Блакитна планета

ОДИН ДЕНЬ І ОДНА ЖАХЛИВА НІЧ

Кімната перейнялася всіма барвами землі й неба. Прозорі стіни увібрали в себе пурпур передвечірнього сонця, срібло й сліпучу білість хмар.

Агнешка цілий день просиділа над зошитами пані Анни. З власного досвіду знала: найліпше думається, коли робиш щось стороннє. Здається, ніби забуваєш тоді про те найголовніше, що повсякчас турбує тебе, аж раптом виникає готове рішення, готова відповідь на питання. Але сьогодні нічого не виходило. Поставали писаний, цілий ліс запитань, тим вищий і недоступніший, чим малі вона в нього заглиблювалася.

«Що робити? — питала себе Агнешка, стискуючи долонями скроні. Може, виїхати? Юн не потребує ні моєї ради, ані опіки. Що б не скоїлось, він сам здатен оборонитися».

І все ж вона була певна: тривога за Юна не дасть їй виїхати.

«Все скінчиться і стане до ладу тоді, коли врешті Юн відлетить», пробувала вона себе втішити, але ця думка непокоїла ще дужче.

Якесь внутрішнє тремтіння не покидало її з тої миті, коли Юн одним словом відмежувався од її планів і запросив у дім з холодною люб'язністю. Відтоді вони не бачились. Минула безсонна ніч, спливав день, та нічого не було ані з'ясоване, ані вирішене.

Їй захотілося їсти. Вранці вона знехтувала сніданком, який з'явився з-під підлоги на столику, заставленому склянками й тарілками, що мінливо вигравали усіма барвами. В обід столик зник і з'явився з новими наїдками.

Агнешка знічев'я взяла райдужну склянку й піднесла її до вуст. Ніколи ще не куштувала такого. Справжній тобі нектар! Потяглась до тарілки з темними коржиками, аж раптом чиясь рука, замазана в чорнило, висунулась просто з стіни.

— Марцін? — спитала Агнешка.

— Можна? — і поруч з рукою показалася білява голова.

— Заходь.

Хлопець вийшов із стіни і боязко підійшов до неї. Ніколи досі вона не бачила в нього такого винуватого обличчя. Навіть чуприна не стирчала войовничо, як завжди.

— Що трапилось?

Він мовчав.

— Ну ж бо, Марціне!

Вперше його доводилося просити.

— Даруйте, — сказав він нарешті, — то все через мене. Якби не моя дурна витівка, Юн не побачив би п'яниць…

— Яких п'яниць?

— Ну, Мотоногого й інших.

— Зглянься, Марціне, звідки тут взявся отой лобур?

— Не тут. Я попросив Юна політати зі мною в скафандрі, бо я ще так не літав і хотів спробувати. Ну, полетіли. А по дорозі натрапили на пиятику. В найгіршому розумінні слова. Я не хтів, щоб Юн бачив усе те, але він затявся. Ну й завітали до «будинку культури» саме на випивку. Я навіть тягнув його за руку, аби піти звідти, а він стояв і дивився, мов скам'янів. Уперше бачив таку забаву. Не знаю, звідки взявся там Мотоногий. Він щось варнякав, мовляв, помститься, знайде нас… Тицяв мені під ніс горілку… Юн не розгубився і відштовхнув Мотоногого. Ніяк не міг зрозуміти, навіщо той п'є і гатить кулаком по столу. В них на Атісі, певно, такого не буває. І все питав мене: «Навіщо?», «Чому?»

Я розгнівався і бовкнув якусь нісенітницю. Він тепер думає, що ми його дурили.

Дівчина схилила голову.

— Агнешко, — шепнув Марцін жалісно, — пробачте мені, я ніколи…

— Заспокойся, Марціне, Ти ж мені казан, що не варто нічого таїти від Юна. Це моя провина. Юн справедливо перестав мені вірити.

— Але зараз він просить нас до себе, певно, в нього це минулося.

— Ходімо.

— Я зараз… Тільки оббіжу навколо будинку, гляну, чи все гаразд. Цілий день стою на варті. Досі все тихо.

Вже один погляд на похмурого Юна переконав дівчину у марності її сподівань, що «це минулося». Юн вказав на зручну канапку біля столика.

— Хочеш послухати разом зі мною повідомлення Платона?

— Залюбки, Юне.

Стіни кімнати потемніли водночас з небом. Агнешка з полегкістю подумала, що в сутінках багато легше розмовляти — не видко облич.

— Отже, починаємо.

Юн доторкнувся до малесенької коробочки, яка лежала на столі. Почувся металевий голос:

«Є в Єгипті, в дельті Нілу, край, що зветься Саіським. Там найбільше місто Саіс…»

Увійшов Марцін, здивовано озирнувся — хто це говорить? Адже крім Агнешки з Юном тут нікого немає!

«На вашій Землі жили найгарніші й найрозумніші з людей, — почув Марцін, — а ви про це й не знаєте. Бо ті, хто лишився, загинули, не вміючи закріпити слова в літерах…

— …слова закріпити в літерах, — повторив хлопець. — То, мабуть, розповідь про давні часи, коли люди ще не вміли писати. Але хто це промовляє? Хто? — шепнув, нахилившись до дівчини.

— Платон. Переказує те, що Солонові оповідав один єгипетський жрець в Саісі.

— Платон?

Хлопець ладен був повірити, що Юн здатний викликати не тільки голоси, а й тіні всіх стародавніх мудреців. Адже ж чув він по радіо про вченого, котрий хотів прийняти радіохвилю, послану з Землі в космос, коли вона поверталась, відбившись від небесних тіл, що їх стріла на своєму шляху.

В наш час найфантастичніші мрії стають дійсністю, і, може, за кілька літ на уроці історії вчитель зможе настроїти спеціальний приймач на картини минулого життя, на епохи, про які розповідає.

Голос лунав далі, але жодна тінь не спливла з чистого зоряного неба.

Марцін загубив сенс розповіді й полинув думками до зірок разом з Агнешкою і Юном, яких йому вдалося помирити в своїх мріях.

Агнешка слухала, похиливши голову. Уникала погляду темних очей. Просто не вірилось, що вони недавно дивилися на неї так щиро й приязно.

«…Твори наші свідчать: колись ваша велика держава зламала силу, яка наступала на цілу Європу й Азію. Вона насувалася від Атлантичного моря. Там перед протокою, що її називаєте ви Геркулесові Стовпи,[13] лежав острів, більший за Лібію[14] й Азію, разом узятих. Од нього йшов шлях до інших островів і до суходолу,[15] котрий лежав навпроти,

Отже на тому острові, на Атлантиді, утворилася велика, гідна подиву держава, на чолі якої стояли можні владарі. Їм належав цей острів, ще багато островів і навіть частина суходолу. Опріч того, вони владали Лібією аж до кордонів з Єгиптом і Європою аж до Турції. І ця могутня держава хотіла уярмити і ваш край, і наш, і все Середземномор'я. Тоді-то, Солоне, і виявилася всім міць вашої держави, її діловитість і сила. Ваша держава повела за собою інші народи, розгромила нападників і підняла стяг перемоги. Вона не дала поневолити тих, хто досі був вільний, і всім нам, що жили по той бік Геркулесових Стовпів, зберегла свободу. А згодом трапився страшний землетрус і потоп, настав один день і одна жахлива ніч, коли ціле військо поглинула земля, а острів Атлантида занурився в море й зник».

Запала тиша.

Очам дівчини уявлялась картина катастрофи, переказана в легендах індіянів: «Полум'я шугало вгору аж до зірок, що спадали на землю, мов вогняні сльози. Води океану знялися над рівниною, стали нерухомо, ніби скляна зелена стіна, і, пронизані блискавицями, ринули, затоплюючи долину…»

«Природа збунтувалась проти людини. І рослини, і скелі. Люди видиралися на дерева, але дерева їх струшували, кидались у будинки, але будинки їх не впускали, бігли до скель, але печери замикались перед ними, — аж поки не змила їх вода… А коли все скінчилось — Атлантиди вже не було».

— Чому вона загинула, чому? — спитав Юн.

Агнешка цілий день шукала відповіді на це в нотатках пані Анни. Одно було ясно. Близько одинадцяти тисяч літ тому на Землі настала катастрофічна зміна клімату. Схоже, земна куля змінила положення своєї осі. Вчені по-різному пояснювали це явище.

Що може вона сказати Юнові?

— Чому? — почула вона знову, відчуваючи на собі його погляд.

— Мабуть, ніхто цього не знає.

— А що ти сама про це думаєш?

Агнешка завагалась, та мовчати не могла, вона ж бо заприсяглася, що надалі не таїтиме нічого від Юна.

— Коли хочеш, скажу, але я не досить знаюся на цьому.

— Кажи!

— Я знайшла в нотатках моєї знайомої китайську легенду, яка видається мені аналогічною до Платонової розповіді. То легенда про страшного дракона Кунг-Кунг, який багато років був могутній і непереможний. Але одного разу зазнав поразки. В гніві й розпачі він вдарився головою об стовп, який підтримував небесне склепіння, і той впав разом з небозводом.

— Може й було так насправді, — казала далі. — Щоб подолати ворога, атланти застосували сили, які знищили заразом і їх самих. Бо вони ж мали потужну енергію, котра рухала їхні повітряні кораблі… Я ні в кого не питала і не відаю, чи міг такий вибух спричинитися до зміни земної орбіти. Коли б це було так, то стали б зрозумілі причини подальших катастроф… Юне, пробач, але ти ж хотів, аби я сказала тобі те, що думаю.

— Перш ніж відлетіти, — озвався він перегодом, — я хотів би побачити місця, що про них розповідається в легендах про атлантів. Я пробував викликати зображення Сіріад, де колись стояли стовпи з викарбуваними на них законами й правами атлантів, і краю Саіс, який відвідав мудрець Солон. Але побачив самі піски. Де ці держави?

Юн випростав руку, і на матовій стіні замиготіли тіні. Зачудована Агнешка побачила піщані бархани, що простяглися до самого обрію.

— І тут нічого немає! — вигукнув Юн.

Ніби заперечуючи його слова, десь в глибині пустелі здійнявся до неба стовп диму. Вибух. Другий. Третій. Ближче й ближче дим. Вже видно крізь його хмари мундири солдатів. То бій!

— Ні! — скрикнула Агнешка. — Не шукай, Юне, ні країни Сіріад, ані країни Саіс. Знищили їх війни. Засипав пісок.

— Тоді покажи мені старі книги, де йдеться про них. Хіба ж у давнину не було бібліотек, хіба ніхто не зберігав книг і документів? Хіба про минуле ви знаєте тільки з легенд і переказів?!

— Такі документи могли бути в Олександрійській бібліотеці, але її спалили римляни, а решта винищена під час релігійних чвар…

— Війни! Чвари! — скрикнув Юн. — Історія Землі — то історія воєн, історія знищення! Її мешканці не вміють використати знання й сили задля власного добра! І сьогодні все так, як в давні віки. Ви хотіли це приховати від мене. Тепер я зрозумів, чому ви не любите, коли хтось читає ваші думки. Боїтесь, що викриють облудність ваших слів! Не можна вірити мешканцям Землі!

Агнешці здавалося, ніби Юн мовить до неї здалека, з глибини віків чи з далекої зірки. А сама вона перебуває між таємничим минулим і незнаним прийдешнім.

Вона не відповіла на докір. Не боронилась. Та що б важили її слова, коли щойно перед їх очима постали стовпи вибухів.

Раптом стіна засяяла теплим світлом, стеля зімкнулася над ними, відокремила їх од Всесвіту. В кімнаті стало тихо іі затишно.

Агнешка підвелася. Хотіла негайно піти звідси. Але ніяк було вийти. Марцін, зсунувшись з фотеля, заснув біля столика, притулившись обличчям до Гапиних кудельок. Він не чув гнівних Юнових слів.

Юн нахилився над хлопцем, його лице проясніло.

— Марціне! Ти хотів побачити свій дім. Дивись!

Хлопець зразу ж розплющив очі.

— Дім? Справді?

Стіна ніби розступилася, і перед ними з'явилася Марцінова квартира у Варшаві. Ще недавно Агнешка сиділа на тій засланій барвистим килимком канапці, міркувала, як то Юн розмовлятиме з політиками і вченими. Біля телефонного столика стяла пані Венцковська і виймала скалку з пальця дівчинки Ясі.

Її бабуся оповідала Агнешці, що Яся боїться лікарів і здіймає лемент, як тільки побачить білий халат. Марцінова мати — єдина з лікарів, здатна підступитися до дівчинки, коли їй щось болить. І зараз Яся відвертає голову й кумедно морщить носика, але не висмикує руки.

Чорний пудель Перо заклацав пазурами по підлозі, позіхнув і ліг біля ніг пана Венцковського, який щось креслив, схилившись над столом.

— Дякую, — мовив тихо Марцін, коли видиво зникло.

— І я тобі вдячний. Я радий, що побачив твою родину.

— А ти кого хочеш побачити? — звернувся Юн до Агнешки.

— Сьогодні нікого, — відповіла вона поспіхом.