Барва чарів

Зміїна ваба

Він називався Змієгір і здіймався над зеленою долиною майже на півмилі: завбільшки з гору, сірий та весь догори дриґом.

Біля його цоколя було зо два десятки дворів. Угорі він пронизував навислу хмару, елегантно вигинаючись із неї, немовби перевернута труба, й обривався плоскогір’ям на цілих чверть милі в ширину. Там був крихітний ліс, чия зелень нависала аж за край. Стояли будинки. Була навіть малесенька річка, що перевалювалася за край водоспадом, якого так розхльостував вітер, що він досягав землі вже як дощ.

Кілька кроків під плоскогір’ям зяяли численні печери — звичайні на вигляд, грубо видовбані, тож цього свіжого осіннього ранку Змієгір нависав над хмарами, наче велетенський голубник.

А це мало означати, що розмах крила тих «голубів» був мало не вісімдесят ліктів.

— Я так і знав, — сказав Буйвітер. — Ми в сильному чарівному полі.

Двоквіт і Грун пороззиралися по тій маленькій улоговині, у якій вони зробили собі опівденну зупинку, і переглянулися.

Коні тихо паслися на рясній траві край струмка. Поміж кущів пурхали жовті метелики. Пахло чебрецем та гули бджоли. На рожні злегка шкварчали дикі свині.

Грун знизав плечима і продовжив змащувати олією свої біцепси. Вони аж виблискували.

— Як на мене, то все нормально, — сказав він.

— А підкинь-но монету, — мовив Буйвітер.

— Що?

— Ну ж бо, підкинь монету.

— Добре, — відповів Грун. — Якщо тобі від того стане легше.

Він сягнув у свій гаманець і витягнув жменю дрібних монет, які він нахапав у різних королівствах.

Грун обережно вибрав сірий зклотійський чвертьйотник і поклав на фіолетовий ніготь свого великого пальця.

— Обирай, — сказав він. — Лице чи… — подивився на зворотний бік монети й сильно зосередився, — якась риба з ногами.

— Коли буде в повітрі, — відповів Буйвітер. Грун посміхнувся й сіпнув великим пальцем. Йот злетів і завертівся.

— Ребро, — сказав Буйвітер, навіть не дивлячись.

Чари не вмирають. Вони лише згасають.

Ніде на блакитному роздоллі Плаского світу це не було так очевидно, як на тих землях, що стали ареною великих боїв Чарівницьких війн, які точилися невдовзі після Створення. У той час магія у своєму первинному вигляді була широко доступна й завзято використовувалася першими людьми у війні проти богів.

Конкретні причини Чарівницьких війн забулися з плином часу, але філософи Плаского світу погоджуються в тому, що невдовзі після свого створення перші люди небезпідставно розлютилися. Услід за цим почалися великі та полум’яні бої: сонце кружляло по небу, кипіли моря, землю спустошували небачені урагани, дивним чином з’являлися маленькі білі голуби в людському одязі, навіть постала загроза стабільності самого диску (який так і несли космосом чотири велетенські слони верхи на черепасі). Через це Прадавні Всевишні, перед якими схиляються навіть боги, вдалися до жорстких дій. Богів прогнали на висоти, людей переробили набагато меншими, а з землі витягнули велику кількість дикої магії.

Утім, це не розв’язало проблему тих ділянок на Диску, які під час війни зазнали прямого удару заклинань. Чари згасали повільно, тисячоліттями, вивільняючи міріади субастральних часточок, які сильно спотворювали довколишню дійсність…

Буйвітер, Двоквіт і Грун дивилися на монету.

— Отже, ребро, — сказав Грун. — Ну, ти ж чарівник. То й що?

— Я не роблю… таких чарів.

— Тобто не вмієш.

Буйвітер змовчав, бо то було правдою.

— Спробуй ще раз, — запропонував натомість.

Грун вийняв жменю монет.

Перші дві приземлилися як зазвичай. Так само й четверта. Третя впала на ребро й так зависла. П’ята перетворилася на маленьку жовту гусінь і поповзла геть. Шоста на найвищій точці польоту видала різке «тиньк!» і зникла.

За мить почувся короткий ляскіт грози.

— Гей, та була срібна! — вигукнув підводячись Грун і почав вдивлятися вгору. — Ану верни її!

— Я не знаю, куди вона поділася, — втомлено відповів Буйвітер. — Можливо, ще летить далі. У всякому разі ті, які я підкинув нині вранці, не вернулися досі.

Грун ще вдивлявся в небо.

— Що? — озвався Двоквіт.

Буйвітер зітхнув. Він саме цього й боявся.

— Ми забрели в зону з високим рівнем чарів, — сказав Буйвітер. — І не питай мене як. Колись тут, напевно, утворилося надзвичайно потужне магічне поле, а ми тепер відчуваємо наслідки.

— Точно, — сказав кущ, який проходив повз.

Грун різко опустив голову.

— Тобто це одне з таких місць? — спитав він. — То вибираймося звідси!

— Правильно, — погодився Буйвітер. — Якщо підемо по своїх слідах, то, може, нам це й удасться. Можна зупинятися приблизно через кожну милю й підкидати монету.

Він швидко встав і почав збирати речі у свої сакви.

— Що? — сказав Двоквіт.

Буйвітер спинився.

— Слухай, — різко мовив він. — Просто не сперечайся. Гайда.

— Але ж усе ніби нормально, — промовив Двоквіт. — Просто тут трохи мало ознак життя та й усе…

— Так, — сказав Буйвітер. — Хіба ж не дивно? Ходімо!

Високо над ними почувся якийсь шум, наче по мокрому камені ляснули шкіряним паском. Над головою Буйвітра промайнуло щось прозоре й невиразне, здійняло кушпелу попелу від вогню, а свиняча тушка злетіла з рожна і стрімко понеслася в небо.

Вона накренилася, щоб не зіткнутися зі скупченням дерев, далі вирівнялася, з риком покружляла й подалася в доцентровому напрямку залишаючи за собою слід із крапель гарячого смальцю.

— Що тепер вони роблять? — спитав старий.

Діва глянула в магічну кулю.

— Швидко рухаються докрайово, — відповіла вона. — Крім того, той ящик на ніжках досі в них.

Старий видав смішок, дивний тривожний звук для цього запиленого темного склепу.

— Груша премудра, — сказав він. — Дивовижно. Гадаю, вона буде наша. Будь ласка, простеж за цим, дорогенька… доки вони ще в межах твоєї сили, мабуть.

— Мовчи! Бо…

— Бо що, Ліссо? — промовив старий (у слабкому світлі видавалося щось чудернацьке в тому, як він розвалився в кам’яному кріслі). — Якось ти вже вбила мене, пам’ятаєш?

Вона пирхнула й підвелась, презирливо відкидаючи назад своє волосся — руде, з золотими переливами. Настоячи Лісса Змієкуп мала абсолютно приголомшливий вигляд. До того ж вона була майже гола, якщо не брати до уваги кілька клаптиків найлегшої кольчуги і верхових веселкових чобітків із драконячої шкіри. З одного чобота, неначе спис, стирчав довгий батіг, покритий маленькими сталевими шипами.

— Моєї сили цілком вистачить, аби впоратися з ними.

Невиразна постать кивнула, або принаймні хитнулась.

— Ти постійно це кажеш, — кинув він.

Лісса фиркнула й покрокувала зі зали.

Її батько навіть не глянув їй у слід. Однією з причин цього, звісно, стало те, що він умер три місяці тому і його очі були не в найкращому стані. А ще, оскільки був чарівником — нехай і мертвим — п’ятнадцятого рівня, то його зорові нерви призвичаїлися бачити інші, далекі від реальності рівні та виміри, і тому не дуже здатні спостерігати за звичним життям. (За життя їх описували як восьмигранні й дуже схожі на комашині.) Крім того, доки він перебував у вузькому просторі поміж світом живих і темним світом тіней, що належав Смерті, то міг сам простежувати весь Причинно-наслідковий зв’язок. Саме тому, попри слабку надію, що цього разу його паскудна донька таки знайде собі смерть, старий не звернув свої могутні сили на докладніше вивчення трьох мандрівників, які саме відчайдушно кивали п’ятами з його володінь.

За кілька сотень кроків звідти в супроводі півдесятка вершників Лісса в дивному настрої спускалася стоптаними сходами, що вели в серце Змієгора. Чи то і справді випала нагода? Можливо, це шлях, аби вийти з глухого кута, ключ до трону Змієгора. Безсумнівно, він по праву належить їй, але за звичаєм лише чоловік може правити цим замком. Це дратувало Ліссу, а коли вона злилась, то Сила дужчала і дракони виходили особливо великими та гидкими.

Якби вона мала чоловіка, усе було б інакше. Якогось би високого міцного легеня, але й щоб клепки трохи бракувало. Щоб без зайвих роздумів виконував усе, що йому скажуть.

Здоровило з тієї трійці, що втікала з драконячих земель, якраз підійшов би. А якщо раптом виявиться, що ні, то дракони завжди голодні і їх постійно треба годувати. Вона простежить, аби вони були злими.

У будь-якому разі злішими, ніж завжди.

Сходинки проходили під кам’яною аркою й закінчувалися вузьким виступом біля вершечка величезної печери, де вмостилися крилаті змії.

Сонячні промені з численних отворів у стінах хрест-навхрест перетинали запорошений морок, неначе бурштинове пруття, що ховало в собі мільйони золотих комашок. Удолині виднівся лише легкий туман. А вгорі…

Пішохідні кільця починалися біля самісінької голови Лісси, так близько, що вона легко могла доторкнутися до них. Тисячі їх розтягнулися по перевернутих акрах склепіння печери. Двом десяткам каменярів знадобилося майже два десятки років, аби забити всі ці гаки; вони повисали на вже зроблених і длубали наступні. Але це були дитячі забавки, як порівняти з вісімдесятьма вісьмома масивними кільцями, які гроном звисали на верхівці бані. Ще п’ятдесят були втрачені давним-давно, ще коли загін мокрих від поту рабів (а в перші дні Сили рабів було предостатньо) підвішував їх туди. Важелезні кільця звалилися у провалля, забравши зі собою нещасних робітників.

Але вісімдесят вісім усе ж були встановлені — здоровенні, мов бугаї, іржаві, мов кров. Від них дракони вже відчувають присутність Лісси. Повітря навколо печери розсікається вісімдесятьма вісьмома парами крил, що розгортаються, неначе складна головоломка. На Ліссу зиркають величезні голови зі зеленими, багатогранними очима. Звірі й досі були майже прозорі. Доки чоловіки коло неї дістають гакоботи з полиць, Лісса зосереджується на викінченому зоровому образі й у тому оточенні затхлого повітря дракони стають повністю видимі, бронзова луска тьмяно відбиває сонячні промені. У голові аж тьохкає, але тепер, коли Сила вже виливається легко, вона може трохи розслабитися й подумати про щось інше.

Вона також нап’ялює свої гакоботи, граційно виконує переворот колесом і гачки, ледь дзенькнувши, зачіпляються за пару пішохідних кілець на стелі.

Але тепер це підлога. Світ змінився. Лісса стоїть на краю глибокої чаші, чи то кратера, устеленої малими кільцями, а по них похитуючись, наче маятники, рухаються драконники. У центрі чаші серед стада чекають їхні величезні верхові тварини. Угорі видніються далекі скелі, що становлять підлогу печери, знебарвлені столітніми відкладаннями драконячого посліду.

Легкими ковзкими рухами, які стали другою вдачею Лісси, вона прямує до власного дракона, Лейоліта. Він обертає до неї свою конячу морду, його борода масна від смальцю. «То було дуже смачно», — промовляє дракон у думках Лісси.

— Здається, я не дозволяла самостійних польотів? — різко відповіла Лісса.

«Я зголоднів, Ліссо.»

— Приборкай свій голод. Скоро будуть коні на обід.

«Віжки застрягають між зубами. Є якісь вояки? Нам смакують вояки.»

Лісса звішується драбиною і приземляється на Лейоліта, обхоплюючи ногами його шкіряну шию.

— Воїн мій. Пара інших дістанеться вам. Один із них, схоже, якийсь чарівник, — заохотливо каже вона.

«Ох, ти ж знаєш, як із тими чарівниками буває. Півгодини — і хочеться ще одного», — бурчить дракон.

Він розправляє крила й шугає вниз.

— Вони наздоганяють! — заволав Буйвітер. Він ще нижче пригнувся до шиї коня й застогнав. Двоквіт намагався не відставати і водночас вертів головою за летючими чудовиськами.

— Ти не розумієш! — відповів турист, перекрикуючи неймовірний шум крил. — Усе своє життя я мріяв побачити драконів!

— Зісередини? — вигукнув Буйвітер. — Стули пельку й тікай!

Він шмагнув коня віжками й утупився в ліс попереду, намагаючись силою волі притягнути його ближче. Під тими деревами вони б були в безпеці. Крізь них жоден дракон не пролетить… Буйвітер почув лопотіння крил, а тоді навколо нього зімкнулися тіні. Він інстинктивно крутнувся в сідлі й відчув пекучий, дикий біль, бо щось гостре дряпонуло його по плечах.

Позад нього закричав Грун, але звучало це більш як крик люті, аніж болю. Варвар скочив у верес і витягнув чорного меча Крінґа. Він почав розмахувати ним, щойно дракон розвернувся для наступного низького прольоту.

— Я не потерплю цього від жодної сучої ящірки! — заревів він.

Буйвітер нахилився і схопив поводи Двоквіта.

— Гайда, — прошипів чарівник.

— Але ж… дракони… — промовив Двоквіт, як зачарований.

— Та грець із тими… — почав чарівник і завмер.

Ще один дракон відділився від цяток, що кружляли над головами, і попрямував у напрямку до них. Буйвітер відпустив Двоквітового коня, міцно вилаявся й погнав свого скакуна до дерев, сам. Він не обернувся на раптову колотнечу позаду нього, а коли над ним промайнула тінь, просто щось тихо пробурмотів та ще глибше зарився в конячу гриву.

А далі замість пекучого пронизливого болю, якого чарівник очікував, дістав низку дошкульних ударів, оскільки його нажаханий кінь залетів під покрив лісу. Буйвітер намагався втриматись, але чергова низька гілка, міцніша за інші, вибила його зі сідла. Останнє, що він чув, перш ніж зімкнулися голубі вогні непритомності, був пронизливий крик розчарування рептилії та мотлошення кігтями верховіття дерев.

Коли чарівник отямився, дракон дивився на нього; принаймні дивився в його напрямку. Буйвітер застогнав і спробував лопатками вкопатися в мох, та аж охнув, коли його раптово пронизав біль.

Крізь пелену болю і страху він знову глянув на дракона.

Звірюка висіла на гілляці великого всохлого дуба за кількасот стіп від нього. Її бронзово-золотисті крила щільно облягали навколо тіла, але подовгувата коняча голова на дивовижно чіпкій шиї вертілась на всі боки. Вона уважно оглядала ліс.

До всього, дракон був напівпрозорий. Хоч сонце відблискувало від його луски, Буйвітер міг чітко прогледіти обриси гілок за ним. На одній із них сидів чоловік, карликовий проти тієї тварюки. Він був голий, якщо не враховувати високі чоботи, невелику шкіряну сумку на паху та гребенястого шолома. Чоловік ліниво помахував із боку в бік коротким мечем і поглядав по кронах дерев так, ніби виконував занудне й безглузде завдання.

По нозі чарівника заповзято почала видряпуватись якась кузька.

Буйвітер міркував, чи сильно може нашкодити напівпрозорий дракон. Може, він вб’є його лише наполовину? Чарівник вирішив, що не варто залишатись і це з’ясовувати.

Рухаючись за допомогою п’ят, кінчиків пальців і плечових м’язів, Буйвітер відповзав, аж доки листя не сховало дуб та тих, хто його займав. Далі він схопився на ноги й чкурнув поміж дерев.

Не перебираючи дорогою, без харчів, без коня. Але доки ноги цілі, можна було бігти. Папороть та ожина хльоскали його, але він зовсім не відчував цього.

Коли відстань між ним і драконом сягнула близько милі, Буйвітер зупинився та звалився на дерево. А воно раптом заговорило до нього.

— Агов, — обізвалося дерево.

Зі жахом від того, що зараз побачить, Буйвітер повів очима вгору. Він намагався зупинитися на спогляданні кори й листя, але цікавість перемогла. У підсумку він зупинився на чорному мечі, що стирчав прямо з гілляки над головою Буйвітра.

— Не стовбич там, — сказав меч (таким голосом, наче вели пальцем по вінцю великого порожнього келиха для вина). — Витягни мене.

— Що? — перепитав Буйвітер, досі важко дихаючи.

— Витягни мене, — повторив Крінґ. — Або мені світить провести наступний мільйон років у покладах вугілля. Я вже розказував про час, коли мене викинули в озеро…

— Що сталося з рештою? — спитав Буйвітер, досі судомно чіпляючись за дерево.

— О, та їх дракони схопили. І коней. І той ящик. Мене також, але Грун випустив мене з рук. Пощастило тобі.

— Ну… — почав було Буйвітер, але Крінґ не звернув на нього увагу.

— Гадаю, тобі не терпиться врятувати їх, — додав він.

— Ну, так…

— Якщо ти мене витягнеш, то одразу й вирушимо.

Буйвітер скоса глянув на меч. До цього часу думка про рятувальну спробу була десь так далеко у глибині його свідомості, що якщо деякі провідні гіпотези про природу та форму багатовимірної пластовості всесвіту правдиві, то вона лежала просто на поверхні; але чарівний меч був цінною річчю…

І то була би довга дорога додому, хоч де б це було…

Чарівник видряпався на дерево та поволеньки посунувся гілкою. Крінґ доволі глибоко застряг у дереві. Буйвітер схопився за руків’я й потягнув так, що аж в очах засвітилося.

— Спробуй ще раз, — підбадьорив меч.

Буйвітер застогнав і заскреготав зубами.

— Могло би бути й гірше, — сказав Крінґ. — Могло бути ковадло.

— Авжеж, — прошипів чарівник, переймаючись майбутнім свого паху.

— У мене багатовимірний досвід існування, — сказав меч.

— Ге?

— Знаєш, у мене було багато імен.

— Пречудово, — сказав Буйвітер і похитнувся, бо клинок вислизнув на волю. Він був напрочуд легкий.

Спустившись на землю, чарівник вирішив висловити все й одразу.

— Я дуже сумніваюся, що варто братися за порятунок, — сказав він. — Краще нам повернутися до міста. Набрати пошуковий гурт.

— Дракони попрямували доцентрово, — озвався Крінґ. — Пропоную почати з он того, що сидить на дереві.

— Вибачай, але…

— Ти не можеш кинути їх напризволяще!

Буйвітер здивувався.

— Не можу?

— Ні. Не можеш. Послухай, буду відвертим. Я працював із кращим матеріялом, ніж ти, але тут нема з чого вибирати. Або так, або… Тобі доводилося проводити мільйон років у покладах вугілля?

— Слухай, я…

— Тому, якщо не припиниш сперечатися, то я відрубаю тобі голову.

Перед очима Буйвітра його власна рука піднялась, аж доки мерехтливе лезо опинилося на палець від його горла. Він спробував розтиснути пальці. Але не зміг.

— Я не вмію бути героєм! — скрикнув Буйвітер.

— Пропоную тебе навчити.

Бронзовий Псефа видав глибокий гортанний звук.

Драконник К!сдра нахилився уперед і глянув скоса на галявину внизу.

— Я його бачу, — сказав він. К!сдра з легкістю спустився від гілки до гілки й, нечутно приземлившись на густій траві, вийняв меча. Він пильно подивився на чоловіка, котрий наближався та очевидно не мав жодного бажання покидати укриття дерев. У нього була зброя, і драконник із цікавістю спостерігав, як чоловік дивно тримав меча перед собою на відстані витягнутої руки, немовби соромився бути поміченим разом із ним.

Так чарівник шкандибав у його напрямку. К!сдра зважив власного меча і широко вишкірився. Тоді стрибнув.

Пізніше про цей бій він пам’ятав лиш дві речі. Пригадував неймовірну звинність, з якою чарівниковий меч викрутився і спіймав його власний клинок таким ударом, котрий вибив зброю йому з рук. Інша річ — і це було, як він стверджував, саме те, що привело до його поразки — чарівник прикривав очі однією рукою.

К!сдра стрибнув назад, аби уникнути ще одного випаду, й повалився на землю. Псефа загарчав, розгорнув крила і злетів із дерева.

За мить чарівник стояв над ним і кричав:

— Скажи йому, якщо воно мене попече, я дам мечу волю. Я зроблю це. Я дам йому волю! Так і скажи!

Кінчик чорного меча висів над горлом К!сдри, та дивним було те, що чарівник безперечно боровся з ним, і схоже, що той собі наспівував.

— Псефо! — гукнув К!сдра.

Дракон невдоволено заревів, але вийшов із польоту, у котрому міг позбавити Буйвітра голови, і повільно повернувся на дерево.

— Говори! — кричав Буйвітер.

К!сдра покосився на нього на відстані леза меча.

— Що ти хочеш, аби я сказав? — запитав він.

— Що?

— Питаю, що ти хочеш, аби я сказав?

— Де мої друзі? Маю на увазі варвара й коротуна.

— Гадаю, що їх забрали до Змієгора.

Буйвітер відчайдушно смикнув меча, стримуючи його, намагався закрити свій розум для кровожерливого гудіння Крінґа.

— Змієгір. Він один. Це Дім драконів.

— То я гадаю, ти чекав, аби забрати й мене туди, га?

К!сдра мимоволі ковтнув повітря, коли кінчик меча видобув краплинку крові з його борлака.

— Не хочете, аби люди знали, що у вас тут є дракони, та? — гаркнув Буйвітер.

Драконник так забувся, що кивнув, і бракнуло лише дрібку, аби перерізав собі горло.

Буйвітер відчайдушно роззирнувся і зрозумів, що цю лінію йому доведеться продовжувати.

— Ну добре, — сказав він так незагрозливо, як лиш спромігся. — Ти ж мав відвезти мене до того Змієгора, правда?

— Я мав привезти тебе мертвим, — похмуро пробурмотів К!сдра.

Буйвітер поглянув на нього згори донизу й повільно розплився в усмішці. Його рот роззявився широко, маніякально та зовсім не весело, то була та усмішка, котру зазвичай супроводжують маленькі птахи, що живуть біля рік та виколупують залишки їжі з зубів.

— Доведеться привезти живим, — мовив Буйвітер. — Якщо вже говорити про кого-небудь мертвого, пам’ятай, котрий меч у чиїй руці.

— Якщо ти вб’єш мене, нічого не завадить Псефі натомість убити тебе, — крикнув драконник, лежачи на землі.

— То я робитиму інакше, відрубуватиму шматочки, — погодився чарівник. Він знову випробував дію усмішки.

— Ой, ну гаразд, — похнюпившись мовив К!сдра. — Гадаєш, у мене є уява?

Він вивернувся з-попід меча й помахав дракону, котрий знову здійнявся й полетів до них. Буйвітер сковтнув.

— То ми поїдемо на ньому? — сказав він. К!сдра зневажливо поглянув на нього, кінчик Крінґа був усе ще біля його шиї.

— Як іще дістатися Змієгора?

— Не знаю, — мовив Буйвітер. — А як іще?

— Я маю на увазі, що іншого шляху нема. Або так, або ніяк.

Буйвітер знову подивився на дракона попереду. Він виразно бачив крізь нього поламану траву, на котрій той лежав, але, обережно торкнувшись луски, що була лиш золотим відблиском у повітрі, вона видалася достатньо твердою. Йому здавалося, що дракони повинні або повністю існувати, або не існувати взагалі. Дракон, котрий існував наполовину — гірше за будь-які крайнощі.

— Не знав, що дракони бувають прозорі, — сказав він.

К!сдра знизав плечима.

— Справді? — промовив.

Він неоковирно заплигнув на дракона, бо Буйвітер учепився йому за пояс. Невдало вмостившись, чарівник побілілими від зусилля пальцями вчепився у зручний шматок упряжі й легенько тицьнув К!сдру мечем.

— Ти коли-небудь раніше літав? — сказав драконник, не обертаючись.

— Не отак, ні.

— Хочеш смоктульку?

Буйвітер витріщився на потилицю цього чоловіка, а тоді вниз — на сумку запропонованих йому жовтих і червоних цукерок.

— Це обов’язково? — запитав він.

— Такий звичай, — мовив К!сдра. — Пригощайся.

Дракон піднявся, зробив кілька важких кроків галявиною і здійнявся в повітря.

Буйвітру інколи снилися жахіття про те, що він балансує на верхівці якогось невидимого, неймовірно високого місця і бачить унизу блакитний, укритий хмарами пейзаж, котрий віддаляється (зазвичай від цього чарівник прокидався з пітними щиколотками; і хвилювався б навіть більше, якби знав, що то жахіття не було, як він гадав, звичайним пласкосвітним запамороченням. Це була зворотна пам’ять про подію в його майбутньому, таку страхітливу, що створила відголоски жаху крізь усе його життя).

То була не та подія, але підготовка до неї. Псефа видирався у повітря кількома карколомними для вершників стрибками. Ув останньому стрибку його широкі крила з ляскотом розправилися, аж затремтіли найближчі дерева. Тоді земля зникла, віддаляючись кількома обережними, але різкими рухами. Псефа здіймався неочікувано ґраційно, післяобіднє сонце відбивалося від крил, які й досі були тільки золотою плівкою. Буйвітер собі ж на шкоду поглянув донизу і зрозумів, що дивиться крізь дракона на верхівки дерев удолині. Далеко під ним. Від цього видовища йому прихопило живіт.

Заплющити очі теж не було найкращою думкою, бо давало його уяві повну владу. Він зупинився на тому, що витріщався у серединну точку, де болото та ліс поєднувались і за ними можна було спостерігати майже мимохідь.

Зірвався вітер. К!сдра напівобернувся й крикнув:

— Оце — Змієгір!

Буйвітер повільно повернув голову, пересвідчуючись, що Крінґ спокійно лежить на спині дракона. Його засльозені очі побачили чудернацько перевернуту гору, що здіймалася понад глибокою лісовою долиною, немов слухова трубка з вуха. Навіть із цієї відстані він міг розрізнити слабке октаринове сяйво в повітрі, котре, найімовірніше, вказувало на присутність постійної чарівної аури у щонайменше — аж дух перехопило — декілька міліПраймів. Щонайменше!

— О, ні, — вимовив він.

Навіть дивитися униз було кращим за це. Чарівник швидко відвів погляд, але зрозумів, що більше не бачить землю крізь дракона. Доки вони широким колом наближалися до Змієгора, тварина набувала щораз більшої виразності, немовби її тіло заповнювалося золотим туманом. Доки вони досягли замку, дракон вже був вельми реальним і шалено розмахував крилами у польоті.

Буйвітрові здалося, що він бачить у повітрі невиразну смугу, немов щось із гори простягнулось і торкнулося цього створіння. Було дивне відчуття, що дракона робили більш справжнім.

Перед ним Змієгір перетворився із далекої іграшки на декілька мільярдів тонн каменюк, що тримаються між небом і землею. Буйвітер бачив там невеликі поля, ліси й озеро, а з озера витікала річка й спадала за край...

Він зробив дурницю, що послідкував очима за ниточкою пінистої води, але саме вчасно відсахнувся.

Широке плато перевернутої гори наближалося. Дракон навіть не сповільнився. Коли гора вже нависала над Буйвітром, немов найбільша у Всесвіті мухобійка, він помітив вхід у печеру. Псефа шугнув туди, його плечові м’язи працювали, мов механізми.

Пітьма охопила чарівника й він скрикнув. Повз промайнули скелі, розмиті через високу швидкість. Тоді дракон знову вилетів на відкритий простір.

То була середина печери, але більшої, ніж узагалі могла бути будь-яка печера. Дракон, ширяючи по її безмежній пустці, здавався лише золотавою мухою в бенкетній залі.

Там були й інші дракони — золоті, срібні, чорні, білі, — що розбивали осяяне сонцем повітря, виконуючи якісь свої справи, чи просто сиділи на кам’яних виступах. Високо під склепінчастим дахом печери ще десятки їх звисали з велетенських кілець, тримаючи по-кажанячому складені крила. Там були й люди. У Буйвітера пересохло в горлянці: вони ходили по тій роздолій стелі, немов мухи.

Тоді він зауважив тисячі маленьких кілець, котрими була всіяна стеля. Декілька перевернутих людей з цікавістю спостерігали за польотом Псефи. Буйвітер знову сковтнув. Він і близько не мав гадки, що робити далі.

— Ну? — пошепки спитав він. — Маєш пропозиції?

— Ясна річ, треба нападати, — зневажливо кинув Крінґ.

— І чому я про це сам не подумав? — відповів Буйвітер. — Може, тому, що всі вони мають арбалети?

— Ти пораженець.

— Пораженець? Та це тому, що я зазнаю тут поразки!

— Ти сам собі найбільший ворог, Буйвітре, — мовив меч.

Буйвітер поглянув на чоловіків, які шкірилися угорі.

— Закладемося? — насилу промовив він.

Крінґ не встиг відповісти, як Псефа подався назад у повітрі й зупинився на одному з великих кілець, котре загрозливо затряслось.

— Бажаєш померти зараз чи спершу здасися у полон? — спокійно запитав К!сдра.

До кільця звідусіль наближалися чоловіки, погойдуючись під час ходьби, адже їхні чоботи зачіплялися за кільця на стелі. Такі ж чоботи лежали ще на стійці, що висіла на маленькій платформі збоку від великого кільця. Буйвітер не встиг і оком кліпнути, як драконник зістрибнув зі спини тварини на платформу і вже стояв, кепкуючи з чарівникової розгубленості.

Почувся короткий чіткий звук ладування декількох арбалетів. Буйвітер поглянув на кількість незворушних, перевернутих догори дриґом облич. Модні смаки драконячого народу не сягали далі шкіряної збруї, всипаної бронзовими орнаментами. Ножі та піхви для мечів носили догори дриґом. Ті, хто не носив шолома, дозволяли своєму волоссю вільно спадати, тож воно рухалося, мов ті водорості у вентиляції попід дахом. Між них було декілька жінок. Перевернутість робила з їх анатомією дивні речі. Буйвітер витріщався без упину.

— Здавайся, — знову сказав К!сдра.

Буйвітер розтулив рота, щоби саме так і зробити. Крінґ прогудів попередження, а рукою Буйвітра пронеслися хвилі страхітливого болю.

— Ніколи, — пропищав він. Біль зник.

— Звичайно ж, він не здасться! — прогримів могутній голос позаду. — Він же герой, чи не так?

Буйвітер повернувся й побачив пару волохатих ніздрів. Вони належали кремезному молодику, котрий безтурботно звисав зі стелі у своїх чоботях.

— Як звуть тебе, герою? — мовив чоловік. — Аби ми знали, кого потім спом’янути.

Чарівник відчув нестримний біль у руці.

— Й-я Буйвітер із Анха, — ледь видихнув він.

— А я — Ліо!рт Володар Драконів, — промовив чоловік, вимовляючи своє ім’я з чітким гортанним клацанням, котре, на думку Буйвітра, було своєрідним розділовим знаком. — Ти прийшов, аби викликати мене на смертельний двобій.

— Та ні, я не...

— Помиляєшся. К!сдро, допоможи нашому герою вдягнути пару гакоботів. Він певно не може дочекатися початку двобою.

— Ні. Слухайте, я тільки прийшов сюди в пошуках своїх друзів. Я певен, що немає... — почав Буйвітер, коли драконник рішуче провів його до платформи, штовхнув на стілець і почав надягав йому на ноги гакоботи.

— Швидше, К!сдро. Не можна затримувати зустріч нашого героя з його долею, — сказав Ліо!рт.

— Слухайте, гадаю, мої друзі тут загалом щасливі, тож якби ви мене просто… Ну, десь мене спустили...

— Скоро ти побачишся зі своїми друзями, — безтурботно мовив володар драконів. — Якщо ти релігійний, звісно ж. Увійшовши до Змієгора, ніхто його вже не покидає. Ну, хіба що в непрямому значенні. Покажи йому, як дістатися кілець, К!сдро.

— Дивись, у що ти мене вплутав! — прошипів Буйвітер.

Крінґ почав вібрувати в його руці.

— Пам’ятай, що я — чарівний меч, — прогудів той.

— Спробуй таке забути.

— Лізь по драбині й хапай кільце, — сказав дракон ник. — Тоді підіймай ноги, щоби гаки зачепилися.

Він допоміг чарівникові, котрий щосили опирався, вилізти вгору, аж той вже нарешті висів догори ногами, із заправленою в штани мантією і Крінґом в одній руці. З цього кута драконячий люд мав доволі непоганий вигляд, але не самі дракони, що нависали зі своїх сидінь над рештою, немовби велетенські ґорґулі. Їхні очі світилися цікавістю.

— Прошу уваги, — мовив Ліо!рт. Драконник подав йому щось довге, загорнуте в червоний шовк.

— Битимемось до смерті, — сказав він. — Твоєї.

— Але, гадаю, якщо я переможу, то здобуду свободу? — озвався Буйвітер без особливої надії.

Ліо!рт дав знак драконникам, що зібралися тут, кивком голови.

— Не будь наївним, — промовив.

Буйвітер глибоко вдихнув.

— Мабуть, мені слід тебе попередити, — сказав він, а голос його майже не тремтів, — що це чарівний меч.

Ліо!рт дозволив покриттю з червоного шовку впасти у пітьму й відкрити очам лезо, чорне, мов смола. На його поверхні сяяли руни.

— Який збіг, — сказав він і зробив випад.

Буйвітер скам’янів од страху, та його рука полетіла вперед за Крінґом. Мечі зустрілись у вибуху октаринового світла.

Ліо!рт відхилився назад, очі його звузились. Крінґ оминув захист і, хоча меч володаря драконів стрибнув, аби прийняти на себе більшість ударної сили, результатом стала тонка червона лінія на грудях його власника.

Із риком нападник подався до чарівника, дзенькаючи чоботями по кільцях. Мечі знову зустрілися у ще одному потужному розряді магії, а Ліо!рт у той же час опустив свою іншу руку на голову Буйвітра і завдав йому такий сильний удар, що одна нога небораки висмикнулася з кільця й забовталась у повітрі.

Буйвітер знав, що він, мабуть, найгірший чарівник у Пласкому світі, бо знав лиш одне закляття; та все одно він був чарівником, а тому за невблаганними законами магії це означало, що у випадку його кінця за ним би мав прийти сам Смерть (замість відправляти когось із безлічі своїх слуг, як воно зазвичай буває). Саме тому, коли усміхнений Ліо!рт відхилився й упівоберта заніс меча, час поплив.

У Буйвітрових очах світ раптом замерехтів октариновим світлом, ще й з фіолетовим відтінком, оскільки фотони вдарялись у раптово посталу чарівну ауру. Усередині неї володар драконів був наче похмуро забарвлена статуя, а його меч рухався крізь сяйво повільно, мов равлик.

Біля Ліо!рта була ще одна постать, видима лиш тим, хто здатен бачити додаткові чотири виміри чарів. Вона була висока, худа, темна і на тлі раптової морозно-зоряної ночі вона замахнулася косою надзвичайної гостроти...

Буйвітер пригнувся. Лезо холодно свиснуло у повітрі повз його голову й легко увійшло в камінь печерної стелі. Смерть викрикнув лайку своїм холодним замогильним голосом. Усе зникло. Те, що здавалося реальністю в Пласкому світі, відновилося з гучним звуком. Ліо!рт роззявив рота, дивуючись неймовірній швидкості, з якою Буйвітер ухилився від його смертельного удару, і як з відчайдушністю, доступною лиш до краю нажаханим особам, той розпрямився, мов змія, і стрибнув крізь простір між ними. Він ухопив обома долонями руку володаря драконів, у котрій був меч, і вивернув її.

Саме цієї миті те одне кільце Буйвітра, що вже й так було перевантажене, із неприємним металевим звуком вислизнуло з каменю.

Шалено гойднувшись, чарівник пірнув униз і повис над смертю, що загрожувала потрощити всі кістки. Він так сильно стиснув руку володаря драконів, що той аж скрикнув.

Ліо!рт поглянув угору на свої ноги. Крихти каменю падали зі стелі навколо гаків, де були закріплені кільця.

— Відпусти, хай тобі грець. — закричав він. — Бо ми обидва загинемо!

Буйвітер промовчав. Він зосередився на тому, щоби не відпустити руку і відганяти надокучливі думки із зображенням тієї долі, котра чекала його на каменях унизу.

— Застрельте його! — заревів Ліо!рт.

Бічним зором Буйвітер помітив декілька арбалетів, наставлених на нього. Ліо!рт обрав цю мить для удару і кулак вільної руки вгатив перснями по пальцях Буйвітра.

Той відпустив.

Двоквіт схопився за ґрати й підтягнувся.

— Щось бачиш? — спитав Грун десь під його ногами.

— Лише хмари.

Грун опустив його і присів на край одного з дерев’яних ліжок, які були єдиним умеблюванням цієї камери.

— От прокляття, — сказав він.

— Не впадай у відчай, — мовив на те Двоквіт.

— Я й не впадаю.

— Мабуть, це лише якесь непорозуміння. Гадаю, нас скоро відпустять. Вони здаються доволі цивілізованими.

Грун втупився в нього з-під густих брів. Він хотів щось сказати, але потім передумав. Натомість зітхнув.

— А коли повернемось, зможемо похвалитися тим, що бачили драконів, — продовжив Двоквіт. — Як тобі таке, га?

— Драконів не буває, — рішуче сказав Грун. — Кодіс із Химерії вбив останнього двісті років тому. Я не знаю, що ми бачили, але точно не драконів.

— Але вони несли нас у повітрі! Тут їх мають бути сотні…

— Це, напевно, просто магія, — зневажливо сказав Грун.

— Ну, вони були схожі на драконів, — сказав Двоквіт із нотками непокори в голосі. — Я завжди мріяв побачити драконів, ще відколи був хлопчаком. Драконів, які літають небом, видихають полум’я...

— Вони колись повзали по болотах та в таких подібних місцях, і все, що вони видихали, це сморід, — сказав Грун, лягаючи на ліжко. — І великими аж такими не були. Збирали хмиз.

— Я чув, вони любили збирати скарби, — озвався Двоквіт.

— І хмиз. Гей, — додав Грун оживившись, — ти зауважив усі ці кімнати, через які нас вели? На мене вони справили враження. Безліч добротних речей, плюс деякі з цих гобеленів певно вартують цілий статок.

Він задумливо почухав підборіддя з таким звуком, наче дикобраз пробирався через дрік.

— Що буде далі? — спитав Двоквіт.

Грун подлубався у вусі й байдуже оцінив результат.

— Ну, — відповів він, — напевно, за хвилину двері відчиняться й мене потягнуть на якусь храмову арену, де я битимусь, можливо, з парою велетенських павуків і двометровим рабом із джунґлів Клачу, а потім урятую від жертовника якусь принцесу, а тоді переб’ю кількох вартових, чи хто там буде, а відтак та дівчина покаже мені таємний вихід із цього палацу, ми викрадемо пару коней і втечемо зі скарбами.

Грун задер голову, поклавши її на руки, дивився на стелю й собі посвистував.

— Аж стільки всього? — спитав Двоквіт.

— Зазвичай.

Двоквіт сів на своє ліжко і спробував поміркувати. Це ніяк не вдавалося, бо всі його думки були забиті драконами.

Дракони!

Ще з двох років Двоквіта полонило зображення полум’яного чудовиська з «Книги октаринових казок». Його сестра якось сказала, що таких насправді не буває, і те гірке розчарування закарбувалося в спогадах на все життя. Він тоді подумав, що коли у світі немає таких прекрасних створінь, то цей світ і половини себе не вартий. А пізніше Двоквіт став учнем завідувача клієнтурою Дев’ятьочеретина, який своїм похмурим світосприйняттям був цілковитою протилежністю драконам, та й на мрії часу не вистачало.

Але з цими драконами було щось не те. Як порівняти з його баченням, то вони здавалися занадто малими і гладкими. Дракони ж мають бути великі, зелені, незвичайного вигляду, з кігтями, і видихати вогонь... Великі, зелені і з гострими... Нараз кутиком ока Двоквіт зауважив якийсь рух, десь у дальньому, темному закутку їхньої в’язниці. Коли обернув голову — усе зникло, хоча йому і причувся якийсь невиразний звук, наче кігті по каменю шкрябонули.

— Груне, — промовив Двоквіт.

З іншого ліжка долинуло хропіння.

Двоквіт крадькома підійшов до того кутка й почав обережно розглядати каміння, на випадок, якби там виявилася таємна панель. У ту ж мить двері різко відчинилися і глухо стукнулися об стіну. Крізь них завалилося з півдесятка охоронців, які розсипалися по всій камері й опустилися на одне коліно. Їхня зброя націлилася винятково на одного Груна. Коли Двоквіт згадав про це пізніше, то відчув себе ображеним.

Грун хропів.

У приміщення чітким кроком увійшла жінка. Небагато жінок уміють карбувати крок, але ця зуміла. Вона глянула упівока на Двоквіта, якби на якийсь предмет меблів, а тоді подивилася на чоловіка на ліжку.

На ній була така ж шкіряна збруя, як і на тих драконячих вершниках, однак набагато коротша. Це та ще пишна грива золотисто-рудого волосся, що спадало аж до пояса, було її єдиною поступкою тому, що навіть на Диску вважалося за пристойність. А ще на її обличчі була задума.

Грун видав якесь булькання, перевернувся і спав далі.

Обережним рухом, немовби то був інструмент надзвичайної крихкості, жінка дістала з-за свого паска тонкий чорний кинджал і спрямувала ним прямий удар вниз.

Клинок не пройшов ще й половини траєкторії, як права рука Груна зірвалася з місця так швидко, ніби миттєво перенеслася між двома точками простору, минаючи опір повітря між ними. З глухим ляскотом вона зімкнулася на жіночому зап’ясті. Друга ж рука гарячково потяглася до меча, якого чомусь не було... Грун прокинувся.

— Гмх? — видав він, з похмурим збентеженням дивлячись на жінку. А тоді йому впали в око лучники.

— Відпусти, — сказала жінка спокійним, тихим голосом, що наче переливався діамантами. Грун повільно ослабив хапку.

Вона відступила назад, потираючи зап’ястя й поглядаючи на Груна, як ото кіт на мишачу нірку.

— Що ж, — промовила вона врешті, — ти пройшов перше випробування. Як тебе звуть, варваре?

— Кого це ти варваром називаєш? — огризнувся Грун.

— Якраз це й хотіла б довідатись.

Грун повільно полічив лучників і щось поміркував. Його плечі розслабилися.

— Я Грун із Химерії. А ти?

— Лісса Володарка Драконів.

— Ти володарка цього місця?

— Це ще буде видно. Ти схожий на найманця, Груне з Химерії. Ти б мені придався... якби пройшов мої випробування, звісно. Їх усього три. Перше ти вже пройшов.

— А які решта... — Грун замовк на мить, беззвучно ворушачи губами, аж врешті видав: — два?

— Ризикові.

— А платня?

— Висока.

— Перепрошую, — озвався Двоквіт.

— А якщо я завалю ці випробування? — спитав Грун, не звертаючи на нього уваги. Грун і Лісса чіплялися одне одного поглядами й повітря аж тремтіло від взаємного зачарування.

— Якби ти завалив перше, то був би вже мертвим. Це, можна сказати, типовий штраф.

— Ммм... послухайте, — почав Двоквіт. Лісса зиркнула на нього й ніби вперше за весь час його тут зауважила.

— Заберіть його, — спокійно мовила вона і знову повернулася до Груна.

Двоє охоронців засилили свої луки на плече, схопили Двоквіта попід лікті й підняли його. Тоді хутко вибігли з ним через двері.

— Гей, — не вщухав Двоквіт, коли вони поспішали коридором. — А де… — коли зупинилися навпроти інших дверей, — моя… — коли відчиняли ті двері, — Скриня? — Він приземлився на купі того, що колись, мабуть, було соломою. Двері з грюкотом зачинилися, а відлуння цього звуку перекрив звук засувів, що ставали на своє місце.

В іншій же камері Грун, і оком не змигнувши, вів розмову далі.

— Добре, — сказав він, — яке ж друге випробування?

— Ти маєш убити двох моїх братів.

Грун узяв це до уваги.

— Обох за раз чи одного за одним? — спитав.

— Хоч синхронно, хоч секвенційно, — відповіла Лісса.

— Га?

— Просто вбий їх, — відрубала вона.

— Добрі з них бійці, га?

— Славетні.

— А натомість за все це...?

— Одружишся зі мною і станеш володарем Змієгора.

Настала довга мовчанка. Грунові брови вигнулися в незвичному обчисленні.

— Я здобуду тебе й цю гору? — промовив він урешті.

— Так, — Лісса подивилася прямо йому в очі і її губи сіпнулися. — Оплата цілком гідна, запевняю.

Грун кинув оком на персні її руки. Камінці були великі, та ще й неймовірно рідкісні блакитно-молочні діаманти із глиноземних Мітоських басейнів. Коли він нарешті відірвав від них свій погляд, то побачив, що Лісса люто дивиться на нього.

— Ти ще вираховуєш? — скреготнула вона зубами. — Грун Варвар, який сміливо зайде в пащу Смерті?

Грун знизав плечима.

— Авжеж, — сказав він. — Єдина причина, аби зайти в пащу Смерті, то поцупити Його золоті зуби.

Він широко змахнув рукою й у ній опинилося дерев’яне ліжко. Воно кулею полетіло в лучника, а Грун залюбки подався слідом, прибиваючи ударом одного й вихоплюючи зброю в іншого. Усе скінчилося за якусь мить.

Лісса й не ворухнулася.

— Ну? — озвалася вона.

— Що «ну»? — перепитав Грун із місця бійні.

— Ти збираєшся мене вбити?

— Що? Та ні. Ні, це просто... ну, знаєш... звичка така. Просто тримаю форму. То де ті брати? — зашкірився він.

Двоквіт сидів на соломі, втупившись у темряву. Цікаво, скільки вже минуло часу? Щонайменше кілька годин, мабуть. Чи днів. А що, як уже промайнуло кілька років, а він цього просто не помітив?

Ні, треба позбутися таких думок. Він спробував думати про щось інше — траву, дерева, свіже повітря, драконів. Дракони…

У темряві щось ледь чутно зашаруділо. На чолі Двоквіта виступили краплі поту.

Щось було у тій темниці. Щось, що видавало негучні звуки, але в цілковитому мороці здавалося величезним. Він відчував, як рухається повітря.

Піднявши руку, Двоквіт відчув мастке на дотик повітря і помітив слабкий спалах іскри, що свідчить про наявність локалізованого магічного поля. Він подумав, що зараз йому б дуже не завадило світло.

Раптом над його головою промайнув згусток полум’я і поцілив у дальню стіну. Каміння спалахнуло жаром і Двоквіт, поглянувши вгору, побачив дракона, який зайняв понад половину темниці.

«Корюся тобі, володарю», — озвався голос у його голові.

Він подивився у величезні зелені очі дракона, а в них на тлі полум’я й каміння, що потріскувало й бризкало іскрами, побачив себе. Істота була барвиста, укрита шипами, рогата й вигиниста — точнісінько як у його уяві… Справжній дракон... І хоч крила його складені, та були достатньо великими, щоби дістатися обох кінців приміщення. Зараз вони лежали у нього між пазурами.

— Коришся? — із жахом та захватом водночас мовив Двоквіт.

«Авжеж, володарю.»

Світло згасло. Двоквіт вказав тремтячим пальцем туди, де, як пам’ятав, розташовані двері, і промовив:

— Відчини!

Дракон підняв свою величезну голову. Клубок вогню пронісся знову, однак цього разу відповідно до скорочення м’язів на шиї дракона, барви полум’я блякли від помаранчевого до жовтого, від жовтого до білого і, зрештою, до світло-блакитного. У кінці струмінь полум’я став тоненьким. Там, де він торкався стіни, каміння тріскало й сипалося, а коли досягнув дверей — метал вибухнув дощем гарячих крапель.

На стінах затанцювали криві чорні тіні. Метал скипів у такому вогні, що неможливо було дивитися, а за мить двері розламалися навпіл. Полум’я згасло так само раптово, як і з’явилось.

Двоквіт обережно переступив через двері, які вже остигали, і оглянув коридор. Нікого немає.

Дракон пішов за ним. Важка дверна рама була незначною перешкодою на шляху велетенського звіра. Повівши плечима, він вирвав одвірок і метнув його у бік. Дракон вичікувально поглянув на Двоквіта. Його шкіра пульсувала хвилями у бажанні розгорнути крила в тісному проході.

— І як ти тільки там опинився? — запитав Двоквіт.

«Ти викликав мене, господарю.»

— Не пригадую такого.

«У своїх думках. Ти покликав мене у своїх думках», — терпляче пояснював дракон подумки.

— Хочеш сказати, я просто подумав про тебе і ось ти тут?

«Так.»

— Це якісь чари?

«Так.»

— Але я думав про драконів усе своє життя.

«Тут бар’єр між думкою та дійсністю трішки нечіткий. Я знаю лиш те, що мене не було, а коли ти подумав про мене — я з’явився. Отож, я виконуватиму твої вказівки.»

— Боже милостивий.

Саме в цей момент з-за рогу вийшов тузінь вартових. Вони спинилися роззявивши пельки. Один із вартових якось оговтався, звів арбалет і вистрелив.

Грудина дракона сколихнулася. Арбалетний болт вибухнув на спломенілі тріски, так і не долетівши до цілі. Вартові дременули геть. За долю секунди в те місце, до вони щойно стояли, поцілив клубок полум’я.

Двоквіт зі захватом подивися вгору.

— А ти вмієш літати?

«Авжеж.»

Він оглянув коридор і вирішив іти протилежним від вартових шляхом. Оскільки його місце перебування — абсолютна загадка, будь-який шлях допоможе йому розгадати її. Він просунувся повз дракона й поспішив ув обраному напрямку. Величезний звір ледве спромігся розвернутись, аби піти за володарем.

Вони спускалися по коридору повз проходи, що перетиналися, наче в лабіринті. Раз Двоквітові вчулися крики десь у далині, але скоро стихли. Іноді траплялися темні арки дверних проходів, які поступово осипались. Тьмяне світло проникало крізь різноманітні отвори, а великі дзеркала, вмуровані у кутах коридорів, віддзеркалювали те проміння то тут, то там. Яскравіше світло деколи лилося з якогось далекого джерела.

Спускаючись широким сходовим прольотом і попутно ко́паючи клубочки срібного пилу, Двоквіт дивувався тому, що тунелі тут значно ширші та краще збудовані. У нішах, розташованих в стіні, стояли статуї. Часом на шляху їм траплялися побляклі, але цікаві гобелени, загалом із зображенням драконів: сотні драконів у польоті, дракони, які висять на кільцях, люди на спинах драконів полюють на оленя чи, інколи, на інших людей. Двоквіт обережно торкнувся одного з гобеленів. Тканина посипалася у спекотному й сухому повітрі, залишивши бовтатися золоту сіточку, вироблену із красивого золотого дроту.

— Дивно, чому вони залишили все це тут? — поцікавився Двоквіт.

«Не знаю», — відповів голос у його голові.

Розвернувшись, чоловічок поглянув на лускату, конеподібну голову над собою.

— У тебе є ім’я, драконе? — запитав Двоквіт.

«Не знаю.»

— Тоді я кликатиму тебе Дев’ятьочеретином.

— Отже, таке моя ім’я.

Вони пробиралися крізь оповиті пилом величезні зали, видовбані просто в скелі. У них височіли темні колони, а стіни до самої стелі майстерно прикрашали різноманітні статуї, ґарґулі, барельєфи і рифлені колони. Тіні скульптур моторошно танцювали, коли дракон слухняно освітлював місцину на прохання Двоквіта. Мандрівники перетинали довжелезні галереї й просторі, вирізьблені з каменю амфітеатри — усе поглинуте товстим пластом м’якого пилу й безлюдне. Ніхто не бував у цих мертвих печерах віками.

Раптом Двоквіт помітив стежинку, яка вела в ще один темний прохід. Хтось неодноразово ходив цим шляхом. Ті глибокі вузькі сліди на сірому покриві долівки були залишені тут нещодавно.

Двоквіт пішов по тих слідах. Вони вивели його до ще вищих зал і звивистіших коридорів. Їхні розміри були достатньо великими, щоби вмістити дракона (та й, схоже, колись тут таки ходили дракони: одна кімната була завалена старими упряжами, розміром, наче на дракона, а друга — величезними латами й кольчугами, у які можна одягнути навіть слона). Стежинка привела їх до зелених бронзових дверей, таких височенних, що аж губилися в далечині темряви. Перед Двоквітом на висоті грудей красувалася невелика мідна клямка у формі дракона.

Тільки-но він торкнувся її, двері вмить широко відчинилися без жодного шуму.

Раптом у його волоссі затріщали іскри. Тієї ж миті здійнявся шквал сухого, гарячого повітря, яке не розвіювало пил, як звичайний вітер, а підіймало його вгору, створюючи короткочасні, немиловидні напівживі форми. Двоквіту вчувся дивне пронизливе джеркотіння Того, що було замкнуте у віддалених Вимірах підземелля, десь за межами крихкої решітки часу і простору. Тіні з’являлися там, де їх не могло бути, а повітря дзижчало, наче вулик.

Коротко кажучи, навколо вирувала потужна магія.

За дверима у кімнаті сяяло тьмяне зелене світло. Уздовж стін, одна над одною, висіли мармурові полиці з трунами. Посеред кімнати на узвишші стояв кам’яний стілець, де розляглося чиєсь тіло. Воно не рухалося, однак мовило ламким старечим голосом:

— Заходь, юначе.

Двоквіт ступив уперед. У тьмяному світлі він угледів на стільці людську постать. Чітко розгледіти співрозмовника не міг, однак його розкинута поза була така химерна, що Двоквіт лиш потішився цьому.

— Розумієш, я мрець, - бадьоро озвався голос з того місця, котре, на думку Двоквіта, було головою. — Та ти, певно, й сам здогадався.

— Мм, — зронив Двоквіт, — Так.

Він почав задкувати.

— Це очевидно, правда ж? — погодився голос. — А ти, мабуть, Двоквіт? Чи це пізніше?

— Пізніше? — запитав Двоквіт і зупинився. — Що пізніше?

— Ну, — мовив голос, — розумієш, одним із недоліків мерця є те, що звільняєшся від оков Часу, і тепер я бачу все — минуле й майбутнє — одночасно, за винятком хіба того, звичайно, що тепер мені відомо, що Часу взагалі не існує.

— Це не схоже на недолік, — заперечив Двоквіт.

— Ти так гадаєш? Уяви собі, що кожна мить твого життя — одночасно і давній спогад, і несподіване майбутнє. Тоді зрозумієш, про що я. Та в усякому разі я пригадав, що хотів сказати. Чи вже сказав? До речі, гарний у тебе дракон. Я говорив тобі це?

— Так, він досить гарний. Нещодавно з’явився.

— З’явився? — мовив голос. — Ти викликав його!

— Так, але все, що я зробив…

— У тобі є Сила!

— Я лише подумав про нього.

— І це ніщо інше, як Сила! Я вже говорив тобі, що я — Ґрейха Перший? Чи це потому? Пробач, у мене ще мало досвіду в потойбіччі. У всякому разі, ти маєш Силу. А за її допомогою можна викликати драконів.

— Ви вже, здається, говорили це, — мовив Двоквіт.

— Справді? Це якраз те, що я хотів сказати, — мовив мрець.

— Але як? Я думав про драконів усе життя, а дракон оце тільки вперше з’явився.

— Розумієш, річ у тім, що дракони існують не так, як ти чи я (до того отруєння три місяці тому) звикли думати. Мова йде про справжніх драконів, draconis nobilis. Болотні дракони, draconis vulgaris, є нижчими істотами й не заслуговують нашої уваги. Справжні дракони — надзвичайно витончені духом істоти. Вони можуть набрати форми в цьому світі лише тоді, коли її зародить надзвичайно розвинена уява. Але навіть у цьому випадку та уява має перебувати в сильно насиченому чарами місці, де кордони між видимим і невидимим слабші. Тоді дракони, так би мовити, проникають у цей світ, отримуючи надану їм форму. За життя я був дуже здібним у цій справі. Міг уявити до півтисячі драконів водночас. Нині Лісса, найобдарованіша серед моїх дітей, здатна уявити заледве п’ятдесят якихось пародій. Ось така вона, прогресивна освіта. Лісса не дуже вірить у них. А тому її дракони мляві, у той час як твій, — мовив голос Ґрейхи, — майже такий ж файний, як колись мої. Є чим очам помилуватися, хоч їх у мене й нема, щоби так казати.

— Ви постійно говорите, що Ви — мрець… — пробелькотів Двоквіт.

— І що?

— А мерці, ну… Вони, еее… Ну, багато не балакають. Зазвичай.

— Колись я був вельми могутнім чарівником. Моя дочка отруїла мене, певна річ. Це загальноприйнятий спосіб успадкування влади у нашій сім’ї, однак… — зітхнув покійник, чи принаймні подих зійшов звідкись із повітря кілька п’ядей над тілом. — Невдовзі стало очевидно, що ніхто з моїх трьох дітей не достатньо сильний, аби вибороти владу над Змієгором у інших двох суперників. Становище вкрай незадовільне. Таке королівство повинно мати лише одного правителя. Отож я вирішив зостатися живим на неофіційній основі, що, звісно ж, дуже дратує моїх дітей. Вони не матимуть щастя мене поховати, доки не зостанеться лише один з них, щоби провести цю церемонію.

Двоквіт почув якесь різке хрипіння. Мабуть, це був сміх.

— То це хтось із твоїх дітей викрав нас? — мовив Двоквіт.

— Лісса, — відповів голос покійного чаклуна. — Моя дочка. Наймогутніша. Щодо синів, то їхні дракони пролітають кілька миль, а тоді розчиняються.

— Розчиняються? А й справді, крізь того дракона, який привіз нас сюди, можна було дивитися, — відповів Двоквіт. — Мені ще здалося те дивним.

— Авжеж, — погодився Ґрейха. — Сила діє лише поблизу Змієгора. Це закон обернених квадратів. Принаймні, я так думаю. Коли дракони летять далеко за межі Змієгора, вони поступово зникають. Інакше, знаючи мою Ліссоньку, вона би вже захопила весь світ. Утім, мені не слід затримувати тебе. Гадаю, ти захочеш урятувати свого приятеля.

Двоквіт роззявився.

— Груна? — запитав він.

— Ні, не його. Худорлявого чарівника. Мій син, Ліо!рт, намагається порубати його на шматочки. Мені дуже сподобалося те, як ти врятував його. Точніше, врятуєш.

Двоквіт миттю випростався.

— Де він? — запитав, крокуючи до дверей з надією, що це виглядає героїчно.

— Просто йди по слідах у пилюці, — мовив голос. — Іноді Лісса приходить до мене. Ще навідується до свого старенького татуся, моя маленька. Лише їй вистачило духу вбити мене. Яблуко від яблуні недалеко падає. До речі, щасти тобі. Здається, я це казав уже. Чи скажу тепер.

Безладний голос поступово губився, тим часом як Двоквіт біг мертвими тунелями. Дракон пострибки рухався за ним. Невдовзі Двоквіт зади́хався й спинився, обіпершись на колону. Здається, він давненько нічого не їв.

«Чому б не полетіти?» — прозвучав голос Дев’ятьочеретина у голові чоловічка. Дракон розгорнув свої крила. Змахнувши для проби лише раз, він стрімко здійнявся над землею. На мить Двоквіт закляк, споглядаючи дракона, а тоді поквапився до нього та швидко видряпався на шию. Невзабарі вони летіли за кілька кроків над землею, лишаючи позаду хмару сірого пилу.

Двоквіт щосили тримався, а звір пронісся через низку печер та обігнув спіральні сходи, на яких би з легкістю розмістилося військо, що відступає. Нагорі вони потрапили у більш населену частину, де дзеркала, розташовані в кутах коридорів і відполіровані до блиску, відбивали тьмяне світло.

«Я відчуваю інших драконів.»

Дев’ятьочеретин стрімко рвонув по бічному коридору, немов голодна ластівка за комаром. Від такого ривку Двоквіта смикнуло назад, а крила дракона для нього наче розмилися у повітрі. Ще один різкий поворот крізь гирло тунелю і вони опинилися у просторій печері. Угорі широкі промені світла пронизували великі отвори, а далеко внизу виднілися скелі. Крім того, на стелі була якась метушня… Дев’ятьочеретин завис у повітрі, бухкаючи крильми, а Двоквіт вгледівся: там долілиць висіли звірі і рухалися крихітні людиноподібні плями.

«Це бантова зала», — мовив дракон вдоволеним тоном.

У цю мить одна із плям високо вгорі відчепилася від стелі, поступово збільшуючись…

Буйвітер споглядав, як бліде лице Ліо!рта віддалялося від нього. «Кумедно, — проторохтіла маленька частина його розуму. — Чому я підіймаюся вгору?»

Аж тоді чарівник почав перевертатися у повітрі й усе стало на свої місця. Він не підіймався, а падав на далекі, вкриті послідом скелі.

Через це відкриття у нього запаморочилось в голові. І тоді, як це завжди стається у скрутні миті, з глибин його розуму виринули слова Заклинання: «Чому б не промовити нас? — спонукали вони. — Тобі нічого втрачати.»

Буйвітер змахнув рукою у зустрічному потоці повітря.

— Ашонай, — виголосив він. Це слово сформувало перед ним згусток холодно-блакитного полум’я, яке струменіло від швидкого потоку повітря.

Сп’янілий від жаху й чарів чарівник змахнув другою рукою.

— Ебіріс, — наспівно протягнув він. Звук застиг поряд миготливим помаранчевим словом.

— Уршорінґ. Кванті. Пітан. Н’ґурад. Ферінґомалі… — слова спалахували навколо чаклуна веселковими барвами. Він розпростер руки і приготувався промовити восьме — останнє — слово, блискучий октарин, який закріплював чари. Про скелі Буйвітер узагалі забув.

— … — почав він.

Раптовий удар перехопив йому подих. Полум’я згасло і заклинання розвіялося. Пара рук охопила його талію і весь світ перекинувся на бік: дракон вийшов зі стрімкого піке, ледве торкаючись пазурами найвищої скелі у бридкій низині Змієгора. Двоквіт переможно засміявся.

— Піймав!

Дракон, ліниво змахнувши крилами після ґраційної дуги, вилетів крізь отвір печери у ранкове повітря.

Опівдні на просторій зеленій леваді заквітчаного плоскогір’я, що становило верхівку дивним чином збалансованого Змієгора, дракони та їхні вершники утворили широке коло. Позад них було ще місце для натовпу слуг і рабів, та інших, хто животів на даху цього світу. Усі вони спостерігали за постатями, що згуртувалися посередині трав’янистої арени.

Там було чимало старших повелителів драконів, а серед них — Ліо!рт із братом Ліартесом. Перший, з легким виразом болю, усе ще потирав свої ноги. Трохи збоку була Лісса з Груном і ще кілька її прибічників. Між цими двома групами стояв традиційний відун Змієгора.

— Як вам відомо, — невпевнено мовив він, — за волею не зовсім покійного володаря Змієгора, Ґрейхи Першого, наступник буде аж тоді, коли хтось із його дітей відчує в собі достатньо сили кинути виклик своїм брату й сестрі — чи, може, навіть обом братам — і переможе їх у смертельному бою.

— Так-так, ми всі це знаємо. Гайда скоріш далі, — озвався не знати звідки позаду нього слабкий сварливий голос.

Відун сковтнув. Він ніяк не міг сприйняти те, що його колишній господар не пішов нормально на спочинок. «Живий ще той старий чорт чи ні?» — дивувався собі відун.

— Не зовсім зрозуміло, — озвався він із тремтінням у голосі, — чи можна приймати виклик від представника…

— Можна, можна, — проскреготів безтілесний голос Ґрейхи. — Це вказує на розсудливість. Та не тягни ж, як на цілий день.

— Я викликаю вас на бій, — сказав Грун не зводячи очей з братів. — Обох відразу.

Ліо!рт і Ліартес перезирнулися.

— Ти битимешся з нами двома одночасно? — перепитав Ліартес, високий та жилавий чоловік із довгим чорним волоссям.

— Ага.

— То ж збіса нерівні шанси, хіба ні?

— Ага. На мене одного вас двох треба.

Ліо!рт насупився:

— Ах ти ж, варваре нахабний…

— Ну, все, — прогарчав Грун. — Я тебе зараз…

Відун виставив свою руку зі синіми жилами, щоб угамувати його.

— Не можна битися на Бійні, — сказав він і замовк, обмірковуючи суть сказаного.

— Ну, ви розумієте, про що я, — врешті вимовив він і додав: — Оскільки викликаною стороною є мої пани Ліо!рт і Ліартес, то вони мають право вибору зброї.

— Дракони, — ураз відповіли вони.

Лісса пирхнула.

— Драконів можна застосовувати для нападу, отже, вони — зброя, — упевнено мовив Ліо!рт. — Якщо не погоджуєшся, то можемо побитися.

— Та, — сказав його брат, киваючи до Груна.

Відун відчув, як у його груди вперся примарний палець.

— Чого стоїш роззявившись? — озвався могильний голос Ґрейхи. — Дій уже, та хутчіше.

Грун відступив на крок і трусонув головою.

— О, ні, — сказав він. — Одного разу було досить. Я скорше вмру, ніж буду битися на такій тварюці.

— Тоді вмри, — якомога лагідніше промовив відун.

Ліо!рт і Ліартес уже крокували морогом туди, де чекали слуги з їхніми верховими тваринами. Грун обернувся до Лісси. Вона стенула плечима.

— Мені що, навіть меча не дадуть? — жалібно спитав він. — Ножа бодай?

— Ні, — відповіла вона. — Я цього не чекала.

Раптом Лісса наче якось поменшала, уся її зухвалість де й поділася.

— Пробач.

— «Пробач?»

— Так, пробач.

— Та, я чув, що ти ніби сказала: «Пробач.»

— Не дивися на мене так! Я можу науявляти тобі найкращого верхового дракона.

— НІ!

Відун вишмаркався в хустинку, мить потримав у простягнутій руці той клаптик шовку, а тоді впустив його долі.

Ураз бухнули крила, що Грун аж перекрутився.

Ліо!ртовий дракон уже був у повітрі і кружляв навпроти них. Коли він спустився над самий моріг, з його пащі вихопилася хвиля полум’я, що пропалила на траві чорну смугу й покотилася аж до Груна.

Останньої миті варвар відштовхнув Ліссу й, кидаючись убік від небезпеки, відчув на руці шалений біль від вогню. Він перекотився по землі і знову скочив на ноги, нестямно шукаючи очима другого дракона. Той надлетів з іншого боку і Грун, не встигнувши й подумати, підстрибнув на місці, щоб не попектися. Та дракон, пролітаючи повз, махнув хвостом і зацідив йому по чолі. Грун підвівся й потрусив головою, щоби минули зірочки в очах. Укрита пухирцями спина нила від болю.

Ліо!рт зайшов на друге коло, але цього разу повільніше, зваживши на неочікувану спритність здорованя. Порівнявшись із землею, він побачив, що варвар просто стоїть, опустивши руки й важко дихаючи. Легка ціль. Після різкого нальоту дракона Ліо!рт обернув голову, очікуючи побачити дуже велику вуглину. Однак не побачив нічого. Збентежено повернувся назад.

Грун показався сам: підтягуючись однією рукою по драконячому лускатому плечі, а другою гасячи вогонь у своєму волоссі. Ліо!рт сягнув по кинджал, але біль ще більше загострив і так зазвичай чудові рефлекси варвара. Удар з лівої наче молотком опустився по зап’ясті драконника, через що кинджал полетів на землю, а другий удар уцілив прямо в підборіддя.

Дракон, який ніс на собі тягар із двох чоловіків, летів усього за кілька метрів від трави. І на щастя, бо щойно Ліо!рт зомлів, дракон перестав існувати. Лісса чимдуж побігла моріжком до Груна й допомогла йому зіп’ястися на ноги. Він залупав до неї очима:

— Що сталося? Що сталося? — ледь обертаючи язиком промовив Грун.

— Це було просто неймовірно, — відповіла вона. — Оте твоє сальто в повітрі й усе решта.

— Ага, але що сталося?

— То трохи важко пояснити…

Грун поглянув у небо. Ліартес, вочевидь обачніший за свого брата, кружляв над ними у височині.

— Ну, маєш близько десяти секунд, щоби спробувати пояснити.

— Дракони…

— Ну?

— Вони уявні.

— Тобто як і ці уявні опіки на моїй руці?

— Так. Ні! — різко захитала вона головою. — Я обов’язково потім тобі все розповім!

— Добре. Якщо вдасться знайти доброго ворожбита, — прогарчав Грун. Він поглядав на Ліартеса, який почав знижуватися із широким розмахом.

— Тільки послухай. Коли брат непритомний, його дракон не може існувати, бо інакше ніяк не зможе потрапити в цей…

— Тікай! — крикнув Грун. Він відштовхнув її від себе й кинувся пластом на землю, а поряд шугонув дракон Ліартеса, залишивши на траві черговий рубець із димом.

Доки звір набирав висоту до наступної атаки, Грун поспіхом піднявся і щодуху погнав у ліс на краю арени. То був радше негустий гайок, щось трохи більше за широкий та розрослий живопліт, але там принаймні не зміг би пролетіти жоден дракон.

Ніхто того робити й не намагався. Ліартес посадив свого літуна за кілька кроків звідти й недбало спустився з нього. Дракон склав крила й устромив свою голову поміж зелені віти, а його господар тим часом сперся на дерево й почав щось немелодійно насвистувати.

— Я можу тебе звідси викурити, — небавом промовив Ліартес.

З кущів анічичирк.

— Може, ти в отому падубі?

Кущ падуба зараз же спалахнув кулею вогню.

— Я точно бачу якийсь рух серед отієї папороті.

З папороті вмить стало саме ріщя й білий попіл.

— Ти ж просто відтягуєш неминуче, варваре. Можеш уже здаватися. Я спалив багато людей, то аніскілечки не боляче, — сказав Ліартес, поглядаючи обабіч по кущах.

Дракон просувався далі ліском і спопеляв кожен підозрілий кущ чи скупчення папоротей. Ліартес дістав меч і став чекати.

Грун зістрибнув з дерева й одразу перейшов на біг. Позаду нього заревів дракон і, розвертаючись, почав проламувати кущі, але той біг-біг без упину, зосередивши погляд на Ліартесі та сухій гілляці у своїх руках.

Мало хто знає, але правда в тім, що під час бігу на коротку відстань двонога істота зазвичай може випередити чотириногу, просто тому що чотириногій істоті потрібно більше часу на перебирання ногами. Грун чув позаду себе шкряботіння лап та зловісний глухий звук удару. То дракон напіврозправив свої крила й намагався злетіти.

Грун з усієї сили мчав на Ліартеса. Зненацька вигулькнув меч драконника, але спинився на гілляці. Варвар тоді кулею кинувся на Ліартеса й обидва чоловіки звалилися на землю.

Дракон заревів.

Ліартес скрикнув, бо Грун підтягнув коліно і влучив точно по анатомії, проте спромігся на такий несамовитий удар, що переламав за це варварові ніс.

Грун відбрикнувся набік і звівся на ноги, та зараз же зустрівся поглядом з лютою конячоподібною мордою дракона.

Варвар дриґнув ногою і влучив у Ліартеса, що якраз намагався встати, та якраз йому в голову. Той різко впав.

Дракон зник. Куля вогню, що рвалась у напрямку Груна, почала танути, а доки до нього — то тільки тепле повітря гойднулось. Після цього все стихло, тільки чутно було потріскування кущів, що палали.

Грун звалив непритомного драконника собі на плече і швидко подався назад на арену. Напівдорозі він знайшов Ліо!рта, який з неприродно вивернутою ногою лежав у незграбній позі. Грун нахилився і, крехнувши, висадив його на інше плече.

Лісса й відун чекали на помості на іншому кінці левади. Драконниця повернула собі холоднокров’я і спокійно дивилася, як Грун скидає двох чоловіків на сходи перед неї. Люди довкола Лісси стояли шанобливо, наче придворні.

— Убий їх, — сказала вона.

— Уб’ю в належний час, — відповів Грун. — У будь-якому разі вбивати непритомних — негідна справа.

— Ліпшого часу годі й чекати, як на мою думку, — озвався відун. Лісса пирхнула.

— Тоді я відправлю їх у вигнання, — мовила вона. — За межами чарів Змієгора вони втратять свою Силу. Стануть простими розбійниками. Таке тебе вдовольнить?

— Так.

— Ти дивуєш мене своєю милосердністю, Груне.

Грун стиснув плечима.

— Чоловікові мого стану інакше неможливо. Треба дбати про свою репутацію.

Грун роззирнувся.

— А де тоді наступне випробування?

— Попереджаю: воно небезпечне. Якщо хочеш, можеш піти зараз. Якщо ж ти пройдеш це випробування, то станеш володарем Змієгора й, певна річ, моїм законним чоловіком.

Очі Груна зустрілися з її очима. Він подумав про своє життя, до цього дня. Раптово воно йому здалося повним довгих сирих ночей спання під зірками, відчайдушних боїв із тролями, міською вартою, безліччю розбійників та лихих жерців, і ще й, принаймні в трьох випадках, справжнісінькими напівбогами. І за що? Ну, за вельми непогані скарби, мусив він визнати, але ж де все те поділося? Порятунок полонених дівиць давав деяку скороминучу винагороду, але переважно все закінчувалося тим, що він покидав їх десь у якомусь місті з гарним посагом, оскільки з часом кожна панянка, навіть найбільш згідлива, ставала ревнивою і не розуміла його намагань порятувати її посестер у біді. Коротко кажучи, життя направду дало йому мало що, окрім слави та мережива шрамів. Бути володарем, мабуть, цікаво. Грун посміхнувся. За таку опору, з усіма цими драконами й цілою ватагою бійців, не гріх було позмагатися.

Та й дівка та була нівроку.

— То третє випробування? — спитала вона.

— А я знову маю бути без зброї? — озвався Грун.

Лісса сягнула до свого шолома і зняла його, а з-під нього м’яко висипалися руді пасма її волосся. Тоді вона відстібнула брошку на своїх шатах. Під ними було тільки голе тіло.

Щойно погляд Груна промайнув по Ліссі, як у мозку варвара запрацювало дві рахувальні машинки. Одна оцінювала золото її браслетів, тигрові рубіни в оправах перснів на пальцях ніг, діамантову блискітку, що прикрашала пупок, і дві дуже індивідуальні срібні закрутульки філігранної роботи. Друга була пов’язана з його статевим інстинктом. Обидві видавали підсумки, які страшенно його тішили.

Лісса простягнула руку і з усмішкою запропонувала келих вина, сказавши:

— Гадаю, що ні.

— Він не спробував тебе врятувати, — нагадав Буйвітер, як останній засіб.

Чарівник відчайдушно чіплявся за Двоквітовий пояс, доки дракон повільно кружляв, нахилюячи світ під небезпечним кутом. Нове знання про те, що луската спина, на котрій він тримався, існувала лиш як щось на зразок тривимірного марення, жодним чином, як він скоро зрозумів, не вплинуло на його відчуття запаморочення. Розум намагався з’ясувати можливі результати втрати Двоквітом зосередження.

— Навіть Груну не вдалося би перемогти їх із тими арбалетами, — твердо мовив Двоквіт.

Доки дракон здіймався дедалі вище над тією частиною лісу, де наша трійця перед тим спала бентежним і неспокійним сном, сонце з’явилося над краєм диска. Миттєво похмура блакить і сірість передсвітанкового часу перетворились на яскраву бронзову ріку, що текла крізь світ, спалахуючи золотом там, де зустрічалась із льодом, водою чи греблею світла. (Завдяки густині магічного поля, котре оточувало диск, світло рухалось повільніше за швидкість звуку; наприклад, ця цікава властивість була вдало використана народом сорка з Великого Нефу, котрі за століття побудували складні й вишукані греблі, а також долини, оточені полірованим кварцом, аби впіймати повільне сонячне світло й ніби як зберігати його. Іскристі резервуари Нефу, переповнені після кількох тижнів безперервного сонячного світла, були направду дивовижним видовищем із повітря, а тому дуже шкода, що Двоквіт і Буйвітер не поглянули в тому напрямку.)

Перед ними в небі висіла неможливість вагою в мільярд тонн — чарами створений Змієгір — і це було не так уже й погано, доки Буйвітер не повернув голову й побачив, як тінь гори повільно розгортається у хмарних просторах світу...

— Що тобі видно? — сказав Двоквіт до дракона.

«Іде бій на верхівці гори», — слухняно відповів той.

— Бачиш? — мовив Двоквіт. — Мабуть, саме цієї миті Грун б’ється за власне життя.

Буйвітер мовчав. Двоквіт зараз же обернувся. Чарівник пильно дивився в нікуди, а його губи безшумно рухались.

— Буйвітре?

Чарівник коротко хрипнув.

— Пробач, — мовив Двоквіт, — що ти сказав?

— ...аж туди... далеко падати… — бурмотів Буйвітер, Його очі зосередились, на мить у них з’явилося збентеження, а тоді розширились, повні жаху. Бо не треба було дивитися вниз.

— Ааахх, — видав він і почав зісковзувати.

Двоквіт упіймав його.

— Що таке?

Буйвітер спробував заплющити очі, та для уяви не існувало повік і їй було видно все.

— Хіба ти не боїшся висоти? — вдалось йому промовити.

Двоквіт поглянув униз на дрібнюсінький краєвид, змішаний із тінями хмар. Думка про страх йому, власне, була чужою.

— Ні, — сказав він. — Чого б це? Чи впадеш із сорока аршинів, чи з чотирьох тисяч сажнів — однаково будеш мертвий, така моя думка.

Буйвітер спробував подумати про це спокійно, та не зміг побачити в тому логіку. Річ була не в самому падінні, а в ударі до землі, що...

Двоквіт швидко схопив його.

— Приготуйся, — весело мовив він. — Ми майже на місці.

— Хотів би я бути знову в місті, — простогнав Буйвітер. — Хотів би я бути на землі.

— Цікаво, чи можуть дракони долетіти до зірок? — замріяно сказав Двоквіт. — Оце було би щось...

— Ти здурів, — рішуче мовив Буйвітер. Турист не відповів, а коли чарівник підвівся, то з жахом побачив, що Двоквіт дивиться вгору на зірки, що зникали, із дивною усмішкою на обличчі.

— Навіть про це не думай, — грізно додав Буйвітер.

«Чоловік, якого шукаєте, балакає з драконницею», — обізвався дракон.

— Гмм? — промовив Двоквіт, досі споглядаючи побляклі зірки.

— Що? — стривожено спитав Буйвітер.

— О, так. Грун, — мовив Двоквіт. — Сподіваюся, встигнемо. Пірнай. Лети низько.

Буйвітер розплющив очі, бо вітер тепер перетворився на ураган. Може, так вони й розплющилися — вітер безперечно не давав їх стулити знову.

Пласке верхів’я Змієгора постало перед ними, небезпечно нахилилось, тоді перекинулось на зелену пляму, що замиготіла зусібіч. Малесенькі ліси й поля з’єднались у розмитий шматок ландшафту. Короткий сріблястий спалах на обрії міг бути маленькою річкою, що виливалася за край плато. Буйвітер спробував вигнати цей спогад геть із голови, та той почувався там вельми добре, тероризував інших мешканців і перевертав меблі.

— Гадаю, що ні, — мовила Лісса.

Грун повільно взяв келих з вином. Зашкірився, як біда на мороз.

Навколо арени почали приземлятися дракони. Вершники поглянули вгору. Через арену майнула якась зелена пляма й Грун зник. Келих на мить завис у повітрі, а тоді упав на східці. Лиш тоді вилилась єдина крапля.

Так сталося, бо обережно охоплюючи Груна лапами, дракон Дев’ятьочеретин на мить синхронізував їхні тілесні ритми. Оскільки вимір уяви набагато складніший за ті, де є простір і час, і котрі воістину вельми молоді виміри, результатом цього було миттєве перетворення статичного й фалічного Груна на Груна, котрий рухався боком зі швидкістю вісімдесят миль за годину без жодних негативних наслідків, окрім кількох змарнованих ковтків вина. Ще одним наслідком було те, що Лісса розлючено закричала й викликала свого дракона. Коли золотий звір матеріалізувався перед нею, вона — досі оголена — вистрибнула на нього й вирвала арбалет у одного з вартових. За мить уже була в повітрі, а решта драконників юрбою кинулися до власних тварин.

Відун, спостерігаючи за усім із-за колони, за котру він вправно ковзнув під час шаленого гармидеру, саме в цю мить піймав міжвимірні відголоски теорії, котра народжувалась у розумі раннього психіатра в сусідньому всесвіті, може, тому, що виміри просочувалися в обидва боки й той психіатр на мить побачив дівчину на драконі. Відун усміхнувся.

— Закладемося, що вона його не наздожене? — озвався Ґрейха голосом хробаків і склепів біля його вуха.

Відун заплющив очі й глитнув.

— Я гадав, що мій повелитель уже повністю перебуває в Жаховинні, — насилу вимовив він.

— Я — чарівник, — сказав Ґрейха. — Сам Смерть повинен забрати чарівника. І — ага! — не схоже, що він зараз неподалік...

— МОЖЕМО ВИРУШАТИ? — запитав Смерть.

Він був на білому коні, коні з плоті й крові, але з червоними очима й полум’яними ніздрями. Смерть простягнув кістяну руку й потягнув душу Ґрейхи, скрутив її в цятку сліпучого світла, а тоді проковтнув її.

Відтак торкнув шпорами коня і той здійнявся у повітря, випускаючи з-під копит іскри.

— Володарю Ґрейхо! — прошепотів старий відун, всесвіт замерехтів навколо нього.

— Це був злий жарт, — почувся голос чарівника, цяточка звуку, що зникала в безмежних чорних вимірах.

— Мій володарю... то що таке Смерть? — трепетно гукнув старий.

— Коли я повністю це досліджу, то повідомлю тебе, — ледь чутно доніс легіт.

— Так, — пробурмотів відун. Раптом його відвідала деяка думка. — За дня, будь ласка, — додав.

— Ви клоуни! — репетував Грун у передніх лапах Дев’ятьочеретина.

— Що він сказав? — проревів Буйвітер, оскільки дракон стрімголов нісся у висотних перегонах.

— Я не чув, — заволав Двоквіт у вітрі, що виривав йому слова. Коли дракон трішки нахилився, він поглянув униз на маленьку дзиґу, котрою був могутній Змієгір, і побачив натовп істот, що здіймалися женучись за ними. Крила Дев’ятьочеретина вперто били й хльоскали повітря. Та ще й більш розріджене повітря. Двоквітові втретє заклало вуха.

Попереду юрби, помітив він, був золотий дракон. І хтось на ньому верхи.

— Агов, із тобою все гаразд? — занепокоєно сказав Буйвітер.

Йому довелося зробити кілька повних вдихів дивного прісного повітря, аби промовити слова.

— Я міг стати володарем, але вам, клоунам, треба було взяти й… — Грун роззявив рота; холодне рідке повітря витягло життя навіть із його могутніх грудей.

— Шо з повітрям? — пробурмотів Буйвітер. Перед його очима з’явилися блакитні вогники.

— Ох, — видав Двоквіт і зомлів.

Дракон зник.

Ще кілька секунд трійко чоловіків усе ще рухалися вгору. Двоквіт і чарівник створювали чудернацьку картину, адже сиділи один за другим із ногами, що охоплювали те, чого там не було, Тоді те, що на Диску вважалося гравітацією, оговталося й заволоділо ними.

Цієї миті поруч майнув дракон Лісси і Грун важко упав на його шию. Лісса нахилилася й поцілувала його.

Цю деталь Буйвітер не помітив, бо летів донизу, все ще стискаючи руками пояс Двоквіта. Диск здавався невеличкою круглою мапою, зачепленою навпроти неба. Не схоже було, що він рухався, проте чарівник знав, що це так. Увесь світ летів йому назустріч, немовби велетенський пиріг.

— Прокинься! — закричав він крізь гул вітру. — Дракони! Думай про драконів!

Затріпотіли крила. То Буйвітер і Двоквіт пролітали крізь рій істот, що їх переслідували і котрі віддалялися вгору. Дракони кричали й кружляли небом.

Ані слова від Двоквіта. Мантія Буйвітра оповила його, але він не прокинувся. «Дракони», — панічно подумав чарівник. Спробував зосередитись, уявити справді реального дракона. Якщо йому це вдалося, гадав собі, то й я зможу. Але нічого не сталося.

Диск уже побільшав, огорнутий хмарами круг поступово збільшувався під ними.

Буйвітер спробував ще раз, заплющивши очі та напруживши кожен нерв у тілі. Дракон. Його уява, дещо пошарпаний та користований орган, потягнулася по дракона... будь-якого.

— ДАРЕМНО, — засміявся голос, немов монотонний гул похоронного дзвону, — ТИ В НИХ НЕ ВІРИШ.

Буйвітер поглянув на жахливу примару, що шкірилась йому, і його розум засіпався від жаху.

Яскравий спалах.

Повна пітьма.

Під ногами Буйвітра м’яка підлога, навколо рожеве світло, і раптові перелякані крики багатьох людей.

Він дико роззирнувся. Стояв у якомусь тунелі, здебільшого заповнений кріслами, до яких були прив’язані чудернацько вдягнуті люди. Усі вони кричали на нього.

— Прокинься, — прошипів він. — Допоможи!

Тягнучи досі непритомного туриста зі собою, Буйвітер відходив од натовпу, доки його вільна рука не намацала клямку дивної форми. Він повернув її й пірнув усередину, а тоді міцно зачинив. Роздивився нову кімнату, у котрій опинився, і зустрівся поглядом із нажаханою молодою жінкою, котра впустила тацю і закричала.

Цей крик був схожий на ті, після котрих прибуває м’язиста допомога. Буйвітер, переповнений адреналіном і страхом, повернувся й пробіг повз неї. Тут були ще крісла, і люди в них нахилялись, коли він поквапно тягнув Двоквіта центральним проходом. За рядами крісел були маленькі вікна. А за вікнами, на тлі хмар, немов перин, виднілося драконове крило. Срібне.

«Мене з’їв дракон», — подумав чарівник. «Що за дурниці, — відповів собі, — із драконів не можна бачити назовні.» Тоді його плече вдарилось до дверей у дальньому кінці тунелю і він зайшов до кімнати конічної форми, навіть дивнішої за тунель.

У ній було повно мерехтливих світелок. Поміж ними в контурних кріслах сиділо четверо чоловіків, котрі тепер із роззявленими ротами витріщалися на нього. Витріщаючись зі свого боку на них, він побачив, що їхні погляди майнули вбік. Буйвітер повільно повернувся. Біля нього був п’ятий чоловік — з вигляду молодий, бородатий, смаглявий, немов кочівники з Великого Нефу.

— Де я? — сказав чарівник. — У животі дракона?

Молодик відступив назад і тицьнув йому в обличчя маленьке чорне пуделко. Чоловіки у кріслах пригнулися.

— Що це? — сказав Буйвітер. — Малюнкова коробка?

Він простяг руку й узяв її. Той рух, схоже, здивував смаглявого чоловіка. Він закричав і спробував вихопити її. Почувся ще один крик, цього разу від одного з чоловіків у кріслах. Лиш тепер він уже не сидів. Він встав, спрямувавши щось маленьке й металеве на молодика.

Воно подіяло дивовижно. Чоловік відступив назад, підіймаючи руки вгору.

— Віддайте, будь ласка, бомбу, пане, — сказав чоловік із металевою штукою. — Обережно, прошу.

— Оце? — мовив Буйвітер.

— Ви її тримаєте...

— Мені її не треба!

Чоловік дуже обережно взяв річ і поклав її на підлогу. Інші у кріслах розслабились і один із них почав швидко балакати до стіни. Чарівник зачудовано споглядав за ним.

— Ані руш, — кинув чоловік із металев... амулетом, вирішив Буйвітер, це має бути якийсь амулет. Смаглявий чоловік відступив до кута.

— Ви вчинили дуже відважно, — сказав Буйвітру Хранитель амулету. — Розумієте?

— Що?

— Що з вашим другом?

— Другом?

Буйвітер подивися на Двоквіта, котрий усе ще мирно спав. Нічого дивного. Але дивним було те, що Двоквіт мав новий одяг. Химерний одяг. Його штанці тепер закінчувалися над колінами. Зверху в нього був якийсь жилет із яскравого смугастого матеріалу. На голові — кумедний маленький солом’яний капелюх. З устромленою пір’їною.

Дивне відчуття в районі ніг змусило Буйвітра поглянути вниз. Його одяг теж змінився. Замість зручної старої мантії, так пречудово пристосованої для швидкості дій у будь-яких перипетіях, його ноги покривали труби з тканини. На ньому була ще куртка з такого ж сірого матеріалу...

Дотепер він ніколи не чув мову, котрою розмовляв чоловік із амулетом. Вона видавалася грубою й дещо центроземною — то чому ж він розумів кожне слово?

Поміркуймо, вони раптово з’явились у цьому драконі… вони матеріалізувались у цьому драк… вони рапт… вони… вони… У них зав’язалася розмова в аеропорту, тож природно, вони вирішили сидіти разом у літаку, і він пообіцяв показати Джеку Цвайблумену місцини, коли прибудуть до Штатів. Так, саме так. А тоді Джекові стало погано й він запанікував, пройшов сюди та застав зненацька викрадача. Авжеж. Що таке, трясця, «центроземний»? Доктор Рінсвінд пошкрябав лоба. Що йому зараз не завадило б, то це випивка.

Брижі парадоксу розійшлися морем причинності.

Можливо, найважливіша думка, що мала би бути народжена в розумі будь-кого поза тотальною всеохопністю мультивсесвіту, була такою, що хоч чарівник і турист насправді лиш недавно з’явились у літаку посеред польоту, вони в той же час летіли в цьому літаку у звичному плині речей. Тобто: «хоч і правда, що вони щойно з’явились у цьому конкретному наборі вимірів, також правда й те, що вони жили там увесь цей час». Саме в цю мить нормальна мова здає позиції і йде перехопити скляночку.

Суть у тому, що декілька квінтильйонів атомів саме матеріалізувались (проте, одночасно й ні. Дивіться нижче) у всесвіті, де їм не зовсім слід було б перебувати. Звичним результатом таких речей є велетенський вибух, але, оскільки всесвіти — доволі витривалі штуки, цей конкретний всесвіт себе врятував, миттєво розплутавши власний континуум простору-часу назад до миті, де надлишкові атоми могли бути безпечно розміщені, а тоді швидко перемотавши до того кола багать, котре за бажанням істот, що його населяють, зветься Теперішнім. Це, звісно, змінило історію — стало на кілька війн менше, на кілька динозаврів більше й так далі — та загалом епізод минув напрочуд тихо.

Проте, поза цим конкретним всесвітом наслідки раптового подвоєння стрибали поверхнею Суми Сущого, викривляючи цілі виміри та безслідно затоплюючи галактики.

Усе це було абсолютно невідомо доктору Рінсвінду, 33-річному холостяку, який народився у Швеції, а зростав у Нью-Джерсі, спеціалісту з явищ руйнівного окиснення певних ядерних реакторів. Утім, він би однаково, мабуть, ні у що з цього не повірив.

Цвайблумен досі, схоже, був непритомний. Стюардеса, котра допомогла Рінсвінду дістатися його крісла під оплески решти пасажирів, клопоталася над ним, мов квочка над писаним яйцем.

— Я повідомила по рації, — сказала вона Рінсвінду. — Тож коли приземлимося, вже чекатиме швидка. Мм, у списку пасажирів сказано, що ви доктор.

— Не знаю, що з ним таке, — поспіхом промовив Буйвітер. Інша справа, якби він був реактором Маґнокса, звісно. Це якийсь шок?

— Я ніколи...

Її речення було перерване шаленим гуркотом з хвоста літака. Декілька пасажирів закричали. Раптовий подмух вітру поніс журнали й газети у буревій репету, що дико просувався проходом.

Там просувалося ще щось.

Щось велике, продовгувате, дерев’яне й покрите міддю. Воно мало сотні ніг. Якщо це було те, чим здавалося — жива скриня, така, як у піратських оповідях, повна крадених коштовностей і золота — то в неї саме раптом відчинилося віко.

Там не було коштовностей. Зате безліч великих квадратних зубів, білих, мов сніг, і тремтливий язик, червоний, як буряк.

Старовинна валіза йшла, щоби його з’їсти.

Рінсвінд обхопив непритомного Цвайблумена задля хоч дрібки розради й забурмотів. Він із неймовірною силою зажадав бути деінде...

Раптова пітьма.

Яскравий спалах.

Раптове зникнення кількох квінтильйонів атомів зі всесвіту, в якому їм все одно не слід було перебувати, спричинило дикий дисбаланс у гармонії Суми Цілісності, котру вона гарячково намагалась повернути, видаливши декілька субреальностей. Велетенські напливи чистої магії неконтрольовано кипіли у самих основах мультивсесвіту, затікаючи в кожну шпарину досі мирних вимірів та спричиняючи утворення нових зірок, супернових, зоряні зіткнення, раптові польоти гусей та затоплення вигаданих континентів. Світи на протилежному кінці часу стали свідками неймовірних заходів сонць октарину, що виблискував через заряджені магічні частки, які неслися атмосферою. У кометному ореолі навколо легендарної Крижаної системи Зерет загинула прекрасна комета, немов небом пропалахкотів королевич.

Усе це було абсолютно невідомо Буйвітру, адже, тримаючи нерухомого Двоквіта за пояс, він летів у напрямку моря Диску за кілька сотень сажнів унизу. Навіть судоми всіх вимірів не могли зламати залізний Закон збереження енергії, і короткої подорожі Рінсвінда літаком вистачило, аби пронести його на кілька тисяч сажнів поземно та на три тисячі сажнів доземно.

Слово «літак» загорілося й померло в Буйвітровій голові.

То корабель там?

Холодні води Круглого моря заревли й лигнули його у свої зелені задушливі обійми. За мить іще щось плюхнулось, адже скриня, на якій досі висіла етикетка з могутньою руною подорожей «TWA», теж упала в море.

Пізніше вони користались нею як плотом.