Балтазар прибуває в понеділок

І. КАПРАЛ ДЕТУНАТУ ЗАГОВОРИВ

Ранкове сонце на сході скидалося на закривавлене око забитого на корріді бика. На заставі змінилися патрулі. Як і завжди, подував вітрець, і листя на двох шовковицях ледь чутно шелестіло. На лаві під однією шовковицею сидів капрал Детунату і дивився на стежку, якою щоранку капітан Кодру під’їздив до застави. Він дуже хвилювався, а разом з тим відчував і якусь радість, хоч подеколи його разом з радістю охоплював і якийсь страх. Раптом він засвистів. На заставі ніхто не вмів так висвистувати, як він. Коли заманеться, бувало, хлопцям потанцювати в якусь неділю, вони прохали його посвистати. Він висвистував так, наче на сопілці грав, і вони танцювали на спортивному майданчику до знемоги.

Відтоді, як він захворів або звихнувся з розуму, — як говорив трансільванець Кутяну, — він забув свистати. Цілих п’ять днів він не приходив до пам’яті, не відав, хто він такий, і йому весь час здавалося, ніби мешкає в якомусь дивному світі. Він бачив навкруги себе дивно одягнених людей, — між іншим, не зрозуміло, чому й він теж одягнений гак дивно, — вони носили предмети, які називали зброєю, відходили й приходили то вдень, то вночі. Та чому вони кудись ішли, чому поверталися, вій не міг зрозуміти. Вони говорили, що йдуть або повертаються з патрулювання або з чергування. Та для нього обидва ці терміни були незрозумілими. Багато, дуже багато чого він не розумів. Чому всі до нього ставляться так прихильно? Особливо той, якого всі називали товариш капітан? Чому люди, яких він ніколи не бачив, звинувачували його в якійсь провині під час чергування? Він не пам’ятав нічого, ні що з ним трапилося тієї ночі, ні навіть свого імені.

Він нічого не згадав протягом минулих п’яти днів, хоч і дуже хотів згадати. Та щоразу, коли він напружував пам’ять, його огортав жах невідомо перед чим, і він відмовлявся. Він непорушно сидів на лаві цілими годинами, мов кам’яна брила, втупившись бездумним поглядом у небо. Іноді кухар просив його допомогти чистити картоплю.

— Товаришу капрал, чи не змогли б ви допомогти мені чистити картоплю?

— А чого ж, допоможу. Як тебе звати?

— Парфеній!

І кухар дивився на нього гак жалісно, як і всі інші, а особливо один Керуцашу, який запевняв його, ніби він його друг. Але як це може бути, щоб він не знав свого друга?

Іноді до нього приходив командир тих людей.

— Як ти себе почуваєш?

— Добре! Дякую за турботу.

— Знаєш, хто я?

— Всі кажуть, що ви товариш капітан і що прізвище ваше Кодру.

— А ти мене не знаєш?

— Знаю, бо вони ж мені сказали, хто ви.

— Ти не хочеш піти зі мною на перевірку чергування?

Хоч і не зрозумів, що хотів від нього капітан, але погодився.

— Піду!

Та ледве вони виходили за ворота застави, ледве віддалялися на десять, двадцять метрів, як він тікав назад до застави. Забігав у спальню і одягнений ховався під ковдру, тремтячи від жаху.

Друг Керуцашу, коли тільки мав вільну хвилину, приходив до нього і, сівши з краю ліжка, запитував:

— Тяжко, друже?

— Тяжко, — відповідав Детунату, хоч і не розумів, про що саме говорить Керуцашу,

— Нічого, скоро все мине. Побачиш, одного чудового дня ти відчуєш себе так, мов нічого й не трапилося!

— А що ж зі мною трапилося, на бога?

Керуцашу довго дивився на нього, зітхав, щось мимрив незрозуміле, є потім виходив, лишаючи його на самоті.

Якось вночі його разбудилй якісь голоси. Спочатку він не зрозумів, що мова йшла про нього:

— Якщо бідолаха звихнувся з розуму, то чого його не звільнять від служби?

— Та що ти там мелеш? Не звихнувся бідолаха, а ніби його зачаровано.

— Ой, звихнувся, що й казати! І треба б його відіслати додому.

— Хіба так виглядають ті, що звихнулися? — розсердився Керуцашу. — У нього лиш потьмарився розум…

— А коли так, то треба б його послати в лікарню. Не розумію, навіщо його тут тримають. 3 нього ж вже не буде справжньої людини, щоб ти знав,

— Згодом він видужає, так що його і не впізнаєш.

— Якби-то так. А все ж краще було б відіслати його додому.

Додому?..

Його охопив жах! Що він робитиме, якщо його пошлють додому?.. Хіба в нього є діти, сім’я?.. Якщо його звільнять, він блукатиме селами й містами, бо не знає, де його дім. Це його так налякало, що він, щоб не чути отієї розмови, накрився ковдрою з головою. Та навіть туди, під ковдру, долинає голос Керуцашу: «Згодом він видужає…» Від цих слів його серце забилося сильио- сильно, а очі заслали гарячі сльози…

І от цього ранку сталося те, що передбачав Керуцашу. Ледве розплющив очі, то вже знав, що він капрал Мирон Детунату.

— Де Керуцашу? — спитав він когось.

— На чергуванні! — відповів той, дивуючись, що Детунату вперше питав про таке.

— Коли він повернеться?

— Він лише недавно пішов.

— Так!

Він зітхнув і одяг ремінь. Як і завжди, пішов до піраміди, але не знайшов там свого автомата. «Віддали його, мабуть, до комори», — подумав про себе. Потім вийшов у двір, засвистав. Було ще дуже рано, сонце лише сходило.

— Товаришу капрал, ідіть сюди, я наллю вам чаю, — запросив його кухар.

— Дякую. Пізніше.

Він сів на лаві під шовковицею, спостерігаючи за стежкою, якою капітан завжди приїздив на заставу. Було ще дуже рано. Капітан приїде не раніше ніж за годину. Детунату вирішив чекати його. З кухні долинув аромат смаженого хліба. На спостережній вежі, що була біля воріт застави, вартовий кілька разів кахикнув. Детунату впізнав того, хто вартував, це був єфрейтор Булгере.

— Гей, Булгере, чи не видно товариша капітана?

— Хто питає?

— Я, Детунату.

Булгере відповів не скоро, він не йняв віри. Невже це спитав Детунату?

— Ні, не видно!

— Коли побачиш його, то скажи мені,

— Добре, скажу.

Минуло чверть години. І раптом Булгере вигукнув:

— Їде товариш капітан!

Детунату скочив на ноги, але від хвилювання мусив сісти. Потім зібрався з думками, встав, поправив форму й почав чекати капітана.

Капітан Кодру скочив з коня біля воріт. Один з прикордонників забрав коня, який заіржав, побачивши, що його господар віддаляється. Капрала Детунату капітан помітив ще здалеку і зараз поспішно підійшов до нього.

— Добрий день, товаришу капітан!

Капітан Кодру так зрадів, що забув відповісти на привітання.

— Що ти робиш, Детунату?

— Товаришу капітан, дозвольте доповісти.

Лише тепер капітан Кодру помітив, що Детунату має такий самий вигляд, як і раніш.

— Ходімо до канцелярії.

Капітан пішов спереду, а Детунату за ним, У канцелярії капітан, показавши на стілець, запросив його сісти. Потім сів сам,

— Розповідай, Детунату.

— Товаришу капітан, я згадав усе, що відбулося тої ночі.

— Розказуй!

— Товаришу капітан, я можу розповісти це лише один раз, бо як розповім двічі — помру!

— А я й не вимагаю розповідати двічі.

— Але коли я розповім тепер вам, то муситиму ще раз повторити товаришеві майору з держбезпеки, який був присутній при моєму допиті.

— А чому ти повинен будеш йому розповідати?

— Йому я повинен розповісти неодмінно. Лише він зрозумів тоді, що я не прикидався божевільним. Ви можете йому повідомити, товаришу капітан?

— Добре, Детунату, повідомлю.

— Прошу вас не гніватися, що я не можу спочатку розповісти все вам,

— Не гніваюсь, Детунату, Я дуже радий, що ти опам’ятався.

Хоч минуло п’ять днів, як зник Балтазар і, як з усього видно, Детунату мимоволі допоміг йому перейти кордон, але Дуку й Богдан були ще на узбережжі. Вони не поверталися до Бухареста з двох причин: по-перше, чекали, що, може, ось-ось опам’ятається Детунату, а по-друге, сподівалися, що прикордонники сусідньої держави заарештують Балтазара, якщо він справді перейшов кордон, і, згідно угоди, передадуть його румунським прикордонникам.

Це було того дня, коли Детунату прийшов до тями. У обласному відділенні Констанци Дуку й Богдан лагодилися повернутись до Бухареста. Літак вилітав за дві години. В обох був поганий настрій.

— Старий, здається, незважаючи на те, подобається нам це чи ні, але Балтазар виграв і останній раунд: вислизнув від нас і від сусідів.

— Так…

— Якщо цьому правда, то трест «Небел» має і в наших сусідів шпигунську мережу, мабуть, ще кращу, ніж у нас.

— Невже вони справді зуміли вивезти його з країни? — спитав Дуку. Наступної миті встав і почав міряти кімнату з краю в край.

— Чи він не прихопив з собою апарат? — спитав Богдан.

— Як же його прихопити, адже він його не мав!

— Виїжджаючи з Бухареста, він дійсно його не мав. Але чи не міг він його одержати від резидента в Мамаї?

— Дурниці! Ми вже говорили, що шпигунській мережі потрібен апарат тут, у країні.

— Якій мережі? Адже ми її знищили.

— Поки ми не схопили резидента, мережа існує потенціально, бо резидент може її відновити.

— Все ж Балтазар нас пошив у дурні. Нам вперше трапляється таке,

— Справді ганьба! — визнав Дуку,

— І як хитро все зроблено, біс його забирай!.. Поспішний виїзд із Бухареста, мандри до Мамаї, зникнення 8 готелю вночі у жіночому одязі…

— Коли б ота німкеня не поскаржилася на те, що зникла її сукня, ми навіть не знали б, як він вийшов з готелю, що його ніхто не помітив.

— Що й казати. Він розрахував усе, і гра йому вдалася.

— Коли вилітає літак?

— О пів на одинадцяту.

— Знаєш, що мені спало на думку, старий?

— Що?

— Приїхавши в Бухарест, треба ще раз допитати Корбяну. Мабуть, він не все нам розказав.

— Може, й так.

Тої миті пролунав телефонний дзвінок. Дуку взяв трубку. На тому кінці проводу полковник Кантемір в бригади прикордонників повідомляв, що Детунату прийшов до тями й хоче з ним говорити.

Через кілька хвилин Дуку й Богдан виїхали на заставу капітана Кодру. їхали мовчки. Час від часу Богдан поглядав на обличчя Дуку й щоразу дивувався, таке воно було поважне й урочисте. Богданове ж обличчя здавалося Дуку змученим від неспокійного чекання.

Через дві години вони прибули на заставу. їх зустрів капітан Кодру.

— Справді опам’ятався? — спитав Богдан трохи скептично»

— Опам’ятався. Навіщо б я вас і турбував, якби не так?

— Де він? — хотів дізнатися Дуку.

— У канцелярії. Прошу, ідіть за мною.

Коли офіцери зайшли до канцелярії, Детунату стояв спиною до дверей. Він дивився у вікно й не обернувся навіть тоді, коли капітан Кодру звернувся до нього:

— Детунату, прийшов товариш майор.

Коли ж нарешті обернувся, то був блідий, а сині, мов у мерця, уста трохи тремтіли.

— Добрий день, товаришу майор!

— Сідайте, Детунату, — запросив його Дуку.

Детунату сів з краю ліжка, на якому спав командир, коли застава була в стані тривоги.

— Ви хотіли мене бачити, капрале, — промовив Дуку доброзичливо. — От я й прийшов.

Детунату не відповідав. Кілька разів кивнув головою, потім витер хусточкою спітнілі долоні.

— Хочу розповісти, що я згадав, — нарешті вимовив з великим зусиллям.

— Я знав, що зрештою ви згадаєте, — підбадьорив його Дуку.

— Тут усі думали, що я збожеволів, лише Керуцашу цьому не вірив.

Здавалося, Детунату не поспішає розповісти те, що обіцяв.

— Керуцашу, здається, ваш друг, чи не так? — спитав Богдан.

— Так. Це справжній друг. — Він зітхнув і по черзі поглянув на офіцерів з якимсь відчаєм у очах. — Тепер, якщо ви вже прийшли, я повинен вам розповісти все, адже так?

— Вам тяжко, я знаю, — підбадьорив його Дуку, — але це необхідно.

— Рапортуватиму… про все… Так, як усе відбулося. Тої ночі я попросився патрулювати на дільниці. Чого правду таїти? Я сподівався, що мені знову поталанить, що я. знову спіймаю порушника, як і раніше. Вам, мабуть, відомо від товариша капітана…

— Звичайно! Він нас інформував, що ви затримали багато порушників.

— Товариш капітан погодився, щоб я йшов один. Повинен вам доповісти, що я луже добре знаю дільницю і що вночі я бачу так само добре, як і вдень. Не знаю, як це називається по-вченому.

— Нікталопія, — підказав Богдан.

— Саме так говорив і товариш командир, але я забув. Це слово не так легко запам’ятати.

— Звичайно.

— Коли я вирушив на дільницю, то знав, що для порушника закрито всі головні шляхи підступу до лінії кордону. Отже, там мені не було чого робити, бо коли б порушник намагався пройти якоюсь стежкою, то його, звичайно, там затримали б інші прикордонники. Тому я обрав маршрут менш помітний. Повинен вам доповісти, товаришу майор, що й цього разу мені поталанило: коли я дійшов до одного місця, то — майже ніс до носа зіткнувся з порушником.

Детунату замовк. Він витер долоні хустинкою, облизав язиком бліді вуста й лише після того продовжував далі:

— Здібність бачити і вночі завжди мене виручала під час служби. Але тепер це було мені на шкоду. Бо я побачив обличчя порушника. А коли побачив, мене огорнув жах. Я так перелякався, що випустив з рук автомат.

— Чому? Адже ви не вперше зустріли порушника!

— Якби я побачив його вдень, я, звичайно, не злякався б. Це був він, вилитий убивця…

— Який убивця? — спитали одночасно Дуку й капітан Кодру.

— Не знаю, що зі мною тоді сталося. Здається, я став не чоловіком, а дитиною… Десятирічним хлопчиськом… Бо саме стільки було мені, коли вбивця зарізав мого батька… Це вже був не порушник, це був убивця мого батька, І як могло таке трапитися? Не знаю… Знаю лише, що я дуже злякався, бо подумав: «Тепер він покінчить і мене, як батька!» Він узяв автомат і націлився на мене… Від страху в мене цокотіли зуби… «Він уб’є мене», — подумав я, і мені стало себе жаль… Але він мене не вбив. Він показав рукою, щоб я йшов до зораної смуги. Чи міг я не послухати його, коли так злякався? Я пішов спереду, а він за мною… Часом він мене підштовхував автоматом у спину, щоб я йшов швидше… Коли ми підійшли до смуги, він подав знак зупинитися й сів мені на спину… Сів на спину й примусив іти… Важкий був убивця… Я ледве його ніс… Ішов, хитаючись… І тоді, як я, задихаючись, ніс його, я раптом почув його сміх… Він сміявся тихенько, у нього був такий сміх… такий чудернацький сміх…

— Який сміх? — запитав капітан Кодру, який, здавалося, був під найбільшим враженням від того, що розповідав Детунату.

— Він сміявся не як людина, а наче диявол. У нашому селі в церкві є ікона на всю стіну, де намальовано рай і пекло. У тому місці, де зображено пекло, видно потворного чорта, який їде верхи на грішнику… Коли я був малий і ходив до церкви, я не міг відвести очей від тієї ікони. Мене дуже лякало пекло з тортурами, а, не знаю чому, найбільше той чортяка. Тепер, коли в мене на спині був порушник, який реготався, як диявол з ікони, я вже не думав, що несу на спині людину, а був певен, що несу справжнього диявола! Я ніс його через смугу, і десь посередині він перестав сміятися, лише все тикав мене в шию автоматом, щоб я поспішав. Та я не міг, бо він був дуже важкий. Не міг, бо боявся, що тоді, коли перейду з ним на той бік, він мене уб’є, як убив й мого батька… Я так боявся й був такий певний, що він мене вб’є, що почав проситися в нього: «Не вбивайте мене, як батька! Не вбивайте!»

Він наче не розумів того, що я говоривші продовжував товкти в шию автоматом. Мені тоді й на думку не спало, що він може не розуміти румунської мови. Та я все ще сподівався його умовити й знову просив: «Не вбивайте мене, як батька! Не вбивайте!»

Залишилося всього кілька кроків до протилежного боку, і я подумав, що мені лишилося жити кілька секунд, поки стану ногою на тому боці кордону. І, мабуть, злякавшись цієї думки, я раптом скинув убивцю на землю, схопив його за горло руками… Як я його здолав, сам не знаю… Може, тому, що я схопив його зненацька… Він же був набагато сильніший від мене.

Детунату замовк ніби для того, щоб зібратися з думками, щоб передихнути. Богдан уперто хотів побачити очі Дуку, але той навмисно уникав його погляду. Він знав, що коли погляне на нього, то прочитає в його погляді запитання: «Як ти гадаєш, старий? Чи справді це все сталося так, як розповідає капрал?»

Він і сам себе запитував про те ж саме, і йому здалося, що Детунату не вигадує, що все саме так і було, як він розповідав.

— Коли я побачив, що він уже мертвий, — продовжував оповідати Детунату, — коли я побачив його очі, мов цибулини, я полегшено зітхнув і подякував богові, що помстився за батька. Але потім мене охопив відчай. Приглянувшись до нього пильніше, я побачив, що це не вбивця мого батька. Це був порушник кордону, звичайний порушник, через якого нашу заставу вже дві ночі підіймали по тривозі. З відчаю я гірко заплакав. Я злякався того, що накоїв. Я ж не мав права його вбивати! Адже лише після третього попередження, коли б він і тоді відмовився здатися, я мав би право стріляти в нього. Отже, я вчинив убивство. Я жахнувся від того, що накоїв, але ще більше мене лякали наслідки. І замість того, щоб іти до вас і в усьому зізнатися, я мучив свій мозок/ гадаючи, що робити, щоб мій вчинок залишився в таємниці. Мені спало тоді на думку: сховати труп. Я підвівся з землі, узяв на спину труп порушника і рушив, щоб перейти смугу, якихось метрів п’ятдесят або й більше назад. Це було нелегко. Він був для мене такий важкий, наче млинове жорно, що я зупинився, бо вже не міг нести його далі. Трохи відпочивши, я схопив труп за ноги й затяг його на кукурудзяне поле. Якби я мав лопату чи заступ, я поховав би його. Та в мене нічого не було. Хотів сходити на заставу, але вже не міг. Пішов і ліг там, де мене знайшов Пескулеті. Коли він мене збудив, я вже нічого не пам’ятав із того, що зі мною трапилося. — Він змовк. А через кілька секунд додав: — Може, було б краще, коли б я ніколи не прийшов до тями.

— Ви кажете, що сховали труп порушника на кукурудзяному полі? — спитав Дуку.

— Сховав.

— Пам’ятаєте, де саме?

— Так!

— Покажіть, де саме, Детунату!

— Товаришу майор, як ви гадаєте, що мені за це буде?

— А чому ви гадаєте, що вам щось буде?

— Бо я вчинив не за статутом… не попередив його. Але ж, товаришу майор, я його не попередив, бо не знав тоді, що він порушник. Для мене тоді він був убивця батька. Він дуже на нього схожий. Повірте мені, товариші…

І подивився на них з якимсь відчаєм у почервонілих, мов після сну, очах.

Дуку вірив, що він з дитячих років пам’ятав трагічний кінець свого батька. А коли тієї фатальної ночі він зустрів Балтазара, порушника, який був дуже схожий на убивцю його батька, то цей спогад про жахливу смерть батька увірвався в ясну свідомість, і той, з ким він ледве не стикнувся, перестав бути порушником, якого він шукав, а став тим убивцею батька, тим дияволом з ікони, який їздив верхи на грішнику, сміючись і радіючи з мук, що їх бідна людина зазнає там, де «плач і скрегіт зубів».

Так, Дуку розумів Детунату. Він не розумів лише абсурдної поведінки Балтазара.

— Ви мені вірите, товариші? — вдруге запитав Детунату.

— Я вірю вам, Детунату. Я дуже добре розумію, що трапилося тої ночі. Усе нещастя пішло від того, що випадково порушник був схожий на батькового вбивцю, якого ви бачили багато років тому ще дитиною. І через оту схожість ви так перелякалися, що він вас обеззброїв, а потім ви робили все, чого він від вас вимагав. Якби ви не перелякалися, ви б його затримали й привели до застави, додавши до вашого рахунку затриманих ще одного порушника, який вартий десятьох. Бо ви повинні знати, Детунату, що то був відомий, дуже небезпечний шпигун. Повинен вам ще сказати, що, вбиваючи його, ви були в самообороні. Він вас обеззброїв, примусив перейти кордон смугою на чужу територію, й, безсумнівно, кінець кінцем він вас не лишив би живого, щоб ви не зняли тривоги.

— Невже?

У його погляді засвітилася надія, засяяла радість. Але Дуку розглядів там і тінь суму.

— Тепер, Детунату, покажіть нам, де ви сховали труп.

Детунату не поспішав, мовби й не чув, про що його просили.

— Тоді все горе… все хвилювання… все страждання… все, все те, що трапилося… це лише тому, що він схожий на вбивцю?

Він зітхнув, устав і пішов до дверей. Всі інші — вслід за ним. Детунату поспішав, ніби забув про них.

Коли вони дійшли до поля, Детунату вже був десь у кукурудзі.

— Де ти, Детунату? — гукнув капітан Кодру.

— Тут, товаришу капітан.

Знайшли його посеред поля. Зігнутий, з руками, що теліпалися, мов неживі, вздовж тіла, Детунату дивився на труп Балтазара, який уже почав розкладатися. Це був Балтазар!.. Великий Балтазар!.. Богдан подивився на Дуку. Але той цього не помітив. Він похмуро і розчаровано дивився на труп. Безглуздий кінець! Абсурдний кінець!

— Що робити з трупом, товаришу майор? — спитав капітан Кодру.

Дуку здригнувся й глянув на капітана, мов не розуміючи, про що його запитали. Потім обернувся спиною до трупа й рушив стежкою, якою вони сюди йшли.

— Зробіть усе, що потрібно в такому випадку, товаришу капітан.

Пізно вночі Дуку й Богдан повернулися машиною до Бухареста. Дорогою Богдан намагався поговорити про цей випадок.

— Яка дивна історія, старий!

— А що тут дивного? — відрубав майор.

— Для мене дивно, бо я не читав так багато, як ти, про людську душу.

— То, може, почитаєш тепер? Якщо хочеш, я порекомендую книги: наприклад, у «Несвідомому житті» Абеля Гобло ти знайдеш щось подібне до випадку, який трапився з бідним Детунату, а якщо тобі цікаво дізнатися й про інші витівки, які може викидати підсвідомість, то прочитай «Великого невідомого» Данієля Жіля, хоч, звичайно, варто б перегорнути і «Психологію повсякденного життя» Зигмунда Фрейда.

Побачивши, що в Дуку зараз поганий настрій, Богдан до Бухареста більше не говорив ні слова..

Машина відвезла додому спочатку Дуку, а потім І Богдана.

— До завтра, хлопче! — попрощався Дуку.

— До завтра, Дуку.

— Дивись, не спізнюйся, у нас робота.

— Не хвилюйся. На добраніч!

На Дуку чекала тітка Сабіна з гарячою вечерею.

— Не їстиму, тьотю. їв дорогою. Хочу кілька годин поспати, бо я розбитий від утоми. Що робить Інгрід?..

— Що їй робити? Була в кіно. Потім трохи подивилася телевізор. Лягла спати близько десятої, адже в неї канікули.

Дуку швидко роздягнувся, але заснути ніяк не міг. Він бачив Балтазарів труп, що лежав на спині серед кукурудзяного поля. Бачив також і Детунату з виряченими й червоними від безсоння чи, може, від сліз очима, з блідим обличчям, із синіми тремтячими вустами. Він ввімкнув нічник і почав нишпорити в шухляді тумбочки, шукаючи снотворного. Та не встиг його ще знайти, як пролунав телефонний дзвінок. Він спочатку вирішив навіть не брати трубки, бо знав з досвіду, що після телефонної розмови вночі він уже не зможе заснути,

Лише після того як дзвінок пролунав кілька разів, Дуку наважився відповісти.

— Товариш майор?

— Так, це я!

— Товаришу майор, вас турбує черговий офіцер капітан Дрокан. Дозвольте доповісти…

— Доповідайте, товаришу капітан, доповідайте, що в біса там трапилося, — перервав його Дуку, такий стомлений, що вже не в змозі був контролювати свої нерви. — Та скоріше, скоріше, бо помираю, так хочу спати.

— Товаришу майор, я дістав телефонне повідомлення- блискавку від прикордонного пункту Єпіскопія Біхорулуй. Чверть години тому вони затримали людину, яку ви наказали заарештувати.

— Яку людину, капітане Дрокан, яку людину?

— Я не знаю. Мені повідомили, що ви наказали затримати якогось типа, навіть якщо його паспорт буде в порядку.

— І вони його затримали?

— Так.

— Товаришу капітан, та людина мертва вже п’ять днів.

— Товаришу майор, я доповідаю лише те, що мені повідомили. Та якщо ви кажете, що та людина мертва вже п’ять днів, то, мабуть, вони його з кимсь сплутали.

— Сплутали!

— Але що їм сказати, бо вони чекають наказу?

— Котра година?

— Третя!

— Я вам подзвоню через п’ять хвилин.

Поклав трубку, потім почав схвильовано ходити по кімнаті. Часом він шепотів якесь слово без жодного зв’язку з попереднім. Часом жестикулював, ніби розмовляв з кимось невідомим, і намагався жестами надати більшої вагомості своїм доказам. По тому раптом зупинився, обличчя його осяяла ледь помітна посмішка, він стукнув долонею по лобі й набрав номер чергового офіцера.

— Капітане, подзвоніть, будь ласка, в наше обласне відділення, щоб вони забрали порушника в прикордонників і терміново привезли його літаком до Бухареста.

Дуку поклав трубку. І вже набрав дві цифри з Богданового телефону, та роздумав:

«Хай він спить, бідний хлопчик. Нема сенсу ще й його підігрівати».

Він ліг у ліжко й відразу ж міцно заснув.

II. ПЛАН «ФОРТІТЮД»

Була одинадцята година, коли Дуку повідомили, що порушника, заарештованого на прикордонному пункті Єпіскопія Біхорулуй, через кілька хвилин приведуть до кабінету. І Дуку й Богдан були схвильовані. Це вперше вони так дуже хвилювалися. Такі були стривожені, що для розрядки Дуку пішов закрити сейф, а Богдан почав викидати у кошик недокурки з попільниці. Через кілька хвилин людину, яку вони так нетерпляче очікували, завели до кабінету. Не було жодного сумніву: це був Балтазар! За зовнішністю той самий Балтазар, якого добу назад вони знайшли на кукурудзяній дільниці. Труп, який уже розкладався. Співробітник, який супроводив його, поклав на письмовому столі рапорт на півтори сторінки й паспорт заарештованого. Дуку швидко прочитав рапорт, розгорнув паспорт і спитав, ніби бажаючи переконатись, чи співпадатимуть відповіді заарештованого з тим, що записано в документі.

— Ваше прізвище?

— Олів’є Корне.

— Це ваше справжнє ім’я?

— Звичайно.

— Однак, може, ви маєте ще одне ім’я?

— Не розумію, що ви хочете сказати?

— Може, я не досить ясно спитав? Я хотів довідатися, чи не відомі ви й під іншим іменем? Наприклад, яке ваше конспіративне ім’я?

— Боюся, що ви припускаєтесь великої помилки, пане… Пробачте, я не знаю вашого прізвища.

— Для вас я лише слідчий у карних справах. Єдине, що мене цікавить, так це ваші чесні відповіді на мої запитання.

— Пане слідчий, боюся, що ви припускаєтесь великої помилки.

— Хочете сказати, що я вас із кимсь плутаю?

— Не знаю, чи неодмінно ви мене з кимсь плутаєте, але я певний, що ви склали собі хибну думку про мету мого візиту до Румунії.

— Яка ж це мета?

— Туристична, пане. Виключно туристична.

— Ви чули, мабуть, про трест «Небел»?

— Вперше чую. А що він виробляє, отой трест?

— Отже, ви ніколи не чули про трест «Небел»? І, звичайно, твердитимете, що не знаєте генерального директора тресту? Мені невідоме його справжнє ім’я. Кілька років тому він звався «Капітаном далекого плавання». Розумієте, я сподівався, що ви скажете мені його справжнє прізвище.

Шпигун був непорушний. Він мав той самий вигляд, з ледве помітною нудьгою, ніби вся ця історія його зовсім не стосувалася.

— На жаль, не можу задовольнити вашу цікавість.

— Ви любите плавати по Середземному морі?

— Звичайно, в мене є власний вітрильник з мотором.

— І де він зараз?

— В Марселі.

— Скажіть, ваш вітрильник так само комфортабельний, як «Небел II»?

— Тільки що говорили про трест «Небел». Тепер про якийсь вітрильник «Небел II». Чи є якийсь зв’язок між ними?

— Такий самий, як і той, що між вами й трестом «Небел».

— Пане слідчий, тепер ви дійсно мене зацікавили. Скажіть, прошу, про який трест мовиться?

— Трест особливий, шпигунський трест.

— Я не міг навіть уявити, що може існувати такий трест.

— І ви агент цього тресту. Агент не звичайний, агент номер перший.

— Я? Пане слідчий, я ошелешений тим, що в змозі придумати ваша багата, пишно багата фантазія.

— Так, пане, — продовжував Дуку, ніби не чуючи заперечення шпигуна, — ви агент номер перший тресту «Небел», ви Балтазар. Великий Балтазар, як ще вас називають. Повірте, вам немає сенсу вдаватися до ілюзії, що ви зможете нас обдурити.

Балтазар і тепер не втратив самовладання.

— Пане слідчий, коли я чую таке, я починаю турбуватися. Може, ви повинні були вирішити якусь справу, якої не в змозі розкрити, і, щоб не припиняти її, вирішили запідозрити мене в тому, у чому я не винен.

Дуку відчинив шухляду, вийняв звідти паспорт Генрі Балтазара й поклав його перед ним:

— Хочете ознайомитись із цим паспортом?

— Якщо ви наполягаєте, то будь ласка.

Балтазар узяв паспорт, оглянув його з удаваною цікавістю, згорнув і віддав Дуку.

— Дивно! Я не гадав, що може існувати людина, так схожа на мене. Уже заради одного цього варто було відвідати Румунію.

— Боюся, зрештою, що ви пожалкуєте, пане Балтазар. Мимохіть хочу вас поінформувати, що власник цього паспорта заговорив.

Дуку обманював, але це було вкрай необхідно зробити. Він сам себе запитував, як тепер реагуватиме шпигун? Балтазар довгим поглядом глянув на Дуку, потім на Богдана, ніби лише тепер помітив їх. Потім зробив ледве помітний жест, який мав означати: де моє не пропадало!

— Пане слідчий, я одразу здогадався, коли мене заарештували, що програв. Та мені було приємно вас трохи розіграти. Продовжувати, здається, немає сенсу. У мене враження, що ви занадто багато знаєте.

— Отже, ви визнаєте, що ви — Балтазар, Великий Балтазар, і перебуваєте на утриманні тресту «Небел»?

— Так. Я Балтазар, працюю на трест «Небел», але хочу звернути вашу увагу, що мені не подобається формулювання, ніби я перебуваю на утриманні тресту. Бо професію таємного агента я придбав не заради утримання, а для мого власного задоволення. Я, щоправда, одержую якусь суму грошей, але це не означає, що я перебуваю на утриманні тресту. Те, що я одержую, є моїм гонораром за кожну успішно завершену справу, а не зарплата. Будучи таким багатим, я, пане слідчий, не потребую утримання. Звичайно, коли б трест «Небел» був філантропічним закладом, то я й зовсім відмовився б від оплати. Та тому, що цей трест одержує прибутки, я був би великим дурнем, відмовившись від грошей. Це я хоті з уточнити для наступних поколінь. Отже, я не хочу, щоб у ваших досьє писалося, що Балтазар, Великий Балтазар одержував зарплату в тресті «Небел».

— Добре, пане Балтазар, ми врахували ваше уточнення й обіцяємо вам, що наступні покоління не матимуть помилкової думки про вашу діяльність.

— Дякую вам, пане слідчий.

— І тепер, здається, настав час запитати вас про мету вашого візиту до Румунії.

— Мета була не одна. Перша і найголовніша — одержати дуже важливу інформацію. Друга — реорганізація мережі агентів, яка працювала вкрай погано.

— Починайте розповідати про інформацію, яку ви відзначили як «дуже важливу».

— Трестові було відомо, що ви, румуни, побудували танк, найкращий з усіх танків у світі.

— Як трест дізнався про це?

Не знаю, мене це не цікавило.

— Добре!.. Продовжуйте!..

— Отже, трест, бажаючи попередньо довідатися, кого зацікавлять технічні дані вашого танка і яку суму він міг би одержати за них, почав зондаж, який перевищив найоптимістичніші сподіванки. За такої перспективи трест вирішив будь-якою ціною оволодіти секретними даними. А щоб успіх був гарантований, він послав мене. На Заході відомо, що Румунія вміє дуже добре зберігати таємниці. Це й було причиною того, що вибір тресту впав на мене. Та була й ще одна причина: страх, щоб нас не попередили інші служби інформації.

— Отже, трест вважав, що лише ви здатні довести до бажаного результату це не тільки делікатне, а й особливо важке завдання. А що зробили ви, щоб досягти успіху?

Балтазар усміхнувся з ледь помітною зверхністю.

— Пане слідчий, ви знаєте, що я Великий Балтазар. Навіть ризикуючи тим, що ви вважатимете мене за хвалька, я хочу запевнити вас, що заслуговую на свою репутацію, незважаючи на сьогоднішню невдачу. Той факт, що ви зуміли захопити мене, є результатом фатального випадку, а не моєї особистої помилки. Уточнюю, моєї помилки, бо помилки в інших були, серед них і в Боба.

— Хто такий Боб?

— Ви його знаєте під іменем Генрі Балтазара.

— Де ви поцупили його, вашого alter ego? — не стримався від запитання Богдан.

— Він не єдиний. Є ще два. Хоч і не так дуже на мене схожі. Але мій гримувальник уміє виправляти маленькі несхожості.

— Чому аж три? Одного з вас не досить? — запитав Богдан.

— При найскладніших завданнях я використовую всіх трьох. Приїзд до Румунії я вважав не особливо важким.

І тому взяв із собою лише Боба. Коли б я привіз із собою і Ореста, то запевняю вас, що сьогодні не сидів би перед вами. Жаль, що я недооцінив вас.

— Однак ви мені не сказали, яким чином гадали виконати своє завдання.

— Використовуючи Боба. Боб повинен був прикривати мене. Мене не існувало. Існував Боб, який повинен був відтягати увагу на себе, давши мені змогу вільно діяти. І ви повинні визнати: містифікація була успішною. Ви в Бобі бачили Балтазара, і вам не спало на думку, що існує ще один Балтазар, тобто справжній Балтазар, який протягом усього цього часу вільно діяв.

— Зовсім вільно?

— Вільно в тому розумінні, що ви навіть не мали уяви про моє існування. Та побічно ви мені заважали, бо викрили нашу мережу, декого заарештували, інші самі кінчили самогубством, щоб не потрапити живими вам до рук. Та безпосередньо ви мені не заважали. Боб грав таку роль, яку колись зіграв актор Кліфтон Джеймс, який мав щастя бути надзвичайно схожим на маршала Монтгомері. Ви знаєте, про що я кажу?

— Звичайно.

— Але щоб я міг діяти вільно, необхідно було, щоб ви всю увагу спрямували на Боба.

— З цією метою хтось із таємних агентів- говорив з чужої квартири з Монте-Карло не тому, що мав важливе повідомлення, а для того, щоб якийсь «дядько Сол» повідомив, що Балтазар прибуває в понеділок. Трест розраховував, що ми дізнаємось про ту розмову, — сказав майор.

— І ви зловилися на гачок. Як тільки Боб перетнув кордон, ви його зустріли й він не був без вашого нагляду жодної миті. Весь той час я міг вільно діяти. Тому, що до Румунії я прибув теж у понеділок, але через прикордонний пункт Єпіскопія Біхорулуй.

— Ви привезли з собою Ларусса?

— Та-ак! — визнав Балтазар, трохи вагаючись.

— В якому ви відмітили, користуючись простим, хоч і дотепним способом, імена й адреси двох із агентів мережі.

— Ого, ви й це знаєте?

— Оскільки ми знаємо, ні Парасків Пенделяну, ні Нора Солкану не керували сіткою. Чому ви хотіли спочатку зв’язатися з ними, а не з вашим резидентом?

— Тому, що я йому не довіряв.

— Ви зв’язалися з обома?

— Тільки з Парасківом Пенделяну.

— Чому?

— Тому, що Нора Солкану покінчила самогубством. Коли я про це дізнався, то був дуже розчарований. Посада, яку вона обіймала, робила її неоціненним джерелом інформації.

— Коли ви завербували Нору Солкану?

— Під час її екскурсії до Туреччини.

— Коли вона почала ефективно працювати на трест?

— Нещодавно. Дуже нещодавно. Лише перед моїм прибуттям до Румунії.

— Чому так пізно, коли вона, як ви сказали, була неоціненним джерелом інформації?

Балтазар посміхнувся з виразом зверхності.

— Питання методу.

— Поясніть!

— Трест має дуже велику кількість агентів. У всіх країнах. Але до вашого відома, навіть у країнах, де є організована мережа, до неї входять не абсолютно всі, а є ще й так звані пасивні агенти. Від них не вимагається жодної діяльності, навіть якщо їм і платиться.

— І в чому перевага цього методу?

— «Небел» не належить якійсь державі з політичними, економічними, фінансовими чи Іншими Інтересами в усіх країнах. «Небел» — це трест, який пропонує на продаж таємну інформацію. Тільки не для кожної таємної інформації можна завжди знайти покупців. Тому трест має спеціальну службу розвідки ринку з точки зору таємниць, які мають найбільший попит. Це його гарантує від одержання нерентабельних таємниць, тобто таємниць, яким судилося б залишитися на полиці, бо завдяки бурхливому розвиткові техніки таємниці знецінюються надзвичайно швидко. Гадаю, тепер вам зрозуміло, в чому полягає, перевага його методу. Завдяки цьому методу, коли на ринку таємниць з’являється певний невідкладний попит, трест може діяти на його задоволення, мобілізуючи свій резервний ешелон.

— У Румунії трест має пасивних агентів?

— На жаль, я не можу вам дати задовільної відповіді, бо не належу до організаційного відділу тресту. В усякому разі, той факт, що мені не вказали жодного імені, може означати, що в Румунії трест не має пасивних агентів. Бо якщо вони були б, а мені доручено реорганізацію сітки, природно було б, щоб мені хоча б підказали одно чи двоє імен, якими я міг би підновити кадри.

— Ви твердили, що на біржі таємниці не всі, а лише деякі мають великий інтерес. Повертаючися до Нори Солкану, я хочу спитати: секрети, які ви могли б дістати через її посередництво, не становили інтересу? Бо ви твердите, що використали її лише останнім часом.

— Тоді, коли її завербували, Нора Солкану приховала від нас, що працює в головному штабі армії.

— Якусь інформацію все ж таки одержували від неї й раніше?

Балтазар здавався дуже здивованим.

— Могли б ви навести якийсь приклад? Я про те не знаю.

— Наприклад, від Нори Солкану трест довідався про винахід інженера Бакалу.

— Але це була приватна інформація. Нора Солкану була інженерові двоюрідною сестрою. Коли я казав, що трест використовував Нору Солкану лише останнім часом, я мав на увазі інформацію, яку вона могла одержати на посаді стенографістки-друкарки. Це зовсім різні речі.

— Це лише вам так здається?

— Звичайно, пане слідчий. Ви, мабуть, гадали, що я навмисне намагався приховати, які стосунки мав з трестом інженер Бакалу?

— Ні, не зовсім навмисно, просто забули сказати.

— Пане слідчий, я вважаю, що це було б не варто моєї гідності,— намагатися заплутати вас. Що ж — грав, програв. Цього разу ви записали собі очко. Наступного разу запишу я.

— Гадаю, вам довгенько доведеться на це чекати. — іронічно сказав Богдан. — Наш карний кодекс передбачає суворе покарання за шпигунство.

— Може, вас це й здивує, але я набагато оптимістичніший. Трест потребує моїх послуг. І тому, я певен, він докладе всіх зусиль, щоб звільнити мене. Я готовий побитися об заклад із вами, що раніше, ніж пожовтіє листя, ви одержите листівку з краєвидом Монте-Карло і написом «Вітання від Балтазара».

— Ви дійсно великий оптиміст, Балтазаре.

— Я так само ладен побитися об заклад із вами, що не пізніше, ніж через рік або півтора я візьму реванш. Ви, звичайно, розумієте, панове, що я повинен реабілітувати себе перед тими, хто прозвав мене Великим Балтазаром.

Дуку вважав, що пора покласти край Балтазаровому оптимізмові:

— Повернемося до попередньої бесіди. Я хочу запитати вас, як ви розцінювали б вашу місію до Румунії, якби ми вас не затримали?

— Задовільно, пане слідчий. Тільки задовільно. І це лише через оте дурне самогубство Нори Солкану.

— Чому лише задовільно? Ви ж мали копію доповіді, яку Нора Солкану передрукувала на машинці, а там досить даних про танк, яким цікавиться трест. Не кажучи вже про те, що на магнітофонній стрічці апарата, винайденого інженером Бакалу, записано частину доповіді однієї компетентної людини під час наради.

— Це ви про інженер-полковника Октава Стратилата, начальника Нори Солкану? Знаю.

— Я ще не закінчив…

— Пробачте, що я перебив…

— Отже, якщо ви одержали те, що хотіли, заради чого приїздили до Румунії, чому ви розцінюєте вашу місію лише як задовільну?

— Самогубство Нори Солкану стало для нас великою невдачею.

— Зате її втрата компенсована тим, що ви маєте винахід інженера Бакалу.

— Чудовий винахід, без сумніву. Але трест набагато більше виграв би, коли б зумів вивезти його з країни. Інженер вартий мільйонів…

— Пане Балтазаре, про інженера Бакалу ми ще поговоримо. А тепер розкажіть про мережу ваших агентів. І з кого вона складається. Прізвища, імена, адреси. Хто нею керує…

— Мережа більше не існує. Це друга велика невдача.

— Як?

— Саме так! Більше не існує. Усі агенти мертві або заарештовані. За винятком одної особи.

— Резидента?

— Резидентки. Бо це жінка. Вірніше, колишньої резидентки. Зараз вона вже не є нею. Я її зняв. Зраджувала. Працювала на трест і ще на когось.

— На кого ж?

— На якусь державу.

— Назвіть її.

— Сам не знаю. Лише певний, що працювала для двох господарів.

— Її ім’я?

— Меланія Сакеларіє.

— Це жінка з… чарівним голосом?

Балтазар дуже здивовано позирнув на Дуку:

— Так, справді, голос її особливий, з приємним тембром. Так… так… Як я пригадую, її голос дійсно чарівний. Отже, ви її знаєте? Але чому ж тоді ви її не заарештували?

— Де вона живе?

— Вулиця Орландо, номер шість-біс.

— Перерахуйте інших агентів з мережі.

— Я вам сказав: мережі вже не існує.

— Все ж таки, назвіть, хто до неї входив.

— Нора Солкану — покінчила самогубством; Парасків Пенделяну — також; Матей Корбяну — заарештований; Финтинару — покінчив самогубством. Нарешті, Меланія Сакеларіє, яка вам відома, та яку, не знаю чого, ви помилували. Невже знищення мережі — це наслідок не вашої пильності, а її зради?

— Ні.

— Та коли б вона і вчинила таке, я ніскільки не здивувався б. У неї розум і жорстокість надзвичайні. Але гадаю, ви самі в цьому переконаєтесь, якщо досі ще не мали змоги переконатися.

— Пане Балтазаре, у вас не знайдено ні копірки Нори Солкану, ні магнітофонної стрічки. Де вони?

— Трест їх не одержав, хоч я їх і мав. їх викрала в мене Меланія Сакеларіє.

— Пане Балтазаре, ваше пояснення неправдоподібне.

— Чому?

— Копірку передала вам сама Меланія Сакеларіє. Правда ж?

— Вірно! Вона принесла мені майже відразу ж, як дістала її…

— Якщо копірка спочатку була у неї в руках, то чому треба було потім її красти? Тут щось не те.

— Але зверніть увагу на те, що тоді, коли вона її мені передала, я щойно прибув до Румунії й мав авторитет представника тресту. Хоч Меланія й відчувала, що трест її запідозрює, але не мала жодного бажання, щоб ця підозра перетворилася на певність. Тому одразу, як я прибув до Бухареста, вона намагалася увійти до мене в довіру, сподіваючись обдурити мене, щоб я залишив її резидентом. Та коли зрозуміла, що це їй не вдасться, то перейшла в атаку…

— А чи не вкрала у вас Меланія Сакеларіє і магнітофонну стрічку?

— Ви вгадали.

— Дуже дивно! Ви, Великий Балтазар, вирішили облишити поле бою, хоч наслідки вашої діяльності були катастрофічні.

— Пробачте, але не розумію, як ви дійшли такого висновку? Катастрофічні наслідки..». Але чому? До Румунії мене надіслано з точною місією: дістати технічні-дані танка А. N. Одержавши копірку, я міг покинути Румунію вже через сорок вісім годин після того, як сюди прибув. Якби трест знав, що через Нору Солкану зможе одержати потрібні дані, мене зовсім не посилали б сюди. На жаль, ніхто не знав, що відбудеться військова нарада, на якій інженер-полковник Стратилат. прочитає доповідь, текст якої друкуватиме Нора Солкану, — доповідь, яка містить усі, геть усі дані, потрібні трестові.

— Ви не виїхали через сорок вісім годин, а копірку у вас викрали, — іронічно сказав Богдан.

— Так, але після того, як я зробив копію.

— Яким чином?

— Дуже просто: уся доповідь у мене в голові. Так само і магнітофонна стрічка.

— Що ви хотіли робити з апаратом, якого винайшов інженер Бакалу?

— У жодному разі не брати його з собою, якщо сам винахідник виїжджає до нас.

— Ви не думали, що спроба вивезти Бакалу могла зазнати невдачі?

— Це було малоймовірно. Бо план — ви самі це повинні визнати — був дуже безпечний. Бакалу, звичайно, встиг би виїхати, якби отой дурень Корнеліс не нализався й не вчинив бешкету. Однак для перестраховки я взяв у інженера детальну схему апарата. Спочатку він вагався, не хотів давати, але нарешті я його переконав.

— Що ви зробили зі схемою?

— Вона теж у Меланії Сакеларіє.

— І її украла? Що за жінка! Великого Балтазара перемогла жінка з чарівним голосом! — іронічно говорив Богдан. Хоч і чекав, що Дуку ось-ось почне кахикати в знак заперечення.

— Ви сказали з іронією, пане, але я запевняю, що Меланія Сакеларіє незвичайна жінка. До того, як вона почала служити двом господарям, вона була дуже хорошою резиденткою.

— Коли ви довідалися, що не вдалося вивезти Бакалу за кордон, ви ще сумнівалися щодо подвійної гри Меланії Сакеларіє?

— Ні, не сумнівався! Новий резидент, тобто Финтинару, повинен був її ліквідувати. На жаль, він покінчив самогубством.

— Пане Балтазаре, взагалі мені все ясно. Я лише хотів дещо запитати вас про вашого alter ego. Ви нам пояснили, що Боба ви взяли до Румунії для того, щоб він, дублюючи вас, дав вам змогу вільно діяти. Це правда?

— Звичайно.

— Я гадаю, що не лише це було вашою метою. Ви для нього визначили ще одну роль — бути вашим громовідводом на випадок небезпеки. І, на жаль для нього, йому й довелося виступити в цій ролі, яка була для нього фатальною. Правда?

— Так.

— Хто вам сигналізував про небезпеку? Финтинару?

— Так. По радіо тої миті, коли ваші люди прийшли по нього.

— А ви по тривозі підняли Боба. Уранус, звичайно, кодове слово. Що воно означає?

— Негайно приступити до виконання плану «Фортітюд» («Мужність»).

— Розкажіть про цей план.

— Після самогубства Финтинару над Бобом нависла небезпека. Ви могли щомиті його заарештувати, бо ви його сплутали з Балтазаром, тобто зо мною. А цього не повинно було трапитися раніше, ніж мінімум через сорок вісім годин. І щоб цього не трапилося, я наказав Бобові застосувати план «Фортітюд». Вій застосував його, і ви повинні визнати, що це йому вдалося.

— Якщо ви сьогодні тут перед нами, і не з доброї волі, це значить, що все відбулося не так, як ви передбачали.

— Події відбулися згідно плану. Та Боб, очевидно, після арешту базікав більше, ніж треба.

— Боб нічого не виказав.

— Як? Зовсім нічого?

— Тепер ви можете знати правду, пане Балтазаре. Боб мовчав, бо коли ми його знайшли, то він уже п’ять днів лежав мертвий.

Балтазар вперше, здавалося, втратив самовладання.

— Ідіот! Отже, замість того, щоб здатися прикордонникам, він опирався чи намагався втекти. Не розумію. Згідно плану він повинен був здатися.

— Поясніть, у чому суть плану «Фортітюд».

— Я вам сказав. Відтягнути свій арешт на сорок вісім годин. Боб діяв згідно плану. Бо коли б він, одержавши сигнал "уранус», поспішив залишити країну, його, в кращому разі, заарештували б на кордоні, тобто через кілька годин. Але, на ваш подив, замість того, щоб рушити до Недлака, він поїхав до Констанци, тобто до моря. Цей марштрут вас спантеличив, і ви одразу відтягнули його арешт. Ви, певно, міркували так: якщо це слово означало б небезпеку, то чи захотів би Балтазар засмагати на узбережжі моря? Чи не їде він туди, щоб з кимсь зустрітися, може, щоб передати чи одержати якусь інформацію? Ні, не будемо його заарештовувати. Краще прослідкуємо за ним, побачимо, з ким він зустрінеться, зрештою, він від нас не втече. Гадав, що ви подумаєте саме так. І не помилився. Перша частина плану вдалася. Двадцять чотири години було виграно. Тоді Боб приступив до виконання другої половини плану. Вночі він залишив готель, обдуривши людей, що стежили за ним. Бачите, я говорю, ніби був присутній при тому. Насправді я лише викладаю вам подробиці плану «Фортітюд». Отже, після того, як Боб зумів непомітно вислизнути з готелю, він рушив до кордону попутними машинами. Це навмисне для того, щоб наступного дня було досить свідків, які б підтвердили, що вночі везли його туди чи туди. Сподіваюсь, що він зумів залишити досить слідів після себе.

— Зумів, — підтвердив Дуку.

— Прибувши до кордону, Боб сховався, мабуть, на кукурудзяному полі чи в іншому місці й лежав там увесь день. Наступної ночі також. Потім… потім я вже й не знаю, що трапилося, якщо ви твердите, що Боб мертвий.

Балтазар замовк. Він чекав на інші запитання. Та Дуку обмірковував те, що почув. Чому Боб ухилився від інструкцій плану «Фортітюд»? Чому він не здався прикордонникові? Невже йому так подобався панічний жах солдата, що він вдався до тої безглуздої гри, яка зрештою скінчилася фатально для нього? Мабуть, це було єдиним більш-менш вірогідним поясненням.

— Останнє запитання, пане Балтазаре. Згідно плану Боб повинен був відволікати нашу увагу протягом сорока восьми годин, поки ви не знайшли б безпечне місце по той бік державного кордону Румунії. Чому ви цього не зробили?

— Ви забули про Меланію Сакеларіє. Я не хотів виїхати з Румунії без матеріалів, що їх вона украла в мене. Я повинен був неодмінно одержати схему апарата, що його винайшов інженер Бакалу. На жаль, я не зміг цього зробити. Та ведучи з нею переговори, я вже не зміг виїхати за ті сорок вісім годин, передбачені планом «Фортітюд». Я ж вам казав, що Меланія — незвичайна жінка.

— Отже, бажання дістати схему апарата для вас було важливішим за вашу особисту безпеку. Мені це дивно, пане Балтазаре.

— Панове, ризик пов’язаний із професією. А хіба, логічно міркуючи, мій від’їзд з Румунії через оті сорок вісім годин був дуже небезпечний? На мої тодішні розрахунки — ні. І ось чому: Боб на той час уже повернувся б до Мамаї або здався б прикордонникам. І в першому і в другому випадку ви, служба безпеки, уже знали б, що то все трюк і що в той час, коли ви його допитуєте, мене в Румунії вже немає. Чи була б у вас якась причина вважати, що я не виїхав, і вживати заходів, щоб мене затримати на кордоні? Жодної! Логічно жодної! І однак ви мене схопили. Це мені незрозуміло. Тим більше, коли я дізнався від вас, що Боб мертвий, мабуть, застрелений, і, отже, ви знали про план «Фортітюд». Якщо він не говорив, ви повинні були думати, що застрелений — Балтазар. Бо про існування двох Балтазарів ви довідалися лише від мене. Тоді як же ви мене заарештували?

— Пане Балтазаре, питання ставимо ми.

— Знаю!.. Знаю!.. Гадав, однак, що зробите мені цю ласку.

— Пане Балтазаре, на сьогодні досить.

Дуку подзвонив. Старший унтер-офіцер зайшов забрати Балтазара. Дуку полегшено зітхнув. Він був цілком задоволений цим допитом.

— Ну, що скажеш, старий? — спитав Богдан.

Дуку не встиг відповісти, бо саме задзвонив телефон.

III. МЕЛАНІЯ САКЕЛАРІЄ

Квартира була на третьому поверсі. Богдан, якого супроводив молодший лейтенант Пічоруш, мав у кишені ордер на арешт Меланії Сакеларіє. Він дзвонив кілька разів, але ніхто не відповідав. Зате чути було, як у квартирі гавкає собака.

— Мабуть, її нема дома, — сказав Пічоруш.

Богдан не відповів. Йому не подобалося гавкання собаки, яке згодом перетворилося неначе на якесь виття.

— Пічоруше, собака гавкає чи виє? — спитав Богдан.

— Товаришу капітан, він швидше виє, ніж гавкає.

— Ой, здається мені, що ми прийшли запізно.

— Гадаєте, що пташка випурхнула?

— Ні, не те. Цей собака… Розумієш, так виє собака по мертвому господарю.

— Невже?

Через п’ять хвилин Богдан і Пічоруш були в квартирі. Собака вибіг їм назустріч, махаючи хвостом і повискуючи, і повів їх до спальні. На підлозі біля ліжка вони побачили Меланію Сакеларіє. Богдан зрозумів, що жінка застрелилась, біля неї лежав пістоль. Після того, як вона застрелилася, він випав у неї з руки.

— Товаришу капітан, боюся, що ми спізнилися.

— Повідомте черговому прокуророві. Товаришу майору я повідомлю сам.

Хвилин через десять прибули експерти й почали свою роботу.

Знайшли сто тисяч лей, схованих серед брудної білизни, копірку, але ні магнітофонної стрічки, ні апарата, ні його схеми не було знайдено. Можна б зробити такі припущення. Меланія Сакеларіє їх десь сховала або віддала їх на збереження комусь із спільників. І те й друге припущення були малоймовірні. Балтазар назвав імена всіх членів мережі, і важко було припустити, щоб він навмисно приховав ім’я того спільника. Більш того, якщо у Меланії Сакеларіє дійсно десь був надійний сховок, чому тоді вона не сховала там і копірку? А якщо існував ще один спільник, не викритий Балтазаром, то чому Меланія не дала йому на збереження разом зі стрічкою й апаратом і копірку?

Таємниця прояснилася, коли судовий лікар встановив, що Меланію Сакеларіє було застрелено з дуже короткої відстані, а отже, це було не самогубство.

— Дуку, а чи не Балтазар послав її на той світ? — висловив свою думку Богдан.

— Ти так гадаєш?

— А чому б таке не було можливе? Чи не Балтазар говорив нам, що Меланію Сакеларіє слід було б ліквідувати? Тоді, коли він вирішив її покарати, Корбяну ще не було заарештовано, а Финтинару ще не отруївся. Але після арешту першого й самогубства другого її ліквідація стала неможливою, бо вже не було кому виконати вирок. І що тоді лишилося робити Балтазарові, як не послати її на той світ власноручно?

— Ні! Меланію Сакеларіє знищив не Балтазар.

— Не Балтазар? А хто?

— Май терпіння, хлопче! Ось-ось дізнаєшся.

— Коли?

— Ще сьогодні ми зможемо заарештувати вбивцю Меланії Сакеларіє.

— Старий, не муч мене, благаю тебе!

— Я тут ні до чого, хлопче, ти сам себе мучиш. На мою думку, було б набагато краще, якби ти добре подумав сам. І побачиш, що нема чого мучитися.

Після обіду того ж дня Дуку сидів у кабінеті й оглядав відбитки пальців, взяті в квартирі Меланії Сакеларіє. Їх було взято з рами картини, за якою були коштовності. Отже, хоч вбивця і знав про цей скарб, але нічого не взяв. Це означало, що причиною злочину була не крадіжка, а щось інше. Що саме, не важко здогадатися: магнітофонна стрічка й апарат. Оволодівши ними, злодій убив її. А чи мав він і копірку? Якщо так, то чому не взяв і її?

Задзвонив телефон. Перед тим, як підняти трубку, Дуку глянув на годинника. Була шоста година вечора.

— Алло? Слухаю!

— Товаришу майор, доповідаю, що прийшов Мергеріт С. Мергеріт.

Дуку прикрив долонею трубку й звернувся до Богдана, який щойно прийшов до кабінету.

— Проведи сюди, будь ласка, Мергеріта С. Мергеріта. Він пунктуальний, мов німець.

А потім сказав тому, хто дзвонив:

— Зараз по нього прийде капітан Тудорашку.

Через кілька хвилин Мергеріт С. Мергеріт переступив поріг кабінету:

— Щиро вітаю вас, товаришу майор! — І дуже ввічливо вклонився.

— Сідайте, будь ласка!

Мергеріт С. Мергеріт сів на стілець, що його вказав йому майор, обличчя його було радісне, хоч трохи й схвильоване.

— Товаришу майор, я радий, що допоміг вам. Бачите, я ж вам казав, що викрию її. Недаром я трохи детектив.

Дуку не відповів йому. Пошукав щось у папці й вийняв звідти аркуш паперу.

— Якщо ви трохи детектив, то, може, скажете, що це означає?

Мергеріт С. Мергеріт подумав якусь мить, а потім із тріумфуючим виглядом вигукнув:

— Товаришу майор, слово честі, я не заслужив! Я лише виконав свій громадянський обов’язок перед республікою.

— Чого це ви «не заслужили»?

— Нагороди. Правда ж, у ваших руках — наказ про нагороду?

— Ні, це наказ про ваш арешт.

Мергеріт С. Мергеріт зблід, а потім, ледве помітно усміхнувшись, сказав:

— Це, звичайно, жарт, товаришу майор.

— Ви прекрасно розумієте, що я не жартую, Мергеріте С. Мергеріте, й хочу звернути вашу увагу ось на що; якщо ви будете розповідати нам нісенітниці, то нашкодите лише собі.

Мергеріт С. Мергеріт кинув такий пронизливий погляд на майора, що якби міг, то вбив би його. Потім злість його потроху всілася, і він знову вдавав покірливого:

— Товаришу майор, ви мене так приголомшили невірним звинуваченням, що я не знаю, що й думати.

В цю мить у кімнату зайшов Пічоруш. Він нахилився до вуха Дуку, щось шепочучи. Той ствердно хитнув головою, а коли молодший лейтенант вийшов із кабінету, звернувся до Мергеріта С. Мергеріта:

— Щоб не гаяти більше часу, скажу, що в сараї вашої матері під купою вугілля знайдено і магнітофонну стрічку, й апарат, що його винайшов інженер Бакалу.

Мергеріт С. Мергеріт застогнав, мов конаюча тварина, потім злісно заревів:

— Як у біса ви могли мене запідозрити?

— Бо ви діяли, як… дурний детектив, Мергеріте С. Мергеріте.

Полковник Рареш був у доброму настрої. Коли Дуку й Богдан зайшли до нього, то чули, як він тихо наспівував арію «Це ти була».

— Сідайте, хлопці. Коли від’їздите?

— Завтра, товаришу полковник.

— Знову до Сигішоари?

— Звичайно! Богдан уже подзвонив фрау Герті, щоб чекала на нас.

— Ви цілком заслужили на відпочинок. — А після короткої паузи додав: — Балтазар і справді завдав нам досить клопоту.

— Товаришу полковник, на мою думку, це був найскладніший випадок із тих, з якими нам доводилося мати справу, — висловив свою думку Богдан.

— Еге, це й справді був випадок не простий, — визнав і Дуку.

— Хитра ідея працювати з прикривачем. Ми стежили за лже-Балтазаром, а справжній Балтазар вільно діяв. Мабуть, всі його успіхи були результатом цього методу працювати з дублерами.

— Безсумнівно, товаришу полковник. Тепер, працюючи з одним дублером, він мало не вислизнув. Я уявляю, як важко його зловити, коли він використовує двох дублерів. В усякому разі, великий Балтазар нічим не може собі пояснити, як ми зуміли його схопити.

Богдан зморщив носа:

— Великий Балтазар!.. Що стосується мене, то я вам заявляю: він зовсім не переконав мене, що заслуговує на звання Великого Балтазара. Що він робив раніше, не знаю, але тут, у нас, він досить погано справився.

— Якби Меланія Сакеларіє не була подвійним агентом, Балтазар завдав би нам більших прикрощів. А може, навіть і вислизнув би крізь пальці,— зауважив Дуку.

— Гадаєш, через те Балтазар провалився? — здивувався Богдан.

— В найбільшій мірі. Давай згадаємо події: трест «Небел» дістав дуже цінну інформацію — як саме, невідомо для нас і, мабуть, ніколи не стане відомо, — що наші збройні сили скоро будуть озброєні танком А. N., кращим за всі типи існуючих тепер у світі танків. Трест, звичайно, неодмінно хоче заволодіти технічними даними цього танка. Як він чинить? Він вимагає від шпигунської мережі, керованої Меланією Сакеларіє, дістати їх. Та незабаром трест дізнається, що не можна повністю довіряти їй, бо вона подвійний агент. За такої ситуації трест наважується послати Балтазара до Румунії з подвійною місією: з одного боку, дістати необхідну інформацію про новий танк, а з другого — реорганізувати сітку, замінивши й ліквідувавши Меланію Сакеларіє. Та вона відчула, що трест запідозрює про її подвійну гру. Якщо трест запідозрює її в зраді, то хтось із агентів повідомив йому про це. Але хто? її підозра впала на Пенделяну. Чому на нього? Бо Пенделяну — агент, на якого трест покладає великі надії, саме з ним зв’язується Балтазар, прибувши до Румунії. Отже, запідозрюючи Пенделяну, але не наважившись ліквідувати його, вона влаштовує спостереження за ним: встановлює мікропередавачі як у його квартирі, так і в квартирі Матильди Григоріу. (Вона знала, мабуть, про їхню дружбу). Та ми не знаємо, чи Меланія зробила це до зустрічі Балтазара з Пенделяну, чи опісля?

— Мабуть, тільки не до зустрічі, бо Бакалу ж заявив, що того дня, коли ви його побачили з вікна квартири Пенделяну, він вперше переодягся жебраком.

— Це не може служити за доказ, бо ми не знаємо, чи не використовувала Меланія Сакеларіє до цього іншу людину. їй було цікаво дізнатися, про що буде мова, якщо Балтазар вдруге відвідає Пенделяну? Чи зустрілися вони ще раз, нам невідомо. Мабуть, ні, бо в цей час Пенделяну покінчив самогубством. Покінчила самогубством і Нора Солкану. Двоє самогубств, з яких Меланія не скористувалася, бо Балтазар зумів переконатися, що вона працювала й на інших. Та на її лихо й другий її хазяїн довідався, що вона зраджує. Із заяви Мергеріта С. Мергеріта видно, що й та, друга мережа, — скромна, якщо врахувати, що її складали лише Мергеріт С. Мергеріт і Меланія, — переслідувала ту саму мету: одержати технічні дані танка А. N. Отже, запідозрюючи, що Меланія веде нечесну гру, другий хазяїн дає завдання Мергерітові С. Мергерітові уважно стежити за нею, а якщо підозра підтвердиться, то ліквідувати її. Отже, Меланія опинилася у небезпеці, її могли ліквідувати обидвд шпигунські хазяїни. Опинившись між молотом та ковадлом, вона зважується відмовитися від подвійної гри й стати на бік Мергеріта. Чому вона надала перевагу цій мережі, ми не знаємо і ніколи не дізнаємося. Мабуть, більше боялася хазяїна, якого представляв Мергеріт, ніж тресту. Щоб відновити втрачену довіру, вона викрадає в Балтазара копірку, магнітофонну стрічку, апарат і його схему й усе передає Мергерітові. Але цей її вчинок їй уже не допоміг. Не довіряючи їй і одержавши, те, що він бажав одержати, Мергеріт жертвує нею.

— Мергеріт твердить, що спочатку він не мав наміру її вбивати, — зауважив Богдан. — Невже він бреше?

— Не бреше. Спочатку Мергеріт хотів, щоб ми її заарештували. З цією метою він з’явився до відділку міліції й подав оту заяву, а потім пообіцяв, що, користуючись своїми здібностями «детектива», нападе на її слід. Це була для нього небезпечна гра. І в цьому він зрештою переконався. Він вирішив її ліквідувати, що було не меншою помилкою. Щоб ми не сумнівалися в її вині, він сховав конверта з копіркою між книжок, де ми його й знайшли. Отак приблизно все це відбувалося, — закінчив майор.

Богдан почав весело сміятися.

— Чого ви смієтеся? — здивовано спитав полковник.

— Згадав, який вигляд мав Мергеріт, коли товариш майор показав йому ордер на арешт. Він був приголомшений і не міг зрозуміти, як ми його запідозрили.

У свою чергу, згадавши це, задоволено посміхнувся і Дуку:

— Ні коли я прочитав його заяву в міліцію, ні коли говорив з ним, я зовсім його не запідозрював. Лише коли дізнався від Балтазара, що Меланія Сакеларіє працювала на двох хазяїв, я зрозумів, що все, про що він говорив, було брехнею. Він брехав, що, сховавшись від дощу на вулиці Фініті, випадково помітив оту жінку. Насправді ж, не довіряючи вже їй, Мергеріт стежив за нею і побачив, як вона заволоділа конвертом, що його принесла Нора Солкану, і який вона потім передала Балтазарові. Особливо кинувся мені у вічі його «оптимізм», що зрештою він із своїм талантом детектива натрапить на слід таємничої незнайомки з чарівним голосом. Розповідаючи нам цю нісенітницю, Мергеріт готував грунт для першого варіанта свого плану, тобто позбутися Меланії Сакеларіє, передаючи її нам. І спостереження за ним, і обшук у будинку його матері під- твердили, що ця підозра була цілком виправдана. Зрозуміло, товаришу полковник?

— Це зрозуміло. Але не зрозумілі оті дивні самогубства.

— Ви маєте рацію, товаришу полковник. Самогубства й справді дуже дивні, не мали будь-якого виправдання. Наприклад, Пенделяну. Не дурний хлопець. Навпаки. Доказом може бути той факт, що він грав з нами дуже тонко. На допиті він розповів нам майже правду…

— Тобто? — хотів знати Богдан, який не розумів, що мав на увазі Дуку.

— Адже так! Чи заперечував він, що знайомий з сім’єю Сіміонеску? Ні! Може, заперечував, що заходив у їхню квартиру за їхньої відсутності? Теж ні. Але визнаючи ці факти, він їм надав фальшивого тлумачення, вигадуючи історію з листами від Ірини Сіміонеску, листами, які він з обережності наперед виготував. Більш того, він осмілився присвоїти Ірині Сіміонеску чарівний голос Меланії Сакеларіє, його резидентки. Ні, Пенделяну зовсім не дурний. Він ледве нас не обдурив. З другого боку, його як шпигуна, мабуть, дуже цінували, бо Балтазар, приїхавши сюди, спочатку входить у контакт з ним. І не зважаючи на все це, він повісився тоді, коли ніяка безпосередня небезпека йому не загрожувала (я вже нічого не кажу про дивний зміст записки, яку він залишив перед тим, як накласти петлю на шию. Вона, мабуть, була спеціально вигадана, щоб усе заплутати). А потім самогубство Нори Солкану. У неї було ще менш причин для цього, ніж у Пенделяну, бо на неї не падало жодної підозри. І незважаючи на це, вона вистрибнула з вікна.

— Чому? — спитав Богдан.

Та Дуку, мов і не чуючи запитання, продовжував:

— В порівнянні з Пенделяну і Норою, самогубство Финтинару ділком виправдане: він випив отруту, коли ми оточили будинок і коли не було жодного шансу на порятунок. Але як пояснити спробу покінчити самогубством, що її робила Матильда Григоріу, яка зовсім невинна?

— І чим, на вашу думку, можна це пояснити?

Цього разу запитав полковник Рареш.

— Товаришу полковник, ми ніколи не взнаємо справжньої причини цих дивних самогубств. Однак, на мою думку, Меланія Сакеларіє мала велику гіпнотичну силу. Ми, на превеликий жаль, не мали змоги чути її голосу. Отже, не знаємо, як треба розуміти отой вираз: «чарівний голос». Особливо я схильний думати, що її голос здавався чарівним завдяки силі гіпнозу. Подумайте, наприклад, як поводився Бакалу: він не міг встояти перед її чарівним голосом, переодягся за жебрака і погодився робити все, що вона наказала. Іду іще далі, товаришу полковник, і заявляю, що не виключено, що гіпноз Меланії Сакеларіє проявився не лише в цій формі мовного гіпнозу, але й у гіпнозі на віддалі, телепатичному гіпнозі. Якщо це припущення вірне, тоді зрозуміло, що Нора Солкану і Парасків Пенделяну покінчили самогубством не через докори сумління чи страх перед наслідками, а тому, що Меланія Сакеларіє, користуючись своєю силою гіпнозу, змусила їх до цього…

— Згодний, Менеїле. Ваше припущення пояснює незвичайність тих двох самогубств. Певно, і спробу самогубства Матильди Григоріу ви пояснюєте цією ж причиною?

— Звичайно, товаришу полковник.

— Але чого могла бажати Меланія Сакеларіє, щоб Матильда Григоріу покінчила самогубством, якщо вона не належала до її агентів?

— Ми не повинні забувати, товаришу полковник, за яких обставин Матильда Григоріу намагалася плигнути з балкона. Я й Богдан допитували її, і мікропередавач, що був під кришкою стола, передав усе їй…

— Меланії Сакеларіє?

— Звичайно. Передав їй зміст бесіди між ними й Матильдою Григоріу. Меланія Сакеларіє, безсумнівно, знала про дружбу між Матильдою Григоріу та Пенделяну, але не знала, як багато говорив Пенделяну своїй подрузі, тобто не знала, що він розголошував їй щось стосовно неї, Меланії. Згадайте, що Матильда Григоріу кинулася вперед, щоб викинутися з балкона, саме тоді, коли я запитав її про жінку з чарівним голосом. Що це могло значити? А те, що Меланія Сакеларіє, боячись, щоб Матильда не відкрила нам чогось, що стосувалося безпосередньо неї, телепатично наказала їй покінчити самогубством.

— Так, цікаве припущення…

— Якому судилося назавжди лишитися лише припущенням.

— Але ж вірним, товаришу полковник! Припущення, яке дорівнює вірогідності.

На кілька хвилин у кабінеті залягла тиша. Богдан, який захоплено дивився на свого начальника, подумав: «До чого ж розумний старий!»

Полковник устав.

— Фактично я покликав вас, щоб побажати вам добре відпочити. А ми розбалакалися. Але тепер уже годі! Щасливої дороги, хлопці!

Він потис руку кожному, й за кілька секунд Дуку й Богдан покинули кабінет полковника Рареша.

— Старий, я піду до Центральної лазні. Знаєш, як я люблю парню! Я побіг!

— Зажди, хлопче, я теж із тобою!