Інес & Деніз

«А вся наша надія — на тому боці»

Іво Андрич

У якісь давні часи, коли Боснією ще їздили потяги, в одному з них, славному «Олімпіку» (де пасажирам видавали «сухий пайок»), я отримав у подарунок історію, яка надто добра, хоч і не надто весела, щоб могла бути вигаданою. Я чув її в купе краєм вуха від двох незнайомців, яким моя присутність не заважала, але й не була потрібною. Історія така. Якась німкеня втратила сина на Другій світовій, десь, як вони сказали, «у цих лісах», крізь які нас віз славний потяг. Коли в її житті майже все підійшло до кінця, вона вирішила наблизитися до місця зникнення її сина. Продала все, що мала і могла, і вирушила, можливо, тою самою залізницею, яка у паузі між війнами (другою і третьою, «тридцятирічною війною у Боснії»), ще функціонувала як залізниця. Приїхала в село, яке мало бути отим, що вона шукала, йдучи слідами своєї сумної легенди. У тому будинку жила боснійка, про яку вона довідалася, що та (щоправда, «на іншому боці», але «також десь тут, у цих лісах») втратила сина. Дві матері організували спільне господарство, і вони живі «ще й тепер, якщо не померли». «А знаєш, — докинув у кінці чоловік з купе, — у німкені було в сто разів більше грошей, аніж у нашої. Хоча обидві віддали свою кров і плоть».

Цей санчопансівський реалізм повернув мене у момент, коли історія була завершена, до дійсності. І я її відтоді не торкався, феї віднесли мене деінде. У Відні, у жовтні 1996 року, будучи, як це у нас навчилися трохи евфемістично називати, «добровільним емігрантом», я зустрів Мілоша Лазина. Звичайно, така зустріч сталася у Відні, місті, яке пережило свій «радісний апокаліпсис», і не раз, місто, в якому завжди зустрічалися «добровільні» і менш «добровільні» емігранти з південнослов’янських теренів, від вигнаних хорватських «свідомих студентів» з оточення Радича, «національних борців», діячів Комінтерну, до нас, теперішніх, приречених на «добровільне». Лазин емігрував з Белграда перед війною, яка перервала його блискучу кар’єру. Він мав на прикметі двох прекрасних актрис, одну француженку, іншу — боснійку, і хотів зробити щось на тему розуміння, тобто нерозуміння культур. Я витягнув з кишені історію з «Олімпіка», яку до того моменту вже майже забув. Від нашої розмови у віденському ресторані «Griensteidl», який вже бачив багато таких, як ми, триває наша спільна робота над виставою «Інес & Деніз». Я спочатку трактував цю назву як робочу, але мені Лазин з Парижа повідомив, що «жіноча частина команди» — Інес Фанчович та Деніз Бональ — відреагувала на цю робочу пропозицію із захопленням, яке зобов’язує письменника. Назву села Інес ми визначили як Чудове. Ми вирішили, що в Інесиному будинку колись була пошта. Чудове було місцем, до якого колись їздили. Ми трохи мали на увазі і «потяги без розкладу», ремінісценцію на час, коли все видавалося простим, що в найновішій історії обернулося утопією, навіть вбивчою. Але основною була ідея про двох Великих Матерів, тож у такий спосіб і ця моя третя боснійська драма (дві попередні — це, звичайно, «Гамллет», аніскільки не менше замовчуваний і «дорого оплачений» «Хорватський Фауст», і «Шкіра Змії»), має присвяту Йоганну Якобу Бахофену і його епохальним, завжди знову замовчуваним і знову віднайденим відкриттям про матріархат, тобто про Материнське право. З політичної точки зору, ідея цієї зустрічі, тобто її програма, має утопічний характер. Деніз у п’єсі — німкеня, у кожному разі, мати завойовника, отих завойовників, які у Боснії, аж до найновішої війни, не зупинялися ні перед чим. Утопічним є задум, що, наприклад, після бійні під Верденом могли б зустрітися німецька й французька матері і над горою трупів своїх дітей винести якийсь вирок війні, рішення, «що з цим покінчено». Щось від такого утопічного пристрасного бажання (у сенсі конкретної утопії Блоха), у вигляді якихось хімічних слідів надії, отримує своє право, свій голос, наприклад, у деяких монологах Марти у «Шкірі Змії». У реальності щось таке трапляється винятково, як химерність. Тому й перші критики вистави «Інес & Деніз» акцентують цей момент химерності. Але, по суті, саме тому, що цей утопічний момент вони вважають химерним, яким він de facto і є, у Боснії, яку я, звісно, беру як метафору ширшої території і нашого сумарного нещастя, ще жодна війна не закінчена. Тут особливо небезпечними є актуальні офіційні хорватські пусті фрази про «примирення», у синхронному й діахронному сенсі. Таке «примирення», у паузі між «дипломатичними ловами», служить певного типу розвагою для тих, хто своїм параноїдальним проектуванням ці війни й спричинив. Тому ті, що розпочали війни, і не можуть завершити нічого з того, що розпочали, хоча вони цілком у стані удавати, що «мети досягнуто». Для них «примирення» зводиться до ось чого: жертва встає з могили і просить свого ката, щоб він їй пробачив за те, що мусив її знищити. І тоді кат починає судовий процес через цей «примус», а потім — пробачає! Я ж, навпаки, сьогодні абсолютно переконаний — а мало є речей, в яких я так упевнений, — що «помиритися» можуть і мають право лише жертви. У «Інес & Деніз» йдеться тільки про таке примирення: боснійська мати уводить німкеню в статус жертви, після «поминок» на уявних могилах, на якихось неіснуючих стечках[3]. Це, у двох словах, драма «Інес & Деніз».

Але це, як ми у Відні задумали, також драма відмінностей, драма про (не)порозуміння. В антропологічному сенсі, вистава Лазина — значущий експеримент. За його бажанням, ситуація, в якій Інес (Фанчович) і Деніз (Бональ) не розуміють одна одну в реальному житті, залишена і на репетиціях, і у виставі. Актриси не розуміють реплік, вони, їх, одначе, відчувають. І те, як вони це роблять, пробуджує, ВСЕ Ж ТАКИ, надію, там, де її найменше — у Боснії. «Лише через тих, хто не має надії, надія нам дана» (Вальтер Беньямін).

Але Боснія, принаймні для мене, вже споконвіку також міфічний простір, який політика може тільки зробити нещасним. У Боснії казки вже не функціонують, а це, можливо, важче перенести, аніж факт, що вже не курсує згаданий славний потяг. Дві Великі Матері виконують «величезну роботу», заявляють urbi et orbi, що все «закінчилось», але тоді мусять знову тікати. Вони хочуть закінчити Другу світову війну у Боснії, там, де ще не закінчена жодна війна, а особливо не Друга. Вона потім переходить у третю.

Міфічний простір міститься у тому, що в драмі говорить Інес, а те, що Інес говорить, давно зібрав Натко Ноділо у книгу «Стара віра хорватів і сербів» (1885-1890), див. дорогоцінний передрук «Логоса» (Спліт, 1981). Словом, це ті самі або схожі джерела, як і в «Шкірі Змії», котрі дали мовний та міфологічний субстрат для того, що говорить у драмі Азра. Вона, щоправда, мусульманка, але Ноділо займається «старою вірою», дохристиянською, яка мала (що тепер гарантовано викличе різноманітні судоми) спільне коріння; великі світові релігії, і схизми теж, отже, апостоли і апостати, розділили те, що в сенсі міфологічних засновків було сплавом. Але зараз не про це.

Деніз же як німкеня приносить у Боснію інший міфологічний багаж. У Гете я знайшов прекрасну казку про Мелюзіну, фею, яка може зменшуватися, коли бачить грубість, і тому може подорожувати у власній скриньці. Звісно, йдеться про метафору, яка в театрі, однак, мусить бути конкретною. Казки мають свою специфічну конкретність, навіть строгість, що Мілош Лазин умів поважати.

Наша радість була великою, коли у коментарях «Gallimard» до французького видання «Років мандрів Вільгельма Мейстера», де Гете «зробив обробку» мотиву Мелюзіни, ми з’ясували, що йдеться про варіант французького джерела. Уся ця наша вистава була створена як французько-боснійська коопродукція, і нам здалося, що, вставивши цю казку у драму, ми повертаємо французькій традиції те, що «вкрав» у неї Великий Олімпієць. І так «Олімпіком» (гарні спогади) коло замикається.

Текст я писав у монастирі, який називається Шартрез, отже, в монастирі картузіанському, у Вільневі біля Авіньйона. Тут, лише з того боку Рони, в часи пап і антипап був колись центр світу. Тут Прованс, Середземномор’я, тут ми вдома. Сьогодні тут уже не живуть картезіанці, як у словенському Плетер’ї; єдиними монахами, можна було б сказати, якогось вищого (не)щастя, були ми, маленька команда «Інес & Деніз». І люди, як-от Франсуаз Війом або Даніель Жирар з Центру драматургічного письма, що був розташований у Шартрезі, які у спосіб, котрий у теперішньому напливі загальної байдужості є рідкісним, чували над кожною сторінкою, кожною сценою. До того ж ішлося про текст, який вони на рівні мовної традиції (а що у Франції є важливішим за мовну традицію?) могли розуміти лише наполовину. Так само, як і паризька актриса, визначна письменниця, Деніз Бональ.

Коли я в квітні 1997 року почав працювати у Шартрезі над текстом «Інес & Деніз», над монастирем світилася комета. Трьом Царям уже цього було б достатньо, аби повірити, що йдеться про місце якоїсь незвичайної події. Ми, сьогоднішні, знаємо, що комета — не що інше, як шматок криги, який мчить безкраєм. Тому ми її не наслідували, хоча у неповторні миті, які називаємо натхненням, обіцяли саме це. В кінцевому підсумку, шматок криги дійсності перемагає будь-яке натхнення.

Боснія також була натхненням для багатьох і для багато чого. Зараз це натхнення здається переможеним дійсністю, від якої усмішка застигає на вустах. Хвостаті зірки у давнину провіщали дуже різні речі: благу вість, з одного боку, нещастя й війни, з іншого. У Боснії, як я вже казав, по-справжньому не завершена ще жодна війна. Тому й не можна сказати, і драма говорить про цю неможливість, чи ми сьогодні у Боснії, постдейтонській неможливій країні, перебуваємо наприкінці одного чи вже на початку наступного циклу воєн. Як у випадку міфічної змії, яка кусає свій власний хвіст, могло би бути так, що кінець і початок є тим самим. Однак, драма «Інес & Деніз» пропонує ескіз примирення, пов’язаного з дуже давнім сенсом цього слова, який давні греки описали чудесним перетворенням Ериній на Евменід, і це примирення, завдяки тому, що сюрреалісти називали «торжеством об’єктивного випадку» (саме цього, «химерного»), у світі, який драма описує, видається навіть можливим. Але тоді налітає найреальніша дійсність, а це в Боснії завжди було чимось жахливим, і людям, і навіть двом богиням найкраще бути меншими від піщинки. Мініатюрність Мелюзіни — це приблизно стільки доброти, скільки світ ще може стерпіти і якось сховати у надійному місці — у темряві завжди мандруючої скриньки. Крім того, драма «Інес & Деніз» — маленький внесок у опис часів після розпаду соціалістичної утопії, часів, які ми могли б описати як часи назагал «зменшених очікувань». Те, що зі зменшенням очікувань зменшуються і люди у своїй людськості (у людських вимірах), здається, на жаль, ймовірним результатом.

У Провансі, де розташований Шартрез, було би в майбутньому, звісно, природніше, та й краще, писати п’єсу про любов, а не отаку, яка є п’єсою про ненависть і сліди її спустошень на території, яку завжди і знову роблять нещасною. Але, якщо добре подумати, «Інес & Деніз» і є драмою про любов, причому велику, хоча вона в епоху «зменшених очікувань» і ховається у світ Мелюзін та інших дрібних з’яв та істот.

Працювати у Шартрезі і бути з французькими друзями — справжній привілей, а це тому, що серед цього картузіанського мікрокосмосу, який сам по собі є філософією, дуже важко повірити в те, що згадана комета — справді лише шматок криги, який мчить крізь чорноту, глуху чорноту.

Прем’єра «Інес & Деніз» відбулася у Сараєві (де ж іще), 21 жовтня 1997 року, у художній майстерні Національного театру, на березі Міляцки.

Дійові особи:

ІНЕС

ДЕНІЗ

ГОЛУБИ

Телеграф, допотопний

1. Ціммер Фрай!

Кімната в будинку, у боснійській глушині. Перед фотографією молодого чоловіка догорає лампадка.

Тягнучи велику скриню, втомлено входить Деніз. Скриня обклеєна багатьма наліпками, а найбільші з них — ті, що на різних мовах визначають, де верх, а де низ і просять: «Не кантувати!»

ДЕНІЗ: Отже, я приїхала. (Сідає на скриню). Це тут або ніде. (Озирається). Це місце не обіцяє багато щастя. Є хтось? Тут, напевно, багато мишей. Я мишей не боюся. Не так, як людей. (Дивиться перед собою у темряву). Я так втомилася, що найохочіше би зараз одразу впала до ліжка.

Крізь щілину у скрині видно, що її нутрощі освітлюються. Чути зворушливий спів дитини.

Інес сидить у кімнаті, у своєму потертому кріслі.

ДЕНІЗ (легенько стукає по скрині): Не зараз! Хоча найкраще було б...

Музика і світло зникають.

ДЕНІЗ: Я скажу вам усе. Але чому я зараз почуваюся такою невпевненою? Люба пані, я поясню вам одразу те, що можна пояснити. Я аж ніяк не хочу порушувати ваш спокій. Я, звичайно, не думаю, що моя поява була тим, чого ви, пані, могли побажати у якомусь прекрасному сні. Якщо можете прийняти мене, я б розпакувалася.

Якщо ви мене прийняти не можете, я не знаю, що мені робити. Коли я була дівчинкою, я теж мала бабусю в селі. Я можу ночувати у голуб’ятнику, у курнику або на сіні. Мені чомусь здається, що ми розуміємо одна одну? Я заплачу будь-яку розумну ціну, яку ви назвете. Скільки я тут залишатимусь — цього вам сказати не можу. Я почуваюсь якоюсь вим’ятою. Я б охоче прийняла душ. (Витягає жмуток проїзних квитків). П’ять потягів, пані. Колись це буде гарний спогад. В останньому потязі мене облили ракією. (Обнюхує себе). Було дуже багато людей. Дуже багато людей тут подорожує. А потім ще й дорога з вокзалу сюди: пікап. Перший справді люб’язний чоловік, якого я зустріла під час подорожі. Обнюхав мене, як собака. Облизнувся. Він мені сказав, що ви здаєте кімнати. Будинок відповідає опису, та й і ви, пані, добре відповідаєте вашому опису. Це або тут, або ніде.

Ступає вперед.

Інес підходить до неї і розв’язує їй шнурівки на черевиках.

Деніз, стоячи, знімає черевики. Ступає крок вперед.

ДЕНІЗ: Думаю, я для початку спатиму днів три. Ви не будете мене ні чути, ні бачити. (Зупиняється перед палаючою лампадкою). Гарний мужчина. Син? Чоловік? Я б охоче помилася. Я можу сісти?

Інес відповіла мовчанням[4]. Деніз повертається до своєї скрині.

ДЕНІЗ: Я буду непомітною, як піщинка. Заплачу стільки, скільки тут беруть за ліжко, навіть більше. За моєю думкою іноді важко стежити. На світі немає плутанини більшої, ніж моя. Мені здається, що ми, однак, розуміємо одна одну. Ви маєте ліжко, а я — оцей мішок, повний втоми. Хіба це не основа для доброї домовленості? Якщо вас це цікавить, то в мене таке враження, що я сиджу, майже гола, без будь-якого захисту, посеред якогось темного лісу. Я почуваюся якоюсь викинутою. У Німеччині багато хто мені дивувався. Але так воно є. Інакше я не можу. Я можу і чеками. Але мені сказали, що готівку тут цінують більше. Я маю папірець, де ясно написано, що в цьому лісі зник мій син. Була п’ятниця, 14 листопада 1943 року, між двома денними наказами, які звучали «НІКОГО НЕ ЖАЛІТИ!» Це для вас може бути абсолютно байдуже. Але ви як жінка, без сумніву, зрозумієте, що син — це син. Син — це ж син. Що тут треба пояснювати? «НІКОГО НЕ ЖАЛІТИ!», що б воно не значило, не обіцяє нічого доброго. Я про це не наважуюся навіть думати. Але мені важко пов’язати з ним те, що, як я думаю, воно значило — а була це якась настанова. Людина — не голка, щоб зникнути в копиці сіна, ані зернина жита, яку в якійсь коморі зжере миша. І ось: він був маленький на зріст, мене також не дуже багато, і хто зараз знатиме, в яку діру він безслідно провалився.

Хай що з ним сталося, його ТУТ більше, аніж у всій решті світу.

ІНЕС (швидко пише на шматку картону): 25 DM.

ДЕНІЗ: Це тут. (Починає відкривати скриню.)

ІНЕС: Це без використання кухні.

ДЕНІЗ: Я приїхала. (Падає).

Інес, перелякана, підбігає. Б’є її по щоках, поливає, час від часу запихає руку до скрині, риється в ній.

ІНЕС: Які в біса кімнати. Знаю я, хто тобі сказав, що я здаю кімнати, Бог би його побив. Чого ж він тебе не взяв до себе? Які кімнати, які дурниці... Най мене Бог скарає на місці, якщо ти не туристка. Тут, невідомо з якого часу, з’явився один-єдиний турист, якийсь рибак, на початку шістдесятих... Боже, тільки б вона тут не померла! Коли в цій країні помирає якийсь іноземець, тоді спалахує цілий світ — брешу, наприкінці п’ятдесятих, отже, коли цей турист тоді впав на нашу голову, як з Місяця, деякі люди, це правда, повісили на парканах ZIMMER FREI, ZIMMER FREI, але потім уже не приїздив ніхто, а той, хто таки приїхав, помер на серце і впав у потік. Кімнат у нас тут більше, ніж людей, і в них повно ліжок, знаєш яких добрих, а в них уже не сплять навіть блощиці. Заходиш в якийсь із тих будинків, витираєш пилюку і засинаєш, як Спляча Красуня. Наші принци, щоправда, вже дуже страждають на ревматизм, але ніколи не відомо, де і в якому лісі скаче на коні якийсь королевич. Ти ще дихаєш? Ще бракує, щоб ти мені тут... Тільки приїхала, а вже хочеш виїхати. Чи тут зараз допоможе штука з дзеркалом?

(Витягає зі скрині маленьке дзеркальце. Потім маленьку весільну сукню у рамці з дроту, а потім ще й купу купюр. Витріщається, повертає їх назад, мов ошпарена. Перевіряє за допомогою дзеркала, чи Деніз дихає.) — О, та ти його прекрасно затуманюєш, облуднице! Ти живісінька.

Потім, кинувши дзеркальце назад до скрині, витягає світлину молодого чоловіка у формі, яку ховає за спиною, щойно Деніз поворушилася.

Деніз розкриває долоню, в якій 100 марок.

ІНЕС: Гаразд.

Інес допомагає Деніз сісти.

ДЕНІЗ: Я все вам скажу: одне місце, яке не чекає, розумієте, пані, місце, яке, можливо, і саме подорожує, відсувається. Божевільна стара їде до якогось лісу. До лісу? (Вивчає враження, справлене на Інес.)

ІНЕС: Головне, що ти в мене жива.

ДЕНІЗ: Питання звучить: чи існує цей ліс? Чи існує ця стара?

ІНЕС: Ти говориш, але абсолютно безглуздо.

ДЕНІЗ: На скільки я залишуся, цього сказати вам не можу. Можливо, надовго, але ж це для вас добре, чи не так?

ІНЕС: Світ ще такого не бачив.

ДЕНІЗ: Багато хто у Бад-Годесбергу дивувався мені, і знайомі, і менш знайомі, а рідних у мене вже немає, тож живу, як хочу. Я божевільна, але не настільки, щоб не знати, яке шаленство чиню. У цій скрині — усе, що я ще маю. Я не багата, я не бідна, так, середній рівень. Чи здаюся я вам божевільною?

ІНЕС: Але ж ти мелеш язиком.

ДЕНІЗ: Коли я добре подумаю, мені здається, що подорожую вже роками, можливо, десятиліттями, тож можете, дорога пані, зрозуміти, якою втомленою є людина після такої довгої подорожі.

ІНЕС: Тебе треба послати на радіо, там такі мелють язиком. Крутиш ґудзик, а вони мелють язиком, або співають, або сваряться.

ДЕНІЗ: Змилуйтеся, пані.

ІНЕС: Ти мені здаєшся якоюсь розгубленою і нещасною.

ДЕНІЗ: Я мушу вибачитися перед вами за оту маленьку слабкість.

ІНЕС: І це не диво, якщо ти стільки їхала. Кажу тобі: довгий це шлях, пані. Розумієте?

ДЕНІЗ: Все довкола мене закрутилося. Я читала у потязі, а мені не можна було цього робити. Часто я сиділа спиною до напрямку руху. Потім мене ще й полили, як рослину. Я ніби трохи п’яна.

Обнюхує себе.

ІНЕС: Ах, пані дорога, це сливовиця. Кажу: до нас довго їхати. Це край світу. Ми десь тут, біля його пупа (сміється, показує на пупок).

ДЕНІЗ: Нудота, дитина, пупорізки, багато пупорізок, а з дитиною все добре. Маленька, але здоровенька. У вас є діти?

ІНЕС: Кінець, немає нічого, пупець.

ДЕНІЗ: Пупець?

ІНЕС: Кажи так: пупець.

Сміються.

ІНЕС: Пупок пупця.

ДЕНІЗ: Пупок пупця.

ІНЕС: Я тобі зроблю купця пупця.

ДЕНІЗ: Пупця купця пупця.

ІНЕС (вкидаючи якісь трави до маленького тазика): Пупець пупирчастий, купатись треба часто. Це по-нашому означає: добрий день, як ви?

ДЕНІЗ (ляскає себе по чолі): Знаю: Добрий день! (Витягає з кишені шуби маленький жовтий словничок на кшталт Langenscheidt.) Добраніч! До побачення!

ІНЕС: До побачення!

ДЕНІЗ: З богом, з богом.

ІНЕС: З Богом, добре, розумію, з богом, ти справді якась юродива. Стільки років маєш, а ледь говориш. А може, тебе не просто полили, а ще й усередину налили?

ДЕНІЗ (з акцентом, але тріумфально): Понеділок, вівторок...

ІНЕС: Здуріти можна. Я постійно себе щипаю, щоб переконатися, що це мені не сниться. Яке ж воно недолуге!

ДЕНІЗ (читаючи словник): Коли відпливає цей корабель?

ІНЕС: Скоро. Щойно ми всі сядемо на нього. Сюди, пані. Тут ваша купця пупця.

ДЕНІЗ: Повіки в мене немов зі свинцю.

ІНЕС: Тільки не здумай мені тут впасти!

ДЕНІЗ: Пупця купця. Добрий день, добраніч?

ІНЕС: Потихеньку, дорога моя, маленькими кроками!

Обережно саджає її на стілець.

2. Вогняні дракони

ДЕНІЗ: Якби я могла забути причину свого приїзду, свій стан і деякі інші обставини, як би я насолоджувалася цією тишею.

Кидає таблетку у склянку води, майже непомітно для Інес.

ІНЕС (спокійно): Якщо ти збираєшся отруїтися, не роби цього в моєму домі.

ДЕНІЗ (відпиває): Ви тут п’єте дуже добру воду.

ІНЕС: Якщо хочеш заснути, тоді знай, що ми тут притримуємося овець. Якось я нарахувала 5 384 вівці. Тоді розвиднилося.

ДЕНІЗ: Зірки тут більші, ніж у нас. Чи ви ближчі до неба? Ось знову. Падає. Ця жінка їх взагалі не помічає. Але зате стежить за кожним моїм рухом. Чи це значить, що мені зараз було б дозволено побажати те, що в мене на серці? Стільки їх падає. Якби кожна справді приносила здійснення одного бажання, тут внизу не було би вже чого бажати. А судячи з того, що я тут бачу, це далеке від істини. Знову. Зараз це вже зоряний дощ.

ІНЕС: Як тільки розвиднилось, я заснула.

ДЕНІЗ: Як це тут називають, те, що падає?

ІНЕС: Якщо в тебе болить голова, поклади її на плаху.

ДЕНІЗ: Ого, який дощ. Як ви називаєте те, що падає з неба?

ІНЕС: Вівці дуже помічні.

ДЕНІЗ (витягає коробочку сірників, одну запалену кидає через вікно, при цьому ще й шипить): Як у вас називається така зірка?

ІНЕС: Дурненька, та це тут називається сірник.

ДЕНІЗ: П’ять одразу. Який феєрверк!

ІНЕС: Ти жінка доросла і досвідчена в подорожах — п’ять поїздів! — а не знаєш того, що в нас знає кожна дитина, що це називається сірник. У нас хто грається сірниками, той напісяє у ліжко.

ДЕНІЗ: Як це гарно!

ІНЕС: А це негарно.

ДЕНІЗ (перед фотокарткою з лампадкою, яка догорає): Дуже гарний хлопець. Здається, що форма на світлині обмежує рухи мрійника.

ІНЕС: Тоді дістають по дупі. Хто це в тебе на фото? Облиш сірники. Дістають по дупі. На-на-на!

ДЕНІЗ: Немовля? По дупці, ясно. Легенько.

ІНЕС: Твоє немовля? Син. Немовля у формі. У німців так. Ти німкеня, і ти народила чоловічка у формі.

ДЕНІЗ: Ваш син? Дуже показний. У нас він мав би успіх. Багато жінок задивлялися б на нього. (Піднімає свічку, щоб краще освітити фотографію.) По очах бачу, що його вже немає серед живих. Фотографії, пані, теж змінюються від довгого і постійного споглядання, як і самі по собі. Де його могила? (Деніз перехрещує руки на грудях, потім піднімає їх, створюючи знак хреста.)

ІНЕС: Займайся своїми справами.

ДЕНІЗ: Де він спочиває? Хорв.: Де тут могила?

ІНЕС: Ми тут не надаємо жодної інформації.

ДЕНІЗ: Щойно розвидниться, підемо на його могилу. Хорв: Де там могила? Скажіть.

ІНЕС (показує на груди і живіт): Тут.

ДЕНІЗ: Ви не знаєте?

Інес робить невизначений жест у бік лісу.

ДЕНІЗ: Ви з мене знущаєтесь?

Знову впала зірка, там, просто в ту крону. Це неправда. Я цього бажання не загадувала. Інколи немає нічого гіршого за мрію, яка раптом здійснюється. (Бере коробочку сірників, починає їх запалювати і викидати у вікно.) Нехай зірки нас теж побачать. Завжди є хтось, хто бачить усе. Він бачить, що я цього не хотіла. Я лише хочу підійти ближче до місця, де він зник, і на тому місці й сама зникнути. Я не хочу повчань про правду й кривду.

ІНЕС: Наробиш лиха. Спалахнемо, як дві відьми. Завтра я дам тобі твою мітлу.

ДЕНІЗ: Я ще муситиму йти босою по тернах. Я ще багато змушена буду вислухати. Сучку, щеня якої роздавили, не обходить питання провини у світі.

ІНЕС: Зірки, що падають, у нас називаються вогняні дракони. Це створіння, які летять, вивергаючи вогонь. Наші жінки радо п’ють воду з потоку, коли в нього падають такі дракони. Вони гадають, що потім зачнуть у своїй утробі героїв, які будуть безжально битися. Вранці і ми підемо до потоку, хоча ми з тобою вже нікого не народимо.

ДЕНІЗ: На світі немає нічого випадкового. Сказали мені на півночі: вони будуть гостинними, але стежитимуть за кожним твоїм кроком. Кожна твоя помилка буде причиною для кепкувань. Вивчатимуть тебе, як рідкісну комаху. Врешті-решт ти тікатимеш, куди ноги нестимуть.

ІНЕС (коли їй здається, що Деніз западає у сон, стає у неї над головою і шепоче, показуючи на скриню): Я би присягнулася, що всередині є хтось, що співає. (Деніз робить якісь невизначені рухи, як дитина, яку впіймали за чимось непристойним.) Фотокартки, листи. Такі речі не світяться і не співають. Багато грошей, дойче марк.

ДЕНІЗ (стрепенулася): Я приїхала!

ІНЕС: Заспокойтеся, пані. Звідки ж стільки сили у такому маленькому тілі? Звідки стільки див у такій маленькій скрині? Заспокойтеся, люба. Це Чудове. Далі за цим будинком є лише вовки. Тут, у цьому будинку, у старі часи була пошта. У Чудовому було багато людей. У школі було три класи учнів. Чудове було в країні дуже гарних марок. На тих марках було багато див у найяскравіших кольорах. Ті марки десь ще мали би бути (риється у шухлядах, нічого не знаходить, потім витягає одну). — Посередині бачиш два димарі, це вони гарно димлять. Потім за ними — гора. Це символізує наших «у лісах і горах». Під димарями — два могутні житні колоси, з руку товщиною. Вони символізують наше жито. Все у зеленому обрамленні з найгарнішого листя, а над усім світить зірка червоного кольору.

ДЕНІЗ (наполовину крізь сон): Зірки тут зірчастіші, але що з того, якщо вони не функціонують?

ІНЕС: Димарі символізують важку промисловість.

ДЕНІЗ: Чого варті прекрасні бажання, пусті мрії на небі?

ІНЕС: Приклад — Зеніца.

ДЕНІЗ: Нічого.

ІНЕС: Це не так далеко звідси. А навіть якби так і було, в ті часи так не вважалося. Туди звідусіль злетілося багато людей, у яких не було нічого, крім дорожніх скринь. Але в них не світилося, як і не було у них ніяких грошей. Вони всі приїхали будувати важку промисловість. Тоді говорили: «Ми будуємо комбінат, комбінат будує нас». Ці марки зараз не ходять, але це не важливо, бо з цього місця вже ніхто не пише.

У старі часи, коли тут все кипіло, било молотом, а найбільше — пітніло, звідси у світ відправляли принаймні мішок листів щоденно.

Якщо хочеш написати до Німеччини, дам тобі якусь зі своїх голубок на вибір. Це найрозумніші, найшвидші, найточніші голубки на світі. Не справжні поштові, але передадуть будь-яке повідомлення. Є тут, на своєму місці, телеграф — завжди прислухається, завжди марно. Мали ми й телефон, він був десь тут (риється у старому мотлоху, витягає якийсь допотопний апарат). Це вас, пані! (Дає слухавку Деніз, яка прокидається.)

ДЕНІЗ: Алло? Нічого. Цікаво, хто б то міг бути.

ІНЕС: Ось, ти мені свої марки, я тобі свої. Ми люди, порозуміємося. Спи, моя маленька феє.

Нехай тобі насняться вогняні дракони.

Темрява.

ДЕНІЗ (у темряві): Буду маленькою, майже непомітною, але знайду тебе.

3. Мелюзіна

Деніз сидить у скрині. До скрині приставлена вдвічі більша за неї поштова марка, на якій, як і описувала її Інес, зображено державний герб Соціалістичної Республіки Боснії й Герцеговини (до 1990 року) з великою п’ятикутною зіркою нагорі. З лівого боку — частина фотографії, на якій — молодий солдат у формі Вермахту.

ДЕНІЗ: Звідки раптом взялася ця тиша? Ця жінка не надто люб’язна, аж ніяк, і нічогісінько не розуміє. А я їй таки добре відрізала її власною мовою! Коли плаває цей корабель? Браво, Деніз. Ми тут добре билися. (Оглядає приміщення, в якому перебуває. Потім — Інесину марку.) Знаю я таких. Вони справляють враження спокійних, як ящірки на сонці, майже не рухаються, а тоді раптом починають шаліти і перетворюються на крокодилів. Обережно: це лицевий і зворотній бік тої самої особи.

Буде зле, якщо вона нападе на скриню. (Визираючи зі скрині, дивиться на приміщення, в якому перебуває. Потім роздивляється Інесину марку.)

Чого тільки не ліплять на листи! Димар — завжди чийсь димар, фабрика — завжди чиясь фабрика. Поряд із такими великими речами людина мусить почуватися маленькою, якщо ними не володіє.

Без сумніву, вона хотіла приспати мене отою розповіддю про зірки і полум’я. Хто знає, що би було потім. (Дивиться на п’ятикутну зірку): Який там вгорі вогняний дракон!

Рекламувати марками чужу власність — це щось дивакувате, а оця нагадує роботу якоїсь не надто обдарованої дитини. (До фотографії сина.) Вона, однак, добре впишеться у твій альбом, поряд з марками інших екзотичних країн. Держави і державочки, які було недовговічними, мали найгарніші марки. (Сидить і бавиться весільною сукнею.) Можливо, ти краще пам’ятаєш доньку нашого найближчого сусіда, оту ставну дівчину із лляним волоссям, яка справляла враження ляльки своєї бабусі, а була найвеселішим створінням, яке тільки можна собі уявити? Я пам’ятаю її туманно, а вона мені снилася у потязі, ніби махає мені здалеку і зменшується, і все це в кольорі сепії. Коли прийшла ота проклята звістка про тебе, вона відрізала свою косу. Коли волосся знову відросло, вона вийшла заміж, невдало. Важко захворіла, зменшилася, всохла. (Бавиться весільною сукнею.) Мій поїхав у Бангкок, але мені й на думку не спадає через це померти. Тому помер він (хихотить). Зараз люди усе рідше одружуються. Де її чоловік? У такому селі всі ще одружуються, направо й наліво.

Зараз ми, на твою честь, наведемо тут трохи лад. Ці листи треба знову поскладати, гроші перерахувати. Тут є й твій самокат. І літак «мессершмітт». І твої марки тут. Ти завжди щось систематизував, а потім тебе включили до системи. Як і завжди, ти й зараз трохи сонний і неуважний. Звідки в тебе така схильність до порядку? Я добряча нечепура, та й батько твій в цьому сенсі був радше ким завгодно, тільки не німцем.

Ми довго подорожували, скрізь хаос. Мені здається, що на цьому місці мій хаос перетинається з якоюсь ще більшою плутаниною. Ця жінка видається мені трохи звихнутою. Я ще не знаю, на що вона здатна. Оцінюю. Тут ще літають дракони, які вивергають полум’я, ніхто не спить, на іноземця дивляться без симпатії, вода добра, але ніде немає вбиральні. Темряву можна різати ножем. На стіл нам ще нічого не поставили, ми тільки привіталися. З Богом, з Богом? Як ви? Ми показали, що в нас є трохи грошей, але це не справило враження, нам там, у Німеччині, пророкували інше. Наразі ніякої традиційної гостинності, про яку всі розповідають. Заснути я не наважуюсь, бо боюся пробудження. Бо я, всупереч всім страхам, почуваюся урочисто.

Скажи мені зараз, ми самі у нашій скрині: це було тут?

Що ти в біса робив у цьому лісі? Що роблять, коли нікого не жаліють?

Деніз прислухається. У лісі, де вечір переходить у ніч, починається полювання. Вона, дедалі більше схвильована, визирає зі своєї скрині.

Скриня затемнюється.

У темряві — стишений спів хлопчика.

ДЕНІЗ (босоніж, у нічний сорочці, несеться лісом): Я знайду тебе або пропаду.

ІНЕС (на величезній швидкості вривається до кімнати з фотографією сина Деніз у рамці, горланить): Що він тут шукав? Що він тут мав шукати? Він і його чортове сім’я; прокляте кодло, яке ти й тобі подібні народили отам на півночі.

ДЕНІЗ: Зачекайте.

ІНЕС: Що? Я маю чекати? (Плює на світлину.)

ДЕНІЗ: Як ви смієте?

ІНЕС: Ти мені погрожуєш у моїй власній хаті? У моєму власному лісі? Ви знову тут. Ви думаєте, що ми не знаємо. Ви знову приїхали отими своїми потягами, як тоді. П’ятьма потягами. Ви приїхали п’ятьма потягами і зараз думаєте, що ми ягнята, які мекають і витріщаються.

ДЕНІЗ: Облиште мого сина!

ІНЕС: Ви забрали в мене мого сина, мою кров і плоть.

ДЕНІЗ: Чого ви хочете від мене?

ІНЕС: Тут нічого з того не забуте.

ДЕНІЗ: З Богом? З Богом!

ІНЕС: Ми тут усе пам’ятаємо.

ДЕНІЗ (хорв.): Де тут пошта себе знаходить?

ІНЕС: Як ви нас різали... як нас різали оті ваші напрасовані людці, які пахли парфумами і кров’ю... суко проклята, те, що тебе вмочили в ракію, це щоб змити з тебе сморід твоїх кремів...

ДЕНІЗ (хорв.): Я шукаю, де тут пошта. Я собі думаю, де вокзал, тут пошта.

ІНЕС (співає): «Прийшла мати з вокзалу...»

ДЕНІЗ: «З вокзалу, з вокзалу»... і тут, ясна річ, і пошта.

ІНЕС: Сказ би на тебе прийшов, ти з мене ще й знущаєшся! Ти мені тут будеш огризатися, добра б тобі не було!

ДЕНІЗ (гнівно випростовується): Поки ми тут були, був і якийсь порядок. Потяги були точними. Було відомо, де вокзал, а де пошта.

ІНЕС: То ви тут розливали мед і молоко, а не проливали кров?

ДЕНІЗ: Дбали про харчування. Що брали, за те акуратно платили. Корова — стільки й стільки рейхсмарок, а порося — стільки...

ІНЕС: А один труп (витягає картонку, на якій нашкрябала ціну за кімнату), він скільки коштує? (На картонці можна прочитати: 25 DM.)

ДЕНІЗ: Я вважаю це розумною ціною.

ІНЕС: 25 марок за штуку?

ДЕНІЗ: Мені не здається, що це багато. І кухня?

ІНЕС: Пішла ти на хрін зі своїми марками, я тобі заткаю рота нашими марками, ти в мене ніколи вже не заспіваєш, ти ще будеш диміти, як Зеніца... Ви тут різали, аж курилося! (Плює на світлину.)

ДЕНІЗ (вся тремтить): Поверніть мені фото, повертайте мені те фото... або я вас, я вас...

ІНЕС: Йди ти до своєї Німеччини, здохнеш, Бог дасть, ти, клята суко, там, де тобі судилося здохнути, а не тут, де ми споконвіку своїх ховаємо...

ДЕНІЗ: Дайте мені його... або я вас, я вас...Той, хто повстане проти порядку, мусить бути готовим до найгіршого!

ІНЕС: Задушу тебе ось цими руками!

ДЕНІЗ: Це стосується і вашого сина.

ІНЕС: Я тебе ось цими своїми руками, які навіть курчати не зарізали!

ДЕНІЗ: Він ставить на карту все, і життя теж!

ІНЕС: Ти живою звідси не вийдеш!

ДЕНІЗ: Тут можна втратити життя, як гублять годинник або парасолю. Війна є війна. Добридень, до побачення, з богом! Війна є війна. Мій син лише виконував свої обов’язки. Ваш син — свої. На війні буває, що почуття обов’язку зіштовхується з почуттям людяності. Німеччина дорого заплатила за своє шаленство, пані! Є німці, які зганьбили Німеччину, але що я до цього маю. Поверніть мені фото, пані! Що він має до цього? Німеччині вже досить цих чвар. Не зліть Німеччину, пані.

ІНЕС: Різали наліво й направо.

ДЕНІЗ: Мобілізували, за законом, цілу вулицю.

ІНЕС: Жінок, дітей, за списком і без списку, як кому заманулося.

ДЕНІЗ: Всіх, народжених того року. Потім їх напоїли... Мій Курт не переносить алкоголю... запхали їх у п’ять потягів...

ІНЕС: Щоб вам усім ворони мозок склювали... забирайся туди, звідки приїхала!

ДЕНІЗ: Він робив те, що робили всі!

ІНЕС: Тут проллється кров!

ДЕНІЗ: Мене теж тут убили, пані!

ІНЕС: Забирайся!

ДЕНІЗ: Віддайте мені лише те, що є моїм, що належить мені!

ІНЕС: Котися до своєї Німеччини!

ДЕНІЗ (хорв): Куди? До Німеччини? Deutschland? Чому ви так кричите, пані?

Тут, крім нас із вами, нікого немає. Я приїхала одна. Ви, звичайно, не знаєте, куди всі виїхали?

Інес заперечує.

ДЕНІЗ: До Німеччини!

Зіткнулися дві жінки, дві фурії. Інес замахується серпом.

Тихий, зворушливий спів хлопчика зі скрині.

ДЕНІЗ (сидить у скрині, дивиться на світлину сина і говорить втомленим і байдужим голосом): Бабуся приїхала з далекої країни Боснії. Сідайте, діти, всі в коло, на цей килим. Бабуся приїхала здалеку, з далекої країни Німеччини, з одного килима на інший, і так п’ять разів. Всі у коло!

Зараз ми розпакуємо подарунки.

Деніз витягає з одної коробки скромний капелюшок.

4. У країні гарних марок

ІНЕС (звертаючись до одного гвинта, який вона до того обережно витягнула з викладеної тканиною коробочки, в яких зберігають нагороди): Візьмемо її на квартиру чи кинемо до потоку, разом з тою її скринею? Я бачила в своєму житті коробочки, які грають музику, але це... (показує руками розміри). Якщо я кину її до потоку, як кошеня, хтось там, на півночі, буде про неї питати? Ти завжди замовкаєш, коли найважче. Гість тут — святе, але який вона гість? Вона влізла без запрошення у мою біду. Всі, хто будь-коли приїздили сюди, приїздили грабувати. Вона моєму горю підсовує дзеркало. Звичайно, ти зараз думаєш: «Там, де люди нормальні, дім не тісний». А дім раптом так зменшився.

Збоку, якась тиха і пом’ята, як перелякана миша, починає підкрадатися Деніз, готова у відповідь на якийсь різкіший рух сховатися до скрині. Інес ховає гвинт.

ДЕНІЗ: Не звертайте на мене уваги, пані. Ще від свого розлучення я часто розмовляю з речами. Бувають речі, які чують те, що люди недочувають.

ІНЕС: Отак допоможеш людині на свою голову.

ДЕНІЗ: Ви, пані, самотня. Це відчувається.

ІНЕС: Яка ж вона зараз привітна. А недавно мало очі мені не видряпала. У моєму домі.

ДЕНІЗ (виймає зі скрині весільну сукню): Ви були заміжня, пані? Де ваш чоловік?

ІНЕС: Вона зараз нападе. Потихеньку-полегеньку, «Троянди червоні, таємниці сховані в домі», і ось я вже перед нею як гола. Мій чоловік? Там. Хто б то знав?

ДЕНІЗ: Там? І мій. Втік? (Показує пальцями.)

ІНЕС: Я вже половину розпатякала. Що вам до того?

ДЕНІЗ: Мій відлетів. (Показує махання пташиних крил.)

ІНЕС: Е ні. Мій упав. (Показує.)

ДЕНІЗ: Впав? Він мертвий?

ІНЕС: Він добрий, мертвий чоловік.

ДЕНІЗ: Значить, ти вдова?

ІНЕС: Він упав у купця купця.

ДЕНІЗ: Купця пупця?

ІНЕС: Він упав у купця пупця.

ДЕНІЗ: Що в цьому такого страшного? Це приємно. Пупця купця.

ІНЕС: Потрохи, крок за кроком, і ось маєш: вона входить у моє життя. Що я маю робити?

ДЕНІЗ: Мій теж мертвий. Впав у море. Серце. А твій — у купця пупця.

ІНЕС: Ти цього взагалі не можеш зрозуміти.

ДЕНІЗ: Отже, він вліз до ванни, пупця купця.

ІНЕС: Ні, він упав у купця пупця у Зениці. Зеніца, там де димиться.

ДЕНІЗ: Марка, знаю.

ІНЕС: Стаханов — це ім’я щось вам говорить?

ДЕНІЗ: А, так, звичайно. Стаханов. Російський актор.

ІНЕС: «Ми будуємо комбінат, комбінат будує нас!» І так ми будували одне одного аж до білого жару. Мій чоловік падає у купця пупця і я його отримую назавжди.

Витягає гвинт.

ДЕНІЗ: Впав у лаву?

ІНЕС: Купця пупця.

Деніз тягнеться за гвинтом, Інес відводить руку.

ДЕНІЗ: Де ви його тримаєте? У вазі, в кишені? Мій — в урні, але в заповіті нічого не було про можливе повернення додому. Він повіявся кудись у Бангкок, гадаю, там мій гвинт знайшов собі нову дірку, а тоді його трафило. Ми втратили синів. Ми втратили чоловіків.

ІНЕС: Що ви, власне, хочете від мене? Ми не маємо чим торгувати. Ні, я не можу дати те, що вам треба, і не взяла б нічого від вас. У нас кажуть: за три дні кожен гість протухає. Ось, тут ваші речі, тут ваша скриня, тут усе ще ви, а чому, прошу вас? Що ви зараз маєте з того, як знаєте, що я тримаю чоловіка в кишені. Чи це вас, можливо, заспокоює?

Інес запихає речі Деніз до скрині.

ДЕНІЗ (витягає з валізи скромний капелюшок, потім другий, розкішніший): Як вам подобається оцей?

ІНЕС (нюхаючи флористичний декор на капелюшку): Буде добрий чай! А якщо мене хтось поллє водою?

ДЕНІЗ: Такому капелюшкові і такій пані вклониться на бульварі кожний кавалер.

ІНЕС: У нас квіти тримають у вазі. Ти мене не купиш.

ДЕНІЗ (витягає коробку прального порошку «Persil»): Цей порошок пере все. Какао, піт, кров. Усе, що до тіла входить, усе, що з тіла виходить.

ІНЕС (нюхає): Все? (Підбігає до своєї старої пральної дошки.) Це, дорога моя, пральна дошка марки «Бош». Чудо техніки. Вона вже використала багатьох праль. Мою прабабу, мою бабу, і мене до половини, а на ній нічого з того не видно. (Посипає себе порошком «Persil».) Навіть кров?

ДЕНІЗ: Гарантую. Відмиває кров як малиновий компот. Усе криваве стає білим, пахучим, чистим, новішим за нове.

ІНЕС (нюхає): Це надто гарно пахне як для крові.

ДЕНІЗ: Гарантовано, з правом повернення.

ІНЕС: Наша кров густіша і важче переться. Там у вас на півночі кров рідкіша і менше в’їдається в тканину.

ДЕНІЗ: Я гарантую.

ІНЕС: Чи ви бачили колись розчавленого таргана-прусака? Це зовсім інший колір. Ти така собі бубка-купка. Ти така собі бубочка-швабочка.

ДЕНІЗ: Скажіть, що вам треба і я це витягну з ось цієї скрині. Скажи, чого ти бажаєш! (Хорв.): Скажи, що твоє бажання?

ІНЕС (сплескує руками): Та це ж так, ніби мене питає золота рибка! Я бажаю, я бажаю... Щоб ти зникла, холодна рибо!

ДЕНІЗ: Що це? Можете мені трохи описати це бажання?

ІНЕС: Зникни, маро!

ДЕНІЗ (несподівано витягає кавову машину): Мені на півночі казали, що я мушу бути практичною.

ІНЕС: Ви мене не купите. Ви говорите солодко, як золота рибка, а вони плавають у потоці?

ДЕНІЗ: Мені зараз потрібно. Мені спішно.

ІНЕС: Я вам покажу. Ось перед вами все сільське подвір’я у Боснії. З лівого боку від вас — свинарник, пофарбований вапном, його чудово видно. Тут ми копаємо невеличкий город. На один зуб.

ДЕНІЗ: Якби було можливо...

ІНЕС: Добре я вам казала, пані, щоб ви не гралися сірниками.

ДЕНІЗ: Мені дуже спішно.

ІНЕС: За сливою повернете наліво, те, на що ви дивитесь — це яблуня, отже, за сливою — тільки наліво, там є курник, ми там вирощуємо пі-пі-пі...

ДЕНІЗ: Так-так, піпі.

ІНЕС: Тут мій розарій, моя гордість, усе повне аромату, і тут ви присядете, якщо ви ще до цього не впісялися.

Деніз помчала.

ІНЕС (люта, розрізає коробку порошку, перевертає кавову машину, зминає капелюшок): Дасиш їй палець, то вона цілу руку відкусить. Ми, пані, не маємо чим торгувати. Я вам не можу дати того, що ви просите, ви мені теж. Ви постійно торкаєтесь моєї рани, а сказати вам нічого. І ви мене не можете купити, і я вам нічого не винна. Кажу вам найввічливіше: виносьтеся з мого життя!

Рибки можуть бути щасливими тільки у потоці? (Витягає з кишені гвинт і запитує його): Чи нехай залишиться?

5. Пасадена

Деніз сидить навпочіпки на гноїщі і снить наяву.

ДЕНІЗ: Збираюся тобі довірити дещо про себе, таємне. Це ніби дракон розповідає, де сховано його слабкість, де його серце. Якою зі своїх трьох посварених голів він, дракон, снить.

ІНЕС (у задумі, над скринею, в яку дивиться): Ти мусила знати, що в чужій країні будеш меншою від піщинки. Кожний селянин, який на своєму гноїщі вихваляється власною коровою, у чужому селі про ту саму корову каже, що має лише маленьку-маленьку корівку.

ДЕНІЗ: Це те, що для інших є чарівним словом, АБРАКАДАБРА.

ІНЕС: Це мова папуг.

ДЕНІЗ: Абракадабра.

ІНЕС: Я не папуга, але ти, можливо, могла б знайти якусь спільну мову з моїми голубами.

ДЕНІЗ: Може, СЕЗАМЕ, відчинися.

ІНЕС: Сезаме, відчинися — це добре.

ДЕНІЗ: Якесь таке слово.

ІНЕС: Сезам — це чудово.

ДЕНІЗ: Для мене таким словом є ПАСАДЕНА.

ІНЕС: Сезам, абракадабра — це краще. Ніхто не знає, що це таке, але всі розуміють.

ДЕНІЗ: Пасадена — це ніби якесь ім’я. Я натрапила на нього, як сліпа квочка на зерно у «Berliner Illustrirte». І відколи я так на нього наштовхнулася, це ім’я вводить мене в якийсь особливий настрій: ПАСАДЕНА.

ІНЕС (нейтрально): Пасадена.

ДЕНІЗ: Це ніби якийсь знак: встань, іди! Це держава, місто, річка? Було також завжди неясно, що таке Боснія.

ІНЕС: То вона сидить навпочіпки на гноїщі, у смороді, і снить із широко розплющеними очима. То вона спить, як кролик.

ДЕНІЗ: Чи це ім’я представляє місто, річку, державу? Я думаю, Боснія менше здається державою, а більше — якимось станом.

ІНЕС: Пасадена?

ДЕНІЗ: Коли мені почали приходити листи, в яких згадувалася Боснія, вони аж ніяк не віщували нічого доброго. Багато хто мені, однак, казав: «Щасливице, якщо це місто, то не Сталінград, якщо це річка, то не Волга, як це держава, то не Росія».

ІНЕС: Під Сталінградом було гаряче.

ДЕНІЗ: Але й не Пасадена. Чи це, куди я потрапила — Пасадена?

Службовець у канцелярії, там, у Бад-Годесбергу, спочатку довго вивчав квиток. Власне, йому була потрібна передишка, щоб прийняти можливе рішення: чи не зателефонувати в божевільню? Коли Курта та його взвод посадили в потяг, який їхав до Боснії, ніхто їх не вважав психами. Навіть самі вони вважали, що їхня подорож має якийсь сенс. Їдеш, щоб когось пограбувати, вбити, розтоптати. Це далеко не всі схвалять, але всі зрозуміють, про що йдеться. Коли ж стара жінка вирушає на пошуки Пасадени, яку шукає ціле життя, її знімає CNN, її запрошують на вікторину, а потім прописують їй краплі. Розумієш?

Інес заперечує.

ДЕНІЗ: Ти чула про Пасадену?

ІНЕС: Тільки вже не ходи боса до лісу.

ДЕНІЗ: Пасадена могла щасливо повернути мені вже втрачений день.

ІНЕС: Ти загубишся.

ДЕНІЗ: Коли мине ще й це нещастя, їдьмо у Пасадену!

ІНЕС: Хто тебе знайде, таку маленьку?

ДЕНІЗ: Ще тільки це переживемо, а тоді пакуємо валізи.

ІНЕС: Впадеш до якоїсь ями. Втопишся. Тут уже багато людей загубилися. Важко встояти перед спокусою. Підводишся і йдеш.

ДЕНІЗ: Там, напевно, абсолютно чудово.

ІНЕС: Там, на тому боці, є велика квітуча левада. Зірки набагато більші, аніж наші, вони як дуже великі шпильки. Не день, не ніч, а ніби якийсь вічний світанок.

ДЕНІЗ: Пасадена, чи не так, це там, де ми всі зустрінемось, знайомі і незнайомі друзі.

ІНЕС: Тут також є міст.

ДЕНІЗ: Народжені й ненароджені діти.

ІНЕС: Є тут і міст, який купається у сріблі, і ніч довкола нього, і все довкола нього срібне.

ДЕНІЗ: Ми мусимо поїхати до Пасадени!

ІНЕС: Тому і про цю землю, де є міст, кажуть, що вона срібна. Коли ти помреш, як уже годиться, і поховають тебе на тому цвинтарі в лісі, де нас споконвіку ховають, твоя душа легко знайде той міст. Той міст, який душа, вся в легкому польоті, бачить перед собою, ніби й сам складається з одного цілого шматка, і він сам світиться срібним світлом.

ДЕНІЗ: Там сходяться небо й земля, а місце, де вони сходяться, називається Пасадена.

ІНЕС: Ніби в одну мить, на якийсь знак, злетіло у повітря мільйон форелей і повернуло до неба свої срібні черева... А над цим срібним килимом спокійно ходить душа покійника, цією досконалою аркою.

ДЕНІЗ: Знайомі і незнайомі, народжені й ненароджені, і, я абсолютно впевнена, — мільярд світляків. Який феєрверк!

ІНЕС: Це земля, де всі зустрічаються з усіма.

ДЕНІЗ: Скільки вогняних драконів!

ІНЕС: І все повертається до своєї первісної форми. Навіть гвинт знову буде людиною.

ДЕНІЗ: Коли я ще була дівчиною...

ІНЕС: Наші тіла такі ж, як були. Я, знаєш, була дуже гарна.

ДЕНІЗ: А я була принаймні дуже гарненька.

ІНЕС: О, як вони за мною страждали. Я вміла кохати.

ДЕНІЗ: Наші мертві чоловіки. Хлопці, які могли ними стати.

ІНЕС: Поки світ мав запах і колір і поки тут ще чогось хотіли.

ДЕНІЗ: Хлопці, які є нашими синами. Хлопці, які могли ними бути.

ІНЕС: Що ми хотіли, хто б то знав.

ДЕНІЗ: Красуні в пурпурі і сріблі. Всі наші ненароджені сестри спішать зараз у Пасадену.

ІНЕС: Сріблясто сріблішає срібна річка у Боснії срібній, де зітхає непокірний селянин.

ДЕНІЗ (хорв.): Мій син могила в Боснії.

Інес різким жестом покриває скриню якимсь сукном.

Смеркається.

ІНЕС: Спи, ти, обскубана папуго.

ДЕНІЗ: Як раптом різко потемнішало.

ІНЕС: Ти можеш скільки завгодно красти моє нещастя, воно не зменшується. Ти здаєшся мені якоюсь ошалілою сукою, яка риє землю, шукаючи кістки, якою є і я сама. І я, дорога моя, шукаю те саме, що шукаєш і ти, і саме тому не можу дати тобі те, за чим ти до мене прийшла. Ми з тобою не маємо чим торгувати, тому ми квити. Немає плакучої верби, щоб ми з тобою гарненько повісились. Чи втопитися нам у потоці? Це завжди можна встигнути. Все легше робити в компанії. Кажуть, що в тому потоці живе вже багато потопельниць. Але ми ще маємо виконати величезну роботу.

ДЕНІЗ: Бувають марення, які вимучують людину більше, ніж праця в копальні. Є сни, які, ніби камінь на шиї, тягнуть на дно. Іноді важче подорожувати, залишаючись на місці, аніж поміняти п’ять поїздів. Мені так хочеться позіхати, а це, побачите, заразне.

ІНЕС (позіхає): Збирайся з силами, моя папужко.

ДЕНІЗ (різко підводиться): Але я ще нічого не зробила!

ІНЕС: Встигнеш!

Повна темрява.

6. Поминки

Деніз — перед білою скатертиною, розкладеною на підлозі. На ній П’ЯТЬ тарілок і миска з яблуками. На «столі» є також «гвинт» у відкритій коробочці.

Входить Інес із двома незапаленими свічками.

ДЕНІЗ: Ми з’їмо все, що перед нами поставлять, але дуже боїмося довгих промов. Коли хтось стукне по чарці, я вся здригаюся, ніби чую голос з іншого світу. Це ніби якась жирна двокрапка, але тоді зазвичай починають говорити дурниці.

Думаю, я не зобов’язана постійно сповіщати про свій стан, але зараз, пані, я почуваюся не в своїй тарілці.

Деніз різко підводиться, потім знову сідає.

Потім підводиться Інес і переставляє свічки.

ІНЕС: Нарешті і в нас зацвіло. Але зараз буде дощ. Погода псується.

ДЕНІЗ (хорв.): Дощ? Зараз ми, як англійці, могли б почати розводитись про погоду.

ІНЕС: Ми мусимо вашого сина тут у нас оженити. Так-так, оженити.

ДЕНІЗ: Ось, починаються промови.

ІНЕС: Якась із наших дівчат мусить його захомутати і тоді він не буде вбивати. Так, пані, не дивуйтеся. Ми з нього тут зробимо людину. Недостатньо когось народити, як ви думаєте. Важливо, що з ним станеться. Жінка може зробити чудо і з матеріалу, що не є бозна-яким особливим.

ДЕНІЗ: Вітаю вас із сином. Такий поставний хлопець! Я це одразу побачила. Він має в очах щось мрійницьке і задумливе.

ІНЕС: Жінка, між тим, може виховати навіть убивцю! Отже, є виховані вбивці.

ДЕНІЗ (у бік одної з тарілок): Скажи тепер, як це вийшло, що ви стали смертельними ворогами?

ІНЕС: І не встигла ти й оком зморгнути, як тисячі отаких напали на наш ліс.

ДЕНІЗ: Як це сталося?

ІНЕС: Який тоді почали немилосердно прочісувати.

ДЕНІЗ: Милосердно? Gnade? Що це означає: не жаліти? Чи це означає стріляти у все живе? Добити пораненого, стріляти у птахів і дітей?

ІНЕС (до іншої тарілки): Вони говорять тією своєю неможливою мовою, яка, проте, робить свою справу. Не повіриш, але вони на тій своїй літанії можуть порозумітися. Вони, німці. Вона ошаліла і розгублена, але людина вона непогана, хоча й німкеня. (До Деніз): Але наші дівчата видні. Поставні. (Бавиться маленькою весільною сукнею з валізи, потім звертається до гвинта): Ми мусимо знати, чи він здоровий, тобто стовідсотково здоровий? Чи йому щось бракує?

ДЕНІЗ: Пані звертається до тебе, прошу тебе, вирівняй спину.

ІНЕС: Він якийсь миршавий.

ДЕНІЗ: Ти її зовсім не розумієш, як і я, але якщо зазирнеш їй у очі, бо вона більше говорить очима, аніж язиком, зрозумієш майже все. Вона бажає тобі добра. Вона збита з пантелику і розгублена, не знає, за що хапатися, і те, що вона говорить, часто ні до бога, ні до людей. Але вона прийняла нас під свій дах, і ми їй зобов’язані.

ІНЕС: Може бути і коротунчик, але нехай буде чоловіком! Кожен має свою міру. Якщо у тебе короткий меч, підійди ближче!

ДЕНІЗ (до тарілки): Її система натяків інколи дуже складна. Але вона не зла, навіть коли не думає, що говорить. Я її зовсім не розумію. Я встигла зрозуміти якісь її дурниці, але як тільки щось важливе, вона для мене — книжка за сімома печатками. Так що я її водночас і розумію, і не розумію. Кивай головою, роби вигляд, що розумієш. Вона не може знати, що ми не розуміємо.

ІНЕС (до тарілки): Чи ти нарешті відірвеш свого носа від тарілки?

ДЕНІЗ (до іншої тарілки): Гарний молодий чоловік, але якийсь меланхолійний. Молодий пане, а що ж вас мучить?

ІНЕС: Вона до тебе звертається. Ти куди зараз витріщаєшся? Дякую за питання, пані, дякую за питання, у нас усе добре, чого й вам бажаємо. Я її зовсім не розумію, хоча кожного разу краще.

ДЕНІЗ: Хворієте на щось? Сьогодні дуже ускладнилося все, що було колись таким простим. Рецепти з усіх боків. Всі хочуть щось про це дізнатися, а то поганий знак. А потім всі оці численні посібники і знаряддя. І всі ті часописи з наполовину прикритими нутрощами, жахіття. Було легше, коли Амур навмання стріляв своїми стрілами. Тепер кохання здається вільним, а всі б охочіше пішли у рабство. А як ситуація у вас?

ІНЕС: Вона до тебе звертається, скажи їй щось. Дякую, у нас усе добре. Ми запальної вдачі, дуже легко закохуємось, і як у піалі вода, так і в нас постійно потрохи киплять якісь почуття.

ДЕНІЗ (до своєї тарілки): А ти чого шкіришся? Ти не маєш отого його суму в очах, але зачекай, і тебе якась захомутає. І ти крутитимешся, як білка в колесі. А це все для того, щоб мати їсти і пити. Ось тобі таблетка до води (дає йому її потай). Тут у воду, сонце і повітря ще занадто сильно вірять, але ми знаємо, що це нерозсудливо.

ІНЕС: У нас оте, пані, відбувається переважно через посередництво яблук. Дівчина дає яблуко, а хтось може куснути яблучка (трусить грудьми), але тоді вже нема куди відступати, справа вважається домовленою і про це довідується все село. Те, що у вас записочки, хусточки і телефони, тут це яблучка. Отже, чи тобі вже якась дала своє яблуко?

ДЕНІЗ: Дякую, пані, дуже гарні і делікатні ці яблука.

ІНЕС: Але наші дівчата вперті, норовисті і вони свої яблука роздають за власним бажанням.

ДЕНІЗ: Знаєте, він здається мовчуном і застебнутим всередині на всі ґудзики, але він може спалахнути. Ми вже майже були оженилися, коли нас відправили до Боснії. Тут історія обривається. Зараз ми в Боснії. Тут історія триває.

ІНЕС: Припини штурхати його ногою під столом: ти ж знаєш, що я бачу все.

ДЕНІЗ: Припини длубатися в носі. Якщо ти длубатимешся в носі, на його місці утвориться яма, крізь яку ти провалишся у ніщо.

ІНЕС: Ще трохи потерпи, скоро ми вас пустимо побавитися в лісі.

ДЕНІЗ: Потерпи ще трохи, ця вечеря — справа етикету, якого ти мусиш дотримуватись. Ах, який же ти хлопчисько. Вже не дитина, але ще не виріс. Це найгірше, а він теж не кращий.

ІНЕС: Ти кидаєшся в нього хлібом? Я добре бачила?

ДЕНІЗ: Ти показуєш йому язика? Я добре бачила? Поверни серветку на місце, вважай на штани.

ІНЕС: Потерпи ще трошки, удавай пристойність! На нас тут дивляться. Ми мусимо показати себе з найкращого боку. Припиніть нарешті битися!

ДЕНІЗ: Гаразд, хлопці, скажіть нам нарешті, як дійшло до того, що ви побилися.

ІНЕС: Навіть якщо він почне перший, ти стерпи, стримайся.

ДЕНІЗ: Чого це ви так почубились, ніби на світі немає достатньо скляних кульок?

ІНЕС: Давай-давай, тебе потрібно нашльопати по дупі, ти нічим не кращий. Я бачу все. Вибачте, дорога пані, вони просто загралися.

ДЕНІЗ: Чому це ви загрались?

ІНЕС: Діти інколи забуваються. Як це сталося, що ви так поскублися?

ДЕНІЗ: Досить вже про це.

ІНЕС: Вони б могли тут ще щось розбити. Може, краще випустити їх на свіже повітря?

ДЕНІЗ: Йдіть на природу. Ви обоє якісь бліденькі.

ІНЕС: Ви обоє як пагони картоплі. Йдіть до лісу, подихайте повітрям.

ДЕНІЗ: Принесіть і нам трохи лісового повітря. Може, і ягід?

ІНЕС: Йдіть, хлопці.

Інес запалює свічки.

ДЕНІЗ: Ідіть, парубки.

ІНЕС: Дивіться, як світає. Але ці свічки для іншої пітьми. (Дає одну свічку Деніз). Дивіться, хлопці, щоб ці свічки не згасли. Це ваші дівчата, зіниці ваших очей. Вони приведуть вас до моста. На цьому, нашому, боці моста мусить залишитися навіть останній грам злості. А коли ви одного разу перейдете міст, тоді будете бавитися досхочу, будете легкими, як пір’їнки.

ДЕНІЗ: Йди за ним, не згуби його. Вважай, щоб не поранитись! Бережіться кропиви! Хай вас феї лісові щасливо підхоплять!

ІНЕС: Там, на тому боці всі ми зустрінемось.

ДЕНІЗ: Всі ми бавитимемось отам, на тому боці. А зараз ідіть, щасливо зникніть!

Деніз котить два яблука у глибину сцени.

Потім руками шукає Інес, гладить її по волоссю.

ІНЕС: Мій народився з пуповиною довкола шиї. Такі діти нещасливі.

ДЕНІЗ: Я народила легко, як кицька.

ІНЕС: Ти залишишся зі мною, Деніз?

ДЕНІЗ (хорв.): Ми добре, ми добре, дякую, пупця купця. Я бубочка-швабочка.

ІНЕС: Залишишся? Не зникнеш, ніби якась фея?

ДЕНІЗ (хорв.) Добрий день.

ІНЕС: Завтра відкриваємо пошту.

ДЕНІЗ (хорв.): Пошта? Де тут пошта, де вокзал.

7. Чужина

Інес сидить перед скринею.

ІНЕС: Але ж ти любиш вилежуватися в ліжку. Я навпаки, лягаю з курками, втуплююся у стінку і думаю собі. Щойно заспіває півень, я вилітаю з ліжка, як куля. А ти повертаєшся на другий бік, як принцеса. І вся ти якась така доглянута.

Які ми з тобою різні, в усьому. Але це абсолютно не важливо. (Стукає по скрині, прислухається.)

Я можу все зрозуміти.

Ми, дві схибнуті, довго вже ходимо землею. Чому б тобі не попробувати того чи іншого, якщо тобі подобається? Якщо ти добре почуваєшся...

Але чому ти не дивишся людині в очі, коли ви чокаєтесь?

Це не так, щоб важливо, але помітно. Помітно, але не важливо. (Стукає по скрині.) Малюєшся? Ти без кінця розчісуєш волосся і добре виглядаєш на свій вік. Як мені взяти у тебе 25 марок? Я тебе майже ніколи не чую. Часом ти розхвилюєшся і починаєш ходити, як монахиня по келії, або як миша. Дряпаєшся. Тоді знову ходиш, ніби якийсь в’язень, якого карають за те, що він придумав. А потім, як же мені не взяти тих грошей? Ми теж мусимо жити. Голуби — великі ненажери. Я, як ти сама бачиш, сама себе забезпечую. Десь я чула, що кажуть: «Хто спить, той хліба не просить». У нас навпаки, ти бачила, їдять і мертві. Як це виглядає в поєднанні з цією дорожнечею — можеш собі уявити. Але я все тут тримаю в оцих своїх руках. Ми тут тримаємо стовпи неба, які постійно перекошуються. У лісі є багато тих, хто полює, а ми тут згорнемося клубочком і не даємо себе вполювати. У лісі багато хто зникає. Тут завжди хтось стогне, щось скрегоче, і ніби постійно хрустять кістки. Чи ти, нарешті, прокинешся? Чай стигне, а це злочин стосовно людей, чаю та звичаїв.

(Обшукує дім. Сідає біля скрині.) Ну добре: ти тут гість. Не будемо ж ми гостей виганяти з ліжка?

Ти не мусиш нічого від мене приховувати. Нехай кожен живе й існує, як йому подобається. Або як він мусить. Але виливати добрий чай... (Перевертає скриню, порпається в ній. Відскакує, енергійніше шукає в кімнаті.) Ах ти ж дурна корово! Як ти можеш мені таке робити, дурепо бісова? (Загортається у дощовик і вибігає.)

Світло падає на Деніз, яка, загорнута у свою шубу й шаль, блукає десь у глибині лісу.

ДЕНІЗ: Все в цьому лісі змовилось проти мого гарячого бажання загубитися в ньому. Ось мох невблаганно показує північ. Дім — це південь, і що тепер? Потік час від часу пропадає, і щойно я подумала, що вже гарненько загубилася, як він знову з’явився — буль-буль-буль, — і заблукати не вийшло.

ІНЕС: Як же я тебе знайду у цій темряві, дурненька, ти поняття не маєш, що тут трапляється.

ДЕНІЗ: Мої ноги — вже одна суцільна рана. Танцюю боса. Як Ісідора Дункан.

ІНЕС: Як ти могла мені таке влаштувати?

ДЕНІЗ: Тепер тільки ще потрібно, щоб ця шаль знайшла своє колесо.

ІНЕС: А ти ж дала мені слово.

ДЕНІЗ: Потрапить, наприклад, у маховик історії, який тут прискорюється. Так моя смерть була б якоюсь копією. У ній не було би слави, але мені начхати, якщо вона моя.

ІНЕС: Людину зв’язують словом, худобу мотузкою. Чи я мала прив’язати тебе до ліжка? Де мені тебе шукати? У цьому лісі губилися й ті, що в ньому виросли.

ДЕНІЗ: Це ватра чи весілля світляків? Чи це її вогняні дракони спустилися на землю? Ні, ніяке це не весілля. І ніякі це не дракони. Це купа нещасних жінок. Усі подряпані, нещасні, брудні, такі, як і я. Багато хто тягне на собі дітей. Цього не може бути. Чи існує цей ліс, чи існую я? Чи я вже втратила розум? Чи втрачаю його саме зараз? Зараз! Гасять поспіхом полум’я. Хтось їх жахливо переслідує. Хто? Що тут відбувається?

ІНЕС: Найгірше, якщо ти зламаєш якусь кістку. Уяви собі, що я мушу тримати тебе в кориті. Прошу тебе, не покалічся. Прошу тебе, живи. (Обмацує землю.) Як мені тебе знайти? З якою лупою? Скільки ж тут комах! Тут кипить життя. Прошу тебе, не помри.

ДЕНІЗ (нюхає головешку): Мені це не сниться. Тут горіло. Ще тепле. Якщо ті жінки бояться вовків, чому вони позбавляють себе допомоги вогню?

Ніде немає живої душі.

Скільки я спала?

На мене поклали оцю хлібину. Я їх про це не просила. Дали мені хліба, але не розбудили, коли йшли. У сховищі було так тихо, що можна було почути, як сама тиша стогне. Можливо, це добре, що вони мене не будили. Я збираюся тут загубитися.

ІНЕС: Птахи тобі весь розум випили. Тут потрібні ромашка й материнка. Тебе треба лікувати від самого початку. Я тебе лікуватиму, як тебе ще ніхто ніколи не лікував.

ДЕНІЗ: Це, без сумніву, якийсь храм. Який Бог тут мешкає? Тут моляться багато людей. Храм недавно горів. Схожий на величезну пудреницю з тюбиком помади, від якої залишилася половина. Одна його половина повалена в кущі.

ІНЕС: Може, ти набредеш на якусь ханаку, де тебе нагодують?

ДЕНІЗ: На обгорілому даху стоїть чоловік і співає. Зараз троє чи четверо чоловіків входять до кола і починають крутитися. Ніби круться довкола якогось невидимого сонця.

ІНЕС (збирає трави, підносить їх до світла): Я зроблю тобі суміш. Ліки що гіркіші, то сильніші. Ти велика мала бешкетниця. Ти мала замазура, яку треба нашльопати по дупці. Чому ти мені таке робиш? Хіба ти не знаєш, що гість для нас — святе? Ми з тобою могли би багато чого досягти. Але ти мусиш навчитися, як треба поводитись. Гість є гість.

ДЕНІЗ: Очі в них якось повернуті всередину, тому здається, що вони, крутячись, позасинали. Де ті жінки, де ті діти?

ІНЕС: Коли ми гинемо — це нічого. Але коли отоді застрілили Фердинанда, спалахнув цілий світ, і біди й нещастя від того моменту не припиняються.

ДЕНІЗ: Тсс! Що роблять ці дві нещасні, які сидять навпочіпки одна навпроти другої, заглядаючи одна одній в обличчя і в потік? Кожна притягнула з собою крило намету, надриваючись, як мурашка, яка узяла на себе заважку ношу. Що в тому брезенті? Каміння, залізо? Щось їстівне? М’ясо. Вони щось шепочуть одна одній. Чи це якийсь обмін?

ІНЕС: Начувайся, мала замазуро.

ДЕНІЗ: Я мушу їх почути. З ними разом ніби весь ліс бурмоче.

ІНЕС: Тут багато коріння...

ДЕНІЗ: А потік, навпаки, ніби замовк, його більш не чути.

ІНЕС: Ти постійно перечіпаєшся через мої спогади.

ДЕНІЗ: Можливо. Мені зараз потрібно лише розвести широко руки й зникнути в тому бурмотінні. Розбурмотітися.

ІНЕС: Я не збираюся з тобою торгуватися.

ДЕНІЗ: Може, зникнути легше, ніж я можу собі уявити?

ІНЕС: Я пробачаю тобі ті 25 марок.

ДЕНІЗ: Чи це якась гра? Вони торкаються одна одної. Зараз одна торкнулася щоки іншої.

ІНЕС: Даю тобі кухню.

ДЕНІЗ: Тепер обидві торкаються руками одна одної.

ІНЕС: Я без тебе вже не зможу. Ти ніби крізь землю провалилася, маленька моя королівно.

ДЕНІЗ: Зараз їх перериває озброєний до зубів чоловік. Що перериває? Обмін? Що його так розлютило?

ІНЕС: Я помру від горя.

ДЕНІЗ: Вони його не слухають. Думаю, вони його не помічають. Він б’є їх солдатськими черевиками і прикладом. Стріляє в птахів і в повітря. Вони глухі й сліпі до всього, крім того, що є в брезенті, який вони зараз розгортають одна одній.

Деніз прикриває очі руками.

ІНЕС: Яка темрява. Ти прийшла до мене, як лунатичка, пішла, як лунатичка, пропадеш, як лунатичка. Впадеш до потоку.

ДЕНІЗ: Зараз солдат здійснює обмін: брезент за брезент, тіло за тіло, кожне з яких зараз повертається до свого крила. Але ж у якому стані? Отже, це мало бути зроблено. Біля одного поклали руку, як відкинуту рушницю. Дві культі, які шукають одна одну?

Вони й далі сидять навпочіпки і щось перебирають. Тільки зараз чути й потік. Це якийсь горловий звук. Якби їм було дано, це було б якесь хихотіння птахів. Є такий дивний сміх на світі. Птахи й потоки хихотять, коли немає нічого смішного.

Солдат розганяє їх солдатськими черевиками і прикладом. Він у нестямі. Що він лютіший, то вони спокійніші.

ІНЕС (шукає на землі, просіює землю, пісок, рослинки): Озвися, або я вмру.

ДЕНІЗ: Я йду за однією з тих жінок навмання. Вона зараз віддаляється, але аж ніяк не так швидко, як би того хотів солдат. Його завдання виконане, невже вона зараз впаде? Жінка тягне брезент і в ньому те, що їй дісталося. Вона виглядає досить розгубленою. Я дозволяю їй вести мене. Ліс рідішає. Ми досі ще піднімаємося. Зараз я на якомусь плато і раптом переді мною відкривається панорама долини.

ІНЕС: Ти не маєш навіть найменшого поняття про те, що тут діється. Невже я втрачу тебе тепер, коли ми нарешті щось зробили?

ДЕНІЗ: Отже, оце той твій міст, про який ти фантазуєш. Це, отже, чудо, яке треба побачити?

ІНЕС: Ми щось наплутали. Ми щось зварили по-своєму. Тут зараз якийсь рахунок наближається до кінця.

ДЕНІЗ: Ці прекрасні арки, які, ніби у болісних судомах, тягнуться одна до одної, живіше, аніж якби вони були живими, мертвіше, аніж якби вони були мертвими. Міст.

Раптом прикриває рота руками, різко обертається і присідає.

Опиняється перед Інес, яка теж присідає.

Дві жінки починають намацувати одна одну руками.

ІНЕС: Ен тен тіні саварака тіні.

ДЕНІЗ: Ен тен тіні саварака.

ІНЕС: Ен тен тіні саварака тіні саварак тіка така.

ДЕНІЗ: Саврака тіка така.

ІНЕС: Бія бая буф.

ДЕНІЗ: Ам страм грам пік-ет-пік-ет-колеграм.

ІНЕС: Ам страм грам.

ДЕНІЗ: Бурре бурре рата-там.

ІНЕС: Бурре бурре рата-там.

ДЕНІЗ: Ам страм грам.

8. Повітряна пошта

Інес і Деніз відкрили «віконечко» старої пошти, крізь яке, щойно закінчують листа, випускають голубів. Інес красується у своєму капелюшку з флористичним декором, хоча він помітно прим’ятий. Деніз — «робоча сила», у своєму маленькому капелюшку, у фартусі. Вона часто повертається від «віконечка» до земляного горщика на плиті, в який накладає м’ясо й овочі, і все інше, що їй потрапляє під руку. Вони веселі, як ніколи.

ІНЕС: Документ під номером:

ДЕНІЗ: 304981.

ІНЕС: Тема:

ДЕНІЗ: Війна.

ІНЕС: Цілком таємно.

ДЕНІЗ: Шифр:

ІНЕС: Радість.

ДЕНІЗ: Пане Президенте,

Фактичний стан визначаємо таким чином: Кращий!

Дозволяємо собі повідомити Його Екселенцію, що на підставі встановленого війна проголошується закінченою. Просимо Його Екселенцію сповістити про вищезгадане всіх інших Їхніх Екселенцій, особливо тих, що їм підпорядковані, що усі ворожі дії, ті, що тривають, як і майбутні, мають бути негайно припинені.

Сцену заполонює пурхання зграй голубів. Але коли вони піднімаються у небо, цей звук переходить у звук реактивних літаків. Деніз повертається до глиняного горщика, Інес весь час дивиться крізь «віконечко».

ДЕНІЗ: Отже, кіло ягнятини, для сили та м’якості одночасно. Десять картоплинок, дві-три морквинки. (Інес хоче щось сказати, Деніз дає їй знак мовчати, прикладаючи вказівний палець до губ.) Тут народжується щось велике. Невеличкий корінь селери. Ми зараз поступово переходимо від сфери матерії до сфери духу і тонкощів. ТУТ ГОТУЄТЬСЯ БОСНІЙСЬКИЙ ГОРЩИК! Пів головки капусти (мішає).

ІНЕС: Пан Президент не може прийняти нашого листа.

ДЕНІЗ: А чому?

ІНЕС: Він бігає.

ДЕНІЗ: Займається джоґґінгом?

ІНЕС: Завжди, коли його чекає щось неприємне, він іде бігати до парку.

ДЕНІЗ: Невже весь уряд займається джоґґінгом?

Голуби пурхають над їхніми головами. Інес просовує голову крізь «віконечко», дивиться десь у глибину.

ДЕНІЗ: Якщо знайде м’ясо і дев’ятнадцять інших частин, навіть бідняк може радіти своєму голоду. Відрахувати десять зерняток перцю і дві цілі паприки. Сюди без розбору кладуть взагалі все, що росте в Боснії.

ІНЕС: Воєнному міністру, особисто у руки.

ДЕНІЗ: Пане Воєнний міністре.

ІНЕС: Ось нарешті й ми до Вас звертаємось. У нас все добре, а у Вас? Тут у нас на півдні, на терені, зараз краще і стає спокійніше. Після проведеного огляду і численних інших дій ми робимо висновок, що причин, які призвели до війни, ми вже не можемо згадати, окрім, можливо, отих найпринциповіших.

ДЕНІЗ: Але хто у світі тепер дотримується принципів?

ІНЕС: Оскільки причини для війни, очевидно, зникли, пропонуємо Вам проголосити війну завершеною, і Ваше міністерство має саморозпуститися. Вважаємо, що й інші подібні міністерства у світі втрачають підстави для існування, тому просимо Вас повідомити їх про це, щоб вони тоді теж саморозпустилися. Всі звільнені міністри, які взагалі-то звикли до добрих грошиків, будуть у нас тут дорогими гостями і ми їх запрошуємо на спільне проведення часу і збір ягід. А може, й на «горщик», побачимо. Дивись, щоб ми не переварили.

Голуби з листом відлітають.

ДЕНІЗ: Варити на слабкому вогні, який теплиться у всіх нас!

ІНЕС: Тоді все перетвориться на однорідну масу і буде їстівним навіть те, що не поєднується.

ДЕНІЗ: Пану Головному Людожерові.

ІНЕС: Шановний пане Головний Людожере,

ДЕНІЗ: Оскільки цього дня припиняються воєнні дії між людьми, ми Вам найсердечніше рекомендуємо зміну дієти і перехід на інші звичаї за трапезою. Є легші страви.

ІНЕС: Підпис: Інес & Деніз.

ДЕНІЗ: Пану Головному Гробарю.

ІНЕС: Пане Головний Гробарю,

Цим Вам повідомляємо, що в цю мить ховаємо те, що має бути поховане, додаємо список похованих осіб — гвинт і сини (в двох примірниках) — що Вам, напевно, буде приємно чути.

Йдіть до біса!

ДЕНІЗ: До біса!

ДЕНІЗ: Пану Головному Клопові.

ІНЕС: Пане Головний Клопе,

Ви достатньо попили нашої крові, давимо Вас і топчемо в думках.

ІНЕС: Виносьтеся!

ДЕНІЗ: Пану Голові Світового Союзу Бульдогів.

ІНЕС: Пане Голово Світового Союзу Бульдогів, це помилка, ми не маємо що Вам написати. Але того, що той бульдог гавкає (ми — вони, ми — вони), жодна собака не проковтнула б.

ДЕНІЗ: Голові Світового Союзу Всіх Псів Війни.

ІНЕС: Пане Голово Світового Союзу Всіх Псів Війни,

ДЕНІЗ: Від Ваших послуг ми відмовляємося, але, якщо хочете, можете тягти наші сани, оскільки ми, після Пасадени, радо б з’їздили на день-два на Північний полюс.

Віддані Вам, Скажені Суки.

ІНЕС: Інес & Деніз. Тобі ще залишилося знайти кришку для горщика.

ДЕНІЗ: Трьом Президентам, особисто.

ІНЕС: Дуже Свята Трійце,

За відомою формулою (всі за одного, один за всіх), на підставі численних фактів, обґрунтовано вважаємо вас винними, тому наказуємо вам вчинити самогубство. Щодо способу реалізації вашої політичної і особистої смерті нам начхати, хоча для нас важливо, щоб це було здійснено ґрунтовно.

Прописуємо: ціаністий калій 50 мг.

ДЕНІЗ: В один прийом.

ІНЕС: У разі побічних ефектів порадьтеся зі своїм лікарем або фармацевтом.

ДЕНІЗ: Post scriptum:

ІНЕС: Вас проконтролюють!

ДЕНІЗ: Господу Богу, особисто в руки.

ІНЕС: Господи Боже, оскільки ми всі знаємо, наскільки сильно Ви зайняті, ми просто шлемо Вам вітання і просимо Вас берегтися від застуди.

Інес & Деніз.

Post scriptum: Запрошуємо до нас на «горщик»!

ДЕНІЗ (серйозно): Господи Боже, чого тут ще бракує?

ІНЕС: Тут є все!

ДЕНІЗ (пробує з горщика): Господи на Небі, поїсте у нас, як Бог у Франції!

Сцену заповнює пурхання голубів, водночас Інес і Деніз випускають нових і нових пернатих листоношів, дедалі більше радіючи. Розсипають борошно, білять свої щоки і з радісними вигуками час від часу вкидають у горщик якийсь складник або навіть предмет.

У цей момент телеграф голосно запрацював і почав вивергати стрічку.

Інес прочитала початок повідомлення, схопила хустку і дощовик, вибігла з дому.

Деніз повільно підходить до телеграфу й бере в руки стрічку, яка ще виходить з нього.

ДЕНІЗ (читає невміло хорв.) «Над цією країною майорітиме лише один прапор, наш, а кожен, хто візьме інший, залишиться і без прапора, і без руки. Ми вбиваємо з відчаю, тоді як ви вбиваєте з ненависті. Слава або смерть.»

Телеграф продовжує вивергати стрічку.

Деніз нахиляється над горщиком.

ДЕНІЗ: Смерть? Смерть. Добрий день. До побачення. Як справи?

9. Принцеси під горошиною

ДЕНІЗ (перед скринею, сидить і дивиться на горщик): Я не можу, не можу їсти сама. Нагадую собі суку, яка вхопила свою кістку і втекла від усього. Якби я хотіла їсти одна, залишилася б у Німеччині і погодилася на дожиттєве покарання гамбургерами.

Не тільки ніхто із запрошених не прийшов, Господь навіть не вибачився, але й сама господиня нагло випарувалась. Не попрощавшись. Люди тут не дуже ввічливі, але вітаються у кожній ситуації. Багато хто кладе руку на серце. Та що ж це таке?

Ти ж не пішла до лісу?

Якби ти знала, що там діється, стала б меншою від піщинки! (Бере гвинт. Хорв.): Купця пупця кров боснійський горщик з богом до побачення. (Звертається до гвинта.) Коли я вийшла з лісу, то побачила в долині місто, що виблискувало, як коштовний камінь на двох берегах плинного срібла. Як «зломлені частини якоїсь переламаної арки», арки, яку колись давно спроєктував якийсь блискучий будівничий, тягнулись один до одного два кам’яні цурпалки. Дві руки, які хтось відтяв біля плеча.

Ми їй цього не скажемо. Вона така крихка. Всі її системи розладнані. Ніхто, навіть найбільший праведник, який мав би право легкого переходу, не може тепер перейти той міст. Тут щось навіки зруйновано. Немає прощення. (Пробує з горщика.) Купця пупця. Але я не можу їсти одна. (Стукає по скрині. Вона освітлюється зсередини. Починає звучати, стишено, з великої відстані, ніжна музика.) Йду!

З-за її спини з’являється Інес, вся подряпана. Світло у скрині негайно гасне.

ІНЕС: Нам дали п’ять хвилин.

Інес в панічному поспіху запихає в поліетиленові пакети предмети, які не є конче необхідні, не помічаючи тих, які могли би бути корисними у сховищі.

ІНЕС: Що ти застигла, жінко? Ця твоя скриня завелика. Ось, давай, запихай сюди те, без чого дійсно не можеш обійтись. Ті, що зараз прочісують ліс, не розуміють, як мало землі потрібно людині: тільки щоб витягнутися у могилі, а можна і скрутитися, як ненароджена дитина, і тоді зверху покладеш камінь. Дивно, але для тих, які хочуть все небо і всю землю, і тих, що роблять усе в ім’я Бога, навіть ця міра землі, коли вони її мають дати — забагато. Ми споконвіку тут, за селом, ховаємо, а зараз нам навіть це вже не дозволено. Люди тягнуть у брезенті кістки навіть тих, кого ніхто з живих не бачив. Що ти застигла, як статуя Богородиці? Чи ти збираєшся тут лишитись? Бабцю, ану рухайся, тікай звідси. Сюди йдуть справжні вовки, а не оті з казки. Якщо вони тебе одного разу зжеруть, навряд чи знайдеться мисливець, який тебе визволить. (Хапає гвинт і кидає його в пакет.)

Ти, здається, зовсім розгубилася. А зараз потрібна холодна голова.

ДЕНІЗ (бере тепер з Інесиних рук, жестом м’яким, але рішучим, пакети і гвинт. Показує на скриню): Заходьте, пані!

У скрині загоряється світло і зсередини лунає зворушливий спів.

Темрява.

На середині сцени освітлюється скриня, з якої долинає хихотіння Інес & Деніз (з-за сцени).

ІНЕС: Не розчісуйся так енергійно, дорога моя. Твоє волосся таке м’яке.

ДЕНІЗ: Візьми трохи цього крему, люба. Він пахне божественно і так розслабляє.

ІНЕС: Обіцяй мені, люба. Ти вже ніколи не кластимеш на обличчя огірки. Це все одно, що запхати голову в миску салату. Чому ти не їси салат із м’ясом? Ти на нього накидаєшся одразу?

ДЕНІЗ: Спи спокійно, дорога моя. Вранці розкажеш мені свій сон. Завтра ми всім писатимемо. Добре, що ти взяла оті твої гарні марки. Всі чекають звісток з Пасадени. Що це? Щось мене муляє в ліжку.

ІНЕС (хихотить, як шалена): Вийшло! Це горошок. Я підкинула тобі горошок. Щоб казка здійснилася. Ти зараз — принцеса на горошині.

ДЕНІЗ: Зараз ти мусиш мені допомогти позбутися її. Візьми цей олівець як важіль.

ІНЕС: Взя-ли! Нема горошинки. Як тепер закінчити розповідь?

ДЕНІЗ: Купця пупця. До побачення. Коли цей корабель відпливає?

ІНЕС: Цей корабель відпливає як тільки, так одразу.

ДЕНІЗ: Побачимось у Пасадені.

ІНЕС: Як Бог дасть. Ти знаєш, хто ми?

Хихотять, як шалені.

ІНЕС: Ми дві особи, які зникають.

ДЕНІЗ: Просимо шановного із заголовка, Пана Клопа, Короля Бульдога і вельмишановного Володаря Війни, який заміняє відсутнього Бога, щоб нас офіційно записали як осіб, що зникли.

ІНЕС & ДЕНІЗ (в один голос): Підпис: Інес & Деніз.

ІНЕС: Від Чудового до Пасадени рівно 17438 кілометрів.

ДЕНІЗ: Звідки ти знаєш?

ІНЕС: А звідки ти знаєш, що ні?

ДЕНІЗ: Віддай мені бодай половину ковдри.

ІНЕС: Що поробиш, мене багато.

ДЕНІЗ: Твій чоловік завжди спить між нами, немов якийсь меч!

ІНЕС: Залиш мого чоловіка в спокої.

ДЕНІЗ: А де наші сини?

ІНЕС: Де наші діти? Ось вони, бавляться в лісі.

ДЕНІЗ: Бавляться в нашому лісі.

ІНЕС: Але вони виростуть. Швидше, ніж можеш собі уявити.

ДЕНІЗ: Як же швидко вони ростуть.

ІНЕС: А тоді ми їх втюхаємо якимсь жінкам та й по всьому.

ДЕНІЗ: Це не так просто, на сьогоднішній день.

ІНЕС: Ти тільки подумай: яблука!

ДЕНІЗ: Хто вимкне світло?

Дві феї хихотять, як мишині королеви: це переходить у пищання.

Починає працювати телеграф, вивергаючи величезну кількість стрічки.

LA CHARTREUSE, Villeneuve lės Avignon

Завершено у вересні 1997 року.

Загрузка...