Брайтлі і темна печера

Розділ 7. Повернення додому

Із настанням ранку чарівна ковдра, зіткана феріґардом, розтанула. Вовченята прокинулися й тихенько скавуліли від голоду.

— Вони такі слабенькі, — переймалася Софі. — Треба якнайшвидше віднести їх до зоопарку.

— Тоді поквапмося, — рішуче ска­зав Тім.

Хлопчик почепив наплічник задом наперед, щоб бачити його перед собою, і поклав туди вовченят. Тепер звідти визирали сірі носики.

— Такі зворушливі! Мов пташенята в гнізді, — замилувано мовила Софі.

Діти покинули печеру і доволі швидко знайшли те місце, де Тім спускався зі скелі. Мотуз залишався там, де й висів.

— Брі, з вовченятами ми не зможемо піднятися, — сказав Тім.

— Отут нам знову стануть у пригоді мої чари, — усміхнувся поні.

Брайтлі закружляв на місці й нараз став великим.

— Софі, залазь мені на спину. А за Тімом я прилечу потім.

Софі залізла до Брайтлі на спину, і Тім передав їй наплічник із вовченятами. Поні злетів зі своїм цінним вантажем і вже за кілька хвилин повернувся за Тімом. Хлопчик теж здійнявся вгору на спині чарівного захисника.

— Яке ж це дивовижне відчуття! — захоплено вигукнув Тім, коли вони приземлилися.

— Тобі сподобалося літати? — спитав Брайтлі.

— Звісно. Але я кажу не про це. Торкатися феріґарда — означає торкатися самої магії! — схвильовано заговорив Тім. — Мені здається, що я почувався так, коли був маленький. Усе довкола здавалося казковим і… можливим. А тепер…

— Гадаю, ти подорослішав і втратив віру в дива, — пояснив Тімові поні. — А знаєш, ті дорослі, які залишаються в душі дітьми, вони щасливіші за інших. Отож не поспішай дорослішати!

Тім знову почепив на себе наплічник із вовченятами задом наперед, і друзі пішли далі. Підніматися на вершину гори було важко. Діти зголодніли й потомилися. Брайтлі охоче розважав їх веселими історіями. Він знайшов кілька кущів ожини, і діти змогли поласувати нею.

Нарешті друзі дісталися вершини гори. Тепер іти стало легше, бо цей схил був більш пологий.

— Тіме, поглянь! Твоя куртка, — вигукнула Софі.

Дівчинка зняла куртку із сучка, на який її повісив був Тім, і понесла одежину в руках, адже Тім ніс вовченят. Хлопчик принишк. Він слухав Брайтлі й Софі, але сам не долучався до розмови.

Несподівано Тім зупинився.

— Софі, мені треба тобі щось сказати, — пробурмотів він, а потім, наче щось вирішив, голосно повів далі: — Вибач мені. Я глузував з тебе й зіпсував твою іграшку. І це вікно теж я розбив. Чи можеш ти вибачити мені?

Тім поглянув Софі в очі. Дівчинка всміхнулася:

— Я вже давно вибачила. Щойно побачила, як ти пожалів вовченят, — відповіла Софі. — Ти добрий.

— Колись ми товаришували. Станьмо знову друзями? — запропонував Тім.

Софі зніяковіла, і обличчя її спалахнуло рум’янцем:

— Звичайно!

Раптом Тім помітив поміж деревами людей. Вони піднімалися схилом.

— Брайтлі, ти не знаєш, хто це?

— Гадаю, це ваші батьки. Схоже, вони вас шукають.

— Точно! — сполошилася Софі. — Ми ж зникли на весь день, та ще й дома не ночували!

— Тато мені дасть доброго прочухана, — похмуро мовив Тім.

Дорослі помітили дітлахів. До них відразу підбігли перелякані батьки та вчителі.

— І де ж це ви бродили? Чого вас сюди занесло? Як ви могли піти до лісу й нікого не попередити? — сипалося зусібіч.

Аж ось тато Тіма помітив у руках сина вовченят.

— Хто це? — спитав він.

— Тату, це вовченята. Їхня мама загинула. Ми вирішили віднести малюків до зоопарку.

— Вони дуже слабенькі. Їм терміново потрібен лікар, — заплакала Софі.

— Не хвилюйся, Софі. Ми подбаємо про тварин, — заспокоїв дівчинку тато Тіма. — Відкладімо всі розмови і хутчіш додому!

Вовченят передали вчителю біології, який був з-поміж тих, хто вирушив на пошуки дітей. Він відразу заквапився до зоопарку, щоб передати малюків ветеринару.