Брайтлі і темна печера

Розділ 2. Мрії здійснюються

Дівчинка сиділа в оточенні своїх іграшкових поні й гірко плакала.

— Апчхи! — раптом почула вона зовсім поряд.

Софі злякано роззирнулася.

— Хто тут? — прошепотіла вона.

— А-апчхи! — ще гучніше ­чхнув невідомий гість, і купа плюшевих поні заворушилася. — У мене алергія на сльози.

На цих словах із купи іграшок вигулькнула голова маленького поні. А потім він і сам вистрибнув і… злетів на середину кімнати!

У Софі вмить висохли сльози, і вона здивовано поглянула на несподіваного гостя. Перед нею пурхав на райдужних крильцятах поні. Його шерсть була синього кольору, грива й хвіст — малинового, а на чолі в нього сяяла срібляста зірочка. Копитця конячки теж виблискували сріблом.

— Хто ти? — тремтливим голосом спитала дівчинка. — Чи ти мені наснився?

— А хіба ти спиш? Я поні! Ти ж хотіла потоваришувати зі справжнім живим поні? Отож я тут!

— Але ж поні не літають, — мовила Софі.

— Це звичайні поні не літають. А я феріґард! Чарівний захисник. І прилітаю до всіх, кому потрібна допомога.

— То ти чарівний поні? І ти прилетів, щоб допомогти мені? — не вірила своєму щастю Софі. — Ну, як у мультиках…

— Звісно. Коли ти чогось по-справжньому хочеш, бажання обов’язково здійснюються. Особливо, якщо це щось добре, — засміявся крилатий поні. — А я дуже добрий!

— Мене звуть Софі. А тебе як звати?

— Узагалі, мене звати Брайтлі, але друзі часто називають мене Брі. — Поні підлетів до ліжка Софі й примостився на подушці. — Чому ти так гірко плакала, Софі?

Дівчинка обережно сіла на край свого ліжка, щоб бути ближче до чарівної тварини. Вона розповіла Брайтлі все, що з нею трапилося цього нещасливого дня.

Поні уважно вислухав її розповідь, а потім нараз хитро усміхнувся й сказав:

— Сподіваюся, тепер цей день став для тебе щасливішим, адже в тебе є я!

Маленька Софі розсміялася. Поруч із феріґардом їй більше не було сумно. Та й нарешті здійснилася її заповітна мрія!

— Так! Цей день став для мене по-справжньому щасливим!

Чарівний поні потоптався копитцями по подушці, а по тому мовив:

— Нумо спати, маленька Софі. А вранці ми разом поміркуємо, як вирішити твої проблеми.

— Може, ти розповіси мені казку? — попросила дівчинка, зручно вмощуючись у своєму ліжечку.

— Краще я розповім тобі про феріґардів. Це цікавіше за будь-яку казку!

Феріґард приліг на подушку, а Софі уткнулася носиком у його пухнастий бочок.

— Феріґарди бувають дуже різні. Є з-поміж нас кицьки та собачки, поні та кролики, лисиці й навіть ведмеді. І всі ми дуже добрі: завжди квапимося на допомогу тим, хто потрапив у біду.

— А де живуть феріґарди? — крізь сон пробурмотіла Софі.

— У своєму місті, вибудованому високо в небі, на великій синій хмарині. Оселі феріґардів зовсім не схожі на житла людей. Адже нам не потрібні ні ліжка, ні столи.

— А ви часто буваєте вдома? І що ви там робите, коли приходите?

— Іноді, коли ми геть знесилимося чи просто дуже втомимося, нам хочеться повернутися додому. Тут ми відпочиваємо й збираємося на силі.

— А що їдять чарівні захисники? Я ж тебе навіть нічим не пригостила…

— Ми харчуємося сонячним світлом. А п’ємо вранішню росу, — усміхнувся Брайтлі й помітив, що маленька Софі нарешті заснула.

Тоді він злетів над її ліжком і зник. Брайтлі вирішив розшукати хлопчика, про якого розповідала Софі, і з’ясувати, навіщо він оббрехав дівчинку.