Борги нашого життя

По приїзді додому всі якось одночасно вирішили напитися. Віка досить швидко накрила на стіл, а одного мого з Семом походу у найближчий магазин виявилось задосить, аби уповні забезпечити нас усіма можливими видами спиртного. Вочевидь нами володіло бажання напитися до безтями. Ми пили коньяк, горілку й вино, не вельми переймаючись завтрашнім днем. Не дивно, що за якихось півгодини всі вже були добряче напідпитку. Тому, взявши з собою келихи і пляшчину якогось алкоголю, висипали з хати подихати свіжим повітрям. Надворі сутеніло і було по-осінньому прохолодно. Раптом десь знадвору почулася танцювальна музика, і Віка, скинувши з себе вовняну ковдру, яку вона прихопила з будинку, пустилася в танок. З неба лилося холодне місячне сяйво, Віка у тоненькій блузці танцювала посеред двору, а ми утрьох невідривно дивилися на неї, наче на якусь казкову істоту. Та вона і направду видавалась неземною істотою, в білій блузі і з розпущеним волоссям, ідеально виконуючи танцювальні па в місячному світлі під невідому музику.

— Дякую, — раптом ледь чутно промовив Сем, повернувшись до Грінспена.

— За що? — стенув плечима Грінспен.

— За неї, — показав у бік Віки Семен.

А вона танцювала і танцювала. Та ось вона ніби наштовхнулася на невидиму стіну, зупинилась і почала осідати на землю так, ніби останні сили залишили її. Сем підхопив її на руки і поніс у будинок.

Ми лишилися з Грінспеном удвох.

— Віка дуже гарна дівчина, — сказав він.

— Так, Сему з нею справді пощастило, — погодився я.

Грінспен налив нам обом з пляшки, яку ми прихопили з дому. Здається, це було червоне сухе.

— Ти й далі сердишся на мене, що я вдарив цього лікаря? — спитав він.

— Це було жорстоко. А головне — для чого? Реально, ми могли б приперти їх до стіни законним шляхом.

— Законним шляхом? — перепитав Грінспен. — Андрію, ти просто не можеш уявити, скільки разів я намагався вирішувати подібні справи законним шляхом. Скільки сил і нервів я витратив на цей законний шлях. Хочеш знати який результат?

— Так, цікаво було б дізнатися.

Грінспен по-особливому, з прикрістю, глянув мені у вічі і піднісши свою руку на рівень моїх очей, склав вказівний і великий пальці у вигляді овалу.

— Зеро, — мовив він. — Мій результат — зеро.

— Я не вірю…

— Цю систему, — перебив він мене, — законним шляхом не зламати, тому що закон теж став складовою цієї системи. Андрію, ніколи не кажи, що я був жорстоким, чи робив щось не так. Я робив і роблю те, що треба зробити.

Він підняв руку, в якій тримав келих, і одним махом випив вино.

— Гадаю прийшов час сходити в магазин, — мовив я. — До ранку ще далеко.

— Я навіть знаю, де тут близько цілодобовий, — додав Грінспен.

Прокинувся від дикого головного болю. А коли надсилу відкрив очі, то зрозумів, що в машині і кудись їду. Ще кілька хвилин моєму затуманеному болем мозкові знадобилося, аби збагнути, що машина Семенова, а сам Сем із Грінспеном сидять спереду.

— Якого милого? — майже прошепотів я навдивовижу хрипким голосом.

— Тихше… — приклавши пальця до вуст, ледь чутно промовив Сем, на секунду обернувшись до мене. — Грінченко спить.

Я сфокусував свій погляд на спині Грінспена і розгледів, що його голова була неприродньо відкинута назад. Здається, він ледь чутно хропів.

— Якого милого? — вже значно тихше спитав я. — Чому я прокидаюся в машині? І куди ми їдемо?

— Ну це питання, скоріше, ти мав би задати собі самому, — відповів незворушно Сем. — Або принаймні йому, — тут Сем кивнув у бік Грінспена. — Ви вчора ніяк не могли замовкнути, щось говорили, сперечалися, потім, здається, пішли за добавкою. Я вгадав? Потім ви завалили в будинок, розбудили мене і Віку і почали розказувати, що вам конче необхідно кудись їхати, аби, як сказав Грінспен, віддати якийсь борг. Здається, так він сказав.

— Який борг? Ти про що?

— Ти, справді, нічого не пам’ятаєш?

— Ну так… хіба що уривками.

— Тобі краще знати, але вчора ви про це теревенили, не замовкаючи. Ви з ночі хотіли їхати, проте я вас таки переконав зробити це зранку. Після чого ти пішов у машину спати, бо не хотів пропустити від’їзду, а Грінченко ще вештався по хаті до самого ранку, і оце, коли сіли в машину, його вирубило.

Я почухав голову:

— Так, а куди ми їдемо?

Сем сказав назву якогось населеного пункту, яка мені ні про що не говорила. За його словами, це місце було за кілька сотень кілометрів від нашого дому. І їхати було ще довгенько, що зовсім не тішило, оскільки мене добряче нудило. Зрештою, я попросив Сема зупинитися коло якоїсь придорожньої кафешки, аби принаймні випити кави.

Заклад, біля якого ми зупинилися, розташовувався поряд зі станцією техобслуговування, тому тут було досить велелюдно.

— Я дивлюся наші дороги для декого просто золоте дно, — засміявся Сем, киваючи в бік автомайстерні.

— Для когось золоте дно, а для когось — дорога на той світ, — похмуро додав я.

— Яке життя, такі й дороги, — подав голос Грінспен, що ледь шкандибав за нами.

— Скажи мені краще, за чим і для чого ми їдемо? — обернувся я до нього.

— Я ж тобі вчора все розказав, — знизав плечима Грінспен.

— Так, але я не можу пригадати…

— Ну, звісно, пити після коньяка вино було справді не варто. І я тебе попереджав про це.

— Цього я теж не пам’ятаю.

— А ну годі вам, — втрутився в розмову Сем. — Вам яку каву брати — еспрессо чи американо?

Швидко проскочивши по трасі ще десь півтори сотні кілометрів і трохи попетлявши бічною дорогою, ми таки знайшли село, яке шукали. Проте, коли до нього лишалося буквально кілька кілометрів, Грінспен, знову нічого не пояснюючи, попросив зупинити машину. Ми зупинилися край дороги, навколо куди око сягало розляглися безмежні сірі осінні поля. І лише з того боку, де зникала дорога, можна було розгледіти далекі і такі ж сірі будівлі села, до якого ми їхали.

— Слухай, Гриню, якого милого ми зупинилися посеред чистого поля? — подав голос я.

— Зачекай, — коротко відповів Грінспен.

Враховуючи маломовність Грінченка, нам не лишалося нічого іншого, як, вибравшись з машини, чекати. Ми мовчки стояли і споглядали сумний пейзаж, аж раптом Грінспен показав пальцем кудись у бік села. Подивившись туди, ми побачили на виднокраї маленьку фігурку, що швидко наближалася до нас. Коли подорожній був вже близько, можна було побачити, що це хлопчина років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Він щодуху біг до нас, не дуже дивлячись під ноги, тому час від часу зашпортувався, але продовжував бігти, не зупиняючись. Нарешті порівнявся з нами і хотів відразу заговорити, але не зміг, бо почав голосно відсапуватися після бігу.

— Та не спіши, віддихайся, а то ще серце з грудей вискочить, — зауважив Сем.

— Ви Грінспен? — важко дихаючи перепитав хлопчина.

— Ні, — похитав головою Сем і, показавши пальцем на Грінченка, додав. — Ось він.

— Так, це я — Грінспен, — кивнув головою він. — А ти, я так розумію, Володя?

— Да.

— Ну що ж, приємно познайомитися в реалі. А це мої друзі — Андрій та Семен, вони погодилися допомогти нам у цій нелегкій справі, — після останніх слів Грінспен коротко реготнув.

— Драстуйте, — привітався хлопець з нами.

— Він вже там? — по-діловому спитав його Грінспен.

— Має ось-ось приїхати, — відповів хлопець.

— Ну що — пішли? — запропонував Грінспен.

— Гриню, а може ти докладніше поясниш — у чому саме справа? — м’яко спитав його я.

— У чому справа? Добре, слухайте. Ви ж пам’ятаєте за яких обставин ми з вами познайомились? Полишивши роботу у банку, я почав допомагати його нещасним клієнтам. Одного разу я наштовхнувся на один вже доволі типовий для нашого часу випадок — банк забирав землі у одного фермера, до речі, батька цього хлопця.

— Ми вирощували пшеницю. А вони забрали нашу землю. І забрали тоді, коли ми вже на ній посіяли, — докинув своє Володя.

— Я звичайно встряв у цю справу, — продовжив Грінспен. — Почалися суди-пересуди, і, зрештою, суд виніс абсолютно невиправдане рішення. На користь, звичайно ж, банку. Я планував подавати апеляцію, але тут трапилася абсолютно дика річ. Цього фермера підстрелили. І знаєте, хто це зробив? Суддя.

— Батько сказав, що жінка судді курва… — встряв Володя.

— Ну от — молоде покоління майже все і розказало, — весело хекнув Грінспен. — Вони десь випадково здибалися, суддя поводився досить по-хамськи — тут вже всі до цього звикли — зачіпав Володіного батька, який, у свою чергу, не стримався і сказав дещо про його дружину…

— …це правда, всі про це знають… — докинув малий.

— Суддя, — продовжив Грінспен, — на некоректне зауваження про дружину витягнув пістолета і всадив у його батька кілька куль. А оскільки той вижив, суддя ще й подав на нього позов за збройний напад…

— Сказав, що у батька ніби при собі був ніж, який той потім викинув, — додав Володя.

— Викинув після того, як отримав дві чи три кулі, — чмихнув Грінспен.

— Ну окей — подав я голос. — Ситуація ніби зрозуміла. А що від нас вимагається?

— Практичного нічого, — стенув плечима Грінспен. — Згідно зі сленгом певних кримінальних кіл — просто постояти на шухері. Поки я перетру з паном суддею.

— Без проблем, — махнув рукою Сем і засміявся. — Ти, головне, не вбий його. Добре?

— Постараюся, — серйозно відповів Грінспен. — А тепер коротенький план. За цим селом, далі по трасі, є ресторація, до речі, дуже колоритна, у вигляді вітряного млина. Саме там частенько полюбляє бувати наш суддя. Людина він досить пунктуальна, і є всі підстави вважати, що зупиниться він там і сьогодні.

— Так, і що ми робитимемо?

— Ми зупинимо машину трохи не доїжджаючи цього місця, а потім зайдемо всередину і будемо вдавати з себе простих голодних подорожніх, якими ми зрештою і є. Після того, як туди під’їде суддя, Андрію та Семе, ви вийдете надвір, а я залишуся всередині для перемовин із суддею. Тепер, для чого ви мені треба. Зазвичай, він їздить з водієм, і я не хотів би, аби в мій діалог з ним хтось втручався. Одразу ж скажу, що шофера він завжди лишає назовні, до зали той, зазвичай, не заходить, і від вас єдине, що вимагається, аби цього разу все було так само. Ну от, такий коротко план. Питання є?

— Так, одне, — підняв я руку. — А про що ти з тим відморозком говоритимеш?

— А оце вже не ваша справа. У мене є свої методи впливу на людей. А тепер, якщо питань більш немає, давайте будемо вже їхати, суддя має ось-ось з’явитися. На місці я покажу ще деякі нюанси.

Ми залишили машину метрів за п’ятдесят від реконструйованого млина, в якому містився ресторан. Антураж закладу було виконано у мисливському стилі, можливо, навіть трохи з перебором — великі дерев’яні балки, голови хижих звірів, що висіли на стінах. Ми сіли за столик біля входу, замовили каву та по п’ятдесят грамів коньяку, і приготувалися чекати. За десять хвилин коло ресторану зупинилася машина.

— Ну все, здається, наш знайомий приїхав, — кивнув головою Грінспен.

Ми з Семом встали і попростували до виходу. Проте вийти перед суддею ми таки не встигли, зіштовхнувшись з ним у дверях. Це був ще міцний, зростом із Сема чолов’яга з короткою стрижкою їжачком. Очевидно, він не звик поступатися, тому нам із Семом довелося буквально притиснутися до стінки, аби дати йому дорогу. А вже на вулиці ми зіштовхнулися з його шофером, середнім на зріст, досить-таки інтелігентного вигляду чоловіком. Ми трохи потовклися з Семом на вулиці, аби зрозуміти, що цей шофер, який мирно читав газету в машині, справді нічим не загрожував ані нам, ані Грінспену, й після того, як він буквально на очах закемарив, — вирішили тихенько повернутися до приміщення і подивитися, що там відбувається.

Ми зупинилися на вході, звідки нас не було видно, але прекрасно проглядалася вся зала. Як з’ясувалося, ми нагодилися на найцікавіший момент. Грінспен, що до того, очевидно, мирно сидів за столиком, допиваючи каву, саме встав і, підійшовши до судді, легенько поплескав його по плечу. Суддя повільно підвів голову і запитально глянув на Грінспена. Хоча все це відбувалося віддалік, було добре чути, про що вони говорили:

— Перепрошую, що я вас турбую… — почав Грінспен.

Суддя мовчки дивився на нього важким поглядом, але Грінспен продовжував, як ні в чому не бувало:

— …але я… я просто хотів сказати вам, що ваша дружина, — тут Грінспен зробив паузу, очевидно, для більшої виразності, — курва.

Останнє слово прозвучало так чітко та виразно, що його, здається, можна було почути у найвіддаленішому кутку цієї зали.

— Ну от, зрештою, і все, що я хотів сказати. Я, мабуть, піду, — сказав Грінспен, розвертаючись, аби йти. Очевидно він передбачав, що станеться далі, проте, певно, не очікував, що суддя виявиться аж таким прудким. Буквально в один момент він зірвався з місця, схопив Грінспена у ведмежі обійми, стиснув, а потім кинув об землю. А наступної миті почав щодуху молотити лежачого Грінспена ногами. Звичайно, мені з Семом нічого не лишалося, як кинутися на допомогу другові. Сем провів кілька ударів у тулуб і голову судді, проте це не справило належного ефекту. Подібний до розлюченого вепра, суддя лише коротко рохнув і, струснувши головою, пішов у наступ на Сема. Я саме опинився у нього збоку, чим і скористався. Схопивши стільця, що був під рукою, я щосили вперіщив ним суддю по спині. Дерев’яний стілець розлетівся на друзки, проте так і не похитнув цього монстра. Суддя з дивною для своїх кондицій швидкістю обернувся до мене і провів прямий удар в обличчя. Я опинився на підлозі. Коли за кілька секунд я прийшов до тями і підняв голову, то побачив Грінспена, що, витираючи кров з обличчя, повільно вставав з долівки, а позад нього, люто стискаючи одне одного в обіймах, каталися по підлозі суддя та Сем. Якоїсь миті останній опинився зверху, чим одразу ж скористався, почавши завдавати методичних ударів судді по обличчю. Потім до них, ковиляючи, підійшов Грінспен, аби з усіх сил, на які був спроможний, заїхати судді ногою по ребрах.

— Це тобі за Володю, — мовив він. Потім розвернувся, аби йти, але в якийсь момент передумав, знову підійшов до судді і ще раз заїхав йому ногою.

— А це тобі за мене, — додав він, після чого махнув рукою Сему. — Пішли, йому, здається, досить.

Сем неохоче підвівся з виглядом злого собаки, у якого забирають улюблену кістку. Суддя, здається, лежав уже у відключці, обличчя було геть заюшене кров’ю.

— Хлопці, я дуже дякую вам, що ви втрутилися, — мовив Грінспен, прикладаючи хустинку до свого розбитого носа.

— Пусте, — махнув рукою Сем. — Пішли звідси.

Коли ми вийшли на вулицю, то просто в дверях зіштовхнулися з переляканим водієм, який нарешті у себе в машині почув шум бійки. Зрештою, він цілком логічно вирішив нас не зупиняти, і ми без перешкод дісталися до нашої машини. Ще за п’ять хвилин ми були на місці, де на нас чекав Володя. Ми вибралися з машини, а Грінспен поспішив відзвітуватися перед хлопцем.

— Малий, ми все зробили, — сказав він, і додав: — Все зробили так як треба.

— Ви його вбили? — спитав хлопець.

Запала мовчанка. Вочевидь, це запитання захопило всіх нас зненацька. Грінспен опустив руки і заперечно, якось сумно похитав головою.

— Ми не вбили його. Можливо й даремно… Але йому непереливки зараз. Дуже непереливки.

— І він знову буде судити колись?

— Можливо, колись… Але найближчим часом точно ні.

— А мій тато не зможе вже нормально працювати ніколи…

— Послухай малий, ми зробили все, що могли, — не витримав Сем. — Зрозуміло? Все, що могли. І ми не обіцяли тобі, що вб’ємо його.

Малий затих, його погляд враз став якимось відстороненим, наче він дивився крізь нас.

— Значить, він вб’є нас, — сказав він тихо і спокійно, наче просто констатував факт.

— Ну звідки ти це взяв? — перепитав його Грінспен.

— А він це якось сказав. Попросив нам передати.

— Малий, тепер все буде інакше, — спробував втішити його Грінченко.

— Не буде, — заперечно похитав головою малий. — Його треба було вбити.

— А ну вище носа! — спробував підбадьорити його Сем. — Що це ти — ще малий, а вже такий песиміст.

У цей час Грінченко повернувся до машини і витягнув звідти свій планшетник, який завжди тягав з собою. Він підійшов і тицьнув його малому:

— Тримай. Не дивись, що трохи потертий, він нормальний. А потім якось спишемось, щось і покраще намутимо.

Малий не зробив жодного руху.

— На, тримай… — простягнув йому ще ближче планшетник Грінченко.

— Дякую, — відповів хлопець. — Мені не треба.

Грінспен скрушно похитав головою. Потім підійшов до малого і поклав йому руки на плечі.

— Добре, — сказав він, дивлячись малому просто в очі. — Якщо це не припиниться, то ми повернемося і зробимо все так, як ти кажеш.

— Наступного разу вже не буде, — відповів малий.

Грінспен зітхнув, потім мовчки взяв малого за руку і вклав у неї планшетник.

— Все буде добре, повір мені, — сказав він і швидко пішов до машини.

Ми теж попрощалися з малим, сказали на прощання йому щось на кшталт «тримайся», «вище носа», «побачимось», потім залізли в машину і рушили. Хлопець нерухомо стояв край дороги, однією рукою стискаючи планшетник, іншою махаючи нам.

— А хто ці планшетники робить? — спитав Сем.

— Та різні компанії… — задумливо стенув плечима Грінспен. — А що?

— Якби від докорів сумління завжди можна було відкупитися планшетником, ці компанії контролювали б світ, — усміхнувся Сем.

— А вони його і контролюють, — відповів Грінспен.

Ми не доїхали до Києва кілька десятків кілометрів. Я попросив Сема зупинитись коло однієї з придорожніх кафешок, аби поїсти. Ми з Грінспеном взяли до борщу по сто грамів горілки, Сем, оскільки був за кермом, обмежився кавою. Ми випили, здається при цьому Грінспен сказав пару слів про те, які ми молодці, заїли гарячим, потім я замовив ще по сто. Коли нам принесли чергову порцію алкоголю, я повільно підняв свою склянку.

— Ти такий урочистий, наче зараз скажеш щось епохальне, — засміявся Грінспен.

— Та нічого особливого, — стенув плечима я. — Просто хотів сказати, що ви класні хлопці. І… Коротше кажучи, мені буде сумно без вас.

— Не зрозумів, — здивувався Сем. — Ти що — з нами прощаєшся?

— Так.

— Чому? — тихо спитав Грінспен.

— Тому що те, що ми робимо — це неправильно…

— Неправильно — що?

— Неправильно отак самим розбиратися з негідниками. Це — неправильно. Так не роблять. Є якесь право, якийсь закон.

— Який закон? Про що ти? — не стримався Грінспен. — Ти просто не розумієш…

— Гриню, я все чудово розумію. Колись я вже переживав щось подібне… Зі мною дещо сталося… Бачиш цю дорогу? Кожна вибоїна на ній — це спогад для мене. Я майже пройшов той шлях, яким зараз хочеш піти ти, а можливо й Сем, до кінця. І у мене були для цього свої підстави. І зупинився я на самісінькому краю, передумав, переосмислив… І я більше не хочу до цього повертатися. Ніколи. Тому я йду. Хоча мені справді боляче з вами прощатися. Ви реально класні, хлопці. Але я маю з вами розпрощатися.

— Жаль, — після короткої паузи стенув плечима Грінспен.

— Мені теж шкода. Дуже шкода.

— І куди ж ти тепер?

— Ще не знаю. Кудись, де менше людей. Чогось вони мене дратують останнім часом. Речі заберу потім.

Ми замовили ще горілки і досить повільно її пили, паралельно розмовляючи про щось, ніби намагаючись відтягнути час прощання. Зрештою, в якийсь момент, коли склянки наші давно вже спорожніли, навпроти нашої забігайлівки зупинилася міжміська маршрутка, що їхала в західному напрямку від міста. Я потис Семові та Грінспенові руки і швидко заскочив до неї. Машина рушила, і я побачив своїх хлопців, що стояли на дорозі і дивилися в мій бік. Моє горло в цей момент здавило, наче сталевим обручем. Якби не тільки-но куплена у кав’ярні «Кола», то закашлявся б.

Я прокинувся рано вранці. Сонце лише виходило з-за гір, які ще тонули в темряві. Лише де-не-де вгадувались силуети дерев та майже непомітні обриси безлісих полонин. Казкова країна, до якої я так давно йшов. Вона була десь у моєму далекому дитинстві, вона перетворилася на казковий Ламаюру, до якого я так і не доїхав, і вона прийшла до мене зараз, саме в той момент, коли я майже забув за неї. Я вдихнув вологе, холодне повітря — дихай на повні груди, Андрію, — ти мріяв все своє життя опинитися в подібному місці. І ось ти тут.

Коли, зрештою, проміння осіннього сонця заполонило всю долину золотавим і прозорим світлом, я підвівся і пішов до хатини, в якій мешкав останні три тижні. Колись мої знайомі поїхали в Карпати на новорічні свята і весело провели час у компанії місцевих хлопців, що мешкали зі своїм старим саме у цій оселі на відшибі. Молоді зрештою поїхали на заробітки до Європи, лишивши старого на ласку родичів з ближнього села. Хата ж стояла пусткою, лише старий час від часу заходив сюди, та ще я віднедавна оселився тут.

Сьогодні вочевидь був той день, коли старий вирішив вибратися з долини, аби провідати свою оселю, а заразом і мене. Він сидів коло хати, мружачись на сонце. Побачивши мене, усміхнувся, і привітавшись, спитав, чи ще довго я тут збираюся бути. Він завжди мене про це питав, і завжди я відповідав йому одне й те саме — «не знаю». Старий знов усміхнувся і сказав, що так само відповідають його діти, коли він питає їх, чи планують вони повертатися додому. Після чого він замовк і якийсь час дивився перед себе. Я спитав його за бринзу. Хтось в селі ще робив справжню овечу бринзу, і я вже кілька разів купував її за посередництва старого. На моє запитання старий лише знизав плечима і сказав, що господар, який її робив, поїхав до своїх дітей у місто. «Нема вже кому її робить», — мовив він і скрушно хитнув головою. Усмішка щезла з його обличчя. Старий підвівся, аби йти, аж раптом, щось згадавши, закопирсався в кишені. За який час він дістав мій мобільний. В хаті, де я жив, були постійні перебої з електроенергію, її частіше не було, і я віддав старому телефон, аби він його у себе зарядив. І забув. Як з’ясувалося, можна жити і без нього. Проте від сучасного життя нікуди не втечеш. Я взяв телефон і подякував старому. Той махнув рукою і покрокував назад до села.

Я зайшов до хати, запалив піч, поставив чайник. Вже коли сидів за столом і пив чай, згадав за мобільник. Витягнув його з кишені і побачив, що він блимає своїм вічком, сигналізуючи чи то про пропущені дзвінки, чи смс-ки. Я поклав телефон на стіл і якийсь час просто дивився на нього, сьорбаючи чай і борючись з бажанням пожбурити телефон у вікно. Зрештою натиснув клавішу, аби подивитися, хто мені дзвонив. Там було кілька нецікавих мені дзвінків, аж раптом я побачив пропущені дзвінки від Грінспена. Я прихилився до спинки стільця і який час задумливо крутив мобільник у руці. У мене було стійке відчуття, що краще не відповідати. Зрештою, я вийшов надвір, оскільки там був кращий зв’язок, і передзвонив Грінспену.

— О Боже, Андрію, ти таки передзвонив! — почув я у трубі схвильований голос Грінспена. — Ми вже думали з тобою щось сталося:

— Зі мною все нормально. Що у вас?..

— Ну у нас, зрештою, все добре… — затинаючись відповів Грінспен. — Хоча є й погані новини. Пам’ятаєш того хлопчину, за якого ми вписалися перед суддею?

— Так, звичайно, Володька…

— Ну от його дуже сильно побили…

— Побили?.. Хто?! Суддя?

— Ні. Виконавцями були одні наші старі знайомі…

— Хто?

— Ті самі хлопці, з якими у нас був конфлікт.

— Так звані юристи з банку?

— Так.

— І хто ж їм наказав? Суддя?

— Суддя не міг їм наказати. Вказівки їм можуть давати лише з банку. Керівництво банку.

— А керівництву це для чого?

— Побили їхню людину.

— Суддя був їхньою людиною?

— Він виконував їхні вказівки. Отже, частково так. Ніхто не може посягати на їхніх людей.

— А чому вирішили помститися саме малому?

— Ну певно нас не могли поки дістати. Вирішили відігратися на малому.

— Отже, якби ми тоді не поїхали туди і не заварили б цю кашу, малий би був цілий?

— Можливо…

У трубці запала мовчанка.

— Його сильно побили? — спитав я.

— Так, дуже.

— Сволота. Просто сволота.

— Справді я дзвонив тобі, Андрію, бо хотів попередити, аби ти був обережніший.

— Та що я… Ви малому якось допомагаєте?

— Так, саме збираємо йому чергову передачу в лікарню.

— Це добре. А що з цими виродками?

— Ну ми тут дещо готуємо.

— Якийсь черговий самовбивчий план?

— Я не хотів би про це говорити по телефону…

— Ну що ж, тоді щасливо. Бережіть себе.

— І тобі хай щастить.

На цьому Грінспен поклав трубу. Я поклав мобільник на стіл і якийсь час просто дивився на нього. Потім рвучко схопив його і шваркнув об стінку. Той розлетівся на частини так, що, зрештою, трохи охолонувши, я був змушений лізти під стіл — здається десь там впала сим-карта з розбитого телефону.

За три дні я вийшов у передвечірніх сутінках з таксі коло нашого дому у місті. Стояв тихий, спокійний вечір, хвіртка, як це завжди у нас водилося, виявилася прочиненою, і я тихо зайшов у двір. Підійшов до єдиного вікна, що світилося, це було вікно кухні, в якій якраз трійця моїх друзів спокійно та мирно пила чай, про щось розмовляючи. Я дивився в сутінках крізь шибу на них, було щемке відчуття повернення додому. Ще кілька днів тому я думав, що назавжди залишу це місто, своє колишнє життя. А тепер стояв перед цим вікном і розумів, що просто брехав собі. Лaмаюр був не десь там у Карпатах, Тибеті чи ще бозна де. Він був тут — за цією прочиненою хвірткою, у цьому будинку, де світилося зараз єдине вікно.

Я штовхнув двері і зайшов. Друзі про щось голосно говорили, певно тому нічого й не почули. Я лишив речі в коридорі і зробив крок в освітлений квадрат кухні.

— Привіт, — мовив я.

Всі присутні обернулися до мене, в їхніх очах читалося здивування. Очевидно, моя з’ява стала для них справжнім сюрпризом.

— І тобі привіт, Андрію, — першим привітався Грінспен. — А ти реально можеш здивувати. Ніхто не сподівався, що ти зараз тут з’явишся.

— Якщо відверто, я й сам не думав. Але… Як у вас тут справи?

— Та як, — похитав головою Грінспен. — З того часу як я з тобою розмовляв, мало що змінилося. От зараз радилися, як краще допомогти малому.

— Те що сталося — йому немає назви.

— Андрію, ти просто не бачив малого, — втрутилася Віка. — Коли я вперше побачила його у лікарні — у мене серце стало.

— Ну зараз йому все-таки трохи краще, — сказав Сем. — Хоча направду — оприходували його добряче…

— Та що ми все про погане та про погане, — знову озвався Грінспен. — Давайте ж гостю бодай чаю наллємо…

Чаєм виявилася пляшка червоного вина, яка вже давно чекала свого часу. «Чаювали» ми приблизно годину, поки Віка не заявила, що збирається спати. Коли вона пішла, Сем трохи попорпався у шафі і видобув ще одну пляшку червоного, на цей раз міцнішого. Минуло зовсім небагато часу, і в пляшці лишилася лише половина.

— То які у вас плани? — мовив я, похитуючи залишки вина у фужері.

— Щодо чого? — невинним голосом спитав Грінспен.

— Ти сам знаєш щодо чого.

— Ну… — протягнув Грінспен, з-під лоба кинувши короткий погляд на Сема. — Вони ще не до кінця оформлені..

— Гриню, не тягни кота за хвіст.

Цього разу Грінспен прискіпливо глянув на мене з-під лоба.

— Андрію, а для чого це тобі?

— Ну, я ніби теж дотичний до цієї історії… Скажімо так, я теж доклав рук до того, що сталося.

— Саме тому ти вернувся?

— Можливо.

— Добре, — видихнув Грінспен. — Якщо коротко — ми хочемо вбити власника холдингу.

Я примусив себе посміхнутися:

— Це такий у вас новий жарт?

— Ні, це не жарт. Це — серйозно.

У мене перед очима раптом постала бачена раніше фотографія власника холдингу з кімнати Грінспена з намальованою на ній мішенню.

— Ви вважаєте його основним винуватцем?

Грінспен відставив свій бокал з вином:

— Чи саме він віддавав наказ побити цього хлопця? Думаю, що ні. Це не його рівень. Скоріш за все рішення приймав якийсь менеджер середньої ланки.

— То може з нього і почати?

— Менеджер середньої ланки теж упир, але… Вийде так само, як і з суддею. Визнаю, я був не правий у цьому епізоді. Не можна воювати з гвинтиками системи, лишаючи неушкодженою її основу.

— І ти, чи ви настільки впевнені у його провині, що готові просто так взяти і вбити?

Грінспен ствердно кивнув головою, наче очікував на це запитання.

— Ти знаєш, Андрію, я вивчаю його біографію дуже, справді д-у-у-уже прискіпливо. І хочу сказати, на його совісті навіть не десятки — сотні понівечених доль. Почав свій шлях ще з вісімдесятих. Спочатку як юний відморозок з робітничого кварталу, згодом як авторитетний член банди, а далі: голова банди, бізнесмен, депутат міськради і, зрештою, власник цього величезного холдингу. І все, чим він володіє — віджато, вкрадено, змахльовано… І всюди за ним — кров і смерть, смерть і кров.

— Ти забув ще сказати, що він був державним чиновником у міськраді. Займався дорогами. На тому, вочевидь, непогано заробив.

— Ну от бачиш, ти навіть знаєш більше за мене.

— Лише деякі деталі. А ти думав, у тебе одного відкрились на нього очі? Більше ніхто цього не помічав?

— Чому ж… Звичайно, люди все бачать. Я казав тобі про свого друга з інета, ну який допоміг Віці. Він зібрав цілу картотеку на нього — що, де, як і коли…

— То чому ж ви з цією картотекою не пішли в правоохоронні органи?

Грінспен засміявся:

— А згадай, хто мене вам передав, коли ви мали доправити мене до цих так званих юристів?

— Це правда, — кивнув я. — До речі, твій друг з інету теж у грі?

— На жаль, його зараз немає в країні, але певною мірою ми будемо з ним консультуватися.

— А звідки така сліпа довіра до всього, що він тобі каже? Ти бодай щось про нього знаєш? Ти бачив його?

— Так, я справді його не бачив жодного разу. Проте мені здається, підстав не довіряти йому — немає. Згадай хоча б про Віку. І можливо, я тобі вже казав, але скажу ще раз — це людина необмежених здібностей і, очевидно, можливостей. Яка, до речі, хоче щось змінити у нашій країні.

— Просто вбивши одного негідника?

— Звичайно, одним вбивством цього не зміниш. Але він є не лише однією з основ цієї системи, а й її символом. І те, що це станеться саме з ним, має стати показовим для інших. Людина вчинила злочин, і не один злочин, і тому має бути покарана. Але ніхто поки що цього не зробив. І не зробить. Крім нас.

— А ти що — суд? Здається, ні в кого з нас нема повноважень судити когось чи виносити вирок.

— Андрію, одному з тих, хто був уповноважений виносити вирок, ти буквально кілька тижнів тому хотів завдати тяжких тілесних ушкоджень, якщо ти пам’ятаєш…

— Ну не всі ж такі…

— Всі, тому що це система. Це система, у якій ми живемо. Люди у світі ходять по землі ногами, ми ж ходимо по цій землі на руках. Ось нам це і треба виправити…

— А чому саме нам? Чому саме ми це маємо робити? І саме у такий спосіб?!

— Тому що один хлопчик, з яким ти познайомився кілька тижнів тому за сотню кілометрів звідси, лежить зараз з проламаним черепом! Я нагадаю — його звати Володя. Володька. Ми були у нього на минулому тижні — його життя під загрозою. І його немає кому провідати — батько під слідством і лежить у тюремній лікарні з вогнепальними пораненнями, а мати сидить з його однорічним братиком. Ось тому, Андрію.

Я видихнув:

— Гриню, нагадую — ти хочеш вбити людину. Хоч би якою вона була…

— Він не людина, — раптом встряв у розмову Сем, який до того мовчав. — Він нелюдь.

— Розкажи йому, Семе, — звернувся до нього Грінспен.

Сем похмуро кивнув.

— Так, звичайно, я розкажу.

І чомусь відвернувшись до вікна, він почав повільно розповідати, час від часу роблячи паузи, ніби добираючи потрібні слова:

— В дев’яностих я — вже не такий юний і не такий перспективний, як колись, спортсмен, зустрів свого давнього знайомого, також спортсмена в минулому, який на той час займався якимсь бізнесом. Коротше кажучи, він узяв мене до себе охоронцем. Я тоді вважав, що мені дуже пощастило, оскільки робота була не надто обтяжливою, а зарплатня, як на той час, — пристойною. І все було б добре, якби він не обзавівся діловими партнерами, серед яких був і цей… Я його добре пам’ятаю — завжди такий усміхнений пунктуальний хлопчина з хорошою пам’яттю. Він мені чомусь від початку не сподобався — якийсь занадто правильний був, підозріло правильний. До мене доходила певна інформація про нього. Я не надто вірив, але почав його остерігатися, як то кажуть, береженого Бог береже. Одного разу у нас мала бути пристойна гулянка, замовили, як на ті часи, шикарний ресторан. І ось гуляємо, горілку п’ємо, з дівчатами танцюємо, аж тут мені якось не по собі стало. Накрило мене: ось не можу тут бути — і все. І я вийшов надвір покурити. Як зараз пам’ятаю, саме дощ ішов, надворі нікого не було. Я витягнув цигарки, а виявилося, що запальничку комусь віддав. І тут з-за моєї спини з’являється рука з запальничкою, і клац — вогник. Я повертаюся, а це він. Стоїть, посміхається. Мені ще більше не по собі стало. Подякував за вогник, розговорилися про те, про се. Потім він мені на цигарку показує та й каже — о, ви вже докурили, заходьте всередину, а то тут ллє як із відра, а я один дзвінок зроблю і теж підійду. Повертаюся назад до будинку, а на мене знову щось ніби навалюється, чесно, досі не знаю, що це було, наче чуйка якась. Отже, замість йти одразу до зали, я пішов у туалет — умитися. І ось — до сих пір іноді сниться — повертаю кран, набираю пригорщу води, плескаю собі в обличчя, дивлюсь у дзеркало, і тут бабах! — так що дзеркало, в яке я дивився, тріснуло. Одразу світло після того вирубилося, все в пилюці, вибігаю з туалету, біжу в темряві коридором до зали, де проходить святкування, а там просто якась кривава мішанина — скалічені тіла, крики, зойки, кров… Мого працедавця вже не було в живих… А знаєте, яка потім офіційна версія була? Вибух побутового газу. Балон на кухні вибухнув, причім на кухні всі чомусь живі лишились, а в залі просто каша… Серед тих, хто святкував лише двоє неушкоджених залишилося — я і він. А за місяць він став правонаступником усього бізнесу мого знайомого. Я тоді подумав про все це — і вирішив тихенько змитися. Так після цього його і не бачив. А ось зовсім недавно сидів без роботи, тут мені дзвонять, запрошують на роботу, кажуть, що десь бачили моє резюме. Ну я звичайно пішов, думаю, холдинг як холдинг, я ж не знав, що він — його власник. І тут бац! — у Загорулька на стіні — знайоме обличчя на фотці. Потім з’ясовую, що він і є власник. Ну я трохи подумав звичайно, але потім вирішив, що минуло вже досить багато часу, та я йому напевно вже не страшний, може й забув, а може ніколи й не взнає, що я на нього працюю — банк же величезний. Коротше кажучи, отака ось історія…

— Ось такий чудовий збіг, — підсумовуючи сказав Грінспен. — У нас просто вимальовується справжній клуб поціновувачів власника холдингу. Ну, звичайно, за певними винятками. — Грінспен на мить замовк, уважно глянувши на мене, після чого продовжив дещо іншим тоном. — Андрію, я погоджуюсь — у тому, що ти говорив, є сенс. Законність, мир, гуманізм. Але не зараз і не тут. Тож вибач. І дякую, що ти повернувся. Очевидно, ти хотів нас врятувати. Дякую тобі за це. Але нас не треба рятувати. З нами все буде добре.

Я усміхнувся:

— Ти помиляєшся, Гриню. Хочу тебе розчарувати — я не приїхав вас рятувати. Я приїхав бути з вами.

Грінспен здивовано звів брови:

— Он як? Мені чомусь здалося, що ти засуджуєш те, що ми збираємося зробити.

— Так, я проти. Це божевілля. І колись я через все це вже пройшов. Може саме тому я і хочу бути зараз з вами.

— Ти колись пройшов через щось подібне?

— Так. Але я не хочу зараз про це говорити…

Грінспен пильно, з-під лоба глянув на мене. І в цей момент Сем сказав:

— Чувак, я радий, що ти з нами. Давай п’ять. — і простягнув мені свою могутню п’ятірню. Справу було зроблено.

— Ти знаєш, Андрію, — після досить затяжної паузи, викликаної, вочевидь, майже допитою третьою пляшкою червоного, промовив Грінспен. — Я ніколи, як певно й інші, не міг до кінця доперти, що ти за людина. Щойно мені здавалося, що знаю тебе, — як дійсність несподівано виявлялась іншою. Але хочу сказати одне. Можливо, це все мінуси моєї минулої роботи, але, Андрію, мені здається, що у тебе типовий вигляд людини, яка взяла якийсь неповертабельний кредит. Повір мені, я таких людей упізнаю серед тисячі…

— Ну не знаю… Можливо, частково так воно і є. Але, зрештою, це тема для окремої розмови. Ти сам знаєш, що іноді бувають кредити, які повернути неможливо.

Грінспен кивнув:

— Я тебе розумію. Справді, давай закриємо цю тему. І, оскільки, як з’ясувалося, всі ми у грі — давайте повернемось до нашої справи.

— До речі, — перервав я його. — А Віка не в курсі того, що ви… тобто ми, замислили?

Грінспен заперечливо похитав головою:

— Ні, не в курсі. І я так розумію, що, наприклад, Сем хоче, аби вона і надалі нічого не знала…

— Так, — кивнув Сем. — Їй краще цього не знати.

— Мудро, — кивнув я.

— Добре, — продовжив Грінспен. — Отже, щодо нашого клієнта. Що і як ми маємо з ним зробити? Які пропозиції?

— Пристрелити, — коротко і спокійно сказав Сем.

Я уважно глянув на нього. Спокій і впевненість Сема, з якими він сказав ці слова, мене реально вразили.

— Пристрелити як собаку, — додав Сем.

— Добре, — кивнув Грінспен. — Це непогана пропозиція. Проте, чи володіємо ми належним досвідом для цього…

— Володіємо, — так само коротко відрубав Семен.

Грінспен затнувся і так само уважно, як я кілька хвилин тому, глянув на Сема і продовжив:

— Окей, будемо вважати, що серед нас є люди з необхідним досвідом. Тоді наступні питання — звичайно ж, планування операції та зброя. Якщо я не помиляюся, ні в кого з нас немає зброї? — він знов уважно глянув на Сема.

— Знайдемо, — кивнув Сем.

Грінспен не стримався і ледь помітно усміхнувся:

— Ну тоді ми вже майже виграли. Справа лиш за малим — як дістатися до його тіла. І забратися звідти живими.

— Справді непогано було б, — докинув я.

— Так, — кивнув головою Сем. — Він всюди ходить з охороною. Це справді проблема…

— Добре, — махнув рукою Грінспен. — Гадаю на сьогодні обговорення закінчено. Я ще проконсультуюсь зі своїм другом з віртуального світу…

— Ти повідомиш йому про те, що ми затіяли?! — спитав я.

— Так, звичайно, — спокійно відказав Грінспен. — Ідея з убивством була і його ідеєю. Ми багато говорили на цю тему.

— Он як? То може ви вже все і спланували — як і що робити?

Грінспен уважно глянув на мене:

— Андрію, я ніколи і нічого не робив таємно від вас — від тебе і Сема. Не робив і не робитиму. Якщо ти думаєш інакше — то так і скажи, зараз.

— Розумієш, особисто я твого знайомого не знаю. Я не знаю, що він за людина…

— Повір мені, я можу за нього поручитися так само, як за себе, — відповів Грінспен. Я зауважив, що він це говорив надзвичайно серйозно.

— Добре, тримай з ним зв’язок. Але давай, якщо ти й будеш його про щось інформувати, то лише в загальних рисах. Так буде краще для нас і для нього. Домовились?

Грінспен глянув на мене, потім на Сема, який схвально кивнув на мої слова, і на знак згоди також похитав головою. «Домовились», — коротко відказав перед тим, як розлити залишки вина.

Наступного дня я встав рано, аби сісти у маршрутку, яка йшла до кладовища. Сіра цементна арка загрозливо нависала при вході на цвинтар, ніби погрожуючи роздушити кожного, хто заходив сюди. Поряд з аркою я купив свічечку і букетик якихось висхлих квітів. У мене завжди була одна й та сама проблема — я не міг пригадати, в якій саме секції кладовища знаходиться та могила, яка була мені потрібна. Так було і цього разу. Я проходив секцію за секцію і не міг її знайти. Несподівано заблукав. Ззаду, спереду, ліворуч, праворуч — мене всюди оточували надгробки, стели, хрести. І, за страшною українською традицією, всюди були викарбувані обличчя, море облич, без кінця і краю… Переважно нестарі, іноді й зовсім юні. Це кладовище відкрили тут недавно. Добре пам’ятаю, як воно розросталося: з однієї-двох секцій, мов спрут захоплювало довколишні поля і луки, де ще зовсім недавно буяли зелень та життя. Ще раз озирнувся навколо — тисячі облич незнайомих мені людей, які чомусь усі вирішили зібратися саме тут. І раптом побачив знайому стелу — на ній не було зображення обличчя, лише викарбувані ініціали і невеличкий хрест. Так буває щораз — я ходив, шукав цю стелу, а вона ж поруч, варто лиш уважно придивитися…

Я поставив і запалив свічку перед стелою, коротко помолився, після чого сів на лавці поряд, піднявши комір від вітру.

— Можна помолитися за упокій? — почув позад себе голос.

Повернувся і побачив молодого сухорлявого чоловіка, з неакуратною, рідкою борідкою й у безформеній сутані.

— Ви хочете, аби я вам заплатив за вашу молитву? — спитав його.

Чоловік знизав плечима і відвів погляд:

— Ну мені іноді жертвують на храм…

— Я можу вам дати грошей і так. Просто, аби ви не молилися від нещирого серця.

Чоловік зітхнув і кивнув у бік стели:

— Вона, ця людина, для вас багато значила?

— Так.

— Очевидно, це була для вас болюча втрата…

Я мовчки поліз до кишені і витяг на світ кілька дрібних паперових купюр, які, не дивлячись, тицьнув у руку своєму співрозмовникові:

— Тримайте, може вам справді треба…

Чоловік узяв, подякувавши, гроші і додав:

— Я помолюся…

— Як знаєте. Я вже йтиму.

— Щасливо. Бережи вас Бог.

— Навзаєм.

Я звівся і пішов на вихід. Де вихід я знав напевно.

Наступного дня, дочекавшись поки Віка вирушить по магазинах, ми знов зібралися на нараду. Грінспен був не в гуморі, вочевидь, результат консультацій із його віртуальним товаришем виявився невтішним.

— Якщо коротко, — почав він по-діловому постукуючи по столу олівцем, — ситуація має такий вигляд — практично всюди наш клієнт з’являється у супроводі охорони, по вулицях їздить цілим кортежем з кількох машин. Його заміський дім — це справжня фортеця, а офіс — наче велетенський сейф. Коротше кажучи, ми його там не дістанемо, — тут Грінспен зробив паузу і продовжив: — Проте не все так погано. Як повідомив мій всезнаючий знайомий, у нашого об’єкта є одна невеличка слабина — на високих підборах і з розкішним каштановим волоссям. Так, він має коханку, припускаю — й не одну, але до цієї він час від часу заїжджає додому, і що головне — аби не привертати уваги, він бере зі собою завжди лише одного охоронця. Що вже саме по собі, з огляду на все вище сказане, — плюс. Проте і тут є проблемка. Заїжджає він до неї вкрай несистемно, скажемо так — за покликом серця, в чому і полягає наша основна проблема — нам треба якось дізнатися, коли він точно до неї завітає. А це нам зможе повідомити лише Тоня.

— Тоня? — перепитав я.

— Так звати його коханку, — пояснив Грінспен.

— А чому ти думаєш, що вона захоче його закласти? — перепитав Сем.

— Ну чому одразу закласти, — всміхнувся Грінспен. — Можливо, вона просто випадково поділиться потрібною нам інформацією. До того ж, як повідомляє мій друг із інету — останнім часом відносини у них далеко не безхмарні.

— Я дивлюся, твій друг з інету знає, здається, все, — докинув я.

— Ну не все, але багато що, — усміхнувся Грінспен.

— Отже, я так розумію, треба, аби хтось цю дівку закадрив? — спитав Сем.

— Ну трохи грубо, але, зрештою, ти думаєш в правильному напрямку, — знов усміхнувся Гринь.

— І ти за це хочеш взятися особисто, Грінченко? — спитав Семен і одразу ж вибухнув реготом. — А ти не промах. Лишив для себе найкращу роль у нашій авантюрі…

— Ну мені якось було незручно запропонувати це тобі… ти ж ніби з Вікою, — ледь зашарівся Грінченко.

— Та я, то таке, — махнув рукою Семен. — Але ж іще є Андрій. Чи він тобі не конкурент? — вкрадливо запитав Семен, аби одразу ж знову вибухнути сміхом.

— Ось тут я ні з ким конкурувати не буду, — заперечно похитав я головою. — І взагалі, Семене, ти ж ніби якусь зброю обіцяв дістати?

— Якщо обіцяв, то дістану, — цього разу вже серйозно відповів Сем.

— Хотілося б швидше, — докинув Грінспен.

— Не все, що швидко — добре, — відповів Сем, перед тим як знову зайтися реготом.

Наступного ранку я довго лежав у ліжку, встав ближче до обіду, одразу ж поліз у шафу, досить довго там вовтузився, нарешті витягнув на світ божий давно не вдяганий костюм. Коли одягнув, то розсміявся із свого вигляду у дзеркалі. Переодягнувшись у звичний мені одяг, вийшов з дому. Надворі Віка кинула на мене пильний погляд:

— Далеко?

— Та прогулятися вирішив, — ніби між іншим, сказав я.

— Давай, давай, — кивнула головою Віка. — І передай, що їй сьогодні пощастило… До речі, як її звати?

— Забув, — засміявся, закриваючи за собою хвіртку.

За півгодини я вже заходив у знайомий мені дворик в одному із старих районів міста, що розкинувся між його центром та річкою. Покружлявши трохи в ньому, я присів на лавці коло невеличкого дитячого майданчика і, розгорнувши на колінах заздалегідь куплений журнал, почав читати, час від часу позираючи в бік ближнього під’їзду. Здається, минуло півтори чи дві години, аж раптом я побачив знайому жіночу фігуру, що прямувала до входу в під’їзд. Я підвівся і, намагаючись не привертати до себе уваги, пішов слідом за жінкою. Вона вже відкривала двері парадного, коли я порівнявся з нею.

— Здається, ви щось забули, — сказав досить голосно я.

Вона обернулася і глянула на мене, при цьому її обличчя ледь смикнулося, принаймні мені так здалося.

— Нічого такого, за чим варто було б повертатися, — відповіла після секундної мовчанки сухо і ледь іронічно.

— А ти не змінилася, — засміявся я. — Все така ж, з перцем.

Вона нарешті усміхнулася.

— Та й ти не змінився. Принаймні, здатність говорити блискучі та витончені компліменти лишилася при тобі.

— Щось же хороше мало би у мене лишитися.

— Якщо це найкраще з того, що у тебе було, то…

Я підійшов до неї впритул і поцілував у щоку.

— Привіт, Тоню.

На якусь мить вона завмерла. Потім відповіла:

— Привіт і тобі. Якими це вітрами?

— Хотів тебе побачити.

— Дивне бажання. Чого це раптом?

— Хіба я не міг за тобою скучити?

— Ти? Ні. Звичайно, не міг.

— Чому ти так думаєш?

— Я просто реально оцінюю ситуацію. Ти живеш виключно у своєму світі. Де є місце лиш для тебе і твоїх трохи дивних уявлень про життя.

— Ти помиляєшся, Тоню…

— Можливо… Але це вже мене не обходить. То що тобі треба?

— Хотів просто посидіти з тобою, поговорити, можливо випити трохи вина…

— Непогане бажання. Тільки ти знаєш, я дещо стомлена. Тому, мабуть, ні. Вибач.

Я спробував надати своєму обличчю якомога більш жалісного виразу:

— Тоню, я так довго на тебе чекав. Здається цілу вічність. І страшно змерз, зараз все таки не літо. Давай, хоч вип’ємо по чашці чогось гаряченького — і розбіжимося.

Тоня ще раз уважно глянула на мене і розсміялася.

— З тебе дуже поганий актор, Андрію.

— Я справді геть змерз, Тоню.

Вона піднесла пальця до моїх губів:

— Не перегравай. А то я передумаю. Добре, я піду, але не більш ніж на півгодини.

— На журналістську роботу ти так і не повернувся? — спитала Тоня, крутячи келих з білим вином. Ми сиділи в доволі затишній забігайлівці і попивали вино.

— Ні, так і не повернувся, — мовив я, роблячи ковток свого червоного.

— Може й на краще. Журналістика зрештою калічить людину, рано чи пізно… І чим ти займаєшся?

— Нині безробітний. До того працював піарником. Якщо так можна сказати…

— Помотало тебе. До речі, ти одружився?

— Ні. І ти, бачу, теж.

Тоня ковзнула поглядом по своїй правій руці.

— Як бачиш. І найближчим часом не збираюся.

— Молодець. Підтримую.

— А тобі що з того?

— Ну мені не так сумно буде одному без цього статусу.

— Можна бути щасливим і без цього…

— Звичайно, можна, — я підняв келих. — Давай за це і вип’ємо.

Тоня усміхнулася і ми дзенькнули склом.

— Визнай, — продовжив я, зробивши пару ковтків червоного, — нам разом було не так вже й погано.

— Іноді було…

— І зрештою, я хотів подякувати тобі за все, що ти для мене тоді зробила.

— Мені було тебе жаль, Андрію. Просто жаль…

— Не вірю. Я тобі подобався. Принаймні тоді. А може й зараз, — реготнув я.

Тоня кинула в мене серветкою і сама засміялася:

— Боже, які ми самовпевнені. Такі самовпевнені, що аж смішні. Можна я витру сльози від сміху?

— Роби що завгодно, моя романтична подруго.

Тоня зайшлася сміхом ще голосніше.

— Зрештою, — мовила Тоня трохи заспокоївшись, — це справді непогано, коли можна отак після всього зустрітися і посміятися над усім, що було.

— Певно так, — кивнув я. — До речі, я все хочу тебе спитати — ти й далі з ним зустрічаєшся?

Обличчя Тоні, ще пару хвилин тому таке веселе, одразу зробилося непроникним:

— Мені здається, що це тебе, власне, не повинно обходити.

— Ну чого ж. Зрештою, ми всі ніби учасники однієї історії…

— Андрію, давай чітко розділимо — так, справді, була ця прикра історія чи подія, учасниками якої ми всі були. Але… Це все у далекому минулому. А сьогодні є наші з ним стосунки. Які абсолютно тебе не стосуються.

— Я все чудово розумію, — я виставив перед собою руки, ніби захищаючись. — Просто хотів спитати, як у тебе справи, ото й усе. Тому що, — тут я запнувся на якийсь момент, потім продовжив, — тому що, зрештою, ти… не байдужа мені…

Тоня кинула в мій бік, як мені здалося, нищівний погляд і зі знущальною насмішкуватістю мовила:

— Та-ти-що! Який подарунок долі! Таки дочекалася…

Я зі стуком поставив келих з вином на стіл:

— Добре, будемо вважати, що з минулим ми покінчили. Зрештою, я зустрівся з тобою з однією конкретною метою — попередити. Якщо найближчим часом з тобою буде намагатися познайомитись одна людина, яка відрекомендується як Грінспен — тікай від нього якнайдалі. Чому — пояснювати не буду. Просто постарайся його уникнути. Все, я пішов. Був радий бачити.

Не чекаючи відповіді Тоні, я встав і вийшов з кафе, лишивши на столі кілька пожмаканих купюр офіціантам.

Коли вже зайшов до нашого двору, то побачив на веранді Сема і Грінспена, які щось розглядали під блимаючим вогником лампи, жваво обмінюючись коментарями. Побачивши мене, хлопці притихли, а потім Сем майже урочисто показав мені предмет їхньої уваги. Це був доволі величенький пістолет, загорнутий у шматину.

— Що це? — спитав я.

— Кольт, — відповів Сем. — Модифікація — дев’ять один один.

— Ого, — здивувався я. — Справжній?

— Справжніше не буває, — усміхнувся Семен. — Розробка дев’ятсот одинадцятого року. У нас зараз таких одиниці, та й ті дурних грошей коштують. А я майже задарма взяв…

— І що ти з таким раритетом робитимеш?

— Як що — стріляти, — засміявся Сем. — Це залізо ще пристойно працює.

— Тихше, — шикнув Грінспен. — Віка не повинна чути. До речі, Семе — а він справді нормально стріляє?

— Що можете бути кращим за кольт? — усміхнувся Сем. Очевидно, він тішився цим пістолетом як дитина. — Це класний пістолет. Справжній кольт під патрон 45. Достойна річ.

Грінспен знизав плечима:

— Ну що ж, якщо кажеш достойна — отже достойна. Зрештою, ще в Америці казали — Бог створив людей, а полковник Кольт зрівняв їх у правах. — Я думаю у нас одним кольтом не обійтися, — знов розсміявся Сем, з пієтетом обгортаючи пістолет шматиною. Він закінчив це робити і надійно сховав зброю у сараї, а потім ми всі зайшли до будинку, де Віка накрила для вечері стіл. Поспілкувалися на різні відсторонені теми. Потім розійшлися по своїх кімнатах. Здається я вже майже заснув, коли почув, як задзвонив залишений на столі мобільний. Побачив, що це дзвонила Тоня.

— Ти так швидко пішов, — почув я не зовсім тверезий голос Тоні. — І я не встигла сказати тобі ще одну дуже важливу річ.

— Що саме?

— Про те, яка ти велика свиня, Андрію…

— Ну… я знаю, що ти так думаєш…

— Не перебивай! І ще одне… Приїжджай до мене.

— Зараз?

— Так, саме зараз.

Притлумлене світло падало крізь штори на ліжко, на оголену спину Тоні. Ми лежали нерухомо, кожен думав про своє і відпочивав.

— Ти здається мені щось казав про якогось Грінспена? — порушила мовчанку Тоня.

— Так, казав, а що?

— Ніякого Грінспена я не знаю, — продовжила Тоня. — А от якийсь дивак на прізвище Грінченко на мене вчора виходив. Десь дістав мій мобільний телефон, хотів зустрітися. Я так і не зрозуміла — з якого приводу.

— В жодному разі не зустрічайся з ним, — мовив я. — Він непогана людина, але зараз краще з ним не зустрічатися. Можливо, все й минеться.

— Що саме минеться?

Я махнув рукою:

— Неважливо. Просто не зустрічайся з ним і все.

Тоня голосно розсміялася:

— Ти знаєш, ти мене так заінтригував, що тепер я просто зобов’язана з ним зустрітися.

Я рвучко сів на ліжку:

— Чому мені завжди здавалося, що робити на зло мені завжди було твоєю ідеєю-фікс?

Тоня знизала плечима:

— Тобі взагалі багато що здавалося. І здається.

Я потер руками скроні.

— Тоню, послухай. Зараз нам з тобою справді добре. Тут, саме в цей момент. Тому давай просто полежимо мовчки. Разом.

Вона подивилася мені у вічі:

— Чомусь це основне, що мені в тобі запам’яталось. Завжди — давай помовчимо.

Я голосно зітхнув:

— Чому тобі завжди все треба зіпсувати, коли нам добре?

— У тому, що ми разом, зараз немає нічого хорошого. Та й раніше його було обмаль.

— Ти кажеш неправду, Тоню.

— Неправду? А ти згадай…

Я дивився на сталеве лезо ножа. Лезо було ідеальним, жаль лишень, що закоротким, ну як на мій смак. Але руків’я напрочуд зручно лежало в руці. Я встиг зробити кілька випадів ножем перед собою і почув, що відкриваються вхідні двері. Швидко сховав ножа на полиці за книгами і обернувся саме в той момент, коли Тоня заходила до кімнати.

— Як ти? — спитала вона, уважно глянувши на мене.

— Все нормально.

— Ти хоч трохи відійшов?

— Так, звичайно, мені набагато краще.

— Вчора, після похорон я думала, що поховають ще одного…

— Так, але це було вчора. Сьогодні мені значно краще. Значно.

— Ну от і добре. Я тут купила дещо поїсти. Повечеряємо?

— Звичайно.

Ми пройшли на кухню, Тоня витягнула з сумки якісь продукти, щось пошаткувала, я в цей час дістав недопиту ще з поминок пляшку горілки та одну склянку для себе.

— Мені не наллєш? — запитала Тоня, коли вже сіли.

— На жаль, вино у нас закінчилося.

— Налий того, що й собі. Останнім часом, здається, я звикла і до цього питва.

— Добре, як скажеш.

Я дістав ще одну склянку для Тоні і налив на самісіньке денце.

— Вічна пам’ять, — промовив, не чаркуючись.

— Вічна пам’ять, — відповіла Тоня.

Ми випили, Тоня скривилася і одразу ж налила собі соку.

— Їж, чому ти не їсиш? — озвалась вона до мене, ставлячи вже порожню склянку з-під соку на стіл.

— Вибач, трохи завтикав, — відповів, беручись за, виделку.

Наступних півгодини ми вечеряли у повній тиші. Лише коли Тоня встала, аби зібрати тарілки, я сказав:

— Дякую.

— Рада, що тобі було смачно.

— Я не лише за їжу. Хоча вона теж була смачна. Дякую за все.

Тоня запитально поглянула на мене.

— Ти так ніби прощаєшся.

Я опустив очі додолу:

— Та ні, просто я мав це тобі колись сказати. Особливо зараз. Коли ти була постійно поруч…

Тоня махнула рукою:

— А що я, по-твоєму, мала б робити? Ти просто якісь дивні речі говориш…

— Для того й існують близькі люди. Аби мучитися з іншими…

— Перестань говорити дурниці!

— Добре, замовкаю. Тільки наостанок я хотів би попросити тебе за одну річ. І якщо можеш — пообіцяй, що виконаєш.

— Знаючи тебе, хитруна, я нічого не буду обіцяти наперед. Кажи, що ти хочеш?

— Якою ти іноді буваєш непоступливою. Якби це не звучало дивно, я хотів би тебе попросити, аби ти більше не опікувалася мною. Якщо зі мною ще щось трапиться.

— Андрію, ти лякаєш мене. А що з тобою може трапитись? Розказуй!

— Та нічого, абсолютно нічого. Просто раптом щось, якась прикра пригода, я кудись влізу через свій дурний розум. Пообіцяй мені, що відпустиш мене. Просто відпустиш мене — і заживеш власним життям. У якому мене не буде.

Тоня з прикрістю подивилась на мене:

— Ну якщо ти так просиш…

— Тоню, тільки без образ…

— Я не ображаюсь. Якщо ти хочеш, аби у твоєму житті не було мене, то так і скажи!

— Тоню, зрозумій одну річ — я не хочу, аби ти страждала. Страждала через мене. Повір, я буду щасливіший, коли знатиму, що у тебе все добре. Просто зрозумій це.

Тоня похитала головою і обійняла мене за плечі:

— Дурнику, ну як я зможу тебе кинути…

— Просто пообіцяй мені.

— Пішли спати, Андрію.

І ми пішли спати.

Наступного ранку я встав, коли Тоня ще спала. Тихо одягнувся в коридорі, аби не розбудити її, зібрав у сумку сякі-такі речі, поклавши на саме дно ножа. Повністю зібравшись, навшпиньках повернувся до кімнати, де спала Тоня. Вона лежала на боці, повернувшись до стіни, її обличчя мені не було видно, лише силует під простирадлом. Я видихнув і притулився до стіни. Здавалося, ще трохи, і я б точно нікуди не пішов. Проте, затамувавши подих постояв, потім вийшов на кухню, де на якомусь клаптику паперу вивів: «Вибач. Сподіваюся, ти зрозумієш». Залишив записку на столі і тихо вийшов з дому.

Захід, на якому я планував бути, мав відбутися в центрі міста, в опері. Саме там міська влада влаштувала урочисте зібрання, присвячене якомусь черговому ювілею. Ще до початку я ввійшов до будинку опери, боявся, що на вході будуть стояти рамки металошукачів, але, на щастя, їх не було. Проте охоронець на вході пильним поглядом обмацав мене:

— Журналіст?

— Так, звичайно, — відповів я, показуючи йому редакційне посвідчення.

Охоронець прочитав прізвище з посвідчення і почав шукати його у списках запрошених. Знайшовши, стиха проказав щось під носа і грізно запитав:

— Зброя, газові балончики?

— Ні, все лишив вдома, — усміхнувся я.

Охоронець з незворушним обличчям махнув мені рукою — проходь. Я пройшов у фойє, покружлявши в ньому, піднявся сходами на другий поверх. Людей там було значно менше, ніж на першому. Хоча біля одного із входів до зали зібрався чималий натовп. Люди щільним кільцем оточили когось, до кого була прикута їхня увага. Мені довелося трохи попрацювати ліктями, аби протиснутися ближче, щоб розгледіти того, хто викликав таку цікавість. Це був чоловік, вище середнього зросту, років сорока, в міру підтягнутий, з невиразного кольору волоссям, одягнутий у сірий костюм. Він стояв до мене спиною і про щось повагом розповідав, активно жестикулюючи, з виглядом абсолютно впевненої у собі людини. Кожен його порух, кожне слово зустрічали захопливу реакцію оточуючих, які мов губка всотували все, про що він їм говорив.

Я глибоко вдихнув, наче готуючись пірнути, потім видихнув, враз зрозумівши наскільки схвильований, зробив пару кроків убік від цієї юрби і, притулившись до колони, ще кілька разів глибоко вдихнув-видихнув. Потім, зібравшись з духом і відштовхнувшись від своєї опори, знов розштовхуючи людей, пішов до нього. Водночас однією рукою намагався на дні сумки намацати руків’я ножа, але чомусь не міг його знайти, снуючи всередині туди-сюди серед своїх речей. Мабуть, я виглядав дивакувато. Але увага оточуючих була прикута до чоловіка в центрі натовпу, тому здавалося, хай би що я виробляв у цей момент, — ніхто б не звернув на мене ані найменшої уваги. І я йшов далі, крок за кроком зменшуючи відстань між нами. І з кожним кроком дедалі більший спокій огортав мене. Крок, ще крок, ще один крок… Ось вже з-за чиєїсь спини побачив його сірий піджак, його жестикуляцію… Моя рука таки намацала руків’я, яке з силою стиснув. Я зробив ще один крок. І цієї миті він обернувся. Обернувся без попередження, ніби відчувши небезпеку на підсвідомості. Наші погляди зустрілися, його очі вразили мене. У нього був спокійний і водночас жорсткий, майже звірячий погляд, без найменшого натяку на жалість. Погляд впевненого у собі хижака, який вочевидь вирішив, що він вищий за інших, що володіє правом вершити долі, майже як Бог. Я глибоко вдихнув і зробив ще крок вперед…

— Про що ти так задумався? — торкнула мене за лікоть Тоня, і я прийшов до тями.

— Та так, згадував, як я востаннє тебе бачив.

— О, це було незабутньо. Ти тихо відкрив двері і, зайшовши до кімнати, мовчки дивився, як я ніби спала.

— Оце так! То, виявляється, ти тоді прикидалася?

— Так, я тоді не спала. Просто лежала і робила вигляд, що сплю, поки ти там сопів під стіною.

— Чому?

— Боялася, що почнеться вечірня розмова. І, можливо, була зла на тебе. Потім ти пішов і я не встигла з тобою попрощатися.

— Так, потім я пішов.

— Я встала — і ця записка на столі. Я одразу зрозуміла, куди ти пішов.

— Хіба я казав тобі, куди піду?

— Ти, певно, сам забув, але за кілька днів перед тим ти прохопився. Казав про якусь подію за його участі. І що ти не зможеш на нього дивитися, тому скоріш за все не підеш. Коли я прочитала твою записку, я одразу зрозуміла, що ти там будеш. У мене було передчуття чогось жахливого. Так воно і сталося…

— І що ти далі робила?

— Я пішла туди.

— До оперного? Ти в той день була там?

— Майже. Я не встигла. Коли я вже була коло опери, то побачила, що приїхала одна міліцейська машина, потім інша. Я одразу подумала про тебе.

— Не помилилась.

— Але я не знала, що саме там сталося — нікого не пускали досередини. Покружляла трохи, потім подзвонила твоїм друзям. Вони, здається, і сказали, що в інеті з’явилась новина про інцидент в оперному. Але напряму тебе не називали, принаймні одразу після інциденту. Розводились про якийсь конфлікт в опері під час урочистостей… у затриманого було знайдено ножа… Потім мені подзвонили.

— З міліції?

— Ні, подружка. Вона була там і бачила. Сказала, що це точно був ти. Уже пізніше — подзвонили з міліції.

— Так, тобі через мене було непереливки…

— Отож… Не те слово… Все думала — що з тобою? Може поранений, і що з тобою зараз роблять у міліції…

— У міліції було несолодко…

— Я одразу ж туди поїхала. Знайшла якогось міліцейського чина — кажу у вас там такий собі затриманий має бути. А він мені — а вам що? Типу, ваш друг бандит і екстреміст, і я навіть не берусь передрікати, що з ним далі буде… Потім ще якісь показання давала. До тебе, звичайно ж, не пустили…

— А з ним ти коли вперше зустрілася? Хоча якщо хочеш — не кажи…

Я знову заплющив очі. «Ну ти щасливчик», — здається це сказав мені опер, перед тим, як мене випустили. Чесно, я себе теж вважав щасливчиком. У мене тоді були всі шанси загриміти за статтею «Посягання на життя державного чи громадського діяча», але натомість мене випустили. Як я дізнався згодом, причиною мого спасіння була Тоня. Яка тоді просто пішла просити за мене. Я не знаю, як вона змогла пробитися до нього, що між ними саме тоді відбулося, але факт лишається фактом — мене випустили на волю, а справу було закрито. Проте на волі мене чекав сюрприз — Тоня не схотіла мене більше бачити. Принаймні я так тоді вважав. Вона кудись поїхала за день до того, як мене звільнили. І, як мені потім розповіли наші спільні знайомі, поїхала не сама, а з ним. Ну ось на цьому наші дороги з нею тоді і розійшлися…

— Я думала, що робити, — озвалася Тоня, і я знову прийшов до тями. — Побігла до одних, до інших. Всі казали, що тобі кінець. Що він тобі цього не подарує. Я питала всіх — а що прощати? Ти ж йому нічого не зробив…

— Так, я справді не зробив того, що задумав, — зітхнув я.

— Але всі розцінили це як замах. Мовби ти намірявся його вбити.

— Ну це було досить логічно, враховуючи, що в руці у мене був ніж.

Тоня похитала головою:

— Боже, боже. Аж не віриться, що це все було — ти, ніж, ці звинувачення…

— Ти пам’ятаєш, що зі мною робилося після смерті матері?

— Так, це реально було помутніння. Іноді мені здавалося, що ти з’їхав з глузду. Надто ж ця тема щербатої дороги…

— Тільки не згадуй за дорогу! Невже ти забула?! Якби не ці довбані ями, ми могли б її таки вчасно довезти до лікарні…

Тоня скрушно похитала головою:

— Якби не дорога, якби новіша швидка, якби вправніші лікарі, якби, якби, якби… Андрію, просто покинь про все це думати.

— Але факт лишається фактом — якби у швидкої не полетіло тоді колесо на тій ямі…

Тоня ще раз сумно похитала головою:

— Ну то, може, хай у всьому цьому буде винна сама яма?

— Можливо й так. Якби я перед тим не писав статтю, що саме на ремонт цієї дороги були виділені кошти з міського бюджету.

— І тому треба було пришити того, хто ці гроші вкрав? Та ти справжній герой якогось американського вестерну.

— Так, — кивнув я. — Мабуть справді дещо схожий. Лише з тією невеликою різницею, що я так і не пришив головного злочинця.

— Добре, — підняла застережливо руку Тоня. — Можливо, щодо дороги і всього іншого ти правий. Навіть швидше за все правий. Але скажи мені — для чого все це зводити до елементарного вбивства, від якого, зрештою, в останню хвилину ще й відмовитися?

— Інших шляхів поквитатися з ним я тоді не бачив. У нього тут — я показав свій кулак — було все — і суди, і міліція, і прокуратура. До речі, сьогодні все так само. Щодо того, що я відмовився від своїх намірів — це неправда. Ти чудово знаєш, що я просто не встиг цього зробити, мені не дали…

Тоня засміялась:

— А хочеш знати, що я думаю? Що насправді ти його і не хотів вбивати. Спочатку може й хотів, але потім передумав.

— Чому ти так вирішила?

— Хотів би — зробив.

— Там була охорона.

— Так, знаю. Охорона, яка начебто не дала тобі скористатися ножем… Все правильно. Але… Не знаю які аргументи для цього навести, але ти не вбивця. І ніколи ним не будеш.

— Ти помиляєшся…

— На жаль, ні.

— Чому на жаль?

— Тому що краще б ти його вбив, — сказала напрочуд тихо Тоня.

— Що?..

— Те що чув. Я могла б пробачити тобі всі твої метання чи помутніння, все що ти чудив тоді і зараз, проте я не можу пробачити тобі одного…

— Що я його не вбив?

— Саме так, — кивнула Тоня.

— Чому? Невже він справді таке чудовисько?

Тоня знизала плечима:

— Просто є люди, яким би краще не народжуватись… І історія наших з ним стосунків тут ні до чого. Майже ні до чого. За цей час я бачила дещо… Як він вчиняв з іншими людьми… До речі, він так само обіцяв вчинити і зі мною… Одне слово, шкода, що ти його тоді не вбив.

— Зараз ти говориш, як деякі мої друзі.

— Як цей, як його — Грінченко?

— Так, можливо, як він.

Тоня уважно глянула на мене:

— Слухай, Андрію, мені здається чи ні?

— Що саме?

— Ти боїшся за нього? Що його пришиють?

— Не кажи дурниць. Як я можу боятися за нього. Після всього.

— Чому ж ти тут?

— Невже ти не зрозуміла? Я боюся, аби тебе не вплутали у все це. Розумієш — я боюся за тебе.

Тоня взяла мене пальцями за підборіддя, намагаючись зазирнути в очі.

— Яке ж ти брехло, Андрію. Якщо ти так піклуєшся за мене, то де ти був увесь цей час? Де ти пропадав всі ці роки?

— Ну… — запнувся я. — Якби я не знав, що ти з ним, я був би з тобою.

Наступної миті мені здалося, що Тоня зацідить мені добрячого ляпаса. Проте вона стрималася.

— Ти знаєш, чому я була з ним, — тихо сказала вона.

— Чому була весь цей час? Невже він тримав тебе коло себе насильно всі ці роки?

Тоня опустила голову, якийсь час мовчала, згодом заговорила:

— Добре, я розкажу тобі. Зрештою, ти сам, певно, хотів почути це. Так ось, я залишилася під сильним враженням від моєї першої зустрічі з ним. Він здався зовсім не таким, яким я його уявляла. Інакшим. Ми з ним досить довго спілкувалися, я довго розказувала про тебе, про те, що з тобою робилося останнім часом, і він слухав, практично не заперечуючи, а потім сказав, що подумає над усім цим. А за кілька днів, коли я вчергове пішла до міліції, мені сказали, що тебе ось-ось випустять. Звичайно, це був він. Звичайно, я не могла не подзвонити йому і не подякувати…

— І подякувала?..

Наступної миті Тоня таки заліпила мені ляпаса. Ляпас був добрячий — щока на якийсь момент просто затерпла. Тоня видихнула.

— Вибач, — сказала вона. — Я хотіла це зробити від нашої останньої зустрічі, — і, усміхнувшись, додала: —І таки зробила…

Я підхопився з ліжка і схопив стілець, що стояв поруч, і з силою кинув ним об стіну. Легенький і вже достатньо розхитаний стілець картинно розлетівся на друзки.

— Вибач, — мовив я, повернувшись до Тоні і теж усміхнувшись. — Я це теж хотів давно зробити. З того часу, як мене випустили з міліції.

— Ну от і прекрасно, — кивнула Тоня. — Поквиталися?

— Певно, що так.

Тоня рвучко встала і накинувши халат вийшла на кухню. За секунду звідти почулося гучне клацання запальнички і потягло тютюновим димом. Таки справді щось у цьому світі мінялося — раніше Тоня не курила. Вже одягаючи в коридорі куртку, я кинув погляд на кухню. Тоня стояла до мене спиною і, дивлячись у вікно, курила.

— Щасливо, — сказав я їй.

— І тобі щасливо, — відповіла вона не обертаючись.

Я йшов нічною вулицею. Накрапав дощ. Осінь хоч і перейшла в зиму, але снігу не було — лише безкінечна мряка у безпросвітній сірості. Не заслужили, певно, ми цього року на сніг. Погана пора, хотілося до житла, де сухо і тепло. Проте щось примусило мене зупинитися біля однієї із припаркованих на тротуарі машин. Скло машини з одного боку було розбите, і власник вирішив цю проблему, заліпивши ушкоджену ділянку поліетиленом за допомогою скотчу. Дурень, у Сема колись була така сама проблема з машиною, він теж так заліпив розбите скло скотчем, проте з цього нічого не вийшло — ліпи не ліпи, а розбите не склеїш. Я постояв ще пару хвилин перед машиною, а потім пішов далі, мерзлякувато піднявши комір.

Вранці наступного дня мене розбудив Сем.

— Вставай, — коротко сказав він, торсаючи моє плече.

— Щось сталося?

— Зараз будемо виїжджати.

— Куди?

— Постріляємо трохи.

— Я вам точно потрібний?

— Так, звичайно. Як же без тебе, — засміявся Сем.

Я почав повільно збиратися. Поснідавши, я, Грінспен та Сем вийшли надвір. Віці було сказано, що ми плануємо заїхати на СТО, здається вона нічого не запідозрила.

— Пістолета хоч взяли? — перепитав я хлопців, коли ми сіли у машину.

— Все жартуєш? — хмикнув Сем.

— Ну і добре. Отже, не забули нічого, — констатував я.

Ми залізли в машину і рушили.

— А куди ми їдемо? — перепитав я хлопців.

— Тут недалеко — на озера, — не повертаючись від керма мовив Сем.

— На озера? — перепитав я. — Там же завжди повно людей.

— Та де зараз у таку пору там люди? — знизав плечима Сем. — Грязюка та багно. Та ми ще й відійдемо трохи від озера.

— Ну якщо справді відійти… — кивнув я і відвернувся до вікна.

Очевидно, це був не найкращий день для прогулянок на природі. Дощ сіявся безупину, здавалося все було просякнуте вологою. Ми лишили машину біля якоїсь одинокої кафешки і, трохи пройшовши пішки, зайшли у приміський лісопарк. Хвилин десять ішли стежкою попри озера, аби потім завернути до лісової гущавини. Грінспен виявився правий — за весь час прогулянки нам зустрілося хіба кілька пішоходів. Ми йшли майже мовчки, лиш деколи обмінювалися короткими репліками, кожен наодинці зі своїми думками. Нарешті опинилися на галявині у самій гущині, де і вирішили зупинитись. Сем витягнув прихоплений з дому аркуш паперу і намалював на ньому фломастером імпровізовану мішень, потім пришпилив його до дерева.

— Ну що, хто перший? — спитав, витягаючи загорнутий в шматину пістолет.

— Давай я, — зробив крок вперед Грінспен.

— Окей, — погодився Сем. — Я забув, правда, сказати за одну його особливість. Загалом, цей пістолет дуже простий — рамка, ствол, кожух затвора. Але… У його рукоятці, бачите отут — позаду, влаштовано запобіжник, що блокує курок. Таким чином, вистрелити можна буде, лише повністю обхопивши рукоятку рукою. У чому, зрештою, нічого складного немає. Як вже казав, загалом це довершена зброя…

— Добре, давай вже стріляти, — промовив Грінспен. Очевидно, йому дуже кортіло вистрелити першим. Він узяв пістолет і майже не витрачаючи часу на прицілювання, одразу вистрілив кілька разів, поки вже Сем не махнув йому рукою, аби той припинив, після чого Семен пішов перевірити мішень. Кинувши на неї оком, він, несхвально похитавши головою, повернувся до нас.

— Ну що? — спитав Грінспен.

— Якби ти стріляв стоячи до мішені спиною, гадаю результат був би такий самий, — відповів жорстокий Сем.

Грінспен роздратовано чмихнув:

— Ти впевнений, що цей пістолет нормально стріляє?

Сем кинув на нього насмішкуватий погляд:

— Так, Гриню, цей пістолет абсолютно нормальний. Просто хтось із нього нормально не може вистрелити.

— Я би так не казав, — сухо відповів Грінспен.

— Слухай, — звернувся я до нього. — Ти ж колись, здається, казав, що у тебе були якісь проблеми із зором, якщо не помиляюсь…

— Не думаю, що це якось могло вплинути на якість моєї стрільби, — не здавався Грінспен. — Я все ж перевірив би цей пістолет.

— Тримай! — сказав Сем, простягаючи мені зброю.

Я взяв його. Спочатку він видався мені важкуватим, але це була приємна важкість. Зрештою, зброя повинна щось важити, іграшкова легкість у знарядді смерті — це дещо від сучасної попси. Я звів пістолет і, пам’ятаючи про запобіжник у рукоятці, з силою її стиснув, але, очевидно, це було зайве — пістолет спрацював без жодних проблем, посилаючи кулю до білого аркуша на такому, здається, далекому дереві. І так кілька разів, поки Сем зробив відмашку, аби я припинив, після чого забрав у мене пістолет і пішов перевірити результати. Цього разу він затримався коло мішені довше, і коли повернувся, то мав задоволений вигляд.

— Ну що ж, не так вже й погано, як для першого разу, — сказав він. І одразу скинувши пістолета, підтримуючи одну руку іншою, він достріляв обойму і пішов перевіряти власні результати. Це зайняло у нього набагато більше часу. Він то відходив, то знов підходив до мішені, намагаючись щось на ній розгледіти. Зрештою, він зірвав мішень і повернувся з нею до нас.

— Результати такі: — мовив Сем офіційним тоном. — Перше місце у мене, друге — у Андрія, третє — у тебе, Грінспене. Тож вибач, — додав він, повернувшись до Гриня, — але снайпера з тебе не вийде.

Грінспен гмукнув:

— А нам снайпера не дуже й треба. Стріляти доведеться з близької відстані.

— Ну воно то так, але… — похитав головою Семен.

— Чекай! — гарячково перебив його Грінспен. — Я є автором цієї ідеї, я заварив всю цю кашу і, зрештою, я маю довести все це до логічного завершення…

— Воно то так, — кивнув головою Сем. — Однак…

— Ніяких «однак» — це питання закрите, — махнув рукою Грінспен. — Стріляти буду я — і крапка.

— Ти хочеш його реально грохнути, чи просто хочеш довести собі, який ти крутий? — спитав різко Сем. — Ще раз повторюю — зір у тебе, як у сліпої курки, висновки роби сам…

— Висновки я вже зробив. Якщо ти хочеш йому персонально помститись за твого друга і за те, що було років десять тому — будь ласка, вистрілиш після мене. Але я стрілятиму першим.

Сем голосно засопів, було видно, що він роздратований.

— Хлопці, пропоную вам дуже простий варіант вирішення вашої суперечки, — озвався я. — Давайте потягнемо сірники. Кому випаде зломлений сірник — той і стрілятиме.

— Я не збираюся повертатися до вже вирішеного питання, — озвався Грінспен.

— А це питання ще ніхто остаточно не вирішував, — заперечив Семен. — Здається, на загальне голосування ніхто нічого ще не виносив.

— Непогана ідея, — підтримав я Сема. — Давайте справді проголосуємо. Хто за те, аби визначити особу стрільця шляхом витягування сірників? — голосно спитав я, одночасно підіймаючи руку. Сем підняв руку услід за мною, у той час, як Грінспен лише злостився і сопів.

— Ну ось, — подав голос я. — Думаю сірники в даному випадку будуть найкращим виходом. Семе, у тебе, здається, є сірники?

— У мене немає сірників, — озвався той.

— Окей, — усміхнувся я. — Тоді піду ламати патики.

За хвилю я підійшов до хлопців з трьома патиками у руці.

— Я думав, буде два патики.

— Чому лише два?

— Я не думав, що ти вирішиш взяти безпосередню участь у цьому.

— Ну ось бачиш, як можна помилятися в людях…

— Що ж, це твій вибір.

— Хлопці, давайте вже тягнути, — озвався Сем. — До речі, хто перший тягне?

Грінспен на це лише зверхньо гмукнув, що Семен, у свою чергу, розцінив, як запрошення першим взяти участь у нашій своєрідній лотереї. Без зайвих слів він підійшов до мене і витягнув один з патиків. Довгий. Якусь хвилю він дивився на нього, потім, зітхнувши, кинув його на землю. До того злий і похмурий Грінспен ледь усміхнувся і підійшов до мене.

— Добре, побавимось в цю іграшку і ми, — мовив він, витягуючи патика. Патик був довгий. Грінспен матюкнувся і глянув на мене.

— Ну от і все, здається розібралися, — спокійно сказав я, опускаючи руку з єдиним, вже моїм патиком.

— Вітаю, — озвався Сем.

— Мої співчуття, — озвався Грінспен. — До речі, переграти ти не хочеш?

— Ні, — усміхнувся я. — Таке не переграють.

— Ну що ж, — знизав плечима Грінспен. — Тоді мені лишається побажати тобі успіхів. Успіхів і твердої руки.

— Ну, руку ще треба натренувати, — повагом сказав Сем. — Ще кілька занять зі стрільби нам всім точно не завадять.

За день ми знову вибралися постріляти. Проте саме в той момент, коли ми дійшли до галявини, на якій були минулого разу, Грінспену хтось подзвонив. І за два дні до цього, коли ми всі сиділи і вечеряли, Грінспену хтось дзвонив. Він витягнув тоді телефон і, побачивши, хто йому дзвонить, швидко відійшов від нас на десяток метрів і розмовляв притишеним голосом. За кілька хвилин він повернувся до нас. Вигляд у нього був схвильований.

— А вгадайте, хто мені щойно телефонував? — спитав він.

— Кажи, — відрубав Сем.

— Ну ви нудні, — розчаровано похитав головою Грінспен. — Але добре, скажу. Пам’ятаєте, я вам розказував за знайому нашого об’єкта, з якою я намагався встановити контакт?

— Невже вдалося? — спитав я.

Грінспен кинув на мене швидкий погляд і усміхнувся.

— Думаю, що в контексті твого питання — ні. Але загалом мені вдалося з нею порозумітися. Хоч як дивно, вона виявилася дуже злою на нього. Звичайно, я не казав їй, що саме плануємо зробити. Сказав, що у нас до нього розмова, і ми б хотіли погомоніти тет-а-тет. Не знаю, здогадалася вона чи ні, дівчина вона справді тямуща, але щойно сказала, що домовилася з ним про зустріч на суботу. У себе вдома. Тож усе складається якнайкраще.

— І як ти собі бачиш всю цю операцію? — спитав я.

— Поки ніяк. Давайте все-таки відстріляємося, а потім під лісом є одна тиха місцина, можна буде, не криючись від Віки, про все поговорити.

Приблизно за годину ми заходили до порожньої в цей час колиби попід лісом. Замовили попоїсти, чаю, кави, по чарці чогось міцного.

— Мій план надзвичайно простий, — почав Грінспен. — Наш клієнт під’їжджає до її під’їзду, у машині скоріш за все будуть лише він і водій. Хтось бере на себе водія, а Андрій — його.

— Я міг би взяти на себе водія, — подав голос Сем. — Звичайно, якщо він не чемпіон з єдиноборств чи по витяганню пістолета з кобури.

— Наскільки я знаю, — мовив Грінспен, — для охорони у нього є інші, спеціально відібрані люди. Яких він чомусь ніколи не бере, коли їде до неї… Щодо шофера — зовні, здається, він у непоганій фізичній формі, але зброї, за моєю інформацією, у нього немає.

— Тоді, гадаю, я зможу з ним впоратись, — кивнув Сем.

— Ні, — заперечно похитав головою Грінспен. — Ми не будемо влаштовувати масову бійку тоді, як нам треба без зайвого шуму зробити нашу справу.

— А якщо я буду на момент його приїзду всередині? — подав голос я.

— Всередині чого? — перепитав Грінспен.

— Всередині будинку. Стоятиму на сходах. Там же немає ліфта.

— А звідки ти знаєш, що там немає ліфта? — запитально підняв на мене очі Гринь.

— Ну ти якось казав, в якому районі вона живе, там переважно стара забудова, відповідно немає ліфтів, — знизав плечима я.

— Логічно мислиш, — кивнув Грінспен. — І твоя пропозиція мені, до речі, подобається більше.

— Але стовбичити там — це означає привертати увагу жильців, — заперечив Сем. — Уявіть собі — якийсь парубійко стовбичить у під’їзді не знати чого.

— Ну можна й не стовбичити, — сказав Грінспен. — Якщо точно довідатись, коли він приїде.

— Ну це вже питання до твоєї знайомої, — вставив Сем. — Було б непогано це з’ясувати.

— Так, — кивнув Грінспен. — Я це уточню.

— Отже, за базовий беремо цей сценарій? — запитав я.

— Певно що так, — знизав плечима Грінспен. — За відсутності кращого…

— Тоді нам би треба було обговорити ще деякі деталі…

— Деталі обговоримо потім, — подав голос Сем. — А зараз давайте пообідаємо. Не знаю як ви, а я зголоднів і змерз.

Ми були не проти, тим більше, що саме принесли наше замовлення.

Наступного дня ми знов поїхали тренуватися, але в результаті значно більше часу, ніж стрільбі, приділили обговоренню деталей нашого плану. Ще вчора він здавався майже фантастикою, сьогодні ж набув реальних обрисів. Ми докладно обговорили майже всі дрібниці, проте не було одного, найголовнішого — ми й надалі не знали точного часу прибуття нашого клієнта. Грінспен постійно набирав когось, очевидно Тоню, проте на тому кінці ніхто не відповідав. Приблизно так само провели і кілька наступних днів, замінивши лише вихід до лісу на пошуки та обстеження будинку, подібного до Тоніного, аби в деталях зрозуміти, як поводитись на місці. Інформації від самої Тоні досі не було.

І ось якось вранці я прокинувся зі стійким відчуттям, що в моїй кімнаті хтось є. Розплющивши очі, з великим здивуванням побачив Грінспена.

— Доброго ранку, Андрію, — привітався він.

— І тобі доброго ранку. А що ти тут робиш?

— Сьогодні субота, Андрію.

— Субота? А-а-а, зрозумів. Але ж час досі не відомий?

— Вже відомий.

— Ти таки додзвонився до неї?

— Вона сама мені подзвонила. І вказала час його приїзду до хвилини. Так що збирайся. За кілька годин поїдемо.

— Добре.

Я піднявся з ліжка і зпросоння, майже на автоматі, потягся за одягом. Грінспен нікуди не вийшов. Він стояв посеред кімнати і дивився на мене. Я запитально глянув на нього.

— Ти знаєш Андрію, я завжди задавався питанням — чому ти з нами? — спитав він раптом мене.

— Як це — чому?

— Ну розумієш, у кожного з нас є якийсь привід, аби влізти у це. У мене є ідеї, у Сема — помста. У всіх є свої мотиви. Крім тебе. Але ти чомусь з нами. Іноді мені здається, ти критично ставишся до всього, що відбувається. Але тримаєшся разом з нами. І це мене непокоїть, а можливо інтригує.

Я усміхнувся:

— Знаєш, Сем любить казати — у кожного своя кредитна історія.

— Знати б тільки, що за кредит ти взяв.

— Почекай трохи — взнаєш.

— Нас чекатиме якесь шокуюче відкриття?

— Та, мабуть, ні. Історія може бути різною, але кредит у всіх однаковий.

Грінспен знизав плечима.

— Загадками говориш. Проте, певно, сьогодні день такий. Одягайся, їж. Ми чекаємо тебе надворі — треба ще глянути, що там з машиною.

Він вийшов з кімнати. Я одягнув штани, сорочку і подивився на себе у дзеркало шафи. Кілька років тому я, здається, мав кращий вигляд. Хоча все решта не змінилося. Я заплющив очі й притулився чолом до холодної поверхні дзеркала.

— Привіт, — озвалася Віка, яка поралась в коридорі.

— Привіт, — махнув я рукою, рухаючись у бік кухні.

— Що це ви в таку рань підірвалися? — спитала вона.

— А тобі хлопці хіба не сказали?

— Сказали, що плануєте на СТО їхати, мовляв машина забарахлила…

— Ну так воно і є.

— Андрію, — Віка зупинилася у дверях кухні і кинула на мене стривожений погляд. — Що ви задумали?

— З чого ти взяла, що ми щось задумали?

— Сем мені нічого не каже, але це видно неозброєним оком. Всі якісь напружені, наелектризовані. Наче перед чимось… Перед чимось таким, що має все змінити.

Я обійняв Віку за плечі:

— Вікусю, все буде добре. Не бери дурного в голову.

— От тепер я по справжньому захвилювалася, — сказала Віка.

Я у відповідь засміявся, чи принаймні зробив вигляд, що засміявся. Махнувши рукою на прощання, вийшов надвір, де вже в машині на мене чекали хлопці.

Ми приїхали до Тоніного будинку за сорок хвилин до того, як там мав з’явитися він. Сем зупинив машину і глянув на мене.

— Ну, далі справа за тобою.

— Та певно.

— Не нервуй. Все буде швидко. А ми тебе тут прикриємо.

— Я не нервую.

— От і добре. З богом. І не забудь, що запобіжник в руків’ї пістолета.

Я кивнув у відповідь і відкрив дверцята.

— Андрію, — почув голос Грінспена, що сидів на задньому сидінні. Я обернувся. Обличчя Грінспена було напружене так, наче не мені, а йому зараз треба було з пістолетом заходити до цього будинку. Грінспен стиснув моє плече і тихо сказав:

— Тримайся. І удачі.

— Дякую.

Не обертаючись, я зайшов до будинку, піднявся на другий поверх і опинився перед дверима Тоніної квартири. Якусь мить просто стояв, потім підніс руку до дзвоника і подзвонив. Один раз, другий, третій…

— А вона кудись пішла, — почув позад себе голос. Обернувшись, побачив літню жінку, яка з цікавістю дивилася на мене.

— Давно? — поцікавився я.

— Ще вранці, я саме в магазин йшла, ми разом до зупинки пройшлися, — мовила жінка.

— Добре, — кивнув я і чомусь ще раз повторив. — Дуже добре.

Жінка пройшла повз мене і відкрила двері сусідньої з Тоніною квартири. Я зробив вигляд, що спускаюся донизу, проте, коли почув, як сусідка зачинила двері, піднявся на третій поверх. Там я дістав мобільник, аби набрати смс. Текст смс-ки довго не давався мені, я писав фрази, потім стирав їх, потім знову набирав… Нарешті вийшло щось на кшталт: «Ти зробила правильно, що поїхала. Тільки не повертайся. Вибач, якщо був у чомусь неправий». Я кілька разів перечитав написане, розмірковуючи, чи не написати іще щось, але відправив текст як є.

Потім підійшов до вікна, аби побачити, що робиться надворі. Крізь брудну шибку було погано видно, крім того, розбуджена сонячними променями серед зими муха наповнювала навколишній простір своїм дзижчанням.

Муха вперто билася об скло. Один раз, другий, третій… Вочевидь, вона дуже хотіла назовні — туди, де начебто гріло сонце, був погожий день. Пробити запилюжену шибу, вирватись з цього темного під’їзду і полетіти назустріч світлу… Проте муха не знала одного — надворі була зима, і своїм пробудженням вона мала завдячувати лише цій не по-зимовому теплій днині. Я зробив спробу впіймати її. Це було непросто — вона вперто не давалася, але, зрештою, мені це вдалось. Затиснувши її в кулаку, витягнув руку подалі від вікна і випустив. Муха одразу ж з радісним дзижчанням полетіла до шибки. Я зітхнув. Повертатись до того, що не вдалося зробити колись — здається, це ознака всіх живих істот.

Я виглянув у вікно і побачив своїх друзів, що намагалися припаркуватися серед густо наставлених попід будинком машин. Махнув їм рукою, але, зайняті своєю справою, вони не помітили мого жесту. Ще якийсь час спостерігав через вікно за ними, поки машинально не засунув руку до однієї з кишень куртки і не відчув холоду заліза. Саме в цій кишені був пістолет, про існування якого, як і про те, чому він опинився у мене, я на якусь мить забув. І даремно. Коли ви повинні когось убити, стовбичити біля вікна і привертати до себе загальну увагу не надто гарна ідея. Зробив кілька кроків від вікна у сутінь під’їзду. І заплющив очі. Як же до цього дійшло — я, пістолет, цей під’їзд, те, що зараз тут мало статися? Погналось все зовсім буденно…

Мобільник завібрував, мені дзвонив Сем. А дзвонити Семен міг лише в одному випадку — приїхав він. Я почав спускатися вниз, і наступної миті почув, як грюкнули двері під’їзду і луною озвалися кроки по сходах.

— Мої вітання, — мовив я, коли він подолав один проліт і якраз розвернувся на сходовому майданчику, аби піднятися вище.

Він підняв голову і… усміхнувся.

— Привіт і тобі, — мовив він без жодного натяку на здивування, так ніби чекав побачити мене тут. — Давно не бачилися, — додав він і ще раз усміхнувся. Він практично не змінився, лише з’явилася сивина на скронях, що надавала його обличчю майже сталевого відливу.

— А ти зовсім не змінився, — мовив я.

— Ти теж, — він знов усміхнувся і піднявся на кілька сходинок вгору. — Ти не на мене тут чекаєш?

— Так, — кинув я. — Саме на тебе.

— Он як. Приємно вражений. Слухаю тебе.

— Власне, я маю дещо закінчити.

Він знов усміхнувся:

— Те, що тобі не стало духу зробити колись?

— Десь так.

Він зробив ще кілька кроків по сходах так, що тепер нас розділяло менше метра, і, глянувши мені у вічі, знов усміхнувся і розвів руками:

— Повністю підкоряюся твоїй волі…

Я витягнув пістолет. Він ковзнув поглядом по зброї, і на його вустах вчергове з’явилася фірмова усмішка, яка мене вже реально дратувала.

— О, це вже краще, ніж минулого разу. Хоча той ніж теж був непоганий. До речі, ти й надалі вважаєш, що, як ти тоді казав у міліції, я — найбільший злодій у країні?

— А що — відтоді щось помінялося?

Він знизав плечима:

— Та, певно, нічого. Хіба що ти, здається, трохи, скажемо так, подорослішав. Ну принаймні так здалося на перший погляд.

— Тобі здалося. Я — той самий.

Він засміявся гучніше, ніж перед цим.

— Тобто все повториться, як минулого разу?

— Майже, — мовив я і вистрілив у нього над головою. Вийшло гучно, незважаючи на вік, цей пістолет був справді потужною зброєю. Він обхопив голову руками і, шепочучи самими губами, здається вилаявся.

Я нахилився над ним:

— Вибач, що не довів справу до кінця минулого разу.

— Ти такий самий сцикун, яким і був, — чітко артикулюючи, вимовив він.

— Можливо, — кивнув я головою. — А ти такий самий дрібний катала, яким і був.

І з усієї сили руків’ям пістолета ударив його по голові. Удар був добрячим — як при уповільненій зйомці я побачив згусток крові, що з’явився на тому місці, куди він прийшовся. Він майже інстинктивно схопився за поручні, аби не покотитися зі сходів донизу. Я нахилився і на вухо сказав йому:

— А це тобі за Тоню.

Після чого натис на гачок.

Коли вийшов з під’їзду, то першим, кого побачив, був Сем, який намагався акуратно запакувати в машину водія боса. Той, судячи з вибалушених очей та рота, яким він хапав повітря, добряче отримав під дих, тому не чинив жодного опору. Грінспен стояв до них спиною, моніторячи ситуацію у дворі. При моїй з’яві Сем різко обернувся:

— Поїхали! — крикнув я йому.

Ми швидко опинилися в нашій машині і рвонули з місця чимдуж.

— Все добре? — кинув на мене стурбований погляд Грінспен.

— Так, — хитнув я головою. — Давайте подалі заберемося звідси і я все розкажу.

Ми приїхали у передмістя, до того самого лісу, де вправлялися у стрільбі, і Сем, звернувши на узбіччя, зупинився. Здається, я був перший, хто вибрався з машини. Дихнув на повні груди. Хлопці запитально на мене дивилися.

— Коротше кажучи, — почав так, ніби планував якусь довгу історію, але враз відчув, що мені знову забракло повітря. — Я не вбив його, — раптово, навіть для самого себе, закінчив я.

— Що-о?! — протягнув Сем. Вигляд у нього був як у дитини, якій сказали, що Діда Мороза не існує.

— Я знав, я знав, що так буде! — майже радісно почав горлопанити Грінспен.

— Я не вбив його, — для чогось повторив ще раз.

— Був же постріл… я чув постріл… — повторив кілька разів Сем.

— Так, я вистрілив, у нього над головою, — зруйнував останню Семову надію.

Наступної миті опинився на землі. Вибираючись з туману, що враз з’явився перед очима, зрозумів, що страшенно болить підборіддя, і причина цієї болі — Семенів аперкот. Тільки-но спробував підвестися, як на мою голову знов опустився важкий Семів кулак. На цей раз менш результативно, бо Семену завадив Грінспен. Цим я вчасно і скористався, звівшись на ноги та намагаючись стати у боксерську стійку. Проте Сем більше не атакував. У його очах з’явився вираз ображеної малої дитини.

— Чому ти так вчинив? — зовсім тихо спитав він.

Сем замовк і дивився на мене, чекаючи на відповідь. З-за його плеча так само мовчки дивився Грінспен.

— Добре, — кивнув я головою. — Я відповім тобі… вам… — знову глибоко вдихнув, на мить затримав подих, ніби хотів пірнути. — Я втратив одну дуже близьку мені людину. Просто тому, що ми не змогли її вчасно довезти до лікарні. Швидка, на якій ми її везли, потрапила у вибоїну. І зламалася. Якби приїхали вчасно, її могли б врятувати. Але вчасно ми не приїхали…

— Мої співчуття, — озвався Грінспен. — Але до чого тут це?

— Він тоді якраз був чиновником міської адміністрації і відповідав за дороги. На них багато виділялося коштів, але вони чомусь взагалі не ремонтувалися… І мені зірвало дах… Взяв ножа і пішов, як мені тоді здавалося, чинити правосуддя…

— І чому ж ти його тоді не вбив? — спитав Сем.

' — Розумієш, тисячу разів сам їздив по цій дорозі і було глибоко начхати, що вона погана. Звичайно, вибоїни на ній мене бісили, особливо, коли колесо потрапляло у яму. Всі знали, що на її ремонті крадуть кошти, і я це знав… Але далі міцного слова справа не йшла. Час від часу дорогу ремонтували, але все було несерйозно, навіть смішно. До того часу, як колесо однієї швидкої не потрапило у вибоїну.

— От і прекрасно, — кивнув Грінспен. — Він крав, через це постраждали люди, отже, він мав за це відповісти. То чому він не відповів? Ні тоді, ні зараз…

— Тому що він був винуватий так само, як і я. Він робив це, а я дозволяв йому це робити. І дозволяв би далі, якби з близькою мені людиною не трапилося біди.

— Ти все правильно кажеш, Андрію, — подав голос Сем. — Але от мої друзі вже на тому світі, як, до речі, і та людина, за яку ти так вболівав. А він — тут. І я тобі скажу, Андрію, — це несправедливо. Він тут зараз живий, а тих людей вже немає. Просто несправедливо —і все…

— Відновлення справедливості! — також подав голос Грінспен. — Може, зрештою, це і є та по-справжньому єдина гідна справа, якою й маємо зайнятися, за яку ніхто крім нас не візьметься?

— А дороги хто ремонтуватиме? — усміхнувся я.

Сем сумно похитав головою:

— Ти так і не зрозумів, з ким маєш справу.

— Я прекрасно усвідомлюю, з ким ми маємо справу, — похитав я головою.

Сем мовчки махнув рукою і відвернувся.

— До речі, Андрію, а можна ще одне, останнє запитання? — звернувся до мене Грінспен.

— Так, звичайно.

— Пам’ятаєш, коли ми тягнули патики кому з нас стріляти — там же не було короткого патика? Правда?

Я усміхнувся:

— Так, короткого патика там справді не було.

Сем знов повернувся до мене.

— Тобто ти свідомо не дав нам можливості стріляти у нього?! — майже прокричав він.

Я мовчки знизав плечима.

Грінспен тихо засміявся:

— Що і треба було довести. Андрій просто невиправний ідеаліст.

— Не розумію! — прогудів Сем, беручись руками за голову.

— Я по-іншому не міг, — тихо мовив я.

— Ти просто хворий, — махнув рукою Сем і відвернувся.

Запала мовчанка, кожен думав про своє.

— Добре, залазьте вже в машину — поїхали додому, — зовсім змучено сказав Сем.

Ми сіли в машину. По дорозі до міста всі мовчали. Мовчанка була такою непідйомною, що, здавалося, давила фізично. Я не витримав, і легко поплескавши по плечу Сема, який був за кермом, майже нечутно сказав йому: «Зупини ось тут». Семен запитально глянув на мене. Я ще раз повторив: «Зупини».

— Не дуракуй! — мовив Грінспен. — Приїдемо зараз додому, вип’ємо по сто грам…

— Та ні, хлопці, вибачте, у мене ще є справи. Зупини, Семене…

Сем коротко зітхнув і таки натиснув на гальма.

— Вибачте, — мовив наостанок, відкриваючи двері машини.

— І ти вибач, коли що, — відповів Сем.

— Подзвони, як звільнишся, — встиг прокричати Грінспен перед тим, як я зачинив за собою двері.

Машина бібікнувши поїхала, і я отримав змогу роззирнутися навколо. Сем зупинився коло станції метро, за якою була алейка з кількома рядами дерев та лавками. Туди я й попрямував. Вмостившись на одній з лавочок, я повільно вдихнув свіже повітря і затримавши подих, з шумом видихнув. Світило ясне, майже весняне сонце, хоча за календарем була зима, прогулювалися мами з дитячими візками, кудись неспіхом ішли літні люди — зовсім інший світ, який здавався мені зараз напрочуд гарним і привабливим. Машинально я дістав телефон і набрав номер Тоні. Особливо не думав над тим, що зараз скажу, здавалося, що зміст не мав значення. Просто скажу «Привіт», а далі якось буде. Добре буде.

Проте Тоня була поза зоною. Абсолютно правильне рішення — вимкнути мобільник, чи взагалі змінити його, тільки не зараз, не в цей момент, не для мене. Набрав її ще раз, аби знову почути автовідповідач. Вимкнув телефон і сидів, затиснувши його в руці, довго дивився перед собою. Нарешті встав і неквапом пішов у бік метро.

Коли прийшов додому, там було вже тихо, лише вікно кухні світилося. Я прочинив двері і зайшов всередину. З коридору побачив, що на кухні за столом самотньо сидить Віка.

— Привіт, — тихо привітавшись, махнув рукою. — А де хлопці?

— Хлопці вже сплять. Випили пару пляшок горілки — і поснули, — мовила вона, глянувши на мене з докором.

— І я теж трохи випив сьогодні, — мовив, зробивши спробу усміхнутися.

— Не сумніваюся, — знизала плечима Віка. — Після всього ідіотизму, що ви наробили останнім часом, вам залишається лише пити.

— Ти про що? — зобразивши здивування, спитав.

— Про те, про що ти подумав. Кілери хрінові.

Я стиха мугикнув.

— Можеш не намагатися мені щось вигадувати, — продовжувала Віка. — Твої друзі були настільки під впливом сьогоднішніх ваших пригод, що все мені розказали.

— Все?

— Так, все. Досі відійти не можу. Я, чесно, вважала вас більш дорослими. Особливо тебе.

— От бачиш, зовнішність буває оманливою…

— І що ти думаєш робити?

— Я? Піду спати.

— А далі?

— Якось буде.

Я махнув рукою на прощання і пішов до себе.

Ранок я зустрів у залі очікування на вокзалі. Повз мене ходили люди, а я сидів на лавці у кутку, кинувши під ноги сумку з речами, яку зібрав цієї ночі. Вчора ввечері у себе в кімнаті я швиденько спакував все необхідне і, дочекавшись, коли Віка пішла спати, тихо вийшов надвір. За годину вже брав на вокзалі квиток на потяг, на якому планував повернутися до моїх захмарених гір. Проте квитків саме на зараз не було, і єдине, що мені лишалося — спробувати взяти їх на ранок наступного дня. А до того часу я вирішив подрімати в залі очікування на вокзалі.

Прокинувся досить рано, здається від того, що хтось наступив мені на ногу. До потяга лишалося ще півтори години, вирішив прогулятися — десь випити кави чи чаю. Каву я знайшов у забігайлівці навпроти вокзалу. Всівся за стіл, що стояв біля вікна, і, попиваючи напій з пластикового стаканчика, спостерігав за людським потоком, що рухався повз мене з вокзалу і на вокзал безкінечно, ніби по колу. Я зробив ще ковток кави і відчув фізично, що хочеться кинути все, просто зараз. Добре, що в моїй кишені лежить квиток на потяг, квиток в один кінець. Несподівано задзвонив мобільний. Я витягнув його і здивувався — мені дзвонив Семен.

— Привіт, — мовив він, і я зрозумів, що Сем чимось схвильований. — А куди ти пропав?

— Я зараз на вокзалі.

— Чому на вокзалі?

— Їду. Звідси.

— Он як. Ясно…

— Що сталося, Семене?

Сем ще якусь мить мовчав перед тим, як заговорив.

— Та тут такого навергалося, що одразу і не розкажеш…

— А ти спробуй.

— Добре, тільки візьмися за щось, аби не впасти, як будеш слухати, — почав Семен, набираючи обертів у розмові. — Вчора, коли ми з Грінспеном приїхали додому і заклали від розчарування останніми подіями, ну ти розумієш, так ось, після цього я пішов спати, а Гринь ще залишився пошаритись в інеті. Вочевидь хотів своєму віртуальному дружку про все розказати. І розказав. Тільки не Гринь йому, а навпаки — цей знайомий Гриню. Та таке, що у того мову одібрало, і повір мені, коли Грінспен мені зранку розповів — у мене теж…

— Його знайомий виявився геєм? — пожартував я.

— Якби ж то, — відповів серйозно Сем і зробив чергову паузу, певно, для більшого драматизму. — Його знайомий — це він.

— Хто — він?

— Він — той, кого ти не застрелив.

Коли почалася розмова, я вставав вже з-за столу, і ось, здається, цієї миті знову присів.

— Ти — жартуєш?!

— На жаль, ні.

— Може Грінспен жартує?

— Андрію, це — правда.

— Знайомий Грінспена і він — це одна й та сама людина?

— Так. І мені це винесло мізки.

— А що каже Грінспен?

— Він каже, що не знав.

— Не знав?! Весь цей час він спілкувався з ним. Як це він не знав?

— Ось так, у того був лише псевдонім.

— Ясно. І зараз він у курсі всього? Що є не лише я, що є іще й ви?..

— Певно що так.

— Гм… Ну тоді я порекомендував би вам на певний час кудись поїхати. Про всяк випадок.

— Ти все правильно кажеш, тільки Грінспен з ним планує сьогодні зустрітися.

— Що?!

— Гринь про щось з ним довго базікав в інеті, вже після того, як з’ясувалася правда, і щось там в його мізках перекрутилося. Той запросив нашого ідіота до себе. І не лише його, а нас усіх. Я, звичайно ж, одразу Гриню сказав, що це може бути пастка. Але він став якийсь неадекватний. Я його не можу зрозуміти. Віка теж з ним пробувала говорити — але все безрезультатно. Я вже думав Грінченка силою затримати, проте він прожогом вискочив з хати, ще й двері за собою встиг зачинити, аби не наздогнали.

— А ви що?

— Ми? Зараз пакуємо речі та готуємось з’їжджати. Не виключаю, що вони ще й сюди нагрянуть…

— Не виключено…

Запала мовчанка. Я продовжував сидіти за столом у цій забігайлівці, з якої мав піти ще хвилин десять тому, і дивився у вікно на людський потік.

— Андрію, допоможи, — раптом сказав у слухавку Сем. — Може хоч ти зможеш його переконати…

За весь час свого знайомства з Семеном, здається, це вперше я чув, аби він просив про допомогу. Та ще й стосовно людини, над ідеями та вибриками якої він міг кепкувати годинами.

— Я зрозумів. Зараз подзвоню.

— Дякую. До зв’язку.

— До зв’язку.

Я так і залишився сидіти з мобільником коло вуха, слухаючи короткі гудки. Почуте видавалося фантастикою, аж кортіло себе вщипнути: чи ж це правда, чи говорив я з Семом і почув оце від нього. Життя — дивна штука, хто би що казав…

Я набрав Грінспена. Якийсь час він не брав трубу, аж ось нарешті почув його тихе, дещо здивоване «ало».

— Привіт, — якомога спокійніше привітався я.

— Слава Богу, ти знайшовся, — відповів той. — Ти якось так раптово зник, ми всі за тебе турбувались.

— Всі?

— Ну так — я, Віка, Сем.

— Здається не вистачає ще декого…

— Кого?

— Мені тільки-но дзвонив Сем…

— А, зрозуміло. Тобто ти вже в курсі останніх новин?

— Ну певною мірою так. Хоча мені досі дивно, як це могло статися — що ти стільки часу спілкувався з ним й так і не допер, хто це.

Грінспен винувато шморгнув носом.

— Андрію, я теж не можу цього збагнути. Певно, він справді неординарна особистість…

— Така неординарна, що ти зібрався до нього у гості?

— Сем і про це сказав?

— Звичайно. Він дуже за тебе турбується. До речі, як і я.

— Ти розумієш, ще вчора я сам би до цього поставився, як до останньої фази божевілля. Але сьогодні… Я з ним спілкувався майже всю ніч.

— І що?

— Скажу так — дуже добре, Андрію, що ти його не вбив.

— Тепер я майже жалкую за цим.

— Насправді він виявився зовсім не такий, як ми його уявляли. Він набагато більше розуміє, ніж ми думали, об’єктивніше все оцінює. І основне — він хоче щось змінити. Це для мене стало справжнім відкриттям. Він реально хоче щось змінити. Він розуміє, де ми зараз всі знаходимося і хоче це поміняти. Реально хоче.

— І ти повірив, що це — правда? Що він тобі не навішав локшини на вуха?

— Ну, наприклад, ті лікарі, які поставили Віці правильний діагноз, працюють у його медичному проекті. Спеціальний медичний проект, який він фінансує. І, до речі, якби не він — ці лікарі вже давно б працювали за кордоном.

— А ти забув, що казав про нього буквально ще вчора? Забув, чому ми все це почали, для чого все це затіяли?!

— Я все пам’ятаю. І все ми робили правильно — виходячи з тієї інформації, яку мали на той момент, тоді все це було абсолютно логічним. Але зараз я отримав змогу побачити його з іншого боку, і це, відповідно, вносить корективи у моє сприйняття…

— Послухай, мудрагелю, — я не зчувся, як пальці сплющили пластиковий стаканчик, з якого я щойно пив каву. — Ти так і не зрозумів з ким маєш справу? Його інша і єдина сторона — це прострелені голови, відбиті нирки, вкрадені на всьому і у всіх гроші. У цьому всьому і є він. Все інше — просто брехня…

— Андрію, зрозумій, — почав Грінспен тихим, майже благальним тоном. — Йому теж набридло все, що відбувається навколо нас. Можливо навіть більше, ніж нам, тому що йому є що втрачати. І він реально хоче змін. І йому потрібні однодумці. Сам, навіть з такими ресурсами, як у нього, він не зможе цього зробити.

— І тому ти йдеш до нього на зустріч?

— Так, саме тому я відповів ствердно на його запрошення і йду до нього на зустріч. Ти можеш мене вважати дурнем чи ідіотом, ким завгодно. Але сьогодні я йду на зустріч з ним.

— Адресу не підкажеш?

— Для чого це тобі? Ти ж ніби, я так розумію, вже все сказав йому вчора?

— Можливо між нами залишилась недомовленість.

— Ну… — протягнув Грінспен. — Ти обіцяєш поводитись добре?

— Хіба досі я поводився погано?

— Гаразд, — нарешті погодився Грінспен. — Думаю, він не матиме нічого проти тебе. До речі, він про тебе питав.

— Он як. І що саме його цікавило?

— Та нічого особливого. Просто запитав, де ти, що з тобою. Наскільки я розуміюся на людях, він на тебе не сердився…

Грінспен ще трохи пофілософствував на тему багатогранності людської натури і нарешті назвав місце та час зустрічі, яка, як з’ясувалося, мала відбутися вже за півгодини. Тому я швиденько попрощався з Гринем, оскільки з вокзалу до обумовленого місця був не близький світ. Коли зачиняв за собою двері забігайлівки, мене хтось погукав. Це була прибиральниця, яка показала рукою на стіл, за яким я сидів. Під столом я забув сумку зі спакованими у дорогу речами.

До будинку, де мала відбутися зустріч, я, звичайно ж, дістався з запізненням — Грінспен вочевидь був уже всередині. Цей триповерховий будинок, який правив йому за резиденцію, справляв непогане враження — ще дореволюційна будова була пристойно відреставрована. Враження трохи псували кілька охоронців, усі в бездоганних костюмах, але вираз їхніх облич чомусь нагадав недавнє минуле — шкірянки та спортивні штани їм пасували би більше. Під пильними поглядами охоронців я пройшов до дверей, і, подзвонивши, увійшов… На рисепшині сиділо ще кілька таких типів. Я назвав їм своє прізвище і сказав про заплановану зустріч. Один з них кивнув головою, так наче чекав на мене, і зробив знак слідувати за ним. Ми зайшли до ліфта, який безшумно підняв нас на третій поверх. Пройшли по довгому коридору і зайшли до якоїсь зали.

— А ось і наш друг, — почув знайомий голос. Повернувши голову, побачив біля стіни, поряд зі столом, заставленим наїдками, Грінспена і… його.

— Я вітаю тебе, — мовив він, усміхнувшись. На лівій скулі темнів синець, вочевидь, від мого удару руків’ям пістолета. — Давай, підходь ближче. Чого ти там стоїш? Може заскромно, але перекусити можна…

Я машинально зробив кілька кроків вперед до столу з їжею і… зупинився.

— Я тут дещо вже озвучив, — подав голос Грінспен. — Сказав про те, що наша країна, наше суспільство зараз стоять перед низкою проблем, які накопичувалися навіть не десятиліттями, ні, століттями все це у нас збиралось і консервувалось. Аж доки вся ця страшна маса, всі ці невирішені внутрішні та зовнішні проблеми, на які ми безвідповідально не реагували, почали на нас так тиснути, що перетворились на загрозу для нашого існування…

— Ну з тим, що ніяк не реагували, я не погоджусь, — заперечно похитав головою наш господар. — Може недостатньо, але щось таки робилося… Я, мої друзі — ти думаєш ми не розуміли, куди все це йде?

— Якщо і намагалися, то робили не так, — докинув Грінспен.

— Ну так чи не так — але пробували щось зробити…

— Робили? — не стримався вже я. — Назви хоч одну дорогу, яку ти побудував.

Він насмішкувато глянув на мене:

— Я дивлюся, для тебе ідея-фікс — дороги. Ти знаєш, я навіть приблизно знаю чому. Наша спільна знайома якось прохопилася. Я тобі відкрию одну таємницю — та дорога, на якій колись зламалася швидка, що здається везла когось із твоїх родичів, — нині відремонтована. І знаєш, хто її відремонтував? Я. Їі відремонтував — я.