Борги нашого життя

Вся ця історія, мабуть, ніколи б не відбулася без одного старого і кондового гебіста Василя Петровича Загоруйка, який фактично став моїм «добрим янголом», як я деякий час вважав, і взяв мене на роботу. Попередня моя робота «згоріла» буквально за пару тижнів у кризовій топці нашої покращеної економічної ситуації. Спочатку компанією ширилися чутки, що у нас можливі якісь фінансові негаразди, потім нам не виплатили зарплатню, приблизно одночасно з цим ми перестали бачити наше керівництво, а незабаром відключили Інтернет. Десь на цьому моменті я зібрав свої речі і написав заяву на звільнення. А вже наступного дня майже з самого ранку я сидів з друзями в улюбленому барі і святкував своє звільнення. Коли за кілька днів у тому самому барі подивився у гаманець і не побачив там практично нічого, зрозумів, що час шукати нову роботу. І тут мене чекало доволі прогнозоване розчарування. Роботи не було. Я перетинався зі знайомими, ми йшли пити каву (переважно за мій рахунок), вони ставили на стіл допиту філіжанку, і скрушно хитаючи головою говорили щось на кшталт: «Так, так, звичайно ж, я пам’ятатиму щодо тебе, але ж ти знаєш, яка у нас ситуація… Марина досі не може прийти до тями, що на Різдво ми не поїдемо до Чехії…».

Приблизно так воно все далі і йшло — дні за днями, тижні за тижнями. Аж раптом на мій імейл прийшла така неочікувана відповідь на давно розіслане резюме. Один банк шукав піарника. Що за робота не уточнювалось, але назва банку вражала. За п’ять хвилин я вже туди зателефонував. Там мені підтвердили цю інформацію і запропонували під’їхати. Так я і опинився на прийомі у мого майбутнього роботодавця — Василя Петровича Загоруйка, людини, за його ж власною характеристикою, всебічно розвинутої в усіх галузях народного господарства.

І все було б чудово, якби не те, для чого саме потрібен був піарник. Справа в тому, що Василь Петрович очолював відділ повернень кредитів, простіше кажучи — координував роботу колекторів банку. З огляду на ситуацію, яка склалася в країні, даний відділ очевидно мав всі шанси стати одним з найперспективніших. Звідси можна зрозуміти і той розмах, з яким узявся Василь Петрович за його розвиток. Одним із результатів його активності стало бажання мати піарника у відділі. Йому, як людині старого гарту, — а було йому вже за п’ятдесят — здавалось абсолютно слушним, що у кожній справі мають бути свої ідеологи та агітатори.

Хоч би як там було, але за результатами співбесіди цю посаду було таки запропоновано мені. Вже не знаю чим, але чимось я сподобався своєму майбутньому шефові! Здається, так завжди буває тоді, коли ти перебуваєш у роздумах, чи воно тобі реально треба. Зрештою, я назвав зарплату у півтора рази вищу від запропонованої Загоруйком, як умову моєї у нього роботи, з абсолютною упевненістю вважаючи, що наша розмова на цьому й закінчиться. Василь Петрович щось пробуркотів під ніс і сказав, що дасть відповідь до кінця тижня. На тому й розійшлися. Вийшовши з банку, я відчув якесь полегшення, оскільки був упевнений, що більше ніколи не почую Василя Петровича.

Минуло кілька днів. Якось в обідню пору заволав мобільник, і коли я взяв слухавку, то, на мій подив, почув голос Загоруйка.

— Звичайно, ваші умови є… як би то сказати, завищені, — почав він після привітання. — Проте… — і тут він сказав те, чого я від нього зовсім не чекав. — Ми вважаємо, що не можемо так просто розкидатися справжніми спеціалістами, яким, я впевнений, ви є, і тому… ми приймаємо ваші умови.

Від здивування я, здається на мить, втратив мову:

— Ви приймаєте мої умови? І погоджуєтесь на ту суму, яку я озвучив?

— Так, приймаємо і погоджуємось. Але гадаю, що вам доведеться підтвердити роботою нашу довіру.

— Так, звичайно, я розумію.

— От і добре. Чекаємо вас завтра о дев’ятій ранку з необхідними документами.

Коли наступного дня я зустрівся з моїм нинішнім шефом, Василь Петрович стисло виклав своє бачення моєї роботи у відділі. Бачення приблизно співпадало з баченням члена 27-го з’їзду КПРС ролі Радянського Союзу на світовій арені. З одного боку нас, себто очолюваний Василем Петровичем відділ, повинні були боятися, з іншого — Василь Петрович вирішив психологічно налаштувати потенційну «аудиторію» на краще сприйняття нашої роботи і до «конструктиву» у «співпраці» з нами. Уважно вислухавши і старанно занотувавши настанови Загоруйка, я з вдячністю покивав головою, подякував за відкриті істини та висловив палке бажання взятися до роботи негайно. Василь Петрович відразу ж порекомендував мені паралельно з розробкою загального плану піар-компанії зайнятися і більш реальними справами, зокрема, підготувати кілька зразків якоїсь візуальної агітації, на що я, знову ж таки вдячно хитнув головою.

Потім ми пішли дивитися моє робоче місце. Зайшли до великої кімнати, де товклося багацько люду, і Василь Петрович показав кудись у куток — там і мало бути моє робоче місце. Подякувавши Василю Петровичу і отримавши від нього легке поплескування по плечу, я, не гаючи часу, почав розбирати свої пожитки.

Що ж, у мене з’явилася нова робота і я планував затриматися на цьому місці, принаймні до кращих часів. Чітко зрозумівши зі свого попереднього трудового досвіду, що основне — не якість твоєї роботи, а те, як її оцінює керівництво, я вирішив цілком орієнтуватися на смаки пріснопам’ятного Загоруйка і тому почав студіювати сайти, на яких ішлося про агітацію часів соцреалізму.

Результатом моїх пошуків став плакат із зображенням щасливої колгоспниці зі снопом пшениці. Кілька чарівних пасів у фотошопі, і навзамін напису про красу соціалістичної праці з’явився абсолютно сьогоденний «Віддай кредит — живи щасливо». Потім ще був плакат з молодим агрономом з чесним та мужнім обличчям. Трохи покрутившись на стільці я знайшов, як мені здалося, адекватний слоган і до цього плакату — «Робота коректора заслуговує на повагу та любов». До того ж, у мене визрів ще один, направду поки без візуального супроводу, слоган, який вважав одним із найгеніальніших від початку моєї роботи на новому місці: «Взятий кредит — це ваша доля, а неповернений кредит — це ваш вирок». Дуже втішений результатами своєї роботи, я до кінця першого дня на новому робочому місці та половину наступного працював із піар-планом, після чого вирушив до Василя Петровича продемострувати свої розробки.

— М-да, — протягнув Василь Петрович, відсовуючи від себе роздруківку проекту плакату з екс-колгоспницею, що в новому житті вчасно повернула кредит.

— М-да, — протягнув він ще довше після кількох хвилин мовчазного споглядання мого плаката з агрономом-колектором. — М-да, — втретє вимовив він, прочитавши мій безсмертний слоган.

— Ну що ж, — озвався після досить довгої паузи Загоруйко. — В принципі так, певний базис є… — здається, на цих словах я нечутно полегшено видихнув.

— Проте… — тут Василь Петрович хитнув туди-сюди головою, — дечого й не вистачає. Так мені здається. Не вистачає певної життєвості. Можливо тому, що ти, очевидно, ще трохи не в курсі всіх нюансів нашої професії.

Тут він знову замовк, про щось задумався, після чого продовжив:

— Можливо, було б добре, аби ти спочатку подивився, як ми працюємо, що таке наша робота… Це додало б тобі, скажімо, певного досвіду… Що скажеш?

Я лише мовчки знизав плечима. Цього було достатньо, аби Загоруйко комусь подзвонив і попросив зайти. За хвилю до кімнати ввійшов широкоплечий, майже під два метри зростом, парубійко. Про таких журналісти люблять казати: «характерної зовнішності». Хоча було у тій зовнішності щось таке, що непомітно підкуповувало. Зиркнувши на мене, парубійко запитально глянув на мого і, очевидно, свого шефа.

— Петрович, викликали?

— Так, — Василь Петрович ствердно кивнув головою. — Викликав. Знайомтесь — це Семен, а це — Андрій.

Так і відбулося моє знайомство із Семом, як в подальшому я його зватиму. А в цю хвилину Семен дивився на мене з виглядом людини, якій, ні сіло ні впало, звалився на голову додатковий гембель. Василь Петрович тим часом коротко розповів мені про Семена, який, звичайно ж, виявився працівником колекторського відділу, а також коротко ввів Семена у курс наших справ.

— Розумієш, Семене, цілком очевидно, що Андрій профі у своїй справі. Проте йому не вистачає досвіду. Йому просто на все це треба подивитися, як воно виглядає зблизька, на правду життя, так би мовити. Ось тому я і викликав тебе. Я би хотів, аби Андрій трохи попрацював разом з тобою, очевидно, це буде корисний для нього досвід.

— Попрацював колектором? — перепитав я Василя Петровича.

— Ну, звичайно, мова не йде про повноцінну роботу. Ти виступатимеш як спостерігач — на все дивитимешся збоку. Але для чистоти експерименту для оточуючих ти будеш повноцінним працівником. А згодом, тижнів так за три, ти знов повернешся до своєї піарівської роботи…

Загоруйко сказав ще кілька напучувальних слів, після чого ми з Семом подякували йому за виявлену довіру і вийшли з кабінету. Де опинилися сам на сам.

— Слухай, реально я не був ініціатором цього рішення… — знічено знизав плечима я.

— А… — махнув рукою Семен, — Вася завжди цим славився. Щось вигадати, аби іншим розгрібати.

Я спитав Сема, чи варто мені якось підготуватися до моєї нової місії, на що він знову махнув рукою і сказав, що завтра я сам все побачу «наживо». На тому ми і розійшлися, домовившись, що Сем заїде за мною вранці, і ми відразу ж поїдемо працювати з нашими клієнтами.

Наступного ранку прокинувся, бо мій телефон розривався. Звичайно ж, це був Семен. Він уже чекав на мене внизу у машині. Бризнувши в обличчя холодною водою і щось хапонувши на бігу з холодильника, я спустився вниз, де побачив бадьорого, сповненого енергії Сема.

— Привіт, — потиснув мені руку, зблиснувши білозубою, майже, голлівудською усмішкою, і додав. — Ну що — готовий побути в моїй шкурі?

— Готовий чи не готовий, вибору у мене особливого немає. Та й у тебе, здається, теж. Поїхали.

— Окей, поїхали, — кивнув головою Семен, заводячи машину. Він широко відкрив вікно зі свого боку, потім дістав цигарки і закурив. Я ж заплющив очі, намагаючись ні про що не думати.

Вони сиділи рядочком на дивані, мовчки, з якимось внутрішнім спокоєм спостерігаючи за нами. Симпатична, зовсім молода сімейна пара. Здається, вони взяли кредит на квартиру. Квартира була невеличка, однокімнатна. Вони купили її, коли одружилися. А одружилися за кілька місяців після того, як познайомилися. Потім все як завжди — проблеми на роботі, а можливо й переоцінка своїх можливостей — і з виплатою кредиту почалися проблеми.

Семен щось довго і енергійно розповідав їм, намагаючись бути агресивним, але принаймні тут, з цими людьми, це йому вдавалося не дуже добре. Наостанок, очевидно зрозумівши безрезультативність своїх слів, Семен вирішив натиснути на больову точку. Він сказав, що знає, де працює молодий, і зазначив, що нам доведеться просто зараз вирушити до нього на роботу, аби переговорити з його керівництвом. Очевидно, це таки подіяло на хлопця — він підхопився з місця, почав щось голосно заперечувати Семену. А той, відчувши, що таки намацав слабину, почав дедалі більше заводитися. І в якийсь момент вже перестав бути тим симпатичним здоровилом, яким я його вважав від початку нашого знайомства. Навіть більше — мені стало гидко, по-справжньому гидко через те, що я тут, у цьому місці, і дозволяю йому так розмовляти з цими людьми. А Семен і той хлопець тим часом вже почали кричати один на одного, і в мене виникло бажання просто піти звідси. Аж раптом дівчина, що до того мовчки сиділа на дивані, рвучко встала, підійшла до свого чоловіка, і, обійнявши його за плечі, поцілувала. Без слів, ніжно торкнулася губами його щоки, ніби промовляючи «заспокойся любий, все буде добре». А потім вже, звернувшись до нас, сказала, що ніяких проблем немає, вони віддадуть банку цю свою квартиру, оскільки справді не мають зараз грошей для погашення кредиту. Їм треба лише трохи часу аби зібрати речі і підшукати житло, але вони не змусять нас довго чекати. А потім вона знову заспокійливо обійняла за плечі свого чоловіка, який якось одразу притих і обм’як.

— Ну чого ж ви так одразу, — якось ображено видушив із себе Семен, знову перетворившись на доброго здорового телепня, якому було за це страшенно незручно.

Потім він забелькотів, ніби вибачаючись, що не треба цих необдуманих вчинків, що він теж розуміє ситуацію, що вони мають спробувати якось викрутитися без втрати квартири. Молоді у відповідь мовчали, зрештою, Семен сказав під ніс щось зовсім невиразне, після чого швидко попрощався і, не чекаючи відповіді, попростував до дверей. Я теж швидко попрощався, щоб вискочити з квартири. При виході я ще раз кинув швидкий погляд на молодих — вони так само взявшись за руки сиділи на дивані. І я посміхнувся. Тому що насправді, ми з усіма проблемами були лише дрібницею у їхньому житті. Нікчемною дрібницею у порівнянні з тим, що вони реально мали. І я навшпиньках, аби ніяк не відволікати їх одне від одного, вийшов з кімнати услід за Семеном.

Ми спустилися, не сказавши одне одному жодного слова, і лише, коли сіли в машину, я порушив мовчанку:

— Двадцять днів, — мовив я, відкинувшись на сидінні.

— Що — двадцять днів?

— Петрович сказав, що я маю займатися цією хернею три тижні. Тобто двадцять один день. Зараз вже минуло майже півдня. Вважай, мені ще лишилося лише двадцять днів.

Сем якось прикро на мене глянув:

— Ти б краще не рахував дні, — мовив він.

— Чому?

— Тому що ніхто з нас не знає, що трапиться завтра. Коротше кажучи, поїхали далі. Сьогоднішній день, між іншим, ще не закінчився.

До кінця дня ми встигли побувати ще у кількох людей, проте я й далі перебував під враженням від цієї першої у моєму колекторському житті зустрічі. Настрій у мене від того всього лише погіршувався. Семен, крім розмов з клієнтами, практично нічого не казав, лиш сердито сопів, коли після чергових відвідин сідав у машину. Нарешті, майже о п’ятій вечора мене це все по-справжньому дістало і я запропонував Семенові піти чогось випити. Семен одразу ж погодився.

Ми мовчки сиділи за барною стійкою. Кожен думав про своє, хоча, можливо, ми просто вже забагато випили:

— Пішли звідси, провітримося, — раптом запропонував Сем, ставлячи на стіл вже порожній кухоль з-під пива. Ми вийшли на вулицю. Зовсім поряд був оглядовий майданчик, з якого відкривався непоганий краєвид на нічне місто. Туди й подалися. На майданчику майже не було людей, ми стояли ледь похитуючись від випитого і дивилися вниз на блимаюче вогнями місто. Неговіркий Семен після добрячої порції алкоголю розбалакався, вочевидь його тягнуло поділитися зі мною своїми думками.

— Ти сам звідки? — спитав Семен.

— Ну як тобі сказати… Народився не тут, але живу в цьому місті стільки, що іноді навіть забуваю, що я не звідси…

— Я теж не тутешній, — відповів на єдину почуту з моєї відповіді фразу Семен.

— І звідки?

— А неважливо, — махнув рукою він. — Там вже зараз практично нікого не лишилося.

— Якісь родичі?

Семен ще раз махнув рукою:

— Горілка їм родич…

Я вирішив дещо змінити тему розмови:

— Тобі це місто подобається?

Семен знизав плечима:

— Жити можна. Зелень, високі пагорби, річка… Зрештою, я більше майже ніде й не був. Хоча… Коли на це місто отак, згори, дивлюся — зовсім інше бачу.

— Що саме?

Сем тицьнув у бік міста незапаленою цигаркою:

— Ти хоч знаєш, хто у цьому місті живе?

— Ну як — хто живе?.. Мешканці, містяни, міщани, якщо хочеш.

— Ні, — заперечно похитав головою Семен. — Тут живуть боржники. Боржники і їхні кредитори.

— Боржники і їхні кредитори, Семене, живуть в іншому місці.

— Це де?

— Не знаю. Але не тут. В раю не може бути боржників. А ми з тобою зараз в раю.

Семен засміявся і поплескав мене по плечу.

— Ти здається допився, друже.

— А мені здається, ти став занадто говірким, мій друже.

І ми одночасно зареготали, голосно та безжурно, як можуть сміятися два чоловіка у доброму гуморі напідпитку. Коли ми прощалися, Семен простягнув мені ручищу і попросив, аби я називав його Семом. «Мене назвали на честь діда Семеном, але друзі завжди кликали Семом», — додав він.

Наступний день був мало чим примітний. У нас, чи радше у Сема, як я його тепер називав, була довга розмова з власником китайського джипа, що здається не мав жодного уявлення про те, як йому віддавати взятий «під машину» кредит, проте, просто із шкіри ліз, аби переконати нас у тому, що він невдовзі розрахується. Щойно Сем відкривав рота, власник китайського лайна встигав вставити з десяток слів про те, що нам немає чого турбуватися, що у нього круті зв’язки і багато цікавих ідей, і що скоро він дуже круто підніметься. Під час цих безкінечних балачок з’ясувалося, що він ніде не працює. Але ось тепер, за його словами, він має поїхати до якогось знайомого і взяти у нього трохи грошей на розкрутку, бізнес незабаром приноситиме прибуток, і борг буде погашено. На все це Сем скептично хитав головою, на що співбесідник розпалювався ще більше і мов по замкненому колу знов починав розповідати про свого друга, прибутковий бізнес та інше. Зрештою, ми зійшлися на тому, що дамо йому кілька днів, після чого з полегшенням попрощалися.

Наступні зустрічі відбувалися приблизно в тому ж режимі. Якоїсь миті ця моя робота здалася рутиною, і саме тоді ми вирішили завітати ще до одного боржника. Влад, так його звали, за словами Сема, був унікальний у своїй гіпертрофованій типовості. По-перше, у Влада хронічно ніколи не було грошей. А грошей у Влада не було з однієї простої причини — він, між іншим цілком виправдано, вважав, що життя не варте того, аби заробляти мало. А оскільки заробляти багато, зрештою як і мало, він не вмів, то й вирішив взагалі не працювати. Якось він побачив у вітрині одного з магазинів досить дорогий мобільний телефон. На який, звичайно ж, у нього не було грошей. Але в наступній вітрині, а це була вітрина якогось українського банку, він побачив запрошення брати кредити. Влад пройшов рівно два метри, аби зайти до офісу цього банку. І ось пройшло зовсім небагато часу, а в його кишені вже грав модну мелодійку новенький мобільний, а на душі було відчуття ніби він виграв джек-пот. І відчуття не обдурило Влада — вже зовсім скоро він їздив на новенькому авто, яке, звичайно ж, було придбано в кредит, який він навіть помалу виплачував, взявши ще один кредит. А ще за якийсь час у нього з’явилася і новенька квартира. Як він планував виплачувати цей кредит — так і лишилося нез’ясованим, оскільки невдовзі вдарила криза, і у Влада почалися проблеми, а слідом за проблемами прийшли ми. Просто до нього на квартиру.

Отже, ми сиділи з Семом у вітальні квартири. А навпроти нас були очі. Прекрасні дівочі очі, власницею яких була не менш прекрасна у всіх відношеннях дівчина на ймення Віка. Як з’ясувалося буквально п’ять хвилин тому, Віка була співмешканкою Влада. Коли ми подзвонили до нього у квартиру, нам відкрила саме ця висока довгонога дівчина з красивими очима. На наше запитання де Влад, вона відповіла, що не бачила його вже два дні і що взагалі більше не бажає його бачити, оскільки він — свиня. Можливо, вона справді вважала його свинею, але, вочевидь, це абсолютно не вплинуло на її бажання врятувати Влада від усіх напастей цього світу. Можливо я помилявся, але, як на мене, поведінка Віки вказувала саме на це. Ми вже півгодини розводились із Вікою з приводу того, куди Влад щез, коли може з’явитися, і де його теоретично можна було б знайти, але так і не отримали від неї якоїсь путньої інформації. Або Влад справді був дуже втаємниченою особою, у що не вельми вірилося, або все ж таки хтось намагався врятувати його дупу.

— Але вам справді немає сенсу його вигороджувати, він вас не вартий, — здається, я всоте повторив цю фразу.

— Не ваша справа, — відповіла Віка, закопиливши губу.

— Ти розумієш, що він тебе підставив? Лишив розхльобувати всі ці проблеми? — втрутився Сем.

— Це не ваша справа, — так само вперто, відвернувшись до стіни, повторила Віка.

— Послухай, ми не заподіємо йому нічого поганого. Ми просто хочемо, аби і у тебе, і у нього все було гаразд, — продовжував тиснути Сем. — Дай нам якісь його нинішні контакти, підкажи, де він зараз може бути, ти ж розумна дівчинка…

Віка, відвернувшись, мовчала, час від часу голосно і злісно сопучи.

— …Він просто тебе використав. А потім взяв і звалив зовсім. Просто кинув тебе, — не вгавав, закручуючи ситуацію Сем.

На цей раз реакція іншої сторони була просто миттєвою.

— Та пішов ти, — чітко артикулюючи кожне слово сказала Віка, дивлячись Сему просто у вічі. Сем сапнув носом, наче отримав удар під дих, наступної миті він скочив на ноги, його очі несамовито зблиснули, проте він стримався, лише ледь чутно вилаявся. Віка майже одночасно з Семом зірвалася на ноги, проте замість щось відповісти, вона схопила з дивана, на якому сиділа, сумочку. Буквально за один мент вона витягнула з неї щось невеличке і блискуче і пирскнула цим в обличчя Семові. Наступної миті мені здалося, що в кімнаті просто не стало повітря. Потім я побачив Сема, який, наче від потужного удару в живіт, склався навпіл. Очі його були вирячені, рот відкритий, звідти капала слина чи навіть піна.

— На… фіга… газом, — почув я його здушений голос.

Віка не відповіла. Вона дивилася на все широко розплющеними очима дикої кішки. А Сем раптом вирішив підійти до неї ближче. Отак, практично не розгинаючись, з цівкою слини з рота, з практично незрячими від сліз очима він таки спромігся зробити один крок вперед, як йому здавалося, в бік Віки. Що, зрештою, в нього вийшло геть погано, тому що він перечепився через журнальний столик, що розділяв його із Вікою, і всією масою впав на скляну, прозору поверхню, яка під його вагою розлетілася на друзки. Ми з Вікою, здається одночасно, закричали. А Сем після свого карколомного падіння залишився лежати нерухомо на підлозі серед уламків розбитого столу долілиць. І раптом я побачив, як з-під голови Сема на килим починає просочуватись кров. Я став перед ним навколішки і спробував обережно підняти його голову, проте одразу ж відчув на пальцях щось слизьке та липке. Майже одночасно десь із глибини мого шлунка піднявся спазм, і мені здалося, що я зараз виблюю просто тут — на цю підлогу, на Сема, на килим. Проте Віка теж опустилася навколішки навпроти мене — по інший бік нерухомого Семового тіла і міцно обхопила голову бідолахи своїми руками, що в свою чергу дало мені змогу, по-перше, оговтатись, по-друге, обхопити його за плечі і перевернути на спину. Можливо, в таких умовах це не було абсолютно правильним кроком, проте дало нам змогу нарешті побачити Семове обличчя, половина якого була заюшена кров’ю. І саме у цей момент Сем відкрив очі. Якусь мить він здивовано дивився на нас, потім провів рукою по чолу, ще більше розмазавши по ньому кров, глянув на свою руку, потім, втупившись затуманеним поглядом у Віку, спитав:

— Ти що — здуріла?

Віка нічого не відповіла. Стоячи коло нього навколішках, вона обережно витирала його обличчя хусточкою. Сем покрутив головою, ніби намагаючись позбутися її допомоги, проте вона продовжувала витирати його обличчя, і за хвилю, коли слідів крові на ньому стало значно менше, ми змогли роздивитись його травми — виявилось, при падінні він примудрився розпелехати собі брову, що й призвело до таких сумних наслідків. Причому, розсічення було досить глибоким, тому що кров з рани не переставала цебеніти. Проте якихось інших видимих ушкоджень, принаймні на мій погляд, у нього не було.

— Жити будеш, — підсумувала мої думки Віка, продовжуючи витирати обличчя.

— Ти… — прошипів Сем, намагаючись вкласти в одне це слово всю свою зневагу до дівчини. Проте нічого у нього не вийшло, реально він зараз був кумедним, цей здоровило на підлозі. І ми обоє з Вікою пирснули зі сміху, на що Сем лише прогарчав щось і затих.

Зрештою, сяк-так кров Сему нам вдалося зупинити, тому вирішили не їхати в лікарню зашивати рану, просто треба було відвезти Сема додому, аби він трохи очуняв. Машиною взявся керувати я, і попри сумніви Сема, що з моїм керуванням ми не швидко доберемося до його житла, таки дісталися до нього без пригод. Квартира у Сема, попри мої очікування побачити якийсь міні-тренувальний зал, виявилася досить-таки затишною, чистою і світлою. Сем тримаючись за голову, пошкандибав до ванної, я пішов на кухню з надією знайти щось їстівне, і тут лише до мене дійшло, що Віка приїхала з нами до Сема. Вона саме порядкувала на кухні.

— Віка, перепрошую, я думаю, що нині всі були неправі… — почав я.

— Ну якщо говорити чесно, то ви мене зі своїм товаришем — як його, до речі, звати, Сем здається? — просто дістали. Але я теж… того… — Віка зітхнула.

— Якщо чесно, — продовжив, — я і Сем, гадаю, дуже вдячні вам за допомогу, яку ви нам надали…

— Та нічого, зрештою, це ж з моєю «допомогою» все і трапилося…

— Ну, не будемо вже повертатися до пройденого. Думаю, зараз ми вже можемо впоратись і самі, тому можете спокійно їхати додому відпочивати. Я зараз викличу таксі…

— Я нікуди не піду, доки не переконаюся, що із Семом все добре, — категорично заперечила Віка.

— Гадаю, особливої небезпеки немає…

— Ще раз кажу, — мовила вона, карбуючи кожне слово, — поки я не буду переконана, що із Семом все гаразд, я нікуди звідси не піду.

У цей час із ванни саме вийшов Сем.

— Семе! — гукнув я йому з кухні. — Віка хоче лишитися доглядати тебе, ти як?

На його обличчі відбилися якісь непрості роздуми, зрештою, він глухо буркнув «хай робить, що хоче» і щез у кімнаті, грюкнувши дверима. Буквально відразу з кімнати почулося потужне хропіння.

Я трохи потинявся в роздумах коридором-кухнею, і зрештою прийшов до висновку, що було б непогано завершити сьогоднішній день, хильнувши чогось міцного. Всього кілька хвилин у мене пішло на те, аби знайти недопиту пляшку вподобаного Семом коньяку, ще пару хвилин на те, аби знайти пару келихів.

— Полікуємо нерви? — мовив я, помахавши келихами і пляшкою перед Вікою, яка продовжувала щось робити на кухні.

— Бачу, ти часу не марнував, — мовила Віка.

— Я просто шукав, чим би нас усіх заспокоїти, — мовив я.

— Усіх? Здається один уже заспокоївся у себе в кімнаті.

— Але ж лишилися ще двоє.

— О-ля-ля, ти хочеш мені щось запропонувати?

— Просто випити коньяку.

— Ну що ж, давай просто вип’ємо коньяку, — мовила Віка, вмощуючись на стілець за кухонним столом.

Я розлив коньяк і ми дзенькнулись келихами:

— Ого, він реально міцний, — похитала головою Віка.

— Зрештою, він таким і має бути. Справжній коньяк…

— Ти давно на цій роботі? — раптом спитала вона.

— Можеш не вірити, але це не моя робота. Я мав працювати як піарник, але мій керівник вирішив, що для більшого досвіду мені варто попрацювати трохи колектором.

— І скільки ти так працюєш?

— Скоро вже буде тиждень.

— О, ти вже майже профі, — засміялася вона.

— Майже, — гмукнув я. — Це не та професія, в якій хочеться бути профі. Принаймні мені.

Ми якусь хвильку помовчали, потім я спитав Віку:

— Слухай, а звідки ти взяла такий ядучий сльозогінний газ? Такої гидоти я ще не зустрічав.

— Був у мене колись один залицяльник з якоїсь силової структури. Подарував на восьме березня. Після того я з ним більше не зустрічалася.

— Ясно, — кивнув я головою, розливаючи залишки коньяку.

Ми знов дзенькнулись келихами, кілька хвилин погомоніли про те, про се, потім я спитав, чи давно вона зустрічається з Владом.

— Півроку, — відповіла Віка, задумливо крутячи келих в руках. — Одного разу підвіз з нічного клубу, у мене був дуже кепський настрій, а він виявився веселим хлопцем. Можливо, все, що ви про нього казали сьогодні — це правда — він справжній авантюрист, від нього лишаються самі проблеми, але з ним було легко, дуже легко. Якийсь час. У мене тоді саме був дуже тяжкий період у житті. І якби не він, — не знаю, що би тоді робила. А так — ось бачиш, — живу, і навіть майже весела.

Віка вмовкла, а потім залпом допила рештки свого коньяку. Я одразу ж підхопився і з якоюсь нетверезою гарячковістю почав обнишпорювати шафи у пошуках ще якогось спиртного.

— Зараз ще щось знайдемо, — мовив я, зазираючи в чергову шафу. — А щодо нас з Семом — повір, ми не ті люди, які могли б заподіяти якесь лихо Владу. І це — чистісінька правда.

— Дякую за щирість, — відповіла Віка. — Але я справді не знаю, де він зараз…

— Ну і закрили тему.

— Закрили.

— Здається питво вже закінчилося. Але я зараз збігаю швиденько до магазину. Він тут поруч.

Віка заперечно похитала головою:

— Якщо нема, значить нема. Отже, не судилося.

— Я за хвильку вже буду тут!

— Ні, — твердо хитнула головою Віка, і додала. — До того ж, я хочу зготувати для цього інваліда щось поїсти на ранок.

— Ти хочеш тут залишися?

— Принаймні побути ще кілька годин. Хочу доглянути його. Звичайно, якщо ти не заперечуєш. Обіцяю, я нічого тут не вкраду.

— Та без проблем, лишайся. Ти за нього так переживаєш…

— Вважай, я розбила цьому чуваку голову.

— Гадаю, йому це не вперше. Хоча, звичайно, буде непогано, якщо за ним хтось нагляне…

— От і я за це. Двері, як буду йти, зачиню.

— Домовились.

Я швидко зібрався, і коли Віка вже закривала за мною двері, дихнувши коньячними випарами, зробив спробу цмокнути її в щоку, проте, вона ухилилася, засміявшись.

Коли наступного дня я ранком завітав до Сема, який чомусь вперто не брав мобільного, двері мені відкрила Віка.

— Сем досі не очухався? — спитав я стурбовано.

— Привіт, чуваче, — почув з-за спини Віки знайомий Семів бас.

— І тобі привіт, друже. Я дивлюся тобі покращало?

— Таки так.

— Ну тебе ж лікувала така прекрасна дівчина…

— Віка мені реально допомогла, — напрочуд серйозним тоном відповів Сем.

— Хто б сумнівався, — засміявся я.

У цей момент рушник, який Віка перекинула собі через плече, досить відчутно хльоснув мене по пиці. Пам’ятаючи про те, що напередодні сталося з Семом, я вирішив не жартувати на небезпечні теми і мовчки пройшов на кухню, вигляд якої справив на мене цілком приємне враження — все було прибрано, посуд вимито, на плиті стояла пательня з якимось їдлом.

— Дивлюсь, у тебе з’явився справжній помічник по господарству, чи скоріше помічниця… — мовив я, обертаючись до Сема, що далі ніяково тупцяв у коридорі.

— Андрію, покинь приколюватися, — прогудів Сем. — Мий краще руки та пішли снідати…

Після сніданку Сем вирішив поділитись зі мною цілком прогнозованою новиною. Віці не було куди повертатися, квартира, на якій ми вчора з нею говорили, була Владова, чи скоріше вже тепер нашого банку, тому, власне, Сем і вирішив подати, за його словами, Віці «руку допомоги», і запропонував пожити трохи у нього. Чесно, в цей момент я був радий за Сема, і, можливо, навіть по доброму йому заздрив з огляду на своє теперішнє самотнє існування.

Через кілька днів ми мали повторно навідатись до тієї молодої пари, з візиту до якої і почалося моє колекторське буття. Мені справді дуже не хотілося їхати до них знов, і десь в глибині душі я сподівався, що Сем забуде за цих молодих людей. Але… Сем не забув, і ми таки поїхали до них. Проте на нас чекала несподіванка — просто біля їхнього під’їзду стояв уже знайомий нам диван, на якому просто тут, внизу біля будинку, сиділо двійко наших молодят. Поряд стояло ще якесь домашнє начиння, їхні речі.

Ми з Семом привіталися і, звичайно ж, спитали, що з ними трапилося. Молодята одразу ж розповіли, що сьогодні вранці до них заходили якісь люди з нашого банку, в результаті чого вони опинилися з пожитками на вулиці.

— А вони точно були з нашого банку? — перепитав Сем.

— Вони так сказали, — відповіла молода. — Всі на одне обличчя, спортивної статури. Сказали нам вибратися з квартири за п’ять хвилин.

— Як забратись?!

— Сказали, що квартира вже продана іншим людям і ми повинні виселитися.

— Як продана? — здивовано стенув плечима Сем і спитав скоріше самого себе. — Чому нам ніхто в конторі про це не сказав?

— Ну ось бачите, як воно вийшло… Довелося виселятися.

— І куди ви плануєте податися? — спитав я.

— Ну ми ще точно не знаємо, — відповів молодий чоловік невпевнено. — У нас є одні знайомі. Правда, у них маленька дитина…

— Немає нам куди йти, — коротко підсумувала дівчина.

— Ясно… — глухо відповів я і, помовчавши якусь мить, додав. — Вибачте, коли…

— Перестаньте, — перебила мене дівчина. — Ви ж тут ні при чому.

Я опустив очі долу і якийсь час мовчав, потім мигцем глянувши на Сема, знову звернувся до дівчини:

— А знаєте, у мене для вас може бути одна пропозиція…

— Я дивлюся, що ти — сама доброта, — мовив Сем, сьорбаючи зелений чай. Був пізній вечір. Якось непомітно за збиранням моїх пожитків і перевезенням їх до Семової квартири минуло півдня. Добре, що на моє прохання пожити в нього, Сем майже не замислюючись відповів «так». Зрештою, з того часу, як він почув про моє рішення віддати цим молодятам у тимчасове користування моє однокімнатне помешкання, яке друзі лишили мені на час свого перебування в Америці, він майже нічого не сказав, крім цього «так». За що, власне, я йому був страшенно вдячний. І от тепер, коли молодята були влаштовані, а я, своєю чергою, став новим постояльцем Сема, він вирішив таки поговорити на цю тему.

— Я не добряк. Просто мені здається, що я мав щось для них зробити.

— Ти відчував перед ними якусь провину?

— Думаю, слово провина тут не зовсім доречне.

— Так у чому ж річ? Ми зробили все, аби їм допомогти. Очевидно, це таки їхня проблема, що вони взяли кредит, який не змогли віддати. Можливо, вони просто погано порахували. Ну така вже їхня кредитна історія.

— Ти все правильно кажеш. Така їхня кредитна історія. Проблема лише в тім, що у кожного з нас — у тебе, у мене, у Віки є подібні історії.

— Ти взяв у когось кредит, який не можеш віддати?

— Семе, я кажу не про грошові зобов’язання…

— А про що?

— Довго пояснювати. Давай поговоримо про щось інше. До речі, весь час хочу тебе спитати — ти не проти, якщо я розставлю деякі свої речі у коридорі?

— Звичайно ні. Роби, що вважаєш за потрібне. Зрештою, тепер ти разом з нами платитимеш за цю квартиру. Я все правильно кажу, Вікусь?

— Саме так, — подала з кімнати голос Віка. — І нехай акуратно користується туалетом і душем…

Мені пощастило, що квартира, яку знімав Сем, була двокімнатною, і у моє особисте користування була виділена ціла кімната. Семен виявився у побуті набагато легшою людиною, ніж здавалося на перший погляд, що ж до Віки, то вона стала справжньою душею нашої невеличкої компанії. До того ж, якщо вона була в гуморі, то могла приготувати щось справді смачненьке, що у моєму досі холостяцькому побуті була річ абсолютно не зайва. Якщо підсумувати, то мій переїзд до Сема спочатку сприймався як вимушений крок, однак за кілька днів почав скидатися на такі собі гостини у добрих друзів. З часом, звичайно, ми могли надокучити одне одному, але у перші дні та тижні після мого заселення наші стосунки були майже ідеальні.

Стояли прекрасні безвітряні вечори, не холодні і не жаркі, саме такі, коли можна гуляти хоч цілу ніч. Що ми зрештою і робили. Зазвичай влаштовувались на відкритих майданчиках недорогих кафешок, намагаючись вибирати якісь малолюдні місцини, повільно потягували пиво і говорили про що завгодно, уникаючи лиш теми роботи. Саме моя теперішня робота була, мабуть, чи не єдиною ложкою дьогтю в нашому майже безжурному житті. Я лічив кожен день, що відділяв мене від кінця випробувального терміну, встановленого Василем Петровичем, причім все це починало набувати форм якоїсь параної, коли я по кілька разів на день згадував і прокручував у мозкові, скільки мені ще лишилось до закінчення мого колекторського життя. Якісь невеселі думки, очевидно, діставали й Сема, одного разу він навіть був прохопився про те, що ось нашу роботу доручили відслідковувати чи навіть дублювати, зі сторони невідомо кому. Очевидно, він мав на увазі тих таємничих колекторів, які викинули на вулицю наших молодят, і про існування яких чомусь ніхто не знав на роботі.

Здається то був понеділок чи вівторок, я прокинувся від телефонного дзвінка. Дзвонив Василь Петрович Загоруйко, який чомусь терміново захотів бачити мене і Сема перед свої ясні очі.

— Хлопці, привіт, — привітався він, коли ми обоє зайшли до нього. — Тут термінова справа. У нас невеличкий форс-мажорчик. Там правоохоронні органи, на наше прохання так би мовити, одного придурка зловили, треба буде під’їхати і забрати його у них.

— А кого затримали? — перепитав Сем.

— Та видавав себе тут один за такого собі українського Робін Гуда. Розказував, як краще відкрутитись від повернення кредитів, ну і від нас теж.

— Ідейний?

Перед тим як відповісти Василь Петрович суворо глянув на Сема з-під окулярів:

— Ідейних зараз, Семене, вже немає. Як клас вимерли.

— А до чого тут ми? — озвався я.

— До чого? — повторив за мною задумливо Василь Петрович, ніби це питання його самого поставило у безвихідь. — До того… — на його обличчі на мить відбилась якась напружена розумова робота. — До того, що у нас зараз реальна проблема з людьми — всі у роз’їздах, хоч інкасаторів посилай. Виручіть, хлопці. Його просто треба забрати у ментів і доправити в один із наших офісів, аби з ним мали змогу переговорити юристи. І більше нічого. І чим швидше — тим краще. Тому що як він іще трохи побуде з цими орлами — потім кісток не збере. Не хочеться гріх, знаєте, на душу брати. Все ж таки жива людина. Сам би поїхав, якби тут розрулювати не треба було…

На цих словах Василь Петрович назвав нам адреси, звідки ми мали забрати і куди завезти нашого клієнта. Потім очевидно вирішив, що нам для чогось не зайве буде знати ще якусь інформацію^:

— Його звати Грінченко. Грінченко Антон Дмитрович — ну того, кого ви маєте забрати, — зазначив Загоруйко, після чого на мить замовк, задумавшись, і додав. — Хлопці — вам все зрозуміло?

— Так, — відповів за нас обох Сем.

— Ну от і добре. Як то кажуть — до роботи.

За пару хвилин ми вже сиділи в машині.

— Знаєш, у мене таке відчуття, що ми все далі кудись падаємо, — промовив я, крутячи в руці пасок безпеки. — Принаймні я. І все почалося відтоді, як я влаштувався на цю довбану роботу…

— Чому це тебе так раптом пройняло? — глянув на мене запитально Сем.

— Тому що я, наприклад, не підряджався працювати конвоїром. Та, зрештою, я на багато що не підряджався на цій роботі…

Сем задумливо барабанив пальцями по керму:

— Ти знаєш, мені в усьому цьому теж багато що не подобається. І, можливо, десь на перспективу я би теж хотів поміняти роботу. Але зараз ми саме тут, на цій роботі, і мусимо робити те, що нам кажуть.

— Так, але працювати конвоїрами ми однак не підряджались…

— А ти чув, що сказав Загоруйко? Про те, що з ним зроблять менти? Повір мені, він не бреше. Тож давай просто зробимо те, про що нас попросили, а потім вже будемо думати, що нам робити у цьому житті далі. Добре?

Я нічого не відповів Сему. Просто клацнув паском безпеки. Сем любив швидку їзду.

Ми зупинились на околиці міста, в районі приміських озер. Саме тут при в’їзді на дамбу, що відділяла одне озеро від іншого, зупинилась міліцейська машина, біля неї стояли і курили кілька міліціянтів.

— Приїхали, — промовив тихо Сем, зупиняючи машину. Ми вийшли з машини і пішли в їхній бік.

— Привіт, — якось награно усміхаючись мовив, очевидно до старшого за званням міліціонера, Сем.

— Добрий день, — підкреслено офіційно відповів той.

— Ми від Василя Петровича, — уточнив Сем.

— Ясно, — якось знехотя відповів міліціянт і, кивнувши в бік своєї машини, додав, — ваш клієнт тут.

Я глянув у той бік і тільки зараз розібрав, що на задньому сидінні машини сидів якийсь чоловік.

— Ну що ж, давайте його пересадимо… — подав голос Сем.

Міліціянт без зайвих слів підійшов до машини і почав відкривати двері, але раптом зупинився і звернувся до нас.

— А з кредитом як? — запитав він.

— З яким кредитом? — нерозуміюче перепитав Сем.

— Василь Петрович знає… кредит на машину… щодо погашення… — пояснив уривчасто міліціонер.

— Нам Василь Петрович нічого не казав, — знизав плечима Сем.

— А, не казав, — повільно вимовляючи кожне слово почав міліціянт. — Ну, як не казав, то й клієнта немає.

З цими словами він зачинив двері машини. Сем почухав потилицю.

— Дзвони до Загоруйка, — підказав я йому.

Сем кивнув головою і, діставши мобілку, набрав нашого шефа.

— Василю Петровичу, — почав він розмову. — Тут міліція каже про якийсь кредит…

— Кредит на машину, — уточнив міліціянт. — Скажи що моє прізвище Супронюк. Ви обіцяли якось розібратися щодо відтермінування виплати…

Сем слухняно повторив сказане міліціянтом в трубу, після чого повторив вже сказане йому Загоруйком:

— Василь Петрович каже, що з кредитом на ремонт квартири проблем не буде.

Міліціянт зло сплюнув і вже виходячи з себе на підвищених тонах повторив:

— На машину. Ремонт квартири — це інша історія.

Сем слухняно повторив все це Загоруйкові. Після чого, наморщивши чоло, слухав шефа по мобілці. Нарешті розмова скінчилась, і, вимкнувши телефон, Сем повернувся до міліціянта:

— Василь Петрович сказав, що проблем і по цьому кредиту не буде. Попросив заїхати до нього на наступному тижні — він все вирішить, без питань.

— Ну от так би відразу, — задоволено кивнув міліціонер і, відкривши задні дверцята, витягнув звідти щупленького молодого чоловіка, який власне і був Грінченком Антоном Дмитровичем.

— Ви в курсі, що вже тричі порушили законодавство? — мовив він одразу, повернувшись до міліціянтів. Замість відповіді один з міліціонерів штурхонув його у спину в нашому напрямку.

— А зараз ви порушили його вчетверте, — додав Грінченко. Міліціонер голосно матюкнувся, потім махнув рукою нам на прощання, після чого обоє сіли у машину, аби вже за секунду щезнути за дамбою. А ми лишилися сам на сам з Грінченком. Він у той самий момент, як машина щезла з виднокола, повернувся до нас і знущально посміхнувся:

— Так ви хлопці що, — мої нові друзі?

— Щодо друзів, я би сказав, що це — перебільшення, — відповів Сем. — Але підвезти тебе — ми підвеземо.

— Дякую за пропозицію, але я не хотів би зловживати вашою добротою, — знов усміхнувся Грінченко. — Я можу і сам дістатися куди мені треба.

Сем обережно тицьнув вказівним пальцем хлопця у живіт.

— Давай домовимось так — ти будеш робити те, що ми тобі скажемо, і у твоєму житті буде значно менше неприємностей.

— З вашого вигляду не скажеш, що ви можете приносити неприємності, — не вгавав Грінченко. — Особливо ось цей добродій — тут він тицьнув пальцем у мій бік.

— Ми, можливо, й ні. Але знаємо людей, які на це здатні, — переконливо вимовив Сем. — Пара їх щойно звідси поїхала. Можемо їх повернути…

— Мені здається, що ви не такі…

— Сідай в машину! — виходячи з себе підштовхнув його до машини Сем.

Грінченко відлетів від нього, як пушинка, і вже, не очікуючи наступного штурхана, сам слухняно всівся у машину.

За півгодини ми в’їжджали в приміське селище, де за словами Загоруйка, мав розташовуватись спеціалізований юридичний офіс нашого банку. Проте чомусь вказаної шефом адреси наш GPS не показував. Трохи покружлявши, спинились навпроти магазина, аби спитати когось з місцевих.

— A-а, це там, де колишня військова частина, — муркнув дідок з червоним обличчям та носом кольору стиглої сливи. Дідок досить докладно розповів нам, як краще туди доїхати. Хвилин за сім ми вже були там. Перед нами — глуха стіна та заіржавілі металеві ворота. Сем посигналив, і за якусь хвилю ворота зі скрипом відчинилися. За ними ми побачили двох коротко підстрижених хлопців у спортивних костюмах. «Ну і юристи», — стиха мовив Сем, після чого вже голосно, звертаючись до них, прокричав, крізь вікно авто:

— Ми від Василя Петровича!

Один з чоловіків зробив нам знак, аби заїжджали. Ми заїхали всередину і зупинились на широкому плацу перед сірою будівлею, що скидалася на казарму.

— Ну ось і приїхали, — зітхнув Сем і, повернувшись, запитально глянув на Грінченка.

— Я сам піду, — хитнув головою той.

Я полегшено зітхнув — вести його попід руки — це вже було занадто. Ми всі разом вилізли з машини і рушили за нашими провожатими до входу. Увійшовши, посунули довгим ледь освітленим коридором, не зустрівши жодної живої душі. Ззвернули в якийсь бічний прохід, що закінчився довгим спуском. Світла тут було ще менше, інколи доводилось триматися за стіни, аби не впасти і не покотитися донизу.

— За Радянського Союзу це, мабуть, було бомбосховище, — раптом порушив загальну мовчанку Грінченко. — Вони думали цим якось врятуватися від ядерного удару…

Очевидно, тема ядерної війни в цей момент непокоїла лише Грінченка, тому що ніхто більше не підтримав цієї розмови. Нарешті ми зійшли донизу, до широкого та просторого підвального приміщення, стіни якого були обплетені трубами різного діаметру. Посеред підвалу стояло старе стоматологічне крісло, до підлокотників якого та підставки до ніг були приторочені шкіряні паски; вочевидь щоб утримувати того, хто у ньому сидітиме. Підлога була заплямована, судячи з усього, кров’ю. Також у підвалі стояв старий канцелярський стіл, за яким сидів середнього віку сухорлявий чоловік, певне головний у цій тусовці. Він коротко кивнув нам на знак привітання, ми в свою чергу тихо привіталися у відповідь, лише Грінченко, здається, не сказав жодного слова. Він просто мовчки стояв, дивлячись кудись у бік. Тільки колір обличчя видавав його — навіть при цьому тьмяному світлі було видно, що воно геть бліде.

Сухорлявий кинув швидкий погляд на Грінченка, після чого звернувся до нас:

— Дякую, хлопці, за допомогу. Далі, думаю, ми вже впораємось самі. Дімич, проведи їх нагору…

Але ми із Семом продовжували стояти.

— Е-е-е, перепрошую, — почув я раптом свій голос. — Нас попросили привезти цю людину на співбесіду до юристів.

— Юристів? — задумливо перепитав сухорлявий і одразу ж додав: — Ну так ми і є юристи. Найкращі, правда? — мовив він, знову механічно усміхнувшись до своїх товаришів.

Ті весело гигикнули йому у відповідь.

— Вибачте, — почув знов я свій голос. — Але я не брався возити людей до катів.

Сухорлявий перестав сміятися так само різко, як і почав. Його очі злісно зблиснули:

— Диви який борзий, — змірявши мене важким поглядом, мовив він.

— Вибачте, — раптом у наш діалог втрутився Сем, повільно затуляючи мене собою від гострого погляду співрозмовника. — Мій друг, можливо, трохи різкий, але Василь Петрович нас насправді не досить повно поінформував. Через це, мабуть, і все це непорозуміння…

Сухорлявий перевів тяжкий погляд на Сема:

— І шо?

— Дозвольте ми передзвонимо зараз Загоруйку і уточнимо, — здається, я ще ніколи не чув від Сема такого смиренного тону.

Наш співрозмовник звів брови, ніби від здивування, але цього виявилося досить, аби Сем витягнув телефона.

— Засунь назад, — тихо мовив сухорлявий. Сем застиг з мобілою в руці. Цієї миті я побачив, як напружилися і загострилися всі риси його обличчя.

— Тут не бере, — недбало махнув рукою сухорлявий. — Піднімися наверх. Ей, Дімка, — він зробив знак одному зі своїх підлеглих. — Допоможи хлопцям вибратися, а то вони тут ще заблукають.

Здається Сем тихо видихнув, після чого кивнув мені головою:

— Пішли, подзвонимо…

Я повернувся, аби йти.

— Бувайте хлопці, — озвався Грінченко з-за моєї спини.

— Ми повернемося, — мовив я до нього.

Грінченко якось по-особливому, ніяково, посміхнувся до мене, ніби прощаючись. У цей момент до нього ззаду підійшли сухорлявий і один із «юристів», здається, хтось із них поклав йому руки на плечі.

— Давай, давай, йдемо, — почув я десь згори голос Сема.

Я почалапав за ним і за «Дімичем» темними сходами. Вочевидь єдиним виходом зараз було передзвонити Загоруйкові і попросити втрутитися в ситуацію. І це треба було зробити негайно — вже на виході, здається, почув приглушені крики знизу.

Проте, коли прожогом вискочив наверх, побачив Сема, який замість того, аби вже набирати Загоруйка, спокійно собі курив коло машини. Буркнувши щось дратівливо з приводу бездіяльності Сема, я витягнув телефон і сам почав набирати Василя Петровича. Проте він не відповідав на мої дзвінки. Я подзвонив раз і вдруге, проте Загоруйко вперто не знімав слухавку.

— Не бере трубу? — підійшов і перепитав мене, як ні в чому не бувало, Дімич. Я глянув на нього — самовпевнений здоровило, за своїми габаритами не менший за Сема, схожий на здорового вовкодава і, здається, такий же самовпевнений.

— Очевидно десь вискочив. За пару хвилин знову йому дзвонитиму, — відповів я.

— Ну та всяке буває, — зобразив співчуття на обличчі Дімич. — Але давайте ви йому вже за ворітьми подзвоните. Просто мені ще треба туди повернутися, — він кивнув у бік будинку, з якого ми щойно вийшли.

І не чекаючи моєї відповіді, Дімич повільно попростував відчиняти ворота. Я з розпачем глянув на Сема. Той кинув цигарку і повільно затушив її черевиком.

— Загоруйко про все знає, — тихо і якось буденно сказав Сем, дивлячись кудись у бік. — Він у курсі всього.

— Чому ти так думаєш?!

— Невже б вони робили це з власної ініціативи? Не сміши. Від самого початку план був саме такий. Тому труби він не візьме.

— Так, а що ж… що робити?

— Поїхати звідси. Просто зараз сісти в машину і поїхати.

— Семе, я так не зможу.

Сем повернувся до мене і уважно, ніби вивчаючи, глянув мені у вічі:

— Не можеш? — якось по-особливому спокійно і тихо спитав він. — А що у тебе перед цим хлопцем — якісь зобов’язання?

— Я привіз його сюди. І лишити його напризволяще я не можу.

Сем ще раз уважно глянув на мене, на цей раз мені здалося, що з жалем, після чого спитав:

— А завалити тих трьох відморозків — ти зможеш?

— Не знаю… Чесно не знаю. Але хіба у нас є вибір?

— У нас? Я мав на увазі лише тебе. До чого тут я?

— До чого? Та власне ні до чого… Гадаю, зараз кожен сам має вирішувати…

— От і добре, — обірвав мене Сем. — Вибач, друже, але я пас. Я вшиваюся звідси. І тобі раджу зробити те саме.

— Я вже здається тобі сказав…

Сем ще раз стенув плечима, після чого повернувся і, не зронивши жодного слова, пішов до машини.

— А ви що — не їдете? — переді мною знову вигулькнула фігура Дімича.

— Я… дещо забув там унизу.

Дімич недовірливо глянув на мене і гмукнув:

— Ну так і буде. Потім через вашого шефа передамо.

— Та для чого так складно. Я швиденько спущусь і заберу…

На цих словах я зробив крок до будівлі, проте Дімич рішуче перегородив мені дорогу.

— Зараз ти туди не підеш, — мовив він твердо, перейшовши на «ти». І додав вже абсолютно не намагаючись приховати нотки роздратування у голосі. — Тобі ясно?

— Відступи, — тихо промовив я, роблячи ще один крок вперед, і фактично впираючись у мого співрозмовника.

І тут він різко штовхнув мене обома руками в груди. Відлітаючи, я встиг схопити його за одяг, і, вже падаючи, смикнути на себе. Ми покотилися по землі, намагаючись вцілити одне одному в обличчя чи схопити за горло. Я тихо шипів, він так само стиха матюкався, здається у мене вже була роз’юшена губа, в нього також капотіло червоне, проте ми ніяк не могли здолати одне одного. В якийсь момент я відчув, що мені просто не вистачить дихалки. І в цей час чиясь нога з усієї сили вмазала мого спаринг-партнера в бік, потім ще раз, і нарешті з безпомильною жорстокістю удар черевиком вцілив в обличчя мого супротивника. Дімич якось по-дитячому схлипнув і одразу ж обм’як. Я ошелешено підняв голову і побачив постать Сема, яка нависла просто над нами.

— Ти його вбив? — чомусь спитав я.

— Ні, звичайно. Дихає. А ти його реально жалів, — мовив Сем, допомагаючи мені звестися. — Так не б’ють.

— Дякую, що повернувся, — спробував я усміхнутися, витираючи кров з губи.

— Ти просто не лишив мені вибору.

— Він не лишив нам вибору, — мовив я, киваючи в бік входу до будівлі.

— Ти й далі хочеш це зробити? — глянув на мене Сем.

— А що — є варіанти? Тим більше їх там вже двоє. Лише двоє…

Сем поліз в кишеню і витяг звідти хустину, яку простягнув мені:

— На, втрись. І пошукай, чим це тіло зв’язати.

— А ти?

— А я зараз дістану з машини дещо і спущусь донизу. Може щось і вийде.

— Я піду з тобою.

— Для чого ти мені там потрібен? Ти он з одним стільки мудохався…

— Я з тобою, Семе!

Семен змучено зітхнув.

— Добре. Ти підеш зі мною. Але перед цим знайди у машині щось, чим можна зв’язати його, — Сем кивнув у бік лежачого.

— Гаразд.

Я кинувся до машини, наче в лихоманці відкрив багажник, заглянув до середини, але не побачив жодної мотузки чи чогось підходящого, чим можна було скрутити руки. Лише повторний огляд дозволив знайти на дні багажника якесь мотуззя. Коли я повернувся, то побачив що Дімич, який до того нерухомо лежав на землі, став рачки і, здається, намагався звестися на ноги, а Сем кудись щез — його ніде не було.

— Ану лежи! — закричав я не своїм голосом Дімичу, і наступної миті гепнув йому на спину всією вагою, фактично вдавивши його в землю. Так-сяк стягнувши йому руки за спиною, я узявся за ноги, і за кілька хвилин покінчивши із цим заняттям, зміг роззирнутися, шукаючи, куди ж подівся Сем. Проте не побачив його. Якийсь час я сидів на зв’язаному, намагаючись зрозуміти, що мені робити далі. Аж тут двері з будівлі з гуркотом відчинилися, і в отворі з’явився пошарпаний, з дико вибалушеними очима Сем.

— Швидше, до машини! — закричав він мені і сам чимдуж рвонув до неї. У цей момент з будівлі вискочив Грінченко, який відразу ж рвонув за Семом. Якийсь момент я мовчки спостерігав за ними, а потім, кинувши прощальний погляд на Дімича, підхопився і теж побіг до машини. Я буквально хлюпнувся поруч із Семом, і не встиг навіть закрити дверцята, як вона рвонула з місця. Сем заклав крутий віраж, машину занесло, проте, не скидаючи швидкості, ми щодуху мчали далі. Я глянув у дзеркало заднього огляду і побачив, як на вулицю крізь відчинені ворота вискочили дві чоловічі фігури, причім одна з них щось тримала у руці. Проте вже наступної миті дзеркала не було — Сем з брязкотом зчесав його об якийсь стовп. Я інстинктивно відкинувся на сидінні, оскільки мені здалося, що цей стовп летів просто на мене.

— Обережніше!!! — крикнув я Семові, проте він лиш відмахнувся, аби я його не відволікав.

І я зрозумів, що зараз так реально буде краще. Я перевів погляд на Грінченка, який сидів на задньому сидінні — він повернув голову і дивився назад, наче очікуючи погоні.

— Женуться? — спитав я.

— Поки не видно. Але все може бути.

Вочевидь Сем теж не виключав такого розвитку подій, тому що не зменшував швидкості, час від часу закладаючи нові віражі. Замість повернутись у місто, Сем вирішив навпаки — їхати в протилежний бік, вважаючи, що нові знайомі намагатимуться перехопити нас саме на під’їзді до Києва. Сем звернув з траси на манівці, і вже за хвилин десять ми побачили попереду невелику річечку, що текла обіч дороги. Отут Сем і зупинив машину.

— Умитися хочу, — відповів на моє німе запитання Сем і додав. — На мені досі кров.

Лише зараз я помітив, що його кулаки були геть збиті, ніби він лупашив ними по бетонній стіні.

— Може давай вже вдома? — запропонував йому. — Ще підхопиш якусь заразу.

Сем нічого не відповів, без слів виліз з машини і посунув до річки. Я теж вибрався назовні і слідом за Семом підійшов впритул до води. Чиста, вочевидь, холодна вода потужним струменем колихала пасма зелених водоростей. Сем присів і занурив у воду обидві руки.

— Внизу — важко було? — спитав його.

Він хитнув головою, вочевидь йому було неприємно згадувати:

— По-різному. Хоча пощастило. Вони не чекали, що хтось повернеться…

Я поклав Семові руку на плече:

— Семене, не знаю як Грінченко, а я дуже вдячний тобі…

— Пусте, — ще раз хитнув головою Сем.

Він випростався і, голосно вдихнувши повітря, одним широким рухом зняв із себе сорочку, наче здираючи щось набридливе та зайве, черевики, штани, після чого з розмаху шубовснув у воду. Довго не виринав і з’явившись на поверхні з голосним «у-у-ух», пірнув знову.

— Вода ж холодна! — прокричав я йому, коли він вчергове виринув.

— Яка різниця!.. — крикнув він і знов пірнув.

Ще якусь мить я стояв на березі нерухомо, далі швидко скинув одяг і шубовснув услід за Семом. Холодна, аж обпікаюча вода накрила мене з головою, огорнувши тишею і невагомістю. Увесь навколишній світ кудись відступив, щезнув, ніби я лишився сам на сам з собою. Десь дуже далеко щось калатало, можливо, дзвін. І мені закортіло залишитися тут назавжди, у цьому прохолодному забутті. Аж раптом у грудях не стало повітря. І я випірнув. Поряд зі мною з води з’явився Сем.

— Ну як? — спитав відсапуючись він.

— Ось, — витягнув із води ліву руку з піднятим великим пальцем. — Наче на світ народився.

— З днем народження! — засміявся Сем.

Ми ще трохи поплавали, а потім, вилізши з води і ловлячи дрижаки від холоду, забігали сюди-туди по берегу. Зрештою, остаточно не висохнувши, вирішили таки повертатися до міста. Грінченко, який весь цей час просидів у машині, здається, проти нашого плану не заперечував. Коли вже в’їздили до передмістя, він попросив зупинитися біля найближчої станції метро і вискочивши з машини промовив:

— Хлопці, дякую. Я справді не сподівався, що ви це зробите!

— Пусте, — мовив Сем таким тоном, наче йшлося про якусь дрібничку.

— Я ваш боржник, — додав Грінченко.

— Ну якось вип’ємо по сто грамів, — усміхнувся я.

— Обов’язково, — махнув він рукою.

Сем встиг добряче від’їхати, а до мене дійшло: ми забули обмінятися контактами, зокрема, номерами телефонів. Питання, як ми знайдемо одне одного, лишилося відкритим.

Коли приїхали додому, Віка тихо зойкнула, побачивши нас. Отримані під час бійки забої-садна саме почали проявлятися у повній красі, тому вигляд у нас був не вельми презентабельний.

Знадобилося трохи часу, аби прийти до тями. Зібралися на кухні. Ми мовчки пили заварений Вікою міцний чай, вона ж стояла біля вікна і так само мовчки за нами спостерігала.

— От поясніть мені, — порушила вона мовчанку. — Ви надрали цим мудакам задницю, правильно? Ви врятували того хлопця, невідомо, що вони з ним зробили б. Коротше кажучи, ви найхоробріші чоловіки, яких я будь-коли знала. То якого милого, поясніть мені, ви сидите зараз з таким виглядом, наче на власних похоронах?

— Ну тому що фактично це і є наш похорон, — зітхнув я. — Після того, що ми зробили сьогодні, нас просто закопають…

— Як мінімум закопають, — похмуро кивнув головою Сем. — А можуть ще перед тим і помучити. Очевидно, що банк у таких речах своїм працівникам поблажок не дає…

— А вони знають де ти мешкаєш, Семе? — перепитала Віка.

Сем замислився.

— Здається ні, не повинні… Я, коли влаштовувався, мешкав за іншою адресою… Але невже ти думаєш, що вони нас не знайдуть?

Віка знизала плечима:

— Я просто не розумію, у чому ваша провина. Коли ви йшли на цю роботу, то вочевидь не зобов’язувалися возити людей на тортури. Ви просто банківські працівники, що працюють з боржниками. Андрій взагалі не з цієї сфери. То за що з вас можуть спитати?! Покиньте про це думати. А що з такої роботи треба було йти — так це очевидно. Такого й ворогам не побажаєш! Ось Андрій похмурий днями ходить. А ти, Семе, взагалі на звіра став схожий. А тепер ви вільні, і нікому нічого не винні. Просто — вільні! І можете робити все, що заманеться. Радіти треба, а не сидіти з такими обличчями, святкувати! До речі, у нас є що випити?! — мовила вона, відкриваючи буфет.

— От випити нам справді не завадить, — ствердно і так само похмуро кивнув Сем.

Не пройшло і хвилини, як на столі з’явилися келихи, якісь наїдки та недопиті колись пляшки з коньяком та вином.

— За щасливе майбутнє, — мовила Віка, підіймаючи келих. Ми також підняли келихи, мовчки почаркувалися і перехилили до дна. Відразу випили по другій. Коньяк зігрів душу, змусив кров швидше циркулювати, дихати стало легше. Я розлив залишки алкоголю по келихах і, перед тим, як випити востаннє, виголосив коротку промову — що я люблю і Сема, і Віку, що вони обоє класні, що ми добре порозумілися. А потім, допивши все, вже з кавою перемістилися до кімнати, де вмостилися у фотелях і повагом говорили на різні теми.

— Знаєте, що мені найбільше не подобалося у нашій роботі? — спитав Сем.

— Треба було рано вставати? — засміялась Віка.

— Ні, — серйозно відповів Сем. — І не тому, як думає Андрій, що мені подобалося вибивати гроші у людей. Хоча щодо кредитів — то тут я завжди вважав і вважаю, що кожен має сам відповідати за свої дії. Хай це навіть неправильний розрахунок своїх можливостей — за це треба відповідати. Так, зрештою, влаштований світ… Проте насправді все не так. Ви знаєте, тим людям, що нагорі, є набагато більше за що відповідати.

Проблема лиш у тому, що нема перед ким тримати відповідь…

Віка засміялася:

— Коли ти розповідав, що в дитинстві хотів бути ментом, аби ловити поганих дядь, я думала, що ти жартуєш. Але тепер бачу, що ні…

Сем похмуро глянув на неї, але промовчав.

Наступного ранку я прокинувся від того, що мій мобільник розривався. Майже на автоматі спросоння взяв трубу і почув голос Загоруйка:

— Андрію? Нарешті я до вас додзвонився.

— Доброго ранку, Василю Петровичу.

— Я так розумію, що ви прийняли рішення від нас піти?

— Ну, враховуючи, що я був на іспитовому терміні, і сам для себе ще не до кінця вирішив чи треба мені…

— Я розумію. Але те, як ви разом з Семеном вчинили щодо наших співробітників, чесно кажучи, не вкладається ні в які рамки.

— Ну вибачте, Василю Петровичу, я не зобов’язувався людей на страту возити.

— Про що ви кажете, Андрію? Це мала бути чисто профілактична розмова. Поки ви не вирішили там подонкіхотствувати…

— Коли відверто, у нас із Семеном склалося дещо інакше враження…

— Ви глибоко помилялися. Проте не буду вас у чомусь переконувати. До речі, про Грінченка — ви знаєте, де він зараз?

— Не маю ані найменшої уяви, — відповів чесно.

— Ясно. Ну то будемо вважати, що ви з Семеном написали заяви на звільнення. Зарплатню вам скинуть на картку — ви ж у нас майже місяць пропрацювали. І Семенові теж, хай не турбується.

— А інцидент з вашими співробітниками?..

— Вважатимемо, що його не було. Всі розійшлися полюбовно.

— Е-е-е… Василю Петровичу, я можу вам довіряти?..

— Слухайте, я не маю часу у чомусь вас переконувати. Якщо маєте якісь побоювання — це ваша особиста справа. Вам вирішувати. Вибачте, трохи зайнятий. До побачення.

— До побачення.

Ясна річ, я переповів суть розмови з Загоруйком Семові. Слова Василя Петровича його теж особливо не переконали.

Наступного дня, як і обіцяв Василь Петрович, вранці мені прийшло смс-повідомлення, що на картку надійшла моя перша і остання зарплата на цій роботі. Я трохи обносився останнім часом, тому на отримані гроші поїхав прикупити якогось одягу. Проте з шопінгом не склалося, чомусь не було настрою. Повештався містом, зайшов до кав’ярні. Замовив коньяк і каву та надовго засів зі своїми роздумами. Чомусь система вирішила нас відпустити, хоча ще за день до цього я готовий був з ким завгодно закластися, що нам будуть мститися. Принаймні так, як мені здавалося, мала функціонувати система. Але все вийшло інакше — ми були їй нецікаві, непотрібні. Нас вирішили просто викинути, запропонувавши жебрацького хабара у вигляді зарплати за недопрацьований місяць. Тепер я знову був вільний і безробітний.

Я замовив і випив одну порцію коньяку, потім ще одну… Розплатився і попрощався з барменом. І нетвердою ходою вийшов надвір. Оскільки накрапав мерзенний дощ, я вирішив не зловживати прогулянкою і спустився в метро. Де мене і накрило.

Хлопці в темних куртках і темних в’язаних шапочках. З ядучим запахом перегару, з кількаденною неголеністю на обличчі, завжди прибиті роботою. Заробітчани. Безликі у своїй злиденності, злиденні у своїй безликості. Всі на одне обличчя — хоч з Кам’янця, хоч з Авдїївки. Звичайно, у столичному метро їздить повно веселого та безжурного люду. Але навпроти мене сиділи саме такі хлопці. Потім зайшли ще такі самі і обсіли мене з обох боків. Таким чином я опинився в оточенні темних в’язаних шапочок. А в цей час, ніби для контрасту, на екрані монітора під стелею вагона показували тепле море, де засмагла білявка йшла край води з цитриною в руках. Всі голови в темних шапочках уважно спостерігали за тим, що відбувалося на екрані. Лише зліва від мене чоловік відсторонено пропікав поглядом підлогу. Можливо, він відчув, що я дивлюся на нього, тому запитально глянув на мене.

— Класна шапка, — вирішив я розрядити ситуацію, вказавши на його такий самий, як і в інших, головний убір.

— Так, — кивнув він головою. — Це з Італії. З барахолки. Знаєте, скільки я перерив мотлоху, аби знайти шапку такого кольору?

— А що, там проблема з кольорами?

— Дуже багато яскравих кольорів, а ось такого — тут він знову показав на свою темно-брудну шапку, — нема.

— Ясно, — промовив я, відкидаючись на сидіння. Бажання розмовляти відпало. Правда лише у мене, а не в мого сусіда.

— Не повіриш, — раптом промовив мій сусід з новими нотками у голосі, нахиляючись ближче до мене. — Вперше за два роки повертаюся із заробітків додому. Жінку, дітей — два роки не бачив. А тепер зрозумів, що далі так не можу…

У цей момент один із його сусідів перехилився через нього до мене і тицьнув мені щось в руку. Це була відкоркована пляшка горілки.

— Дьорни, браток, — якось буденно сказав він мені. — Ваня багато не п’є, а тут ще лишилося, склади компанію. Дьорни за свято.

— Яке свято? — перепитав я.

— Он яке, — мовив, киваючи на монітор, чоловік. На моніторі досі йшла біля води засмагла білявка з цитриною в руках.

— За неї, — мовив я, перехиляючи пляшку з горілкою, після чого передав її моєму сусідові.

Вагони хилиталися туди-сюди, заходили-виходили люди, пролітали зупинка за зупинкою. А ми все дивилися на монітор під стелею, на якому в синє безмежжя йшла засмагла жіноча постать…

В алкоголі є одна прекрасна річ. Він примушує людей робити те, чого вони ніколи не робили. Саме так сталося зі мною. Я так і не доїхав додому, вийшовши нагору на пересадочній станції. Дощ перейшов, з-за хмар визирало призахідне сонце, і в його промінні все місто було залите дивовижним світлом. І раптом на очі мені потрапила вітрина якоїсь турфірми із зображенням морського пейзажу, схожого на той, що я бачив на моніторі у метро. Я вже майже пройшов повз, проте щось змусило мене зупинитися, і, дивуючись собі самому, я взявся за ручку дверей. Але двері були зачинені.

— Вибач, друже, ми вже не працюємо — почув збоку від себе голос. Його власником був худорлявий парубійко з дредами.

— Мені дуже треба, — відповів я.

— Кудись зібрався терміново їхати?

— Так.

— І куди, коли не секрет?

— Туди, — мовив, показуючи на зображення з синім морем та засмаглою жінкою.

— Ясно, — якось сумно кивнув головою парубійко. — Все та ж попсня.

— А що не попсня?

Хлопець якусь мить мовчав, ніби роздумуючи чи продовжувати, потім помахав перед своїм обличчям рукою з відстовбурченим великим пальцем і мізинцем.

Я заперечно захитав головою.

— Дякую, я майже ніколи не…

— Ну як знаєш, — махнув рукою мій знайомий і зібрався йти. Я роззирнувся — навколо не було практично нікого.

— Але іноді я роблю винятки, — додав я у спину моєму недавньому доброзичливцю. Той зупинився, проте не повернувся. — …і я думаю, що зараз саме той випадок, — закінчив я. Здається я сказав все напрочуд чітко, і, очевидно, мій співрозмовник вирішив так само.

За десять хвилин ми стояли на горі біля бордюра одного з оглядових майданчиків над містом, видихаючи рештки зілля, і дивилися на нереально красивий захід сонця. У мене було таке відчуття, ніби починається нове, справжнє життя, яке у жодне порівняння не йде з тим, що було досі. Все набуло якогось новітнього значення. Навіть сонце сідало не як завжди. Здавалося, над містом відкрилася незнайома далина у кращий і безмежний світ.

— Дивно, — мовив мій співрозмовник. — У минулому році ми були в Гімалаях, в Непалі, і бачили там саме таке світло, саме такий захід сонця.

— Щодня? — перепитав я його.

— Щодня.

Світло перед нами заливало все, і мені раптом стало дуже прикро, що ніколи до того я не бачив цього світла, не розумів, що таке буває у світі. Тим більше щодня.

А вранці ми бачили все в сріблястому серпанку, гори буквально пливли в тумані, — продовжував мій співрозмовник.

— Гори, що потопають в тумані… — замріяно вимовив я.

— Саме так, гори, що потопають у тумані, — повторив за мною співрозмовник.

— Коли наступного разу ви їдете туди? — спитав я.

— Через місяць. Через місяць ми будемо там. Плануємо дістатися Ладакха. Хочеш з нами?

— Зайве питання. Просто зайве питання. Я зобов’язаний з вами поїхати… І мої друзі теж поїдуть з вами, однозначно поїдуть.

— Ми хочемо побувати в Ламаюру. Це монастир на Тибеті. Ти знаєш, можливо саме в Ламаюру зберігаються ще якісь записи з Шамбали, записи предковічної мудрості. А ще Ламаюру розташований посеред висохлого озера, ніби острів…

Коли я дістався додому, під пахвою у мене була літрова пляшка придбаного віскі. Сем і Віка саме вечеряли і тому здивовано спостерігали картину моєї з’яви.

— Люди, ви щось чули про Ламаюру? — спитав, заходячи до кухні.

— Не чули, але сподіваюсь, ти нам зараз розкажеш, — відповіла Віка.

— Там класно, — мовив, ставлячи пляшку на стіл. — Я домовився з одним прикольним чуваком, за місяць ми туди всі їдемо.

— Де це взагалі? — перепитав Сем.

— Це Тибет. Там гори потопають в тумані…

— Люблю гори, — докинула Віка.

— Так, там справжні гори, — не вгавав я. — Гори, де ми станемо по-справжньому вільними…

— Від чого? — перепитав Сем.

— Від усього, Семе. Забудемо за все… Станемо щасливими.

— Надовго?

— На все життя. Однаково у нас тут нічого немає… Якісь дрібні справи, нікчемні зобов’язання, це все ніщо…

Сем без слів поліз у буфет, і за мить на столі вже стояли дві склянки.

— Кажуть, що після того як покуриш, не варто дуже налягати на алкоголь, — сказав між іншим Сем.

— Ні, — засміявся я. — Мене ти не здихаєшся. Діставай третю.

Сем зітхнув, після чого поставив на стіл третю склянку.

Прокинувся я вранці від того, що мене дуже нудило. Здається цілу вічність пробувши у ванні, я нарешті дістався кухні, де вирішив заварити каву. Позад мене стукнули двері, і до кухні зайшла Віка.

— Не думала, що після вчорашнього ти сьогодні в таку рань піднімешся.

— Якби не було так погано, певно ще спав би… Як там Сем?

— Враховуючи, що дві третіх вчорашньої пляшки випив саме він, то певно сьогодні спатиме до обіду.

— Добре, що на роботу не треба вже йти…

— Так, — усміхнулась Віка. — Та сьогодні й вихідний.

— Кави хочеш?

— Дякую. Не відмовлюся.

Я налив каву, проте не сів разом з Вікою за стіл, а почав нишпорити у буфеті.

— Щось шукаєш?

— У нас десь мало лишитися трохи віскі.

— Пити зранку?

— Може допоможе. Мені направду погано.

— Хлюпни й мені.

— О, це по-нашому. Вітаємо в компанії алкоголіків! Хоча, думаю, під час поїздки важкими алкогольними напоями зловживати не будемо. Там все ж жарко…

— Я думала ця маячня щодо поїздки за ніч вивітриться у тебе з голови.

— Ти знаєш, на тверезу голову ця ідея мені ще більше подобається.

Віка мовчки сьорбнула кави.

— Я не поїду з вами, Андрію.

— Це щось нове. І чому?

— Я не можу.

— А можна докладніше?

Віка мовчала якусь мить, потім кивнула головою.

— Добре, я скажу, але попрошу не казати це Сему. Обіцяєш?

— Так, звичайно, обіцяю.

— Я хвора, Андрію.

— Хвора?

— У мене онкологія. Принаймні так сказали лікарі.

— Упс… Навіть не знаю, що сказати… І на якій стадії?

— Мені треба пройти ще один курс.

— Хіміотерапії?

— Це не зовсім хіміотерапія. Там треба певні ліки.

— Боже, і ти нам нічого не казала… Чому?

— А чим би ви мені допомогли?

— Ну не знаю, якось підтримали б… Зрештою, на лікування потрібні гроші?

— Так, потрібні. Але у вас таких грошей немає.

— А ти маєш ці гроші?

— Ні, я не маю потрібної суми. Коли я жила з Владом, він обіцяв мені допомогти, казав, що у нього є така сума. Але потім я зрозуміла, що у нього цих грошей не було. Коли він вчергове завів про це мову, я сказала, що все вже в порядку. Я знала, що він таких грошей не дістане. Вам я взагалі вирішила про це не казати…

— Ну чекай, я тебе просто не розумію… А як ти взагалі думаєш викручуватись з цієї ситуації?

Віка поставила каву на стіл і відвернулася до вікна. Плечі її здригнулись.

— Я скажу тобі чесно Андрію — я змучилась. Я просто змучилась… Це вже продовжується більше року. У мене були певні заощадження, проте вони швидко вичерпались. А зараз… Не знаю, кажуть можна пройти таку собі фітотерапію, ніби це також може допомогти. Ну от десь так.

Я сидів, глибоко замислившись. Потім підійшов до неї, хотів обійняти:

— Віка…

Проте вона, наче захищаючись, випростала перед собою руки, і глянувши мені у вічі, мовила якомога спокійніше:

— Все нормально, Андрію, не турбуйся. Я впораюсь. Все буде добре.

— Але ж як ти?

— Ще раз повторюю Андрію — все буде добре. Я контролюю ситуацію. Їдьте разом з Семом і відпочивайте. І нічого, чуєш, нічого не кажи йому. Домовились?

Я мовчав. Віка пильно глянула мені у вічі.

— Андрію, ми домовились? Все що я тобі тут розказала — це між нами. Добре?

— Добре, — погодився я і опустивши голову почвалав до себе в кімнату.

Звичайно ж, я не дотримав слова. Коли в обід Віка, повернувшись з магазину, просунула свою голову на кухню, то побачила нас з Семом у стані, який важко було назвати веселим.

— Це правда? — спитав у неї Сем без жодних передмов.

Віка кинула на мене нищівний погляд, на що я видавив з себе «вибач, я не міг не сказати», і щезла в кімнаті.

— Це правда?! — крикнув їй услід Сем.

У відповідь двері до кімнати, де щезла Віка, голосно грюкнули.

Ми одночасно з Семом підхопилися зі стільців і попрямували до кімнати. Хоча здається все і так було ясно. Коли ми зайшли до кімнати, то побачили, що Віка лежить, скрутившись калачиком на дивані. І тут я подумав, що ніколи не бачив, щоб вона плакала. Сем сів до неї на диван і мовчки обійняв за плечі. Віка опустила йому голову на груди, і вони так затихли. А я, здається, зробив єдино правильну цієї миті річ — тихо вийшов у коридор, причинивши обережно двері.

Коли за півгодини я зайшов на кухню, то побачив там Віку і Сема, які пили каву і про щось тихо розмовляли. Побачивши мене, Сем, аби, очевидно, підвести логічну риску в розмові, сказав:

— Все буде добре.

— Ми зробимо все, аби тебе врятувати, — докинув я.

Віка невесело всміхнулася:

— Дякую вам хлопці. Але вам не варто заморочуватись. Я і так вдячна, що ви просто є. От на цьому давайте і закінчимо розмову. — Вона встала, здається хотіла ще щось сказати, але, зрештою, так нічого й не сказавши, вийшла геть.

Деякий час ми з Семом сиділи мовчки. Потім Сем сказав:

— Ну що, треба її витягати.

— Треба, — кивнув я головою. — Щоправда не зрозуміло як…

— Щось вигадаємо. А потім з’їздимо у цей твій, як його?

— Ламаюру.

— Так. Ми обов’язково туди ще поїдемо.

От приблизно саме з цього моменту наше життя повільно, але невідворотно почало змінюватися. Звичайно, я з Семом зі свого боку, а Віка зі свого, робили вигляд, що нічого не сталося, наче все було так само, як до цієї нашої розмови на кухні. Але насправді ми з Семом поринули з головою у зовсім інший, якийсь паралельний тому, у якому ми жили досі, світ. Контакти з громадськими організаціями, розмови з лікарями, розмови з простими людьми… «У моєї знайомої є проблема, їй потрібне лікування, воно коштує стільки-то, допоможіть, зрозумійте ситуацію…». Вочевидь, зараз ми були на початку цього шляху, лише намагалися вникнути в усі нюанси, хоча тепер була якась впевненість, що ми таки рухаємось у правильному напрямку. Звичайно, ми могли брехати самі собі, повністю заплутавшись у хитросплетіннях долі, притаманної кожному, хто намагається врятувати ближнього. Мабуть лише тут, на цій землі, було таке тісне і водночас таке взаємонепроникне існування двох кардинально різних світів. Один світ — це світ серіалів по вечорах, недільного шашлика та шопінгу, проблем зі встановленням нової сантехніки чи пробитої автомобільної шини. І, звичайно ж, «ми вчора так класно підвисли, але останнє пиво було зайвим…». І поряд, здається зовсім поряд — світ тваринного виживання, боротьби за життя в умовах, коли все проти тебе, коли людина поволі втрачає глузд в облуплених стінах лікарні від усвідомлення, що всім до тебе байдуже. Ні, звичайно, я не відкрив для себе цей світ тільки-но, це не стало для мене якоюсь неприємною новиною, скоріше це було повернення до того, про що я волів би забути, до того, що здавалося вже почало стиратися з моєї пам’яті назавжди. Проте, як з’ясувалося, я просто дурив, заколисував себе. Одного погляду на бліді обличчя хворих, кілька хвилин розмов про їхню пекельну дорогу до врятування було досить, аби відновити ті жах та тугу, що здавалося дрімали у моїй підсвідомості. Я знов майже втратив сон. Траплялося, якщо вірити Семові та Віці, я навіть голосно кричав уві сні. Проте з кожним днем, чи навіть з кожною хвилиною справа Віки ставала для мене дедалі більш значущою битвою, яку я програв колись, здається назавжди, але тепер отримав шанс повернутися до неї знов у нових умовах та з новими гравцями.

Був черговий вечір чергового дня. Ми сиділи з Семом на кухні і пили коньяк з кавою. Віка кудись вийшла подихати свіжим повітрям, останнім часом вона частенько це робила. Сем вчергове оновлював вміст наших склянок, коли на кухню увірвалася Віка з якимось папірцем в руці:

— Що це таке?! — мовила, а радше прокричала вона, вимахуючи ним над головою.

— А що там? — перепитав Сем.

— Так от, іду з магазину і бачу на під’їзді сусіднього будинку свою фотографію. Підходжу і бачу, що це ціла прокламація, що комусь так погано, що треба допомогти грішми.

Сем запитально глянув на мене:

— Це ти?

Я знизав плечима.

— Ні, звичайно.

Сем повернувся до Віки:

— Бачиш, Віка, це точно не ми. Можливо, ще хтось дізнався про твої проблеми і вирішив тобі допомогти…

Віка повільно видихнула, намагаючись заспокоїтися, потім ще раз.

— Не смішно. І затямте — я не хочу ні в кого брати грошей. Я сама вирішу свої проблеми! Тому прошу — щоб завтра цього ніде не було. Ви почули?!

Ми промовчали, продовжуючи вдавати, що ні при чому. Віка зібралася вже йти, але потім знов звернулася до нас:

— Хлопці, я справді дуже, дуже вдячна вам за те, що ви для мене робите. Але я сама вирішу свої проблеми. Я все зроблю сама.

— Віка, ми почули тебе, — мовив Сем.

Цього разу Віка таки пішла. Коли за нею зачинилися двері, Сем спитав:

— Ну що — сьогодні було багато дзвінків?

— Так, звичайно, дзвонили, — відповів я. Сьогодні була моя черга відповідати на дзвінки, за номером телефону який ми дали у побаченому Вікою оголошенні. І день справді був непоганий — люди просто обривали телефон. Але однаково, цього було замало, аби нашкребти необхідну для лікування Віки суму. Катастрофічно мало. Про що я, зрештою, і сказав Сему.

— Ясно, — видушив із себе мій спохмурнілий друг. — А я ниньки присвятив день пошукам роботи.

— І що?

— І нічого. Те, що пропонувалося по грошах, нашої проблеми не вирішить ніяк і ніколи…

— Ясно.

Сем похмуро, мовчки розлив по келихах залишки коньяку. Так само похмуро, без слів ми випили і певний час просто сиділи мовчки.

— Семе, має бути якийсь вихід, — порушив я мовчанку. — Він обов’язково є. Щодня телефонує дедалі більше людей. Щодня ми дізнаємося про щось нове. Треба лиш трохи часу. І ми викрутимося.

Сем кивнув:

— Звичайно викрутимося.

А наступного дня Сем щез. Я прокинувся рано і побачив у коридорі Віку, яка стривожено запитала, чи не знаю я, де Сем. Отримавши заперечну відповідь, Віка повідомила, що зникла дорожня сумка Сема і деякі його речі, а мобільний не відповідає. Коли зайшли на кухню, то побачили на буфеті дивом не помічену записку з Семеновими каракулями. У записці йшлося про те, що Сем вирішив поїхати на кілька днів у родинних справах. Більше нічого у записці не уточнювалося. Звичайно було дивно, що у Сема з’явились якісь родинні справи. За весь час нашого знайомства він хіба що кількома словами прохопився про свою рідню і навіть на запитання Віки майже нічого не розповідав. Єдине, що ми знали напевне, — близьких родичів у нього не лишилося. І тут раптом терміновий від’їзд у родинних справах. Тож нічого не лишалося як чекати Семового повернення, ось тільки погано, що Сем у своїй записці не уточнив, скільки днів його не буде.

Зрештою, нам не лишалося нічого іншого, як повернутися до своїх справ. Я знов зайнявся пошуком грошей на лікування Віки, вона теж повернулася до звичних домашніх справ, хоча з усього було видно, що думки її десь далеко… Якось ввечері я підстеріг її за переглядом кримінальної хроніки по телевізору, чого раніше не бувало. На відміну від Сема, який іноді любив посмакувати «расчлєньонку» на екрані, вона, як зрештою і я, практично ніколи не дивилися такого роду новини. Те саме повторилося і наступного дня — вона знов сиділа перед телевізором і дивилася кримінальну хроніку. Нарешті, Віка зайшла до мене в кімнату і сказала, що піде і повідомить у міліцію про зникнення Сема. Я почав відмовляти її, зрештою домовились почекати ще кілька днів.

Наступного дня, прокинувшись ще затемна, я побачив на кухні світло. Визирнув і побачив Сема. Він мовчки сидів за столом, втупившись скляним поглядом у вікно.

— О, привіт, ти приїхав, — видихнув я.

— Так, привіт, — якось відсторонено кивнув головою Сем.

— Ну що — вдало з’їздив? Всі справи вирішив?

— Давай чаю поп’ємо, — замість відповіді мовив він. — А то на вулиці щось прохолодно. Змерз.

Я поставив чайник, розставив на столі чашки, дістав печиво. Якийсь час ми сиділи мовчки біля паруючих чашок. Зрештою, Сем спроквола заговорив.

— Я так і не дістав грошей, — мовив він.

Я здивовано глянув на нього.

— А де ти мав дістати ці гроші?

— У мене… коротше кажучи, у мене була хата. Лишилася від батьків. Я думав її продати.

— Он як. Ти справді молодець, Семене.

— Я не молодець. Я просто хочу врятувати Віку. Але мені це погано вдається…

— Запропонована ціна за хату виявилася замалою?

— Та ні, просто хата вже виявилася не моя.

— Як не твоя?

— Отак. Переписали. Взяли по-тихому і переписали. Свої ж…

— Родичів маєш на увазі? Я навіть не знаю, що сказати… І що ж ти зробив?

Сем махнув рукою:

— Нічого. Сам винуватий. Мене не було там десять років.

— Буває…

— От приблизно так я собі і сказав…

У цей момент на кухню вийшла заспана Віка. Побачивши Сема зупинилася, наче наштовхнулася на якусь невидиму перешкоду, і мовчки дивилася на нього. Сем також подивився на неї. У якийсь момент його обличчям промайнула гримаса болю. Це тривало одну мить, а потім Сем усміхнувся:

— Привіт, Семене, — мовила Віка.

— Привіт.

— Як з’їздив?

— Нормально. Що у тебе?

— У мене все добре. Ти вирішив всі свої справи?

— Так, я все вирішив, — кивнув понуро Сем і показав на сумку в кутку. — До речі, я привіз трохи яблук із рідного саду. Скуштуйте, дуже смачні.

І не чекаючи, поки ми скористаємося його запрошенням, Сем поліз до сумки і витяг своїми ручищами кілька справді гарних яблук, простягнув їх нам.

— Їжте, — мовив він. — Це найкраще, що я міг там знайти.

Здається, це була субота. Ми сиділи на кухні, коли пролунав дзвінок у двері. Я подумав, що це, можливо, прийшли за оголошенням щодо Віки якісь доброчинці. Проте, коли відкрив двері, на мене очікував сюрприз. Переді мною стояв власною персоною той самий хлопець, через якого ми позбулись роботи у банку. Якщо я правильно запам’ятав, його прізвище — Грінченко.

— Привіт, — сказав він і усміхнувся. — Я нічого не міг з собою вдіяти. Мабуть, це ідея-фікс, але я таки мав вам віддячити. Саме тому я тут. Не сам, — після цих слів він витяг з-за спини чималеньку пляшку.

— Хто там? — подав голос Сем.

— Віскі, — відповів я, не обертаючись.

— О, Че Гевара, привіт, — мовив Сем, якого слово «віскі» змусило вийти в коридор.

Грінченко ще раз чарівно всміхнувся — на цей раз Сему.

— Я просто вирішив подякувати вам за те добро, яке ви мені колись зробили.

— А як ти нас знайшов? — спитав Сем.

— Ну це, зрештою, було неважко, — махнув рукою Грінченко. — Ви розвинули досить бурхливу діяльність останнім часом. Хочу сказати, що історія з вашою знайомою — то справді сумно. Тож не помітити вас було складно.

Грінченко на секунду замовк, а потім додав:

— Я справді хотів вам віддячити. Тому ось — будь ласка, прийміть, — він тицьнув мені пляшку віскаря, — прийміть на знак моєї подяки. О, і ще, ледь не забув, — тут він запорпався у кишенях і витягнув зіжмаканого поштового конверта — а це — на лікування вашій знайомій. Ми маємо допомагати одне одному. Ну, ось і все… До побачення, ще раз дякую за все, я пішов.

Грінченко попрощався, розвернувся, аби йти, але в цей момент Сем подав свій голос.

— Та зачекай, куди ти так летиш? — прогудів він за моєю спиною.

— Справді, — озвався і я. — По п’ятдесят грамів у вихідний день нікому не завадить. Заходьте.

Грінченко обернувся і його обличчям майнула усмішка. Звичайно, цей хитрун наперед знав, що ми запросимо його зайти.

— Привіт. А вас здається звати Віка. Я вгадав? — привітався Грінченко з Вікою в коридорі.

Віка глянула на нас з Семом, ніби намагаючись спитати, де ми відкопали цього дивака.

— Ми щось святкуємо? — спитала вона, дивлячись на нас.

— Це наш… гм, знайомий, — дещо сконфузився Сем.

— Ваш вдячний знайомий, — мовив Грінченко, вже проходячи на кухню та ставлячи пляшку на стіл.

— Одне слово, — вирішив я внести ясність, — пан Грінченко — це саме та людина, з якою пов’язані останні зміни у нашому житті…

— Дайте вгадаю — це той хлопець, якого ви врятували? — спитала Віка.

— Так точно, — гречно вклонився Грінченко. — Антон Грінченко, власною персоною.

— Я чомусь думала, що ви вищий, — усміхнулася Віка.

— Так багато хто думає, — кивнув головою Антон. — Але насправді люди потім усвідомлюють, що так воно і є.

— Годі балакати, — пробурчав Сем. — У нас взагалі склянки нормальні для віскі є?

— Гриню, давай будемо на ти, добре? — мовив Сем розтягуючи слова і трохи запинаючись від випитого. — До речі, до тебе можна так звертатися — Гринь?

— Називайте мене краще Грінспен, — так само запинаючись відповів захмелілий Грінченко.

— Цікаво, — спитав я. — А чому саме Грінспен? Здається так звали колишнього голову Федеральної резервної системи США? Алан Грінспен, чи не так?

Грінспен широко посміхнувся:

— Саме так. Ну прізвища чимось співзвучні. До того ж, я вважаю його найбільш знаковою людиною нашої епохи. Алан Грінспен — це людина, перед якою меркне Бен Ладен. Невдаха саксофоніст, що перевернув світ. Він показав людству, наскільки воно тупе. І наскільки жадібне. Хіба він не геній?

— Слухай, а де ти працював в банку, що такий злий? — спитав Сем.

— В департаменті кредитної політики.

— Овва! — вигукнув Сем. — То ми, виходить, майже колеги?

— Ну якщо можна так сказати…

— І чого ж ми не перетиналися?

— Певно тому, що я пішов звідти до того, як ви туди влаштувалися на роботу.

— Думаю, саме тому у Загоруйка і був такий інтерес до тебе, — висловив здогад я. — До речі, чим ти їм так насолив?

— Чомусь завжди вважають — якщо звільнити шахтаря чи металурга, то вони можуть спровокувати якісь соціальні заворушення, а якщо викинути з роботи банкіра, то нічого не буде…

— Ти потрапив під скорочення? — не вгавав я.

— Офіційне формулювання було саме таким. Хоча, мабуть, причина полягала в іншому. Власне, це я сам спровокував своє звільнення. Просто якось прийшов до одного цікавого висновку…

— Що твоя зарплата маленька? — засміявся я.

— Ні, — серйозно похитав головою Грінспен. — Я зрозумів, що не тих ми вважали боржниками…

— Он як. Це цікаво.

— Ми всі маємо платити свої борги. Так?

— Так, — з готовністю підтвердив Сем. — Я теж завжди про це кажу.

— От і чудово, — вів далі підбадьорений Грінспен. — І як все геніальне — це просто. Але проблема в тому, що хтось платить, а хтось — ні.

— Абсолютно точно! — майже прокричав Сем. — У світі дохріна сучих синів, які вважають, що вони найрозумніші, і що вони нікому нічого не винні!

— А я скажу навіть більше, — вперше від початку цієї бесіди Грінченко усміхнувся. — У світі надзвичайно багато сучих синів, як сказав Семен, які вважають, що не просто нікому нічого не винні, а що переважна більшість винна їм. І проблема саме у тому, що з цією цільовою групою майже ніхто не працює. Особливо у нас.

— І ти вирішив стати таким собі Робін Гудом, вирішив, що саме тобі випала честь боротися з вселенським злом? — перепитав я.

— Ну ти, звичайно, перебільшуєш, але в цілому сказав правильно, — кивнув Грінченко.

— А дозволь тебе спитати — чому ти думаєш, що саме цим ти повинен займатися?

Грінченко знизав плечима:

— Ну очевидно така моя кредитна історія. Кожен з нас має свою кредитну історію. У мене вона така.

— Глобально, — сказала Віка.

— Кожен з нас має свою кредитну історію, — повторив Грінспен. — Просто дехто про це забув…

Він сидів переді мною, невисокий на зріст, худий та нервовий, із загостреними рисами обличчя, нова та незнана людина, абсолютно неподібний до того переляканого бандитами хлопчини, який закарбувався у моїй пам’яті після першої зустрічі. Якби мені треба було охарактеризувати його одним словом, то це було б слово «шибздик» — людина, як на мій розсуд, що беззастережно вірить у якісь химери і йде за ними до кінця.

Можливо, тому що був вихідний день, чи через особливий настрій, що заволодів усіма нами, але ми не зчулися, як докінчили Грінченкову пляшку. І ніби у всіх водночас позривало дах, ми разом заговорили, закричали, перебиваючи, майже не чуючи один одного. У буфеті знайшлися залишки якогось алкоголю і святкування тривало. Віка почала танцювати під музику з компа, Грінспен вився навкруг неї, за ним пішов у танок Сем, але одразу перечепився і всією своєю масою гепнувся на стілець, розтрощивши його ущент. Це призвело до ще більшого сплеску веселощів. Очевидно, що продовження бенкету було логічним. Грінспен запропонував поїхати до нього додому. За його словами, він мешкав у приватному будинку на одній з міських околиць. До того ж, якщо вірити Грінспену, у нього мав бути непоганий запас спиртного, а ще виникла ідея насмажити шашликів. Звичайно, як це завжди буває у таких випадках, поки дісталися до Грінспенового житла, накал веселощів спав і смажити шашлики вже нікому не хотілося, і до всього вже вечоріло. Тому ми, стомлені і п’яні, розташувалися на майданчику перед будинком, попиваючи хто каву, хто пиво. Зрештою, розмова втратила будь-який логічний зв’язок, а моя чергова бляшанка з пивом впала на землю. Для мене це стало кінцем вечірки, оскільки я більше нічого не пам’ятав.

Прокинувся наступного дня від того, що сонячні промені пестили моє обличчя. Якийсь час мені було невтямки, де я. З великим зусиллям змусив себе піднятися, щоправда, замалим не впавши від нападу дикого головного болю, проте, зібравшись на силі, таки встояв і зміг роззирнутися навколо. Щось мені підказало, що це була кімната самого Грінспена. Про це, вочевидь, свідчила забита книжками на економічну тематику шафа, липучки з висловлюваннями відомих людей на компі. Я побачив на стіні велике фото людини середнього віку, з вольовими рисами, сірими, майже прозорими очима. Незнайомець усміхався з фотки, ніби промовляючи — «у мене все добре». Тільки, вочевидь, Грінспенова рука намалювала червоною фарбою контури мішені.

— О, ти вже прокинувся? — почувся голос Грінченка. — Як воно — голова не болить?

— Та трохи болить.

— Ну пішли на кухню. Ми саме п’ємо каву і снідаємо.

— Слухай, а це що? — спитав я, показавши пальцем на фотку.

Грінченко усміхнувся:

— А це, Андрію, наш колишній роботодавець. Власник банку, у якому працювали і ти, і я.

— Та я в курсі, хто це. Хотів спитати — мішень чому на фотці намалював?

— А це… — він стенув плечима. — Просто бавився…

— Цікаві у тебе забавки…

— Та вже які є.

Ми пішли на кухню, де вже сиділи Сем і Віка, гарячково про щось сперечаючись.

— Ну що — ви вже дійшли консенсусу? — запитав Грінспен, який очевидно був у курсі їхньої суперечки.

Обоє одночасно недобре на нього глянули, певно тому Грінспен вирішив більше уваги приділити мені.

— У мене є знайомий, який може допомогти Віці, — пояснив мені, наливаючи каву.

— Як саме?

— Ну він має зв’язки у багатьох сферах, підозрюю, що у медичній теж. Можливо, він допоміг би влаштувати Віку в лікарню до справжніх фахівців. Міг би допомогти і фінансово… Але ось Віка чомусь не хоче приймати допомоги…

— Послухай, — мовила Віка, яка чула, що сказав Грінспен. — Я вже була у лікарів і навіщо мені ще якісь професори, аби почути те, що я і так знаю. А щодо грошей — здається, вже всоте кажу, що мені не потрібна нічия допомога. Розберуся з цим сама!

— Ти просто дурне дівчисько! — гримнув на неї Сем. — Як ти не розумієш — у нас може з’явитися реальна можливість витягнути тебе. А ти відмовляєшся!

— Я розберуся з цим сама, — твердо повторила Віка.

Сем щосили грюкнув кулаком по столу, так що на ньому дзеленькнув посуд. Він відкрив рота, аби вилаятися, але втрутився Грінспен.

— Малята, почекайте одну секунду, — мовив він, благально піднявши над головою руки. — Давайте так — я просто спитаю свого знайомого, за це, як відомо, грошей не беруть, а далі ви вже будете самі вирішувати — треба воно вам чи ні. Домовились? От і добре. Кому ще кави?

Після цих дипломатичних викрутасів Грінспена, що реально розрядили ситуацію, сніданок минув без пригод. А коли настав час прощатися, Грінспен зробив ще одну неочікувану пропозицію — він запропонував всім нам переселитися до нього жити. При цьому сказав, що не братиме з нас квартплати, оскільки йому самому цей дім майже нічого не коштує, бо він є власником його частини, інша ж половина будинку належить його родичам, які очікують від нього лише сплати за комунальні послуги. Пропозиція Грінспена насправді виявилася дуже доречною, оскільки наш теперішній власник попередив, що з наступного місяця підніме квартплатню.

— То може пристанемо на його пропозицію — з приводу переселення? — спитав я Сема і Віку, коли, востаннє помахавши Грінспену, ми спустилися в метро.

— Я не проти, — знизав плечима Сем.

— Хлопці, ну що ви вигадуєте?! — напустилася на нас Віка. — Вистачить з нас усіх цих переїздів…

За тиждень по тому, обливаючись потом, ми затягнули на другий поверх Грінспенової хати улюблену Вікину шафу, що була чи не єдиним меблевим надбанням Сема. Зі всіма іншими нашими пожитками було набагато легше, ми без складнощів порозпихали їх по кімнатах великого дому. Зрештою, навіть Віка визнала, що пропозиція Грінспена була вчасною. Біля будинку розкинувся невеличкий занедбаний садок. За садком, до речі, був сарай, з якого Сем буквально за кілька днів свого перебування тут влаштував справжню майстерню. Йому подобалося щось майструвати і, головне, йому це вдавалося. Було приємно дивитись, як у його дужих руках дерево і залізо перетворювалися на щось корисне і навіть вишукане. Я здебільшого тинявся без діла, проводячи час у роздумах і безкінечних філософських бесідах з Грінспеном, який, здавалося, ніколи не витикався зі своєї кімнати.

Ми непогано проводили час, тим більше, що отримані з банку, у першу чергу, Семом розрахункові гроші дозволяли нам принаймні на короткий час забути про необхідність пошуків нової роботи. Що ж до Грінспена, то, здається, у нього з фінансами було завжди все добре, принаймні він цим питанням ніколи не переймався. Ми також вирішили якийсь час не підіймати питання Вікиної хвороби, залишивши право вибору за нею.

Одного вечора, коли ми сиділи на кухні і пили чай, Віка ніби між іншим сказала, що згодна піти на медичний огляд, якщо знайомий Грінспена порекомендує нормальних фахівців. Грінченко мовчки кивнув головою і відразу пішов у свою кімнату до комп’ютера, через який він підтримував зв’язок зі своїм знайомим. Уже наступного дня за рекомендаціями Віка лягла у лікарню.

Звичайно ж, ми всі за неї переживали, а найбільше Сем, який просто місця собі не знаходив. Він покинув своє майстрування, годинами тинявся по двору чи взагалі виходив на вулицю, безперестанку палив. На щастя, все це тривало недовго. Віка повернулася буквально за кілька днів, хоча ми чекали на неї лиш наприкінці тижня. Приїхала сама, нікого не попередивши. Одного погляду на неї було досить, аби зрозуміти, — щось трапилося. Вона реально виглядала розгубленою. Поставивши зібрану у лікарню валізу, Віка сіла на лавці біля будинку і мовчки втупилася перед собою.

— Ну як справи? — першим підійшов до неї Сем.

Віка мовчки знизала плечима, продовжуючи вивчати простір перед собою.

— Ти можеш конкретно сказати чи ні?! — не стримався Семен.

Віка гостро зиркнула на нього:

— Не кричи на мене! — крикнула вона і вже більш спокійним тоном продовжила:

— Одне слово, мені сказали, що у мене… що у мене нічого немає. — Тут Віка хитнула головою, ніби сама собі підтверджуючи щойно сказану новину. — Так і сказали.

— Як то нічого немає?!

— Ось так. За їхніми словами, навіть студент сказав би, що у мене нічого немає…

— Ти їм віриш?

— Так, з того, що я чула — вони справжні профі.

Сем повільно видихнув. Видихнув так, наче до того він просто не міг дихати. Після чого підійшов і поцілував Віку в чоло.

— Таки є Бог на небі.

— На небі, — кивнула вона. — Але мабуть не тут.

— Що ти маєш на увазі?

— Свій попередній діагноз. Він дорого мені коштував. І я кажу не про гроші. Весь цей час я жила мов у пеклі…

— Ти, до речі, ніколи не казала, хто тобі його поставив.

— Один лікар з однієї лікарні…

— Казковий ідіот.

— Я почула й іншу версію…

— Яку? Кажи, не тягни!

— Не кричи! І заспокойся. Мені досить прозоро натякнули, що причина цього діагнозу може бути не чиясь непрофесійність, а зовсім інше — гроші. Лікар, що поставив мені цей хибний діагноз, просто хотів розкрутити мене на гроші…

І саме в цей момент Віка заплакала. Я ніколи до того не бачив, як вона плаче, і майже ніколи, щоб вона була чимось всерйоз засмучена. Все носила у собі, іноді здавалося, що ми ніколи не побачимо її сліз, але цей день таки настав.

Сем брутально вилаявся. Певно я зробив те саме. Потім Сем обійняв її, щось тихо говорив, заспокоював, а потім якось по-особливому спокійно спитав:

— Слухай, а в якій лікарні цей твій лікар працює?

В обід того ж дня ми вже сиділи в приймальні головного лікаря шпиталю, де Віці було встановлено хибний діагноз.

— Так, звичайно, ми розберемося в усьому, — голос головного лікаря діяв як заспокійливі ліки. — Буде проведено всебічну перевірку цього факту…

Головлікар, красивий високого зросту чоловік, навдивовижу чемний розумака, пальцями хірурга натиснув якісь клавіші на комутаторі і назвавши кілька прізвищ, запросив зайти до кабінету. А нам пояснив: викликані лікарі ввійдуть до складу комісії, яка має розслідувати всю цю історію з помилковим діагнозом. За кілька хвилин всі медпрацівники були в кабінеті головлікаря, і ми нормально з ними поспілкувалися, коротко переповівши їм свою історію і відповівши на їхні запитання. Заключення Грінспенового знайомого справило на них неабияке враження. З’ясувавши всі деталі, ми домовились зустрітися за тиждень, аби дізнатися результати проведеного комісією розслідування. Втомлені і задоволені, ми поїхали додому, де на нас вже чекав Грінспен.

— Як успіхи? — спитав одразу Грінспен.

— Гадаю він сяде, — впевнено відповіла Віка.

— Ну я не був би аж таким оптимістом, але йому таки загрожують серйозні неприємності, — додав я.

— Оптимісти, — гмукнув Грінспен.

— Ти щось знаєш? — спитав ураз спохмурнілий Сем.

— Конкретно нічого. Але я знаю, як зазвичай ці справи закінчуються…

— Гриню, давай ти не будеш заражати нас своїм песимізмом, — подав я голос. — Сьогодні і так був реально важкий день.

— Добре, добре, — замахав руками Грінспен. — Я ж нічого. Просто не хочу, аби через тиждень ви були прикро розчаровані…

— От давай цей тиждень проживемо, а далі подивимось, — відрізав Сем.

Рівно за тиждень у той самий час ми втрьох — я, Сем і Віка — мовчки, без жодного звуку, з понурими головами заходили на обійстя. Грінспен так само зустрічав нас біля входу, цього разу з німим запитанням ув очах. Проте ніхто не поспішав прояснити йому ситуацію.

— Семе, поясни, де в лікарні можна було порвати рукав? — спитав Грінспен.

Семен нічого не відповів, лише мотнув головою та промимрив щось злісно.

— Рукав порвали не в лікарні, а вже в міліції, — відповіла Віка.

— А що ви робили в міліції, можна дізнатися? — спитав, усміхнувшись, Грінченко.

Сем трохи вийшов з берегів, ну і я теж.

— Крику було достатньо, — докинув я. — На щастя до серйозного рукоприкладства не дійшло, та й міліція була поряд…

Грінспен похитав головою:

— Отже, вас таки послали?

— Ну можна і так сказати, — знизав я плечима.

— Цей прохіндей, головлікар, сказав, що діагноз був встановлений правильно! — майже прокричала Віка.

— Он як, — кивнув Грінспен з виглядом людини, яка ніколи не помиляється.

— Вони всі там пов’язані! — ще з більшим запалом, ніби наново переживаючи нелегкий день, прокричала Віка.

— Гриню, — сказав якомога спокійніше я. — Ти можеш порекомендувати якихось юристів, які могли б виступити у цій справі на нашому боці?

Грінспен замислено кивнув.

— Я постараюсь щось придумати…

— Буду вдячний. Ми всі тобі будемо вдячні.

За кілька днів до мене вранці у кімнату зайшов Грінспен. Його годі було впізнати — майже бездоганний костюм, біла сорочка, краватка.

— Збирайся, — коротко сказав він мені. — Поїхали.

— Поїхали куди?

— В лікарню, звичайно. На розмову до головлікаря.

— Ти знайшов юриста?

— Ну можна і так сказати. Юрист — це я.

Я зміряв Грінспена поглядом.

— Слухай, можливо в банку ти і мав справи в юридичній сфері, але ж тут все зовсім по-іншому. Ти впевнений, що зможеш це потягнути?

— Так, впевнений, — рішуче кивнув головою Грінспен і додав. — Всі необхідні матеріали я зібрав. — Тут він показав в куток, де, як з’ясувалося, стояв його модерний портфель.

— А Віка в курсі цього всього?

— Так, вона вже чекає на вулиці.

Зрештою, мені не лишилось нічого, як швидко зібратись і вийти на вулицю, де на нас вже чекали Віка із Семом. Ми завантажилися у Семенову машину і поїхали в лікарню. Поки їхали, з розмови Сема та Віки я зрозумів, що рішення Грінспена теж виявилось для них несподіванкою, проте вони так само, як і я, не сперечалися з ним.

Ми піднялися до головлікаря вдвох — я і Грінспен. Сема та Віку він попросив лишатися в машині, аби, за його словами, зайвий раз не розпалювати ситуацію. Коли зайшли у приймальню, секретарка відразу ж потяглася до телефону. Грінспен прочитав її рух і застережно підняв руки.

— Думаю, ми вже не повернемося до того характеру обговорення, яке відбувалося тут учора. Я юрист і хотів би нормально і цивілізовано обговорити з вашим шефом всі аспекти майбутнього судового процесу.

Секретарка недовірливо дивилася на нас, вочевидь напружено щось обмірковуючи.

— Дякую, — мовив Грінспен, відкриваючи двері до кабінету головлікаря. Я поплентався за ним, а за мною побігла щось примовляючи перелякана секретарка. Вочевидь головлікар кудись збирався, бо саме в цей момент він стояв коло столу і перебирав якісь папери. Він запитально глянув на нас, на що Грінспен одразу ж відрекомендувався йому як Вікин юрист.

— Вибачте, а що саме ви від мене хочете? — запитав головлікар з ледь помітною усмішкою.

— Я хотів би провести з вами попередню бесіду перед тим, як звертатися до суду, — відповів Грінспен.

— Ну, власне, ми все вже вчора проговорили, і, зрештою, у нас теж є юрист, і вам краще буде переговорити саме з ним.

— Можливо й так, але я хотів би з’ясувати деякі аспекти цієї справи саме у вас.

Лікар стояв, схрестивши руки. На його вустах продовжувала грати ледь помітна усмішка.

— Здається, вчора я досить вичерпно пояснив, що в даній ситуації ми не винні. Висновки нашого лікуючого лікаря, прописані ним рекомендації щодо лікування були зроблені на фаховому рівні і відповідали тій ситуації з перебігом патології…

— Якої потім не виявилося…

— Яка, вочевидь, була локалізована, а потім і ліквідована завдяки нашим фаховим діям…

Грінспен зітхнув, потім спитав тихо, спокійним голосом, так, наче мова йшла про незначну річ:

— Скажіть, чому ви їх прикриваєте?

Вуста головлікаря, здається, трохи сіпнулися, проте ледь помітна усмішка так і не щезла.

— Будь ласка, будьте акуратні, добираючи слова. Ви не дитина. Тому пам’ятайте, будь ласка, в якому світі живете.

— Мені здається, ви справді непоганий лікар, у вас навіть руки справжнього хірурга, чому ж ви це робите? — спитав Грінспен дивлячись просто у вічі лікарю.

Очі головлікаря зблиснули якимось невідомим до цього блиском.

— Я ні-ко-го не при-кри-ва-ю, — мовив він по складах. А потім додав з якоюсь гидливістю в голосі, наче був вимушений говорити з людиною, яку він глибоко зневажав. — А зараз зробіть таку ласку — залиште цей кабінет. Не примушуйте мене кликати когось, аби вас звідси просто викинули.

— Але я хотів би показати вам дещо, — не вгавав Грінспен.

— Покажете моєму юристові, — відрізав лікар. — До побачення.

На цих словах він відвернувся від нас до столу і знову почав перебирати папери. Грінспен відкрив свій портфель і, напружено сопучи, почав у ньому порпатися. Це продовжувалося якусь мить. Далі події розвивались у пришвидшеному темпі. Він блискавично витягнув те, що шукав, і в кліп ока опинився за спиною лікаря. І в цей момент я розгледів, що в руці у Грінспена був… молоток. Міцний, важкенький молоток із Семової майстерні. І ще не встиг я до кінця зрозуміти мету, через яку зараз у цій лікарні, в цьому кабінеті, Грінспен замість документів витягнув молоток, як він зі всією силою, наче забивав неслухняний цвях, опустив молоток на руку головлікаря, що досі перебирав папери на столі. Здається, мені вчувся хрускіт кісток пальців, що ламалися. Лікар закричав від болю. А Грінспен обернувся до мене і гукнув:

— Тікаймо!

І ми рвонули з місця. Рвонули так, наче за нами гналася вся лікарня, перекинувши у дверях секретарку, яка заверещала з переляку високим фальцетом. Ще пару секунд —і ми не зчулися, як опинилися перед Семовою машиною, в яку й заскочили з розгону.

— Рушай! — закричав не своїм голосом Грінспен, і ми рвонули з місця.

— Що, що сталося? — спитала перелякано Віка.

— Цей псих розфігачив молотком руку головлікарю! — закричав я не своїм голосом.

— Що?! — в один голос спитали Віка з Семом.

— Він витягнув зі свого портфеля твій молоток, Семе, і з усього маху вгатив ним по руці цьому лікареві! — продовжив я.

— Нічого собі, — протягнув Сем. — Це правда? Гриню, що трапилося?

Грінспен зітхнув:

— Ну в принципі Андрій розказав майже все…

— Ти реально розбив йому руку?

— Ну так. Шкода, що не дві…

— І що тепер буде? — спитала Віка.

— Нічого особливого. Місця нашого проживання вони не знають. А головлікарю скоро буде не до цього.

— Чому?

— Я отримав базу хворих цієї клініки. Попросив декого, мені й злили. Ось тепер по всій цій базі я надішлю повідомлення про те, що у цій лікарні займалися шахрайством. Розкажу про нашу історію і назву прізвища — і головного лікаря, і тих, хто тобі, Віка, безпосередньо ставив діагноз. І запропоную пацієнтам перевіритись в інших лікарів — і щодо діагнозів, і щодо лікування. Думаю весело буде…

— Можливо тоді можна було б обійтися без молотка? — вставив я.

— Ні, Андрію, не можна було. Без молотка ніяк, — похитав він головою.

— Ти справді псих, Гриню, — усміхнувся Сем.

— Ти навіть не здогадуєшся який, — засміявся Грінспен.