мій діагноз неспеціаліста: що Детунату переніс шок, і він висловив би думку, щоб Детунату відіслали назад на заставу.

— Ви жартуєте?

— Зовсім ні! Це моя щира думка. Не виключено, що хлопець, одужавши, прийде до тями і згадає усе, що він тепер забув!

Задзеленчав телефон. Полковник Кантемір узяв трубку. Послухавши якусь мить, він спитав майора Менеїле:;

— Біля воріт капітан із вашої служби. Хочете його зразу бачити?

— Звичайно, я на нього сам чекаю.

— Тоді накажу черговому офіцерові привести його сюди.

Через кілька хвилин капітан Богдан Тудорашку зайшов до кабінету, вітаючи присутніх, як то кажуть, «за чинами і за віком». Потім вийняв з портфеля наказу виданий командуючим прикордонного війська, який дозволяв йому пересуватися по прикордонній зоні.

Пробігши його швидким поглядом і передаючи своєму колезі, полковник Кантемір люб’язно звернувся до капітана:

— Порядок. Ми вам дамо офіцера, який вас супроводжуватиме. Скажіть, коли ви хочете вирушити?

— Якомога швидше. Скажімо, через годину.

— Згоден. Через годину офіцер вас супроводитиме до застави капітана Кодру.

— Так звуть командира застави?

— Певно, ви його знаєте?

— Надзвичайний випадок! — зрадів Богдан Тудорашку. — Та капітан був командиром нашої застави, Я військову службу проходив у прикордонників.

— У такому разі, зустріч буде для обох дуже радісна.

Капітан Богдан Тудорашку сидів за рулем. Праворуч від нього майор Менеїле задумливо дивився на натовп, який, не дивлячись на велику спеку, наповнював вулиці центру міста. Хоч вони сиділи в машині вже майже десять хвилин, обидва мовчали.

— Ти його бачив, старий? — наважився зрештою Богдан спитати майора, начальника й одночасно свого давнього друга. — Що ти думаєш про капрала?

— Важко сказати, дорогий Богдане, бо він потерпів від шоку. Він забув не лише те, що трапилося з ним, але навіть не пригадує, хто він такий і як його звуть.

— Фокуси?

— Зовсім ні.

І Менеїле розповів йому все, що вже відомо читачеві З попереднього.:

— Треба гадати, що шок Детунату спричинив Балтазар?

— Не знаю.

— Цей Балтазар. людина чи чорт, старий?

— Якби він був чортом, я його обкурив би ладаном, і ми б від нього позбавилися.

— Якимось чином ми позбавилися від нього, якщо він вже перейшов на той бік.

Майор зітхнув, та не відповів. Богдан підозріло подивився на нього.

— Відколі ми працюємо разом, Дуку?

— Та вже кілька років, — відповів той ухильно.

— За ці роки я звик промацувати твої думки, ти повинен де визнати.

— Визнаю, звичайно.

— Цього разу ріж мене, вішай, а я ніяк не можу дізнатися про них, і все.

— Е, Богдане, хлопчику, нічого тут Промацувати, бо поки що в мене немає жодних думок. Я зараз у становищі філософа, який сказав: «Знаю, що нічого не знаю».

Хоч ця вулиця була порожня, Богдан раптом загальмував так, що Дуку мало не розплющив носа об скло.

— Що тобі стукнуло, дурна ти голово? — вилаяв його Дуку напівсерйозно, напівжартома.

Спираючись ліктем лівої руки на кермо, Богдан повернувся до нього обличчям.

— Скажи, чи ти не гадаєш, що моє пересування по заставі якимось чином сприятиме, щоб у тебе зародилися думки, за якими так знемагає твоя душа, яка прагне вірогідності?

— Не знаю! Принаймні той факт, що ти знаєш командира застави, вже є якоюсь надією. — Я старатимуся щосили. Де тебе залишити?

— В готелі.

— Гаразд.

Богданів «фіат» гнав по шосе, яке то підіймалося, то спускалося, потім знову підіймалося і знову спускалося, звиваючись серед виноградників — з багатим урожаєм, величезними, мов вим’я, гронами, великими, мов оливки, ягодами. Праворуч і ліворуч, скільки око сягало, — взводи, роти й батальйони виноградних ліз в ідеальному строю, мов полки перед початком параду…

IV. ЩО СТАЛОСЯ, НАРЕШТІ, З ДЕТУНАТУ?

Прикордонник на вулиці покликав чергового сержанта, щоб пропустити їх. Разом із ним прийшов і капітан Кодру, який, після того, як йому повідомили по телефону, чекав на них.

Побачивши Богдана, капітан одразу його впізнав,

— То ви ж…

— Ваш колишній підлеглий сержант Тудорашку Богдан, товаришу капітан.

Вони обнялися, обоє радіючи зустрічі.

Вони були вдома у капітана Кодру по вечері. Пили каву по-турецькому, час від часу палили, ковтали по краплині коньяк Мілков. Іоанна, дружина капітана Корду, пішла спати. Між іншим, з усіх будинків колишнього села лише в цьому ще не спали.

Ніч була місячна, і лише гасова лампа, поставлена на вікні, освітлювала малесенький садочок, де було накрито стіл. Якби не світло лампи, не можна було б і уявити, що в цьому яру жили люди, скільки б їх там не лишилося.

Тиша була така повсюдна, що чутно було, як на стайні капітанова кобила хрумкала овес, стара кобила з найбезглуздішим кінським ім’ям, яке лише може бути, — Мата-Харі. Це ім’я здавалося просто смішним; коли її гнали риссю, вона обурювалась, що її змушують виконувати справу, яку вона вважала нижчою своєї гідності.

Ось уже кілька хвилин вони мовчали, палили й думали про одне й те саме, хоча дивилися на нього з різних точок зору.

Капітан Кодру поновив розмову!

— Ви навіть не можете собі уявити, який я радий, що випадково ми зустрілися в такий тяжкий для мене час.

— Аж такий тяжкий час? — здивувався Богдан. — Чому?

— Як чому? Я говорю про Детунату. Порушення підлеглих якимось чином стосується й мене. Зрештою я його навчав, я повинен був прищепити йому прикордонні навики, пильнувати його патріотичного виховання. За десять років, відтоді, як я на кордоні, я не чув, щоб трапилося щось подібне.

— І не траплялося, запевняю вас, товаришу капітан Кодру.

— Бачите! І саме зі мною це повинно було трапитися. Хіба може бути більша невдача? Хоча, коли б я міг, до Деякої' міри можна пояснити…

— Що саме пояснити? — перебив його Богдан.

Пояснити собі… Вияснити для себе, якого біса шукав Детунату на тому боці кордону? Чому повернувся? Симулював він чи ні? А ви зовсім не хочете мені допомогти!

— Що примушує вас думати, ніби я не хочу?

— Ви ж із служби безпеки. Певно, у вас це не перший випадок. Отже, у вас є досвід, ви можете більш-менш краще бачити там, де для мене цілковита темрява. О боже, не може бути, щоб ви досі не зробили собі якогось висновку!

Богдан хотів посміхнутися з наївності свого колишнього командира. Тому про себе, бо тільки про себе міг, подумав:

«Після того, як я розмовляв з вами і вашими прикордонниками, було б нормальним, щоб у мене вже виробилася своя точка зору. Так от визнаю, що її у мене нема. Я її не маю, бо в даному випадку мовиться про Балтазара. Розумієте? Про Балтазара! І тому, що він сунув сюди свого носа, я щиро визнаю перед вами і прошу мені вірити, що не можу розуміти, що ж насправді трапилося».

Та тому, що лише подумки міг йому таке говорити, то намагався скерувати розмову в інше русло:

— Детунату вам говорив коли-небудь про своїх батьків?

— Про його батьків? — здивувався капітан Кодру.

— Так, про них. Може, це запитання вам здається зовсім недоречним?

— Власне кажучи, не недоречним. Та я не бачу зв’язку.

І, засоромившись, замовк. Він не хотів образити Богдана, свого колишнього підлеглого, який зараз мав таке саме звання, як І він.

— Мій начальник, майор Менеїле, спитав у Детунату, що саме він пригадує з подій минулої ночі? Як ви гадаєте, що відповів Детунату?

— Що він нічого не пам’ятає.

— Точно. Нічого з дійсних подій він не пам’ятає. Зате згадав, що йому снився його тато.

— А це має якесь значення? — скептично запитав каштан Кодру.

— Може й так, якщо він не симулює. Бо, на думку мого начальника, Детунату не симулює. Ось чому я вас запитав, чи не розповідав вам Детунату про своїх батьків? У фазі, в якій ми зараз перебуваємо, у фазі, повній пошуків навпомацки, навіть найнезначніші факти можуть мати значення.

— Пригадую, одного разу він говорив про свого батька. Це коли пояснював мені, чому боїться темряви.

— Як, він колись боявся темряви? — поспішно спитав Богдан.

— Спочатку, лише на самому початку, коли його надіслали до мене з полку. Потім він вилікувався. Між іншим, ви, як колишній прикордонник, знаєте, що буває, коли дехто з новеньких, прибуваючи на заставу, трохи боїться ходити вночі на самоті на завдання.

— Хіба я сам не боявся? Та мовчав, мов риба, від сорому. А як було з Детунату?

— Зараз ви дізнаєтесь. Його батько мав город, на якому заробляв собі добрі гроші. Нещастя трапилося в серпні, тобто в розпалі сезону. Вони приносили овочі до міста вранці, швидко їх продавали і в обід поверталися додому, бо їхнє село було лише за три кілометри від міста. Та того дня батько Детунату мав якісь справи до мерії міста, та ще засидівся за склянкою вина з газованою водою, отже, вони змогли рушити додому пізно вночі. Тоді Детунату було лише десять років. Від околиці міста до їхнього села і праворуч і ліворуч шосе росли дикі груші. Батько Детунату, будучи напідпитку, дуже розбалакався. Поклавши руку на плече хлопчикові, він хвалився тим, що багато вторгує восени за пізні огірки. Вони йшли по. шосе, раптом зверху, з дерева, стрибнув якийсь невідомий просто на спину батькові, який відразу ж упав додолу. Тоді бандит, сидячи на батьковій шиї, заколов його стилетом. Потім, повернувши його тіло обличчям догори, понишпорив по кишенях, вийняв ті три тисячі лей, що були в нього.

— …А що трапилося з Детунату? — спитав Богдан, захоплений оповіданням.

— Від страху він не зміг ні кричати, ні оігти. Будучи певним, що злодій і його заколе, він уже прощався з життям, Та сталося інакше. Удаючи, ніби кидається на нього, вбивця крикнув: «Киш, півнику, киш!» Збожеволівши від жаху, хлопчик пустився бігти і біг, аж поки дістався першої хати з краю села. Стукав кулаками й ногами у ворота, ридав і кричав щосили: «Дядю, убили мого тата!.. Дядю, убили мого тата!..»

З того часу Детунату став боятися темряви, дороги й шосе між деревами, рівчаків і кущів — можливих схованок для вбивці.

Кодру зріобив паузу і додав наприкінці:

— Коли він мені це розповів, я був певен, що не зможу зробити з нього хорошого прикордонника… Навіть була думка надіслати його назад до полку. Та я помилився. Щиро визнаю, що за десять років, відколи я командир застави, надійнішого прикордонника за Детунату у мене не було.

— Цікаве перетворення, — відзначив Богдан таким тоном, що капітан Кодру не зрозумів дійсного значення репліки.

— Щоб ви собі уявили, яким прикордонником був Детунату, я наведу вам такий приклад. Одного разу він повертався з відпустки, яку йому дали як винагороду за те, що затримав кількох порушників. Ідучи дорогою поблизу якогось мосту, він помітив людину в цивільному, яка йому здалася підозрілою. До вашого відома, міст не був навіть у районі охорони нашої застави. Детунату, не довго думаючи, попросив у нього документи, чоловік у цивільному не лише відмовився їх йому показати, а ще І напав на Детунату, повалив його на землю і намагався вдарити каменем по голові. Детунату захищався і зрештою зумів його знешкодити, зв’язавши руки за спиною. Потім узяв його на спину і приніс як подарунок мені на заставу. Тип, заарештований Детунату, — небезпечний злочинець, який чотири рази був засуджений, його шукали органи міліції за подвійний злочин. Щоб урятуватися від покарання, він хотів незаконно перейти кордон.

— Сміливий хлопець! — зробив висновок Богдан.

— Я дуже радий, що ви теж зрозуміли, що це,, людина!

Богдан не зрозумів сенсу натяку капітана Кодру,

— Як це так… людина? Яка… це?

— Тобто, такий Детунату, який не має нічого спільного з Детунату, якого ми бачили минулої ночі.

— Все ж і минулої ночі, і тоді Детунату той самий.

— Тоді це означає, що і ви певні, що Детунату…

— Я цього не казав, — запротестував Богдан.

— Я дуже хотів би порозмовляти з Детунату! — вигукнув капітан Кодру з якимось відчаєм.

— Чому, товаришу капітан?

Капітан Кодру відповів не зразу. Потім, коли наважився говорити, його мова мимоволі скидалась на сповідь.

— З вами я можу говорити відверто. Ми знайомі не від учора й не від позавчора. Певен, що ви мої слова не витлумачите помилково. От мені б хотілось поговорити з Детунату, бо хоч ви мене вбийте, а я не переконаний, що він симулює. Якщо б я допустив це, то означало б, що Детунату дійсно шпигун, та ще й один з найнебезпечніших.

— Гаразд, але в подібних справах має значення не те, що ми гадаємо, а факти.

— Дорогий товаришу капітан Тудорашку! Логічно я можу допустити, що Детунату негідник, але душею я відмовляюся вірити в щось погане про нього.

— Чому ви сказали «душею»? У мене враження, що ви зрозуміли це все інакше. Що інтуїтивно ви не можете допустити, ніби Детунату винний.

— Точно! І тоді я вас запитаю: як ви поясните це протиріччя?

— Не ображайтеся, але мені здається, що це ви повинні знайти пояснення протиріччю, про яке говорите.

— З моєї точки зору я собі його вже пояснив.

— Як?

— Якщо я вам скажу, то боюся, що подумаєте, ніби я горда людина.

— Тоді, коли ви були моїм командиром, я точно знав, що ви таким не були. Не думаю, щоб ви стали ним за цей час.

— У такому разі поясню вам: за ці десять років, відтоді як я командую заставою, через мої руки пройшли, так би мовити, десятки й десятки людей, які дуже різнилися один від одного. Не зважаючи на це, я зумів скласти точну думку про кожного, думку, якої згодом не заперечувала їхня поведінка. Після цього твердження ви могли б зробити висновок, що я все-таки горда людина. Адже відомо, як тяжко пізнати людей, з якими спілкуєшся, незалежно від того, в яких стосунках перебуваєш із певною людиною. А от я все ж твердитиму, що зумів скласти точну думку про кожного, І тепер ви не вірите, що я дуже, гордий?

— Ні, не вірю. Розумію, що якби нічого не трапилося з Детунату, ви ніколи б не ризикнули зробити такої категоричної заяви,

— Як ви могли зрозуміти? — здивувався капітан Кодру.

— Моя робота такого роду, що мій розум став набагато проникливішим, ніж тоді, коли я був сержантом Тудорашку Богданом, вашим помічником, товаришу капітан Кодру.

— Ті розкладені елементи, з якими ви маєте справу, мабуть, дуже розумні.

— По-перше, не всі вони обов’язково розкладені елементи. Одні лише слабохарактерні, інші легкодухі чи роззяви, але взагалі ті люди, які завдають нам найбільше клопоту, це люди розумні, з дивовижною витримкою, з чудовою пам’яттю і видатним талантом вигадувати, талантом, гідним кращого застосування. Та повернімося до Детунату…

— Особисто я переконаний, що коли я тоді не помилився відносно характерів інших хлопців, які перебували в моїй підлеглості, то й тепер не помилюся, коли продовжую добре думати про Детунату, всупереч усім доказам проти нього.

— Мабуть, ті докази тільки такими здаються? — висловив думку Богдан.

— Може, й так.

Між ними запала тиша. У стайні Мата-Харї стукала копитом через рівні проміжки часу. Цвіркун почав цвірчати переривисто, ніби дитина гралася сюрчком. Пляшка коньяку на столі у слабкому світлі гасової лампи здавалася невеликою боксерською рукавичкою. Почулося, як грюкнули двері в сусіда. І знову навколо запала тиша аж ніби зматеріалізована, Богдан дивився на небо, шукав зірку Сіріус, як він гадав про себе, свою щасливу зірку, але за хмарами, що непомітно затягли небо, він її не знайшов. Якась комаха впала в склянку, з газованою водою і тепер з усіх сил намагалася врятуватися.

«Зрештою вона стомиться й не уникне смерті», — подумав Богдан І зітхнув, бо його засмутила думка, що, не зважаючи на відчайдушну боротьбу, комаха все одно загине.

— З ким із хлопців застави приятелює Детунату?

— З Керуцашу. Він найближчий до нього, але, власне, я не сказав би, що вони друзі.

Завтра я з ним поговорю.

— Не гадаю, що дізнаєшся про що-небудь. Але спробувати не завадить.

— Чи одержує Детунату листи? Як часто?

— Майже зовсім ні! Дуже рідко пише його тітка, яка виховувала його після смерті батька, бо мати померла ще раніше, коли він не мав і п’яти років.

— Я хотів би поставити питання, яке, мабуть, здасться вам недоречним. Визнаю, якоюсь мірою й мені так здається; але коли вже мені стукнуло в голову, то не можу втриматися від спокуси. Скажіть мені, ви не помітили, чи не має Детунату нахилу до містики?

— До містики? Зовсім ні. Скоріше він людина сентиментальна. Мабуть, не збрешу, якщо твердитиму — він дуже сентиментальний.

— Так?.. І чому ви дійшли такої думки?

— Я зробив такий висновок з того, що він мені розповів про дівчину, в яку, як він говорив, був закоханий. Ви, очевидно, не знаєте, що в Плаурі, де міститься батальйон, розпушена смуга, яка відділяє нас від сусідів, тягнеться відразу поза казармою. По той бік кордону будинків, може, з десять стоять не далі, як за вісімдесят метрів. У тих будинках мешкають чоловіки, жінки…

— І молоді дівчата? — додав Богдан.

— Вірно! І молоді дівчата. Між ними одна, в яку закохався Детунату. Ви мене спитаєте, як він познайомився з нею? Особисто він не знайомився, а бачив її лише крізь бінокль, коли вартував на вежі, а дівчина вийшла на балкон полити квіти.

— І чим скінчилася ця ідилія?

— Вона скінчилася того дня, коли солдат першої черги, в тому числі й Детунату, було розподілено по заставах.

Справді» це лише так мовиться, що скінчилася. Детунату твердить, що він її любить, і заявив мені, що одружиться з нею, коли вийде в запас,

— Цікава історія, — потішався Богдан.

Та капітан Кодру подивився на нього підозріло.

— Як це так? Ви гадаєте, що Детунату розповів мені нісенітницю?

— Я невірно висловився. Краще було б сказати: «Цікавий випадок».

— Тим більше, що дівчина нічогісінько не знає про його існування.

— То звідки ж Детунату знає, що вона захоче вийти за нього заміж? Більш того, звідки йому відомо, що вона неодружена? Чи що вона не одружиться, поки він дослужить?

— Ось що мені відповів Детунату, коли я його запитав саме про це: «Товаришу капітан, серце, герце мені підказує, що вона неодружена й захоче вийти за мене. Якщо ж серце мене обманює, тоді мені залишиться лише скоритися долі. Але я знаю старовинні слова: купив не купив, а поторгуюся. А коли мені відома ця розумна приказка, то, щойно вийду в запас, одержу паспорт і поїду просити.її руки». Як бачите, Детунату в жодному разі не можна обвинувачувати у відсутності оптимізму.

— Звичайно, в жодному разі.

Знову між ними запала тиша. В стайні Мата-Харі не вгавала стукати копитом. Лише час від часу вона згадувала, що треба потертися клубом об перегородку.

Трохи згодом капітан Кодру спитав:

— Чи вам цікаве те, що я розповів про Детунату?

— Самі по собі факти досить цікаві. Та я не сказав би, що вони мені пригодяться у висвітленні питання, яке нас турбує. Та здається, пора лягати спати. Сьогоднішній день завдав мені багато турбот.

Вони встали. Капітан Кодру провів Богдана до воріт. Тому що в нього ніде було його покласти, то він влаштував його до сусіду. Вони розсталися, побажавши один одному доброї ночі і гарних снів.

Кімната була прохолодна й пахла грушами. Цей запах був цілком нормальним, бо хазяйка перед тим, як лягти, залишила йому на столі у вазі цілу купу груш бергамоток. Вони так сильно пахли, що Богдан подумав, ніби він на леваді. Узяв з вази грушу, відкусив, потім поставив стільця біля відчиненого вікна. Він пішов від капітана

Кодру не тому, що хотів спати, а тому, що хотів поміркувати над подіями минулого дня. Справді» Богданові немає чим бути задоволеним. Він не дізнався нічого особливого, що хоч скільки-небудь виправдовувало б його прибуття до застави. Нічого цікавого, що зрештою примусило б його начальника сказати: «Ну, хлопчику, все, скидаю капелюха!»

Нічого, абсолютно нічого цікавого. Таємниця була нерозгадана, мов ніч без початку і без кінця. Справді, загадкова поведінка Детунату складала, мабуть, лише один бік таємниці, яка огортала Балтазара.

Великий Балтазар! Супершпигун Балтазар!.. В рапортах різних контррозвідок його тільки так і називали щоразу, коли говорили про цього шпигуна, який викликав кошмари в керівників великих трестів і концернів. Ось уже кілька тижнів, як між їхнім відділом і великим Балтазаром почалася боротьба не на життя, а на смерть. Та коли вони були вже на віддалі одного кроку від перемоги, Балтазар вислизнув: перейшов кордон!

Богдан зітхнув. Хотів запалити цигарку, та відмовився. І, кидаючи за вікно сірника, який світився, мов світлячок, спитав сам себе голосно:

— Зрештою, що трапилося з Детунату?