У ПОГРІБКАХ

Доїжджаючи до Погрібок, Меншиков побачив на узбочі від села, мабуть, у чималому саді, великий, ясно освітлений двір.

Ворог не так-то далеко, його під'їзд може легко загнатися туди, цар в тому дворі не стоїть, — погадав собі світлійший і минув липову алею, прямуючи дальше, в село.

Цар дійсно стояв кватирою не в дворі, а в одній із селянських хат, котрої малі віконця поприслонювані були веретами, щоб не било з них світло.

Туди справили світлійшого царські патрулі, розставлені що двадцять-тридцять кроків. Чим ближче до царської хати, тим і більше патруль, самі сильні, здорові хлопи з волоссям, посиланим борошном, з мушкетами на раменах, стоять, як статуї, заворожені приказом грізного великого царя.

Мимо пізньої пори в кватирі рух. Кінні штафети приїжджають і від'їжджають звідтіль.

Генерали входять і виходять з хати. На подвір'ї гуртками стоять офіцери, піші, кінні, артилерійські, різних полків, усякого роду збруї. Від двох-трьох годин на прикази ждуть, переступаючи з ноги на ногу, бо зимно добирається до шпіку-кості, а сказати того не смій, бо найменша виява невдоволення — це бунт.

Змирись і готовий будь летіти, хоч би й на певну смерть, щоб тільки сповнити волю царя, котрий ніякого супротивлення не знає і знати не хоче, для котрого людина — це тільки одна цифра в його великому рахунку.

Добре, що офіцери послух цей виссали з матірних грудей, а терпеливість одідичили по батьках. Не відчувають жертви, в котру себе приносять. Там, за глиняною стіною, в звичайній селянській хатині сидить той, що їх життя у своїй жмені тримає, великий будівничий, котрий на своїх людей дивиться, як на каміння, як на сировий матеріал тої будівлі, котра родилася в його буйній голові.

Офіцери пізнали команданта кінниці його величества і тягнуться, як струни, дарма, що ніч і що світлійший не бачить їх і навіть не дивиться на тую різноманітну товпу. Зіскочив з коня, драгунові, високому, як вежа, кинув свій кожух, вбігає у хату, у відчинені двері наліво.

Кидається йому назустріч задуха і той сопух, який буває в непровітреній хаті, в якій від кількох годин дихає кілька десятків людей, немитих, некупаних, що Бог вість коли перебирали білля. Принесли з собою запах овечих кожухів, кінського й людського поту, тухлого смальцю, тютюну і горілки.

Побачивши малого тілом, але великого значінням достойника царського, подаються, роблять йому місце. В покорі туляться — прилипають до стін.

Меншиков розглядається, хто це такий? Прошаки, москалі і черкаси. Видно по тім, як себе тримають, як милосердно глядять, люди, які тільки спиняють воєнне діло. Але чому їх нині так багато?

Меншиков додумується. Прийшли з чолобитнею. Хочуть зайняти місця тих, що пішли за Десну, а хай побідить Карло, до нього кланятися підуть.

— Падлєци! — подумав голосно світлійший. — Падлєци! — повторив, додаючи ще декілька щогрубших епітетів.

— Ти хто такий? — спитав Меншиков, наступаючи одного з них.

Запитаний подавався назад, дарма, що не було куди.

— Ти хто? — повторив князь.

— Сотник тутешньої сотні. Іван Мотовиленко, — ледве видусив з себе.

— Чого тобі? — гримнув на нього світлійший. — Говори!

— Числюся першим сотником у полку, полковник за зрадником Мазепою руку тягне, — бубонів запитаний.

— Пірнача забажав?

— Ваша світлість зволили вселаскавіше сказати.

— Ось тобі пірнач! — і луск малої, але вправної в биттю долоні, залунав по хаті.

— Ізмєнніки, сволоч, паддо! На колесо вас, на гак, на гілляку. Ось де ваші пірначі, блазні. Сотні в руках тримати не вміє, і пірнач йому давай.

Нефортунний кандидат до пірнача присів, пірнув у товпу і поза плечі других протиснувся до дверей, щасливий, що на тім і скінчилося.

Меншиков до другого пристав.

— А ти? — гукнув, показуючи на нього рукою.

— Я Андрій Кандиба, — бубонів цей, — канцелярист гетьманської канцелярії у Батурині.

— Чорнильна душа, як чорнильниця, чорна. Чого прийшов?

— Певну вість приношу, що гетьман не пропав, а біля Оболоння з п'яти тисячами козаків до шведа, на правий берег Десни перейшов.

— Доказно знаєш?

— На власні очі бачив, як у неділю вранці виступав. Знаю, хто з ним був і хто в Батурині остався.

— Звідки приходиш?

— Прямо з Батурина. Можу сказати, як укріплений город, скільки гармат і де стоять, які запаси пороху і куль. Все знаю, служити рад.

Меншиков підступив до нього, глянув в очі і — відвернувся.

— Нікчемний! — сказав, ніби у лице плюнув. — Геть мені, проч! Воздуху не троїть, забирайтеся всі, сейчас вон! Кланяючися, тиснулися у двері назадгузь. Канцелярист гетьманської канцелярії теж.

— Ти в сінях підіжди, — сволоч!

В хаті зробилося пусто.

Меншиков сів на лаву. Долонями по колінах ударив.

— Який народ!

Плював. Гнилий воздух йому в носі вертів.

— Смород такий, фу, чорт!

Зірвався і відчинив входові двері нарозтвір. Вітер його за голубу ленту термосив.

— У його величества хто? — спитав нараз дежурного офіцера, що навинувсь йому під руку.

— Світлійший князь Дмитро Михайлович Голицин, — відповів той.

— Довго?

— Вже з годину, як зволили прийти.

— З годину?… — І Меншиков рішився не входити до царя. Хай Голицин сам пріє.

— Коли б його величество спитали, чи я вже тут, відповіш, що князь Меншиков перед годиною приїхав.

— Слухаю вашої світлості. Офіцер хотів іти.

— Стривай! Є у вас водка і закуска яка? Принеси!.. Стривай! Кажи, хай мені зготовлять вареного пива з яйцем. Я продрог. Скоро!

Вертаючи в хату, почув, як у сінях канцелярист зубами дзвонив.

— Падлєц!.. — І Меншиков знов присів на лаві. Перед ним поставили піднос. Поспішно випив скору чарку царської анижівки і закусив здоровим пирогом. Почував утому. Радо положився б на лавку і на голій дошці спав би до самого ранку. А тут ще чекає його розмова з царем. Ще й яка! Може, і з дубинкою. «Тьфу, чорт!» — Меншиков задумався.

— Коли ти гриб, так лізь у борщ, — рішив, випиваючи чарку.

А по горілці підніс до уст ківш грітого пива. Пив і поглядав на двері, за котрими цар з Голициним балакав…

Відчинилися.

Меншиков побачив царя. Не цілого, лиш по рамена, бо голова ховалася вище одвірка. Видно було тільки чоботи чорні, юхтові, лосеві штани й зелений, лентою перепоясаний каптан. Гузики вилискувалися, як зорі.

Нараз цар зігнувся і переступив поріг.

— Даніліч! — крикнув, побачивши свого любимця. — Ти тут?

Меншиков зірвався, мало підносу не перевернув.

— Кріпишся? Кріпись, заслужив. Дай, вип'ємо з тобою по чарці. То ще Мазепина анижівка, славна й вірніша від нього. Як проковтнеш, то не втече, хіба випустиш сам.

Меншиков дивувався, що цар в доброму настрою. Чи не на Голицині перший гнів зігнав. А може, соромиться, що довіряв Мазепі, і сором за жартами скриває.

— Ну, от і бачиш, як цей старий чорт нас з тобою підвів, — почав по хвилині цар.

— Всі вони одного батька діти, ті черкаси, — відповів, махаючи рукою, світлійший. — Тільки й глядять, щоб каменем відплатити за хліб.

Цар надумувався хвилину, а потім руку поклав Менши-кову на рам'я.

— Знаєш, Саша, мабуть, ми з тобою не відплачували інакше. Що?

Сміявся, наливаючи другу чарку, Меншиков вторував йому.

— Що нового, Даніліч?

— Бунт…

Меншиков з острахом глянув на царя, чи не піддається він приступові гніву. Але цар не гнівався, лиш дальше попивав анижівку.

— Мазепинка, — і мляскав язиком.

— А що нам з Батурином робить? — спитав нараз.

— Поклич!

— Гей ти там, сволоч, виходи! — гукнув Меншиков у сіни.

На порозі появився гетьманський канцелярист, чорний, як те чорнило, котрим в канцелярії довгі літа писав.

З благанням ласки повалився цареві до ніг.

Цар чобіт відсунув. Сидів на стільці, спиною оперся об скриню і набивав коротку люльку голландським тютюном.

Спльовував через зуби, незважаючи де.

Меншиков підбіг до печі, добув маленький гарний вуглик і на долоні підніс і вкинув цареві до люльки.

— Спасибі! Не трудись, ще пальці попечеш, — усміхнувся хитро. — Так, так! Уважай, Даніліч, щоб палиці не попік.

Меншиксв зрозумів натяк і очі додолу опустив. Усміхався тою усмішкою, в котрій можна домірковуватися усього. Пакнувши кілька разів файку, цар ніби щолиш побачив канцеляриста, який все ще лежав біля його ніг, запоровши носом у землю.

— Вставай! — гукнув, штовхаючи лежачого в лоб. — Не люблю таких кумедій. Говори!.. Або ні. Стривай!.. Даніліч, поклич Голицина й Шафірова та ще кого гадаєш. Хай чують… Поміркуємо опісля вкупі, що нам з тим Батурином робити.

Меншиков вибіг. За хвилину прийшли Голицин, Шафіров і ще декількох генералів.

Канцелярист приютився у куті. Здавалося, маліє, никне чоловік, за хвилину не буде його.

— Сідайте! — сказав цар до своїх людей, показуючи рукою на широку лавку від покуття до мисника при дверях.

— Говори! — звернувсь до канцеляриста. — А лиш, чуєш, не важся мені брехать, бо язик не твій, а може, й голова.

І каламарська душа розказувала все, що знала, загикуючись і захлипуючися зі страху, щоб не сказати якого зайвого слова, не зробити якої похибки, за яку можна заплатити мукою і життям. Розказував канцелярист Андрій Кандиба, як гетьман виїздив із Батурина, хто з ним поїхав, які частини полків і які сотні забрав з собою, хто залишився обороняти Батурин, скільки гармат і муніції там, як укріплений замок, скільки поживи у міщан і в військових магазинах.

— На що покладаються батуринські ізмінники? — спитав, перериваючи, цар.

— На хоробрість Чечеля і знання Кенігзена.

— А Чечель і Кенігзен?

— На те, що гетьман зі шведами на відбій їм у пору поспіє.

Цар був вдоволений з відповіді.

— Хай сподіваються! — гукнув і розсміявся, аж хата загуділа. — Ха-ха-ха! Хай сподіваються, правда, Даніліч?

— Чим більше сподіваються, тим гірше розчаруються, — відповів світлійший.

— Постараємося, постараємося, — бубонів цар, обтираючи хусткою оприщене обличчя.

Думав. Його люди дух у собі заперли.

Нараз зірвався і своїм звичаєм став кроками велетня міряти невелику хату. Здавалося, що стіни порозсаджує і що стеля впаде й розчавить усіх.

За царем бігала його тінь, велика, безугарна, на цілу стіну, стелю і на половину другої стіни. На першій — ноги, на стелі — тулів, на другій — голова. Крім відгуків ходи, нічого не було чути. Хата завмерла, здеревіла в тривожнім дожиданню.

Цар шаблі при собі не мав, ні пістолів, але руками, як довбнями, міг поторощити всіх. Ніхто не був певний свойого життя.

Страшно.

Цей страх рівняє усіх — Меншикова, Шафірова, генералів з чорнильною душею.

— Ти хто? — питає нараз цар, стаючи перед канцеляристом. — Хто?

— Я, я, Андрій…

— Все равно Андрій, Микита чи Охрим. Кажи, чим ти був у службі в гетьмана Мазепи?

— Кан… це… ля… рис… том.

— Чого покинув службу? На кого її лишив? Пощо приділявся тут, падлєц? Одвічай!

— Його величеству вірним хотів остаться. Прийшов, побачивши лихий замисел гетьмана і його людей.

— Сволоч! Нині гетьмана зрадив, завтра зрадиш мене, Іюда!

Канцелярист дрижав, як осика, ломився у колінах, голова в рамена влазила, царські слова придавлювали його, коли б міг, під землю вліз би. Земля не розступалася.

Хай би вбив, легше було б, ніж те тривожне дожидання.

— Забрати його на конюшню і вліпити 20. Не більше. Той падлєц більшої порції не вартий!

Вивели. За хвилину чути було з конюшні зойк і рев.

— Поруть… — завважив цар, сідаючи на своє місце й набиваючи люльку своїм голландським, шіперським тютюном. — Мої люди тільки й уміють, що пороти. Більше я ще їх не навчив. Навчиш ти їх чогось… — Він поправився і, звертаючись до Меншикова, диктував: — В першу чергу треба написати листи до Толстого, Шереметєва, Довгоруких, Апраксіних і других, що в різних сторонах стоять, щоб не далися підвести старому лисові, новому Іюді, котрий 21 літ був мені вірним, а над гробом, біля домовини зрадив мене. Та справедливий Бог не поблагословить його. Не мені, а йому його вчинок вийде на шкоду. Викопав яму, в котру сам упаде.

Відсапнувши, виправдував себе:

— Двадцять і один літ вірно служив. Як же не вірити було? На кождий поклик виступав у похід, козаків, скільки треба, давав і не жалував грошей. Умний такий, дотепний, заграничний чоловік, європеєць, не азіят, як ви. А який благородний на вид, які вірні очі, — собака!

Хвилювався, насилу здержуючи гнів.

— Треба оповістити новий маніфест… Гетьман Мазепа, забувши страх Божий і зломивши присягу, поїхав до шведа. Порозумівся з ними і з поляками, щоб православні церкви й монастирі в руки ксьондзів і уніатів віддати. Нехай ніхто не вірить його влесливим словам, а старшини хай з'їжджаються у Глухів задля вибору нового гетьмана… Так буде краще. Тепер ми вже знаємо, що гетьман не пропав, а до Карла поїхав, хай його чорт!

В конюшні заспокоїлося. Не чути було лускоту батогів, лиш скавулів хтось, як побитий пес.

Цей знак терпіння заспокоював царя. Йому ставало легше.

— Аз Батурином? — повторив нараз питання. — Що нам з тим Батурином робити?

Присутні несміливо виявляли свої гадки.

Одні були за тим, щоб оставити його своїй судьбі. Якщо Карло з Мазепою перейдуть Десну, не пора облягати Батурин.

Дехто дивувався, що гетьман все-таки немало свого війська в Батурині лишив. Мабуть, не гадає, щоб ми його здобули.

Меншиков був другої думки. Йому не хотілося простити козакам і міщанам тієї наруги, якої вони йому завдали, не впускаючи в город.

— Сам ти, царю, сказав, — почав, — що всяке супротивлення треба негайно й безпощадно карати. Батуринці супротивилися твоїм приказам царським. Ще й насміхалися над нами, над слугами твоїми. Кидали на нас з мурів обидливими словами. Батурин заслужив на сувору кару.

— Так покарай його, князю, покарай! Жорстоко і основне, щоб камінь на камені не остався! Покарай! Над Батурином повисло грізне рішення Петрове.

Загрузка...