Борги нашого життя

— Кхм, — тактовно кахикнув Грінспен. — Боюсь показатися занудою, але заради істини додам, що преса писала, ніби ви провадили ремонт доріг саме під вибори…

Наш господар різко обернувся до Грінспена, і на мить мені здалося, що його усмішка раптом набула обрисів оскалу. Проте лише на одну мить.

— Іноді мені здається, хай би що я зробив, — завжди знайдеться хтось, хто скаже, що я роблю все не просто так, — мовив він, скрушно похитавши головою.

— Можливо для цього є певні підстави, — вставив я.

Він нічого на це не відповів, лише простягнув мені тарілку з наїдками:

— Скуштуй ці тістечка, — запропонував, показуючи пальцем на якісь смаколики. — Реально смачні. І головне — ніяк не можу зрозуміти чому. Ніби все таке саме, як і в інших, бачиш, їх тут багато різних. А реально смачні лише ці. І нічого з цим не вдієш. Хтось скаже, що це несправедливо. А я скажу — таке життя. Хтось завжди буде кращим.

— Поза сумнівом, першими з’їдаються завжди кращі, — мовив я, демонстративно ховаючи руки за спину, аби не взяти тарілку.

— Здається, ми тут все ж зібралися, аби об’єднати наші зусилля, а не ще більше розсваритися — втрутився Грінспен.

— Так, це я від тебе вже чув. Але я ще хотів би почути про причину нашої зустрічі від нього, — мовив я, кивнувши головою в бік господаря.

— Ти знаєш, що мене в тобі, Андрію, завжди забавляло — мовив він, так само посміхаючись. — Я тобі ніколи не подобався, ти мені ніколи не довіряв, і головне — ти вважав мене винним у тому, що сталося. Але ти мене так і не вбив. Чому? Невже тобі справді просто не стало духу?

— Якщо я скажу тобі чому, ти все одно цього не зрозумієш, — стиха проказав я.

— Люди, — продовжував грати роль миротворця Грінспен. — Давайте все ж зосередимося на тому, для чого ми тут. На тому, які завдання стоять перед нами. Це ж мабуть вперше отак — щоб такі різні люди, з різних прошарків суспільства, вирішили зустрітися і переговорити, зрозуміти одне одного і про щось домовитись.

— Ти все правильно, Гриню, кажеш, але я б однаково хотів почути відповідь на своє запитання, а саме — чому ми тут? Для чого він нас насправді запросив? — не вгавав я.

Господар хитнув головою, погоджуючись із моєю вимогою.

— Можливо, справді прийшов час розказати. Я зізнаюся — ви завжди були мені цікаві. Це частково відповідь Андрію на твоє запитання, чому ми всі тут зібралися. Але є ще дещо…

Він на якусь мить замовк, певно для того, аби взяти зі столу бокал з червоним вином і зробити пару ковтків, повернувся до нас і, посміхнувшись, заговорив.

— Вперше у мене стріляли в шістнадцятирічного. Я йшов з училища, де навчався, і біля автобусної зупинки хтось вистрілив у мене із самопала. Майже мій одноліток, із сусіднього району, прийшов нам помститися за якусь давню образу. Йому було однаково по кому, аби з нашого району. Куля пройшла дуже близько від мого обличчя, мені навіть здалося, що я бачив, як вона пролетіла. Це був перший, але не останній випадок. У мене лишилося дуже мало друзів. Здогадайтеся, де вони? Підкажу — у місці вічного спокою. Так, у багатьох із них високі стели, де вони зображені на повен зріст зі своїми машинами, будинками, коханками і собаками. А знаєте чому я досі живий? Тому що свого часу я зрозумів одну просту річ — аби вижити у цьому світі, завжди треба знати звідки прийде удар. І хто його завдасть. Тому мені завжди були цікаві люди, ображені на мене. І спроможні, принаймні потенційно, на якийсь безглуздий вчинок. Ну от як ви, наприклад. І я скажу, ви мені навіть сподобалися. Мені було цікаво спостерігати за вами, як ви щось вигадуєте, сприймаєте це на віру, сваритеся між собою і знову миритеся… Коли я вирішив перезнайомити вас, я не думав, що буде так цікаво…

— Вирішили перезнайомити нас? — здається в один голос перепитали ми з Грінспеном.

— Так, — кивнув він. — Свого часу я сам почав підшуковувати людей, які були небезпечні для мене, які б могли мені щось заподіяти. Звичайно, я не міг пропустити вас. Андрія, що колись мало не вчинив на мене замах; Семена, що певно не забув про випадок зі своїм шефом і, можливо, мав щодо того якусь свою думку, зрештою тебе, Грінспене, з твоїми радикальними висловлюваннями про мене. Всі ви були у мене в колі підозрюваних, потенційних убивць, які будь-якої миті могли пустити мені кулю в лоба. Проте була тут і певна проблема, ось у цьому саме слові — потенційні. Крім, певно, Андрія ніхто поки що з вас не виявляв бажання відправити мене на той світ. Тому мені й прийшла в голову ця ідея — зібрати вас докупи, зліпити з кількох очевидних ворогів таку невеличку групку і подивитися, що з того вийде. Так, саме за моєю вказівкою, тобі, Андрію, надіслали запрошення на роботу до мого банку, саме тому я взяв на роботу Семена, аби, зрештою, одного дня звести, познайомити вас. Але тут, звичайно, не вистачало ще однієї складової — тебе, Грінспене. До речі, ти єдиний, кого я спеціально не запрошував, якось так вийшло, що ти сам влаштувався і працював у мене. І хочу сказати, що без твого запалу, твоїх божевільних ідей, Андрій із Семеном спокійно би пили коньяк до кінця своїх днів. Я тільки трохи допоміг, ведучи з тобою довгі дискусії в інеті ночами про те, як воно в світі має бути…

— А я думав, що мої заслуги як піарника нарешті оцінили, — усміхнувся я.

— Я бачив твій плакат з селянкою. Як там? «Віддай кредит — живи щасливо»! Це неперевершений несмак. Хоча — це моя особиста думка. Ну то я продовжу. Я спостерігав за вами і мене це захопило. А з часом це перетворилося на справжню гру. Більш захопливу, ніж преферанс. Тому що ставка у такій грі — життя. Моє або тих, хто мене не надто любить.

— І ви справді вважали нас найстрашнішими своїми ворогами? — якось майже по-дитячому спитав Грінченко.

— Ви знаєте, хоч би як смішно це звучало, — таки-так. І не тому навіть, що інших вже майже не лишилося. Справа скоріш у тім, що ви щирі у своїх переконаннях. І саме тому з вами важче домовитись, важче підкупити, ніж інших…

— Але ви таки вирішили з нами домовитися? — перебив його Гринь.

Господар знову усміхнувся:

— Щодо цього у мене є одна ідея, — мовив він, витягаючи мобільний. — Одну секунду, я тут зателефоную декому, без кого наша подальша розмова буде неповною, а потім ми продовжимо.

Він подзвонив і попросив когось зайти «з усіма необхідними матеріалами». Буквально за хвильку двері розчинилися і до зали зайшов власною персоною… Василь Петрович Загоруйко у супроводі двох міцних хлопців, один з яких ніс на ремені через плече досить величенький круглий чорний футляр.

— Яка неочікувана зустріч, — мовив я, усміхнувшись.

— Добрий день, Андрію, — сухо привітався зі мною Загоруйко, непривітно зиркнувши в бік Грінспена.

— Василь Петрович приніс нам дещо, що нам, очевидно, зараз знадобиться, аби продовжити наше спілкування, — сказав господар резиденції. — Грінспене, будь ласка, підійди, я хочу, аби ти був першим, хто буде цього удостоєний.

Гринь повільно і майже урочисто підійшов до нього. Той у свою чергу почав відкривати футляр. Це зайняло трохи більше часу, ніж планувалося, вочевидь, була якась проблема із замками абощо, мені було не дуже видно за Грінченком, що стояв просто переді мною. Зрештою, господар, певно закінчивши поратись з футляром, голосно промовив з інтонаціями фокусника:

— Раз, два, три…

І наступної миті я побачив, як голова Грінспена неприродно різко відкинулася вбік в червоному ореолі дрібних червоних крапельок. Наступної миті Гринь, обличчя якого взялося червоно-чорною маскою крові, як сніп, упав на підлогу. А потім я побачив биту в руках у Нього. І його погляд. Саме такий погляд, який бачив колись давно в опері, коли вирішив підійти до нього. Погляд розумного холодного хижака, який отримував задоволення від того, що робить. Він замахнувся биткою вдруге. Я вийшов із заціпеніння і кинувся до них. Проте я встиг зробити всього два кроки, коли потужний удар збоку в скулу від одного із бодігардів буквально збив мене з ніг. Я хекнув і полетів кудись убік, водночас отримавши такий самий потужний удар від іншого. Я впав на підло гу, де, звиваючись мов хробак, намагався уникнути нових ударів, проте це не надто вдавалося. Світ навколо мене затягувався туманом. Останнє, що я бачив, було закривавлене обличчя Грінченка, який лежав тут поряд на підлозі — його засклянілий, здається вже неживий, погляд був звернений до мене. Наступної миті чийсь начищений черевик заюшив мені в обличчя і світло в моїй голові остаточно вимкнулося.

Коли я знову відкрив очі, то побачив перед собою черевики. На одному з них була кров. Я лежав на боці, хтось згодом перевернув мене горілиць, і я побачив його обличчя над собою.

— Просто ти повинен знати, — мовив він, дивлячись на мене згори. — Хай би що ти там про себе думав — ти простий, звичайний нікчема. Який може і хотів би вчинити, як справжній мужик, але якому так ніколи і не вистачить яєць, аби натиснути на гачок. Аби визнати це, ти починаєш нудити про високі матерії, прикриваючи цим свою безпорадність. Ти навіть не заслуговуєш на те, щоб ми вчинили з тобою так само, як із ним, — він показав кудись позад себе, здається на тіло Грінченка. — Ти просто ніщо.

Я ледь-ледь підвів голову, аби щось відповісти йому, проте так і не зміг говорити — в роті було повно крові, і я закашлявся.

— Не можеш говорити? — мовив він вдавано співчутливо, продовжуючи дивитися на мене зверху вниз. — Буває…

— Та пішов… ти… — видавив я з себе, забулькотівши кров’ю.

Він підняв ногу, і я подумав — зараз знову вдарить мене в обличчя, проте він просто витер об мене замащеного кров’ю черевика і, кивнувши одному із бодігардів, відійшов. Той нахилився наді мною, відвівши за спину кулак, щоб наступної миті він з усього маху вгруз мені в обличчя. Світло в моїй голові знову вимкнули.

Коли опритомнів, — замалим не знепритомнів знову, на цей раз від болю — голова просто розколювалася. Лише за кілька хвилин до мене дійшло, що лежу закутий у кайданки по руках і ногах на підлозі машини, яка кудись їде. Спробував поворушитись, і все тіло немов прошило електричним струмом від болю. Оскільки лежав обличчям донизу, — практично нічого не бачив. Не знаю, скільки часу це тривало, здавалося вічність. Аж ось машина нарешті зупинилась. Двері відчинились, і я почув над собою чийсь хрипкий голос:

— Привезли?

— Так, — озвався хтось з переднього сидіння.

— Ну чого, непоганий кабанчик, — підсумував хрипкий голос, очевидно щодо мене.

Чиїсь дужі руки схопили мене за ноги і одним махом висмикнули з машини, добряче хряпнувши об землю підборіддям. Мене таки спробували поставити на ноги. Проте, чи то ноги затерпли, чи загалом було так погано, бо я заточився, і якби мене не підхопили попід руки та не притулили до машини, я б упав. Прийшовши до тями, я отримав змогу роззирнутися навколо. Один з моїх конвоїрів виявився бодігардом, який бив мене в резиденції свого хазяїна. Інший — власник хрипкого голосу — був здоровенний дядько з червоною пикою. Місцина, де ми знаходились, вочевидь була десь за містом — нас оточували сосни, позад яких де-не-де прозирав високий червоний цегляний паркан, очевидно, вся ця територія була огороджена. Десь вдалині між соснами губилася вимощена стежка з фігурними ліхтарями обабіч, що вела до будівлі, яка ледь-ледь вимальовувалася серед дерев.

— Давай, пішов! — заволав мені на вухо бодігард, боляче смикнувши за руку. Він потягнув мене по доріжці у напрямку будівлі. Пройшовши пару кроків, я зашпортався і мало не впав, неслухняні ноги не хотіли тримати, тоді мої конвоїри знов підхопили мене під руки і потягнули по доріжці у напрямку будівлі. З кожним їхнім кроком все виразнішим ставав запах смаженого на вогнищі м’яса, чіткіше чулися веселі голоси. Після чергового повороту з-за дерев нарешті показалася будівля. Це був чималенький дім, а власники веселих голосів — компанія із півтора десятків чоловіків і жінок, які стояли навколо накритого у дворі довгого дерев’яного столу. Збоку на мангалі смажилися шашлики, запах смаженого м’яса густо висів у повітрі. З нашою появою всі присутні обернулися.

— А ось і центральний номер нашої програми, — почув знайомий голос. Я повернув голову і побачив Його на сходах будинку. Цього разу він був в зеленій мисливській куртці.

— Якось він не спортивно виглядає, — засміявся життєрадісний товстун з компанії, маючи на увазі мене.

— А ми дамо йому час відпочити, — усміхнувся Він.

І мене знов підхопили під руки, і завели за будинок, де посадили на лавку, зняли кайданки з рук, поруч поставили тарілку зі смаженим м’ясом та воду. Мої конвоїри відійшли і стали віддалік, про щось жваво перемовляючись. Я не їв, ковтнув лишень води, мене справді мучила спрага. Чисте лісове повітря помалу тверезило голову, я знову зміг поворушити пальцями рук, яких ще зовсім недавно не відчував у наручниках.

— Для чого ви мене сюди привезли? — спитав я своїх конвоїрів.

— Побачиш скоро, — відповів коротко червонопикий.

Я ліг на лавці горілиць і заплющив очі, аби одразу згадати картину недавнього побоїща. Ось битка опускається на голову Грінспена, ось він дивиться на мене скляними очима… Невже він мертвий? Невже мій друг, той, з ким я ще вчора весело жартував, сварився, спілкувався — невже його зараз вже нема? А потім я згадав Тоню. Де вона зараз, що з нею?.. Чи довідається колись про те, що сталося з нами? Чи захоче знати? Я відкрив очі і подивився в небо — воно було сіре, захмарене, ось-ось мався піти дощ, а можливо й сніг, сонця не було й сліду. Господи, як же це все сталося? Як?! Чи все це тільки сон, страшний сон, ось зараз я розплющу очі, і з’ясується, що я спав. Просто спав…

— Вставай — хтось термосив мене за плече.

Я відкрив очі — наді мною схилився червонопикий.

— Вставай! — ще раз гарикнув він мені майже на вухо. — Ти вже дві години тут засмагаєш.

— Дві години?

— Да! Спати він собі надумав. Ану вставай!

Я піднявся. На диво, ті пару годин, що я проспав, пішли мені на користь. В голові майже перестало крутитися, ноги теж вже не були такими ватяними.

— Пішов, — мовив червонопикий, штовхнувши мене в спину.

Коли ми вийшли з-за будівлі, до місця, де ще зовсім недавно засідала весела компанія, побачив, що частування практично завершилося, всі активно готувалися до полювання, багато хто вже тримав гвинтівки, трохи подалі гавкало кілька собак.

— Андрію, як ти почуваєшся? — раптом донісся збоку знайомий голос. Звичайно ж, це був Він. Майже інстинктивно сіпнувся до нього, але одразу ж переді мною виросла фігура бодігарда, водночас отримав у спину сильного стусана від червонопикого.

— О, бачу, що вже нормально, — усміхнувся він, повернувшись до своєї компанії, підняв руку, закликаючи до уваги.

— Товариство! — почав він голосно. — Зараз настає найбільш урочистий момент нашого сьогоднішнього заходу. Ану скажіть мені — що це?!

— Полювання! Полювання!.. — закричала компанія.

— Так, — кивнув він головою. — Настає час полювання. І сьогодні у нас буде справді цікава ціль — тут він показав рукою на мене. — Знайомтесь, людина, що двічі хотіла мене убити. Просто тому, що на його думку я був винний у якихось його особистих проблемах! Що ми робимо з такими людьми?!

— Стріляємо! — в один голос закричали всі.

— Так! — кивнув він головою. — Хоча, — тут він знов обернувся до мене, — ти можеш утекти від нас.

При цьому він не зміг стримати усмішки.

— Та нічого у нього не вийде! — закричав той життєрадісний товстун з компанії. — Я його з одного пострілу вкладу!

— Ну що ж, побачимо, — засміявся він. — А тепер до діла!

Всі схвально закричали, а він зробив знак своїм охоронцям, які, схопивши мене попід руки, знову кудись потягли. Ми зупинилися перед масивними металевими воротами, які, вочевидь, вели назовні. Один з охоронців підійшов до них, досить довго вовтузився з замком, нарешті відчинив їх, і мене виштовхали. Я обернувся і побачив в отворі воріт його.

— У тебе всього десять хвилин, — мовив він спокійно, наче мова йшла про щось абсолютно буденне. — Після цього ми підемо за тобою. Так що не гай часу. Зрештою, погодься, я вчинив з тобою по-доброму — бачиш, даю тобі шанс, хоча б яким примарним він був…

— Засунь своє «по-доброму» собі у дупу!

Він усміхнувся:

— Не втрачай часу, — мовив він. — У нашої спільної з тобою знайомої його, до речі, теж лишилося не дуже багато. Здоров’я дещо підвело. Знаєш, як воно буває…

— Тоня?! Що ти з нею зробив?!! — закричав я.

— Нічого особливо, але пізнати її певно зараз буде важко, — засміявся він, махнувши рукою, аби зачинили ворота. Я кинувся і почав щосили гамселити по них. Проте жодного ефекту це не дало, і трохи, заспокоївшись, я роззирнувся навколо.

З усіх боків мене оточував ліс, тому не роздумуючи я побіг, як мені здавалося, вперед, у саму його гущавину. Проте незабаром зрозумів, що тут мені від них не сховатися, вони, можливо, саме на це і чекають, ось зараз, за кілька хвилин спустять своїх собак, які без проблем візьмуть мій слід. Я стишив ходу, аби відсапатись і зрозуміти, що ж все-таки робити далі. Навколо панувала тиша, та тиша, яка може панувати лише в лісі у міжсезоння. Ні вітерця, ані найменшого поруху, лише тиша і чисте холодне лісове повітря. І тут до мене донісся звук. Звук, якого я очікував і який однаково примусив мене здригнутися. Я почув гавкіт собак. Причому мені здалося, що вже зовсім поруч. Зірвався і чимдуж побіг. Вже не було часу ні думати, ні приймати якісь рішення. Просто біг наосліп, намагаючись позбутися цього довбаного собачого гавкання, яке немовби наростало у вухах. Гілля дерев шмагало по обличчю, час від часу я забивався об стовбури дерев, один чи два рази навіть впав, проте одразу ж схоплювався і продовжував бігти. А собачий гавкіт, здавалося, ближчав і ближчав… Раптом між деревами майнув просвіток, і я щосили рвонув до нього. В голову прийшло, що там може бути дорога, можливо хтось зможе мені допомогти… За хвильку вже вискочив туди, проте, замість очікуваної дороги, цей просвіт насправді виявився неглибоким ярком, по дну якого біг потічок. Я зупинився, глибоко вдихнув і видихнув кілька разів. Треба було щось негайно вигадати, інакше буквально за кілька хвилин я мав всі шанси опинитися у кільці мисливських собак, а потому і їхніх господарів. Зрештою, я не вигадав нічого кращого, як просто стрибнути в потічок і бігти по ньому, сподіваючись, що вода зіб’є собак зі сліду. Вода була крижаною і черевики одразу намокли і обважніли, добре хоч потічок сягав лише щиколоток.

Пару хвилин я брьохався у воді, коли зупинився і прислухався, зрозумів, що собачий гавкіт знов посилився. Тому я розвернувся і побіг назад — проти течії. Кляте гавкання чомусь не відставало, ліс просто повнився ним. Іноді здавалося, що чути вже і людські голоси. І тут я побачив перед собою стіну. Червону цегляну стіну, яка до болю нагадувала паркан тієї садиби, з якої я вперто тікав останніх півгодини. Вочевидь, я зробив коло по лісу і вернувся до того місця, з якого починав. Я стояв і в ступорі дивився на паркан, аж поки звуки, що чулися з лісу, не змусили мене прийти до тями. Тепер вже не було сумніву — крім собачого гавкоту я розрізняв і людські голоси. Це означало одне — погоня була вже близько, треба було щось робити. Що саме — не дуже уявляв. Я ковзнув поглядом по лісу, з якого щойно прибіг, по муру, і раптом зауважив, що в одному місці з-під паркану стирчала бетонна труба, а з неї і витікав потічок, по якому прибіг сюди. Практично на автоматі зробив те, до чого б ніколи не додумався у менш критичній ситуації. Я опустився на коліна в крижану воду потічка і порачкував усередину чорного отвору труби. Теоретично вона була достатньо великою, аби я зміг у неї пролізти. Я ніколи не страждав на клаустрофобію, але коли по-пластунськи дістався середини, мені реально стало не по собі. Там було темно і мокро, рухи мої були обмежені, а крижана вода, що десь на чверть заповнювала трубу, змусила моє тіло труситися, мов у пропасниці. Довго у ній перебувати я не міг. Глянув перед собою — труба була короткою, — перевів дух, а потім поплазував далі. За хвилину, зробивши останній кидок всім тілом вперед, плюхнувся в канаву вже на території садиби. Роззирнувся — як і скрізь, на території цієї садиби росли сосни, а от з кущами, де можна було б пересидіти пару годин, поки за стіною не вщухне шарварок, тут було кепсько — їх практично не було, крім кількох декоративно підстрижених… Можливо, мені вже ввижалося бозна що, але почулися чи то кроки, чи то голоси вже по цей бік паркану. Я ще раз швидко оглянув все навколо себе і побачив дерев’яний флігельок неподалік. Прожогом кинувся до нього, і — о диво! — він був замкнений лише на простий засув. За секунду я вже був всередині, і абсолютно вчасно — крізь щілину грубо збитих дощок побачив двох охоронців, що обходили територію по периметру. Дуже повільно вони пройшли буквально в кількох метрах від мого прихистку, про щось жваво розмовляючи. Нарешті їхні голоси затихли, я з полегшенням зітхнув. І в цей момент почув гарчання за своєю спиною. Обернувся і просто навпроти побачив двоє очей-жаринок, що невідривно дивилися на мене з кутка. Хтось тихо плигнув мені назустріч, і в косих променях світла, що пробивалось крізь щілини, я побачив його — здоровенного, але дуже худого вовка, все тіло якого вкривали як задавнені, так і зовсім свіжі рани. Я інстинктивно втиснувся в стіну халабуди, продовжуючи невідривно дивитися на нього. Той знов загарчав. Ззовні знову почулися голоси, що ставали дедалі гучнішими — здається, поверталися двоє недавно бачених мною охоронців.

— Тихіше, вовчику, тихіше… — звернувшись до вовка, тихо його заспокоював.

Вовк загарчав, проте мені здалося, що на цей раз вже не так загрозливо.

— Тихіше, — продовжив я. — Я так само не люблю їх, як і ти. Вважай, що ми друзі з тобою. Друзі по нещастю…

Вовк сів на задні лапи і продовжував гарчати вже, для годиться, невідривно дивлячись на мене. А я продовжував говорити, намагаючись ніби умовити його:

— Тебе тут тримають для притравки собаками? Он як тебе покусали… Я сьогодні теж від них тікав. Не сердься на мене. Мені просто треба пересидіти тут пару годин. Всього лиш пару годин… Ти дозволиш мені, вовчику?

Вовк вже майже не гарчав, просто сидів, дивлячись на мене. Я з певним полегшенням видихнув — здається загроза бути розірваним диким звіром мене обминула. Бодай щось добре за цей довгий, безкінечно довгий день. До мене дійшло, що я мокрий і якщо нічого не робитиму, то можу замерзнути. Тому скинув із себе одяг і почав розминатися, час від часу поглядаючи в бік вовка. Коли зарухався, він знову загарчав. Я стишив свої рухи, поки він не заспокоївся, потім знову почав розминатися. Зрештою, сяк-так мені вдалося зігрітися, хоча час від часу, коли знову ставало занадто холодно, вставав зі свого кутка і починав активно рухатися. Іншого виходу, як сидіти в цій хижі, поки з полювання не повернуться мисливці та не смеркне, у мене не було. А мисливці не поверталися, здається не видно було кінця цьому дневі. Я присів у найдальший від вовка куток, притулився спиною до стіни, на мить закрив очі і… заснув. Мені приснилися зелені луки, ліс, Тоня, я, а поруч з нами йшов вовк… Коли я прокинувся, — просто перед моїм обличчям світилися двійко вовчих очей-жарин. Цікаво, але страху я не відчув — просто звівся на ноги і роззирнувся довкола. Шпарини між дошками сараю вже не просвічували денним світлом, — отже надворі було темно.

— Я що — проспав до самого вечора? — спитав якомога спокійніше вовка.

Той відступив на кілька кроків назад і сів на задні лапи, продовжуючи з цікавістю спостерігати за мною. Знову вирішив трохи розім’ятися, бо лише зараз зрозумів, наскільки замерз. Хоча, здається, одяг на мені трохи підсох, руки та ноги заледеніли. Почав активно вимахувати руками, намагаючись розігрітися, цього разу вовк вже без гарчання спостерігав за мною. Нарешті мені так-сяк вдалося зігрітися, а з огляду на темінь ззовні, саме прийшов час, аби спробувати вибратися звідси. Я тихенько відхилив двері, які так і лишалися незамкненими, і обережно визирнув, аби роздивитися, що робиться назовні. Надворі була вже справжня ніч, з чорного неба блимали яскраві зорі, температура, схоже, була близько нуля градусів. Натомлені нинішньою невдалою гонитвою, людолови, залили невдачу горілкою — такий висновок можна було зробити з їхніх п’яних криків з боку будинку. Я обернувся до вовка:

— Я зараз вже збираюся йти. Дякую за гостину — ти був справді добрим хазяїном. Можеш, до речі, піти зі мною. Тебе, гадаю, тут точно нічого не тримає…

Ще раз виглянув і востаннє звернувся до вовка.

— Все, пішов, — тихо мовив. — Тікай краще зі мною, це не місце для живої душі…

Вовк так само запитально дивився на мене. Я махнув наостанок йому рукою і скрадаючись вийшов на двір. Трохи покрутився, аби знайти трубу, і вже за мить рачкував по ній на волю. У трубі на мене знов чекав крижаний потічок, але частину одягу я скинув ще в хижі, і коли знов занурився у неї, намагався тримати його над головою, аби не намочити. Вилізши з труби по той бік муру, швидко одягнувся. Востаннє глянувши на цегляну стіну, що темною масою височіла наді мною, чимшвидше побіг звідси.

Розрахунок у мене був простий — йти узбіччям дороги, що вела до цього будинку, і вийти на трасу, там упіймати машину і дістатися міста. Я зашпортувався, час від часу голе без листя гілля хльоскало мене по обличчю і плечах, але я, як навіжений, біг далі, намагаючись не губити обриси дороги ліворуч від себе. Не знаю скільки це продовжувалося, але я йшов і йшов, поки не почув позад себе шум машини. Можливо, хтось виїхав такої пізньої пори до міста, але був гірший здогад — хтось вирушив шукати мене, чи не вибрався я з темряви ближче до дороги і чи не чалапаю зараз назад до цивілізації. Ця думка мені зовсім не сподобалась, і я заглибився в ліс, намагаючись разом з тим дотримуватись напрямку, паралельного дорозі. Так і рухався, проте згодом мене почали брати сумніви — чи правильно я йду, чи справді дотримуюсь напрямку, що веде вздовж дороги. Зрештою, я таки набрався духу і повернув ліворуч, туди, де мала проходити дорога. Якийсь час продирався крізь чагарі, які чомусь ставали дедалі густіші, а потім зрозумів, що таки заблукав. Дороги не було, і я навіть не знав, де її шукати. Я був сам на сам з темним нічним, незнайомим лісом. Довго стояв, розмірковуючи, що робити далі. Варіантів не було жодних, крім одного — йти далі. І я пішов, молячись подумки, аби знову не побачити перед собою високу цегляну стіну.

Йшов лісом, залитим місячним сяйвом, був легенький морозець, проте він навіть не відчувався — такий я був змучений і спустошений. Згодом я опустився на землю, зіпершись спиною об дерево, і звернув увагу на нічне небо. Чисте, ясне морозяне небо, з якого світив місяць і дивилися на мене тисячі й тисячі зірок. Я закрив очі. Холод остаточно відступив, мені стало спокійно й затишно. В уяві зринула картина — ми всі разом — я, Сем, Грінспен сидимо за столом на кухні у нашому домі, п’ємо пиво, щось жваво обговорюємо, на кухню заходить Віка, починає нас за щось відчитувати, ми у відповідь сміємося, вона кидає щось у наш бік. Ми сміємося вже всі разом. Потім бачу Тоню, що безмовно спостерігає за нами крізь вікно. Я підходжу до вікна і щось їй кажу. Здається про те, аби вона була обережнішою, аби їхала звідси, бо тут небезпечно, а я дуже-дуже за неї переживаю. Проте вона нічого не чує по той бік шиби, яку не можна ні відкрити, ні вибити, лише дивитися. Я кричу — від безпорадності — мій крик переходить у вовче виття. Добре, що прокинувся. Відкрив очі і побачив майже над собою темний вовчий силует із закинутою догори мордою. І почув виття. Я ворухнувся — і двоє вже знайомих мені очей-жаринок вперлися в мене. Вовк відстрибнув. Я піднявся на ліктях і тихо, аби не налякати чи не спровокувати вовка, заговорив до нього:

— Привіт, вовчику. Ти теж вибрав свободу? І йшов за мною? Дякую, тобі. Дякую, що не дав заснути тут назавжди.

Очі вовка блимнули, наче прощаючись зі мною, і його силует розтанув у темряві. Але, дивно, у тому місці, де щойно був вовк, щось і далі світилося. Це світло йшло здаля, пробиваючись крізь лісові нетрі, вочевидь, там за деревами мали бути людські оселі. Схопивсь на ноги і тихо сказавши «дякую» в бік темних хащів, в яких щезла вовча постать, рушив на світло.

Я таки вийшов до села, яке, коли б не один чи два вогника, виглядало би геть пусткою у нічній пітьмі. Навіть собаки тут не валували, може ще спали, а може їх і не було. Я пішов на вогник, що світив серед пітьми. Дійшов до однієї садиби, на подвір’ї якої горіла лампа. Відкрив хвіртку, очікуючи собачого гавкоту, але так його і не почув. Зрештою, зайшов у двір і зупинився, роззирнувся навколо. Раптом почув позад себе чиїсь кроки. Обернувшись, побачив жінку середніх літ, що пильно і трохи налякано дивилася на мене.

— Драстуйте, — мовив я.

— Драстуйте, — відповіла вона насторожено. Складалося враження, що вона ось-ось побіжить.

— Вибачте, що так серед ночі. Я заблукав, а у вас, у єдиних, тут світилося…

Жінка так само насторожено дивилася на мене. І тут я побачив, що її руки були в крові. Вона, очевидно, перехопила мій погляд, бо одразу пояснила:

— Теля тільки-но народилося. Приймала пологи…

— Ясно, — кивнув. — А то аж налякався.

Очевидно останні мої слова трохи заспокоїли жінку.

— І довго лісом ходили?

— Так, — похитав головою. — Довго…

— Я чула з лісу гавкіт собак вчора вдень, там, мабуть, полювання було. Ви не звідти? — мовила вона, уважно глянувши на мене.

Я зам’явся на хвилю:

— Ну, мабуть, я до цього трохи причетний. Правда, якщо бути чесним, я не полював, скоріше навпаки, але це довга історія…

Жінка ще раз уважно глянула на мене, але щось після моєї останньої відповіді у ній перемінилося, здається тепер вона дивилася на мене не насторожено, а співчутливо.

— Ви певно голодні? — запитала вона.

— Ну… — протягнув я, раптом усвідомивши, що дуже голодний. — Чесно, був би вам дуже вдячний, коли б…

— Ну, то йдіть до хати. У мене не ресторан, але варена бульба і хліб знайдуться.

— Дякую. Дуже дякую…

Жінка завела мене до будинку, досить бідної селянської господи. Коли я зайшов, очевидно зачувши наші голоси, з ліжок підвелися дівчинка і менший хлопчик, які спросоння запитально дивилися на мене.

— Дядя заблукав у лісі, — мовила вона, пояснюючи їм мою з’яву.

— Дядя заблукав, як тато? — спитав хлопчик.

— Спіть, — замість відповіді сказала жінка. — Чого повставали?

І, вже повернувшись до мене, додала:

— Я зараз швиденько підігрію вам попоїсти, а ви поки скидайте з себе весь цей одяг. Он як дрижаки б’ють.

Малий спитав, чи народилося вже телятко і, отримавши ствердну відповідь, почали з дівчинкою збиратися, щоб подивитись. Жінка, зайшовши до сусідньої кімнати, повернулася з чоловічими речами — сорочка, штани, светр…

— Переодягніться, ви геть мокрі, — простягла вона мені речі. — Думаю, вам підійде.

— Дякую, — кивнув я головою. — Але ж це — чиєсь?

— Чоловікове. Його вже три роки як немає…

— Співчуваю. Що з ним трапилося?

— Пішов до лісу і пропав безвісти…

— Звертались до міліції?

— Звичайно. Хоча що тут міліція зробить. Ви ж самі все бачили… — глянула вона на мене з таким притиском, що я відвів очі.

— Розумію… — тихо мовив я.

Я вийшов у коридор, аби переодягнутися, а коли знову зайшов до кімнати, то побачив, що господиня поставила на столі вечерю — яєчню, підсмажене сало, квашені огірки. Довго припрошувати мене не довелося, за мить я сидів за столом і наминав за обидві щоки. Господиня дістала і пляшку самогону, якого налила мені щедрою рукою майже повний гранчак.

— Випийте як ліки, — мовила вона. — Вам зігрітися треба.

Я взяв гранчак і майже одним махом перехилив, мало не обпікшись. У ньому було більше сорока градусів. Проте одразу відчув, як довгоочікуване тепло розливається по всьому тілу. Я закрив очі і провів долонями по обличчю, лише зараз зрозумівши, наскільки змучився.

— Я зараз приготую вам постіль, — почув її голос.

— Ви просто не уявляєте, який я вам вдячний. І якщо ви не проти — я наллю собі ще чарку…

Жінка знизала плечима:

— Та хоч і все — у мене однаково нема кому пити. А ваші речі я зараз виперу і повішу сушитися.

— І за це я вам постараюся віддячити. Згодом, коли дістануся міста. Мене, до речі, звати Андрій.

— А мене Марія.

— За вас, Маріє, — мовив я, піднімаючи чарку, після якої вже не міг говорити. Просто притулився до стіни і спостерігав, як жінка готує мені постіль, як здивовано розглядають мене діти, що повернулися знадвору. А потім я заснув.

Прокинувся від того, що мені в обличчя било світло. Якийсь час не міг зрозуміти, де я, і лежав у ліжку, прокручуючи в голові події останніх днів. Зрештою, встав з ліжка і, позбиравши з печі свій випраний і висохлий одяг, швидко одягнувся та й вийшов до Марії, що поралась у великій кімнаті господи.

— Доброго ранку, — привітався я.

— І вам доброго, — кивнула головою вона. — Як спали?

— Чудово.

— Ну і добре. Ось на столі сніданок.

— Дякую.

Я сів за стіл і почав снідати.

— Скоро буде їхати автобус у місто, можете на нього встигнути, — промовила не повертаючись Марія.

— Це було б справді непогано, — хитнув я головою. — І Маріє… я дуже вдячний за все…

— Пусте, — відмахнулася. Швидким рухом щось поклала коло мене на стіл. Це виявилися кілька паперових купюр.

— А це для чого? — здивовано перепитав я.

— На дорогу. Не знаю як у вас, а у нас за проїзд у автобусі платять гроші. Ну і в місті може знадобитися. Я коли прала вчора ваш одяг — у вас кишені були геть порожні…

— Ну так мені їх вивернули ще у місті…

— От і добре. Вам знадобиться… — вона показала на гроші.

— Дякую, я обов’язково поверну. Тільки дістануся дому…

— Не беріть до голови, — сказала жінка і вийшла у справах надвір.

Я мовчки снідав, аж поки до кімнати не вбіг знадвору хлопчик.

— Привіт, чуваче, — махнув я йому рукою.

— Пливіт, — сказав хлопчик.

— Як там телятко?

— Нолмально, — відповів той.

— Слухай, а скільки твоїй мамі років? — спитав я малого.

— М… тлидцять… Тлидцять тли, — відповів малий.

Я знизав плечима. Жінка виглядала набагато старшою за свій вік. Я скуйовдив хлопцеві чуприну і спитав, чи він слухається маму.

— Слухаюсь, — відповів той.

У цей момент зайшла жінка і сказала збиратися, бо ніби вже під’їхав автобус. Я швидко встав, помахав малому та дівчинці і вийшов на вулицю за жінкою.

— Он там, бачте, автобус стоїть, — показала вона кудись рукою в кінець порожньої вулиці. — Я з вами, вибачте, вже до нього не піду, село все ж…

— Так, звичайно, не треба, — погодився я і додав. — Щиро вам вдячний…

— Бережіть себе, — мовила жінка. Я хитнув головою на знак згоди і, намагаючись не обертатися, попростував порожньою вулицею до автобуса.

Місто зустріло мене звичною сірістю. Я вийшов на автовокзалі, купив тут-таки якоїсь кавової бурди у пластиковому стаканчику і попросив у продавчині телефон, аби передзвонити Тоні. Проте її телефон прогнозовано був поза зоною. Я все набирав і набирав номер, але байдужий голос автовідповідача за кожним разом методично повторював, що абонент знаходиться поза зоною. Зрештою, я облишив це заняття і набрав Семена. Який теж був поза зоною.

— Сьогодні точно не ваш день, — майже співчутливо мовила продавчиня, забираючи у мене телефон.

Я подякував їй за послугу, і побрів кудись, майже нічого не бачачи перед собою. Мене оточував звичний міський шум, і з’явилося дивне відчуття, що усього, що зі мною трапилося протягом останніх днів, насправді не було. Що от зараз я сяду в маршрутку, приїду до нашого дому, відкрию хвіртку і почую голоси Грінспена, Віки, Сема. А потім мені передзвонить Тоня і насварить за те, що я пропав і що їй не дзвонив. Я буду довго і плутано вибачатися і, зрештою, домовимося зустрітися ввечері. Коли зайду в дім, всі друзі, які в цей час за столом вечерятимуть, вмент обернуться до мене і спитають в один голос: «Де ти був?».

Я зім’яв у руці пластиковий стаканчик, у якому вже не було кави, і, вкинувши його у смітник, попрямував до зупинки, аби сісти на маршрутку до нашого дому. Вийшов на зупинку раніше.

Починало сутеніти, я вирішив трохи пройтися, озираючись час від часу на всі боки. Попереду з’явився знайомий паркан і обриси нашої оселі з темними вікнами. Я зайшов з боку пустиря, що межував із нашою територією, і перестрибнувши через огорожу, опинився в дворі. Навшпиньках, намагаючись не шуміти, підкрався до одного з вікон, зазирнув в нього, але нічого не побачив, крім темряви. У будинку точно нікого не було. Підійшов до дверей і побачив, що замок вирваний, а вони прочинені. Вочевидь, комусь дуже хотілося побувати всередині. Легко торкнув двері, і вони зі скрипом відчинилися. Обережно, намагаючись побачити щось у темряві, я зробив крок до середини. Під ногами зарипіла підлога, але це, здається, був єдиний звук, який тут було чути. І раптом майже біля моєї ноги хтось нявкнув. Це був сусідський кіт. Він часто забігав до нас, ми дуже звикли до нього. Зараз він був єдиною живою душею у цій пустці. Нахилився, аби, як це було раніше, взяти його на руки, але кіт, ще раз нявкнувши, вискочив у прочинені двері. Знову роззирнувся, проте навколо панувала цілковита тиша, тому я теж пішов до вхідних дверей.

Уже переступив однією ногою поріг, коли отримав удар у підборіддя. Такий потужний, що опинився на землі. Спробував підвестися, але хтось міцно схопив мене за горло і почав душити. Я пручався, вдавалося це мені геть погано, з кожною секундою сил меншало. Проте мені таки пощастило — вдалося вивернутися і хапонути зубами нападника за руку, той матюкнувся і послабив зажим, а я спромігся висмикнути голову з його лещат, одразу порачкувавши подалі від нього в глибину кущів біля будинку. Нападник знову вилаявся, очевидно достоту не побачивши, куди я подівся, тому ввімкнув світло на ґанку. І я одночасно з ним зойкнув. Тому що переді мною стояв власною персоною Семен.

— Ти! — одночасно сказали ми з Семом, показуючи одне на одного.

— Я тебе трохи не вбив, — видихнув він.

— Не вийшло… — усміхнувся я.

Сем мовчки підійшов і обійняв мене за плечі.

— Добре, хоч ти… — ледь чутно пробасив він мені на вухо. — Хоч ти живий…

— Я так… — ледь чутно мовив я. — А от Грінспен…

Сем пильно подивився на мене і одвів погляд.

— На жаль… — розвів я руками. — Я нічого не міг зробити… Вибач…

Я ніколи не вмів добирати слова у хвилини справжнього горя. Так само було і цього разу. Тим більш, на мене знову накотило. Тому я розвернувся і пішов у гущавину саду. Пройшов до кінця саду, фактично упершись в паркан, і, присівши на землю, притулився до стовбура якогось дерева. Перед очима зринула картина того, що трапилося, причім так яскраво та чітко, ніби це відбулося щойно. Грінспен, його б’ють, я намагаюся порятувати, звичайно ж, без успіху, потім обличчя Тоні…

— Пішли, там Віка знадвору чекає, — почув над собою голос Сема.

Я мовчки ствердно кивнув, підвівся і ми пішли до воріт, за якими вже зачекалася Віка. Коли виходили, я кинув останній погляд на будинок, темний і зараз уже геть чужий.

— Ти живий! — кинулась до мене Віка, тільки-но ми з’явилися на вулиці.

— Тихше, — шикнув на неї Семен. — Зараз усіх сусідів побудиш. Ми тут і так не повинні були б бути.

— А чого ви сюди повернулися? Це ж справді небезпечно.

— Та Віка наполягала, бачте, їй речі якісь треба було позабирати.

— А де ви зараз розташувались?

— В одних знайомих квартиру знімаємо. До речі, я так розумію — тобі зараз жити ніде?

— Я навіть про це і не думав ще…

— От і добре, будемо раді бачити тебе у себе. Як у старі добрі часи…

— Старі добрі часи закінчились, Семене. З Грінченком закінчились…

Семен відвів погляд. В очах у Віки зблиснули сльози.

— Пішли пом’янемо? — тихо спитав я.

— Так, звичайно, пішли.

Ми деякий час мовчки йшли по практично неосвітленій вулиці приватного сектора, аби зрештою вийти до одного із занедбаних міських парків. Свого часу ми досить часто у ньому бували, тому без особливих труднощів віднайшли кафешку під брезентовим шатром, що ховалася в гущавині. Зайшли, замовили горілки, яку нам налили в пластмасові стаканчики, та якогось соку. Випили «за Гриня», ми з Семом по половині, Віка пригубила чисто символічно.

— Ох і гірка, — не стримався я.

— Іншої, Андрію, тут, на жаль, немає, — мовив Сем, посуваючи до мені сік.

Ми знов замовкли. Нарешті Сем, намагаючись не дивитися в мій бік, зовсім тихо запитав, про те, що вочевидь муляло йому весь цей час:

— Його довго мучили?..

— Ні, — похитав головою я. — Вони не довго з нами церемонились. З ним… Майже одразу.

— Чому ти не вбив того виродка тоді? Чому?!! — промовив Сем, до болю стиснувши мою руку.

— Ти сам чудово знаєш відповідь…

Поруч з нами хтось заплакав. Це була Віка. Рефлекторно я обхопив її за плечі і відчув, як з іншого боку її обхопив за плечі Семен. А потім я гукнув до жінки, що стояла за імпровізованою пластиковою стійкою, аби вона принесла ще горілки.

Хоча ми не планували довго затримуватись у цьому місці, але просиділи там не менше кількох годин. Спочатку всі були дуже пригнічені, але горілка, а може, і перенасиченість горем зробили свою справу, і ми помалу розговорились.

— Щасливець, — кивнув Сем у мій бік, зминаючи в руках порожній пластиковий стаканчик. — Чесно, я б на тебе не поставив, якби знав, що випаде на твою долю. А може ти міцніший, ніж я думав…

— З приводу щасливця я б точно посперечався, — похитав я головою. — От зараз тут сиджу з вами і не знаю, що там з Тонею, де вона, і взагалі…

— Головне, що цей покидьок підтвердив — твоя дівчина жива.

— Він сказав, що я можу її не впізнати… Що вони з нею зробили? І де її шукати? Певно треба було одразу йти до міліції, втратив уже кілька годин…

— Тут така справа… — Семен роздумуючи почухав своє підборіддя. — Певно для тебе це стане ще однією несподіванкою. Одне слово, цей недобиток написав на нас заяву у міліцію…

— Він на нас написав заяву в міліцію? Про що?!

— Замах на вбивство. Спроба вбивства, вчинена' мною, тобою і покійним Грінспеном. Підозрюю, що заява була направлена в міліцію одразу, щойно ми цю саму спробу з твоєю допомогою провалили. Так що нас може розшукувати міліція. Тому йти туди з якимись заявами — самогубство.

Я ошелешено дивився на нього.

— Звідки у тебе ця інфа?

— Ну є в мене джерело в міліції. Не підводило ще ні разу.

Я видихнув.

— Не знаю посадять мене, приб’ють чи ні, але Тоню знайти я зобов’язаний.

Семен на знак згоди енергійно кивнув.

— Так, звичайно, ми почнемо її шукати. Але в міліцію поки що ходити не варто.

— І як ми без міліції зможемо її знайти? Де її шукати?

— Я думаю, що їй, звичайно, дісталося, але скоріш за все вона жива, — Сем глянув на мене і швидко додав. — Точно жива. І я не думаю, що вони там десь у себе будуть її довго тримати. Треба пройтися по всіх лікарнях, попитати, чи не поступала така постраждала. І я просто зараз переговорю зі своїм джерелом в міліції — може він щось підкаже…

— А я пройдусь з Андрієм по лікарнях, аби йому менше там світитися, — докинула Віка. — Коли починаємо?

— Просто зараз, — відповів я.

Упродовж наступної доби ми з Вікою обійшли-обдзвонили всі лікарні, всі відділи травматології, нейрохірургії, всі лікарняні прийомники, всі травмопункти міста. І не знайшли її. Ввечері ми знесилені дісталися квартири, яку винаймали Сем з Вікою, і одразу ж почвалали на кухню. Коли туди зайшов Сем, ми у повній мовчанці сьорбали каву.

— Ви так і будете мовчки сидіти з чашками в руках? — спитав голосно Семен.

— Ми обійшли всі лікарні міста, відповів я. — Тоні немає ніде…

— Зате в моргах її теж немає, — відповів Сем. — І це не може не радувати.

— Ти ходив по моргах? — вражено спитав я.

— Так, — кивнув він. — Не хотів тобі казати… Перш за все, я, звичайно, шукав Гриня. Ну і… про всяк випадок, цікавився щодо Тоні…

— А Гриня знайшов?

— Ні.

— Отже, усе це нічого не означає…

Сем кахикнув і потер носа:

— Ну я планую поговорити зі своїм джерелом в міліції…

— Мені треба повертатись туди… — тихо промовив я.

— Куди туди? — перепитав Сем.

— Туди, звідки я втік. До його латифундії, у ті краї. Можливо, вона десь там.

— Можливо? Чи не забагато ризику для слова можливо?

— А є ще якісь варіанти?

— Ну я ж тобі казав про моє джерело в міліції.

Я махнув рукою:

— От ти ним і займайся. А я повертаюсь туди.

Сем зітхнув і похитав головою:

— Нікуди ти сам не поїдеш. Ми поїдемо разом. І давай без суперечок. Самого тебе я не відпущу. З мене досить Грінспена.

— Добре, поїдемо удвох.

— Коли виїжджаємо?

— Завтра з самого зранку, машини у нас зараз немає, будемо добиратися автобусом.

— Добре, — кивнув він. — А тепер на бокову. Завтра у нас буде довгий день.

Наступного дня ми сідали на той самий автобус, яким я повернувся до міста кілька днів тому. Півтори години поспіль я спостерігав за вікном уже знайомий мені пейзаж, де поля змінювалися лісами, а кожне село обабіч дороги виглядало біднішим за попереднє. Нарешті, трохи не доїжджаючи села, до якого я недавно прибився, ми вийшли на якійсь зупинці в лісі.

— То який план? — вкотре спитав Семен.

— Пропоную спочатку трохи прогулятися, розпитати людей. Потім вирушити в напрямку його латифундії.

— План, звичайно, ніякий, але що поробиш. Пішли.

Ми поволі йшли лісовою стежкою в протилежний від села бік, кожен з острахом очікував на страшну знахідку. Але нічого не знаходили. Ми занурювалися в ліс дедалі глибше, дерлися крізь хащі, спускалися на дно улоговин, уважно дивлячись собі під ноги, шарудячи навколо вирубаними довгими палицями. Несподівано знайшли загублений мобільний телефон, ще побачили чийсь капець. А більше жодних ознак того, що тут могла розігратись якась трагедія, хтось намагався приховати результати можливого злочину. Зрештою ми зупинились на галявині, аби перевести дух.

— Ну що? — запитально глянув я на Сема.

Сем лишень махнув рукою.

— Вертаємося назад. Треба розпитати людей.

Ми пішли стежкою назад. За півгодини були на тому самому місці, де вийшли з автобуса, а ще за двадцять хвилин майже дісталися села. Трохи покружляли околицями, намагаючись не привертати уваги мешканців, зустрічаючи та розпитуючи поодиноких людей, що йшли з лісу, та місцевих алкоголіків, які щось звично святкували у гайку край села. Люди ставилися до нас з пересторогою, здебільшого ми відчували на собі підозрілі погляди, вони не казали нічого зайвого, лиш кілька любителів зеленого змія були відверті. Вони досить детально розповіли нам, що тут періодично зникають люди, що місцеві та міські крутелики влаштовують тут великі полювання, і краще не траплятися на їхньому шляху. За Тоню вони не сказали нічого. Зрештою, ми швиденько метнулися до самого села, аби віддати жінці, що мене врятувала, позичені у неї гроші, а також сякі-такі гостинці їй та дітям. За всіма цими заняттями незчулися, як пропустили останній автобус, і попри вмовляння господині залишитися ночувати, пішли на трасу ловити попутку. Коли вийшли на дорогу, що перетинала ліс, з’ясувалося, що машини у цей час по ній курсують украй рідко. А з проїжджаючих — так ніхто і не зупинився, навпаки, складалося враження, що водії намагалися якнайшвидше проскочити повз нас. Вочевидь місцевість зажила недоброї слави.

Ми вже думали вертатись у село, як несподівано біля нас зупинився старенький «жигуль», водій якого, середніх років чоловік, запропонував підкинути «до цивілізації». Ми загрузилися в тісну машину на заднє сидіння і рушили з місця.

— І що в такій пізній час ви тут шукали? — спитав після кількахвилинної мовчанки водій, глянувши на нас у дзеркало заднього виду.

— Знайому людину, — похмуро відповів Семен.

— Розумію, — мовив водій і сумно зітхнув. — У нас взагалі постійно або хтось щезає, або когось знаходять. Місце таке… Ще з дев’яностих сюди на бандитські розборки вивозили. Так і повелось… Та й сусіди у нас такі, що самі кого завгодно вивезуть. Весь ліс скоро собі під лови загородять…

— А останнім часом когось у лісі знаходили? — спитав я.

Водій задумався.

— Ну здається кілька днів тому якусь дівчину знайшли — вся побита, в крові…

— Жива?! — майже скрикнув я.

Водій кинув у дзеркало заднього виду швидкий погляд на мене:

— Так, ледь дихала, але таки жива…

— А як, як її звати?! — вже навіть не намагаючись приховати свого збудження, спитав я.

Водій похитав головою:

— Чесно не знаю, я не бачив її, мені люди розказували. Її в нашу району лікарню одразу ж повезли…

— А як до вашого райцентру дістатись? — перепитав я.

— Вам пощастило. Я саме туди їду.

Коли ми доїхали до райцентру, було вже зовсім поночі. Я спитав жінку на зупинці, коло якої нас висадив водій, де тут лікарня.

— А он, — мовила жінка, показуючи на двоповерхову стареньку будівлю по інший бік площі.

Медсестра на вході несхвально на нас глянула і сказала, що вже запізно для відвідин. Сем одразу ж спалахнув, але я спробував домовитися по-доброму.

— Розумієте, ми не місцеві, ми реально довго сюди їхали. Нам просто навіть немає де тут зупинитися…

Медсестра зміряла нас поглядом і таки вирішила змінити гнів на милість:

— Добре, і кого вам треба?

— Вам десь тиждень тому мали привезти одну людину…

Медсестра ще раз зміряла нас недовірливим поглядом:

— Нам багато кого сюди привозять. Як її звати?

Я назвав прізвище Тоні. На цей раз у погляді медсестри схоже відбився переляк.

— Немає тут таких. Це я вам точно кажу…

— Брехня! — спалахнув я.

— Молодий чоловіче, перестаньте мені тут хамити! — вже на підвищених тонах відповіла медсестра. — Я ще раз повторюю — до нас такі не поступали!

— Добре, хай не з таким прізвищем, але вам мали привезти кілька днів тому дуже побиту дівчину. Заради всього святого, я дуже вас прошу, дайте мені побачити її. Це важливо і для неї теж. Прошу вас.

Медсестра знову зміряла мене поглядом.

— Коротка зачіска, темне волосся, трохи вища середнього зросту — вона має такий вигляд? — перепитав я.

Медсестра зрештою повільно кивнула головою:

— Була зачіска, але мусили постригти, голова була травмована.

— Я можу її зараз побачити?!

— Вона зараз в хірургії, лише вчора перевели з реанімації.

— Я можу її побачити?! — знову з притиском спитав я.

Медсестра зітхнула, після чого, нарешті, зовсім тихо сказала:

— Добре, ходім.

Ми рушили, і тут я згадав про Сема. Він стояв на сходах, дивлячись нам услід.

— Іди, я тебе тут почекаю, — мовив він, махнувши рукою.

Ми зайшли до лікарні, і медсестра в деталях розказала мені, як знайти хірургію. Я пішов обшарпаним лікарняним коридором і, піднявшись сходами на другий поверх, майже одразу знайшов потрібну палату. Коли зайшов, три пари очей глянули на мене запитально — але жодне з цих трьох жіночих облич не було мені знайоме. Раптом хтось зойкнув на ліжку в самому кутку. Лише в цей момент я побачив, що на ньому лежала ще одна людина, проте її обличчя було геть закрите бинтами.

— Привіт, — сказала обмотана бинтами голова голосом, подібним до Тониного.

— Привіт, — відповів я, приходячи до тями і намагаючись усміхнутися. — Дивлюся, ти добряче замаскувалася?

— Вирішила тебе розіграти.

Говорила вона надсилу — лишень ледь-ледь ворушачи губами. Я підійшов до неї, хотів обійняти, але так і не посмів — її голова була майже повністю забинтована, і я боявся завдати їй болю:

— Розіграш не вдався.

— Жаль, — відповіла Тоня. — Я не хотіла, аби ти мене такою бачив.

Вона взяла мене за руку і сильно стиснула. Дуже сильно.

— Ти живий. Боже, ти живий…

— Як і ти.

— Я? Хіба ти не бачиш?

— Бачу що? Бинти — це дурня. Ти жива —і це основне.

Її губи скривилися, здається це була усмішка.

— Дурня, справді дурня. Це я про своє обличчя. Як ти думаєш, що там може лишитися, коли по обличчю б’ють кастетом?..

Здається, вперше в житті я бачив, як вона плаче — безголосо, лише плечі здригались. І я, намагаючись бути якомога обережнішим, таки пригорнув її.

— Все буде добре, Тоню, — мовив я.

— Ти так і не вбив його, — кивнула головою вона.

— Ти знала, що я цього не зроблю.

— Так, знала. І не хотіла тебе бачити. Ні бачити, ні чути. А потім дзвонила тобі сама — але вже ти не брав труби.

— Вочевидь вже тоді я не міг розмовляти. Я, до речі, тобі скинув смс, аби ти їхала з міста. Ти його прочитала?

— Так, прочитала. Але спочатку просто не хотіла їхати, а потім вже не хотіла їхати без тебе.

— І де вони тебе схопили?

— Просто прийшли додому.

— Ясно… Це… це все продовжувалось довго?

Тоня замість слів міцно стиснула мою руку і відвернулася.

— Вибач, — промовив я. — Вибач мені.

— За що? Ти все що міг — зробив. Але справді все це було страшно. Все це тягнулось і тягнулась… — розповідала вона, схлипуючи. — А потім я знепритомніла… Він теж був там від самого початку, чи в кінці, не пам’ятаю… Сам не бив, лише дивився… сказав, між іншим, «вбити — це занадто мало». Це точно його слова. А більше вже нічого не пам’ятаю… Прийшла до тями в лісі, далі ти мабуть знаєш…

Вона замовкла, мабуть знов переживаючи сказане, а потім раптово заридала. Не заплакала, а саме заридала, як людина, яка раптом осягнула весь жах того, що з нею відбулося. Я міцно притис її до себе, намагаючись якось погамувати це голосне ридання.

— Тоню, заспокойся, все минулося, — промовив я, і повторив ще голосніше: — Все погане вже позаду.

Обережно гладив її по голові, чи скоріше по бинтах, що вкривали її всю, а вона схлипувала, правда вже ледь чутно, тамуючи свій біль десь глибоко в собі. Я витягнув з кишені мобільника, дешеві пластикові навушники-вкладиші, під’єднав їх до телефона, один навушник я крізь бинти просунув Тоні у вухо, інший взяв собі. Потім трохи поклацавши на телефоні вибрав мелодію, здається це було щось з Леонарда Коєна, після чого взяв Тоніну руку у свої руки.

— Що ти робиш? — спитала вона.

— Танцюю.

— Що?

— Танцюю з тобою. Закрий очі і уяви, що ми не в лікарні. А на якомусь відкритому танцмайданчику під нічним зоряним небом, грає ця музика, і ми самі…

— А вести ти так і не навчився, — додала Тоня, і лише зараз до мене дійшло, що вона перестала схлипувати.

— Ти ж знаєш, я ніколи цього не вмів.

Ми так і сиділи, тримаючи одне одного за руки і слухаючи ту саму мелодію, що повторювалася безкінечно, пісню, у якій ішлося про танець до кінця кохання.

Коли мене виставили з палати, надворі стояла глупа ніч. Я спустився на перший поверх, де на мене мав чекати Сем. Він мирно дрімав у кутку. Я його розштурхав, він глянув на мене заспаними очима і задав лише одне запитання:

— Знайшов?

— Знайшов, — ствердно хитнув головою.

— Ну і слава Богу, — зітхнув Сем, потягуючись.

Ми вийшли надвір. На вулиці було темно і віяло прохолодою. Я набрав повні груди холодного нічного повітря, а потім видихнув.

— Мені сказали, що тут готель поряд має бути, — мовив Сем. — Пішли?

— Пішли.

І ми пішли нічними вулицями цього майже вимерлого містечка шукати місце, де можна було б переночувати.

Наступного дня я вже з самого ранку був у лікарні. Як і наступного дня… Спочатку я поривався відвезти Тоню до міської лікарні, проте вона навідріз відмовилася — за її словами, лікарі нею опікувалися добре, хоча, гадаю, насправді, вона не хотіла, чи не мала сил повертатися додому. Тож я лишився разом з нею. Сем поїхав до міста, скинув за тиждень гроші, які реально були тут дуже доречні. Так ми і жили. Тоня помалу йшла на поправку, її рани і травми загоювались. Я постійно крутився поруч, допомагаючи їй, лікарям та медсестрам, зрештою, просто намагаючись якось відволікти, підняти їй настрій.

Доки не настав цей день. Коли вранці зайшов до неї у палату, вона дивилась у вікно. Бинти лише частково тепер вкривали її голову, більша частина обличчя була вже вільною від білого ганчір’я, де-не-де на ньому видніли свіжі шрами та рубці.

— Привіт, — привітався.

— Привіт, — мовила вона, не відриваючись від вікна. — А я визирала у вікно, думала, коли ти прийдеш.

— От я і прийшов, — усміхнувся і простягнув букет квітів, що до того тримав за спиною.

— Боже яка краса. Що це за квіти? Здається, лілеї. Ніколи таких не бачила…

— Сказали, що це якісь рідкісні лілеї, з якогось острова в Індійському океані. Нібито, хто вдихне їхні пахощі, той скоро одужає…

— Тут же таких навіть і не продають?

— Так, у місті замовляв.

— Боже, який ти у мене турботливий, — Тоня поцілувала мене у щоку. Я знав, навіть зараз їй було боляче мене цілувати.

— А я знаю, куди ми з тобою поїдемо, коли я одужаю.

— Куди?

— На цей острів, де ростуть такі лілеї. Їстимемо тропічні фрукти і купатимемось голяка у морі. А вночі спатимемо серед цих лілей.

— Це справді класна ідея.

— Ти щось хотів мені сказати?

— Чому ти так подумала?

— У тебе просто вигляд людини, яка хоче щось сказати.

— Так, мало не забув. Мені треба буде вискочити на кілька днів у місто…

— Звичайно, я побуду сама. Я тобі давно казала, що справлюся, коли що, сама…

— І ось тобі на всяк випадок, — я обережно поклав їй у руку конверт.

— Що це?

— Гроші. Тобі ж тут треба на все гроші. Візьми про всяк випадок.

Тоня уважно глянула на мене.

— Ти ж вернешся?

— Так, звичайно, я повернусь. Просто треба закрити деякі справи, розраховуватися з боргами. Аби стати по-справжньому вільним.

— Ну добре. Тоді… до зустрічі?

— Так, кохана, до зустрічі.

І я обережно поцілував її в губи, а потім в щоку, відчувши губами заскорузлість недавно загоєної рани.

Я встав і попрямував до виходу. На виході я обернувся, аби ще раз глянути на неї. Вона знов повернула голову до вікна — певно не хотіла пропустити, як я буду виходити з лікарні.

Я сів в автобус до міста. Цього разу він якось по-особливому неспішно їхав вздовж сірого поля, над яким напрочуд низько купчилися хмари, здається починав накрапати дощ. Я спробував задрімати, проте це мені не вдалося, лише крутився, аж доки не роздратував сусіда, тому відвернувся до вікна і споглядав пейзаж. Безкраї поля простягалися ген за обрій. Здається на цій землі взагалі не було людей, нічого живого, лише сонячні промені пробивалися крізь хмари і грали на полях. Я притулив долоню з розчепіреними пальцями до скла, аби не бути засліпленим яскравим світлом, що лилося з небес. Проте воно досить швидко щезло, сповите сірістю неба.

Нарешті автобус зупинився на кінцевій зупинці. На моїй зупинці. Я вийшов з нього під дощ, що починався.

— Привіт, — почув я знайомий голос позад себе.

— Привіт, Семене, — відповів я, озирнувшись.

— Я вже думав щось сталося — автобуса довго не було…

— Так, справді, він їхав геть повільно. Ніби катафалк…

Сем нічого не відповів, лише міцно стиснув мою руку своїми лещатами. Замість звичного його напівспортивного одягу на ньому був військовий камуфляж.

— Тебе призвали? — зауважив його одяг.

— Ну не зовсім, — усміхнувся він. — Сам пішов. Що з дурня взяти…

— Чому дурня? Зрештою, я так само мав би вчинити…

— У тебе ще буде така нагода.

Сем, показав на старенький бусик, припаркований обабіч дороги.

— От, до речі, мій тарантас.

— Ти, дивлюсь, новою машиною розжився? — усміхнувся я.

— Ненадовго, — похитав головою Сем. — Купили по ціні металобрухту за кордоном, зараз переганяю на фронт.

Він відкрив дверцята машини і я, ховаючись від уже рясного дощу, заліз всередину. Сем теж заскочив до машини. Якусь мить ми сиділи мовчки, струшуючи з себе краплі дощу, потім Сем сказав:

— Тобі Віка привіт передавала.

— Їй теж вітання. Як вона, до речі?

— Надулась на мене. Не хотіла, аби я туди йшов, — Сем кивнув на свою форму.

— Ну що ж, її теж можна зрозуміти.

— А що там у тебе? — перевів розмову Сем.

— Ну, Тоня помалу видужує. Їй, звичайно, дісталося. Але зараз йде на поправку. Планую забрати з лікарні. Думаю, трохи пожити у тому ж райцентрі. Якщо вдасться…

— Ти працюєш десь чи як?

— Частково. Взяв тут одну роботу, дистанційну. До речі, вдячний за ті гроші, що ти скинув на лікування Тоні. Вони були дуже доречні.

— На здоров’я. А що з ним?

Я дістав з-під ніг свій наплічник і дістав звідти грубеньку теку.

— От тут все, що зміг знайти, — постукав я по теці. — Факти з його біографії. Факти, що стосуються його діянь.

— І де ти все це нарив?

— З різних джерел. З відкритих — державні реєстри власності, інформація по тендерах — це все можна знайти у відкритому доступі. Плюс вийшов на одного журналіста — він кілька запитів зробив. Зрештою, воно все на поверхні. З одним його колишнім співробітником поспілкувався… Зрештою, він не дуже й дбав, аби щось прикрити. Ніби у нього все схоплено намертво…

— Так воно і є. І куди тепер з цим?

— У прокуратуру. Зараз вже інші часи, Семе. Не можна так просто взяти і примусити людей мовчати. І не можна просто так зам’яти справу.

Сем мовчки похитав головою.

— Яким був ідеалістом, Андрію, таким і лишився. Гроші мають зараз не менший вплив. І зв’язки теж. А у нього є і те, і те. Все буде так само, як завжди. Він знову виплутається.

— Саме тому ми й зустрілися сьогодні, аби цього не сталося чи не так?

Семен ствердно кивнув головою.

— Саме так. До речі, часу лишається все менше.

— Ну то не будемо його гаяти. Поїхали?

— Поїхали.

Сем завів мотор. Ми трохи покружляли містом, поки, зрештою, не зупинилися майже на околиці, над річкою серед пагорбів, там де починалася одна з трас на південь. Сем дав задній хід і ми, підстрибнувши на кількох вибоїнах, заїхали у якийсь відбійник.

Я вийшов з машини і роззирнувся навколо. Людей ніде не було. Частина дороги перед нами була перекрита, очевидно там ішов ремонт.

— Ну ось, це воно і є, — промовив Сем, зупинившись коло мене. — Бачиш, як я і казав тобі — дорога в перманентному ремонті, для проїзду вільна лише одна смуга.

— І він саме по цій дорозі завжди їздить?

— Саме по ній і саме в цей час.

— Як завжди, зі всім своїм почтом — водієм, охороною?

— А от і ні. Як ти кажеш, Андрію, часи змінюються. Уяви собі, їздить він сам. І машина зараз у нього дещо скромніше.

— Просто аж не віриться. І чого це раптом?

— Подейкують, він зараз вчергове прагне проскочити кудись наверх, до влади. Тому, певно, і не хоче дуже світити всі ці свої понти. Зараз за цим люди слідкують, хто до кого і на чому під’їжджає. Та, зрештою, чого йому боятись? Гринь на тому світі, ти десь в лісах пропав, я на фронті. Життєвий простір розчищено, дихай собі на повні груди…

Сем витягнув цигарки, запропонував мені, я відмовився, він затягнувся сам.

— Я тут колись давно проїжджав. Таке враження, що цей ремонт тут вічно, — порушив я мовчанку.

— Ну останніх років десять — так точно, — усміхнувся Семен. — Безпрограшна справа по освоєнню коштів…

— Що там у тебе? — спитав я.

— Зараз побачиш, — мовив Сем, і, обійшовши машину, відкрив задні двері. Наступної миті він витягнув з машини якусь зелену трубу середнього розміру.

— Це ж?.. — завмер від здивування я.

— Саме так, — кивнув Сем, усміхнувшись. — Це гранатомет.

— Не занадто для легкової машини?

— А вона у нього броньована. Наче танк.

— Ясно. Тобі допомогти? — я запитально кивнув на гранатомет.

— Ну впоратись з ним я і сам зможу. Ти краще постій на сторожі, подивись на всі боки — місце малолюдне, але хтозна…

— Добре.

Ми замовкли, спостерігаючи за поодинокими машинами, що проїжджали дорогою. Від нас було видно далеко, можна було спостерігати автомобільний потік, що рухався по мосту. Сем підняв руку і показав кудись перед собою. Я глянув у тому напрямку і побачив чорну блискучу машину, що швидко рухалася в наш бік.

— Це він, — коротко сказав Сем, і повернувшись до мене додав скоромовкою. — Відійди в бік, тільки не позад мене, і відкрий рота.

— А для чого рота відкрити?

— Аби барабанні перетинки не луснули.

Я відійшов метрів на п’ять від нього і закляк у напруженому очікуванні. За якийсь час чорна лискуча машина виринула просто перед нами з-за чергового повороту. Семен опустився на одне коліно і вистрілив. Бабах!!! Здається, я забув відкрити рота, а можливо це й не дуже допомогло б, бо на мить я таки втратив слух. Лише спостерігав, як машині вибухом розносить капот, як вона завертає кудись праворуч, і вся в диму та вогні врізається в бордюр. Як біжить до неї Семен, хапається за дверцята, які просто відвалюються, лиш він за них береться, і на нього вивалюється закривавлений Він. Я відкрив рота, аби щось прокричати Сему, але ледь розчув свій крик. У той час Семен схопив його за плечі і одним ривком висмикнув з машини. Той хлюпнувся на асфальт, мов дохла рибина. Я подумав, що він помер — лежав на асфальті не рухаючись, у дорогому темному костюмі, весь заюшений кров’ю. Але він таки заворушився.

— Вставай, — проревів Семен, і це було перше, що я нарешті почув.

Той зробив спробу піднятись, але це йому погано вдалося. Він знову впав навколішки, і Сем схопив його за шкірки.

— Кажуть, ти добре вправляєшся з битою, — мовив Семен, дивлячись в його закривавлене обличчя. — А покажеш — на що ти здатний без неї?

— Мммм, — мукнув той, корчачись від болю.

І тут до мене дійшло, що у нього щось було не так з нижньою щелепою. Вочевидь, вона була вивихнута набік, і він практично не міг говорити, звиваючись від страшного болю.

— Ааа, — кивнув Сем, певно теж побачивши щелепу, і знущально усміхнувся. — Болить, еге ж?

Той знову замукав, кривлячись від болю.

— Семене, у нас мало часу, — подав я ззаду голос.

Сем розчаровано зітхнув, як людина, у якої відібрали улюблену іграшку.

— Ну зараз, — промовив він.

Семен обхопив руками з боків щелепу і майже непомітним рухом вправив її. Пролунало характерне клацання. Біль при тому був певно ще нестерпніший, тому що постраждалий мало не знепритомнів, проте швидко прийшов до тями. Я дістав з наплічника відеокамеру.

— Ми зараз поставимо кілька питань, а ви на них відповісте, — звернувся я до нього.

— І якщо ти збрешеш, чуєш, якщо ти скажеш хоч одне брехливе слово зараз, я виверну тобі щелепу назад, — нависнув над ним Сем, і, дихаючи просто йому в обличчя, додав. — А потім я порву твою погану брехливу пащеку і вирву твій язик. Руками. І він, — тут він показав на мене, — не зупинить! Ти зрозумів?

Той одразу ж запопадливо закивав головою.

— Починай! — повернувся Сем до мене, дико зблиснувши очима.

— Скільки людей ви вбили власноруч?.. — запитав я, вмикаючи камеру і наводячи її на нашого бранця.

Той затнувся, потім почав помалу відповідати, кривлячись від болю, вочевидь вправлена щелепа ще боліла.

— Я… я захищався. Ну… Грінченко… але всі інші… я захищався…

Сем став за мною і демонстративно, аби він бачив, почухав свою нижню щелепу.

— Ну було ще кілька… — поспіхом додав той, зиркнувши на Семена. — Я одразу не можу пригадати деталі… — у цей момент Сем зробив крок вперед з-за моєї спини, — але зараз я пригадаю…

Далі я питав, скільки за його наказом було вбито людей, які тортури, в тому числі ним персонально, застосовувались, про шантаж та погрози. Звичайно, у нас було обмаль часу, постріл з гранатомету був занадто гучним навіть для цього безлюдного місця. Але того, що він встиг розказати, було більше ніж досить. Я навіть не чекав, що всього цього буде стільки… Зрештою, я вимкнув камеру і кивнув Сему.

— Ну все, а тепер з тебе остання твоя обіцянка.

Семен радісно усміхнувся і за хвилю метнувшись до своєї машини, повернувся з лопатою. Після чого, схопивши нашого бранця за комір, буквально потягнув його до купи щебеню коло риштування, яким було перекрито частину дороги. Лише там Семен випустив його зі своїх лещат. Він впав навколішки. Сем кинув поряд з ним лопату.

— Засипай, — якось по-особливому спокійно сказав Семен. — Зроби щось добре, хоч раз у житті, — і вже не тамуючи люті гаркнув: — Копай так, як ніби всі чорти з пекла зараз тебе підганяють!!!

Той, невміло затиснувши у своїх тремтячих і закривавлених руках древко лопати, зі скреготом набирав щебінь, після чого навіть не ніс, а тягнув її за собою до вибоїни на дорозі.

Я підійшов до Сема і поклав йому руку на плече.

— Дякую. Ти все зробив так, як треба. І тобі вже час.

Семен роздратовано мотнув головою, але, зрештою, це була правда — йому був час їхати.

— Розберися з ним, — мовив він, кивнувши мені в бік копача. — Зроби це, як ти вважаєш за потрібне — з доказами, прокуратурою, судами. По закону. Тільки зроби. Аби він відповів за все скоєне. По повній. Тому що… — він на мить затнувся, після чого додав. — Тому що, якщо це тобі не вдасться, то повернуся я. І зроблю все по-своєму. Тому… Краще хай це тобі вдасться. Так буде краще для всіх…

Він потис мою руку і швидко пішов до своєї машини. Після того, як почувся шум від’їжджаючого авто, я витягнув телефон і набрав міліцію.

— Вас слухають, — пролунав у трубці голос чергового диспетчера.

— Хочу повідомити вам про вчинення злочинів, — почав я. — Мова йде про вбивства, замовні вбивства, тортури, шантаж та погрози…

Я говорив з диспетчером, а переді мною зігнута фігура у чорному тягла за собою лопату з камінням до однієї з вибоїн на розбитій дорозі.