Брат на брата

I

Учитель ладинської школи Євген Корецький, прокинувшися в своїй камерi 18-го листопада 1905-го року, зараз згадав, що сьогоднi якраз виходить два мiсяцi, вiдколи вiн попавсь у неволю. Вiн поїхав до Києва, потрапив туди саме тодi, як вийшов манiфест 6-го серпня про Державну Думу. Всi розумiли, що пiсля всього того, що було — пiсля кривавої вiйни в Маньчжурiї, року напруженої боротьби дома, пiсля всiх тих вiч, страйкiв, бунтацiй, пожежi й кровi, несамовитих погромiв i народних бунтiв, — пiсля всього того це було занадто мало, занадто блiдо. Кожен розумiв, бачив, що це не може нiкого задовольнити, що всi країни, всi народи величезної держави, стисненi й досi в старих путах, не заспокоюються цим малим здобутком i справа вiдбуватиметься й далi… Люди з запалом читали прокламацiї, в яких пояснялося, через що реформа не може, i не повинна нiкого задовольнити…

З такою прокламацiєю в кишенi, з купкою нових книжок на полiтичнi теми та з папером, олiвцями й пiдручниками, купленими в школу, їхав Корецький з Києва; i як вийшов з вагону на вокзал у своєму невеличкому городi, — зараз же його арештовано.

На допитах йому казано:

— А, вы там конституционные приговоры составляете!.. Народные избранники!.. Школа украинская!.. Контроль над бюрократиею!.. Ну-с, — так обождите немного: вы очень поторопились!..

Вiдома рiч, що й арештовано його найбiльше через ту справу з «конституционным приговором». Звiсно, справник уже давно намагався в шкiльнiй радi, щоб Корецького скинуто з учителювання… Але все ж ця справа наробила тодi великого шелесту в їх невеличкому городi. Корецьким i його селом зацiкавилися поступовi люди з мiсцевої iнтелiгенцiї… Пiшла справа навiть у пресу, — ну, звiсно, що все це взято було до уваги, i Корецький мусив «обождать немного» та й дожидає вже два мiсяцi…

За цi два мiсяцi йому тiльки раз дозволено побачитися з жiнкою — на десять хвилин при жандармi… Навiть дiтей не пустили, хоч Таля взяла була обох… Тодi ще її не прогнали з школи, де вона була в його помiчницею; але тiльки через те, що за неї в шкiльнiй радi оступився Моловський… Другого разу його може не бути, i тодi… З чого ж тодi вони житимуть? А може вже й тепер треба про це питатися? Хiба вiн знає? Скiльки вже часу нiяких звiсток з волi! Спершу вiн мав деякi, бо приходили до тюрми новi арештованi. Знав, що з Японiєю вже замирили, знав про всякi розрухи… Але от уже три тижнi нiкого нового не приводять, забрали й тих, що сидiли з ним у камерi, — нi газет, нi людей: нiчого не знає, що дiється за цими мурами.

Знає тiльки, що там життя кипить, люди борються, добиваються… Горiла його душа, пориваючися й собi туди ж… Хотiлося робити й боротися i було страшно жалко за своїм селом. Дев'ять рокiв вибув вiн там у школi. Багато його школярiв єсть таких, що купчаться коло його й Талi, як одна духовна сiм'я. Скiльки книг з їми прочитано, скiльки розмов було!.. Трохи знання таки дано їм… Вiн з Талею передали їм частину свого власного я, вони мов уже рiднi їм зробилися — як же не жалко їх покидати? А надто тепер, коли ввесь народ зворушився, рветься до кращого життя, коли їм усiм так треба допомоги — словом i дiлом… Звiсно, -

Раз добром налите серце

Вiк не прохолоне! -

нiщо не зможе знищити зовсiм ту нацiональну й полiтичну свiдомiсть, яку дали вони вдвох своїм учням, але все ж народ живе в такiй страшнiй темрявi, що серед неї легко зблукатися навiть тому, хто, здається, нiби й знає дорогу!.. I так би хотiлося їх усiх бачити… Найбiльше Петра та Якова.

Та де там їх побачиш, коли й Талi до його не пускають… дiтей навiть!.. Чого ж уже дiтей не пустили? Що тiї дiти могли вдiяти? I де вони тепер усi троє? Чи здоровi? Ще нiколи не було йому так сумно, так жалiсно-болюче без їх… без тихих Талiних очей, без веселого щебетання дитячого…

Хоч би на хвилину, на одну хвилину побачити!..

Сiрi бруднi мури — загидженi, запляманi, холоднi — стискали його з усiх бокiв. Тiльки там, крiзь грати невеличкого вiкна, високо, мало не пiд стелею, видко було клаптик блакитно-ясного неба з кiнчиком бiлої хмарки, по краях прозорої, як серпанок. Осiннiй день удався теплий, сонячний i здавався Корецькому тут, серед цiєї брудної темрявої камери, не осiннiм, а весняним. Думка несамохiть нагадувала обсипанi бiлим цвiтом вишнi, запашнi, блискучi листочки на березах i довгi срiблястi вiти вербовi, похиленi над молодими гомiнливими хвилями веселої рiчки, що повилась серед широкої зеленої луки з розкиданими по їй плямами жовтих квiток. Яке все було гарне, безмiрно-прекрасне, весняне… Як же без його жити? Хiба ж це можна? Хiба ж риба може без води жити? О, як вiн тепер розумiв, як добре розумiв тих нещасливих!.. Непереможною силою тягло їх з тюремних мурiв, i вони йшли нi на що не зважаючи — iшли пiд кулi вартових, на голод i блуканину в сибiрськiй тайзi, не спинялись перед смертю своєю чи чужою, щоби тiльки побачити над собою широку блакить небесну, щоби почути повiвання вiльного вiтру, щоби припасти намученими грудьми до матерi-землi й цiлувати її, цiлувати божевiльними поцiлунками, ховаючи лице в пахучiй молодiй травi!.. О, за один такий день можна йти на все, зробити все!..

Брязнули ключi коло дверей, грюкнув засув. Принесено звичайний уранiшнiй чай.

— Горяченького! — промовив солдат-доглядач, ставлячи на стiл жестяний чайник i кладучи франзолю.

Корецький нiчого не вiдказав йому. Машинально, не думаючи про те, що робить, став поратися з чаєм, потiм швиденько випив його, мов роблячи те, чого не мiг не зробити з повинностi, лiг на лiжко, заплющив очi i знову почав мрiяти.

А що, якби справдi спробувати? Не всi ж утечi кiнчаються нещасливо. Бо доки його тут держатимуть, це невiдомо. Може навiть зашлють кудись на пiвнiч або на Сибiр… кудись мiж якути… Хiба там менше небезпечностi смертi? Аби грубий деспот-тюремник виявив свою грубiсть трохи в бiльшiй мiрi, а невiльник запротестував проти цього, — от уже й готова якась якутська трагедiя… А якби зараз вирватися туди — на зеленi луки, пiд сонячне небо! О!..

Вiн зiрвався з лiжка i обiйшов камеру попiд мурами, озираючи їх. О, дуже мiцнi! Вiн спинився перед вiкном, подумав… Звичайно, коли перепиляв би грати та мотуза путящого, то можна бути внизу… Але ж унизу пiд вiкном буде двiр, а треба бути за двором. Ну, то як же?

Корецький почав пригадувати собi, що вiн саме бачив, проходячи двором, уявляв план його, та нiяк не мiг дорозумуватися, де саме вiн опинився б, коли б iзлiз мотузом з вiкна у двiр. Здається, це вiкно з причiлку. Коли так, то тодi, ставши на землi, вiн повинен пройти до рогу будiвлi, перейти двором до середньої брами, нею вступити в другий двiр, тодi знову брама й аж тодi воля.

Так. Але ж саме в його пiд вiкном ходить вартовий, бiля першої брами другий, а брама замкнена i ключ у воротаря… так само й з другою брамою. Нарештi там, за останньою брамою, знову вартовий…

Що ж вiн з ними з усiма робитиме? Поперед усього свiй вартовий, той, що пiд вiкном… Корецький устав i пiдiйшов до вiкна… Ось чути його ходу. Вiн обходить частину будинку: проходить проз вiкно, завертає за рiг, тодi знову назад проз вiкно й завертає за другий рiг, стрiваючися з другим вартовим. Ну, то треба…

А що це за галас такий там, на волi? Мов який ярмарок чи базар. Але тут, — вiн добре знає, - нiколи не буває нi ярмаркiв, нi базарiв… А такий галас, мов величезне стовпище людей гомонить i вигукує… Нi, вже затихло.

Дак треба скористуватися з того часу, як вартовий завертає за рiг тюрми й не може бачити його вiкна. Чи можна встигнути?

Але галас на волi не втихає. Чути якiсь окремi вигуки, тiльки не розбереш що… А! догадавсь: це певне не на волi, а в дворi: привели або виводять великий гурт рештантiв, вони стовпились у дворi й чогось галасують… Може сваряться промiж себе… може з начальством лаються, «неповиновенiє оказують», як каже доглядач, а може так просто галасують…

Ану, порахує ще вiн, скiльки часу вартовий буває за рогом тюрми. Пiдождав, поки вартовий, здавалося йому, пiдiйшов до рогу будiвлi й почав рахувати. Раз, два, три… нарахував усього сто тридцять один… То треба держати вiрьовку напоготовi, прив'язану… За яких 15–20 секунд можна бути вже внизу, долi — саме тодi, як вартовий буде за заднiм рогом, i пробiгти до брами…

— Щоб набiгти на другого вартового, що стоїть на тiй брамi, — пiдказав вiн сам собi. — Нi, це дурниця, з цього нiчогiсiнько не буде.

То це ввесь його план руйнується й нема нiякого способу?

Але що це?.. Знов крик iще дужчий…

— Урра-а-а!..

Чого тi рештанти радiють? Не розумiє!.. Якась дурниця!..

Хiба пiдкопатися? Ще б пак, — з другого поверху!.. Пробити помiст i пролiзти в перший поверх… там сидять «уголовнi»… треба, щоб i вони згодилися тiкати… Ну, але з їми справа небезпечна: коли б навiть i згодилися, то в їх завсiгди так трапляється, що вони когось задавлять або зарiжуть… якогось вартовника, або що… ну, а вiн — убивати людину… Нi-нi, — з ними треба облишити!..

Ну, а якi ж iншi способи? Просто коридором?..

Але все ж брами з вартовим не минеш! — знову сам себе перепинив. — Яким би способом не вийти, — завсiгди вийдеш у двiр, а з двору брама з вартовим неминуча… Неминуча, — пiдкреслив вiн слово думкою.

Безнадiя вже впивалась йому в душу, всмоктувалась у неї, мов п'явка в тiло… Лiг на лiжку, закинув руки за голову, заплющив очi. Не хотiв думати, не хотiв почувати… Але почував — її, ту п'явку, що всмокталась у душу…

Скiльки ще буде тут? Мiсяць? Пiвроку? Рiк? Поки впаде режим?

Поки впаде!

Вiрив, що це буде, що неминуча це рiч, але коли вона здiється?.. Всьому є кiнець, але коли вiн буде?

А гинути тут, або там, — серед сибiрських тундр, далеко вiд рiдного краю!..

Коло дверей забрязкало замком, грюкнув, одсуваючися, засув. Чого це вони знову пруться? Звичайно ж у такий час не ходять, а сьогоднi спокою не дають!

Не ворухнувся i навiть не розплющив очей, як хтось увiйшов до камери.

— Вас требують у контору, — почувся голос.

Корецький розплющив очi, — перед ним стояв один з доглядачiв.

— Чого?

— Не могу знать… требують… i щоб немедлено…

— Може жандарський офiцер приїхав?

— Не могу знать…

Корецький лiниво, нехотя пiдвiвся, взяв бриля й пiшов попереду, а за їм слiдком доглядач. Перейшли коридором, зiйшли вниз у двiр. Вiн був порожнiй. А де ж тi рештанти, що галасували?

— Що тут у дворi за крик був? Рештанти чи що кричали? — запитався вiн у доглядача.

— Не могу знать… — одказав той звичайною фразою, а тодi, трохи помовчавши, додав: — То не в дворi… там, на вулицi, значить, крик…

— Чого ж?..

Той стиснув плечами.

— Без понятiя народ… Вольнєнiя…

Може б вiн казав ще що, але в цю мить до їх пiдiйшов старший доглядач, i вiн замовк. Пiшли втрьох по схiдцях нагору, i незабаром Корецький опинивсь у конторi, — в невеликiй бруднiй хатинцi.

Вгорi на стiнах два старi царськi портрети, якiсь iнструкцiї в рямцях, — їх так позасиджували мухи, що вже мабуть i не дочитаєшся, що там написано. Пiводчинена шафа з паперами… два столи, позастилуванi синiм папером, обляпанi чорнилом… на столах купи паперiв… За бiльшим сидить начальник тюрми, — товстий, брезклий чоловiк з заспаним обличчям. Вiн зиркнув на Корецького.

— Тут нащот вас бумага… — Витяг папiрець i глянув на його. — Освобождаетесь…

— Як? — спитався Корецький, не ймучи вiри.

— Освобождаетесь, говорю… Распишитесь в получении ваших денег и часов…

Вiн штовхнув до Корецького якусь книгу. Корецький, не читаючи, розписався тремтячою рукою, упхнув до кишенi, не рахуючи, грошi, годинника…

— Отведи их — пусть соберутся, — звелiв начальник старшому доглядачевi. — Тогда освободить, — могут идти…

Вернувшися до камери, Корецький не поскладав, жужмом покидав у кошик свої речi й ледве мiг дiждатися, поки солдат iзв'язав їх. Тодi не пiшов, а бiльше побiг коридором i вниз по схiдцях, — ледве солдат з кошиком за їм поспiвав.

Тiльки вони вийшли в другий двiр, зараз Корецький почув, що за брамою на вулицi якийсь гомiн. Та вiн про це не думав. Пас нетерплячими очима руки забарного воротаря, що, не поспiшаючись, методично стромляв своїми товстими пальцями ключ у замок, повертав його там, одмикав… Нарештi вiдiмкнув, витяг замок, грюкнув, одсуваючи, засувом… Корецький нахилився тим часом, узяв з землi кошик за вiрьовку i ступив в одчинену хвiртку на вулицю.

I враз опинився серед стовпища: юрма людей стояла коло самiсiнької брами — мужчини, панночки… З несподiванки вiн спинився, дивлячись на людей.

— Корецький! — кинув хтось серед стовпища.

— Урра-а-а!.. Корецький!.. Урра-а-а!..

I враз хтось вихопив у його з рук кошика, його самого пiдхопили чиїсь руки, багато рук, i вiн заколихався над головами великого стовпища, що залило ввесь майданчик перед тюрмою. Просто перед Корецьким маяв величезний бiлий прапор з написом червоними лiтерами: «Амнiстiя». Далi червонiло ще кiлька прапорiв — менших.

— Урра! — загремiло ще дужче. — Урра, Корецький! Хай живе свобода!..

— Панове, що ви робите? Не терзайте ви так чоловiка!.. — почувся знайомий Корецькому голос. — Треба на звожчика!..

— Звожчика!.. Давай звожчика!.. — загукало кiлька голосiв. Корецького спустили додолу.

Стовпище розступилося, покидаючи прохiд, i на кiнцi його Корецький побачив фаетон.

— Прошу вас, Євгене Петровичу, — промовив той же знайомий голос, i Корецького взяв пiд руку чоловiк з чорною бородою, — добре знайомий йому адвокат Яковенко. Мiж двома лавами людей — панiв, робiтникiв, панiй, панночок — вони пройшли до фаетону. Корецький сiв у його, з ним Яковенко, а навпроти ще двоє людей, — всi троє стискали руку Корецькому, здоровкалися з ним, поздоровляли «з визволенням», але Корецький не розумiв, хто тi двоє, i не розбирав, що з ним дiється.

— Рушай до думи!.. — звелiв Яковенко. — Швидше! Конi рушили. Але все стовпище посунуло за фаетоном, обступило його, i вiн мусив їхати ходою.

— Ну, хвала боговi, — таки добилися! — казав Яковенко. — Знаєте: прокурор i жандарми нiяк не хотiли вас випускати. А я кажу… я був у депутацiї од мiтингу… я кажу: для самої властi краще, коли випустите його, нiж коли доведете до нещастя… Адже перед тюрмою стоїть стовпище, готове щомить розбивати браму… Ну, вони й сами помiркували… Згодились… Тепер ми просто на мiтинг… Всi вимагають, щоб ви там були, хочуть вас бачити…

— Який мiтинг? — ледве мiг спитатися Корецький. — З якого приводу?

— Як з якого? — здивувався Яковенко. — Ах! то ви, бiдолашний, нiчого не знаєте!.. Ви не читали телеграми… Панове! — гукнув вiн у стовпище. — Вiн не читав телеграми… Дайте телеграму!.. Швидше!..

— Телеграму! Телеграму!.. — розкотилося мiж народом, i кiлька рук з великими аркушами простяглося до фаетону. Яковенко взяв один i подав Корецькому.

— Ось читайте: «Височайший манифест…» Конституцiя!..

Тремтячи як у пропасницi, почав Корецький читати. Очi не слухались, якось перескакували по словах, якийсь туман застилав лiтери…

— Читайте голосно!.. — Голосно хай хтось читає!.. — Почулося гукання. — Знову хай читають!..

Яковенко взяв у когось iз рук ще один аркуш, устав у фаетонi, що ледве посувався серед стовпища, i, держачись однiєю рукою за передок, другою пiднявши вгору бiлий аркуш, почав читати манiфест:

— «…даровать населению незыблемые основы гражданской свободы на началах действительной неприкосновенности личности, свободы слова, собраний и союзов», — одбивалося в вухах у Корецького голосне читання, але зараз же його покрили ще голоснiшi вигуки:

— Урра-а!.. Да здравствует свобода!.. Да здравствует конституция!..

— «…Установить, как незыблемое правило, чтобы никакой закон не мог восприять силу без одобрения Государственной Думы»…

— Ура!.. Да здравствует Государственная Дума!.. А Яковенко читав уже iншу телеграму. Уривки долiтали до вуха Корецькому:

— «Известие о подписании конституции распространилось в Петербурге… Едва они собрались, как принесли со станка оттиски манифеста… Предложили почтить народ, мужественно завоевавший свободу».

— Ура!.. Хай живе народ!.. Хай живе свобода!.. Геть тюрми!.. Амнiстiя!.. Амнiстiя!..

Корецькому стиснуло горло, вiн почував, що коли не вдержиться, то зараз, зараз у його ринуть з очей сльози. Вiн заплющив очi i зцiпив зуби.

Процесiя помалу посувалася, i Яковенко тим часом розказував:

— Уночi ми получили манiфеста в редакцiї… Зараз же рiшили випустити його окремим плакатом… У десять годин вiн уже по всьому городу гуляв… Народ висипав на вулицi, — ну, звiсно, мiтинг… Стали говорити. Амнiстiя — перше слово… Панове, — каже доктор Лавренко, — поки дадуть амнiстiю з Петербургу, — не забувайте, що в нашiй тюрмi сидить борець за волю — Корецький. Добиваймось, щоб його випущено!.. Ну, звiсно, в такi хвилини юрба не мiркує довго… Так i шугнули до тюрми, — хотiли силомiць… Та вже ми вмовили взятися до легального способу… Ну, ото й вибрали депутацiю з нас трьох: я, доктор Юрковський та Павло Семенович… — i вiн показує на тих двох, що сидять навпроти Корецького, i тодi тiльки вiн пiзнає їх.

А Яковенко все говорить. Вiн швидко, поспiшаючись, уривками переказує Корецькому подiї двох останнiх мiсяцiв: з'їзд земських i городських дiячiв, повсюднi мiтинги, розрухи по городах i селах i, нарештi, величезний страйк залiзничникiв та iнших робiтникiв, що спинив, спаралiзував економiчний рух усiєї величезної держави… Все це Корецький чує, але спершу розумiє тiльки частину казаного, уривки… Та помалу починає призвичаюватися до всього того, що тут iз їм трапилося, починає розумiти його i своє становище серед цих нових подiй. I невимовна радiсть обнiмає його, аж iз глибу душi починає рости щось велике, гарне, непереможне… I воно хоче вирватися на волю, виявитися чимсь — криком, — чим-небудь, аби тiльки виявитися.

— Стiй! Стiй!

Фаетон спиняється, й Корецький помiчає, що стовпище побiльшало.

— Виходьмо… приїхали, — каже йому Яковенко.

Вiн виходить. Яковенко бере його за руку й починає протискуватися крiзь натовп.

— Пропустiть… пустiть, панове! — говорить адвокат. — Дайте пройти до помосту, — дуже пильна справа.

Люди нехотя поступаються i пропускають у вузький прохiд — щiлину, що зараз же знову затуляється за їми.

Корецький з Яковенком довго протискуються тим проходом, аж поки нарештi ноги їх намацують щось нiби схiдцi.

— Обережнiше… обережнiше… не впадiть!.. Отут схiдець… — каже Яковенко й тягне за руку Корецького вгору, все серед того ж натовпу.

Корецький силкується не впасти, намацує ногами серед чужих нiг якiсь нiби дошки i сходить усе вище й вище, увесь час дивлячися вниз i пильнуючи своїх рухiв.

— Ну, прийшли! — говорить Яковенко.

Корецький пiдводить голову i бачить перед собою стiл, поставлений на якомусь помостi, а за столом якогось добродiя… Вiн зараз же пiзнає доктора Лавренка й розумiє, що це голова мiтингу. Бiля його за столом ще двоє: один сидить, а другий, зовсiм незнайомий Корецькому, молодий, чорнявий чоловiк з худим обличчям, говорить промову.

I враз спершу стиха, а далi все голоснiше й голоснiше чується навкруги:

— Корецький!.. Корецького привезено!.. Випустили!.. Визволено!.. Корецький!.. Корецький!..

Голова мiтингу Лавренко повертається й бачить Корецького. Вiн швидко встає i стискає йому руку.

— Який я радий… — але голос уривається йому, а навкруги змагається все дужчий i дужчий крик:

— Корецький!.. Корецький!..

Чорнявий промовник замовкає. Лавренко махає обома руками на натовп, просячи мовчання. Як трохи притихає, вiн голосно, на ввесь майдан, гукає:

— Громадяни! Воля справдi наступила… Перший день нашого конституцiйного життя вже зазначився: перед нами вже не в тюрмi, а на волi один з борцiв за його, за щастя народне, — Євген Петрович Корецький.

— Ура, Корецький!.. Ура!.. Хай живе воля!.. Ура, Корецький!..

Корецький бачить перед собою море голiв, а над ним — геть скрiзь по майдану — купаючись у золотому сяйвi, в'ються, то згортаючись, то розгортаючись, червонi прапори з якимись написами… А он один бiлий — це той, що написано: «Амнiстiя»… i чорний… Прапори мають, море голiв хвилюється, руки знiмаються вгору — махають брилями, бiлими хустками… I навкруги з будинкiв — у вiкнах, на ганках i навiть на покрiвлях теж товпляться люди, махають хустками, прапорцями, i могучий голос визволеного народу гремить аж до осяйного, радiсного, щасливого неба:

— Хай живе воля!..

Помалу крики втихають, руки з брилями й хустками втомляються махати. Корецького садовлять тут же за стiл. Чорнявий оратор може кiнчати свою промову. Корецький дивиться на стовпище. Воно залило ввесь майдан i ближчi частини вулиць, що сходяться до його. Студентськi кашкети, робiтницькi брилi, жiночi брилики, дорогi панськi брилi, навiть цилiндри, — все змiшалося в одну величезну мiшанину… Он кiлька селянських шапок, — мабуть селяни з ближчих сiл… Он три бiлих хусточки сестер з Червоного Хреста… I скрiзь, скрiзь червонi стрiчки — в петельках, на брилях i бриликах… Он якийсь хлопчик без шапки. Злiз на лiхтарний стовп i обв'язує його смужкою червоної китайки. А он два офiцерськi мундири… нi, то вiйськовi лiкарi… i в тих навiть червонi стрiчки в петельках пальта… Поки Корецький роздивляється, чорнявий промовник говорить про важнiсть моменту, про велику справу визволення пролетарiату, та його, видимо, не дуже слухають i ледве вiн змовкає, - зараз зривається новий крик:

— Корецького… просимо Корецького сказати!.. Хай Корецький каже!..

Лавренко повертається до Корецького.

— Мусите говорити.

Корецький блiдне i, не змагаючись, устає. Про що вiн говоритиме, — сам не знає, але почуває, що те велике й гарне, що наростало й наросло у його в душi, зараз вихопиться на волю. Вiн простягає руку i ввесь майдан стихає.

— Громадяни! — починає вiн. — Не вам мушу я розказувати, якими святими сльозами, якою благородною кров'ю змочено шлях визволення… I нiколи цих слiз i кровi не пролилося стiльки, як тепер, та зате ж i нiколи не добувалися ми такої вiдповiдi, як тепер. Це вперше почули ми слово, що нагадує те, чого ми хочемо. Поки що — це тiльки слово, на паперi написане, але вiд нас залежить, щоб воно сталося дiлом… I на це ми повиннi тепер оддати усю свою силу, ввесь свiй розум, всю свою любов до волi.

Вiн говорить i враз помiчає там, серед стовпища, просто помосту, щось знайоме… Блакитна вуалька на простенькому бриликовi, а пiд ним… Невже це вона? Невже це Таля?.. Так-так, — вона, запевне вона!.. Дивиться на його, смiється, киває йому… Безмiрна радiсть обнiмає його всього, вiн усмiхається широким щасливим усмiхом i слова самi рвуться йому з уст:

— Тут, у нашому городi, може на цьому саме майданi, де ми тепер зiбралися вiдсвяткувати зорю нового життя нашого, сходилася колись козацька рада, рада вiльного, рада визволеного українського народу. Тяжкою боротьбою добув собi народ волю, визволився з пут, щоб справдити в рiдному краї iдеали громадської волi, рiвностi… Правда, ми програли тодi, сили темряви й неволi, сили похмурого деспотизму були дужчi за нашу молоду новонарождену волю, — вони зламали її… Але тi iдеали, за якi наш народ боровся, не жалiючи свого життя, — тi iдеали не могли в душi його зламати нiякий деспотизм, нiяка темрява. I та велика перемiна, яка тепер робиться, — не чужа вона нам: ми ждали її, виглядали її в темнiй неволi крiпацтва, в тяжкому поневiряннi пiсля крiпацького життя, боролися за неї, - i ось вона прийшла, сподiвана й рiдна нам! I коли був час, що народ наш порiзнився з iнтелiгенцiєю, то тепер цей час минувся: народ вирiс, народ зробився вже свiдомим творцем свого власного щастя i та свiдомiсть об'єднує його з iнтелiгенцiєю в одну велику сiм'ю. I ця сiм'я борцiв iде назустрiч золотому сонцевi визволення робочих мас, визволення рiдного народу i всiх народiв з iржавих пут старої неволi… Воно горить, сяє вже, це золоте сонце, i кличе нас: вперед! вище! до високостiв щасливого, вiльного, могучого робiтницького життя!..

Буря оплескiв, крикiв: «браво! слава!» громом гремить серед майдану i знову мають хустки й прапорцi, i сяють радiснi очi з-пiд брилика з синьою вуалькою…