Балтазар прибуває в понеділок

I. БАЛТАЗАР ПРИБУВАЄ В ПОНЕДІЛОК

За два тижні до того, як відбулися всі ці події, про які розповідалося у першій частині книги, одного ранку майор Раду Менеїле з великим задоволенням, переглядав розклад руху поїздів, з таким задоволенням, яке він відчував щоразу, коли мав чи то вакації, чи то короткотермінову відпустку. (Відпочити після важкого напруження» коли вони закінчували якусь справу, стало для нього, як і для його друга й найближчого співробітника капітана Богдана Тудорашку, абсолютно необхідним). Він переглядав розклад, і хоча в чотириденну відпустку повинен був їхати машиною, але це приносило йому задоволення: перебігати очима по карті віддаль, яку йому належало подолати, зупинятися в уяві на кожній залізничній станції, уявити запах вугілля від паровоза, який йому найбільше подобався тому, що збуджував у нього тугу за далеччю, як колись у дитинстві її пробуджували гудки пароплавів, що зупинялися в порту його рідного міста.

Раду збирався їхати до Сигишоари. Це, було місто, яке завжди вражало його гарною, хоча й застарілою архітектонікою, середньовічною тишею, трохи суворою ввічливістю хазяїв, у яких він зупинявся, — подружжя, годинникар і капелюшниця, кожному з яких було понад шістдесят років.

«Якби то було під час вакацій, я прихопив би з собою Інгрід», — подумав він і з жалем зітхнув. Дуку так любив дочку, що одна думка про те, що він не бачитиме її чотири дні, уже непокоїла його.

Тої миті задзеленчав телефонний дзвінок,

— Це ти, Дуку?

— Так, я.

Дзвонила Тофана. Дуку відчув, що у нього зашарілось лице. Так бувало щоразу, коли вона йому дзвонила. Коли він випадково її зустрічав або коли вони йшли на виставу чи просто на прогулянку, він червонів на кілька хвилин, мов хлопчисько, а потім ставав таким, як і завжди.

— Що сталося, Тофано?

— Дуку, ти маєш час? Щоб прийняти одного мого друга із Плоєшти? Мова йтиме про те, що тебе цікавить.

— Звичайно, Тофано. Коли він зможе прийти? Він тепер у Бухаресті?

— Він у мене разом зі своєю дружиною. Якщо ти маєш час, він через десять хвилин буде у тебе.

— Хай приходить. Я на нього чекаю.

— Запам’ятай його прізвище: товариш Пауль Сіміонеску. До побачення, Дуку.

— Цими днями я тобі подзвоню, Тофано.

— При умові, що матимеш вільний час, Дуку,

У голосі Тофани прочувалися сум і покора, як і раніше. Вона добре відала, що «днями» означало насправді тижні, іноді навіть місяці. Але…

У дверях з’явився Богдан. Він був у цивільному і, як звичайно, май добрий настрій.

— Здоров, старий!

— Доброго здоров’я, хлопчику.

— Що нового?

— Нічого особливого. Дзвонила Тофана.

— Так? Давай візьмемо її з собою, Дуку, — наважився сказати він, та погляд його друга, так добре йому знайомий, перервав його захоплення. Аби що-небудь сказати, він спитав:

— І що вона хотіла?

— Вона просила прийняти когось із Плоєшти, її друга, який повідомить мені щось, що, за її словами, має мене зацікавити.

— Дуку, не розмовляй з ним. Відішли його до полковника Томеску. Прошу тебе!

— Чому?

— Коли я йшов сюди, чорна кішка перебігла мені дорогу.

— Кинь плести дурниці, хлопчику.

— Дуку, історія з кішкою, звичайно, дурниця, та передчуття не дурниця.

— Які ще передчуття?

— Я передчуваю, що якщо ти приймеш цього типа, ми вже не побачимо Сигишоару. Слово честі, Дуку, відішли його до полковника.

— Не хвилюйся, хлопчику. Якщо це те, про що ти гадаєш, я попрошу полковника Томеску зайнятися тою справою. Чорти б його взяли, тобі ж відомо, що досі не було такого, щоб ми впрягалися у нову справу, не відпочивши перед тим. Я тобі обіцяю, Богдане, мій хлопчику, що і цього разу не буде винятку.

Через кілька хвилин черговий офіцер привів до кабінету людину, на яку вони чекали.

Це був високий, вродливий Добродій, десь за п’ятдесят років, з великою сивою чуприною й мужнім обличчям, очі його дивилися дуже серйозно, голос у нього був теплий і мелодійний. Після звичайних привітань Сіміонескуг сів на диван навпроти того, на якому сидів Богдан.

Пауль Сіміонеску дістав із кишені конверта, поклав його на столі перед собою, щоб мати напохваті, потім запитливо поглянув на майора, чи можна йому починати.

— Слухаю вас, товаришу Сіміонеску, — підбадьорив його майор.

— Передучора, — почав відвідувач, — я одержав поштою конверта, який ось тут переді мною. У конверті виявилися два квитки до опери і лист такого змісту.

Сіміонеску вийняв листа із конверта І, надівши окуляри, почав читати.

ДОРОГИЙ ПАУЛЬ!

Добре відаю, що ви обоє страшенно любите оперу, і томи я дозволив собі надіслати вам оці два квитки, дуже зручні місця, на виставу, яка відбудеться завтра увечері. В ролі Ріголетто співатиме відомий італійський баритон Паскутті. Наші місця ліворуч від ваших. Цілую ручки Аврорі.

Твій Джордже

— Щиро кажучи, я повинен визнати, що жест мого друга був для нас дуже приємною несподіванкою. Якщо не щотижня, то принаймні раз на два тижні ми їдемо машиною до Бухареста, щоб відвідати оперу. Між іншим, наш друг, залишаючи нам квитки на виставу, в якій повинен був співати Паскутті, вгадав наш намір. Я вжив слово «друг» тому, що я був дійсно переконаний у тому, що квитки нам справді надіслав один із наших друзів. Друзів на ім’я Джордже у нас кілька, тому ми і не намагалися дізнатися, котрий із них захотів зробити нам такий приємний сюрприз.

Та на виставі місця ліворуч від нас лишалися вільні, і ии були дуже здивовані. По-перше, тому, що не знали, кому ми зобов’язані дим приємним вечором, а по-друге, тому, що не змогли йому віддячити.

Після вистави ми повернулися додому з наміром наступного дня подзвонити всім нашим знайомим на ім’я Джордже, щоб дізнатися, хто нам надіслав квитки, і подякувати йому. Та наступного дня мені подзвонила міжміська Станція.

«Ваша нічна розмова з Монте-Карло, — повідомила мені телефоністка, — тривала чотири хвилини». — «Дівчинко, — заперечив я, — та я не розмовляв з Монте-Карло, то, мабуть, помилка». — «Товаришу, — відповіла вона ображено, — ви вчора замовили розмову і говорили з двадцятої до двадцятої години чотирьох хвилин. Одразу після цього Я хотіла вам повідомити, скільки тривала розмова, та ви не відповіли. Якщо ви бажаєте пожартувати, то ми не маємо на це часу. На все добре».

І простісінько поклала трубку. Це все, товаришу майор.

Він зробив паузу, потім продовжував:

— Моя дружина гадала, що то чийсь жарт, і хотіла переконати в тому і мене. Я вагався, не знав, що думати І що вчинити. Саме в той час до нас приїхала Тофана.

Моя дружина розповіла їй про цей випадок, і Тофана, яка не поділяла точки зору своєї двоюрідної сестри, порадила мені поговорити з вами. Тепер вам відома, товаришу майор Менеїле, мета мого візиту. Ви вважаєте, що Тофана добре зробила, влаштувавши мені зустріч із вами?

— Добре. Якщо дійсно була розмова, то в жодному разі не може йтися про якийсь жарт.

— Якщо це не жарт, тоді це означає, що…

— … означає, що хтось скористався вашим телефоном.

— Це коли ми були в опері…

— Так, коли ви слухали баритона Паскутті.

Сіміонеску схвильовано запитав:

— Невже ці квитки нам були надіслані спеціально, Щоб випровадити нас із дому?

— Звичайно!

— Але навіщо, з якою метою?

— Це ми повинні будемо потім уточнити. Принаймні не з чесною метою. Окрім того, я просив би вас залишити нам листа.

— Звичайно.

— Почерк вам нічого не нагадує? Він не схожий на почерк кого-небудь із ваших друзів?

— Ні!

— Я був би здивований, якби ви сказали, що почерк вам знайомий.

— Товаришу майор, це може бути, що той, хто скористався моїм телефоном, мій друг або знайомий?

— Ні, не обов’язково. Однак не завадило б дати нам список ваших друзів з їхніми адресами. Ви мешкаєте у великому будинку?

— Так, у великому, багатоповерховому.

— Ви ходите у гості до когось із сусідів?

— Ні. Ми переїхали туди недавно.

— Хто вам допомагає господарювати? '

— Бабуся. Вона ходить до нас уже понад двадцять років.

— Мешкає й одній з вами квартирі?

— Ні! Приходить прибирати три рази на тиждень. Мешкає недалеко. Хочу сказати, що це чесна Жінка, і ми повністю їй довіряємо.

— І ще одне. Не забудьте внести до списку перш за все тих ваших друзів і знайомих, котрі знають про вашу любов до опери.

— І кому передати список? Тофані?

— Капітанові Тудорашку, який сьогодні ж поїде до Плоєшти.

Богдан позирнув на нього дуже здивовано, хотів щось сказати, та передумав. Обмежився лише тим, що надто голосно став хрустіти пальцями, за що майор докірливо подивився на нього.

За десять хвилин після того, як пішов Сіміонеску, коли в кабінеті залишилися вони удвох, Богдан чи то жартома, чи то серйозно пожалівся:

— До біса розвелося чорних кішок! Як на мою думку, Дуку, то я організував би загін живодерів, щоб виловити їх усіх, бо через них усі нещастя.

Та майор, ніби й не чуючи скарг свого друга, сказав:

— Богдане, мій хлопчику, тобі доведеться їхати до Плоєшти.

— Хочу до Сигишоари! Хочу біфштекса, приготовленого пані Гертою, — удавано горював Богдан уже не так завзято, ніж звичайно, бо зрозумів, що Дуку не жартує.

— Ти повинен їхати до Плоєшти.

Богдан зробив ще Одну відчайдушну спробу:

— Не може бути, Щоб історійка у Плоєшти не зацікавила полковника Томеску. Давай перепасуємо її йому. Адже ми потенціально уже в дорозі до Сигишоари. Якщо я не перепочину, то біс його забирай, можу вибухнути, мов цистерна з нітрогліцерином.

— Не турбуйся, поїдемо і До Сигишоари. Та перед цим ти повинен прогулятися до Плоєшти.

— І що мені там робити?

— Забігти до телефонної станції, і тому, що там працюють одні жінки, а саме ти відчуваєш себе у товаристві міні-спідничок, мов риба у воді, я сподіваюся, ти дізнаєшся про щось, пов’язане з розмовою, яка нас цікавить.

Богдан зрозумів, що опиратися марно. Між іншим, він відчував, як зацікавленість його начальника випадком у Плоєщтй починає раптом передаватися і йому…

— Дуку, у тебе виникає почуття, що ми наштовхнулися на якусь справу?

Дуку Стенув плечима.

— Важко сказати, мій хлопчику. Все ж манера говорити із, закордоном по чужому телефону мені здається Досить підозрілою. Викликаєш Монте-Карло, повідомляєш комусь абсолютно все, що треба повідомити, або ж простісінько одержуєш якісь вказівки, потім зникаєш. Винахідливо, просто і основне без ризику, чи не так?

— Спосіб, з яким ми знайомимося вперше. І тому, що я цікавіший, ніж жінка, то згораю від бажання відшукати людину, котру осяяла така ідея. Та мені не зрозуміло, чому вона вибрала саме Пауля Сіміонеску?

— Не здогадуєшся?

— Ні. Тобто… Почекай. Пауль Сіміонеску, мабуть, був кимось у Плоєшти до того, як пішов на пенсію.

— Так! І?

— Допускаю, що той, хто видавав себе за Сіміонеску, розраховував на те, що він значна особа в місті, і дівчата з телефонної станції не стануть із цікавості підслухувати розмову. Іншого, ліпшого пояснення я не знаходжу.

— І не треба. Хм!.. Монте-Карло, тільки згадуючи це місто, я вже чомусь тремчу.

— Справді, Дуку! Адже саме там ти потрапив до рук дядька Шункеріке.

— Коли я перебував у полоні на яхті «Небел-ІІ», то іноді вранці» коли сходило сонце, я дивився через ілюмінатор моєї каюти на білі будинки Монте-Карло і у відчаї ще тоді зненавидів це місто.

— Ти вбачаєш якийсь зв’язок…

— Не знаю. Та мені здається підозрілим, що той, хто удавав себе за Сіміонеску, дзвонив комусь саме в Монте- Карло.

— Ти думаєш, певно, про трест?

— Так. Чи трест «Небел» не зацікавився якимось вінаходом наших учених?

— Хоч тоді, коли вони виявляли такий інтерес, ми дали в пику твоєму дядькові Шункеріке.

— Можливо, він хоче узяти реванш.

— Якщо твоє припущення виявиться вірним, я урочисто тобі обіцяю, що згоден не їхати до Сигишоари.

Богдан поїхав до Плоєшти на кілька годин, а повернувся лише наступного дня.

— Ну, маєш щось у мішку, мій хлопчику? — запитав Дуку, коли той з’явився на дверях стомлений, неголений, неначе після нічного бенкету.

— Дещо маю, старий, але нічого такого, що могло б примусити тебе скинути капелюха.

— Розповідай!

— Я забіг у Плоєшти на телефонну станцію. Там, до речі, телефоністками гарні дівчата. Такі, ніби їх наймали на роботу по конкурсу, єдиним критерієм якого була краса…

— Добре!.. Добре!..

— Добре! Повертаюся до справи. Говорив із телефоністкою, яка вчора чергувала. Розумна дівчина! Про красу нема чого й казати…

— І про що ти дізнався?

— Уяви собі, як поталанило! Я дізнався, Дуку, про зміст розмови з Монте-Карло.

— Як же?

— Дуже просто! Той, що видавав себе за Сіміонеску, попросив телефоністку втрутитися і повторювати в один і в другий кінець, бо з якоїсь причини зіпсувалася лінія, і він погано чув. Щасливий випадок, який дав можливість телефоністці дізнатися про розмови.

— Тобто?

— Коротко кажучи; дядько із Монте-Карло на ймення Сол — яке смішне ім’я! — повідомляв племінникові у Бухаресті, що його двоюрідний брат, на ім’я Балтазар, неодмінно прибуде у понеділок і, отже, щоб він чекав на нього.

— Де чекав на нього?

— Він не уточнив. Та неважко припустити де. В аеропорту або На вокзалі, якщо не приїде, був а, власного машиною.

— Це все?

— Все! Ну, що ти думаєш, Дуку?

— Балтазар прибуває у понеділок! — прошепотів Дуку ніби тільки про себе і не чуючи Богданового запитання.

— Хочу тобі повідомити, що я також дещо розслідував про цього так званого Сіміонеску.

— Балтазар прибуває у понеділок! — прошепотів Дуку і подивився на Богдана особливо-серйозно, аж той здригнувся. Між іншим, і голос, яким вимовлено було ті слова, був такий серйозний, якого Богдан ще ніколи не чув.

Схвильований і стривожений так, що не міг побороти свою слабість, — Богдан вважав за слабість те, що відчував, — він ображено відповів:

— Та хай йому біс! До понеділка ще п’ять днів. За той час ми, може, ще зуміємо намацати отого «племінника».

— Мій хлопчику, йдеться про Балтазара!

Богдан відчув деяке роздратування у голосі свого друга.

— Якого Балтазара?

— Бал-та-зарі. О боже, невже ти не розумієш? Великого Балтазара!

Богдан стукнув себе у лоб долонею. Потім одразу ж недовірливо поглянув на Дуку.

— Дуку, а чи не зайшли ми занадто далеко? Він, невже він?

— Це був би єдиний випадок, коли б я зрадів, якби ми дійсно, як ти висловився, зайшли занадто далеко. Та боюся, що ні.

— Балтазар!

— Так, Балтазар.

Богданові схотілося запалити. Він узяв цигарку і жадібно затягнувся. Дуку теж. Вони курили мовчки, майже забувши один про одного. Палили і думали про Балтазара. Вірніше, про його біографію.

Що було в ній правдою, а що легендою? В архівах кожної служби контррозвідки малося досьє «Балтазар», у якому найважливішим документом була його біографія. В загальних рисах однакова, з різними деталями в залежності від кількості одержаної додаткової інформації тою чи іншою із служб.

Балтазар! Справжнє ім’я? Зовсім ні! 3 усього видно, що його справжнє Ім’я невідоме навіть головному управителеві шпигунського тресту «Небел», на утриманні якого він перебував.

Відносно його походження інформація була туманна і суперечлива. З деяких версій Балтазар був сином індійця, з інших — іспанським циганом. Та більшість твердили, що він є сином індійського принца і англійки. (Дехто говорив, що його мати португалка).

Про його дитинство і юнацький вік джерела також суперечили одне одному. Деякі твердили, що в шестирічному віці він нібито утік із дому і став учнем брахмана-кочівника, інші — що він виріс у Тібетському монастирі, звідки чи то втік, чи то йому дозволили піти ще в юнацькі роки. Зате всі твердили, що один час він був буддійським священиком у храмі Тадж-Махала, а потім факіром, який влаштовував видовища на майданах Калькутти, Бомбея, Хайдарабада і Мадраса. Будучи буддійським священиком та факіром, він немов творив чудеса — навіть мертвих міг. воскресити, але безсумнівно це вже була легенда.

Починаючи з 1954 року, відомості про його біографію стають дещо точнішими. Отож після 1954 року Балтазар жив у Гонконгу, де він був хазяїном ігорного дому і оптовим торгівцем наркотиками, а через два роки став найгрізнішим піратом Індійського океану. Він дістає собі яхту з Дизельним мотором, набирає екіпаж із професійних піратів і контрабандистів і вирушає в похід по південних морях, грабуючи пасажирські пароплави. Подеколи він обстрілює з кулемета екіпажі і пасажирів, убиваючи їх. Нападаючи на пароплав, його вітрильник підіймав на щоглі не чорного прапора з традиційною _ емблемою піратів — череп над двома схрещеними кістками, — а прапор лазурового кольору із зображенням індійського храму.

Сп’янілий від успіхів Балтазар стає хазяїном цілої флотилії моторних суден, замаскованих під рибальські вітрильники, з ними він продовжує піратські напади в Індійському та Тихому океанах.

Успіхи Балтазара викликають заздрість інших піратів, які діють у південних морях, головним чином Чіана, найнебезпечнішого і найсйльнішого пірата. Між Балтазаром та Чіаном вибухає війна не на життя, а на смерть. Кожен із них бажає позбавитися конкурента. Кілька разів відбуваються справжні морські баталії між їхніми флотиліями. Та жодна з них не стає вирішальною. Конфлікт продовжується і на суші, він набуває найрізноманітніших форм та засобів, серед них і зовсім нечесних. Одного по одному заарештовують внаслідок доносів прихильників то Чіана, То Балтазара.

Це до певного дня… Чіан дістає достовірне повідомлення, що вночі двадцять джонок, навантажених опіумом та героїном, намагатимуться пробратися до гонконгського порту. Чіан із своєю флотилією виходить у відкрите море і атакує джонки, навіть не запідозрюючи, що його Заманули в пастку. Джонки, в яких замість опіуму та героїну були Балтазарові люди, дають відсіч. Чіана тяжко поранено. Він зумів на шлюпці залишити поле бою, та доки дістався до берега, помер від ран, Балтазарові дихається легше. Та не довго, Чіанова дружина бере банду в свої руки. Вона виявилася ще кмітливішою і жорстокішою, ніж її покійний чоловік. Банда діє жвавіше чи від набору нових членів, чи від кооперування з іншими дрібнішими піратами, які до того часу діяли самостійно. Тепер піратка нападала не тільки на пасажирські пароплави, а й на порти, за що в Японії, Таїланді, Гонконгу та на Філіппінах була обіцяна винагорода в десятки тисяч доларів тому, хто видасть цю відому піратку. Та зрадників не знайшлося, бо коли б хто-небудь і поласився на гроші, його б викрили і вчасно ліквідували. А Балтазар? Усі, абсолютно всі твердять, що Балтазар перший залишив поле бою. Та яким чином він вийшов із гри, існує дві версії. Перша: Балтазар, зрозумівши, що не зможе перемогти дружину Чіана, продав свій флот і залишив їй вільне поле діяльності. Інша версія більш сенсаційна: ніби піратка зустрілася з Балтазаром і заявила, що ладна відкупити його флот за надзвичайно великі гроші, аби Балтазар облишив «діло». Та Балтазара так вразили чари удови Чіана, що він запропонував їй безкоштовно всю свою флотилію й, окрім того, дав слово честі, що покидає піратську діяльність. Версія також твердить, що вдова Чіана, у свою чергу заполонена красою Балтазара, запропонувала йому стати її чоловіком і найпершим помічником. Балтазар ніби ввічливо відмовив їй, натякнувши, що два кинджали в одних піхвах не вміщаються. Тоді пані Чіан подарувала йому свій портрет у золотій рамі з діамантами. А через рік, довідавшися, що поліція із Макао пропонує двадцять тисяч доларів тому, хто дістане для неї фотографію удови Чіана, Балтазар з обережності поспішив повернути власниці її портрет.

Намагаючись пояснити, що, змусило Балтазара стати піратом, усі погоджуються, що де була любов до авантюризму, чарівна спокуса ризику цієї професії, ризику дуже великого, якщо мати на увазі, що спійманих піратів розстрілювали зразу ж без суду. На користь цієї версії свідчить і той факт, що, як усім відомо з його біографії, він мав величезну суму грошей ще й до того, як став хазяїном ігорних притонів чи піратом. З тих же джерел відомо, що Балтазар, погодившись працювати для шпигунського тресту «Небел», зробив це не заради грошей, а також через любов до авантюр.

Біографія Балтазара, сенсаційна. ще й до того, як він почав працювати для шпигунського тресту «Небел», починає поповнюватися фактами зовсім невірогідними, особливо за два роки його перебування у Європі. Спочатку у Марселі, де протягом кількох місяців його бачили у товаристві знаменитого голови банди, потім у Неаполі, де він заприятелював з головним управителем тресту. Усі чутки підтверджують, що для того, щоб примусити погодитися на його умови, — ці умови нам не відомі, — Балтазар украв і сховав головного управителя, одного з тузів гітлерівського військового шпигунства, який під час війни одразу після Дюнкерка, зумів прослизнути до Англії, щоб підтримати зсередини «операцію Зеельове» [1].

Коли Гітлер відмовився від плану нападу на острів, той ас зумів покинути територію Великобританії так, що це й досі лишається загадкою для Інтеллідженс сервіс.

Незабаром після того, як Балтазар став працювати для «Небел», — контррозвідки різних держав почали отримувати повідомлення про незвичайну діяльність якогось, шпигуна, про котрого раніш нічого не було чути. Але знали про нього дуже небагато, лише його ім’я, звичайно, запозичене, — Балтазар. Та хто насправді той Балтазар і як він зумів набути такої слави, ще ніхто не знав. Так само не було відомо і на кого він працює.

Дивовижним і незрозумілим здавалося те, що слава Балтазарова випередила його дії: коли взнали про його діяльність, то вона цілком підтвердила його славу. Безсумнівно, що служби безпеки, особливо служби безпеки великих держав, забили тривогу ще тоді, коли було відомо тільки те, що на небі міжнародного шпигунства з’явилася зірка першої величини, ім'я якої поки що було Балтазар та яка скоро стане Великим Балтазаром, супершпигуном, що прославиться не тільки визначними результатами, але й своєрідними методами, здебільшого загадковими та незрозумілими.

Одною з особливостей стилю роботи Балтазара було те, що його тріумфальний шлях здебільшого був усіяний трупами.

Ніщо не може так дуже шкодити шпигунові, як його слава. Адже у більшості випадків шпигун стає відомим або коли його арештовують і дізнаються про його діяльність, або коли він піде з цієї роботи і опублікує свої мемуари. Зате Балтазар був винятком із цього правила. З абсолютно всіх варіантів його біографії випливало, що він прославився після перших же дій, які дістали великий розголос.

В уяві обох виникли відповідні образи всуміш із випадками фантастичної Балтазарової біографії. Цигарки давно дотліли, і недокурки, роздушені у попільниці, скидалися на покручених черв’яків.

— Дуку!

Стомлений Богданів голос лунав ніби; здалеку.

— Так.

— Чим ти собі пояснюєш Балтазарову славу?

— Скажи краще — популярність.

— Хай популярність.

— Ти, мабуть, забуваєш, щовін працює для «Небел».

— Так, працює для тресту «Небел». То й що? Мені все одно нічого не зрозуміло. Історія шпигунства не знає жодного шпигуна із дзвінками. Балтазар єдиний, хто порушує найелементарніші умови своєї професії — таємничість і прикрашає себе дзвінками й балабончиками.

— Та це ж ясно, мій хлопчику: реклама — душа комерції. Балтазар шпигує' не на одну країну, а на шпигунський трест, який не належить жодній країні. Через своїх агентів трест дістає якусь інформацію і перепродує її тому, хто більше заплатить. Звичайно покупці знаходяться завжди. Допустимо, ти очолюєш трест медикаментів, і ось одного чудового дня хтось за певну суму пропонує тобі секрет виготовлення нового антибіотика, розробленого конкуруючою фірмою, яка вклала. безліч доларів у наукові досліди. Ти, не довго думаючи, платиш. Платиш, бо ти можеш негайно почати виготовлення цього антибіотика, не витративши жодного долара на наукове лабораторне дослідження; платиш, бо можеш викинути відповідний антибіотик на ринок по меншій собівартості І раніше, ніж конкуруюча фірма. Зрозуміло? Трест «Небел» не виробляє жодного товару. Предметом його діяльності є перш за все роздобування інформації Індустріального характеру та її збут. Отже, реклама потрібна і трестові «Небел» так само, як і кожному іншому підприємству. Цим хочу сказати, що трест може тільки виграти, якщо зацікавлені особи довідаються, що серед його агентів є й такі, як Балтазар.

— Хіба може бути, що трест «Небел» має і службу реклами?

— А чом би й ні? Якщо про Балтазарові успіхи так багато твердять у зацікавлених колах, інакше кажучи, якщо вони стають відомі і поза трестом, то в мене є всі підстави припускати, що це справа рекламної служби тресту «Небел». Звичайно, ми не повинні думати, що та служба чи контора — називай її як тобі до вподоби— популяризує діяльність тресту рекламами на такий зразок: "Звертайтеся до нашої фірми, котра може постачити вам будь-який вид секретної інформації» і т. д. і т. п. Та деяку рекламну діяльність, специфічну і певною мірою таємну, вона звичайно провадить. Тому що трест зацікавлений не лише запропонувати «товар» клієнтам, але важливо, щоб вони попросили його про це самі.

- І ти гадаєш, що існує попит на такий товар?

— Я певен.

— Можливо, ти маєш рацію. Та мені все це здається якимсь безглуздям. Як це так — я, підприємство ікс, можу звернутися до тресту з проханням дістати Мені на підприємстві ігрек якийсь секрет виробництва, у якому я зацікавлений, хоч добре знаю, що цілком Можливо, що в той же самий час підприємство ігрек, у свою чергу, просить трест украсти в мене секрет виробництва предмета, у яке я вклав мільйони?

— У тому-то і весь парадокс, Богдане, мій хлопчику! До тресту звертаються і підприємства-жертви. Що робити? Афери є афери, і ти прекрасно знаєш, що всі афери брудні. Звертаючись до тресту, зацікавлені підприємства у той самий час вживають особливих заходів безпеки, щоб уберегти свої власні таємниці від небезпечних агентів тресту. І не тяжко уявили, який рекламний ефект викликає і в потерпілих, і в тих, що виграли, коженуспіх «Небел». Так, саме в цьому і полягає парадокс: підприємства, звертаючись за послугами до тресту, фактично звертаються до свого найбільшого ворога. На початку шпигунський трест «Небел», чиї акціонери не знають один одного, як ніхто не знає й того, як виник цей трест…

— Але вважається… — перебив його Богдан.

— Так, вважається, що акціонери — це колишні нацистські заправили, слід яких згублено. Та що я хотів сказати? Ага! Що трест, який напочатку існував дуже скромно, тепер надзвичайно зріс і дістає такі прибутки, що у кінці кожного року дає, кажуть, своїм таємним акціонерам мільйонні дивіденди.

Пролунав дзвінок, Дуку взяв трубку. Відбулася коротка незначна розмова. Потім кілька хвилин він роздивлявся кінець синього олівця з такою увагою, що можна було подумати, Ніби він вперше за своє життя бачить заструганий олівець. Насправді ж він думав. Богдан знову прочитав на обличчі свого друга ту серйозність, яка недавно так схвилювала його:

— Чоловіче, знаєш, про що я думаю? Що волхв…

— Який волхв?

— Балтазар! Бо хіба ж не Балтазаром звався один з трьох святих волхвів, які прийшли вклонитися новонародженому Ісусові?

— Так. І що ти хочеш тим сказати?

— Хочу сказати, що коли Балтазарова слава, як ти гадаєш, є результатом діяльності рекламної служби тресту, то, можливо, волхв не такий уже й страшний, як може здатися з чуток? Знаєш приказку: не такий страшний чорт…

Дуку стенув плечима:

— Мій хлопчику, слова це те саме, що й жіночі обійми. їх можна пояснити по-різному. Ти кажеш: «…то, можливо, волхв не такий уже й страшний, як може здатися з чуток». Та все це залежить від того, що ти розумієш під словом «страшний»? Я згоден з тобою, що в його біографії, крім правди, є багато домислу, та яким би суттєвим той домисел не був, ми повинні визнати, що тут ідеться про аса своєї справи. Минуло уже кілька років, як я працюю у контррозвідці, і протягом усього цього часу я ніколи не відчував, що не мав задоволення. В розумінні успіху. Та знай, що зараз мене вперше полонить жах. Я гадаю, мій хлопчику, що на нас чекає дуже тяжка робота. Від самого початку надзвичайно тяжка, якщо врахувати те, що ми нічого не знаємо, крім того, що Балтазар, Великий Балтазар прибуває в понеділок.

— Прибуває в понеділок, і ми не знаємо навіть, як він виглядає, Щоб належно його зустріти.

— Не знаємо, та якщо правда, що твердять в біографії, то нас може потішити, що цього не знає ніхто. А хіба це не дивно? Відома його біографія, йому приписують багато подвигів — декотрі, можливо, навіть видумані,— і ніхто не відає, який він на вигляд. Але тішитися не досить. Ми повинні щось робити. До понеділка ще п’ять днів.

— Ти говориш так, ніби це п’ять місяців.

— Звичайно, термін дуже малий, щоб ми могли зустріти Балтазара з квітами, коли він ступить ногою на землю Румунії, Та за ті п’ять днів, що маємо, ми, може, нападемо на слід того, що вдавав Сіміонеску.

— Відносно Гаспара у мене ще є дещо у сагайдаку.

— То ти вже охрестив і цього. Скажи, будь ласка, чому й досі мовчав?

— Бо ти винен. Ти мені сказав, що Балтазар, який прибуває в понеділок, та сама особа, що і Великий Балтазар, і я, приголомшений цією сенсацією, забув, що у мене ще є деякі новини.

І цю мить задзеленчав телефон. Дуку взяв трубку. На другому кінці проводу полковник запитав:

— Чи повернувся Богдан з Плоєшти?

— Щойно зайшов, товаришу полковник.

— Обидва приходьте до мене!

II. ДЕЯКІ ВКАЗІВКИ ПРО ДРУГОГО ВОЛХВА

Вони вже майже півгодини були в полковника Рареша, а Богдан ще не скінчив свою доповідь. Полковник його кілька разів переривав, він вимагав подробиць, за подробицями йшли припущення, і лише тепер, майже через півгодини, Богдан мав змогу вийняти з сагайдака те, що було там на дні.

— Товаришу полковник, якщо ми не знаємо Балтазара, — а тому не зможемо впізнати його, коли він приїде, — нам залишається лише впізнати Гаспара.

— Він хоче сказати, — Лжесіміонеску, — вважав своїм обов’язком пояснити Дуку. — Ви знаєте його звичку давати імена й прізвища.

— Товаришу полковник, я не знаю, чи завжди я в доброму гуморі, та цього разу, здається, влучив у ціль. Якщо нам доведеться мати справу з цим волхвом Балтазаром і якщо ми не знаємо справжнього імені того, що видавав себе за Сіміонеску, чому б не дати йому імені волхва, тобто Гаспара. І хто знає, може, є ще й третій волхв — Мельхіор?

— Назви його й Гаспаром, якщо це тобі до вподоби! Та скажи, будь ласка, що з тим Гаспаром?

— Товаришу полковник, з усього видно, що Гаспар не плоєштянин. Він звідси, з Бухареста.

— Це припущення? — спитав полковник.

— Трохи більше, ніж припущення. Я поясню. Після того, як із телефонної розмови з Монте-Карло я дізнався, що якийсь Балтазар повинен прибути до нас у понеділок, я спитав сам себе: «А хто ж у понеділок зустріне Балтазара?» І тому, що питання мені здалося каверзним…

— Як це так, каверзним? — перервав його Дуку.

— Так, каверзним. Через те, що на початку розслідування було приречене залишитися без відповіді. А тому, що це питання здалося мені занадто каверзним, я подумав, що, може, тому, хто видавав себе за Сіміонеску, дуже не повезло і хтось із сусідів випадково побачив його, коли він заходив чи виходив із квартири подружжя Сіміонеску. І повинен вам сказати, що, на наше щастя, є свідок.

— Це вже дає хоч якийсь шанс, — кинув Дуку.

Богдан не відповів. Вийняв з нагрудної кишені згорнутий аркуш паперу, розгорнув його і поклав на письмовий стіл перед полковником.

— Будь ласка, перед вами заява свідка Денешана Петру, інженера за професією.

Полковник Рареш, у якого далекозорість ще тільки починалася, трохи відсунув папір до потрібної віддалі і уважно почав читати таке:

"У понеділок, 14 червня цього року, близько 21 години, я повернувся додому з міста. Хочу зразу ж уточнити, що мешкаю в одному парадному і на одній площадці сходів з сім’єю Сіміонеску (я займаю дев'яту квартиру, а вони — десяту). Коли я відмикав французький замок моєї квартири, відчинилися двері у сусідів, І я побачив чоловіка, що вийшов звідти. У мене було враження, що, побачивши мене, він здригнувся, і тоді я одразу запідозрив щось недобре. Та підозра розвіялася, коли вія замість того, щоб хряпнути дверима, як, здається, хотів це зробити, просунув голову в двері й дуже природно гукнув: «Ще раз на добраніч і цілую ручки». Я зайшов у квартиру і тому, що цілий день вікна були зачинені, то перше, що я зробив, — відчинив їх. Я встиг побачити того чоловіка, коли він сідав у машину, яка, як це не дивно, стояла навпроти іншого парадного. Машина — "фіат-1300». Номер точно був бухарестський, та я його не запам’ятав. Номер з чотирьох цифр, якщо не помиляюсь, і, здається, серед тих цифр були одна п’ятірка й одна семірка.

Тому, що я того чоловіка бачив лише кілька секунд, мені майже неможливо описати його. Це мій великий недолік, що я не можу запам’ятовувати фізіономії людей. Із тої ж причини не певний, чи зміг би я пізнати його, якби зустрів ще раз.

Це все, що я знаю й можу заявити з цілковитою відповідальністю».

Полковник голосно й повільно прочитав це свідчення Денешана, виділяючи голосом деякі слова. Закінчивши читання, він спитав:

— Припускаю, що ти намагався дізнатися, де стоять ті п’ятірка й семірка у номері машини!

— Так, товаришу полковник, але свідок цього не міг пригадати. Навпаки, я сказав би, що через мою наполегливість Денещан зробився ще більше невпевнений. Зрештою, може бути, що номер фальшивий,

— Якщо номер фальшивий, — замітив Дуку, — то це означало б, що й твоє припущення, що власник машини бухарестець, теж не відповідає дійсності.

— У такому разі, перш за все ми повинні б дізнатися, чи фальшивий той номер, чи ні? Хоча, з певної точки зору, це, мабуть, все одно, що шукати голку в стіжку сіна..

— Дозвольте, товаришу полковник, — знову втрутився Дуку.

— Будь ласка, Менеїле!

— Товаришу полковник, ми, звичайно, повинні будемо шукати голку в стіжку сіна, виходячи з тих двох імовірних цифр, вказаних Денешаном. Особисто я не гадаю, що номер машини фальшивий. Гадаю, що дійсно цей так званий Сіміонеску — мешканець Бухареста.

— На чому грунтується таке ваше твердження?

— Лише на логічних міркуваннях. Якщо номер був би фальшивий, то навіщо він зупиняв машину біля парадного Б, а не біля парадного А, як було б природно? Адже тоді будь-який захід обережності був би зайвим. Та той факт, що він зупинився біля іншого парадного, говорить за те, що обережність примусила його так вчинити.

— Обережність? — засумнівався Богдан. — Якби номер був справжній, обережність підказала б йому поставити машину в кінці будинку, на розі вулиць, де, між іншим, недалеко є стоянка для машин, а звідти дійти пішки,

— Ваше зауваження не позбавлене логіки, Богдане. Тільки ви не рахуєтесь із чимось суттєвим. Чи була в отого удаваного Сіміонеску причина боятися? Так, якщо він з Плоєшти, ні, якщо він з Бухареста. І крім того, він ішов напевно: знав, що сім’я Сіміонеску в той час слухала «Ріголетто» у виконанні баритона Паскутті.

— Звідки ти взнав? — спитав Богдан, якому зразу ж це питання здалося трохи наївним.

— Е, звідки взнав! Він підстерігав їх і побачив, коли вони від’їхали. Отож, знаючи, що Сіміонеску нема вдома, піднявся сходами до третього поверху, відімкнув французький замок ключем, підібраним раніше, і дістався до мешкання. Ризик? Лише в одному — коли б хтось із сусідів побачив чужу людину, яка намагається зайти до квартири подружжя Сіміонеску, і підняв тривогу. Та, на його щастя, цього не сталося. Як я казав, він зайшов до квартири, зробив замовлення і через певний час…

— Через тридцять шість хвилин, — уточнив Богдан.

— … зв’язався з Монте-Карло. Та йому все ж трохи не повезло. Коли вже виходив, його побачив Денешан.

— Якщо все було так, як припускає товариш майор Менеїле, — перед начальником друзі не говорили на «ти», — тоді ця маленька невдача може бути фатальною для отого Гаспара, бо машину ми безсумнівно знайдемо.

— Ви гадаєте, що він один Із знайомих сім’ї Сіміонеску? — спитав полковник.

— Дуже можливо, — висловив свою думку Богдан. — В усякому разі, Гаспар попередньо намагався дістати інформацію про подружжя Сіміонеску і взнав про їхнє захоплення оперною музикою. Цей пан чи сам, чи зі спільниками, а діяв упевнено.

— Як саме — діяв упевнено? — спитав полковник.

— Бо знав, що принада з оперними квитками дасть бажані наслідки. З іншого боку, той факт, що Гаспар зайшов до сім’ї, користуючись підібраним ключем, змушує допустити, що людина, яка дістала зліпок ключа, ходить до подружжя Сіміонеску.

— Яка ваша думка, Менеїле?

— Товаришу полковник, я гадаю, що не зайвим буде почати розслідування серед друзів і знайомих сім’ї Сіміонеску. Бо можливо, що удаваний Сіміонеску дістав цю інформацію не безпосередньо, а через другі руки, тобто від когось із знайомих сім’ї Сіміонеску.

— Якщо це так, то нам буде дуже нелегко знайти Гаспара, — сказав Богдан. — Сім’я Сіміонеску має багато друзів і знайомих. Особисто я не гадаю, що нам пощастить.

Якийсь час усі мовчали. Трохи згодом Дуку спитав:

— Товаришу полковник, чи знаєте, що мене найбільше турбує? Я ставлю собі питання: що шукає Балтазар у нашій країні?

— Звичайно, Менеїле, він прибуде не помилуватись чудовими ландшафтами.

— Товаришу полковник, Балтазар — це не звичайний агент, якими були багато тих, що ми їх знешкодили. Він — Великий Балтазар. А якщо так, то природно поставити питання: «Чому він прибуває?» Адже супершпигун виконує не будь-яке завдання, він хоче викрасти дуже важливий секрет.

— Правильно, Менеїле. Бачу, ви самі знайшли відповідь. Але чого ви тривожитеся?

— Товаришу полковник, зрештою, що означає «дуже важливий секрет?» В Кожній галузі діяльності бувають дуже важливі секрети, Секрети в економіці, нашій внутрішній і зовнішній політиці й тому подібне.

— Звичайно! І я не розумію, на що ви натякаєте?

— Зараз зрозумієте, товаришу полковник. Нам усім трьом відомо, що кілька років тому трест «Небел» особливо цікавився винаходом академіка Робеску. І про тодішній винахід професора можна сказати, що по секретності він був найважливішим.

— Безсумнівно, був, Менеїле.

І все ж трест не посилав до Бухареста супершпигуна. А якщо справа стоїть так, я цілком правомірно ставлю собі питання: а чи не йдеться цього разу, про якийсь зовсім надзвичайний секрет?

— Навіщо ви ускладнюєте, — захоплено вигукнув Богдан. Бо з усіх якостей, які він помічав у свого друга, він найбільше, дивувався з його здатності розумового теоретизування. Хоч і немає безпосереднього зв’язку між діяльністю філософа, наприклад, і офіцера безпеки, але Богдан прийшов до переконання — відтоді, як він працює разом з Дуку, — що офіцерові безпеки розум філософа якщо й не необхідний, то, в усякому разі, дуже допомагає.

— Навіщо? — перепитав Дуку. — Мені здається дуже природним поставити собі таке питання. Мова йде про шпигуна, прозваного Великим Балтазаром, чия біографія, хоч до деякої міри й вигадана, більш-менш приголомшує. Мені важко повірити, що трест погодився б надіслати його, коли ставка не була б варта ризика, якому підпадає Балтазар. Галузь роботи, в якій Балтазар досяг великих успіхів, його найулюбленіша ділянка — це секрети виробництва, але це не значить, що його не цікавлять таємниці іншого роду. Навіть у таких випадках ризик не був таким, щоб дуже налякати його! Може, лише через те, що законодавство в мирний час у більшості капіталістичних країн не. дуже суворе до шпигунів, зате зовсім по-іншому дивляться на це в нашій країні. Трест «Небел» знає, бо переконався з власного досвіду, коли намагався викрасти креслення апарата, винайденого академіком Робеску, як добре організована у нас служба контррозвідки, як знає й те, якою важливою є допомога, що ми одержуємо її з боку громадян.

— Так, трест усе це знає і все одно ризикує посилати Балтазара. Чому? Тому, що, як я вже говорив, ставка гри така важлива, що перевищує ризик втратити Балтазара. У такому випадку я маю право поставити собі питання: якою саме найважливішою таємницею цікавиться трест «Небел»?

— Гадаєте, нам треба неодмінно про це знати? — трохи скептично спитав Богдан.

— Неодмінно. Я вам поясню чому. Що ми знаємо про Балтазара? Знаємо, що він прибуває в понеділок, Та зате ми зовсім не знаємо, який він на вигляд. Що нам відомо ще? Що хтось, людина, яка видавала себе за Сіміонеску, чекатиме на нього. Але де саме, теж не знаємо, Може, на вокзалі, в аеропорту, та не виключено, що зустріч може відбутися в приватному будинку. Потім Балтазар приступить до роботи, і ми не зможемо якимсь чином перешкодити йому, бо не знаємо його… Та якщо б ми змогли дізнатися про ті таємниці, які зараз у якійсь особливій ієрархії посідають перше місце, становище було б зовсім іншим. Чому? Тому, що замість того, щоб чекати Балтазара в аеропорту, на вокзалі чи на прикордонних заставах, ми чекали б його в тих місцях, де він, будучи змушеним діяти, рано чи пізно обов’язково з’явився б.

— Це ідеальне побажання, Менеїле.

— Яке, визнаю, нелегко виконати, товаришу полковник.

— Навіть неможливо, Менеїле, зовсім неможливо. Кожне Міністерство, кожний науково-дослідний інститут, промисловий центр, одне слово, кожне підприємство і в столиці й на периферії має більші або менші таємниці. Це означало б, що всі вони зробили відбір, склали список і відмітили найважливіше, передавши його якомусь органу, в чиї обов’язки ввійшов вибір супертаємниці з безлічі таємниць. Уявляєте, якої величезної роботи в усіх ланках вимагає така операція? З другого боку, ми не можемо обминути суб’єктивного фактора в оцінці ступеня секретності вивчених матеріалів, не кажучи вже про компетентність. Ви говорите: супершпигуна може цікавити лише таємниця найбільшого значення. А хіба є загальноприйнятий критерій оцінки того, що означає секретно, дуже секретно чи, скажімо, суперсекретно? Як ми можемо бути певними, що те, що ми вважали б таємницею найвищого ступеня, є таке вже необхідне й для тресту «Небел»? Балтазар прибуває, щоб отримати якусь інформацію. Ви говорите, що та інформація повинна бути якнайнезвичайнішою, бо інакше він, Великий Балтазар, не прибув би по неї. Та, повторюю, я зовсім не певен, що інформація, яку він хоче отримати, інформація виключної І ваги для нього, становить і для нас таку саму вагу. Чому? Тому, що ми не відаємо, хто замовив її йому, а основне, не знаємо, що саме переслідує замовник. Інформація не має цінності сама по собі, а вартість її велика, дуже велика чи неоціненна залежить від її практичної ваги для того, хто її потребує.

— Товаришу полковник, а може, нам варто все-таки було б спробувати?

— Як саме, Менеїле?

— Товаришу полковник, так, як ви оце поставили питання, ви цілком маєте рацію. Труднощі, відбору, по- перше, самих інститутів та підприємств, а по-друге, їхніх робіт, по ступеню їх важливості, величезні. Але може бути таке, що трест зацікавився якимсь науковим відкриттям чи винаходом такої величезної важливості, що в даний момент він для безпеки нашої держави є таємницею номер перший, найголовнішою таємницею, відомою керівництву нашою державою на найвищому рівні.

Полковник подумав трохи і сказав:

— Гаразд, Менеїле, ми поговоримо про це з товаришем генералом. Якщо є таємниця номер перший, то нам буде набагато легше протистояти діям Великого Балтазара.

Богдан запалив цигарку й тому, що був сам, то затишно вмостився у кріслі, задерши ноги на письмовий стіл. Щойно він закінчив допитувати Денешана, викликавши його ще раз. Цей останній допит мав Цілком визначену мету: дістати від Денешана якнайдетальніший опис зовнішності того, хто видавав себе за Сіміонеску. Всупереч попередньому запевненню Денешана, що він не запам’ятовує облич, він на превелике Богданове й лейтенанта Педурару задоволення довів цілком протилежне. Лейтенант Педурару був присутній на допиті, сидів збоку за столиком біля вікна і весь час. малював у альбомі, тримаючи його на колінах.

Після того, як Денешан скінчив опис «волхва Гаспара», лейтенант Педурару встав і, підійшовши до Денег шану, поклав перед ним аркуш з альбома.

— Товаришу Денешане, скажіть, будь ласка, чи цей малюнок хоч трохи схожий на людину, яку ви бачили, коли вона вийшла з квартири сім’ї Сіміонеску?

Денешан, подивившись уважно на портрет, мальований зі слів, сказав Богданові:

— Товаришу капітан, подібність є, але в дійсності, Хто не бачив цієї людини, ледве чи зможе пізнати її за цим малюнком.

— Отже, на вашу думку, той, хто бачив цього чоловіка, міг би пізнати його за цим малюнком?

— Гадаю, що міг би, товаришу капітан.

— У такому разі ви зробили нам велику послугу і я вам дуже вдячний.

За кілька хвилин, взявши цей малюнок, Богдан рушив до Плоєшти, щоб поговорити з Паулем Сіміонеску, Сіміонеску саме годував екзотичних рибок у дуже гарному акваріумі,

Після обов’язкових вступних слів, у яких, звичайно, мовилося про екзотичних рибок, про яких Сіміонеску знав дуже багато, Богдан вийняв з портфеля малюнок і поклав його перед ним.

— Товаришу Сіміонеску, прошу вас сказати, чи не схожий цей портрет на кого-небудь з ваших друзів чи знайомих?

Минуло кілька хвилин, аж нарешті Сіміонеску мовив:

— Схожий на Парасківа.

— Хто такий Парасків? Друг?

— Ні, зовсім ні. З Парасківом Пенделяну я познайомився в опері. Два, а може, два з половиною місяці тому,

— Як ви познайомилися?

— Під час антракту в буфеті. Я був у театрі з дружиною і стояв тоді збоку, чекаючи, поки біля буфету поменшає людей. Він стояв спереду і, підійшовши до мене, спитав, ніби давній знайомий, що мені купити. «Щоб вам не стояти в черзі!» — пояснив він. Великим моїм недоліком є те, що коли мене захоплюють зненацька, я не завжди реагую так, як мені хотілося б. То я й сказав йому, що хочу лише оранжаду для дружини. Коли він прийшов з оранжадом і відрекомендувався, то сказав, що сидить праворуч від мене і що лише як сусід дозволив собі звернутися до мене. Щиро кажучи, я й не помічав його, але я, мабуть, розбазікався…

— Прошу вас, говоріть усе, — попрохав Богдан, — мені цікаві всі подробиці.

— Хочу сказати, що як буває часто в подібних випадках, розмова налагодилася, і мені не було чого жалкувати, бо Парасків Пенделяну виявився товариською і дуже культурною людиною з грунтовними знаннями у галузі музики. Наступного антракту ми знову зустрілися. Цього разу наша розмова теж була приємною, особливо коли я дізнався, що в нас загальне захоплення: колекціонування старих монет. Після вистави ми запропонували підвезти його додому, на машині, але він теж прибув на власній.

— Яка в нього машина?

— «Фіат-1300».

— Номера ви, звичайно, не запам’ятали?

— Ні тоді, ні вдруге.

— Коли вдруге?

— Бо ми ще бачилися в опері.

— Випадково?

— Не зовсім. Якимсь чином ми призначили побачення,

— Що ви розумієте під словами «якимсь чином»?

— Перед тим, як попрощатися, він сказав, що через Два тижні прийде на виставу «Богема». Моя дружина відповіла, що й ми хочемо піти на неї. Деталь, яка, здається, не позбавлена для вас ваги: на спектаклі «Богема», не знаю, як вже це йому вдалося, але Парасків знову сидів праворуч від мене.

— Дійсно, подробиця важлива. Але прошу вас розказуйте далі.

— Після вистави він так просив повечеряти разом, що зрештою ми погодилася. Ми вечеряли в ресторані Капша. Це був дуже приємний вечір. Я вам говорив, що Парасків дуже товариська людина. Тобто цілковита протилежність нам. Може, тому нам було так добре в його товаристві. Здається, ми йому теж сподобалися, бо він досить часто дзвонить нам, цікавиться моїм здоров’ям, — між іншим, досить підупалим, — питає, коли ми знову приїдемо в Бухарест.

— Може, ви знаєте номер його телефону?

— Ні! Вів нам повідомив, що недавно одержав квартиру в новому будинку і, не зважаючи на повторне прохання, йому телефон ще не поставили.

— Тоді, може, він дав вам свою адресу?

— Сказав, що мешкає на бульварі Ровделулуй, шість.

Богдан записав адресу, хоча був певен, що Парасків

Пенделяну — якщо це прізвище не вигадане — мешкає зовсім в Іншому місці.

— Чи не запрошував він вас до себе в гості?

— Ні! Зате сам напросився…

— Ви сказали: напросився? — хотів уточнити Богдан.

— Що правда, то правда — напросився. Ось як це сталося. Минуло, мабуть, тижнів зо два. Так годині об одинадцятій я почув дзвінок, пішов подивитися, хто там, і коли відчинив, то дуже здивувався, побачивши Парасківа. Почув, звичайно, тисячу пробачень, що він мене турбує, не попередивши

— І чим він мотивує, що не попередив вас?

Сказав, що їде з Брашова і що, коли звідти від’їздив, було ще так рано, що не посмів дзвонити. Як я вже згадував, він тисячу разів пробачився, а потім пояснив мету візиту. Приїхав порадитись про якісь старі монети, які він хотів купити в одного колекціонера. «Знаєте, — сказав він мені,— більшість цих монет мені відомі, і я знаю, чого вони варті, і є деякі, що бачу їх вперше. Тому я вирішив звернутися до вас, як особи компетентної». З тих тридцяти монет, які він висипав на стіл, лише половина становила інтерес для серйозного колекціонера. Тому я тоді зразу ж подумав, що Парасків дуже приємний співбесідник, але середній нумізмат. Щоб не викидати йому грошей на шматки міді чи срібла, позбавлені будь-якої нумізматичної вартості, я навчив його, що саме купувати й за скільки. Після цього він поїхав.

— Поїхав? — спитав розчарований Богдан.

— Так, поїхав, хоч ми й прохали, щоб він залишився на обід, особливо наполягала моя дружина, яка саме в цей час; коли він лагодився йти, повернулася з міста.

— А що він робив, коли був у вас? — спитав Богдан, подумавши кілька хвилин про все, що йому розповів співрозмовник.

— Не розумію, вашого запитанням

— Тобто що він робив, коли ви роздивлялися монети? Увесь час стояв біля вас?

— Чекайте трохи, я пригадаю. Ні! Він помацав по кишенях, сказав, що забув свої цигарки в плащі, й пішов по них.

— А що ви робили в той час? Роздивлялися монети?

— Звичайної

- І довго він був відсутній?

— Точно не пригадую. Я роздивлявся монети, а для колекціонера це найприємніше заняття.

— Плащ він залишив у передпокої?

— Так, у передпокої.

— А в якій кімнаті ви приймали гостя?

— Тут, у кабінеті,

— Прибиральниця була в кухні?

— Ні, в той день її не було, вона приходить тричі на тиждень.

— Отже, в той час, коли ви роздивлялися монети, Парасків Пенделяну пішов по цигарки, які він забув у кишені плаща, залишеного на вішалці в передпокої!

— Мені здається, що ви надаєте великого значення цій подробиці. Чи, може, я помиляюся? — спитав Сіміонеску.

— Якесь значення це має, — підтвердив Богдан, говорячи правду лише наполовину. У дійсності ці деталі були для нього надзвичайно важливі.

— Коли ви йдете з дому, то зачиняєте двері тільки на французький замок, чи й на звичайний?

— Коли не забуваємо, то зачиняємо і на звичайний.

— Чи не просив вас Парасків показати квартиру?

— Звідки це вам відомо? — здивувався Сіміонеску.

— Догадуюсь.

— Так, дійсно просив. Він сказав, що розташування кімнат ідеальне. А як вам здається? Але чого це я вас питаю — я ж вам не показував усієї квартири.

— І не треба. З того, що я бачив, мені зрозуміло, що Парасків не перебільшував.

— Розумієте, це кооперативний будинок з особливими вигодами. Парасків казав, що теж вступив до кооперативу, який хоче побудувати невеликий будинок на території, що належить, одному з майбутніх мешканців.

«Запевняю вас, що той Парасків не встигне поселитися у своїй квартирі навіть і тоді, якщо ця історія й відповідає дійсності».

Та він цього не сказав, тільки подумав. Потім устав, подякував хазяїнові за інформацію і пішов. Хазяїн провів його до дверей.

— Чи зміг я бути вам чимось корисним, товаришу капітан?

— Багато чим. Ще раз дякую вам.

Їдучи в Бухарест, Богдан мав досить часу обміркувати минулі події. Таємниця, яка оповила особу другого «волхва», починала потроху прояснюватися.

«Пан Гаспар непогано попрацював», — подумав Богдан, — вмикаючи радіо. Музика йому зовсім не заважала; навпаки, збуджувала думку.

І дійсно, він міг сказати, що Парасків Пенделяну — якщо це було його справжнє ім’я — працював непогано. Познайомився з подружжям Сіміонеску, завоював довіру, щоб скористуватися їхнім телефоном для переговорів з Монте-Карло, тобто із загадковим «дядьком Солом», мабуть, кимсь із керівництва тресту «Небел». Що ж до справжньої мети нежданого візиту Парасківа Пенделяну — її теж не важко вгадати. Він прийшов, щоб одержати відтиск ключів.

Богдан зовсім не мав ілюзій, що Парасків Пенделяну — справжнє ім’я «волхва» і що він мешкає по вказаній ним адресі. Однак тепер уже набагато легше натрапити на його слід, тепер, коли він був певен, що портрет, мальований зі слів, вдалий! З другого боку, завдяки цьому портретові, дві цифри номера машини «п’ять» і «сім» говорили вже значно більше, ніж раніше. 3 цими двома козирями молодший лейтенант Пічоруш зрештою виявить і Гаспара.

III. НЕЙМОВІРНІ ПОЯСНЕННЯ ПАРАСКІВА ПЕНДЕЛЯНУ

Сюрприз був великий, і Не лише для Пічоруша, але й для Дуку та Богдана, коли вони дізналися, що на бульварі Ронделулуй, шість дійсно мешкає інженер на ім’я Парасків Пенделяну і що той Парасків Пенделяну схожий на волхва, який, скориставшись телефоном подружжя Сіміонеску, говорив із Монте-Карло. «Фїат-1300» також належав йому і його точний номер — 25–37.

Але вже наступного дня до цього сюрпризу додалося ще й здивування, Таємний нагляд за Парасківом не дав нічого, щоб його можна було в чомусь запідозрити. Зовні Парасків був звичайним собі громадянином, який дуже часто ходив на концерти, вистави, вітався на вулиці з багатьма людьми, здавався самітником, в якого нема багато друзів і знайомих.

Те, що він жив досить усамітнено, здавалося підозрілим. Відомо, що так змушені жити всі. шпигуни. Бо світським життям всі цікавляться й багато про нього розмовляють.

Однак, якщо в людини двадцятирічний досвід служби в контррозвідці, вона набуває особливого чуття, яке викликає у неї тривогу тоді, коли особа, якою вона цікавиться, є чи не є підозрілою. Це особливе чуття підказувало Дуку, а якоюсь мірою і Богданові, що Парасків Пенделяну шпигун. Однак на це суб’єктивне чуття ні один з них ніколи не міг повністю покластися, крім того конкретного випадку, коли провину Парасківа Пенделяну підтверджували ще деякі факти. Найтяжчим звинуваченням була розмові з так званим «дядьком Солом» із Монте-Карло.

Вагаючись поміж чуттям і розумом, майор Менеїле вперше не міг вирішити, який же Метод застосувати.

— Дуку, ми можемо наробити дурниць, — висловив свою гадку Богдан тоді, коли вони дуже детально почали розглядати це питання.

— Ти так вважаєш?

— Я так вважаю. Тому мені здається за краще зачекати.

— Чого?

— Понеділка. У понеділок прибуває Балтазар. У понеділок Гаспар чекатиме його на вокзалі або в аеропорту.

— А якщо Парасків не чекатиме його ні на вокзалі, ні в аеропорту? Тобто якщо Парасків не та людина, яка нам потрібна, тоді. що робити? Загубимо Балтазара? Треба, мій хлопчику, дізнатись до понеділка, якому богові молиться цей Парасків.

— Дізналось у понеділок. Якщо він зустріне Балтазара, то це наша людина. Якщо ж ні…

— Якщо ні, то ми загубимо Балтазара.

— Завжди, коли нам доводиться щось вирішувати, ти так крутиш-вертяш, що в мене аж голова болить. Поясни мені, що ти розумієш під отими словами: «Якщо ми почекаємо до понеділка і Гаспар його не зустріне, це означатиме, що ми втратили Балтазара»? А якщо до понеділка ти зможеш вияснити, якому богові молиться Пенделяну, то не втратиш Балтазара?

— Мабуть, все ж ми зможемо про щось дізнатися від Парасківа.

Змилуйся, Дуку. Я можу думати лише так, що Гаспар і справді говорив з Монте-Карло, а тому, зачекавши до понеділка, ми взнаємо і Балтазара. Якщо ж він не мав нічого спільного з тою справою, тоді вже й не знаю, як ти можеш сподіватися від нього про щось таке, що навело б на слід Балтазара.

— Не знаю, хлопчику, має він чи не має Щось спільне з тою справою. Не знаю! Але те, що знаю, мене дуже спокушає з ним трохи порозмовляти.

— Ти ж знаєш, що начальник цього не хоче. То і я такої ж думки, що розмова з ним може накоїти дурниць. Це одне. Друге, оскільки мені відомо, не можна розбити посуд без шуму. А шум міг би налякати зайця, якщо не зайців.

— Спільників?

— Так, спільників. Може, хочеш знати, що мене примушує допускати їхнє існування?

— Говори, хлопчику!

— Правда ж, що подружжя Сіміонеску одержало листа разом із квитками на баритона Паскутті?

— Одержало,

— Ми знаємо, що то не рука Гаспара?

— Знаємо!

— Отже, якщо ми знаємо, що Гаспар говорив з Монте-Карло з квартири Сіміонеску тільки тому, що їх було випроваджено з дому, і якщо лист, який був разом із квитками до опери, не написаний Пенделяну» то й для курки зрозуміло, що вони спільники.

— Можливо. Саме тому мені й не завадило б поговорити з ним.

— Хочеш порушити заборону начальника?

— Зовсім ні. Та спробую переконати його, щоб він мені дозволив.

— Якщо не маєш особливих аргументів, якими не бажаєш поділитися зі мною, то ледве чи ти його переконаєш.

— Повинен його переконати, хлопчику, повинен!

Будинок, в якому Мешкав Пенделяну, стояв на розі і здалеку трохи скидався на: носову частину океанського лайнера. Перед тим, як натиснути кнопку дзвінка, вони прислухалися. З-за дубових, оббитих диктом дверей до них Линула урочиста гра на піаніно.

— Дуку, це Бетховен?

— Бетховен! Велика соната.

— От чортів Гаспар. Жаль, що я не можу аплодувати.

— Тобі не пощастило, хлопчику.

Він довго дзвонив, щоб йогопочули. Трохи згодом піаніно стихло, почулися чиїсь кроки в напрямі дверей.

Перед тим, як відчинити, він подивився у вічко.

— Кого ви шукаєте?

— Пана Парасківа Пендуляну, — пояснив Дуку.

— Це я.

— Ми хочемо трохи порозмовляти з вами,

І вони показали свої посвідчення.

Богдан, який весь час дивився на нього, помітив, що Пенделяну це зовсім не злякало, не стурбувало, а лише зацікавило.

— Прошу!

І він провів їх до кімнати, запрошуючи сісти на канапку перед столиком, на якому лежали найрізноманітніші речі — газети, будильник, склянка, прибор для гоління, сокочавилка, пінцет, гумова жирафа. Коли вони сіли, Пенделяну, сівши на поручень єдиного в кімнаті дивана, спитав:

— Чим можу бути вам корисним, панове?

Парасків Пенделяну мав років під сорок, був не дуже високий на зріст, приємний на вигляд, незважаючи на кирпатий ніс і товсті вуста, широкоплечий, з грудьми плавця, одне слово, він справляв враження сильного і мужнього чоловіка. Особливо гарні були в нього руки, з довгими тонкими пальцями й лакованими нігтями. В кімнаті панувало миле безладдя. І Дуку, оглядаючи його одним поглядом, гадав і не помилявся, що безладдя не випадкове, а спеціально влаштоване, щоб справляти враження.

— Пане Пенделяну, вам знайоме подружжя Сіміонеску з Плоєшти?

Питання, здавалося, його здивувало.

— Так, знаю.

— Давно?

— Вже кілька місяців. Пробачте, а вони скоїли щось погане?

Богдан багатозначно подивився на Дуку, а той без жодного зусилля вгадав, що виражав обурений погляд його співпрацівника: «Як тобі подобається, старий, Гаспарове нахабство?»

— За яких обставин ви познайомилися? — продовжував питати Дуку, не звертаючи уваги на Парасківове запитання.

— Випадково, в опері.

— Які між вами стосунки?

Парасків стенув плечима.

— Мені важко сказати, навіть дуже важко.

— Чому?

— Бо й сам не знаю які. Ми бачилися кілька разів, в опері.

— Тільки в опері?

— Одного разу після вистави ми втрьох вечеряли в ресторані Капша. Це все, панове.

— Все?

— Ви бажали б, щоб було щось інше?

Запитання пролунало дещо іронічно. Спокійний майор зробив вигляд, що не помітив іронії.

— Пане Пенделяну, ми бажаємо лише, щоб ви нічого не приховували від нас.

Пенделяну здавався ображеним.

— Панове, фактично я не знаю мети вашого візиту. Я раніш запитав вас, чи Пауль Сіміонеску сам або з дружиною' не скоїв чогось поганого, і ви мені не відповіли. І крім того, що я не знаю мети вашого візиту, ви ще чомусь гадаєте, ніби щось від вас приховую. В усякому разі, я вам хочу заявити, і прошу мені вірити, — хоч ваша професія зобов’язує вас не вірити людям на слово, а вимагати від них доказів, — що я не маю на думці щось від вас приховувати.

— Пане Пенделяну, ми не маємо сумніву щодо вашого доброго наміру. Та ви, мабуть, забули про візит до сім’ї Сіміонеску в Плоєшти?

— Ні, пане, я не забув і не випустив з уваги, а простісінько не гадав, що то вас зацікавить. Та якщо це вам цікаво, я можу сказати, що дійсно відвідав пана Пауля Сіміонеску в Плоєшти. Я хотів проконсультуватися в нього про давні монети, які я хотів купити. Я аматор- нумізмат, якщо й це вас цікавить.

— Ви і вдруге відвідували його?

— Ні!

— А коли подружжя Сіміонеску не було вдома, пане Пенделяну?

Парасків дивився на нього спочатку здивовано, потім з посмішкою, потім зареготався.

— Тепер я, здається, зрозумів справжню мету вашого візиту. Та, панове, чому ви мені не сказали про це одразу? Звідки мені могло спасти на думку, — і він підкреслив ті слова з явною іронією, — що до вашої компентенції входять і питання моралі. Пролетарської моралі.

— Як? — мимоволі спитав Богдан, який досі не промовив ні слова, а тільки слухав.

— Я не говорив цього не тому, щоб вас образити, але тому, що гадав, що ваші функції — лише питання безпеки держави, а не питання моралі. Вираз цей уже втратив свою цінність через часте використання, та, вибачте, мені тоді ніщо інше не спало на думку.

— Прошу вас пояснити, пане Пенделяну, — попросив Дуку, й мимоволі в тоні, якими були сказані ті слова, пролунала суворість.

— Не бачу, що тут пояснювати. Мені здається, я досить ясно висловився.

— Тоді ви мене примушуєте повторити питання: ви коли-небудь заходили в квартиру подружжя Сіміонеску за їхньої відсутності?

— Так! Та це справа, яка вас не стосується.

— Пане Пенделяну, чи не думаєте ви, що більше за нас знаєте наші функції?

— Звичайно, такого я не думаю! Та це не означає, що іноді ви не можете помилково перевищити їх із наміром чи без наміру, як, наприклад, у даному рази Він говорив з великою гідністю, і чи то від обурення, чи зіншої причини обличчя його все почервоніло.

— Я вас запевняю, пане Пенделяну, що ми суворо дотримуємося своїх службових функцій. І тому, що це саме так, а не інакше, я вас запитую і прошу вас відповісти якомога щиро, не намагаючись приховувати правди: хто дав вам право проникнути до квартири подружжя Сіміонеску за їхньої відсутності?

— Мене запросили, панове.

Відповідь була така несподівана, що Богдан, який не володів собою так, як Дуку, запалив цигарку.

— Хто?

Парасків якусь мить вагався відповісти.

— Пані Сіміонеску, гадаю.

— Ви лише гадаєте?

— Ні, я майже певний.

— А чому ви не певні цілком, пане Пенделяну?

- Є якась частка непевності.

Він не продовжував. Устав з поруччя дивана і почав, ходити по кімнаті. Дуку і Богдан терпляче стежили поглядом за ним, і за якусь мить в обох склалося враження, що Парасків забув про них. Нарешті мину до кілька хвилин, протягом яких він лише крокував туди-сюди, Пенделяну пішов до шухляди, відчинив її й вийняв звідти три конверти. Оглянув почерк з ледве помітною посмішкою, наче бавлячись, потім повернувся і знову сів на поручні дивана.

— Історія дивна і від самого початку забавна.

— Розкажіть її й нам, ми теж побавимося, — підказав йому Богдан, який про себе не був згодний з начальником: з Гаспаром треба поводитися суворіше.

Парасків помахав, наче віялом, листами, та не тому, що йому було гаряче, а просто розважаючись і повільно почав говорити, добираючи слів ї переводячи погляд з одного на другого.

— Усе почалося з телефонної розмови. Одного разу задзеленчав телефон, і я взяв трубку. Якась жінка шукала якогось Нелу. Повинен вам сказати, що я трохи донжуан. Мені подобаються жінки, хоч і не люблю зв’язків, що можуть надовго затягтися. Тому надаю перевагу легкій авантюрі. Я не вимагаю від жінок, щоб вони мене любили, і не хочу, щоб вони вимагали від мене того самого. Вас, мабуть, обурює моя аморальність, та вже такий я є. Не знаю, чи це вам відомо, та якщо невідомо, то взнайте від мене, що телефон є ідеальним засобом для легких авантюр. Багато разів телефон рятував мене від труднощів, панове.

— Від труднощів? А саме? спитав Богдан.

— А саме, коли у мене немає на черзі жодної пригоди, я звертаюся до телефону. Набравши кілька номерів навмання, завжди можна знайти жінку, схильну до забавної ескапади. — І, звертаючись до Богдана, сказав — Якщо колись у вас виникнуть труднощі, прошу скористатися моїм методом.

— Дякую! — відповів Богдан, який з великим зусиллям зберігав спокій. Базікання волхва його дратувало, і якби він проводив допит, то не дозволив би теревенити про дурниці.

— Повинен визнати, що до телефонного дзвінка, про який я вам казав, я був переконаний, що цей метод належить виключно мені. Та почувши дзвінок, зрозумів, що його так само використовувала якась невідома, яка подзвонила Мені, немов шукаючи якогось Нелу, що його, певно, насправді й не існувало. А що мені посміхнулася нова пригода, то я підхопив гру, використовуючи один по одному всі штампи, з якими досі не мав поразки. Та на мій превеликий жаль, невідома відмовилася зустрітися зі мною, Коли я зрозумів, що не зможу нічого зробити, хотів уже покласти трубку. Але не міг. Вона мала чарівний голосі 3а все життя мені ще не траплялося чути такого, приємного — так, так, — .просто чарівного голосу. Я мав задоволення, лише слухаючи його, і слухав би його без кінця-краю, хоча б вона мені диктувала по телефону рецепти тістечок. Але й те, що вона мені говорила, було досить цікавим. Говорила, наприклад, що їй сорок п'ять років, що вона провінціалка, що вона провела молодість біля хворого чоловіка, якого хоч і поважала, але не любила. Що її жахає одна думка, що через кілька років вона постаріє, так і не зазнавши пристрасті, Вона ще говорила, що висловлює мені це все лише тому, що ми не знайомі і ніколи ними не будемо. Я просив дати номер її телефону, але вона відмовилась. Зрештою вона погодилася подзвонити мені ще раз, для чого я дав їй свій телефонний номер, якого вона набрала тоді випадково, думаючи, що це телефон отого Нелу. Побазікали ще трохи, вона поклала трубку. — Пенделяну зробив паузу й продовжував — Може, ви мені й не вірите, але запевняю вас, що як тільки я поклав трубку, то одразу ж забув про неї.

— Ми вам віримо, — втішив його Богдан, який відчув потребу в іронії.— Ви забули про неї, бо вважали всю ту історію невдалою пригодою.

— Ви маєте рацію! Невдала пригода! Між іншим, мене не могла цікавити жінка, старша від мене на п’ять років. Через кілька днів знову, почувся дзвінок. То була вона. І одразу, з першої миті мене знову заполонив її чарівний голос. Ми говорили телефоном майже годину. Фактично говорила більше вона. Слухаючи, мені було дуже жаль її. І слово честі, лише через те, що в неї був чарівний голос. Я не сентиментальний і, признаюся, занадто егоїст, щоб нещастя іншого мене хвилювало. Це було вперше, що мені стало жаль нещасну жінку, яка, доживши майже до старості, ще не знала великої пристрасті. Кінчаючи розмову, вона повідомила мені, що наступного дня їде додому в Плоєшти — тут вона жила в приятельки — і що більше не дзвонитиме. Я наполягав зустрітися. Та вона й цього разу не погодилась. Але обіцяла, хоч я не дуже їй вірив, що пізніше подасть про себе звістку. І всупереч сподіванці звістка надійшла.

Парасків вийняв з конверта листа, швиденько його прочитав і простягнув Дуку. Лист мав такий зміст:

Дорогий друже!

Сподіваюся, ви не образитеся, дізнавшись, що від останньої розмови по телефону я цікавилася вами. Я бачила вас кілька разів і визнаю, що ви і приємний, і небезпечний. Я певна, що перша-ліпша жінка легко може заприятелювати з вами і покохати вас. Якби я мала якесь право, я б ревнувала вас до всіх жінок. Знаю, що ви зберегли вірність оперним виставам, які багато хто вважає за анахронізм… Чи не здасться вам, що я хочу неможливого, коли попрошу вас прийти у п’ятницю на виставу «Отелло»?

Ваша приятелька

— І звичайно ви пішли? — промовив Дуку, передаючи листа Богданові.

— Хіба можна інакше? Я пішов, хоч одне речення в листі мене просто дратувало.

— Яке?

— «Якби я мала якесь право, я б ревнувала вас до всіх жінок». Цими словами вона виказувала себе, що вона належить до категорії жінок, яких я боюсь. Та я хотів пізнати її і гадав, що вона призначила мені побачення в опері теж з тієї ж причини. Та помилився. Коротше кажучи, то був невдалий вечір. Через деякий час я отримав ще одного листа.

— Тобто, через скільки? — спитав Дуку.

— Через тиждень. Ось цей лист.

Дуку взяв листа й, прочитавши, передав Богданові. Лист мав такий зміст:

Дорогий друже!

Гадаю, що ви дуже сердиті на мене. Пробачте й намагайтеся мене зрозуміти. Я була з чоловіком. А крім того, боялася, що не сподобаюся вам. Мені ж сорок п’ять років. Якби ви знали, як я боюся!.. Та зважилася. У вівторок дають "Травіату». Прошу вас прийти. Я;ку- пила вам квитка, щоб нам бути недалеко одне від одного. Ліворуч від вас буде мій чоловік. Жінка поруч нього — то я, ваша нещаслива приятелька. Прийдете? Я дуже прошу.

— Ви знаєте Ірину Сіміонеску? — спитав Парасків:

— Знаємо.

— Як ви вважаєте, — вона гарна?

— Це ви повинні нам сказати. Бо, гадаю, ви прийняли запрошення,

— Я спитав вас, бо хотів перевірити свою думку. Але якщо не хочете відповісти, то байдуже. Щодо запрошення, то я його, звичайно, прийняв. Мені було цікаво бачити, як виглядає та сорокап’ятирічна жінка. Я не чекав приємного сюрпризу. Бо гадав, що коли каже, що їй сорок п'ять, то щонайменше має п’ятдесят. Але я помилився. Це був дійсно приємний сюрприз. Ірина Сіміонеску не те, що розуміють під словом «краса». Але це жінка, на яку не можна не звернути уваги, дійсно справжня жінка.

— Як це — справжня?

— Тобто жінка без церемоній… Жінка, яка знає, що дієслово «любити» — евфемістичний вираз для висловлення дії, коли жінка віддається мужчині,

— Ви гадаєте, це справжня жінка?

— Категорично. І я ціную лише таких жінок. Ви не повинні дивуватися, що коли я зрозумів, якою жінкою є Ірина Сіміонеску, то єдиним моїм бажанням було негайно познайомитися з цим подружжям. З досвіду знаю, що найпростіший спосіб для того, щоб оволодіти заміжньою жінкою — це потоваришувати з її чоловіком. Так що в перший же антракт я познайомився з ним.

І Парасків детально розповів, як він у буфеті познайомився з подружжям Сіміонеску,

— Ви не зобов’язані відповідати на запитання, яке я вам поставлю, хоч підкреслюю, що це у ваших інтересах: чи щось відбулося між Іриною Сіміонеску та вами?

— Ні! Категорично ні! Між іншим, зараз почуєте кумедну сторону цієї історії. Здається, це відбулося минулої п’ятниці? Ні, у суботу. Так, так, у суботу. Задзеленчав дзвінок. Було то по обіді, коли звичайно приходить листоноша. Та то був не він, а якийсь елегантно вдягнений молодик років біля двадцяти, який чомусь здався мені підозрілим. Простягає мені конверт. Сказав, що йому дала його пані передати мені, якщо я пан Парасків Пенделяну, й моментально зник. Я пізнав руку на конверті. Це була рука Ірини Сіміонеску. Прошу, читайте, що вона мені писала. Тут лише кілька рядків. Але якби не було й рядка, то ключі говорили про все.

— Які ключі? — спитав Богдан.

— Ключі від квартири. Від французького й звичайного замків.

Лист і справді був дуже короткий:

Мені потрібно вас бачити. Трапилося дещо серйозне. Я вам поясню, коли побачимось. У понеділок Пауль їде до Бухареста. Приходьте не раніше дев’ятнадцятої години. Якщо мене не буде вдома, чекайте. Прийду неодмінно. Та якщо я все ж не прийду до двадцятої години, негайно залиште квартиру.

Першим моїм бажанням було не йти. Мені гидкі ускладнення. Я ж вам сказав, що полюбляю випадкові пригоди, які мене ні до чого не зобов’язують. Тут же все було занадто складне: загадковий тон листа, посильний, який чомусь викликав у мене підозру, і нарешті, ключі від квартири. Найрозумнішим було б, звичайно, нікуди не йти. Я не занадто сміливий і ризик мене не приваблює, а ще коли він пов’язаний із жінкою. Бо скільки є таких, з якими можна лягти в ліжко без жодних неприємностей. А ця пригода тим більше не варта ризику, оскільки йшлося про сорокап’ятилітню жінку. Та всупереч першому бажанню не йти й аргументам, якими я хотів себе переконати, я(зрештою пішов. Я хотів-бо пояснити вам, панове, що схилило мене на користь цього рішення. Чи, може, ви вважаєте це за непотрібне?

— Поясніть.

— До вашого відома, панове, я, не будучи донжуаном, переспав уже з багатьма жінками. Кажу про це не для того, щоб похизуватися, бо тут немає жодної моєї заслуги, Мені здається, тяжче відшукати якусь вулицю у великому місті, ніж Жінку, з якою можна переспати. Багато хто — письменники, артисти та навіть вчені — говорять про жіночі таємниці. Все це теревені людей з ненормальною психікою. Існують лише жінки, які здаються нам таємничими тому, що багатьом чисто з марнославства тяжко повірити в те, що не існує нічого там, де вони чекали знайти щось. Звичайно, існують різні жінки. Якщо хочете знати, панове, щодо жінок я расист. Бувають вищі і Нижчі раси жінок. Хоч тут нема чим похвалитися, але до Ірини Сіміонеску я знав лише жінок нижчої раси. Ірина була єдиною жінкою, яка, як мені здавалось, належить до вищої раси, можливо до найвишуканішої. З другого боку, незважаючи на її сорок п'ять років, — хоч вона, щиро кажучи, виглядала значно молодшою, — Ірина Сіміонеску являла спокусу й для досвіду, з яким я пізніше міг зробити певні наукові узагальнення: що є спільного і чим відрізняються жінки вищої від жінок нижчої раси? Та що мене по-справжньому штовхнуло піти на можливий ризик, було зовсім іншим. Панове, я народився в Оборі [2]. З усіх точок зору народитися і жити в Оборі — це щастя. Та мені здається, вам не цікаво буде дізнатися, чому я вважаю за щастя чи, вірніше, за привілей народитися в Оборі. — Звичайно, не цікаво, — обірвав його Богдан, просто лютий на Дуку за його надзвичайну терплячість,

— Хочу тільки сказати, що коли хтось побачить Світ божий у Оборі, то де означає, що він народився якимсь хамом, чим і відрізняється від усіх інших бухарестців. Хамом не в гіршому значенні, зрозумійте мене, панове, а зі специфічною особливістю, яка разом з деякими іншими особливостями, як нещирість, гнучкість у поводженні з людьми, гумор чи хоч гумористична дотепність, товариськість і так далі — допомагає йому прокладати шлях у життя. Я теж, як оборянин, однією з своїх рис маю цей вид хамства. І якщо я відмовився від звичайної обережності, то лише через хамство. Не бажаючи рахуватися з можливим ризиком і ускладненням, хам у мені захотів переспати з Іриною Сіміонеску, жінкою вищої раси. Хам у мені забажав цього з марнославства. Я не міг відмовити собі в цьому. І поїхав до Плоєшти.

— Нарешті,— прошепотів про себе Богдан.

— Поїхав до Плоєшти. Поставив машину и піднявся на третій поверх, потурбувавшись, щоб мене ніхто „не бачив, коли я заходив до квартири, і не прийняв за злодія. Мушу сказати, я дуже хвилювався. Вперше в житті я чинив подібне. Зайшовши до квартири, я розчарувався: Ірини не було вдома. Та це не викликало в мене великого занепокоєння. Вона ж попередила мене, що, можливо, прийде після мене. Щоб згаяти час, я оглядав квартиру, зайшов до кухні. На плиті стояв металевий кавник з водою, а на столі банка з розчином кави й цукерниця. Я зрозумів, що Ірина, щоб я Не нудився в її відсутності, таким чином запросила мене зварити каву самому собі. Звичайно, я це й зробив. Випивши каву, я перейшов до вітальні 1 зручно вмостився у кріслі. Кава й майбутня насолода викликали в мене блаженний настрій. Не знаю й сам, як збіг час. Раптом задзвонив телефон. Спочатку я вагався, чи брати трубку… Нарешті відважився її підняти і добре зробив: то була Ірина. Спочатку, вона пробачилася за те, що змусила мене чекати її, потім повідомила, що хоч і бажає всією душею, але з причини, яку не може назвати по телефону, прийти зараз не зможе. Вона благала мене покинути квартиру відразу ж. Я глянув на годинника. Було пів на дев’яту, я затримався навіть на тридцять хвилин довше, ніж дозволялося в листі. І знаєте; що цікавої Я й тепер ще не можу зрозуміти, як швидко минув час. Якщо б не годинник, я міг би подумати, що пробув у квартирі не більше півгодини. Що мені було робити? Я мусив піти. Коли я вийшов на сходи, то дуже перелякався. Сусід, який тоді саме повернувся з міста, побачив мене. Щоб збити його з пантелику, я обернувся назад і побажав господарям на добраніч. Негайно повернувся до Бухареста. Це все, панове.

— Все?

— Все. Але мені здається, що ви мені не вірите?

Парасків Пенделяну був дуже здивований, що йому не вірять.

— Звичайно, ми вам не віримо! — різко вигукнув Богдан.

Дуку поглядом зробив докір Богданові, потім спокійним голосом, щоб приховати підозру, сказав:

— Мій колега хотів сказати, що ви дечого не згадали з того, що ви робили, чекаючи на Ірину Сіміонеску.

— Здається, я сказав усе. Сів у крісло і чекав на неї. Час так швидко минув, що мені здається, ніби я… навіть заснув.

Богдан не міг утриматися.

— Чудово! Зайшли в чужу квартиру з ключами, що їх надіслала вам хазяйка. За кілька хвилин мало відбутися те, чого ви дуже бажали, хай навіть для того, щоб задовольнити вашу цікавість: вперше в житті переспати з жінкою вищої раси, цікавість оборянина, за вашим висловом, і не зважаючи на це все, ви запевняєте, що заснули. А що ви робили попередньої ночі? Каміння носили на плечах? Кололи дрова? Хто б вам повірив?

— Пане, я цього категорично, не твердив, лише сказав, що мені здається, ніби заснув. Це різниця, якщо дозволите зауважити.

— Пане Пенделяну, важко повірити, щоб ви задрімали. Отже, зауваження мого колеги лишається в силі.

— Тоді я чекав… Тоді мені лише здалося, що час пролетів так швидко. — Потім, одразу образившись, голосом несправедливо звинуваченої людини промовив: — Я відчуваю, що ви мені не вірите. Більше того, відчуваю, що ви мене в чомусь запідозрюєте, не знаю тільки в чому.

Пане Пенделяну, а в той час, коли ви чекали на Ірину Сіміонеску, ви нікуди не дзвонили по телефону?

— Ні, нікуди.

— Телефон був у вітальні, де ви чекали повернення господині?

— Так, звичайно.

— Отже, ви ні з ким не говорили по телефону?

— Абсолютно ні з ким.

— У вас і знайомі в Монте-Карло, пане Пенделяну?

— Немає, пане. Пробачте, але ви мені ставите такі питання… Такі питання…

І замовк, ніби не знайшов потрібних слів,

— Які питання?

— Безглузді.

Богдан обурився і занепокоївся на канапці, бажаючи щось сказати, але суворий погляд начальника заспокоїв його.

— Я вам поставлю ще одне питання, яке вам здасться, мабуть, теж безглуздим, — продовжував Дуку. — Коли ви чекали на Ірину Сіміонеску, у вас не було відчуття, що ви в квартирі не один?

— Як ви можете навіть подумати таке, щоб я, відчувши, що в квартирі хтось є, залишився б там, хоч одну секунду!

— Категорично?

— Так, пане!

— Дуже цікаво!.. Дуже дивно!..

— Що саме вам здається цікавим і дивним?

— Якщо б ви мали почуття, що ви не один, то можна було б допустити, що, коли ви заснули, хтось інший говорив телефоном, що належав подружжю Сіміонеску,

— Пане…

Та Дуку перебив його.

— Таке ваше припущення стало б, мабуть, вірогідним, і ми могли б собі пояснити причини телефонної розмови з Монте-Карло.

— Не розумію!.. Гадаю, що ви не жартуєте з мене?.. Ви не маєте на де ніякого права.

— Такого ми робити ніколи б не посміли, пане Пенделяну. Але в дійсності відбулося таке: поки ви перебували у вітальні, хтось, користуючись телефоном сім’ї Сіміонеску, переговорив з Монте-Карло.

— Якщо я вірно зрозумів, ви переконані, що людина, яка, користуючись телефоном сім’ї Сіміонеску, говорила з Монте-Карло, був саме я.

— Абсолютно певні,— відповів Богдан.

— Пане Пенделяну, ви можете дати нам інше пояснення? — спитав Дуку.

— Може, що дівчата в міжміської станції помилилися?

— Це виключено, пане Пенделяну, — категорично заперечив Дуку.

Парйків Пенделяну запалив цигарку, але зразу ж і погасив. Почав нервувати. Уникаючи поглядів обох офіцерів, своє роздратування він зігнав на цигарці, яку давив і кришив у попільниці.

Лише тепер я зрозумів, чому ви до мене прийшли. Я знаю, ви не можете мені повірити на слово. Однак я категорично тверджу, що не говорив з Монте-Карло, з містом, якого я ніколи не бачив і де я нікого не знаю. Ваше обвинувачення безпідставне.

— Ми ще ні в чому вас не звинувачуємо. Ми хотіли дізнатися, чому ви заходили в квартиру подружжя Сіміонеску. Ви розповіли, як познайомилися з Іриною Сіміонеску, пояснили також вашу присуд у чужій квартирі запрошенням, одержаним вами. Зате ви жодним словом не згадали про телефонну розмову, а потім, коли дізналися, що ми про неї знаємо, простісінько її заперечуєте.

— І продовжую заперечувати, пане.

— Пане Пенделяну, зрозумійте, що повірити вашому твердженню означало б прийняти за можливе абсурдне і відхилити, як не можливе, розумне, й логічне. Ви повинні визнати, що ми цього робити Не можемо,

Парасків Пенделяну зітхнув, потім ледь чутно промовив:

— М-м-так!.. Ви не можете. — Він мав вигляд стомлений і пригнічений.

Богдан полегшено зітхнув, Старий переміг його логікою. І цей негідник-волхв ще й тепер хитрує. Та Богдан помилився. Через якусь мить Парасків ніби опам’ятався й став людиною, якою він був раніше.

— Оце такі Вам не дозволено вірити мені па слово, не рахуючйся з тим, що зрозуміло для вас, тільки для вас. І тому моє становище важке. Можу сказати, лише тепер я зрозумів, яке воно тяжке. Гадаю, ви уявляєте все так: ніби я, Парасків Пенделяну, у відсутність подружжя Сіміонеску з підробленими ключами проник у їхню квартиру з метою скористатися їхнім телефоном для розмови з якоюсь особою у Монте-Карло. Цей факт сам по собі серйозний, та не особливо тяжкий. Мене можна було б обвинуватити й, можливо, покарати, по-перше, за те, що я проник у чужу квартиру без дозволу господарів, і, по-друге, за те, що я примусив їх оплатити вартість міжнародної розмови. Два правопорушення, одне важче, Друге легше, але обоє — такі, що ними повинна б займатися міліція, а не служба, яку ви репрезентуєте. Однак не міліція, а саме ви приходите задати мені кілька запитань, щоб не сказати «робити допит». Не важко знайти пояснення.

— Ясно, зовсім не важко, — іронічно погодився з ним Богдан, незадоволений зарозумілістю волхва.

— Якби служба безпеки посилала по два співробітники допитувати кожного а румунських громадян, які щодня ведуть міжнародні розмови, звичайно, їй не було б часу і на інші, серйозніші справи. Отже, якщо вона не може зацікавитись, перш за все, практично всіма міжнародними телефонними розмовами, то вона дуже зацікавилась, розмовою, яку, як вона допускає, вів я з Монте-Карло. А це означає, що вона переконана, а може, запідозрює, що я, крім офіційної професії інженера, займаюся ще мерзенною професією шпигуна. Гадаю, що мої логічні висновки правильні, правда ж?

— Цілком правильні. Логіка вашої аргументації чудова, — поспішив відповісти йому Богдан.

Парасків Пенделяну подивився на Богдана: з німим відчаєм, а потім запитав:

— Добре, але як ви мене запідозрили?

— Мене дивує, що ви не питаєте, як ми вас знайшли, пане Пенделяну. Це питання, на яке ви, певне, дуже хотіли б дістати відповідь.

Дуку докірливо подивився на свого підлеглого. Як ото Богданові дуже нетерпиться!

— Мене намацати, як ви кажете, дуже, мабуть, було легко: сусід, який бачив мене, коли я виходив з квартири подружжя Сіміонеску, запам’ятав мої прикмети, і на їхній основі ви мене знайшли. Та де ваші докази, які заперечували б доказам на мою користь?

— А які ж докази промовляють на вашу користь? — спитав Дуку.

— По-перше, одержані мною від Ірини Сіміонеску листи. — Так? Ви вважаєте ті листи доказом на вашу користь?

— Звичайно. Я вам їх показував. Я даю їх у ваше розпорядження. З них зрозуміло, що мене запросила до себе Ірина Сіміонеску. Чому ви не хочете рахуватися з цим?

Дуку пильно дивився на нього, а потім спитав:

— Ви говорили, що Ірина Сіміонеску має чарівний голос…

— Так, чарівний голос.

— Гадаю, що відтоді, як вона вам не дзвонить, ви не забули її голосу так, щоб аж його не впізнати.

— Звичайно.

— Дозвольте скористатися вашим телефоном?

— Будь, ласка!

Користуючись міжміським автоматом, Дуку одразу зв’язався з Плоєшти, Йому відповів Пауль Сіміонеску.

— Товаришу Сіміонеску; вам дзвонить майор Менеїле.

— О! Доброго здоров’я, товаришу майор. Що нового? Поки що нічого. Ваша дружина вдома?

— Так. Покликати її до телефону?

— Прошу вас!

За якусь мить він почув голос Ірини Сіміонеску:

— Слухаю вас, пане майор Менеїле.

— Вітаю вас, пані. Візьміть, будь ласка, якусь книжку чи газету й прочитайте кілька речень, — потім, простягнувши трубку до Парасківа. — Прошу, слухайте!

Парасків узяв трубку. Немов здивувався й, наче автомат, приклав трубку до вуха. Та відразу ж його обличчя виявило спочатку розгубленість, майже ошелешення, а потім якийсь відчайдушний сум. Він хотів покласти трубку, та Дуку сам забрав її в нього.

— Досить, пані Сіміонеску. Дякую… Я вам колись усе поясню. До побачення!

Парасків повалився на диван. Він був блідий, розгублений.

— Отже, ви пізнали голос? — спитав його Дуку.

— Ні, зовсім ні!

— Це був голос справжньої Ірини Сіміонеску.

— Я не сумніваюсь! — Потім із стогоном, у якому поєднувались відчай і злість, продовжував — Отже, я став жертвою підлого, обману?!

— Хто зна! Може, й так, — відповів Дуку.

Богдан подивився на нього обурено. А про себе подумав: «Що це за маячня, старий?»

IV. ПАН ГЕНРІ БАЛТАЗАР

У машині обидва весь час мовчали. Богдан, який вів машину, повинен був, як ніколи раніше, докладати великих зусиль, щоб зосередитися. Якоїсь миті він мало не зіткнувся з «трабантом». Нарешті вони знову в кабінеті. Щойно зайшли до кімнати, як Богдан вимогливо сказав йому:

— Чоловіче, ти повинен уточнити свою точку зору. Бо хоч не вперше ти приголомшуєш мене своїм оригінальним веденням допиту, та цього разу ти сам себе перевершив.

Дуку, який саме осідлав стільця, дививсь у вікно й наче неохоче кусав рогалика, хоч Богдан знав, що він дуже зголоднів. Здавалось, вулична метушня так його зацікавила, що він не чув навіть Богданових слів. Все ж трохи пізніше відповів:

— Що ти хочеш? Щоб я уточнив свою точку зору? Якщо в тебе є якась, уточнюй її, мій хлопчику.

— У мене таке враження, що Гаспар зумів тебе обплутати.

— А тебе, звичайно, ні.

— Чи Гаспар перебував у квартирі подружжя Сіміонеску між сьомою і пів на дев’яту?

— Перебував. Та, боже мій, ми знову почнемо все спочатку,

— Чи ж розмовляв хтось телефоном Сіміонеску з Монте-Карло?

— Розмовляв.

— Тоді як можна повірити Гаспарові, що він і часнику не їв, і з рота у нього не тхне?

— Слухай, хлопчику, що я тобі скажу. Ти іноді забуваєш про одну з основних якостей офіцера контррозвідки: терпіння. Двічі, поки я допитував Парасківа Пенделяну, ти не зміг стриматися…

— На жаль, було таке. Так як же, біс його забирай, не втратити рівноваги, коли я бачив, з яким багатством уяви він намагався водити нас за носа?

Ти цілком певен, що він намагався водити нас за носа?

— Що ти сказав?

— Те, що ти чув, хлопчику.

— Чув, та не вірю власним вухам.

— Знаєш, коли б я був абсолютно певен, що Пенделяну водив нас за носа? Коли б ти міг дати мені переконливі докази, що Пенделяну великий, дуже великий актор,

— Доказів я тобі дати не можу. І не міг би щиро сказати, що це саме так.

— Я припускаю, що він, однак, великий актор. Це не значить, що не може бути іншого припущення. Ти знаєш, із тих справ, які ми розслідували разом, дев’яносто дев’ять відсотків шпигунів заздалегідь готують версію, на яку посилаються в разі' необхідності, тоді як попередня версія починає вже хитатися, як ти сказав би.

— Версія в середині основної версії. І що ж?

— Ти знаєш, що мета другої версії, видуманої 'порушником, полягає в тому, що, визнаючи себе винним у тому, чого найчастіше й не робив, він намагається приховати від слідчого справжню вину, набагато тяжчу. Ти пам’ятаєш Ульмана?

— Якого Ульмана? Того рудого типа, якого зловили в прикордонному селі?

— Того самого. Він спочатку намагався водити нас за носа, пояснюючи, що прийшов шукати роботи. А здогадавшись, що ми про нього знаємо трохи більше, він тут же підсунув нам версійку: неправда, що він прийшов шукати роботи, він хотів незаконно перейти кордон, бо вчинив кілька грабунків і боявся, що його заарештують. Хитрун надавав переваги тому, щоб його судили за грабунки, ніж за шпигунство. Та повернімося до Парасківа Пенделяну. Тоді, коли він зрозумів, що ми його приперли до стіни, він не намагався підсунути нам якусь версійку.

Що й казати! Гаспар обплутав тебе, і все!

— Тобі здається неважливою деталлю той факт, що Пенделяну не збув нам свою версійку.

— Принаймні то не загальне правило. Між іншим, основна версія була так добре продумана, що Пенделяну вважав іншу за непотрібну.

— Хай так. Згодний, Спочатку він не вважав це за абсолютно необхідне, але потім? Адже всі шпигуни роблять саме так. Говорю, звичайно, про розумних. А може, ти гадаєш, що Пенделяну не розумний?

— Навпаки, я вважаю йога за надто розумного, якщо він зумів обплутати навіть тебе, Дуку,

— Усе товчеш своєї! Та я дуже боюся, що дивні факти так обплутали, тебе, що ти вже не можеш бачити далі за них.

— А ти бачиш?

— Ні.

— Тоді яка різниця між нами?

— Я не виключаю можливості, Що факти можна пояснити і так і інакше, як це робиш ти!

— Хочу знати й решту, будь ласка! — Знову підскакуватимеш, хлопчику. Поки що факти, які ми знаємо, — це наче головоломка, гра в терпіння, складена з порізаних шматків, які треба так поєднати, щоб відновити якесь зображення. Наприклад, факти, пов’язані з персоною Парасківа Пенделяну- У якийсь момент я був більш-менш певний, що він і є та особа, яка говорила з Монте-Карло, Природно, треба було тримати його під постійним наглядом, чекаючи, поки Балтазар намагатиметься зв’язатися з ним. 3 причин, відомих тобі, після того; як я переконав начальника — і це, як ти чудово знаєш, було зовсім не просто, — ми пішли відвідати його. І його версія здається мені справжнім сюрпризом.

— Ти добре сказав: «версія», бо вона тільки нею і є. За тою версією він, Пенделяну, є жертвою жінки з чарівним голосом.

— Добре, чоловіче, та з якою метою? Тобто мета ясна, якщо ти менї скажеш, поклавши руку на серце, що, на твою думку, саме Пенделяну говорив з Монте-Карло. Та я тебе дуже добре знаю і певен, що ти цього не скажеш.

— Звичайно, ні.

— Тоді одне з двох: або. з Монте-Карло велась розмов а не з квартири подружжя Сіміонеску і, отже, з Пенделяну слід зняти будь-яке обвинувачення, або ж, якщо розмова все ж мала місце, тоді він є агентом, з яким Балтазар повинен зустрітися. Інакше кажучи, твоє припущення, що Пенделяну є лише жертва, не виправдане.

Дуку зітхнув і Напівжартома; напівсерйозно відповів:

— От Балтазара ще й нема, а вже почали відбуватися більш-менш незвичайні справи.

— Ось що, Дуку: як ти гадаєш, якому богові молиться цей Гаспар-Пенделяну?

Дуку, в свою чергу, відповів запитанням:

— Ти помітив, яким нещасним здавався він тої миті, коли не пізнав у голосі справжньої Ірини Сіміонеску голосу тієї, що вдавала себе за неї?

— Визнаю, він здавався щиро здивованим. Та що ти хочеш цим сказали?

— Нічого іншого, хлопчику, крім того, що ми не зможемо зрозуміти, якому богові молиться Пенделяну, як ти висловлюєшся, поки не вчуємо її чарівного голосу. Тобто, поки ми її не знайдемо.

— Я хочу тобі дещо запропонувати, Дуку Але перед цим ще одне запитання: як ти гадаєш, чи не піде пані з чарівним голосом зустрічати Балтазара?

— Може, й піде.

— Якщо так, то нічого легшого: у понеділок ми не пропустимо жодної жінки з аеропорту до зали, поки вона не прочитає куплета з якогось вірша, наприклад:

Звичайно, якщо загадкова пані буде зустрічати Балтазара, ми її впізнаємо з голосу. Що ти на це скажеш?

— Геніальна думка! Тільки немає сенсу вдаватися до такого дитячого методу.

— Що я маю робити, якщо ти щосили намагаєшся виправдати Гаспара?

— Мій хлопчику, мені здається, що я виклав свою думку досить ясно. Можливі два припущення: або Пенделяну великий актор, і тоді все, що він нам заявив, є лише добре вигадана казка, або ж він не актор, і тоді ми повинні вважати за дійсність все, ним розказане, і погодитися, що він жертва жінки… з чарівним голосом. Зважуйся ж на одне з цих припущень. А щодо мене, то я не. вважаю, що вже час висловлюватися.

— Зате Балтазар прибуває в понеділок.

— Тільки завтра ще не понеділок. За короткий час, який нам лишився, навіть коли б ми доклали всіх зусиль, ми не могли б натрапити на слід «пані з чарівним голосом».

— На жаль, ти маєш рацію.

— Дуку, я хотів тебе про щось запитати, хоч фактично я вже й спитав.

— Будь ласка, хлопчику.

— Чи певний ти, що ми не зав’язали свої голови раніше, ніж вони заболіли?

— В якому розумінні, хлопчику?

— В тому, що… Слухай, Балтазар… де дійсно Балтазар?

— У нас немає жодних очевидних доказів. В усякому разі, так само очевидно, що то не миролюбний Балтазар, бо якби він був. миролюбним, розмови з Монте-Карло минулого тижня не було б. Отже, з усього видно, що Балтазар є «Великим Балтазаром».

— Ще одне питання: ти не вважаєш, що ми помиляємось, залишаючи на волі Парасківа Пенделяну?

— Поки що не знаю: може, й помиляємось… але, може, ми помилилися б ще більше, коли б його затримали.

День, коли мав прибути Балтазар, випадав на понеділок, вісімнадцяте серпня. В аеропортах Беняса й Михаїл Когелничану, на прикордонних пунктах Недлак і Стамора-Моравиця було вжито особливих заходів, хоч там не було ні найменшого натяку на Великого Балтазара. Фактично ці заходи зводилися до одного: ретельний контроль паспортів. Цей контроль, дуже уважний, повинен був здійснювати в аеропорту Веняса Дуку, в аеропорту Констанци — Михаїл Когелничану — молодший лейтенант Пічоруш, на контрольному прикордонному пункті Стамора-Моравиця — старший лейтенант Доробанцу, в Недлаку — Богдан і так далі. Вони обміркували це питання і прийшли до висновку, що Балтазар прибуде або літаком, або на особистій машині, але аж ніяк, не поїздом, занадто повільним і занадто втомливим засобом сполучення. З цієї причини Дуку взяв на себе контроль паспортів в аеропорту Бекаса, а Богдан — у Недлаку.

Першим почав активно діяти старший лейтенант Доробанцу. Він оглядав паспорти з особливою ретельністю» та не спостеріг нічого підозрілого, що викликало б у нього хоч найменшу підозру. Все ж таки він записав прізвища двох пасажирів, що прибули з Парижа, повідомивши про них далі.

На прикордонному пункті Недлак Богдан дивився крізь вікно, як розсіюється темрява. Він прийшов сюди недавно, спав погано, як і завжди, коли доводилося міняти ліжко, і тепер почував себе наче після пиятики. Ніч була тиха. Через кордон не проїхала жодна машина, крім румунського рефрижератора з Швейцарії.

Почало трохи розвиднятися. Тишу ще не порушили гудки й гуркіт моторів. Крізь відчинене вікно віяло прохолодою й ледь помітним ароматом скошеної трави. З сусідньої кімнати спочатку почулося голосне позіхання, потім хтось там закашляв, як зранку кашляють запеклі курці.

Богдан подивився на годинника. Ще не було четвертої години. Принаймні вже небагато лишилося чекати початку руху машин. Прикордонники йому говорили, що через велику спеку мандрівці машинами їхали в перші години ранку. Він випив чашку кави, принесеної з буфету м'ятної дільниці, і палив цигарку, весь час кривлячись, як (з ним траплялося завжди, коли він не міг витримати спокуси й «отруювався» натщесерце. Потім він подзвонив на прикордонну заставу Стамора-Моравиця старшому лейтенантові Доробанцу:

— То як у тебе справи, Доробанцу?

— Ще мало машин проїхало.

— Що?

— Нічого. Лише два типи мені не дуже сподобалися, але не думаю, щоб хтось із них був той, що нас цікавить. А як у вас?

— Ще дуже рано, а мої «клієнти» великі сплюхи, так що я поки що безробітний.

— Товаришу капітан, мені здається, що головний козир запопаде товариш майор.

— І я так думаю» Але ми теж повинні бути уважні, ще й дуже.

— Зрозуміло. Бажаю вам великого щастя, товаришу капітан:.

Дякую. Того ж і вам.

Богдан поклав трубку. Розвиднілось зовсім. Знову він подивився у вікно. В той час дві туристські машини зупинилися на контрольному пункті. Перша була «гордіні», друга «фольксваген»,

«Великий Балтазар не їздить такими таратайками», — подумав про себе Богдан, запаливши нову цигарку.

Із «гордіні» вийшов високий блондин, який у лівому кутку рота тримав згаслу люльку. Поки у блондина перевіряли паспорти, його супутниця, так само висока і так само блондинка, відчинила вантажне відділення для митного контролю. З «фольксвагена» вийшли три жінка з типово німецькими обличчями. їхні паспорти були в повному порядку, — нічогісінько підозрілого.

До кінця митного контролю ще кілька машин, які прибули за той час, чекали своєї черги, отже, й прикордонникам і митникам вистачало роботи. Богдан оглядав паспорти, на його думку, якнайретельніше, та в душі він був не. дуже переконаний, що виконає своє завдання, бо не мав жодного уявлення, як виглядав Балтазар; єдиною зачіпкою, щоб натрапити на нього, було лише його власне чуття. Особисте чуття в нього було. Особисте чуття мали і Дуку, й Доробанцу. Цей нюх не був чимсь природженим, вій був результатом досвіду праці у контррозвідці. Однак чуття не було і не могло бути безпомилковим, навпаки, якщо дуже часто на нього покладатися, воно може стати небезпечним і призвести до помилок, часто непоправних.

Хоч уже була майже година дня, жоден з туристів, що прибули сюди через цей прикордонний пункт, не викликай у нього підозри.

«Це означає: шукати голку в копиці сіна», — подумав він із прикрістю, хоч дуже добре пам’ятав, що вже не раз йому траплялося мати почуття, що він перетрушує сіно, шукаючи голку, щоб зрештою там знайти її.

І все ж таки…

Машин поменшало. Було парко, так парко, що нічим було дихати. Богдан особливо не страждав від спеки. Однак цього разу він дуже спітнів. Його мучила спрага, він спорожнив чотири пляшки пепсі-кола І тепер був ладен уже докінчити й п’яту; У конторі митників було ввімкнуто радіо. З репродуктора чувся голосний і хриплий спів.

«Треба б замінити цей нікудишній гучномовець», — подумав він. Від спеки він не міг ні про віщо Думати. Ніби й мозок розтанув. Намагався уявити розплавлений мозок, але не міг. Крім того, він відчув себе стомленим. Погано спав цю ніч. Може, від хвилювання. І йому снився Балтазар. Уві сні здавалося, що Балтазар схожий на Джіке, директора гастроному В районі, де мешкав Дуку. Нібито директор, він же Балтазар, замінив касирку, яка була у відпустці, вибиває чеки на машинці й забирає гроші з неймовірною швидкістю. Він, Богдан, став збоку і щоразу, коли Балтазар на нього дивився, кричав: «Бачу тебе! Бачу тебе!» Сон був такий безглуздий, що Він одразу прокинувся, встав. Потім знову йому снився цей сон, і він знову прокидався, і так всю ніч аж до ранку.

Через той сон він почував себе дуже виснаженим. На мить заплющив очі, задрімав, і одразу йому приснилося, що Він плаває в басейні. Дуже добре він себе почував. У шезлонгу на сонці смажилася блондинка з «гордіні», дивилася на нього, як він плавав, й іронічно посміхалася, невідомо чому…

Його раптом розбудив від сну «форд», який саме зупинився на контрольному пункті. Чудова машина останнього зразка, і з неї вийшов її господар: чоловік біля п’ятдесяти років із спортивною статурою, в шортах, кедах І в тенісці. Теніска була розстебнута й видно було, волохаті груди. На шиї висів золотий медальйон на золотаму ж ланцюжку. Волосся трохи посивіле на скронях.

А чорні й блискучі очі надавали обличчю надзвичайної вроди.

Богдан захоплено подивився на нього і раптом сам себе подумки запитав: «А, чи це не великий волхв?»

Він швидко кинувся до контори митників саме тої миті, коли офіцер-прикордонник зайшов до дверей з паспортом.

«Нарешті паспорт, який мене зацікавить», — подумав Богдан.

Він розгорнув його, прочитав прізвище й секунду-дві не міг повірити. На першій сторінці було написано Генрі Балтазар. «Неможливо, щоб це був Балтазар! Категорично неможливо!..» подумав він, дивлячись то на прізвище, то на фото.

Дійсно, здавалося неможливим, щоб справжнє прізвище супершпигуна було Балтазар. Та здавалося ще менш неможливим, щоб він, маючи таке прізвище, насмілився їхати в шпигунські мандри, користуючися паспортом на ім’я, під яким був відомий як шпигун. Тому здавалося більше ймовірним, що між хазяїном «форда» й справжнім Балтазаром не було ніякого зв’язку, що це просто співпали їхні прізвища.

— Що ми робитимемо, товаришу капітан? — спитав один з митників. — Почнемо митний контроль?

— Почекайте, — відповів Богдан, гортаючи аркуші паспорта, рябі від численних в’їзних та виїзних віз багатьох країн Європи, Азії й Південної Америки.

Збіг? Паспорт, якого Богдан-тримав у руках, був виданий індійським урядом. А всі варіанти біографії супер-шпигуна свідчили про його індійське походження. Чи справді це простий збіг? Збіг, бо у цього Балтазара з індійським паспортом Франція була ніби своєрідним головним штабом, Куди він повертався з кожної мандрівки.

Богдан ще раз оглянув паспорт, потім віддав його офіцерові-прикордоннику:

— На мій погляд, паспорт у порядку.

- І на мій, — сказав той і поставив печатку.

— Тепер ми можемо починати контрольний огляд? — спитав митник.

— Такі Можете.

- І як ми повинні проводити цей контрольний огляд, дуже, суворо?

— Ввічливо.

— Зрозуміло.

Богдан наказав, щоб митний контрольний огляд був найповерховішим, бо дуже суворий огляд міг, викликати підозру Балтазара.

Суворий контроль вантажу людини, яку запідозрюють у шпигунстві, часто відіграє вирішальну роль, щоб натрапити на слід і заарештувати відповідного шпигуна. З багаторічного досвіду роботи Богдан знав, що в дев’яносто дев’яти випадках із ста шпигун, особливо коли його посилають до іншої країни, має з собою щось таке, що може викрити його дійсні наміри. Звідси дуже важливий найретельніший обшук, особливо кваліфікований.

Богдан, поклавши руку на серце, міг поклястися, що в особистому вантажі Балтазара або десь у машині приховано, — а чого не сховаєш у машині? — якусь річ, що могла бути незаперечним доказом справжніх намірів, які привели його до Румунії.

«Форд» граціозно віддалявся асфальтованим шосе, ніби був не автомашиною, а швидкісним скутером, який розтинає попелясті хвилі. Коли його вже не стало видно, — а це сталося дуже швидко, бо Балтазар гнав із швидкістю понад сто кілометрів на. годину, — Богдан подзвонив у місто Тимішоари, де знали про його завдання, і доповів усе, що вважав за необхідне.

Незабаром після цього «форд» взяли під таємний нагляд, який мав скінчитися лише тоді, коли Балтазар прибуде на місце призначення, чи до Бухареста, чи до іншого міста.

Подзвонивши в Тимішоари, Богдан розшукав телефоном Дуку. Знайшов його не на службі, а в аеропорту.

— Старий, великий волхв прибув!

— Справді?

— Я не зовсім певний, принаймні не так само, як те, що мене звуть Богданом, але майже так. І щоб переконати тебе, я передаю тобі вітання від Генрі Балтазара. Чуєш? Від Ген-рі Бал-та-за-ра!

— Неможливо! — скептично відповів Дуку.

— Мені це так само здавалося неможливим, коли я тримав у руках… його візитну картку. Та зрештою я мусив переконатися. Біс його забирай, такий збіг просто неможливий.

— Та не менш неможлива така необережність і з його боку.

— Це теж вірно. В усякому разі, я їду додому. Як ти гадаєш, можна повернутися?

— Добре, повертайся! — почув він за якусь мить відповідь Дуку.

За чверть години, сівши за кермо свого Росінанта, як називав він жартома свого «фіата», Богдан попрощався з прикордонниками й митниками і рушив до Бухареста.

V. БЕЗГЛУЗДЕ САМОГУБСТВО І ЖЕБРАК, ЯКИЙ ТАЄМНО ЗНИКАЄ

Минуло сорок вісім годин відтоді, як Балтазар влаштувався в готелі «Атене Палас», в апартаментах нового Крила. Протягом усього цього часу він не дзвонив сам і йому не дзвонили. Так само ніхто до нього й не приходив. Та найцікавіше було інше: протягом цих сорока восьми годин Балтазар залишав свої Апартаменти лише опівдні та ввечері; щоб пообідати та повечеряти в ресторані готелю (сніданок йому подавали до ліжка).

Лише На третій день він пішов з готелю в Музей мистецтва. Згаяв там весь ранок, надовго зупиняючись у кожній залі. У другій половині того самого дня він повільно рушив вулицею Вікторієй, зупиняючись біля вітрин, щоб зрештою купити в пасажі в комісійному магазині кілька ікон. Ці ікони він згодом забув у кафетерії «Нестор», куди зайшов на чверть години, щоб випити міцної, кави з коньяком.

— Як тобі подобається цей святенник? — спитав Богдан Дуку.

— 3ажди! — відповів Дуку, який з того дня, як прибув Балтазар, став дуже мовчазним. Він уникав розмов із Богданом про шпигуна. І якщо той намагався говорити, Дуку відразу міняв тему або відповідав коротко й загадково.

На п’ятий день після того, як прибув Балтазар і поводився, мов миролюбний і нешкідливий турист, Парасків Пенделяну подзвонив до Дуку.

Дуку відразу зрозумів, що Пенделяну стурбувало щось надзвичайне.

— Пане майор, це ви?

— Так, я. Що трапилося?

— Я неодмінно повинен вас бачити, неодмінно, пане майор.

— Тоді беріть таксі й приїздіть сюди.

— Ні, я цього не зроблю. Я вам телефоную з дому. Прошу вас прибути… Я… н е— насмілююся покинути квартиру. Я вам поясню потім. Приїдете?

— Приїду.

— Коли?

— Негайно…

— Дійсно негайно?.. Негайно?..

— Так!.. Негайно,

— Дякую!.. Чекаю на вас. Поспішайте, будь ласка.

— Максимум за десять хвилин буду у вас.

Та Дуку не зміг прибути за десять хвилин. У той час, коли він вже виходив, йому подзвонив полковник Рареш. Начальникові потрібні були деякі дані. Дуку продиктував йому їх по телефону. Але це забрало рівно десять хвилин. Отже, до Парасківа Пенделяну він прибув через двадцять хвилин після телефонної з ним розмови. Він подзвонив біля дверей, та ніхто не відповів. Подзвонив ще і ще… Нічого. Дуку захвилювався. Не сподіваючись нічого доброго, натиснув на ручку дверей. На його подив, двері відчинились.

Дуку хряпнув дверима за собою й зайшов, до кімнати. Квартира була порожня. На портфелі, що лежав на письмовому столі, він побачив клаптик паперу. Парасків Пенделяну поспіхом написав таке:

Більше не можу на вас чекати. Між смертю й божевіллям вибираю перше. До цього рішення мене ніхто не силує.

Дуку знайшов його у ванній. Він повісився на двох зв’язаних краватках, що одним кінцем були прикріплені до каналізаційної труби. Спершу Дуку, хотів був перерізати петлю. Та зрозумів, що це вже ні до чого. Парасків Пенделяну помер, і вже ніщо й ніхто не може його врятувати.

Дуку повернувся до кімнати і подзвонив Богданові:

— Їдь до Парасківа Пенделяну.

— А що трапилося?

— Він мертвий.

— Хтось його послав на той світ?

— Ні. Самогубство. Приїзди з бригадою. Сповісти прокуророві.

Не минуло й десяти хвилин, як Богдан разом із технічно-науковою бригадою примчали в квартиру Парасківа. За кілька хвилин прибув і прокурор.

— Що його примусило? — спитав Богдан,

Дуку не відповів. Лице його було похмуре, Богдан ще ніколи не бачив його таким. Він простягнув йому записку, залишену Парасківом перед тим, як той покінчив. з життям.

Богдан прочитав її і стенув плечима.

— Нічого не розумію. — Зміст записки збивав з пантелику. — Дуку, чого людина може раптом збожеволіти?

— 3 багатьох причин.

— Назви мені хоч одну.

— Наприклад, терор.

Богдан глянув на нього довгим, недовірливим поглядом.

— Ти гадаєш, його хтось тероризував, що, боячися збожеволіти, він вибрав самогубство?

— Можливо, мій хлопчику.

— Годі де значить, що, ти дуже помилився.

— Коли?

— Тоді, коли трохи не витяг його сухим з води. Крім того, я не певний, що він покінчив самогубством через нас.

— Ні? О боже, мій хлопчику! Ти не розумієш, що поки що ми нічого не знаємо, — крім того, що Парасків покінчив самогубством тільки за двадцять хвилин після того, як подзвонив мені,— можна зробити тисячу припущень, розумієш? Лише за двадцять хвилин. Я йому сказав, що не затримаюся більше, ніж десять хвилин. Затримався двадцять. Що це значить? Це означає, що він не міг прожити цих останніх десять хвилин після встановленого, мною терміну.

— Чому? Що могло з ним статися за ці десять хвилин?

— Нічого. Те саме, що й раніше: терор.

— Та що за нісенітниця, про який терор може йтися?

Дуку стенув плечима.

— Моральний терор? Чи, може, існувала особа, яка загрожувала йому терором, який і привів його на поріг божевілля?

— Не знаю!

— Не знаєш! Знову повторюєш оте «не знаю», — образився Богдан.

За той час люди з оперативної бригади зробили фото, шукаючи слід, відбитки пальців, обшукували квартиру. Дуку, засунувши руки в кишені, дивився на навколишнюметушню докірливим поглядом і нікого не бачив, ніби його ніщо з того, що відбувалося, не цікавило. Богдан знову здивувався. Як зовсім інакше, ніж за будь-яких інших обставин, поводив себе начальник! Богдан підійшов до нього І сказав тихо, щоб ніхто не почув:

— Не будь такий засмучений, Дуку, бо, побачиш сам, ми про все дізнаємося. Коли я бачу тебе, таким пригніченим, слово честі, в мене ні до чого руки не здіймаються.

Дуку ледь помітно, сумно, майже хворобливо посміхнувся.

— Я не пригнічений, хлопчику, я думаю. Поки що це моя робота. Та ти, ти повинен рухатися.

— А саме?

— Подзвони до сусідніх квартир. Розпитай, може, про щось дізнаєшся. Наприклад, хто його відвідував останніми днями? Одне слово, мені не треба тобі, підказувати, що робити.

— Гаразд, Дуку.

За хвилину Богдан уже дзвонив до сусідньої квартири. Йому відчинила жінка середнього віку, вдягнена на вихід, що означало — вона саме лаштувалася вийти. Тому, мабуть, вона була незадоволена, дізнавшися, що той, хто дзвонить до неї, хоче з нею поговорити… Та після того, як Богдан засвідчив свою особу, Матильда Григоріу — так звалася найближча сусідка Парасківа Пенделяну, — стала трохи доброзичливіша.

Вона запросила його сісти і сама сіла, вийняла з одної полиці книжкової шафи, яка правила за бар, пляшку коньяку, наповнила два пузатих келихи, один поставила перед Богданом, іншого ж одразу випила, що свідчило про звичку, вироблену тривалим тренуванням.

— А тепер, пане, прошу мені — сказати, про що саме ви хочете від мене довідатися?

Богдан відповів не зразу. Він думав про те, чому в Матильди Григоріу тремтіла рука, коли вона підносила до рота келиха? Чи ж вона тремтить у неї завжди? Це й не дивно, якщо мати на увазі вміст бару і, головним чином, легкість, із якою вона перехилила склянку. Чи, може, вона тремтіла від хвилювання, і саме через його присутність?

— Я хотів би отримати деяку інформацію відносно вашого сусіда.

— Ви кажете про пана Пенделяну?

— Так, про нього.

Матильда Григоріу кинула на нього підозріливий догляд. Хоч вона й була дуже нафарбована, Богданові здалося, що її лице під фарбою пополотніло.

— Що примусило вас звернутися саме до мене?

— Жодної причини, пані. Просто я почав з вас.

— Тобто ви питатимете й інших сусідів?

— Так, якоюсь мірою я хочу це зробити. Та якщо довідаюся від вас про те, що мене цікавить, то, мабуть, відмовлюся.

— Якщо ви маєте намір питати всіх сусідів, то це означає, що питання дуже серйозне… дуже важливе…

— Досить важливе, пані, якщо й ви погодитесь, що смерть — важливе питання.

Матильда Григоріу здивовано подивилася на нього, потім хлюпнула собі до — келиха подвійну порцію коньяку. Хотіла налити й Богданові, та побачила, що він ще й не торкався напою. Вона чимало відпила, потім спитала:

— Його хтось убив?

Голос її захрип, і вона трохи соромилася.

— Ні! Самогубство.

— Самогубство? Ви сказали, що він самогубець?

— Так, повісився.

— Повісився?

І раптом зареготала. Богдан уже не раз спостерігав істеричний жіночий сміх. Та ніколи, ніколи таки не чув подібного Сміху. Цей регіт викликав жалощі. Жалощі до жінки, яка сиділа навпроти. Та одночасно істеричний регіт так його дратував, що він ледве не вигукнув: «Та припини свій божевільний сміх!»

Матильда Григоріу раптом перестала сміятися.

— Ви сказали, що він повісився.

— Так, а що — ви не вірите?

— Він!.. Щоб він повісився? Неможливо, пане, зовсім неможливо!..

— Я вам кажу, що він мертвий.

— То й що, коли мертвий?.. Це не значить, що він неодмінно повісився! Ні, пане, Парасків не кінчив самогубством. Парасківа змусили це зробити.

— Пані, ви зробили важливу заяву… Більш ніж вірогідно, що Балтазар не повернув би портрета, якби не прочитав репортажу, надрукованого у сінгапурській газеті, де розповідалося, що незабаром після обіцянки поліції Макао, заплатити двадцять тисяч за фотографію пані Чіан, поліція одержала пакет, у якому містився другий пакет і такі слова: «Це фото вас зацікавить, бо воно стосується пані Чіан». Розірвавши другого пакета, поліція знайшла там кілька фотографій, та не піратки, а двох людей, убитих і по-звірячому порубаних. Легенда пояснювала, що цих людей схоплено, коли вони намагалися сфотографувати пані Чіан.

— Так! Зробила!

— Важливу, але все ж просто заяву. А чи не можете ви довести, що Парасків Пенделяну не покінчив самогубством?

— Довести? В жодному разі!

— Тоді з чого ж ви виходите, коли так категорично твердите, що він не кінчив самогубством?

Матильда Григоріу допила коньяк, який ще був у склянці, а коли, як і недавно перед цим, зареготала, очі її наповнилися великими, мов гліцериновими, сльозинками.

— Парасків боявся! Так, боявся, — прошепотіла вона, витираючи очі ріжком скатертини зі столу, бо в неї не було носовика.

— Кого він боявся, пані?

— Він говорив мені: «Матильдо, і соромно, але я тобі признаюся, що мені дуже страшно. Знаєш, як я боюся, Матильдо?» — питав він мене. «Не знаю, Парасківе», — призналася я. «Боюся, як боялася первісна людина, коли перестала бути мавпою». Я не розуміла і спитала його: «А як же вона боялася?» — «Вона боялася всього, Матильдо. Боялася сонця, яке пекло, дощу, хмари, блискавки й грому, дерев у лісі, вітру, коли: він був сильним, темряви, коли залягала: ніч, сну і сновидінь, народження, але більш за все смерті… Вона всього панічно боялася. І знай, Матильдо, я теж так боюся». Тепер вам зрозуміло, чому я не можу вірити, що він покінчив самогубством?

— Ні.

— Та це ж так просто, пане! Коли людина перестала бути мавпою й була охоплена панічним жахом, хіба вона кінчала самогубством? Ні! Ви чудово знаєте, що ні. Якби вона це зробила, то й нас не було б. І, слово честі, від цього не було б великої шкоди.

«Невже вона п’яна?» — спитав себе Богдан. Та це було малоймовірним, бо з усього видно, що Матильда добре натренована в пияцтві.

Наступної миті Богдан помітив, що, не зважаючи на потік сліз, які Матильда витирала скатертиною, її обличчя лишалося незворушним, спокійним і ясним.

— Пані Матильдо, якщо Парасків боявся так, як первісна людина, а, як ви вірно зауважили, первісна людина ніколи не кінчала самогубством, то чому це зробив він? Кого він так панічно боявся?

— Спитайте мене краще, чим саме він був наляканий?

— Я вас питаю: чого саме він так боявся?

— Якщо я вам скажу, хіба ви зрозумієте? Якщо я вам скажу, хіба ви мені повірите?

У голосі і в тоні, яким вона говорила, був майже відчай. В очах стояли сльози, а руки, дуже гарні, майже неймовірно гарні руки заломлювала ніби для того, щоб показати відчай, який її охопив. Богдан знав, що одною з основних якостей офіцера контррозвідки є—не губити ясність розуму, залишатися спокійним і не дозволяти собі бути зворушеним словами, якими б переконливими вони не здавалися. Він знав також, що в більшості випадків свідчення жінок суб’єктивні й перебільшені, і це жінки роблять не зі злим наміром, а через різне ставлення до чоловіка, якого вони люблять, або яким захоплюються, і до того, якому вони чомусь не симпатизують або якого навіть ненавидять. Так, Богдан усе це знав, точніше, досвід навчив його усього того, та все одно, почувши запійтання Матильди й побачивши, з яким відчаєм вона ламає свої гарні руки, він мимоволі схвильовано здригнувся.

— Пані,— підбадьорив він її,— я спробую зрозуміти вас…

— Але ж ви мені не повірите, — перервала вона його.

— Чому не повірю? Я ні на мить не сумніваюся щодо ваших добрих намірів.

— Тому, що все це неясне, темне, незбагненне логічно. Незбагненне… — Вона витирала очі, супилася, наче хотіла згадати, про що саме йшлося. Потім якось непевно спитала:

— Ви хотіли почути, чого саме боявся Парасків?

— Так, я про це вас питав. — І одразу додав: — За вашим натяком.

— Він боявся загубити своє «я».

— Що?

— Своє «я», пане. Бачите! Я вам казала, що ви не повірите мені.

«Чи вона не божевільна? Мабуть, божевільна, а я витрачаю біля неї свій час. Ох, і посміється ж із мене старий…»

Та він не був цілком переконаний, що Матильда справді божевільна.

— Якби ви хоч трохи ясніше висловилися.

— Ясніше не можу!.. Не знаю, як можна ясніше!..

— Якщо я вас зрозумів, Парасків Пенделяну був хворий. У психопатології ця хвороба має назву…

— Ви дуже помиляєтеся! Адже річ у тому, що він зовсім не був хворий, він був здоровий, як я або ви.

«Про те, що в мене запаморочилося в голові, пані,— говорив він їй подумки, — я певен. Але я не можу заприсягнутися, що й ваша голова здорова».

А вголос спитав:

— Був здоровий, як я або ви, і незважаючи на це, боявся загубити своє «я»?

— Точно!.. Страшенно боявся, пане!..

— Пані, те, що ви твердите, неможливе.

— Я так і знала!.. Я вас попередила, що логічно це важко зрозуміти. Для вас навіть неможливо.

— Я бачу, що ви розрізняєте мене й себе. Ви вважаєте, що я не можу так, як ви, зрозуміти, як здорова людина може втратити своє «я».

— Я навіть не знаю, чи можна те, що я зрозуміла, назвати розумінням.

— Тоді що ж це?

— Може бути пояснення, яке, мабуть, не має ніякого зв’язку з дійсністю.

— З якою дійсністю, пані?

— З панічним страхом Парасківа, тобто я хочу сказати, з справжньою причиною небезпеки, яка загрожувала Парасківові загубити своє «я».

— Інакше кажучи, пані, ви впевнені, що небезпека була реальна?

— Звичайно, була. А хіба ви, пане, не розумієте, що якби її не було, то Парасків не покінчив би самогубством?

— Значить, Парасків Пенделяну покінчив самогубством від страху втратити своє «я»?

— Ні, пане, ні! Він покінчив самогубством уже після того, як його втратив. Не він, не Парасків, покінчив самогубством. Покінчив самогубством інший, чиє «я» він отримав.

— Хочете сказати, що він став іншим?

— Став іншим, пане. Звичайно, став іншим.

— …І як же сталося це перевтілення, чорти б його забрали? Як грім із ясного неба?

Тепер Матильда не плакала. Не було чим. В її очах з’явився загадковий блиск. Загадковим став і тон, яким вона говорила:

— Як це: «як грім із ясного неба?» Такого не буває,

— Ви ж сказали, що він не був хворий. А якщо все ж з ним сталося нещастя, то це означає, що воно сталося… як грім із ясного неба.

— Ні, це не з неба, а збоку.

— Від якоїсь особи?

Матильда здригнулася, поблідла, злякано озирнулася навкруги, ніби боялася, що хтось підслухає їхню розмову, потім із загадковим виглядом і таємничим голосом сказала:

— Можливо. Таке я припускаю. І Парасків запідозрював. Він мені про те не говорив, але давав зрозуміти. Кілька разів загадково натякав.

— У зв’язку з чим? Або з ким?

— З кимось.

— З ким же, пані?

— Не знаю… і він не знав. Він його не знав… Ніколи його не бачив, хоч і знав, що він існує. Парасків був тероризований саме таємницею, яка оповивала ту особу.

— Це був чоловік? Чи жінка?

— Не знаю.

— Пані, чи не могли б ви ясніше висловлюватись? говорите, що Парасків Пенделяну не знав тієї особи, бо вій її ніколи не бачив, але знав, що вона існує. Якщо він її не бачив, то звідки він міг знати? Отже, вона якимсь чином загрожувала йому? Діяла якимось чином, щоб його ліквідувати?

— Тільки раз, єдиний раз Парасків мені поскарживсь «Чую, що мене таємно, підступно обплутують. І одного дня вдарять, Матильдо. Слово честі, Матильдо, одного чудового дня вони вдарять, і тоді я пропав». Так мені говорив Парасків, як я вам уже сказала, лише один раз.

— А ви його не питали, як саме його вдарять? Може, вб’ють його?

— О ні! Зовсім ні,

— Тоді ж як?

— Ударять його, тобто примусять його втратити своє «я».

— Хто? Загадкова особа?

— Так, загадкова особа.

«Здається, в цьому її маренні міг би розібратися тільки Дуку. Я здаюся».

— Пані, дозвольте скористатися вашим телефоном?

— Будь ласка, пане.

Богдан узяв трубку, набрав номер телефону Парасківа Пенделяну. Йому відповів сам Дуку.

— Хочеш зайти до сусідньої, одинадцятої квартири?

— Добре, йду!

Незабаром Богдан знайомив їх, після чого, щоб ввести його у курс справи, резюмував попередню розмову з Матильдою Григоріу. Часом вона втручалася, доповнюючи та уточнюючи його. Коли вона скінчила, Дуку спитав її:

— Я просив би вас, пані, сказати, які стосунки були між вами та Парасківом Пенделяну?

— Друзі, пане, друзі у прямому розумінні цього слова. Знаю, більшість чоловіків, — до речі, й жінок, — переконані, що між чоловіком і жінкою не може бути дружніх стосунків. Може, це й правда. Все ж стосунки між мною і Парасківом були дружніми. Ми були весь час тільки друзями. Парасків ніколи не натякав на те, що він хотів би переспати зі мною. Може, якась інша жінка і образилась би, бо Парасків звик розповідати мені абсолютно про всі свої пригоди. Ви мені не вірите?

— Вірю, пані.

— Знайте, ми були духовно споріднені.

— Звичайно, — погодився Дуку.

Богдан, хоч і добре знав свого начальника, не міг собі уявити, серйозно він говорить чи ні.

— Він розповідав вам і про свої недобрі пригоди? — спитав байдуже Дуку.

— Не розумію, що ви хочете цим сказати, чи, може, натякнути?

— Натякнути? Далебі, ні, пані, я далекий від того. Я просто подумав і про недобрі пригоди, допускаючи, що йому не завжди все обходилося гладко. Наприклад, чи розповів він вам про невдачу з особою… у якої… чарівний голос?

Матильда здригнулася й, здавалося, була дуже здивована.

— Особа… з чарівним голосом? Що вам відомо про ту особу?

— Не має значення, що ми знаємо. Зате дуже важливо довідатись, що вам відомо про ту особу. І чому ви думаєте, ніби я щось знаю?

Тому, що Матильда Григоріу дивилася на нього якось підозріливо й роздратовано, він пояснив:

— Дивно було б, якби він вам не сказав про неї, адже ви були друзі.

— Пане, я не знаю нічого, крім того, що вона існує. Все!

— Вона приходила до нього в гості? — навмання спитав Дуку.

— Додому Парасків взагалі не водив жінок. А її, мені здається, її ніколи б не привів.

— Це вам тільки здається?

— Так, тільки здається.

— Якщо про особу з чарівним голосом вам відомо тільки те, що вона існує, то що вас примушує допускати, тільки допускати, що він у жодному разі не привів би її додому до себе?

— Пане, хоч Парасків мені ніколи не говорив про неї, я знаю, що вона існує і що звідси все нещастя.

— Від тієї жінки?

— Чи від неї? Не знаю, що вам відповісти. Може, й від неї. Може, й від когось, але у зв’язку з нею. Я майже не насмілююся подумати.

— Про що?

— Про все те, що трапилося. Мене охоплює жах!..

Раптом з Матильдою Григоріу відбулася справжня метаморфоза. Спочатку вона захвилювалася, потім неждано її охопив жах. Вона зблідла, її гарні руки затремтіли, і щоб воші, чужі, цього не помітили, вона сховала їх під стіл. Очі дивилися так само схвильовано її перелякано, бігаючи на всі боки. У Дуку було враження, що Матильда Григоріу жде дуже напружено, що ось-ось подзвонять по телефону або біля дверей. В усякому разі, ждала якихось подій.

— А що, пані, якби ви спробували нам більше довіряти?

— Як це — «більше довіряти»?

— Дуже просто й дуже звичайно. Не приховувати нічого від нас, висловити все те, що, як мені здається, ви з якихось причин навмисно приховуєте.

— Неправда! Клянусь, що я нічого не приховую.

— Ви щойно сказали, що навіть не насмілюєтеся подумати про те, що відбувалося, бо вас одразу охоплює жах. Від чого?

— Чого ви весь час мене про таке питаєте? Хочете зробити мене нещасною? Зрозумійте, їй-богу, панове, я нехочу, щоб зі мною трапилося те ж, що із Парасківом.

— Боїтесь втратити своє «я»? — спитав Богдан, який відтоді, як прийшов Дуку, весь час мовчав.

— Хіба я можу знати, що може зі мною статися? Так, може, і я втрачу своє «я» так само, як Парасків. А ви гадаєте, що цього не може бути?

— Пані, де ви працюєте?

Матильда Григоріу не відповіла. Ніби й не чула запитання. Піднялася зі стільця й дивною ходою, наче привид, підійшла до дверей на балкон. Відчинила їх неуважно, вийшла на балкон і за мить перекинула ногу через перила. Богдан, який був ближче, кинувся й схопив її руками, коли вона ось-ось мала перекинути й другу.

— Покиньте ці жарти, мадам! — крикнув сердито на неї.

Тому, що Матильда Григоріу прикинулася чи й справді була непритомна, підняв її й поклав на канапу.

— Як у біса легко ці жінки непритомніють саме тоді, коли стикаються з великими труднощами! Гадаю, що вона дійсно знепритомніла.

— Непритомна, хлопчику!

— Кількома ляпасами я поверну їй свідомість.

— Облиш її! Вона й сама опритомніє.

— Боюся, що тоді, як вона опритомніє, ми констатуємо, що… вона втратила своє «я».

— І що ж, коли таке трапиться?

Дуку глянув через плече на Богдана, потім знову на Матильду Григоріу, яка ще не опритомніла? якби в неї не здіймалися ритмічно груди, можна було б подумати, що вона мертва.

— Якби таке трапилося, я побіг би до найближчої аптеки і купив би камфори повні кишені. Говорять, вона знищує мікроби.

— Мій хлопчику, становище набагато серйозніше, ніж здається на перший погляд.

Пролунав дзвінок біля дверей. Дуку дав знак Богданові лишитися на місці, а сам пішов відчинити двері. Там був Пічоруш.

— Товаришу майор, можете зайти до сусідньої кімнати? — спитав він.

— Що трапилося?

— Хлопці знайшли мікропередавача.

— Де, Пічоруше?

— Під кришкою стола. Чудовий апарат, товаришу майор, величиною з півгоріха. Що робити?

— Поки що лишіть його на місці. І більше нічого?

— Нічого, товаришу майор.

— Шукайте далі. Може, ми ще на якийсь сюрприз натрапимо.

Пічоруш пішов виконувати наказ, а Дуку повернувся в кімнату, де лежала непритомна Матильда. Богдан поклав її голову на стілець і не спускав з неї очей. Вона мала пригнічений вигляд.

— Хто це був? — спитав стомлено Богдан.

— Пічоруш.

— Що він хотів?

Дуку не відповів. Підійшов до столу, нахилився й почав обмацувати знизу кришку й поперечки.

— Чого ти шукаєш, чоловіче?

— Нічого!

І Дуку притис вказівного пальця до вуст. Богдан зрозумів, що йому треба мовчати й ні про віщо не запитувати. Богдан дивився на нього здивовано, ніби запитуючи себе, чи не втратив раптом його начальник розуму? Та його здивування тривало дуже недовго, він здогадався, що означала дивна поведінка Дуку. Він став навколішки З другого боку стола і теж почав мацати долонею. Йому поталанило більше. Він знайшов мікропередавач, що тримався під кришкою на присосі. Він показав на нього Дуку, і кілька хвилин обидва офіцери розмовляли на мигах, як глухонімі.

— Мені здається, що пані скоро опритомніє.

І дійсно, незабаром Матильда розплющила очі, дуже здивовано подивилася на стелю, ніби намагаючись зрозуміти, що це все могло означати. Лише після цього помітила обох офіцерів. Встала і, сидячи з краю дивана, спитала непевним голосом:

— Хто ви? — та одразу, пригадавши: — О так! Знаю, хто ви такі. О боже! Що ж це зі мною трапилось, панове?

— Трохи нездужаєте. Мабуть, через спеку…

— Так, мабуть, через спеку.

— Частково й ми винні, що вас розхвилювали більш- менш неприємними питаннями. Та тепер, коли ви почуваєте себе краще, дозвольте нам піти. Дякуємо вам.

— Більше ні про віщо не будете мене питати?

— Ні. Нам усе ясно. Ще раз дуже вам дякуємо.

Від порога Дуку спитав, мовби це йому тільки зараз спало на думку:

— Чи не знаєте випадково, Парасків Пенделяну мав родичів? Треба б їх повідомити.

— Не знаю. Про свою сім’ю він мені ніколи не говорив.

— Ще раз дякуємо. Прощавайте!

У другій кімнаті, в апартаментах Парасківа Пенделяну, куди Дуку повернувся разом із Богданом через кілька хвилин, обшук було майже закінчено.

У коридорі їх зустрів Пічоруш.

— Товаришу майор, більш нічого цікавого не знайшли.

— Це залежить від того, що ви розумієте під словом цікаве. Якщо ви сподівались виявити ще один мікропередавач, то, звичайно, цікавого більш нічого не знайшли.

Проходячи з коридора в кімнату, Дуку ввімкнув па повну силу радіорепродуктор.

— Бачу, що ви скінчили, хлопці.

— Скінчили, товаришу майор, — підтвердив лейтенант Нягу, який керував операцією обшуку квартири.

На письмовому столі під алебастровою пластиною лежав конверт.

— Що в цьому конверті?

— Паспорт небіжчика, його метрика, диплом про закінчення інституту. Нічого іншого не знайшли.

— Тільки це? І ніякого записника з телефонними номерами?

— Немає, товаришу майор. Не знайшли жодного запису його рукою! Мабуть, він мав ідіосинкразію до писання, — зауважив Богдан. — До речі, він і читати не дуже любив. В усій квартирі лише одна книга — Ларусс.

Дуку взяв у руки словник і розгорнув його на першій сторінці. Це було останнє видання.

— Візьмемо й Ларусса, Пічоруше, — вирішив він.

Наступної миті Богдан був свідком того, що він називав «незвичайним інстинктом» старого. Ніби його магнітом притягло, Дуку підійшов до вікна й подивився вниз на вулицю, але так, щоб його з вулиці ніхто не помітив. Одразу покликав Пічоруша до себе:

— Пічоруше, будь ласка, ідіть сюди!

Коли молодший лейтенант підійшов, він сказав:

— Бачите того старого, що просить милостиню на тому боці вулиці біля під’їзду?

— Бачу, товаришу майор.

— Сердечний, у нього, здається, поганий слух.

— Поганий, товаришу майор. Бачите, у вухах має підсилювальний апарат.

— Пічоруше, мені дуже цікаво знати, чи дійсно пін погано чує?

— Привести його сюди, товаришу майор?

— Ні! Поки що дізнайтеся, якому богові вій молиться? Мене в першу чергу цікавить, чи не займається він ще чим-небудь, крім жебрацтва? Може, я помиляюсь, але слово честі, цей чоловік не дуже схожий на жебрака!

Пічоруш чимдуж побіг сходами. Але коли вийшов па вулицю, то жебрак уже зник.

IV. ЕПІДЕМІЯ САМОГУБСТВ ТРИВАЄ

Нора Солкану жестом спинила таксі. Шофер під’їхав до неї й зупинився біля тротуару. Вона сіла в машину й гучно хряпнула дверцятами. Шофер, зиркнувши на неї через плече, хотів сказати: «Невже, панно, ви ніколи не сідали до машини?» Але вона була така вродлива, що він не сказав нічого.

Нора злегка посміхнулася посмішкою, проти якої, як вона була переконана, не міг в стояти жодний мужчина, — але цього разу та посмішка була швидше рефлекторними скороченнями м’яза біля лівого кутика вуст. Вона була така ображена, що й не здивувалась, коли їй не вдалося посміхнутись.

— Куди вас везти, панно?

— Відвезіть до Тріумфальної арки.

Вона зіщулилася в куточку, заглиблена в думки, які її турбували й лякали. Час від часу шофер поглядав на неї в дзеркало, й щоразу вона здавалась йому така чарівна, що він у захваті вигукував подумки: «Яка ж вона з біса гарна». Йому кортіло заговорити до неї, але він все не насмілювався. Не тому, що це було складно для нього, а тому, що бачив, яка вона сумна. Не зважившись, він їхав повільно, як водій-аматор, що тільки недавно сів за кермо. Та як повільно він не їхав, вони прибули до Тріумфальної арки раніше, ніж він наважився заговорити:

— Поїдемо далі, панно?

— Ні!.. Ні!.. Я тут вийду!.. Так, тут! — відповіла вона, усе ще збентежена думками, у яких вона ще недавно тонула, мов у трясовині.

— Ви підете в парк?

— А це вас не стосується! — різко відповіла вона, пронизуючи його поглядом.

— Я вас не питав з лихим наміром, панночко! — вибачився він. — Я просто гадав собі: якщо ви будете в парку з годину, я міг би потім підвезти вас до міста, бо тоді я знову туди їхатиму.

— Ні!.. Дякую!.. Назад я поїду тролейбусом.

Вона хряпнула дверцятами і дуже швидко пішла в напрямі будинку «Скинтейї». Та за кілька кроків спинилася й почала лічити лавки, які поминула. Усього чотири. Вона рушила далі. П’ята лавка, шоста, сьома… Коли була на лінії десятої, поспішно сіла. Нарешті прийшла. Та ще й вчасно. Вона поглянула на годинника. Була одинадцята. Об одинадцятій вона повинна була неодмінно сидіти на десятій лаві від Тріумфальної арки. Повинна була? Зрештою чому вона повинна була сидіти тут? Серце почало стукати дужче, ніж звичайно.

«Зрештою, що ж трапилося сьогодні?»

Вона прокинулася, як завжди. Та не скочила одразу з ліжка, як то робила звичайно, а стала ще ніжитися в ліжку. Хіба в неї боліла голова? Ні. Скоріше її охопив якийсь поганий настрій. А може, и просто ліньки було йти на роботу? Вона потягалася, позіхала. Зрештою, на превелику силу встала з ліжка. І коли встала, то знала, їй було ясно, що вона вже не піде на роботу, хоч начальник і попередив її напередодні, що в нього є для неї багато роботи.

«Хіба робота коли-небудь скінчиться? — подумала вона, щоб себе підбадьорити. — Якщо я раз і пропущу роботу, то дірка в небі не з’явиться. Я стомилася, просто стомилася!»

Та, знайшовши це пояснення, вона знала, що то лише зачіпка, а в дійсності вона не пішла на роботу тому, що повинна була об одинадцятій поїхати провітритися. Провітритися? Вона дуже здивувалася своїм примхам. Як же в лихої години провітрюватися в таку пору, коли починається велика спека? Відповіді вона не знайшла, зате відчула себе одразу дуже стомленою і, зітхаючи, лягла на дивані. Через напіввідчинене вікно до неї долітав приглушений вуличний гамір, наче це гуркотів невеликий літак, пролітаючи над хмарами. І вона уявила саму себе в літаку. Точніше, уявила себе пілотом туристського літака, після чого її одразу занудило.

Скочивши з дивана, вона подивилася на годинника. Була десята, а вона навіть ще й не вмивалася. Побігла до ванної. Потім швиденько вдяглася, та як не поспішала, не встигла зібратися раніше як за чверть одинадцята. З відчаю й роздратування, та основне з відчаю, сівши в ліфт, аж заплакала.

«Господи, точно об одинадцятій не буду на лаві», — подумала вона, витираючи сльози хустинкою.

Та їй поталанило. Ледве вибігла на вулицю, одразу знайшла таксі. О п’ять хвилин по одинадцятій вона вже п’ять хвилин відпочиває на десятій лаві.

Нікого не чекала. Було гаряче й парко, й лише тепер вона пожалкувала, що не лишилася вдома байдикувати на дивані до вечора. Яка дурна думка — їхати в таку спеку. Зрештою, чого вона приїхала? Провітритися? Вона згадала, що в ліфті плакала від страху, що не приїде вчасно. Спочатку вона почервоніла, потім відчула, що її охоплює жах.

«Як це вчасно? Чого я повинна приїхати сюди об одинадцятій? Адже я нікому не призначала побачення. Невже я повинна бути тут тільки з бажання провітритися? О боже! Що зі мною діється?»

Її охопив жах. Зрештою все те, що вона робила відтоді, як прокинулася, скидалося на нісенітницю. Не пішла на роботу, хоч начальник і попередив, що в неї буде багато роботи. Потім втовкмачила собі в голову, що об одинадцятій неодмінно повинна бути на шосе, та ще й на якійсь певній лаві. Так, це справді так: втовкмачила собі в голову, і серйозність усієї справи полягала саме в цьому. Чи не була вона на грані божевілля?

«Я повинна буду поговорити з Матеєм. Він скаже, чи не треба мені проконсультуватися в спеціаліста».

Матей — це її друг. Нора Солкану була вже одружена, але через два роки після весілля, тобто у віці двадцяти двох років, розлучилася. Хоча відтоді минуло вже шість років, Нора й не думала вдруге виходити заміж. У неї був друг, якого вона любила досить егоїстично, тобто любила його лише тому, що завдяки йому вона не почувала себе самотньою. І цього з неї було досить. Нора зітхнула. їй було жаль, що біля неї немає Матея, щоб висловити йому все те, що з нею трапилося, й попросити поради. Матей був чоловіком терплячим, як янгол, і йому ніколи не набридало слухати її, хоч вона була занадто егоїстична і весь час говорила лише про себе. Матей був лікар-окуліст і працював тепер у поліклініці. Вона сиділа сама, відчувала себе самотньою й нудилася. По шосе метушливо мчали машини, автобуси й тролейбуси.

Вона поглянула на годинника. Минула чверть години. Що вона повинна тепер робити? Яка дурниця? Нічого! Адже вона не прийшла з певною метою. Прийшла провітритися. Правда, повітря тут було не особливо чисте. Та якщо вона уже була тут, холодок під деревами приємніший, ніж задушлива спека в автобусі чи тролейбусі. Вона залишиться тут ще на часину, а потім повільно, холодочком поміж деревами піде в ресторан «Міоріца», з’їсть смаженого м’яса, вип’є зо дві пляшки пива. Аби лиш було чеське пиво «Пільзен», як минулого тижня, коли вона була там з Матеєм.

Раптом вона згадала про свого начальника. Майже весь час вона думала про нього, але лиш тепер уявила його так, ніби він стояв у неї перед очима. Начальником називали його всі. Так і вона до нього зверталася. В глибині душі вона хотіла б назвати його Октаве, але не могла, не насмілювалась. Спочатку, з першої_ж миті знайомства він був для неї лише начальникам. Високий, стрункий, без сумніву гарний мужчина. Очі кали особливу принадність, яку не можна навіть пояснити. На її думку, жодна жінка не могла б лишитися байдужою, коли б його очі зупинилися на ній так, як звичайно мужчини дивляться на жінку. Може, тому, що в начальника такі гарні очі, Нора хотіла б закохатися в нього. Та хоч очі його були й гарні, вони були недоступні, бо він теж був цілком недоступний начальник, і з першої миті, хотів того чи не хотів, поводився як начальник. Нора й раніше мала начальників, але ті були начальниками лише тому, що інші, вищі за них, дали їм відповідну посаду. Вони зовсім і не вдавали з себе суворих начальників, і не були ними. Фактично багато разів, коли вона друкувала на машинці або відповідала по телефону, Нора питала сама себе, чи існує ще й інший, справжній начальник, крім того, якому вона підлягає?

Вранці, коли начальник приходив на роботу завжди в той самий час, від нього злегка пахло лавандою і тютюном, тютюном, з якого виготовляють цигарки «Папастратос». Він бажав їй доброго ранку тим люб’язним тоном, яким говорив до неї завжди. Насправді він цим томом розмовляв з усіма, ніколи не дратувався, не підвищував голосу, ніколи не робив зауваження. Коли в цього й було якесь зауваження, то він робив його в такій формі й таким тоном, що винуватець вважав, ніби його фактично познайомили з новим розпорядженням. Так, він завжди був дуже люб’язний, дуже ввічливий, дуже гуманний. Якщо траплялося, що в неї не було роботи, то він дозволяв їй піти додому раніше, а коли вона просила дозволити вийти на годину, — він звільняв її на весь ранок. Та все те відбувалося в рамках точних партикулярних стосунків, причини яких вона не змогла бачити й відчувати інакше, ніж як «начальник». Начальник ніколи не жартував з нею, не говорив їй приємних слів, наприклад, що зачіска або сукня їй личать. Одне слово, він був начальник, і тому, можливо, їй було важко уявити його в домашніх умовах. Вона знала, що він був одружений, а тепер живе один, але чи померла його дружина, чи він з нею розлучився, вона не змогла дізнатися. Вона не могла його собі уявити в стосунках з іншими жінками, з друзями.

Після того як він ішов додому, вона заходила до його кабінету, щоб перевірити, чи він чогось не забув. Робила так з перших днів, коли стала його секретаркою. Потім продовжувала робити це й далі, хоч упевнилася, що швидше сонце поверне назад на схід, ніж начальник забуде щось на письмовому столі. Та вона й далі вперто продовжувала заходити до його кабінету, гадаючи, що, може, колись їй пощастить знайти забутий папірець чи ще що-небудь, покладене не на те місце, на якому начальник призначив йому лежати. Щоразу зі справжнім подивом оглядаючи стіл і інтер’єр кабінету, такий близький їй, вона зовсім не могла повірити, що хтось там працював протягом восьми годин. Кабінет виглядав не так, як наприкінці, а як на початку робочого дня. Лише ледве вловимий аромат лаванди й цигарок «Папастратос» засвідчували присутність того, хто щойно вийшов. Після цього вона теж ішла розлючена, що й цього разу начальник нічого не забув, що все було в суворому порядку, як учора, позавчора, як і в інші дні протягом двох років. Вона йшла сердита, бо вперто вірила, що якщо колись вона помітить у нього хоч найменшу неакуратність, то відчує його більш людським.

«Однак треба було все ж подзвонити начальникові», — докоряла сама собі, раптом схвилювавшись. Звичайно, якби вона це зробила, то могла б почути, як він втрачає самовладання, дратується, підвищує голос. А як вона дуже бажала, щоб так сталосяі Один раз, хоча б один-єдиний раз побачити, як він втрачає рівновагу, як кричить на неї, інакше кажучи, побачити його звичайною людиною із звичайними почуттями.

— Цілую ручки, панно Норо!

Нора винирнула зі своїх думок, наче зі сну, коли раптом вдарить буря. Перед нею стояв чоловік, вже немолодий, і ввічливо посміхався. Але вона не пригадувала, знайомий він їй чи ні.

— Ви мене знаєте, пане?

— Звичайно, знаю, панно Норо, хоч ви мене й забули.

І, не спитавши дозволу, він також сів на лаву праворуч.

— Звичайно в мене добра зорова пам’ять, і цього разу, здається, вона мені теж не зрадила: я не пам’ятаю, щоб я з вами колись знайомилася.

— Познайомилися, панно, познайомилися в пані Ортанси.

— Ага, у пані Ортанси.

І вона почервоніла, бо їй не хотілося згадувати про ті часи, коли вона відвідувала пані Ортансу.

— Відтоді минув рік. Адже так?

— Так, рік.

— Коли б ви знали, як пані Ортанса сумує за вами.

— Серйозно?

І про себе:

«Треба піти звідси. Цей старий дратує мене. Тільки й мови, що про пані Ортансу».

— І є за чим сумувати, панно!

— Ви гадаєте?

— Звичайно, я певний. Чи можна вас запитати, панно Норо?

— Питайте, пане… Не пам’ятаю вашого імені.

— Моє прізвище Подару. Отже, можу насмілитися…

— Насмілюйтеся, пане Подару.

— Допускаю, що ви не зустрічаєтеся з пані Ортансою, бо ви посварилися… чи з інших причин… зрештою, це мене не стосується. Та мені було б цікаво дізнатися, чи берете ви тепер участь у їхньому гуртку? Чи, може, влаштували такий гурток у себе вдома?

— Вам дійсно цікаво?

— Дорога панно, це мене цікавить з дуже важливої причини. Не хочу говорити вам компліментів, але відгоді, як ви не відвідуєте нашого гуртка, він став дуже не цікавий. Чи відомо вам, що і в мене була думка його покинути, але я не знаю ніде іншого. Якщо ви відвідуєте якийсь гурток, то я прохав би ввести туди й мене.

— Ні, пане, я не відвідую ніякого гуртка. Це мене більше не цікавить.

— Хочу вірити, що ви жартуєте, панно?

— Зовсім не жартую.

— Ви, мабуть, мені не довіряєте?

— Пане Подару, повірте, що мене більше не цікавлять сеанси спіритизму.

— Але ж, панно, — обурився він, — це просто злочин! Ви, саме ви були в нас чудовим медіумом! Пані Ортанса згадує про вас щосеансу. Вона говорить, що вже ніколи більше не знайде такого ідеального медіума, як ви.

— Може. Але я вам уже сказала, що спіритизм мене не цікавить. То було, мов грип, який уже, дякувати богові, минув.

Старий подивився на неї непевно. Та це було дійсно так. Нора познайомилася з мадам Ортансою незабаром після того, як стала секретаркою в начальника, познайомилася через приятельку, пристрасну спіритистку, яка належала до гуртка пані Ортанси. Та приятелька запропонувала їй бути присутньою на одному з сеансів, хоча б із цікавості. Вона погодилася. Перший сеанс їй не сподобався. Все ж вона почала відвідувати гурток, коли пані Ортанса виявила в неї якості медіума. Однак минуло кілька сеансів, і вона відмовилася. Відмовилася з розрахунку, боячись, що втратить роботу, коли дізнаються про її відвідини спіритичного гуртка. Бо як можна бути секретаркою начальника й браги активну участь у спіритичних сеансах, та ще й як медіум!

— Панно Норо, — почулися їй, мов крізь сон, слова Подару, — я набагато старший за вас, адже так?

— Так, старший. Колись, якщо не помру, я теж буду у вашому віці.

— Не намагайтеся мене втішати. Мені не жаль, що я вже не молодий. Повірте, що жалкувати за чимось, чого не можна змінити, нерозумно. Та я хотів сказати інше, дорога Норо. Саме тому, що я набагато старший за вас, то можу дозволити собі дати вам пораду.

— Звичайно, пане Подару, звичайно.

— Отож, панно, я вам скажу, що ви робите величезну помилку, коли відмовляєтесь від зв’язку з іншим світом, світом духів, саме ви, що дістали від природи особливе чуття…

Та Нора вже його не слухала. Вона раптом відчула непереборну потребу піти, негайно повернутися до міста. Це бажання було таке ж сильне, як і те, що змусило її сюди приїхати. І вона, не слухаючи його, не сказавши жодного слова, піднялася й, не зважаючи на спеку, швидко пішла до автобусної зупинки.

«Тільки не дуже запізнитися!.. Тільки не дуже запізнитися!» — повторяла про себе стурбовано і схвильовано. Та вона зовсім не подумала про те, куди їй треба прийти, не дуже спізнюючись? Ні, такого їй і на думку не. спало, бо вона турбувалась одним — чи не прийде надто пізно?

Коли вона підійшла до зупинки, саме зупинився автобус. Він прибув з аеропорту переповнений, і вона ледве могла втиснутися. Зусилля й спека дуже її втомили. Молодик запропонував їй місце. Вона була така знесилена, що не могла навіть подякувати йому. Ще до того, як автобус дійшов до наступної зупинки, Нора заснула, і їй снилося, що вона не встигла на автобус, що наступний автобус запізнився і коли він з’явиться, звичайно, вже буде надто пізно. Надто пізно, чому? Давно! Вона не знала свідомо, хоч і знала підсвідомо. Знала та, яка була нею. Мабуть, справжня. Не знала інша, секретарка начальника, який безглуздий сон І Вона, звичайно, була в автобусі, задрімала, звичайно, їй снився той безглуздий сон, і їй уявлялось, що саме спізниться, коли прийде автобус. Безглуздий сон, бо фактично вона вже. була в автобусі. І, щоб переконатися, їй слід було тільки розплющити очі. Вона їх розплющила в момент, коли автобус стишив хід на зупинці Нікос Белояніс. «Боже, та на цій зупинці я повинна зійти!»

Вона рушила до найближчих дверей, штовхалася й вибачалася, наступаючи на ноги, й чула, як пані, схожа на мопса, сердита, що їй наступили на мозоль, назвала її дурепою й товстошкірою.

Нарешті вона вийшла. Була вся мокра. Полегшено зітхнула. Дякувати богові, приїхала вчасно. Книгарня молоді, перед якою була зупинка, ще не зачинилась на обідню перерву. Вона зайшла і попросила копіювального паперу. У них був. Вона знову зітхнула полегшено. Заплатила й, притискаючи до грудей пакет, залишила книгарню. Тут праворуч парадний вхід. Вона зайшла. Нікого там не було. В парадному тхнуло цвіллю. Нора, переконавшись, що її ніхто не бачить, впиняла з обгортки копірку, згорнула її в трубку і поклала до торбини. Обгортку викинула до урни на сміття.

«Тепер, здається, все гаразд», — подумала вона й задоволено посміхнулась. Якби хтось тої миті чув її н запитав, що саме «гаразд», Нора не знала б, що відповісти. Та й дуже б здивувалась, що її про таке питають. Але піхто цим не цікавився, отже, вона вийшла з парадного, сіла в автобус і за шість хвилин була вже в себе у службовій кімнаті. Як тільки ступила через поріг, вчула ледь чутний аромат лаванди й запашних цигарок «Папастратос». Це означало, що начальник був у кабінеті. Серце її дуже забилося. Цього разу він, звичайно, розгнівався. Він її лаятиме, певно, підвищить голос.

Вона зайшла, не стукаючи в двері. Це був один з чотирнадцяти пунктів поведінки, які він продиктував їй першого ж дня, коли вона стала його секретаркою.

— Прошу мені вибачити, що я не змогла…

— Не треба пробачень, панно. Я певен, що, якби нічого надзвичайного з вами не трапилось, ви були б тут ще зранку, — відповів він ввічливо своїм звичайним томом.

— Якщо тієї роботи ще не друкує інша дівчина…

— Звичайно, ні.

— То я залишусь тут, поки її не закінчу.

— Дякую, панно.

Він вийняв з сейфа досьє, в якому зберігав рукописи на передрук.

— Скільки примірників, пане інженер?

Це було ще одним із чотирнадцяти правил: «Ніколи не звертайтесь до мене «пане полковнику» чи «товаришу полковнику». Якщо ви цивільна особа, то для вас я лише інженер».

У відділі, де працювала Нора, фактично всі були інженерами різних спеціальностей. Та тому, що вони перебували на дійсній службі, у звертанні до них вказувалося військове, а не вчене звання.

— У чотирьох примірниках, панно. Разом з роботою ви принесете мені й використану вами копірку. Я звертаю вашу увагу, що мовиться про дуже конфіденційну роботу.

Під словами «дуже конфіденційну» начальник мав на увазі «дуже таємну». Між іншим, здебільшого все те, що вона друкувала на машинці, мало «таємний» або «дуже таємний» характер.

— Зрозуміло, пане інженер.

В обід начальник ішов додому.

— Повернуся біля шостої. Чи скінчите до того часу?

— Ой ні. Скінчу не раніше як о пів на сьому, пане інженер. У вас дуже дрібно написано.

За чверть години після того як пішов, начальник надіслав солдатом їй шинку, булочки, шматок «честеру», двоє тістечок, дві пляшки пепсі-кола.

Вона була голодна. Намагалася їсти, та не змогла. Одразу їй занудило, звело щелепи. Вона все запхнула до шухляди письмового столу, щоб не побачив начальник, коли повернеться. «Мені нудить, ніби я вагітна». Та вона добре знала, що то була за причина. її нудило від хвилювання, величезного напруження. Того, що вона повинна зробити, вона ще й не починала. А чому повинна? Вона й не уявляла: знала лише те, що повинна. Вона повинна була так, як повинна була піти на шосе прогулятися, потім поїхати звідти, вийти на зупинці Нікос Белояніс і купити в книгарні копірку, нарешті, так, як вона повинна була з’явитися на роботу лише за годину до обідньої перерви.

Так, вона повинна була, неодмінно повинна! Тобто використати на чотири примірники, які повинна передати начальникові, не три, а чотири аркуші копірки. Три з службового запасу, а четвертий із купки, купленої в книгарні, яка тепер була в її торбинці. Таким чином, коли та робота буде скінчена, вона матиме по чотири примірники передруку на папері найкращої якості, по три аркуші копірки, яку вона також віддасть, плюс один примірник копірки, яку вона залишить у себе. Так і сталося. За п’ять хвилин до повернення начальника Нора сховала до торбинки копірку, яка містила всю роботу.

— Ви закінчили, панно?

— Так, пане інженер.

— Завтра ви, мабуть, будете втомлені. Можете прийти на роботу трохи пізніше. Якщо почуватимете себе дуже втомленою, не приходьте зовсім.

— Дякую, пане інженер.

— На добраніч, панно.

«Начальник завжди, за всіх обставин був і залишається начальником. Для нього я лише секретарка».

І ніби для того, щоб переконатися, що це саме так, вона вийняла з сумочки дзеркало й довго дивилася на себе.

Бона була дуже схожа на свою бабусю, одну з небагатьох «міс Румунія» давніх часів. Так, вона була гарна! Тільки вигляд мала трохи стомлений через спеку й спішну роботу. Коли знову поклала дзеркало в сумочку, побачила згорток копірки. Серце стислося так, як тоді, коли її, ще школярку, бувало, викликали до дошки. Вона впустилася ліфтом.

Черговий офіцер попрощався з нею, і вона посміхнулася до нього. Хоч і сама не була певна, що це їй вдалося. І не дивно: вона була така налякана! Вона надзвичайно боялася, хоч і знала, що черговий офіцер не перевірятиме її сумочки.

На вулиці на неї чекав Матей. Вона цілий день не згадувала про нього й не дзвонила йому. Лише коли побачила його, відчула, як його не вистачало, як він був їй дуже потрібен.

— Дорогий Матею, як тобі спало на думку чекати мене? — і обняла його на вулиці.

— Але ж, Норо, я не вперше чекаю тебе тут.

— Звичайно. Але сьогодні я більше, ніж будь-коли, хочу, щоб ти був поруч зі мною.

— Щось трапилось, Норо?

— Нічого!.. Нічого! Тільки сьогодні я почуваю себе дуже самотньою!

— Мала якусь неприємність на роботі?

— Ніякісінької. Начальник був сьогодні, як і завжди, справжнім начальником.

Щоб дістатись до неї додому, вони повинні були проминути сквер. Мабуть, тому, що ось-ось повинен був піти дощ, усі три лавки у сквері були вільні.

— Посидьмо трохи, Матею! Нібито стало трохи прохолодніше. Я щойно вийшла з помешкання й не хочеться знову йти в інше.

— Нас тут застигне дощ.

— То й що! Ми втечемо до кафетерію.

Кафетерій був за кілька кроків. Щоразу, коли відчинялися двері, до них долинав аромат ванілю й топленого масла, притаманний усім цим закладам.

Нора горнулася до нього, поклала голову йому на плече й заплющила очі.

— Ти стомилася, Норо?

— Дуже.

Раптом на її очах з’явилися сльози. Лише за кілька секунд Матей зрозумів, що вона плаче.

— Ти плачеш, Норо?

— Хіба плачу?

— Що трапилося? Чого ти не хочеш мені сказати?

І він витер їй очі хусточкою. Нора обняла його і ще дужче заплакала.

— Нічого не трапилося, клянуся тобі, Матею!

— Може, начальник тобі нагрубив? Може, лаяв?

— Повір мені, не було жодних неприємностей на роботі.

— Однак щось же трапилося…

— Що, Матею, що трапилося?

— Ти мене питаєш? Ти повинна мені сказати. Лише тобі де відомо, якщо взагалі щось відбулося.

— Відбулося… Відбувається, Матею… Та що саме, не знаю.

— Норо, ти дуже втомлена.

— Може, ти гадаєш, що я божевільна, Матею?

— Як ти можеш таке говорити, Норо? Та мене хвилює…

— І Тебе ХВИЛЮЄ?

— Як не хвилюватися, коли я бачу, що ти втомлена!

— Ага, ти лише через це хвилюєшся? — її голос пролунав дуже розчаровано.

— А через що ж треба, Норо?

— Я гадала, що ти хвилюєшся через те, що й я.

— А ти через що ж?

— Я схвильована… схвильована того, що мене ніби підстерігає велике нещастя, Матею.

— Дорога Норо, це ж дурниця, яка небезпека може тобі загрожувати? Повір мені, винна в усьому лише твоя втома.

— Якби ж то так, Матею!

— Повір мені! Іншої причини немає!

— Матею!.. Якби ти знав, Матею!..

— Що мені слід знати, Норо?

— Як я боюся, Матею!

— Кого? На бога!

— Не знаю!.. Не знаю, чи я боюся когось, чи чогось? Слово честі, Матею, не знаю. Знаю тільки, що коли б я тебе не любила, мені не було б так страшно. Може, й зовсім би не боялась, мені було б зовсім байдуже, що станеться зі мною.

— Але, Норо, нічого з тобою не трапиться!

— Трапиться! Не може бути, щоб не трапилося. Щось дуже тяжке, дуже серйозне, Матею. Щось таке, що нас розлучить. А я не хочу тебе втрачати, мій дорогий! Не хочу! Допоможи мені, Матею, не втратити тебе!.. Допоможи мені!

— Норо, поклянися, що ти нічого від мене не приховуєш.

— Клянуся, Матею!

Тоді це дуже просто. Норо. Я тобі допоможу. І так, що це піде тобі на користь: завтра ж поведу тебе до фахівця, який вижене з твоєї голови оті погані думки.

— Як я тебе люблю, мій дорогий!

— Не гадаю, Норо, що я тебе люблю менше,

— Знаю. І тому саме було б страшно.

— Що було б страшно, Норо?

— Щоб зі мною щось трапилось.

— Дурниці! Повір мені, Норо, що то дурниці.

Кілька дрібненьких крапель дощу впало на їхні обличчя.

— Пішов дощ, Матею.

— Ходімо звідси. Знаєш, що я пропоную? Повечеряти в ресторані з музикою. Мені здається, що тобі треба розважитися.

— Я дуже втомилася, Матею. Дуже втомилася. Відведи мене додому.

Вони рушили, під дрібним густим дощиком. їм поталанило — знайшли вільне таксі. Нора мешкала в старому великому будинку поблизу театру оперети. Коли вони були вже біля її будинку, вона поцілувала його й сказала:

— От я й удома.

— Я теж піднімуся, Норо.

— Ні, я ж тобі говорила, що дуже, дуже зтомилася. Приходь завтра. Я на тебе чекатиму.

— Добре, Норо! Зроблю так, як ти хочеш.

— Дуже добре зробиш. На добраніч!

Вона вийшла з машини. Подивилася вслід таксі, яке віддалялося. Потім зайшла у вестибюль. Викликала ліфт. Піднялася на четвертий поверх. Але з ліфта не вийшла, а спустилася знову вниз.

Не зважаючи на дощ, який усе більшав, рухаючись вздовж стін, вона пішла в напрямі вулиці Вікторівн. У першому кіоску, що трапився їй по дорозі, купила конверт, згорнула вчетверо аркуші використаної копірки і всунула її всередину. Заліпила. Тепер конверт виглядав дуже товстим. Вона пішла далі. Перетнула набережну й, коли досягла вулиці Вікторієй, одразу звернула на вулицю Філіті. Ліворуч був двоповерховий будинок, який і зовні мав непривабливий вигляд, а всередині це була справжня руїна. У вузькому коридорі з облупленими й вогкими стінами дерев’яні розхитані сходи вели на другий поверх. Праворуч, одразу біля вхідних дверей, були два ряди поштових скриньок, До скриньки, на якій було прізвище Замфіреску, Нора вкинула конверт з копіркою і пішла геть.

І коли вона віддалялася тим самим шляхом, жінка, яка весь час стояла у затінку воріт через вулицю і яку Нора не помітила, у свою чергу перейшла вулицю, зайшла в коридор будинку, з якого щойно пішла Нора, відімкнула поштову скриньку й забрала конверт. Потім так само вийшла на вулицю Вікторієй.

На поштамті вона пішла до телефону-автомата й набрала якийсь номер. І відразу ж, — це означало, що на тому кінці проводу чекали на її дзвінок, — їй відповіли:

— Алло!

— Це я. Племінниця на іспиті поводила себе чудово.

— Було б дивно, якби трапилося інакше. їдь сюди одразу з матеріалом.

— Приїду. За п’ять хвилин, якщо знайду таксі.

І поклала трубку. В невідомої жінки, яка мала при собі конверт з копіркою, був чарівний голос.

Коли Нора прийшла додому, то перш за все відчинила обоє вікон. Лив справжній дощ. Пахло мокрими дахами й ледь-ледь смаженою картоплею. Вона якусь мить дивилася у простір над дахами. Потім роздягнулася й зайшлу до ванної кімнати. Увімкнула душ. Холодна вода освіжила її. Коли вона вийшла звідти, у неї був майже хороший настрій. Лягла в ліжко й погасила нічник. Лише тепер згадала, що увесь день нічого не їла й здивувалася, що зовсім не хоче їсти. Вона заплющила очі, їй хотілося спати. Звичайно вона засинала легко. Але тепер, хоч була втомлена й схвильована, не змогла заснути. Щоб все ж заснути, почала лічити. Дорахувала до п’яти тисяч й ледве вже не заснула, як раптом зіскочила з ліжка, побігла до вікна й вистрибнула на бруківку.

VII. ХТО Ж ОТОЙ, ЩО ВДАВАВ ІЗ СЕБЕ ЖЕБРАКА?

Балтазар І далі здавався нешкідливим, хоч і трохи дивним туристом. Більшу частину дня проводив у готелі, читав іноземні газети, слухав музику по радіо і‘і дудлив віскі, яке приносив розсильний на ім’я Думітру, що ного Балтазар охрестив Діком.

Коли він не байдикував у готелі, то їздив машиною на прогулянку в різні райони міста. Його особливо цікавили деякі околиці, де його елегантна довга машина, проїздячи, затуляла всю бруківку. І тому, що він ніколи не брав з собою фотоапарата, здавалося, що околиці Бухареста цікавили його лише своєю мальовничістю.

Враження, що Балтазар був нешкідливим туристом, підтверджувалося й дуже ретельним таємним обшуком його вантажу і лімузина. Обшук не дав результатів, на велике розчарування Дуку. З усього було очевидно, що Балтазар — це своєрідний турист, який надає перевагу літній бухарестській спеці перед морським бризом і геліотерапією на узбережжі. Вночі ж дудлив віскі в другосортних барах і не стільки розважався сам, як спостерігав, як розважаються інші.

Його самотність, дуже ймовірно, що вдавану, намагалася потурбувати Марго, — дівчина, яку дуже добре знали всі завсідники нічних барів столиці. Коли Марго з’являлася в якомусь барі, вона щоразу була з іншим іноземцем. її любов до іноземців була така загальновідома, що її прозвали «Марго-ООН», «Марго — сім прапорів». Висока, з дуже чорним фарбованим волоссям, з не менш чорними блискучими очима, дуже великі зіниці яких були збільшені атропіном, Марго ще недавно працювала манекенницею. Вона була струнка й вродлива, але особливо пишалася своїми ногами. Вона перша почала одягати міні-спідниці. І, звичайно, мали рацію ті, хто, бачивши хоч раз ноги Марго, потім без кінця й краю всіх переконували, що більшість жінок не мають струнких ніг і не повинні одягати міні-спідниці.

Марго була не лише гарна дівчина, не лише вміла одягатися, як мало хто із жінок уміє це робити, а ще майже вільно володіла французькою мовою й могла розмовляти англійською. А тому що з року в рік збільшувалась кількість німецьких туристів, то вона брала приватні уроки, щоб вивчити і цю мову. Одне слово, намагалася виправдати своє прізвисько «Марго — сім прапорів». Злі язики деяких власниць міні-спідниць твердили, що коли й далі туризм розвиватиметься так, як останні роки, то Марго безсумнівно стане поліглоткою.

З Балтазаром вона познайомилася одної ночі в барі «Атлантик», з’явившись там після довгої відсутності, так що всі гадали, що вона на морі. Балтазар спіймався на гачок, як недосвідчений юнак, і, починаючи з тої ночі, їх весь час бачили, як вони розважались разом у ресторанах та барах чи їздили чудовим «фордом» у Брашов, Снагов чи й на море, але скрізь не затримувались довше, ніж на день-два.

Ця історія тривала з тиждень, а потім Марго не витримала.

— У мене весь час таке почуття, що він сміється з мене, — жалілась вона приятельці.— Щоразу, коли він дивиться на мене, наче бавиться в наївність. Його очі ніби промовляють: «Я зрозумів твою гру, дівчисько». І він має рацію, я й справді, мабуть, здаюся йому дурепою.

Як не намагалися Пічоруш та його колеги натрапити на слід жебрака, все виявилося марним. Людина наче крізь землю провалилася. Та ще більше, ніж те, що він зник, Дуку турбувало інше: жоден із мешканців цієї вулиці ніколи його не бачив раніш.

Ось яка розмова відбулася між Пічорушем і одним пенсіонером, який, не маючи чого робити, більшу частину дня сидів на своєму балкончику.

— Ви майже цілий день сидите на балкончику, то чи не могли б сказати, від якого часу з’явився на вашій вулиці цей жебрак?

— Пане, на нашій вулиці немає жодного жебрака.

— Справді?

— Звичайно, немає! Кажуть, що ці люди мають професійне чуття. А якщо це так, то хіба можна уявити, щоб жебрак гаяв час на нашій вулиці?

— А чом би й ні? Мені здається, що тут живуть заможні люди?

— Так, заможні, але скупі, пане.

— Отже, ви твердите, що там, біля парадного, жебрака не було?

— Ні, пане, не було.

— Може, ви його не помітили?

— Щоб. я його не помітив, пане? Хіба може щось відбутися на нашій вулиці, щоб я того не помітив?

— То, може, відбувається щось, коли ви не помітили жебрака.

— Як я міг його помітити, коли його не було?

— Але ж я сам вчора його бачив.

— Учора я не виходив на балкон. Вранці я був на кладовищі, а звідти пішов до невістки, яка залишила мене обідати, Учора? Так. Може, якийсь жебрак і заблукав сюди, але він швидко переконався, що тут нічого не випросить.

І кого не питали, всі твердили те саме, що ніколи не бачили ніякого жебрака на їхній вулиці.

І все ж таки, коли Парасків Пенделяну накинув собі зашморг на шию, якийсь жебрак просив милостиню біля парадного.

— Дуку, тепер зрозуміло, що той тип такий жебрак, як я піп у соборі Трьох Святителів. І так само він був не глухий. Він удавав жебрака, щоб чути все, що передавали мікрофони з тих двох квартир. Так?

— Це припущення, хоч воно майже й безсумнівне, ще більше заплутує справу.

— Ще її як заплутує!

— Коли, па твою думку, були встановлені мікрофони?

— Принаймні за кілька днів до того, як ми їх знайшли.

— Чому тоді цього жебрака послали слухати лише вчора, тобто в день смерті Парасківа Пенделяну?

— Це означає, що той, хто встановив мікрофони, не допускав, що Гаспар покінчить самогубством.

— Дуже можливо. Отже, на твою думку, ми повинні допустити, що вчора в одній із тих двох квартир повинна була відбутися розмова, зміст якої дуже когось цікавив.

— Повинна була? Ти сказав, повинна була? Отже, розмова не відбулася через самогубство Гаспара?

— Це не точно. Хоч, як видно з усього, здається, що так. Було б точно, якби був лише один мікрофон або в його мешканні, або в мешканні Матильди Григоріу. А тому що йдеться про два…

— А чому два, старий?

— Ти ні про віщо не здогадуєшся, хлопчику?

— Ні. А ти?

— Я бреду навпомацки. Якщо ми повіримо твердженню Матильди, а я не бачу, чому ми не повинні йому вірити, — вона й Парасків Пенделяну були друзями.

Вони розказували одне одному свої таємниці. Тоді навіщо два мікрофони?

— Не розумію!

— І я теж! Якщо вони були друзями, то навіщо два мікрофони?

— Може, людина, яка ставила мікрофони, не знала, що Парасків і Матильда — друзі?

— Знала. Напевно, знала.

— То навіщо ж поставила два мікрофони?

— Знову!..

— Так, знову. Це питання, якщо хочеш знати, ключове.

— Я не заперечую, що ключове. Та відповіді я ще не можу тобі дати. На жаль, не можу.

Із сейфа Дуку вийняв словник Ларусса. Це був новий-новісінький примірник останнього видання, якого, як він і здогадувався, ще не продавали в книгарнях. То було вже вчетверте, що він виймав словник із металевої шафи, щоб роздивитися його. Хоч це розглядання було поки що безрезультатне, Дуку все ж не облишав надії щось у ньому знайти. Його інстинкт, набутий протягом майже двадцятьох літ роботи, підказував йому, що словник таїть у собі ключ, за допомогою якого він міг би розв’язати таємницю самогубства Парасківа Пенделяну. Досі він перегортав його вже тричі, уважно придивляючись до кожної сторінки. Та все здавалося цілком звичайним. Може, він і відмовився б уже шукати, якби примірник був одним із тих, що можна придбати у книгарні. Та тому, що там його ще не продавали, поставало питання: звідки Парасків Пенделяну придбав цей словник? Чи це не подарунок від когось, хто мандрував на Заході? Можливо. А якщо ні?

Дуку був у кабінеті один. Він наказав, щоб його турбували лише на вимогу генерала. Сів до письмового столу, поставивши перед собою велику чашку кави, звареної ним самим перед початком роботи. Він спокійно оглядав великий за обсягом том, який лежав перед ним. Треба було перегорнути тисячу сімсот тридцять п’ять сторінок. Він голосно сьорбнув кави з чашки, обпікши трохи губи й піднебіння, і почав працювати. Почав роздивлятись крізь лупу кожну сторінку. Робота виснажлива і страшенно нудна. Тому майже через кожної півгодини він робив перерву. Уставав із-за письмового

столу, гуляв по кімнаті, оглядав вулицю, якою тули ії сюди снували люди,, потім повертався за письмовий стіл і знову продовжував роботу.

Так минуло дві години. Він нічого не знайшов такого, що хоч трохи виправдувало б його зусилля. Він майже переконався, що й цього разу його спроба, як і попередні, закінчиться повною невдачею.

«Даремно я гублю час!» — подумав він, підносячи до рота чашку, у якій, крім гущі, не було жодної краплі кави. Він зварив ще одну чашку, потім знову нахилився над чистенькими сторінками Ларусса. Та незабаром, розглядаючи сторінку вісімсот сімдесят шосту, він помітив, що літера N у слові RАРRОСНЕМЕNТ нібито проколота дуже тонкою голкою, що можна побачити лише при збільшенні. Серце його забилося швидше, бо він зрозумів, що йде вірним шляхом.

На аркуші паперу він записав літеру N і перегорнув аркуш у словнику. З другого боку не була ніякого проколу. Та на наступному літера О у слові RАУОNNАGЕ була теж проколота. Вік виписав на аркуш і цю літеру. Тепер він дійсно не мав уже сумніву, що йде вірним шляхом. Продовжуючи, він помітив ще й інші літери, проколоті тонкою голкою. Коли дійшов кінця кропіткої і втомлюючої праці, па папері, куди він виписував проколоті літери, прочитав таке:

НОРА СОЛКАНУ, ОНОМАСТІЧІ, ДВАДЦЯТЬ СІМ, ПАРАСКІВ ПЕНДЕЛЯНУ, БУЛЬВАР РОНДЕЛУЛУЙ, ШІСТЬ.

Дуку прочитав раз, і вдруге, і втретє імена, прізвища та адреси. Пояснення, судячи з усього, повинне бути таким; Ларусс належав шпигунові, що недавно прибув до Румунії із завданням зв’язатися з агентами в середині країни. З цією метою він помітив у Ларуссі, користуючись уже відомим читачам методом, адреси Нори Солкану й Парасківа Пенделяну.

Дуку набрав номер Богданового телефону. Він застав його вдома.

— Чи ти не спав, мій хлопчику?

— Чого мені спати? Я лише прийшов додому, стомлений і смертельно голодний. Чи тітка Сабіна нічого немає для такого ненажери, як я?

— Я не вдома, хлопчику, а на роботі. Я вивчав Ларусса.

— І щось знайшов?

— Сам побачиш, а зараз прийми душ, ковтни щось швиденько, бери ноги на плечі і гайда на вулицю Ономастічі, двадцять сім. Там живе якась Нора Солкану. Взнай про неї все, що можна.

— Нора Солкану! Записав. Ти будеш на роботі?

— Якщо ти мене тут не знайдеш, то це означатиме, що трапилося щось надзвичайне і я повинен був поїхати. Між іншим, тоді тобі повідомлять. Що ти зробив? Узнав щось про Матильду Григоріу?

— Все розкажу. В усякому разі, не сидів склавши руки.

Ледве встиг покласти трубку, як знову задзвонив телефон. Дуку підняв трубку. Це був полковник Рареш.

— Менеїле!

— Слухаю, товаришу полковник.

— Зайдіть до мене на кілька хвилин.

Через дві хвилини Дуку був уже в кабінеті полковника. Той був блідий і здавався трохи стомленим.

— Недобре себе почуваете, товаришу полковник?

— У мене таке враження, що я захворів на грип. Знаєте, чому я вас покликав? Це стосується… таємниці номер один, як ви її охрестили. Це тривало довгенько…

— А ви дізнались про неї що-небудь?

— Так. Здається, в даний момент таємниця номер один стосується оборони країни.

— Інакше кажучи, таємниця військового характеру?

— Точно!.. Ми можемо виробляти танки, набагато кращі від усіх танків, які знаходяться на озброєнні армій світу.

Мимоволі Дуку захоплено свиснув.

— Неймовірно, товаришу полковник!

— Крім того, цей танк може діяти і на місцевості, підданій ядерному бомбардуванню.

— Приголомшливо!

— Так що коли ваша теорія правильна, то Великий Балтазар прибув сюди, щоб дістати креслення нового танка.

— Надзвичайний танк! — Дуку відчув потребу підсумувати усе, що почув від свого начальника. Потім додав: — У такому разі все дуже добре, ми знатимемо, де сконцентрувати свої сили, де чекати Балтазара.

— Якщо він уже не почав діяти.

— В першу чергу ми не повинні спускати очей з винахідника. Без сумніву, Балтазар намагатиметься так чи інакше подіяти на нього.

— Не зможе, бо винахідник помер.

— Помер? Хтось убив?

— Ні, помер своєю смертю після інфаркту. Після третього, який був фатальним.

— Хто це, товаришу полковник?

— Полковник Космеску, армійський інженер. Помер у віці всього лише тридцяти трьох років. Велика втрата для нашої країни. Всі, хто його знав, твердять, що це був геній.

— А хто провадить цю роботу тепер?

— Полковник Стратилат Октав з головного штабу армії. Дуже здібний офіцер, який працював із небіжчиком Космеску, а, крім того, чесний, самовідданий працівник.

— Інакше кажучи, користується повною довірою.

— Абсолютно! А тепер порадимось конкретно, яких заходів необхідно вжити.

Цілу годину полковник обмірковував з Дуку додаткові заходи, необхідні для цілковитої охорони таємниці.

Богдан повернувся через дві години. Він був стомлений і трохи немов пригнічений. Зайшовши в двері, гупнув у крісло й глянув на Дуку, мов дитина, в якої забрали ляльку і яка не розуміє, чому йому забороняють гратися далі.

— Дуку, йдучи сюди, я завернув до корчми й випив дві чарки сливовиці.

— Можна було й не казати, бо від тебе тхне, наче ти випив повне відро. Розповідай, що трапилося!

Богдан витер хустинкою спітніле обличчя. З вулиці чути було вигуки дитини: «Не готова!.. Не готова!..»

— Ти хочеш довідатися, якому богові молиться Нора Солкану?

— Хочу.

— Вже не молиться ніякому. Вона мертва, друже. Мерт-ва! Скінчила самогубством, плигнувши з вікна п’ятого поверху. Дійсно жила по вказаній тобою адресі в однокімнатній квартирі. Як ти взнав адресу?

Дуку подав йому аркуш паперу, на якому були записані адреси й прізвища з словника Ларусса.

Богдан прочитав, що там було написано, але здавалося, що він намагається розшифрувати закодований текст.

— Отже, старий, я мав рацію?

— Тобто?

— Адже ти вже ладен був витягти його сухим із води!

— Ні! Обоє ми мали рацію. Я не виключав того, що Пенделяну міг бути великим актором. І, як бачиш, я не помилився.

— Прошу!.. Прошу!.. Я все ж таки не розумію: Ларусс належав Парасківу Пенделяну?

— Так, йому. Міркуй далі…

— Та якщо ти знайшов його прізвище, закодоване, в Ларуссі, то це означає, що словник йому не належав.

— Звичайно, не належав. І що ж?

— Все зрозуміло. Тобто зрозуміло якоюсь мірою.

— Якою?

— Зрозуміло те, що й він, і Нора Солкану були агентами, з якими хтось, приїхавши з-за кордону, ввійшов у контакт. Хтось із тих агентів подарував йому й Ларусса. Досі зрозуміло. Або зрозуміло хоч якоюсь мірою.

— Ні, зрозуміло цілком.

— Отже, до Парасківа Пенделяну приходить в гості закордонний емісар, і незабаром після того Пенделяну кінчає самогубством, повісившись. Нора Солкану теж агент і, може, після такого самого відвідування теж кінчила самогубством, плигнувши з вікна. Так от, саме цього я й не розумію, чому вони покінчили самогубством?

— Що ж ти припускаєш?

— Я не можу нічого припускати. Абсолютно нічого. Будь-яке моє припущення заздалегідь здається мені безглуздим. Якби їм загрожувала ліквідація, ще можна було б знайти якесь пояснення. Я міг би припустити, що вони, якимсь чином зрадивши, потім відмовились далі працювати, і емісар, може, з цією метою й посланий, покарав їх. Але ж вони самі заподіяли собі смерть.

— Навіть якщо допустити, що ці двоє зрадили, а потім відмовилися на когось працювати, все одно їхнє вбивство не виправдане. Що за нісенітниця! Адже трест чудово знав із власного досвіду, яке це безглуздя було б ризикувати, посилаючи спеціального емісара, щоб ліквідувати їх обох.

— Але ж вони самогубці!

— Два самогубства, які ніяк не можна виправдати, якщо пов’язати з тим, що ми виявили в Ларуссі.

— Може, спробуєш тепер мене переконати, що Парасків Пенделяну і Нора Солкану покінчили самогубством із сентиментальних причин? Це по-перше. А по-друге, ми не можемо погодитися із припущенням, що їх примусили покінчити самогубством.

— І що ж тоді?

— Що? Може, припустити, що і Нора, і Параскив вважали за краще покінчити з життям, ніж продовжувати працювати на попереднього господаря?

— Тобі це здається можливим?

— Хай йому дідько, старий, зовсім не здається! Усе таке заплутане.

— Таке безглузде? — подав думку Дуку.

— Безглузде? Та чи я знаю? Може, це й справді так. Двоє безглуздих самовбивств.

— Принаймні так здається.

— От саме принаймні так здається. Нічим не можна пояснити, отже, тому й здаються такими безглуздими.

— А коли б заворушився Балтазар, чи здавалося б тобі це все таким уже безглуздим? — спитав Дуку.

Богдан довгим поглядом втупився у друга.

— Як, Дуку? Ти якимось чином пов’язуєш ці самогубства із «великим волхвом» з «Антене Палас»?

— Звідки ти взяв, що я пов’язую?

— Кинь, я тебе вже знаю. Ти ж не виключаєш такої можливості.

— Виключати, звичайно, не виключаю.

— Та й тоді не клеїться.

— Якби клеїлося, все було б дуже просте і зрозуміле. Хочу сказати, що лиш тепер мені спало на думку, що не клеїться саме тому, що йдеться про Балтазара.

— Ну, хіба ж отой Балтазар не диявол! Дудлить віскі без міри, спить, скільки захоче, а прокинувшись, замовляє самогубство Пенделяну чи Нори Солкану. Безглуздо! Безглуздо!

— Згодний! З усім згодний! Між іншим, раніше ми прийшли до висновку, що все відбувається за умов, які можна назвати абсурдними.

Кілька секунд у кімнаті панувала тиша, відчувалось наближення вечора. З вулиці долинав писклявий голос продавця газет:

— «Інформація»! «Коммунікатул»! «Повідомлення»!

— Перейдемо до іншого, — сказав Дуку. — Ти ще не сказав мені, що довідався про Нору Солкану.

— Не дуже багато: 28 років. Стенографістка-друкарка, поліглот. Сусіди про неї найкращої думки: спокійна, розумна, тиха, трохи горда, але не занадто. Друг, що часом ходив до неї в гості, молодший за неї. Вона мала намір одружитися з ним. Це був, на думку сусідів, пристойний мужчина.

— А що думають про причину самогубства?

— У такому випадку на думку чоловіків не зважають. Жінки, о, ті знають усе. На їхню думку, причин могло бути дві: або невиліковна хвороба, або розчарування в коханні. Та мені здається, що тут і жінки не вгадали. — Чому ти так думаєш?

— Знай, Дуку, що Нора Солкану працювала стенографісткою-друкаркою у головному штабі армії.

— Де? — вигукнув щосили Дуку, хоч він чудово все чув.

— У головному штабі армії, як вільнонаймана. Я гадаю, старий, що вона також жертва епідемії самогубства.

Кілька хвилин вони мовчки дивилися один на одного.

— Чого ти так скоро повернувся? — крикнув Дуку на Богдана, що було дуже незвичним для нього.

— А що ж у біса мені там робити? — спитав Богдан здивовано.

— Треба було поговорити з її начальником. Дізнатися про його думку відносно самогубства Нори.

— Намагався. Та полковник Стратилат тепер на конференції, і йому не можна заважати…

— Ти сказав: «полковник Стратилат»?

— Так! Хіба це прізвище тобі щось говорить?

— Стратилат? Октав?

— Вірно. Інженер-полковник Октав Стратилат.

— І Нора Солкану була його секретаркою…

— Так!

— Мій хлопчику, дуже боюся, що Балтазар виграє з різницею в одне очко.

— Що ти з біса кажеш, Дуку? Я випив дві склянки сливовиці, а ти п’яний?

— Якби так, то це було б просто чудово.

І Дуку розповів Богданові все, що тільки взнав від полковника Рареша про таємницю номер один…

— Товаришу майор, доповідає молодший лейтенант Пічоруш. Я знайшов жебрака. Привести його до вас?

— Приводьте!

— Через десять хвилин я буду у вас.

Дуку поклав трубку й зітхнув, мов після великого зусилля.

— Нарешті! Може, все це не буде тепер здаватися мам таким абсурдним. Пічоруш приведе його сюди.

І справді, не пізніш, ніж за десять хвилин, Пічоруш зайшов до дверей услід за тим, що удавав із себе жебрака. Спершу Дуку був певний, що Пічоруш помилився і затримав іншу людину. На порозі в шанобливій позі стояв добре вдягнений чоловік, набагато молодший за того жебрака. Він був у люстриновому костюмі кольору нафти, дуже гарно пошитому. Краватка і хустинка в кишені того ж самого шовку й малюнка. Якби очі його не були ті самі, Дуку, мабуть, був би певен, що Пічоруш помилився. Та він упізнав його по очах, які були занадто витрішкуваті.

— Добрий вечір, панове, — привітався цей жебрак.

І дуже чемно вклонився. Він зовсім не виглядав на сором’язливого. Навпаки. Він дивився на Дуку й Богдана з такою цікавістю, яка скидалася навіть на зарозумілість. Привітавшись до низ, він вийняв хустинку і витер спітніле чоло. Хоча вже посутеніло, та було ще дуже гаряче. Коли він вийняв хустинку, по кабінету полинув ледве вловимий аромат пахучої лаванди.

— Дозвольте: я інженер Тома Бакалу, — знайшов він за потрібне відрекомендуватися, хоч і помітив, що обидва офіцери допитливо його оглядали, не мовивши йому жодного слова навіть у відповідь на привітання. Знову задзеленчав телефон. З головного штабу армії повідомили, що конференція, на якій був полковник Стратилат, закінчилась і якщо вже так необхідна термінова бесіда з ним, то він зачекає у кабінеті.

— Звичайно, необхідна. Повідомте йому, що максимум через десять хвилин у нього буде майор Менеїле з ради держбезпеки.

Дуку одразу ж поїхав, а Богдан став допитувати жебрака.

Коли Дуку вийшов з кабінету, Богдан повернувся до Томи Бакалу, який, відрекомендувавшись, стояв біля дверей.

— Радий познайомитися з вами, пане інженер.

Бакалу не зрозумів іронії й уклонився.

— Який ви інженер, пане Бакалу?

— Хочете знати, яка в мене спеціальність?

— Саме так, яка ваша спеціальність?

— Я інженер в галузі електроніки.

— А крім професії інженера, чим ви ще займаєтесь?

— Нічим, пане… Я не знаю вашого прізвища.

— Не має значення. Абсолютно більш ніякого ремества чи професії?

— Ні, пане. Та як аматор…

І замовк.

— А як аматор?

— Не знаю, чи може це вас цікавити…

— Мене все цікавить, що стосується вас, пане Бакалу.

— Ви мені лестите, пане.

Богдан подивився на нього суворо, щоб переконатися, чи не сказав він цього з іронією. Бо лише тоді, коли б він по-акторському володів мистецтвом прикидатися, ця репліка не звучала б іронічно.

— Отже, чим ви займаєтеся як аматор?

— Колекціоную метеликів.

— Це теж захоплення.

— Ви маєте рацію, пане.

— А крім цього захоплення, ви не маєте ще іншого?

— Ні, пане.

— Чого ви поспішаєте відповідати? Подумайте,

— Про віщо?

— Про останнє моє запитання.

— Немає потреби думати.

— Як інженер ви добре заробляєте?

— Добре. Та ви знаєте, що таке зарплата. Яка не була б велика, ніколи не можна сказати, що в тебе є зайві гроші. Чим більше заробляєш, тим більше зростають видатки.

— Тобто питання збільшення зарплати стало актуальним і для вас.

— Я цього не казав і прошу не тлумачити так мої слова.

— Ви уразливі, пане Бакалу.

— Так, справді уразливий, — визнав він, глянувши у вічі Богданові з наївною простодушністю.

— Знаєте, я теж уразливий. Мені не подобається, коли мене водять за носа. Інакше кажучи, коли хтось хоче пошити мене в дурні.

— Ви маєте рацію, але ж тоді треба бути обдарованим від природи великою силою самовладання, щоб зберігати спокій.

— Пане Бакалу, якої ви думки про жебракування? Чи не здається воно вам приємним?

— Огидним, пане, дуже огидним!

— Чому ж тоді його практикуєте?

— Я?..

Він спитав з великою наївністю, але Богдан вважав, що ця наївність не щира, і відчув, як Бакалу втрачає спокій.

— Слухайте, пане Бакалу. Я вам тільки що сказав, що мені не подобається, коли мене водять за носа.

— І… і маєте рацію, пане. І я б на вашому місці…

— Тоді чому ви мелете дурниці?

— Я?

В голосі й догляді та сама наївність.

— Пане Бакалу, позавчора близько шостої години вечора на бульварі Ронделулуй біля будинку номер п’ятий хтось дуже схожий на вас стояв з простягнутою рукою й просив милостині, повторюю, хтось дуже схожий на вас, бо ви твердите, що то були ніяк не ви.

— Ні, то був я, пане. Я. — Й посміхнувся, ніби чомусь зрадівши.

Богдан подумав, чи не збожеволів оцей добродій, що навпроти нього?

— Раніше ви твердили, що ніколи не жебракуєте і ідо то вам огидне… Тепер, навпаки, визнаєте, що передучора займалися цією справою.

У Бакалу мигнула ледь помітна зверхня доброзичлива посмішка.

— Заняття — це значить постійна робота. Інакше кажучи, діяльність протягом певного часу. Чи не так?

— Хочете сказати, що насправді ви не жебракуєте.

— Саме так, пане.

— Це було лише випадково?

— Так.

— Примха, чи що?

— О ні! Аж ніяк ні. Це було доручення.

— Доручення? — повторив Богдан, який лише з велетенським зусиллям зберігав спокій.

— Або, якщо бажаєте, послуга.

— Дуже цікаво… Отже, друг просить вас зіграти роль жебрака, і ви йому на погоду це робите.

— Саме так усе й було, пане. Я зовсім не подумав, що, роблячи йому послугу, я йду проти закону,

— Про який закон ви думаєте, пане Бакалу?

— Гадаю, що в законах, мабуть, є якась стаття, яка забороняє жебракувати без спеціального дозволу. Правда ж?

— Ви гадаєте, що я гаяв би тут із вами час лише через те, що ви дозволили собі зіграти роль жебрака-аматора? У мене інші, важливіші справи, пане Бакалу.

— Я не знаю, які то справи, отже, повинен вірити вам на слово. Принаймні я здивований, що через мене ви змушені не робити більш важливих обов’язків. Мені прикро, дуже прикро, повірте.

Богдан знову запитав себе, чи ця людина справді не божевільна?

— Мабуть, друг, який просив вас грати роль жебрака…

— Він мені не друг. Навіть не приятель.

— Хіба є якась різниця між цими словами?

— На мою думку, лише Лакі й Макі, герої п’єси Караджале, були приятелями. А хіба можна сказати про них, що вони друзі? Справді ж, лише завдяки Караджале поняття «приятель» набуло зневажливого відтінку.

— Хто б не була та людина — друг чи приятель, чи ще хтось, — але вона великий, оригінал, коли могла попросити вас це зробити.

— Прошу вас в цьому не сумніватися.

— Але ви теж оригінал, якщо могли погодитись на таке.

— Вся ця історія мене неабияк розважила.

— Справді?

— Запевняю, що саме так.

— Вас розважало одягти якесь лахміття, стати з простягнутою рукою і щоразу, коли хтось проходив, скиглити: «Пожертвуйте, будь ласка…»

— Ні, це не дуже забавно.

— І щоб справити враження, ви дістали апарат, яким користуються глухі…

— Ви й це помітили?

— На жаль, для вас це не був апарат, яким користуються глухі.

— Не розумію, чому ви сказали «на жаль».

— Слухайте, пане Бакалу! А що, коли б ви розкрили карти?

— Не розумію вашого питання.

— Тоді, може, ви зрозумієте інше питання: з якою метою ви були позавчора близько шостої години навпроти будинку номер шостий на бульварі Ронделулуй, маючи з собою приймача?

Вперше Бакалу не поспішав відповідати. Подивився на Богдана майже з захватом.

— Чудово, але як ви дізналися?

— Про що?

— Про все! Що насправді я не жебрак, що стояв там не випадково. І що мав з собою приймача. Та я хотів би вам сказати, що жаль часу, який ви змарнували, щоб дізнатися про все те, бо то нічого не варте.

— Це вже дозвольте мені судити про це, коли дізнаюся про причину, яка примусила вас так поступити.

— Причину? Дійсно хочете дізнатися про причину?

— Так! Хочу дізнатися.

— О пане, мені наперед прикро.

— Чому?

— Тому, що я майже певен, що коли ви дізнаєтесь про неї, то будете незадоволені.

— Можливо. Однак…

— Хочете дізнатися?

— Хочу.

— Тут ціла історія… Тобто все здаватиметься казкою. Одного дня мені подзвонили. Фактично дзвінок був адресований не до мене. Якась невідома шукала якогось Нелу.

— Ви сказали Нелу? — спитав Богдан, щоб бути певним, бо згадав, що Нелу називався й той, якого, за словами Пенделяну, шукала телефоном та, що видавала себе за Ірину Сіміонеску.

— Так, Нелу. Чого ви про це питаєте?

— Просто так… Погано розчув. Продовжуйте…

— Коли я відповів, що я не Нелу, воїна дуже вибачалась, що турбує мене. Це трапилось пізно вночі. Повинен вам признатися, інакше ви багато чого не зрозумієте, що вперше за своє життя я відчув потребу поговорити з тою незнайомою. Я чув, що дехто користується телефоном, щоб влаштовувати побачення з жінками певного гатунку. Повірте, навіть тоді, коли я хотів продовжувати оту телефонну розмову, я не думав про побачення. Простісінько я намагався продовжити бесіду з невідомою, бо її голос мене схвилював. За свого життя я не чув такого голосу.

— Якого голосу?

— Не можу його описати. Голос… Голос… Ніяк не знаходжу слова.

— Може… чарівний голос?

— Вірно, — зрадів Бакалу, — саме так. Як це ви догадалися? Невже ви її теж знаєте?

— Ні!

— Тоді у вас виключна Інтуїція, пане. Ви-ключ-на.

— Перебільшуєте. Просто випадково вгадав. Продовжуйте, будь ласка.

— Я хотів, щоб вона не клала трубку, щоб послухати її голос. Я був, пане, просто зачарований її чарівним голосом. Повинен вам признатися, голоси людей мають для мене особливу принаду. Один час я займався складанням психологічних карток на людей згідно їхніх голосів. У мене було вже складено до двох тисяч карток. На основі цих карток я прийшов до висновку, що голоси, хоч і дуже різноманітні, можна поділити на чотирнадцять груп. Кожна група складає те, що в психології розуміється під поняттям темпераменту. Та мені здається, що я ухилився від предмету нашої розмови.

— До деякої міри ухилилися, пане Бакалу, — погодився Богдан.

— У зв’язку з цим питанням хочу лише сказати, що надалі я відмовився від складання карток та їхньої класифікації. Це здалося мені нецікавим, хоч я й далі захоплювався голосами. До речі, мені б хотілося керувати інститутом фонології. В тому інституті найчутливішими і найдосконалішими апаратами можна було б реєструвати і аналізувати людські голоси. А на основі цього аналізу можна було б вибирати і професію.

— Чи не хочете ви сказати, що здібності людей можна визначити за їхніми голосами? — спитав Богдан, який був певен, що Бакалу, користуючись методом введення вигаданої тільки що версії в середину іншої версії, намагається містифікувати його.

— Звичайно, фонологія могла б стати точнішою наукою, ніж психологія, пане. Прошу мені вірити.

— Не просіть, бо ви мене майже переконали, — сказав йому комплімент Богдан. — То що ж трапилося з невідомою, яка вам дзвонила?

— Ага! Ота невідома з чарівним голосом, як ви правильно сказали. Я був просто зачарований її голосом. Так зачарований, що міг зробити усе, що б. вона не попросила, аби тільки її чути. Я їй сказав: «Панночко, панійко, хто б ви не були, але я вас благаю, не кладіть трубки. Якщо вам нецікаво зі мною говорити, то візьміть книгу і прочитайте мені її трохи. Я хочу лише одного— чути ваш голос. Прошу вас, дуже вас прошу». Вона спочатку сміялася, а потім заплакала й сказала, що їй жаль, та вона не може виконати мого прохання: зараз вона повинна знайти того Нелу, бо тільки він може врятувати її від великої небезпеки. «Обіцяю вам, — додала вона, — якщо ви дасте мені номер вашого телефону, то я цими днями подзвоню вам». Я дав їй помер, хоч був певний, що вона ніколи не подзвонить. Та помилився. Вона подзвонила тієї ж ночі. Тобто перед ранком.

— Що вона хотіла від вас? — спитав Богдан.

Бакалу здивовано глянув на нього.

— Чому ви гадаєте, що ніби вона щось хотіла?

— Хіба нічого не хотіла?

— Та ці. До деякої міри хотіла. Але як ви про це дізналися? Невже ви її знаєте?

— На жаль, не знаю.

— Чому на жаль?

— Бо жінка з чарівним голосом заслуговує на те, щоб її знати.

— Ви маєте рацію.

— Що ж вона у вас просила?

— Вона почала з того, що вибачилася за турботу в такий час. Я відповів, що щасливий почути її голос. «Я така нещасна і така самотня, що відчувала потребу поговорити з вами, хоч ми не знаємо одне одного. Судячи з вашого голосу, ви, здається, хороша людина». Я, звичайно, хотів довідатися, що трапилося, від чого вона така нещасна. Вона відповіла, що не може мені сказати по телефону, але вона в смертельній небезпеці, бо Нелу, єдиний, хто міг би їй якось допомогти, відмовляється це зробити. Тоді Я спитав її, чи не зміг би я їй зробити ту послугу, від якої відмовився з боягузтва чи з іншої причини її друг. Схвильованим, дуже схвильованим голосом вона мене спитала: «Якби ж то ви змогли?». «Скажіть, і я вам доведу, що зможу», — відповів я, переконаний, що жінка з таким голосом заслуговує на будь- яку жертву. «Пане, ви навіть не розумієте, наскільки то було б для вас небезпечно», — додала вона. Я їй відповів, що якою великою не була б для мене небезпека, я ладен піти на неї. «Добре, пане, але ж ви мене навіть не знаєте», — заперечила вона. Дійсно, я її не знав, та я чув її голос, і того мені було досить.

— Повинен вас. перервати, пане Бакалу. Скажіть, невже той голос викликав у вас таку довіру, що…

— Довіру! — вигукнув Бакалу. — Не розумію, як вам спало на думку таке питання. Я просто був зачарований її голосом. Ні на мить мені не спало на думку аналізувати її голос із точки зору довір’я.

— Зрозуміло. Але тепер, коли я висловив це, якої ви думки? Ви колись займались класифікацією людей залежно від їхнього голосу. То чи гадаєте ви, що жінка з чарівним голосом заслуговувала на вашу безумовну довіру?

Бакалу дивився на нього довго-довго і якось збентежено.

— Ви поставили питання, на яке я не можу дати відповіді.

— Чому?

— З тої простої причини, що її голос не входив у жодну з груп моєї класифікації.

— Дякую. Прошу вас, продовжуйте.

— Я не лише формально був готовий допомогти їй, ризикуючи чим завгодно, а це було й моїм інтимним переконанням. «Добре, я вам вірю, — сказала вона, трохи подумавши. — Знайте, скоро я вам дам можливість додержати свого слова. Скоро, може, навіть дуже скоро». Потім ми ще трохи поговорили й вона поклала трубку.

— І вона надала вам таку можливість? — спитав Богдан, якого охопили суперечливі почуття. То він схильний був думати, що Бакалу щирий, то він ладен був заприсягтися, що той вигадує, зрозумівши, що його приперли до стіни.

— Навіть дуже скоро, пане. Одного вечора, а саме позавчора, мені подзвонили.

— Я вас переб’ю. Коли ви пропонували їй вашу допомогу, ви не просили її зустрітися?

— Може, ви мені не повірите, але я не просив. Я так був зачарований її голосом, що мені було досить її чути. А крім того, я ще трохи й боявся.

— Боялися?

— Так, боявся. Боявся, щоб вона не розчарувала мене, як жінка, яка мала такий чарівний голос. Це вам зрозуміло?

— Зрозуміло, продовжуйте, будь ласка.

Отже, вона мені подзвонила одного вечора. Позавчора. З перших же слів її чарівний голос схвилював мене. «Ви ще не забули про обіцянку, яку мені дали?» — спитала вона. «Звичайно, не забув». Тоді вона… чекайте, чи зможу я передати її слова? Гм… Здається, вона мені сказала: «Може, вам здасться дивним те, що я вам скажу, і особливо те, про що я вас попрошу. Але обіцяю вам, що пізніш я відкрию вам усе, чого тепер я не можу зробити. І тоді вам усе здасться цілком нормальним. Основне, щоб ви дочекалися того часу, не питаючи нічого зараз. То чи зможете, пане Бакалу?» Я обіцяв їй, хоч признаюся, з деяким занепокоєнням.

— Чому?

— Було якесь передчуття. Передчуття небезпеки.

— Справді, було таке передчуття?

— Так, якщо врахувати той факт, що сьогодні я ось тут, перед вами. — Він зітхнув і замовк.

— Продовжуйте, будь ласка!

— Ось що сказала вона далі; «Пане Бакалу, мені загрожує велика небезпека, хоч поки що не скажу, яка саме. Найбільш через півгодини ви одержите пакунок, у якому буде маленький апарат. Я вас благаю використати його так, як я вам скажу по телефону після того, як мені скажуть, що він уже у ваших руках. Я вас ще раз питаю: чи згодні мені допомогти?» Я знову запевнив її, що згодний. Рівно через півгодини я почув дзвінок біля дверей. Мені принесли пакунок.

— Хто приніс?

— Хлопець, який не взяв навіть чайових.

— Ви могли б його мені описати?

— Зовсім ні. Повірте, я його майже не бачив, так мені було цікаво дізнатися якомога швидше про те, що в пакунку. І що ж я там знайшов? Малесенький приймач. Ви уявляєте моє здивування. Та це продовжувалось лише одну мить, бо одразу він мене, як спеціаліста, зацікавив, і я почав його розбирати. Ця справа мене так захопила, що я зовсім забув, що мені щохвилини можуть подзвонити.

— Якої держави був апарат?

— На ньому не було ніякої марки. В усякому разі, його зроблено не в нас.

— Яким вам здався той апарат як спеціалісту?

— Хороший, навіть дуже хорошим. Я склав його знову. Коли скінчив, задзвонив телефон. Це була вона. Її перші слова були: «Гадаю, ви знаєте, яке призначення апарата, одержаного вами?» — «Звичайно», — відповів я їй. «І вам, певне, цікаво знати, з якою метою я вам його надіслала?» — «А вам на моєму місці хіба не було б цікаво?» — відповів я. «Було б, так», — визнала вона. «Так от, настав час, щоб ви дотримали вашої обіцянки, тобто врятували мене від небезпеки, в якій я перебуваю. Небезпеки, я сказала б, смертельної. Апарат настроєно на певну хвилю. Глядіть, не міняйте її. А тепер, — продовжувала вона, — буде найдивніше: ви підете на бульвар Ронделулуй, станете через дорогу навпроти будинку номер шість, завтра, у вівторок, а потім ще в четвер і в суботу по обіді між п’ятою й дев’ятою годиною вечора. Думаю, у вас добра пам’ять. Так?» — «Так», — підтвердив я, бо в мене дійсно прекрасна пам’ять. «У якомусь будинку по цій вулиці відбуватимуться якісь розмови. Мене цікавить зміст тих розмов, але не взагалі. Мені цікаво, — і ви повинні бути дуже уважні,— дізнатися якомога детальніше про все, що говоритимуть там про якогось Балтазара. Дивіться ж, не забудьте — Балтазар!».

Богдан залишився спокійним, зовні спокійним. Жодний м’яз на його лиці не здригнувся і він не кліпнув.

— Признаюся, пане, — продовжував Бакалу, — я розчарувався. У мене виникла підозра, що жінка з чарівним голосом хотіла скористатися мною, щоб дізнатися щось про якогось Балтазара, мабуть, її коханця. Я вже подумав, чи не взяти назад свого слова. Зрештою у мене було багато цікавіших справ, ніж витрачати по чотири години аж цілих три дні, щоб дізнатися якісь дурниці відносно того Балтазара, її коханця чи, може, чоловіка. Одначе, коли вона мене спитала, чи згодний я зробити їй ту «величезну» послугу, я відповів: «Так». Навіть більше того, я її спитав, коли і яким чином я зможу передати їй те, про що я дізнаюся. Вона відповіла, що пізніше вона мені подзвонить по телефону, тоді й домовимося.

— Коли не відбувалося? — спитав Богдан.

— У понеділок. Наступного дня, у вівторок, я став на бульварі Ронделулуй навпроти будинку номер шість точно у вказаний мені час.

— Ви мені не сказали, чия була ідея замаскуватися вам під жебрака?

— Ідея була моя, пане.

— Яка була тому причина?

— Зараз поясню, тим більше, ідо я повинен був це зробити ще раніше. Я подумав, коли я стоятиму по чотири години в день на тому самому місці аж три дні, то це може здатися комусь підозрілим. І мені спало на думку перебратися за жебрака, бо тоді на мене ніхто не звернув би ніякої уваги.

— Добре! Отже, у вівторок біля п’ятої ви стали на своє місце і повинні.були залишитися там до дев’ятої години. Одначе замість того, щоб жебрати протягом чотирьох годин, ви втекли вже через дві години. Чому?

— Чому? Тому, що мені наказали піти, зникнути.

— І цей наказ ви одержали через апарат, яким підслуховували?

— Так, пане. Стою, прислухаюсь і раптом чую її голос: «Пане Бакалу, негайно ідіть додому. Негайно: вам загрожує небезпека. Будьте дуже обережним. Переконайтесь, що за вами не слідкують. Якщо виникла якась підозра, то в жодному разі не йдіть додому. Спочатку спробуйте тоді позбутися переслідувача і, звичайно, апарата».

— І ви позбулися його?

— Позбувся.

— Яким чином?

— Викинув його в громадський туалет, хоч мене зовсім ніхто не переслідував. Та, мабуть, мені тільки здавалося, бо інакше я сьогодні не знаходився б тут. Між іншим, мені зовсім не зрозуміло, в чому я винен?

— Про це ми поговоримо пізніше. Тепер же я хочу спитати вас про інше. Чи ви чули що-небудь через приймач до того, як одержали наказ тікати?

— Абсолютно нічого, пане. Визнаю, я був просто розчарований. Хоч я був певний, що невідома з чарівним голосом хотіла переконатися в тому, що їй зраджує коханець, але я все одно розчарувався, нічого не чуючи.

Богдан суворо подивився на нього. Чи не брехав він? Якщо брехав, то він повинен був чути, як він, Богдан, розмовляв з Матильдою Григоріу, або все, що говорили люди з науково-технічної бригади під час обшуку квартири Пенделяну. Та коли він не бреше й дійсно нічого не чув, тоді справді цей Бакалу правив за ширму, й не він. інженер, а вона, невідома з чарівним голосом, чула все, про що говорилося в обох квартирах, користуючись приймачем, настроєним на довжину хвилі тих мікроперелазачів, що були там встановлені. Про те, що більш імовірна друге припущення, свідчив і той факт, що Бакалу залишив своє місце не з власної ініціативи, а коли почув наказ тієї, що його послала, тобто невідомої з чарівним голосом.

— Пане Бакалу, я вас ще раз питаю, що ви чули через апарат до того, як одержали наказ тікати?

— Повторюю: нічого! Повірте мені, даю вам слово честі.

Богдан вирішив перервати допит до того, як повернеться Дуку.

VIII. ЧИ НЕ ЗБРЕХАВ МАТЕЙ КОРБЯНУ?

Зайшовши в кабінет Октава Стратилата, Дуку побачив, що той чекає на нього. Він сидів на дивані з високою спинкою, мов на троні, непорушний, і, можливо, через слабе світло — горіла лише настільна лампа — спершу Дуку здалося, що це не жива людина, а скульптура молодого вродливого бога, виточена із слонової кістки. Навіть і тоді, як він наблизився, цей бог залишався непорушним. Лише коли Дуку підійшов дуже близько до письмового стола, Октав Стратилат, піднявшись з якоюсь поважною урочистістю і навіть величністю, ледь помітно схилив голову на знак привітання.

— Я майор Раду Менеїле з ради держбезпеки. Мені порадили зв’язатися з вами, товаришу полковник Стратилат…

— Я інженер Стратилат, товаришу майор, — уточнила оживаючи статуя і наголосила на слові «інженер»: відвідувач повинен був облишити звання. Після цього він запросив його сісти: — Сідайте, де вам зручніше.

Дуку не сів на другий диван, надавши перевагу стільцеві, бо той був у вигіднішому щодо освітлення положенні.

— Мені сказали, що ви хочете поговорити зі мною про мою секретарку, товаришу майор Менеїле.

— Так, про Нору Солкану.

— Я до ваших послуг. Питайте. Але не уявляю, якою мірою зможу бути вам корисним.

Дуку помітив, що інженер закутався в пелену поважної ввічливості. Поважною була і його краса, бо Октав Стратилат був, безсумнівно, вродливим. Ввічливість і краса були такі поважні, що для співбесідника він був неприступний. І тому, що Дуку вперше доводилося знайомитися з такою людиною, він не знав, гарні це якості чи погані?

— Ви вже, мабуть, знаєте, що ваша секретарка покінчила життя самогубством.

— Знаю.

— Її вчинок вас здивував?

— Звичайно. Я здивований, що вона обрала такий неестетичний спосіб самогубства. Коли людині набридає жити, можна померти набагато красивіше.

Інженерове зауваження неприємно вразило Дуку.

— Я вас питав не про те, а чи були ви здивовані її смертю.

— Я не гадав, що вона здатна таке зробити. Незалежно від того, дає чи не дає самогубство вихід зі становища, ви повинні погодитися, ідо самогубцеві потрібна якась хоробрість.

— Або відчай.

— Ні. Тільки хоробрість, бо відчай розуміється сам собою.

— І ви вважаєте таку хоробрість за позитивну рису?

— А хіба ви ні?

— Чи доброї думки були ви про Нору Солкану?

— Ви поставили переді мною питання, на яке зовсім не легко відповісти. Розумієте, на мою думку, дуже важко, а може, навіть неможливо скласти певну думку про когось — хорошу чи погану. Думок про людину може бути багато. Одна хороша, інша менш хороша, а ще інша зовсім погана.

— Якої ви думки відносно неї як про службову особу?

— Вона була хороша, люб’язна секретарка.

— Але не дуже хороша?

— А чи вам відома десь дуже хороша секретарка?

— У мене ніколи не було секретарки, отже, я не можу знати, які саме якості потрібні секретарці, щоб бути дуже хорошою. Може, ви мені поясните?

— На жаль, я теж не знаю, якою повинна бути ідеальна.

Октав Стратилат весь час тримався офіційно, висловлювався досить доброзичливо. Хоч і не щиро. Але не це турбувало Дуку. Його дратувало те, що на всі запитання Октав Стратилат давав відповіді, які його ні до чого не зобов’язували. Відповіді, якими ніби намагався звести до мінімуму важливість отих запитань.

— Отже, як про службову особу ви хорошої думки відносно вашої колишньої секретарки?

— Хорошої.

— Але що ви можете сказати про неї негативне?

— Вона була тільки хорошою секретаркою. Якщо бажаєте, їй судилося бути секретаркою.

— Що ви розумієте під словами «судилося бути секретаркою?»

— Тобто людина народжена під зіркою посередності й призначена ніколи не виходити з тієї посередності. Але, мабуть, ця моя думка не цілком правдива, якщо їй вистачило хоробрості покінчити самогубством.

— Ви не догадуєтесь про причини, які примусили її зважитись на цей крок?

— Ні!

— Як довго була вона вашою секретаркою?

— Три роки, так-так, здається, три роки.

— І протягом цих трьох років…

— Знаю, що ви хочете сказати, — перебив його інженер. — Що за ті три роки я, начальник, повинен був поцікавитись її турботами, її особистим життям. Може, й справді повинен був. Але я цікавився Норою Солкану лише як секретаркою. Спеціально встановив між нами суворо службові стосунки. Всією поведінкою я примушував її бачити в мені лише свого начальника. Бо і я хотів бачити в ній лише секретарку.

— Чи можна вас запитати, чому ви так поводились?

— Тому, що всі секретарки щиро чи маючи якийсь інтерес звичайно закохуються в своїх начальників. Мені огидні такі ускладнення. Тому для мене Нора Солкану існувала лише відтоді, коли я заходив у кабінет, вітаючись із нею, і припиняла своє існування, зовсім припиняла, коли я йшов на обід.

— Отже, ви ніяк не можете нам допомогти вияснити причину її самогубства?

— Не хочу бути в ваших очах ні диваком, ні зарозумілим, але мені дивно: відколи це самогубства з любовних причин стали предметом розгляду державної ради безпеки?

Поставивши питання, Октав Стратилат почав роздивлятись свої руки, між іншим, дуже гарні.

— Звідки вам відомо, що Нора Солкану покінчила життя самогубством з цієї причини?

— Не знаю, але допускаю. Зрештою, яка інша причина могла довести до самогубства таку примітивну людину, як вона?

— Товаришу інженер, Нора Солкану померла не з тієї причини.

— Це підозра, товаришу майор, чи певність?

— Ні, ще не певність. Але, якщо хочете знати, майже певність.

— В такому разі, відділ кадрів став би вам у пригоді більше, між я. Мені її рекомендували як перевірену особу, якій можна повністю довіряти. Інакше не могло й бути. Адже все, що надходить сюди і виходить звідси, е таємне і суворо таємне.

— Товаришу інженер, дуже важливо, чи не помітили ви останніми днями в неї якоїсь зміни? Чи не була вона замислена, байдужа, стурбована?

— Ні, товаришу майор, не помітив.

— Остання робота, яку вона друкувала, була таємна чи суворо таємна?

— Суворо таємна.

— І коли це було?

— Вчора. Учора, близько полудня. Бо її не було на роботі цілий ранок, хоч я й попередив її напередодні, що маю для неї термінову роботу.

— А чим мотивувала вона спізнення?

— Нічим.

— І ви не спитали в неї?

— Я вважав, що для спізнення в неї була важлива причина, бо взагалі вона дуже працьовита.

— Як би це було добре, коли б ви знали цю надзвичайно важливу причину. Жаль, що ви нічого в неї не спитали.

— Якщо ви запідозрюєте її в чомусь, то невже гадаєте, що вона сказала б правду?

Зауваження інженера не було позбавлене логіки.

— Ви маєте рацію. Перейдімо до іншого. Коли вона вчора запізнилася на роботу, чи ви не помітили в ній якоїсь зміни?

— Тепер, коли ви мене про це запитуєте, я ніби пригадую, що вона була трохи іншою, ніж звичайно.

— В якому розумінні іншою?

— Ніби трохи розгублена…

— Розгублена? — здивувався Дуку. — Ви так гадаєте?

— Вона таке справила на мене враження.

— Розгублена!.. Розгублена!.. А що вона друкувала? Чи це не мало відношення до нового типу танка?

Інженер дуже здивувався, що Дуку знав про винахід.

— Так!

Кілька хвилин вони обидва мовчали.

— Товаришу інженер, — знову почав Дуку, — ви працювали разом з полковником Космеску над новим типом танків, правда ж?

— Так, працював. Ви добре поінформовані.

— Яка ваша частка?

— Важлива, але не найголовніша.

— Ви працювали з винахідником від самого початку?

— Майже.

— В такому разі, чи не можете ви мені сказати, яких заходів було вжито для збереження таємниці?

— Гадаю, абсолютно всіх заходів, товарищу майор.

— І, на вашу думку, таємниця добре зберігалася?

— Так, гадаю, що так.

— Знаєте, в нас є деякі причини гадати, що ні. І ще з самого початку.

— Ви гадаєте, це сталося завдяки моїй секретарці? — нарешті захвилювався інженер.

— Я вам сказав: гадаю, ще з самого початку.

— Тоді ні в якому разі не завдяки моїй секретарці. Нора довідалася про танки лише з матеріалів, які вона друкувала на машинці в день її самогубства, тобто вчора.

— Ясна.

— Якщо ви допускаєте, що’ я не зміг вберегти таємницю, то я вам категорично заявляю, товаришу майор, що ви помиляєтесь.

Тон його був холодний і погляд, яким він не дивився на майора, висловлював одну зневагу.

— Я такого й не думав. Ви, мабуть, добре знали полковника Космеску, правда ж?

— Досить добре. Настільки, наскільки можна було знати такого оригінала, як він.

— Оригінала?

— Може, навіть краще сказати, відлюдька.

— Але, знаючи його так добре, чи не можете ви допускати, щоб могло щось просочитися з його вини?

— Не знаю!.. Не гадаю!.. Він мешкав самотньо, як пустельник. Не мав сім’ї, не мав друзів, його відвідував тільки нерідний брат, та й то досить рідко.

— Ви знали його брата? Яке враження він справив на вас?

— Тиша вдача. Зовсім інша вдача. Симпатичний, розумний. Якщо хочете дізнатися про нього більше, зверніться до відділу кадрів. Незадовго до смерті полковник Космеску казав мені, що його брат подав заяву, щоб його прийняли на посаду перекладача з англійської, німецької, іспанської та японської мов.

— І той брат теж мав прізвище Космеску?

— Ні, він зветься Парасків Пенделяну.

— Парасків Пенделяну! — Незважаючи на самовладання, слова Дуку пролунали трохи голосніше, але інженер Стратилат цього не помітив.

Парасків Пенделяну, нерідний брат винахідника найудосконаленішого танка в світі… Парасків Пенделяну, у квартирі якого знайдено мікропередавача… Парасків Пенделяну, який подав заяву, щоб його взяли перекладачем до інституту, де розроблялися всі плани відносно державної оборони… Парасків Пенделяну, який повісився через страх загубити своє «я»…

— Товаришу майор, це абсолютно точно, що Нора покінчила самогубством?

Голос інженера звучав холодно й офіційно.

— А ви гадаєте, що її смерть могла настати з іншої причини, товаришу інженер?

— З іншої причини? Як вам пояснити? На мою думку, акт самогубства вимагає великої хоробрості. А я, щиро кажучи, не гадаю, що Нора була здатна на таке. Це єдина причина.

— Товаришу інженер, Нора Солкану все ж покінчила самогубством.

— Тоді я, мабуть, помилявся.

Дуку встав.

— Дякую за інформацію, товаришу інженер.

— Товаришу майор, мені прикро, що я не зміг бути вам більш корисним.

— Ви були значно більш корисні, ніж можете уявити. Останнє моє запитання: чи не їздила ваша секретарка за кордон?

— Минулого року була в Туреччині з екскурсією, влаштованою Інтуристом.

— Дякую! На добраніч!..

Матей Корбяну зайшов до кабінету Дуку Менеїле з несміливістю, яка дуже контрастувала з його високим зростом та статурою спортсмена. Він був смаглявий, ніби щойно прибув з моря, хоч на море не їздив уже кілька років, з того часу як лікарі заборонили йому перебувати на відкритому сонці. Тоді саме він повинен був покинути також гру в теніс, хоч був одним з найкращих тенісистів Румунії.

— Сідайте, товаришу Корбяну, — запросив його Дуку, вказавши йому на один із двох диванів перед своїм письмовим столом.

Відколи він тут з’явився і аж поки вмостився на дивані, Дуку розглядав його з великою цікавістю. Він знав про те, що Матей Корбяну буквально зачаровував жінок. Теніс не назвеш масовим спортом, навіть міжнародні змагання ледве збирають кількасот глядачів. А коли грав у теніс Корбяну, маленькі трибуни були вщерть заповнені численними його уболівальницями. Дійшло до того, що на одному міжнародному змаганні, коли Матей Корбяну переміг аса теніса австралійського походження, шанувальниці кинулися на корт, зірвали з Матея майку і розідрали її на сувеніри.

Але коли він залишив теніс, його популярність упала. Хоч про нього і зараз ходили легенди, що жодна жінка не встоїть перед ним. Саме тому Дуку й розглядав його з такою цікавістю. Корбяну — вродливий і стрункий молодик, в якого було руде волосся, майже круглий лоб, трохи кирпатий ніс, товсті, як у негра, губи і дуже ясні очі.

Матей Корбяну, сівши на диван, запитливо дивився на Дуку.

— Я вас викликав, товаришу Корбяну, бо маю відомість, що ви були другом Нори Солкану.

— Вона була моєю нареченою. Восени ми мали намір одружитися…

— Ви, мабуть, дуже сумуєте з приводу смерті нареченої?

— Я вбитий горем, товаришу майор. Я її дуже любив.

— Чи ви не здогадуєтесь, що могло бути причиною її самогубства?

— Ні, не здогадуюсь, товаришу майор.

— Чи не помітили Ви чогось у поведінці вашої нареченої, що тепер здалося б вам передвісником її вчинку? Прошу вас, добре подумайте, перш ніж відповісти.

— Останнім часом Нора дуже змінилася…

— Як це «останнім часом?» В останні кілька тижнів? Чи, може, місяців?

— Останні два тижні. Та особливо останні чотири-п’ять днів. Дуже змінилася… Але щоб вдатися до такого… У мене таке враження, наче це кошмар.

— Ви сказали, що вона особливо змінилася останні чотири-п’ять днів. Поясніть, будь ласка, в чому були ці зміни?

— Як вам пояснити? Вона здалася мені іншою ще тижнів два тому. Зміни ті розвивалися, вони не були весь час однакові. Саме тому й важко про них говорити.

— А ви спробуйте.

— Почалося якось панікою. Вона була ніби чимось залякана. Я питав її, що з нею, але вона все заперечувала. І якоюсь мірою переконала мене, тобто заспокоїла. Та тепер, коли вона вчинила таке, чого я зовсім не сподівався, я бачу, що даремно я так легко їй повірив. Може, до цього спричинились ревнощі, бо я якось подумав, що, мабуть, вона зустрічається з іншим. А коли закрадуться ревнощі, більшість чоловіків увесь розум втрачають.

— Отже, спочатку у вас було відчуття, що ваша наречена була чимсь залякана?

— Так. Ніби чогось боялася, що мало трапитися.

— А потім?

— А потім вона мала вигляд дуже нещасної.

— Як це нещасної?

— Я й сам не знаю як. Може, в розумінні такого відчаю, що його не можна позбутися.

— Ви не намагалися поговорити з нею?

— Аякже! Навіть кілька разів. Та щоразу Нора ставала злою, дорікала, що я її тероризую, а то раптом починала плакати і заспокоювалася лише тоді, коли я обіцяв їй, що не буду її більше ні про віщо питати… Може, ці зміни почалися, відколи їй одного разу подзвонили…

— Як подзвонили?

— Якось я зайшов до неї. Вона вже одягалася, щоб іти зі мною до театру, як раптом задзеленчав телефон. Я підняв трубку. З того кінця проводу жіночий голос спитав, чи можна поговорити з Норою? Я попрохав трохи зачекати й покликав Нору. Коли Нора її почула, вона так зблідла, наче мала от-от знепритомніти. Я..навіть схопився з місця, щоб її підтримати, але вона поклала трубку. «Хто це був?» — запитав я її. «Колега з роботи», — відповіла вона. «Якась погана новина, Норо?» — «О ні!» — «Однак якби ти могла тоді побачити себе в дзеркалі, люба», — наполягав я. «І що ж, якби я побачила себе в дзеркалі?»— спитала вона з якоюсь удаваною байдужістю. «Норо, ти зблідла, ніби от-от мала знепритомніти». — «То, мабуть, тому, що я ненавиджу оту негідницю». Вона мене зовсім не переконала. Мені здавалося неможливим, щоб жінка з таким голосом була негідницею.

— З яким голосом?

— Голосом… Голосом… Ось, прошу, я не в змозі описати голосу тієї колеги. Голосом…

— Може, чарівним голосом? — намагався вгадати Дуку.

— Чудово! Це й є те слово, якого я не міг ніяк згадати. У її — колеги був дійсно чарівний голос. Потім ми пішли до театру. Під час вистави Нора думала щось своє, а коли зводила погляд на мене, я читав у її очах німий відчай. Відчував, що вона нещаслива, дуже нещаслива. Мені було неймовірно жаль, що я не можу їй допомогти.

— А чому ви думали, що ви не зможете їй допомогти, якщо вам була невідома причина, яка робила її такою нещасливою?

Матей Корбяну здивовано подивився на нього.

— Чому ви мене про таке питаєте? Запідозрюєте мене в нещирості?

— Зовсім ні, товаришу Корбяну. Я лише намагаюся допомогти вам, щоб ви змогли. проаналізувати глибше ваші почуття.

Кілька хвилин здавалося, що Матей Корбяну міркує над тим, що сказав Дуку.

— Дуже дивно! Лише тепер, коли я вам розповідаю про той вечір, я розумію, що фактично тоді я не усвідомлював, що мої почуття до неї були жалощами від того, що я не міг їй допомогти. Розумієте, що я хочу сказати, товаришу майор?

— Невже так важко зрозуміти, пане Корбяну? А що відбулося після вистави?

— Після вистави Нора прикинулася, що в неї хороший настрій, хоч її очі говорили про інше. Вона попросила мене повести її до бару. Це було вперше, що ми туди пішли. Повинен вам сказати, що коли ми йшли звідти, Нора була дуже напідпитку. Я вперше бачив її в такому стані.

— Ви намагалися дізнатися про причину?

— А так! Та хоча вона була смертельно п'яна, я нічого не зумів вичавити з неї. Навпаки, коли трохи пізніше я заговорив про її колегу з чарівним голосом, то цей хміль ніби хтось рукою зняв.

— А в наступні дні ви про це не говорили?

— Бачу, що ви її не знали. Товаришу майор, в наступні дні Нора робила все, щоб переконати мене, що нічого не трапилося, а я, знаючи її дуже добре, прикинувся, що їй вірю. Про себе я сподівався, що коли криза мине, вона мені все розповість сама. Лише тепер, коли її вже немає, я розумію, що помилявся. Однак, якщо б я наполягав, вона не сказала б. Знаєте, Нора була дуже свавільна людина. Я гадаю, що саме ця її якість мені найбільше подобалася. Останні дні вона знову була інша.

— Яка?

— Вона була… Ніби розгублена.

— Яка? — спитав Дуку, хоч він дуже добре чув.

— Розгублена, товаришу майор. Ніби їй було зовсім байдуже все, що відбувалося навколо неї. Коли я до неї звертався, вона вдавала, ніби слухає мене, І лише потім я зрозумів, що вона й гадки не мала, про що я говорив. Коли я її про щось питав, вона не могла мені відповісти, а якщо я наполягав, то чув: «Що ти мене питаєш, любий»? Я повторював питання, та й потім вона розуміла, лише добряче подумавши, така вона була розгублена.

Матей Корбяну замовк, облизав вуста, нібито бажаючи продовжувати, але не сказав нічого.

— Пане Корбяну, ви, мабуть, міркували про самогубство вашої нареченої?

— О, багато, товаришу майор. Міркував і продовжую міркувати. Особливо ночами я цілими годинами лише про це й думаю.

— І не дійшли ніякого висновку? Чого, на вашу гадку, вона покінчила самогубством?

— Не знаю.

— Однак, якісь припущення…

— До того, як я дізнався, що й ви цікавитеся, я гадав, що Нора вчинила так в момент душевної депресії, великої душевної депресії.

— А тепер, коли ви знаєте?

— Якщо вас цікавить її самогубство, то ви не вірите в її самогубство.

— А якщо не самогубство, то що могло трапитися, пане Корбяну?

— Убивство. Товаришу майор, ви, мабуть, гадаєте, що Нору вбили?

— Пане Корбяну, нам не дозволяється гадати, а лише знати. Ми ж не маємо жодного речового доказу, який дав би нам підставу твердити, що Нора Солкану вбита.

— Ні? А я, побачивши, що ви цікавитесь, допускав.

— І все ж таки дивно, що ви зробили такий висновок.

— Дивно? — повторив він, та не тому, що не розчув, а щоб затягти час.

— Так, дивно. Бо вбивствами цікавиться міліція. Отже' природно, що мені здалося дивним ваше припущення.

— Можливо, навіть недоречним? — підказав Корбяну.

— І чому ви подумали про вбивство? У вас є якась причина запідозрювати, що Нору вбито?

— Ніякої, товаришу майор. Я просто подумав, що коли вони цікавляться, то чи не було Нору вбито?

— Тоді я сформулюю питання інакше: ви досить добре знали вашу наречену, а як ви гадаєте, чи доречна наша зацікавленість її смертю.

— Товаришу майор, я не розумію вашого питання.

— Тоді я буду ще яснішим. Як думаєте, чи могла Нора Солкану бути в чомусь винною, що стосується безпеки нашої держави?

— Товаришу майор, я вам не можу сказати так чи ні. Не можу, тому що не знаю, чи ви почали запідозрювати Нору лише після самогубства чи ще раніше?

— Це не має ніякого відношення до питання, яке я перед вами поставив, пане Корбяну.

— Ні, має, товаришу майор. Якщо ви запідозрювали її після самогубства, то я дозволю собі звернути вашу увагу, що в такому разі могло статися, що Нора була жертвою…

— Як це так — жертвою?

— А так, що вона могла відмовитись проводити якусь діяльність, боячись, що ви, держбезпека, почнете нею цікавитися. У такому разі, хтось інший міг викинути її з вікна.

— Пане Корбяну, допускаючи, що її викинуто з вікна, як ви твердите, я запевняю, що це ні в якому разі не трапилося б через те, що ваша наречена відмовилася ВІД ЯКОЇСЬ ДІЯЛЬНОСТІ,

— Ви певні, товаришу майор?

— Так, я певен.

— Тоді… Тоді… Як мені не важко говорити, товаришу майор, але не виключено, що Нора провадила підривну діяльність.

— Тоді вам повинно бути легше твердити протилежне!

— Аж ніяк не легше. Однак повірте мені: Нора жодного разу не дала мені приводу для того, щоб я тепер міг судити, що вона була винна в чомусь. Коли ж я з обуренням не відкидаю вашої підозри, то лише тому, що певний, що Нора, хоч і дуже мене любила, може, навіть дужче, ніж я її, не бажала відмовитися від якоїсь самостійності, яка, щиро кажучи, мене дратувала.

— Чому вона вас дратувала?

— Тому, що через ту самостійність в мене було відчуття, що я не знаю, яка вона насправді.

— Останнє запитання, пане Корбяну. Нора Солкану минулого року їздила на екскурсію до Туреччини. Чи ви її не супроводжували?

— Ні.

— Чому?

— Тому, що ця екскурсія до Туреччини фактично складала кілька днів перебування в Стамбулі. Та Туреччина — не лише Стамбул. Знаєте, я народився в Галаці. Там минули моє дитинство і юність. Цим я хочу сказати, що Схід мене особливо приваблює. Бачити ж Стамбул лише якісь два-три дні — схоже на те, коли тобі, спраглому, хтось запропонував би склянку води і забрав її від самого рота, коли ти зробив лише один ковток. З цієї причини я й відмовився супроводжувати Нору.

— Коли вона повернулася, ви не помітили в ній ніяких змін?

— Ніяких, товаришу майор.

— Дякую, це все, що я хотів знати.

Дуку подзвонив, зайшов офіцер і вивів Матея Корбяну. Коли його вже не було в кабінеті, Дуку кілька секунд дивився на оббиті двері. «Що ж мені не подобається в ньому? — подумав Дуку. — Здається, він щось від мене приховує».

Задзеленчав телефон, Дуку підняв трубку. Це був лаборант. Він познайомив його з результатом аналізу аркушів копірки, що їх використовувала Нора Солкану при передруку доповіді інженера Стратилата.

Аналіз встановив, що Нора користувалася й четвертим примірником копірки.

Через дві години Дуку прочитав заяву, що її подав начальникові відділку міліції якийсь Мергеріт С. Мергеріт.

ЗАЯВА

Я, нижче підписаний, доводжу до вашого відома: увечері шістнадцятого серпня йшов дощ. Я був тоді на вулиці Філіті й сховався у під'їзді будинку номер дванадцятий, чекаючи, поки дощ перейде. Стояв на порозі вхідних дверей і дивився. Мені подобається спостерігати дощ, хоч я вже й не дитина. Раптом на розі вулиці Вікторієй зупинилось таксі. З нього вийшла якась жінка, Я не помітив, чи вона гарна, бо вже посутеніло. Але знаю певно, що була молода. Цуже швидко пішла вона в напрямі до мене. Я вже подумав, що вона тут живе. Та де там. Погляньте, що трапилося. Вона пішла під ворота майже навпроти будинку, в якому я сховався, й залишилася там чекати. Я стою й дивуюся: мабуть, вона шпигує за своїм чоловіком, який, може:, пішов до іншої жінки. Стою я так і чекаю, що ж буде далі? Вже й стомився я стояти і пішов сів на сходах на другий поверх. Ага, щоб не забутите під’їзді було темно, мабуть, перегоріла лампочка. Не знаю, скільки хвилин я відпочивав. Може, п'ятнадцять, а може, й двадцять. Раптом чую кроки й бачу — заходить жінка в плащі з накидкою. Я гадав, це хтось із тих, що тут живуть. Та де там! Вона відчинила одну з поштових скриньок й сунула туди конверт. Потім пішла. Правду кажучи, це мене не здивувало: я подумав, що вже пізно і жінка не хотіла турбувати людину, якій адресовано листа. Хотів уже встати й піти, як знову почув кроки. Дивлюся ночам не вірю: це була жінка, яка приїхала в таксі й стояла під порталом через дорогу. 1 от вона пішла просто до скриньки, куди було кинуто конверт, забрала його й пішла. «Еге, — подумав я, — та тут щось не те». Хочу сказати, що я за своєю натурою трохи детектив. Подумав собі: «Ану, подивлюся, що це за панійка!» Встав і вийшов на вулицю, щоб прослідкувати за нею. За той час жінка досягла рогу вулиці Вікторієй. Коли і я прийшов туди, то її не побачив. Я зрозумів, що вона зайшла до поштамту. Я теж туди. «Вона зайшла, щоб подзвонити», — подумав я і не помилився, вона дзвонила з автомата. Я швидко зайшов до сусідньої кабіни, намагаючися почути, що вона говорить. Та спіймав облизня! Вона говорила тихо, ніби знала, що я підслуховую, і я не чув жодного слова. Вона говорила дуже недовго, можи з хвилину. Коли пішла, я теж за нею. Раптом бачу, вона зупиняється біля ліхтаря, виймає з сумочки дзеркало й дивиться. Відчула, негідниця, що я слідкую за нею, й хотіла переконатися.

Я стишив ходу, але не зупинився. Вона, витерши обличчя хустинкою, продовжувала шлях. Та тепер вона йшла дуже повільно. Хотіла, щоб я її перегнав. Мені ж зовсім цього не хотілось. Раптом зупиняється, повертається обличчям до мене й чекає. Коли я підійшов, вона мені каже: «Як вам не соромно, пане, мене переслідувати? Чи ви ніколи не бачили самотніх жінок?» Що я міг сказати? Що я трохи детектив і мені цікаво було її вислідити! Ні! Одразу ж удав дурня: «Прошу пробачити, я гадав, що ви одна з отих самих». — «А хіба, пане, в наш час вони ще трапляються?» — «Та, одна-дві на насіння ще є», — відповів я.

Кажучи правду, я ніколи не гублюся перед жінками. Не так, як інші,— що червоніють та заїкаються, коли жінка навіть спитає, котра година. Не гублюся. Та цього разу, що й казати, трохи розгубився. Вона мене просто знищила своїм голосом. У неї був дуже приємний голос, біс би його забрав, тільки б слухати його і слухати. / тому я раптом сказав їй: «Панійко, чи панно, тепер, коли ми вже розмовляємо, дозвольте мені супроводити вас додому, щоб якийсь хуліган не причепився до вас». Вона поглянула на мене, засміялася й сказала: «Добре, пане, проведіть мене, якщо це вам до вподоби». І я провів її до «Атене». Там вона попрощалася зі мною й зайшла всередину. Сказала, що приїхала з периферії. Я, дурень, повірив. Бо був зачарований її голосом. Лише прийшовши додому, я зрозумів, що вона мене обдурила. Щоб у серпні вона, провінціалка, дістала номер в "Атене Палас»? Дурниці!.. Вона, мабуть, після того, як я пішов собі, вийшла через пивний бар. Що й казати, обдурила!

Це і вся історія. Спочатку я не хотів іти в міліцію, щоб ви не насміхалися з мене. Та потім я подумав: «Е, Мергеріте, ніколи не знати, що витанцюється. Можливо, нічого підозрілого в цій історії і немає. Але, одначе, якщо тут щось не так, то хіба не твій обов'язок повідомити, куди слід?» Так я подумав. І тому прийшов розповісти вам, що і як трапилося. Коли б я не був трохи детективом, мабуть би, й не прийшов, тобто, може, і не запідозрив би. Але ви більш компетентні встановити, біле, а що чорне.

Мергеріт С. Мергеріт

Прочитавши заяву, Дуку підкреслив у ній деякі речення й поклав її у портфель. А про себе прошепотів: «Знову жінка з чарівним голосом».

IX. ЗНИКНЕННЯ ІНЖЕНЕРА ТОМИ БАКАЛУ

Богдан випив третю пляшку пепсі-кола, але хотів пити. ще. Він був стурбований, що Дуку запізнюється, й нервував, що Пічоруш примушує чекати на себе.

Нарешті останній зайшов до кабінету.

— Наказуйте, товаришу капітан!

— Де ти ходиш, Пічоруше?

— Товаришу капітан, як ви мені й наказали, я приніс рапорти хлопців за останній тиждень.

— Чи ти їх не читав?

— Читав, товаришу капітан.

— І що ж?

— Що? Нічого нового! Балтазар сидить собі смирно за своєю партою.

— Пічоруше, знаєш, що я думаю? Рапорти висмоктані з пальця.

— Товаришу капітан! — Докір у його голосі був досить відчутним.

— Слухай, Пічоруше, ти думаєш, що той Балтазар приїхав до Румунії, щоб смирно сидіти за своєю партою, як ти твердиш?

— Товаришу капітан, я не знаю про його наміри, та досі він сидить смирно. Хлопці, що за ним стежать, один одного кращий.

— Коли б він рухався, дідько проклятий! А може, він і рухається, а наші хлопці не помічають того.

— Товаришу капітан, навіть коли б той Балтазар був справжній чорт рогатий, то й тоді не зміг би водити за ніс наших хлопців.

Богдан зітхнув.

— Маєш рацію. Хлопці чудові.

До дверей підійшов Дуку, стомлений і спітнілий.

— Що нового, Пічоруше?

— Нічого, товаришу майор. Я приніс товаришеві капітанові рапорти хлопців, що стежать за Балтазаром.

— Добре! Можете йти.

Коли Пічоруш пішов, Дуку спитав Богдана:

— Навіщо тобі потрібні рапорти? Ти ж їх уже раз читав.

— Мені здається, що вони висмоктані з пальця.

— Ні.

— Тоді чого ж у біса цей Балтазар нікуди не їздить?

Дуку сів на диван, чоло його було спітніле, але він не витирав його, ніби в нього вже не було сили витягти хустинку з кишені. Сидів на дивані й відсутнім поглядом дивився на замкнутий і запечатаний сейф. Печатка із пластиліну здавалася гангренозною раною. Дуку здавався дуже пригнічений. Богдан ще ніколи не бачив його в такому стані.

— Що трапилося, старий?

Дуку глянув на нього, ніби лише тепер помітив його присутність.

— Не можу зрозуміти, чи має Балтазар щось спільне з усією цією історією?

— Якою історією? На мою думку, їх кілька.

— Так?

— Так! Про Балтазара — одна, про Матея Корбяну — друга, про Тома Бакалу — третя, і, здається, мають бути ще й інші.

— А це нормально, що їх так багато?

— Звичайно, ні.

— Тоді це значить, що фактично існує лише одна, але ми не можемо її зрозуміти.

— Логічно так. Та тому, що ми не можемо її зрозуміти, я б намагався розібратися в кожній з них, ніби вони цілком самостійні.

Дуку встав, підійшов до рукомийника й підставив голову під кран.

— Тепер голова вже не болить, — сказав зачісуючись. — Цей метод дає кращий ефект, ніж будь-які ліки. Зроби й ти так само, бо мені здається, що й ти зовсім виснажений.

— Я розбитий від утоми, голодний і такий брудний, наче півдня качався в болоті.

— Іди додому.

— А ти?

— Я… Я почекаю на Доробанцу.

— Куди ти його послав?

— Послав привести інженера Бакалу.

— Добре, що ти вирішив поговорити з ним. У мене той тип…

— Не викликає довір’я. Знаю.

— Зовсім.

— У мене також. Я питаю сам себе, чи не він та нитка, за яку треба шарпнути?

— Так гадаєш? А я сумніваюсь. Про що хочеш із тім говорити?

— Хочу поговорити з ним про технічні питання. Більш за все мене збивають з пантелику мікропередавачі.

— Ох! Ті мікропередавачі!

— Слідкуй уважно за моєю думкою, хлопчику! Може, ми зможемо з’ясувати що-небудь, хоча б теоретично. Або знайдемо робочу гіпотезу, яку не могли б знищити заперечення, що впадають у око. Знаєш, як буває в подібних випадках? Будуєш гіпотези, вони здаються солідними і раптом бачиш, що вони не витримують заперечень сторонньої людини. Давай усе пригадаємо з самого початку. Що ж нам відомо? Що тиждень тому, коли ми пішли констатувати смерть Парасківа Пенделяну, виявили в його квартирі мікропередавач. А коли ми розмовляли з його сусідкою, Матильдою Григоріу — хорошою подругою Парасківа, — і там виявили…

— У тебе була тоді диявольська інтуїція, старий! Виявили такий же передавач і в такому ж місці. Який висновок можна звідси зробити? Тільки один — обидва мікропередавачі ставила та сама особа. Хай хтось інший, якийсь Ікс, зацікавлений був дізнатися, про віщо розмовляють у тих двох квартирах, і сам або через когось іншого ставить у них мікропередавачі. Добре. Подивимося тепер, що ми ще знаємо про ці мікропередавачі? Що інженер Бакалу, зачарований чарівним голосом тієї жінки, погодився слухати, що вони передадуть. Слухати, але що? Що говоритимуть у квартирі Парасківа Пенделяну? Чи в квартирі Матильди Григоріу? Чи що говоритимуть в обох?

— Тому, що мікропередавачі настроєні на ту саму хвилю, можна припустити, що цікавилися розмовою в обох квартирах, — зауважив Богдан.

— Але ж подумай, що трапилося б, якби тоді, як Бакалу слухав, розмовляли одночасно в обох квартирах?

Чи міг би він щось зрозуміти? Щоб погім розповити незнайомій з чарівним голосом? Тобі не здасться це безглуздим?

— Трохи, — визнав Богдан.

— Однак ми неповинні забувати, що Бакалу повинен був слухати не весь час, а лише в певні години. Що це могло означати? Тільки те, що між п'ятою й дев’ятою годинами лише водній з квартир повинна була відбутися бесіда, якою цікавилася невідома з чарівним голосом. Інакше кажучи, в цей час вона була зацікавлена в тому, що повинен був зареєструвати один із мікропередавачів.

— Тоді чому ж їх два?

— Так, це важливе питання. Одне припущення може бути таке: особа, яка їх поставила, не знала, в якій з кімнат відбудеться бесіда.

— Це так, і той факт, що Матильда і Парасків, як нам відомо, були друзі,— говорить за те, що бесіда могла відбутися на квартирі або Парасківа, або Матильди. От уже одне питання з’ясовано. Ти теж такої думки?

— Так, одне питання з’ясовано. Але ж воно, в свою чергу, тягне інші питання.

— Ще й до біса багато! — визнав Богдан, зітхаючи..

— Наприклад, між ким повинна була відбутися бесіда? Між Матильдою і Парасківом? Між одним Із них і кимсь третім? Чи між обома й третьою особою? Ось три питання, серед яких лише одне вірне. Але яке?

— Не знаємо, старий.

— Я так міркую: якби бесіда повинна була відбутися між Матильдою і Парасківом, невідома з чарівним голосом ніяк би не могла знати, що це буде лише в певні дні й тільки між п’ятою й дев’ятою годинами. А тому не буде безглуздим, якщо ми припустимо, що в бесіді повинен був брати участь і хтось третій.

— Саме так!

— Отож хто, на твою думку, міг вести розмову: Парасків та особа Ікс? Матильда та особа Ікс, чи Магильда, Парасків та особа Ікс?

— Найімовірнішим здається, що Матильда, Парасків та особа Ікс.

— Не завжди те, що здається найімовірнішим, є ближчим до правди, хлопчику.

— Знову ускладнюєш, Дуку? Тобі наче приємно заплутати й те, що вже зумів пояснити?

— Мій хлопчику, мені не подобається ускладнювати, але коли аналізуєш речі, треба намагатися вичерпати всі можливі варіанти. Лише таким чином можна знайти найлогічніший. Якщо не передбачиш усіх варіантів, тоді можеш вибрати найпомилковіший і потім втратиш багато часу на дурниці. Наступним питанням, яке я собі поставив би, є: чи не можна припустити, що між Парасківом і Матильдою, крім дружби, існували ще й стосунки спільників?

— А ти можеш довести, що існували такі стосунки?

— Не знаю, існували вони чи ні. Зате я зараз ніскільки не сумніваюся, що Парасків Пенделяну обдурив нас, переконуючи, що він — жертва жінки з чарівним голосом. І все ж чарівність її голосу не вигадана, бо жертвою того голосу став інженер Бакалу,

— Ти забув Мергеріта С. Мергеріта.

— Так, майже забув. Та я гадаю, що ми не помилилися б, якби розуміли під словами «чарівний голос» гіпноз виключної сили.

Богдан захрустів пальцями:

— Старий, хай йому чорт, якщо ти не маєш рації… А я про це й не подумав.

— Крім того, треба пам’ятати, як помер Пенделяну. Ось у мене його лист. — Дуку вийняв листай прочитав — «Не можу більше на вас чекати. Між смертю і безумством надаю перевагу першому. Це рішення я прийняв з власної волі і воно ніким не нав'язане». Я питаю себе, чому він підкреслив, що скінчити самогубством він вирішив сам, що його ніхто до цього не примушував.

— А ти гадаєш, що хтось примушував?

— Категорично не запевняю. Але погляньмо спочатку: чому Пенделяну не міг чекати ще десять хвилин? Коли я обіцяв прийти через десять хвилин, він не заперечував. Десять хвилин він ще міг чекати, а більше вже не в змозі, боячись збожеволіти. Ми могли б припустити, що фактично він збожеволів, якщо покінчив самогубством. Так, ми могли б припустити. Але я стережуся робити такий висновок. То чого ж він покінчив самогубством?

— Тому, що його тероризував хтось чи щось.

— Я тебе вже попередив, що це питання слід наново переглянути.

— Мені здається, що ти вже не гадаєш, що Пенделяну скінчив самогубством тому, що не міг більше витримати якогось там терору.

— Так, в цьому я не переконаний, мій хлопчику.

— А що, коли б ми потягли за язика Матильду? Може, вона ще щось сказала б? Я тобі вже вдруге де пропоную, а ти чомусь не хочеш з нею поговорити. Чому?

— З обережності.

— З обережності? Що за нісенітниця?

— Той, хто ставив мікропередавач, не повинен знати, що нас цікавить Матильда Григоріу. Може, ти мене спитаєш, чому не повинен?

— Звичайно, спитаю.

— Це на твоє добро, хлопчику.

— Ти боїшся, щоб її не ліквідували? Дурниці.

— Як тобі здається, коли Матильда намагалася викинутися з балкона, то чи дійсно вона мала намір те зробити, чи лише вдавала, знаючи, що один із нас не дозволить їй цього зробити?

Богдан захрустів пальцями, мов кастаньєтами.

— Ми з тобою про це вже говорили, Дуку. Тоді мені здавалося, що вона симулювала. Але тепер… слово честі, мені важко сказати.

— Тоді подумай і скажи мені, чи є різниця між самогубством Парасківа Пенделяну й невдалою спробою Матильди покінчити з життям?

— Дуку, ти мене присоромив. І як це в біса я сам до цього не додумався? Різниця полягає в способі!

— Вірно! Парасків повісився, а Матильда намагалася стрибнути з балкона. Подібність у тому, що обоє вирішували покінчити з життям дуже швидко. Парасківові вистачило для цього лише десять хвилин, а Матильді ще менше. Згадай, як поводилася Матильда до того, як кинутися з балкона. Пам’ятаєш? Вона відповідала на мої запитання спокійно, тверезо, з великою певністю. І раптом захвилювалася, ніби на неї напав страх, її руки почали тремтіти, очі перелякано бігали на всі боки, ніби вона чекала, що ось-ось із нею трапиться нещастя. Вона ще відповіла на кілька питань, потім звелася й дерев'яною ходою, мов лунатик, попростувала на балкон. І якби не ти, вона б викинулася з нього. На жаль, ми не знаємо, як поводився Пенделяну в останні хвилини життя. Але я не маю жодного сумніву, що його поведінка теж була дивною, непередбаченою, якщо хочеш, безглуздою.

— Я повністю поділяю твою думку, Дуку.

— Ще ось що. Самогубство Пенделяну трапилося між п’ятою й дев’ятою годиною. Матильда втратила розум також між п’ятою й дев’ятою.

— Тобто тоді, коли Бакалу вдавав із себе жебрака.

— Правильно!

— Я дуже хотів би точно знати, чи чув він, поки ми там були, про що мовилося в квартирі Матильди Грироріу чи Парасківа Пенделяну?

— Поки що ми того не знаємо. Можливо, інженер був лише приманкою.

— Тобто безпосередньо він у це не замішаний. Ти можеш повірити в таке?

— Ні.

— Не знаю. Може бути все. Поки що знаю лише, що він брехав. Чому? Нам слід довідатися, допитавши його знову.

— Гадаєш, це буде добре?

— Тобто?

— Якщо він теж у цій компанії, ми можемо злякати дичину.

— Не турбуйся. Він ще й радий буде, коли я порозмовляю з ним. Але дивно, чого так спізнюється Доробанцу?

Трохи згодом задзеленчав телефон.

— Гадаю, що то Доробанцу, — сказав Дуку, підіймаючи трубку. — Нарешті він подає ознаки життя.

Але він помилився. Це був не старший лейтенант Доробанцу, а Пічоруш.

— Товаришу майор, я внизу з Мергерітом С. Мергерітом.

— Веди його сюди.

Мергеріт С. Мергеріт був чоловічком, не вищим за метр п’ятдесят п’ять сантиметрів, одягнений у чорний, старомодний і лискучий костюм. У п’ятдесят років він видавався молодшим за свій вік, можливо, через те, що не мав жодної сивої волосини (він волосся фарбував). Його маленькі чорні рухливі очі свідчили про хитрість і деяку жорстокість.

— Вітаю вас, шановне товариство, — привітався він трохи писклявим, але сильним голосом. Було дивно, що в такого чоловіка був такий дужий голос.

— Сідайте, товаришу Мергеріте! — запросив його Дуку.

Чоловік умостився на дивані, а тому, що ноги не сягали землі, почав махати ними, мов дитина.

— Чим можу бути корисним, шановне товариство?

Його обличчя так і квітнуло від захоплення, що до нього зверталися.

— Товаришу Мергеріте, я читав вашу заяву до міліції. Розумієте, нас дуже цікавить особа, за якою ви йшли.

— …і яка мене так обдурила, — засмутився він на мить.

— Ви могли б нам її описати?

— Шановне товариство, як я писав у заяві, я трохи детектив, а отже, я намагався добре запам’ятати собі риси обличчя тої дами.

— Тоді опишіть нам її.

— Вона висока. Чи мала метр сімдесят? Мала. Але не кремезна.

— Що ви під цим розумієте?

— Хочу сказати, що вона ні широкоплеча, ні широкобедра. Ні! Навпаки, тоненька, тендітна. Тендітна жінка. Зачіска — копиця кольору брудного срібла. Очі, шановне товариство, мов у чакунки.

— Мов у чаклунки? Як це так?

— Саме так! Такі очі в тих окастих, що можуть примусити тебе бачити біле чорним, а чорне білим.

— Якого кольору?

— Чорні, звичайно, чорні. Тепер чоло. Чекайте: яке ж чоло? Ага, трохи опукле, тобто розумне чоло. Лине, мов на іконі.

— Як це розуміти?

— Трохи довгасте. Рот, уста, підборіддя — все гармонійне. За винятком носа, який трохи завеликий і задертий угору.

— Таким чином, Мергеріт С. Мергеріт змалював портрет невідомої з чарівним голосом. За його описом спеціаліст зробив ескіз її портрета.

— Чи хоч трохи схожий, товаришу Мергеріте? — спитав Дуку.

— Схожий, шановний товаришу. Навіть дуже. Бачите, як багато важить бути трохи детективом.

— Дякуємо вам за допомогу.

Мергеріт С. Мергеріт був дуже задоволений і такий гордий, що відразу було видно, як він зріс у своїх власних очах. Уже виходив, аж раптом повернувся й запитав:

— Якщо я її ще зустріну й довідаюся, де вона живе, що мені робити?

— Подзвоните нам по цьому номеру.

І Дуку написав йому на клаптику паперу номер телефону, куди йому подзвонити.

— Гадаю, що мені вдасться її знайти, шановний товаришу.

— Бажаю вам успіху.

— Я її знайду, бо гадаю, що коли б вона жила далеко звідси, то не пішла б пішки в дощ. Узяла б таксі чи поїхала б автобусом. Якщо ж вона пішла пішки, то, мабуть, живе на вулиці Вікторієй або в цьому районі.

— Ваші міркування, товаришу Мергеріте, дуже логічні.

— Так, логічні. Я ж вам кажу, що я трохи детектив.

Старший лейтенант Доробанцу зупинився на розі вулиці, щоб прочитати об’яву на телеграфному стовпі. Його не цікавили ніякі об’яви, він не збирався міняти квартиру чи купувати якісь речі. Незважаючи на це, він не проминав жодної об’яви через свою професійну цікавість. Але такої дивної він не зустрічав ще ніколи. «Молодий електрик двадцяти восьми років бажає терміново одружитися з двадцятидворічною панною з вищою освітою». Внизу була адреса. «От тобі й маєш, — подумав він, усміхнувшись. — Газеті «Ромунія ліберо» треба буде негайно ввести шлюбну рубрику».

Потім він пішов шукати сімнадцятий номер, в якому мешкав інженер Тома Бакалу. Це був старий шестиповерховий будинок, який здалеку скидався на пароплав. Доробанцу знав, що інженер живе в однокімнатній квартирі останнього поверху. Піднявся туди ліфтом і подзвонив. Ніхто не відчиняв. Інтуїтивно взявся за ручку дверей, і вони відхилилися. Він прочинив двері і запитав:

— Ви вдома, товаришу інженер?

Ніхто не відповів. Спершу він подумав, що, мабуть, коли господаря не було вдома, якийсь злодій пограбував квартиру. Але це було малоймовірним. Запідозрюючи щось зовсім інше, Доробанцу зайшов у коридор і відчув сильний запах невідомих йому духів.

— Хто вдома? — запитав.

Ніхто не відповів. Кімната одинака розділялася пополам портьєрою, перша половина якої була ніби спальнею, а друга скидалася на ательє електрика. Довгий стіл з різноманітною апаратурою, дротами та інструментами. На стіні в ніші примітивні полиці з дощок, на яких стояли книги.

— Хто вдома? — спитав він знову.

В цей час задзеленчав телефон. Доробанцу поспішив до телефону на маленькому письмовому столику біля вікна. Однак не поспішав одразу брати трубку. Вагався, зрештою зважився.

— Алло, хто там?

І чекав на відповідь. Він почув, що хтось, не пізнавши голосу, поклав трубку. «Не вийшло», — подумав вій..

Наступної миті він відчув удар в тім’я і впав на паркет непритомний. Коли він опритомнів майже через годину, то лише через кілька хвилин пригадав, що з ним трапилося. Голова страшенно боліла, до горла підступала нудота. Він помацав тім’я, крові не було. Це означало, що били його якимось тупим предметом, може, торбиною з піском.

Доробанцу встав, щоправда, з великими труднощами. Шуміло у вухах, кімната крутилась, мов карусель. Він сів на диван біля письмового столу і підтягнув до себе телефон. Набрав номер телефону Дуку, але був так приголомшений, що аж тричі помилявся.

— Товаришу майор? Доповідаю, що не можу привести інженеру, його нема вдома.

— Добре. Чому ви досі не подзвонили?

— Товаришу майор, доповідаю, що на мене було вчинено напад і я був непритомний. Щойно прийшов до свідомості.

— Де ви тепер?

— В квартирі інженера.

— Посилаю до вас капітана Тудорашку.

— Товаришу майор, дозвольте мені самому в цьому розібратись. Гадаю, так буде краще. Чому саме — доповім особисто. Намагатимусь прийти якнайшвидше.

— Добре, чекаю на вас.

Доробанцу поклав трубку. Кілька хвилин він тер скроні. Потім пішов у ванну кімнату й підставив голову під кран. Повернувшись до кімнати, він знову сів на диван за письмовим столом. Тепер він міг подумати про те, що відбулося. Безсумнівно, напад зроблено з-за портьєри. Чому ж його вдарено не одразу, коли він повернувся спиною? А тільки тоді, коли він узявся за трубку? Мабуть, той, хто бив, мав довідатися, хто дзвонить, і послухати розмову? Той? А може, та? Перед тим, як його вдарено, він ніби ще сильніше відчув аромат незнайомих духів. Це означало, що його била жінка, яка користувалася тими духами.

Коли він оглядав предмети на письмовому столі, то якось інтуїтивно відчув, що там не вистачає чогось, що там було, коли задзвонив телефон. Але чого саме? Намагався згадати, але не міг. Одначе він повинен, повинен згадати. Коли він не пам’ятає, що це було, то, може, згадає, де воно лежало, поки не зникло?

«Може, там, ліворуч, на папці? Ні! Може, біля скриньки з перламутровою інкрустацією? Ні, не там. Може, біля нічної лампочки? Теж ні».

І раптом згадав. Там, посередині, де тепер стояла склянка, до якої Бакалу натикав різних кольорових олівців, лежав аркуш паперу з кількома словами. Щоб вітер не зніс його і щоб його було видно, той, хто писав, поставив на нього склянку з олівцями. Склянка була й зараз там, але аркуш з-під неї зник.

«Коли б я встиг прочитати записку, може, тепер знав би, що сталося з інженером Бакалу», — подумав Доробанцу, встав і вийшов з кімнати.

Подзвонив до сусідньої квартири. Йому відчинила бабуся, яка, певно, саме прала, бо витирала об фартух руки зі слідами піни.

— Пробачте, що я вас турбую. Я шукаю інженера Бакалу. Я його двоюрідний брат з Ботошани. Коли він звичайно вертається додому?

— Чому ж ви йому не подзвонили з вокзалу?

Зауваження старенької було слушне й свідчило, що, незважаючи на вік, вона має гострий розум.

— Не знаю номера його телефону.

Стареньку це ніби переконало.

— Ви хотіли тут зупинитися?

— Лише на одну ніч.

— Тоді, пане, вам не пощастило: інженер поїхав з Бухареста. У нього відпустка.

— Невже, пані?

— Саме так. Я бачила, коли він від’їжджав. Ми зустрілися біля ліфта. Він був з чемоданом…

- І ви вирішили, що він їде у відпустку?

— Ні, він сам сказав, що їде, ідо його не буде вдома два тижні.

— А він не сказав, куди саме їде?

— Цього не сказав. Гадаю, що на море. За такої спеки всі туди їдуть. Моя донька й зять теж рушають у четвер. На машині. Вони собі купили…

— Дякую, пані, й прошу пробачити, що я вас потурбував.

— Коли він повернеться, я йому скажу, що його шукав двоюрідний брат із… звідки ви сказали?

— З Ботошани.

— Добре, я так і скажу, що його шукав двоюрідний брат із Ботошани.

X. НЕСПОДІВАНО СПІЙМАНО

Інженера Бакалу шукали біля моря, по всіх курортах, великих і малих, але навіть і сліду його не знайшли.

Після цього Дуку наказав якнайретельніше обшукати квартиру Бакалу. В результаті обшуку встановлено, що Бакалу виїхав назавжди, з наміром більше не повертатися; у своїй домашній лабораторії інженер робив досліди, які з наукового погляду, мабуть, мали неабияку вагу. До такого висновку дійшли спеціалісти, коли їм показали кілька знайдених в інженеровій квартирі електронних деталей, яких ще ніде не виробляли. Знайшли їх за якимсь ящиком, і було очевидно, що вони туди закотилися, а інженер, поспішаючи якомога швидше виїхати, не мав часу розшукувати їх.

Було незрозуміло, як саме він зміг дістати такі рідкісні й дуже цінні деталі? На це було дуже важко знайти відповідь. Зате було кілька гіпотез відносно зникнення інженера. Богдан докинув думку, чи не чкурнув він за кордон під чужим іменем, бо було встановлено, що на ім’я Томи Бакалу не видавалося жодних документів. Потім він висловив припущення, що інженера вбито.

— З якою метою? — заперечив Дуку.

— Якщо він працював з такими деталями, що дивують навіть спеціалістів, то цей інженер-жебрак не був новачком у своєму ділі.

— Не був, так кажуть і спеціалісти.

— То чому ж тобі здається неможливим, що його хтось відправив на той світ, укравши в нього якийсь важливий винахід?

— Це далеко від правди, хлопчику!

— Чому, старий? Тому що на заводі його вважали звичайним собі інженером-електриком?

— Ні, не тому. Я, навпаки, на боці експертів, які, незважаючи на те, що Бакалу мовчав про свої досліди, визнали його за досвідченого інженера, який винайшов чи готувався винайти дуже важливий апарат. А якщо де припущення хоч трохи правдиве, то я не бачу причини, чому б той або ті, що зацікавлені у його винаході, повинні ліквідувати Бакалу замість того, щоб так або інакше використовувати його й далі. Не забувай, що він залишив квартиру поспіхом, але з доброї волі, і що, від’їжджаючи, він забрав з собою все те, що могло б хоч якоюсь мірою свідчити про природу його дослідів.

— Що ти розумієш під словами використати його так або інакше?

— Тобто використати його або тут, або, можливо, вивезти за кордон. Але, судячи з того, що інженер зник за власним бажанням, дуже ймовірно, що його хочуть переправити за кордон.

Це була одна з найкрасивіших будівель столиці, хоча з архітектурного погляду вона була й не ідеальна. Для звичайної людини, що не знає, якими суворими були умови розвитку будівництва Бухареста, цей будинок здавався гарним, може, ще й тому, що око, звикле до простоти сучасної архітектури, було зачудоване дивовижним нагромадженням фронтонів і колон.

До його монументального під’їзду цього ранку підлітало багато лімузинів різних марок, які зупинялися на кілька секунд, щоб з них могли вийти люди, багато з яких були вищими офіцерами, багато з них мали лампаси на штанях. Підіймаючись мармуровими сходами, вони зникали за високими кришталевими дверима.

Потім машини перестали з’являтися, це означало, що всі запрошені з’їхалися. Усі посідали за довгий стіл, до одного кінця якого було приставлено іншого стола, трохи меншого, у вигляді літери Т. За цим столом в останню мить сіли генерал і полковник. Останній був інженер Октав Стратилат, з яким читачі уже познайомилися в одному з попередніх розділів.

В залі одразу запала тиша. Генерал, що повинен був головувати на засіданні, був невисокий на зріст чоловік з опуклим лобом, з трохи побляклими очима, але з доброзичливим поглядом і з дуже вольовим підборіддям. Перше ніж почати говорити, він провів кілька разів рукою по непокірному посивілому біля скронь волоссі, ніби намагаючись пригладити його, потім, згадавши, що він хотів те саме зробити й дома гребінцем, але безрезультатно, кахикнув і почав говорити. Фактично це був коротенький вступ, після якого він надав слово інженер-полковникові Октаву Стратилатові.

В той час, коли полковник розповідав про новий танк, на горищі старого семиповерхового будинку на віддалі п’ятсот метрів Тома Бакалу, якого даремно розшукували працівники ради безпеки, час від часу натискував на кнопки якогось апарата на штативі, трохи більшого розмірами за звичайний приймач.

Він так захопився роботою, що зовсім не звертав уваги на чоловіка, що був поруч із ним. Обидва вони мали на собі брудні спецівки й засмальцьовані кашкети. Взуття теж було стоптане й у пилюці. На підлозі біля штатива лежав старий, подертий, вилинялий портфель з інструментом, а трохи далі валялася чорна шкіряна торба, мабуть, чохол від апарата.

Щоб читачеві було зрозуміло, чим займалися ці люди на горищі і для чого служив апарат, біля якого крутився зараз Бакалу, автор мусить розповісти про випадок, що стався двадцять чотири години тому.

Сутеніло. У восьмиповерховому будинку на бульварі Ніколае Белческу високий чоловік, спортсмен на вигляд, підіймався ліфтом на останній поверх. Ліфт їхав дуже повільно, здається, був не зовсім справний, і тому чоловік трохи хвилювався.

Нарешті ліфт зупинився на восьмому поверсі. На площадці нікого не було. Це його заспокоїло, і він попростував до дев’яносто третьої квартири. На латунній табличці було написано: Павел Молдовяну. Чоловік посміхнувся, ніби зрадів з цього, і всунув ключа до шпарки французького замка. За кілька секунд він уже був у невеликому коридорчику. Хоч він підіймався й ліфтом без жодного зусилля, але, — чи від того, що на вулиці було досить гаряче, чи від великого хвилювания, — дуже спітнів. Сів на диван. Цікаво поглянув навкруги. Він уперше переступив поріг цього помешкання, не знав хазяїна і не мав уявлення, який той на вигляд. Йому було відомо лише, що хазяїн поїхав до моря і його не буде чотирнадцять днів. До речі, йому не вперше доводилося відвідувати чужу квартиру у відсутність господаря. Це було в стилі його роботи. Щоразу, коли йому треба було з кимсь зустрітися, побачення відбувалося в чужій, звичайно однокімнатній квартирі якогось одинака, коли господар був на роботі. Чоловік цей мав аж вісім таких квартир у центрі міста і надавав переваги саме таким помешканням, знаючи, що пожильці будинків центральних вулиць, на відміну від мешканців околиць, не цікавляться, хто заходить і виходить із сусідніх квартир. Звичайно, він ризикував, що його може застати хазяїн, та ризик був складовою частиною його роботи. А тому, йдучи в чуже помешкання, він не забував прихопити з собою піску, яким у разі потреби можна засипати очі невдасі господареві, коли б той раптом у незвичайний час повернувся додому. Але йому щастило, ще й разу не було потреби скористатися з отого піску.

І тепер, знаючи, що господар у відпустці, він нічим не ризикував. Тої миті, як пролунав дзвоник, він кинувся відчиняти двері.

— Пан Попеску? — спитав новоприбулий.

— Пан інженер Бакалу? Прошу! Заходьте!..

Коли інженер зайшов у коридор, чоловік, який присвоїв собі роль господаря, зачинив двері, але спочатку виглянув, щоб переконатися, що ніхто не бачив гостя.

Вони зайшли в кімнату. Бакалу сів на диван, на якому щойно сидів псевдо-Попеску, а той сів на стільця з вицвілою оббивкою. Якусь мить вони вивчали один одного.

— Нам треба трохи зачекати.

— Гаразд, я зовсім не поспішаю.

— Палите? — спитав Попеску, подаючи цигарки.

— Палю, але не занадто.

Запалив цигарку від запальнички Попеску, а потім, щоб не нудитися, випускав дим дуже гарними кільцями.

— Яка спека! — намагався почати розмову.

— Так, спека велика! — відповів Попеску.

— Ви були у відпустці?

В цю мить пролунав дзвінок біля входу.

— Нарешті! — вигукнув Попеску, встаючи, щоб відчинити і цьому.

За кілька секунд до кімнати зайшов чолов’яга років під п’ятдесят, смаглявий, з сивуватими скронями, з великими, чорними, блискучими очима.

Бакалу встав і потис йому руку.

— Це пан Браун, про якого я вам говорив, — звернувся псевдо-Попеску до Бакалу.

Потім англійською мовою відрекомендував Бакалу панові Брауну. Всі втрьох сиділи за квадратним столом, і Бакалу мовчки поглядав на Брауна, щоб краще його роздивитись. Коли їхні погляди зустрілися, то Бакалу відчув себе маленьким і нікчемним у порівнянні з паном Брауном, якого він уже назвав про себе незвичайним. Та якби в нього спитали чому, то він би не знав, що сказати у відповідь.

Бакалу не знав англійської мови. Браун і Попеску вже кілька хвилин розмовляли цією мовою. Та раніше, ніж вони скінчилй, Бакалу вирішив спитати, чи не знає Браун французької мови, якою вони могли бпорозумітися без посередництва Попеску. Пан Браун, звічайно, знав, і вони говорили далі мовою Вольтера.

Першим узяв слово псевдо-Попеску.

— Пане Бакалу, пан Браун уповноважений заводом УМБАХ вести з вами справу. Ви, мабуть, чули про заводи УМБАХ, одну з найбільших фірм світу, яка виробляє електронні апарати?

Бакалу ствердно кивнув головою.

— Пане інженер, ви одержали всі необхідні вам деталі для виготовлення вашого винаходу? — спитав сам Браун.

— Так, пане Браун.

— Всі деталі?

— Абсолютно всі.

— Апарат має бути виготовлений до кінця липня. Цей термін ви самі визначили, правда ж?

— Так, цей термін визначив я, — сказав Бакалу, почервонівши й майже заникуючись. — Запізнення сталося в результаті помилки, що вкралася у проект. Признатися, я дуже переживав. Один час я гадав, що й зовсім не розв’яжу цього питання. Але врешті знайшов шлях до його вирішення.

— Коли, на вашу думку, апарат буде готовий?

— Максимум через сорок вісім годин, пане Браун.

— Пане інженер, хочу нагадати вам, що фірма, яку я репрезентую, пильно стежить за вашим винаходом і дуже зацікавлена в ньому. Тому вона і надіслала необхідні деталі, яких у вашій країні ніколи не змогли б дістати. Розмір гонорару ви самі встановили. Спочатку, як ви самі пам’ятаєте, ми пропонували вам набагато більшу суму грошей.

— З якою я все одно нічого не міг би тут зробити, бо, згідно домовленості, фірма повинна допомогти мені виїхати з країни, коли винахід буде реалізовано.

— Пане інженер, угода між вами й фірмою цілком лишається в силі. Ми вивеземо вас із країни наступного тижня. Як вам уже, мабуть, говорили, вас буде призначено директором одного з наших заводів з місячною зарплатою у три тисячі доларів. Що стосується винаходу, то теж, згідно угоди, одержите двадцять тисяч доларів, якщо апарат буде такий, як ви обіцяли.

— Пане Браун, мій апарат записуватиме на магнітофонну стрічку розмову з будь-якого приміщення і на відстані до шестисот метрів. І там зовсім не треба буде встановлювати мікропередавача. Мій винахід, пане Браун, має далеко більшу вартість, це ви чудово розумієте. Сума, запропонована мені фірмою, не складає навіть одного відсотка його справжньої вартості. І якщо я погодився на вашу пропозицію, то лише тому, що ви пообіцяли вивезти мене з цієї країни. Відносно ж моїх майбутніх винаходів, то знайте, пане Браун, що в мене безліч ідей. І якщо фірма буде зацікавлена їх реалізувати, то я попереджаю вас, що мої вимоги не будуть уже такі скромні.

— Це ваше право, пане інженер, ваше особисте право. Та вернімося до апарата, над яким ви працюєте. Я дозволю собі поставити таке питання: чи можна розраховувати на новий термін, встановлений вами?

— Цілком, пане Браун.

Попеску та Браун перезирнулися, розуміючи один одного.

— Отже, післязавтра апарат можна буде використати? — наполягав Браун, який наче не міг подолати свого скептицизму.

— Без жодного сумніву, пане Браун.

— Чудово. Ви мене порадували. Бо саме післязавтра, в четвер, можливо, в п’ятницю, випаде нагода перевірити ефективність вашого приладу. І якщо експеримент удасться, а це дуже важливо, щоб він був удалим, — я уповноважений повідомити вам, що замість двадцятьох ви одержите тридцять тисяч доларів.

— Експеримент буде удалим, пане Браун, я це гарантую. Та я теж хочу про дещо дізнатися. Ви питали про термін, коли буде готовий апарат. Термін я встановив і його дотримаю. Добре. А ви можете встановити точний термін, коли вивезете мене з країни?

— Я вам сказав, наступного тижня.

— Так, але чи не могли б ви уточнити день?

— Чому ні? У четвер. Якщо ж через якісь надзвичайні обставини відбудеться зміна дати, то ми вам про це повідомимо. Але сподіваюся, все відбудеться так, як заплановано.

— Я теж буду на це сподіватися, пане Браун.

Пан Браун устав і простягнув йому руку.

— Пане інженер, моя присутність тут, гадаю, уже не обов’язкова. Про деталі вас повідомить пан…

— Попеску, — випередив Брауна чоловік, що відрекомендувався під цим прізвищем. Тепер Бакалу вже не сумнівався, що це прізвище вигадане.

— …Попеску, так… До побачення, пане Бакалу, бажаю вам великих успіхів.

— Дякую, пане Браун.

Пан Браун перший залишив помешкання, і одразу ж за ним пішов псевдо-Попеску — супроводив його до дверей. Вони не перекинулися жодним словом. І тепер, при виході, панові Браунові поталанило, — жоден сусід не бачив його. Він спустився сходами, вийшов на вулицю і, тихенько насвистуючи, попростував до університету.

Коли б у той час хтось із працівників ради безпеки, кому було доручено постійно стежити за Балтазаром, міг побачити пана Брауна, який повільно йшов уздовж бульвару, він, мабуть, остовпів би від здивування. Тому що пан Браун був тою самою особою, що й Балтазар, той Балтазар, який, як вони знали, був у номері готелю «Атене Палас», де робив одне — дудлив віскі з пляшки, яку йому приніс розсильний лише годину тому.

Лишившись наодинці, Бакалу, потираючи руки, прошепотів:

— Наступного четверга! Ще десять днів.

Коли Попеску повернувся, Бакалу ще потирав руки, але вже не від задоволення, а від нервування. Десять днів — це здалося йому занадто довго.

— Про які обставини йшла мова, пане Попеску? — спитав Бакалу, засунувши руки в кишені.

— Пан Браун полюбляє говорити загадково. Насправді йдеться не про якісь обставини, а про необхідність дотримання заходів безпеки щодо вашої особи та приладу, над яким ви працюєте.

— Ви гадаєте, що в цьому є пильна потреба? — захвилювався Бакалу.

— Ви де дуже добре знаєте.

— Але чому ви не враховуєте, що ваша особа може привернути увагу органів безпеки?

— Але ж, пане Попеску, коли б це було так, як ви говорите, то чому ж вони мене не затримали? Чому випустили?

— Це ще нічого не доводить. Якщо вас не заарештували, то це не означає, що ви не під підозрою. Вони про вас не забули, можете в цьому не сумніватися, пане Бакалу.

— То що ж мені слід робити?

— Ми повинні захистити вас, пане інженер.

— Як саме?

— Дуже необхідно, щоб ви зникли з дому. Тому що ви ще у відпустці, то це не викличе підозри. Знайомим скажіть, що поїдете до моря на два тижні. А за два тижні, з божою допомогою, ви будете вже там.

— Гаразд, а де ж я житиму?

— Я вам забезпечу квартиру, де ви зможете спокійно працювати.

— Коли треба переселитися?

— Сьогодні ж! З одягу візьміть лише найнеобхідніше. Чи багато місця займуть апарат, матеріали, інструменти?

— Все поміститься в чемодані середнього розміру.

— Чудово. Тоді зробіть так. Звідси ви поїдете додому. Та не просто, а в об’їзд. Можете придбати деякі речі, які вважаєте необхідними. Але не пізніше, як через годину, ви повинні бути вдома. Хоч і не думаю, що в цьому є пильна потреба, але не завадить вам перевірити, чи не слідкують за вами.

— Я на цьому зовсім не розуміюся.

— Тоді й не слід. Ми самі про це потурбуємся. За дві години найпізніше ви повинні бути готові. Замовте таксі, сядьте і накажіть водієві везти вас на вокзал. Заходьте через перший клас. Вантаж доручіть носієві, щоб він відніс його до довідкового бюро. Скажете, щоб залишив усе там, бо ви чекаєте на друзів, з якими повинні зустрітися. Там ви лишатиметеся до дев’ятої години. Потім викличете іншого носія, віддасте йому вантаж і скажете, що вам потрібне таксі. Виходьте через центральний зал. Якщо чемодани не занадто тяжкі, можете не брати носія. Але, приїхавши на вокзал, візьміть обов’язково. Вам зрозуміло, навіщо?

— Якщо буде слідство, то щоб мати свідка про мій приїзд на вокзал з вантажем?

— Саме так. Отже, покинете вокзал через центральну залу різно о дев’ятій годині. Я буду там із машиною. Відвезу до такого місця, де ви працюватимете спокійно, а співробітникам держбезпеки і на думку не спаде вас там шукати. От і все. Домовилися?

— Згода. Отже, я можу йти?

— Звичайно. Намагайтеся бути пунктуальним. Акуратність — запорука успіху.

— Не турбуйтеся, пане Попеску. Все буде гаразд.

Минуло майже десять хвилин, як інженер Бакалу почав записувати своїм апаратом доповідь інженера Стратилата перед радою вищих офіцерів.

— Про що він говорить? — спитав Бакалу чоловік, що був з ним, бо інженер через навушники чув усе, що записувалось на плівку.

— Все гаразд, пане.

— Добре, але про що він говорить? — наполягав той, розуміючи, що інженер, цілком захоплений якістю запису, абсолютно не звертає уваги на зміст доповіді.

— Кажу ж, все гаразд.

— Дайте мені навушники.

— Не можна! Я повинен стежити за виразністю запису. Пізніше ви все почуєте з плівки.

На обличчі Бакалу світилося задоволення. Та й насправді було чого радіти. Це не жарт, на віддалі кількасот метрів чути все, про що мовиться на найтаємнїшій нараді, не маючи в тому помешканні мікропередавача. Минуло ще десять хвилин, на обличчі інженера помітно було захоплення. Та скоро воно зникло, поступившись місцем тривозі.

— Що трапилося? — спитав його супутник, помітивши разючу зміну. Бакалу нічого не відповів. Він натискав важелі й крутив якісь кнопки. Потім смикнув навушники й вигукнув:

— Дивіться! — і показав на будинок, де відбувалася нарада.

— На що саме дивитися? Я нічого особливого не бачу!

— Бачите: відчинені вікна!

— То й що? Який зв’язок між відчиненими вікнами…

— Але, — розгнівався Бакалу, — кожен, хто хоч трохи знає фізику, розуміє, що скло затримує звуки, які виникають там, тобто воно реєструє і розмову, яка відбувається в тому приміщенні.

— Розмову, яка відбувається в тому приміщенні? — повторив супутник Бакалу, який уперше почув про щось подібне і ніяк не хотів тому повірити.

— Невже ви хочете, щоб я прочитав вам елементарний урок фізики?

— Урок? Хай буде й урок, але дайте і мені зрозуміти.

— Мій апарат використовує локалізований світловий промінь, спрямований на одне з вікон будівлі, де тепер відбувається нарада. Сягаючи до мешкання, лазерний промінь відбивається разом зі звуками, які там є. Відбитий промінь проходить через уловлювач, який приймає акустичні сигнали, і записує їх на магнітофонну плівку. Чудово, правда ж? Не потрібно жодних мікрофонів і можна слухати будь-яку розмову на чималій відстані.

— Пане інженер, ваше захоплення все ж таки мені здається недоречним. Якщо не помиляюся, ваш прилад перестав працювати.

— Прошу вибачити! Мій прилад не винен у тому, що надворі спека і офіцери на нараді відчинили вікна. Поки вони цього не робили, мій апарат працював прекрасно. Примусьте їх зачинити вікна, і він знову запише все, про що там говориться.

— Пан Браун буде дуже гніватися.

— Немає чого гніватися. По-перше, наради, на яких розглядаються найтаємніші питання, відбуваються при зачинених дверях та вікнах. По-друге, у зали для нарад нагнітається кондиціоноване повітря. В усякому разі, усе, що встиг записати апарат, дуже цінне.

— Будемо сподіватися, пане інженер.

— Я зовсім не сумніваюся.

— Вони, мабуть, уже не зачинять вікон, — прошепотів супутник сам до себе.

— Годі й сподіватися. Спека збільшується.

— Тоді нам нічого тут і стовбичити. Ходімо послухаємо запис.

— Саме це я й хотів запропонувати.

Через кілька хвилин вони обидва покинули будинок, перед тим сповістивши адміністратора, що вони закінчили перевірку електропроводів на горищі і що все гаразд.

Минуло кілька днів після цього випадку.

Уночі в барі готелю «Лідо» туристові, котрий випив зайвину, раптом здалося, що кілька молодих людей за сусіднім столиком насміхаються з нього. Ображений турист кинувся до них, одному з них дав ляпаса, іншого стукнув склянкою по голові. Дівчата зчинили гвалт, а хлопці намагалися заспокоїти бешкетника. Та намагання були зовсім даремні, бо п’яний і запальний турист ніяк не хотів заспокоїтися. Зрештою повинна була втрутитися міліція, від туриста зажадали показати документи. У того при собі їх не було і він сказав, що і в готелі він їх не має. Таке пояснення було вкрай незадовільним, і офіцер міліції був змушений його допитати.

Між офіцером міліції і запальним туристом відбувся приблизно такий діалог:

— Отож, пане Корнелісе, — таким було прізвище бешкетника, — що ви можете повідомити нам про свій паспорт?

— Те, що я вам уже сказав. Паспорта при мені немає, він у мого друга, машиною якого я приїхав до Румунії.

— Як зветься ваш друг?

— Евен.

— А прізвище?

— Точно не знаю, здається, Хасс. Так, здається, саме це прізвище записане у паспорті.

— Як то так? Він ваш друг, ви їдете його машиною, а його прізвище й ім’я знаєте лише приблизно?

— Може, вам і дивно, але це так!

— Де ваш друг?

— Ми приїхали сьогодні вранці. Зупинилися в готелі. Він заплатив за чотири доби вперед і залишив мені тисячу лей, суму, якої, за його словами, повинно мені вистачити на чотири дні, поки його тут не буде. Він пояснив, що їде до Сибіу побачитися з. родичами.

— І він забрав із собою ваш паспорт?

— Забрав!

— Нічого не пояснивши?

— Ні! Сказав, що буде краще, якщо паспорт залишиться в нього.

— Мені здається, у вас дуже запальна вдача.

— Так, — визнав Корнеліс, запалюючи нову цигарку. Було помітно, що його стурбував цей допит.

— Саме тому, що ви такий запальний, вам не слід було давати йому паспорт. Ви в чужій країні, вас тут ніхто не знає, а ви, не маючи при собі жодних документів, влаштовуєте сварку. Коли ж прошу вас показати свої документи, ви замість того починаєте оповідати якусь нісенітницю, та ще й хочете, щоб я вам вірив на слово.

— Це ніяка не нісенітниця, пане. Через чотири дні повернеться мій друг, і тоді ви переконаєтеся витому, що я вас не обдурив.

— Пане Корнеліс… Корнеліс, а ще як?

— Пауль. Пауль Корнеліс.

— Пане Корнеліс, знайте, що ви потрапили в делікатне становище. В дуже делікатне.

— Можливо. Але то лише до повернення мого друга.

— Друга, пане Корнеліс, імені якого ви навіть не знаєте.

— Це не має значення.

— Ваш друг казав, що їде до Сибіу?

— Так! Побачитися з якимись родичами.

— Він уже, мабуть, давно там?

— Може, вам це й відомо, а я не уявляю, де те місце і яка до нього віддаль.

— Він поїхав машиною?

— Машиною.

— Який її номер і якої вона марки?

— «Мерседес». Номер 23 НВ 775.

— Пане Корнеліс, найбільш через півгодини ми дізнаємося, чи «мерседес» із цим номером в’їздив до Сибіу?

Хочу вас спитати, чи ви розумієте, в яке станови ще ви потрапите, якщо ми отримаємо заперечну відповідь?

— А куди ж іще у біса він міг поїхати? — вибухнув Корнеліс, роздавивши в попільниці тільки що запалену цигарку. Це він питав не офіцера, а самого себе.

— Пане Корнеліс, ви хочете дістати щиру пораду?

Корнеліс не наважувався відповісти.

— Це залежить від того, яка буде порада.

— Я радив би вам не приховувати від мене того, що, я певен, ви приховуєте. Я вам раджу це лише для вашої ж користі.

Корнеліс засовався на стільці, потім кинув на стіл пачку цигарок, яку тримав у руках, і вигукнув:

— Добре. Розкажу все. Боюсь, що він мене обдурив. Хто зна! Евен мені не друг. Ми познайомилися три тижні тому в барі. У мене в кишені нічогісінько не було…

— Пробачте, що я вас переб’ю: ваша посада?

— Постійної посади у мене немає. То купую, то продаю… Коли краще, коли гірше. Одне слово, буває всяк. У барі Евен перший заговорив до мене. Базікав про се, про те, і раптом спитав, чи не хочу я поїхати машиною до Румунії? Мене це не дуже спокушало, чув я, що в Румунії дуже сувора влада. Категорично відмовився. Та він мені сказав, що коли я погоджуся, то всі видатки за мандрівку він бере на себе, а після повернення я дістану тисячу доларів. їзди всього тиждень. Це вже почало мене цікавити. Я ж вам говорив, що був без грошей. Погодився. Щодо паспорта, то він запевняв, що сам все оформить. Записав мої дані, а через п’ять днів повідомив, що документи одержано, і наказав спішно приготуватися, щоб ми мали змогу виїхати наступного дня.

— Коли саме?

— У суботу. їхали спокійно. Прибули, як вам уже відомо, сьогодні вранці. Про все інше, що трапилося пізніше, я вам розповів. Коли Евен повернеться, він підтвердить усе, що я сказав.

Він замовк і знову запалив цигарку, хвилюючись вже більше, ніж на початку допиту.

Офіцер не мав сумніву, що іноземець говорить правду. «Мабуть, тобі поставлять пляшку віскі за те, що ти влаштував скандал», — іронізував подумки офіцер. —

— Я певен, пане Корнеліс, що цього разу ви були щирі. Повертайтеся до готелю і не влаштовуйте бешкету. А коли ваш друг повернеться, візьміть у нього свій паспорт і не випускайте його з рук, принаймні на той час, поки будете в Румунії.

Корнеліс полегшено зітхнув.

— Звичайно, я зробив дурницю, що віддав йому свій паспорт.

Панові Корнелісові й на думку не спадало, що його друг Евен Хасс ніколи до нього не повернеться. Офіцер міліції зрозумів, що історія з цим туристом зацікавить органи безпеки, і повідомив про цей випадок Богданові, який тоді саме чергував. Богдан негайно сповістив про це Дуку. За короткий час після цього всі прикордонні пункти дістали наказ зупинити «мерседес» під номером 23 НВ 775 і затримати обох пасажирів.

Вже розвиднялося, коли Дуку ліг у ліжко. Та заснути ніяк не міг. Він думав і хвилювався:

«А що, коли ми спізнилися? Може, вони вже переїхали кордон удень?»

Та це було малоймовірним, бо означало б, що той Евен Хасс не мав найелементарнішого почуття обережності. Хіба буває так, щоб туристи виїжджали з країни всього через кілька годин після одержання візи на в’їзд? Так вчинивши, Евен ризикував викликати підозру прикордонників. І справді, незабаром Дуку отримав підтвердження, що цей «мерседес» не проїздив через жодний прикордонний пункт.

Лише наступного дня помітили цю машину. Вона виїздила за місто. Без сумніву, вона мчала до прикордонного пункту Недлак. Вчасно попереджені прикордонники готувалися гідно її зустріти.

Туристи на «мерседесі», видимо, дуже поспішали. Вони ніде не зупинялися навіть на обід. За кермом сидів досвідчений водій, бо ще й не звечоріло, як машина зупинилася перед шлагбаумом контрольного пункту Недлак. Офіцер-прикордонник підійшов, привітався і ввічливо попросив паспорти. Водій байдуже вийняв їх із висувної шухляди, де лежали різні документи, і простягнув офіцерові. Потім вийшов з машини і кілька разів обійшов її, розминаючи задубілі ноги. Офіцер недовго роздивлявся паспорти, звіряючи прибулих із фото на них. Потім подався до прикордонного пункту.

— Я вкрай засидівся, — мовив той, що ходив навкруги машини, — а ви?

— Я дуже втомився, — відповів другий з машини, на обличчі якого відбивалося страждання.

— Вийдіть і походіть трохи! — запропонував перший. — Побачите, як одразу стане легше.

— Не можу… не годен рухатися.

— Зрозуміло. Хвилюєтесь. Але поки що немає жодної причини. Вони нічого не помітять.

Обличчя другого неначе проясніло:

— Це… де було б чудово.

Розмова, яку вони провадили пошепки французькою мовою, раптом урвалася. Вони побачили, що до них із приміщення прикордонного пункту йде офіцер-прикордонник. Людина в машині зблідла, побачивши, що в руках у нього немає паспортів.

— Прошу вас іти за мною, — ввічливо запропонував офіцер.

— Навіщо? — байдуже спитав шофер.

— Невелика формальність.

— Будь ласка, — погодився водій. — Удвох?

— Удвох.

— Ходімо, Паулю.

Той, кого назвали Паулем, вийшов з машини. Він уже встиг заспокоїтися. Байдужий і трохи роздратований, він ішов за першим услід.

Уже запала ніч. Усе навколо обгорнула тиша. І раптом почувся скрекіт цикади, потім другої, потім безлічі цикад. Пауль, на мить забувши про своє скрутне становище, в якому він опинився, зачаровано заслухався цієї музики. Йому вперше в житті довелося почути такий концерт.

Коли він ступив на поріг кімнати, у його вухах ще лунала дивна переривчаста симфонія цикад.

За єдиним письмовим столом у кімнаті, куди їх завели, сидів офіцер у званні полковника. Перед ним на портфелі з пластика, який добре імітував шкіру, лежали паспорти, один на другому. Полковник запросив їх сісти, потім взяв паспорт, який лежав зверху, розгорнув його:

— Хто пан Евен Хасс?

— Я, — відповів той, що вів машину.

— Ваш паспорт у порядку.

Евен Хасс простягнув руку, щоб забрати документ, але полковник ніби не помітив цього і поклав його знову на письмовий стіл трохи праворуч. Потім відкрив другий паспорт.

— А ви хто? — спитав полковник, звертаючись до Пауля.

— Корнеліс. Пауль Корнеліс, пане,

— Ваш паспорт не в порядку.

— Не може бути!

— Ваш паспорт не в порядку.

— Гаразд, що ж у ньому не так, як треба? І чому ви не помітили цього, коли давали візу на в’їзд?

Полковник довго дивився на нього, потім знехотя відповів:

— Ви питаєте, що не так у вашому паспорті? Чому ви мене питаєте? Ви чудово знаєте це й самі. Точніше, так добре знаєте про це, як і я.

— Знаю? Що мені знати? Не розумію, пане, на що ви натякаєте.

— Зрештою скажіть, як ваше справжнє прізвище?

— У паспорті написано: Корнеліс. Пауль Корнеліс.

Полковник звернувся до Евена Хасса:

— Хто це, пане Евене Хасс?

— Корнеліс. Мій друг Корнеліс.

Відчинилися бічні двері, і до кабінету зайшов чоловік у цивільному. Побачивши того, турист, котрий твердив, що його прізвище Корнеліс, одразу здригнувся, потім зблід і раптом почав гикати.

Чоловік у цивільному, не звертаючи уваги на того, що вдавав Корнеліса, звернувся до Евена Хасса:

— Неправда, пане Хассе. Ваш друг Корнеліс чекає вашого повернення із Сибіу, куди ви ніби поїхали побачити своїх родичів. Поспішаючи, ви забули залишити йому паспорт. А Корнелісові паспорт був дуже потрібний, коли він влаштував бешкет у барі готелю й не мав чим засвідчити свою особу.

Потім, звертаючись до товариша Евена Хасса:

— Доброго вечора, пане інженер Бакалу. Правда, ви не чекали, що ми знову зустрінемося, та ще й за таких неприємних для вас обставин?

Інженер Бакалу, бо це був він, нічого не відповів. Лише потупив погляд, на нього напала нервова гикавка, з якою він нічого не міг зробити.

ХI. ЗІЗНАННЯ ІНЖЕНЕРА БАКАЛУ

Дуку чекав, щоб до нього привезли інженера Бакалу. Перед тим він допитав Евена Хасса. Усе, в чому той зізнався, мало вагу лише частково і ні в якому разі не торкалося справи, яка цікавила Дуку. Очевидячки, він не мав зв’язку з будь-якою шпигунською службою.

— На кого ви працюєте, па не Хасс? — спитав його Дуку.

— На того, хто мені платить. Хто має мій фах, добре заробляє. Але й ризик великий.

— І який ваш фах?

— Вивезення з соціалістичних країн певних осіб, які бажають жити на Заході.

— І багато вас, котрі мають цей… фах?

— Не відаю! Я працюю самотужки.

— Еге, самотужки! Ви не маєте жодного спільника?

— Якщо кажу…

— З Румунії ви вже когось вивезли?

— Так! Три місяці тому я вивіз одного інженера з Брашова. Знаєте, коли я складав цю угоду, у мене засмикалася ліва повіка. Я не дуже забобонний, але трохи схвилювався. І от маєте: хіба після такого не повіриш у забобони!

— З ким ви «склали угоду»?

— З якимось типом. Я його не знаю. Здається, то був лише Посередник. Він запропонував мені п’ять тисяч доларів, плюс витрати на транспорт.

— З Корнелісом ви дотепер не працювали?

— Ні! Тепер оце вперше. Проте в такій справі не можна використовувати двічі ту саму людину.

— Яка домовленість була між вами й людиною, що наймала вас?

— Ось яка — приїхати до Румунії з паспортом Корнеліса, на який я невинен був наліпити іншу фотокартку, і вивезти з країни того інженера. І мені і йому не поталанило. Хіба я міг знати, що той нещасний Корнеліс бешкетник? Якби та свиня не влаштувала сварки, ви б нічого не помітили, чи не так? Я вивіз би інженера і хапонув би усі ті п’ять тисяч доларів.

Про себе Дуку повинен був віддати йому належне. Трюк був досить хитромудрий, і оскільки заміна фотокартки зроблена дуже майстерно, то майже вірогідно, що він зумів би вивезти Бакалу.

— Коли ви прибули до Бухареста, то з ким налагодили зв’язок?

— При виїзді мені дали деякі вказівки…

— Які вказівки?

— В Бухаресті зупинитися в готелі «Лідо».

— Саме в «Лідо»?

— Якщо кажу… Після того, як я поселюсь у готелі, вийти на вулицю і стати перед вітриною перукарні.

— І по чому вас можна було впізнати?

— Я повинен був перебирати бурштинові чотки. Я точно так і зробив. І за кілька хвилин до мене підійшла людина, у якої в руках був дротяний круг з нанизаними на нього кількома лотерейними квитками. «Чи не купите квиток лотереї?» — спитала вона. Це був пароль. «Ви гарантуєте, що я виграю?» — так я мусив відповісти. «На сто відсотків», — була наступна репліка паролю.

— О котрій годині це відбулося?

— Біля дванадцятої. Чоловік попросив мене йти за ним. Повів до якогось парку. Не відаю, як зветься. В усякому разі, не дуже далеко від готелю.

— Чишміджіу?

— Можливо. Ми сіли з двох боків однієї лави. Він сказав, що все готове, що він зможе передати мені людину, яку я мусив вивезти з країни наступного дня. Призначив мені побачення на другий день на якійсь вулиці Заломіт і пояснив, як туди дістатися машиною. Потім встав і пішов. Це все.

— Все?

— Все!

— До готелю ви більше не поверталися. Де ночували?

— У машині на вулиці, не знаю, як вона зветься. Ніхто мене не турбував. Мабуть, думали, що я турист, який напився і заснув у машині. Вранці я був дуже пунктуальний. О восьмій годині в’їхав у вулицю Заломіт. Побачив машину «фіат-1300», за кермом пізнав типа, з яким зустрічався. Він дав знак їхати за ним. Я так і зробив. Ми виїхали за місто і за кілька кілометрів посеред поля він зупинився. Я теж зупинився. У той час на шосе не було нікого. З його машини вийшов чоловік, якого я повинен був вивезти. В руках у нього була валізка. «Сподіваюся, з валізою все гаразд?» — спитав я його, маючи на увазі митних наглядачів. «Не хвилюйтеся», — відповів він. Я поклав валізу до вантажного відділення і сів за кермо. Інженер сів поруч. А тип із «фіата» порадив мені збільшити швидкість. Я так і зробив і скоро залишив його позаду.

— Після того, як передав вам пасажира, ваш зв’язківець повернувся до міста?

— Чи він дурень? Він їхав далі, але повільно, як людина, якій нема чого поспішати.

— Опишіть його.

— Гарний тип.

— Що ви розумієте під словами «гарний тип»?

— Тип із зовнішністю, яка подобається жінкам. Високий, здоровенний, смаглявий. Одне слово, міцний, стрункий тип. — А потім додав після паузи: — Це все.

Дійсно, здавалося б, це все, про що Дуку міг дізнатися від Евена Хасса. Мало. Дуже мало. Але він сподівався дізнатися більше від Бакалу.

— Останнє запитання: який номер був на «фіаті»?

— Не запам’ятав.

Дуку подзвонив, щоб прийшли й забрали Евена Хасса і привезли до нього Бакалу.

Бакалу був блідий, мов після тяжкої тривалої хвороби. Гикати вже майже перестав.

— Сідайте, інженере Бакалу, — запросив його Дуку.

Бакалу здивувався. Він не чекав, що йому дозволять сісти. У Дуку був свій метод вести допит. Той, кого він допитував, — яка б не була завелика його провина, — не мусив передчасно бачити в особі слідчого обвинувача. На його думку, між слідчим і тим, кого допитують, особливо, Якщо останній розумна людина, — а шпигуни здебільшого такими і є,— провадиться запекла боротьба зовсім відмінними від звичайних засобами. Дуку рішуче виступав проти того, щоб його співрозмовник був переможений страхом. Він вважав, що для працівника служби безпеки нема чим хвалитися, якщо обвинувачений визнавав себе винним під тиском жаху. Він вважав, що досяг успіху лише тоді, коли в чесному герці з шпигуном, користуючись лише єдиною дозволеною зброєю — розумом, залізною логікою, надзвичайною пам’яттю, терпінням, моральною сміливістю, — зумів поставити злочинця в положення, коли той добровільно визнає свою провину.

— Інженере Бакалу, ваше становище дуже погане, і якщо ви хочете його якось полегшити, то єдиний шанс, який вам лишається, — нічого не приховувати від мене.

— Знаю, — вимовив інженер, — і запевняю вас, що візьму до уваги пораду, яку ви мені даєте.

— Дуже добре. Почнемо спочатку. Нагадаю вам, інженере Бакалу, що ви були заарештовані в момент, коли готувалися нелегально переїхати кордон, скориставшись підробленим паспортом іноземця. Зізнаєтесь?

— Зізнаюся.

— Ваша втеча була організована за кордоном. Це ще більше ускладнює становище. З цією метою був присланий Евен Хасс у супроводі якогось Корнеліса, чиї прикмети — вік, зріст, колір волосся та інше — співпадають з вашими. Цей Корнеліс, погодившись поїхати до Румунії — за це він повинен був одержати тисячу доларів — зовсім не уявляв, що той, хто запропонував йому цю мандрівку, збирався принести його в жертву.

— Принести його в жертву? Як принести його в жертву?

— Залишити його в Румунії без жодного документа, а з його паспортом за кордон вивезти вас.

— Справді? Я цього зовсім не знав. Хитро придумано. В усякому разі, мене цікавили не засоби, а мета.

— Тобто втекти з країни.

— Так!

— За цю операцію Евен Хасс мав одержати п’ять тисяч доларів.

— Добряча сума!

— Так, таких грошей на дорозі не знайдеш. Але чи не могли б ви мені сказати, хто та особа, яка схильна витратити шість тисяч доларів, щоб вивезти вас з країни?

— Йдеться не про особу, а про великий завод електронних приладів: УМБАХ.

— …і чим пояснюється інтерес заводу УМБАХ до вашої особи?

— Завод УМБАХ дуже цінує мої здібності, мій талант.

Дуку написав щось на папірці й подзвонив. Одразу ж прийшов один із його молодших співробітників. Дуку дав йому папірець і прошепотів, щоб той відвіз його до служби документації. Потім звернувся до Бакалу:

— Інженере Бакалу, на підприємстві, де ви працювали, керівництво не дуже високої думки про ваші професійні здібності.

— Це й не дивно, бо робота, якою я займався на заводі, мене не цікавила.

— А яка саме робота вас цікавила?

— Робота винахідника, пане.

— На заводі про таку вашу діяльність нічого не знають.

— Не знають, бо я це тримав від них у секреті. Але я винахідник.

— Інженере Бакалу, може, справді ви дуже талановитий винахідник…

— Може, навіть геніальний!

— Нехай! Може, ви навіть геніальніш винахідник, такий скромний, що вважав за краще працювати у себе вдома у якійсь примітивній лабораторії. Добре. Як же це так, що в нас ніхто не зміг відкрити ваш талант, ваш геній винахідника, а от іноземний завод, який знаходиться на віддалі тисячі кілометрів, зумів дізнатися про існування геніального винахідника в Румунії, та навіть більш того, забажав вас найняти?

— Це запитання, на яке я ніяк не зможу вам відповісти. Як саме — мені невідомо, але вони зуміли дізнатися, що я зможу принести їм велику користь.

— Яку, звичайно, ви відмовилися принести своїй країні. Та не про це мовиться тепер. Мені цікаво знати, яким шляхом відповідна фірма зуміла дізнатися про ваше існування? Відповідь, яку ви дали мені перед цим, не задовольняє мене.

— На жаль, я не маю уявлення, як вони довідалися про мене.

— Ви ніяк не можете цього пояснити?

— Ні.

Задзеленчав телефон. Дуку зняв трубку, послухав трохи і перед тим, як її покласти, сказав: «Я це підозрював. Дякую».

— Інженере Бакалу, я вам пояснив, що у ваших інтересах нічого не вигадувати. Але бачу, що не зумів вас переконати.

— Навпаки, я говорив вам правду і тільки правду.

— Справді?

— Повірте мені!

— Як вам вірити, якщо ви вигадуєте нісенітниці? Ви мені заявили, що завод УМБАХ був зацікавлений вивезти вас із країни.

— Саме так.

— Так знайте, заводу УМБАХ не існує з 1967 року, він з усім своїм загальним капіталом перейшов до західнонімецького концерну, який міститься у Мюнхені.

— Це точна інформація? — засумнівався Бакалу.

— Наші інформації завжди точні.

— Тоді, мабуть, не УМБАХ, а концерн цікавився моєю особою?

— А може, якась шпигунська служба?

— Цілком можливо! — просто признався інженер Бакалу. — Навіть якщо це дійсно так, то їм не треба було приховувати від мене правду.

— Що ви хочете сказати?

— Що для того, щоб виїхати за кордон, я ладен був заплатити будь-яку ціну.

Цинізм Бакалу обурив Дуку, але він лишався спокійним.

— Хто вам повідомив, що УМБАХ цікавиться вашими дослідами?

— Клаудіу. Якийсь пан, що, знайомлячись зі мною, назвав себе так.

— Хто цей Клаудіу?

— Комерційний представник заводів УМБАХ.

— …І за яких обставин ви спіткали цього «представника» підприємства, три роки тому ліквідованого?

— Він прийшов до мене додому, щоб зустрітися зі мною. Спитав, чи не бажаю я назавжди виїхати з країни, бо УМБАХ мені пропонує посаду директора. Я йому відповів, що згоден, але висловив сумнів із приводу одержання паспорта. Представник заводу тоді мене запевнив, що про це я зовсім не повинен турбуватися, бо УМБАХ потурбується вивезти мене з країни іншим шляхом, якщо легально це виявиться неможливим.

— От ми й повернулися туди, з чого почали, інженере Бакалу.

— Справді повернулися? — спитав Бакалу з наївністю, про котру Дуку не міг би сказати, удавана вона чи справжня.

— Так, повернулися. Якщо до моменту, коли вам зроблена пропозиція, ви нічим не проявили себе як винахідник, то зовсім неймовірно, що УМБАХ, який на той час уже не існував, пропонував би вам посаду директора, попередньо не переконавшися якимсь чином, що ви дійсно та людина, яка йому потрібна. Адже жодне капіталістичне підприємство не пропонує посаду директора посередньому інженерові, та ще й ризикуючи вивезти його з країни нелегальним шляхом. Інженере Бакалу, ви повинні визнати, що казка, яку ви вигадали, дуже невдала, принаймні з точки зору вірогідності.

— Фактично не все відбувалося точно так, як я вам виклав, лише бажаючи бути якомога лаконічнішим.

— Ви не повинні бути таким уже делікатним, інженере Бакалу. В становищі, що в ньому ви знаходитесь, лаконізм може стати для вас дуже неприємною річчю, навіть більше, ніж ви можете собі уявити.

— Це тільки від страху не зловживати вашим часом…

— Не думайте про це. Я маю стільки часу, скільки потрібно, щоб дізнатися правду. Отож я запрошую вас детально розповісти про події так, як вони в дійсності відбулися.

— Коли Клаудіу з’явився у мене вдома, він був уже до деякої міри поінформований.

— Про що саме?

— Про мої винаходи.

— Ви щось до того часу винайшли?

— Так! Дві моделі мікропередавача. Перша могла вміститися навіть в олівці. Другу, набагато досконалішу, я зробив так, щоб її можна було вмонтувати у тіло мухи. Уявіть собі, ми розмовляємо тут, вікно відчинене, адже так? І ось до кімнати влітає муха, в тілі якої міститься надчутливий мікропередавач величиною як макове зернятко. Він реєструє нашу бесіду і може транслювати її на віддаль до двохсот метрів.

— … І ви такий прилад винайшли?

— Даю вам слово честі. Вам здається це надзвичайним? Та мене він не задовольнив. Успіх залежить від поведінки мухи, а це комаха примхлива. Я не можу наказати їй летіти крізь вікно чи крізь двері в певне приміщення. Якщо ж все-таки я неодмінно бажаю дізнатися, про що розмовляють у тому помешканні, я попередньо повинен занести муху туди. А це само по собі важка справа, така ж важка, як і та, щоб вмістити там мікропередавач.

— «Представник заводу» знав про ці два ваших винаходи?

— Знав. Він мені говорив: УМБАХ, завод, який він репрезентує, зацікавлений придбати мої винаходи. Це мені підлестило.

— Він вивчав ці прилади? Тобто чи ви їх давали йому?

— Ні!

— Тоді це означає, що хтось був у курсі справи ваших винаходів. Назвіть мені особу чи осіб, котрі б знали про вашу діяльність.

— Оскільки мова йде про жінку…

І він замовк.

— Оскільки мова йде про жінку? Що? — наполягав Дуку.

— Оскільки мова йде про жінку, я хотів би не відкривати її імені. Не гадаю, що вона в чомусь винна, крім того, що могла мимоволі обмовитися. Прошу вас, якщо це не абсолютно потрібно, я не буду називати її імені.

— Це абсолютно потрібно.

Бакалу зітхнув, посовався на стільці й подивився на Дуку майже з ненавистю.

— Якщо ви наполягаєте…

— Отже, як її ім’я?

— Нора Солкану.

Дуку залишився спокійним. Він подивився на Бакалу байдуже, ніби це ім’я йому ні про віщо не говорило, ніби він почув його вперше.

— Які у вас з нею стосунки?

— Я певен, що ви ладні зробити зовсім помилкові висновки. Нора не була моєю коханкою. Нора була моєю родичкою. Двоюрідною сестрою.

— Чому ви говорите «була»? Хіба вона померла? — спитав Дуку, вважаючи за краще залишити Бакалу при думці, ніби він не знає, що Нора Солкану уже мертва.

— Бо Нора померла.

— Нещасний випадок? Гадаю, вона була молодою…

— Можна сказати — нещасний випадок. Вона покінчила самогубством.

— Покінчила самогубством? Якесь сентиментальне розчарування?

— Так гадають. Не уявляю іншої причини, щоб піти з життя у її віці.

— Це не означає, що не могло бути й іншої причини.

— Наприклад?

— А чому ви хочете, щоб я дав інше пояснення? Шукайте самі, не може бути, щоб ви не знайшли.

— Я шукав, але марно.

— Прошу. В такому разі, давайте повернемося до нашої бесіди. Отже, ваша двоюрідна сестра була в курсі справи мікропередавачів, які ви сконструювали…

— Була.

— Крім цих двох, ви будували й інші?

— Ні.

— Ваша двоюрідна сестра була єдиною, хто знав про вашу діяльність винахідника?

— Так, єдиною.

— В такому разі, лише ваша двоюрідна сестра могла інформувати «представника» заводу УМБАХ.

— Очевидно, ви маєте рацію.

— Ходімо далі. Чи могла вона розповісти йому все, з усіма необхідними подробицями?

— Ні, бо вона їх не знала.

— Інакше кажучи, «представник» заводу дізнається від вашої двоюрідної сестри, що ви побудували якісь мікропередавачі. На основі цієї інформації він приходить до вас і пропонує вам посаду директора в УМБАХ, а також зобов’язується вивезти вас із країни. Так, добре, які б досконалі не були ваші мікропередавачі, лише за одне це не пропонують посади директора. Між іншим, хоч я й не спеціаліст, маю великий сумнів, що ваші прилади являють собою «останнє слово» у цій галузі.

— Пане, ви забуваєте, що другого мого мікропередавача можна вмонтувати в тіло мухи.

— Навіть якщо його можна вмонтувати в тіло комара чи блохи, ви мене не переконаєте, що лише за це УМБАХ пропонував вам посаду директора.

— Значить, ви мені не вірите?

— Не вірю, що справа відбулася саме так, як ви мені про неї розповіли.

Бакалу нічого не відповів. Здавалося, він думає, не може наважитися.

— Ви маєте рацію. Справа відбувалася не зовсім так. — Він вимовив ці слова швидко, мов учень, який останньої миті згадує відповідь на вчителеве запитання.

— Інженере Бакалу, здається, настав час викласти факти так, як вони відбувалися.

— Розумієте, він прийшов до мене, щоб купити ці два мікропередавачі, якщо вони задовольнять його. Для цього треба було їх продемонструвати. Після демонстрації він мені сказав, що його цікавить лише другий прилад.

— Той, якого можна вмонтувати в тіло мухи?

— Так, той. Він мені запропонував за нього тридцять тисяч лей. Я йому сказав, що ця сума надто мізерна у порівнянні з тим, що я одержав би, коли б зміг продати винахід за кордон, де, між іншим, я переконаний, міг би розгорнутися.

— Ви дійсно переконані?

— Так, переконаний. Звичайно, я дивлюся на це з вузько особистої точки зору.

— Хочете сказати, з точки зору матеріальної вигоди?

— Цілком точно! Ризикуючи розгнівати вас своїм цинізмом, я все ж заявляю, що успіх цікавить мене лише тою мірою, якою він дає мені можливість заробити багато грошей. Іншими словами — важливий максимальний заробіток. Решта… дурниці!

— Дійсно, це уточнення було необхідним, — іронічно зауважив Дуку.

— Він мене спитав, чи маю я ще й інші ідеї, і якщо так, то чи не зміг би я йому деякі з них назвати. Я відповів, що коли він зі мною веде розмову як представник капіталістичної фірми, то звичайно він повинен зрозуміти, що я не задовольню його цікавість. Якщо у їхньому світі ідеї продаються й купляються, сказав я, не маючи наміру його образити, то я боюся, щоб він не «купив» якусь із моїх ідей, не платячи за неї жодного цента. Він дуже розчарувався моєю відмовою. Тоді, щоб не залишилося враження, ніби я хвалько, я заговорив про одну з моїх ідей, яка фактично була вже більше, ніж ідея, бо я знайшов її теоретичне вирішення.

— Про що саме?

— Якщо я вам і скажу, то певен, що й ви мені не повірите, як і представник заводу УМБАХ. Що ви сказали б про прилад, за допомогою якого можна чути все, що мовиться в помешканні, яке знаходиться на віддалі кількох сотень метрів, не вводячи туди попередньо жодного мікропередавача?

— Цікаво. Хіба це можна здійснити? Я не спеціаліст, отже, моє запитання не повинне вас дивувати.

— Чи можна здійснити? — у Бакалу з’явилася посмішка зверхності, зневажливої зверхності, потім, уникаючи прямої відповіді, він продовжував: —Після того, як я розповів Клаудіу в загальних рисах про прилад, він, дуже вражений, спитав мене: «Ви могли б побудувати такий прилад?» — «Звичайно, — відповів я йому. — Можу дати навіть письмове зобов’язання». Він трохи подумав. «Тепер я піду, — сказав він, — але повернуся щонайбільше за тиждень із конкретними пропозиціями. До того часу ви не говоріть нікому про ваші проекти», І він пішов. Але повернувся з порога і додав: «Якщо випадково хтось інший щось вам запропонує — ні на що не згоджуйтесь, поки не одержите нашої відповіді».

— І хто-небудь щось вам пропонував?

— Ні. Рівно за тиждень представник повернувся. Сказав мені, що зв’язався з «фірмою» — саме так він висловився — і що вона зацікавилася приладом, який я маю намір побудувати. Прилад був би найкращим доказом того, що я цінний спеціаліст, і одночасно гарантією для фірми, що пропозиція, яку вона охоче мені запропонувала, не буде тим, що розуміється під терміном «нерентабельне капіталовкладення». Одне слово, фірма вимагала, щоб я побудував прилад, і якщо він справді буде такий, як я запевняв, то зобов’язувалася вивезти мене з країни і назначити директором заводу. Фірма також зобов’язувалася доставити мені абсолютно всі потрібні деталі. Пропозиція була спокуслива. Однак я не одразу погодився. Ви, мабуть, спитаєте мене чому? Тому, що я зрозумів, яка то небезпека.

— Тобто що?

— Чи бачите, хоч я й не сумнівався, що він репрезентував фірму УМБАХ, я все ж розумів, що те, чого він від мене вимагав, було порушенням законів нашої країни.

— Хочете сказати, що вам стало не по собі…

— О ні, пане. Причина була інша. Я міркував приблизно так: цей пан Клаудіу, мабуть, приїхав сюди з якогось дуже незначного приводу. Але якщо його справжня місія полягає в тому, щоб купувати розуми, яким при необхідності він полегшує виїзд із країни, то його місія не зовсім позбавлена ризику. І, отже, як справедливо мовиться в приказці, «до пори дзбан воду носить», тобто не виключено, що працівники служби безпеки дізнаються і заарештують його. Тобто заарештують раніше, ніж я зроблю прилад, інакше кажучи, раніше, ніж я складу свій іспит на компетентність. І тоді моя мрія потрапити на Захід повністю потерпить крах. Так я міркував, але тому, що я не міг висловити йому свої побоювання, я відповів приблизно так: «Пане Клаудіу, вивезіть мене з країни і я зобов’язуюся, якщо хочете, й письмово, що максимум за місяць прилад буде готовий». Його відповідь була категоричною: «Пане інженер, якби я з вами вів переговори від власного імені, я погодився б. Та я лише представник фірми. Мені не дозволено вкладати у вас капітал, не маючи попередніх гарантій. Фактично одна-єдина гарантія, що угода, яку я укладаю з вами, означатиме реальний прибуток для заводу. Особисто я ніскільки не сумніваюся, що ви здатні побудувати прилад, про який ви мені говорили. А якщо з якихось причин ваш винахід не буде успішним? А якщо у ваші розрахунки вкралася помилка? Подумайте, в яке становище я потрапив би. Я звичайний службовець фірми. Спочатку побудуйте прилад, а потім абсолютно всі умови угоди будуть автоматично виконані. Побудуйте прилад, і після цього максимум за десять днів ви вже будете за межами країни». Що я міг сказати на його категоричну відмову? Чи міг я йому сказати: «Добре, пане, але що трапиться зі мною, якщо за цей час вас схоплять працівники служби безпеки?» Звичайно, я не міг спитати його про таке. Не міг ще й тому, бо зрозумів: він не поступився б.

— Як саме зрозуміли? — наполягав Дуку.

Бакалу знову посовався на стільці, перше ніж відповісти.

— Якщо бажаєте, це було передчуття. Але коли це вам здається перебільшенням, то у мене була велика підозра: він наполягає, щоб я негайно збудував прилад не для того, щоб переконатися у вартості «капіталовкладень» у мене, а тому, що йому треба було використати той прилад тут, у Румунії.

Бакалу одним духом висловив це все, потім попрохав дозволу запалити цигарку. Одержавши дозвіл, він запалив і жадібно затягся димом.

— Отже, ви це підозрівали?

— Так, — визнав Бакалу.

— Добре, але якщо ви мали таке передчуття, вам не спало на думку поставити собі питання: для чого потрібен був представникові заводу УМБАХ такий прилад саме тут, у нашій країні?

Відповідь пролунала з деяким запізненням:

— Це так! Я запідозрював, що, окрім його офіційної роботи, він мав ще й таємну.

— І ви знаєте, як зветься ота таємна робота?

— Так!

— А саме?

— Шпигунство.

— Отже, незважаючи на те, що ви зрозуміли все, однак погодилися на цю пропозицію? Адже ви погодилися, чи не так?

— Погодився, звичайно! Відмова б означала отаке: прощавай від’їзд із країни. Прощавай багатство, прощавай омріяне життя. Шпигунство? Їхня справа! Це мене не стосувалося.

— То й що відбувалося далі? — спитав Дуку, помітивши, що Бакалу не збирається продовжувати.

— Я побудував прилад. Він його перевірив і був задоволений. Може, навіть дуже задоволений. Зрештою й було чого радіти. Досягнення було справді величезне.

— Ви говорили, — перервав його Дуку, — що він перевіряв прилад і був задоволений. А як саме перевіряв?

Запитання, здавалося, не сподобалося Бакалу. Він затремтів і скоса подивився на Дуку. Він, мабуть, запитував себе, чи знав слідчий що-небудь у зв’язку з цим питанням? Для Дуку цей погляд Бакалу був не новий. Усі ті, з ким він мав справу у певний момент, дивилися на нього саме так, питаючи себе: «Скільки слідчий знає про мою діяльність, про що мені можна не говорити, не викликаючи сумніву, що я від нього щось приховав?» І Дуку ще знав, що дуже мало хто з тих, що дійшли цієї фази допиту, зважуються відмовитися від обману і заявити правду, щиру правду.

— Просто. З мого вікна видно Будинок культури нашого району. Я скерував туди прилад, і він міг послухати уривок якоїсь п’єси, репетицію якої провадила трупа аматорів.

Бакалу вигадував. Бакалу ще боровся. Ще не дійшов того моменту, коли, переконавшися в тому, що марно брехати, злочинець зважується нарешті говорити правду.

— Це відбувалося вранці чи по обіді?

— По обіді.

— Можете пригадати день?

— Ні!

— Хоча б приблизно? Минуло з тиждень?

— Більше.

— На скільки днів більше?

— На кілька. Може, на два, на три.

Дуку подзвонив. З’явився Пічоруш. Він дав йому папірець, на якому швиденько написав кілька рядків. Потім перервав допит. Відновив його за чверть години.

— Інженере Бакалу, в якому секторі знаходиться Будинок культури, що його видно з вікна вашої квартири?

— У шостому секторі.

— Добре. Але я мушу вам сказати, що вже місяць, як цей Будинок культури ремонтується і протягом цього часу там не провадиться ніяких культурних заходів. Бачу, що ви не враховуєте поради, яку я вам дав. Дуже погано, інженере Бакалу. Допит посувається дуже повільно, і це тільки з вашої вини. От, наприклад, зараз я знову повинен вас запитати: як саме «представник» заводу переконався в ефективності винайденого вами приладу?

Бакалу зітхнув, у нього мимоволі вирвався стогін безсилля. Дуже поспішно він розповів, як саме прилад зареєстрував частину бесіди на військовій нараді, де доповідачем був інженер-полковник Стратилат. Закінчивши детальну оповідь, закрив очі, ніби, дуже знемігшись, відчув потребу заснути.

— Якого дня ви зникли з дому і з якої причини?

Бакалу здригнувся, відкрив очі й розгублено подивився

па Дуку. Його очі були червоні, безсумнівно, він секунд на п’ятнадцять-двадцять задрімав. Дуку повинен був повторити запитання, щоб Бакалу зрозумів, про що його питають?

— Я це зробив не за власним бажанням. Від мене вимагали.

— Хто вимагав? «Представник»?

— Він. Але наказав інший, положенням вищий від нього.

— Хто саме?

Бакалу одразу зрозумів, що не зможе більше опиратися слідчому і що той все одно зуміє довідатися про все, що він схотів би приховати від нього, надіючись цим хоч трохи полегшити своє становище. І тоді слухняно розповів про зустріч, у якій брав участь якийсь пан Браун.

— На якій вулиці міститься будинок, де вам дали притулок до дня від’їзду?

— Не знаю.

— Чому?

— Після того як мене забрали з Гара де Норд, машина безцільно петляла багатьма вулицями (гадаю, для того, щоб замести сліди), а коли ми заїхали в маленьку вуличку біля бульвару Мерешешти, Клаудіу зав’язав мені очі чорним шарфом і звелів лягти на дно машини.

— Скільки часу тривала поїздка після того, як він зав’язав вам очі?

— Гадаю, менше чверті години. А може, й ще менше, бо час мені минав дуже повільно через незручне положення, в якому я їхав. Коли ми прибули на місце, Клаудіу спочатку заїхав у гараж. І лише тоді сказав мені встати й скинути з очей шарф. З гаража ми зайшли просто до будинку через якийсь отвір, що затулявся плитою з гофрованого заліза. Піднялися на кілька сходинок і зайшли до вестибюля. А потім до їдальні, де мені дали повечеряти. Тут я їв один. Все вже було заздалегідь поставлене на стіл. Коли я наївся, Клаудіу провів мене до кімнати, де я мав ночувати. Це була, власне, їдальня у флорентійському стилі, в якій поставили крісло-ліжко. На вікні була оксамитова портьєра вишневого кольору. Ліворуч — маленька кухня, яка вела до ванної. Він сказав мені: «На добраніч» — і хотів уже йти. Але з порога повернувся і попередив, що мені не дозволяється залишати будинок і ходити по кімнатах. Якщо випадково мені щось буде потрібно, я повинен подзвонити, і він, Клаудіу, прийде, щоб виконати моє бажання. Залишившись на самоті, я перш за все підняв ріжок портьєри і подивився назовні. Нічого особливого не побачив. Перед вікнами, всього метрів за шість, була стіна двоповерхового будинку без вікон. Праворуч і ліворуч дерев’яні паркани. Між будинками й парканами внутрішній двір, де, крім кількох дерев’яних порожніх ящиків, стояв на колодах кузов старомодного авто. І наступного дня при світлі я не міг зрозуміти, в якому районі я перебуваю. Забув вам сказати, що на столі я знайшов аркуш паперу, на якому було надруковано: «Сніданок о дев’ятій годині, обід о другій, вечеря о дев’ятій вечора». Внизу червоним чорнилом кулькової ручки хтось дописав: «Прошу точно дотримуватися розпорядку». Наступного дня я зрозумів, чому від мене вимагали точності. Щоразу, коли я заходив до імпровізованої їдальні, сніданок, обід чи вечеря вже чекали на мене. Я й тепер не знаю, між іншим, і тоді не цікавився дізнатися, хто готував чи хто подавав і прибирав страви. Окрім Клаудіу, за весь час, поки лишався в тому будинку, я нікого більше не бачив. Може, думаєте, я сумував?

— Ні. Не думаю.

— Цілком вірно. Дуже приємно згаяв я час.

— Тобто?

— Я думав про передавач… Це екстраординарний, надзвичайний винахід, який вартий мільйонів. Мільйонів доларів!

— Що ви говорите? — іронічно спитав Дуку. — Невже мільйонів?

— Хоч вірте, хоч не вірте, але вартий мільйонів.

— В такому разі, мабуть, мова йде дійсно про надзвичайний винахід. На жаль, ми не спеціалісти, так що вернімося до нашої теми, — заохотив його Дуку.

— Ви не спеціалісти, але офіцери служби безпеки, а тому не може бути, щоб не оцінили важливості винаходу, про який я мрію.

— Ви нас уже зацікавили, інженере Бакалу.

— Вам відомо, що будь-яку радіопередачу можна заглушити, а також встановити місце, звідки її передають?

— Звичайно.

— Ви знаєте також, що будь-яку зашифровану або закодовану передачу можна розшифрувати за допомогою електронної машини.

— Уявіть собі, що я знаю й про це, — знову зіронізував Дуку.

— А що б ви сказали про передавач, хвилю якого можна прийняти лише в одній точці планети?

— А таке може бути?

— Теоретично — так. Теоретично можливо, щоб передавач, скажімо, передавав з Бухареста якісь сигнали, які можна було б прийняти тільки в Парижі. Повторюю — можливо теоретично. Я довго думав і вже накреслив рішення, щоб цю ідею здійснити на практиці. Ви, мабуть, розумієте, якою надзвичайною зброєю став би такий прилад для передачі інформації й наказів і в мирний, і у військовий час? — Потім, раптом спохмурнівши, Бакалу продовжував: — Але мені не поталанило, і нічого вже не зроблю… Нічого.

— Що не поталанило?

— Виїхати за кордон.

— Я все забуваю, що ідеалом вашого життя було і є — виїхати звідси. Але, з другого боку, у вашому вантажі не виявлено приладу, що про нього ви говорите. Що ви можете нам на це сказати?

— Нічого. Він залишився в Клаудіу. Що він з ним зробив, — я не знаю. Прошу мені повірити.

Дуку чекав цієї відповіді. Це було сказано щиро. Бакалу відмовився від боротьби.

— Опишіть мені Брауна.

Відповідь пролунала швидко:

— Не можу… Ніяк не можу. Хоч він і тепер у мене перед очима, але я просто не в силі його змалювати. Це людина, яка… яка не дає себе роздивитися.

— Що не дає?

— Не дає себе роздивитися.

— Не розумію, що ви хочете сказати?

— Я теж не розумію, але гадаю, що краще сказати про це не можу.

Дуку більше не наполягав. Не наполягав, бо розумів, що і цього разу Бакалу не дурив і що дійсно той Браун не давав себе роздивитися.

Наступної хвилини — це було моментально рішення — Дуку відчинив шухляду, вийняв пачку фотографій, які розкинув на письмовому столі перед Бакалу. То були фото Нори Солкану, Матильди Григоріу, Парасківа Пенделяну, Матея Корбяну і, нарешті, Балтазара.

— Хоч одне з цих фото говорить вам що-небудь?

— Ось це моя двоюрідна сестра. — Він відсунув набік фото Нори Солкану.-А це ось Клаудіу, — додав він поспіхом, взявши з гурту фотокартку Матея Корбяну.

— Клаудіу?

— Він. Цілком певен.

Дуку залишився спокійним, але серце його хоч і трохи, та пришвидшило свій ритм.

— Інших пізнаєте?

Бакалу пальцем вказав на останнє в ряду фото.

— Ось і пана Брауна.

— Ви певні, інженере Бакалу?

— Цілком певен. Це фото пана Брауна. Хочу сказати, тої людини, що мені представилася під цим іменем.

Фото, що на нього вказав Баіїалу, було фотографією Балтазара.

XII. КОЛО ЗМИКАЄТЬСЯ

Коли Доробанцу зайшов у кабінет начальника, він відразу ж зрозумів, що той у поганому настрої. Однак йому ніяк не думалось, що він сам був причиною поганого настрою майора.

— Що ще робить Балтазар, Доробанцу?

— Нічого особливого, товаришу майор. З донесень, які я вам подав, ми могли констатувати…

— Ці донесення, — перервав його Дуку, — фальшиві. Їх висмоктано з пальця. Капітан Богдан мав рацію.

— Товаришу майор, дозвольте доповісти, що люди чесно виконують свої обов’язки. Я особисто перевіряв…

— Перевіряли, та не тоді, коли треба було. Ви твердите, що вони чесно ставляться до своїх обов’язків, донесення твердять те саме, а дійсність, незважаючи на все це, зовсім інша. Наприклад, візьмемо вівторок. Ось що доповідають ваші люди, яким було доручено того дня стежити за Балтазаром.

О першій годині сорок п'ять хвилин, зробивши невелику прогулянку до поштамту й назад, Б. зайшов до кафе готелю, щоб пообідати. Обід складався з таких страв: гриби по-грецьки, бульйон, дичина з сухарями, тістечко, груші й кава. Пив віскі, три чарки коньяку.

О третій годині десять хвилин залишив кафе й піднявся до себе в номер

Звідти вийшов лише увечері о десятій годині до вечері, цього разу в ресторані готелю…

— Так от, Доробанцу, це все неправда,

— Що саме, товаришу майор?

— Неправда, що між третьою годиною десять хвилин до десятої години він тихенько сидів у себе в номері. Зрозуміло? Неправда!

— Товаришу майор, для постійного стеження за Балтазаром мені дали найкращих людей.

— Знаю. Незважаючи на те, у вівторок той працівник…

— Їх кілька, товаришу майор.

— Тим гірше, Доробанцу, тим гірше. Це означає, що у вівторок всі вонй поводилися, як справжні роззяви. Бо в той день, коли ваші люди вважали, що він у готелі, Балтазар зустрівся у квартирі на восьмому поверсі будинку по бульварі Белческу з якимсь паном Попеску й інженером Бакалу.

Доробанцу здивовано поглянув на свого начальника. Він настільки довіряв людям, яким доручено нагляд за Балтазаром, що вважав інформацію, одержану майором, зовсім помилковою.

— Це неможливо, товаришу майор!

— Неможливо? Читайте, будь ласка, що заявив інженер Бакалу. Читайте уривки, підкреслені синім олівцем.

Він простягнув Доробанцу аркуш паперу із друкованим текстом.

Доробанцу прочитав уривок раз, вдруге і нічого не зрозумів.

— Товаришу майор, я дозволяю собі запитати вас: чи ми можемо вірити заявам інженера Бакалу?

— Вірити взагалі не можемо, та це не означає, що заява Бакалу про Балтазара невірна.

— У такому разі, товаришу майор…

— У такому разі, Доробанцу, ви повинні знати, що ваші люди поводилися, мов тюхтії.

— Ні, товаришу майор. У такому разі, це означає, що той Балтазар справді такий, як про нього говорять. Можна мені піти поговорити з хлопцями? Я попшкчі розкрити, яким чином Балтазар зумів обдурити їх гак, щоб ніхто з них не міг — адже всі вони майстри своєї справи — нічого дізнатися.

— Гаразд, ідіть. Виплутуйтесь, як знаєте, але я звертаю вашу увагу і їхню теж, що в жодному разі не може повторитися, щоб Балтазар спокійно гуляв містом, а ми нічого про те не знали…

Богдан сидів у останньому ряду і звідти добре бачив Матея Корбяну, який після кожної пісні щиро аплодував.

Минув уже тиждень відтоді, як Бакалу пізнав на фотокартках Матея Корбяну, загадкового Клаудіу, тиждень відтоді, як колишнього нареченого Нори Солкану взято під нагляд таємний і дуже ретельний, і все одно протягом усього того часу Корбяну ні з ким, і з ним ніхто, не зустрічався. Матей Корбяну поводився, як порядна людина, за яку, між іншим, його вважали колеги по роботі.

Для працівника контррозвідки тиждень чекати — цілком нормально, бо серед багатьох якостей, їм притаманних, терпіння посідає не останнє місце. Яке значення має один тиждень, коли ти впевнений, що людина повинна цілком себе викрити, бо вона вже «не свята»? Так що зрештою Корбяну, чи то Клаудіу, повинен був якимсь чином діяти, повинен був викрити спільників, бо, як з усього видно, він не працював самотужки. Його спільником був, наприклад, той, що вдавав із себе Попеску, людина, з якою Бакалу зустрічався на квартирі Павла Молдовяну в той час, як хазяїн гаяв свою відпустку на березі моря. (Вони перевіряли: Павел Молдовяну вже два тижні, як поїхав і нікому не залишив своєї квартири на час відсутності в Бухаресті).

— Хто знав, що ви їдете на море? — спитали в Молдовяну.

— Колеги по праці.

— І хто ще?

— Жінка, яка в мене прибирає. Я їй сказав прийти лише першого вересня, тобто тоді, коли скінчиться моя відпустка.

Між іншим, до Попеску не лише через Корбяну можна було дістатися. Була ще одна ниточка — через Балтазара. Якщо вони вже одного разу зустрілися в кімнаті на бульварі Белческу, то можна було допустити, що вони зустрінуться й ще. Однак минув цілий тиждень, а Корбяну, як і раніше, жив самотньо. У нього не було друзів, він ні з ким не зустрічався. Додому до нього не приходила жодна «приятелька», і він сам ні до одної не ходив, що викликало здивування, бо Корбяну належав до тих чоловіків, перед якими навіть найрозумніші жінки втрачали голову. Зовні Корбяну зберігав вірність Норі Солкану.

У поліклініці він сумлінно ставився до роботи хоча б настільки, щоб не викликати незадоволення у пацієнтів. Колеги по професії також були про нього доброї думки, хоч фактично ніхто з них не знав його досить добре. Обідати після роботи він ходив до приватного ресторану- пансіонату. Звідти одразу йшов додому. Увечері виходив на прогулянку й вечеряв у кафе. Якщо не йшов на якусь виставу, то рано повертався додому. Інакше кажучи, вів непримітне, спокійне існування інтелігента. Люди, які стежили за Корбяну, скоро знудилися б, якби не помітили у нього однієї дивної риси. Щовечора він гуляв одноманітною повільною ходою тими самими вулицями міста, але завжди намагався в один і той же час неодмінно опинитися якнайближче до телефону-автомата, встановленого чи у парадному якогось будинку чи в Іншому затишному місці.

Підходячи до такого місця, Корбяну дивився на годинника. І його годинник, і того, хто слідкував за ним, щоразу показував восьму годину десять хвилин. Після цього Корбяну зупинявся дуже близько до автомата, удаючи, що шукає в кишені монету. Ці пошуки тривали рівно десять хвилин. Тоді він ішов геть. Якщо, підійшовши, бачив, що хтось розмовляв по телефону, він все одно чекав десять хвилин. Так було щовечора з тією лише різницею, що телефон-автомат щоразу був інший, в іншому місці.

Звичайно, не важко було зрозуміти, що це було не випадково: Корбяну чекав на якесь повідомлення, яке він через обережність не міг дістати на свій домашній телефон.

Зробивши такий висновок, співробітникам Дуку лишалося тільки чекати. Минуло п’ять днів. Шостого дня, коли Корбяну був біля телефону-автомата, встановленого в парадному одного з будинків, і, як звичайно, вивертав кишені, шукаючи монету, рівно о восьмій годині десять хвилин задзеленчав той телефон. Корбяну швидко взяв трубку. Розмова не тривала й п’ятнадцяти секунд. Потім Корбяну пішов звідти, не так, як звичайно, повільним кроком, а дуже швидко. У нього був добрий настрій, він весь час щось наспівував, аж поки не сів у автобус, який довіз його аж додому.

Наступного дня Корбяну пішов на концерт дитячого хору. І тому, що такі концерти він звичайно не відвідував, то Богдан рушив слідом за ним.

Концерт наближався до кінця. За весь той час нічого не відбулося. Навіть в антрактах. Богдан запитував себе, чи не помилився він? Може, по телефону йому повідомили щось інше, а зовсім не про концерт, як він думав. Бо якщо зважати на його захоплення, а основне — на ентузіазм, з яким він аплодував, таке припущення здавалося вірогідним. Та Богдана не так легко було обдурити зовнішньою поведінкою. Тому, незважаючи на те, що концерт мав скоро закінчитись, він не втрачав надії, що щось повинно відбутися, якщо не зараз, то після концерту.

Публіка вже рушила до виходу. Богдан намагався весь час іти за Корбяну. І от, коли вони вийшли в коридор, якийсь чоловік, ніби випадково, опинився ліворуч від Корбяну. У нього в руці була сумка від плаща. Порівнявшись із Корбяну, він тицьнув йому під пахву сумку, в якій, звичайно, уже був не плащ, а щось інше, з такою спритністю, якій міг би позаздрити будь-який досвідчений кишеньковий злодій.

Хоч Богданові й дуже хотілось дізнатися, що було в сумці, але він знав, що біля виходу за Корбяну буде стежити вже інший працівник, тому він зосередив усю свою увагу на людині, яка, віддавши сумку, намагалася якомога скоріше вийти, проштовхуючись поміж людей. Але Богдан не спускав його з очей. І хоч як майстерно цей тип не намагався позбавитися можливого хвоста, Богдан все ж зумів супроводити його додому. («Барліг» його був на якійсь вулиці недалеко від кладовища Белу, і, як видно з усього, той самий, де переховувався Бакалу).

Та найціннішим було те, що працівник, який змінив Богдана, встиг тричі сфотографувати того загадкового добродія. Кали ж показали це фото Бакалу, то він відразу пізнав Попеску, отого загадкового Попеску, який познайомив його з Балтазаром на квартирі Павла Молдовяну. Нитка вела до клубочка, і шпигунське кубло починало прояснюватися: Балтазар, Пенделяну, Нора Солкану, Корбяну, Попеску. З цього кубла слід було виключити Балтазара, який приїхав сюди як емісар тресту «Небел». Іноземний емісар, як правило, зв’язується з самим керівником. Хто ж тоді був керівником? Хто був резидентом?

На це питання ще не можна було дати відповіді.

Один по одному вони зайшли до кабінету полковника Рареша.

— Сідайте.

Дуку зручно вмостився на дивані праворуч, Богдан ліворуч. Полковник мав серйозний, стурбований вигляд. Скидалося, що він нервує. Він покликав їх на робочу нараду до себе через годину після того, як одна нарада вже відбулася.

— Я вас покликав, щоб знову проаналізувати це питання. Спочатку хочу вам повідомити, що товариш генерал не поділяє нашого погляду.

— Ні?! — здивувався Богдан, голосно висловлюючи свій подив, що було звичайним для нього.

Минуло менше години відтоді, як усі троє прийшли до висновку, що ще не час заарештовувати Корбяну й Попеску, вірніше, того, що удає з себе Попеску, бо його справжнє ім’я було Финтинару (Финтинару працював пілотом-випробувачем надзвукових літаків до того, як його три роки тому відправили на пенсію після одного нещасного випадку. Зараз він був відомий як автор легкої музики). Вони погодилися, що не треба заарештовувати Корбяну і Финтинару, бо, по-перше, навряд чи розкрито вже абсолютно всіх членів шпигунського кубла, а по-друге, заарештувавши їх, дуже мало було шансів довідатися, хто ж резидент? Бо відомо, що кожен резидент дуже законспірований. З другого боку, коли б вони заарештували тих двох, їм довелося б затримати й Балтазара. Але проти нього не існувало переконливих доказів. Заява Бакалу про те, що він провадив переговори з Балтазаром у присутності Попеску-Финтинару, могла, звичайно, бути приводом для обвинувачення, але. по досить вагомим. Це обвинувачення Балтазар міг відкинути, посилаючись на алібі, яке тяжко було б заперечити. А саме, що тоді, коли вони, працівники контррозвідки, твердили: він зустрічався з Бакалу й Финтинару в квартирі на бульварі Белческу, він, Балтазар, перебував у готелі, що могли засвідчити розсильний і покоївка. (Того дня після обіду Балтазар подзвонив до них обох ніби спеціально, щоб забезпечити собі алібі). Так, Балтазар міг би послатися на те алібі, бо всупереч слідству і всім припущенням працівники контррозвідки не могли пояснити собі, яким чином Балтазар міг тоді так залишити готель, щоб ніхто з обслуги, а основне — з людей, кому доручено стежити за ним, не бачили його.

— Я ще раз повторюю, що товариш генерал не згоден з висновком, до якого ми дійшли раніше.

— Товаришу полковник, якщо я вірно зрозумів, товариш генерал вважає, що ми повинні затримати шпигунів? — спитав майор.

Полковник Рареш па питання не відповів, а, в свою чергу, спитав:

— Як ви гадаєте, у кого тепер апарат, що його винайшов інженер Бакалу?

— У Корбяну напевно нема, — уточнив Дуку. — Це перевірено.

— Тоді, може, в Попеску-Финтннару?

— Можливо!

— А чи не в Балтазара?

— Де він може його сховати? У готелі його немає, в машині теж. Це також перевірено.

— Де б він не був, чи в руках Финтинару, чи в когось іншого, ясно одне, що той, хто ним володіє, користується ним. Це безсумнівно, товаришу полковник, — сказав Дуку.

— Це незвичайний апарат, правда ж? — продовжував питати полковник.

— Дуже незвичайний, товаришу полковник, — поспішно визнав Богдан.

— Так от, якщо того незвичайного апарата не знайдено, то це означає, що той, хто його має, одержує через нього найважливіші відомості.

— Звичайно! — зітхнув Богдан, і з його обличчя було знати, як це його засмучує. По тому він продовжував: — Товаришу полковник, а чи не відправили вже апарат за кордон?

— Навряд, Тудорашку. Невже думаєш, що місцева шпигунська сітка не потребує такого апарата?

— Ще й як?

— Трест «Небел», звичайно, намагався вивезти за кордон Бакалу, щоб він здійснив там і всі інші винаходи, які він має поки що в проекті. Та коли б вони його вивезли, вони б його примусили насамперед побудувати стільки апаратів, скільки потрібно трестові для озброєння ними всіх своїх шпигунських сіток. Правда ж, що так?

— Цілком імовірно, товаришу полковник. Логічно навіть дуже можливо, що апарат не вивезено за кордон.

— І що цієї миті апарат, може, записує на плівку найважливіші таємниці. Подумайте лишень, скільки нарад відбувається щодня, на яких розробляються питання таємного характеру. Ви, звичайно, могли б заперечити: так, відбувається багато таких нарад, але людина, яка має той апарат, повинна спершу дізнатися, де вони відбуваються. Окрім того, вона повинна б знайти й відповідне місце для свого апарата. Не заперечуватиму, це дуже великі труднощі. Та якщо вони дізналися про нараду, на якій розглядався танк А. N., і якщо вони знайшли й місце для апарата, то чому ми не повинні думати, що їм все відомо?

— Звичайно, ми не можемо цього не припускати. Між іншим, той або ті, хто володіють апаратом, не повинні обов’язково відшукувати надтаємниці. Хіба не досить поставити апарат на горищі дому із слуховим віконцем, зверненим на вікна якогось міністерства, щоб записувати все те, про віщо говориться в кабінетах міністрів, радників чи генеральних директорів?

— Цілком вірно, Менеїле. А що це означає? Лише те, що вони щодня можуть діставати все більшу кількість секретної інформації. А ми не повинні мати ілюзій, що деякі з них не попливуть ось-ось за кордон.

— У такому разі, затримайте їх, товаришу полковник.

— Ви це говорите не дуже охоче. А я раніше гадав, що ви будете за те, щоб їх негайно затримати.

— Товаришу полковник, я погодився б негайно заарештувати обох шпигунів, але боюся, що, чинячи так, ми багато чим ризикуємо.

— Хочете сказати, що ризикуємо не знайти апарата?

— Боюся, що так, товаришу полковник. Особисто я гадаю, що апарат не в Корбяну і не в Попеску-Финтинару. Якщо ми їх затримаємо, то, може, й дізнаємося, в кого апарат, але зовсім не виключено, що його передали комусь іншому, спеціальному кур’єрові, посланому резидентом, і вони його не знають. У такому разі, ланцюг рветься.

— Товариш генерал думає, що, зволікаючи з арештом, ми ризикуємо набагато більшим.

Арешт Корбяну не викликав ніяких труднощів. Спочатку він репетував, граючи роль обуреної людини. Та досить було Богданові передати йому привіт від Бакалу, як він одразу аж присів і лице його відбило реальну тривогу й занепокоєння. Зате операція арешту Попеску-Финтинару принесла їм несподіванку. Було вирішено заарештувати його одночасно з Корбяну. І дійсно, тої самої години Дуку, який особисто керував операцією, натис кнопку дзвінка на дверях квартири Финтинару, раніше вживши рішучих заходів на той випадок, коли б господар намагався втекти. Дуку довго дзвонив, але ніхто не відчиняв, хоча було точно відомо, що Финтинару вдома. Зрештою Дуку змушений був наказати зламати двері. Дуку і його помічники зайшли спочатку до великого коридора, потім у передню зі стінами, обшитими дубовими панелями, де, крім старовинних, але добротних меблів, було піаніно і величезна клітка. З тої клітки почав їх лаяти папуга. Із передньої через троє високих дверей можна було пройти в решту кімнат будинку. Боячися нападу зненацька, Дуку і його помічники з великою обережністю почали послідовно оглядати кімнати. За першими дверима вони знайшли спальню. Старовинний альков, як і всі меблі, мав балдахін. У спальні нікого не було. У наступній кімнаті також не знайшли Финтинару. Лишилась ще третя кімната. Якщо вони й там його не знайдуть, то це означатиме, що шпигун зумів вислизнути.

Тої миті, як вони відчинили двері, пролунали один за одним два постріли. Перша куля поранила Дуку в ліве передпліччя, друга прошила стегно одного з помічників. Коли дим розсіявся, вони, на превеликий подив, виявили труп Финтинару, що лежав на спині. Підійшовши до трупа, Дуку зовсім легко встановив, що шпигун отруївся. (Потім при розтині було встановлено, що він проковтнув ціаністий калій).

Але хто ж тоді двічі стріляв із пістолета? Загадку незабаром було розкрито: пістолі, закріплені між томами у книжковій шафі, завдяки простому, але дотепному способові, розряджалися автоматично, як тільки відчинялися двері.

Біля трупа знайшли транзисторний радіопередавач. Це означало, що до отруєння Финтинару встиг комусь повідомити, що його мають заарештувати. Несподіваним було те, що хоч будинок ретельно обшукали від горища до льоху, але не знайшли ні апарата, що його винайшов інженер Бакалу, ні магнітофонної стрічки, ні копірки.

Навіть допит Корбяну не допоміг вияснити таємниці зникнення апарата, винайденого Бакалу.

Навпаки, таємниця стала ще незрозуміліша, коли Корбяну, ніби йому вже набридло опиратися й боротися з запитаннями слідчого, сказав:

— Якщо хочете знати, апарат зник.

— Як зник? Що ви під цим розумієте? — спитав Дуку.

— Його вкрадено.

— У кого?

— У Финтинару, коли той не зміг передати його далі.

— Він повинен був його передати?

— Допускаю, що так.

— Кому?

— Цього я вже не знаю.

— Хто ж його вкрав?

— Не відаю!

— І не запідозрюєте?

— Ні! Хто його вкрав, той дуже ризикував.

— Чим ризикував?

— Потрапити на той світ.

— Скажіть, що вас навело на припущення, що його вкрадено?

— О, це я знаю!

— Точно знаєте, чи то ваше припущення?

— Знаю точно.

— Добре! Поки що я не наполягаю, щоб ви мені сказали, хто вам про це повідомив. Перейдемо до іншого: я хотів би вас запитати, чи не відома вам жінка з чарівним голосом?

— Ні! Такої не знаю.

— І не чули нічого, що про неї говорять?

— Ні, пане.

Дуку перервав допит Корбяну, бо в цей час відбулася подія, яка вимагала його присутності в іншому місці.

У той час, як Дуку разом зі своїми помічниками намагався ввійти в квартиру Попеску-Финтииару, хтось із міста подзвонив у комутатор готелю «Антене Палас», бажаючи зв’язатися із Балтазаром у його номері. Це було вперше, що йому хтось дзвонив. Розмова зводилася лише до одного слова, що його вимовив той, хто дзвонив: «Уранус!»

За кілька хвилин Балтазар повідомив, що виїздить, і просив негайно подати йому рахунок. І менше ніж за півгодини у чималому вантажнику його великої машини було повно чемоданів. Перше, ніж сісти за кермо, Балтазар роздав щедрі чайові портьє і всім тим, хто допомагав йому носити вантаж.

— Ви їдете додому, пане Балтазаре? — спитав його один із розсильних, який добре говорив по-французьки.

— Ні! На Мамаю.

І дійсно, виїхавши з Бухареста, Балтазар ринувся на своєму «форді», який викликав цілковитий захват, до Констанци, женучи зі швидкістю понад сто кілометрів на годину. Він був майстром керма, та й машина слухалася його, виконуючи команди з покорою добре натренованої тварини. Та ті, що їхали вслід за ним, були не менш вмілими водіями, так що до місця призначення «форд» ні на секунду не зникав з їхнього поля зору. Вони по радіо кожну чверть години доповідали, як протікає гонитва.

Прибувши до Мамаї, Балтазар зупинився в готелі «Сплендід». На превеликий Богданів подив, — бо йому довірили керівництво оперативною бригадою, — Балтазар не мав труднощів щодо одержання номера, хоч то було в розпалі сезону і всі готелі були заповнені іноземними туристами. Виявляється, що номер йому було заброньовано заздалегідь.

Хто саме забронював, ніхто з службовців готелю не міг йому пояснити. Богдан сам себе питав: може, то та сама особа, яка підняла Балтазара по тривозі «уранус!» Спочатку Богдан гадав, що те слово може мати лише один зміст: тривога! Він так міркував: Финтинару, мабуть, до того, як покінчити самогубством, повідомив по радіо резидента, а той, у свою чергу, попередив Балтазара, що той також у небезпеці. Охоплений панікою, Балтазар поспішив спакувати речі, вирішивши втекти, поки не пізно. Та коли він побачив, що «форд», замість того, щоб їхати до західного кордону, до Недлаку, — прикордонного пункту, через який він прибув, — дійсно жене до моря, він зрозумів, що помилився, що його припущення було помилкове. Коли б «уранус!» означало дійсно тривогу, небезпеку, то Балтазару, без сумніву, було б не до того, щоб валятися на пляжі в Мамаї. Інакше кажучи, «уранус!» мало якесь інше значення. Але яке? Припускати можна було все, хоч найвірогіднішим здавалося те, що Балтазар поїхав до Мамаї, щоб з кимось зустрітися. Та чого б він не поїхав, а очевидно було одне: за Балтазаром треба пильно стежити.

І Богдан вжив усіх необхідних для цього заходів.

Увечері Балтазар, повечерявши в ресторані, піднявся у свій номер на другому поверсі. Але перед цим він сходив по пляшку віскі. У вікнах його кімнати світилося майже до півночі, потім світло було вимкнено, безперечно для того, щоб показати, що стомлений Балтазар ліг спати.

Вранці Пічоруш попрохав одну дівчину з сріблястим фарбованим волоссям, яка працювала в готелі, щоб вона спитала в Балтазара по телефону, чи не треба подати йому сніданок до ліжка? Дівчина дуже довго дзвонила, але ніхто їй не відповів.

— Мабуть, він уже пішов на пляж, — сказала блондинка, навмисне вимовляючи слова з іноземним акцентом, щоб звернути на себе увагу Пічоруша.

Але це припущення блондинки не переконало Пічоруша, по-перше, тому, що люди, які стежили за Балтазаром, не бачили, щоб він ішов з готелю, а по-друге, якщо він дійсно пішов на пляж, то ключ від кімнати мав бути в портьє. А тому Пічоруш зробив висновок, що Балтазарове мовчання можна пояснити лише тим, що він ще спав після випивки або якось зумів вийти з готелю непомітно для тих, які за ним стежили.

Він не знав, що йому зараз робити, і подзвонив Богданові:

— Товаришу капітан, мені здається, що Балтазар втік.

«Якщо старий довідається про це, — вилає мене», — подумав відразу Богдан, і тільки згодом поцікавився подробицями. На жаль, Пічоруш нічого певного не міг сказати.

— Чекай на мене в готелі, прибуду через п’ять хвилин.

І справді, через п’ять хвилин Богдан постукав у двері

Балтазарового номера. Та скільки не стукав, ніхто не відчиняв. Нарешті двері відчинив портьє. Балтазар зник. Постіль була не застелена, чемодани не відімкнені.

«Чорти б його взяли, того суперволхва!» — проклинав його Богдан подумки. Потім спитав у Пічоруша:

— Машина теж зникла?

— Ні! Хіба ви її не помітили? Вона стоїть перед готелем.

— Тільки про неї я й думаю!

— Товаришу капітан, він, мабуть, втік вночі, щоб із кимсь зустрітись. Знаючи, що за ним стежать..»

— Тоді він до світанку повинен був повернутися до свого номера!

— Так! Ви маєте рацію. — І, вагаючись, додав: — А чи не послав його хто-небудь на той світ?

Та це припущення Пічоруша здалося Богданові таким абсурдним, що він навіть пе відповів йому. Лише так суворо поглянув па нього, що бідний Пічоруш почервонів, як хлопчисько, спійманий на чомусь поганому.

Богдан подзвонив Дуку й розповів йому все. Той, уважно вислухавши його, відповів дуже лаконічно:

— Шукайте його! Я теж прибуду до вас літаком,

І ні слова більше.

«Якщо старий кинув трубку, — подумав Богдан, — то це недобра ознака».

Потім він скликав людей і, розробивши з ними оперативний план, всі почали розшуки. Незабаром одержали перше повідомлення, просто неймовірне: вночі іноземець, прикметами дуже схожий на Балтазара, простував до кордону. До кордону? Що за нісенітниця, чого шукав Балтазар у прикордонній смузі? Щоб перейти її? Та який же він у біса шпигун, якщо гадає, що зможе перейти, не помічений прикордонниками?

Та скоро інше повідомлення підтвердило це перше. А потім ще і ще одне. Тепер уже не було жодного сумніву. Вночі Балтазар рушив на кордон.

Богдан думав, думав і зрештою дійшов такого висновку:

«Ще в Бухаресті Балтазара попередив, може, сам резидент, що він у небезпеці, що не залишається іншого виходу, аніж втекти. Втекти, але як? Виїхати з країни легально через прикордонний пункт, через який він прибув, не можна було: його, звичайно, зупинили б і затримали на кордоні. Оте, було лише дві можливості: або він дасть себе заарештувати, або намагатиметься нелегально перейти кордон. Він, звичайно, обрав останнє. Гадаючи, що в нього є шанси на успіх, він вирішив застосувати маневр, ніби він не помічає небезпеки, яка йому загрожує, і поїхав до моря. Та вже в першу ж ніч, скориставшись деякою неуважністю з боку спостерігачів за ним, він нишком вибрався з готелю ї попутним транспортом до ранку вже був у прикордонній смузі або поблизу неї, якщо вже не зумів перейти її, хоч це було й малоймовірним, бо в нього було дуже мало часу для цього». Так міркував Богдан. І тому, що це все здавалося йому цілком вірогідним, то він підняв тривогою всі застави південного кордону. А вже потім поїхав в аеропорт зустрічати Дуку.