Боснійські драми

Дійові особи:

МАРТА

АЗРА

ГАСАН

НЕНАРОДЖЕНЕ / ЗМІЯ

ПАН У ФРАКУ

АРХАНГЕЛ ГАВРИЇЛ / ДЖІБРІЛ

ГАСПАР, МЕЛЬХІОР, БАЛТАЗАР

СУДДЯ

КІЛЬКА ПАНІВ У ФРАКАХ

СОЛДАТИ

Дія відбувається в часи Тридцятирічної війни у Боснії

Пролог на небі

За великим столом, над мороком, у якому ледь проглядає силует чогось, наприклад, якогось маленького деревця, майже як мумії, сидять пани у фраках, у важких, напудрених перуках «алонж»[1]. Усе вказує на якийсь поважний трибунал і це враження особливо підсилює фігура ангела в позолоченому бароковому панцирі, із шовковим тюрбаном на колінах, що віщує майбутні метаморфози. Це Гавриїл, ім’я якого іслам чує як Джібріл.

У посудині з білої кераміки — численні сувої географічних карт. Окремо, збоку, сидять три царі у мундирах кольору хакі, поряд зі своїми спухлими валізами, ніби от зараз вирушать у дорогу. З кожного боку — озброєний вартовий у військовому камуфляжі, їхні обличчя замасковані кольором землі. Зовсім зліва ще є щогла, наразі без прапора.

Серйозність картини певною мірою псує то той, то інший достойник у фраку — своїм цоканням язиком або непристойним хихотінням. А це трапляється щоразу після розглядання якоїсь із карт. Це найбільше злить царів, які б радо одразу поїхали разом зі своєю кавалькадою.

Потім, після моменту тиші, ніби щойно було подано якийсь таємний сигнал починати, всі почали безкінечно повільно і церемоніально пити кров, густу й темну, із зелених мисочок.

ПАН У ФРАКУ (говорить завчено нейтрально, тоном дипломатичного комюніке): Так казав Ягве своєму війську: Я вирішив помститися за те, що вчинили моєму народові; помститися так, щоб це запам’ятали. Сьогодні йдіть у бій проти своїх ворогів. Нехай ваші серця не здаються! Не бійтеся! Не лякайтеся! Не тремтіть перед ними! Адже Ягве, Бог ваш, іде з вами битися за вас проти ваших ворогів, іде врятувати вас.

А коли Ягве, Бог ваш, віддасть у ваші руки всіх їхніх чоловіків, повбивайте їх гострим мечем, усіх до одного.

ДРУГИЙ ПАН (так само нейтрально): Худобою, дітьми й жінками, всім, що буде в містах, користуйся як здобиччю, яку тобі дає Ягве. У містах тих народів, які Ягве, твій Бог, віддасть тобі у володіння, нікого не залишай в живих, а покарай херемом — заклятим знищенням. Хеттів та амореїв, ханаанців та перізців, хівійців та джебуситів, як тобі наказав Ягве, твій Бог. Поглянь ліворуч, обернися праворуч, і побачиш поруч із собою і найбільшу, і найменшу людину з твого племені, бо всі відчувають, що таке херем, можна сказати, щойно їх мати народить.

ПЕРШИЙ ПАН: А зараз ідіть, здійсніть чин заклятого знищення, на них і на всьому, чим вони володіють, зітріть з лиця Землі лезом меча.

Другий пан розгорнув на столі карту. Всі нахилились над нею, а тоді розійшлися з якимись дивними, повільно-церемоніальними жестами, сенс яких таємний, продовжуючи пити кров з вишуканих срібних мисочок. Троє царів з байдужим виразом обличчя охолоджуються віялами.

ПЕРШИЙ ПАН: А тепер ідіть, здійсніть це кляте знищення, знищіть усіх чоловіків лезом меча, а рештою здобичі насолоджуйтесь. Тут немає місця для помилування, так само як і вони би вам його не подарували. Отже, до діла, я сказав, знищіть їхні сліди, дім і вогнище, могили і всі інші сліди їхнього роду знищіть.

АНГЕЛ: Хеттів, аморейців...

ДРУГИЙ ПАН: Ханаанців, перізців...

ПЕРШИЙ ПАН: Хеттів, аморейців...

АНГЕЛ: Ханаанців, перізців, аморейців, хеттів...

Ангел розпростує свої крила, його панцир виблискує.

1. Азра

Прозектура у підвалі лікарні, але в умовах, коли все лише тимчасове. Це склад, смітник, спальня. На передньому плані, зліва й справа, два кам’яних столи з жолобами для крові, які зараз є ліжками.

Марта, невизначеного віку, сповзає з ліжка і порається біля імпровізованої пічки, яка, вочевидь, є одночасно і кухонною плитою. Все оповите гнилим півмороком, який у глибині не має меж. Там неясно видніє дерево.

Гасан, у брудному халаті, який колись був білим одягом санітара, пхає ноші на коліщатках, на яких, вочевидь, лежить хтось, а можливо, лише щось, під брудною ковдрою. Це щось повністю прикрите.

Гасан швидко виходить.

МАРТА: Стій, вернися! Це що таке? Надворі вже сутеніє. Негайно це закопай! Вже не можу на тебе дивитися. Стій, ходи сюди. Ось (витягає дві цигарки) «Marlboro»! Забирай звідси цей сморід! (Піднімає ковдру.) Господи Ісусе!

Гасан знову входить. Марта повертає ковдру на місце. Навіть трохи її розрівняла.

ГАСАН: Дай бодай щось, викину її в іншому місці.

МАРТА: Жива?

ГАСАН: Ледь.

МАРТА: Дивиться.

ГАСАН: Це ні про що не говорить.

МАРТА: Де ви її знайшли?

ГАСАН: Та вони ховаються в кожному кущі, як суки.

МАРТА: Де ви знайшли оцю?

ГАСАН: Її і ще одну таку саму привезли до самого моста якоюсь розвалюхою.

МАРТА: Хто?

ГАСАН: Цим іменем я не оскверню свого рота (плює).

МАРТА: Хто, скажи.

ГАСАН: Піди, як розвидниться, на міст, і подивися сама. Розвалюха залишилася, там вона і згниє. На ній написано: ПОДАРУНОК ВІД... Написано: РІЗДВЯНІ ВІТАННЯ ВІД...

МАРТА: Де ота друга?

ГАСАН: А те саме написано і в неї... ти тільки підніми те покривало, те саме написано і в неї на... (Йде в бік нош.)

МАРТА: Облиш, іди геть! (Кидає йому дві цигарки.)

ГАСАН: Добре, якщо тобі не подобається... У нас є ще такі «апартаменти».

Береться за ноші.

МАРТА: Облиш.

ГАСАН: Штовхай, неси, облиш...

МАРТА: Ану виходь. Це жіноча кімната.

ГАСАН: Срав я на жіночу кімнату. Тут за кращих часів різали й потрошили на п’яти таких столах.

МАРТА: Морг.

Марта під покривалом знімає із запобіжника револьвер.

ГАСАН: На тебе треба одягти гамівну сорочку. Які в біса апартаменти, які сраки-мотики... Смітник для відходів. Смітник, де отакі нещасні суки викидають оте, що тамті — хай буде прокляте їхнє ім’я — в них запхали.

Марта витягає револьвер з-під покривала.

ГАСАН: Стережися ти: якщо не хтось інший, то сорочку на тебе одягну я.

Береться за ноші.

МАРТА: Клянусь дитиною! (Марта піднімає револьвер.)

ГАСАН: Що мертве — те мертве, Марто. (На мить замислюється.) Ну добре. Байдуже, де вона здохне. Як і тій другій, яку нам, дякую за запитання, подарували мертвою. У чому зараз різниця? В тому, що оця отримуватиме тут буханку хліба ще якийсь день. А ми могли її одразу поховати. Надворі сутеніє. День закінчився. Кому сьогодні судилося, той вже поїхав... (Береться за ноші.)

МАРТА: Облиш. Іди геть!

ГАСАН: Якого хріна я переживаю... Вона твоя.

Грубо перекидає її на кам’яне ліжко. Виходить. Марта ховає револьвер у дрова. Потім перевіряє, чи Гасан справді пішов.

МАРТА: Як ми тебе зватимемо?

Обрис під покривалами мовчить.

Ми самі. Переді мною не потрібно прикидатися. Хочеш помитись?

Марта підходить до нош, трохи піднімає покривало.

Ну, ласкаво просимо! Господи! (Вкриває її.) Ти можеш рухатись? Хоч якось? Давай, підніми долоню, якщо мене чуєш, і стисни її, отак.

Обрис на кам’яному ліжку не ворушиться.

Але ж ти можеш хоча б щось...

Кидається знову до ліжка, трусить нею. Жінка в її руках як лялька.

Ти дивишся! Але чи ти бачиш? Бачиш мене? Марта! Вдовиця! Якщо ти й бачиш мене, Марту, ти не бачиш, що я вдовиця.

Марта потім заспокоюється у своєму кутку.

Що вони з тобою зробили, щастя б їм не видіти. Змії б їм мозок випили! Навіть імені сказати не можеш. Якщо ти взагалі його пам’ятаєш. Деякі жінки забули й ім’я. Так для них і краще. Нащо їм ім’я? Туди, де їх знають на ім’я, вони з таким багажем повернутись не можуть. Звісно, багаж можна й забути на будь-якій станції, якби він не кричав. Але він кричить. Можеш його втюхати добрим людям. Не в кожної народжується Божий син.

Мартине обличчя розпливається в широкій усмішці.

Мій теж не зміг воскреснути. Я не Марія. Я Марта. Я ще ніколи не бачила уві сні ангела. Тому ти з’являєшся — бум, ніби впала з неба: без будь-яких попереджень. Минулої ночі я взагалі нічого не бачила уві сні. Як це витлумачити? Все ж таки це знак!

Марта низько вклоняється перед кам’яним ліжком і тим, що вкрите на ньому.

Ласкаво просимо! Я знала, що рано чи пізно ми мусимо торкнутися дна нещастя, і потім все йде до кращого!

Марта у своєму кутку заспокоюється. З купи перед триногою табуреткою, на яку вона сіла біля печі, бере Книгу, запалює цигарку і читає з насолодою, ніби й сама трохи розпливлася в димі й парі, що піднімається з горщика, в якому щось вариться.

«Тоді прийшла година, коли у місті загинула остання людина. Це сталося в той момент, коли був зруйнований останній будинок. Перші Володарі Війни сказали: «Ви нас не обдурите. Ми тут стоїмо непохитно і ми маємо твердий намір вистояти. Немає будинку під сонцем, зруйнованого так, щоб його не можна було руйнувати далі». Володарі Війни з іншого боку не залишилися в боргу: «Ви нас не обдурите. Ми й далі вбиватимемо вас. Немає такого мерця, який би не міг бути ще мертвішим. А навіть якщо він і наймертвіший, хіба нам краще? Ми вже давно мертві, але все одно воюємо, наш твердий намір — вистояти».

А тоді прийшла на площу посеред міста мертва жінка, хоча сестри відчайдушними криками з усіх Божих кутків зруйнованого міста відмовляли її від цього шаленого чину, і звернулася до отих на довколишніх пагорбах: «Послухайте мене, Володарі Війни. Вчора в нашому місті зруйнували останній будинок, загинула остання людина. Тут для вас уже немає роботи. А було б краще, щоби ви відступили на якусь сотню метрів на схід, кожен з героїчних господарів — по верхівці свого пагорба, щоб місто зникло з прицілів вашої світлої зброї, і там довели справу до кінця».

Володарі Війни, зачудовані мудрістю цієї жінки, вдарили ще сильніше по місту та його мертвих мешканцях.

Неподалік опинився і ангел Високого Віча, що саме перебувало за сімома морями і сімома горами, і вирішив він запам’ятати все, що бачив.

Але для високих членів віча це було задовго, тож на питання, що він насправді бачив, ангел після коротких роздумів сказав: «Все дозволено, особливо ж те, що суворо заборонено!» Хоча ця думка дуже сподобалася, голосуванням Високого Віча вона була відкинута. Володарі Війни у відповідь на це вдарили з подвійною силою по мертвому і по зруйнованому.

Шкода. А вони були на крок від вирішення цієї суперечки. Бо треба було сказати: «Нічого не заборонено!» І тоді б Володарі Війни були зачудовані і не знали, що їм чинити.

Мертву жінку потягнули до Високого Суду, щоб свідчила вона у своїй справі і у справі свого міста. Але на суді одразу стало видно те, що в місті, як надто звичайне, було трохи прихованим: що вона, будучи мертвою, свідчити не може. Навіть у власній справі.

Коли ж, кожен зі свого боку, загинули й останні з Володарів Війни, аж тоді небо відкрилося. Буде переможений останній ворог — Смерть!»

Останні кілька речень чув і Гасан, відкривши рота від здивування. Він приніс кошик із хлібом.

ГАСАН: А це що? Звучить як детектив.

МАРТА: Та це так з кожною книжкою, якщо її читаєш навмання, і з Біблією теж. Тоді кожна з них звучить для тебе як детектив.

ГАСАН: А як іще читати, якщо не навмання? Я читаю тільки у вбиральні. Останнього разу на найнапруженішому місці застав мене сигнал тривоги, ми мусили все вимкнути, відтоді я одразу зазираю в кінець, а роблять так і всі інші. Які в біса книжки... Їжа! Доповідай про кількісний склад!

МАРТА: Присутні — два!

ГАСАН: Не піде. Роби перекличку.

МАРТА: Не мели дурниць!

ГАСАН: Хочеш ще один додатково на неї? Мене хочеш намахати? Перекличку!

Марта кидається до нош, трясе Жінку.

ГАСАН: Марта Кривокапич!

МАРТА (завмирає): Тут!

ГАСАН: Тут. Так є. І що тепер? А оця вже не тут. Лікар наказав? Одна людина — один хліб. Мрець — нуль хліба! Доганяєш?

Марта трясе Жінку.

ГАСАН: Я не можу отак чекати до судного дня. У мене на шиї є ще інші апартаменти.

МАРТА: Стара... прокидайся, озвись... стара...

ГАСАН: Азра! Її звати Азра (вишкіряється). Азра, а по-нашому — Діва. А це з нею могло бути тільки у разі, якщо її звуть Марія. Та могла би бути і дівою з отим, що в ній, бігме, виросло аж до підборіддя. Але ні, її звуть Азра, ми знайшли документ.

МАРТА (кричить): Азро, Азро, Азронько!

ГАСАН: Козо, козо, кізонько. Я більше не маю часу.

МАРТА: Зачекай. Вона, може, не в стані говорити, але дивиться.

ГАСАН (відгортає покривало, показує хліб, крутить ним перед очима в жінки): Може, вона його занюхає? Бачиш, нуль нульовий. У нас немає зайвого хліба, щоб ним розкидатися. Сама знаєш. Ані хліба, ані часу.

Гасан збирається йти.

Жінка вистромила руку з-під покривала і стиснула її в кулак.

Марта зааплодувала.

Гасан кинув хліб на ноші і, розлючений, пішов.

МАРТА (обережно підходить до нош): Азра?

Гасан зверху зіграв якийсь простенький мотив на трубі.

ГАСАН: Спати, солдати! Сніть печених голубів, солдати! Гаси, ти там!

Загавкав пес. Гасан йому відповів, наслідуючи його.

Чути ще струмінь сечі, а потім Гасанів стогін полегшення.

Пітьма, про яку кажуть, що її можна краяти ножем.

2. Querelle

Було тихо, як у могилі, до першої довгої черги, на яку відповіла коротка, шалена стрілянина. Бій, одначе, вщух або переселився деінде.

Чути чи то пса, чи то вовка, чи то людський плач? Чим би не був цей звук, він лише підсилює відчуття темряви.

Марта вкрилася з головою, не ворушиться.

В узголів’ї у Азри стоїть Оте Ненароджене. Азра безперервно дивиться поверх ковдри у морок. У глибині світиться вогонь у імпровізованій пічці, якою, взагалі-то, займається Марта.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Два прохання маю до тебе. Ти мене слухаєш?

Азра киває.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Знайди когось, хто тобі сон витлумачить краще, аніж це зможеш ти.

Азра питально показує на Марту, що заснула.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Вона дуже досвідчена. І одразу стала на твій бік.

АЗРА: Чому?

НЕНАРОДЖЕНЕ: Ці люди не тямлять себе, але світ бачив і гірших.

АЗРА: Друге прохання?

НЕНАРОДЖЕНЕ: Дозволь, щоб усе йшло, як іде, не втручайся у плин подій.

АЗРА: Цього я не можу.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Коли ти отримаєш справжнє тлумачення сну, в якому я тобі являюсь...

АЗРА: Я не можу народити свого вбивцю.

НЕНАРОДЖЕНЕ: А може, свого месника?

АЗРА: Вбивцю.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Можливо. Могло би бути й так, що я, заради помсти, муситиму бути вбивцею. Але цього ніхто не може знати. Моя сторінка у Книзі долі ще не заповнена. Не проклинай мене до того, як побачиш.

АЗРА: Я тебе бачила.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Уві сні. Ти мусиш побачити мене наяву!

АЗРА: Цього я боюся ще більше. Ні, ніколи.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Ніколи — це дуже довго.

АЗРА: Я тебе не народжу, зміє! Клянуся землею: те, що народиться, нехай скам’яніє!

НЕНАРОДЖЕНЕ: А якщо те, що ти носиш під серцем — жінка, якщо я сарна, яка не є мстивою?

АЗРА: Якщо чоловік, нехай у нього все скам’яніє, якщо жінка — нехай у неї все осліпне!

НЕНАРОДЖЕНЕ: Не проклинай!

АЗРА: Щоб застала тебе біда на сухій дорозі! (Азра кладе руку на живіт.)

НЕНАРОДЖЕНЕ: Так, це я. Не бійся, мати, нічого. І не слухай нічого й нікого. Не відступай, і все ще буде добре!

Азра вкривається з головою.

Обережно озираючись, входить Пан у фраку.

ПАН: Дай їй поспати.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Вона не хоче мене народити. Але я мушу її вмовити.

ПАН: Немає потреби. За це не бійся. Якщо ми її відпустили, вона вже не може вибирати.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Хто Ви?

ПАН: Запам`ятай: твоє щастя — в твоїй крові. Хто рано встає, тому Бог два щастя дає. Ти, здається, лінуєшся народжуватись. Ти запізнишся, тому твоє щастя — одне-єдине. Але воно справжнє.

Вираз його обличчя змінився, став дуже суворим.

Твоє щастя вписане в твою кров. І якщо буде потрібно, а здається, що буде, ти писатимеш його кров’ю на своєму прапорі.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Хто ви?

ПАН: Не бійся нічого. Ти ані миті не будеш самотнім.

НЕНАРОДЖЕНЕ: Ти — Мілош?

ПАН (вишкіряється): Хіба я схожий на якогось смердючого солдата?

НЕНАРОДЖЕНИЙ: Та ні, скоріше — на вчителя з якогось задуп’я.

ПАН: Я — професор крові!

НЕНАРОДЖЕНЕ: А чому вона у вашій присутності відчуває страх невимірний, як тварина, яку жахливо мучать?

ПАН (вираз його обличчя знову стає дуже суворим): А питання звучить: як жахливо мучили нас?

НЕНАРОДЖЕНИЙ: Вас?

ПАН: Нас.

НЕНАРОДЖЕНИЙ: Вона мучила вас?

Пан мовчить.

НЕНАРОДЖЕНИЙ: Отже, вона мала заплатити за якусь страшну провину?

ПАН: Трохи дивно, що ти ставиш їхні запитання.

НЕНАРОДЖЕНИЙ: Чиї запитання?

ПАН: А ти — наш. Вітаю тебе, я тобі радію. Ми тобі радіємо. Кров — не вода, принаймні не та, яка тече в твоїх жилах. Ми не залишимо тебе ні з чим, кожний твій крок, від першого до останнього, є для нас важливим, і ми зважатимемо на нього. Ласкаво просимо, вітаємо з народженням. Алілуя!

3. Гасан

Розвиднюється.

Гасан грає на своїй трубі простеньку будніцу[2]. Дивиться вниз.

ГАСАН: Рота, підйом! Чого чекаєте? Щоб вам яйця пір’їнкою погладили?

МАРТА: Не мели дурниць, ідіоте!

ГАСАН (ще раз розлючено грає будніцу).

МАРТА: Яйця!

ГАСАН: Підараси! Вставайте, ви там!

МАРТА (до себе): Сьогодні вранці він сам себе перевершив.

ГАСАН: Менше розмов, більше діла!

МАРТА: Розіб’ю я йому ті його яйця, ідіот недоєний.

ГАСАН: На прапор рівняйсь! (Витягає з-за пазухи ганчірку, брудну, колись білу, і чіпляє її на щоглу).

Марта стоїть біля ліжка, в положенні струнко.

Азра байдуже дивиться поверх покривала.

Гасан піднімає прапор.

ГАСАН: Рота, струнко! Є одна новина: ми зараз виконаємо німий гімн.

Гасан стоїть біля щогли, його рука на серці. Він широко відкриває рота, безгучно.

Марта стоїть у положенні струнко, з правою рукою на серці.

МАРТА: Гасане, кому це ти хочеш віддати свою державу? Чи ти не знаєш, що це антиконституційно?

ГАСАН (ззовні): Це що?

МАРТА: «Ніхто не може підписати капітуляцію або...»

ГАСАН (який спустився у прозектуру): Чи ви чули, як вчора бабахало? 120 мм, і все над нами. Як же вони гарно відсвяткували! І все над нашими головами.

МАРТА: Хоч би вони влучили в нас. Тільки щоб було швидко і щоб не боліло. Ех, Гасане, Гасане. Ми навіть на кулю не заслуговуємо. Ніхто не хоче отої твоєї держави.

ГАСАН: Це дивно. Який це гарний прапор, який це гарний гімн. А я б сказав, що це те, що сьогодні всім потрібне. З усіх боків — держави. Їх більше, ніж днів, а про ковбаси промовчимо. І кожній потрібен і гімн, і прапор.

МАРТА: Але ти будеш наполегливим, Гасане. Як довго ти його вже отак піднімаєш?

ГАСАН: А піднімаю. Два роки. Чи п’ять? Німо співаю від сьогодні. Як тобі?

МАРТА: Ну, гарно.

ГАСАН: Тут тільки груди піднімаються! Піднімаються! А кожен нехай думає чому. Один прославлятиме гори, інший — ріки. Третій — синє море. А я просто співаю гімн. А це значить щось сумне, урочисте, а знову ж таки з надійним розрахунком, що все, кінець кінцем, піде під три чорти.

МАРТА: Той розрахунок правильний, чоловіче. Хтось колись таки зверне увагу на тебе, твій прапор і гімн.

ГАСАН: Я сподіваюся. (Про Азру.) Вона щось узяла до рота?

МАРТА: І те, що в ній було, повернула.

ГАСАН: Казав я тобі: вона як сука, яку вдарив трактор. Порятунку їй немає, швидка смерть для неї — милість.

МАРТА: Невже в тобі немає співчуття?

ГАСАН: Як ти можеш щось таке казати? Чи ти при своєму розумі? Я й говорю те, що говорю, зі співчуття. Я нічого іншого і не відчуваю, з моменту, коли ми знайшли її у отій розвалюсі, тільки найчистіше співчуття.

МАРТА: Вона — живе створіння.

ГАСАН: Хіба сука, яку вдарив трактор...

МАРТА: Вона — людське створіння.

ГАСАН: І яку це має для неї цінність?

МАРТА: Вона для мене має безмежну цінність.

ГАСАН: Добралися ви до пари.

МАРТА: Якщо ти її торкнешся...

ГАСАН: Та ж я не збоченець, жінко. Я не в тих роках, коли б мусив випрошувати.

МАРТА: Увійдеш сюди вночі — тобі кінець.

ГАСАН: Мені це не в голові. Чи ти не бачиш, що з нею?

МАРТА: Бачу.

ГАСАН: Вона тобі щось розказувала вночі?

МАРТА: Жодного слова.

ГАСАН: У тебе в голові вкладається, що з нею сталося?

МАРТА: Що з нею сталося?

ГАСАН: Що з нею зробили?

МАРТА: З нею зробили?

ГАСАН: Що їй заподіяли?

МАРТА: Хто?

ГАСАН: Тільки запитай.

МАРТА: Навіть не думаю.

ГАСАН: Правильно. Навіть якщо будеш до судного дня розпитувати, вона тобі не скаже. Я тобі скажу.

МАРТА: Ти? Ти часом свічку не тримав?

ГАСАН: Проти власної волі. Коли тобі лише п’ять років, тоді на твою волю не зважають. Коли до того ж війна, тоді твої п’ять років нічого не варті. Вони увірвалися в село.

МАРТА: Хто?

ГАСАН: Спалили, вбили.

МАРТА: Кого?

ГАСАН: Усіх і кожного.

МАРТА: Хто це зробив?

ГАСАН: Солдати.

МАРТА: Які мундири носили ті солдати?

ГАСАН: Різні. Війна тривала вже довго, всі вони були дуже поношені.

МАРТА: Яка війна?

ГАСАН: Війна, курча ляга.

МАРТА: Коли тобі було п’ять років?

ГАСАН: Тут нічого не можна було вдіяти: п’ять років тобі тоді, коли тобі п’ять років. Війна тоді, коли війна.

МАРТА: Які в них були мундири?

ГАСАН: Мундири? Спочатку вони хутко переодягалися з одного в інший, частіше, ніж змія скидає шкіру. Мундири придумані для того, щоб їх носити. Війна — це війна. День — це день. Ніч — це ніч. Певні речі роблять на кожній війні. У село входять так, як входять у село. Його захоплюють ціле або частинами. Хіба про це не написано в твоїй Книзі? Єдине, що я, схований у сіні і на смерть переляканий, міг чути, признаюсь тобі, це те, як її голова билася об корито, в той час як той, який на неї виліз, тримався руками за це ж корито, наше старе корито, яке сьогодні бозна-де. Може, у струмку, а може, й ні? Потім виліз другий, третій тим часом намагався рукою зробити отого свого твердим. Четвертий стояв надворі, курив і сцяв. Потім декілька з них накинулися на неї, але я гадаю, що вона вже була непритомна.

МАРТА: Скільки їх було?

ГАСАН: Було їх набагато більше ніж п’ятеро, бо я в тому віці вмів порахувати лише стільки, скільки у мене пальців на руці. Третього вона ще питала: «У тебе є сестра? У тебе є мати? Де твоя жінка?» А він у відповідь ударив її з усього розмаху. Після того вона ще два рази заскиглила, як порося, яке ріжуть, потім замовкла. Я чув лише, як її голова б’ється об корито.

Мій старий був великим мовчальником, але коли повернувся з лісу, йому відібрало мову. Моя мати теж мовчала, що було новиною, бо до того з коритом, любила, наприклад, співати. Наш батько ненавидів усе паршиве і хирляве. Знищував усю худобу, яка нездужала, все, що не росло, як треба. Бив нас, мовчки, коли ми хворіли. Протекло трохи води у потоці, але мій старий не заговорив, а моя мати не заспівала. Вона, нещасна, вигадала, що в ній змія. Від цього в нас єдині ліки: поставили перед нею миску киплячого коров’ячого молока. Старі жінки вірять, що змія спокуситься на молоко і сама вийде через рота, якою б великою не була. Мучилася вона сильно, над черговим молоком. Нічого з неї не вийшло. Тоді вона заспокоїлася. Навіть знайшла щось для себе: жила деякий час у кронах дерев. Найбільше любила одну яблуню. Взимку її зняли з яблуні, а вона перед тим щойно народила. Подія була очікуваною, а туга була великою.

МАРТА: Ми будемо пильнувати її. Що сталося з дитиною?

ГАСАН: На смертному одрі мій старий мені сказав: «Не треба було рубати ту яблуню, бо на тому місці вже нічого не хотіло рости».

МАРТА: Не будемо її рубати. А дитина?

ГАСАН: Вона не могла на нього дивитись. Він навчався у найкращих військових школах. Тепер ти можеш побачити, що я знаю, про що говорю.

МАРТА: Це ні про що не говорить.

ГАСАН: Говорить так, ніби пише!

МАРТА: Тепер інші часи, інші звичаї!

Гасан з недовірою хитає головою.

МАРТА: Що ти скажеш на все це, Азро?

ГАСАН: В кінці вийде на моє.

Азра дивиться в одну точку з-під покривала, байдуже і без будь-якого виразу.

4. Вісники

Марта вкрита з головою; вогонь у печі догорає. Тихо.

В узголів’ї ліжка Азри, яка дивиться з-під покривала, стоїть Архангел Гавриїл, у образі невоєнному, етеричному, без панцира, в туніці, без інших ознак, які б вказували на його приналежність до небесного війська.

АЗРА: Сім днів ми сиділи, причаївшись, у підвалі, а могло бути, що і значно довше, коли вони прийшли, почали розбивати вікна, бити чобітьми в двері. Потім стріляють у курей і собак. Пахне бензином, ми виходимо. Солдати — деяких я знала зі школи — жахливо лаються і стріляють над нашими головами, або у землю перед нами. Картина тут обривається. Чую себе, як я кричу, повертаючись то в один бік, то в інший бік, звідки стріляють, щоб вони перестали. «Ми тут усі мертві!» Вони на всіх довколишніх пагорбах хихотять, як шаленці. «І що з того? Ніби нам краще!» Картина тут обривається. Впізнаю шкільну кухню, в якій пахне дітьми, молоком.

Азра зіщулюється в мовчанні.

АНГЕЛ: Далі!

АЗРА (показує на Марту): Що з нею? Вона удає, що сильна, але бачу, що вона добряче потріпана життям.

АНГЕЛ: Краще не питай.

АЗРА: Що мене ще може здивувати?

АНГЕЛ: Вона втратила те, що в тебе тільки з’явиться.

АЗРА: А я не хочу, щоб з’явилось. Що ця жінка, якої я побоююся, хоче сказати словами: «Хотіли поділити його на дві чисті половини, а воно хотіло залишитись цілим і — брудним»?

АНГЕЛ: Далі!

АЗРА: Тоді вона взяла його на спину і попрямувала до якоїсь країни, прапор якої ще зовсім чистий і білий...

АНГЕЛ: Такої країни немає. Йдеться про вигадку боягузів, зрадників і капітулянтів.

АЗРА: Але тоді оті, що не були боягузами, хоча були гадами, застрілили його в неї на спині, коли вона намагалася втекти через якесь кладовище...

Чи чоловік, якого звати Гасан — мій ворог? Він же ж хотів мене живу закопати?

АНГЕЛ: Далі.

Азра заперечно хитає головою.

АНГЕЛ: Я тобі допоможу.

Азра мовчить.

АНГЕЛ: Що було з тією, яку поклали на матраци у шкільній кухні?

АЗРА: Вона зрозуміла, що опір не має сенсу, бо він їх лише ще більше розпалює. Пробувала думати про щось інше. Чоловіки приймають маленькі білі пігулки. П’ють алкоголь. Один не хоче. Його топчуть чобітьми. «Шмата, підар!!!» Тоді й він все-таки захотів. Йдеться про обвинувачення, які в нас дуже тяжкі. Після п’ятого солдата вона у цій битві починає стікати кров’ю, але це їй аніскільки не допомагає. «Чи є в тебе мати, сестра?» Якщо хтось із тих героїв і мав сестру, не пам’ятає. Якщо когось і народила жінка, він цього не визнав. Навпаки, її кров їх ще дужче розпалює. Вона непритомніє, приходить до тями...

АНГЕЛ: Розкажи мені зараз її сон.

АЗРА: Що вона народила змію, у блискучій шкірі, яка, щойно прийшла на світ, виповзла крізь вікно й зникла у високій траві. Що змія повернулася до жінки, що вночі вона — гарний хлопець, щойно відкине оту свою прекрасну шкіру...

АНГЕЛ: От бачиш.

АЗРА: ...який захистить свою матір... Але коли їй все ж таки, в нього на очах, приставили ножі до горла, юнак показав на зняту зміїну шкіру, яка все ще блищала, зі словами: «З цієї шкіри може народитися ще тисяча змій, і тоді не буде порятунку ні для вас, ні для вашого королівства, сповненого ненависті до мого зміїного племені...»

АНГЕЛ: Бачиш.

АЗРА: ...а вранці перетвориться на змію, яка знає, де скарби незліченні, у дуплах і печерах, і зробить її багатою.

АНГЕЛ: Якісь нові створіння бажають тепер повзати під зірками. Біда набирає таких подоб, до яких ніхто не готовий.

АЗРА: Чому саме я?

АНГЕЛ: Скільки жінок могли б це запитати! Ти кажеш «я» там, де би було чутнішим «ми». Ми скупаємо тебе в молоці і в блискучому світлі покажемо тебе як знамення нашого нещастя. З усіх боків рози вітрів виросте лють, яка у клятій війні знищення зітре з лиця Землі наших ворогів.

АЗРА: Я не можу народити змію.

АНГЕЛ: Як би воно не було зачате, життя є святинею.

АЗРА: Хіба ти не бачиш, який страшний намір реалізується через мене?

АНГЕЛ (показує на «небо»): Про це судять деінде. Якщо ти заподієш щось плодові, якщо заподієш щось собі, тобі загрожує кара відлучення.

Азра починає істерично сміятися.

АНГЕЛ: Чому ти зараз смієшся?

АЗРА: Та як же ви, нещасні, мене відлучите, якщо я до вас ніколи не належала?

Ангел Гавриїл у відповідь на це поспіхом вийшов.

Азра сповзла з ліжка і, важко дихаючи, почала порпатися під Мартиним ліжком, розкидати різні предмети, переважно лахміття, порожні консервні бляшанки і таке інше, що «може, колись знадобиться» в чорний день. У той момент, коли вона знайшла Мартину зброю, з’явився Архангел Гавриїл, в шовковому тюрбані, у зеленому каптані, який він натягнув на блискучий панцир, отже явився в образі ангела Джібріла. Азра, якось знітившись, повернула зброю до її шматяної схованки.

ДЖІБРІЛ: А коли Ібрагім сказав: «Володарю мій, покажи мені, як ти оживлюєш померлих!», Він сказав: «візьми чотирьох птахів і порубай їх, а окремі частини їхні залиши на довколишніх пагорбах, потім поклич їх, вони швидко прилетять до тебе, у подобі птахів, якими були. Аллах сильний і мудрий!»

АЗРА (показує на Марту): Це для неї. Йдеться не про чотирьох птахів, а про її дитину. Для Аллаха, який є сильним і мудрим, це легко: скласти докупи розділене, склеїти розрубане, оживити мертве. Склеїти одну дитину — це мусить бути простіше, ніж склеїти чотирьох птахів. Чи їй таке буде?

ДЖІБРІЛ: Вона не наша.

АЗРА: До вчора це ні для кого не було важливе.

ДЖІБРІЛ: Тому тепер скрізь на світі війна.

АЗРА: Тоді чи діє зараз таке: якщо Аллах із палиці зробив змію, чи може він зі змії зробити дитину?

ДЖІБРІЛ: Elif Lam Mim. Бог знає, що кожна жінка носить, і наскільки матки стискаються, а наскільки розширюються; у Нього все має свою міру. Він знає видимий і невидимий світ, він Величний і Одухотворений.

АЗРА (кричить): Він знає, що вони в мене запхали?

ДЖІБРІЛ: Прийми те, що в тобі, примирися з ним.

Ангел Джібріл в цей момент підводиться, він уже не слухає її, промовляє свою літанію, одночасно з Азриним монологом.

АЗРА (сплескує руками): Хіба цього не можна було зробити без таких, як я? Ми могли б вам винайняти на деякий час ту частину, над якою і Всемогутній важко розмірковує і яка його так непокоїть, тож цю частину можна було б покласти в якийсь глечик, занести в пустелю, а потім закопати у гарячий пісок...

ДЖІБРІЛ: Два табори сперечаються щодо свого Володаря: тим, хто не увірує, будуть одежі, пошиті з полум’я, а киплячу воду литимуть на їхні голови; і битимуть їх залізними молотами, і потраплять вони під владу меча Його.

Джібріл схрещує над головою два блискучі мечі.

«Небо» потемніло.

АЗРА: Отак я стояла між пагорбами, з яких бухало так, що і мертві би встали. Ось так тепер ви влучаєте в мене своїми словищами. Трохи звідси, трохи звідти. У кущах біля мене лежала ще одна нещасна, яку викинули з мішка одночасно зі мною, але вона вже була холодна. І ще одна, третя: вагітна сука, яка була жахливо худа, з величезним животом і вологим поглядом. Вона дивилася на мене і на мою мертву сестру, на наші здуті животи, з таким співчуттям, що між нами, трьома самицями, уклався союз, сильніший від смерті.

Азра біжить до лікарняної шафки, розбиває її. Виймає пригорщу флакончиків, роздивляється один за одним. Насипає в долоню пригорщу маленьких білих пігулок.

Влітає Ангел Гавриїл, несподівано жвавий, хапає її за руку, і з величезною силою змушує лягти й викинути пігулки. Потім Ангел сідає на край ліжка і закурює цигарку, ніби йому теж потрібно заспокоїтися. Затягується з помітним задоволенням.

АНГЕЛ: Це — в жодному разі.

АЗРА: Чому?

АНГЕЛ: Ти нам потрібна.

АЗРА: Я не розумію. Та візьміть тоді ту мою частину, яка вам так потрібна, що ви за нею по-собачому важко дихаєте, мені начхати, законсервуйте її, покладіть у холодильник, підігрівайте за потреби, все інше вам може замінити звичайний інкубатор...

АНГЕЛ (який вже заспокоївся, погасив цигарку): Ти все ж таки жінка. Те, з чим ти зараз так запекло борешся, сильніше за тебе. Хіба ти не хочеш побачити її?

АЗРА: Кого?

АНГЕЛ: Анітрохи?

АЗРА: Кого?

АНГЕЛ: Змію.

Азра дивиться, не моргаючи, поверх покривала.

Світанок.

Тихо, майже безшумно заходить Гасан з повішеною на шию трубою і зупиняється в узголов’ї Азриного ліжка, точно на тому місці, де стояло Ненароджене.

ГАСАН: Майже не сплю. Якщо мені щось і сниться, то таке, що най Бог боронить. Якби хтось взявся пояснювати, і якщо сни справді щось віщують, тоді для мене було б найкраще одразу кинутися з мосту. Але я не зважаю на ті нісенітниці. Мене дратує, що я не можу спати. Тоді мені постійно щось ввижається. Що тут недавно щось світилося, ніби ми на балу. І до того ж хто знає, що вона (показує на Марту, яка непорушно скрутилася на ліжку) задумала. Я її знаю як свої п’ять пальців. Ми з одного села. Знав я і її покійного, який був вихованим чоловіком, але вона ним крутила, як хотіла. Але такий ще не народився, яким би вона отак не крутила. Вона небезпечна. Чоловік, який убив її чоловіка, теж був таким вихованим; до вчора, так би мовити, коли у всіх увійшов шайтан — і цілий світ перевернувся догори дриґом, а в такому разі без блювоти не обійтись.

Нас виблювало сюди — (озирається) — не зовсім рай, а ви з нею — не зовсім гурії. Але ти могла б вважатися гарненькою, та й Марта, в свій час, давала всім жару. Не один втратив через неї голову.

Я не сплю, перевертаюся, як якийсь вампір. Я прийшов, щоб тебе попередити. Вона переступить через усе, щоб отримати те, що її цікавить. А відколи в неї на спині вбили дитину, вона присягнулася, що знайде його ще раз і любитиме так, що кістки в нього тріщатимуть. Її дитя було з двох сортів глини, і, якщо по правді, яке би в нього тут сьогодні було життя? Може, його б убили каменем, як скажену собаку? Ви з нею — як вогонь і вода! Вона по-справжньому небезпечна. Якби ти їй могла дати те, що її цікавить, наприклад, у якомусь клуночку дати їй те, що вона й так вважає своїм, а далі жити нормально, деінде, своїм життям... Вона неймовірно сильна. Я з неї не спускаю очей, мені вона не може нашкодити, але ти бережися, вона може... вона... через все, через труп, бо це для неї дрібничка...

Останні його слова розчиняються в незрозумілому бурмотінні.

5. Шкіра змії

Вовк чи здичавілий пес відповідає виттям на постріли у темряві ночі. Стрілянина раптом стихає.

Ясно чутно спів муедзина з мінарету во славу Єдиного.

Азра, спираючись на лікті, підводиться на своєму ліжку.

Крізь підвальне вікно високо у стіні прозектурою розливається ніжне місячне сяйво; контрасти ніби пом’якшуються, ніби линуть звуки фонтанів у орієнтальних садах...

Змія, голий до пояса, обережно поливається водою зі старовинної білої порцелянової посудини. На долівці біля нього — його солдатська сумка.

Азра, струнка, як діва, сповзає зі своєї лежанки, дочовгує майже впритул до хлопця, витягає з-під нічної сорочки великий замок з отвором посередині, підносить його до очей і дивиться крізь отвір на нього.

Змія озирається, прислухається. Потім хапає важкий автомат, який поклав до того на табуретку з посудиною.

АЗРА: Облиш це.

Змія одразу присідає. Потім доповзає майже до самого замка, який тримає Азра.

ЗМІЯ (дивлячись крізь отвір замка): Друг? Ворог?

АЗРА: І те, й те.

ЗМІЯ: Як картинка.

АЗРА: Ти такий гарний.

ЗМІЯ: Коли настає ніч і починає пахнути сад, тоді я такий.

АЗРА: А вдень?

ЗМІЯ: Облиш це.

АЗРА: Закладаюся, що ти і вдень так само гарний.

ЗМІЯ: Облиш це, жінко. Заходь, не бійся.

Азра «заходить».

АЗРА: Ти значно вищий за мене.

ЗМІЯ: Вдень я тобі ледь сягаю до коліна.

АЗРА: Ти зменшуєшся?

ЗМІЯ: Дай тому спокій, жінко.

АЗРА: Ти сам сказав.

ЗМІЯ: Я заговорився.

Азра миє йому спину, обережно витирає його.

АЗРА: Який ти сильний.

ЗМІЯ: Я мушу бути сильним.

АЗРА: Чому?

ЗМІЯ: Як тебе звати, жінко?

АЗРА: Азра.

ЗМІЯ (сплескує руками): Діва!

АЗРА: А як тебе звати?

ЗМІЯ: Ти боїшся змії?

АЗРА: Звідки ти?

Змія робить якийсь невизначений жест, потім показує на землю під ногами.

АЗРА: Де твоя мати?

ЗМІЯ: У мене її немає.

АЗРА: Батько?

ЗМІЯ: Там.

АЗРА: Там?

ЗМІЯ: А може, там?

АЗРА: Хто він?

ЗМІЯ: Зміїний цар. І як такий, сидить на великих скарбах. Коли сніги розтануть, ми, змії, спускаємося до міста.

АЗРА: Що ви робите в місті?

ЗМІЯ (усміхається): Не питай.

АЗРА: Де батько, там і мати?

ЗМІЯ: І я так думав. Мене вдарили по голові окутою палицею, і я вже й не питав. Тим паче, коли в мене стали кидати камінням. Це роблять не лише діти, роблять це й зовсім дорослі люди. Я нічого не дізнався. Схоже, що ми, змії, маємо лише батька, багато батьків.

АЗРА: Чому ти такий гарний?

ЗМІЯ: Я майже не знаю, що це значить. У кожному разі помічаю, що подобаюся жінкам.

Починає тихо грати факірська сопілка.

Азра і Змія починають танцювати, легко і церемонно, не торкаючись одне одного, довкола табуретки з білою посудиною. Це швидше схоже на те, що Азра відповідає на рухи Змії...

ЗМІЯ (відкриває свою сумку): Ось, бери. Тут скарби незліченні! (Витягає портативні телевізори, блоки цигарок, парфуми (деякі відкриває, дає понюхати), а також «тверду валюту», потім пригорщу золотих дукатів, під кінець — велику ляльку, зроблену так, ніби це справжнє немовля. Витягає, ніби помилково, відрізане людське вухо, але, і сам нажаханий, швидко повертає його назад, на дно сумки). Це все тобі для забави! І це ще не все. Якщо в тебе є якесь бажання, скажи. Хочеш розуміти щебет пташок? Це рідкісний дар. Але, знов-таки, не переоцінюй його. Якщо тобі не сподобається, використай цю посудину. (Показує на порцелянову посудину). Тепер навіть і птахи ненавидять.

АЗРА: У тебе вже була жінка?

Змія мовчить і танцює.

АЗРА: Яка вона, твоя молодиця? Ти ніжний з нею? Чи опанував ти мистецтво легких доторків? Чи віриш у те, що кольори промовляють? Чи вже надсилав якійсь жінці квіти?

ЗМІЯ: Більшість із них забагато говорить.

АЗРА: Не можна недооцінювати важливість нісенітниць, висловлених у такий спосіб.

ЗМІЯ: Ми, змії, більше віримо у німу мову рухів і жестів.

АЗРА: Скільки їх було у тебе?

ЗМІЯ: Я рахував їх тільки спочатку.

АЗРА: Як ти їх брав?

ЗМІЯ: Як яка любить. Багатьох — ззаду.

АЗРА: Чи ти взяв якусь із них силою?

ЗМІЯ: Навіщо?

АЗРА: Яка з них тобі найдорожча?

ЗМІЯ: Була б для мене найдорожчою та..., яка б залишилася зі мною після світанку. На світанні вони всі тікають.

Марта несподівано виринає з-під своєї ковдри й голосно кукурікає.

ЗМІЯ: Дай мені зараз мою сорочку.

Азра відскакує зі шкірою Змії в руках, біжить до пічки, відкриває її, у прозектуру ллється розпечена червінь. Здається, світає.

ЗМІЯ: Не роби цього. Заклинаю тебе всім, що святе для тебе.

АЗРА: А що для мене святе?

ЗМІЯ: Заклинаю тебе твоїми дітьми.

АЗРА: Моїми дітьми?

ЗМІЯ: Якщо ти спалиш мою шкіру, ти мене вже ніколи не побачиш.

АЗРА: Це краще, аніж дивитись на змію!

ЗМІЯ: Ти боїшся змії?

Азра мовчить.

ЗМІЯ (корчиться в судомах на долівці): Не роби цього. Я тебе прошу, заклинаю, поверни мені мою сорочку. Так нам судилося, я в цьому анітрохи не винен: ми переодягаємося, а ви вмираєте в тій самій шкірі.

Азра підносить шкіру до світла.

ЗМІЯ: Поверни мою шкіру. Я ні в чому не винен. Я маю робити те, що роблять усі змії, і так буде до судного дня. Якщо ти спалиш мою шкіру, вже мене не побачиш.

АЗРА: Чому?

ЗМІЯ: Про це мене не питай.

МАРТА (верещить): Кинь її! Спали її, спали! Давай, не вагайся!

Азра питально дивиться на неї.

МАРТА: Як пораду з бонтону! Нехай байстрюк запам’ятає, що зміям не місце серед жінок! Вилами її треба! Каменюкою в голову! Ти добряче її вхопи, одразу за головою... а до того — шкіру у вогонь, ти мене чуєш?

ЗМІЯ: Дай мені мою сорочку, мамо!

Азра дає йому шкіру, Змія хапає свою шкіру й зникає.

Темрява.

Кімната освітлюється такою кількістю світла, скільки сонячного зимового дня може пробитися крізь закопчене підвальне вікно.

МАРТА (підходить до Азриного ліжка, змочує їй чоло водою з білої посудини): Все буде добре. Буде і на нашій вулиці свято. Ця діра ще буде Вифлеємом, тут і царі прихилять коліно! Все перевернеться, найслабший буде найсильнішим. Як вона пітніє! Таке смішне мені не снилося давно, можливо, роками. Що ми граємо у фанти і що мій фант витягнули, і що я мушу стати до вікна і, ти тільки уяви собі, кукуріку, кукуріку...

Марта вимахує руками, як крилами, скаче по прозектурі.

Азра дивиться на неї поверх свого покривала.

ГАСАН (ззовні): Сорочку, ти, шолудива дурепо! Раніше чи пізніше! Я тобі одягну гамівну сорочку, якщо цього не зробить хтось інший!

МАРТА: Йди в сраку. Кукуріку, кукуріку!

ГАСАН: Божевільна! Ти отримаєш, що тобі належиться. От тільки повернуться хлопці!

МАРТА: Що?

Гасан, ззовні, хихотить.

6. Дар

Гасан з двома схрещеними буханками хліба на грудях, ніби це два мечі Ангела Джібріла, і повним джутовим мішком, хоче увійти, але зупиняється.

Азра на своїй лежанці, нерухома, визирає з-під покривала.

Марта сидить із Книгою на колінах.

МАРТА: «Якщо ніщо не є таким мертвим, що не могло би бути ще мертвішим, справа Володарів Війни не завершена. Періодичні напади сказу, які приходять на зміну тривалим періодам систематичного вбивання, можна пояснити відчуттям, що в кінцевому рахунку все намарно.

І через тридцять років після їхньої роботи бувало, що на якомусь пагорбі з’являвся якийсь храм, якого до того не було; бувало, що з купи зарізаних і вкинутих до ями, всупереч всім правилам досвіду, виповзав хтось давно оплаканий; і Володарі Війни ніколи не мають певності щодо тих, хто має у своєму розпорядженні більше ніж одну смерть. І тоді зазвичай буває так, що той, хто виповз із дна ями, є свідченням не так примхливості долі, як недбало виконаної роботи. Це ще не все. Завжди знаходяться й такі, що стверджують, ніби несуджений мрець міг унизу, у темряві ями, порахувати тих, кого разом з ним туди вкинули, і навіть знати, хто їх туди вкинув. Навіть якщо воно так, кого це насправді цікавить? Володарі Війни це знають, отим внизу однаково, а решті, які безпосередньо не замішані, розумніше триматися осторонь».

Здається, що Марта заснула над Книгою.

У глибині сцени висвітлюється маленьке дерево. На дереві — двоє панів у фраках, які тримаються кігтями за гілки; вони дещо общипані, якщо порівняти з бездоганною елегантністю, якою відзначалися у сцені «на небі».

Спереду сидить навпочіпки Азра, струнка, як дівчинка-підліток. Перед нею біліє порцелянова посудина.

ПАН НА ГІЛЦІ: Те, що відбувається у цьому лісі, неможливо далі терпіти.

ДРУГИЙ: Це сміття тепер на кожній гілці.

ПАН НА ГІЛЦІ: Звідки вони прилетіли?

ДРУГИЙ: Нехай повертаються всі до одного, трясця їхній матері.

ПАН НА ГІЛЦІ: Ви помітили, що вони абсолютно у всьому хочуть бути такими, як ми?

ДРУГИЙ: Саме це й найгидкіше. Ця підкреслена схожість.

ПАН НА ГІЛЦІ: Це їхнє цвірінькання. То наше, то не наше.

ДРУГИЙ: Жах. Що дужче вони отак стараються, то жах більший.

ПАН НА ГІЛЦІ: Ми мусимо захищати свої гнізда.

ДРУГИЙ: Ми мусимо очистити наш ліс.

ПАН НА ГІЛЦІ: Всіма засобами.

ДРУГИЙ: Ідеться про витривалого і впертого противника, який так легко не здасться.

ПАН НА ГІЛЦІ: Тоді ми підпалимо весь ліс!

ДРУГИЙ: Тоді згорять і наші гнізда.

ПАН НА ГІЛЦІ: Але ліс буде чистим.

ДРУГИЙ: Це найважливіше.

ПАН НА ГІЛЦІ: Вони — нещастя для всього світу. Якщо ми їх ліквідуємо, нагорода буде нашою.

ДРУГИЙ: Ми їх ліквідуємо.

АЗРА: Ану пішли звідси, киш, киш!

ПАН НА ГІЛЦІ: За нами шпигують, мій друже! У нашому власному лісі!

АЗРА: Та хто вас слухає!

ДРУГИЙ: А хто нас не слухає?

АЗРА: Забирайтеся звідси! Була б у мене якась рогатка! Я б воліла краще почути крота під землею (прикладає вухо до долівки).

ПАН НА ГІЛЦІ: Панночко! Ми тут усі говоримо звіриною мовою: і кроти, і птахи!

АЗРА: Я б радше слухала потік... як кле-клекоче і дзю-дзюрчить...

Починає переливати воду з порцелянової посудини у рукомийник і знов набирати.

Раптом, наче світом струсонув якийсь могутній деміург, кольори стали яскравими, потік справді задзюрчав, а двоє панів у фраках ніжно зацвірінькали.

Азра на своєму ліжку, у тому ж стані. Марта витирає Азрине чоло ганчіркою, яку щедро змочує.

ГАСАН: Не можна жити на хлібі й воді. Чи вона щось їсть? Якщо і їсть, таке враження, що воно з неї швидше виходить, аніж входить у неї. Я чув, що вона вночі ходила коридорами. Я теж не сплю, коли Місяць повний. Марто, вона щось задумала! А те, що вона задумала — недобре. Припильнуй її. Але якщо хтось щось собі вирішить, тут уже нічим не допоможеш. Є такі, що думають, ніби людина може вбити себе, просто переставши дихати. Я в це не вірю, але вона на вигляд є такою, що здатна на все. Вона — вроджена дітовбивця!

МАРТА: Чому ти гадаєш, що вона дітовбивця?

ГАСАН: А що їй ще залишається?

МАРТА: Чи це в такому разі злочин?

ГАСАН: Злочин є злочин, навіть якщо він неминучий.

МАРТА: Вона добра дівчина.

ГАСАН: Добра, мила дівчина. Шкода! Зараз вона, як човен, який настільки дірявий, що мусить потонути.

МАРТА: П’яний ідіоте!

ГАСАН: Ідіот — можливо. Це від Бога, але п’яний — оце ні, Бог милував.

МАРТА: Принеси ще води.

ГАСАН: Принесу, чому ж не принести. Тут вранці був якийсь чоловік. Залишив ось цей мішок. У ньому різні наїдки. Є борошно, є й м’ясо. (Витягає низку дукатів, роздивляється проти світла, один дукат пробує на зуб). Це, каже, від Мілоша. Вашого капітана.

Азра одразу починає блювати. Марта їй допомагає, миє її.

ГАСАН: От бачиш, це твої бульйони, які б і мерця на ноги поставили. Навпаки, вони й здорового зведуть у могилу. Дай їй поїсти. Нехай нажереться м’яса — і стане їй краще. Якого Мілоша, питаю я, а карлик показав ніж, припав до землі і відповз у кущі. (Плює в мішок.) Тьху, щоб ти здох. Я собі зранку подумав, якого кольору зміїна кров? Якщо мене стара пам’ять не підводить, зеленаво-жовтава, як коли немовля обкакається. Ні, я одного разу бачив розчавлену змію: кров чорна, як найтемніша темрява. (Подивився ще раз у мішок і плюнув усередину.)

7. Ігри зв’язування

Підвал лікарні.

Азра тупо витріщається з-під покривала. Марта шукає воші, сидячи на своєму ліжку. Гасан, приходу якого вони не помітили, деякий час стежить за ними.

ГАСАН: Буде напад.

МАРТА: Хто?

ГАСАН: Невідомо.

МАРТА: Звідки ти знаєш, що буде напад?

ГАСАН: Передчуття.

МАРТА: З півдня?

ГАСАН: Не сказано.

МАРТА: Чи з півночі?

ГАСАН: Можливо. Увірвалися сьогодні вранці у село.

МАРТА: Хто?

ГАСАН: Спалили. Вбили.

МАРТА: Кого, Гасане, чоловіче божий?

ГАСАН: Всіх.

МАРТА: В ім’я якого бога?

ГАСАН: Не питалися.

МАРТА: Але ж відомо, мусить бути відомо!

ГАСАН: Хто наказав, той стер і сліди.

МАРТА: Оті з того берега?

ГАСАН (погладжуючи свою горлянку): Перерізали все, що рухалося.

МАРТА: Треба закрити вікна мішками.

ГАСАН: Закрив.

МАРТА: Води.

Гасан показує на пластмасову каністру біля своїх ніг.

МАРТА: Решта — в руках Божих.

ГАСАН: Якого, жінко, я тебе зараз питаю, якщо нас тут троє, а богів не злічити?

МАРТА: О, це дуже добре.

ГАСАН: Це було добре.

МАРТА: Бо це місце, Гасане, зараз — Вифлеєм!

ГАСАН: Смердюча стайня, повна гною та гівна.

МАРТА: Вифлеєм був стайнею. Ми зараз стоїмо у самому центрі Світу.

ГАСАН (захлинається від сміху): Ми — гівно, що смердить з його дупи.

МАРТА: Якщо прийдуть оті з того берега (швидким рухом «ріже» свою горлянку), я кинуся їм до ніг, Господи, помилуй, а година урочиста з нею і в неї, Господи, помилуй, Христос народився!

ГАСАН: Геть звідси, досить вже цього смороду.

МАРТА: Якщо прийдуть твої святі воїни, ти падаєш на коліна, ілалла, Аллах, заклинаєш Богом і просиш.

ГАСАН: Я нічого не знаю.

МАРТА: Якщо прийдуть оті причепурені, тоді ми одразу: «Три царі, дайте нам дари дитинці!»

ГАСАН: Якщо прийдуть оті з шашечками, тебе вони відпустять. Ти їхня вдова. Але до цієї, хто до неї прийде?

МАРТА: На що ти натякаєш, Гасане?

ГАСАН: Чи вона чує, чи щось говорить?

МАРТА: Що ти маєш на увазі, чоловіче?

ГАСАН: Якщо вона говорить, то якою мовою говорить? Зараз все непевне.

МАРТА: Азра має бути з твого племені.

ГАСАН: Якби було щось відомо, але річ у тому, що не відомо нічого. Я маленька мишка, нічого не знаю... Тільки роблю капості, їм та випиваю!

МАРТА: Почнемо з початку.

ГАСАН: Я не слухаю й не чую, ля-ля-ля!

МАРТА: Її міг би шукати хтось з їхнього села.

ГАСАН: Нема, нема, mortus ... ля-ля-ля.

МАРТА: Може, її шукає її хлопець або навіть чоловік?

Гасан посерйознішав. Мовчить.

МАРТА: Та це ж врешті-решт нормально.

ГАСАН: Я б їй чогось такого не побажав.

МАРТА: Про що ти?

ГАСАН: Чи ти бачиш, дурна корово, що з нею сталось?

МАРТА: Це видно з Місяця. Як Китайську стіну.

ГАСАН: Чи ти бачиш, що з нею зробили?

МАРТА: Чекай. Давай поступово. Розмовляймо спокійно, як дві зацікавлені людські істоти.

ГАСАН: Я маленька мишка, нічого не зна...

МАРТА: Спокійно. Крок за кроком. Ти кажеш: з нею щось зробили.

ГАСАН: Ти сліпа чи що?

МАРТА: На неї не зійшов Бог з хмари.

ГАСАН: Точно не зійшов.

МАРТА: Отже, не Бог з хмари. Добре. Щось зробили.

ГАСАН: Свинство, якщо ти питаєш мене.

МАРТА: Добре, свинство. Але хтось це свинство зробив?

ГАСАН: Абсолютно точно, їх було багато.

МАРТА: Звідки ти знаєш?

ГАСАН: Хіба я казав тобі, що щось знаю?

МАРТА: Ти сказав, що їх було багато.

ГАСАН: Ти мене дістала; те, що їх було багато, багато разів багато, про це тут говорить кожне дерево.

МАРТА: А якщо говорить кожне дерево, чому ж ти тоді боїшся?

ГАСАН: Я не боюся.

МАРТА: Боїшся тому, що знаєш, а це сьогодні шумить у кожній кроні!

ГАСАН: Я нічого не знаю.

МАРТА: Ти сказав щось про свинство.

ГАСАН: Ти перервала мене на півслові... А я мав на увазі щось зовсім інше. Але вже як хочеш. Так є. ЗАРАЗ про це розповідає кожен пень. Уже завтра список скоротиться до п’ятьох-шістьох підозрілих типів, які тут і там на щось натякнуть, ніби плетуть якісь загадки. Залишиться потім ще якийсь божевільний, який крізь замкову щілину щось бачив і через те й справді не може заснути. А потім небесні жорна ще трохи покрутяться... Один з тих багатьох, який, п’яний як чіп, вграв свого часу цей нещасний мішок з кістками, повіситься, а всі будуть запитувати, чому, був доброю людиною і добрим батьком. І шлюс. Немає ні такого густого сита, ні такого вузького вушка голки, крізь які не прослизнув би той, кого ніхто не хоче ні бачити, ні запам’ятати. Все це невдовзі вкриє сніг, який одразу стане минулорічним. Люди хочуть забути те, про що майже неможливо говорити. У цих темних лісах, жінко Божа, людина не вбиває іншу лише тоді, коли аж ніяк не може цього зробити. А це стосується й усього іншого, що людина взагалі може зробити з іншою людиною. Кумекаєш? Блаженне забуття. Я мушу плакати над тілом, бо інакше мою печаль не можна було б витримати, але завтра — новий день.

МАРТА: А вона?

ГАСАН: Вона не плаче, для неї немає нового світанку.

МАРТА: Ти мені допоможеш?

ГАСАН: Я тобі не допоможу.

МАРТА: Вночі я їй насилу перешкодила. Я теж мушу колись заснути. Я вже її одного разу знімала з вікна. Це скло (показує шматочок загостреного скла), яким вона... Ми мусимо її зв’язати.

ГАСАН: Це тебе я прив’яжу до того ліжка, божевільна. Не заспокоюся, доки не вдягну на тебе гамівну сорочку. Ти мене завжди виводиш із себе. Якийсь час ти здаєшся розумною, твої думки течуть, ніби мед, гладенько, хоча все, що ти можеш придумати, звичайно, неправильне. А тоді раптом все з тебе виходить, як пронос якийсь. Не допоможу тобі її зв’язати.

МАРТА: Гасане, скажи мені нарешті: чому?

ГАСАН: Якого хріна я з тобою тут сперечаюся? Який я ідіот! Та в мене на голові ще п’ять таких апартаментів, і всі вони повні бідосі — будь-якої, на вибір!

МАРТА: Чому?

ГАСАН: Бо для неї і було б найкраще — ...

МАРТА: Я не заспокоюся, поки не продірявлю тобі голову.

ГАСАН (відмахується, ніби має справу з нерозумною дитиною): Я пішов у своїх справах!

МАРТА: А її хлопець?

ГАСАН: Їй неможливо допомогти.

МАРТА: Навіть чоловік?

ГАСАН: ВІН БИ ПЕРШИЙ ЇЇ ВБИВ, ЯКЩО ВІН ЧОЛОВІК!

МАРТА (кричить йому услід): А ДИТИНА?

ГАСАН (ззовні): Це інше. ХТОСЬ МАЄ ЗА НЕЇ ПОМСТИТИСЯ!

МАРТА: Якщо вона покінчить із собою, тоді не буде й дитини! (Пауза.) Хоча б це ти принаймні знаєш, брудна свинюко? Хіба тебе не жінка народила?

Зовні ламаються важкі предмети. Гасан лається і стогне. У підвал влітає біла гамівна сорочка.

ГАСАН (ззовні): Будь ти проклята! Ти ні з чим не рахуєшся! Тільки аби домогтися того, що в тебе на серці!

МАРТА (притискає до грудей сорочку): Це в мене дуже сильно на серці. Азро, Азрочко, райська душе, народиш мені дитину?

Знову чутно, як ламаються важкі предмети. У підвал влітає мітла.

ГАСАН (ззовні): Через димар, через димар, щоб ти щезла! (Імітує роботу автомобільного двигуна.) Повний газ, прощай назавжди!

Темрява.

Повна тиша зійшла на світ.

Чутно стишений звук церковних дзвонів. Марта запалює свічки на маленькій сосні в кутку. Потім ладан. Підвал трохи освітлюється. Достатньо, щоб було видно, що на Азрі гамівна сорочка і що вона ще й прив’язана до стовпів кам’яного ліжка.

Дзвони починають дзвонити голосніше.

МАРТА: Христос народився!

Азра стогне.

МАРТА (Гасану): Води, ідіоте! Нагрій води! Тебе також витягнули колись із такої торби!

8. Прокляття

Прозектура.

МАРТА (скрутившись біля Азриних ніг): Вдар мене, якщо хочеш. Прожени мене, як суку. Але я не можу дозволити тобі те, що ти задумала. Ти не можеш нас так просто залишити. Не в такі часи. Смерті є стільки, що їй не треба допомагати.

Азро, Азрочко, душе райська! Що вони з тобою зробили! Свині смердючі.

Бодай їм ворони мозок висмоктали.

Сказ би на них прийшов.

Хами з немитими сраками.

Гади.

Щоб їм круки очі виклювали.

Щоб вони здохли.

Якби їх побачила вишикуваних у строю, серпом би їм їх повідрізала! Смердючі свині.

А одна свиня називається Мілош? За йменням це міг би бути брат.

Що вони з тобою зробили? Ой, лишенько... Це міг би бути брат.

Підбігає до печі, вимазує обличчя сажею, посипає волосся попелом.

Азро, Азрочко, душе райська! Якщо це й зроблене задля мого племені і мого роду, я того гиджуся так, як ніколи нічого не гидилася.

Глянь на мене, Азро! Прошу в тебе лиш один погляд.

Якщо це й справді моє плем’я і мій рід, що я з цим маю спільного? Маю, маю, хочеш сказати, маю плем’я й рід.

Чи можемо ми говорити як жінка з жінкою? Чому ти постійно мовчиш, хто тобі дав таке право? Хіба ти не бачиш, що я теж мучуся? Прокляті смердючі свині. Смердючі морди, з яких тече ракія і смердить цибулею. Щоб вам круки очі виклювали!

ГАСАН: Не кляни, жінко. Гріх це. І навіщо ти її так зв’язала. Нема в тебе серця. Вона — людська істота, а не тварина. Людину так не зв’язують. Що жінка може зробити жінці, про це навіть у страшному сні не подумаєш.

МАРТА: Геть звідси, п’яна свинюко.

ГАСАН: Ти п’яна. І, крім того, ще й капосна. Всі ви заздрісні на чужі животи. Бачив я, як жінка міряє поглядом жінку. Немає тут солідарності. Коли чоловік бачить чоловіка, який штовхає візочок, почуття швидше співчутливі: Ага, догрався й ти, мій капітане. І ти проковтнув наживку. І твоя голова в ярмі. Ти штовхай, штовхай, старий... Це не найгірша річ на світі.

МАРТА: Та замовкни вже нарешті, чоловіче божий.

ГАСАН: Дай їй пити. Хіба ти не бачиш, що вона вмирає від спраги?

Гасан підносить до Азриних вуст черпак із водою з відерка, яке несе. Марта його відштовхує, вони борються.

ГАСАН: Вона помре.

МАРТА: Чому вона не просить?

ГАСАН: Може, не може?

МАРТА: Хіба їй відрізали язика?

ГАСАН: Це не виключено. Я знав одного хвалька-капітана, який нанизував язики на палицю, так, як це роблять шмаркачі зі щойно пійманими головнями. Якраз там, звідки нам її прислали, ніби в подарунок, якраз у тих лісах збирає цей головастий свої язики. (Відкриває Азрі рота.) Одначе, що ми бачимо? Всередині цілком гарний язик. Ніби зміїний. Тільки не рухається, як у змії, а перебуває у спокої.

МАРТА: Може, знаками?

ГАСАН: Та це, жінко, й роби. (Гасан піднімає долоню і стискає її в кулак.)

МАРТА: А що це значить?

ГАСАН: Розраховуйте на мене.

Марта підносить руку і стискає долоню.

Гасан запитує знаками, якими спілкуються глухонімі: «Як вам тут подобається?» Азра дивиться перед собою.

МАРТА: Що це ти виробляєш?

ГАСАН: Не клює. Дивина. Не знаю. Як у тебе з телепатією?

Шум танків, здалека.

Гасан підводить голову, потім вилазить на стілець, дивиться, прислуховується.

ГАСАН: Зараз тут буде капець.

Зникає світло.

МАРТА: Круки їм мозок виїли.

ГАСАН: Ого! Хіба вже?

МАРТА: Круки б їм очі випили!

Вибухи, постріли дедалі ближче.

Гасан крутить ручку динамо-машини. Приміщення трохи освітлює тремтливе помаранчеве світло.

Азра поворухнулася під покривалом, застогнала.

МАРТА: Швидше, ідіоте! Здохнемо у мороці. Я хочу бачити як помираю. Швидше, швидше. (Б’є його по спині.) Швидше, кажу тобі. Не огинайся! (Азра застогнала, скинула покривало.)

МАРТА (сплескує руками): У неї починається! Якщо ти перестанеш, тобі кінець. Я тобі гарантую!

Вона виходить.

Гасан щосили крутить ручку.

Мартина тінь розростається на всю кімнату. Вона входить, немов жриця, із губкою, ганчіркою і білою порцеляновою посудиною в руці.

МАРТА: Більше світла!

Гасан крутить динамо як одержимий.

Снаряд виламує шматок стіни. Гасан відповзає в кут і ховається під ковдру, як собака.

Повна тиша.

Зимове небо світиться крізь отвір мільярдами зірок. Місяць, ніби особливо зацікавлений спостерігач, зазирає до підвалу лікарні.

У цей момент висвітлюється глибинний план і відкриваються хрести й мусульманські надгробки-нішани, вишикувані в шеренги, як вояки.

Лунає довгий, протяглий стогін над могилами, але це міг би бути й вовк.

Марта піднімає до Місяця щось червоне й зім’яте.

9. Три царі

Прозектура.

Крізь отвір від снаряда в стіні видніються численні зірки на зимовому небі. Звук моторів кількох джипів, які різко гальмують, нерозбірливий стурбований гомін.

Крізь отвір блиснув хвіст великої комети.

З’являються Мельхіор, Балтазар і Гаспар. Усі троє у формі кольору хакі, але закутані в розкішні плащі східних магів, у бароковому стилі. Збірна кавалькада, радше солянка. Однак, як і має бути, Мельхіор — старий, добрий король, Балтазар — лицар у розквіті сил, Гаспар тільки почав голитись.

МЕЛЬХІОР (тримаючи ляльку на пальці): І що? Де дитинка?

БАЛТАЗАР: Має бути тут.

ГАСПАР: Зірка зупинилася тут.

МЕЛЬХІОР: Клянуся бородою, мені здається, що вона хотіла обрати для цієї вистави найбіднішу будівлю. Що гадають ваші величності?

БАЛТАЗАР: Ми подорожували не один день, а цілого будинку не бачили.

МЕЛЬХІОР: Але цей дуже сильно зруйнований.

ГАСПАР: Я не бачу різниці. Але зірка бачить.

БАЛТАЗАР: Якщо це те місце, яке ми шукаємо, тоді його вигляд неважливий. Тут буде джерело любові й гармонії. Звісно, якщо у цих бідняків буде розум!

МЕЛЬХІОР: Те, що ми бачили по дорозі, породжує сильні сумніви, що тут можна було б знайти бодай крихту розуму.

ГАСПАР: Несповідимі шляхи Господні!

МЕЛЬХІОР: Ах, ви ще дуже молодий король!

БАЛТАЗАР: Ми вестимемо переговори.

МЕЛЬХІОР: І погрожуватимемо!

ГАСПАР: Добре слово все може.

МЕЛЬХІОР: Щоб така важлива справа залишилась висіти на слові?

ГАСПАР: На доброму слові.

МЕЛЬХІОР: Та ну, хоч би на чоловічій лайці.

ГАСПАР: Ми мусимо знайти шлях до сердець цих простодушних людей.

БАЛТАЗАР: Я в кожному разі не збираюся дати більше ніж п’ять тисяч.

МЕЛЬХІОР: Ви збожеволіли? Ви розумієте, скільки тут вартують п’ять тисяч? Три, плюс витрати, це для цих аборигенів за щастя буде. Додам ще дві-три пригорщі цяцьок, які світяться.

ГАСПАР: Було б найкраще спочатку не говорити про суму.

МЕЛЬХІОР: Раніше або пізніше, але мусиш викласти карти на стіл.

ГАСПАР: Може, нам його ці бідолашні аборигени віддадуть задарма?

БАЛТАЗАР: Не смію на це сподіватись.

МЕЛЬХІОР: А все ж таки. Це вартий уваги задум.

ГАСПАР: Та ж ми приїхали сюди з місією.

БАЛТАЗАР: Вони непоступливі, коли торгуються.

МЕЛЬХІОР: Шановні панове, ми б не вирушили в таку далеку й важку дорогу, сповнену неабияких небезпек, якби не домовились щодо певних простих принципів. Чи я мушу вам про них нагадати?

БАЛТАЗАР: Ні, вони в силі.

МЕЛЬХІОР: Отже, в найгіршому для нас разі — п’ята частина суми, узгодженої за доставку. Це в силі?

БАЛТАЗАР: В силі.

МЕЛЬХІОР: Гаспар?

ГАСПАР: Та ж я хочу тільки добра.

МЕЛЬХІОР: Ця гра має свої ризики, звідси і свої правила. Домовились?

БАЛТАЗАР, ГАСПАР: Гаразд.

Марта освітлює їх ліхтариком.

МЕЛЬХІОР: Це ти — щаслива мати?

МАРТА: Ні. Я — нещасна мати.

БАЛТАЗАР: Таких не буває.

МАРТА: Сюди, Ваші Величності!

БАЛТАЗАР: Ми довго подорожували.

МАРТА: Що ви нам привезли, Ваші Величності?

МЕЛЬХІОР (висипає кілька балончиків спреїв, купу доларових купюр, цигарки): Пахощі, золото, ладан!

Ніби було сказане чарівне слово, освітилося кам’яне ліжко з Азрою. Біля неї згорток, а збоку сидить Йосиф (Гасан), тримаючи в руках пилу.

Стишений подзвін.

ГАСАН (урочисто): Мар’ям, Юсуф! І одна пані, незмінно подібна до себе: Марта!

МЕЛЬХІОР: Свята Родина! На коліна, царі! На коліна, маги!

Королі розчулено вклякають.

МЕЛЬХІОР: Ми вклоняємося Найслабшому, який буде Найсильнішим! Ми вклоняємося Найменшому, який буде Найбільшим! Ми любимо Ягня і його родину!

МАРТА: Алілуя, амінь! Ти, Гасане, забирайся. Ти нічого не розумієш.

ГАСАН: Гадаю, одначе, що я батько, принаймні у якомусь правовому сенсі...

МАРТА: Залиш це мені.

ГАСАН: Отже, яким би він не був, цей батько, можливо, і його треба було б спитати...

МАРТА: Ідіоте.

ГАСПАР: А це хто такий?

МАРТА: Він з іншої історії.

ГАСАН: Без моєї участі тут нічого не буде, це я вам одразу кажу, і, гадаю, навіть добре, що я це вам кажу одразу, чи то за Святим Духом, чи за шайтаном, щоб потім не було непорозумінь. Я люблю, щоб одразу викладали на стіл те, що мають. Тільки, панове, нічого не має бути в рукаві.

МАРТА: Пахощі, золото, ладан?

МЕЛЬХІОР: Безліч добрих побажань.

ГАСАН: Цим можеш підтертися.

БАЛТАЗАР: Чи ми можемо безпосередньо звернутися до щасливої матері?

ГАСАН: Ги-ги, можете, але вона нічого не чує. (Проводить рукою перед Азриними очима.) Mortuus! Але ні. Вона все бачить. Тільки не хоче. Не хоче бачити.

ГАСПАР (Марті): Чи можете Ви, свята пані, сказати цьому панові, щоб він на хвилинку нас залишив?

ГАСАН: «Свята пані», ги-ги, це ви гарно придумали, тільки вона теж слухає лише себе. На стіл, панове, щоб ми побачили, про що йдеться, адже ви пройшли такий клопіткий і небезпечний шлях недаремно. Тут якийсь бізнес, нюхом чую, тут усе пахне якимсь бізнесом. Тоді й ми скажемо, що і як, а це, Ваші Величності, так: що маємо, тим і торгуємо.

МЕЛЬХІОР: Може, пан справді міг би зачекати надворі?

ГАСАН: Не будь дурною, жінко, як ти торгуватимеш без чоловічого розуму? Вони тебе піймають на гачок, як рибку, ці не жартують! Вони знають свою справу!

Гаспар і Балтазар ідуть в його бік.

ГАСАН: Назад! Я перепиляю Ваші Величності оцією своєю пилою, ніби ви із сиру! Отже, забирайте той ладан, ті пахощі й тих кілька папірців. Про що тут насправді йдеться?

Царі перезирнулися.

Замовкли дзвони, світло звичайне.

МЕЛЬХІОР: Ми прийшли, щоб врятувати Дитятко.

МАРТА: Ваша Величносте! Це не схоже на щось нове. Багато хто приїздить сюди рятувати, а тут, як ви бачите, мало що можна врятувати. Дивно те, що це роблять тут, а не в тих місцях, де б це, можливо, і можна було зробити.

БАЛТАЗАР: Багато хто полює на нього, а деякі з них могутні й дуже, дуже рішучі.

МАРТА: Ваша Величносте, про це тут теж чули. Тут усі на всіх полюють.

ГАСАН: Марто, вони хочуть купити дитину.

МЕЛЬХІОР: Добре, що він залишився.

МАРТА: Що ти маєш на увазі?

ГАСАН: У кошик його, як якусь рибину, а потім — у далекі світи.

МЕЛЬХІОР: Він купатиметься в молоці й меді. Виростатиме у шовках, врятує світ.

МАРТА: Ваша Величносте, таких у нас було вже забагато.

БАЛТАЗАР: П’ять тисяч?

ГАСАН (відкриває рота): П’ять?

МЕЛЬХІОР: Ми — команда. Що один говорить, решта під цим підписується.

МАРТА: Ви хочете в цієї нещасної забрати її дитину?

ГАСАН: Зберися з думками, жінко. Ти теж цього хочеш.

МАРТА: Як рибу в кошик?

ГАСПАР: Власне кажучи, ми хочемо купити дитину, а ніяк не забрати її.

ГАСАН: Якщо я не помиляюся, за п’ять тисяч.

МЕЛЬХІОР: Пані. Це не звичайна справа. Ми не коней купляємо. Ми, по суті, маємо місію.

ГАСПАР: Ми рятуємо!

МЕЛЬХІОР: Ми — захисники невід’ємних прав Людини, її непорушної цінності, свободи й честі!

БАЛТАЗАР: Ми йдемо і рятуємо!

МЕЛЬХІОР: Отже?

МАРТА: Кілька запитань.

МЕЛЬХІОР: Прошу, прошу.

МАРТА: Чи дивитесь ви своєму товару в зуби?

ГАСАН: Марто, ні про які зуби тут ще нема мови.

МАРТА: Чи це не кіт у мішку?

ГАСАН: Це не кіт, це дитина.

МАРТА: А якщо дитина хвора?

ГАСАН: Хто не ризикує, той не п’є шампанське.

МЕЛЬХІОР: Правильно. Я недооцінив цього нікчемника.

ГАСАН: Дуже дякую.

МАРТА: А якщо дитина, з огляду на обставини, дуже нервова?

МЕЛЬХІОР: А хто сьогодні не нервовий?

МАРТА: Смертельно хвора?

ГАСАН: Вкусися за язика! Накличеш нещастя.

МЕЛЬХІОР: Отож, якщо дитина помре після доставки, ми до цього нічого не маємо. На долю гарантій немає.

МАРТА: А якщо помре ще в дорозі?

МЕЛЬХІОР: Це також Божа воля.

МАРТА: Тоді ваші п’ять тисяч тю-тю?

МЕЛЬХІОР: Ну, якщо ви мене змушуєте сказати: і хвора, вона має очі. Вона — справжній мішок коштовностей, які потрібні багатьом.

МАРТА: Навіщо?

МЕЛЬХІОР: Є різні способи, я про це.

ГАСАН: І ви не хочете подивитись перед купівлею?

МЕЛЬХІОР: Немає потреби. Ваші діти всі солодкі.

ГАСАН: Так?

Марта кидається до купи дров, витягає револьвер.

МАРТА: Забирайтеся геть! Геть, геть звідси... Тварини прокляті!

МЕЛЬХІОР: Пані, схаменіться...

ГАСАН: Для Вас краще зникнути звідси. Я добре її знаю.

МАРТА: Я стрілятиму! Стріляю...

Стріляє в стелю.

МЕЛЬХІОР (Гасану): Гей, друже, ми ще побачимось?

ГАСАН: Якщо ти мене питаєш — ні. Так не можна. Навіть не подивився на нього? А хочеш купити? Тут так не робиться. Тут інші звичаї, насерматер. Ми — найнещасніша худоба під Сонцем, Місяцем і всіма іншими зірками. Але так у нас не роблять. Мусиш подивитись. Мусиш похвалити товар. Виносьтеся звідси, Ваші Величності...

Марта кидає їм услід подарунки, які вони привезли.

МАРТА: Пахощі... золото... ладан.

ГАСАН: Ти чудово роздовбала їхні плани.

Іззовні чутно, що джип віддаляється з великою швидкістю.

МАРТА: Що з тобою, чоловіче, ти би продав дитину?

ГАСАН: Я тільки жартував.

МАРТА: Ти би за сраних п’ять тисяч...

ГАСАН (захлинувся): Сраних... Ми тільки почали торгуватися. Ми б дійшли й до десяти.

МАРТА: Ти продав би дитину?

ГАСАН: Та ні. Це я так, зі спортивного інтересу. Торгуватися — справа серйозна. Ти, шалена жінко, поняття про це не маєш. Але відшила ти їх добре. Знімаю капелюха. Ти їм роздовбала під корінь усю філософію. Якщо добре подумати — дуже по-чоловічому.

10. White goddess

Яскраво освітлене маленьке деревце без листя — крім одного-єдиного листочка, який відважно вихваляється своєю зеленню. Серед гілок дерева сидить Азра, дивлячись перед собою. Приходить Марта і махає поясом від Азриної домашньої сукні, значущо, ба навіть тріумфально. Потім починає танцювати довкола деревця, прикрашає його тоненькими різнобарвними стрічками, наспівує щось незрозуміле.

Азра збоку уважно за нею спостерігає.

МАРТА: А якщо його звати Мілош? Власне, я вважаю дивним, що людей більше, ніж імен. Якби кількість людей та імен збігалася, не було би про що розмірковувати. У кожного на чолі, від самого народження, було б написане його ім’я.

АЗРА: А хіба це не так?

МАРТА: Звісно, ні. Гра з іменами не така й невинна. Не раніше вісімнадцятого року життя людина мусила би взяти на себе своє ім’я, як і будь-яку іншу відповідальність. Наприклад, ім’я Марта звучить як камінь, який стукає у замерзлу калюжу. Азра — навпаки, як камінь, який падає у ставок з рибами, а від місця його падіння розходяться все м’якші й більші кола — Азра...

АЗРА: Що нам робити?

МАРТА: Нагодуй його. Він помре. Невже ти ніколи не бачила, що робить кицька зі своїм сліпим приплодом, або що робить сука для своїх цуценят?

АЗРА: Незчисленну кількість разів. Але жодного разу я не бачила, щоб п’ятнадцять скажених псів напали на одну сучку.

МАРТА: Цуценя не винне. Ти хоч подивися на нього. Не хочеш бачити свою дитину?

АЗРА: Забери його.

МАРТА: Я мріяла про це. Не можу.

АЗРА: Тоді поклич Гасана, нехай він його викине.

МАРТА: Він дурний, як пень, але він не злочинець.

АЗРА: А я — злочинка?

МАРТА: Ти просто заплуталася. У тебе в голові миготять різні думки, але жодна з них не є доброю.

АЗРА: Заплуталася, так? Ну тоді слухай те, чого ти ще не чула. І ви, пні, теж. А тоді руки вгору: вирішіть самі, чи це я заплуталася, чи заплутався світ, в якому ви піднімаєте вгору руки... Чи я, дітовбивця, не є єдиною нормальною людиною під цією частиною Молочного Шляху?

МАРТА: Ти залишишся без молока.

АЗРА: Я гадала, що в тебе є трохи розуму, а ти курка, як і всі інші. Чим це тебе купили, як це так, що ти і тобі подібні, коли вас найбільше топчуть, думаєте й робите лише те, чого хочуть ті, які вас топчуть? І чому ти дивуєшся — закрий рота, Марто, — що я цього не хочу робити?

МАРТА: Я багато чого не хотіла, і що з того? Чим це мені допомогло?

АЗРА: Я тобі допоможу.

МАРТА: Ти?

АЗРА: Поки ви мене тримали в цій трупарні як інкубатор, у моїй голові все, що було до того і все, що має прийти, склалося в ясний і наочний фільм.

МАРТА: Ти мала час.

АЗРА: Але, люба моя, картини з того фільму знову перемішаються, якщо ми з тобою не зробимо щось, причому негайно!

МАРТА: Я не почуваюся такою сильною, щоб виправляти світ.

АЗРА: Ти тут досі все тримала в своїх руках. Отой нещасний боїться тебе, як чуми.

МАРТА: Тому що думає, ніби я божевільна. Якби ти бачила, як він спить у своїй дірі. Цілу ніч біля нього горить свічка. Спить, як заєць, із розплющеними очима. А це тому, що я йому одного разу пригрозила серпом. Він живе у переконанні, що я це могла б зробити.

АЗРА: Ти б могла?

МАРТА: Могла б, але не хочу. Не вартий він тих зусиль. Але, по суті, всіх їх варто було б... Тоді б у світі був мир. Ось моя пропозиція: я не заберу твою дитину. Це не по-людськи. Однак буду йому доброю матір’ю. У нього буде дві матері. Це допоможе йому вижити в світі, в якому більше не буде батьків. Що скажеш?

Азра мовчить.

МАРТА (знову захоплено танцює довкола деревця): Не буде вже чоловіків-батьків, хіба що стільки, скільки потрібно для забезпечення природних потреб, і не буде воєн, хіба що стільки, щоб перемогти світ чоловіків-батьків.

Здається, що кольори в підвалі втрачають контрастність, що світ стає м’якшим, делікатнішим. Чутно тихі звуки сопілки та барабанчиків.

МАРТА: ... Діти носитимуть ім’я матері, у Господа відпаде його славетна борода, а виростуть груди, повні молока. У борозну вже не сипатимуть отруту, бо це б означало образити Матір! Азра вийде на поле перед містом і скаже воякам з довколишніх пагорбів: «А тепер досить!» Вояки нарешті зрозуміють, що це серйозно. Знатимуть вони також і те, що якщо не послухаються, то не виросте вже жодна рослина, бо Земля зашиє своє нутро, закривши всі джерела. Кольори тоді залишать світ, аби було видно, як світ, створений з чорного й білого начала, може бути єдино нестерпно сірим. Немає такого вояка, який, навіть будучи сто разів мертвим, міг би терпіти світ без жодної травинки, який би не відчув спраги за водою і кольорами. І лише після того, як Мати розгляне глибину його скрухи й каяття, його могли би прийняти до людей. Справді важливі питання передасть Мати в руки Жінки, бо йдеться про істоту, яка творить і народжує, а не про істоту, яка руйнує й убиває. Коли хтось з ордену Воїнів, наприклад, сам генерал, побудує якийсь дім власними руками і тоді в тому будинку когось народить, можливо, тоді і ця чудернацька істота могла би бути прийнята в устрій Матері. Навіть якби отой генерал народив воїна, спорядженого з голови до п’ят, або навіть змію чи якусь іншу гадину одразу у формі генералової армади, вважалося б, що чудо сталося, генерал був би прийнятим.

Скільки ще поколінь землею Матері володітиме Воїн? Ми не знаємо, ми сподіваємося. Протягом цього, можливо, дуже тривалого, часу жінки обійматимуть дерева, бо воїни повбивають один одного до останнього солдата, і так кілька разів.

АЗРА: Де в тебе той серп?

МАРТА: За пічкою, а що?

АЗРА: На це місце спрямовано зараз багато очей, світу вищого, світу нижнього, і очі з усіх сторін нашого світу згідно з розою вітрів. Я народила змію.

Здається, що на мінареті співає муедзин, але це міг би бути і хтось самотній, що дає вихід своїм почуттям як уміє. До підвалу увірвалися запахи Сходу — ніби зашуміли фонтани.

АЗРА (голосним шепотом): А була це дитина серця, хоча на його початку і в його кінці — біль. Як і кожна мати, я теж знала, що ношу під серцем. У довгі години, коли все на Землі спить, я розмовляла зі своєю змією. Оскільки взимку наші ночі довгі, знайшовся час і для танцю. Одного разу я схопила кривавий послід. Піч добре розгорілася, було тепло, змія роздягнулася, як то роблять всі змії, навіть ті, яких ми, земні жінки, носимо під серцями.

МАРТА: В такому разі я теж таке народила, і ще багато жінок. Пуповина обмоталася в нього довкола шиї. Тоді і я народила змію. Народжений так, можливо, не буде дитиною щастя, але це далеко не змія. Та й отой його черв’ячок, він теж ще далеко від змії, якою стане.

АЗРА: Чого ти тільки не вигадаєш. Іди, подивись.

Азра сідає спереду із серпом у руці і похмуро сміється.

Марта обережно наближається до згортка на кам’яному ліжку, розгортає його.

АЗРА: І?

МАРТА: Крутиться на всі боки. Можливо, в нього судоми. Присягаюся тобі: дитя гарне і ніжне. Ніби якась маленька сарна.

Азра похмуро сміється, ляскає себе по колінах, крутить головою.

11. Евменіди

Ареопаг. Суддя у фраку, в перуці «алонж». Присяжні в тиші сьорбають кров зі срібних посудин.

Азра і Марта, дуже намальовані, сидять усередині в чорних довгих сукнях, на них яскраво-помаранчеві перуки, волосся яких нагадує зміїні хвости.

Гасан стоїть спереду в поношеному костюмі, мне шапку.

СУДДЯ: Нехай свідок зараз складе присягу.

ГАСАН: Хіба я мушу присягатися саме на Книзі?

СУДДЯ: Всевидячий Бог побачить, що ви робите. І сам Всевидячий шепне Єдиному.

ГАСАН: Це повільно. І щось у такий спосіб може загубитись. Це як зіпсутий телефон. Чи є інший спосіб?

СУДДЯ: Присягніться тоді батьком.

ГАСАН: Покійним?

СУДДЯ: Ще краще.

ГАСАН: Не беріть гріх на душу. Мертве — це мертве. Він був добрим чоловіком, але сильно пив, і коли б я зараз на нього оперся, впали б обидва.

СУДДЯ: Тоді візьміть що-небудь святе для вас.

ГАСАН: Є таке. У нас тут актуальна зараз суворість життя. Що скажете на «Клянуся моїм життям»?

СУДДЯ: Думаю, це дуже добре. Що може бути ціннішим від цього?

ГАСАН: В тому-то й річ. Життя в нас недорого коштує.

СУДДЯ: Придумайте щось.

ГАСАН: Клянуся твоїм життям.

СУДДЯ: Моїм?

ГАСАН: Воно набагато надійніше від мого.

СУДДЯ: Мене шляк трафить, якщо ви продовжите в тому ж дусі. Зараз переходжу до справи, прошу уваги.

Стукає молотком.

Під присягою ви сказали нам тут: що ви оцю ось жінку — у подальшому «жертва», — що ви оцю ось жінку згаданого дня... Року якого?

ГАСАН: У нас ніхто тепер не рахує років.

СУДДЯ: Суд встановлює: не знає, коли.

ГАСАН: Була зима.

СУДДЯ: Слава Богу.

ГАСАН: У нас їх кілька.

СУДДЯ: Кілька?

ГАСАН: Але їхні будівлі зруйнували, як і людські.

МАРТА: Було напередодні Нового року.

СУДДЯ: Невизначеного року, власне, наприкінці його, оцю ось жінку, власне, жертву, хтось — у подальшому: винуватець злочину — залишив її...

ГАСАН: Як мішок.

СУДДЯ: На вигоні біля старого мосту, — а тут і один ліс багато разів згадується, який в народі називають...

ГАСАН: Зміїний Стан.

СУДДЯ: Чому?

ГАСАН: Народ вірить, що в тому лісі перебуває Зміїний цар.

СУДДЯ: Записуємо це як, можливо, корисне, бо в цій країні немає нічого певного. Міста зникають, дороги щезають.

ГАСАН: А цей ліс споконвіку називався Зміїний Стан.

СУДДЯ: І зараз так називається?

ГАСАН: Наскільки мені відомо.

СУДДЯ: В якому стані була ваша знахідка?

ГАСАН: Жінка була в дуже важкому стані.

СУДДЯ: Ви можете бути трохи точнішим?

ГАСАН: Пане! Як взагалі про це говорити?

СУДДЯ: Злочин має бути названий. Потім потрібно подивитися, який із законів його описує. Закон, який злочин описує, водночас і кару визначає. Розумієте, від — до.

МАРТА: Що ви маєте на увазі: від — до?

СУДДЯ: Обставини треба зважити — обтяжувальні, полегшувальні... Та в Книзі написано все!

Б’є по вкритому пилом Законнику.

МАРТА: Цю жінку...

СУДДЯ: Stuprum violentum, я знаю предмет обвинувачення.

МАРТА: Йдеться тут про злочин, який волає до неба, йдеться тут про злочинців, які вже не сміють заснути, і треба їх гнати з краю на край Землі образами того, що вони вчинили, аж поки вони самі собі вирок не винесуть.

СУДДЯ (у дуже неприємній ситуації, прокашлюється): Такої кари ця Книга не знає.

МАРТА: Тоді викиньте її.

ГАСАН: Не гарячкуйте, пані Марто. Я так колись судився за одну межу, і на засіданні втратив голову, — і бовдура, на якого подав у суд, назвав свинею, і суд мені одразу призначив штраф; про межу вже не говорилося. Бо неважко відповісти на запитання Високого Суду: Жінка, яку я знайшов, була побита, з животом до підборіддя. Говорити нічого не говорила, але дещо розуміла, наприклад, про хліб.

СУДДЯ: Якщо жінка не говорила, що наводить вас на думку, що її мучили?

ГАСАН: Синці й порізи, наприклад, а про це говорить вам у нас кожне дерево.

СУДДЯ: Ваша любов до картин суд цей розвеселить. Суд, одначе, схильний вірити, що вашою пропозицією не є кликати сюди до нас буки й дуби?

ГАСАН: Чоловіче, якщо ви мене питаєте, їй зробили дитину після того, як над нею познущалися, у будинку школи, який ми всі знаємо. А потім її відпустили, коли вже було запізно.

СУДДЯ: Не так швидко. Тут масу всього сказано. Запізно для чого?

МАРТА: Треба їх гнати до найменшого куточка Землі, проклясти!

СУДДЯ: Суд розділяє вашу думку. Але як їх знайти?

ГАСАН: Може, прочесати Зміїний Стан?

СУДДЯ: Ми це можемо. Але нам варто знати: кого ми, власне, шукаємо? Ім’я нам дайте, одне ім’я. Чи знає свідок ім’я?

ГАСАН: Бог мене милував.

СУДДЯ: Чи знає свідок плем’я, військо?

ГАСАН: Він, свідок, не такий дурний.

СУДДЯ: Констатую: свідок не знає.

ГАСАН: Я не сказав, що не знаю.

МАРТА: Тих, хто віддав наказ, тих можете знайти.

СУДДЯ: Абсолютно маєте рацію. Їх ми знайшли.

МАРТА: І — якщо ви їх знайшли?

СУДДЯ: Вони не захотіли прийти сюди.

ГАСАН: Знаєте, коли йдеться про бажання, тоді для вас краще було б покликати дерева, бо вони прийдуть.

СУДДЯ: Одне ім’я!

МАРТА: Азро, тебе питають.

Азра дивиться перед собою, лакує нігті.

СУДДЯ: Констатую: відсутня!

ГАСАН: Час від часу згадувалося ім’я Мілош.

СУДДЯ: Хто згадував це ім’я?

МАРТА: Я чула ім’я Мілош!

ГАСАН: Справді. Капітан. Але ким він є сьогодні, хто скаже? Такі швидко йдуть вгору.

СУДДЯ: Якби він сьогодні генералом був, тоді все було б дуже непросто. Будуть труднощі!

МАРТА: А чому?

СУДДЯ: Що вище він піднімається, то більше він любить мир!

МАРТА: Отже, Мілош, ким би він не був, хай його Бог покарає.

СУДДЯ: Виходить, однак, що це ім’я дуже поширене.

МАРТА: Чоловіче божий, такого злочину не пам’ятає рід людський.

СУДДЯ: Це так. Вам, можливо це не вкладається в голову, але для цього Суду, а я вірю, що й для кожного, саме в цьому найбільша проблема.

ГАСАН: Що ви хочете сказати?

СУДДЯ: Вірте мені, панове, те, що ми тут чули, мені теж не дає спати. Я гортав оцю Книгу, цю мою альфу, омегу мою, від першої до останньої сторінки. Тут є все, що я знаю і що шаную.

МАРТА: І що ж написано в отій вашій книженції?

СУДДЯ: Коротко кажучи, справа в тому, що про те, що ми в останні кілька днів почули, не вірячи своїм вухам, у Книзі не написано нічого.

ГАСАН: Нічого?

МАРТА: Як — нічого?

СУДДЯ: Нуль. Нічого. Примушення до сексу, звичайно, це щось загальновідоме. Stuprum violentum, та й все, що це супроводжує. За це тут уже багато разів судили. Ви стежите за моєю думкою?

МАРТА: Можна було б подумати...

СУДДЯ: Але те, про що тут говорилося, про це Книга мовчить.

МАРТА: Можна було б подумати, що якщо не написано, то і не вчинено?

СУДДЯ: А питання навпаки: за яким законом кару визначити?

ГАСАН: Зуб за зуб, пане, око за око.

СУДДЯ: Це закон орди.

ГАСАН: Якщо ви вже мене питаєте, то який іще?

СУДДЯ: Шукаємо. Вивчаємо.

МАРТА: Є один закон, пане, який вищий за ту вашу Книгу, і ми цей закон покличемо на допомогу, і цей закон перетворить на ніщо і вас, і вашу Книгу, і за тим законом всі джерела висохнуть, усі зерна в землі помруть, і жодна рослина тоді не потягнеться до неба, все, абсолютно все, що ви крадете в Землі з її нутра, стане для вас недоступним, і не народиться вже під Сонцем жодне створіння...

СУДДЯ: Це один шлях.

ГАСАН: А інший?

СУДДЯ: А інший — це одна пропозиція, щоб заспокоїти жіночу публіку.

ГАСАН: Послухаймо пропозицію.

СУДДЯ: Постійно вам пропонуємо місце у цьому Суді високому. Будемо слухати волання нещасних жінок, упорядковувати, записувати. Візьміться за розум, ви, божевільні богині, коли в нас через те, що ми чули, народиться запитання: хіба й таке можливе? — ви знатимете, що так. Коли пізнаємо те, що можемо пізнати, тоді Книгу разом допишемо. Мурашки блаженства несказанного всім моїм тілом пробігають. Ви тільки, прошу вас, подумайте: Книгу доповнити!

Марта видає неартикульований крик.

ГАСАН: У цьому щось є. Це як якась місія?

СУДДЯ: Найбільша. Кращі розуми людства писали цю Книгу.

ГАСАН: Чи було б по буханці хліба щодня?

СУДДЯ: Звісно.

ГАСАН: Цигарки?

СУДДЯ: В такому разі — домовились?

ГАСАН: Запитаємо Азру. Азро, Азрочко...

МАРТА: Тебе запитують, жінко.

Азра, абсолютно байдужа до суду, а вкрай зосереджена на естетиці своїх нігтів, продовжує свою роботу.

ГАСАН: Азро, тут зараз відкриваються певні цікаві можливості. Йдеться про дуже високі...

СУДДЯ: Найвищі...

ГАСАН: Інтереси. Йдеться, наскільки я зрозумів, про Книгу, яка була б доповнена, і тут якусь роль відіграло би твоє нещастя. Була б від нього якась користь.

МАРТА: Тебе питають, Азро!

ГАСАН: Нарешті, це таки якась пропозиція. Подобається тобі вона чи ні.

МАРТА: Покажи їм, Азро, постав їх всіх на місце. Всіх тих брудних свинюк. Покажи їм дорогу до їхнього свинюшника, яким є і цей суд.

ГАСАН: Торгуйся трохи. Може, можна було витягнути й більше.

МАРТА: Жодного слова!

ГАСАН: Давай, тричі подумай, а потім скажи!

МАРТА: Ні слова! Щоб вони всі повиздихали.

Азра займається своїми нігтями.

Решта напружено стежить за нею.

АЗРА: Змія.

Темрява, яка вмить прийшла на зміну блискучому світлу. З’являється Архангел Гавриїл у золотому блискучому панцирі, з розпущеним золотим волоссям.

АНГЕЛ: Хіба ти не хочеш її побачити?

ГАСАН (сильно затинаючись): Пане Архангеле! Пане Суддя! І всі інші Високі Панове! Можливо, зараз відповідний момент, щоб ми трохи розширили своє прохання. Можливо, зараз би дійшла черга і до її (показує на Марту) справи. Пані Марта справді не має нікого на цьому світі. Чи може Бог, Милостивий, Співчутливий і Єдиний, зліпити розрубане, з’єднати роз’єднане, а йдеться тут не про чотирьох птахів, а йдеться про...

АНГЕЛ: Йому вісімнадцять років. І він ще не має імені. Хіба ти не хочеш його побачити?

Оглушливий грім.

Архангел Гавриїл у відповідь підносить над головою два блискучі мечі.

АЗРА (киває головою. Якби можна було почути, було б чути ще й): Так, хочу.

12. Родинна урочистість

Прозектура, освітлена свічками. На підлозі — дві потерті валізи. На табуретці — торт! На білій порцеляновій посудині помадою для губ написано: Coca-cola. Біля неї на розхитаному стільці — цивільний костюм, до якого Марта пришиває ґудзик. Купа паперових тарілок і стаканчиків напоготові.

ГАСАН: Будуть пахощі (шипить балончик зі спреєм), буде золото (Гасан розсипає купу доларових купюр) і ладан! (Запалює три цигарки одночасно). Це тобі, бігме, не фунт ізюму. День народження сина. Це дуже хвилюючий день. Батько — несподівано! Вісімнадцятий день народження, панове, коли віддають кесарю кесареве. Я у вісімнадцять знав усе, що знаю й тепер.

МАРТА: В тому-то й річ.

ГАСАН: Що стосується імені, у нас їх дають батьки.

МАРТА: Яке ж воно буде?

ГАСАН: Я про це, мої дорогі жінки, довго думав. На світі є так багато імен.

МАРТА: Я пропоную...

ГАСАН: Отже, моя пропозиція — підсумок довгих роздумів, і вона, так би мовити, не вчорашня.

МАРТА: Хай він зветься...

ГАСАН: Гасан. Це дуже добре ім’я. Гарантую, що це навіть дуже добре ім’я. Я довго його ношу і не маю жодних зауважень. Із цим іменем можна куди завгодно. Воно, з одного боку, звучить дуже добре, а з іншого, якесь непримітне, легко забувається, якщо виникне потреба. Бувають моменти, жінки мої, коли добре в житті трохи сховатися, дати бурі пройти в тебе над головою, пошукати якесь лігво. За іменем людина може сховатися, як у костюмі, який всі всюди носять.

МАРТА: Може, Азра має якесь побажання?

ГАСАН: Не потрібно мучитися із цим. Ось я йому не тільки дозволяю користуватися своїм іменем, а ще й зверху даю вудочку, а бігме, і оцей апарат «Ремінгтон», старий, але в доброму, скажімо, робочому стані, для тих часів, коли в цей куточок земної кулі знову прийде струм. Отже, це вже вирішено. Давайте зараз веселитися. Пані мої, ЛАЙТ-ШОУ!

Гасан підбігає до динамо-машини і починає шалено крутити ручку.

Марта встає, витягає з кишені хусточку, піднімає руки і починає повільно танцювати.

ГАСАН: Але ж ми веселимося! Хто б міг таке подумати? Оп-оп! Лайт-шоу — пальчики оближеш.

Азра весь час сидить в прострації перед однією з валіз.

МАРТА: Ходи сюди! У коло!

АЗРА: Гасан — це не ім’я для змії.

Усі зупиняються.

ГАСАН: До сраки лайт-шоу!

МАРТА: Ми про це поговоримо, коли прийде час. Дивлюся на тебе цілий вечір. Чи ти мати, чи ти молода?

ГАСАН: Гасан — дуже добре ім’я.

МАРТА: Чи можна бути і тим, і тим?

ГАСАН: Так. Ось я кладу на свій стіл вудочку, згадану електробритву «Ремінгтон» у бездоганному стані, а до того ж — чорт забирай — і (кладе свою трубу).

Марта піднімає руки і починає танцювати. Намагається витягнути танцювати Азру, яка виривається.

Азра підходить до старовинної білої порцелянової посудини і підносить її до вуст.

Кольори ніби стають контрастнішими, гарнішими. Лунає факірська сопілка.

Зачарована невидимою присутністю, Азра починає потихеньку танцювати.

Марта підстрибує, починає шалено крутитися в якомусь власному ритмі.

ГАСАН: (крутить ручку динамо, вигукуючи): Лайт-шоу, лайт-шоу, матір його тричі!

Потім стихають усі звуки, крім факірської сопілки, звук якої наростає. Азра танцює все шаленіше, все еротичніше.

Це триває якийсь час.

Гасан жваво жестикулює і показує на валізи, на годинник. Потім хапає костюм. Усі зупиняються.

Азра нарешті відпиває ще один ковток з порцелянової посудини і важко зітхає.

Не зовсім ясно, а ніби здалека чутно гуркіт важкої артилерії.

Азра відливає трохи рідини з порцелянової посудини у меншу: видно, що це звичайна вода.

Потім починає напружено дослухатися.

Здається, надвечір’я. І голосний, трохи нервовий пташиний щебет.

Азра дослухається до нього з помітним полегшенням.

13. Палестина

Плац табору для військової підготовки, оточений міцним колючим дротом.

Посеред доріжки — Мартина імпровізована пічка, ніби її принесло водою якоїсь повені, або це субверсія в манері де Кіріко.

Гавкіт собак, різкі команди кількома мовами, вояки чеканять «стройовий крок». Час від часу постріли за командою.

Зліва, затиснуті й перелякані — Азра, Марта і Гасан. Вони постійно сторожко озираються. Останній несе перекинутий через руку цивільний костюм.

ГОЛОС ІЗ ГУЧНОМОВЦЯ: Номер 14 949 чекають відвідувачі. Номер 14 949 чекають відвідувачі біля головного виходу.

ГАСАН: Сюди, ми тут.

МАРТА: Ми тут, усі!

АЗРА: Чому він не дивиться сюди?

ГАСАН: Йому не дозволено.

МАРТА: Чотирнадцять тисяч дев’ятсот... Здійснюється твій сон, що левада заворушиться, ніби жива.

ГАСАН: Дивись сюди, дурнику!

МАРТА: Ми — твої, ти — наш.

АЗРА: Чому він не виходить зі строю?

ГАСАН: Не має права.

АЗРА: Який же це садизм.

МАРТА: Ми приїхали так здалеку.

ГАСАН: Сюди, бовдуре! Ти диви, «цивілізація»!

МАРТА: Немає вже «лівою, лівою, раз-два-три»...

ГАСАН: Немає вже «лягай, повзи»...

АЗРА: «Коли, ріж»! Він нас не чує. Чому він до нас не підходить? Може, не хоче?

ГАСАН: Він ніби не в собі.

МАРТА: Це не погляд людини. Так дивиться рефлектор, об’єктив камери або телескопа.

АЗРА (ляскає себе по чолі): Білі пігулки! Я впізнаю цей погляд!

ГАСАН: Сюди, дурнику! Сюди!

Нарешті на доріжці плацу з’являється Змія в камуфляжі. Його обличчя пофарбоване темними фарбами, він тягне військову сумку. Він робить дивні рухи, зрозумілі, напевно, лише представникам його роду. Час від часу урочистими жестами показує на сумку.

МАРТА: Що з ним зробили?

ГАСАН: Гей, ми тут.

МАРТА: Ми: твій батько і дві матері!

Змія вперше подивився в їхній бік.

АЗРА: Я — Азра!

МАРТА: Марта!

ГАСАН: А це неважливо. Підійди до нас ближче. Подивись! (Урочистим жестом показує йому на цивільний костюм) Клас! «Benetton»! Коштує всі гроші! Клянуся чим завгодно: кожна в тебе закохається!

Змія дивиться на них з недовірою і нерозумінням.

МАРТА: Він нас не впізнає.

АЗРА: Ще в нас вистрілить, чого доброго.

МАРТА: Може, він думає, що ми манекени для тренування?

АЗРА: Може, він бачить, що ми всі мертві?

ГАСАН: Тоді тим більше не стрілятиме в нас.

МАРТА: Це ще невідомо.

АЗРА: Азра. Твоя мати.

Змія вперше дивиться на неї дуже уважно.

МАРТА: Усе добре. Він нас упізнав.

ГАСАН: Я — твій батько. Більше у фігуративному сенсі, щоб ніхто не міг тобі сказати, що ти — байстрюк.

МАРТА: Я теж твоя мати, бо матір тепер так легко втратити, що непогано мати їх кілька!

АЗРА: Ти підеш з нами!

ГОЛОС ІЗ ГУЧНОМОВЦЯ: 14949, візит завершено. Відвідувачі, залиште територію казарми.

АЗРА: А зараз переодягнись. Послухай матір. Кого ти ще маєш слухати? Оці не бажають тобі добра. Вони нікому не бажають добра. Добро тут — невідоме поняття. Ось одяг, який ми тобі принесли. Переодягнися, швидко і легко, як ви, змії, завжди це робите. Дай мені те, що на тобі. Я знаю, що маю зробити. Ти мусиш вірити своїм матерям!

ГОЛОС ІЗ ГУЧНОМОВЦЯ: 14949, на рапорт до командира.

ГАСАН: Ти ж цього не зробиш? Тебе кинуть на голий бетон. Будеш їсти хліб і воду, срати у парашу.

АЗРА: А потім тобі дадуть білі пігулки.

МАРТА: Коли отямишся, вже нічого не тямитимеш.

ГАСАН: Вбиватимеш, а не знатимеш кого.

МАРТА: Різатимеш, а не знатимеш навіщо.

АЗРА: Тут я, твоя мати!

На верхній стіні з’являється ряд солдатів з важкими автоматами, в таких же камуфляжних уніформах, як Змія, з однаково помальованими обличчями. Змія дивиться то на них, то на трьох зіщулених людей біля огорожі.

АЗРА: Бачиш, якими їх створив їхній бог.

МАРТА: Поквапся. У нас немає часу.

ГАСАН: Роздягайся, ну ж бо.

АЗРА: Вони тебе покарають за непослух. Усе має свої межі.

МАРТА: Пустощі — це пустощі. Але ми зуміємо показати тобі, коли має початися виховання.

ГАСАН: Кажуть, що у мене важка рука!

АЗРА (кричить): Заклинаю тебе болем, в якому я тебе народила!

Змія з відсутнім поглядом, у трансі, починає знімати частини маскувальної уніформи.

МАРТА: Ну, слава Богу.

Азра заходить на територію казарми, збирає уніформу і вкидає її до Мартиної пічки. Витягає запальничку і запалює її.

АЗРА: Сину мій, прекрасний мій сину!

МАРТА: Який чудовий хлопець!

ГАСАН: Як з каменю вирізьблений.

Змія від радості розводить руки.

Звідкись прилітає один камінець. Ще один.

Стрільці на стіні клацаютьзатворами автоматів.

ГОЛОС ІЗ ГУЧНОМОВЦЯ (буденно, ніби йдеться про якесь тренування): Невідома особа увійшла на територію! Вартові, тривога!

Змія, голий до пояса, усміхається безтурботно і спокійно.

ГАСАН: Лягай, притиснись до землі!

МАРТА: Та, може, ці ненормальні не будуть...

Дощ каміння.

Ошелешений, Змія дивується цій події: чому його закидують камінням?

ГАСАН: Лягай, дурню!

АЗРА: Уб’ють нас усіх!

МАРТА: Хто це? Солдати?

ГАСАН: Солдати тут підтримують порядок.

АЗРА: Це народ.

Змія спокійно посміхається. Уніформа розгорілася, великий язик полум’я бухає з печі. У Змії з голови тече кров. Він повільно висуває чорний роздвоєний язик. Каміння перестає падати.

Нарешті Азра, Марта і Гасан ідуть до Змії. Гасан витягає з-за пазухи свою білу шмату, якою Азра витирає обличчя Змії і повертає її.

ГАСАН: Вона червона.

Азра обіймає і цілує Змію, який бере її в свої обійми. Автоматна черга зі стіни. Обоє падають.

ГАСАН: Червона.

Марта витягає ляльку, реалістичну копію маленької дитини, з військової сумки Змії і прилаштовує її собі на спину.

Гасан піднімається на дах, піднімає на щоглу криваву шмату і беззвучно кричить.

Марта деякий час стоїть у позиції «струнко».

Потім покриває Азру й Змію, що згорнулися клубочком на землі, крилом намету.

І в той час, як Гасан беззвучно відкриває і закриває рота, Марта, з дитиною на спині, йде у глибину сцени.

Де відкривається боснійський цвинтар з мусульманськими надгробками- нішанами, католицькими і православними хрестами.

Пси знавісніло гавкають.

Чи це, може, виє вовк?

Завершено у березні 1994 року у Загребі,

для «Landestheater» у Тюбінгені.

Примітка про змію

Мені здається, що зі змією (а тому й зі Змією, яка пишеться з великої літери, бо вона тут — людина), у західній традиції справи погані. Схід у цій справі обережніший, бо мудріший. Змія на Сході представляє нічний, інстинктивний бік людини, невіддільну частину її цілості. У двох сербських народних оповіданнях, як їх записав у ХІХ ст. Вук, йдеться про двох жінок, одна з яких навіть цариця, котрі народжують змій, обидві через нещасне прокляття, яке вони самі промовляють. Але в обох версіях змія вночі — гарний хлопець, і тільки вдень вона повертається у свою шкіру. Казки майже завжди мають щасливий кінець, який підтверджує перемогу бажання, отже, й інстинкту. «Шкіра Змії», однак, показує, що у Боснії, «в часи її Тридцятирічної війни», казки завершуються інакше, наскільки б вони не належали до нічного, інстинктивного боку людини. Письменник, отже, не вважає, що у Боснії вийшла з-під контролю ота інстинктивна сторона людини, і цим би жахи, вчинені там, були витлумачені, що там ішлося про якийсь бенкет «інстинктивної сфери». Навпаки, у Боснії інстинктивна основа повернута проти самих людей, тому як така вона швидше обмежена, аніж вивільнена. У Боснії показано, що ідеологія робить із людьми, уярмлюючи їхні інстинкти з метою руйнування. Принизити матрицю «ворожого племені» так, щоб страх і відчай, які за цим прийдуть, знищили будь-яку можливість подумати про повернення — це етнічна чистка у абсолютному сенсі. В якомусь сумному, найсумнішому сенсі тут досягнуто досконалості.

У «Шкірі Змії» інколи просвічує туга за матріархатом як чимось, що має прийти колись, після всього. Але тут ідеться не про владу жінок, а про спільноту, в якій взагалі немає устрою сили, отже про Материнський устрій, більше в сенсі поштивого Й. Я. Бахофена або ж Еріха Фромма.

З-поміж багатьох джерел особливо важливими для мене були дві книжки: Marija von Welser. Am Ende wünscht du dir nur noch den Tod («В кінці ти бажаєш ще тільки померти»), Knaur Verlag, München, 1993, та Alexandra Stiglmazer, Massenvergewaltugung. Krieg gegen die Frauen («Масові зґвалтування. Війна проти жінок»), Kore Verlag, Freiburg i. Br. 1993.