Безслідний Лукас

ПОВЕРНЕННЯ Повідомлення третє

Мелодійне дзвеніння приємно дисонувало з буденними звуками аеропорту. Лукас мимоволі глянув туди, звідки лунав дзвіночок, і побачив високу дівчину, принадливу, як Рекел Велч[51]. Дівчина вимахувала невеличким дзвоником на довгій ручці, на грудях у неї висів плакатик з написом; «Я жду містера Лукаса». Груди в дівчини стирчали так гостро, що аж ніби пхали той плакатик тобі назустріч.

Суто американська несподіванка.

Лукас пішов просто на дівчину.

— Ви справді мене ждете? Я спершу подумав, що тут виставили восковий манекен Рекел Велч.

— А ви справді містер Лукас? — лукаво стрельнула вона очима.

— Можливо.

— Я приготувалася побачити чергового тюхтія, а тут такий хлопець!

— Остерігайтесь розчарувань.

— Тільки не цього разу! Досі всі вчені, з якими я мала справу, були страшенно занудливі типи. Я вже махнула на них рукою. Тепер бачу: даремно. Ми можемо на «ти»?

— Не заперечую.

— Мене звуть Рене. Я зустрічаю тебе за дорученням доктора Ора.

— Містера Ора, — поправив Лукас.

— Я щось не так сказала? Доктор Ор попросив, щоб я…

— Хто тобі сказав, що він доктор! — вигукнув Лукас.

— Це всі й так знають. Він закінчив два чи три, чи я там знаю скільки факультетів.

— Я цього не помітив.

— А мене ти хоч помічаєш?

Вона зірвала з шиї плакатик і безсоромно тернулася об Лукаса грудьми.

— Гей, мала, не так швидко! — наставив він на неї широку долоню.

— У тебе що — уповільнені рефлекси? Чи тебе так зачарували одаліски в східних гаремах?

Лукас придивився до Рене пильніше.

— Ти справді дурна чи вдаєш дурочку? Рене вмить стала діловою.

— Де твої речі? Оця спортивна торба — і все?

— Є ще цінний вантаж. Застрахований на двісті тисяч доларів.

— Ого! Що ж ти там привіз?

— Глину.

— Вона змішана з алмазами?

— З кров’ю. З давньою, тисячолітньою, і зовсім свіжою, яку я й досі відчуваю на своїх руках.

Рене співчутливо притулилася до нього плечем.

— В тебе була жахлива поїздка? Співчуваю. Коли мені подзвонили з фонду і сказали, щоб я тебе зусґріла, мені не дуже хотілося це робити, але тепер…

— Ти що — теж з фонду «Імансипейшн»? — спитав Лукас.

— Я організатор. Виконую різні доручення. Влаштовую, забезпечую, заспокоюю, іноді вдовольняю. Тебе я повинна відвезти до Стенфорда і подбати, щоб усе було о’кей. Ми як — поїдемо одразу чи повечеряємо в Фріско?

— Вечеряти можна й у Стенфорді.

— Тоді, може, чогось вип’ємо на дорогу?

— Я п’ю тільки воду й соки.

— Виходить, ти так само занудливий тип, як і всі вчені? — розчаровано вигукнула Рене. — І тебе ніскільки не приваблює така дівчина, як я?

— Я б цього не сказав, — усміхнувся Лукас. — Колись за мною ганялося чимало дівчаток, але серед, них, на жаль, не було жодної схожої на тебе. Але тепер уже пізно.

— Ти одружений?

— У мене є дівчина.

— І вона вродливіша за мене?

— Та ні, вона зовсім не вродлива. Але в неї є інша цнота.

— Яка ж?

— Така дівчина — на все життя.

— Ага. Всі ці ваші дівчата на все життя з їхньою непривабливістю, а я з своєю красою — на одну ніч. Так чи ні?

— Я цього не казав, заспокойся. Давай краще візьмемося до діла. Ходімо я одержу свою глину — і на Стенфорд. Ти маєш уявлення, де я там притулюся?

— Ти не притулишся, а житимеш у котеджі професора Джонса. Чув про такого?

— В котеджі Джонса? Хто це сказав?

— Яка різниця! Фонд «Імансипейшн» арендував котедж для тебе, і ти можеш сидіти в ньому хоч до початку зоряних війн.

Ця дівчина була не такою простою, як могло видаватися.

— Ти віриш у зоряні війни? — глянув їй у вічі Лукас.

— Я вірю в усе на світі, навіть у дияволів рогатих і безрогих, — зареготала Рене. — Коли маєш справу з фондом «Імансипейшн», то треба звикати до найнесподіванішого. Хто б ще, крім нашого фонду, міг перекупити тебе в баскетбольній лізі?

— Ніхто мене не перекуповував! — обурено вигукнув Лукас. — І потім: звідки ти знаєш, що я був баскетболістом?

— Який ти смішний! — зморщила носик Рене. — В Америці баскетболістів знають більше, ніж лауреатів Нобелівської премії. Може, ти ще станеш заперечувати, що звешся Безслідний Лукас?

— Звався! А коли я вже такий загальнознаний, то чому ж ти вийшла мене зустрічати з цим плакатиком, ніби на пікетування Білого дому?

— Хотіла привернути до тебе увагу. І, звичайно ж, підняти власну ціну. Одна справа, коли чоловіки луплять баньки на мої жіночі принади, і зовсім інша, коли починають заздрити, що загнуздала такого славетного спортсмена.

— По-моєму, ще нікому не вдавалося мене загнуздати, — не без самовдоволення зауважив Лукас.

Рене промовчала. Може, тому, що Лукас саме заклопотаний був виловлюванням свого вантажу на рухомій стрічці аеропортівського транспортера.

— І оце повинно мати ціну в двісті тисяч доларів! — вигукнула Рене, побачивши в руках Лукаса незграбний рюкзак.

— Принаймні так вирішив вічно п’яний містер Ор, — засміявся Лукас. — Чи, може, він був п’яний тільки на Сході, а тут ви його знаєте тверезим.

— Він п’яний тільки зовні, а зсередини…

Рене вмовкла, ніби злякавшись своєї надмірної відвертості, і миттю перескочила на інше:

— То ми все-таки вечеряємо разом?

— Тільки в студентській їдальні Стенфорда, — вперто противлячись її чарам, відповів Лукас

— З професорського котеджу — до студентської їдальні? Цього ніхто не зрозуміє.

— Зате зрозумію я сам.

Йому хотілося, набравши в супермаркеті пакетів з їжею і пластикових посудин з пепсі, замуруватися в кімнаті студентського гуртожитку на день, на тиждень, на місяць, нікого не бачити, нічого не чути й не знати, ще й ще раз пережити свою подорож на Схід, перебирати в пам’яті великі надії і ще більші розчарування.

Рене гнала машину як божевільна. Десь уже, мабуть, сполошилися всі поліцейські радари, і щомиті треба ждати за собою погоні.

— Хелло, — мляво погукав до дівчини Лукас, — ти їздиш, як у Єгипті. Може, фонд «Імансипейшн» дав тобі завдання відправити мене на той світ?

— Навпаки: вони хотіли зробити тобі приємність, арендувавши котедж твого вчителя, а я намагаюся якомога швидше довезти тебе до Стенфорда, щоб таким чином ще побільшити цю приємність. Окрім того, я все ж сподіваюся, що ми повечеряємо разом.

— В студентській їдальні.

— І питимемо каву з пластикових стаканчиків?

— Саме так.

— Іноді можна піти й на таку жертву.

Рене вигнулася всім тілом до Лукаса і поцілувала його в щоку. Машина якусь мить летіла некерована всім смертям навстріч і навздогін.

— Тобі справді треба було б їздити тільки в Єгипті, — обережно відтручуючи Рене, сказав Лукас.

— Ти думаєш, я не була в Єгипті? Я вже двічі об’їхала довкола земної кулі, побувала в таких країнах, що тобі й не снилися. Ти чув, скажімо, про Урунді-Бурунді? А чи зміг би розрізнити Малайзію, Малі і Малаві?

— Ти, мабуть, їздила туди на конкурси краси?

— Чорта пухлого! Я їздила з своїм чоловіком!

— У тебе є чоловік? Ніколи б не подумав. Дівчата з такою зовнішністю не повинні будь-кому належати. Це національна власність. Як, для прикладу, спортивні зірки. Я знаю це з власного досвіду.

— Спробував би ти пробути хоч день жінкою!

— Я вже спробував побути вченим, і щось воно в мене ніяк не виходить.

— Ти хочеш сказати, що сьогодні вчені так само продаються, як і жінки, а то ще й більше?

— Я не це мав на увазі.

— А я — саме це! Мій чоловік теж так званий учений. Доктор Олсон. Права рука доктора Ора, ліва рука доктора Хантера, гордість фонду «Імансипейшн», він продався фондові, я продалася йому, все прекрасно!

— Чим же він тебе купив? Розумом?

— О всемогутній! Невже в Америці ще збереглися такі наївні люди? Про що ти говориш? Який розум? Кому він потрібен? На доктора Олсона і взагалі на всіх цих типів, що звуться цим словом, я не захотіла б і чхнути. Але… Але, по-перше, доктор Олсон унікальний, може, єдиний в Америці body-builder. Не знаєш, що це таке? Він уміє вибудовувати людські тіла з таким самим мистецтвом, як найгеніальніший архітектор окремі споруди, дільниці і цілі міста. Раціони харчування плюс комплекси фізичних вправ — і твоє тіло стає таким, як того хоче доктор Олсон.

— І це він тебе зробив схожою на Рекел Велч?

— Уяви собі. З нікчемного, плаского, як дошка, дівчиська він виліпив жінку, тіло якої дивує навіть сажотрусів.

— Сажотруси це що — остання інстанція в поцінуванні жіночої привабливості?

— О Всевишній! Та просто тому, що сажотрусів уже нічим не здивуєш взагалі. Ти пробував здивувати їх чим-небудь?

— Мені якось не доводилося мати справу з сажотрусами. Хоч, коли згадати, то ріс я аж під он якими димарями цегельні містера Форбса. Ну, гаразд. Тіло — перша відплата? А що друге?

— Друге — те, що слід було назвати першим, бо воно було й буде першим і найпершим: тричі прокляті і тисячу разів благословенні гроші. Фонд не шкодує їх для доктора Олсона, доктор Олсон не шкодує для мене. Але й не це вирішило справу, а те, що доктор Олсон весь час подорожує. Враження таке, що він потрібний водночас у всіх точках планети. Він метається по світу, як чорний ангел. А я метаюся з ним. Кого б не привабила така можливість?

— Але тепер ти сидиш у Каліфорнії і організовуєш побут такого затертого чоловіка, як я.

— Невеличка пауза між двома черговими мандрівками. Я люблю заповнювати такі паузи чим-небудь цікавим. Здається, мені пощастило. Ти справді цікавий хлопець.

— Коли вже я тобі видаюся таким цікавим, то можна уявити, з якими людьми тобі доводиться мати справу, — зауважив Лукас.

— Тобі мало доктора Ора, щоб переконатися в цьому! — вигукнула Рене з болем. — Ти побув з ним три місяці, а я — п’яту частину свого життя!

— Тобто п’ять років?

— Звідки тобі відомо, що мені — двадцять п’ять?

— Бо мені теж стільки. Але, мабуть, я не такий досвідчений щодо людей. Я вважав, що містер Ор просто п’яний бевзь, а ти стверджуєш, ніби він злий геній усього цього загадкового фонду «Імансипейшн».

— Він спершу валятиметься в тебе біля ніг, а тоді візьме за горло і вже не відпустить!

— Я безслідний, отже — невловимий, — засміявся Лукас.

— Вони вже піймали тебе, оплативши твою мандрівку. Ти думаєш, даремно доктор Ор застрахував оту твою дурну глину на двісті тисяч доларів? При нагоді вони виставлять тобі суму вдесятеро більшу!

— А може, ця глина справді коштує вдесятеро більше? Може, вона безцінна взагалі?

— Не сміши мене. Вони впіймали тебе контрактом, тепер хотіли впіймати ще моїми принадами.

— І доктор Олсон не ревнує?

— Він так ненавидить усіх людей, що взагалі не здатен на інші почуття. Ти не впіймався на мене, але зате впіймалася я, а це ще гірше. Рано чи пізно вони пронюхають і використають мою безпомічність проти тебе.

— Це дивно звучить: безпомічність проти когось.

— Тебе не порятує навіть твоя дівчина, — уперто нахилила голову Рене.

— Ти не знаєш, що в мені живе пристрасть набагато дужча.

— Що ж то за пристрасть?

— Туга за розумом.

— О всемогутній! Які все-таки дурні бувають чоловіки!

Котедж професора Джонса мав такий вигляд, ніби його давній господар щойно вийшов звідси. Книги, обстава, килими, ідеальний порядок на кухні, затишок спальних кімнат другого поверху — все залишилося без змін, тільки над столом, де висів колись портрет Елінор, тепер б. ула велика фотографія професора Джонса, схожого на поета Гете на схилі віку: високе чоло олімпійця, ясний погляд, безстрашно відкриті груди. Хто замінив портрети — сама Елінор чи, може, ще Пат перед своїм від’їздом із Стенфорда? Але чому б це Пат порядкувала в котеджі та й як вона могла знати, що тут колись опиниться він, Лукас? Лукасові ніяк не вірилося, що він — хоч і тимчасово — став хазяїном цього будинку, який належав до найбільших святощів його ще, власне, зовсім короткого життя. Навіщо йому цілий будинок? Він не професор, щоб провадити тут семінари, збирати товариство він не має наміру, бо потребує тільки самотності для роздумів і для роботи, самотності і навіть забуття. Кімнатки в студентському гуртожитку для нього було б цілком досить. Дешевше для фонду і легше для власного сумління.

Лукас спробував подзвонити містеру Ору. При перельоті через океан той безперервно накачувався віскі, спорожнивши з десяток пляшечок, але в аеропорту Кеннеді, за своїм звичаєм, вмить сублімував із стану цілковитого сп’яніння в стан бадьорої діловитості, заявив, що справи фонду затримують його в Нью-Йорку, допоміг Лукасу пересісти на рейс до Сан-Франціско (літак компанії TWA, безкоштовний бокал шампанського, дорожні капці, індивідуальні навушники, два фільми: «Пірати» і «Дика любов»), дав йому десяток телефонів, по яких його можна було знайти, і розчулено обійняв супутника своєї подорожі за поясницю (до плечей не дістав):

— Я однозначно полюбив тебе за цей час!

Лукас голосно подихав над головою містера Ора, бо відповісти взаємністю не міг, а треба ж було видобути з себе якийсь звук, — так вони й розлучилися. Тепер виявлялося, що містер Ор теж учений і що турботливість його щодо Лукаса не кінчилася в аеропорту імені Кеннеді, а розпросторюється по всьому американському континенту, триває далі і не знати, де її межі.

Відповів лише п’ятий чи шостий з номерів, даних Лукасові доктором Ором. Бадьорий чоловічий голос відгукнувся з східного побережжя:

— Хелло, хі[52] «Імансипе»!

— Я хотів поговорити з містером Ором, — сказав Лукас.

— Доктор Ор однозначно слухає!

— Це ви? Я не впізнав вашого голосу. Тут Лукас.

Містер Ор довго й старанно сміявся на тому кінці проводу.

— Ми однозначно не впізнали один одного. Це — на великі гроші!

— Тим часом я бачу, як ваш фонд не дуже ощадливо витрачає гроші на мою скромну особу. Цей котедж професора Джонса. І ваша чарівна уповноважена.

— Все йде так, як треба! — запевнив Лукаса містер Ор своїм зміненим до невпізнання оптимістичним голосом. — Не треба дивуватися. Сприймай усе, як належне. І в усьому покладайся на фонд «їмансипейшн». З синхротроном ще не встиг сконтактуватися? Там теж усе о кей. Працюй спокійно і без поспіху. Я дам Рене додаткові інструкції. Однозначно.

Рене подзвонила незабаром.

— То ми вечеряємо?

— Ти далеко? — з надією поспитав Лукас. — Може, відкладемо на завтра, абощо?

— Я не так далеко, щоб бути в тебе вже за десять хвилин. Але ти вже починаєш крутити. Тебе хтось налякав? Може, наш дорогий доктор Ор?

— Ти не так мене зрозуміла, — поволі підбираючи слова, відповів Лукас. — Мене взагалі ніхто не може налякати, окрім…

— Ну, ну! Окрім?

— Окрім мене самого.

— О всемогутній! Тоді я буду в тебе за п’ять хвилин!

Вона все-таки завезла його на вечерю, але не до студентської їдальні з кавою і йогуртом, а до ресторану під евкаліптами, перебудованого з старого водяного млина, і дорога туди була така заплутана, що втрапити до кампусу Лукас ніяк би сам не зміг, а Рене і в гадці не мала його туди відпроваджувати.

Він не дотримався східної мудрості: не підходь ні до чого, що знайдеш на дорозі, і не розв’язуй нічого, що буде зав’язане.

А шкода!

Люди знають соки землі, які напоюють соком зелені трави, і виноградні лози, і молоком груди жінок, а він хотів осягнути загадкову магнітну силу землі, яка дарує життя всім своїм створінням і розум людям — осягнути й заволодіти нею, однак виявився безсилий перед могутніми темними пристрастями, які заполонили його тіло і душу.

І хоч тільки на одну ніч, та все-таки жаль!

— Чоловіки надто багато думають, — сказала, відвозячи Лукаса вранці до університетського кампусу Рене, — о всемогутній, як мені це набридло!

Лукас промовчав. Набридає думати тільки дурням. Рене до них не належала.

На синхротроні справді все було влаштоване, але Лукасові дали тільки три години на тиждень. З дванадцятої до третьої години ночі. Чари фонду «Імансипейшн» тут, як видно, не діяли.

— У нас черга на десять років наперед, — пояснив Лукасові черговий інженер. — Всі хочуть досліджувати. Один багатій дійшов до того, що закупив у нас по кілька годин на тиждень для фотографування процесів, які відбуваються в орхідеях. Він вірить, що в ці квіти переселяються душі вродливих жінок, і хоче відкрити це з допомогою нашого синхротрону! Можете собі уявити подібне безглуздя?

— Щодо мене, то я можу уявити буквально все, — заспокоїв його Лукас. — Бо я пішов ще далі вашого безумного багатія. Він все ж має справу з живою матерією, а я хочу знайти ознаки життя в матерії, що досі вважалася мертвою. І коли мені не вдасться, то почекаю, поки збудовано буде нові синхротрони, можливо, зовсім іншої дії, ніж ваш.

Інженер зітхнув, вислухавши Лукасове визнання, але чоловік він був дисциплінований, тому без подальших розбалакувань заявив про свою готовність допомагати в дослідженнях.

Лукас сам ладен був стати грудочкою глини, на яку линуть з глибин всесвіту потоки космічних часток, проникаючи в її тіло на глибину атомів; розруййовуючи їхні міцні сполуки і творячи нові, примушуючи мертву досі речовину оживати бодай на мільйонну частку найкоротшої миті, щоб безсило відступити перед її впертою мертвотою, а тоді знов і знов іти на штурм заради можливого проблиску живого життя.

Могутній витвір людського розуму давав можливість спостерігати за цим таємничим діянням, перебуваючи осторонь, бути не учасником (тобто жертвою), а тільки свідком. Бо коли вже казати правду, то вчені не шукають істину, а тільки свідчать про неї.

Тепер ритм і розклад годин Лукасового життя визначався тим короткочасним перебуванням у святая святих стенфордської магічної машини. Один за одним він досліджував привезені з подорожі взірці глин, порівнював одержані на синхротроні знімки, простежував відмінності в структурі, ретельно описував кожен знімок, робив часткові висновки, готував дані, які потребували детальних обчислень на великому університетському комп’ютері (про це ще треба було домовитися з фондом) — і якомога менше контактів з зовнішнім світом, з людьми, зі знайомими, навіть з найближчими.

Власне, його не турбували, бо ніхто не знав, що він у Стенфорді, надто ж — у котеджі покійного Джонса. З Рене — тільки по телефону. Вона погрожувала, що застане його зненацька, але Лукас спокійно повідомляв, що дверей він не відчиняє навіть господу-богу.

— Я приїду з пожежною дружиною! — лякала його Рене.

— Тоді вже краще найми гангстерів, щоб підпалили будинок і спробували мене засмажити живцем, бо що ж робитимуть твої пожежники! — сміявся Лукас.

— Я підстережу, коли ти сидітимеш у тій ученій мишоловці, — маючи на увазі його нічні години на синхротроні, сміялася Рене, — найму велетенський бульдозер і зчищу цей клятий котедж, щоб і сліду не лишилося.

— Не забудь, що за котедж платить фонд «Імансипейшн».

І все ж знайшовся чоловік, якому Лукас вимушений був відчинити двері.

Широкий Діл.

Замкнутися можна від усього на світі, та тільки не від себе самого і не від своїх пристрастей. Лукас не читав газет, не дивився телевізійних передач, не слухав радіо, не ходив у кіно, навіть відвідини студентської їдальні видавалися йому обтяжливими, і він обмежився пакетами з їжею, яких набирав у супермаркеті на два тижні. Машину Лукас взяв у прокатній фірмі Гертца, бо це було дешевше, ніж купувати і утримувати свою власну. Згідно з угодою, яку він уклав з фондом «Імансипейшн» після ленчу з міс Сумітою і містером (а тепер, виходить, ще й доктором!) Ором, фонд мав сплачувати всі видатки Лукаса аж до закінчення його досліджень і перших наукових підсумків (не наслідків, а саме підсумків, бо наслідків могло й не виявитися), тож не слід було зловживати щедрістю цієї таємничої організації, а намагатися бути у всьому скромним і ощадливим.

Та хоч як рідко й неохоче порушував Лукас свою самотність, цього цілком було досить, щоб знати, що діється довкола і в світі, бо він зустрічав знайомих і перекидався з ними словом-другим, його слух вловлював слова і сміх, його око помічало нові лиця, нові написи, оголошення, афіші, його пам’ять призбирувала все, що так чи інакше могло пригодитися, цікавило або дивувало. І коли пам’ять послужливо нагадала Лукасові, що завтра відбудеться зустріч його рідної команди з баскетболістами Канзаського університету, він зрозумів: не всидить у своїй добровільній в’язниці, а буде в спортзалі, і вболіватиме за своїх хлопців, і проштовхається до Широкого Діла, може, й посидить з ним на його улюбленому стільчику і послухає, як він під час тайм-аутів заспокоює гравців, наснажуючи їх своїм спокоєм на нові шаленства.

Тільки опинившись в університетському спортзалі, Лукас збагнув, якої припустився дурниці, порушивши свою самотність. Звичайно ж, його тут усі знали, звідусюди тільки й чулося: «Хелло, Лак!», «Ну, як ти, Лак!», «Давно не бачили тебе, Лак!» Звичайно ж, вийшло так, що йому не довелося проштовхуватися до лави запасних і до стільчика, на якому возсідав Широкий Діл, не довелося просто тому, що Лукаса туди мало не принесли на руках. Звичайно ж, Широкий Діл кинувся йому назустріч і вхопив у свої ведмежі обійми. І у всьому цьому нічого б не було поганого, а надто загрозливого, коли б в останню мить, вже опинившись в обіймах у Широкого Діла, Лукас не побачив Рене.

Вона сиділа на такому самому стільчику, як і в Широкого Діла, поряд з ним (з якої речі?) і мала біля себе ще один стільчик вільний, так ніби приготувала його для Лукаса, точно знаючи, що він має прийти, не може не прийти. Одягнена в білий спортивний костюм, вона була така вродлива, що в Лукаса засмоктало під логкечкою. Ясна річ, була б тут Пат, вона одним словом, самим лиш поглядом розвіяла всі чари цієї красуні, але Пат десь мандрувала за двома чи трьома океанами, а зваба була від Лукаса на відстані простягнутої руки.

— Лак, хлопче! — кричав йому в вухо Діл. — Я радий за тебе. Ти, кажуть, непогано влаштувався?

— Коли провисання між небом і землею вважати добрим влаштуванням, тоді ти маєш слушність.

— Ми повинні з тобою поговорити, Лак!

— Може, для цього я й прийшов?

Але говорити тут ніхто б їм не дав. Кілька вигуків — і все, бо вже треба було починати гру, і Діл упав на свій стільчик.

Рене поляпала по вільному стільчику, запрошуючи Лукаса. Очі її сміялися. Торжествувала, так просто розгадавши його пристрасть? Чи справді володіла безмежним почуттям гумору і вже наперед смакувала з того, що всі глядачі забудуть про те, що відбувається на майданчику, і дивитимуться тільки сюди, але не на Широкого Діла і не на те, як від переживань ходить ходором його широке черево, а на неї, Рене, і на Безслідного Лукаса.

— Хелло, — промимрив Лукас.

— Ти невдоволений, що я опинилася так близько від тебе? — звабливо розхилила вона губи.

— Я б цього не сказав. Але навіщо все це?

— Ти досі не розумієш того, що розумів уже апостол Павло. Він казав: «Ніхто-бо ніколи тіла свого не зненавидів, а годує і гріє його, тим-то пригорнеться чоловік до жінки своєї і буде у двох одне тіло».

— Звідки ти знаєш, що казав апостол Павло?

— Від свого чоловіка містера Олсона. Здається, я тобі говорила про нього.

— Здається.

— Але містер Олсон далеко, а ти нарешті близько.

— Може, подивимося гру? — обережно запропонував Лукас.

Вона вмовкла і вдала, ніби справді стежить за тим, що відбувається на майданчику, а насправді вміло виставляла для поглядів то своє обличчя, то розкішне волосся, то буйні груди, то стрункі ноги.

Долю гри вирішив м’яч, закинутий стенфордцями в кільце канзасців на останній хвилині, і Широкий Діл сприйняв цю перемогу як наслідок присутності Лукаса.

— Лак, ти завжди приносив мені щастя, приніс і сьогодні! Таку подію слід відзначити. Я поговорю з своїми хлопцями трохи протру і за десять хвилин буду вільний. Куди ми поїдемо?

Лукас зам’явся, його виручила Рене.

— Лукас тепер не їздить нікуди, — пояснила вона, — наш фонд арендував для нього котедж покійного професора Джонса, щоб створити необхідні умови для наукової роботи, і Лукасові подобається там сидіти, замкнувшись і…

— Ти справді отаборився в професорському котеджі, Лак? — вигукнув Діл.

— Та-а, майже, — ніяково потиснув плечима Лукас.

— Діл! — вигукнула Рене, і Лукас тільки подивувався, що вона вже запанібрата з Широким Ділом. — Ми повинні поїхати туди і подивитися, як живе майбутня наукова зірка!

Вона сказала «ми», і Лукасові не було куди відступати. Не міг же він не пустити до себе Широкого Діла! А Рене вслизнула разом з ним, в’юнка, мов ящірка.

Почали з того, що всі опинилися в машині Рене. По дорозі кудись заїздили раз, другий, третій, бо Рене заявила, що до Лукаса з порожніми руками краще й не потикатися, адже в його холодильнику, крім пепсі-коли й томатного соку, не знайдеш нічого. «Звідки вона знає?» — мляво подивувався Лукас. Тоді в машині опинилася ще дівчина — чи то знайома Широкого Діла, чи передбачливо знайдена Рене для рівноваги, а точніше: для контрасту, бо дівчина належала до розповсюдженого в світі племені замучених дієтами істот, яких можна застосовувати в постелі замість дощок під матраци. Ім’я в дівчини теж було відповідне: Хіларі. Чоловічо-жіноче ім’я, яке розшифровуєш тільки тоді, коли побачиш Його власника. Дівчина одразу стала демонструвати свою нестримну сексуальність, буквально приклеївшись до Широкого Діла. Для вияву своїх почуттів вона зовсім не вживала слів, обмежуючись тільки сміхом: «Хі-хі, ха-ха, хо-хо, хе-хе», і Діл одразу прозвав її Хі.

Коли нарешті добралися до котеджа, Рене взялася готувати вечерю з привезених припасів, Хі замкнулася у ванній кімнаті, а Широкий Діл примусив Лукаса показати свої володіння.

— Це випадково і тимчасово, — ніяковів Лукас, — повір, Діл, як мені незручно і соромно… Так і здається, що з’явиться професор Джонс і докірливо похитає головою…

— Вже не з’явиться! — кричав Діл, тупаючи по килимах, по сходах, розглядаючи меблі, стелажі з книжками, бахкаючи товстим кулаком по клавішах рояля. — Мертві не воскресають, а живі повинні жити і радуватися!

— Я ще досі не можу спам’ятатися, — сказав йому Лукас, — цей фонд, який організував мою подорож, тепер опікується мною, здається, аж занадто, і все це безкорисливо, з суто філантропічних міркувань, чи що. Чи можливе таке в Америці?

— Хлопче, — загримів тренер. — Послухай старого Діла. В Америці трудно знайти когось, хто б за тебе платив. Та коли вже знайшов, то тримайся руками й зубами! Пам’ятаєш, як я тебе забирав з Ньюпорта і ми їздили по шосе 2А в субурб[53] Бостона до мого друга Джуліуса? Ти, мабуть, досі вважаєш, що то була випадкова поїздка, а насправді воно зовсім не так. Джуліус попросив мене, щоб я привіз тебе на вечірку до нього, бо з тобою хотів познайомитися один дуже потрібний чоловік. Кому потрібний? Хіба про це питають в Америці? Ми з тобою поїхали, провели непогано вечір. Здається, той чоловік познайомився з тобою. Ти ще тоді спитав мене, мабуть, саме про нього, але що я міг сказати? Тепер бачу, як я тобі поміг того вечора.

Лукас поклав свою широчезну долоню на кругле плече Діла.

— Стривай, Діл, ти це серйозно? Ти не вигадуєш?

— Навіщо ж мені вигадувати, коли все було саме так!

— І це ти заманив мене в сільця, розставлені фондом «Імансипейшн»?

— Заманив? Лак, про що ти? Після того вечора в тебе все покотилося, як з крутої гори. Ти подорожуєш по світу, ти живеш в професорському особняку, в тебе необмежений кредит цього фонду. Чого тобі ще треба? Коли цей фонд такий, як ця дівчина Рене, то тут можна здохнути від заздрощів!

Лукас гірко усміхнувся.

— Коли ви читаєте в журналах рубрику «Як дешево лагодити старі будинки», то так і знайте, що йдеться про фантастичні суми. Де ти бачив безкорисливих благодійників, Діл? Досі я ще заспокоював себе тим, що все це випадковості, просто збіг щасливих обставин, але тепер бачу, в який зашморг потрапив, і вже відчуваю, як той зашморг затягується довкола моєї шиї. Передчуття небезпеки, враження, що за мною стежать, вже давно переслідує мене. Тепер ти ствердив мої побоювання, і я бачу, що став жертвою якихось невідомих сил.

— Ти перебільшуєш, Лак, — спробував заспокоїти йоготренер, — на життя треба дивитися простіше.

— Цей чоловік, який тоді прагнув зі мною познайомитися, знаєш, що він собою являє? Тихий кошмар. Виплодок уже й не пекла, а чогось страшнішого, бо навіть пекло давало надію в своїй протилежності — раю, а від таких, як містер Ор, — ніяких альтернатив. І ось вони заграбастали мене і скоро прийдуть по мою душу.

Рене урвала його похмурі висловлювання, покликавши всіх на вечерю, яку вона спорудила, за студентським звичаєм, на кухні. Салат, смажений канадський бекон, підігріті курчата по-кентуккійськи, фрукти, джин з тоніком для жінок, віскі й пиво для Діла і, звичайно ж, томатний сік для Лукаса.

— Ти не можеш порушити свого режиму навіть заради такої дівчини, як Рене? — вигукнув Діл.

— Досить того; що вона сама — суцільне порушення всіх існуючих вимірів жіночої зовнішності, — віджартувався Лукас.

— Але в кращий бік, тільки в кращий! — поляпуючи Рене по найделікатніших частинах тіла, бушував Діл, водночас непомітно відсовуючи своїм широким тулубом настирливу Хіларі.

— Лукас занадто заглиблений в духовне, щоб звертати увагу на тілесне, — скромно зауважила Рене.

Скромність личила їй так само, як затурканій монастирській послушниці широчезний оголений меч.

Широкий Діл, давно вже проковтнувши своє віскі, тепер полоскав горло холодним пивом, обсмоктував смачні курячі стегенця, облиті таємничо-знаменитим соусом полковника Снайдерса, він весь відданий був служінню своєму просторому тілу, насолоді біологічним буттям, існуванням, суворо кажучи, животінням, але в його розлогому тілі були вмонтовані антени на всі випадки життя, тому він майже миттєво зреагував на слова Рене.

— Лак — моя гордість! — граючи голосом, заявив Діл. — Лак — це той хлопець, який, може, першим з моїх вихованців вирветься з жорстоких тіснин нашого тіла на безмежні простори людського духу. Хлопче мій, не смійся з старого Діла, коли він скаже тобі сьогодні, що передчуває і вірить, як високо ти зможеш забратися.

— Що вищі двері, то нижче доводиться нахилятися, тобі не здається, Діл? — спокійно мовив Лукас.

— Хоч я маю справу тільки з м’язами, але знаю також, що голова гордо тримається на плечах не так шийними м’язами, як банківським, рахунком! — розкотисто зареготав Діл, і Хіларі тоненьким хіхіканням спробувала підтримати його, хоч Рене й намагалася суворим поглядом своїх великих очей згасити ту підтримку.

Власне, Лукаса все це зовсім не цікавило після того, що сказав йому Широкий Діл про ту їхню поїздку до його університетського товариша Джуліуса. Досі він вважав себе особистістю, незалежним умом, самостійною людиною. А що ж виходить? Він теж тільки жертва гри темних сил. Темних і таємних. І невже — це і є життя? Життя людини другої половини двадцятого століття?

— Послухай, Лак, — промуркотів Діл, — ти не міг би мені сказати, звідки взялася оця Хі, яка хоче протаранити моє нещасне черево? Адже ти єдиний з усіх моїх хлопців, який зміг перебороти владу тіла і вирватися у вільний простір високих розмірковувань. Можеш ти пояснити, звідки беруться отакі Хі?

А звідки беруться Рене? І хто б це міг пояснити не тільки йому, Лукасові, а й усьому світові?

Пізно вночі, коли вже треба було роз’їздитися, Рене припала до Широкого Діла, зашепотіла йому так виразно, що почув і Лукас:

— Зроби так, щоб я залишилася, Діл! Зроби так!

Діл знетямлено поглянув на неї, тоді на Лукаса.

— Гей, мала! — погмикав він. — По-моєму, тобі самій це зробити набагато простіше.

— Я не зможу, — жалібно сказала Рене (цей тон їй зовсім не личив), — я нічого не зможу. Він мене викине.

Діл не повірив.

— Лак, хлопче! — загримів він. — Ти справді ладен викинути таку дівчину?

Лукас мовчав.

— Ти можеш відмовитися від дівчини, для якої єдине, що вона хоче, — це любов? Та ще від такої дівчини?

Лукас мовчав. Рене великодушно прийшла йому на поміч. Погірдливо кривлячи свої різьблені уста, вона сказала:

— В Америці не досить бути тільки вродливою жінкою. Треба вміти ще щось.

Лукас не звернув уваги на ці її слова. Для нього все зосередилося на тому, щоб позбутися Рене, побороти спокусу, зберегти свій пубертет перед Пат, хоч і не абсолютний, але все ж зберегти.

Хіба ми можемо наперед передбачити всі можливі наслідки наших дій, розумних і нерозумних?

Жартівливо (але й цілком всерйоз) наставивши руки, він відгорнув своїх гостей до дверей, не лякався небезпечних дотиків Рене, бурмотів на своє виправдання:

— Пам’ятаєш, Діл, колись ми грали в Сан-Дієго з моряками, а тоді вони повели нас на базу, щоб показати ядерні боєголовки для підводних човнів? Може, ти й забув, а я й досі згадую сіро-голубі ковчеги, в яких везли боєголовки, ковчеги, схожі на священні збитки древнєеврейської тори. Досі бачу титановий череп ракети в тому ковчегові — багатозарядну роздільну боєголовку. Там було передбачено все для безпеки транспортування і збереження (до відповідної хвилі, ясна річ): і вологопоглинаючі, і перепускні клапани для врівноваження тиску, і забезпечення від пилу, магнітних полів, статичної електрики, випадкових механічних пошкоджень, і, звичайно ж, від випадкових вмикань семи послідовних запобіжних систем. Здавалося: все передбачено, щоб не сталося випадкового вибуху цього страхітливого пристрою, і можна спокійно стояти навіть поряд з цим пекельним витвором людської злоби. Та все ж ставало лячно від самого усвідомлення того, що ховається в цьому лиснючому від технічного вазеліну досконалому конусі, і хотілося коли й не втекти якомога далі, то хоча б відступити.

— Я нагадую тобі ядерний пристрій? — першою розшифрувала його натяк Рене.

Лукас був суцільна добродушність.

— Річ у тім, що нам гарантують цілковиту безпеку будь-яких ядерних пристроїв, та все-таки краще триматися від них якомога далі. Ти не заперечуєш, Рене?

Вона мовчки креснула по ньому поглядом, і не знати, чого в тому погляді, було більше: розчарування чи ненависті.

Телефонний дзвінок розбудив Лукаса глупої ночі. Вчора, десь о цій самій порі, він був у синхротроні, мав неусвідомлене бажання лягти разом з кернами азіатської глини під удари загадкових космічних часток, відчути їхню наснагу, їхню живлющу енергію, їхню невловимість і незбагненність.

Лукас глянув на годинник. Третя година ночі. Час його досліджень на синхротроні.

— Хелло, — ще не проспавшись, відгукнувся Лукас, — тут Лукас. Хто це?

— Лак, хлопчику мій! — пролунало з глибини ночі. — Це ти? Як давно я не чула твого голосу!

Він задихнувся, неспроможний мовити бодай слово, бо то був голос його матері! Як міг він після своїх безладних мандрів по Сходу нічого не написати і не сказати матері? І тоді, в Нью-Йорку, піддавшись тихому диктату містера Ора, пересів на літак TWA і мерщій подався до Каліфорнії, так ніби забув про рідну Пенсільванію, про маму Лайз і сестричок Люсі й Енн. Якесь наслання? Бо як же інакше пояснити його недбальство щодо рідних, найдорожчих людей?

— Ма! — закричав він у нічний телефон. — Пробач, ма, я тут закрутився з своїми справами і зовсім забув про все, але я не забув про тебе, ти ж знаєш про це краще за всіх. Ти де тепер? Звідки дзвониш? У нас же ніколи не було телефону!

— Я гостюю в Люсі, — сказала далеким голосом мати, — і дзвоню від неї. Ти ж не забув свою сестру Люсі? Ми не знали…

Розмова урвалася, материн голос пропав у безмежних американських просторах, в лабіринтах автоматичних телефонних станцій компанії Белл, в безмежності електромагнітних коливань простору. Що з того, що він своїми пристроями зміг би знов і знов піймати голос своєї матері, простежити його повільне затухання, та водночас і засвідчуючи його незнищимість? Адже все це тільки примха природничих сил, їхня незбагненна гра, яка навіки залишиться холодною і ворожою для людини. Лукас волів би знов стати маленьким безпомічним хлопчиком, щоб пригорнутися до теплої ласкавої матері, відчути себе зовсім безсилим і беззахисним перед загрозами світу, почути її заспокійливий голос, з яким неспроможні змагатися ніякі уряди, релігії і вчення… Мамо, мамо, прости свого метушливого, забудькуватого сина, прости його суєтність і марноту і благослови його на подвиг. На подвиг чи на жертву? Цього Лукас не знав.

Він пошукав у своїх записниках номер телефону Люсі, картаючи себе за непростиме недбальство, довго розкручував телефонний диск, додзвонюючись до Пенсільванії, невимовно зрадів, почувши сестрин голос, розхвилювався так, що не міг вимовити й слова.

— Хелло, — обізвалася з того боку проводу Люсі, — хто це?

— Це я, Люсі, — хрипко видихнув у трубку Лукас і повторив: — Це я.

— Лукас? — вона не зраділа, а мовби злякалася. — Ти звідки?

— З Каліфорнії. Я знову тут, у Стенфорді.

— У Стенфорді? — вона ніби не вірила, чи що. — Як ти там опинився? Ти ж мав бути в Єгипті!

— Ах, що той Єгипет, Люсі! Я вже давно звідти… Справа зовсім не в тім… Справа в тім, що мені подзвонила мама, а я…

— Хто тобі подзвонив? — тепер у голосі сестри була вже не стурбованість, не тривога, а відверта паніка. — Про що ти говориш, Лукас?

— Півгодини тому мені подзвонила мама, але пашу розмову перервали… Вона сказала, що гостює в тебе…

— Гостює в мене?

— Так.

— Хто це тобі сказав?

— Мама Лайз.

— Лукас, що ти вигадуєш? Як ти можеш?.. — голос їй урвався, і Лукас виразно почув схлипування.

— В чому справа, Люсі? Ти плачеш? — гукнув він. — Схлипування перейшло в ридання, і Лукасові, терзаючись невідомістю, довелося ждати, поки сестра хоч трохи заспокоїться. Це тривало довго, так довго, що телефонна трубка в Лукасовій руці стала ніби свинцевою, та незмірно більший тягар навалився йому на серце, передчуття чогось невідворотного і жахливого.

Нарешті сестра все ж згадала, що Лукас у Каліфорнії ще слухає її, тому вона спробувала трохи втишити свій плач і крізь спазми ридань проштовхнула кілька слів:

— Ти… хіба… не одержав… телеграми?

— Якої? Куди? — закричав одчаєно Лукас, хоч мав би питати: «Про що телеграма?».

— В Єгипет… Ми…

— О цей клятий Єгипет!.. Я вже два місяці в Штатах… Закрутився і ні заїхав, ні подзвонив до вас… На різдво я писав вам з Йорданії… Хіба ви не одержали моїх листівок?

— Телеграма була про маму, — вже зовсім виразно промовила Люсі.

— Про?.. Що з мамою?

— Вона вмерла.

— Люсі, я не почув! Що ти сказала?

— Я сказала, що наша мама вмерла.

Він дивився на телефонну трубку в своїй руці, як на клубок змій.

— Але ж вона щойно дзвонила мені!

— Не знаю.

— Я чув її голос!

— Ми поховали її поряд з батьком у католицькому секторі сузького цвинтаря.

— Але ж я півгодини тому говорив з нею!

— Сподіваюся, що ти приїдеш до нас, коли трохи звільнишся від своєї роботи, — не слухаючи його, сказала Люсі. — Енн мала намір одружитися, в неї гарний хлопець, але тепер одруження довелося відкласти. Кажуть, що треба на цілий рік, але я гадаю, що досить і півроку. Напиши Енн і порадь їй, як бути. Адже ти старший серед нас. Ти мене чуєш, Лукас?

— Я тебе чую, але так само виразно я чув мамин голос, — тихо промовив він.

— Ти, мабуть, перепрацювався. Ця твоя подорож і всі ті дослідження… Може б, ти приїхав, поки ще в горах є трохи снігу. Це завжди заспокоює. Бо в Каліфорнії ніякого снігу, там тільки океан та пальми…

— Я далеко від океану, Люсі, і ніяких пальм у мене під вікнами… Я взагалі не помітив досі, що в мене тут під вікнами… Але цей голос… Що ж це було?..

— Тобі треба відпочити, Лукас, — турботливо порадила сестра, — ти не знав перепочинку, щойно зіп’явшись на ноги. То цей м’яч, тепер якась наука… Ти тримав себе і тримав нас. Але ми вже трохи даємо собі раду. Тобі треба розслабитися. Де твоя дівчина? Вона далеко від тебе? Ти мене чуєш, Лукас? Ти ще слухаєш?

Він її слухав, а чув материн голос. Що то було? Наврочення, миттєве виключення його свідомості, сновидіння без сну? Може, він справді вже не витримує того нелюдського напруження, на яке прирік себе, і йому треба розслабитися? Кинути все, взяти квиток, полетіти до Пенсільванії, покласти квіти на мамину могилу… Страшні слова: мамина могила. А він щойно чув мамин голос. Як це могло статися? Чи напруження його розуму вже сягнуло таких меж, що він здатен вловлювати в просторі мовлені колись слова? Які дурниці! Але тоді що це було? Що це було?

Рене грала голосом так, що навіть на відстані можна було вгадати, як вона грає ще й очима, устами, обличчям, усім своїм звабливим тілом.

— Ти й далі тримаєшся від мене тільки на телефонній відстані, Лак? — допитувалася вона.

— Ми ж домовилися: я зайнятий, я працюю, а ти не зважаєш.

— Мій обов’язок допомагати тобі. Створювати умови. Це завдання фонду «Імансипейшн».

— От і створюй.

— Але для цього не завадило б бачити тебе хоч зрідка.

— Ти вже бачила.

Вона засміялася.

— Цей Діл справді Широкий. У нього черево, як у троянського коня. Мені вдалося в’їхати в ньому до твоєї фортеці, але я ще не встигла вистрибнути, як той клятий кінь викотився звідти. Тепер доведеться шукати нового троянського коня.

— Навряд чи це тобі вдасться. Я пильний і недовірливий.

— А коли я з’явлюся до тебе з пакетом пошти, яку пересилає тобі фонд?

— Пошти? — Лукас вирішив, що то листи від Пат, і вжахнувся, уявивши їхню безпомічність перед безсоромними очима Рене. — Що там — листи? Я повинен мати їх у себе! Чому ти їх затримуєш? Чому мовчала?

— Мені щойно передали пакет, на якому значиться, що я повинна передати його тобі. Так що я нічого не затримую. Ти сам прийдеш чи мені привезти?

Ні їхати до Рене, ні приймати її тут він не хотів. Але ж листи від Пат.

— Гаразд, приїдь, — похмуро сказав він. — Коли тебе ждати?

— Як завжди, за півгодини.

— Чому це «як завжди»? Можна подумати, ніби ми з тобою такі близькі, що зустрічаємося щодня.

Вона пирхнула в трубку:

— Не будь занудою!

В пакеті не було ніяких листів од Пат. Копії сплачених фондом його рахунків (Лукас вжахнувся від сум, які там стояли). Нові кредитні карточки (абсолютно непотрібні при його мізерних потребах). Нарешті лист. З Гуверівського інституту. З тої заклятої студентством башти, що височіє за якийсь кілометр від Лукасового пристанища. Але лист прийшов не прямо, а помандрував до Нью-Йорка, а вже звідти фонд «Імансипейшн» пересилає його адресатові.

Ці теж стежать. Всі за ним стежать. І у всіх такі самі безсоромні очі, як і в Рене.

Він уже став забувати про «Магнолію», а вона не забула про нього і несподівано принесла Лукасові найбільшу радість: переслала один, а тоді й другий, третій, ціла злива листів од Пат, так ніби вона з далеких далечей відчула, як йому непросто, як тяжчає й тяжчає від невідомого тягаря вутле суденце його життя, загрожуючи втонути, і щосили намагалася втримати його на плаву. Вона писала йому з Японії, з Китаю, з Індії, з Нової Зеландії і Нової Каледонії, з Австралії і Таїланду. Це було щось фантастичне! Тільки американка і тільки Пат могла так писати!

З Японії:

З Китаю:

З Індії:

З Австралії:

З Нової Зеландії:

З Таїланду.

Лукас не встигав простежувати шалених перескоків думок Пат, несподіваних її переміщень, вона мовби закликала його не дивуватися нічому, що йде від неї, виробити в собі своєрідний імунітет до несподіванок, якими вона його вражала, та не помогло ніщо, коли зненацька прийшов величезний лист… з Африки!

Пат писала, мовби пробачаючись:

Лукас уже забув про те осяяння в нещасті, яке колись вирвало його з стану примітивного добробуту і самовдоволення і ввергло в тривожну сферу шукань. Тепер йому здавалося, ніби першопричиною зламу його життя була Пат, і тут не було перебільшень і емоційних надривів, — тільки незаперечний факт, обумовлений нашою природою. Ми всі зіткані зі снїв, почувань, ніжності й відчаю, а не з пісної речовини щоденності.

Щоденність незабаром жорстоко нагадала йому про себе.

«Ми крутимось довкола колючого кактуса о п’ятій годині ранку…»

Коли Лукас після чергових своїх нічних намагань з допомогою синхротронних чарівних променів вловити абсолютне ніщо повернувся додому, то застав двері котеджу відчиненими. Вони були ледь відхилені, мовби для того, щоб показати, що хтось тут похазяйнував без господаря, але все ціле, замки не зламані, не помітно ніяких слідів насильного вторгнення. Може, він сам забув замкнути двері? Може, занадто розхвилювали його листи Пат і він втратив контроль над собою, за своїми діями? Адже й ніч на синхротроні сьогодні не схожа була на попередні. Лукас безпричинно нервував, не міг зосередитись, відведений йому на пульті управління столик з терміналом видавався занадто незручним, зображення на екрані дисплея дратувало. Кінчилося тим, що Лукас, всупереч своєму узвичаєнню, покинув свій пульт спостережень і попросив чергового по синхротрону взяти його з собою, коли той обходив своє «господарство». Вони спустилися на три поверхи під землю, і там Лукас крізь ілюмінатор в синіх дверцятах побачив десятиметровий круглий тунель. Вгорі, розцяцьковані, мов американський прапор, синіми й червоними смугами, нависали масивні глиби електромагнітів, які в «космічній» порожнечі штучно створеного вакууму разом з невидимими магнітними лінзами спрямовували й сфокусовували пучки часток антиречовини — позитронів. З швидкістю світла линули вони по замкненому Тунелю накопичувача, народжуючи синхронне випромінювання, яке повинне помогти Лукасовї помітити зміни в структурі глини під дією енергії, ще не знацої людству, — енергії інтелектосфери.

Чи ж упіймає він невловиме?

Зачарований невидимим «витанцьовуванням» часток в 75-метрових нутрощах мудрого синхротрона, Лукас повернувся до свого спостережного пункту, майже цілковито заспокоївшись, і до кінця визначеного терміну досліджень спокійно нотував дані, але ось тепер ці відчинені двері знов розтривожили його, як і на початку цієї ночі, і він ступив до котеджу незвично розізлений.

Невже знов ця нахабна Рене?

Він ринувся в дім з наміром викинути її геть. Набридло й осточортіло!

В котеджі було темно і тихо, і це трохи притишило Лукасів запал. Може, справді забув зачинити за собою двері? Але запримітив вузьку смужку світла з кухні, і нова хвиля обурення затопила його. Чому вони не можуть дати йому спокою? Заплатили за подорож на Схід, але послали з ним цього сірого суб’єкта містера Ора, і все перепаскудили. Тепер мовби створили тут ідеальні умови для досліджень, але підсунули під бік цю американську Єву — і все пішло шкереберть. Лукасові здавалося, що порятунок прийшов з листами Пат, та ось знову ця світанкова несподіванка, яка ще й не знати, чим кінчиться.

Він щосили штовхнув кухонні двері, влетів до стерильно білого освітленого простору, мало не спіймавши сторчака, і заціпенів.

Ніякої Рене. Ніяких самозванців з фонду «Імансипейшн». Нікого з тих, кого Лукас сподівався б тут застати.

Біля відчиненого холодильника, присівши навпочіпки, видно, в пошуках чогось їстівного, повернувши до Лукаса кістляве обличчя з очима голодного чорта, вигніздювався той самий Хантер, який колись пробував купити його душу для військового відомства США.

— Хантер? — ще не вірячи, сам себе перепитав Лукас. — Як ви сюди потрапили, містер Хантер?

Хантер розправив своє дохлякувате тіло, струснувся, розсунув вузькі губи в хижій усмішці,

— Я ж обіцяв, що знайду вас, — от і знайшов.

— Але… Ви ввірвалися в моє приміщення. Це порушення прав… Замах на приватну власність… Я викличу поліцію.

Хантер подзвенів ключами.

— Дублікат усіх ключів од вілли професора Джонса. Зберігався в фонді «Імансипейшн», який є законним і єдиним орендатором будинку. Вас це вдовольняє?’

— Фонд «Імансипейшн»? А яке ви маєте до нього відношення?

— Якнайбезпосередніше. Я його уповноважений.

— Ви?.. Фонду «Імансипейшн»? А тоді, коли ви хотіли затягти мене до Стенфордського інституту досліджень?

— І тоді, і тоді теж.

— Тобто? — Лукас присів на кухонний стільчик.

Збоку, мабуть, справді нагадував конрадівського Марлоу, описаного Пат в її африканському листі: звішені руки, вивернуті назовні долоні, розпачливий вигляд.

Хантер пройшов туди-сюди по кухні.

— Це довга розмова. Може, й передчасна. До того ж я голодний, як половина азіатського субконтиненту. В такому домі — і ні їсти, ні пити! Як ви тут живете?

— Я тут не для того, щоб їсти.

— Сподіваюся, суворий ригоризм, не для мене? Бо я залюбки з’їв би оце яєчню з беконом, смажену баранячу нирку і свинячі сосиски, корнфлекс і тости з підсоленим маслом і, ясна річ, випив би належну кількість фруктового соку і добрячої кави. Але наш друг містер Лукас бідний, як турецький святий!

— Я ніколи не належав до ваших друзів! — мляво обурився Лукас, якого щодалі більше вражало безглуздя всього, що тут відбувалося.

Хантер вдав, що не почув Лукасових слів. Він далі метався по кухні, зазирав у всі закутки, мабуть, все ж сподіваючись натрапити на щось їстівне, але не знаходив нічого і тільки здивовано розводив руками. Одягнений він цього разу був, здається, трохи вишуканіше, ніж тоді, коли Лукас побачив його вперше. Коричневий твідовий піджак, трохи світліші фланелеві штани, дорогі черевики на товстій підошві, сорочка й галстук з дорогого універмагу, — цілком пристойний вигляд, коли б тільки не отой голодний блиск в очах і захланність в усій дохлякуватій постаті.

— Мене цікавить, що тут робила славнозвісна місіс Олсон! — вигукнув Хантер. — Про що вона думала, прирікаючи вас на голодну смерть! Ви знаєте місіс Олсон?

— Так. Вона зустріла мене, коли я прилетів з Нью-Йорка, і повідомила про те, що фонд арендував цей котедж.

— Гм… Повідомила… Вона повинна була заопікуватися вами… Не відходити від вас ні на крок. Вже хто-хто, а місіс Олсон уміє це робити.

— Я не звик до надмірної опіки.

— Всі так кажуть, доки перед ними не постане місіс Олсон з її… рельєфами. Але тут щось справді… Я мав би застати її в вашій постелі, а натомість — не тільки порожня холодна постіль, але й порожнісінькі холодильники. Що тут діється? Хто мені зможе пояснити? До того ж я такий голодний, що, мабуть, не зрозумію ніяких пояснень.

— Слухайте, — згадав нарешті Лукас не так із співчуття, як з бажання відчепитися від Хантера, — в мене десь є пачка крекерів. Працюючи, я іноді згризаю крекер-другий, і це помагає зосередитись.

— Крекери? Чого ж ви мовчите? Де вони?

— Здається, в бібліотеці.

— А чимось запити?

— Там у малому холодильнику є пепсі.

— Пепсі, — презирливо бурчав за спиною в Лукаса Хантер, коли вони переходили до бібліотеки, — летіти всю ніч, щоб пити пепсі! Хотів би я побачити цю горезвісну місіс Олсон! Вона примудрилася переспати з половиною Америки, а тут не змогла приголубити одного-єдиного представника молодої науки!

— Місіс Олсон не винна, — спробував захистити Рене Лукас, — вона була дуже уважна і навіть більше. Але я навідріз відмовився від будь-яких її послуг. Я хотів ізолюватися від усього, щоб якомога швидше провести дослідження.

— Все це дурниці, — заявив Хантер, згризаючи крекер, — нічого не можна зробити швидше, ніж воно може зробитися. Ми живемо в розумно обмеженому світі і повинні підкорятися його ритму. Сонце сходить і заходить в точно визначені години, жінки народжують дітей через дев’ять місяців після запліднення, вода в Ніагарському водоспаді вже мільйони років падає вниз, а не вгору, а каліфорнійські секвойї ростуть не вниз, а вгору. Хто б це спробував змінити? Тільки божевільний. Тоді навіщо ж усі ці розмови про вкорочення часу?

Хантер просто з пляшки побулькав собі в горло холодної пепсі, розірвав паперову обгортку на крекерах, щоб зручніше було хапати їх один за одним і жбурляти в рот, упав у крісло, заплющив очі.

— Ви приїхали, щоб повідомити мені це? — не без насмішкуватості в голосі поспитав Лукас. Він не сів у крісло, а тільки сперся на край столу, нависаючи над Хантером досить загрозливо. Хантер спокійно догриз крекери, допив пепсі, потріпотів пальцями, мабуть, щоб пересвідчитися, чи не прилипла до них ще крихта, надув щоки, пшакнув губами.

— Я обіцяв знайти вас, а своїх обіцянок я звик дотримуватися. Прибув я саме вчасно, щоб застерегти вас від необачного кроку. Дослідження на синхротроні ще не закінчені, але наслідки вже дають підстави стверджувати існування досі не відомого різновиду енергії.

— Звідки вам відомо про це? — вигукнув, випробовуючись на весь свій зріст, Лукас. — Ви що — стежили за мною?

— Тільки розумна цікавість, — заспокійливо помахав рукою Хантер. — Хто платить гроші, може собі дозволити цю невинну втіху. Так? Звичайно ж, так. А фонд платить доволі щедро. Ну, то от. Нам стало відомо також те, що ви вже підготували першу публікацію про своє відкриття і ведете переговори з міжнародним журналом у Римі.

— Ви підслуховуєте мої телефонні розмови! — стиснув кулаки Лукас.

— Знову ж таки — тільки розумна цікавість, а між тим скількох людей вдалося порятувати від нерозважливих учинків завдяки їй. Я міг би прочитати на цю тему справжню лекцію, але я голодніший за всю чорну Африку і проміняв би всі лекції за товстелезний біфштекс зі смаженою картоплею, соковиту форель, салат-асорті і кілька пінт пива.

— Враження таке, ніби фонд прислав вас сюди для того, щоб з’їсти й мене самого з усіма кістками! — відвернувся від нього Лукас. — Мені вже гидко слухати про вашу ненажерливість. Коротше кажучи: чого вам треба?

— Мені? — здивувався Хантер. — А хіба я досі не сказав? Перше: це попоїсти, а друге: застерегти вас від непродуманих вчинків, тобто — від дурниць. Фонд «Імансипейшн» просить вас спокійно вести далі свої дослідження, висловлюючи готовність сплачувати всі видатки можливі й неможливі, потрібні й непотрібні. Єдина умова: не поспішати і не здійснювати ніяких акцій без відома і згоди фонду.

— Це що — ультиматум? Хантер вишкірився.

— Все це занотовано в тій угоді, яку ви підписали, перш ніж вирушити в подорож з доктором Ором.

— Цей ваш так званий доктор Ор, виходить, був просто агент фонду! — вигукнув Лукас. — І ви підсунули його мені…

Хантер наставив на нього кістляву руку.

— Ми весь час говоримо не про те. Найперше — давайте без ворожнечі. Вона зайва і просто смішна. У вас є претензії до фонду? Прекрасно! Але до чого тут я, доктор Хантер, маленький чоловік, рядовий функціонер фонду «Імансіпейшн»? Ви маєте застереження щодо доктора Ора? Можу дати необхідні пояснення. Доктор Ор — надзвичайно цінний, можна сказати, унікальний спеціаліст. Свого часу він був співробітником Марка і Ервіна[54] в Гарварді, і здобути його для нашого фонду було зовсім непросто.

— Ви, мабуть, маєте на увазі когось іншого, а не того тупого джентльмена, з яким я поневірявся на Сході, — зауважив Лукас

— Я маю на увазі те, що маю на увазі, — хижо зареготав Хантер. — Фонд пішов на фантастичні видатки тільки тому, що зіткнувся з фантастичною ідеєю. Довелося посилати в ту безглузду подорож такого цінного фахівця, як доктор Ор, тільки для того, щоб він простежив, що ви там робитимете. Ваша ідея — суцільна маячня, я вже казав колись про це. Маячня то воно маячня, але раптом тут щось приховується? В науці не можна нехтувати нічим. Приклад: швейцарська фірма, яка знайшла засіб проти відторгнення організмом пересаджуваних органів. Якийсь розумний чоловік у тій фірмі зобов’язав усіх її співробітників привозити з відряджень проби грунту. І ось один із співробітників, посланий фірмою до Норвегії, привіз звідти трохи землі (можливо, навіть із зони вічної мерзлоти!), і в тій землі знайшли не знані науці грибки, з яких і виготовили згодом ці рятівні для всього людства ліки.

Лукасові стало смішно.

— Отже, фонд вважав, що я на Сході збиратиму бактерії розуму? Але ж я збирав саму глину.

— Доктор Ор одразу переконався, що всі ваші вигадки щодо глини — суцільні дурниці. Але заперечити доцільність подальших досліджень не зміг. Як знати? А коли справді існує різновид енергії, який дасть змогу впливати на людей?

— Впливати на людей? Що ви маєте на увазі?

— Те, що мають на увазі всі уряди світу! Навчитися контролювати поведінку своїх громадян. І над цим уперто працюють найбільші уми.

— Найзлочинніші уми! — з притиском сказав Лукас.

Хантер недбало відмахнувся.

— Це тільки емоції.

— Та ні, твереза оцінка!

— Оцінювати можна так і сяк. Нещодавно я дивився телеміст Москва — Сан-Франціско. Вчені дискутували про мир і все таке інше. Одна радянська вчена заявила, що досягнення біологічної науки вже сьогодні дозволяють виростити цілу популяцію неагресивних людей, які, мовляв, не стануть і слухати про війну. Свята наївність! Адже коли ти добираєшся до людського мозку і видаляєш звідти всі елементи агресивності, то хіба це не означає того, що хтось інший з таким самим успіхом зможе видаляти з мозку елементи миролюбності, залишаючи елементи агресивності? Сподіваюся, ви іноді переглядаєте «Сайкіетрік ньюс»[55]?

— Не з такими похмурими намірами, як у вас.

— Мої наміри? — Хантер розвеселився не на жарт. — У мене взагалі немає ніяких намірів. Я тільки посередник на великому аукціоні науки. Скажімо, ви читали книжку Хосе Дельгадо «Фізичне управління мозком»[56]?

— Від таких людиноненависницьких речей я зовсім не в захваті.

— Даремно! Хосе Дельгадо в своїй книжці передрікає виникнення «психоцивілізованого суспільства», в якому люди будуть розумніші й щасливіші, бо в них буде краще розвинений мозок завдяки успіхам нейрофізіології і таких прийомів, як стимуляція мозку електрострумом, Дельгадо запропонував вміщувати людині під череп стімосівер — радіодеталь завбільшки з п’ятдесятцентовик, цей стімосівер з допомогою мікропроводів з’єднується з лімбічною системою мозку і по двадцяти каналах може передавати туди радіосигнали, щоб керувати поведінкою людини. Дельгадо випробовував свій винахід навіть на биках, безстрашно виходячи проти них на арену. Його ідеї пробують застосувати для стеження за злочинцями і попередження злочинів Мейер з Пентагону і Швіцгебель з Каліфорнійського лютеранського коледжу, але ці ідеї обмежені, тупикові.

І я особисто не шкодую, що Йєльський університет не став затримувати в себе Дельгадо, і той тепер у себе на батьківщині, в Іспанії. Вживлювати стімосівери чи ще там якісь штуковини людям у мозок можна тільки примусово, за судовим вироком, внаслідок злочинних дій. Але в демократичній країні? Хто це дозволить? Окрім того, всі потенціальні супротивники лишаються в зоні недосяжності. Ви не можете впливати на відстані на мозок ворожого пілота або офіцера, який чергує біля атомної кнопки, бо в них під черепом немає стимуляторів Дельгадо. Саме тому за всі ідеї Дельгадо я не дав би й цента. І саме тому в мене з’явилася спокуса купити вашу маячню, бо тут відкриваються грандіозні перспективи! Я перший натрапив на той ваш рефератик, і я сказав: «Ця штуковина — саме для нашого фонду! Коли нам і судилося прославитися, то, може, завдяки божевільній ідеї цього хлопця!»

— Ви вже одержали свої преміальні за це? — не приховуючи зневаги, зиркнув на Хантера Лукас.

— Тобто срібляники? — Хантер відверто втішався над Лукасовою наївністю. — Припустимо, що я справді з породи юд. Але де взяти сьогодні новітнього Христа? Може, хтось мені скаже — серед жерців науки? Я занадто добре знаю наших вчених, щоб так не думати. В світі наукових досліджень вже давно панує закон джунглів. Тут іде жорстока боротьба за одержання субсидій від державних органів і приватних фондів, вчені в гонитві за популярністю (і новими «ін’єкціями») свідомо підтасовують факти, часто чоловік обирає фах дослідника зовсім не тому, що він одержимий жадобою пізнання або горить бажанням рятувати людство, а тільки тому, що ця робота добре оплачується.

Колись Фауст був винятком, парією, прокляттям роду людського. Сьогодні, варто лиш озирнутися, — повсюди фаусти! І свободу людську і так звану академічну готові проміняти на тепленьке місце в Санта-Моніці або в Санта-Барбарі[57] чи Ель-Сегундо, та в сподіванні одержати за це хіба ж такі відшкодування. Перше — це участь у головоломній грі, яка викликається жадобою влади і бажанням виконувати ключову роль в процесі вироблення політики. Твої думки можуть стати відомими самому президентові США, тебе запрошують до Вашінгтона, з тобою радяться у вищих сферах, в держдепартаменті, в комітеті начальників штабів, усвідомлення власного могуття, власної унікальності наповнює тебе щодня і щогодини.

— Здається, ми з вами вже мали розмову на цю тему, — нагадав йому Лукас. — Ви вже пробували мене звабити — я не піддався, відтоді мої погляди й наміри не змінилися. Поки й живий, я не забрудню своїх рук участю в злочинних діях проти самої ідеї життя. Невже це так тяжко збагнути!

— Злочинні дії проти!.. А хіба винахідник заліза міг передбачити, що з цього металу стануть виготовляти мечі й стріли? А колесо? Хто міг здогадатися, що саме воно помагатиме перевозити величезні армії для загарбання цілих країн і загони поліції для придушення демонстрацій? Візьмемо вогонь. Ким сьогодні слід вважати Прометея? Найбільшим благодійником, який зігрів людство, чи найстрахітливіщим злочинцем, що приніс на землю згубу вибухів, пожеж і загрози всезагального понищення? Наукові ідеї не можуть бути однозначно благородними. Все залежить від того, в чиїх вони руках. І ось тут нарешті ми підійшли до суті справи. Всі ці наші балачки, як я бачу, не варті затяжки сигаретою.

— Я б цього не сказав, — трохи подивовано глянув на Хантера Лукас. — Хіба ми не з’ясували, хто є хто і які погляди в кожного з нас.

— Чорта пухлого ви з’ясували! Я просто відкрив ваші заспані очі на те, що відбувається довкола, але це зовсім не означає, ніби я теж по вуха в усіх отих нечистотах! Я ж вам сказав: я тільки посередник!

— А фонд «Імансипейшн» теж посередник?

— Чому б і ні?

— Посередник між Пентагоном і наукою?

— Хто вам це сказав?

— Але ж ви самі вербували мене для Стенфордського інституту досліджень, де три тисячі куплених мізків силкуються, здається, не над новими моделями дитячих сосок?!

— Я вам вже пояснив, що фонд «Імансипейшн» має там кілька своїх стипендій. Ми маємо стипендії і в Ліверморській лабораторії, і в Гудзонівському інституті, і в корпорації РЕНД, в групі ТЕМПО, в корпорації «Аероспейс».

— Можете далі не пояснювати! Я знаю всі програми цих фабрик військової мислі. Бомби, ракети, промені смерті для ведення зоряних війн. Сімнадцять варіантів ядерного нападу на випадок тотальних війн і одинадцять ймовірних наслідків такого нападу. Посібники для масового вбивства: як його запланувати, як здійснити, як уникнути за нього кари, як виправдатися перед світовою громадською думкою. Або ще таке: регулювання кількості населення з допомогою атомного забруднення. Яка розкішна термінологія! Досить таке почути, щоб зненавидіти всіх людей, які там працюють і ганьблять саме поняття науки. Хіба то наука? Просто — гарантоване забезпечення війни. ГЗВ. Ви не чули про таку абревіатуру?

— Ну, ну. — Хантер благодушно мружився від світла настільної лампи. — Здається, ми вже можемо обійтися без цього набридливого пристрою. Надворі ранок, і можна будити чарівну місіс Олсон, щоб запропонувати їй комбінований сніданок-обід. Як у вас щодо апетиту, містер Лукас?

— Я снідаю пізно або взагалі не снідаю.

— Треба їсти, щоб жити. Містер Олсон, чоловік нашої незрівнянної Рене» висловлюється трохи категоричніше: все наше життя — не що інше, як пожирання. Не з’їси ти — з’їдять тебе.

— Містер Ор, згадується мені, казав, що це слова чоловіка одної з його трьох тіток.

— Три тітки містера Ора? — Хантер зареготав. — Звідки ви це взяли?

— Він сам казав. І без кінця наводив мені слова чоловіків цих тіток. Життєві афоризми.

Хантер вхопився за живіт.

— Доктор Ор і три тітки! Та він же круглий сирота!

— Ще він хвалився трьома доньками.

— Трьома… донь..? Помру від сміху. Доктор Ор ніколи не був одружений!

Лукас обурився.

— Тоді навіщо ж він дурив мені голову?

— Для містифікації! Доктор Ор великий містифікатор. Все його життя — це суцільний камуфляж. Він, як змія в піску: лежить скручена, злившись з поверхнею, а коли треба — розпростується і вдаряє, мов смертельний зблиск лазера! Геніальний чоловік! І рідкісний, як американський кондор. Кажуть, на волі їх збереглося не більше десятка. Зате в зоопарках — двадцять штук. Фонду «Імансипейшн» можна тільки позаздрити, що він має в своїй золотій клітці такого рідкісного птаха, як доктор Ор.

Лукас без особливого ентузіазму слухав цей химерний панегірик нікчемному чоловічкові, якого він досить добре вивчив за час подорожі.

— А щодо американських фабрик мислі, — несподівано повернувся до перерваної розмови Хантер, — то ви судите про них надто однозначно. У мене — трохи інші відомості про їхню діяльність, і я можу стверджувати, що це надзвичайно гуманні установи.

— Гуманні? Більшого глумлення над цим святим поняттям годі й вигадати!

— Спокійно, містер Лукас, спокійно, — похмикав Хантер. — Що таке справжня гуманність? Це зовсім не той кисленько-солоденький пудинг, який дають маленьким хлопчикам і дівчаткам добрі тьоті з філантропічного товариства. Справжня гуманність — це сила природи, яка пам’ятає про тлінність. Коли ми хочемо вижити, нам треба не забувати про загрозу смерті. Червоні пропонують знищити ядерну зброю? Ми залюбки зробимо це, але тільки тоді, коли винайдемо зброю, сильнішу і ефективнішу за ядерну. Тому не треба бути «яструбом» з Пентагону, щоб співчутливо ставитися до зусиль хлопців у Ліверморській лабораторії імені Лоуренса.

— Гніздо вбивць! — вигукнув Лукас. — Науковою діяльністю стає убивство і то не окремих людей, а цілих народів. Який занепад науки!

— Ще раз — спокій! Військові розробки — це тільки тонкий зовнішній шар. Як червона глина в тропіках. А далі йде справжній моноліт науки. Що б ви сказали, довідавшись, що група, яка працює над проблемою виявлення ракет у польоті, виробила рекомендації для боротьби з погіршенням і цілковитою втратою зору і для ефективної діагностики інсультів? Людство щохвилини потребує допомоги, хоч і само не знає, якої саме, — і над цим працюють наші вчені. Виявляють проблеми, перш ніж вони стануть очевидними. Прогнозують майбутнє. Герман Кан з Гудзонівського інституту цілком слушно заявив, що сторіночка з таким прогнозом могла б замінити Біблію, Шекспіра, Гете, Данте і Расіна.

— Фонд «Імансипейшн», поза всіма сумнівами, має намір купити цю сторіночку? — Лукас уже відверто глузував з Хантера. Але на того не діяло ніщо.

— Гаразд! — вигукнув Хантер майже весело. — Я дзвоню до місіс Олсон, ми їдемо снідати-обідати, а вже тоді ви матимете від мене всю потрібну інформацію. Не буде заперечень?

— Ви знаєте телефон місіс Олсон?

— Я знаю всі потрібні мені телефони в Північній Америці! — вигукнув Хантер.

— А коли після сніданку мене хилитиме до сну?

— Я вас розбуркаю!

Однак після сніданку, який їм влаштувала Рене в тому самому ресторані-млині, де звабила колись Лукаса, сонливість заволоділа Хантером, який став схожий на удава, що проковтнув занадто велику поживу.

— Я був би не проти пірнути у вашу постіль, Рене, — проплямкав Хантер.

— Ця постіль не для таких дохляків! — презирливо скинула головою Рене.

— Ага, ви надаєте перевагу молодому м’ясу? — тикаючи кістлявим пальцем на Лукаса, зареготав Хантер.

— Це вже моя справа.

Хантер був п’яний чи, може, тільки вдавав сп’янілого до решти, щоб подратувати ще й Рене, як дратував до цього Лукаса.

— Може, ви станете розповідати мені про свою цнотливість і незалежність, місіс Олсон? — нахабно варнякав він. — Але з мене досить уже байочок містера Лукаса про незалежну науку. Ви чули про таке? А коли не чули, то я вам скажу! Незалежна наука — це однаково, що лягати в постіль до жінки з застебнутою ширінкою!

— Я відвезу вас до готелю, і можете лягати там у постіль як вам заманеться, — спокійно сказала Рене. — Номер я замовила ще вчора. Апартамент для вас і для доктора Ора.

— Що — приїздить містер Ор? — здивувався Лукас.

— Для вас це новина? — повернулася до нього зла, як кішка, Рене, — Доктор Ор не поставив вас до відома? Нічим не можу зарадити. Треба було підтримувати зі мною хоч які-небудь контакти.

— Я не хотів бути жертвою маніпуляцій, — пробурмотів Лукас.

— Ви боялися стати жертвою вродливої жінки? Ну то будете принесені в жертву ось цим покидькам! — метнула Рене гнівний погляд на Хантера, що сонно сунувся до виходу з ресторану.

Здається, вони заповзялися зжувати не тільки безцінний Лукасів час, а й усе його життя.

Рене могла подзвонити рано-вранці, вдень, уночі і зумисне байдужим голосом повідомляла:

— Доктор Ор просив бути в нього за годину. Виходило, що Лукас мав сидіти в котеджі, мов

пасажир в аеропорту на своїх валізах, і ждати, поки пролунає радіоголос, щоб бігти до літака. Тільки й того, що «літаком» тут був містер Ор, який сам не летить і тебе не пускає.

Для Каліфорнії містер Ор спробував вирядитися, щодня міняв піджаки від «Рейдома» — коричнево-смугасті, золотисті, сталево-космічні, — але це не помагало йому позбутися зім’ятості не тільки в обличчі, а й у всій постаті. Лукас пробував уявити, що думає цей чоловік, зазираючи в дзеркало і бачачи там свою засняділу, схожу на замазку фізіономію. Дай такому силу і волю — він перетворить на замазку весь світ!

Лукас не впізнав цього чоловіка. Маска залишилася та сама, віскі і синдром запухання і далі, здавалося, визначали всю суть містера Ора, але як разюче змінилася його поведінка! На тій вечірці в Джуліуса, де Лукас вперше побачив Ора, це взагалі був не чоловік, а протоплазма, щось геть безвиразне, як кома в «Нью-Йорк таймсі». На ленчі в «Перигорі» — лакей у загадкової міс Суміти. В подорожі на Схід — вередливий і знахабнілий раб. Тепер перед Лукасом був дрібненький тиран, сп’янілий уже не вГд самого віскі, а й від влади над людьми і над їхніми душами, грубий, жорстокий, цинічний.

— Ви все пояснили, доктор Хантер? — недбало відмахнувшись на привітання Лукаса при їхньому першому каліфорнійському побаченні, спитав містер Ор.

— Я не потребую ніяких пояснень, — гордо заявив Лукас. — Єдине, що я просив би — щоб мені не заважали!

— Архімед! — зареготав Хантер. — Доктор Ор, нарешті ми купили собі Архімеда!

— Купили? — обурився Лукас. — Я нікому не продавався!

— А хто підписав угоду з фондом «Імансипейшн»?

— Йшлося про подорож на Схід.

— І?

— І наукову обробку привезених з подорожі матеріалів.

— Як ви вважаєте, скільки вже сотень доларів накрутив лічильник? — запихаючись сендвічем, знущався над Лукасовою необізнаністю Хантер. — А ще ж оренда котеджа професора Джонса, а додаткові витрати, зв’язані з користуванням університетським комп’ютером.

— Я не просив вас орендувати котедж! Мені досить було кімнати в гуртожиткові!

— І не забувайте про престиж нашого фонду. Ми не якісь там скнари. Котедж орендували на три роки з умовою пролонгації при потребі.

— На три роки? Хто вас просив? Ви хочете, щоб я сидів у вас на прив’язі цілі роки!

— Щоб відробити свою заборгованість фондові, вам доведеться сидіти тут до страшного суду! — знущався далі Хантер, заохочуваний байдужою мовчанкою містера Ора. — А три роки — що таке три роки? Коли група Уолстеттера працювала над проблемою розміщення ракетних баз і концепцією другого ядерного удару, то їй дали стільки часу, скільки було потрібно, і ніхто не квапив, не підганяв не встановлював строків. А це ж був не одноосібний містер Лукас, а ціла група висококваліфікованих вчених, і в їхньому розпорядженні були комп’ютери ІБМ 36 °C, Сігма 7С, ППД 1 °C, Юнівак 1108С, а також унікальний комп’ютер Іллінойського університету.

— Я нічого не розумію, — Лукас переводив погляд з Хантера на містера Ора, він ладен був просити пояснень і в Рене, яка металася по кімнатах, носячи, приносячи, підносячи цим двом так званим докторам все, що вони забажають. — По-моєму, ви, мов той Іуда, обрали гріх непростимий — зловживання довір’ям, а тепер ще й хвалитеся переді мною цим!

— Доктор Хантер, — прошарудів містер Ор, — ви говорите не по суті. Поясніть, за чим ми приїхали. Однозначно.

— Хіба я вам ще не сказав? Але ж я торочив вам про це, щойно переступивши поріг вашого котеджу.

— Ви проникли туди, мов злодій! — гукнув Лукас.

Містер Ор поворушився в кріслі, так ніби йому щось муляло.

— Містер Хантер не мав права цього робити, — пояснив він, — місіс Олсон теж скаржилася на містера Хантера. Ми однозначно зажадаємо від містера Хантера пояснень. А тепер прошу, містер Хантер.

— Про наш приїзд чи про мої дії? — не зрозумів Хантер.

— Мета приїзду. Однозначно.

— Я втомлююсь від балачок, — зітхнув Хантер. — Може б, нам спершу повечеряти?

Рене, яка тут, здається, була позбавлена права голосу, не стрималася.

— Доктор Хантер з’їв, мабуть, цілу дюжину хамбургерів. Воппер і подвійний воппер, фішмек, бурген-кінг, чізбургер, пакбургер з гірчицею, з кетчупом, з майонезом[58] — і після всього цього ще вечеря?

Містер Ор не поділяв її обурення.

— Ми не можемо допустити, щоб доктор Хантер однозначно помер од голоду, — благодушно поплямкав він, — прошу вас, місіс Олсон, поклопотатися щодо вечері. А також щось там попити…

Столик біля нього заставлений був пляшками, а йому ще хотілося «попити»!

Далі все потонуло в безладній балаканині, дурному реготі Хантера, багатозначному шавкотінні містера Ора. Кінчалося все співанням «K-K-K-Katy, beautiful Katy», і Рене повезла Лукаса до його котеджу.

— Ти там теж пила якусь гидоту, — сказав їй Лукас, — може, я поведу машину?

— Не важить! Однаково ж назад доведеться їхати мені самій. Адже ти не запросиш мене переночувати?

— Ти вгадала.

— Зберігаєш вірність своїй мільйонерці?

— Може, вірність — єдине, що сьогодні нам лишилося.

— Дурненький! Навіть у Адама перед Євою була Ліліт! — Рене притулилася гарячими вологими устами до його шорсткої щоки, вона забула про машину, про шосе, про небезпеку, власне, Лукас теж не думав про це, тільки злякався, що ця зваблива жінка зараз перехилиться до нього всім своїм палючим тілом, і тоді може статися катастрофа набагато жахливіша за автомобільну.

Він ласкаво відтрутив Рене, поцілував навздогін її волосся.

— У всі часи люди не шкодували зусиль і слів для виправдання зрадливості, — обережно сказав він після того, як делікатно відбив атаку Рене без видимих втрат для себе. Але він не врахував безсилості голосу логіки перед темним покликом пристрасті. Рене відгукнулася на його слова одразу, але зовсім не так, як того хотілося Лукасові.

— Я просила б тебе не грати переді мною фальшивої ролі! — майже зневажливо кинула Рене.

Він обурився:

— Чому фальшивої?

— А тому! Скільки в тебе було дівчат до знайомства з мільйонеркою? Яку систему обліку будемо брати? Кількість штатів Америки чи кількість університетських міст, де сяяв на баскетбольних змаганнях Безслідний Лукас?

— Рене, — сказав Лукас спокійно, — ти що — зовсім безгрішна і тепер, мов пророк, котиш з гори Кармел[59] камені звинувачень на чоловіка з незміцнілою душею?

— Ну, я пропаща! — Рене вдарила кулачком по керму. — Мою душу вже давно вийняли з тіла і кинули собакам. І я не знаю, що таке душа. Коли вона в тебе ще незміцніла, то зміцнюй її всіма доступними в Америці способами. Але я знаю, що тіло твоє ідеальне! Воно прекрасне, тепле, наповнене соками землі, промінням космосу і музикою сфер, це той ідеал, якого у всі віки прагнуло людство, а він не давався, виприсав, зникав, розчинявся в безвісті, був невловимий не тільки для простої людини, а навіть для філософів.

Лукас не міг стямитися. Як же це так? Ще півгодини тому ця жінка була для нього тільки звичайна американська секс-бомба, а тепер зненацька вона стає інетелект-бомбою, проголошує істини, привабливіші за її досконале тіло.

Та водночас щось у словах Рене було темне, тяжке, страшне. Пат визволяла Лукаса з його обмеженості, наївності й простоти, а ця хтива самиця, виспівуючи гімни його молодому тілу, затягувала в бездонні прірви пристрасті, обезвладнювала, власне, знищувала, як людину, як особистість.

Ах, коли б тут була Пат!

У Лукаса не було вибору. Ніхто не міг його порятувати. Тільки він сам.

— Рене, — сказав він, — ти, мабуть, унікальна жінка. Я таких не зустрічав і, будемо сподіватися, не зустріну.

— Можна сказати це й про тебе? — подала голос Рене.

— Ти ведеш машину так, ніби ми в космосі. Але мене це не лякає. Я взагалі нічого на цім світі не боюся. Єдине відчуття, що його я зазнаю щоразу, це — здивування. Та це вже стосується, сказати б, вищих сфер. Ти ж — цілком земна, прекрасна жінка, послана мені на звабу і згубу. Як сказав лорд Керзон: жінкам у постелі ворушитися не дозволено.

— А я ворушуся не тільки в постелі?

— Не можу зрозуміти, що в тебе спільного з цими типами.

— Те, що й у тебе!

— А все ж таки?

— Містер Олсон. Чи ти забув, що я — місіс Олсон? А де чоловік, там і жінка.

— Ти не можеш сказати, чого вони сюди приїхали?

— Може, ти хотів довідатися, чому не приїхав ще й містер Олсон? — Рене говорила різко, майже грубо, від недавньої розчуленості не лишилося ніякого сліду. — Моя тобі порада, Лукас: бійся цих людей!

— Я ж сказав тобі, що не боюся нічого. Я вільний громадянин вільної держави.

— Похвалися ще нашою конституцією і першими десятьма поправками до неї! А потім напишеш про це своїй мільйонерці. Мовляв, уночі, в машині, наодинці з молодою неймовірно сексуальною жінкою я вів патріотичні розмови…

— Ти що — стежиш за моїм листуванням?

— Просто за кошти фонду переправляю тобі любовні послання твоєї мільйонерші з Ньюпорта до Стенфорда. Що вона тобі пише? Ви вже скоро впадете в обійми одне одному?

— Не називай її мільйонеркою. Вона цілком незалежна дівчина.

— Я б теж була незалежною, маючи багатого татуся! Здається, ми приїхали? Ти не запросиш мене до себе?

— Дозволь утриматися від цього.

— Ти ввічливий, як імпотент! Може, відчинити тобі дверцята машини?

Вони розсталися ворогами, але вранці голос Рене в телефонній трубці був ласкавий і теплий.

— Доктор Ор просить тебе бути в нього перед ленчем.

— Просить, але бути? — гірко засміявся Лукас. — Тобто викликає?

— Тобі доведеться звикати, — поспівчувала Рене. — У доктора Ора яскраво виражені манери ката, який звик запрошувати приречених підніматися на ешафот.

— Ну, я зовсім не приречений!

— Я була б рада пересвідчитись у цьому. Заїхати за тобою?

В готельному притулку двох представників фонду «Імансипейшн» нічого не змінилося. Дим від сигар містера Ора, гострий дух спиртного у всіх трьох кімнатах, якась закислість і нудьга, так ніби там ночували не два літні чоловіки, а старі собаки. Кондиціонер тільки перемішував повітря, випльовуючи щось іще мерзенніше, ніж було в апартаменті.

— На вашому місці я повідчиняв би вікна, — сказав Лукас.

— Ви хочете, щоб на нас напали терористи? — жартома насварився на нього Хантер. — Адже вони стежать за нами з першої хвилини нашого прибуття до Каліфорнії. Особливо за доктором Ором.

— Однозначно, — підтвердив Ор.

— І їх так само, як і вас, містер Лукас, найперше цікавить: чого ми сюди приїхали.

— Однозначно, — знову відгукнувся Ор.

Лукас поглянув на Рене — невже вона вже встигла передати «докторам» його вчорашні слова про їхній приїзд? Але Рене відводила очі, вдаючи, що жде повелінь містера Ора і тому всю свою увагу зосереджує тільки на ньому.

— Можу пояснити, — не цікавлячись реагуванням Лукаса на свої слова, розбалакував далі Хантер. Він, мабуть, добряче поснідав, а може, передчував розкішний ленч за рахунок фонду «Імансипейшн», і тому з нього лилося, ніби з крана. — Я б запропонував такий приклад. Графіт в ядерних реакторах. Він відіграє роль регулятора ланцюгової реакції. Пригальмовує її. Так, доктор Ор?

— Однозначно, — підтримав його той.

— Таку роль відіграємо ми з доктором Ором у даному випадку, а фонд «Імансипейшн» — взагалі. Вам ясно, містер Лукас?

— Ще не дуже.

— А між тим усе так просто! Пам’ятаєте, я казав вам, що фонд «Імансипейшн» має своїх стипендіатів навіть у всіх тих наукових закладах, де найвидатніші уми працюють над питаннями національної оборони і безпеки.

— Тобто винаходять нові засоби масового знищення людей і вигадують війни, які можна буде вести! — вигукнув Лукас.

— Терпіння, містер Лукас, терпіння. Я ж нічого не казав про наступальні засоби, а тільки про оборону. Тут є нюанс, який не всі вловлюють.

— Однозначно, — подав голос містер Ор, хоч, здається, він і не слухав Хантера.

— Наш міністр теж називається міністром оборони, а говорить тільки про війну! — не здавався Лукас. — Вся ця термінологія — тільки для маскування і обдурювання простих людей.

— Ага, міністр! — зрадів Хантер. — Прекрасно! Ми підходимо до самої суті. Міністр — це вже уряд. Є ще президент, є конгрес. А чи відомо вам, містер Лукас, що конгрес США прийняв свого часу закон, який забороняє використання федеральних коштів на вивчення проблем, пов’язаних з можливістю поразки або капітуляції нашої країни за будь-яких обставин у будь-якій війні? Гроші платять тільки тим, хто думає про перемоги. Тоді хто ж дбатиме про оборону? І ось тут виходять на сцену так звані неформальні групи, об’єднання, організації. В одному випадку це транснаціональні корпорації, могутні фінансово-промислові імперії, які поволі заволодівають світом, незважаючи на кордони, держави, уряди. В іншому — приватні фонди, як наш. В третьому — невеликі спільноти. Людина сьогодні не може лишатися в безликій масі, бо це означає загибель. Для порятунку треба неодмінно приткнутися до якоїсь купи. Ми віримо в фонди. Фонди — це могуття Америки і її спасіння. За ними — майбуття. Уряд — лише знаряддя в руках приватних фондів, які володіють необмеженими можливостями. Люди в урядах не мають ніякого значення. Там є тільки посади, як парики в парламентських спікерів. Парик висить у парламенті цілі століття, і не має значення, яку голову він накриває. Глава держави їде з офіційним візитом за кордон. Його зустрічає почесний караул, йому відводять резиденцію в якій-небудь історичній будівлі, його ведуть на спектакль до оперного театру. І все це не йому, як особистості, а тільки його посаді. То чи не краще відмовитися взагалі від цього параду безликостей і замінити все ось такими фондами, як наш «Імансипейшн»? Навіть комуністи вже пристають до цієї думки. Скажімо, вони проголосили створення «Міжнародного фонду виживання людства».

— Виживання, а не знищення ж! — докинув Лукас.

— А хто каже, що ми прагнемо знищення? Просто ми не хочемо, щоб знищили нас. Все інше нас не обходить.

— Однозначно, — підтримав Хантера Ор.

Рене дратувала Лукаса своєю поведінкою. Вона весь час вешталась по кімнатах, щось ніби прибирала, щось переставляла, шукала собі роботу, аби лиш не брати участі в розмові, не ставати ні на чий бік. Невже вона не чує Хантерових розбазікувань? Але Рене мстиво мовчите, містер Ор вперто вибурмочує свою однозначність, а тим часом цей зажерливий павук Хантер плете й плете з потоків слів липучу павутину, якою хоче обплутати й задушити його, Лукаса. Який він був наївний і нерозважливий, підписавши угоду з фондом «Імансипейшн»? Скажи кому, що підписав, не порадившись з юристами, — засміють усі американські кури й гуси!

— Чому ми зацікавилися саме вами? — спитав Хантер не знати кого і, витримавши паузу, з задоволенням відповів: — Бо ваша ідея видалася нам безнадійною і нездійсненною! Ми витрачаємо щороку 14 мільйонів доларів на стипендії в науково-дослідних організаціях саме для того, щоб загальмувати процеси, які там повинні неминуче відбуватися. Ніхто не повірить, коли я назву теми, які фінансує наш фонд. Скажімо: проблема цін на цеглу й бетон у Радянській Росії, стабілізація людського тіла в воді, соціальні угрупування серед мавп, технічно-практичне спростування давньої мудрості про те, що не можна зробити шовковий гаманець із свинячого вуха.

— І я не повірю, — без особливого ентузіазму буркнув Лукас.

— Наш фонд добровільно взяв на себе роль великого запобіжника у вибуховому механізмі прогресу! — просторікував Хантер. — Колись таку роль вже відіграла інквізиція. Так, так, не посміхайтеся, наш молодий друже. Віра відчула, що знання перемагає, що наука нахабніє, і злякалася за долю світу. Коли світом заволодіють ці неконтрольовані вищим абсолютом шаленці, тоді кінець. Довелося вдатися до крайнього заходу — палити учених на вогнищах, і тільки таким чином відкладено кінець світу на кілька століть.

Лукас не вірив почутому. Він розгублено переводив погляд з одного на другого, але не знаходив ні підтримки, ні розуміння. Містер Ор жував сигару і, здається, западав у звичний для нього стан анабіозу, Рене вигравала очима й губами, вдаючи дурочку. Хантер? Але ж це саме він — таке про інквізицію?

— Тоді хто ж такий Торквемада? — тихо поспитав Лукас.

— Великий санітар історії! Борець проти чуми науки.

— І сенатор Маккарті теж санітар американської історії? І вашому фондові не дають спати його лаври? Ви й мене знайшли тільки для того, щоб застосувати свою «графітну» теорію? Для цього й приїхали сюди?

— Ми приїхали, щоб однозначно притримати тебе, — несподівано розбуркався містер Ор.

— Притримати? Але я нікуди не рвуся!

— Нікуди-це тільки так говориться, — зареготав Хантер. — Насправді ж дурний ентузіазм часто пхає людину наосліп. Потрібна розумна стримуюча сила. Скажімо: ми з доктором Ором замовили на завтра в ресторані грандіозного лобстера. Нетерплячий гурман міг би запитати: а чому не з’їсти лобстера сьогодні? Але в, тому весь смак, що ти маєш силу відкласти задоволення на завтра. Іншому кортить уже сьогодні врятувати від винищення білих ведмедів і панд. Але цей несамовитий екологіст мав би знати, що для цього довелося б знищити всіх людей. Хтось повинен пояснити йому цю альтернативу? І тут приходимо ми з доктором Ором.

— Однозначно, — майже розвеселено подав голос Ор.

Лукас нічого не розумів. Коли пізно вночі Рене відвозила його додому, він погрозився:

— Я втечу від них!

— Вони знайдуть тебе на всьому просторі від Аляски до Вогняної землі. І склюють тебе, як круки.

— Я ж ще не вмер.

— Не турбуйся, — коли треба, вони зроблять тебе мертвим.

— Але чого вони від мене хочуть?

— Може, щоб ти підписав їм якісь зобов’язання.

— Я вже підписав щось, не прочитавши як слід. Мовби справджуючи похмуре пророкування Рене,

чорні ангели фонду «Імансипейшн» налетіли на Лукаса вже наступного ранку, застукавши його зовсім зненацька, порушуючи власне узвичаєння, згідно з яким повинен був з’явитися до них він, а не вони до нього. Приїхали самі, без Рене, одягнені з незвичною ретельністю і крикливою розкішшю, від чого обидва — і Ор, і Хантер видавалися ще зім’ятішими, ніж завжди, і Лукас насилу стримався, щоб не розреготатися.

— Показуйте дім однозначно, — звелів містер Ор.

Лукас водив їх по обох поверхах, відчиняв двері, показував, розказував. Вітальня, бібліотека, кабінет, спальні, портрет професора Джонса, його книжки, його папери.

— Ваші папери? — спитав містер Ор.

Лукас поляпав себе по лобі.

— Все тут. Хто багато пише — мало думає. — Однозначно хвалю, — сказав Ор.

— Жирний суп не парує, — спробував просунутися в розмову й Хантер, але Ор так на нього зиркнув, що той прикусив язик.

— Де ми сядемо? — спитав містер Ор.

— Конче треба сідати? — поцікавився Лукас.

— Однозначно.

— Ну, можна в кабінеті.

— В кабінеті, — як луна, повторив містер Ор. — Ведіть.

Там він перший вгніздився за великим столом, якраз під портретом професора Джонса (чи не для більшого увиразнення своєї нікчемності?), сухо кинув Лукасові:

— Прошу вас сісти отут навпроти.

— Щось сталося? — стривожився Лукас.

— Зараз станеться! — вдоволенно заіржав Хантер, з розгону падаючи на диван.

Містер Ор сердито наставив на нього куцопалу долоню.

— Без жартів. Я сьогодні однозначно серйозний, як ніколи. Містер Лукас!

— Я вас слухаю, містер Ор.

— Доктор Ор, однозначно!

«Не діждешся, замазко, щоб я тебе величав ще й доктором!» — мстиво подумав Лукас, а вголос промовив:

— Слухаю, сер.

— Ми прибули сюди з доктором Хантером, щоб однозначно викласти всі вимоги і позиції фонду «Імансипейшн».

— Я уважно слухав усе, що говорилося.

Ор недбало відмахнувся.

— То були однозначні балачки доктора Хантера.

— Мені ображатися? — поцікавився той.

— Можете. Фонд за це не платить. Містер Лукас! Зараз ми повинні детально, чітко, доброзичливо і терпляче з’ясувати все, що однозначно потребує з’ясування.

— Слухаю, сер.

— Досі діяла угода, укладена з вами фондом «Імансипейшн».

— Я вважав, що вона діє й далі.

— Однозначно. Але сьогодні такої угоди вже не досить. Ви на порозі великого відкриття, тому ми однозначно не можемо допустити, щоб це відкриття потрапило до рук ворогів Америки.

— Ворогів Америки?

— Все, що не належить нам, належить червоним однозначно. Все повинно відповідати національним інтересам. Це один з найсвятіших принципів американської демократії.

Лукас нічого не розумів.

— До чого тут принципи? Я й у гадці не мав замахуватися на американську демократію.

Містер Ор був такий серйозний, що в Лукаса зводило щелепи,

— Ви однозначно ще не зрадили нашим ідеалам, але можете зрадити.

— Зрадити?

— І ми однозначно зобов’язані застерегти.

— Застерегти?

— Фонд «Імансипейшн» пропонує вам угоду, досить вигідну угоду однозначно, згідно з якою власність на ваше майбутнє відкриття переходить у виключну власність фонду.

— Ми купуємо не саму ідею, а й її автора! — зареготав Хантер.

— Ви хочете мене купити? — Лукас ще не вірив, і Хантеру стало ще веселіше від такої святої наївності.

— Рибка належить тому, кому належить річка, — відверто знущаючись над Лукасом, з комічною серйозністю пояснив він. — А ви, містер Лукас, — рибка в американській річці!

— Я вам не рибка! — гукнув Лукас. — Я вільний громадянин у вільній країні!

У містера Ора вистачило глузду промовчати. Він не перепиняв Лукаса. Коли чоловік викричиться, його легше зламати. Не затикав рота й Хантеру, який міг послугувати добрим збудником для дратування Лукаса.

— Недаремно я висловлююсь за позасоматичні способи вирощування ідей, — погмикав Хантер. — Ідея без ученого — як це прекрасно! На жаль, про це можемо тільки мріяти. А тим часом ідеї ховаються в черепах цих дурних упертюхів, як ембріони в материнській утробі; ембріони вже навчилися вирощувати в пробірках, для наукових ідей пробірок ще не вигадали. Тому доводиться мати справу з такими примхливими і досить противними посудинами, як ви, містер Лукас. Ви що — справді не хочете стати мільйонером? Ви такий чесний чи зовсім дурний?

— Ви що — обіцяєте мені гроші? — по черзі повертаючись то до Ора, то до Хантера, здивувався Лукас. — Але це може приваблювати бізнесмена, а я не бізнесмен. Може, владу? Але я не бюрократ, який мріє про неї вдень і вночі. Я не хочу бути народним кумиром, не хочу, щоб про мене писав Девід Холберстем[60] і щоб значки з моїм портретом пришпилювали собі на груди патріотично настроєні дівчата. Я хочу служити істині! Ви чуєте мене? Не щоденним потребам, не продажним політиканам, які привели людство на край прірви, а істині, яка може людство порятувати.

— Всі хочуть врятувати світ, а мали б рятувати самих себе, — зітхнув Хантер.

Містер Ор відкашлявся, покрутив у пальцях незапалену сигару.

— Містер Лукас, — промимрив він, — ми не можемо на вас тиснути, примушувати, погрожувати. Це суперечить нашим демократичним свободам. Але ми однозначно приватні особи. Нас не посилали на наші посади виборці. Ми не освячені державною недоторканістю і не живемо за рахунок тих, хто платить податки. Ми всього лиш скромні службовці приватного фонду, який об’єднує справжніх патріотів Америки. У нас є свої обов’язки перед фондом «їмансипейшн», але вони є і у вас, містер Лукас, однозначно.

— Ви все-таки мені погрожуєте?

— Я тільки нагадую, що ви вже заборгували фондові понад триста тисяч доларів.

— Триста тисяч! Може, продасте мої джинси і тренувальний м’яч, щоб виручити таку суму?

— Фонд «Імансипейшн» надто поважна організація, щоб однозначно опускатися до дріб’язкових відшкодувань. — Містер Ор явно втомився від незвично тривалого мовлення, великодушно дав дозвіл Хантеру: — Доктор Хантер, розтлумачте.

— З охотою, — потер той долоні. — Для початку ми перекриємо вам кисень, покінчивши з вашим дотеперішнім безтурботним існуванням. Але це ще не все. Ми розчинимо всі земні й небесні брами, і з них посиплються на вас несплачені рахунки. Від авіакомпаній, від транспортних агентств, від фірм обслуговування і консультаційних контор, з універмагів, з готелів, з ресторанів. Вам доведеться мати справу з десятками цих зажерливих інституцій, до того ж не тільки в Америці, а і в Європі, в Африці, в Азії. Ви хоч приблизно уявляєте, що це таке?

Лукас ще не вірив, що все могло так обернутися.

— Ви без кінця посилаєтесь на фонд, — втомлено промовив він. — Але до кого я можу апелювати? Я міг би зустрітися з керівниками цього фонду? Ну, не з найвищими, але хоча б на рівні розпорядників чи я там знаю?

Обличчя містера Ора стало схоже на щось пласке, запльоване гумками для жування.

— Існує однозначна ієрархія, яку нікому не дозволяється порушувати, — прошарудів він. — В цьому запорука демократизму фонду «Імансипейшн».

— Демократизм? Верхні щаблі завжди вгорі, а нижні — внизу?

— Коли верхні не прагнуть спуститися, тоді все однозначно урівноважується і маємо ідеальну модель.

— Кожен має право вмирати в своїй постелі, — цинічно пояснив Хантер.

— Теж логіка. — Лукасові не хотілося далі говорити з цими людьми. — Сподіваюся, вам вдалося з’ясувати мою позицію?

— Ми даємо вам час однозначно подумати, — підводячись, заявив містер Ор. — Тривалість цього часу визначатимемо теж ми.

На лобстера вони його не запрошували. І взагалі були такі запопадливі, що навіть забули про свої пристрасті. Ор був тверезий і не вимагав бурбона, Хантер жодного разу не згадав, що ві н голодний, і не пробував нишпорити по холодильниках. Може, справді фонд «Імансипейшн» такий всемогутній, що перед ним дрижать навіть темні душі?

Він не став пропускати відведені йому години на синхротроні і, знехтувавши наполегливим, відверто грубим «запрошенням» містера Ора, поїхав на своє нічне сидіння. Був там без радості й звичного піднесення, бо пригнічувала думка про те, що хтось із наукової обслуги платний агент фонду «Імансипейшн», тобто й тут є люди, що взяли на себе, як Іуда, ще один гріх непростимий — доносництво. Творці сміливо проголошують свої істини, нездари й нікчеми доносять або стріляють. Він вивчав структури глини, а чиїсь холодні очі вивчали структуру його душі. Він намагався виявити сліди невідомої енергії, а хтось хотів пригасити його власну енергію. Чи поможе людям надмір розуму в їхніх підступах, ницості й підлотах? І якими грозовими розрядами незнаних енергій можна очистити чіпкі тисячолітні хащі пороків, якими обросли людські душі?

Він шукав особливу форму енергії. Вже вгадуються її просліди, тепер треба тільки знайти в природних структурах ті «антени», що вловлюють цю енергію і передають в глибину речовини. Енергія повинна без будь-яких втрат долати «величезні» відстані, ясна річ, в молекулярних вимірах, щоб досягнути точок, де вона має перероблятися чи то в енергію життя, як у глині, чи в енергію розуму, як у людському мозку.

Як далеко ще йому до кінця досліджень і як уже сполошилися ори і хантери! Вони морочать йому голову шовковими гаманцями з свинячого вуха! Сімнадцять тисяч американських «храмів науки» з маніакальною одержимістю опрацьовують найдосконаліші способи заволодіти світом або знищити його. Грандіозні американці з їхнім пожадливим глобалізмом здаються голими, як Адам і Єва. Сьогодні вчені, які продають свої душі військово-промисловому комплексу, принижують людський розум. Це злочин найстрашніший.

Не можна відмовити цим людям у здібностях, часом навіть талановитості, та все це з’їдено цинізмом, жадобою влади, престижу, становища, слави, їм хочеться влади над життям і смертю, над благами і привілеями, на які уряд не скупиться для тих, хто працює над бомбами, ракетами, отрутами, вірусами, променями смерті. Новітня каста генеральських підніжків. А вчені в комбінації з генералами — це страшніше чуми. Америка не знала варварських мечів — їх замінили людиножерські винаходи вчених, звезених сюди з усього світу. Brain train[61]. Попервах це прокламувалося як акт високого благородства. Демократична держава дає притулок великим умам, вимушеним рятуватися втечею від тоталітарних режимів, від фашизму, від Гітлера, Муссоліні, східних деспотів. Великі інтелігенти беззахисні перед фізичним насильством. Один поліцейський може знищити десяток професорів. Що вони можуть протиставити озвірілій силі? їм потрібен захист. А захист може дати тільки уряд, який уміє стримувати поліцейських сержантів і полковників з таємних служб, уряд, який може забезпечити інтелігента накрохмаленою сорочкою для раутів і піжамою для спання, уряд, що обіцяє звільнення від національної обмеженості, родових забобонів і нетерпимості. Ніхто не думав тоді про Ьгаіп ігаіп, всі бачили тільки широко розпростерті обійми за океаном — і в тих обіймах опинилися Ейнштейн і Нільс Бор, Фермі й Сціллард, Теллер і навіть Вернер фон Браун. Ейнштейн до самої смерті не міг простити собі за той лист, який він написав президентові Рузвельту, закликаючи його взятися за виготовлення бомби-А. Вченим тільки здавалося, що їх очолює блискучий Опенгеймер, а насправді ними командував бригадний генерал Леслі Гровс, який замість «ізотоп» казав «ізотроп», зате добре знав, як тримати в шорах усю цю вчену братію. Відтоді вченими в Америці командують генерали гровси і безіменні полковники і за кілька десятиліть виросло ціле покоління самолюбивих гомункулусів, далеких від честі й героїзму, від великого подвижництва і душевної чистоти. Завжди якісь розслаблені, зовні недбалі, незалежні на словах, одягнені то з підкресленою вишуканістю, то з недбальством хіпі, зарозумілі й водночас обмежені, як дрібні торговці, фахівці в своїй галузі, але поспіль посередності в політиці, вони не визнають умовностей, відкидають обов’язок, сміються з ідеалів, хизуються лінивою самозакоханістю і матеріальною незалежністю (те, що душа — продана, не кожен побачить), у них все особливе: жінки, діти, будинки, автомобілі, собаки, шейкери, газонокосарки. Вони не хочуть знати, що все талановите, яскраве, сильне пов’язане завжди з народом і служить народові, а не урядові. Сьогодні ми відчуваємо загрозу не від ворожих армій, як у тому намагаються нас переконати міністри, а від власного уряду, від власної науки і технології, це вже не потенціальні противники, а реальне зло, яке нищить не тільки довколишнє середовище, а й наші надії, наші права, нас самих, призводить до найбільшого пониження розуму в людській історії.

Може, Лукас хотів врятувати розум від пониження? Чи не занадто зухвалий намір? І чи може одна людина з її обмеженими можливостями щось вдіяти проти всемогутніх жорстоких сил, які її обступають.

Думка про втечу виникла несподівано для нього самого. Вдосвіта Лукас повертався своїм стареньким «шевроле» з синхротрону і неподалік від котеджу Джонса побачив вільне таксі. Він пригальмував біля нього, перехилився до водія, спокійно спитав:

— Ви могли б одвезти мене до Фріско?

— Коли?

— Хоч зараз. Я тільки візьму дещо он в тому котеджі.

— О’кей, містер.

Він набив рюкзак, поклав до кишені кредитні картки і водійські права, трохи завагався з ключами, але згадав, що в Хантера є дублікат, і спокійно сховав їх до кишеньки рюкзака. Таксі вже чекало на нього. Лукас обережно поклав рюкзак на заднє сидіння, всунувся обережно туди сам, зачинив дверцята.

— Можемо їхати.

Досвітнє шосе, незвично вільне від машин, давало не тільки почуття простору, а й свободи. На давніх американських картах дороги значилися зеленим кольором. Барва надії. На що міг надіятися Лукас, втікаючи від тих двох зім’ятих чоловіків, які хотіли зім’яти і його самого і все його життя? Велика Америка, а подітися нікуди. Ніхто не жде тебе, нікому ти не потрібний. Поїхати до Пенсільванії, покласти квіти на могили батька й матері, побувати в сестер? Мертві мовчатимуть і не стануть затримувати біля себе, бо ще ж коли були живі, мріяли про великий простір і волю для своїх дітей. Сестри борюкаються з нестачами, борсаються в дріб’язку щоденності, для них він бажаний гість на короткий час, але не на все життя. Ах, була б тут Пат! З тими заощадженнями, які йому вдалося зробити в «Магнолії», вони протрималися б на плаву якийсь час, а там Пат стала б заробляти в газетах, а він влаштувався б десь тренером. Розробка його ідеї може почекати. Ось під рукою повен рюкзак матеріалів, можливо, безцінних, все це далеке від завершення але воно безмовне — ні вимог, ні претензій.

— Куди вам у Фріско, містер? — почувся голос водія.

Лукас завагався. Їхати в аеропорт і справді летіти до Пенсільванії? Але цей рюкзак з цінними матеріалами. Містер Ор кинеться слідом і найперше почне шукати його в сестер. Отже, там не сховаєш нічого. Треба десь в іншому місці. Зупинитися в готелі й найняти сейф? Але в Сан-Франціско Лукас знав тільки той готель на Ларкін-стріт, де була їхня перша ніч з Пат. Там дорого і небезпечно. Можна поїхати в Берклі, де він не раз зупинявся з баскетбольною командою в університетському готелику, досить демократичному і безпретензійному, а це саме те, що треба.

— Давайте в Берклі, — сказав він таксистові.

Портьє пам’ятав Лукаса (незручність слави!) і радісно привітав його.

— Ви без команди, містер Лукас? — здивувався він.

— Як бачите. Я вже забув, як тримати м’яч у руках.

— Хто б у таке повірив, містер Лукас!

Лукас спитав його про сейф для тривалого збереження цінних речей. Портьє з жалем розвів руками.

— Містер Лукас, наш готель не такого рангу. В нас тільки необхідний мінімум зручностей. Все інше — в багатіїв по той бік затоки.

— Та я знаю, але мої статки не дозволяють мені сунути туди ніс.

— Я спробую щось для вас знайти, містер Лукас. З гарантією і щоб недорого. Так я вас зрозумів?

— Буду безмірно вдячний.

Перше, що впало йому в очі у номері, був телефон. У Лукаса навіть засвербіла долоня, так ніби він уже тримає в ній телефонну трубку, тримає так довго, що долоня спітніла, але він говорить і говорить без кінця, бо на тому кінці проводу — Пат.

Але було ще надто рано, щоб колошкати сімейство Хіганів. Він зозла вдарив кулаком по телефонному столику, сам засміявся власним дурощам, посмоктав, щоб не боліло вражене ударом місце на руці. Він не мав виходу: треба якось убити зайвий час. Трохи пометавшись у тісній клітці номера, Лукас дістав з кишеньки рюкзака бритву, мило, зубну щітку і відчинив двері до ванни. Справді: збирався дзвонити до Хіганів неголений і з нечищеними зубами! А раптом Пат уже повернулася з Африки?

Він набрався терпіння спуститися в кафе і випити кави з тостами. Портьє дав йому записану на готельному бланку адресу, де можна було арендувати сейф, Лукас подякував і, не чекаючи ліфта, пострибав на свій третій поверх.

Скільки він дзвонивГніколи не попадав на містера Хігана. Мабуть, вічно заклопотаний запасними частинами до автомобілів чи до танків — це вже йому краще знати. Його телефонним знайомим незмінно був брат Патриції Стів.

— Хелло, Стів, — сказав Лукас, — як ти там?

— Це ти, Безслідний? — упізнав його хлопець. — Звідки добиваєшся?

— Та так, з різних штатів Америки, — пожартував Лукас. — Що там у вас втішного?

— Нудьга, — зітхнув Стів, — як у пустелі Калахарі.

— А ти звідки знаєш про цю пустелю?

— Сестричка дзвонила з Габороне.

— Що це таке?

— Вона каже: столиця якоїсь Ботсвани, що лежить у пустелі Калахарі. Вихвалялася, що тримала повну жменю якихось зелених алмазів. Але алмази — це теж нудьга.

— І що — Пат досі там?

— Та ні, вона дзвонила вже з Найробі. Найробі Лукас знав. Столиця Кенії. Звідти повинні бути прямі рейси літаків до Штатів.

— Як вона там, — щосили намагаючись вдавати байдужість, поцікавився Лукас, — коли збирається додому?

— Вона сказала, що прилетіла б хоч завтра, але в Найробі вона зустрілася з нашою мамою Беренікс, яка прибула туди на якесь чергове міжнародне збіговисько ошалілих від неробства багатих жінок, і тепер вони прилетять разом. Ти мене чуєш, Безслідний!

— Я тебе чую добре, але коли вони прилетять? Коли?

— Чи я знаю? Може, за тиждень, а може, й за місяць. Ти не знаєш нашої мами Беренікс! їй може примандюритися вбити слона або лева коло гори Кіліманджаро і вона сидітиме там, поки справді не вб’є того слона чи лева.

«Краще б вона вже вбила мене», — подумав Лукас.

— Знаєш що, Стів, — сказав він, — я тут поблизу. Коли я дам тобі свій телефон, ти подзвониш мені про Пат?

— Та вона сама тобі подзвонить, щойно опиниться в Фріско!

— Одне слово, ми з тобою домовились, — диктуючи йому номер телефону, сказав Лукас.

— Бувай, Безслідний! Не забувай стукати по м’ячику!

— Не забуваю. Бо коли не стукаєш ти, стукають по тобі.

— Ти це здорово! — зареготав Стів. — Це треба запам’ятати!

Тоді Лукас спробував розшукати міс Суміту. З усього судячи, вона мала б належати до вищих щаблів ієрархії фонду «Імансипейшн», ніж ці два фальшиві доктори. Він ще пам’ятав її мудру загадковість і чомусь хотів думати, що міс Суміта виявить до нього доброзичливість. Телефонів Лукас міг легко запам’ятати хоч тисячі, йому не треба було зазирати до записників, щоб згадати не тільки американський номер міс Суміти, але й австралійський. Американський номер не відповідав. Може, ще рано? Подзвонити по обіді? Не спробувавши вирахувати, котра година зараз у Австралії, Лукас набрав австралійський номер. Відповів жіночий голос. Щось ніби пташине. Японка?

— Міс Суміта?

— Це її асистентка. Хто питає?

Лукас назвав себе.

— Подзвоніть завтра, — сказала асистентка, — вона повинна прилетіти. Я передам їй.

Отже, міс Суміта справді існує і перебуває в просторах між Америкою і Австралією. Пат — між Африкою і Америкою. А він сидить тут, і йому від цього не легше, а навпаки.

Він з’їздив до міста, прилаштував свої наукові матеріали, щоб забезпечитись від будь-яких несподіванок, увечері поговорив по телефону з сестрою Люсі, пообіцявши неодмінно заскочити до них на день-другий, от тільки трохи впорається з своєю роботою. Тоді вивісив на тім боці дверей табличку «Прошу не турбувати!» і вирішив виспатися вперше за багато днів.

Але спав він не більше години, а тоді прокинувся і не знав, куди себе подіти. Ера наївності й святого незнання закінчилася. Його наукова ідея, що вчора ще здавалася чистою, благородною, вільною від брудних рук насильників, сьогодні була затоптана в бруд і лежала там, здригаючись, конаючи і ждучи, що її куплять, мов продажну дівку. Як він міг бути таким необачним? Ну, припустимо, не знав, хто такий містер Ор? Не знав також, що вони з Хантером — з тої самої шайки. Та коли Хантер сказав, що Ор, перш ніж перейти до фонду «Імансипейшн», був співробітником Марка і Ервіна, він, Лукас, повинен був одразу втікати від цих людей, як від чуми! А він сидів і ждав, поки вони обплутають його своєю павутиною. Доктор Хантер, доктор Ор — сміх і регіт! Типові наглядачі з федеральної в’язниці. Хантер навіть остерігається хвалитися своїм послужним списком. Мабуть, ще ганебніший, ніж у Ора. А цей? Співробітник Марка й Ервіна! Лукас читав їхню каннібальську книжечку «Насильство й мозок»[62], в якій вони пропонували для боротьби з агресивністю і політичним бунтарством руйнувати в людей електрострумом частину таламуса або мигдалеподібного тіла. Мовляв, це набагато дешевше, ніж кидати непокірливих до в’язниці, бо видатки на утримання одного в’язня протягом року дорівнюють платі за навчання і матеріальним витратам на одного випускника Гарвардського університету.

Марк і Ервін були не самотніми апостолами геноциду. Через шість років після виходу їхньої книжечки біофізик з Піттсбурзького університету Р. А. Макконен звернувся з спеціальним посланням до вчених, в якому заявив, що від 10 до 30 процентів населення Сполучених Штатів не володіє достатніми генетичними здібностями, щоб самрокупити себе, отже, є тягарем для суспільства.

Йому вторили Артур Р. Дженсен, професор загальної психології університету в Берклі, де тепер ховався Лукас:

«Чорні діти не піддаються навчанню і спроможні досягати лише дуже обмеженого рівня розумового розвитку».

Уільям Шоклі, фізик з Стенфорда, звідки Лукас щойно втік: «Мозок білих і чорних має різні схеми побудови».

Луїс Джоліон Уест з Каліфорнійського університету, товстяк Уест, який прославився тим, що дав слонові в оклахомському зоопарку занадто велику дозу ЛСД, хотів створити центр для біологічного контролю над поведінкою людей. (До речі, одним з активістів боротьби проти цього центру став центровий баскетбольної команди Каліфорнійського університету Вілл Уолтон).

Професор психології Мічіганського університету Джеймс Макконел: «Ми повинні перебудувати наше суспільство так, щоб з самого дня народження нас учили бажати тільки того, чого хоче від нас суспільство. Тобто ми вже маємо технічну можливість зробити це. Ніхто не є господарем своєї особи…»

Хосе Дельгадо вже запропонував такі технічні засоби. Модифікація поведінки, селекція за рівнем психічного розвитку.

Чи ж залишимося ми людьми за таких умов? І чи дозволять нам таку розкіш «доктори» ори і хантери? Вони ще з часом можуть претендувати на роль таких собі благодійників нації. Хіба не присуджено в 1974 році Нобелівську премію Конраду Лоренцу за створення науки про поведінку звірів, хоч той самий Лоренц в часи Гітлера висунув теорію про необхідність очищення «третього рейху» від неповноцінного генофонду!

Лукас ішов до свого відкриття через тяжке знання гірких і ганебних фактів. І перше, в чому заприсягнув сам собі: ніколи не дозволити зганьбитися!

Ніколи!

Міс Суміту він так і не знайшов. Нью-йоркський телефон не відповідав, асистентка в Австралії ввічливо, але твердо сказала, що міс Суміта з Америки не прибула і найближчим часом не прибуде.

Лукас зрозумів, що японка уникає розмови з ним і взагалі будь-яких контактів. Що ж — може, це й краще.

Його довго ніхто не турбував. Тиждень, два? Лукас втратив лік дням. Стів, мабуть, забув про його існування, а більше ніхто не знав, де він і що з ним. Може, його шукають? Мабуть, що так. Хай пошукають!

Телефон задзвонив пізно вночі, Лукас спав чи й не спав, але не міг прочуматися, не вірив тому, що діється.

Ледь хрипкуватий, такий знайомий, єдиний на світі, дорогой голос.

— Лак, хлопче, я вже тут!

— Пат? — ще не вірив він, хоч і хотів вірити. — Пат! Це ти? Де ти?

Вона засміялася.

— Та де ж? Тут!

— В Америці? Пат! Де ти, Пат?

— Я вдома.

— У Фріско? Ну, чому ж ти мовчиш? Пат!

— Ти хочеш мене бачити? — спитала вона. — Ну! Про що ти, Пат?

— Міг би приїхати до Балтімора?

— Балтімор? Як ти там опинилася, Пат? Що це за дивний рейс?

— Міг би приїхати? — вперто повторила Пат.

— Про що мова, Пат! Я вже лечу! Де тебе шукати? Коли?

— Що сьогодні — понеділок? В середу на малому пірсі. Яхта «Магнолія». Я буду на яхті.

Він нічого не розумів. Якась яхта. І така назва.

— Пат, я звичайно ж буду! — закричав він у телефон. — Але чому «Магнолія»? І звідки в тебе яхта?

Зв’язок урвався, і Лукас уже нічим не міг зарадити. До ранку він ждав, може, Пат подзвонить ще раз, але так і не діждався. Тоді він гарячково став видзвонювати, замовляючи собі квиток на літак (прямого рейсу не було, треба було вибирати, де найкраще робити пересадки), безпорадно озирався по номеру, не знаючи, що брати з собою в дорогу (майка й труси, туалетне приладдя в торбу і кредитні карточки до кишені — що може бути простішого), забув поснідати, може, й не обідав би, але його повернув до тями дзвінок від Стіва.

— Дзвонила тобі моя сестричка?

— Я нічого не зрозумів.

— А вона завжди така! Я спитав її про маму Беренікс, то вона пирхнула, як дика кішка, і кинула трубку. Де вона — хоч сказала?

— В Балтіморі.

— Поїдеш туди? Може, візьмеш мене?

Лукас завагався. Навіть доброзичливий свідок буде все ж зайвий.

— Знаєш що? — сказав він. — Я обіцяю привезти Пат додому, як тільки знайду її там. Можеш бути певний.

— Снилась вона мені! Тут за нею хіба оці будди плакали б, так вони всі дерев’яні. Можете гуляти! Стукай по м’ячику!

Стів улучив у саме яблучко. В літаку, на висоті тридцять тисяч фунтів над землею, Лукас був у такій ейфорії, що справді міг би скакати з оранжевим м’ячем в проходах між кріслами. Колись вони поверталися додому після вдалої гри з командою Канзаського університету і в приступі схожої піднесеності затіяли перекидання м’яча в літакові. Скандал був страшенний. Авіакомпанія TWA виставила університетській лізі величезний штраф, і адвокатам довелося добряче потрудитися, щоб владнати справу.

Пат не призначила години зустрічі. Сказала: «в середу», а коли саме? Лукас дико нервував, що не може потрапити до Балтімора зранку, ще до схід сонця, щоб не Пат його чекала, а він її десь там на березі Чесапікської затоки, серед кораблів, чайок і тихого плюскоту хвиль. Але розклад рейсів виявився такий невдалий, що Лукас прилетів до Балтімора тільки в другій половині дня, тоді довго добирався до порту, ніяк не міг знайти потрібний пірс. Він чомусь сподівався, що «Магнолія» стоїть десь біля причалу в гордій самотині, а там виявилася така сила-силенна яхт і яхточок, що в Лукаса потемніло в очах. Може, Пат просто хотіла пожартувати, покликавши його сюди? Де тут шукати якусь «Магнолію» чи «Орхідею»? Всі яхти, аж до найменшої, мали назви, і все то були або жіночі імена, або назви квіток, чоловічого майже нічого, все це тулилося з обох боків вузького бетонного пірса, гойдалося віддаля на хвилях, припливало, готувалося до відплиття, сонно мружилося до весняного сонця.

«Магнолію» він знайшов зовсім несподівано. Дійшов уже мало не до кінця пірса, до вільної води, суденець там було менше, квіткових назв — жодної, ще далі височіло біле велике судно, до якого можна й не йти, бо він же шукає яхту, а цей двощогловик вже іншого класу, такий собі невеличкий дизель-електрохід, міні-лайнер, забавка для якого-небудь нувориша.

Судно стояло кормою до Лукаса, і він не міг прочитати назви. На всяк випадок пройшовши ще трохи вперед, Лукас кинув погляд на ніс білого двощогловика і не повірив власним очам. По білому борту шикувалися округлі сині літери, які складали слово: «Магнолія».

Йому здалося, що «Магнолія» вже відходить від причалу. Її струнке біле тіло нетерпляче здригається від могутнього двигтіння дизелів, не видно міцних сизалевих канатів, зачеплених за кнехти, щоб стримувати норовисту яхту, немає людей довкола, бо всі вже там, на борту, вже відвернулися від берега, втратили до нього будь-яку цікавість.

Лукас побіг. Він ще не зовсім втратив свою давню спортивну форму і зуміє наздогнати цю, зрештою, таку неповоротку, порівняно з його безслідністю, посудину. Він промчав ті кілька десятків ярдів, що відділяли його від «Магнолії», може, навіть з якимсь національним рекордом, але то був смішний і даремний біг.

Яхта справді здригалася від роботи захованих у ній дизелів, але стояла ще міцно причалена до стінки, оббитий начищеною міддю коротенький трап вів з пірса просто до дверей верхнього салону, де непорушно, мов бронзовий ідол, стояв опецькуватий чоловік з коротенькою люлечкою в зубах. Капітан? Боцман? Власник судна? Лукас не мав часу на розглядини.

— Мене тут має ждати міс Хіган, — ще не віддихавшись, сказав він. — Патриція Хіган. Вона тут? Де вона?

Опецькуватий мовчки показав великим пальцем правої руки собі за спину і стовбичив собі далі, бронзовіючи ще дужче.

Лукас кинувся туди, куди вказав йому прокурений палець. Круті сходи вели вниз. Він майже скотився по них, мало не впіймавши сторчака. Втонув обома ногами в товстому килимі, і цим врятувався од падіння. Коридор був короткий. З обох боків каюти. Чотири чи шість, байдуже. Панелі, двері кают — з дорогого дерева, бронзові ручки, бронзові світильники на стінах, цей килим, ніби з арабської казки, — Пат вирішила погратися в багатство? Може, справді привезла з Африки жменю якихось там зелених алмазів?

— Па-ат! — гукнув Лукас на всю горлянку. — Ти тут? Де ти, Пат? Це я — Лукас. Що ж ти, Пат?

Яхта була ідеально радіофікована. Вміло вмонтовані посилювачі звуку розносили голос по всіх закутках. Ясна річ, не Лукасів голос: адже він пролунав не перед мікрофоном. Зате голос Пат вознісся над ним, як небесне звістування.

— Лак, хлопчику, ти вже тут? Нарешті. Де ти, Ла-ак?

Він штовхнув одні двері, другі. Позамикано. А голос не знати й звідки. Лукас вдарився на той бік коридора, перші двері відскочили під натиском його твердого плеча, він закляк на порозі — одна нога ще в коридорі, друга вже в каюті. Що він побачив? І де це він?

В каюті біля столика, під великим ілюмінатором, затіненим зеленою пластиковою шторкою, вся в примарливо-зелених тінях і переблисках, ніби хижа русалка, яка ось зараз кинеться на тебе і потягне на морське дно, сиділа Рене, місіс Олсон, чи як там вона звалася, до всіх дияволів!

— Рене-е? — не повірив Лукас. — Ти що тут робиш? Як ти сюди потрапила?

— Лак, хлопчику, — голосом Пат (і навіть з її насмішкуватістю!) промовила Рене. — Це ти? Чого ж ти там стоїш? Лак! Будь сміливішим!

Вони його морочили, а він піддався! І той материн голос після її смерті, і голос Пат — все для його зваби і згуби, а він довірливо пішов у розставлені пастки. Можна зрозуміти тих покидьків — Ора і Хантера, — платячи за власну нікчемність, вони готові запаскудити весь світ. Але ж ця — молода, вродлива, недурна жінка, чому вона з ними? І де межі їхньої підлості?

— Повія! — зціпивши зуби, тихо сказав Лукас. — Паскудна, смердюча повія!

Він рвонувся з каюти, далі від цієї підлої самиці, хотів хряпнути за собою дверима, але це йому не вдалося, бо за дверима під його ногами розверзлася прірва і він шугонув у неї мало не на океанське дно.

На тих, хто вбрідає в ту саму ріку, течуть щоразу нові води. Слова його улюбленого Геракліта справджувалися майже буквально. Ніщо не повторюється. Вже не було того неземного блаженства, якого він зазнав колись, опинившись після зіткнення з Чорним Чемом на грані між життям і смертю. Був не в блакитному багатовимірному просторі з переходом, у безмежну небесну сферу, а в тісному сповитку з міцного й слизького, як гаддя, реміняччя. І говорити міг не з хмарами і скупченнями енергії, а хіба що з своїм нещастям і безвихіддю.

Свідомість повернулася до нього враз, так само, як і зникла. Коли він втратив свідомість? Учора, тиждень тому, годину? Але, мабуть, минуло вже чимало часу, бо треба ж було замкнути його в цій каюті, здається, удвічі більшій, ніж та, де розсідалася підла місіс Олсон, та й не просто замкнути, а підвісити в оцьому хитро сконструйованому прокрустовому ремінному ложі, де в тебе ніби нічого не зв’язане і не прив’язане, однак ти не можеш ворухнути ні ногою, ні рукою, ні навіть пальцем. Не зв’язаний, не прив’язаний, а припнутий в зеленавому просторі, і гострий запах медикаментів, і якась біло-зелена постать якраз перед очима.

— Де я — в госпіталі? — спитав Лукас, дивуючись силі власного голосу.

— Ви в одкритому океані, — сказала постать (голос розманіженого плейбоя).

— На дні?

— Ще на поверхні, — чоловік підійшов упритул.

Не боявся обезвладненого Лукаса, не поспішав йому на допомогу, а просто хотів, мабуть, покрасуватися. Лукас бачив його досить виразно. Високий, у білому халаті. Світле волосся стрижене «їжачком», як у морських піхотинців. Ще світліші маленькі вусики під червоним носом. Вусики майже прозорі, як свиняча щетина. А ніс і все обличчя червоні, немов яловичина. І дивно блакитні маленькі оченята на цій червоній масці. Яловичина з емалевими очима. Таке справді може тільки приснитися! Але ж білий халат? Лікар?

— Хто ви? — спитав Лукас. — І чому я підвішений у цьому ідіотському гнізді?

— А вам хотілося б качатися в цьому гнізді на підлозі? Океан не особливо панькається з нашою посудиною, прошу це мати на увазі. Здається, я вже сказав, що ми в океані. Можу додати: в міжнародних водах. Доктор Ор і доктор Хантер з спінінгами на палубі. Ніяких підозр: багаті люди ловлять тунців. Можете взяти до уваги.

— Ага, всі тут. Ноїв ковчег покидьків американського суспільства! — Лукас намагався говорити спокійно, але в кожне слово вкладав стільки ненависті, що її тут вистачило б висадити в повітря цю яхту з її парами чистих і нечистих.

— Прошу взяти до уваги: полум’яних патріотів і лояльних громадян Америки, занепокоєних її майбутнім, — імітуючи поклін, ледь нахилила голову яловичина.

— Ви, звичайно, теж патріот. Не дантист часом? Американські дантисти і ветеринари найбільші патріоти, бо луплять з своїх пацієнтів найбільші гроші.

— Вимушений вас засмутити: я не лікар. Біолог широкого профілю. Доктор Олсон до ваших послуг.

— А-а, чоловік цієї патентованої повії місіс Олсон?

Доктор Олсон реготнув самим горлом, не змінюючи виразу обличчя, так само безвиразно наставляючи на Лукаса емалеві круглячки своїх очиць.

— Патентована — це влучно сказано. В Америці всі справжні фахівці — патентовані, тобто повинні мати патент на право займатися практикою: лікарі, юристи, торговці, винахідники, перукарі, ресторатори! Хто там ще? Що ж до місіс Олсон, то не станемо її засуджувати. Вона спробувала вас спокусити? Може, навіть опинилася у вашій постелі? Але яка жінка вистоїть перед такою досконалою комбінацією білкових з’єднань, тобто перед таким тілом, як ваше, містер Лукас?

— Ви що — імпотент чи збоченець?

— Я визнаний фахівець з проблем раціонального харчування. Американців об’єднує не земля, не мова, не історія, не релігія, а тільки їжа! Їжа здатна творити чудеса. Не стосуючи ніяких медикаментів, а тільки укладаючи відповідні раціони, я можу вигодовувати людей з будь-якими фізичними кондиціями, пристрастями і навіть потрібними рівнями інтелекту.

— Але від власної імпотенції ви все ж не можете знайти раціону!

Доктор Олсон від цих грубих нападів Лукаса не розізлився, а став, здається, ще добродушнішим.

— Все вказує на те, що ваше пробудження було передчасним, — зітхнув він. — Тому ми вимушені відправити вас на деякий час у нірвану забуття, а для цього зробимо вам невеликий укольчик.

Він ступнув убік, де в нього, як здогадався Лукас (повернути голову, щоб подивитися, він не міг), мабуть, була ціла лабораторія, і за хвилину знову з’явився, тримаючи в руці шприц. Шприц він ніс високо піднятий голкою догори, мовби давав Лукасові досхочу помилуватися на це знаряддя, яке могло і рятувати, і з не меншим успіхом відправляти людей на той світ. Лукас тільки тепер збагнув, що він лежить у ремінному сповитку зовсім голий і що реміння сплетене з таким катівським розрахунком, щоб лишати відкритими всі ті ділянки шкіри, які можуть знадобитися для злочинних вправ «біолога широкого профілю». Лукас спробував заборсатися всім тілом, однак без видимого успіху, бо прокрустове ложе навіть не згойднулося. Доктор Олсон посварився пальцем вільної руки.

— Ми хотіли здійняти бунт на палубі? Не раджу. Прошу взяти до уваги, що всі зламані голки так і стирчатимуть у вашому тілі, як антени на космічному кораблі. Здається, ви хотіли стати голубом миру? Ну, то ось: я даю вам такий шанс. Якийсь там кубик-другий декседрінчику — і ви линете в емпіреї…

Він приноровивея і всадив Лукасові голку в м’яз, і було чутно, як холодна рідина розсовує теплі клітини в тілі, лягає там тяжким каменем, омертвлюючи все довкола.

Лукас теж заснув, ніби вмер.

Нове пробудження було тяжке і навіть ненависне. Не для радості й свободи, а тільки для нових принижень і понижень душі і твоєї людської природи.

Олсон уже ждав, коли його жертва готова буде до нових його вправ. Стояв у полі зору Лукаса знов у білому халаті, з закасаними рукавами. Руки в нього були так само червоні, як і обличчя. Справді стара яловичина.

— Ми вже прокинулися? — чи то співчутливо, чи то насмішкувато поспитав він.

Лукас не відповів. Поки ти лежиш отак сповитий, що ти можеш? Вони зробили все: заманивши в пастку, позбавили його волі, відібрали силу, загрожують його людській сутності, хочуть його зламати, мов суху галузку. Але вони ще не знають, які запаси твердості приховуються в ньому! Він мовчатиме — ось його перша відповідь і перший виклик!

Олсон порався в своїй лабораторії. Настрій у нього був просто прекрасний.

— Нам треба підкріпитися — це я заявляю, як фахівець з питань раціонального харчування. Сказано ж: у ситого ягняти хвіст твердий, а в голодного бика навіть роги м’які. Що б ми хотіли з’їсти? Соковитий стейк з картоплею чи щось з дарів океану — для прикладу, смаженого восьминога з віскі-соусом? Пробачте, я забув! Ми зараз заявимо, що відмовляємося від їжі. Голодовка протесту. Я не помилився?

Лукас мовчав.

— Прошу взяти до уваги, — далі впивався своєю владою над непорушним в’язнем Олсон, — прошу відзначити ту обставину, що ваше тіло відкрите так само, як відкрите американське суспільство. Ми годуватимемо вас з допомогою зонда. Нам неодмінно треба вас годувати, щоб посилити дію психотропних засобів, яких ми для вас не шкодуємо. Ви цікавились проблемами інтелекту? То я спробую вас трохи просвітити. Розум міститься не десь там у нейронах чи синапсах, які плавають у тій сироватці, що нею господь-бог наповнив наш череп, а в м’ясі, у звичайному червоному м’ясі. Ви не хочете заперечити? Ах, я ж забув: ми вирішили мовчати! З мовчанкою дуже легко покінчити. Укольчик пентоталу в вену — і розверзнуться хлябі красномовства! А чому? Бо мова, як і розум, як усі так звані почуття, теж міститься в вульгарному червоному м’ясі! Прошу взяти до уваги. Щоб вплинути на розум чи там на що інше, ми впливаємо на м’ясо. Всі радощі життя ідуть через м’ясо. Коли вам вдалося спробувати, яка на, смак місіс Олсон, ви не станете заперечувати проти мого твердження. Всі наші інтелектуальні конструкції повинні співвідноситися з м’ясистістю не як її протилежність, а як логічне продовження. Тому треба думати не про так звані гуманітарні принципи, а про якість м’яса. Нам дозволено їсти від першої появи на світ аж до того часу, поки самі зостанемось з’їдені. Тобто спершу хтось є для нас м’ясом, а тоді ми станемо м’ясом для когось. Метафізика сумна, але тут я нічим не зможу вам допомогти. Візьміть до уваги, що я повинен вас деперсоніфікувати, тобто зітерти всі непотрібні нашарування так званої цивілізації і покласти перед доктором О ром просто великий шматок м’яса, на яке можна діяти як завгодно.

Мовчи, велів собі Лукас, стримайся, вдавай байдужого, отупілого, зломленого. Вони здатні на все. Найперше оцей дипломований катюга, цей американський менгеле, який ні перед чим не зупиниться. Надій у Лукаса не було ніяких, боротися не мав чим, окрім мозку. Але й до мозку Олсон добиратиметься хоч і поволі, але вперто, з тупою методичністю, застосовуючи всі нелюдські винаходи так званих учених, отих марків і ервінів, які замахнулися на найвище творіння природи — людський розум. І все ж Лукас вірив, що до його мозку вони не зможуть добратися. Хіба що вб’ють його самого. Але й після смерті житиме його ідея, хоч якою фантастичною вона здається. Поки ж він живий, він скупчить усі сили свого розуму, і тоді мозок не підведе його. Він не зможе працювати в оптимальному режимі, вони присплять його, пригнітять, доведуть майже до стану вмирання, але мозок стрепенеться, могутні імпульси пронижуть його, як було тоді, після падіння Лукаса від зіткнення з Чорним Чемом, мозок вловить невловиме і на зміну буденному кволому розумові прийде, розум вільний, розкований, незламний. Хай тільки на коротку мить, на зблиск, на шерех, але й того досить, щоб здолати власне безсилля. Нічого не боятися і гнати від себе думки про катастрофу! «Так розум полохливими нас робить, яскраві барви нашої відваги від роздумів втрачають колір свій…».

Укол Олсона кинув його в забуття темне, тяжке, без снів і навіть без болю.

Далі вже нічого не змінювалося. Олсон через зонд годував свого в’язня з допомогою опецькуватого боцмана (це його першим зустрів Лукас на борту яхти), тоді знов і знов нашпиговував якоюсь страшною хімією, це тривало довго, а може, всього лиш день-другий на якийсь час муки припинилися, бо яхта попала в шторм, і все на ній мовби вмерло, і саме суденце теж вмирало, стогнало, зойкало, а на Лукасові страшно рипіло реміння, врізалося йому в тіло, загрожувало задушити на смерть.

Лукас з подивом упіймав себе на тому, що з особливою гостротою відчуває самотність. Поки тебе піддавали тортурам, ти не думав про це, а тепер, коли стихія дала бодай короткий перепочинок і ти не бачиш ненависного Олсона, тобі хочеться до людей. До людей же, а не до орів і олсонів, сам собі заперечив Лукас. І чомусь подумав: а чи знали це почуття раби? Їх просто ніхто не питав. А тепер що вільнішими ми стаємо, то дужче відчуваємо себе самотніми, забутими і покинутими.

Вони не забули про нього. Прийшли всі, коли в нього була ще не затьмарена хімією Олсона свідомість, може, зрадівши, що вціліли після шторму, а може, щоб помститися на беззахисному Лукасові за свій страх.

І за свою нікчемність, — подумав Лукас. — За нікчемність — найперше.

Бачив він тільки Олсона, який стирчав йому перед очима, Ор і Хантер порозсідалися десь по кутках (їхні голоси долинали з різних місць), Рене, мабуть, вони не кликали, бо голосу її Лукас не чув. Досить уже з неї — досхочу погралася своїм відьомським голосом ця синтетична красуня. Все в ній імітоване: голос, тіло, пристрасті, душа. У цих трьох — так само, тільки й того, що грубіше й примітивніше.

— Містер Лукас, — прошавкотів з свого кутка невидимий Ор, — ви однозначно хотіли приспати нашу пильність. Але ми були на сторожі.

Найбільшою пильністю володіють нікчеми, — подумав Лукас. — Це їхня зброя і гордість. Його дратувало м’ясисте обличчя Олсона, що затуляло весь простір. Ї ні відвернутися, ні доплюнути до нього. Хіба що заплющити очі, щоб не бачити. У них з Ором і не обличчя, а щось ніби те, з чого щойно зняли штани.

Хантер був у своєму стилі.

— Одні ганяються за нейтронами, інші — за нейронами, — загиготів він, — коли ми достатньо організовані, щоб приборкати Лівію або Нікарагуа, то невже не справимося з невизнаним генієм?

Цей дохляк і собі підпрягається! Теоретик тупості містера Ора. Найманий ловець слабодухих. Його вони не впіймають ніколи! їм здається, що він у їхніх руках, та то тільки здається!

— Американські патріоти не можуть допустити, щоб найвищі розумові досягнення нації діставалися червоним, — подав голос Ор. — А ми однозначно виконуємо волю патріотів.

Лукас волів би не чути цих голосів, не розрізняти слів. Наперед відомо, що скажуть ці нікчеми. Хто вони для нього і для світу? Щоб хоч трохи порятуватися від нудного дзижчання голосів Ора і Хантера, він спробував бавитися словами, розщеплювати їх, мов атомне ядро, на складові частини і втішаючись несподіваними наслідками: зло-вжи-вання, лихо-манить, гра-бування… Хантер негайно підпрігся до Ора.

— Містер Лукас! У вас ще щось є в голові. Ви чули, що сказав Горбачов? Він заявив, що руські дадуть на американську програму СОІ несинхронну відповідь. Ви розумієте, що це означає? Вони вже сьогодні відчувають розумову перевагу над нами, їхня нова гігантська ракета — підтвердження цього. А ви з своєю благодійницькою теорією ощасливити все людство додатковими порціями розуму — свідомо чи несвідомо — хотіли б ще побільшити розумовий потенціал комуністів?

Лукас мовчав. Чому б мав відповідати щось цим покидькам? Грався в пам’яті популярною пісенькою Брюса Спрінгстїна: «Гордість вернулася, вона народилась в Америці… гордість вернулась… вернулась… вона…».

— Я завжди казав, що це чоловік червоних однозначно, — прорипів містер Ор. — Доктор Олсон, ви готові?

— Про що мова, доктор Ор! — догідливо похихикав американський доктор Менгеле. — Я вже обробив це м’ясо всіма потрібними препаратами і довів його до стану майже ідеального. Можна вштрикнути трохи пентоталу, і ми витягнемо з цього мозку все, що там може бути.

— Там буде тільки впертість, однозначно, — невдоволено заявив Ор.

— Тоді ми могли б прочистити цей упертий мозок амфетаміном.

— Щоб почути очевидні істини? — подав голос Хантер. — Доктор Олсон, ми вас не впізнаємо. Правда ж, доктор Ор?

— Ви можете діяти однозначно, доктор Олсон, — жаб’ячим голосом озвався Ор.

— Я хотів нагадати вам про восьму поправку до конституції, — несміливо промовив Олсон, зникаючи з поля зору Лукаса.

— А яка поправка забезпечує обороноздатність Сполучених Штатів на достатньому рівні? — поцікавився з свого кутка Хантер. — Доктор Олсон, я вас не впізнаю! Може, вас стримує та обставина, що містер Лукас переспав з місіс Олсон. Але хто ж з нею не спав! Окрім того, для самого містера Лукаса це був тільки’епізод, до того ж неприємний. Так що забудьте про чарівну місіс Олсон і подбайте про належний рівень нашої оборони. Ми повинні зломити цього геніального ідіота!

— Доктор Ор, — голос Олсона боягузливо дрижав і вібрував, — майте на увазі, що анектін — препарат надзвичайно небезпечний. Найменша помилка в дозуванні — і наслідки незворотні. Я не можу взяти на себе всю відповідальність, доктор Ор.

— А ви й не беріть, — сказав той, — ви однозначно дійте!

Укола Лукас не відчув, але десь за тридцять-сорок секунд в нього почали дерев’яніти пальці рук і ніг, параліч охопив м’язи очей, шиї, грудної клітки, втратила свою еластичність діафрагма, стало тяжко дихати, а тоді дихання й зовсім урвалося. Лукас потопав. Повітря в легенях уже не було, серце зупинялося, він гинув, умирав, він був у Тускарорі, у всіх найглибших западинах світового океану, на самому дні, мільйоннотонний тягар розчавлював його тіло, а свідомість жила, діяла, стала ще чутливішою, гострішою, вібрувала від щонайменшого доторку, дотику, слова, звуку.

Ор опинився поруч (як він міг проникнути в Тускарору?), голос його бив Лукасові в вуха велетенськими молотами.

— Ви однозначно підпишете угоду з фондом! Яке йому діло до всього, коли він тоне?

— І передасте фондові виключні права на всі свої розробки!

В Америці діти довідуються, як убивати людей, ще до того, як навчаються читати. Цей чоловік вбиває, мабуть, з пелюшок!

— Нам потрібна ваша однозначна згода!

«Які нам сни присняться після смерті, коли позбудемось земних суєт?» Він хотів умерти. Хоч би вже швидше. Мука була нестерпна.

— Відповідайте однозначно! — кричав Ор, а Лукасові било в. вуха тисячотонними молотами: «…дайте!..дайте!..дайте!».

Він не повірив, коли глибини випустили його з свинцевих стисків смерті і він виринув у життя. Навіть червона мармиза Олсона здавалася видовищем набагато привабливішим, ніж те, що він щойно бачив, а бачив Лукас власну смерть.

— Прекрасний американський препарат! — захоплено вигукнув Олсон. — Зверніть увагу, як точно він діє! По ньому можна звіряти хронометри.

— Не бачу, чим тут захоплюватися, — невдоволено буркнув Ор. — Наш так званий учений однозначно мовчить.

— І слід зауважити — мовчить безплатно! — зареготав Хантер. — Містер Лукас, нащо вам ця гра? Ми живемо в світі, де все вирішили до нас. Перший хід зробили без нашої участі. Нам просто доводиться догравати партію. Повірте: ми діємо для вашого блага. Я казав вам про це вже не раз і не двічі.

Лукас мовчав. Всі вони діють для блага. Уряд бреше для блага свого народу. Генерали поливають напалмом в’єтнамців для їхнього блага. В Ліверморі конструюють пекельні знаряддя вбивства для блага всього світу. І все інше, не менш брехливе, урочисте і фальшиве, теж для блага, для блага, для блага.

— Доктор Олсон, — почувся холодний голос Ора, — повторюйте!

Той злякався:

— Може, зробимо паузу?

— Ніяких пауз однозначно!

Лукас зрозумів, що цього разу він уже не витримає. Вони ввергнуть його й не в Тускарору, а в Маріанську западину, і він захлинеться. Олсон повернув до нього свою енцефалітну потилицю. Зараз приготує диявольську суміш, впорсне Лукасові в вену, й кінець. Колись він жартома формулював закони ям, сидячи на краю розпеченої Аравійської пустелі. Тепер сам опинився на краю найглибшої ями на світі. Не слід поспішати, коли знаєш, що попереду яма. Не слід поспішати… не слід…

Олсон зробив укол, і анектин почав діяти майже негайно. Лукас задихався і гинув. Ор уже квакав над ним по-жаб’ячому, але що йому до Ора! Йому потрібна була поміч. Де Пат? Чому її немає поруч? З нею він би порятувався. Вони просто б утекли, вислизнули від цих катів, виприснули з їхніх лабет. Він біг разом з Пат над вогняною тріщиною в ісландській землі, возносив молитву крижаним полям Гренландії, ховався серед тисячолітніх глиняних пагорбів Афросіаба, слухав ревіння гіпопотамів у серці пітьми. Пат зникла за мить до того, як препарат перестав діяти, але й та мить розтягнулася для Лукаса на цілі віки, і він зрозумів, що наступного разу буде безсилою навіть Пат.

Невже вони знов його мучитимуть?

Ор кричав! Ніколи не думав Лукас, що одноклітинні істоти можуть ще й кричати. Той вимагав, щоб Олсон негайно зробив новий укол. Ще один, і ще, і ще!

— Ми паралізуємо йому мозок, — злякався вже й Хантер.

— Мені однозначно потрібен не його мозок, а підпис під угодою. Доктор Олсон, чого ви стоїте? Дійте!

Це вже був кінець, та Лукас і тут знайшов порятунок. Він уже не був самим собою, а був південно-корейськими студентами, яких мерзенний диктатор давить американським газом, він був ольстерськими юнаками, що вмирають один за одним в голодовці протесту перед холодним як камінь поглядом «залізної леді», він був намібійськими партизанами, яких розстрілюють паровські вертольоти, і дітьми палестинських біженців, що гинуть під ізраїльськими ракетами.

І всі вони своїми смертями повернули його до життя.

Доктор Олсон здійняв бунт, коли Ор знову став домагатися, щоб він продовжував тортури.

— Організм не витримає.

— Це однозначно спортсмен. Вам нічого боятися.

— Саме в спортсменів часто може настати шок. Я не можу відповідати за наслідки.

— А ви й не відповідайте.

— Коли містер Лукас справився навіть з місіс Олсон, то що йому якийсь там хімічний препаратик? — обізвався Хантер.

— Він не підпускав її до себе! — верескнув Олсон. — Вона заприсягалася, що він…

— А я що кажу? Щоб утриматися на безпечній відстані від такої зміюки — який треба мати організм? Але ми захопилися, доктор Ор. Вам не здається? Нуди ми поспішаємо? Океан широкий, яхта міцна, наш друг нікуди не втече. До того ж я голодний, як усі ті акули, що супроводжують яхту. Доктор Олсон розбестив їх, підгодовуючи свіжою чоловічиною, і вони просто збісилися!

— Ви однозначно розбалакалися, доктор Хантер, — промимрив Ор, — але ви справді маєте слушність. Доктор Олсон, підготуйте все на завтра.

Вони мучили його знов і знов. Ми крутимось довкола колючого кактуса, колючого кактуса, кол… Коли б не така жорстока, їхня впертість могла б видатися комічною. Справді: чого вони домагалися? Він шукав особливу форму енергії, яка породжує розум, а вони заповзялися зробити цю (ще не відкриту!) енергію власністю Америки, точніше: якоїсь купки людей. Так ніби явище природи може мати кольори національного прапора і купується за долари.

Ми крутимось довкола кол…

Нарешті вони виснажилися самі і, десь порадившись (а може, перегризлися, як собаки!), прислали до Лукаса різника Олсона, який мав повідомити про даровану ними милість. Вони дають Лукасові час і змогу ще й ще раз поміркувати, дарують йому (до визначеного ними часу!) свободу і все інше, бо вони добрі, гуманні, демократичні і толерантні.

— Я добрий, — не страждаючи від скромності, заявив Олсон. — Це я наполіг, щоб…

— Так, ви добрий, — з трудом усміхнувся Лукас, — ви добрий. Людина відрізняється від корови в двадцять разів, ви не відрізняєтесь від найхижіших витворів природи, Олсон!

— Навіщо нам ображати один одного? Ми можемо бути з вами навіть друзями, містер Лукас.

— Може, завдяки вашій чарівній місіс Олсон? Попереджаю вас, що коли ви розплутаєте на мені оце реміняччя, я найперше викину за борт вашу лахудру!

— Містер Лукас!

— А вже тоді вас і ще отих так званих докториків!

— Коли так, я вмиваю руки, — позадкував до дверей каюти Олсон, — я пришлю сюди боцмана і двох матросів, хай вже пораються з вами вони…

Лукасові повернули його одяг (кишені передбачливо вичистили), з місця тортур перевели до невеличкої каюти на кормі, опецькуватий боцман, жуючи гумку, сказав:

— Можете виходити й на палубу, але не раджу кидатися за борт. До берега кілька сот миль, у. воді — повно акул.

— Дякую. Мені вже сказали про акул.

А сам подумав: які ж акули страшніші — ті, що в воді, чи оці, поряд?

Але воля, хоч і обмежена, тимчасова, куца й нікчемна, була для його змученої душі (про тіло вже й не казати!) мов найвищий дар небес.

Він прокинувся від якогось внутрішнього поштовху. Що це було? Надто потужна хвиля вдарила в борт яхти, хтось стукав у двері його каюти, крик уночі, стогін, поклик? Лукас трохи полежав у темряві, тоді сів на ліжку, посидів, схиливши голову, ще задурену міцним сном. Почуття незвичності, від якого, мабуть, і прокинувся, не зникло. Що то було-тривога, загроза, надія? Лукас нарешті зборов сон остаточно, стріпнувся, встав, зробив кілька різких рухів руками, наблизився до ілюмінатора. За скляним більмастим оком не було ні фосфоричного сяяння хвиль, ні зодіакального пилу, ні глибокої чорноти безмежних просторів — погляд наштовхнувся на густу каламуть примарливого жовто-чорного забарвлення, безнадійну, як хаос. В тій каламуті тяжко й могутньо дихав океан, загрозливо ворушився за тонкими бортами яхти, але суденце зовсім не зважало на те ворушіння, не рятувалося втечею від водяних валів, не мчало перестрибом за вітрами і далями, а стало на місці, мовби кидаючи виклик усім силам водяним, небесним і земним. Яхта стояла нерухомо!

Тільки тепер Лукас зрозумів, що його розбудило. Відчуття безруху! Відтоді, як його заманили сюди, яхта вперше зупинилася. Всі ці дні й тижні вона пливла й пливла не знати куди й навіщо, блукала в безмежних водних просторах бездомно й безпритульно, не було надії, що вона кудись нарешті припливе, зупиниться, вспокоїться, перестане витрясати з нього душу, до якої так кортіло добратися його мучителям.

І ось несподіванка: яхта стала! Не могла ж вона зупинитися посеред океану. Мав бути берег, земля, острів або й материк. Ілюмінатор Лукасової каюти дивився на океан, отже, берег — по тому борту. Лукас не гаяв жодної хвилини. Не запалюючи світла, вдягнувся, взув свої кросівки, нечутно ступаючи, наблизився до дверей, крутнув ручку. Двері не піддалися. Він натиснув плечем — не помогло. Замкнутися зсередини Лукас не міг з тої простої причини, що не мав ключа. Містер Ор пояснив: «Замикатися немає сенсу. Однозначно…» Повторювалося те, що було на Сході. Справді, вже першої ночі його «свободи», десь годині о третій або й пізніше, коли Лукаса зміг тривожний сон, двері каюти з грюкотом одчинилися від удару ноги містера Ора і він сам власною персоною став в освітленому коридорними світильниками отворі п’яний як чіп, жував слова, перепихав їх через губу:

— Н-на місці? Моє майно повинне бути на місці. Т-там, де я поклав. Одн-нозначно…

Приходив так не щоночі, а вибірково, для більшої несподіванки, так ніби хотів застати Лукаса за чимось не дозволеним, підозрілим, злочинним. Дії свого в’язня міг справді контролювати, та тільки не думки. Лукаса навіть не дратували нічні несподівані вторгнення п’яного містера Ора, а тільки смішили. Гіркий сміх, як згадаєш поплічників доктора Ора.

Сьогодні вперше за весь час ув’язнення каюту замкнули. Лукас присів, зазирнув у шпарку. Отвір світився. Ключа з того боку не було. Передбачено все. Знали, що яхта зупинятиметься вночі, і для перестороги в’язня замкнули, не лишивши в замку ключа, бо вміла рука зможе відімкнути замок навіть тоді, коли ключ з того боку.

Лукас нарешті запалив світло. Однаково ж не доводилося сподіватись, що вийдеш з каюти непомічений. Здається, він взагалі не зможе звідси вийти. Лукас на всяк випадок оглянув каюту, хоч давно вже вивчив у ній кожну щонайменшу дрібничку і прекрасно знав, що немає тут жодної залізячки, ні дротинки, навіть скріпки для паперу. Все було передбачено, та й не тільки в каюті, а й на всій яхті, в його одязі, в щоденному побуті, навіть ножі й виделки за обідом давали тупі пластикові, щоб ні сам не зарізався, ні посягнув на життя чиєсь інше, скажімо, таке дорогоцінне, як життя містера Ора.

Однак існує неписаний закон, що всього передбачити ніколи не мо?кна. Лукас в душі посміявся над містером Ором, присів на ліжко і став швидко розшнуровувати одну кросівку. Звичайно ж, містер Ор вважає, що вивчив Лукаса достеменно, а людиною без таємниць можна керувати, як лялькою в театрі маріонеток, тільки посмикуючи за вірьовочки. Саме на вірьовочку й упіймає він містера Ора. Пригодилось те, що забув і сам. Ще в Сузах, коли товклися вони вдень і вночі на цегельні й довкола неї, кортіло їм добратися до замкнених комор, де, може, нічого й не було, але вабила неприступність, забороненість, міцні двері, оббиті знадвору цинком, великі висячі і хитрі внутрішні замки. От коли б повідмикати всі замки і опинитися по той бік неприступних дверей, зазирнути в загадкове. Вони були малі, безсилі, занедбані й покинуті всім світом і не належали до дітей, чиї мрії легко збуваються, а щонайменші забаганки вдовольняються майже негайно. Зате вони були вперті і вміли наполягати на своєму. Знайшовся серед них Рінгельман, син слюсаря. Рінгельмани, хоч жили в Америці вже тривалий час, зберегли в собі терплячість і методичність, успадковані від своїх предків, вихідців з Німеччини. Рінгельман-старший лагодив замки, малий приглядався до того, що і як робить батько, і багато чого вмів навіть такого, що його не вчили. Коли зайшла мова про оббиті цинком двері в коморах цегельні, Рінгельман заявив, що він може відімкнути будь-який замок, не вживаючи жодного залізного предмета, а маючи лише звичайнісіньку шворку. То відімкни! — сказали йому хлопці. Але Рінгельман заявив, що зробити цього не може, бо батько виховав його чесним. Не всі зрозуміли, про що він говорить, бо не в усіх були батьки і не всі чули слово «чесність». Тоді як же нам бути? — не відступали вони від Рінгельмана. Хто хоче, я зможу навчити, — сказав він, — для будь-якого замка досить п’яти хвилин. Лукас навчився найперший. Своєю вправністю він перевищив самого Рінгельмана. Але це сприймалося як дитячі пустощі, в житті пригодитися не могло і згодом забулося зовсім.

Тепер, у цій безвиході, несподівано пригадалося, і Лукас почував себе хлопчиком з цегельні, висмикуючи з вічок кросівки білий міцний шнурок.

В нього дрижали руки, пальці були вже не тоненькі дитячі і, звичайно ж, не володіли давньою чутливістю, однак, трохи пововтузившись, половивши в м’яку петлю один за другим зубчики замка, Лукас з неабияким вдоволенням міг відзначити, що вміння не забувається, і справді незабаром замок піддався, двері відчинилися.

Не зашнуровуючи кросівки, Лукас запхнув шнурок до кишені джинсів, тихо висунувся в коридор, покрадьки озирнувся: куди податися? До салону, звідки можна побачити, біля чого зупинилася яхта, але там хтось може бути, хоч і навряд. На палубу, єдиний шлях для втечі, але там тебе помітять з рубки, де завжди є стерновий. Тоді куди ж — до машинного відділення? Може, з корми вдасться вибратися непоміченим?

Він знав, як пройти до коротенького залізного трапа, що вів у нутрощі яхти, де вдень і вночі безугавно гарчали два дизелі, затяті, знесамовитілі, немилосердні. Спускатися тим трапом не доводилось, бо Лукас перебував під пильним постійним наглядом коли не містера Ора чи його «команди», а то й самого капітана, але, може, це й краще, принаймні він зможе виправдатися простою цікавістю, коли його хтось зустріне в машинному відділенні й спитає, що він там робить.

Дизелі не працювали. Їхні сталево-сірі могутні тіла лисніли в тьмавому світлі прихованих світильників, бездоганно-чисті в стерильно-чистому тісному просторі, де було місце тільки для них і не лишалося більше ні для кого, так що доводилося дивуватися, хто і як міг тут доглядати ці машини.

Для здивування Лукас не мав часу. Нечутно просуваючись далі, він почув людські голоси, пішов просто на них, відчаєно і без особливих надій, опинився нарешті там, де міг побачити, чому стала їхня яхта і біля чого, і тільки тоді долинув до нього подих волі, і вже не було ради. Лукас зрозумів: він повинен утікати. Негайно, без роздумів, рішуче і остаточно.

Яхта стояла пришвартована до причальної портової стінки. Довкола клубочився так само жовто-чорний хаос, як і за ілюмінатором Лукасової каюти, відчайдушні спроби жовтих, як лисячі хвости, портових світильників збороти туман були майже безсилі, і втікач зрозумів, що доля шле йому дарунок, може, вперше і востаннє в житті.

В чотирикутному отворі, не закритому товстими металевими заслінками, довгорукий матрос вовтузився з товстими шлангами, перекинутими йому з пірса. Він мав приєднати їх до танків яхти для заправки пальним.

Лукас посунув просто на того чоловіка, він заважав йому, той це одразу помітив і обурився.

— Ти що — сліпий? Преш на живого чоловіка!

Лукас легко Відтрутив його кістлявим твердим плечем, поминув і опинився на пірсі. Він сподівався, що тут зустрінеться хіба що з портовими службами, які нічого не могли про нього знати, але везіння закінчилося так само несподівано, як і починалося. На пірсі, в кількох метрах од Лукаса, стояв боцман їхньої проклятої яхти опецькуватий Снайдерс.

Лукас зрозумів: одне слово, найменший звук — і Снайдерс скине з себе заціпеніння, здійме тривогу, кинеться до дії сам, покличе допомоги. Тому він діяв негайно, майже автоматично, змобілізувавши все своє баскетбольне вміння невловимості й безслідності, яким колись славився серед усієї університетської ліги. Він пішов нібито просто на Снайдерса, нахилившись усім корпусом, високо підіймаючи зігнуті в колінах ноги, щосили демонструючи рух уперед, а сам тим часом непомітно, але дедалі швидше задкував, сунувся назад, віддалявся від боцмана. Снайдерс тернув собі очі. Клятий туман чи зайва склянка джину, яку він вихилив, щоб прогнати сон, спричинилися до цієї мани? Чоловік ніби йде до тебе, а тим часом не наближається, а віддаляється. Боцман спробував був сам піти назустріч Лукасу, але одразу виявив, що й сам під дією якихось неземних сил просувається не вперед, а назад. Снайдерс плюнув спересердя, вирішивши не втручатися більше в перебіг подій, бо коли тут, і обходилося без якоїсь чортівні, то зайвина випитого джину таки давалася взнаки.

А Лукас, занурившись у туман, далі від боцмана, від яхти, від містера Ора й усього, що гнітило його й переслідувало весь цей час, міг би зітхнути з полегкістю і роззирнутися довкола в сподіванні остаточного порятунку, та одразу вимушений був визнати, що можливість ще не є реальністю і що становище його не стало менш загрозливим, ніж кілька хвилин тому.

Він легко міг би загубитися у великому порту, серед безлічі механізмів, в багатолюдді, заплутаності й безладі. Але тут ніде було загубитися, довкола панувала пустеля, щастя, хоч накрита густим туманом, ні будівель, ні людей, ні руху, ні колотнечі, кілька оранжевих протитуманних ліхтарів, бетонний пірс, стовпчики колонок з дизельним пальним, присадкувата темна будівля в тумані — і більше нічого. Лукас навіть не міг вгадати, що це за суходіл: Америка, Європа, Африка, континент, острів чи просто штучна заправочна платформа посеред Атлантики? Не мав іншого виходу, як далі занурюватися в туман, обережно задкуючи, щомиті ждучи, що боцман Снайдерс скине з себе заціплення, схаменеться і кинеться навздогін за втікачем.

Так, відтанцьовуючи свій безнадійний танок, Лукас зненацька помітив збоку два червоні вогні, які не могли бути нічим іншим, крім габаритних автомобільних вогнів. Він скосив око вище і побачив трохи вище світляну пляму з чорними літерами «Тахі». Де взялася тут машина, не мав часу роздумувати. Випроставшись, прибравши незалежного вигляду, рішуче попростував до таксі, тільки тепер зауважив, що двигун машини працював, а сам водій стояв біля відчинених дверцят, так ніби очікував несподіваного пасажира. Здається, він був чорний, але яке це мало значення?

— Ми вже поїхали? — обходячи машину з протилежного боку, чи то питаючи, чи то стверджуючи, сказав Лукас.

Він ще не був певен, що таксист взагалі зрозуміє його мову, але везіння не зраджувало Лукаса, водій кинув у туман недокурену сигарету (саме для цього він і виходив з машини), сів на своє місце, переконався, що пасажир зробив те саме, і одразу рушив.

Заднє сидіння, на якому вмостився Лукас, відділялося від водія густою сталевою сіткою і брудним склом, очевидно, куленепробивним. Все, як у добрій старій Америці. Перемовлятися з таксистом можна було тільки з допомогою спеціального пристрою-автофону, плату за проїзд класти в залізну шухлядку, яку водій міг посунути до себе. Невже Америка?

— Їдемо далеко? — спитав у автофон таксист.

— Мені треба швидко і далеко, — сказав Лукас.

— О’кей, містер.

— Але тут є одна обставина.

Він сподівався, що водій поцікавиться, що ж то за обставина, однак той промовчав.

— Справа в тім, — сказав Лукас, — що в мене — ні цента.

Таксист знов помовчав, тоді поспитав обережно:

— Обчистили?

Слово пролунало так зненацька, що Лукас не збагнув, на що натякає водій.

— Ти щось сказав? — перепитав він.

— Я кажу: обчистили?

— Що ти маєш на увазі? Хто мене міг обчистити? — досі ще не розумів Лукас.

— Звісно хто. З чоловіком справляється одна тільки сила. Жінки, — хрипко засміявся таксист.

— А-а, справді. Мені якось вилетіло з голови.

Вони їхали дуже швидко, хоч довкола панував суцільний хаос, тепер уже не освітлюваний навіть тими лисячими хвостами над океаном. Коли там, на яхті, й зчинять тривогу, то навряд чи знайдуть тепер утікача. Але куди він їхав і що мав робити далі?

— Послухай, — знов почав Лукас, звертаючись до таксиста, — я ж сказав, що не маю грошей.

— Це я вже чув, — спокійно відповів той.

— І не просто не маю в кишені оце зараз, а не маю взагалі.

— Не велике диво.

— Я ще не все сказав. Я не знаю, де і як добути грошей.

Це нарешті трохи зацікавило таксиста.

— Повторіть, містер, — попросив він.

— Не знаю, де й коли роздобуду грошей, — з розпачем у голосі сказав Лукас.

— І для цього ви сіли в мою машину?

— Я не мав іншого виходу.

— А коли я заверну машину і відвезу вас туди, де взяв?

— Ти не зробиш цього!

— Ви мені загрожуєте?

— Та ні. Я далекий від цього. Просто я подумав, що між такими, як ми, повинна існувати солідарність.

Шофер довго думав, поки обізвався.

— Солідарність? Що це таке?

— Коли люди помагають одне одному.

— Я вас везу — це вже допомога.

— Моїй вдячності немає меж.

— Але хто ж мені заплатить?

Тепер настала черга мовчати Лукасу. Нарешті він обережно сказав:

— Я готовий на будь-яку роботу, щоб заробити трохи грошей, віддати борг тобі і вибратися звідси. Який це штат, де я?

— У Флоріді.

— Дивно. Ми випливли з Балтімора.

— Мабуть, довго плавали?

— Та довго.

— Тут є одне місце, але не знаю, чи вам підійде, — непевно промовив таксист.

В машині було темно, до того ж скляна перегородка між пасажиром і водієм не відзначалася особливою чистотою, так що Лукас досі не міг сказати, білий таксист чи кольоровий. Коли негр і встиг запримітити, що Лукас білий, то може завезти в таке місце, що й не виберешся. У негрів є всі підстави не любити білих, тут уже нічого не вдієш. Однак у Лукаса не було іншого виходу, як довіритися цьому чоловікові, який мав або порятувати його, або остаточно згубити.

— Мені тепер підійде будь-яке місце, — покірливо зітхнув Лукас.

— Я хотів сказати про москітів. Містер не боїться москітів?

— Москітів? — гірко засміявся Лукас. — У мене таке враження, що вони тільки те й робили, що все життя пили з мене кров!

— Мій номер сто двадцять сім, — сказав водій. — Запам’ятайте і коли заробите трохи грошей, можете мені заплатити борг, як захочете.

— Що там за робота?

— Робота не для білих, містер, але я нічого іншого не знаю.

— Ти ж чуєш: я питаю, що там треба робити?

— Зовсім просте. Зривати грейпфрути і вкладати в картонні ящики. Плантація зовсім недалеко від міста. Коли вітер, тоді москітів здуває…

— Здається, ми вже домовились щодо москітів. Там щось платять?

— Два долари на годину.

— Ти найнявся до них постачати «мокрі спини»[63]?

— Що ви, містер!

— Гаразд. Це твій бізнес, і не мені в це втручатися. Коли я справді зароблю там трохи грошей, тоді… Ти міг би приїхати за мною? Одержиш свій борг і відвезеш мене куди-небудь… Коли ти зможеш приїхати?

— Я не знаю, скільки ви там витримаєте, містер. Ця робота з поденщиками, вона досить неприємна. До того ж москіти…

— Набрид ти мені з своїми москітами!

Машина звернула з шосе, довго плутала кривулястим путівцем, продиралася крізь чіпкі хащі, дрібно тряслася на вибоїнах, нарешті зупинилася, але Лукас міг би заприсягнутися, що вони нікуди не приїхали. Довкола панувала відворотна драглиста пітьма, яка пожадливо проковтнула всі зблиски світла, звуки і взагалі все живе. Якась желатина.

— Далі мені не можна, містер, — сказав таксист. — Ідіть отак прямо, там буде барак. Спитаєте Міка.

— Домовились, — спокійно відповів Лукас. — Зустріч за місяць. Номер твій сто двадцять сім.

— Френк, — сказав водій, — мене звуть Френк.

— Спасибі тобі, Френк. Місяць я спробую витримати.

— Щасти вам, містер.

Солідарність бідняків. А може, цей Френк так само підступний, як увесь той світ, у якому живе він, Лукас? Однаково не було вибору. Втеча з яхти ще нічого не значила. Вони кинуться за ним. Шукатимуть у готелях, пустять нишпорок у всіх напрямках. Контролюватимуть літаки, автобуси, машини. Візьмуть під нагляд усе: сушу, воду, повітря. Скільки це протриває? Поки не набридне містеру Ору? Але містер Ор невтомний у підлощах і злі. Йому це не може набриднути ніколи. Місяць — просто мізерія, коли подумати, що тебе чекає попереду. Але заритися у флорідських джунглях хоча б на місяць, і то неабияке щастя! Земля під ногами була рівчакувата і липка. Аж тепер Лукас відчув нестерпну тропічну спеку, яка мучить людину однаково безжально вдень і вночі, при сліпучому сонці і в тяжкій темряві. Туман не давав прохолоди, він ще посилював задуху, і вже за кілька кроків Лукас почувався так, ніби його опустили в окріп.

Обіцяного таксистом барака довго не було, а коли Лукас майже наштовхнувся на нього, радості це не принесло, таким вичерпаним відчував він себе.

Від барака віяло безнадією. Ребриста дюралієва ковбаса лежала на землі, мовби кинута кимось з повітря, недбало зронена і забута навіки. Ні вікон, ні дверей, тільки чорні чотирикутні отвори з обох боків, мабуть, для протягів, інакше там всередині задихнеться все живе. З усіх тих дірок гриміло таке хропіння і линув такий сморід, що в Лукаса відібрало охоту шукати якогось там Мікі, він сів під ребристою стіною, простягнув знеможено довгі свої ноги, спробував навернути думки на своє становище, але не мав сили й для цього. Ось так кінчається людина мисляча, а на її місце приходить безсила істота, наділена рефлексами, комплексами і страхом перед стихіями.

Москіти налетіли з туману, обліпили йому шию, кисті рук, знизу з землі повзли по ногах, від їхніх укусів горіла шкіра і щеміло так, що заходилося серце.

Ах, коли б ця дрібна невидима нечисть була найгіршим лихом у житті!

Світанок настав без жодних видимих ознак. Та сама липуча каламуть довкола, так само гризли москіти, так само здригався од хропіння барак. Але безжальні металічні пристрої для відліку часу вже десь віднотували початок переходу нічних годин у ранкові і передали свій сигнал якійсь людській душі (а може, людській подобі з таким самим пристроєм замість душі?), і ось вдарило Лукасові в вуха болюче ревіння сирени, всередені барака і довкола нього спалахнуло ріжуче світло, слідом за цим почулися крики, повні ненависті й відрази:

— Підйом! Вставати, лежні! Ну ж бо, ледарі! Ворушіться, смердючі мішки!

Зітхання, лайка, стогони, прокльони були відповіддю тому крикові, однак поволі всередині барака все заворушилося, приміщення наповнилося метушнею, все задвиготіло, спучилось, враження таке, ніби заворушилася і вся ця металічна ребриста ковбаса, ця велетенська гусінь, яка на ніч пожирала сотні людей, а тепер готувалася їх виплюнути.

З барака стали вибігати люди. Розскакувались навсібіч, незабаром поверталися, їм назустріч бігли інші, так само поспішливо, безладно, наосліп.

Лукас підвівся, трохи походив перед бараком, розім’яв свої кістки, не помітив, коли перед ним опинився маленький товстий чоловічок у круглій фермерській кепочці з довгим козирком, в широкому бавовняному комбінезоні з такими безмежними кишенями, що в них безслідно поринули б не тільки пістолети або ручні гранати, а навіть базука або ракетний пристрій для збивання вертольотів. Думка про зброю мимоволі виникла в Лукаса при погляді на обличчя цього гнома. Це було й не обличчя, а суцільна зненависть, дика, сліпа, безмежна. Ненавистю горіли колючі очиці, ненависть скупчувалася в набряклій чорною кров’ю горошині носика, ненавистю дихав тонкогубий, з пощербленими зубами рот.

— Хто такий? — закричав чоловічок, і Лукас упізнав голос, який щойно будив людей у бараці. — Звідки й чого?

— Мене послали до містера Міка. Я хотів попроситися на роботу, — сумирно відповів Лукас.

Про Міка той пустив поза увагою, зате вчепився за слова про роботу.

— Роботу — тобі? Що ти вмієш робити?

До цього Лукас не був готовий. Справді — що він може і хто він взагалі? Фізик? Баскетбольний тренер? Автор божевільної ідеї про посилення розумового потенціалу людства?

— Я працював на цегельні, — сказав він. — Ми перекидали биту цеглу з місця на місце. В мене доволі чіпкі руки.

— Покажи свої руки! — звелів чоловічок.

Лукас підніс йому до обличчя широчезні долоні.

Об’єм кисті — півметра. Міг би зграбастати одною рукою фізіономію цього недолюдка, зірвати з пліч його мерзенну голівку. Але стояв спокійно, тримаючи руки в непорушній розслабленості.

Карлик відступився не так з пошани, як для остороги.

— Можу тебе попробувати, — процідив крізь зуби. — Але раджу притримувати язик, бо відкусиш!

— Не зрозумів, — без особливої поваги поглянув на нього Лукас.

— Щоб я не чув ніякого Міка! Мікробом мене прозвали ці брудні покидьки, а я — містер Рейзі! Ясно?

— Так, містер Рейзі. Яка тут платня?

— Ти ще нічого не робив, а вже про платню?

— Я повинен знати, чи мені варто тут залишатися.

— Ах, чи тобі варто! — Рейзі вже, мабуть, хотів показати Лукасові на ту стежку, якою він сюди прийшов, але вчасно зауважив, що кандидат у поденщики досі тримає напоготові свої клешнясті руки, і муркнув примирливо: — Покажеш, на що здатний, тоді й про платню…

Лукас опинився в морі людської недолі. Чорні, метиси, мулати, креоли, білі, які вже давно забули про колір своєї шкіри, пуерторіканці, нещасні заробітчани з Мексіки, втікачі з «райського» Гаїті, жертви безжальних американських міст, каліки й невдахи, шукачі пригод, збайдужілі до всього, — все це збиралося тут, на самому краю найбагатшої в світі землі, зовсім поряд з розкішними курортами для мільйонерів і найбільшими досягненнями цивілізації, добровільно спускалося в первісний стан, у пекло, в безнадію, щоб утриматися, вціліти, жити далі, захистити коли не гідність, то хоча б існування. Ніхто тут не затримувався, приходили й ішли далі, не було між ними ні дружби, ні поваги, ні розуміння. Змучені тіла, шорсткі лиця, шорсткі душі.

Лукас вирізнявся з-поміж них невмілістю й незграбністю, а найбільше — своїм зростом. На це одразу звернули увагу, і на нього посипалися звідусюди добродушні кпини.

— Гей, містер, нащо тобі рвати овоч — ти б найнявся драбиною!

— Присядь, а то позакидаєш усі грейпфрути на небо!

— Поглянь, чи не завалявся в твоїх кишенях Мікроб!

Приноровитися до незвичної роботи було нелегко, та незабаром Лукас відчув, що в ній є щось спільне з тим, як баскетбольний центровий знімає посланий нападаючими супротивниками м’яч з кільця кошика. Він зривав великі округлі плоди легко, граючись, діставав з найвищих гілок, не полишав після себе, як інші, в густому листі, бо не просто бачив грейпфрути, а мовби відчував їх навіть у себе за спиною.

На його роботу прийшов подивитися сам містер Рейзі, довго стояв мовчки, тоді покивав Лукасу скорченим пальчиком, сказав, коли той підійшов:

— Я покладу тобі п’ять доларів на годину, але ти повинен за це навчити отак працювати всіх цих ледарів.

— П’ять доларів — це багато чи мало? — поспитав Лукас.

— Дуже багато! — запевнив його Рейзі.

— Але недосить, щоб когось навчити.

— Це ж чому!

— Бо для цього треба не менше десяти або й двадцяти років. Принаймні я витратив саме стільки.

Рейзі сплюнув собі під ноги і пішов од Лукаса. Все ж платню йому підвищили на півдолара за кожну годину.

Гроші їм платили щодня. Приїздив броньований кругленький, мов пташине гніздо, автомобільчик-сейф апельсинового кольору, з нього вилізали три здоровані, схожі на відставних зелених беретів, біля барака ставили розкладний столик і стільчики для гостей, на столику хурчав вентилятор з довгим шнуром, який тягнувся в барак до розетки, містер Рейзі ставав за спиною в бухгалтера, викрикував прізвище поденщика, той підходив, розписувався в відомості, одержував гроші, звільняв місце для наступного. Коли Лукасу довелося вписувати до відомості своє прізвище, він сказав: «Дуглас Олівер Шостий Фарінджер».

Бухгалтер з підозрою втупився в нього.

— Ти б уже назвався Фарінджером Двадцять шостим! — процідив він.

— Що, не подобається? — виклав перед ним свої клешні Лукас. — Ти знай своє діло: жени монету!

Місяць видався за рік. Зате Лукас сховався в такому місці, де ніхто не здогадався б його шукати. Однак не станеш же ховатися все життя. Він знайшов свого сто двадцять сьомого і повернув йому борг. Тоді купив собі дещо з одягу, електричну бритву, дешеву подорожню торбу, в автобусі з французькими туристами добрався до Майамі і лише звідти наважився подзвонити до Патриції.

Каліфорнія озвалася до нього хлоп’ячим голосом.

— Хелло, Стів? — намагаючись не виказати розчарування, перепитав Лукас.

— Точно. А це ти, Лукас? Де ти? Моя сестричка готова тут усім повидряпувати очі: куди поділи Лукаса, дайте їй Лукаса?

— Вона вже повернулася? Стів, ти мене чуєш? Патриція вдома?

— Привезла тобі носорога з якогось зеленого африканського каменя. Здається, доларів на шістсот. Каже: він упертий, як Лукас. Ти що — справді як носорог?

— Пат, де вона, Стів? Ти мене чуєш, Стів?

— А ти знайшов оту, що підробляла голос Пат, Лукас?

— Про це згодом, Стів. Скажи, де Пат, що з нею?

— Ти питаєш про Пат? Ну ти ж її знаєш. Вона не застала тебе і злигалася з уезерменами.

— З ким, з ким? Що це за люди, Стів? Чому вона з ними?

— Вони захоплюють сквоти[64] і погрожують, що висадять їх у повітря. Пат це страшенно подобається….

— Стів, я нічого не розумію! Ти якось можеш, зв’язатися з Пат? Вона хоч озивається? Передай їй, що я прилітаю до Фріско. Ти мене чуєш? Можеш ти її пошукати?

— А ти спробуй сам! — долинуло з побережжя.

— Я подзвоню тобі за кілька днів, Стів! — ще встиг гукнути Лукас, не дуже впевнений, що його відчаєнии голос долетить на той бік американського континенту.

Лукас так ніколи й не бачив Стіва. Знав тільки його голос. Телефонне знайомство. Дивно, але той хлопець з далекого Сан-Франціско був тепер єдиною живою душею, з якою міг перемовитися хоч словом. На всю Америку тільки Стів! Ну, так. Є ще Пат. А поза нею? Жодної близької людини. Сестри мають свої родини і занурені в щоденні клопоти. Дитинство надто далеке, щоб звідти видобути хоч когось. Товариші по університету? Вітатися при зустрічах, питати, як ся маєш, — і на тому кінець. Друзі по баскетбольних командах? Там дружба триває тільки доти, доки граєш. Кінець грі — кінець усьому.

Школа в Ньюпорті? Там йому платили за тренерську роботу, ї на тому кінець. Власне, хіба гроші не є еквівалентом самотності, покинутості й непотрібності людини для суспільства? Тепер Лукас мав усвідомити цю гірку істину, опинившись вже й не на березі океану, а на березі життя, де сліпуча сонячна імла замінилася жорстокою прозорістю, яка не віщувала великих прозрінь, не обіцяла визволення, а тільки безжально увиразнила його судьбу.

Він розбудив демонів обмеженості, посередності й ницості. А це ніколи не минає безкарно. Дияволів у. всі віки уявляли по-різному: зловісними, всемогутніми, мстивими, підступними. Дияволізм двадцятого століття — посередність. Не цінуються більше здібності, і для багатьох розум став обтяжливим, видатні люди залишилися тільки в енциклопедіях, а в житті панує дрібний торговець, менеджер, який розпихає руками й плечима все цінне й дороге, нищить святині, топче благородство, аби лиш допастися до зисків, урвати ласіший шматок, зайняти найвигідніші позиції. Як у пісеньці Барбари Стрейсанд: «Переможцеві дістається все, той, хто програв, терпить крах».

А він, у бемежній своїй наївності, хотів принести цим людям розум!