Єрусалим-99

Хто і чому?

За два роки до того, як повністю спливло наше ХХ століття (дай, Боже, щоб не повторилося!), хтось із нас згадав, десь прочитав, що року 1999-го виповнюється дев’ятсот років від завоювання хрестоносцями святого міста Єрусалима. Християнські лицарі безжально «взяли» місто Єрусалим, а різанина, яка відбулася після цього, належить до найстрашніших подібних подій у світовій історії. Дуже швидко ми довідались, що, починаючи саме з цього моменту тої самої світової історії, Схід та Захід опинились у стані вічної конфронтації, що, починаючи від того моменту, можна говорити про непримиренну ідіосинкразію, про справжній clash цивілізацій, який, не без зловісної радості, описує і пророкує в майбутньому Гантінгтон. Що Ізраїль має бути зіштовхнутий в море, що араби мають бути стерті з мапи світу — це (хоча, якщо йдеться про євреїв, карти були перемішані інакше), лунає від тої страшної різанини 1099 року і до сьогодні — як якийсь basso continuo історії Середземноморського басейну, а отже і Європи. Європейська спільнота під єрусалимськими мурами об’єдналася у спосіб, який до сьогодні залишається недосяжним, а ідеологічна підготовка усього походу, який — як і інші походи такого типу — почався з погромів євреїв, так би мовити, на порозі їхніх будинків, в серці Європи, дуже нагадує його сьогоднішні варіанти. Багато ідеологічних формул вражаюче схожі. Про дійсність теперішнього світу мусить нагадати і факт війни, технологічної супремації західних армій; наприклад, факт, що Єрусалим був підданий бомбардуванню різними катапультами, проти якого захисники всередині міста, intra muros, не могли встояти. Була перевага «вогняної сили», і перевага «у повітрі» і «з повітря», яку нещодавно демонстрував західний воєнний альянс, бомбардуючи Югославію, а потім Багдад. Як і в цих пізніших випадках, в Єрусалимі теж постраждали численні «цивільні об’єкти». Бійня, яка почалася після цього і сліди якої ми виявили переважно в арабських джерелах, зачепила, звичайно, усіх людей, жінок, старих, дітей...

Ідея зайнятися цією подією в мистецькому плані походить від римської актриси Ніколетти Гаіда, яка понад десять років тому заснувала в Римі мистецьке об’єднання «Діонісія». Я співпрацював із цими людьми протягом цілої низки років. Я маю подякувати «Діонісії» за свою виставу хорватською в часи репресій Туджмана та його дервішів: «Шкіра Змії» на Фестивалі сучасної драми у Веролі, неподалік від Рима, 1996 року, режисером якої був незабутній для мене Петар Вечек. Отже, референції до тої пропозиції були, причому дуже добрі. Мені, як (якому-не-якому) драматургу, випало скласти щось на кшталт сценарію для вуличного театру, отже, щось у стилі Пітера Шумана, мага і шамана, якого я зустрів колись давно на одному давньому БІТЕФ-і. Режисуру взяв на себе Паоло Маджеллі. Ми вирішили зробити дві версії, одну з палестинськими акторами, отже, з арабами, арабською. Це були актори найвідомішого палестинського театру «Аль-Касаба». Інша версія мала бути «західною», її мали грати гебрайською. Тут, у незвичній «коаліції», зібралися актори з Італії, Німеччини, Австрії, кілька євреїв з Міського театру в Хайфі.

Я, як і завжди, почав здалеку, з вивчення найважливіших джерел. Вже в першій книзі Стівена Рансімана «Історія хрестових походів» я натрапив на новину зі старих часів про халіфа Умара, який 638 року увійшов до Єрусалима як його завойовник. Він починає щось на кшталт sight-seeing, звісно, з місця храму Соломона, отже, з того місця, з якого, не так давно, порівняно з його входженням до Єрусалима, його друг Магомет зійшов на Небо... Потім він захотів побачити християнські святині, а в Храмі Гробу Господнього його застав час молитви. На питання, де він має молитися, управителі церкви, дуже улесливо і смиренно, відповіли йому: «Звичайно, тут, у храмі». Халіф Умар відмовився, сказавши, що в такому разі його послідовники розорили б храм або перетворили б його на мечеть. А це храм Гробу Господнього. Отже, Халіф розклав свій килим для молитви поза церквою. І так церква залишилася, щоправда, добудована, перебудована, але Гріб Господній залишився там, де, на думку християн, завжди був[5]. Рансіман описує рідкісний щасливий момент світової історії, який вже самим своїм існуванням суперечить похмурим тонам висновків Гантінгтона, які завжди звучать, як якесь прокляття... майже прикликають зло.

Я дуже зрадів цій знахідці, вважав, що це майже якась trouvaille. Я вирішив покласти її в основу сценарію, можливо, не дуже амбіційного у художньому сенсі, але в кожному разі точного у головних акцентах.

Репетиції були в Римі. Актори приїхали окремо. Ми репетирували спочатку з єврейськими акторами, або з акторами — «західними лицарями», гебрайською, або мовами «об’єднаної Європи». У нас був перекладач, як і в іншому випадку — з арабськими акторами, які готували, звісно, арабський переклад мого тексту. У першому випадку ми «включили» євреїв до «християнських лицарів»... Це відповідає теперішньому стану речей в очах арабів. Але в самому історичному контексті, єрусалимські євреї знищені, до останньої людини, літа 1099-го в палаючих синагогах... Я питав єврейських колег, чи чули вони колись про халіфа Умара. На превеликий подив, ми довідались, що їхня відповідь абсолютно негативна: «Ніколи не чули!» «Тому у вас війна», — такою була наша відповідь. Але, якщо підійти об’єктивно, маючи на увазі те, що з нами сталося під час розпаду колишнього державного об’єднання, не було ані найменшого місця для якоїсь цивілізаційної погорди... На це саме питання арабські актори відповіли майже ображено: «Про халіфа Умара знає кожна арабська дитина, ще з початкової школи».

Нам було цікаво працювати, і в Римі, і в Єрусалимі, східному й західному. Ми зіграли виставу 3 серпня 1999 року у східній частині Єрусалима, неподалік від мечеті того ж таки халіфа Умара. Палестинські торговці позачиняли свої крамниці, у нас було враження, що на нашу виставу прийшла вся східна частина міста... Сонце немилосердно пекло, було це опівдні, але відбулося справжнє народне торжество. Нам дуже допоміг виступ групи Бреговича «Svadbe & Sprovodi». Ми всі в цей момент були дуже щасливі, можливо, щасливіші, аніж були б після прем’єри у «справжньому» театрі. Нашу радість, однак, трохи псував факт, що єврейські колеги з цієї ж вистави не прийшли дивитись палестинську. Жоден. Друзі сказали мені, що вони не почувалися б у безпеці в східній частині Міста. Але серед палестинської публіки був десяток ізраїльських солдатів з важким озброєнням. Ніколи на моїх виставах не було стільки військових.

Після заходу сонця ми грали «західну» версію на одній шикарній вулиці західної частини Міста, зі жвавим рухом машин і людей. Як mixtum compositium різних грубих жанрів та низькоміметичної коміки, робота Маджеллі була бездоганною, вигадливою. Однак, у цій другій версії вона функціонувала гірше... Можливо, народне торжество не могло відбутись, бо народу, в палестинському значенні слова, тут не було. Проходили перехожі... Але в першому ряду імпровізованого глядацького залу сиділи всі палестинці з арабської трупи моєї п’єси. Сиділи в тиші, якихось п’ятнадцять хвилин. А тоді, ніби за командою, підвелися і пішли, похмурі й сердиті.

Вони й до сьогодні такі.

Ми не знаємо, які повідомлення відправили одні одним араби та євреї за посередництвом моєї п’єси. Це, звісно, в обох версіях була та сама п’єса, сцени були поставлені майже ідентично. Ignoramus et ignorabimus, не знаємо і не знатимемо. В обох випадках ішлося про наших дорогих друзів, до яких ми приходили в гості, з якими ми зустрічалися в рамках багатьох проектів, протягом довгої низки років... Мені прийшла на думку фраза Анн Уберсфельд: «Театр дійсно небезпечний!»

У той момент ми всі були дуже не в настрої. Можливо, для мене особисто це був один з найважчих моментів так званої кар’єри. Тим більше, що нас дуже тішили окремі таланти учасників, особливо — палестинських акторів. Їхній талант до вигадливої імпровізації, їхній гумор здавалися невичерпними...

Наступного дня, відповідно до давно затвердженого розкладу, треба було повторити обидві вистави, одну за одною, і таким чином довести до кінця всю ідею. Заради такого об’єднання і робився весь проект. Це мало відбутися у фортеці Єхіам, у Старому Акко (зах.-європ. Acre), прекрасному гнізді хрестоносців. Побачивши його вперше, я, немов зачарований, тер очі: «Та це ж місто-близнюк нашого Дубровника!» Існувала теоретична надія, що палестинські актори все ж таки з’являться... Ми зіграли «західну» версію, друга трупа не з’явилася. Ми вже на той момент мали багато пропозицій грати те, що в нас є, по всьому Ізраїлю. Мені як авторові і в певному сенсі «відповідальному за ідеї інтелектуалу» це здавалося неприйнятним, тож усі наступні спектаклі я просто відхилив. Матеріал, який я зараз публікую у «Сараєвських зошитах», публікується вперше.

Я знаю, що в ті моменти, дивлячись на Акко, яке лежало переді мною, я думав: чим же це ми займаємося? Чи може театр, чи може мистецтво склеїти в житті те, що в тому самому житті було так брутально розірвано, подерто?

Але давайте залишимо в кінці це питання: Якщо не може театр, що, хто тоді може? Політика й політики — точно ні.

Тож будемо в цьому дусі й далі намагатися робити те, що ми завжди робили. Ганс-Магнус Енценсбергер сказав: «Якби ж те, що необхідне, було принаймні можливим!»

Єрусалим-99: Breaking news

ЯК Я ВЗЯВ СВІЙ ХРЕСТ

Християнський лицар говорить, спираючись на великий меч:

ЛИЦАР: Минуло чотири роки від Клермонського собору, чотири роки, наповнених подіями. У Клермоні стало відомо, що говоритиме Святий Отець. Кафедральний собор затісний для маси людей, які прийшли побачити його і почути. Тому Папа звернувся до них на пустирі, перед міськими воротами. Не тільки кафедральний собор, але й цілий знаний світ здався раптом затісним для слів намісника Святого Петра, які мали високу мету. Досить міжусобних воєн. Проливаючи свою кров, ми проливаємо кров Христову. А в цей час невірні та погани вдираються до серця християнства, а бідні пілігрими зазнають всіляких принижень. І почав описувати ті приниження. Юрба напирала, кулаки полетіли вгору. «На Єрусалим!» (Тут лицар почав розмахувати мечем, який є таким великим, що він, цей меч, швидше розмахував ним.) Deus le volt! God wills it! — і бачу єпископа Ле Пюї (тут лицар прихиляє коліно), як він вклякає перед троном: «Святий Отче, прошу дозволити мені вирушити до Святої Землі!» Сотні людей юрмляться за ним, і так мене теж випхали в перший ряд — «Я беру хрест! Я теж! Deus le volt! На невірних! Винищимо чуму! На Гріб Господній! God wills it!» — «Я уклінно Вас прошу, Отче», — каже єпископ Ле Пюї, а кардинал Григорій падає на коліна, аніскільки себе не шкодуючи, і промовляє:

Confiteor! Тут не можна сумніватися! Жодних вагань! Гріб має бути звільнений від цієї чумної зарази до настання Божого царства! Ця війна проти невірних буде богоугодною справою. Такою богоугодною, що й найбільші грішники, вбивці, перелюбники, якщо вони візьмуть хрест, можуть сподіватися на прощення. Лицарі хреста мусять перебити всіх невірних, загасити гнів Божий в їхній власній крові, бо близиться Судній день. Як і записано в Книзі Ісуса Навина: «І зробили вони закляттям усе, що в місті, від чоловіка й аж до жінки, від юнака й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, — усе знищили вістрям меча».

Ошалілий, знавіснілий натовп напирав. Папина гвардія з трудом оберігала трон.

Так і я, опинившись раптом майже лице в лице з намісником Святого Петра, отже, якось випханий у перший ряд, взяв хрест. Як і решта, я на місці розірвав тканину і перехрестився. Отже, це зроблено. Я, як і багато інших, узяв хрест.

Але де лежить Єрусалим?

Єрусалим — за сімома морями і сімома горами.

Я, пройшовши половину своєї життєвої дороги, за ціле своє життя бачив усього дві гори. Це означає, що Свята Гора має бути дуже далеко. Про це думав і Святий Отець, який ніби був трохи здивований таким жаром юрби, що бажала одразу вирушити на Єрусалим, і несподівано закінчив проповідь словами, що все потрібно добре підготувати. Але якщо йдеться про Божу справу і Його волю, в чому ніхто не сумнівається, для чого зволікати?

Потрібно охороняти майно тих, хто підуть на священну війну, як і честь жінок. Ніхто не сміє взяти хрест без попереднього схвалення свого проповідника. Ті, які щойно одружилися, мусять отримали дозвіл своїх молодих дружин. Старі й хворі нехай залишаться. Єпископи мусять гарантувати, що у маєтках власників, які тимчасово відсутні, все буде в порядку.

Але я вирішив про все подбати сам.

Витягає три ключі на кільці.

Це ключ від моєї скарбниці. А оцей — від замка на стегні моєї дружини. А оцей третій — від Неба: я роблю найкраще вино в королівстві. Я би ще якось пережив, якби хтось крутився біля першого чи другого замка. Але Небом я не ділитимуся ні з ким.

Зараз я сам собі на спину завдав хрест. «На Єрусалим!» (розмахує мечем).

Минають місяці. Я раптом розумію, що Єрусалим можна звільнити вже у дворі найближчого сусіда. Не треба одразу їхати за сім гір. Навіть і двох забагато.

Єрусалим можеш звільнити у Майнці, Кельні, Вормсі.

А тим часом і народ, і лицарі, всі, хто взяв хрест, готуються.

ЯКИЙСЬ МОМЕНТ ПІСЛЯ СВІТАННЯ

Місяцями ми були свідками того, як лицарі та бідняки готуються до великого походу на Схід. Нам здавалося, що на нас обрушиться якесь важке нещастя. І тому я, від імені нашої громади, пішов до Його Величності, нашого високого короля Карла, щоби благати його про захист. Але затяті фанатики не почували себе зв’язаними жодними узами, не відчували обов’язку перед чесним словом. Уже тижнями жебраки й неотесані мужики плюють на наших жінок, говорять нашим дітям, що вони не можуть сісти на корабель і поплисти звільняти гріб свого Бога, залишивши злих жидів удома. Якщо їхньою справою є звільнення Гроба Господнього, тоді вони так само мають очистити свої міста від нечистої присутності тих, які вбили їхнього Бога.

За кілька днів до того, як лицарі збиралися вирушити на Схід, через якусь мить після світанку жахливий крик підняв нас із ліжок: «Смерть Христовим убивцям! Спалімо цю заразу!»

Варта залишила ворота нашого кварталу. Ми втекли до єпископської курії. Забарикадувалися на третьому поверсі. Я сказав графові, що ми під захистом короля. Граф відповів, що Христова кров вимагає помсти. Юрба штурмувала третій поверх.

Вони викидали дітей на вулицю, ґвалтували жінок і викидали їх через вікна. Групі відважних євреїв вдалося замкнути двері. Юрба влаштувала підпал, щоб викурити їх з їхнього сховища. Євреї вирішили всі покінчити з собою, щоб не потрапити живими в руки натовпу.

В інших місцях матері повбивали своїх дітей або кинулися в річку і потонули разом із ними, щоб їх не охрестили силою. Тільки кілька євреїв погодилися охреститися, але й вони пізніше вкоротили собі віку через сором.

Що стосується лицарів та всіх інших, які нас мучили — нехай їхні імена будуть стерті з лиця Землі.

Вони зникли в напрямку Сходу. Щиро сподіваюся, що вже ніколи їх не побачу.

Нехай Бог не допустить, щоб вони ще колись стали ногою на цю землю. В наступні тисячу років. До кінця часів.

НЕДІЛЬНИЙ РАНОК У НЮРНБЕРЗІ

Наші церкви переповнені, як і наші серця. Ми всі в очікуванні великих подій. Німеччина омолоджується і очищається від усілякої скверни. Цього ще багато хто не розуміє. Але всі ми прийшли, щоб послухати слова улюбленого єпископа, який вже багато разів зумів підбадьорити нашу громаду.

ЄПИСКОП: Найщиріше прошу тих, хто сповідує віру Мойсеєву, вийти з церкви!

У церкві запанувала мертва тиша.

ЄПИСКОП (голосніше): Прошу всіх, хто сповідує віру Мойсеєву, негайно залишити це місце!

Ніхто не рухається.

ЄПИСКОП: Всі жиди — геть! `raus! Sofort!

Ісус Христос зійшов із хреста і залишив церкву.

BREAKING NEWS

Сповнені рішучості йти до кінця, аж поки ворог не дасть ясного знаку, що приймає наші умови і повністю скоряється нашій переможній волі, ми, Ремон ІV де Сен-Жиль, потім Ремон де Ожиль, як капелан його війська, і П’єр Пустельник від імені пілігримів, вирішуємо посилити тиск у всіх секторах наступу.

Бомбардування з наших катапульт триватимуть, доки в святому місті Єрусалимі буде бодай щось, що можна зруйнувати. Ми підготуємо аж три нові вежі з катапультами, які наблизяться до ворога трьома шляхами: один веде до гори Сіон, інший — до північної стіни. Третя, дещо менша, але анітрохи не менш вбивча, вирушить в напрямку північного заходу. Ми бомбардуватимемо військові цілі, розташовані в Місті, як-от: арсенали, цитадель, казарми. Ми вивчимо кожен випадок, коли буде поцілена лікарня, водогін або ринок; наперед висловлюю свій жаль, що лікарні і ринки не будуть вчасно перенесені. Наші вороги — солдати на позиціях. Ми бачимо, як вони бігають по мурах. Їм недовго залишилось. Якщо наші бомби поцілять і в когось, хто солдатом не є, це тому, що ошалілі від страху захисники, обмануті своїми фанатичними вождями, використовують їх як живий щит.

Наші катапульти стрілятимуть удень і вночі, так довго, як це буде потрібно. Вежі, начинені катапультами — останнє слово воєнного мистецтва, і за них ми маємо подякувати допомозі наших генуезьких союзників. У добрій справі всі допоможуть. Тут ідеться не про зіткнення двох армад, а про конфлікт цивілізацій, який ми, сподіваючись на допомогу згори, збираємося щасливо завершити.

Захисники святого міста були останнім часом дещо активніші, хоча перевага західних сил все очевидніша. Захисники намагаються перешкодити нашому просуванню грецьким вогнем та мангонелями. Тому ми вирішуємо захистити наші машини верблюжими та воловими шкурами, які до того ж вимочені в оцті. Таким вежам і таким катапультам, врешті, ніхто ще не зміг протистояти. Крім того, наші інженерні війська, рівних яким немає у всьому світі, підкопують мури святого міста, де тільки можуть, і питання днів, коли та чи інша стіна завалиться сама собою, як будиночок з карт. Наша машина війни працює бездоганно і буде взірцем для всіх інших майбутніх облог в історії.

Всю військову операцію супроводжує і гарячкова дипломатична діяльність, тож з одного до іншого союзницького намету циркулюють численні повідомлення історичної важливості. Захисників міста, попри їхню неймовірну впертість та безглуздий опір, ця діяльність не бере до уваги. І, не знаючи про цю маленьку проблему, вони, по суті, вже всі мертві. Справжнім предметом тієї діяльності є статус міста Єрусалима і майбутнє Єрусалимське королівство, яке має підготувати прихід Божого Сина.

Наші хоробрі лицарі, що дивляться на предмет своїх палких бажань, наразі поза досяжністю ворожих списів, адресують уже свою гарячу молитву тому чи іншому гарному будинку, який впав їм у око.

Я, Ремон із Сен-Жиля, та інші офіцери й вельможі з цього чи того світу, які тут зібралися, урочисто заявляємо: у Єрусалимі, коли ми до нього увійдемо, буде роздано все, що можна роздати. Але святе місто Єрусалим ми не ділитимемо ні з ким: він залишиться ЄДИНИМ, НАШИМ і ТІЛЬКИ НАШИМ.

Ми сповнені рішучості захищати його до останньої краплі крові проти смертельної пошесті невірних, яка вже охопила майже половину людства. Ми винищимо цю безбожницьку пошесть нашими катапультами, мангонелями, прицільними обстрілами наших стрільців, технічною перевагою наших хоробрих інженерних військ. До безумовного складення зброї всіма невірними на Землі.

Зараз, панове, прошу вас ближче ознайомитися з деталями успіхів наших найновіших бомбардувань.

За останні двадцять чотири години, дякуючи прекрасній погоді, ми обстрілювали: північну стіну в секторі 17, Вежу Давида; влучили у ринок і центр міста.

Дванадцять тисяч піхотинців і тисяча триста одягнутих в лати лицарів чекають, щоб стіна десь ослабла. Сьогодні 14 липня Року Божого 1099-го. Спека пекельна, наша спрага незмірна. Ми, звичайно, знаємо, що катапульти та бойові вежі самі собою не взяли ще жодного міста, але й без них це так само неможливо собі уявити. Але, врешті-решт, солдат і його спис, лицар та його меч мусять довершити справу, щоб вона була виконаною до кінця.

Ми маємо численні і ясні знаки того, що безглузда впертість ворога слабшає.

Побачимося в Єрусалимі!

OMAR PRAYED HERE!

Хроніст розмотує велику шаль з білого шовку.

Року Божого 638-го халіф Умар в’їхав до Єрусалима верхи на білому верблюді. За ним юрмилося його військо, у лахмітті, як і він сам, але дисципліноване. Місто принишкло, чекаючи на перші кроки нового володаря.

Халіф Умар насамперед пообіцяв, що охоронятиме життя своїх нових підданих, як і їхнє майно, і що збереже честь жінок.

Потім халіф Умар поїхав до Міста. Спочатку він спішився біля храму Соломона, звідки колись його друг Магомет піднявся на Небо. Потім пішов до храму, в якому зберігається Святий Гріб.

Поки вони роздивлялися храм, настав час молитви.

Халіф Умар смиренно запитав, де б він міг розкласти свій килимок для молитви. Патріарх попросив його залишитися там, де він є, у Храмі Гроба Господнього, і в ньому проказати свою молитву.

Але замість цього Умар вийшов у портик з такими словами:

«Якби я тут молився, затяті послідовники моєї віри могли б почати домагатися цього місця, як свого. Це не має права статися, бо ця церква — найбільша святиня християн, які є Народом Книги, як і ми. Я хочу, щоб мій прихід до Єрусалима згадували добром: Халіф Умар увійшов до Святого Міста і сказав: Нехай кожному залишаться його святині, і у світі буде мир». Патріарх розпочав службу в храмі, а Омар почав молитися за його межами. В кінці Патріарх сказав: «Pax vobiscum!» — «Вовіки віків!» — пролетів шепіт великим натовпом.

Халіф Умар сказав: «Місто має бути влаштоване так, щоб усі Народи Книги знали, де в ньому молитимуться».

Халіф молився під ясним небом, усе залишилося, як і було, тільки в світі немає миру.

На білому верблюді поїхав халіф Умар до своєї пустелі, жодного разу не обернувшись.

«На Землі живуть два види людей:

Ті, що мають мозок, але не мають віри,

І ті, що вірують, але не мають мозку»[6].

І до дня сьогоднішнього він не повернувся.

RAYMOND WAS HERE!

Ми увійшли до Єрусалима з мечами напоготові.

Мусульмани кидали свою зброю: вони тікали, як тварини, ошалілі від страху.

Багато хто присягався, що чув ангелів, які навстіж відчиняли перед нами ворота Міста.

Якщо так було насправді, це мусили бути ангели смерті. Жоден лицар, жоден паломник не виявляли ніякого інтересу до грабунку і цінних речей: найбільше нас цікавила кров. Ми вбивали всіх і кожного: коней, мулів, курчат, дітей, жінок, старих. Ми увійшли до кожного будинку, вбивали людей, викидали їх через вікна. І жиди, і мусульмани однаково бігли до храмів на Храмовій горі. Вони померли всередині мечеті Аль-Акса, задихнувшись димом пожежі, інших спалили живими.

Звісно, ми одразу вигнали бородатих, смердючих православних попів із Гробу Господнього.

Ми верхи в’їхали в мечеті, перетворивши їх на стайні. Синагоги ми пустили з попелом. І так ми нічого не залишили таким, як було.

Усе це зроблено ще протягом першого тижня, відколи ми звільнили Святе Місто Єрусалим від смертельної пошесті невірних: якщо по правді, це результат, вартий захоплення.

Ми хотіли, щоб наша слава тривала вічно, і ми досягли цієї мети.

Лицар, що спирається на свій великий меч, додає:

I was there! Це точно!

Яка прекрасна картина: щось подібне буває лише раз у житті! Я — в Єрусалимі! Я — на Гробі Господньому! Ось я — п’ю вино, сидячи на трупі! Я — і мій меч. Я — палю, вбиваю! Ось я — відпочиваю в якомусь затінку! Я — з моїм рабом, семирічним солодким маленьким мусульманином.

Зараз я точно маю щось, про що зможу розповідати своїм дітям! Я — в Єрусалимі!

Pax vobiscum & Алілуя! See you soon.

У кожному разі задовго до кінця часів.

SO WHAT?

Запитай у жінок!

Франк часто голиться, поки його щока не стає такою гладенькою, як у немовляти.

Вони прийшли з-за семи гір, з-за семи морів.

У них біляве волосся, вони високі. Вони звичні до війни.

Їхнє почуття справедливості незвичне, і наші судді тут би розгубилися. Я, емір Усама, бачив ось що:

Вони принесли величезну діжку і наповнили її водою. Молоденький франк, якого запідозрили, зв’язаний і підвішений за плечі, був занурений у діжку. Якщо він невинний, сказав суддя, він зануриться у воду, а потім його витягнуть за мотузку. Якщо ж він винний, він ніяк не зможе потонути.

Коли його кинули в діжку, нещасний робив усе можливе, щоб потонути в ній, але в нього не вийшло, і тому його піддали жорстокості своїх законів, Бог би їх побив! Вони засліпили його розпеченим шилом!

Кожна мусульманська дитина знає, що абсолютно ніхто, винний чи невинний, не може сам опуститися на дно, тим паче, якщо він зв’язаний, як клунок.

Франки знають про лікування небагато: тільки ріж і пали!

Лицар, опертий на закривавлений меч:

Араби знають речі, про які ми, християни, не знаємо нічого. Вони вміють читати книжки, які для нас закриті сімома печатями. Але це неможливо без участі диявола. Мусульманин живе у смертному гріху багатоженства. Він судить без доказів, йому невідомий наш суд вогню й води.

Мусульманин:

Франкські лицарі не мають ніякого почуття честі. Якщо один з них прогулюється вулицею попід руку зі своєю жінкою і зустріне іншого, той відведе вбік його жінку і розмовлятиме з нею, водночас перший чекатиме збоку, щоб розмова завершилася. Якщо вона потриває, перший залишить жінку з її співрозмовником і зникне! Ти тільки уяви! Ті люди не знають ні ревнощів, ні честі!

Було це у франкському таборі, коли вони святкували якесь своє свято. Привели двох знесилених старих жінок, поставили їх на одному краю поля, а на протилежному прив’язали до скелі якусь свиню. Потім змусили їх бігти. Старі жінки пробували просуватися вперед, але лицарі всіма можливими способами перешкоджали їхньому просуванню. Старі жінки знесилювалися, падали на кожному кроці під вибухи сміху присутніх лицарів. Нарешті одна з них, діставшись до мети трохи раніше, вхопила порося як нагороду за свою перемогу.

Тільки уяви собі! Порося!

Я це просто згадую, без задніх думок: які ж вони інакші й дивакуваті. Вони диваки. І я вже вам сказав, що більшість з них голить щоки. So what? То й що?

Франкський лицар:

Наш величний флот висадив нас, тисячу франкських воїнів, цвіт західних королівств, у порту міста Акрі. Насамперед ми влаштували величний бенкет, щоб прийти до тями після такої довгої подорожі. Ми пили вино діжками, а потім розсипалися вулицями. У нас була своя забава. Ми ловили і безжально різали кожну бородату потвору, яку зустрічали. Багато арабів загинуло: торговці з Дамаска, як і селяни, християни і мусульмани. Інші втекли, щоб рознести звістку про те, що сталося. То й що?

Я, емір Усама, записую таке:

Вони зникли в напрямку Заходу. Сподіваюся, що я їх уже ніколи не побачу. Дасть Бог, їхня нога ніколи не ступить на цю землю! В наступні тисячу років! До кінця часів!

ПЛЯМИ НА МОЇЙ ДУШІ ВКРИВАЮТЬСЯ СТРУПАМИ

Ті, що забажали сховатися у Куполі Скелі, підняли на його верхівку великий прапор з хрестом, але навіть цей чин покірності виявився ненадійним, бо зграя кровожерних провансальських воїнів увірвалася до святині, вирізавши на місці всіх, хто там був. Біля дверей храму стояв якийсь немолодий здичавілий лицар з очима, налитими кров’ю. Він дивився в бік Неба й кричав: «Убий невірного, загаси гнів Божий у його крові, бо близиться Судній день! Ріж поган, бо ними гребує Пан!»

У цю мить кілька разів почули ми сильний голос: «Зупиніться! Назад! Припиніть, в ім’я Бога!» Це був Роберт, граф Фландрський. Він був увесь в крові, у правій руці міцно стискав меч. У лівій руці він ніс (і захищав) дівчинку, який було не більше ніж шість років, мусульманку або єврейку. Її очі були очима домашньої тваринки, яка чекає, що її заріжуть. Хтось щойно вбив у неї на очах її дідуся, інший спалив живцем її матір. «Опустіть зброю! — кричав Роберт. — Ви у стінах святого Храму!» Лицарі, солдати, паломники розгублено перезирнулися. «Ходімо на Гріб Господній!» — гукнув хтось — і всі натовпом вирушили до гробу Ісуса. Наразі все скінчилося. Я ніколи, навіть у страшному сні, не думав, що моє паломництво до Гробу Господнього, наш пресвятий акт порятунку наших східних братів від невірних завершиться такою різаниною.

За кілька днів, поки всі були з головою зайняті виборами нових очільників Єрусалима і облаштуванням своїх феодів, я відвідав багато місць Святої Землі.

Нові управителі, звісно, вирішили не розділяти місто Єрусалим жодним чином.

Ми не збираємося ділити Святе Місто ні з ким іншим. Ось як ми виконали свій завіт, даний у той момент, коли ми прийняли хрест: In signo crucis, ми переможемо, Місто житиме під знаком хреста, відтепер і навіки, до Судного дня.

Восени я повернувся до свого рідного міста. Граф хотів подарувати мені гарний шматок землі, але я від його люб’язної пропозиції відмовився: «Я воював не для того, щоб збагатитися, а щоб служити Господу». Через рік кілька плям на моїй шкірі вкрилися струпом, їхній колір змінився.

Я зрозумів.

Десь на Сході я підхопив лепру.

Лицар витягнув три ключі на кільці.

Я роздавав усе, що мав: і сьогодні хтось інший працює із цим замком!

Моя спрага тепер зовсім інакша. (Відкидає ключі).

Я попрощався з тими, хто мене знав, і повернувся до Палестини. Для тих, хто мене знав, моє рішення було полегшенням. А для мене — потребою.

Я поїхав у пустелю, щоб померти.

Я хотів померти на самоті, а крім того, я палко бажав зустріти ще раз білого верблюда та його господаря.

Я хотів поставити йому певні питання. Наприклад: хоча моя пустеля насправді дуже велика, я хотів смиренно запитати в халіфа Умара, де місце, на якому б я міг молитися.

Я досі чекаю, щоб на обрії з’явився білий верблюд.

Чи щасливі мурашки?

Аристотель, кажуть, якось поклав руку на теплий мурашник у саду своєї Академії, щоб зробити висновок: «Вони щасливі».

Вони, в кожному разі, завжди серед своїх, але чи вони через це щасливі, я не впевнений. Люди, які свої наукові кар’єри присвятили мурашкам, стверджують таке: якщо в якийсь мурашник потрапить мурашка, яка за всіма параметрами належить до того ж виду, але походить з іншого мурашника, вона буде серед кількох мільйонів інших негайно виявлена і розірвана на шматочки. Чи мають мурашки в своєму досконалому матріархаті ще й якесь релігійне або політичне життя — не знаю. Але з цього випливало б, що мають.

Три монотеїстичні релігії, які через якісь регулярні проміжки часу піднімають на ноги величезні людські мурашники, об’єднують, поряд з рештою спільних ознак, і способи, як дати раду в ситуації, коли на горизонті з’явиться Інший: під різними назвами варіюється та сама Книга інструкцій, що потрібно робити, а це для трьох монотеїзмів три слова: херем, джихад і хрестовий похід. Це водночас концепти, в яких знаходять свій найвищий вираз і віддзеркалення також три фундаменталізми. Великі релігії ми могли б розглядати і як величезні системи параної, в яких зіштовхуються визвольні і завойовницькі мотиви, щоб з фундаменталістськими доповненнями завойовницькі, неприховано параноїдальні, переважили. Цей процес триває до наших днів. Коли я свого часу займався дослідженням етнічних чисток у Боснії, я, ошелешений, довідався, що в Боснії, inclusive масові зґвалтування, було надано ті повноваження, які сам Ягве дав обраному народу щодо всіх інших. Щоправда, пізніше я з’ясував, що не відкрив жодної Америки: це помітили набагато раніше, але з поясненням, прийнятим у християнстві, що Новий Завіт — певний тип гуманістичного поліпшення старозавітної жорстокості, і що саме християнська релігія — та, що засновується на любові до Іншого. На жаль, в тій дуже великій любові протягом історії пролито дуже багато крові, того, як висловився Гете, «цілком особливого соку», все ще найкращої змазки, як тільки справи з Іншим починають «рипіти» (а коли вони не «риплять»?), тож зараз видається, що сенс світової історії полягає не в чому іншому, як у такому «підмазуванні» через любов.

Але ніде на земній кулі все це не так очевидно і водночас не так жахливо, як саме в Єрусалимі. Загальновідомо, що Єрусалим — святе місто для двох монотеїзмів, і є таким, після Мекки й Медини, і для третього. Для християнства існує ще один, який ще має спуститися з Небес. Він, отже, одночасно є проекцією і дійсністю; пристрасний потяг, утопія, фантазм і один розщеплений факт реальності. Це не обіцяє щастя. І якщо дивитися діахронічно, чиєсь щастя завжди тягнуло за собою чиєсь нещастя, причому завжди у крайніх формах, які тільки можливо собі уявити. Єрусалим, аж до сьогодні, можна вважати гігантською лабораторією, в якій наш вид, наразі переважно безуспішно, мучиться над питанням: що робити з Іншим у його інакшості?

Протягом історії аж до сьогодні єдині відповіді містяться в отих трьох словах: херем, джихад, хрестовий похід у своїх найбільш диких, або трохи окультурених формах, які завжди спрямовують до якогось різновиду кінцевої домінації.

Але варто знати, що саме ця історична подія, яку християнський Захід вважає своїм тріумфом, а арабський — споконвічним джерелом своїх бід (йдеться про завоювання Єрусалима християнськими лицарями і заснування Єрусалимського королівства, яке було його підсумком) — це водночас як якийсь поріз, синкліналь між Сходом і Заходом, ота точка в часі, починаючи від якої примирення в гармонії стало або дуже важким, або навіть зовсім неможливим. Це ніби визнання рації тих, що Веллсову війну світів спустили з Марса на Землю як війну цивілізацій. І ми справді бачимо, що аж до тої жахливої бійні, яку ми тут в якийсь спосіб відзначаємо (1099-1999), Схід і Захід, вступивши в контакт, якось оглядали одне одного, обнюхували, обмацували, навзаєм дивувалися одне одному. Здивування було сильнішим з арабського боку, бо воно — знак сильнішої культури, й існує справді багато джерел, в яких це здивування перемішується навіть з гумором, оскільки араби багато звичаїв західних людей вважали смішними і нецивілізованими. У лицарів хреста відчувається страх, оскільки вони зустрілися з культурою, яка в той момент була розвиненішою. Їхні воєнні успіхи можна пояснити, між іншим, і тим фактом, що цивілізація Сходу вже перейшла у свою рафіновано-декадентську фазу, яка не сприяє особливій войовничості. А Захід тоді виплекав свій імперіалізм, хрестовими походами вирішив багато своїх проблем (наприклад, проблему первородства) і — об’єднався. Під мурами Святого Міста опинилася вперше об’єднана Європа. Вона навіть, можливо, була політично реальнішою від сьогоднішніх варіацій на цю тему. Але спосіб, у який безіменний народ, соціально дуже диференційований, стає монолітною армадою, піддавши себе стражданням і ризику, залишився таким самим. Немає ані суттєвої різниці, ані суттєво нових риторичних фігур у палких проповідях проти невірних, хоч ким би вони були, починаючи від Папи Урбана і Клермонського собору, якщо порівняти з виступами сьогоднішніх покращувачів світу, зразка Мілошевича, Ле Пена чи Гайдера. І завжди те саме фундаментальне питання, яке варіюється в ідеологічній підготовці, котра має гальванізувати масу, щоб та взяла хрест, меч або автомат Калашникова: той Інший, бо інакший, є смертельною загрозою, яка має зникнути з лиця Землі. Цікаво, що отой Інший дуже часто є джерелом смертоносної зарази, він просто чумний: «Il est connu que presque la moitié du monde est infectėe de cette peste mortelle![7]», пише в одному листі П’єр Преподобний близько 1141 року, а він був одним з ранніх «інформативних» перекладачів Корану, котрий потребою попередити про небезпеку витлумачив свою перекладацьку роботу.

До речі, історія хрестових походів в різний спосіб стосується історичних просторів колишньої Югославії, а деякі події ми могли б трактувати як певного типу префігурації, аж до нещодавніх бомбардувань НАТО, які багато хто з інтелектуалів Заходу вважає новим хрестовим походом. На шляху армад хрестоносців, якщо вони йшли суходолом через тодішню Візантійську імперію, перешкодами були численні річки, через які можна було переправитись лише поромом. Візантія, досконало впорядкована мега-держава того часу, реагувала на прохід недисциплінованих, фанатизованих орд панікою. Одне джерело свідчить, що було прийняте правило: лицарі не мають права в жодному місті залишатися довше ніж три дні! Чи з тої доби походить хорватська приказка «Кожного гостя по трьох днях доста»? Якщо ж лицарі подорожували морем, перешкодами були великі витрати. Так лицарі хреста, будучи не в змозі оплатити Венеції проїзд, спалили дощенту прекрасне місто Задар на хорватському узбережжі, внаслідок чого сеньйорія у Венеції позбулася небезпечного суперника.

Отже, маккіавелізм задовго до маккіавелізму, тобто абсолютно нічого нового під Сонцем.

Я, одначе, думаю, що теоретики конфлікту цивілізацій як якогось вічного прокляття або навіть двигуна переможного Заходу, помиляються. Щоправда, події, яких вимагають херем, джихад або хрестовий похід, справді повертаються у світовій історії як якийсь фатум, як вічне повернення того ж самого. Але в хроніках так само записані і події, наміри, навіть успіхи із зовсім інакшими ознаками. Завжди були окремі особистості, які, ніби якісь рятівники нашого хижого роду, мали в собі оту дорогоцінну здатність уявити Іншого в його інакшості, а тоді його і прийняти, або йому, можливо, радісно дивуватися; навіть насолоджуватися тим, що ми такі різні і саме тому, що ми є такими, якими є.

Працюючи над підготовкою нашої маленької імпровізації на тему, я знайшов одну звістку з давніх часів, оту про халіфа Умара, датовану 638 роком після Христа, який пропонує і навіть практично реалізує один цивілізаційний, абсолютно досконалий концепт. Визнаю, що я підпав під вплив тої сугестії про білого верблюда на обрії пустелі, яка, однак, всупереч Гантінгтону, не є жодним фантазмом, жодною фата-морганою, що народжується у надто гарячих головах, тобто є результатом перегрітого повітря. На жаль, мечеть, споруджена як певна згадка про халіфа Умара, була зруйнована під час катастрофи, яку ми тут відзначаємо, але пам’ять, триваліша за мідь, залишилась.

Здається, що саме на згарищах, саме після катастроф може зародитися щось на кшталт вогника, якийсь спогад про краще і якась продуктивна нервовість як потяг до речей кращого світу. Для мене особисто це досвід від одного брутально зруйнованого, щоправда, не дуже щасливого мурашника, в якому раптом стало вкрай небезпечно опинитися в ролі Іншого, про що слід пам’ятати.

Відомо, що в ідеологічній підготовці хрестових походів велику роль відіграв і той факт, що темні маси просто не відчували різницю між Іншим, прийдешнім Єрусалимом та реально існуючим містом з такою назвою. Понад те, творці ідей, які зрушили маси, якраз на цьому й засновували свою ідеологічну підготовку: вистачило одну блискучу утопію, як її описує Апокаліпсис (а створив її, не забуваймо про це, вигнанець, Іван на Патмосі), всю в золоті та смарагдах, помістити десь на Землі як здійсненну, навіть більше, проголосити її для християнства вже здійсненою зі спаленням Єрусалиму. Немає нічого небезпечнішого за таку утопію, нічого більш убивчого! Врешті-решт, і всі пізніші покращувачі світу, аж до Гітлера та Сталіна, застосували той самий трюк: вони опустили утопію на землю і тим остаточно вбили надію. Помста переможеної утопії була страшною. Ми і тепер переживаємо деякі її частини.

Зараз, коли добігає кінця друге тисячоліття, ми відзначаємо подію, яка його, можливо, найдоленосніше визначила. Той міленіум не вирішив, що робити з Іншим, тобто розв’язав це питання Іншого тим, що спалив його і розтоптав у його інакшості.

Не позбавлене чорного гумору те, що ця тисячолітня нездатність так званої модерної людини до досвіду Іншого саме в місті Єрусалимі отримала своє найстрашніше підтвердження. Мова про суд над Адольфом Айхманом 1961 року. Давайте не будемо зарозумілими і не обманюймо себе: Адольф Айхман — наш сучасник. А халіф Умар і його білий верблюд — лише пристрасне бажання, щоправда, непереможне, на горизонті пустелі.

Айхмана, ніби якусь комаху у її скляній клітці, вивчала й одна дуже розумна людина, яка серед новітніх найбільше сказала про спосіб функціонування тоталітарного розуму у нашому людському мурашнику наприкінці століття й тисячоліття. Я маю на увазі, звісно, Ханну Арендт. У своїй книзі вона пише про те, що її в Айхмані найбільше зачудувало: «... seine nahezu totale Unfähigkeit, einmal eine Sаche vom Gesichts-punkt des anderen her zu sehen». Абсолютна нездатність хоча б один-єдиний раз побачити речі з погляду іншого.

Мурашкам, щоправда, щось таке і не потрібне. Для мурашок не існує Іншого. Ще до того, як мурашка могла би додуматись до ідеї існування Іншого, вона би йому, тому іншому, вже висмикувала лапки. І я втретє скажу: могло б викликати якусь похмуру, макабричну веселість те, що сарацини, на підставі якихось звісток про християнських лицарів та їхні звичаї, вважали їх канібалами.

Але навіть це краще, ніж вважати, як це робив Адольф Айхман, що вони — die Stűcke, тобто просто речі.

Загрузка...