Божество різанини

Ясміна Реза Божество різанини

Веронік Ульє

Мішель Ульє

Аннет Рей

Ален Рей

(Усім — між сорока і п’ятдесятьма роками.)

Вітальня.

Жодного реалізму.

Жодних зайвих деталей.

Веронік і Мішель Ульє сидять навпроти Аннет і Алена Рей.

Треба, щоб одразу відчувалося, що ми вдома у родини Ульє і що ці дві пари щойно познайомилися.

У центрі — низенький столик, завалений художніми альбомами.

Два великі букети тюльпанів у джбанах.

Панує серйозна, щира й поблажлива атмосфера.

ВЕРОНІК: Тож ось наша заява… А ви складете свою… «3 листопада о пів на шосту вечора у сквері Прапорщика Дюнана після сварки одинадцятирічний Фердінанд Рей, озброївшись кийком, ударив по обличчю нашого сина Брюно Ульє. Внаслідок чого в останнього опухла верхня губа, було пощерблено два різці та ушкоджено нерв правого різця».

АЛЕН: Озброївшись?

ВЕРОНІК: Озброївшись. О, вам не подобається слово «озброївшись»? Мішелю, чим можна замінити? Схопивши? Заволодівши? Схопивши кийок — непогано, еге ж?

АЛЕН: Так, хай буде схопивши.

МІШЕЛЬ: Схопивши кийок.

ВЕРОНІК (виправляє): Схопивши… Парадокс у тім, що ми завжди вважали сквер Прапорщика Дюнана такою собі безпечною гаванню, на відміну від парку Монсурі.

МІШЕЛЬ: Саме так. Завжди кажемо: до парку Монсурі не можна, до скверу Прапорщика Дюнана — будь ласка!

ВЕРОНІК: Але це я так… У будь-якому разі ми дуже вам вдячні за те, що прийшли. Складно досягнути чогось квапливими рішеннями.

АННЕТ: Та ні, це ми вам дякуємо, ми!

ВЕРОНІК: Не думаю, що слід за щось дякувати. На щастя, існують навички співіснування!

АЛЕН: Що їх наші діти, здається, ще не набули. Тобто, я хотів сказати — наш син!

АННЕТ: Авжеж, саме наш син!.. А як бути з зубом, якщо нерв ушкоджено?..

ВЕРОНІК: Ми ще не знаємо. Записалися до лікаря. Здається, загрози для всього нерва немає.

МІШЕЛЬ: Там лише невеличка цятинка.

ВЕРОНІК: Саме так, цятинка. Частину нерва зачепило, а решту не ушкоджено. Але поки що нерв не умертвляють.

МІШЕЛЬ: Хочуть дати зубику шанс.

ВЕРОНІК: Це, принаймні, краще, ніж пломбування каналів.

АННЕТ: Авжеж…

ВЕРОНІК: Тож певний час за зубом стежитимуть, аби дати нервові час на відновлення.

МІШЕЛЬ: Хлопчині доведеться ходити з керамічною наліпкою на зубі.

ВЕРОНІК: Адже до вісімнадцяти років протезів на ставлять.

МІШЕЛЬ: Так, вона має рацію.

ВЕРОНІК: Постійні протези можна ставити лише тоді, коли процес росту зубів завершився.

АННЕТ: Звичайно… Сподіваюся… Сподіваюся, все буде гаразд.

ВЕРОНІК: Ми на це розраховуємо.

Пауза.

АННЕТ: Які чудові тюльпани!

ВЕРОНІК: Це з квіткової крамнички на ринку Мутон-Дюверне. Знаєте, нагорі?

АННЕТ: Звісно, знаю.

ВЕРОНІК: Їх щоранку доставляють із Голландії. Десять євро за п’ятдесят тюльпанів.

АННЕТ: Справді?

ВЕРОНІК: Знаєте ту крамничку? Нагорі?

АННЕТ: Так, знаю.

ВЕРОНІК: Не знаю, чи вам відомо, але він не хотів виказувати Фердінанда.

МІШЕЛЬ: Так, він відмовлявся.

ВЕРОНІК: Дивне видовище: у дитини немає обличчя, зубів — і вона відмовляється говорити!

АННЕТ: Уявляю.

МІШЕЛЬ: Брюно не хотів виказати його зі страху, що друзі вважатимуть його за наклепника. Веронік, треба дивитися правді в очі, це була не просто мужність.

ВЕРОНІК: Згодна, проте мужність — також прояв колективізму.

АННЕТ: Звісна річ… Тоді як?.. Мені цікаво, як ви в такому разі дізналися про Фердінанда?..

ВЕРОНІК: Дуже просто: ми пояснили Брюно, що, захищаючи цього хлопчика, він лише шкодить йому.

МІШЕЛЬ: Ми сказали, що, якщо цей хлопчик уважає, буцімто можна всіх спокійно гамселити, то хіба він колись зупиниться?

ВЕРОНІК: Сказали, що, якби батьками цього хлопчика були ми, то, поза сумнівом, хотіли би знати про це.

АННЕТ: Ну, звісно…

АЛЕН: Авжеж… (його мобільний вібрує) Даруйте… (він відходить; розмовляючи по телефону, виймає з кишені записник) Так, Морісе, дякую, що передзвонив. Отже, у ранковому номері газети «Лез Еко», зачитую: «Згідно з висновками дослідження, надрукованого у британському журналі «Ленсіт» і передрукованому вчора у «Файненшинал Таймс», двоє австралійських науковців з’ясували неврологічну дію «Антрилу» — препарату проти високого тиску, випущеного лабораторією «Ференц-Фарма». Спостерігаються побічні ефекти від зниження слуху до порушення координації рухів…» Хто у вас, трясця, стежить за ЗМІ?! Гидко читати… Що мене роздратувало?! Зібрання акціонерів! Вони збираються за два тижні. Витрати на позов за вами?.. Гаразд… Гей, Морісе, запитайте у відповідального за зв’язки з громадськістю, чи було ще щось таке… Я тобі передзвоню, бувай.

(Відривається від телефону.) Вибачте.

МІШЕЛЬ: Ви…

АЛЕН: Я адвокат.

АННЕТ: А ви?

МІШЕЛЬ: А я торгую побутовими приладами. Веронік — письменниця, працює на півставки у мистецько-історичній бібліотеці.

АННЕТ: Письменниця?

ВЕРОНІК: Я брала участь у колективній збірці праць про сабеїстів на основі розкопів, відновлених після припинення конфлікту між Ефіопією та Ерітреєю[1]. А в січні у мене виходить книжка про трагедію в Дарфурі[2].

АННЕТ: То ви спеціалізуєтесь на Африці?

ВЕРОНІК: Так, я цікавлюся цим континентом.

АННЕТ: Інші діти у вас є?

ВЕРОНІК: У Брюно є дев’ятирічна сестричка, Каміль… Яка не розмовляє з власним батьком, бо вночі він позбувся хом’яка.

АННЕТ: Ви позбулися хом’яка?

МІШЕЛЬ: Так, позбувся. Від нього вночі був страшенний гуркіт! Ці істоти сплять удень. Брюно скаржився — ніяк не міг звикнути до цих звуків. Чесно кажучи, я давно вже хотів позбутися хом’яка, і, врешті-решт, я сказав собі — годі! Тож я виніс його і поклав на вулиці. Я гадав, що ці тваринки полюбляють рівчаки, ринви — але ж ні, хом’як закляк! Дивні створіння — ні домашні, ні дикі, — не маю поняття, як вони живуть у природі! Посади хом’яка посеред галяви — він розгубиться. Я не знав, куди його подіти.

АННЕТ: Ви залишили його просто на вулиці?

ВЕРОНІК: Залишив. І намагався переконати Каміль, що хом’як утік. Але вона не повірила.

АЛЕН: А зранку тварини вже не було?

МІШЕЛЬ: Не було.

ВЕРОНІК: А ви ким працюєте?

АННЕТ: Я — радниця з оцінювання майна.

ВЕРОНІК: Чи можемо ми сподіватися… даруйте, що питаю про це так відверто… що Фердінанд вибачиться перед Брюно?

АЛЕН: Було би незле, якби вони потеревенили.

АННЕТ: Алене, він мусить вибачитися! Має сказати, що йому шкода.

АЛЕН: Авжеж. Звісна річ.

ВЕРОНІК: А йому справді шкода?

АЛЕН: Він усвідомив свою провину. Він не тямив, які будуть наслідки. Йому одинадцять років.

ВЕРОНІК: Одинадцять — це вже не дитина.

МІШЕЛЬ: Але й не дорослий! Слухайте, ми ж вам нічого не запропонували! Кави, чаю? Веро, пиріг із фруктами ще є? Смакота, а не пиріг!

АЛЕН: Не відмовлюся від ристрето.

АННЕТ: А мені просто води.

МІШЕЛЬ (до Веронік, яка виходить): Люба, мені принеси еспресо, а ще — свій чудовий пиріг «клафуті»!

(Після паузи.) Я завжди кажу: ми — лише купа сирої глини, з якої треба щось виліпити. Можливо, справжньої форми купа прибере тільки наприкінці життя. Хто знає…

АННЕТ: О!..

МІШЕЛЬ: Маєте обов’язково спробувати фруктовий пиріг! Я не кажу, що він аж такий чудовий…

АННЕТ: Це вже точно.

АЛЕН: Чим ви крамуєте?

МІШЕЛЬ: Різним залізяччям. Замки, дверні ручки, труби. Також усім корисним для побуту — каструлями, пательнями…

АЛЕН: І як?

МІШЕЛЬ: Складно пригадати успішні роки. Ще коли я починав, було вельми сутужно. Добре вже, що маю можливість щоранку йти на роботу з портфелем і каталогом під пахвою. Ми ж не текстильники, від пори року не залежимо. Одначе горнятка для фуа-гра найкраще продаються у грудні!

АЛЕН: Ваша рація…

АННЕТ: Чому, побачивши, як закляк бідний хом’як, ви не забрали його до будинку?

МІШЕЛЬ: Я боявся взяти його в руки.

АННЕТ: Але ж на тротуар ви його якось висадили.

МІШЕЛЬ: Я виніс клітку і перевернув. Торкатися цих істот мені гидко.

Повертається Веронік із тацею. На таці — напої та пиріг.

ВЕРОНІК: Хтось поставив пиріг до холодильника. Моніка все пхає до холодильника — що з нею робити?!

Що вам сказав Фердінанд? Цукру?

АЛЕН: Ні, дякую. З чим «клафуті»?

ВЕРОНІК: Тут яблука і груші.

АННЕТ: Яблука і груші?

ВЕРОНІК: Мій власний рецепт. (Нарізає пиріг і розкладає по тарілках.) Шкода, що холодний.

АННЕТ: Вперше їм «клафуті» з яблуками і грушами.

ВЕРОНІК: Що ви, це класика! Але є маленький секрет.

АННЕТ: Справді?

ВЕРОНІК: Шматочки груш мають бути товщі за шматочки яблук. Бо груша вариться швидше.

АННЕТ: Нічого собі!

МІШЕЛЬ: Але справжньої таємниці пирога вона не розкриє.

ВЕРОНІК: Чекай, дай їм посмакувати.

АЛЕН: Справді, смачно.

АННЕТ: Соковитий пиріг!

ВЕРОНІК: …Крихти медяника!

АННЕТ: Браво!

ВЕРОНІК: Пікардійський різновид «клафуті». Чесно кажучи, рецепт не мій — я дізналася про нього від матері.

АЛЕН: О, медяник, яка смакота… Принаймні ми дізналися про чудовий рецепт.

ВЕРОНІК: Шкода, що це коштувало моєму синочкові двох зубів.

АЛЕН: Саме це я й хотів сказати!

АННЕТ: Але висловився не дуже вдало…

АЛЕН: Та чому ж… (знову вібрує мобільний, Ален зиркає на екран) Мушу відповісти… Так, Морісе… Ні, в жодному разі! Оприлюднювати спростування не можна — одразу спалахне дискусія!.. Це оплачено?.. Угу… А що за наслідки? Яка ще атаксія?.. А припустиме дозування?.. І відколи про це відомо?.. І ви досі це не відкликали?!.. Звісно. Я все розумію… Гаразд. (Одразу набирає інший номер, водночас відправляючи шматки пирога собі до рота.)

АННЕТ: Алене, будь ласка, зверни увагу на нас!

АЛЕН: Так, люба, я зараз… (у мобільник:) Серже?.. Їм уже два роки відомо про ризик уживання препарату… Йдеться про якийсь звіт для закритого користування, але офіційно жодного негативного впливу не визнано… Ні, не вживайте жодних заходів, їх не передбачено в кошторисі, немає жодного слова в річному звіті… Хода п’яниці, порушення рівноваги — зрештою, весь час маєш вигляд, немов гультіпака якийсь… (регоче) Оборот — сто п’ятдесят мільйонів доларів… Усе заперечуйте… Ці недоумки хочуть оприлюднити спростування. У жодному разі! А якщо відкликатимуть, то треба буде скласти комюніке, щось на кшталт отруєння, еге ж, по двох тижнях після загальних зборів… Він мене ще набере… Гаразд. (Звертається до присутніх.) Чесно кажучи, я ще не обідав.

МІШЕЛЬ: О, то пригощайтесь, звичайно!

АЛЕН: Дякую. Про що ви говорили?

ВЕРОНІК: Про те, що краще було би познайомитися за інших обставин.

АЛЕН: Авжеж, це вже точно.

Тож пиріг — це за рецептом вашої матері?

МІШЕЛЬ: За рецептом моєї матері, але зробила його Веронік.

ВЕРОНІК: Але твоя мати не змішує яблук із грушами!

МІШЕЛЬ: Твоя правда, не змішує.

ВЕРОНІК: Бідолашна, її щойно прооперували.

АННЕТ: О Господи! Щось серйозне?

ВЕРОНІК: Коліно.

МІШЕЛЬ: Їй поставлять обертовий протез із металу й поліетилену. Вона весь час питає, що з ним буде, коли її палитимуть у крематорії.

ВЕРОНІК: Не будь таким злим.

МІШЕЛЬ: Вона не хоче бути похованою поряд із татом! Хоче, аби її спалили, а урну поставили поруч із могилою матері, якій так самотньо на півдні. Дві урни перемовлятимуться на березі моря. Ха-ха-ха!..

Пауза. Всі усміхаються.

АННЕТ: Ми дуже зворушені вашою гостинністю і цінуємо ваше намагання загладити ситуацію, а не докидати дров.

ВЕРОНІК: Що ви, це такі дрібниці!

МІШЕЛЬ: Звичайно, дрібниці!

АННЕТ: Ні, де там! Батьки надто часто втручаються у справи своїх дітей і діють геть по-дитячому! Якби Бруно зламав Фердінандові два зуби, як відреагували би ми з Аленом? Щось я не впевнена, що ми продемонстрували би таку ж широту поглядів.

МІШЕЛЬ: Певно, що так!

АЛЕН: Вона має рацію. Я також не впевнений.

МІШЕЛЬ: А я впевнений! Адже ми всі розуміємо, що могло би статись і навпаки.

Пауза.

ВЕРОНІК: А що каже Фердінанд? Як ставиться до того, що сталося?

АННЕТ: Та він мало що каже. Здається, він розгублений.

ВЕРОНІК: Він усвідомлює, що покалічив товариша?

АЛЕН: Ні. Фердінанд нічого такого не усвідомлює.

АННЕТ: Господи, що ти верзеш?! Звісно що усвідомлює!

АЛЕН: Усвідомлює, що повівся досить брутально, але не усвідомлює, що когось покалічив.

ВЕРОНІК: О, то вам не до вподоби це слово! Але, на жаль, воно відповідає дійсності.

АЛЕН: Мій син вашого не калічив.

ВЕРОНІК: Ваш синочок таки покалічив нашого сина. Повертайтеся за п’ять годин — самі побачите його зуби!

МІШЕЛЬ: Майстерно так покалічив…

АЛЕН: Набряк спаде, а щодо зубів, то відведіть сина до найкращого стоматолога — я готовий профінансувати…

МІШЕЛЬ: Для цього є страхування. Ми ж просто хочемо, щоби хлопці помирились і подібне більше не повторилося.

АННЕТ: Влаштуймо їм зустріч!

МІШЕЛЬ: Чудова думка!

ВЕРОНІК: У нашій присутності?

АЛЕН: Їм поводирі не потрібні. Залишмо їх один на один, як справжніх чоловіків.

АННЕТ: Що за дурниці, Алене! «Справжні чоловіки»! Звісно, нас тут не має бути. Правда ж, краще, щоби нас не було?

ВЕРОНІК: Питання не в тім, будемо ми з ними чи вони будуть самі. Питання в тім, чи хочуть вони поговорити, з’ясувати стосунки.

МІШЕЛЬ: Брюно хоче, це точно.

ВЕРОНІК: А Фердінанд?

АННЕТ: А в нього ми питати не збираємося!

ВЕРОНІК: Але він сам має цього бажати!

АННЕТ: Фердінанд — капосник, не варто перейматися тим, чого він хоче.

ВЕРОНІК: Якщо зустріч Фердінанда з Брюно буде покаранням, то, на мій погляд, нічого доброго з того не буде.

АЛЕН: Мадам, наш син — справжній дикун. Безглуздо сподіватися від нього спонтанного каяття. Що ж, даруйте, але маю повертатися до офісу. А ти, Аннет, залишайся — розкажете потім, до чого прийшли. Я тут у будь-якому разі безсилий. Жінки вважають: потрібний чоловік, батько — ніби це має хоч якесь значення! Чоловік — мов порожня торбинка, яку несе вітер, він безпорадний і вайлуватий… О, з вашого вікна видно вихід із метро — як кумедно!

АННЕТ: Мені дуже ніяково, але я теж не можу залишитися… Мій чоловік ніколи не полюбляв дитячих візочків…

ВЕРОНІК: Дуже шкода. Гуляти з дитиною — це таке диво! Час минає непомітно. Пригадуєш, Мішелю, як ти полюбляв піклуватися про дітей, з якою радістю штовхав візочок?

МІШЕЛЬ: Авжеж, так і було.

ВЕРОНІК: То що вирішуємо?

АННЕТ: Чи буде вам зручно зайти до нас о пів на восьму разом із Брюно?

ВЕРОНІК: О пів на восьму?.. Що думаєш, Мішелю?

МІШЕЛЬ: Я?.. Якщо дозволите…

АННЕТ: Звісно, ми вас слухаємо.

МІШЕЛЬ: На мою думку, прийти мусить Фердінанд.

ВЕРОНІК: Так, я згодна.

МІШЕЛЬ: Жертва не повинна кудись ходити.

ВЕРОНІК: Слушно!

АЛЕН: О пів на восьму я не можу.

АННЕТ: Ти нам не потрібний, бо ти в цих питаннях безсилий.

ВЕРОНІК: І все ж було б незле, якби батько Фердінанда також був присутній.

АЛЕН (мобільний вібрує): Гаразд, але в такому разі не цього вечора… Алло?.. Звіт іще ні про що не каже. Формально можливість ризику не було встановлено. Доказів немає… (вимикається).

ВЕРОНІК: Тоді завтра?

АЛЕН: Завтра я буду в Гаазі.

ВЕРОНІК: Ви працюєте у Гаазі?

АЛЕН: Представляю справу в Міжнародному кримінальному суді.

АННЕТ: Головне — це щоб діти поговорили. Я приведу Фердінанда до вас о пів на восьму, і ми залишимо їх наодинці. Гаразд? Здається, ви не згодні.

ВЕРОНІК: Якщо Фердінандові не пояснити його провини, вони лише дивитимуться одне на одного, мов порцелянові статуетки, і це ні до чого не приведе.

АЛЕН: Що ви маєте на увазі? Що значить «пояснити провину»?

ВЕРОНІК: Я впевнена, що ваш син — не дикун.

АННЕТ: О, Фердінанд напевно не дикун!

АЛЕН: Ще й який дикун!

АННЕТ: Алене, що ти верзеш? Навіщо таке казати?

АЛЕН: Бо він — дикун.

МІШЕЛЬ: А як він сам пояснює свій вчинок?

АННЕТ: Не хоче про це говорити.

ВЕРОНІК: Але він має щось сказати!

АЛЕН: Мадам, він багато чого має зробити. Має прийти, має поговорити, має вибачитись — ви явно знаєтеся на цьому краще. І ми, повірте, виправимось, але все ж вам варто бути поблажливішою.

МІШЕЛЬ: Ну годі! Ми ж не розійдемося на такій дурній ноті!

ВЕРОНІК: Але ж я хочу Фердінандові тільки добра.

АЛЕН: Я це розумію.

АННЕТ: Посидьмо ще трошки.

МІШЕЛЬ: Зварити ще кави?

АЛЕН: Я не проти.

АННЕТ: І мені, будь ласка. Дякую!

МІШЕЛЬ: Веро, я сам.

Пауза.

Аннет обережно бере й гортає численні альбоми з репродукціями, складені на столику.

АННЕТ: Бачу, ви знаєтеся на живопису.

ВЕРОНІК: І на живопису, і на фотографії. Фах у мене такий.

АННЕТ: О, Бекон! Обожнюю Бекона[3]!

ВЕРОНІК: Так, Бекон…

АННЕТ (гортає сторінки альбому): Жорстокість і розкіш.

ВЕРОНІК: Радше хаос. І рівновага.

АННЕТ: Авжеж…

ВЕРОНІК: А Фердінанд цікавиться мистецтвом?

АННЕТ: Не так щоб дуже… А ваші діти цікавляться?

ВЕРОНІК: Намагаємося… намагаємося компенсувати брак інформації у школі.

АННЕТ: Авжеж…

ВЕРОНІК: Намагаємося заохотити їх читати. Водимо на концерти та виставки. Знаєте, ми схильні до віри у миротворчу силу культури!

АННЕТ: О, ви маєте рацію…

Повертається Мішель із кавою.

МІШЕЛЬ: «Клафуті» — це пиріг чи торт? Важливе питання. На кухні мені спало на думку: чому, власне, австрійський «лінцерторте» називають тортом? Беріть, беріть, ми ж не залишимо цього маленького шматочка!

ВЕРОНІК: «Клафуті» — це пиріг. Тісто не приспущене і перемішане з фруктами.

АЛЕН: О, то ви чудово знаєтеся й на кулінарії!

ВЕРОНІК: Зізнаюся — це мені подобається. Кухню треба любити. На мою думку, лише класичний торт — тобто з тонкими коржами — заслуговує на таку назву.

МІШЕЛЬ: А у вас інші діти є?

АЛЕН: Маю сина від першого шлюбу.

МІШЕЛЬ: Хоча це і не має значення, але я довго міркував, чому вони посварилися. Брюно вперто мовчить.

АННЕТ: Брюно не пустив Фердінанда до своєї ватаги.

ВЕРОНІК: Брюно — у ватазі?

АЛЕН: І обізвав його «стукачем».

ВЕРОНІК: Ти знав, що у Брюно є ватага?

МІШЕЛЬ: Ні. Але неймовірно тішуся!

ВЕРОНІК: Чого це раптом?

МІШЕЛЬ: Бо в дитинстві я теж стояв на чолі ватаги.

АЛЕН: Невже? Я теж!

ВЕРОНІК: І що це означає?

МІШЕЛЬ: Біля тебе постійно товчуться п’ятеро-шестеро хлопців, які обожнюють тебе настільки, що ладні за тебе вмерти! Точнісінько, як у «Айвенго».

АЛЕН: Авжеж, саме як у «Айвенго»!

ВЕРОНІК: Невже нині хтось читає «Айвенго»?

АЛЕН: Вони беруть за взірець інший типаж. Людину-Павука, наприклад.

ВЕРОНІК: Що ж, виходить, ви знаєте більше, ніж ми. Фердінанд усе ж не такий мовчун, як ви запевняли. І чому, власне, він назвав Брюно «стукачем»? Ні, даруйте за дурню, це було дурне запитання! Мені байдуже, йдеться ж не про це.

АННЕТ: Не варто втручатись у дитячі розбори.

ВЕРОНІК: Нас це не стосується.

АННЕТ: Певно що ні.

ВЕРОНІК: Але нас стосується результат — він доволі прикрий. Жорстокість учинку — ось що нас точно стосується!

МІШЕЛЬ: Коли я був ватажком — років мав, певно, десять — то сам на сам бився з Дідьє Леґлю, який був значно дужчий за мене.

ВЕРОНІК: І що ти цим хочеш сказати? Не бачу зв’язку.

МІШЕЛЬ: Звісна річ, жодного зв’язку…

ВЕРОНІК: Йдеться не про бійку сам на сам. Вони не побилися.

МІШЕЛЬ: У тому й річ! Просто спало на думку…

АЛЕН: Не бачу великої різниці.

ВЕРОНІК: Чому ж! Дозвольте, але різниця таки є!

МІШЕЛЬ: Є різниця, звісно!

АЛЕН: І яка саме?

МІШЕЛЬ: Ми з Дідьє Леґлю домовилися, що поб’ємося.

АЛЕН: Натовкли йому пику?

МІШЕЛЬ: О, певним чином!..

ВЕРОНІК: Та годі вам про Дідьє Леґлю! Дозволите мені поговорити з Фердінандом?

АННЕТ: Певна річ!

ВЕРОНІК: Я не робитиму цього без вашої згоди.

АННЕТ: Поговоріть із ним. Це цілком природно.

АЛЕН: Еге ж. Успіхів.

АННЕТ: Годі тобі, Алене. Я тебе не розумію!

АЛЕН: Мадам, ви такі завзяті…

ВЕРОНІК: Я — Веронік, гаразд? Ми швидше дійдемо згоди, якщо не називатимемо одне одного «мадам» і «месьє».

АЛЕН: Веронік, вами рухає запал педагога, і це дуже добре…

ВЕРОНІК: Якщо не хочете, я з ним не говоритиму.

АЛЕН: Та ні, говоріть, дорікайте, робіть із ним усе, що вам заманеться!

ВЕРОНІК: Мене справді дивує ваша байдужість.

АЛЕН: Мадам…

ВЕРОНІК: Веронік!

АЛЕН: Веронік, повірте, я далекий від байдужості. Адже мій син поранив іншого хлопця…

ВЕРОНІК: Умисно.

АЛЕН: Знаєте, такі зауваження мене дивують. Звісна річ, що навмисно, нам це відомо.

ВЕРОНІК: Але в цьому і полягає різниця.

АЛЕН: Різниця між чим і чим? Ми ж про одне й те саме говоримо, чи не так? Наш син схопив кийок і зацідив вашому. Хіба не так?

АННЕТ: Це безглуздя якесь…

МІШЕЛЬ: Згоден, не бачу сенсу в подібних розмовах.

АЛЕН: Чому ви хочете обов’язково втрутити оте «навмисно»? Яку науку хочете мені дати?

АННЕТ: Слухайте, це вже кумедія якась! Мій чоловік засмучений через справу. Увечері я повернуся разом із Фердінандом — і хай усе йде природно.

АЛЕН: Я не засмучений.

АННЕТ: А я засмучена!

МІШЕЛЬ: Для смутку немає причини.

АННЕТ: Помиляєтеся, смуток у цьому випадку цілком доречний.

АЛЕН (вібрує його мобільний): Не відповідайте… Ні, жодних коментарів… Кажу ж вам, не виводьте! Якщо виведете, одразу станете винними… Вивести «Антрил» із ринку означає визнати свою провину! У річному звіті порушень немає. Але, якщо хочете позову за підроблення звіту та ув’язнення на п’ятнадцять діб — будь ласка, виводьте з продажу…

ВЕРОНІК: До речі, на святі в колежі минулого року це ж ваш Фердінанд грав роль месьє де…?

АННЕТ: Месьє де Пурсоньяка[4].

ВЕРОНІК: Ага, месьє де Пурсоньяка…

АЛЕН: Морісе, про жертв подумаємо після зборів… Подивимося, що воно буде після зборів…

ВЕРОНІК: Він був неперевершений!

АННЕТ: Так…

АЛЕН: Ні, препарат не приберуть з продажу через якихось трьох калік!.. Поки що не відповідайте на запитання… Авжеж. До скорого… (Передзвонює колезі.)

ВЕРОНІК: Так, я добре пам’ятаю його у постанові. Пригадуєш, Мішелю?

МІШЕЛЬ: Авжеж, звісна річ!

ВЕРОНІК: Кумедний такий — у жінку був перевдягнений.

АННЕТ: Точно…

АЛЕН (колезі): Заметушилися, намагаються збити полум’я, тож заяву нехай готують не захисного змісту, навпаки — бийте з усіх гармат, стійте на тому, що «Ференц-Фарма» стали жертвою спроби дестабілізації за два тижні до загальних зборів, буцімто тому й випірнуло це дослідження, детально це пояснити й под. І жодного слова про якісь проблеми зі здоров’ям, дати відповідь лише на одне питання: хто стоїть за цим «дослідженням»?.. Гаразд. (Кладе слухавку.)

Коротка пауза.

МІШЕЛЬ: Фармацевтичні компанії невситимі. Їм би тільки прибутки!

АЛЕН: Втручатись у мою розмову не обов’язково.

МІШЕЛЬ: Розмовляти перед моїм носом також не обов’язково.

АЛЕН: А от і ні! Я змушений розмовляти тут. Проти своєї волі, запевняю.

МІШЕЛЬ: Безсовісно накидáють нам своє зілля…

АЛЕН: У медицині будь-який прогрес пов’язаний одночасно з прибутком і ризиком.

МІШЕЛЬ: Еге ж, звісна річ. І все ж дивна у вас робота, їй-Богу!

АЛЕН: Що ви маєте на увазі?

ВЕРОНІК: Мішелю, це нас не стосується.

МІШЕЛЬ: Кажу ж — дивна робота.

АЛЕН: А ви самі ким працюєте?

МІШЕЛЬ: Так, нічого особливого…

АЛЕН: І що ж це за така «неособлива» робота?

МІШЕЛЬ: Крамую каструлями — я вже казав.

АЛЕН: І клямками.

МІШЕЛЬ: І обладнанням для туалетів. І ще купою різних речей.

АЛЕН: Ого, та що ви кажете — обладнанням для туалетів?! Мені це подобається. Дуже цікаво!

АННЕТ: Алене!

АЛЕН: Та ні, справді цікаво, чого ж! Я цікавлюся тим, як обладнано туалети.

МІШЕЛЬ: Що ж, чом би й ні — це справді цікаво.

АЛЕН: І яке обладнання ви пропонуєте?

МІШЕЛЬ: Існує дві системи. Зі штовхачем та зі шнурком.

АЛЕН: Он воно що!

МІШЕЛЬ: Залежить від труб.

АЛЕН: Ну, звісна річ!

МІШЕЛЬ: Вода може поступати то згори, то знизу.

АЛЕН: Зрозуміло.

МІШЕЛЬ: Якщо хочете, можу познайомити вас з одним зі своїх комірних — він у цьому справжній дока. Але для цього доведеться мотнутися до Сен-Дені-Ля-Плен.

АЛЕН: Бач, ви знаєтеся на своїй справі.

ВЕРОНІК: Ви збираєтесь якось карати Фердінанда? Розмову про сантехніку можна продовжити у більш відповідних умовах.

АННЕТ: Щось мені зле…

ВЕРОНІК: Що з вами?

АЛЕН: О, люба, та ти пополотніла!

МІШЕЛЬ: Ви справді дуже бліда.

АННЕТ: Мене нудить.

ВЕРОНІК: Нудить?.. У мене є «Примперан»…

АННЕТ: Ні, дякую… Минеться…

ВЕРОНІК: Як ми можемо вам допомогти? О, «Кока-Кола»! Точно! (Виходить за «Кока-Колою».)

АННЕТ: Та нічого, минеться…

МІШЕЛЬ: Пройдіться трохи. Зробіть кілька кроків.

Аннет робить кілька кроків.

Повертається Веронік з «Кока-Колою».

АННЕТ: Ви справді гадаєте?..

ВЕРОНІК: Авжеж! Маленькими ковтками.

АННЕТ: Дякую…

АЛЕН (крадькома набирає свій офіс): …Дайте мені Сержа… Що, справді?… Хай набере мене, якнайскоріше… (Кладе слухавку.)

Смачна «Кока-Кола»? Чи це радше засіб проти проносу?

ВЕРОНІК: І не лише проти проносу. (До Аннет:) Як ви?

АННЕТ: Краще… Слухайте, якщо вже ми й вирішимо карати нашу дитину, то робитимемо це на свій спосіб, а не зводячи порахунків…

МІШЕЛЬ: Звісна річ!

ВЕРОНІК: Звісна річ?! Як це розуміти, Мішелю?

МІШЕЛЬ: Зі своїм сином вони можуть робити все, що захочуть — тут вони мають повну свободу.

ВЕРОНІК: Я так не вважаю.

МІШЕЛЬ: Не вважаєш, Веро?

ВЕРОНІК: Я не вважаю, що вони мають у цьому повну свободу.

АЛЕН: Цікаво… Поясніть це, будь ласка. (Його мобільний вібрує.) Даруйте!.. (Колезі:) Прекрасно… Але не забувай — ще нічого не доведено, певності в нас немає… Не варто фальсифікувати, бо якщо прискіпаються — Моріс сяде на два тижні, а ми — до компанії.

АННЕТ: Годі, Алене! Залиш у спокої свій телефон! Досить із нас цієї гидоти!

АЛЕН: Так… набереш мене і прочитаєш. (Кладе слухавку.) Та що з тобою таке?! З глузду з’їхала? Серж усе чув!

АННЕТ: То й нехай! Дістав уже своїм телефоном!

АЛЕН: Слухай, дорогенька, скажи спасибі, що я взагалі сюди приперся…

ВЕРОНІК: Дуже мило!

АННЕТ: Зараз блюватиму.

АЛЕН: Що?! Ні, ти не блюватимеш!

АННЕТ: І все ж…

МІШЕЛЬ: Може, підете до туалету?

АННЕТ (до Алена): Ніхто тебе тут не тримає…

ВЕРОНІК: Авжеж, ніхто його тут не тримає.

АННЕТ: Мені паморочиться…

АЛЕН: Стій спокійно і подивись уперед. Та дивись же, цуцику!

АННЕТ: Іди геть! Залиш мене у спокої!

ВЕРОНІК: І все ж краще би вона пішла до туалету.

АЛЕН: Чуєш? Ходи до туалету. Якщо блювати — то в туалеті.

МІШЕЛЬ: Дай їм «Примперан».

АЛЕН: Це ж не від вашого «клафуті», еге ж?

ВЕРОНІК: Я зробила його вчора!

АННЕТ (до Алена): Не чіпай мене!

АЛЕН: Та заспокойся ти, цуцику!

МІШЕЛЬ: Слухайте, ну нащо нервувати так по-дурному!

АННЕТ: Мій чоловік уважає, що за будинок, школу, сад маю відповідати я!

АЛЕН: Зовсім ні!

АННЕТ: І знаєш, я тебе розумію. Усе це смертельно нудно. Авжеж, саме так — нудно!

ВЕРОНІК: Якщо це так нудно, тоді навіщо народжувати?

МІШЕЛЬ: Певно, Фердінанд відчуває вашу байдужість.

АННЕТ: Байдужість?!

МІШЕЛЬ: Ви ж самі кажете…

Аннет блює.

Величезний струмінь частково потрапляє на Алена.

Пошкоджені й мистецькі альбоми на столику.

МІШЕЛЬ: Тазик, швиденько! Тазик!

Веронік біжить за тазиком, а Мішель підставляє Аннет тацю для кави.

Аннет гикає, проте цього разу не блює.

АЛЕН: Цуцику, можна ж було піти до туалету!

МІШЕЛЬ: Еге, а вашому костюмові дісталося!..

Повертається Веронік із тазиком і ганчіркою. Тазик дають Аннет.

ВЕРОНІК: Це точно не може бути через мій «клафуті»!

МІШЕЛЬ: Це нерви, а не «клафуті». Просто нерви.

ВЕРОНІК (до Алена): Не хочете привести себе до ладу у ванній кімнаті? О Господи, мій Кокошка[5]! Боже мій милий!

Аннет гучно блює до тазику.

МІШЕЛЬ: Та дай ти їй «Примперан»!

ВЕРОНІК: Не одразу ж! Вона нічого не проковтне.

АЛЕН: А де у вас ванна кімната?

ВЕРОНІК: Ходімо, я покажу.

Веронік і Ален виходять.

МІШЕЛЬ: Нічого, це все нерви. Нервовий криз. Аннет, ви ж мати. Хочете ви того чи ні, але ви — мати. І я розумію вашу тривогу.

АННЕТ: Ммм…

МІШЕЛЬ: У мене є приказка: не можна подолати те, що подолало тебе.

АННЕТ: Ммм…

МІШЕЛЬ: У мене це відлунює у хребцях. Раптом що — шию зводить.

АННЕТ: Ммм… (Блює ще трохи.)

ВЕРОНІК (повертається з іншим тазиком, в якому видно губку): Що ж тепер робити з бідолашним Кокошкою?!

МІШЕЛЬ: Я спробував би «Містер Пропер»… Складно буде висушити… Або ж ти промий сторінки водою і поприскай парфумами.

ВЕРОНІК: Парфумами?!

МІШЕЛЬ: Візьми мій одеколон «Курос», я й так ним не користуюся.

ВЕРОНІК: Папір пожолобиться.

МІШЕЛЬ: Можна присушити феном і притиснути книжками. Чи попрасувати — пригадуєш, ми так робили з квитками?..

ВЕРОНІК: Ех…

АННЕТ: Я куплю вам новий альбом.

ВЕРОНІК: Це раритет! Наклад давно вичерпано!

АННЕТ: Мені дуже шкода…

МІШЕЛЬ: Ми дамо з ним раду. Дозволь, Веро.

Веронік з огидою подає йому тазик з водою та губку.

Мішель починає чистити книжку.

ВЕРОНІК: Це перевидання двадцятирічної давнини каталогу виставки п’ятдесят третього року в Лондоні!..

МІШЕЛЬ: Сходи за феном. І принеси «Курос». Він у шафі для рушників.

ВЕРОНІК: У ванній зараз її чоловік.

МІШЕЛЬ: Він же там не голий! (Веронік виходить, а Мішель продовжує чистити.) Отак. Більшу частину прибрав. Тепер трохи протерти альбом про долганів[6]… Я на хвилинку. Зараз повернуся.

Виходить, забравши цебро.

Веронік і Мішель повертаються разом. Вона — з флаконом одеколону, він — із тазиком зі свіжою водою.

Мішель повертається до чищення.

ВЕРОНІК (до Аннет): Як ви? Вам краще?

АННЕТ: Так…

ВЕРОНІК: Прискати?

МІШЕЛЬ: А де фен?

ВЕРОНІК: Він принесе, коли закінчить свої справи у ванній.

МІШЕЛЬ: То почекаємо. «Курос» — в останню мить.

АННЕТ: А мені можна буде до ванної?

ВЕРОНІК: Авжеж! Певна річ.

АННЕТ: Навіть не знаю, якими словами…

Веронік веде Аннет до ванної та повертається.

ВЕРОНІК: Просто жах!

МІШЕЛЬ: Не варто було йому мене провокувати.

ВЕРОНІК: Та й вона нестерпна.

МІШЕЛЬ: Принаймні приємніша за нього.

ВЕРОНІК: Лицемірна.

МІШЕЛЬ: А мені вона симпатичніша.

ВЕРОНІК: Гидотна парочка. Не розумію, чому ти їх захищаєш? (Обприскує одеколоном тюльпани.)

МІШЕЛЬ: Я їх не захищаю. Чого це ти раптом так вирішила?

ВЕРОНІК: Тягнеш час, хочеш, щоб і кози ситі були, і сіно ціле…

МІШЕЛЬ: А от і ні!

ВЕРОНІК: Так! Розповідаєш про свої подвиги, коли був ватажком, погоджуєшся з тим, що вони можуть робити зі своїм сином що завгодно, хоча їхній малий є небезпечним для суспільства, а отже, це стосується всіх! Просто божевільна якась, так обблювати мої книжки! (Вона прискає парфумами на Кокошку.)

МІШЕЛЬ (показує): І долганів…

ВЕРОНІК: Коли відчуваєш, що лізе нагору, треба одразу бігти до туалету!

МІШЕЛЬ: І Фудзіту[7]…

ВЕРОНІК (обприскує все): Гидота яка!

МІШЕЛЬ: Коли зайшла мова про сантехніку для туалетів, я ледве стримався.

ВЕРОНІК: О, ти гідно тримався!

МІШЕЛЬ: Добре ж я йому відказав, еге ж?

ВЕРОНІК: Дуже дотепно. Особливо про комірного.

МІШЕЛЬ: Бридкий тип! Як він її називає?

ВЕРОНІК: Цуциком.

МІШЕЛЬ: А й справді, цуциком!

ВЕРОНІК: Подумай лише: цуцик! (Вони сміються.)

АЛЕН (повертається з феном): Еге ж, я називаю її цуциком.

ВЕРОНІК: О… Даруйте, це ми так, по-доброму кепкуємо… Це ж найлегше — покепкувати з прізвиськ, які даємо близьким! Гей, Мішелю, а ми як одне одного кличемо? Ще кумедніше, правда ж?

АЛЕН: Фен вам потрібний?

ВЕРОНІК: Дякую.

МІШЕЛЬ: Дякую. (Вихоплює фен із рук Алена.) Ми одне одного називаємо дарджилінґ, як чай. Здається, це значно кумедніше за цуценятко!

Мішель вмикає фен і починає сушити книжки.

Веронік пригладжує вологі сторінки.

МІШЕЛЬ: Тисни, тисни дужче!

ВЕРОНІК (перекрикуючи шум фена): Як вона, бідолашна? Їй краще?

АЛЕН: Краще.

ВЕРОНІК: Я неправильно відреагувала, мені дуже соромно.

АЛЕН: Та нічого.

ВЕРОНІК: Накинулася на неї зі своїм каталогом — досі не можу прийти до тями.

МІШЕЛЬ: Перегорни сторінку. Та тримай, тримай же її!

АЛЕН: Так можна й подерти.

ВЕРОНІК: А й справді… Годі, Мішелю, воно вже сухе. Часом так прив’язуєшся до речей, навіть і не знаєш, чому.

Мішель закриває каталог, і вони вдвох ставлять на нього стос книжок.

Мішель сушить Фудзіту, долганів та інші альбоми.

МІШЕЛЬ: Ну ось! Чиста робота! А звідки таке прізвисько — цуцик?

АЛЕН: Із пісні Паоло Конте[8] — ва-ва-ва…

МІШЕЛЬ: О, то я її знаю! (Наспівує.) А наш дарджилінґ — це змінене англійське darling. З’явилося після весільної подорожі до Індії. Дурне, еге ж?

ВЕРОНІК: Не треба було мені туди їхати!

МІШЕЛЬ: Не відволікайся, дарджилінґ.

ВЕРОНІК: Що?.. (Повертається Аннет.) О, Аннет! Я так хвилювалась… Вам краще?

АННЕТ: Здається що так.

АЛЕН: Якщо ти не впевнена, тримайся подалі від столика.

АННЕТ: Рушник я поклала до ванни — не знала, куди його подіти.

ВЕРОНІК: Правильно зробили.

АННЕТ: Бачу, ви все вичистили. Мені дуже шкода.

МІШЕЛЬ: Усе гаразд. Уже все владналося.

ВЕРОНІК: Аннет, даруйте, що не приділила вам достатньо уваги. Кинулася відразу до свого Кокошки…

АННЕТ: О, не турбуйтесь!

ВЕРОНІК: Я повелася неправильно.

АННЕТ: Ну що ви… (Після ніякової паузи.) Я тут подумала собі, поки була у ванній…

ВЕРОНІК: Що подумали?

АННЕТ: Мабуть, ми поквапилися з… Я хочу сказати…

МІШЕЛЬ: Кажіть, Аннет, ми вас слухаємо!

АННЕТ: Образа — це також агресія.

МІШЕЛЬ: Звісна річ.

ВЕРОНІК: Не обов’язково, любий.

МІШЕЛЬ: Авжеж, люба, не обов’язково.

АННЕТ: Фердінанд ніколи раніше не поводився жорстоко. На це має бути причина.

АЛЕН: Ще б пак — його ж назвали стукачем!.. (Вібрує його мобільний.) Даруйте… (Жестами вибачається перед Аннет і відходить убік.) Слухаю… Тільки якщо не буде заяви від жодної з жертв. Жодних постраждалих. Ви не повинні брати сторону постраждалих!.. Заперечуйте все, а в разі потреби атакуємо газету… Проект нашого комюніке ваш надішлють факсом… (Кладе слухавку.) Якби стукачем назвали мене, я точно образився б.

МІШЕЛЬ: А раптом це правда.

АЛЕН: Що ви сказали, даруйте?

МІШЕЛЬ: А що, як він мав на це підстави?

АННЕТ: На вашу думку, мій син — стукач?

МІШЕЛЬ: Ну що ви, я ж пожартував!

АННЕТ: Якщо продовжити жарт, то ваш син не кращий!

МІШЕЛЬ: Це ж як, поясніть?

АННЕТ: Бо він виказав Фердінанда!

МІШЕЛЬ: Але тільки тому, що ми дуже наполягали на цьому!

ВЕРОНІК: Мішелю, це аж ніяк не стосується теми розмови.

АННЕТ: Яка різниця! Наполягали чи ні — він його виказав.

АЛЕН: Аннет, годі.

АННЕТ: Чому?! (До Мішеля:) То ви досі вважаєте мого сина стукачем?

МІШЕЛЬ: Нічого такого я не вважаю…

АННЕТ: Якщо не вважаєте, то й не кажіть! Нащо ці образливі натяки?

ВЕРОНІК: Аннет, заспокоймося. Ми з Мішелем намагаємося виявити поступливість і поміркованість…

АННЕТ: Еге ж, поміркованість…

ВЕРОНІК: О, то ви з цим не згодні? Цікаво почути, чому?

АННЕТ: Бо ваша поміркованість надто поверхова.

АЛЕН: Цуцику, мені справді вже час іти…

АННЕТ: Давай, боягузе, йди.

АЛЕН: Аннет, я можу втратити найбільшого клієнта, а ці ігри у відповідальних батьків…

ВЕРОНІК: Мій син утратив два зуби. Обидва різці.

АЛЕН: Авжеж, ми вже про це чули!

ВЕРОНІК: І один з них — назавжди!

АЛЕН: Але ж не всі зуби він утратив! А нові ми йому вставимо! Ще кращі. Йому ж не мозок вибили, врешті-решт!

АННЕТ: Наша помилка в тому, що ми не дошукуємося причини.

ВЕРОНІК: Причина тут ні до чого. Одинадцятирічний хлопчик ударив. Кийком.

АЛЕН: Еге ж, озброївшись кийком…

МІШЕЛЬ: Ми прибрали це слово з заяви.

АЛЕН: Лише тому, що ми наполягли.

МІШЕЛЬ: Але ми не сперечалися.

АЛЕН: Це слово ніби навмисне заперечує помилку, неумисність, зрештою, дитячий вік.

ВЕРОНІК: Не впевнена, що мені подобається цей тон.

АЛЕН: Ми від самого початку мало розуміли одне одного.

ВЕРОНІК: Пане, я вважаю огидним дорікання в тому, що вже було визнано помилкою. Слово «озброївшись» вам не підійшло — гаразд, ми його замінили. Однак, якщо придивитися до точного визначення цього слова, то воно не було аж таким недоречним.

АННЕТ: Фердінанда образили, і він відреагував. Якщо хтось нападе на мене, я захищатимусь — особливо якщо їх буде ціла ватага.

МІШЕЛЬ: Ти диви, виблювала — і посміливішала!

АННЕТ: О, це було дуже грубо!

МІШЕЛЬ: Панове, ми ж усі готові до співпраці! Я в цьому переконаний! Нащо ці сварки і докори?!

ВЕРОНІК: Годі, Мішелю! Досить тягнути час. Якщо вже ми такі «поверхові», то геть цю кляту поміркованість!

МІШЕЛЬ: Ні, ні! На цей шлях я ставати відмовляюся!

АЛЕН: На який шлях?

МІШЕЛЬ: На жалюгідний шлях, до якого нас підштовхнули ці двоє маленьких негідників! Ось!

АЛЕН: Боюся, Веро не поділяє вашої позиції.

ВЕРОНІК: Не Веро, а Веронік!

АЛЕН: О, даруйте!

ВЕРОНІК: Що ж, тепер Брюно став негідником. Бідолашний! Це вже занадто!

АЛЕН: Слухайте, мені вже справді час іти.

АННЕТ: І мені теж.

ВЕРОНІК: Та йдіть собі вже, я вже втратила будь-яку надію!

Дзвонить телефон у квартирі.

МІШЕЛЬ: Слухаю?.. А, мамо… Ні, у нас друзі, але кажи… Так, роби все, що тобі кажуть… Стривай — ти приймаєш «Антрил»?! Зачекай, мамо, не клади слухавку… (До Алена:) Ота ваша гидота зветься «Антрилом», еге ж? її прописали моїй мамі!..

АЛЕН: «Антрил» прописують тисячам хворих.

МІШЕЛЬ: Так, негайно припини пити цей препарат! Чуєш, мамо?.. Негайно ж!.. Це не обговорюється. Поясню потім… А докторові Пероло скажеш, що я заборонив… Червоні? Чому червоні?.. Щоб тебе бачили?! Повна дурня!.. Слухай, я передзвоню тобі. Цілую, мамо! Я передзвоню! (Кладе слухавку.) Вона взяла у прокаті червоні костури, щоби не потрапити під вантажівку. Ніби в її стані можна валандатися вночі по шосе! Від тиску їй прописали «Антрил».

АЛЕН: Якщо вона його приймає і ні на що не скаржиться, то я використаю її як свідка… Хіба я був не в шалику? А, онде він!

МІШЕЛЬ: Знаєте, я не в захваті від вашого цинізму! Якщо в моєї мами буде хоч найменший з описаних вами симптомів, ви побачите, що я з вами зроблю!

АЛЕН: Дія препарату в будь-якому разі спостерігатиметься.

МІШЕЛЬ: Подивимося!

АННЕТ: До побачення…

ВЕРОНІК: Ну і навіщо поводитися ґречно? Щирість — це вияв ідіотизму, вона лише послаблює і роззброює нас…

АЛЕН: Так, Аннет, ходімо вже звідси! Досить із нас на сьогодні всіх цих замовлянь!

МІШЕЛЬ: Еге ж, ідіть. Проте я вам скажу таке: від самого початку нашого знайомства у мене склалося враження, що Фердінанд живе у надто поблажливих умовах…

АННЕТ: Коли ви вбили нещасного хом’яка…

МІШЕЛЬ: Що?! Вбив?!

АННЕТ: Авжеж, убили.

МІШЕЛЬ: Я вбив хом’яка?!

АННЕТ: Ви намагаєтеся накинути провину нам, розмахуєте своїми чеснотами, мов прапором, хоча самі — звичайнісінький убивця!

МІШЕЛЬ: Але я не вбивав хом’яка!

АННЕТ: Ви вчинили ще гірше. Залишили перелякану тваринку посеред ворожого світу. Напевно, його зжер якийсь собака або пацюк!

ВЕРОНІК: Правда! Правда!

МІШЕЛЬ: Що значить «правда»?!

ВЕРОНІК: Бо вона має рацію. А що ти хотів?! З тваринкою напевно сталося щось жахливе.

МІШЕЛЬ: Я гадав, що хом’як зрадіє, опинившись на волі. Скоріше за все, він кинувся до найближчої канави, сп’янівши від радощів!

ВЕРОНІК: Навряд.

АННЕТ: І ви залишили його.

МІШЕЛЬ: Я не можу доторкатися до цих істот! Чорт, Веро, ти ж знаєш — не можу!

ВЕРОНІК: Він боїться гризунів.

МІШЕЛЬ: Так, боюся! А ще мене відлякують рептилії — з усім, що повзає по землі, у мене не складаються стосунки!

АЛЕН (до Веронік): А чому ви не забрали хом’яка додому?

ВЕРОНІК: Але ж я нічого не знала! Наступного ранку Мішель сказав мені й дітям, що хом’як утік. Я спустилась одразу ж — одразу ж! — обійшла весь квартал, зазирнула до льоху…

МІШЕЛЬ: Це ж огидно, що мене примощують на лаву підсудних через цю історію з хом’яком, яку ти, Веронік, вирішила розповісти! Це особиста справа, яка стосується тільки нас і ніяк не пов’язана з ситуацією! Назвати мене вбивцею! Це неприпустимо! У моєму ж власному домі!

ВЕРОНІК: А до чого тут дім?

МІШЕЛЬ: У домі, двері якого я широко розчинив, зробивши крок до примирення, людям, які мали би бути вдячними мені за це!

АЛЕН: Дуже зворушливо — ви самі винагороджуєте себе оплесками.

АННЕТ: Невже вас не мучить сумління?

МІШЕЛЬ: Яке сумління?! Мені завжди була огидна ця тварина. І я радий, що її більше немає.

ВЕРОНІК: Мішелю, це ж смішно.

МІШЕЛЬ: Смішно?! Що смішно? Ти що, здуріла?! Їхній синуля відгамселив Брюно, а мені дорікають якимсь хом’яком?!

ВЕРОНІК: Але ти не можеш заперечувати, що погано повівся з хом’яком.

МІШЕЛЬ: Та плювати я хотів на хом’яка!

ВЕРОНІК: Що ж ти зранку на доньку не наплював?!

МІШЕЛЬ: Хай тільки повернеться! Я не дозволю, щоби дев’ятирічне дівча вказувало мені, як поводитися!

АЛЕН: Отут я з ним згодний на сто відсотків!

ВЕРОНІК: Просто жах…

МІШЕЛЬ: Годі, Веронік, годі! Досі я підтримував обидві сторони, проте ще трохи — і перейду на їхню.

АННЕТ: А як же Брюно?

МІШЕЛЬ: А що Брюно?

АННЕТ: Він не зажурився?

МІШЕЛЬ: Гадаю, у нього інші турботи.

ВЕРОНІК: Брюно не був прив’язаний до Хрумка.

МІШЕЛЬ: Чули? Хрумко! Оце так прізвисько! Тьху!

АННЕТ: Якщо вас не мучить сумління, то чому ви гадаєте, що воно має мучити нашого сина?

МІШЕЛЬ: Слухайте, чхати я хотів на всі ці дурнуваті теревені! Ми намагалися бути милими, навіть тюльпани купили, дружина представила мене як лівака, одначе правда в тому, що я не контролюю себе, у мене твердий характер!

АЛЕН: Ми тут усі такі.

ВЕРОНІК: А от і ні! Мені дуже шкода, але не всі тут такі тверді.

АЛЕН: Гаразд, ви не тверда.

ВЕРОНІК: І слава Богу!

МІШЕЛЬ: Звісно, дарджилінґ, ти не тверда, ти освічена жінка, ти ніколи не схибиш…

ВЕРОНІК: Навіщо ти мене ображаєш?

МІШЕЛЬ: Я тебе не ображаю. Якраз навпаки.

ВЕРОНІК: Та ні, ображаєш — і добре це розумієш.

МІШЕЛЬ: Це ти влаштувала цей «світський раут», а мене просто втягнула…

ВЕРОНІК: Втягнула?!

МІШЕЛЬ: Саме так.

ВЕРОНІК: Неприємно це чути.

МІШЕЛЬ: Чому ж? Ти ж ратуєш за блага цивілізації — ось і маєш!

ВЕРОНІК: Авжеж, я ратую за блага цивілізації! Дякувати Богу, ще є такі люди! (Мало не плаче.) По-твоєму, твердий характер — це краще?

АЛЕН: Ну ж бо…

ВЕРОНІК: Ні, ну скажіть: це нормально — докоряти тим, що ти недостатньо тверда?..

АННЕТ: Ніхто цього не казав. Вам ніхто нічим не докоряє.

ВЕРОНІК: Звісно що докоряє! (Плаче.)

АЛЕН: Та ні!

ВЕРОНІК: А що я мала робити?! Подати скаргу? Авжеж, ми могли би не зустрічатись, а просто подати одне на одного страхові позови…

МІШЕЛЬ: Годі, Веро…

ВЕРОНІК: Що годі, що?!

МІШЕЛЬ: Це вже занадто…

ВЕРОНІК: А мені байдуже! Прагнеш уникнути дріб’язковості, а в результаті тебе принижують і залишають на самоті…

АЛЕН (його мобільний вібрує): Так, слухаю… «Хай доведуть!» «Доведіть це!» Проте, на мою думку, краще взагалі не відповідати…

МІШЕЛЬ: Людина весь час самотня. Всюди і завжди. Хоче хтось рому?

АЛЕН: Слухайте, Морісе, я на зустрічі, передзвоню з офісу… (Кладе слухавку.)

ВЕРОНІК: Ось, бачите — доводиться жити з абсолютно негативною людиною.

АЛЕН: Це ви про кого?

МІШЕЛЬ: Про мене.

ВЕРОНІК: І як я могла на це піти! Не треба було укладати шлюб!

МІШЕЛЬ: А я тобі це казав!

ВЕРОНІК: Ти мені це казав?!

МІШЕЛЬ: Авжеж.

ВЕРОНІК: Ти мені казав, що не хотів цього шлюбу?

МІШЕЛЬ: Мені ця ідея була не до вподоби.

АННЕТ: І все ж ідея була чудова…

МІШЕЛЬ: Ой, не треба!.. (Високо піднімає пляшку рому.) Ну ж бо, хто буде пити?..

ВЕРОНІК: Ти казав мені, що ця ідея тобі була не до вподоби?!

МІШЕЛЬ: Здається, казав.

ВЕРОНІК: Здається?!

АЛЕН: Налийте мені — але трошечки!

АННЕТ: Хіба ти не збирався йти?

АЛЕН: Я що, не можу випити келишок, якщо пропонують?

Мішель наливає Аленові.

ВЕРОНІК: Подивися мені в очі і повтори, що ми не дійшли згоди щодо цього питання!

АННЕТ: Веронік, заспокойтеся, це не дасть жодних результатів…

ВЕРОНІК: А хто вранці заборонив їсти пиріг? Хто сказав — залиш шматочок для подружжя Рей?! Хто сказав, га?!

АЛЕН: Дуже мило з вашого боку.

МІШЕЛЬ: До чого тут це?

ВЕРОНІК: До чого?! Як — до чого?!

МІШЕЛЬ: Коли приймаєш людей, треба підготуватися.

ВЕРОНІК: Ти брешеш, брешеш! Він бреше!

АЛЕН: Слухайте, чесно кажучи, дружина довго вмовляла мене. Коли тебе виховують у мужніх ідеалах Джона Вейна, немає жодного бажання вирішувати подібні справи розмовами.

МІШЕЛЬ: Ха-ха-ха!

АННЕТ: А я думала, твій взірець — Айвенго.

АЛЕН: Ідеали ті самі.

МІШЕЛЬ: Вони доповнюють одне одного.

ВЕРОНІК: Доповнюють! Господи, Мішелю, годі принижуватись!

АННЕТ: Даремно я його сюди притягнула.

АЛЕН: Ну а чого ти чекала, цуцику мій?.. А й справді, кумедне прізвисько… Ти думала, що ми побачимо загальне примирення? Чудовий ром!

МІШЕЛЬ: Ага! Справді? «Кер-де-Шоф», п’ятнадцять років витримки, прямісінько з Санта-Рози!

ВЕРОНІК: А тюльпани — чия ідея? Я сказала: шкода, що немає тюльпанів, але не просила бігти зрання на Мутон-Дюверне!

АННЕТ: Веронік, не варто доводити себе до такого стану…

ВЕРОНІК: Тюльпани — це він! Він!

АННЕТ: Ми з Веронік сердимося. Дуже дивно, коли людина порівнює себе з Джоном Вейном та Айвенго — і при цьому боїться взяти у руки звичайнісіньку мишу!

МІШЕЛЬ: Годі! Досить із мене цього хом’яка!

Наливає Аннет рому.

ВЕРОНІК: А й справді, це ж смішно!

АННЕТ: А їй?

МІШЕЛЬ: Не думаю, що в цьому є потреба.

ВЕРОНІК: Налий мені, Мішелю.

МІШЕЛЬ: Ні.

ВЕРОНІК: Мішелю!

МІШЕЛЬ: Ні!

Веронік намагається вирвати пляшку з його рук. Мішель опирається.

АННЕТ: Що на вас найшло, Мішелю?!

МІШЕЛЬ: Тримай! Пий, ну ж бо, пий!

АННЕТ: Алкоголь для вас шкідливий?

ВЕРОНІК: Добрий ром! Та де там, яка там шкода!.. (У неї підкошуються ноги.)

АЛЕН: Ну… тепер я взагалі нічого не розумію…

ВЕРОНІК (до Алена): Месьє як вас там…

АННЕТ: Його звати Аленом.

ВЕРОНІК: Алене, у нас немає нічого спільного, але подивіться — я живу з чоловіком, який раз і назавжди вирішив, що життя — досить похмура річ, і жити з чоловіком, який учепився за цю позицію, який опирається змінам, який розпалюється через дрібницю…

МІШЕЛЬ: Та йому байдуже. Байдуже абсолютно!

ВЕРОНІК: Хіба не можна вірити… у можливість його виправлення?

МІШЕЛЬ: Слухай, це остання людина, якій варто це розповідати.

ВЕРОНІК: Іди до біса! Говоритиму з ким захочу!

МІШЕЛЬ (дзвонить телефон): Кого там нечиста принесла?.. Так, мамо… Він почувається добре. Так, добре, хоч і не має зубів… Звісно ж, йому болить. Але це минеться. Мамо, я зараз зайнятий, я тобі передзвоню.

АННЕТ: Брюно досі боляче?

ВЕРОНІК: Ні.

АННЕТ: То нащо тривожити вашу матір?

ВЕРОНІК: Інакше він не може. Треба, щоб вона непокоїлась.

МІШЕЛЬ: Ну все, Веронік, досить! Що це за сеанс психотерапії?

АЛЕН: Веронік, подумайте: хіба насправді нас цікавить щось, окрім нас самих? Звісно, хотілось би вірити у можливість виправлення. Виправлення, яке спонукали би ми і яке було би позбавлене нашої власної вигоди. Проте чи це можливо? Хтось тихо згасає — такий у нього спосіб життя, хтось відмовляється помічати, що час минає, і кує, коли гаряче. Але чи є різниця? Люди метушаться, поки живі. Освіта, стихійні лиха… Ось ви, скажімо, пишете книжку про Дарфур — гаразд, я розумію, можна сказати собі: «А чи не взяти мені за тему масове вбивство? В історії повно таких моментів. І я про це напишу!» Кожен рятує себе, як може…

ВЕРОНІК: Я пишу книжку не для того, щоб урятувати себе. Ви її не читали і не можете знати, про що вона.

АЛЕН: Не має значення.

Пауза.

ВЕРОНІК: Але ж і гидкий аромат у цього «Куроса»!..

МІШЕЛЬ: Просто огидний.

AЛEH: Ви не пошкодували парфумів.

АННЕТ: Даруйте…

ВЕРОНІК: Ви тут ні до чого. Це я бризкала неуважно… Невже не можна поводитися простіше, чому все це повинне бути таким знесилювальним?

АЛЕН: Ви забагато міркуєте. Жінки взагалі забагато міркують.

АННЕТ: Оригінальна відповідь! Зіб’є з пантелику, еге ж?

ВЕРОНІК: Я не розумію, що означає «забагато міркувати». І не бачу сенсу в існуванні без чітких моральних принципів.

МІШЕЛЬ: То подивися на моє життя!

ВЕРОНІК: О, замовкни! Замовкни! Мені гидко від твоєї улесливості! Ти просто бридкий!

МІШЕЛЬ: Де твоє почуття гумору?

ВЕРОНІК: У мене його немає. І немає жодного бажання його набувати.

МІШЕЛЬ: А я вважаю, що стосунки — це найжахливіше випробування, надіслане нам Господом.

АННЕТ: Чудово!

МІШЕЛЬ: Стосунки і подружнє життя.

АННЕТ: Мішелю, вас ніхто тут не зобов’язує розкривати всі карти. Я вважаю це навіть певною мірою непристойним.

ВЕРОНІК: Йому байдуже.

МІШЕЛЬ: Хіба ви не згодні зі мною?

АННЕТ: Ваші зауваження виходять за рамки… Алене, скажи щось!

АЛЕН: Він має право думати все, що хоче.

АННЕТ: Проте всім оголошувати про це необов’язково.

АЛЕН: Що ж, може, й так…

АННЕТ: Хіба нас обходить їхнє подружнє життя? Ми прийшли, щоби вирішити проблему з дітьми, а не слухати скарги на їхнє життя!

АЛЕН: Так, але…

АННЕТ: Що «але»? Що ти цим хочеш сказати?

АЛЕН: Є зв’язок.

МІШЕЛЬ: Атож, є зв’язок! Звісно що є!

ВЕРОНІК: Вибиті зуби Брюно пов’язані з нашим подружнім життям?

МІШЕЛЬ: Еге ж, пов’язані.

АННЕТ: Ми вас не розуміємо.

МІШЕЛЬ: Переставте слова в реченні — і ви побачите ситуацію, в якій ми опинились. Діти поглинають наше життя, подрібнюють його. Діти підштовхують нас до нещастя — так влаштоване життя. Коли бачиш, як інші, весело сміючись, стрімголов кидаються у шлюб, то кажеш собі: бідолашні, вони ще не знають, їм поки що добре. Адже спершу вас ніхто ні про що не попереджає. Є в мене приятель з армії, у нього щойно народилася дитина від нової подружки. Я йому кажу: діти в нашому віці — це просто шаленство! До раку або інсульту залишається якихось десять-п’ятнадцять років — і ти хочеш спаплюжити їх пелюшками?!

АННЕТ: Я не вірю, що ви справді так думаєте.

ВЕРОНІК: Думає.

МІШЕЛЬ: Звісна річ, я так думаю. І ще й не таке думаю.

ВЕРОНІК: Еге ж…

АННЕТ: Ви принижуєтеся, Мішелю.

МІШЕЛЬ: Та ви що? Невже? Ха-ха-ха!

АННЕТ: Веронік, годі плакати, ви ж бачите — від цього ще гірше.

МІШЕЛЬ (до Алена, який наповнює спорожнілу склянку): Прошу, прошу, правда ж, чудовий напій?

АЛЕН: Надзвичайний!

МІШЕЛЬ: Сигару хочете?

ВЕРОНІК: Тут не можна палити сигари!

АЛЕН: Чом би й ні?

АННЕТ: Алене, ти не будеш палити сигару!

АЛЕН: Аннет, я роблю те, що мені хочеться: захочу взяти сигару — візьму. І палити не буду тільки щоби не дратувати Веронік, яка вже не тямить себе. Слухайте, Аннет має рацію: годі рюмсати — коли жінка плаче, чоловік пускається крайнощів. До того ж — і мені шкода це казати, — позиція Мішеля цілком обґрунтована. (Вібрує його мобільний.) Так, Серже… Давай… Внизу постав місце — Париж, дату і точний час…

АННЕТ: Це бозна-що!

АЛЕН (відходить і продовжує майже лагідним тоном, ледве стримуючи лють): …Точний час, коли ти його відсилаєш… Пиріжечок має бути гарячим… Ні, не «навряд чи означає». Краще «свідчить про те». Навряд чи означає — це надто мляво…

АННЕТ: Я слухаю це цілодобово — з ранку до ночі він висить на телефоні! Наше життя залежить від його мобільного!

АЛЕН: Хвилиночку… (Прикриває слухавку рукою.) Аннет, будь ласка, це дуже важливо!

АННЕТ: Це завжди дуже важливо. Те, що відбувається десь далеко, завжди подають як щось вельми цінне.

АЛЕН (повертається до мобільного): Ну, слухаю… Так… Ні, не «процес». Хай буде «маневр». Маневр, який відбувається по двох тижнях після річного звіту. І так далі.

АННЕТ: На вулиці, за столом, будь-де…

АЛЕН: …Дослідження — у лапках! Чуєш? Дослідження треба поставити у лапки…

АННЕТ: Все, мовчу. Капітулюю. А ще мене знову нудить.

МІШЕЛЬ: Господи, де наш тазик?!

ВЕРОНІК: Не знаю.

АЛЕН: …Просто процитуй мене: «Йдеться про жалюгідну спробу маніпуляції становищем…».

ВЕРОНІК: Ось тазик. Прошу, можете починати.

МІШЕЛЬ: Веро, що ти кажеш!

ВЕРОНІК: Усе гаразд. Тепер у нас є все необхідне.

АЛЕН: «…становищем та дестабілізацією мого клієнта», як заявив метр Рей, адвокат товариства «Ференц-Фарма»… Агенція «Франс-Прес», «Рейтерс», загальна преса, спеціалізована преса, словом, усюди… (Кладе слухавку.)

МІШЕЛЬ: Її знову нудить.

АЛЕН: Та що ж це таке!

АННЕТ: Дякую за турботу, любий.

АЛЕН: Але я справді стурбований!

АННЕТ: Що ж, даруй. Я не зрозуміла.

АЛЕН: Аннет, благаю! Ми ж не такі, як вони! Вони весь час лаються, шлюб їхній занепадає — не вступати ж нам із ними у перегони!

ВЕРОНІК: Гей! Чого це ви вирішили, що наш шлюб занепадає?! Хто вам дав право?..

АЛЕН (його мобільний вібрує): …Мені щойно його прочитали. Морісе, вам його зараз же надішлють… Авжеж, маніпуляція, маніпуляція зі становищем. До скорого. (Кладе слухавку.) Це не я сказав, а Франсуа.

ВЕРОНІК: Тобто Мішель.

АЛЕН: Справді, вибачте — Мішель.

ВЕРОНІК: Забороняю вам висловлюватися щодо нашого шлюбу!

АЛЕН: Тож і ви не висловлюйтесь щодо мого сина.

ВЕРОНІК: Але ж це різні речі! Ваш син напав на нашого!

АЛЕН: Вони ще діти, хлопчиська, а хлопчиська в усі часи дубасили одне одного під час перерв. Таке життя.

ВЕРОНІК: Ні!

АЛЕН: На жаль, так. Щоб замінити право сильного чимось іншим, потрібний досвід. Попервах право взагалі було рівнозначне силі.

ВЕРОНІК: Авжеж, у первісних людей. Але не в нашому світі.

АЛЕН: У нашому світі! Ану ж поясніть мені оце «в нашому».

ВЕРОНІК: Ви мене втомлюєте, мені зле від цих розмов…

АЛЕН: Знаєте, Веронік, я вірю у божество різанини. Це єдине божество, яке керує світом від його зародження. Ви ж цікавитесь Африкою… (до Аннет, яку нудить) Зле тобі?..

АННЕТ: Не звертай на мене уваги.

АЛЕН: Але ж я хвилююсь!

АННЕТ: Усе гаразд.

АЛЕН: Бачте, я щойно повернувся з Конго. Там восьмирічних хлопчаків навчають убивати. Ці діти можуть убити сотні людей — за допомоги мачете, «калашникових», метальників гранат — себто гранатометів. Тож, зрозумійте: коли мій син вибиває бамбуковим кийком зуб — хай навіть два зуби — своєму приятелеві у сквері Прапорщика Дюнана, я менше, ніж ви, схильний до розпачу та образи.

ВЕРОНІК: І помиляєтесь.

АННЕТ: Метальники гранат?!

АЛЕН: Авжеж, саме так кажуть там.

Аннет блює до тазику.

МІШЕЛЬ: Як ви?

АННЕТ: О, чудово…

АЛЕН: Та що з тобою таке?! Що з нею, га?

АННЕТ: Це просто жовч, ось і все!

ВЕРОНІК: Не кажіть мені про Африку. Я в курсі всіх жахіть, які там відбуваються, я занурена в це вже кілька місяців…

АЛЕН: Навіть і не сумніваюся. До речі, прокурор Міжнародного кримінального суду відкрив розслідування злочинів у Дарфурів…

ВЕРОНІК: Гадаєте, мені про це невідомо?

МІШЕЛЬ: Та не заводьтеся ви! Заради всього святого!

Веронік кидається на чоловіка, гамселить його п’ястуками з ірраціональним відчаєм. Ален відтягує її.

АЛЕН: А знаєте, ви мені вже симпатична! ВЕРОНІК: Тільки не це!

МІШЕЛЬ: Вона всім каже, буцімто вона за мир і стабільність у всьому світі.

ВЕРОНІК: Замовкни!

Аннет знову нудить. Вона бере склянку з ромом і підносить до вуст.

МІШЕЛЬ: Ви впевнені?

АННЕТ: Авжеж, мені стане краще.

Веронік також бере склянку.

ВЕРОНІК: Ми живемо у Франції, а не в Кіншасі! Тут працюють моральні засади західного суспільства. І те, що відбулось у сквері Прапорщика Дюнана, сталось у рамках цінностей західного суспільства! До якого, хоч би що ви там собі думали, належу і я!

МІШЕЛЬ: А бити свого чоловіка…

ВЕРОНІК: Мішелю, годі, це кепсько скінчиться!

АЛЕН: Вона кинулася на вас, мов дикий звір. На вашому місці я був би люб’язнішим.

ВЕРОНІК: Я можу повторити, якщо хочете.

АННЕТ: Він із вас глузує, ви що, не розумієте?

ВЕРОНІК: А мені байдуже!

АЛЕН: Навпаки! Мораль вимагає від нас стримувати свої пориви, проте часом корисно їх не стримувати. Нікому не спаде на думку, кохаючись, співати «Змилуйся, Боже…». Цей ром продається десь тут?

МІШЕЛЬ: Оцей ветеран алкоголю? Сумніваюся.

АННЕТ: Метальники гранат, ха-ха-ха!

ВЕРОНІК (підсміюється): А й справді, метальники!

АЛЕН: Саме так — метальники гранат.

АННЕТ: Чому ти відразу не сказав «гранатомети»?

АЛЕН: Бо там так не кажуть. Усі вживають вислів «метальники гранат».

АННЕТ: Хто вживає?

АЛЕН: Годі, Аннет, чуєш? Годі!

АННЕТ: Таким великим воякам, як мій чоловік, складно цікавитися тим, що відбувається поруч, у їхньому кварталі.

АЛЕН: Саме так.

ВЕРОНІК: Не бачу логіки. Чому — складно? Ми всі — громадяни світу. Я не розумію, чому треба зневажати те, що відбувається під нашим носом.

МІШЕЛЬ: О ні, Веро! Обійдімося без цих заяложених формул!

ВЕРОНІК: Я його точно вб’ю!

АЛЕН (після того, як завібрував мобільний): Так, «жалюгідна» зніміть… «Груба». Йдеться про грубу спробу… Ну ось…

ВЕРОНІК: Вона має рацію — це стає нестерпним!

АЛЕН: Що, інакше підтвердить решту?.. Гаразд. Дуже добре. (Кладе слухавку.) Ну, що я пропустив? Про гранатомети?

ВЕРОНІК: Я заперечувала своєму чоловікові — на мою думку, пильність треба було виявляти раніше.

АЛЕН: Пильність… Авжеж… Аннет, нерозумно пити в такому стані!

АННЕТ: В якому стані? Чому ж, навпаки!

АЛЕН: Пильність — цікаве слово… (Дзвонить мобільний.) Слухаю… ні, жодних інтерв’ю до поширення заяви…

ВЕРОНІК: Месьє, я вимагаю негайно припинити цю нестерпну розмову!

АЛЕН: У жодному разі… Акціонерам байдуже… Нагадай йому про права акціонерів…

Аннет підходить до Алена, вириває мобільних із його руки і… трохи провагавшись, куди б його сховати, кидає до одного із джбанів з тюльпанами.

АЛЕН: Аннет, ти що!!!

АННЕТ: Ось так.

ВЕРОНІК: Ха-х-ха! Браво!

МІШЕЛЬ (нажахано): Ого…

АЛЕН: Та ти зовсім із котушок з’їхала! Чорт!

Він кидається до джбану, але його випереджає Мішель і виймає мокрий телефон.

МІШЕЛЬ: Фен! Де фен?

Він знаходить фен і вмикає його.

АЛЕН: Бідолашна Аннет, та тебе лікувати треба! Ти просто огидна!.. У мене ж там усе!.. Він новісінький, я кілька годин його налаштовував!

МІШЕЛЬ (перекрикуючи гудіння фена; до Аннет): Не розумію я вас. Це було безвідповідально.

АЛЕН: Там же все моє життя…

АННЕТ: Пхе! Усе його життя!..

МІШЕЛЬ (перекрикуючи фен): Та не хвилюйтеся, ми ще його врятуємо…

АЛЕН: Ні! Все втрачено!

МІШЕЛЬ: Треба вийняти батарею і картку. Можете зняти кришку?

АЛЕН (намагається зняти): Я зовсім на цьому не розуміюся, щойно придбав…

МІШЕЛЬ: Дайте сюди.

АЛЕН: Усе пропало… А їм смішно, ні, ну ви тільки погляньте — їм смішно!

МІШЕЛЬ (одним зусиллям знімає кришку): Готово. (Розкладає батарею, картку та інші деталі, сушить їх феном.) Знаєш, Веронік, ти могла би виявити такт і не сміятися!

ВЕРОНІК(щиро регоче): Подивіться — мій чоловік цілий день користується феном!

АННЕТ: Ха-ха-ха!

Вона доливає собі рому. Мішель із суворим виразом на обличчі ретельно сушить. Кілька хвилин чути тільки ревіння фена. Ален зітхає.

АЛЕН: Залиште, друже, чуєте? Нічого не можна зробити…

Мішель вимикає фен.

МІШЕЛЬ: Треба почекати.

Пауза.

МІШЕЛЬ: Він вам потрібний?..

Ален робить знак, що не потрібний і що йому байдуже.

МІШЕЛЬ: Хотів би сказати…

АННЕТ: Що би ви хотіли сказати, Мішелю?

МІШЕЛЬ: Ні… Навіть не знаю, що тут казати…

АННЕТ: А мені здається, нам добре. Стало значно краще…

Пауза.

АННЕТ: Хіба нам не затишно?.. Чоловіки прив’язані до своїх іграшок… Це їх принижує… Позбавляє авторитету… Руки в чоловіка повинні бути вільними… Мене навіть валізи нервують. Сподобався мені якось один, а потім я побачила його з такою прямокутною сумкою через плече — і все. Сумка через плече — це найгірше. А ще — портфель у руці. Має складатися враження, що чоловік самотній… Ну, мені так здається. Тобто, має здаватися, що він може виявитися самотнім… Бачите, в мене також джон-вейнівське уявлення про мужність. Що там у нього було? Кольт? Точно, кольт! Річ, яка спустошує… Чоловік, який не здається самотнім, не має сенсу… Що ж, Мішелю, сподіваюся, ви раді? Ми поступово зближаємося… Здається, нам дуже затишно…

МІШЕЛЬ: Попереджаю — ром дуже міцний.

АННЕТ: О, я почуваюся тверезою, як ніколи!

МІШЕЛЬ: Звісна річ!

АННЕТ: Бачу все з такою приємною об’єктивністю…

ВЕРОНІК: Ха-ха-ха! Це жарт вечора! Приємна об’єктивність!

МІШЕЛЬ: Дарджилінґ, навіщо ти все псуєш?

ВЕРОНІК: Ану, стули пельку!

Мішель іде по короб із сигарами. Повертається.

МІШЕЛЬ: Тримайте, Алене. Дозвольте собі розслабитися.

ВЕРОНІК: У цьому будинку не палять!

МІШЕЛЬ: Є «Хойо», є D4… Обирайте. «Хойо для мера», «Хойо для депутата»…

ВЕРОНІК: У нашої дитина — астма, тут палити не можна!

АННЕТ: У кого астма?

ВЕРОНІК: У нашого сина.

МІШЕЛЬ: Проте гидотного хом’яка ми тримали.

АННЕТ: А й справді, тварин тримати не радять, якщо в когось астма.

МІШЕЛЬ: Атож, не радять!

АННЕТ: Навіть рибки можуть бути протипоказані.

ВЕРОНІК: Я що, повинна вислуховувати ці нісенітниці? (Вириває короб із рук Мішеля і закриває його зі стуком.) Даруйте, але, певно, я тут єдина, хто не бачить речей з «приємною об’єктивністю»! І, до речі, я давно не почувалася такою нещасною. Напевно, це найбільш нещасливий день у моєму житті.

МІШЕЛЬ: Це тому, що ти випила.

ВЕРОНІК: Мішелю, кожне твоє слово пригнічує мене! Я не вживаю алкоголю. Випила хіба краплю гидотного рому, який ти розхвалюєш тут, мов плащаницю у церкві. Ні, я не п’ю і зараз гірко шкодую про це. Краще було би за першої ж нагоди забуватись у келишку…

АННЕТ: Мій чоловік також почувається нещасливим. Погляньте. Його аж скрутило. Мов побитий пес край шляху. Певно, в його житті це також найбільш нещасливий день.

АЛЕН: Саме так.

АННЕТ: Мені дуже шкода, цуцику мій.

Мішель вмикає фен і сушить деталі мобільника.

ВЕРОНІК: Та вимкни ти вже цей фен! Телефона не повернеш.

Дзвонить телефон у квартирі.

МІШЕЛЬ: Так!.. Мамо, я ж сказав: ми зайняті… Бо цей препарат може тебе вбити! Це отрута!.. Зараз тобі все пояснять… (Передає слухавку Аленові.) Скажіть їй.

АЛЕН: Сказати їй що?

МІШЕЛЬ: Усе, що вам відомо про цю гидоту!

АЛЕН: Добрий день, мадам! Як вам ведеться?..

АННЕТ: Що він може сказати? Він же нічого не знає!

АЛЕН: Так, зрозуміло… І вам болить?.. Авжеж! Проте операція вам допоможе… О, інша нога також! Ні, що ви, я не ортопед… (Убік:) Вона мене називає доктором…

АННЕТ: Гей, пане докторе, це ж просто смішно! Негайно припини!

АЛЕН: А з рівновагою у вас є проблеми?.. Та ні! Зовсім ні, повірте. Не слухайте всього, що вам кажуть. І все ж було би добре, якби на деякий час ви припинили його приймати. Щоб… щоб операція пройшла успішно… О, звісно, я не сумніваюся, що ви в добрій формі!

Мішель забирає у нього слухавку.

МІШЕЛЬ: Ну, мамо, чула? Негайно припини приймати ці ліки! Чому ти вічно сперечаєшся?! Просто роби те, що тобі кажуть. Я тобі передзвоню… Цілую, ми всі тебе цілуємо. (Кладе слухавку.) Вона просто нестерпна. Нащо так ускладнювати життя?

АННЕТ: То як, мені приходити до вас сьогодні ввечері з Фердінандом? Треба це вирішити. Бо таке враження, що всім байдуже. Але ж — нагадую! — ми зібралися саме задля цього!

ВЕРОНІК: Тепер зле мені… Де тазик?

МІШЕЛЬ (забираючи в Аннет пляшку з ромом): Досить уже.

АННЕТ: А я вважаю, що винні обидва. Ось так. Обидва винні.

ВЕРОНІК: Ви це серйозно?

АННЕТ: Тобто?

ВЕРОНІК: Ви взагалі думаєте, що кажете?!

АННЕТ: Звісна річ, я так думаю.

ВЕРОНІК: Наш син Брюно, якого я всю ніч поїла знеболювальним — він винний?!

АННЕТ: Не такий вже він і невинний.

ВЕРОНІК: Геть! Забирайтесь геть! Надивилася вже на вас! (Хапає сумочку Аннет і кидає її під двері.) Геть звідсіля!

АННЕТ: О, моя сумочка… (Схлипує, мов дівчинка.) Алене!..

МІШЕЛЬ: Що вже сталося? Вони що, сказилися?

АННЕТ (збирає те, що розсипалося): Алене, допоможи!..

ВЕРОНІК: Ти диви, «Алене-допоможи»!

АННЕТ: Заткни пельку!.. Вона зламала пудреницю! А розпилювач! (До Алена:) Захисти мене, ну ж бо, чому ти мене не захищаєш?

АЛЕН: Ходімо.

Він починає збирати деталі свого телефона.

ВЕРОНІК: Подякуйте, що я її не придушила!

АННЕТ: Та що я вам такого зробила?!

ВЕРОНІК: Не можуть бути винними обидві сторони! Не треба плутати жертви з катами!

АННЕТ: Що? Катами?!

МІШЕЛЬ: Та що ти верзеш, Веронік! Годі з нас цих примітивних балачок!

ВЕРОНІК: Я наполягаю!

МІШЕЛЬ: Наполягаєш! Твоє захоплення суданськими неграми псує геть усе!

ВЕРОНІК: Я вражена… Чому ти намагаєшся виставити себе таким хамом?

МІШЕЛЬ: Бо я так хочу. Хочу бути хамом!

ВЕРОНІК: Коли-небудь ви зрозумієте, які жахіття кояться у тій частині світу, і вам буде соромно за байдужість і мерзенний нігілізм.

МІШЕЛЬ: О, дарджилінґ, ти неперевершена! Ти серед нас найкраща!

ВЕРОНІК: Саме так.

АННЕТ: Ходімо, Алене, ці люди — чудовиська!

Допиває ром і тягнеться за пляшкою.

АЛЕН (намагається їй завадити): Годі, Аннет…

АННЕТ: Ні, я хочу ще, хочу напитися! Чхати я хотіла на збалансованість! Баланс між справами та особистим у житті, пхе! Досить! Хочу напитись — і крапка!

АЛЕН: Ти й так уже п’яна.

АННЕТ: Чому ти дозволяєш їм називати нашого сина катом? Ми прийшли до них, аби все владнати, а нас ображають, читають нотації про якесь всесвітнє братерство. Слухайте, здається, наш син мав рацію, коли загилив вашому по зубах! І ще — мені байдуже до ваших розхвалених прав людини!

МІШЕЛЬ: Ти диви: трохи алкоголю — і машкара спала! Куди й поділася люб’язна розважлива пані, така начебто мила…

ВЕРОНІК: А я казала! Від самого початку казала!

АЛЕН: Що ви казали?

ВЕРОНІК: Що вона наскрізь фальшива. Ця жінка — фальшивка. І мені дуже шкода.

АННЕТ (скорботно): Ха-ха-ха!..

АЛЕН: Коли ви це казали?

ВЕРОНІК: Коли ви були у ванній кімнаті.

АЛЕН: Ви були знайомі якихось п’ятнадцять хвилин — і вже вирішили, буцімто вона фальшива?

ВЕРОНІК: Фальш у людях я відчуваю миттєво.

МІШЕЛЬ: Це правда — відчуває.

ВЕРОНІК: У мене на такі речі нюх.

АЛЕН: А що це означає — «фальшива»?

АННЕТ: Я не хочу це слухати! Алене, навіщо ти примушуєш мене слухати це!

АЛЕН: Цуцику, заспокойся.

ВЕРОНІК: Вона заокруглює гострі кути. Хоч і поводиться пристойно. Ця справа цікавить її не більше, ніж вас.

МІШЕЛЬ: Це точно.

АЛЕН: Авжеж, це точно.

ВЕРОНІК: Отже, ви згодні?

МІШЕЛЬ: Та чхати вони хотіли! Це було очевидно від самого початку. І вона також — ти маєш рацію!

АЛЕН: А ви, отже, ні? (До Аннет:) Люба, дозволь мені. Поясніть мені, Мішелю, що значить «бути стурбованим»? Що це за вислів такий? Ви маєте більш переконливий вигляд, коли поводитеся по-хамськи. Насправді, тут усім начхати — крім Веронік, яка, треба віддати належне, тримається досить чесно.

ВЕРОНІК: Не треба мені віддавати належне, не треба, чуєте?!

АННЕТ: Одначе я стурбована. Я дуже стурбована.

АЛЕН: Наша стурбованість, Аннет, істерична, ми не схожі на справжніх героїв у реальному житті. (До Веронік:) Одного разу я бачив по телевізору вашу приятельку Джейн Фонду — одразу закортіло повісити на стіну плакат «Ку-Клус-Клану»…

ВЕРОНІК: А чого це вона раптом моя приятелька? До чого тут узагалі Джейн Фонда?!

АЛЕН: Бо ви належите до одного типу. До категорії активних жінок, які не бояться приймати рішення — а це мало кому подобається в жінках. Від вас ми, чоловіки, чекаємо чуттєвості, пристрасті, гормонів. А жінки, які демонструють ясний розум, жінки, які стоять на сторожі світу, викликають у нас відразу — навіть бідолашному Мішелеві, вашому чоловікові, гидко…

МІШЕЛЬ: Даруйте, але не треба говорити від мого імені!

ВЕРОНІК: Мені глибоко байдуже, що ви любите у жінках! Де ви відкопали цю тираду, цікаво? Ви належите до того типу чоловіків, на чию думку всім начхати!

АЛЕН: Бачте, як горлає. Мов матрос на рибацькому човні у позаминулому столітті!

ВЕРОНІК: А вона хіба не горлає?! Хіба не горлає, коли править, буцімто її маленький вилупок мав право загилити нашому синові?

АННЕТ: І правильно зробив, що загилив! Бо ваш синок — гомік!

ВЕРОНІК: О, тепер, певно, вам стало краще, чи не так?

АННЕТ: Ходімо, Алене! Що ми робимо в цій халупі?

Удає, ніби йде, потім швидко розвертається, підходить до тюльпанів і з розмаху ляскає по вазі. Квіти злітають у повітря, розсипаються по кімнаті.

АННЕТ: Ось що я зроблю з вашими жалюгідними квітами! Дешеві тюльпани! Ха-ха-ха! (Починає ридати.) Це найгірший день у моєму житті…

Мовчанка. Усі шоковані.

Мішель підбирає щось із підлоги.

МІШЕЛЬ (до Аннет): Це ваше?

АННЕТ (бере футляр, відкриває і дістає звідти окуляри): Дякую…

МІШЕЛЬ: Не пошкодилися?

АННЕТ: Здається, ні…

Пауза.

МІШЕЛЬ: А я вважаю…

Ален починає збирати стебла і пелюстки тюльпанів.

МІШЕЛЬ: Не треба.

АЛЕН: Я допоможу…

Дзвонить телефон. Повагавшись мить, Веронік бере слухавку.

ВЕРОНІК: Так, котику… Справді?.. Але ж ти зробиш домашнє завдання у Аннабель?.. Ні, котику, ми його не знайшли… Так, я ходила аж до супермаркету. Слухай, котику, ти ж знаєш Хрумка — він дасть собі раду, треба у нього вірити. Гадаєш, йому було весело самому у клітці?.. Тато дуже засмучений, він не хотів робити тобі боляче… Ну що ти… Поговори з ним. Слухай, котику, у нас і так повно клопотів із твоїм братом… Хрумко харчуватиметься… листячком… жолудями, каштанами… він знайде, що їсти… черв’яки, равлики, сміття — він же всеїдний, як і ми, котику… До побачення, моя люба.

Пауза.

МІШЕЛЬ: Певно, ця тварина зараз натоптує собі черево.

ВЕРОНІК: Я так не думаю.

Мовчанка.

МІШЕЛЬ: Звідки нам знати?