Другого дня, тiльки вставши, Корецький вийшов у шкiльний сад. Громада дала до школи величенький двiр — десятини з пiвтори, i за дев'ять рокiв пробування в цiй школi Корецький, працюючи то сам, то вкупi з школярами, зробив з того двору путящий садок. Молодi яблунi, грушi й вишнi вже третiй рiк добре родили i щороку на спаса Корецький робив своїм школярам, що працювали в саду, маленьке свято, надiляючи їх садовиною.
Вiн пройшов стежкою, помiж берегами зеленої росяної трави, аж до краю садка. Там кiлька старих дубiв та липа, що росли тут ще з давнiх давен, робили гарний холодок, — тут вiн укопав столик з ослоном. Вiн згадав, як учора знайшов тут плачущу Талю, i ввесь учорашнiй день ожив перед ним одразу. Як казка, чарiвний i дивний був той день… така казка, що перед нею блiдли найфантастичнiшi з усiх казок, якi вiн знав. Убогий парубок, що заходив у город, шукаючи роботи, i несподiвано ставав там царем, не мiг почувати й половини того, що почував вiн, Корецький, вийшовши несподiвано з тюрми, щоб промовляти на вiчу до визволеного народу!..
Вiн пiдiйшов до краю саду, до тину. Зараз там починався яр, а по той бiк його, просто саду, стояли пiвзруйнованi будiвлi старої цегельнi. В однiй з тих халабуд торiк вони ховалися — вiн з Талею й дiтьми, — як їх зненацька захопив дощ. Iшли вiд Петра, й дощ ударив такий, що треба було зараз же ховатися. Забилися в найдальший куток, де не протiкало, i там сидiли, смiючися, на купцi старої соломи. Яр тут робив колiно попiд селом, попiд городами, i перiя хат, видна вiдцiля ззаду, теж робила колiно i здавалась величезною дугою, один кiнець якої був школа, а другий, просто проти неї, геть далеченько — Петрова хата, з якої видко було сюди тiльки покрiвлю. Корецький стояв i дивився на село, потiм знову пiшов садом. Було тепло. Вiн позирнув угору на синє небо, на сонце, що вже височенько пiдбилося, i несамохiть почав проказувати:
Висне небо синє,
Синє, та не те;
Сяє, та не грiє
Сонце золоте.
— Нi, ще грiє! — подумав вiн, усмiхаючись i залюбки почуваючи на своєму тiлi його тепло. — Та й як би ж воно не грiло — тепер, коли невольникам засяла воля? — додав вiн i сам собi радiсно засмiявся. — Хоч природа й байдужна до наших радощiв i мук, але тепер мусить же й вона радiти!
I, все ще всмiхаючися, вiн широко дихнув запашним холоднуватим повiтрям.
«Дышется легше, в три четверти груди…» — вихопився йому з пам'ятi вiрш Некрасова про закордоннi вiльнi краї.
— А ми хочемо й будемо дихати на всi груди! — сказав вiн сам до себе вголос i знову засмiявся.
Почув галас i гавкотню. Озирнувся до школи й побачив, що стежкою бiгло троє: поперед усiх величезний чорний Катай; вчепившися йому в спину однiєю рукою, поспiшався за ним Володько, а трохи далi швидко-швидко лопотiла коротенькими нiжками бiлоголова Лiда. Катай з великої втiхи гавкав, дiти верещали i всi втрьох бiгли просто на Корецького.
— Чаю пити мама кличе!.. — силкувався перегукнути Катая Володько.
— Цаю, мама!.. цаю, мама!.. — пищала й собi Лiда.
— Гав-гав-гав! — додавав своє Катай.
Катай плигнув Корецькому аж на груди i вимазав його лапами, дiти опали батька. Втихомиривши їх усiх, Корецький пiшов додому. Назустрiч їм уже йшла Таля, — її худеньке личко було все рожеве, вона трохи щулилась од сонця, що било їй просто в вiчi, а бiляве волосся здава лося золотим у сонячному промiннi.
Сiвши в хатi за стiл, Корецький знайшов на своєму мiсцi зшиток з написом на першому боцi друкованими лiтерами: «Дарую татковi Корецькому!» Це був зшиток Володькових малюнкiв: там були — все з пiдписами — i «татко, як вiн у школу йде», i «мамуся Лiду веде», i сам Володько, i баба Химка з дiдом Терешком, i Катай — усi страшенно похожi один на одного, тiльки Катай трохи одрiзнявсь од iнших. Усi були вертикальнi, а вiн горизонтальний. Корецький залюбки зостався б розглядати цi малюнки й базiкати з дiтьми, але вже був час iти в город у редакцiю. Нехотя взявся за шапку. Але на порозi зустрiв його Петро, зблiдлий i затурбований.
— Що тобi таке, Петре? — здивувався Корецький.
— Ви нiчого не чули, Євгене Петровичу?
— Нiчого… А що?
— В городi жидiв б'ють…
— Та нi!..
— Я оце тiльки з городу… Ходять хулiгани з дрючками, з ломами… Розбивають крамницi, все, що там є, розтягають або трощать на гамуз… Жидiв, якi попадуться, б'ють без жалю… Я сам одного вбитого бачив…
— А що ж полiцiя?
— Полiцiя… По городу кажуть, що вийшов дозвiл на три днi жидiв бити… Полiцiя ходить слiдком та дивиться… та смiється.
Корецький споважнiв… Видима провокацiя…
— Та тут ще й у нас не без лиха, — казав далi Петро. — Вже з тих хулiганiв кiлька душ i до нас прибiгло… Зiбралися в Семенюти… Там уже з ними i Карпенко, i Старостенко, i Валюшний…
— Як? Валюшний?.. Та вiн же…
— Еге, минулося!.. Тепер уже кричать усi гуртом: «Домократи хочуть землю в нас одiбрать та жидам оддать, — не попустимо!» Ходять улицями, бiлий хлак собi почепили… Приїхав становий та їм назустрiч: «А што реб'ята, какая сотня гору бере: красная чи чорная?» — «Чорная, ваше благородiє!» «Хто у вас тут первий зачинщик?» Вони всi: — «Учитель Корецький!» «Ви його провчiть, реб'ята!» — «Провчимо, ваше благородiє, так, що не буде й рясту топтать!» «Нет, зачем так, — штоб чего плохого не вышло: ви его только потрепайте хорошенько!» — «Та ми вже знаєм як: не буде бiльш не то на мiтингах, а й нiяк говорити!» «Ну, как знаєте! Крепко держiтесь… Ура!» — Тодi всi: ура! Вiн поїхав, а вони пiшли пiд монополiю та й стали там пити… Треба поспiшатися, Євгене Петровичу, а то щоб скоро й тут вони не були…
- Євгене, що ж це?.. — почувся тремтячий голос, i Корецький побачив перед себе зблiдле Талiне обличчя з широко розкритими очима.
Корецькому теж забило на мить дух, але вiн перемiгся. Трохи помовчав i промовив:
— Талю, тобi треба забрати дiтей i пiти звiдси.
— А ти, Євгене?.. А ти?..
— Я зостануся тут.
— Але ж подумай, Євгене: вони ж тебе вб'ють!..
— Не вб'ють… Я повинен бути тут, щоб спинити їх, умовити, втихомирити… школу зберегти… А ти йди!..
— Нi, в такому разi i я повинна тут бути, i я зостануся!
— А про дiти й забула, Талю? Вони ж можуть так їх перелякати, що на все життя зостанеться… — промовив Корецький, показуючи на Лiду, що спокiйно гралася з собакою, та на Володька, що вже прислухався до розмови.
Таля глянула на дiтей i похилила голову…
— Але ж ти!.. Ходiм i ти з нами!.. — говорила вона, вхопивши його за руку.
— Не можу, моє серденько, — тихо вiдказав Корецький, помалу визволяючи в неї свою руку. — Не барися, — пожалiй дiтей!.. Iди до Петра… Вiзьми з собою Химку, хай вона понесе Лiду… А Петро проведе вас…
— Треба сповiстити наших, — казав Петро. — Я вже до декого по дорозi забiгав, та як на злiсть тiльки Якова та Панаса дома й застав… Василь та Дмитро в городi, Iван десь пiшов… Треба ще до декого…
— Але поперед усього одведи їх… Дiти вже були готовi, — можна було йти. Але Таля знов спинилася.
- Євгене! що з тобою буде?
— Нiчого не буде… Я їх умовлю… Iдiть!
Вiн поцiлував жiнку, дiтей, що нiчого не розумiли, i повiв їх з хати в садок. Пiшли не вулицею, а через яр. Корецький стояв на хвiртцi i дивився їм услiд. Пiдождав, поки яр перейшли раз, удруге i покрились за вербами на городах, — тодi завернувся додому.
Дома нiкого не було, бо й дiд Терешко одпросився ще зранку задля свого дiла додому. Корецький пройшов у клас, обiйшов його мовчки, вернувся назад у свою свiтлицю, пройшов i по їй, поторкав полицi з книжками… перейшов до Талiної хати, поглянув на дитячi лiжка, поторкав засув на вiкнах… i схаменувся: чого це вiн ходе? Треба не ходити та дивитися, а подумати, що робити.
Вернувся до своєї хати, сiв бiля столу. Вiн заспокоював Талю, але сам не був спокiйний. Надiявся, що вмовить їх, але…
Якби були товаришi з громадки, його учнi, — можна було б од погромникiв одбитися: певне їх уже не так багато… Але їх нема… та й оборонитися нiчим — з голими руками не оборонишся… Нi, коли вiн чим переможе, то словом… не словом власне, а всiм своїм попереднiм життям, усiм, що вiн тут робив i зробив… Адже громада не раз йому дякувала… Так, громада… Але вiн матиме тут дiло не з громадою, а з погромниками — з звичайними хулiганами або з людьми, доведеними до хулiганства брехнею про вiддану жидам землю…
Ще й з п'яними… Що таким людям уся його попередня робота, все його життя?
Одначе не можна ж так зоставатися, треба ж щось робити, приготуватися до боротьби!..
Приготуватися до боротьби… проти кого? Проти того народу, з яким укупi хотiв стати за його право жити людським життям?
Нi, це не може бути!.. Щоб тi самi люди, з якими вiн дев'ять рокiв жив, як свiй, працював, якi знають усе його життя i всю його прихильнiсть до їх, щоб цi самi люди прийшли його розбивати?!.. Це щось нелюдське, щось таке, що не мiститься у його в головi, чого вiн зрозумiти не може. Це не може бути!
А в душi почував, що це бути може, певний був, що це наближається…
З улицi почувся гомiн… Спершу тихий, потiм усе дужчий та дужчий…
Устав, пiдiйшов до вiкна… Гомiн побiльшав, чути було багато голосiв, але нiкого не було видко за завороткою.
Корецький вийшов на рундук i вiдразу побачив, ступнiв п'ятдесят од себе, стовпище.
Попереду, галасуючи, без шапки, розхристаний i видимо п'яний, швидко йшов високий худий чоловiк з розкудланою бiлявою бородою. Вiн вимахував руками i раз у раз вигукував:
— Рiшу!.. рiшу!..
Це був Гаврило, — Корецький пiзнав його. Зараз бiля його йшов здоровий парубок у пiджаку, з картузом на потилицi — Михайло-старшиненко, розбишака й п'яниця. Далi сунула купка старiших i молодших чоловiкiв, теж видимо не тверезих — чоловiка з десяток. В руках у декого були ломаки, а вгорi над ними телiпався на дрючку бiлий хлак з написом, якого Корецький не мiг розiбрати. За ними, трохи вiддалiк, ще душ двадцять, а ще далi i по боках — дитинчата, зацiкавленi надзвичайною подiєю. Вся юрба галасувала, ворушилася i швидко наближалася до школи. Корецький зiйшов з рундука i став на землi.
— Он вiн!.. Он вiн стоїть!.. — почулися голоси. Стовпище пiшло тихше i спинилося за кiлька ступнiв од Корецького. Галас стих.
— Здоровi були, люди добрi! — промовив Корецький. — А що скажете доброго?
Всi мовчали, — нiхто не зважувався вiдповiдати… Враз почувся голос iз середини:
— А те скажемо, що не бунтуйсь!..
— Не бунтуйсь!.. Рiшу!.. — крикнув Гаврило i протяг обидва кулаки до Корецького.
— Хто ж бунтується? — спитав Корецький. — Я стою собi спокiйно коло своєї хати, а ви прийшли до мене з кулаками, з ломаками… Хто ж бунтується?..
Стовпище знов замовкло, а Корецький говорив далi:
— Може я покривдив кого? — так скажiть, люди добрi! Кожен чоловiк помиляється: може й я яку кривду кому зробив, — нехай скаже. От ви, Демиде, — озвався вiн до молодого ще чоловiка з темною борiдкою i з ломакою в руцi, — може ви що скажете? А як ваша рука? Чи не болить тепер? Добре робите нею?
Демид почервонiв i нiяково заговорив:
— Та нi… спасибi вам… як ви вигоїли, то тепер усе добре роблю… Дай, боже, вам здоров'я!
— Хвалити бога!.. А з вас, Семене, вже не править Семенюта тi пiвсотнi?
— Нi, я нiчого… Спасибi, що поклопотались тодi в городi — не править…
— Кажiть же, люди добрi, кому й яку кривду я зробив? — питався знову Корецький.
— Та нi… Кривди од вас не знали… спасибi вам!.. Запомагали нас завсiгди… То вже дякуємо… — загомонiли серед стовпища окремi голоси.
— Може дiти не так учив? Може навчав їх красти, пити, батькiв зневажати?..
— Нi, за дiтей спасибi… Дiти нiчого… Гарнi дiти виходили од вас…
— Та що ви його слухаєте? — скрикнув налазячи Гаврило, але його зараз же спинили:
— Стривай, не репетуй!.. Дай чоловiковi сказати!.. Ще поспiємо, коли що…
— Та що казать! — скрикнув сердито Семен. — Яка там кривда!.. Нiякої кривди од вас не було!.. Це нас збили та й годi… Манiфестом отим!..
— Манiфестом? — перепинив Корецький. — Гарний манiфест цар дав i сьогоднi не треба нам нi гнiватися, нi битися, а брататися треба. Такий манiфест, щоб не було знущання з людей, щоб виборнi з народу люди кращий лад завели…
— А землю?!.. А жидам землю мужицьку оддати, то не ви, проклятi демократи, вигадали?! — заверещав чийсь голос, i Корецький побачив перед себе перекривлене зо злостi обличчя Валюшного.
— Жидам землю! Землю жидам!.. — репетував Гаврило, соваючи кулаки.
— Люди добрi!.. — почав був Корецький.
— Бий його, брехуна! — скрикнув старшиненко Михайло i, розмахнувшись з усiєї сили, вдарив Корецького в висок.
Корецький схитнувся, але вдержавсь, ухопившися за. штахетки.
Але ту ж мить кулаки посипались йому на голову, на обличчя, на плечi.
Вiн пiдняв був руки, щоб захистити голову, i враз побачив перед себе по-звiрячому злобне обличчя Демидове, а в його руках високо пiдняту ломаку.
Корецький бачив, як вона мелькнула в повiтрi, як упала йому на голову, — i враз утратив притомнiсть.