Брат на брата

IV

Сонце дуже пекло в голову й вiн прокинувся.

Але сонця над їм не було, тiльки голова горiла, мов її припiкало лiтнє сонце. Хотiв доторкнутися до неї i почув, що руцi боляче ворушитися. Таки звiв руку, доторкнувсь, — щось мокре й липке застигло в його на лобi. Глянув — i побачив на руцi кров.

Силкувався зрозумiти — де вiн i що з ним.

Вгорi було небо, заслане сiрими хмарами. Помалу пересувалися, то купчилися, то розлазилися — нуднi й огиднi. Дивився на їх i не розбирав, де вони взялися. Нарештi зрозумiв, що вiн не в хатi, а на дворi. Збоку бiля себе побачив штахети, торкнувся рукою внизу, — лежав долi. Здивований хотiв швидко пiдвестися, але в голову стукнуло так, що впав назад i мусив кiлька часу полежати. Тодi помалу пiдвiвся й сiв, зiпершись на штахети.

Глянув на школу й побачив побитi шибки. Вiдразу згадав усе: п'яне стовпище, кулаки, ломаку в Демидовiй руцi… потому, мабуть, був погром…

Сидiв якийсь час, потiм посилкувався i встав. У голову стукало, свiт туманiв у очах. Помалу, спираючися на бильця, зiйшов по схiдцях на рундук i ввiйшов через сiни в свою свiтлицю.

Просто перед порогом лежали черепки а кинутої об помiст лампи i смердiла калюжа керосину. Розламана на шматки полиця валялася серед хати, а замiсть книжок скрiзь було накидано купи роздертого, пом'ятого, потоптаного ногами паперу. Стiл жалiбно похилився додолу, держачись тiльки на однiй нозi, а все, що було на йому — папери, каламар, рямцi, бюст — усе в друзках лежало долi; i бiлi грудочки гiпсового Шевченка втоптано було в чорну калюжу з каламаря. Вся хата була закидана якоюсь мiшаниною шматкiв дерева, клаптiв паперу, склянок, лика з роздертого матрацу i чогось такого, що його вже Корецький не мiг i пiзнати, чим воно було — таке воно було побите, знiвечене, потоптане. Здавалося, нiби якийсь величезний страшний цiп залiзний помолотив усю хату на гамуз. Дуже щиро понищено було книжки — Корецький не мiг побачити нi однiєї цiлої — тiльки клаптi та порожнi поламанi оправи. По всiй хатi лежали великi картки з iлюстрованого Данта, а на купi побитих пляшечок з шкiльної аптечки лежала частина «Iсторiї культури», — вiн пiзнав її по малюнках. Переступаючи через увесь цей мотлох, пiдiйшов до дверей у другу свiтлицю i саме на порозi побачив рамцi з великої Рафаелевої Мадонни: зiрвано її зо стiни, кинуто так, що вона одним кiнцем зiперлася на порiг, а потiм продавлено наскрiзь чоботом. Чобiт оддавив голову дитинi й Мадоннi i позоставалися тiльки скалiченi безголовi тiла. Корецький пiдняв малюнок, подивився й нащось положив його на купу потовченого мотлоху.

Тодi переступив у другу свiтлицю…

Здалося, що то снiг. Придивившися, побачив, що то пух бiлий з розiрваної подушки. Вiн укривав увесь помiст i купу уламкiв, що лежали долi. Два дитячих лiжечка залiзних, поламанi й покрученi, скорчилися як двi калiчки, посеред хати, а шматки порубаних сокирою матрасикiв розкидано було скрiзь. На одному з шматкiв та сама лялька, що вчора приносила йому Лiда, лежала впоперек, розкинувши руки, але без голови; черепки з неї валялися бiля стiни: певне хтось розбив її голову об стiну, а тодi кинув. Комод лежав, вивернувши пробиту чимсь стiну, а шухляди з його валялися зовсiм порожнi. Порожня була й одежна шафа з вирваними дверками, але трохи пороздираної одежi де-не-де валялося по хатi.

У кухню тiльки глянув, проходячи проз неї — там була купа побитого череп'я. Вийшов у сад.

Зараз од вiкон тяглися бiлi смуги пущеного на вiтер пiр'я. Далi…

Далi не було зовсiм саду. Квiтчанi грядки витоптано — чорнiла порита земля. Сила молодих дерев лежала викручена з землi, жалiбно виставивши пiд холод осiннього неба нiжнi обiрванi корiнцi, перемiшанi з землею. Од бiльших дерев стояли самi стовбури з пучком гiлок угорi, а знизу все було обламане, оббите ломаками, i купи гiлок то з зеленим, то з пожовклим листом умирали коло кожного дерева долi. Тiльки великi дуби й липа стояли незайманi; але вiд столика пiд їми зостався тiльки стовпчик, а ослiн був переломлений надвоє. Той самий ослiн, на якому вчора, пiд зоряним небом. Таля й вiн плакали з радощiв, що вже не буде бiльше неволi й мук, насильства й кровi…

Пройшов далi i вийшов у хвiртку. Стежка вiд неї збiгала вниз, в'ючися по кручуватих ребрах яру. Корецький пiшов нею, помалу ступаючи. Побачив на стежцi нiж з виделкою; трохи нижче блищав долi загублений грант з самовару.

— Певне несли сюди… — подумав Корецький.

Аж на днi в яру знайшов ще одну загублену рiч: блакитненьку Талiну хусточку. Цю вже вiн пiдняв, спинився i, дивлячись на неї, почав згадувати…

Таля… Що саме вiн мусить зробити… щось до Талi… Але що саме?.. Торкнувся рукою до лоба, знову почув кров i спустив руку…

Таля… Таля…

Ах, так!.. Треба довiдатися, що з Талею, з дiтьми…

Пiшов швидко-швидко деручися кручуватою стежкою вгору. Видрався скоро i стояв уже бiля цегельнi, але в голову знову застукало, почала обнiмати млость. Боявся, що впаде, не хотiв лежати тут i ввiйшов у темну шопу. Хитаючися, пройшов аж до краю її, аж туди, де колись ховався з дiтьми вiд дощу, i впав там на солому, втративши притомнiсть.

Два знайомих голоси:

— Та нема його тут, — казав один; i Корецький добре пiзнав Валюшного.

— А, бiс його батьковi!.. — Дали ми, брат ти мой, зiвка! — одповiдав другий, i це був старшинин Михайло. — Утьок уже! Треба було тодi вернуться до його та глянуть, чи тьоплий, чи вже захолов.

— Ну, так треба ж було додому поодносить, — одказав Валюшний.

— Набрались бебехiв тягти, а дiло забули… Я взяв часи — i довольно з мене: буду я всяку дрянь таскать.

— А Захарко!.. Захарко!.. — зареготався Валюшний.

— Хо-хо-хо! — додав свого Михайло. — I знам'я своє покинув та за самовар!..

— Та горо… ха-ха-ха!.. городами!.. — не вгавав Валюшний. — А вода з його дзюрить!..

— Ну, брат ти мой, — дали чосу!.. Хоч i не добили, а дали… I попользувались нашi… На мене пiджак — як улип… А в тебе шапка як?..

— Прийшлась, — одказав Валюшний.

— Добра шапка, — похвалив Михайло, — на десять год стане… Чорт його знає — хтось грошi виняв з партаманєту… Партаманєт знайшов, а деньги якийсь сукин син уже витяг… А в учителя, должно, були… Ну, брат, пайдьом дальше!.. Пошукаємо ще… Ех, єслi б найтiть: вже б я його догладив по головцi оцiєю залiзячкою.

— Добрий шворiнь…

— Пайдьом дальше!..

Вийшли. Помалу затихала хода…

Корецький зрозумiв: вони шукали його. Але вже не було нi страху, нi бажання втiкати чи боронитись. Якась байдужiсть страшенна… i втома… Сон налягав на очi… Заплющив їх i зразу ж заснув.

Прокинувся, як уже було зовсiм темно. Вдивляючися в темряву, ледве помiтив трохи яснiший клаптик хмарного неба, видний крiзь дверi в другому кiнцi шопи. Пiдвiвся i встав, — почував у собi силу. Голова не болiла вже так. Мiг iти. Куди?

Вiдразу все згадав. Не знає, де Таля й дiти i що з ними. Страх обняв його. Кинувся з шопи й вибiг пiд небо.

Глянув через яр на школу: нi одно вiкно не свiтилося. Дома нема її, - мусить бути в Петра. Позирнув туди, де уявляв собi Петрову хату, але й там було темно. Невже вiн так довго спав, i це вже була глупа нiч? Хотiв глянути на годинник, але не знайшов його. Згадав, що Михайло хвалився його годинником. А, он що: його шукають, можуть убити… треба бути обережним… Та все ж мусить зараз пiти до Петра, довiдатися про Талю й дiтей.

Враз помiтив по той бiк яру, коло школи щось… щось, мов чоловiк верхи… Вiн об'їздив сад, повертав конем туди й сюди. Потiм десь узявся й другий такий, з'їхалися й тодi повернули назад та й покрились у темрявi.

Силкувався зрозумiти, що воно таке, та нiяк не мiг догадатися. I враз його думки перепинив якийсь згук — жалiбний, безнадiйний… Вiн перебив тишу й потягся в повiтрi довгою-довгою ниткою… Там, у темрявi, бiля школи…

— Гаву-у-у-у!.. гаву-у-у!..

Було стiльки суму й одчаю, стiльки болю в тому виттi, що ставало моторошно. Корецький пiзнав голос: це був Катай. Покинутий, самотнiй, вiн плакав на зруйнованому дворищi…

Вiн плакав… йому було жалко… А тi… а тим, що руйнували…

Але де ж Таля? Катай побiг тодi з нею…

Швидко пiшов, простуючи до Петрової хати. Пройшов до яру, де вiн завертає, зiйшов наниз i знову видерся просто до Петрового городу. Перелiз через тин i, плутаючись у якомусь посохлому бадиллi, пройшов до току, а з току фiрткою в двiр. У хатi не свiтилося. Гавкнув був собака й кинувся до Корецького, але, пiзнавши його, зараз стих i почав лащитися.

— А хто там ходить? — почувся тихо Петрiв голос, i з-пiд хати одрiзнилася темна постать i пiшла назустрiч Корецькому.

— Це я, Петре…

Петро кинувся до його, вхопив за руку i, не кажучи нi слова, повiв назад на тiк у клуню. Ввiйшли в середину. Петро причинив дверi й мовчки повiв його серед темряви аж у найдальший куток.

— Сiдайте тут! — промовив пошепки Петро й сiпнув Корецького вниз. Обидва посiдали на снопи. Тодi, схилившися йому до вуха, Петро зашепотiв:

— Прислано вас арештувати. Селом їздять козаки в шукають вас скрiзь… Були вже в мене, в Якова, в Панаса… Кажуть: попадемо — живого не випустимо…

Корецький зрозумiв тепер, що то за їздцi були бiля школи.

— А Наталя Миколаївна, дiти — де?

— Не турбуйтесь… Вони живi й здоровi…

— Та де вони?

— Одвiз я… в Гайки…

Гайки — то був хутiр Талиного батька, заможного козака, сумежно з великим селом Грабiвкою.

— Ми так думали, — шепотiв далi Петро, — що хоч Наталю Миколаївну тут i не займають, та все ж краще їм бути поки що, далi вiд Ладинки. Вони спершу не хотiли їхати, — все за вас журилися… хотiли вас шукати… Та я вмовив… Вони б шукали, а за їми слiдком козаки їздили б… Та трохи таки, признатися, й прибрехав: сказав, що вас зовсiм не занято… що ви в лiсi тепер… Вони повiрили…

Написали до вас записку… То це недавно тiльки вернувся, одвiзши…

— Спасибi, Петре!.. А дiти не дуже налякалися козакiв?

— Нi, нiчого… Лiда не зрозумiла, чого вони, а Володько, як вони поїхали, сказав: «Ну, я ж їм покажу, як виросту…»

— Наталi Миколаївни нiяк вони не займали?

— Нiяк… Вони, мабуть, i не догадалися, що то вона… i не питались нiчого… Дуже вас побито, Євгене Петровичу?

— Трохи… Тiльки по головi дуже вдарено… Одначе — нiчого… Що в школi?

— Усе погромлено… Поки я вранцi одвiв Наталю Миколаївну та кинувся по товаришах… поки туди та сюди, — прибiгаємо, аж тут уже перейшла орда… Тiльки дiд Терешко ходить по хатах та плаче… Кинулись вас, — нема… Почали шукати вас, а тут i погромники шукають… Силкуємося так, щоб нас не помiчали, щоб знайти вас та переховати, або може до лiкаря… Нiде нема… Де ви були?

— У цегельнi… в малiй шопi…

— Чи ти ба!.. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли звiдтiля, — ну, думаємо, там вас нема… та й не пiшли туди… У школi я познаходив деякi папери, — оддав Наталi Миколаївнi…

— Де лист од неї?

— Ось… тiльки свiтити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять…

— Правда…

— Вам треба з Ладинки кудись iнде податися, Євгене Петровичу.

Корецький замислився…

— Нiкуди, тiльки до Києва… Бо там найкраще можу притулитися… Чи тепер пiзно?

— Пiвнiч скоро.

— Поїзд уже пiшов. — Та вам тепер у город i не можна…

— Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку, там сiсти… Верстов двадцять буде туди од нас?

— Та буде… Може трохи й бiльш… Дiйдете?

— Дiйду.

— Бо їхати воно помiтнiше…

— Авжеж… Я й на вранiшнiй поїзд не хочу, бо дуже помiтно буде…

— Пiдождете до вечiрнього?

— Еге. Тiльки не тут… Краще я пiду в лiс на пасiку твою.

— Еге, там безпечнiше…

— Переночую в куренi й день перебуду, а ввечерi йна машину.

— Зараз хочете йти?

— Та зараз… Тiльки ти, Петре, дай хоч свого картуза, а то я без нiчого…

— Я зараз…

Петро пiшов, а Корецький остався дожидатися в темнiй клунi. Певна рiч — на пасiцi буде йому найкраще. Бджоли Петро вiдтiля вже перевiз, нiхто туди тепер не прийде, а коли що, то й у лiсi заховатися можна… Од пасiки до станцiї Горобейки буде навiть ближче верстов на три…

Прийшов Петро, принiс картуза й свою чумарку. Чумарка прийшлась на Корецького саме добре, а картуза надiти було трудненько, бо голова болiла.

— А це попоїсти… Їжте!..

— Нi, це згодом… уже на пасiцi… та й iдучи можна… А тепер нема чого баритися: краще я швидше пiду.

— Ходiть — i я з вами.

— А тобi чого?

— Е, нi, — щоб я вже знав, що ви безпечно до катраги добилися… Там уже не так страшно, а по дорозi то хто його зна, як буде…

— То щоб i тобi впало, цього хочеш?

— Та нiчого не впаде… Пiду!..

— Ну, гаразд, — охiтнiше менi буде. Яром?

— Яром не так помiтно…

Вийшли з клунi, роззирнулись, — нiде нiкого не було видко. Пiшли знову городом, тодi вниз i побралися яром.

Петро йшов попереду, несучи вузлик, Корецький за їм, iшли мовчки, бо було небезпечно подавати голос. Вгорi було хмарно, тiльки де-не-де проблискували клаптики чистого неба i на їх сумно мигтiли зiрки. Чорнi боки яру здiймались високо, i внизу було зовсiм темно. Згори трудно було б їх добачити. Силкувалися тiльки йти якомога тихше, обережнiше, — посувалися помалу. I враз Корецький здригнувся.

— Гаву-у-у!.. гаву-у-у!.. — знову розкотилося серед темряви.

I весь час, поки вони йшли яром, важко й сумно пливли в повiтрi заводи собачого плачу, i вiд їх ставало так безнадiйно, що хотiлося самому плакати, вити, як Катай…

З пiвгодини йшли яром. Дедалi вiн ставав усе менше й менше глибокий, боки в його нижчали i, нарештi, вибiгали в поле вузеньким ярочком. Озирнулися полем. Корецький спершу нiчого не побачив, але Петро торкнув його рукою й мовчки показав праворуч.

Там, геть далi, бованiла в темрявi могила. При блiдому свiтi вiд кiлькох зiрок, довше вдивившися, Корецький побачив на могилi щось високе.

— Козак верхи, — прошепотiв Петро.

Так! Ловлять його i вночi.

Треба вертатися назад.

Завернулися i знову пiрнули в темряву глибокого яру.

— До верб, — шепнув Петро.

Корецький знав цю дорогу. Яр викидав од себе гiлку так само на поле, але там росли купками верби й так усякий чагарничок розкиданий був верстви на пiвтори, — отже легше було сховатися i зайти далi вiд села, а тодi вже iншим шляхом завернутися до лiсу.

Знову пiшли тихо, обережно, мовчки. Дiйшли до гiлки; завернули нею. Тут iти було гiрше, бо стежка була мало протоптана i раз у раз траплялися кущi. Доводилось iти дуже помалу, щоб не було шелесту й тупотiння. Вони доходили вже до краю, коли це враз почули над собою розмову. Двоє козакiв їхало понад яром, наближаючися до їх. Поприпадали до землi й лежали мовчки, нерухомо.

— Долго еще будем ездить? — почувся голос просто над їми.

— Да чорт его знает… Должно удрал уж он…

— Проехать разве оврагом?

— Ну его к чорту!.. Ноги лошади поломаешь… Дай-ка огоньку, брат!

Чиркнув угорi сiрник, блиснув свiт, засмердiло тютюном…

Далi затупали знову конi, йдучи помалу, ходою. Корецькии з Петром лежали, прислухаючись, як тупотнява й голоси затихали i нарештi зовсiм стихли. Пiдождали, ще з чверть години, тодi Петро торкнув Корецького.

— Лежiть тут!

I тихо-тихо полiз угору. Корецький бачив, як його темне тiло посувалося кручею i як, нарештi, його голова стала над берегом яру. Довго дивився там, — тодi вернувся так само обережно.

— Не видко вже нiкого, — рушайте швидше!

I все ж силкуючися робити якомога менше шелесту, вони вийшли з яру в поле. Корецький глянув навкруги — нiкого не видко було нiде. Хiба хтось сховався. Нахиляючися i припадаючи часом до землi, пiшли помiж купками чагарнику й верб i йшли так з верству — аж поки вибились на вiльне поле.

Нiчим не можна було ручитися, що й тут, на дорозi до вони не стрiнуть козакiв, але iншого способу добитися до лiсу в їх не було.

Пiшли швидко-швидко полем…

А навздогiн за їми лунав далекий собачий плач, мов тужiння на руїнах розбитої школи…