Барва чарів

Втілення Вісімки

Пролог

У Пласкому світі можна стати свідком набагато захопливіших краєвидів, ніж у тих світах, які збудували Творці з меншою долею уяви, але більш здібні до механіки. Хоча сонце диска є лише невеличким супутником на орбіті, а його протуберанці не вельми більші за крокетні обручі, цей незначний недолік потрібно розглядати в порівнянні з неймовірним видовищем Великої черепахи А’туїн, на чиєму прадавньому і вкритому метеорами панцирі й лежить диск. Інколи, у своїй повільній подорожі берегами вічності, Вона повертає здоровенну голову, щоби клацнути зубами комету, що пролітає повз.

Та, мабуть, найбільш захопливий краєвид із усіх — якби лиш більшість розумів, стикаючись із неохопною безмірністю А’туїн, не відмовлялась у це вірити — це безмежний Закрайспад, де моря диска невпинно вихлюпуються через Край у космос. Або ж Крайвеселка, восьмибарвна світоохопна веселка, що висить у туманному повітрі над Закрайспадом. Восьмим кольором є октарин, спричинений ефектом розсіювання сильного сонячного проміння на потужному магічному полі.

Або, може, знову ж таки, найвеличнішим краєвидом є Центр. Там крізь хмари здіймається шпиль зеленої криги заввишки десять миль, а на його вершечку тримається Дунманіфестин, оселя богів Диску. Самі боги, незважаючи на велич світу внизу, рідко вдоволені. Принизливо знати, що ти є богом світу, котрий існує лише тому, що кожна крива неймовірностей повинна мати завершення; особливо, коли можеш заглядати в інші виміри й бачити світи, Творці котрих мали більше механічного вміння, ніж уяви. Тож не дивно, що боги Диску проводять більше часу за суперечками, аніж у всезнанні.

Саме цього дня Сліпий Іо, котрий завдяки постійній пильності був очільником богів, сидів опершись підборіддям на руку і дивися на ігрову дошку, що лежала перед ним на столі з червоного мармуру. Сліпий Іо своє ім’я отримав за те, що на місці його очиць була лише пуста шкіра. Його очі, котрих у нього було неймовірно багато, провадили напівсамостійне життя. Декілька з них саме висіли над столом.

Ігровою дошкою була дбайливо вирізьблена мапа Плаского світу, розділена на квадрати. Декотрі квадрати займали чудово вироблені фігури. Людина тут упізнала би, наприклад, у двох із них подоби Бравда та Ласки. Інші символізували ще інших героїв та звитяжців, яких на Диску було більш, ніж достатньо. Отож, грали Іо, бог-крокодил Офлер, бог легких вітерців Зефірус, Фатум, а також Панна. Над столом витало відчуття зосередженості, оскільки менш важливих гравців уже було усунуто з гри. Шанс скоро зазнала втрат, загнавши свого героя в дім, повний озброєних ґнолів (результат вдалого кидка Офлера), а незадовго Ніч здав свої фішки, бо начебто мав зустріч із Долею. Декілька менших богів підлетіли й почали підказували гравцям через плече.

Дехто заклався, що наступною дошку покине Панна. Її останній чого-небудь вартий витязь тепер був щіпкою поташу в руїнах досі задимленого Анх-Морпорка. І навряд чи були якісь фігури, котрі вона могла б підвищити до першого рангу.

Сліпий Іо підійняв чашку для кубиків — череп, різні отвори якого були заткані рубінами — і, спостерігаючи за Панною декількома своїми очима, викинув три п’ятірки. Вона всміхнулася. Такою була природа очей Панни: світло-зелені, без рогівок та зіниць, і з унутрішнім сіянням.

У кімнаті панувала тиша, доки вона шукала щось у своїй коробці для фігур. Аж із самого дна вийняла пару, котру встановила на дошку двома рішучими рухами. Усі решта гравців, як один, нахилились уперед, аби їх роздивитися.

— Чафіфник-фигнанець і якийсь кфевк, — мовив бог-крокодил Офлер, йому, як завжди, заважали ікла. — Ой, та нефше! — Одним кігтем він посунув купку білосніжних значків до центру столу.

Панна ледь кивнула. Вона підняла чашку для кубиків і тримала її рівно й непохитно, однак усім богам було чутно, як усередині перекидаються три кубики.

А потім вона викинула їх і кубики застрибали столом.

Шістка. Трійка. П’ятірка.

Проте з п’ятіркою щось відбувалося.

Під тиском випадкових зіткнень декількох мільярдів молекул, кубик перевернувся рогом, крутнувся й упав сімкою.

Сліпий Іо узяв кубик і порахував сторони.

— Годі тобі, — втомлено мовив він, — грай чесно.

Втілення Вісімки

Дорога з Анх-Морпорка до Квірма висотна, білосніжна та звивиста. Це тридцятиліговий шлях із вибоїн та напівприсипаних каменюк, що закручується довкола гір і спадає в прохолодні зелені долини цитрусових дерев, перетинає обплутані ліанами ущелини по риплячих мотузкових мостах і взагалі неймовірно «колоритний». Це було нове слово для чарівника Буйвітра (якого виключили з Невидимого університету). Воно було одним з кількох, яких він набрався після того, як покинув обвуглені руїни Анх-Морпорка. А ще «оригінальний». «Колоритний» означало — вирішив він після того, як уважно оглянув той краєвид, який спонукав Двоквіта вжити це слово, — що круговид страшенно стрімкий. «Оригінальний», вжите для опису села, через яке вони проходили, означало «охоплений пропасницею і розвалений».

Двоквіт був туристом, першим туристом Плаского світу. «Турист», на думку Буйвітра, означало «ідіот».

Їдучи непоквапом на сповненому запахом чебреця та бджолиного дзижчання повітрі, Буйвітер міркував над пережитим за минулі дні. Хоч невеличкий іноземець, безперечно, не дружив із розумом, зате був щедрий і, безсумнівно, ніс у собі менше смертельної загрози, ніж половина тих, із ким чарівникові траплялося зв’язуватися в місті. Буйвітрові він навіть подобався. Не мати симпатії до нього — то як цуценя скривдити.

Зараз Двоквіт вельми зацікавився теорією і практикою чарів.

— Усе це мені здається якимсь… ну… недоладним, — сказав він. — Я завжди думав, що… ну знаєш, що чарівникові лиш досить промовити певні чарівні слова. А не все оце заморочливе запам’ятовування.

Буйвітер сумно погодився. Він спробував пояснити, що чари колись і справді були вільні та неконтрольовані, але Прадавні їх приборкали й змусили підкорятися, зокрема Закону збереження дійсності, а згідно з цим, зусилля, яке потрібно докласти для досягнення певного результату, незалежно від засобів досягнення, має бути однаковим. Простими словами це означало, що, наприклад, створити ілюзію келиха вина порівняно просто, оскільки це потребує лише незначного зміщення світлових потоків. З іншого боку, на те, щоби підняти справжній келих на кілька сажнів угору тільки за допомогою силою думки, потрібно кілька годин послідовного підготування, щоби через простий принцип підйомної сили в самого чарівника мізки через вуха не полізли.

Він також додав, що деякі стародавні чари й досі можна знайти в первозданному стані, і їх можна розпізнати — для обізнаних — за восьмигранною формою, якої вони набрали в кристалічній структурі часопростору. Отож, є такий метал — октирон, наприклад, і газ октоґен. Обидва випромінюють небезпечну кількість первозданної магії.

— Це все страшенно пригнічує, — закінчив чарівник.

— Пригнічує?

Буйвітер повернувся в сідлі й кинув оком на Скриню Двоквіта, яка наразі чимчикувала на своїх маленьких ніжках, час від часу ляпаючи віком за метеликами. Зітхнув.

— Буйвітер думає, що він міг би запрягти блискавку, — сказав чортик-малювалник, який спостерігав за цим дійством із крихітного отвору коробки, що висіла на шиї у Двоквіта. Він цілий ранок провів за малюванням для свого господаря колоритних краєвидів і оригінальних пейзажів, тож йому дозволили перекур.

— Я казав «припрягти» не в значенні «запрягати», — різко мовив Буйвітер. — Я мав на увазі… ну, залучити… Не знаю, не можу підібрати слова. Просто вважаю, що світ мав би бути трохи більш організованим.

— То лиш мрії, — сказав Двоквіт.

— Знаю. У тому й біда, — зітхнув знову Буйвітер. Дуже добре складалася вся розмова про чисту логіку та як Усесвіт керується логікою та рівновагою чисел, але був той простий факт, що диск їхнього світу очевидно перетинав простір на спині велетенської черепахи, а їхні боги мали звичку бити шибки в домах атеїстів.

Раптом почувся тихесенький звук, не гучніший за гул бджіл у розмарині, що ріс край дороги. Здавалося, він був напрочуд кістяного походження, наче котилися черепи чи торохкотіли гральні кубики в чашці. Буйвітер пороззирався. Кругом не було нікого.

Це чомусь його занепокоїло.

Потім повіяв легіт, який за кілька миттєвостей зміцнішав і розійшовся у просторі. Світ після цього зовсім не змінився, окрім хіба кількох цікавих дрібниць. До прикладу, тепер на дорозі стояв п’ятиметровий гірський троль. І неабияк злий. Частково це було через те, що тролі взагалі такі і є, але він був роздратований з тієї причини, що за законами збереження енергії, раптова та миттєва телепортація з його лігва в Раммероркських горах, що за три тисячі миль звідси й тисячу ярдів ближче до Краю, підвищила його внутрішню температуру до небезпечного рівня. Отож, троль вишкірив свої ікла й почав напад.

— Яка чудернацька істота, — зауважив Двоквіт. — А вона небезпечна?

— Тільки для людей! — скрикнув Буйвітер. Він вихопив свій меч і, плавно кинувши його наввимашки, цілковито схибив. Лезо пірнуло у верес обіч стежки.

Пролунав тихенький звук, наче старі зуби закалатали. Клинок ударився об камінь, укритий у тому вересі, й укритий так майстерно, що можна було подумати, наче якусь мить тому його тут і зовсім не було. Меч вигулькнув, як той лосось у стрибку, і, відбиваючись рикошетом, глибоко встромився в сірий карк троля.

Тварюка гарикнула й одним помахом кігтя розсікла бік Двоквітовому коневі, який із голосним іржанням кинувся поміж дерев на узбіччі. Троль крутнувся й потягнувся до Буйвітра.

А тоді його гальмувата нервова система сповістила, що він мертвий. Троль на мить здивувався, а потім заточився й розвалився на гравій (оскільки тролі — це крем’янисті форми життя, то в мить смерті їхні тіла миттєво знову обертаються каменем).

«Ааахх», — подумав Буйвітер, оскільки його кінь від жаху став на диби. Чарівник ледь втримався, коли тварина на двох ногах перебрела через дорогу, а потім із голосним іржанням помчала галопом у ліс.

Стих звук копит, залишився тільки гул бджіл та поодинокий шелест метеликових крилець. Та був іще один звук, дивний як на той яскравий полуденний час.

Наче гральні кубики.

— Буйвітре…

Довгі ряди дерев поперекидали голос Двоквіта з боку в бік та й — так і непочутий ніким — повернули назад. Двоквіт сів на камінь і спробував усе обміркувати.

По-перше, він заблукав. Це було кепсько, але не настільки, щоб надто перейматися. Ліс здавався цікавим: у ньому, можливо, були ельфи чи гноми, або й ті, і ті. Узагалі, йому кілька разів привиджувалися дивні зелені обличчя, що глипали на нього з-за гілок. Двоквіт давно вже хотів стріти якогось ельфа. Але кого-кого насправді він хотів зустріти, то це дракона. Але й ельфа було б достатньо. Або справжнього ґобліна.

Його Скриня пропала, і це дратувало. Та ще й дощ закрапотів. Двоквіт скоцюрбився на вогкому камені і спробував зосередитися на доброму. От наприклад, його схарапуджений кінь під час свого шаленого бігу прорвався крізь якесь ріщя й потурбував ведмедицю з її малятами, але зник звідти ще до того, як та встигла відреагувати. Потім він випадково прогалопував по зграї сплячих вовків і, знову ж таки, через його дику швидкість розлючене яйкання залишилося далеко позаду. Так чи інакше, день добігав свого кінця і, мабуть, було б добре, подумав собі Двоквіт, не бленькати на видноті. Можливо, тут знайдеться якась… Він напружив мізки, щоби згадати, який же притулок зазвичай може запропонувати ліс… Може, знайдеться якась землянка абощо?

На камені було вкрай незручно. Двоквіт поглянув униз і аж тепер помітив на ньому чудернацьке вирізьблення.

На вигляд, як павук. Чи то спрут? Мох і лишай попсували деталі. Але не попсували руни під ним. Двоквіт міг легко їх прочитати. І писало там:

Мандрівниче,

гостинний храм

Бел-Шамарота

за тисячу кроків до центру.

Це здалося чудним Двоквітові, бо хоч і міг прочитати напис, але самі букви були йому аніскілечки не знайомі. Напис якимсь чином передавався в його мозок без рутинної необхідності проходження через очі.

Він підвівся й відв’язав від молодого деревця свого вже втихомиреного коня. Не було певності, у якому керунку Центр, але межи деревами вилась якась стара стежина. Схоже, цей Бел-Шамарот був готовий до незручностей, лиш аби допомогти мандрівникам у скруті. У будь-якому разі або це, або вовки. Двоквіт рішуче покивав головою.

Цікаво зазначити, що через кілька годин на ту галявину прийшло кілька вовків, які прямували за запахом Двоквіта. Погляд їхніх зелених очей упав на восьминоге карбування — може, то і справді був якийсь павук чи спрут, або й узагалі щось разом узяте — і зараз же вирішили, що вони вже аж не настільки голодні.

А десь за три милі звідти з високої гілки бука звисав невдаха-чарівник.

Це був кінцевий наслідок п’ятихвилинної надмірної активності. Спершу крізь підлісок продерлася розлючена ведмедиця й одним помахом лапи роздерла горлянку його коня. Утікаючи від кривавої розправи, Буйвітер вибіг на галявину, на якій кружляли злющі вовки. Його викладачі з Невидимого університету, які вже були зневірилися від нездатності Буйвітра опанувати левітацію, неабияк здивувалися би тій швидкості, з якою він видряпався на найближче дерево, ніби й не торкаючись його.

А тепер була тільки проблема зі змією.

Велика й зелена, з плазунячим спокоєм вона обмотувалася навколо гілки. Буйвітер почав гадати, чи та гадина отруйна, а потім став себе картати за такі дурні думки. Певно, що вона мала би бути отруйною.

— Чого шкіришся? — спитав він постать на сусідній гілці.

— НІЧОГО НЕ МОЖУ ВДІЯТИ, — сказав Смерть. — МОЖЕ, БУДЕШ ТАКИЙ ЛАСКАВИЙ І ПУСТИШСЯ? Я НЕ МОЖУ ТУТ УСЕНЬКИЙ ДЕНЬ ЧИПІТИ.

— А я можу, — твердо промовив Буйвітер.

Вовки товклися під деревом і з цікавістю поглядали на те, як їхня наступна здобич сама до себе балакає.

— ТО НЕ БУДЕ БОЛЯЧЕ, — сказав Смерть. Якби слова мали вагу, то одне лиш речення Смерті цілий корабель би заякорило.

Руки Буйвітра вже аж волали. Він зиркнув з-під лоба на напівпрозору постать, що була схожа на падальника.

— Не буде боляче? — сказав чарівник. — Бути роздертим вовками, то не боляче?

Він зауважив, що на відстані кількох сажнів його гілку, яка небезпечно звужувалась, перетинає інша. От якби до неї дотягтись…

Буйвітер випростав одну руку й гойднувся вперед. Гілка ще нагнулась, проте не трісла. Вона лише схлипнула й перекрутилась. Буйвітер виявив, що тепер висить на кінчику смужки із кори та волокна, яка тепер, віддираючись від дерева, чимраз подовжувалася. Він поглянув униз і з утіхою приреченого зрозумів, що приземлиться прямісінько на найбільшого вовка.

Наразі чарівник повільно рухався вниз, по мірі віддирання кори, яка ставала щораз довшою й довшою смужкою. Змія замислено спостерігала.

Раптом кора припинила подовжуватися. Буйвітер почав себе вітати, аж ось глипнув догори й побачив те, чого досі не зауважував. Просто над ним висіло велетенське гніздо шершнів.

Він міцно заплющив очі.

«Чому саме троль? — питав він себе. — Усе решта — моє звичне щастя, але чому троль? Що, у біса, діється?

Клац. Наче тріснула галузка, за винятком того, що цей звук пролунав у голові Буйвітра. Клац-клац. І легіт, від якого й жоден листочок не поворухнувся.

Смужка кори на своєму шляху здерла гніздо шершнів. Воно пролетіло повз голову чарівника й він побачив, як те гніздо, віддаляючись від нього, шугонуло в коло задертих догори морд.

Коло зімкнулося.

Коло розімкнулося.

Поміж дерев залунав багатоголосий лемент болю і зграя почала прориватися крізь розлючену хмару. Буйвітер безглуздо всміхнувся.

Лікоть чарівника на щось наштовхнувся. То був стовбур. Смужка донесла Буйвітра аж до кінця гілки. Однак інших гілок тут не було. Гладенька кора не могла запропонувати йому хоч якоїсь опори. Зате вона запропонувала йому руки. От якраз позад нього через вкриту мохом кору потягнулася пара долонь — тендітних, зелених, як молоде листя. Далі висунулася тонка рука, а за нею одразу вихилилася гамадріада, яка міцно схопила враженого чарівника й, із тією рослинною силою, що може корінням камінь пробивати, затягнула його в дерево. Тверда кора розійшлася, як туман, і зімкнулася, як молюск.

Смерть беземоційно спостерігав.

Він глянув на хмарку одноденок, які веселими зиґзаґами витанцьовували біля Його черепа. Смерть клацнув пальцями. Комашки попадали долі. Але щось було не так, як завжди.

Сліпий Іо посунув свою купку фішок через увесь стіл, пильно спостерігаючи за усім тими очима, що були в кімнаті, і вийшов геть. Кілька напівбогів захихотіли. Офлер принаймні сприйняв утрату чудового троля з чіткою, хай дещо рептильною, гідністю.

Останній супротивник Панни пересунув крісло і сів навпроти неї.

— Пане, — чемно мовила вона.

— Панно, — відповів він. Їхні очі зустрілись.

Фатум був мовчазним богом. Кажуть, що він прибув до Плаского світу після якогось жахливого й загадкового інциденту в іншій Плинності подій. Звісно, привілеєм богів є здатність контролювати свою видиму форму, навіть для інших богів; Фатум Плаского світу зараз мав вигляд приємного чоловіка середнього віку, його сивувате волосся охайно обрамлювало таке обличчя, якому будь-яка дівчина залюбки би запропонувала кухлик квасу, якби хтось такий з’явився на її подвір’ї. Це було таке обличчя, котрому добрий юнак радо б допоміг піднятися східцями. Якби не очі, звісно ж. Жодне божество не може приховати природу та прояв своїх очей. Природа двох очей Фатуму Плаского світу була такою: на перший погляд вони здавалися просто темними, але уважніший розгляд викрив би — надто пізно! — що то лише дірки, котрі виходять у чорноту таку далеку, таку глибоку, що глядач відчув би, як його невблаганно затягує до тих двох озер безмежної ночі та їхніх жахливих зірок...

Панна ввічливо кашлянула й поклала на стіл двадцять одну білу фішку. Тоді з мантії вийняла ще одну — сріблясту й напівпрозору, та удвічі більшу за решту. Душа справжнього Героя завжди має більшу обмінну вартість і вельми цінується богами.

Фатум здійняв брову.

— Без шахрайства, Панно, — сказав він.

— Та хто ж міг би обманути Фатум? — спитала вона. Він знизав плечима.

— Ніхто. Але всі намагаються.

— І знову ж таки, якщо не помиляюсь, ти трохи мені допомагав свого часу?

— Авжеж. Аби кінцівка гри була цікавішою, Панно. А тепер...

Він дістав зі своєї ігрової коробки фігуру і з задоволеним видихом поставив її на дошку. Боги-глядачі всі разом охнули. На мить навіть Панна була вражена. Фігура, безперечно, незугарна. Різьба нечітка, немовби руки майстра тряслися в жаху перед тим, що поставало з-під його непевних пальців. Якісь самі ссальця й мацаки. І пащеки, помітила Панна. Й одне велике око.

— Я гадала, такі, як Він, загинули на початках часу, — промовила вона.

— Мабуть, наш некротичний друг боявся навіть наближатися до цього екземпляра, — сміявся Фатум. Він тішився.

— Йому не слід було й народжуватись.

— Тим не менш, — сказав Фатум глузливо. Він зібрав кубики до незвичної чашки, а тоді поглянув на богиню.

— Хіба що, — додав він, — ти бажаєш здатися...?

Вона потрусила головою.

— Грай, — мовила вона.

— Ти можеш мені щось протиставити?

— Грай.

Буйвітер знав, що було всередині дерев: деревина, живиця, можливо, білки. Не палац.

Та все ж ясики під ним були безперечно м’якшими за деревину, вино в дерев’яному кубку біля нього було значно смачнішим за живицю, і не могло бути навіть жодного порівняння між білкою та дівчиною, що сиділа перед ним, заклавши одне коліно за інше, та вдумливо за ним спостерігаючи, якщо не згадувати про певні натяки на хутро.

Приміщення було високе, просторе й освітлене приємним жовтуватим світлом, котре не мало очевидного джерела, принаймні Буйвітер не міг його визначити. Крізь покручені та заплутані переходи йому було видно інші зали, і щось вельми схоже на дуже великі кругові сходи. А ззовні це все мало вигляд цілком нормального дерева.

Дівчина була зеленою — зеленотілою. Буйвітер був абсолютно певним щодо цього, бо все, що вона мала з одягу — це медальйон на шиї. Її довге волосся нагадувало мох. Очі не мали зіниць, а самі були яскраво-зелені.

Буйвітер подумав, що в Університеті варто було приділяти більше уваги лекціям з антропології.

Досі вона мовчала. Окрім як вказавши на диван та запропонувавши вина, дівчина лише сиділа та спостерігала за ним, інколи потираючи глибоку подряпину на руці.

Буйвітер поспіхом пригадав, що дріада так пов’язана зі своїм деревом, що аж відчуває рани.

— Пробач щодо цього, — швидко мовив він. — Це сталося випадково. Тобто, там були ті вовки і...

— Тобі довелося залізти на моє дерево, і я врятувала тебе, — плавно промовила дріада. — Тобі пощастило. І, мабуть, твоєму другові теж?

— Другові?

— Той чоловічок із чарівною скринею, — сказала дріада.

— А, так, він, — нечітко вимовив Буйвітер. — Так, сподіваюся, з ним усе добре.

— Йому потрібна твоя допомога.

— Як і зазвичай. Він теж дістався до дерева?

— Він дістався до храму Бел-Шамарота.

Буйвітер захлинувся вином. Його вуха ледь не скрутилися й не залізли всередину черепа від жаху почутих слів. Пожирач душ… Спогади нахлинули миттєво. Колись, ще студентом практичного чарівництва в Невидимому університеті, він, побившись об заклад, проліз до маленької кімнатки головної бібліотеки — кімнату зі стінами, вкритими захисними свинцевими пентаґрамами, кімнату, у котрій нікому не дозволялося перебувати більш ніж чотири хвилини і тридцять дві секунди, а до цього числа прийшли після двохсот років обережних експериментів.

Він обережно розгорнув Книгу. Та була прикута ланцюгом до октиронового п’єдесталу посеред вкритої рунами підлоги не тому, але не тому, щоб її не вкрали, а щоби вона сама не втекла, бо то була «Октаво», так наповнена магією, що мала власну нечітку свідомість. Одне закляття й справді вистрибнуло з іскристих сторінок і залягло в найтемніших куточках його мозку. І окрім знання, що це було одне з Восьми Великих Заклять, ніхто не довідається, котре саме, доки він його не промовить. Сам Буйвітер не знав. Та інколи він його відчував, воно вмощувалось непомітно за його Еґо, чекало свого часу...

На передній обкладинці «Октаво» було зображення Бел-Шамарота. Він не був злом, бо навіть Зло має певну життєву силу — Бел-Шамарот був зворотнім боком монети, на котрій зло та добро є лише одним боком.

— Пожирач Душ. Його число лежить поміж сімкою і дев’яткою; це двічі чотири, — процитував Буйвітер, а його розум заціпенів у страху. — О, ні. Де той храм?

— Доцентрово, у напрямку середлісся, — відповіла дріада. — Він дуже старий.

— Але хто може бути настільки дурним, щоби вклонятися Бел... йому? Тобто, чорти — так, але ж він Пожирач Душ...

— Були… певні переваги. І народ, що жив у цих землях, мав дивні уявлення.

— Тоді що з ними сталося?

— Я ж сказала, що вони жили в цих землях. — Дріада підвелася і простягнула руку. — Ходімо. Я — Друеле. Ходімо зі мною, подивишся, якою буде доля твого друга. Має бути цікаво.

— Я не певний, що… — почав Буйвітер.

Дріада повернула свої зелені очі до нього.

— Ти вважаєш, що маєш вибір? — спитала вона.

Через усе дерево звивалися широкі, немов центральна дорога, сходи, а на кожному прольоті виднілися здоровенні кімнати. Жовтувате світло, що не мало джерела, було всюди. А ще долинав звук, немов — Буйвітер зосередився, намагаючись визначити його, — немов далекий грім, або віддалений водоспад.

— Це дерево, — незабаром промовила дріада.

— Що воно робить? — сказав Буйвітер.

— Живе.

— Я про це думав. Тобто, ми справді у дереві? Мене зменшили? Зовні воно здавалося таким вузьким, що я міг би охопити його руками.

— Так і є.

— Гм, але ж я таки всередині нього?

— Саме так.

— Гм, — промовив Буйвітер.

Друеле засміялась.

— Я читаю твої думки, несправжній чарівниче! Хіба я не дріада? Хіба тобі не відомо, що те, котре применшуєш назвою «дерево», є тільки чотиривимірним аналогом усього багатовимірного всесвіту, який… Ні, бачу, що не відомо. Мені слід було зрозуміти, що ти не справжній чарівник, коли побачила, що в тебе немає патериці.

— Втратив її в пожежі, — автоматично збрехав Буйвітер.

— Немає капелюха з чарівними символами на ньому.

— Здуло вітром.

— Немає джурозвіра.

— Він здох. Слухай, дякую за порятунок, але якщо ти не проти, гадаю, мені час іти. Якби ти лиш показала мені вихід звідси…

Щось у виразі її обличчя змусило його розвернутися. Позаду стояли троє дріадів. Такі ж оголені, як і та дівчина, і беззбройні. Проте останній факт значення не мав. Не схоже було, що їм знадобиться зброя, аби побороти Буйвітра. По їхньому вигляді складалося враження, наче вони могли прокласти собі дорогу плечем крізь твердий камінь та побити загін тролів до потрібної кондиції. Трійко доладних велетнів загрозливо дивилися на нього згори вниз. Їхня шкіра мала колір горіхового лушпиння, а під нею грали м’язи, немов мішки з кавунами.

Він знову розвернувся і слабо всміхнувся Друеле. Життя знову починало вертатися до норми.

— Я не врятований, так? — сказав він. — Я захоплений, так?

— Авжеж.

— І ти не відпустиш мене? — це було твердження.

Друеле похитала головою.

— Ти завдав шкоди Дереву. Але тобі пощастило. Твій друг зустрінеться із Бел-Шамаротом. Ти ж лише помреш.

Ззаду двоє ручиськ вхопили його за плечі, зовсім як корені старого дерева невблаганно обвивають камінчик.

— Із часткою церемоніальності, звісно, — продовжувала дріада. — Після того, як Втілення Вісімки покінчить із твоїм другом.

Буйвітер зміг вимовити тільки:

— Знаєш, ніколи й не уявляв, що існують дріади-чоловіки. Навіть у дубі.

Один із велетнів вишкірився.

Друеле фиркнула.

— Дурень! Звідки, гадаєш, беруться жолуді?

Там була здоровенна порожнина, немов зала, а її дах тонув у золотій імлі. Безмежні сходи проходили якраз крізь неї.

Декілька сотень дріад скупчилися на іншому краю зали. Коли наблизилась Друеле, вони шанобливо розступились і пускали погляди повз Буйвітра, коли його міцними поштовхами вели позаду. Присутні переважно були жінками, проте серед них було й кілька велетнів-чоловіків. Ті стояли, немов статуї богів посеред невеличких делікатних жінок. Комахи, подумав Буйвітер. Дерево, немов той вулик.

Але чому тут узагалі були дріади? Наскільки він міг пригадати, нарід дерев вимер багато століть тому. Люди їх перееволюціонували, як і більшість інших Сутінкових рас. Лиш ельфи й тролі пережили прибуття людства до Плаского світу; ельфи, бо були загалом надто розумними, щоб так просто загинути, а троляче плем’я, бо вони, принаймні, дорівнювали людям у шкодливості, злості й жадібності. Дріади мали би вимерти разом із гномами та феями.

Фоновий рев тут звучав гучніше.

Інколи пульсуюче золоте сяйво здіймалося прозорими стінами, доки не зникало вгорі в імлі. Щось у повітрі змушувало його вібрувати.

— А зараз, нездалий чарівниче, — мовила Друеле, — уздри чари. Не ваші приручені чари, а справжню стародавню магію коренів і гілля, Дику магію. Дивись.

Приблизно п’ятдесят жінок сформували тісну групу, взялися за руки та розійшлися назад, сформувавши велике коло. Решта дріад почали тихо наспівувати. Тоді за кивком Друеле коло почало обертатися в назадньому напрямку.

Темп ставав усе швидшим, складні частини наспіву спліталися, а Буйвітер упіймав себе на тому, що заворожено спостерігає. Він чув про стару магію в Університеті, проте вона для чарівників була заборонена. Він знав, що при достатній швидкості обертання кола супроти статичного магічного поля самого Плаского світу з його повільним обертанням, утворене астральне тертя створить шалену різницю потенціалів, котра вивільниться у формі велетенського розряду Елементальної Магічної Сили.

Коло вже було нечітким, а стіни Дерева гуділи від відлуння наспіву.

Буйвітер відчув знайоме липке поколювання в маківці, котре сповіщало про нагромадження неподалік сирої магічної енергії, тож він був не вельми здтвований, коли кілька секунд по тому стовп яскравого октаринового світла списом пронісся від невидимої стелі та, потріскуючи, сфокусувався в центрі кола.

Там він утворив зображення розбурханого, оперезаного деревами пагорба, і на ньому храму. Його форма була неприємною оку.

Буйвітер знав, що то був храм Бел-Шамарота, адже він мав вісім сторін. (Вісім також було числом Бел-Шамарота, і саме тому жоден розумний чарівник ніколи б його не промовив, якщо лише міг цього уникнути. «Бо звосьмерять тебе живцем», — жартома попереджали учнів. Бел-Шамарота особливо приваблювали чарівники-аматори, котрі були, як то кажуть, блукачами на берегах надприродного і тому вже наполовину занурені в його сіті. Номер кімнати Буйвітра в його гуртожитку був 7а. Його це не дивувало).

Дощ стікав чорними стінами храму. Єдиною ознакою життя був прив’язаний ззовні кінь, і він був не Двоквітовий. По-перше, надто великий. То був білий бойовий рисак із копитами розміром з тацю та упряжжю, оздобленою вишуканим золотим орнаментом. Зараз він насолоджувався шанькою.

Щось тут було знайоме. Буйвітер спробував згадати, де раніше його бачив.

Принаймні, здавалося, що він здатен розвинути значну швидкість. Швидкість, досягнувши котру, кінь зможе довго підтримувати. Усе, що Буйвітру треба зробити — це позбутися своїх вартових, пробити собі шлях із Дерева, знайти храм і вкрасти коня з-під того, що там Бел-Шамарот має замість носа.

— Схоже, Втілення Восьми обідає двома, — мовила Друеле, втупившись у Буйвітра. — Кому належить цей кінь, несправжній чарівниче?

— Гадки не маю.

— Ні? Що ж, це не має значення. Незабаром дізнаємось.

Вона махнула рукою. Фокус зображення посунувся уперед, шугонув крізь велику восьмикутну арку й полетів далі коридором. Там була постать, що крадькома рухалась боком, притулившись спиною до стіни. Буйвітер помітив проблиск золота й бронзи.

Цю постать неможливо було сплутати. Він бачив її неодноразово. Широкі груди, шия, немов пень, на диво маленька голова під кудлатою стріхою чорного волосся, наче м’ячик на великій шафі... Буйвітер міг назвати ім’я тієї постаті, і це ім’я — Грун Варвар.

Грун був одним із найбільш витривалих героїв Круглого моря: переможець драконів, розкрадач храмів, найманець, бувалець кожної вуличної бійки, він міг навіть — і на відміну від більшості знайомих Буйвітру героїв — вимовляти слова, що мали більше, ніж два склади, якщо дати йому трохи часу й, може, підказку чи дві.

Чарівник краєм вуха почув якийсь звук. Ніби декілька черепів падали сходами якогось далекого підземелля. Він кинув оком на своїх вартових, аби пересвідчитись, чи вони теж це чули. Уся їхня обмежена увага була зосереджена на Груні, котрий, правду кажучи, був однакової з ними тілобудови. Їхні руки спочивали на плечах чарівника.

Буйвітер нахилився, різко сіпнувся назад і побіг. Він почув, як позаду кричить Друеле, і подвоїв швидкість. Щось упіймало каптур його мантії, і той обірвався. Дріад, що чекав на сходах, розставив руки, наближаючись до чарівника. Не збавляючи темпу, Буйвітер знову нахилився, так низько, що його підборіддя зрівнялося з колінами, а кулак, завбільшки з колоду, просвистів у повітрі біля його вуха.

Попереду чекав цілий ліс дереволюдів. Чарівник крутонувся, ухилився від іще одного удару збентеженого вартового, і рвонув назад до кола, ухиляючись дорогою від дріадів, які ловили його, та лишаючи їх у сум’ятті, немов збиті кеглі.

Але перед ним їх було ще чимало, вони пропихалися крізь натовпи жінок та стукали кулаками по розчепірених долонях зі зосередженим очікуванням.

— Стій, несправжній чарівниче, — сказала Друеле, ступаючи наперед. Позаду неї заворожені танцівниці продовжували обертатись, а фокус кола тепер плавав стінами коридору, залитого фіолетовим світлом.

Буйвітер крекнув.

— Ану припини це, — вишкірився він, — Поговорімо прямо, добре? Я — справжній чарівник! — він капризно тупнув ногою.

— Справді? — мовила дріада. — То покажи нам котресь зі своїх заклять.

— Мм… — почав Буйвітер. Справа була в тому, що відколи прадавнє й таємниче закляття засіло в його мозку, він не міг запам’ятати навіть найменше замовляння для, скажімо, знищення тарганів чи шкрябання спини без використання рук. Маги в Невидимому університеті пробували пояснити це тим, що мимовільне запам’ятовування закляття, як кажуть, перев’язало всі його мозкові комірки для зберігання заклять. У лихі миті Буйвітер прийшов до власного пояснення того, чому навіть найменші закляття не затримувалися в його голові навіть на кілька секунд.

Він вирішив, що вони боялися.

— Мм… — повторив він.

— І невеличке підійде, — промовила Друеле, спостерігаючи, як він стискав губи від люті та збентеження. Вона подала знак і наблизились кілька дріадів.

Закляття обрало саме цю мить, аби шугонути до тимчасово покинутого місця в Буйвітровій свідомості. Чарівник відчув, як воно там засіло, викличне та непокірне.

— Мені все ж відоме закляття, — втомлено сказав він.

— Так? Прошу дуже, — мовила Друеле.

Буйвітер не був певен, що наважиться, хоч і закляття намагалося заволодіти його язиком. Він пручався.

— Ти казала, що можеш читати мої думки, — невиразно промовив він. — То прочитай.

Вона ступила вперед, глузливо дивлячись йому в очі.

Її усмішка застигла. Дріада підняла руки в захисному жесті і, пригинаючись до землі, позадкувала. З її горлянки вирвався звук неприхованого жаху.

Буйвітер роззирнувся. Решта дріад також відступали. Що він зробив? Щось жахливе, очевидно.

Та він знав, що було тільки питанням часу, доки рівновага Всесвіту відновиться і знову почне, як зазвичай, створювати Буйвітру неприємності. Він зробив крок назад, пірнув поміж дріад, що досі обертались, створюючи магічне коло, й поглянув, що далі робитиме Друеле.

— Хапайте його, — кричала вона. — Заберіть подалі від Дерева і вбийте!

Буйвітер розвернуся і кинувся вперед.

Крізь фокус кола.

Яскравий спалах.

Раптова пітьма.

Невиразна фіолетова тінь у формі Буйвітра зменшилась до цяточки і зникла.

І більш нічого.

Грун Варвар безшумно скрадався коридорами, що були освітлені таким фіолетовим сяйвом, що воно здавалося майже чорним. Його попередня збентеженість зникла. Це, очевидно, був чарівний храм, і це все пояснювало.

Пояснювало, чому нині їдучи цим вічно нічним лісом він угледів скриню край дороги. Її ляда була привітно відчинена, показуючи багато золота. Та коли він зістрибнув з коня, щоби наблизитись, скриня випустила ніжки й почимчикувала до лісу, а там знову зупинилась за кількасот кроків.

Тепер, після кількох годин цієї дражливої гонитви він утратив її слід у цих тунелях пекельного світла. Загалом неприємна різьба та поодинокі розчленовані скелети не лякали Груна. Почасти тому, що він був не дуже розумним і разом з тим вельми позбавленим уяви, але також тому, що дивні різьблення та небезпечні тунелі були для нього звичною справою. Він провів чимало часу в подібних ситуаціях, шукаючи золото, демонів, або панночок у біді, і відповідно позбавляючи їх від власника, життя чи принаймні однієї з причин біди.

Погляньте на Груна, як він м’яко, по-котячому перестрибує через підозрілий вхід до тунелю. Навіть у цьому фіолетовому світлі його шкіра блищить міддю. На ньому багато золота у вигляді браслетів на ногах і руках, та загалом він голий, якщо не зважати на стегнову пов’язку з леопардової шкури. Грун роздобув її в задимлених лісах Говондаланду, загризши власника шкури зубами.

У правій руці він мав чарівного чорного меча Крінґа, що викуваний був із удару блискавки і мав душу, але терпіти не міг сидіти у піхвах. Грун украв його лише три дні тому з неприступного палацу архімандрита Б’Ітуні й уже про це шкодував. Меч починав його дратувати.

— Кажу тобі, вона пішла тим проходом праворуч, — прошипів Крінґ голосом, немов терлося лезо до каменя.

— Тихо!

— Я тільки сказав...

— Стулися!

А Двоквіт…

Він заблукав, безсумнівно. Чи то ця споруда була більшою, ніж здавалася на вигляд, чи то він, навіть не ступивши й кроку вниз, якось опинився на просторому підземному рівні, а чи — закралася в нього підозра — внутрішні виміри цього місця не корилися простому правилу архітектури й були більшими, ніж зовнішні. І для чого таке химерне освітлення? То були восьмигранні кристали, розміщені з певним інтервалом на стінах та стелі, з яких лилося вельми неприємне сяйво, що не стільки освітлювало, як відтіняло морок. А автор тієї різьби на стіні, співчутливо подумав Двоквіт, пиячив, мабуть, без міри. Роками.

А проте будівля, безперечно, приголомшувала. Ті, хто її будував, були одержимі числом вісім. Підлога становила суцільну мозаїку з восьмисторонніх плиток. Стіни коридорів і стелі заломлювалися, тож якщо полічити всі стіни й стелі, то виходило вісім сторін. А там, де частина муровання обвалилася — Двоквіт помітив — то навіть самі камені були восьмисторонні.

— Мені тут не подобається, — сказав чортик-малювальник зі своєї коробки, що висіла на шиї Двоквіта.

— Це ж чому? — поцікавився Двоквіт.

— Тут дивно.

— Але ж ти демон. Демони такого не кажуть. Тобто, що може бути дивним для демона?

— Ну, знаєш, — обережно сказав чортик, нервово позираючи довкола й переминаючись із лапи на лапу. — Деякі речі. Оточення.

Двоквіт суворо глянув на нього:

— Які речі?

Демон нервово кашлянув (демони не дихають, але кожна розумна істота — дихає чи ні — деколи нервово кашляє. А це був саме один з таких випадків, що непокоїв чортика).

— Ну, такі речі, — сказав він жалюгідним тоном. — Недобрі речі. Речі, про які ми не говоримо — ось, що я намагаюсь до тебе донести, господарю.

Двоквіт втомлено потрусив головою.

— От якби Буйвітер тут був, — промовив. — Він би знав, що робити.

— Той? — глузливо посміхнувся демон. — Не бачу, щоби сюди йшов якийсь чарівник. Вони нічого не можуть удіяти з числом вісім, — сказав чортик і винувато ляпунув рукою себе по роті.

Двоквіт подивився на стелю.

— Що то було? — спитав він. — Ти нічого не чув?

— Я? Чув? Ні! Нічогісінько, — переконливим тоном відповів демон.

Він шаснув назад у свою коробку і гримнув дверцятами. Двоквіт постукав по них. Дврерцята відчинилися на шпарку.

— Почулося, наче камінь рухається, — пояснив той.

Дверцята з грюкотом зачинились. Двоквіт знизав плечима.

— Мабуть, це місце просто трохи розвалюється, — сказав сам до себе.

Він випростався.

— Чуєте? — крикнув Двоквіт. — Там хтось є?

«Є, є, є», — відповіли темні коридори.

— Агов! — покликав він.

«Ов, ов, ов».

— Я знаю, що тут хтось є, бо щойно чув, як кидали кості!

«КОСТІ, КОсті, кості».

— Слухайте, я тільки-но…

Двоквіт спинився. Причиною цього була яскрава цятка світла, яка раптом з’явилася нізвідки просто за кілька футів від його очей. Вона швидко збільшувалася й за декілька секунд набрала яскравих обрисів крихітної людинки. Тепер цятка почала видавати звук, чи то радше Двоквіт почав чути той звук, який вона весь цей час видавала: наче дзвін крику, пійманий у розтягнену мить часу.

Тепер переливчаста людинка була розміром з ляльку. Скоцюрблена фігурка повільно перекидалася, зависши в повітрі. Двоквіт дивувався, чому йому спала на думку фраза «дзвін крику»… і почав про це шкодувати.

Людинка почала набирати схожості з Буйвітром. Рот чарівника був роззявлений, а лице яскраво освітлене… чим? Якимись чудернацькими сонцями, піймав себе на думці Двоквіт. Сонцями, яких люди зазвичай не бачать. Він здригнувся.

Чарівник, перекидаючись без упину, уже був у пів людського зросту. Тепер він почав швидше збільшуватися, і от настала кульмінаційна мить, порив повітря та вибух звуку. Буйвітер з криком беркицьнув з повітря на землю. Він важко приземлився, охнувши, а тоді перевернувся, увесь зібганий та затуляючи голову руками.

Коли всівся пил, Двоквіт обережно потягнувся й легенько поплескав чарівника по плечі. Людина-кулька скрутилася ще тісніше.

— То я, — м’яко пояснив Двоквіт.

Чарівник трохи розпрямився.

— Що? — промовив він.

— Я.

Буйвітер умить випростався і скочив на ноги. Із широко розплющеними очима й диким поглядом, він учепився руками в плечі коротуна.

— Не кажи його! — просичав він. — Не кажи його й тоді, може, нам вдасться звідси вибратися!

— Вибратися? А як ти сюди потрапив? Хіба не знаєш…

— Не кажи його!

Двоквіт відступив від навіженого.

— Не кажи його!

— Що не казати?

— Те число.

— Число? — перепитав Двоквіт. — Слухай, Буйвітре…

— Так, число! Що між сім і дев’ять. Чотири плюс чотири.

— Що, ві…

Буйвітер перекрив йому рукою рота.

— Якщо це вимовиш, то нам гаплик. Просто не думай про нього, гаразд? Послухайся мене!

— Я не розумію, — зажвиндосив Двоквіт.

Буйвітер трохи розслабився, хоча все одно зараз струна на скрипці проти нього була би шмарклею.

— Ходімо, — сказав він. — Спробуємо звідси вибратись. А я спробую тобі пояснити.

Після першого Віку магії у Пласкому світі постала серйозна проблема зі знешкодженням ґриморій. Заклинання залишається заклинанням, навіть якщо воно тимчасово ув’язнене в пергаменті й чорнилі. Воно має певну силу. Доки власник книги живий, такої проблеми нема, але після його смерті книга заклинань стає джерелом нестримної сили, яку не так легко розрядити.

Коротко кажучи, із книг заклять сочаться чари. Зарадити цьому пробували по-різному. Країни, розташовані біля самого Краю, просто навалювали на книжки мертвих магів олив’яні пентаграми й викидали їх за Край світу. Ближче до Центру було менше задовільних альтернатив. Однією з них було заповнення шкідливими книгами каністр із негативно поляризованим октироном та затоплення їх у бездонних глибинах моря (поховання у глибоких печерах на суші було заборонене, після того як деякі райони поскаржилися на ходячі дерева і п’ятиголових котів), але невдовзі чари просочувалися і згодом рибалки почали жалітися на косяки невидимої риби та екстрасенсорні молюски.

Тимчасовим вирішенням стало спорудження в кількох осередках чарознавства великих приміщень з денатурованого октирону, який є непроникним для більшості форм магії. Тут можна було тримати найбільш небезпечні ґриморії, доки не ослабне їхня сила.

Ось так у Невидимому університеті опинився й «Октаво», найбільший з усіх ґримуарів, який колись належав Творцеві Всесвіту. Саме цю книгу одного разу розгорнув на спір Буйвітер. У нього була лише секунда, щоби подивитися на сторінку, перед тим як спрацювали різні закляття тривоги, але й цього вистачило, аби звідти вискочило одне заклинання й засіло в його пам’яті чіпко, як пень.

— І що тоді? — спитав Двоквіт.

— Хо, мене звідти витягнули. Дали прочухана, звісно.

— І ніхто не знає, що робить те заклинання?

Буйвітер похитав головою.

— Воно зникло зі сторінки, — пояснив він. — Ніхто не дізнається, доки я його не промовлю. Або доки не вмру, звісно. Тоді воно ніби само промовиться. Як мені відомо, воно зупиняє всесвіт, чи то закінчує Час, щось таке.

Двоквіт погладив його по плечі.

— Не варто зациклюватися, — сказав він підбадьорливо. — Пошукаймо вихід звідси ще раз.

Буйвітер похитав головою. Жаху вже не було. Мабуть, він перетнув межу жаху й тепер його думки перебували по інший бік у стані мертвого спокою. У будь-якому разі він перестав лепотіти.

— Ми приречені, — заявив Буйвітер. — Ми бродили тут цілу ніч. Це місце — павутина, кажу тобі. Байдуже, куди ми йдемо, бо однаково наближаємось до центру.

— Мені дуже приємно, що ти прийшов мене шукати, — сказав Двоквіт. — І як тобі це вдалося? То було дуже захопливо.

— Ну, — почав недоладно чарівник, — я просто не можу залишити тут друзяку Двоквіта, та й…

— Отже, що нам залишається робити, то це знайти того пана Бел-Шамарота, пояснити йому все й тоді він, напевно, нас випустить, — сказав Двоквіт.

Буйвітер покрутив пальцем біля скроні.

— Певно, тут відлуння якесь чудернацьке, — мовив він. — Мені причулося, що ти сказав «знайти» й «пояснити».

— Таки так.

Буйвітер подивився на нього крізь пекельне пурпурове світло.

— Знайти Бел-Шамарота? — перепитав він.

— Так. Ми не мусимо мати з ним справ.

— Знайти Роздирача Душ і не мати з ним справи? Лиш кивнути йому, певно, і спитати, де вихід? Пояснити все Втіленню Вісссь… — вчасно обірвав слово Буйвітер і закінчив: — Ти — вар’ят. Гей! Ану вернися!

Він метнувся в якийсь коридор услід за Двоквітом і за кілька хвиль став, наче вкопаний, і застогнав.

Фіолетове світло тут було насиченішим, надаючи оточенню нових та неприємних забарвлень. Це був не коридор. Це була простора зала зі стінами в кількості, рівній тому числу, про яке Буйвітер і думати не наважувався, а з неї розходилися сім коридорів.

Неподалік чарівник побачив невисокий вівтар з такою кількістю сторін, скільки буде чотири рази по два. Утім, він не стояв у центрі зали. Там була величезна кам’яна плита, яка мала вдвічі більше сторін, ніж квадрат. Важезна на вигляд. У незвичному освітленні стало видно, що один її кут злегка нахилений, тоді як інші були припідняті.

Там стояв Двоквіт.

— Гей, Буйвітре! Дивися, що тут!

З одного коридору сюди тупцяла Скриня.

— Чудово, — мовив Буйвітер. — Файно. Вона може нас звідси вивести. І то негайно.

Двоквіт уже порпався у скрині.

— Так, — сказав він. — Щойно я трохи зазнімкую. От хай-но тільки прилаштую підпірку…

— Негайно, я сказ…

Буйвітер замовк. На виході з протилежного коридору стояв Грун Варвар, стискаючи у своїй, завбільшки з довбню, руці великий чорний меч.

— Ти? — невпевнено промовив Грун.

— А-ха-ха. Так, — відповів Буйвітер. — Ти ж Грун, так? Давненько не бачились. Що тебе сюди привело?

Грун вказав на скриню.

— То, — сказав він.

Ця насичена бесіда, схоже, забрала в Груна багато сил. Тоді він додав, тоном, у якому поєднувалося твердження, претензія, погроза й ультиматум:

— Моє.

— Вона належить Двоквітові, — мовив Буйвітер. — Даю натяк: не чіпай її.

До нього враз дійшло, що ці слова якраз не варто було казати, але Грун уже відштовхнув Двоквіта й потягнувся до Скрині… яка повипускала ніжки, відступила й погрозливо припідняла своє віко. У непевному світлі Буйвітрові здалося, що він побачив ряди велетенських зубів, білих, як відбілений бук.

— Груне, — зараз же сказав він, — я мушу тобі дещо повідомити.

Грун повернувся до нього збентежено.

— Що? — озвався він.

— Дещо про числа. Слухай, ти ж знаєш, якщо додаси до семи один або до трьох п’ять, чи від десяти віднімеш два, то отримаєш деяке число. Доки ти тут, не вимовляй його, і тоді, можливо, ми матимемо якийсь шанс звідси вибратися живими. Або принаймні просто мертвими.

— Хто це такий? — спитав Двоквіт. У руках він тримав клітку, яку щойно дістав із глибочезних глибин Скрині. У тій клітці було повно набурмосених рожевих ящірок.

— Я — Грун, — гордо мовив Грун і перевів погляд на Буйвітра. — Що?

— Просто не кажи того, гаразд? — мовив Буйвітер.

Він подивися на меч у руці Груна: чорний, такий чорний, що то був радше не колір, а цвинтар кольорів, а ще на лезі був вигадливий рунний напис. Однак більше увагу привертало його слабке октаринове сяйво. Меч, мабуть, теж помітив чарівника, бо раптом заговорив голосом, наче кігтем по склі.

— Дивно, — сказав він. — Чому це йому не можна казати «вісім»?

«ВІСІМ, вісім, вісім», — підхопила луна. Десь глибоко під землею почувся невиразний скрегіт.

Відлуння, хоч і стихало, але ніяк не замовкало. Воно стрибало від однієї стіни до іншої, туди й сюди, а фіолетове світло мерехтіло в лад зі звуком.

— Ти сказав! — скрикнув Буйвітер. — Я ж казав, що не можна вимовляти «вісім»!

Він спинився, шокований сам від себе. Проте слово вже випурхнуло й долучилося до своїх товаришів у загальному шепоті.

Буйвітер кинувся тікати, але повітря раптом згусло, мов патока. Утворювався небачений досі великий заряд магії; кожен порух його кінцівок — повільний та болісний — залишав за собою слід золотистих іскор, траєкторію яких можна було простежити.

Позаду почувся гуркіт і величезна восьмикутна плита піднялася, зависла якусь мить на одному ребрі й гупнула на підлогу.

З ями виповзло щось тонке та чорне й обвилося довкола щиколотки Буйвітра. Він скрикнув і важко приземлився на тремтячу плитку. Мацак поволік його долівкою.

Перед чарівником опинився Двоквіт і спробував дотягнутися до його рук. Чарівник розпачливо схопився за руки коротуна й вони обоє лежали, дивлячись одне одному в обличчя. Буйвітер усе одно рухався далі.

— Що тебе тримає? — випалив він, хапаючи ротом повітря.

— Н-нічого! — відповів Двоквіт. — А що діється?

— Мене затягує в цю діру, хіба не бачиш?

— Ой, Буйвітре, мені так прикро…

— Тобі прикро…

Почувся звук, схожий на дзижчання пилки, і тиск на ноги Буйвітра раптово припинився. Він повернув голову й побачив Груна, який, присівши біля ями, заповзято рубав мацаки, що насувалися на нього.

Двоквіт допоміг чарівнику встати й вони присіли за вівтарним каменем, спостерігаючи за скаженою боротьбою воїна й кінцівок, що вишукували собі жертву.

— Марна справа, — сказав Буйвітер. — Втілення може матеріалізувати мацаки. Що ти робиш?

Двоквіт гарячково прилаштовував клітку з принишклими ящірками до малюнкової коробки, встановленої на триніжок.

— Я просто мушу зробити світлину цього, — пробурмотів він. — Це ґрандіозно! Чуєш мене, чортику?

Малюнковий чортик відчинив маленьку кришечку, швидко глипнув на все, що відбувалося біля ями, і знову пірнув у коробку. Буйвітер підстрибнув, відчувши, як щось торкнулося його ноги, і наступив каблуком на мацак.

— Гайда, — сказав він. — Пора драпати звідси.

Він схопив Двоквіта за руку, але турист пручався.

— Накивати п’ятами та залишити Груна з тим почвариськом? — озвався він.

Буйвітер був незворушним.

— Чом би й ні? — відповів він. — Це його робота.

— Але воно його вб’є.

— Могло бути й гірше, — сказав Буйвітер.

— Тобто?

— На його місці могли бути ми, — логічно зазначив чарівник. — Ходімо!

Двоквіт підняв руку, вказуючи на щось.

— Гей, — мовив він. — У нього моя Скриня!

Буйвітер не встиг завадити Двоквіту й той оббіг довкола краю ями до скрині, яка безуспішно хапала лядою мацак, що тягнув її долівкою. Кордуплик почав люто копати кінцівку. З катавасії навколо Груна вигулькнув ще один мацак і обхопив воїна за пояс. Самого Груна вже було ледь видно за кільцями, які щораз більше стискалися. Бувітер із жахом побачив, як мацаки видерли меч із рук героя і швиргонули об стіну.

— Твоє закляття! — крикнув Двоквіт.

Чарівник ані рухнувся. Його погляд був прикутий до Того, що вилазило з ями. То було величезне очисько, і воно дивилося просто на нього. Буйвітер лише схлипнув, коли мацак зімкнувся довкола його пояса. З горла почали вириватися нестримні тепер слова закляття. Буйвітер, мовби уві сні, розтулив рота й почав складати його до вимови першого нищівного складу. Хвиснув, наче батіг, іще один мацак і зімкнувся навколо шиї чарівника, здушуючи. Буйвітра потягло геть, а він звивався й хапав ротом повітря.

Одна рука з розмаху натрапила на малюнкову коробку Двоквіта, що якраз майнула повз на своєму триніжку. Буйвітер інстинктивно хапнув її, як його пращури, можливо, колись хапали каменюку, коли ставали віч-на-віч із хижим тигром. Якби лиш було достатньо простору, аби замахнутися нею до того Ока…

А те Око займало собою цілий світ попереду нього. Чарівник відчував, що його самовладання витікає з нього, мов вода крізь сито.

Перед ним занімілі ящірки лупали очима з клітки на малюнкову коробку. Як той, кому от-от відрубають голову, зауважує на пласі кожну подряпину та плямку, так само недоречно Буйвітер побачив, що у тваринок були збільшені хвости, блакитно-білого забарвлення, якими до того ж вони тривожно тарабанили. Наближаючись до Ока, переляканий наніц Буйвітер захисним жестом підняв коробку й водночас почув, як малюнковий чортик сказав:

— Вони вже дійшли, довше не втримаю. Прошу всіх усміхатися.

Після цього спалахнуло таке біле та яскраве світло, наче то було зовсім не світло.

Бел-Шамарот верескнув, починаючи з далекого ультразвуку й закінчуючи звуком десь у нутрощах Буйвітра. Мацаки миттєво розпрямилися, наче прути, розкидаючи по залі свій розмаїтий вантаж, а тоді сіпнулися назад у захисній позі перед скривдженим Оком. Уся ця маса швиргонулася в яму, а за мить кількадесят кінцівок вхопили велику плиту й різко гупнули її на місце так, що по краях позастрягали й задриґалися деякі мацаки.

Грун приземлився з перекотом, відбився від стіни й устав на ноги. Він знайшов свій меч і почав рубати один за одним приречені мацаки.

Буйвітер лежав на долівці, намагаючись не збожеволіти. Повернути голову його змусив звук порожнистого дерева.

Скриня приземлилася на своє вигнуте віко. Тепер вона сердито гойдалася й чеберяла ніжками.

Буйвітер уважно пороззирався за Двоквітом. Той лежав біля стіни, скручений у дулю, але видно, що живий, бо стогнав.

Чарівник із болем потягнувся і прошепотів:

— Що то, у біса, було таке?

— Чому вони були такі сильно яскраві? — пробурмотів Двоквіт. — Боже, голова…

— Сильно яскраві? — перепитав Буйвітер.

Він поглянув через залу на клітку від малюнкової коробки. Ящірки, тепер помітно худіші, зацікавлено за ним спостерігали.

— От саламандри, — простогнав Двоквіт. — Світлина буде перетримана, певна річ…

— Це саламандри? — не повірив чародій.

— Авжеж. Стандартний пристосунок.

Буйвітер невпевнено підійшов до коробки й підняв її. Йому, звісно ж, траплялося бачити саламандр, але то були види невеликого розміру. До того ж вони тоді плавали в банці з розсолом у музеї біологічних див, що в підвалі Невидимого університету, оскільки довкола Круглого моря живі саламандри не водилися.

Він спробував згадати ту дещицю, що йому було про них відомо. Вони вважалися чарівними істотами. Саламандри не мали рота, бо існували цілковито за рахунок живильної властивості октаринової хвилі, яка була притаманна сонячному світлу Плаского світу та яку вони вбирали через шкіру. Певна річ, ці створіння також вбирали й решту сонячного світла, відкладаючи його в особливі мішечки, звідки воно потім виділялося природним способом. Пустеля, населена такими саламандрами Плаского світу, уночі ставала справжнім маяком.

Буйвітер поклав їх назад і похмуро кивнув. У цьому чарівному місці октаринового світла було стільки, що саламандри його просто обжерлися, а далі природа зробила свою справу.

Малюнкова коробка тихцем бокувала на своєму триніжку. Чарівник замірився дати їй копняка, але не влучив. Груша премудра почала переставати йому подобатись. Щось маленьке вжалило його в щоку. Він дратівливо відмахнувся.

Буйвітер озирнувся, почувши зненацька якийсь скрегіт, і голос, що наче тесаком по шовку, промовив:

— Це вельми неґречно.

— Заткай си, — сказав Грун.

Він підважував Крінґом кришку вівтаря. Грун глянув на Буйвітра й зашкірився. Чарівник посподівався, що те кривляння-роторозтягнення було усмішкою.

— Сила чарів, — примовив варвар, натискаючи своєю завбільшки з довбню рукою на меч, незважаючи на його скарги. — Поділимо тепер скарби, га?

Буйвітер тихенько гаркнув, бо щось маленьке і тверде стукнуло його у вухо. Повіяв ледь відчутний вітерець.

— Звідки ти знаєш, що там скарб? — спитав чародій.

Грун натужився і спромігся запхати пальці під камінь.

— Ябка тра шукати під яблінков, — відповів він. — А скарби — під вівтарем. Логіка.

Грун стиснув зуби. Каменюка похитнулась і важко впала на підлогу.

Буйвітра знову щось вдарило, цього разу в руку й сильно. Він різко хапнув і подивився, що спіймав. То був уламок каменя, який мав п’ять плюс три сторони. Буйвітер зиркнув на стелю. Вона має бути такою осілою? Грун щось мугикав, тягнучи зі спаплюженого вівтаря шкіру, що вже кришилася.

Повітря потріскувало, світилось і гуло. Невидимий вітер учепився до одягу чарівника, змусивши його затріпотіти у вихорі блакитних та зелених іскор. Навколо голови Буйвітра стогнали й бурмотіли скажені, напіввирисувані духи, які пролітали повз.

Він спробував піднести руку. Її зараз же охопило октаринове сяйво, а попри нього прокотився зміцнілий чарівний вітер. Шквал промчав залою, не збуривши й пилинки, однак у Буйвітра від нього ледь повіки не позакочувались. Вітер свистів тунелями, його тужливе виття навіжено відбивалося від каменя до каменя.

Двоквіт підхопився, зігнутий удвоє в пащі астрального вітрюгана.

— Що це, у біса, таке? — прокричав він.

Буйвітер напівобернувся. І зараз же його піймав ревучий вітер та ледь не перекинув. До його ніг вчепилися примарні вихори, що кружляли в поривах повітря.

Різко випростана Грунова рука впіймала чарівника. Через мить його та Двоквіта затягнули під захист спустошеного вівтаря, де вони тепер лежали на долівці й відхекувалися. Поряд них іскрився балакучий меч Крінґ, буревій підвищив його чарівне поле у стонадцять разів.

— Тримайся! — гукнув Буйвітер.

— Такий вітер! — закричав Двоквіт. — Звідки він? Куди він дме?

Застиглий вираз непідробного жаху на обличчі Буйвітра змусив його міцніше вчепитися за каміння.

— Нам кінець, — промимрив Буйвітер, почувши, як тріснув і посунувся дах. — Звідки приходять Тіні? Туди якраз вітер дме.

Насправді ж відбувалося те, розумів чарівник, що оскільки ображений дух Бел-Шамарота провалився крізь нижчі підземні світи, то його насиджений дух тепер із самого тутешнього каміння висмоктувало в те місце, яке за уявленнями найбільш поважних жерців Плаского світу перебувало одночасно і під землею, і Деінде. Через це його храм опинився в нищівній владі Часу, який тисячі сором’язливих років неохоче до нього підсувався. І от, раптово вивільнена, накопичена вага всіх тих стримуваних секунд немилосердно тиснула на позбавлені опори камені.

Грун глянув на чимраз ширші тріщини й зітхнув. А тоді встромив два пальці до рота і свиснув.

Реальний звук задзвенів напрочуд голосно поверх псевдозвуку широкого астрального виру, що утворювався насеред великої восьмикутної плити. За ним пролягло глухе відлуння, що було на диво, наче калатання якихось кісток. Після того почувся шум, без жодного натяку на чудасію. Гулкий цокіт копит.

Крізь склепінчастий прохід легким галопом забіг бойовий кінь Груна і здибився поряд свого господаря. Грива його аж струменіла під вітром. Варвар підвівся й кинув свої торби коштовностей у лантух, що звисав із сідла, а тоді й сам виліз тварині на спину. Він сягнув униз і, вхопивши Двоквіта за шкірку, поклав поперек луки сідла. Коли кінь обернувся, Буйвітер здійснив відчайдушний стрибок і приземлився позаду Груна, на що той не мав ніяких заперечень. Кінь упевнено поскакав тунелями, перестрибуючи раптові зсуви каменю і спритно оминаючи величезні каменюки, які валилися з деформованого склепіння. Буйвітер, міцно тримаючись, похмуро дивився назад.

Не дивно, що кінь рухався так хутко, бо слідом за ним, крізь мерехтливе фіолетове світло, неслася лиховісна на вигляд скриня й малюнкова коробка, що стрімголов мчала на своїх трьох ніжках. Така чудова була властивість премудрої груші, будь-куди йти за своїм господарем, що з неї зазвичай робили речі для супроводу мертвих імператорів у потойбіччя…

Мить по тому, як увесь гурт вибрався назовні, восьмикутне склепіння вкрай зламалось і розвалилося на плити.

Сходило сонце. Позаду здіймався стовп пилюки від храму, що завалився, але ніхто не озирався. А шкода, бо Двоквіт міг би зробити такі світлини, які були б дивовижні навіть за мірками Плаского світу.

Серед куряви руїн зчинився якийсь рух. Усе встелилося зеленим килимом. Відтак вигулькнув дуб, миттю розправивши віти, як та зелена ракета-петарда. Ще й не перестали труситися кінчики його постарілих гілок, як він уже стояв посеред поважного чагарника. Виріс бук, наче гриб, зміцнів, зогнив і розсипався на хмару труті поміж свого молодняка. На цю пору храм уже був наполовину похованою в землю купою мошистих каменів.

Але Час, що від початку дорвався, як дурний до мила, тепер мав намір довести справу до кінця. Вир межі між чарами, що затухали, та ентропії, що набирала обертів, скотився з гори й наздогнав коня в галопі. Вершники ж, самі творіння Часу, зовсім нічого не помічали. Проте він мчав із канчуком століть у чарівний ліс.

— Разюче, правда? — зауважив голос біля Буйвітрового коліна, коли кінь галопував крізь серпанок трухлявілого лісу та падолисту.

Голосу був притаманний моторошний металевий брязкіт.

Буйвітер позирнув униз на меч Крінґ. На голівці його руків’я містилася пара рубінів. Чарівникові здалося, що вони дивляться просто на нього.

З верескових околиць лісу вони спостерігали за битвою дерев і Часу, яка могла мати лише один кінець. На привалі було влаштовано такий собі бенкет, що полягав у поїданні ведмедя, котрий мав необережність підійти до Груна на відстань пострілу з лука.

Буйвітер дивився на варвара понад його горою жирного м’яса. Чарівник зауважив, що той Грун, який виконував роботу героя, досить-таки відрізнявся від того Груна, виножлукта й гульвіси, який часом приходив до Анх-Моркпорка: він був по-котячому обережний, гнучкий, як пантера, і почувався, як удома.

«А я пережив Бел-Шамарота, — нагадав собі Буйвітер. — Дивина та й годі.»

Двоквіт допомагав героєві перебирати поцуплений з храму скарб. Він складався здебільшого зі срібного набору з каменями неприємного пурпурового кольору. У тій купі було повно зображень павуків, спрутів та восьмип’ятів з центральних пустищ.

Буйвітер намагався затулити вуха від рипучого голосу позаду себе. Але марно.

— А потім я належав ре’дуратському паші й зіграв визначну роль у Великонефській битві, де й здобув невеличке надщерблення, яке ти, можливо, помітив десь на другій третині мого клинка, — говорив Крінґ зі своєї тимчасової домівки в купині. — Якийсь бузувір мав на собі октироновий нашийник — вельми нечесно з його боку, — та я, звісно, був тоді куди гостріший і мій господар розтинав мною в повітрі шовкові хустинки і… Я тобі не набридаю?

— Га? Та ні-ні, аніскілечки. То все так цікаво, — відповів Буйвітер не відводячи погляду від Груна. Наскільки варварові можна було вірити? Ось вони тут, посеред гущавини, навколо бродять тролі…

— Я одразу зрозумів, що ти культурна особа, — вів далі Крінґ. — Мені взагалі рідко коли стрічаються дійсно цікаві люди. От що б я найбільше хотів, то це гарненьку камінну дошку, щоб на ній висіти, десь у красі та затишку. А якось я провів кілька сотень років на дні озера.

— Певно, було весело, — навіть не слухаючи озвався Буйвітер.

— Та не дуже, — відповів Крінґ.

— Та, напевно, що ні.

— От чого б мені дійсно хотілося, то це стати ралом. Не знаю, що це, але здається змістовним існуванням.

До чарівника підбіг Двоквіт.

— У мене чудова ідея, — пробурмотів він.

— Ага, — втомлено відказав Буйвітер. — Чому б не взяти Груна супроводити нас до Квірма?

— Звідки ти знаєш? — здивовано мовив Двоквіт.

— Та щойно подумав, що це тобі спаде на думку, — відповів Буйвітер.

Грун перестав набивати сріблом сакви й підбадьорливо посміхнувся. А потім його погляд перевівся на Скриню.

— Якщо він буде з нами, то хто на нас нападе? — сказав Двоквіт.

Буйвітер пошкрябав бороду.

— Грун? — висловив він здогад.

— Але ж ми в тому храмі йому життя врятували!

— Ну, якщо під словом «нападе» маєш на увазі «вб’є», — мовив Буйвітер, — то навряд чи він таке зробив би. Грун не з таких. Просто нас пограбує, позв’язує та й залишить вовкам на поталу, гадаю.

— Ой, та ну…

— Слухай, таким є справжнє життя, — гаркнув до нього Буйвітер. — Тобто, ось ти носишся з повним ящиком золота. Невже думаєш, що ніхто при своєму глузді не скочив би за нагоди, щоб урвати собі трохи?

«Я б так і зробив, — додав він подумки, — якби не бачив, що та скриня робить з допитливими пальцями».

Нараз стрельнув здогад. Буйвітер перевів погляд із Груна на образопис. Чортик-малювальник якраз прав у крихітній діжці, а саламандри куняли у своїй клітці.

— У мене ідея, — мовив чарівник. — От що найбільше потрібно героям?

— Золото? — відповів Двоквіт.

— Ні, я кажу про те, чого їм найбільше хочеться.

Двоквіт насупився.

— Щось я не дуже розумію, — мовив він.

Буйвітер підняв образопис.

— Груне, — покликав він. — Підійди сюди, будь ласка.

Ті дні минули спокійно. Направду, маленька зграйка мостових тролів, що якось спробували на них напасти, і ще банда розбійників, які ледь не застали їх однієї ночі зненацька (але впороли дурницю, що вирішили зазирнути до Скрині не перерізавши перед тим сплячих). Грун зажадав подвійної платні за обидва випадки й отримав усе сповна.

— Якщо з нами щось станеться, — сказав Буйвітер, — то не буде кому керувати чарівною коробкою. Більше не буде портретів Груна, зрозумів?

Грун кивнув прикипівши очима до нещодавнього знімка. На ньому він красувався в героїчній позі, поклавши одну ногу на купу вбитих тролів.

— Я і ти, і малий друзяка Двіквітки — ми файно ладимо, — сказав він. — А завтра зробимо ще кращіший малюнок, гара?

Він дбайливо загорнув портрет у тролячу шкіру й засунув його в сідельну торбу до решти.

— Здається, працює, — захоплено мовив Двоквіт, коли Грун поїхав уперед, аби розвідати дорогу.

— Авжеж, — сказав Буйвітер. — Що найбільше люблять герої — то це себе.

— А знаєш, ти щораз ліпше пораєшся з образописом.

— Ага.

— То, може, ти захочеш взяти це собі, — Двоквіт простягнув йому малюнок.

— Що це? — спитав Буйвітер.

— Та просто той знімок, який ти зробив у храмі.

Буйвітер із жахом поглянув. Там, обрамлений кількома відблисками мацака, був величезний, огрубілий, заляпаний зіллям та розмитий великий палець.

— У цьому все моє життя, — похнюплено сказав Буйвітер.

— Ти виграла, — сказав Фатум посуваючи через гральний столик купку душ. Присутні боги враз відчули полегкість. — Будуть ще й інші ігри, — додав він.

Панна усміхнулася очам, що були, наче дві діри в усесвіті.

А тоді тільки згинули ліси, залишивши по собі на небокраї хмару пилу, яка розвіялася з леготом. А на пощербленому та зарослому мохом верстовому камені сиділа чорна, обідрана постать. Вона представляла того, кого несправедливо обманюють, кого бояться й жахаються, та водночас того, хто є єдиним другом для злидарів і найкращим лікарем для смертельно поранених.

Смерть, хоч і зовсім не мав очей, спостерігав за зникненням Буйвітра так, що якби Його обличчя могло хоч якось рухатися, то це зійшло б за насупленість. Незважаючи на те, що Смерть завжди був страшенно заклопотаний, Він вирішив, що тепер має улюблене заняття. Щось було в тому чарівникові таке, що дратувало Його безмежно. Він не приходив на призначені зустрічі лише з однієї причини.

«ТИ ЩЕ МЕНІ ПОПАДЕШСЯ, ПАРУБЧЕ», — промовив Смерть, наче грюкнула зачинившись важка кришка труни.