Бронзовий птах

Розділ двадцять восьмий Сенько Єрофєєв

Життя табору знов увійшло в свою звичну колію. Звичайний розпорядок дня — сигнал побудки, ранкова лінійка, підняття прапора, праця на селі, ігри, бесіда біля костра. Але відчуття того, що загін оточує якась таємниця, не кидало Мишка.

Провина Миколи Рибаліна не доведена, але він поки що і не виправданий. Зате човняр ходив наче й не було нічого. При зустрічі з Мишком він посміхався так, ніби тоді, на річці, нічого й не сталося. Навіть підморгнув одного разу.

Між човнярем і «графинею» існують якісь зв'язки. Вона щось відправляла в ліс. І куркуль Єрофєєв з ними заодно. Справді… В усьому цьому треба обов'язково розібратись: адже може потерпіти невинна людина!

Але як діяти? Піти в ліс, дізнатися, що це за парубки? Та де їх там шукати? Та й небезпечно. Сам би він, звичайно, пішов. А хлопці? Мало що може трапитись, а він за них відповідає.

Отже, залишається тільки одно: дізнатися, що повіз човняр у ліс. Дізнатися через Сенька Єрофєєва. Адже він теж переносив мішки в човен. Звичайно, так просто він не скаже. А спробувати можна. Дивись і проговориться…

Генка підтримав цей план.

— Але тобі незручно, — сказав він. — Ти вожатий, хлопці тебе соромляться. А мені Сенько все викладе, будь певен.

— Щось зробиш не так, — завагався Мишко. — Так зіпсуєш справу, що потім і не виправиш…

Але Генка запевнив його, що буде обережним і обачливим. Хіба він не виконував серйозних доручень!

Генка ще не обміркував плану дії. Як завжди, він сподівався на щасливий випадок. Важливо почати, а там видно буде.

Комсомольці й піонери обладнували клуб. Їм допомагали сільські діти. Тільки Сенько і Якимко не брали участі. Вони сиділи на купі колод, лускали насіння і, ліниво сперечаючись, грали в карти. Генка зупинився біля них і, прикинувшись зацікавленим, почав стежити за грою.

— Сідай з нами, — запропонував Сенько, тасуючи карти.

Генка сів на колоди.

— В карти не граю, а подивитись — подивлюсь.

— Не бійся, — посміхнувся Сенько, — не на гроші. На щиглі.

Генка поважно відповів:

— Зі мною грати важко. Я кого завгодно обіграю.

— Так уже й обіграєш?

— Точно тобі кажу. Дай колоду.

Генка взяв колоду, перетасував її і показав карточний фокус.

Фокус був нескладний. Але Сенько і Якимко були вражені. Так в усякому разі здалося Генці. Дуже вже здивовано дивилися вони на нього.

Задоволений своїм успіхом, Генка вдавано байдужим голосом промовив:

— Я ще й не таке можу відгадати. От погляну на людину і одразу скажу, що вона робила сьогодні і що вчора робила і позавчора.

— Це вже ти брешеш, — посміхнувся Сенько.

— Можу довести!

— Ну, що я вчора робив?

— Овва! Так я тобі й сказав.

— Звичайно, не скажеш: звідки тобі знати.

— Значить, не знаю?

— Не знаєш!

— Не знаю?

— Ні!

— А якщо знаю?

— Так скажи!

— Так от, — багатозначно сказав Генка, — якщо я тобі окажу, що ти робив учора, то ти мені скажеш, що ти робив позавчора.

— Добре.

— Вчора ти їздив до млина, — сказав Генка.

— Правильно! — пробурмотів Сенько. — Це ти міг і бачити…

— Де я міг бачити? У млині я не буваю. Просто подивився на тебе й відгадав. А тепер ти скажи, що ти робив позавчора.

Сенько спідлоба подивився на Генку:

— Думаєш, тільки ти один можеш відгадувати?

— При чому тут один чи не один? Ми з тобою домовились — от я й відгадав. Тепер скажи ти, що робив позавчора, а я тоді скажу, правду ти кажеш чи неправду.

— Який спритний! Думаєш, один ти мастак відгадувати? Є й інші.

— Я що завгодно відгадаю, — хрипко промовив Якимко, креслячи на піску великим загнутим пальцем фігури.

— Що ти можеш відгадати? — насмішкувато спитав Генка.

— А все, що хочеш.

— Правда, правда, — підтвердив Сенько. — Якимко все одгадає.

— Що ж він може відгадати? — продовжував допитуватися Генка.

— А що хочеш, — відповів Сенько і повернувся до Якимка: — От, Якимку, ми тут одну річ сховаємо, а ти знайди. Знайдеш?

— А чого ж…

— Гаразд. Давай…

Якимко поплентався до сарая.

— Не оглядайся! — дзвінко крикнув навздогін йому Сенько.

Якимко уткнувся обличчям у сарай.

— Так, — прошепотів Сенько і витягнув з-за пазухи яйце — звичайне куряче яйце. — Бачив? Нехай шукає. Повік не знайде.

Генка підозріливо глянув на Сенька. А що коли Сенько у змові з Якимком? Вони ж друзі. Можливо, вони його дурять. Що ж, нехай спробують!

— Давай сховаємо його під колоду, — запропонував він.

Сенько закрутив головою.

— Не годиться! Одразу знайде! От що ми зробимо. Одягнемо шапки, а під шапку і покладемо. Нехай шукає! Повік не знайде.

І не встиг Генка нічого відповісти, як Сенько підняв його кепку, обережно підсунув яйце і знову насунув Генці козирок на лоб.

— Здорово буде! — зашепотів Сенько. — Нізащо не знайде. А ми йому п'ять гарячих за це вліпимо.

«Добре, — подумав Генка. — Нехай яйце буде в мене. Але обдурити їм мене не вдасться».

— Все? — спитав він.

— Все!

— Добре, — сказав Генка, — тільки умова: повернімося до нього спинами, і нехай він так шукає.

— Навіщо?

— Щоб ти йому не підморгнув.

— Добре, — згодився Сенько.

Вони сіли спиною до Якимка.

— Давай, Якимку, можна! — гукнув Генка. — І якщо ти йому хоч слово скажеш, я не гратиму.

— Добре, добре, — пробурмотів Сенько.

Хлопці сиділи не обертаючись. Позад них почулися кроки і сопіння Якимка.

— Чого одвернулися? — спитав він.

— Шукай, шукай, — відповів Генка, торжествуючи в думці.

Спритно він їх обдурив! Ця штука, видно, у них давно розіграна. Сенько мав якимось умовним знаком показати Якимкові, де заховане яйце. А на те, що доведеться одвернутися, вони, звичайно, не розраховували.

Нехай пошукає!

І Генка позирав скоса на Сенька, побоюючись, що той подасть Якимці таємний знак. Але Сенько сидів спокійно, склавши руки на колінах. Спиною він, звичайно, нічого не міг зобразити. Попався! Тепер-то вже доведеться йому розповісти, що робив позавчора…

Хлопці, з насунутими на лоб кепками, сиділи на колоді не обертаючись. Якимко ходив і сопів позаду них.

— Відгадуй швидше, — сказав Генка. — Цілий рік шукатимеш!

— Зараз, зараз, — відповів Якимко…

Він засопів десь зовсім біля Генчиного вуха, і не встиг Генка опам'ятатись, як Якимко з усієї сили вдарив долонею по його голові, прямо по кепці. В ту ж мить липка смердюча яєчна рідина потекла Генці на лоб і очі.

Розлючений Генка схопився і зірвав з себе кепку. Рідина потекла ще дужче, заліплюючи очі. Яйце було тухле. Генці здавалося, що весь він від голови до ніг видихає нестерпний сморід.

— А ти казав, не відгадає! — зайшовся сміхом Сенько.

Якимко, як завжди, з понурим виглядом щось креслив па піску кривим нігтем ноги.

Кінцем сорочки і віхтем трави Генка витер обличчя й голову (носову хусточку він, як завжди, забув у палатці) і сказав:

— Гаразд, ваша взяла. Вдруге не обдурите!

— Там побачимо, — одрізав Сенько. — Надто багато ви про себе думаєте!

І вже зовсім вороже додав:

— Подумаєш, комсомольці!

Розділ двадцять дев'ятий Цвях

Похмурий і засмучений повернувся Генка в клуб. Там кипіла робота. Замазували діри в стінах, вирівнювали долівку, споруджували сцену, лаштунки і завіси, склили вікна, в долівку вкопували стовпці, до них прибивали дошки — майбутні лави; діти писали лозунги, малювали плакати, ставили уздовж стін ялинки, а під стелею підвішували гірлянди з ялинки впереміжку з різноколірними паперовими прапорцями.

— Ну як? — спитав Мишко.

— Поки що нічого, — похмуро відповів Генка.

Не проговорився?.

Ні!

— А чому жовті плями на обличчі?

— Де?! — Генка мацнув рукою щоку. — Нічого, просто так… Вони мене, дияволи, з яйцем обдурили…

— А ти піймався?

— Я не знав.

— Не знав, як з яйцем обдурюють… Ех ти!

— Чого ж ти мене не попередив?

— Звідки я знав, що ти піймаєшся на такий дешевий обман?

Генка образився:

— І ти ще смієшся! Ну, попався, то ж з того? В усякому разі я поводився обережно. Сенько ні про що не здогадався. Так що можеш не турбуватися.

— А це головне, — примирливо сказав Мишко. — Гаразд! Про все, що нам потрібно, ми дізнаємось. А поки що бери цей плакат, лізь на драбину і прибий його ось тут, на стіні.

Засмучений Генка взяв плакат, підтягнув до стіни драбину, затиснув зубами чотири цвяхи і з молотком у руках поліз вгору.

Він прибивав плакат, але думка про невдачу, якої він зазнав, не виходила з голови. Як добре все йшло! А тепер Сенько сміятиметься з нього… При всіх. Дуже приємно!

Так роз'ятрюючи себе, він забив один цвях, потім другий. І коли виймав з рота третій, то помітив, що четвертого цвяха немає. Куди ж він подівся? Адже він не впустив жодного цвяха. Генка перелічив вбиті цвяхи — рівно три! Потім обережно провів язиком за однією щокою, за другою — немає!

Генка похолов: невже він проковтнув цвях?

Цвяхи маленькі, оббивні, проковтнеш — і не помітиш. Генка повільно спустився з драбини і ретельно оглянув підлогу. Може, він випустив цвях?.. Ні, ніде немає!.. Генка випростався, і в цю ж мить у нього закололо в животі, під грудьми… Закололо й перестало… Так і є — проковтнув цвях! Що ж воно буде?!

Витріщивши очі від жаху, Генка хапав себе то за груди, то за живіт. Він уже відчував, як цвях повільно посувається по його стравоходу. То тут заколе, то там… І от зараз на якомусь повороті цвях застряне і почне проколювати йому і кишки, і шлунок.

— Що з тобою? — спитав Славик.

Генка хапнув повітря і, ледве дихаючи, вимовив:

— Проковтнув…

— Що проковтнув?

— Цвях…

Ця приголомшуюча новина була повідомлена спочатку Мишкові, що саме підійшов, а потім Зіні Кругловій, Киту, Бечці. За кілька хвилин усі оточили Генку.

— Як же ти проковтнув його? — спитав Мишко.

Але Генка лише хапав повітря і показував руками як цвях рухається по животу.

— Може, ти його й не проковтнув? — з надією в голосі спитав Мишко.

Генка розчепірив чотири пальці і прошепотів:

— Було чотири, лишилося три…

— Треба його по спині вдарити, — запропонувала Зіна Круглова.

— Що ти, що ти! — закричав Бечка. — Від цього тільки гірше стане: заб'ємо цвях у кишки, І більше нічого. Блювотне — от єдиний засіб.

— Блювотне? — жахнувся Кит. — Ти з глузду з'їхав! Хіба ж можна так просто видирати цвях назад? Він обов'язково застряне. Пам'ятаю, я колись кістку проковтнув…

— Почекай ти з своєю кісткою! — зупинив його Мишко. — Знайшов час про кістки розповідати!..

— Треба Генку перекинути вниз головою, — запропонував Сашко Губан, — потрясти за ноги, цвях і вискочить.

Слухаючи ці приємні поради, Генка тільки повертав голову то в один, то в другий бік.

— А ви його в земську одведіть, — порадив Жердяй.

— Що за земська?

— Лікарня земська. В сусідньому селі.

— Він не дійде.

— А ви його конем. Попросіть у голови підводу і одвезіть.

Мишко з Жердяєм побігли до голови сільради. Через деякий час вони повернулися на підводі. Генка сидів на стільці і стогнав, щохвилини хапаючись то за груди, то за живіт.

Йому здавалося, що проковтнутий цвях мандрує по всьому тілу то вверх, то вниз, то вправо, то вліво.

Генку поклали на віз. На ньому, тримаючи віжки в руках, сидів художник-анархіст Кіндрат Степанович. Голова сільради доручив йому одвезти Генку в лікарню. Разом з Генкою поїхав Мишко. Своїм товаришам він наказав повернутися до клубу і бути обережними: ні в якому разі не брати цвяхів у рот.

Розділ тридцятий У лікарні

Всю дорогу Генка стогнав, корчився, хапався за живіт і крутив головою. Кожен поштовх воза на вибоїнах роз'їждженої мостової завдавав йому нестерпного болю. Він так жалібно дивився на Мишка, що в того краялось серце від жалю. Він боявся, що Генка от-от помре, і йому здавалося, що Кіндрат Степанович їде надто повільно і більше зайнятий своїми розумуваннями.

— Нічого страшкого від цього цвяха не буде, — міркував Кіндрат Степанович. — Перетравиться в шлунку, та й квит. Оббивний цвях це що? Дурниця! От я ще коли в Москві жив, обладнували ми з приятелем Великий театр…

— Ви обладнували Великий театр? — з сумнівом спитав Мишко.

— А то хто ж, — байдуже відповів Кіндрат Степанович. — Обладнували ми Великий театр. Актори там, диригенти, словом, вся дирекція. А приятель мій візьми та й проковтни костиль. Великий такий залізний костиль. Дюймів, мабуть, зо два буде. Не жарт…

— Ну й що?

— А нічого, перетравився. Кожного дня по дві пляшки горілки випивав для кращого згоряння, от і перетравився той костиль. А цвяшок це що? Дурниця. І ні до якого лікаря не треба їхати. Тільки даремно людей потурбували.

— Жалко одвезти хвору людину? — образився Мишко.

— Хвору не жалко. А тут що, дурниця!

— Чого ж ви поїхали?

— Влада.

— Так ви ж не визнаєте влади.

— Примус.

Мишко згадав про човен.

— Коли ми пливли на вашому човні, то човняр Дмитро Петрович накинувся на нас, хотів його одібрати.

— Дурень! — коротко відповів художник.

— Хто дурень?

— Дмитро Петрович. І авантюрист.

— Чим же він авантюрист?

— Усе скарбів шукає. А тих скарбів тут давним-давно немає.

Почувши таке повідомлення, Мишко здивовано втупив очі в художника.

— Вже про ці скарби всі забули, — продовжував; Кіндрат Степанович, — а він все шукає. Божевільний! І Софія Павлівна божевільна.

— Хто це Софія Павлівна?

— А та, що в поміщицькому будинку живе. Графська економка.

— Так от, виявляється, хто вона, — протягом сказав Мишко. — А я думав, графиня…

— Яка гам графиня!.. — сказав художник і боляче стьобнув коня батогом.

Лікарня стояла на краю сусіднього села. Великий дерев'яний будинок з кількома верандами і кількома входами був оточений безліччю підвід. На східцях ґанку і просто на траві сиділи селянки. Діти найрізноманітнішого віку бігали, билися, плакали і галасували неймовірно.

Охаючи і корчачись від болю, Генка зліз з підводи і, підтримуваний Мишком, поплентався до лікарні. Не звертаючи уваги на обурення великої черги, вони ввійшли в кабінет.

Лікар, сивуватий, огрядний чоловік із скуйовдженою бородою, в пенсне з перекинутою за вухо чорною ниткою, схилившись, обмацував хворого, який лежав на дерев'яному тапчані. Самого хворого не було видно, тільки стирчали ноги у великих чоботях. Лікар повернувся до хлопчиків, суворо спитав:

— Що таке?

Мишко вказав на Генку:

— Він цвях проковтнув.

Генка ледве втягнув ноги в кабінет, йому здавалося, що все це — і лікар, і лікарня — лише ввижається йому, а його самого вже давним-давно немає на цьому світі.

Лікар звелів чоловікові в чоботях встати і, виписавши рецепт, відпустив. Потім з-під пенсне уважно подивився на Генку:

— Коли це трапилося?

— Ебе-бе-бе-кур-да-є, — тільки й зміг промовити Генка.

— Годину тому, — відповів за нього Мишко. — Він прибивав плакат у клубі, тримав цвяхи в роті і один проковтнув.

— Великий цвях?

— Оббивний.

Лікар знову подивився на Генку. В цьому погляді Генка прочитав смертельний вирок.

— Роздягайся!

Генка почав з галстука. Звичним рухом руки смикнув кінець галстука, другою рукою придержав вузол. І в ту ж мить, як тільки він взявся за вузол, відчув на своїй долоні маленький холодний металевий предмет…

Невже цвях?! Генка остовпів і виряченими очима дивився на лікаря.

— Роздягайся швидше, — сказав той, щось записуючи в журналі.

— Зараз, — пробурмотів Генка.

Він відчував на своїй долоні металевий предмет, але не наважувався обмацати його. Боявся, що це саме цвях, а не щось інше…

Та нічого не вдієш, треба роздягатися. Генка нерішуче затиснув долоню і цілком ясно відчув у ній цвях. Так воно і є! Він його зовсім не проковтнув. Він його впустив. Цвях застряв у галстуці. Хай йому дідько! В нього вже нічого не болить… Але як признатися?

Затиснувши в кулані цвях, Генка повільно роздягався. Коли він залишився в одних трусах, лікар сказав:

— Лягай!

Усе ще тримаючи в кулаці цвях, Генка ліг на холодне простирало. Лікар сів на кушетку і поклав пальці на Генчин живіт. Від цього холодного дотику в Генки по всьому тілу забігали мурашки. Він побачив над собою обличчя лікаря, який допитливо на нього дивився крізь скельця пенсне. Невже лікар розуміє, що ніякого цвяха він, Генка, не проковтнув? Генка заплющив очі і лежав, міцно затискуючи в кулаці цвях і намагаючись засунути кулак собі під бік.

Лікар легенько натиснув на живіт:

— Болить?

— Ні.

Лікар натиснув ще в кількох місцях. Нічого, крім холоду від його пальців, Генка не відчував.

— Повільно піднімай руки, — наказав лікар, — і якщо відчуєш різь у шлунку, скажи.

Генка почав повільно піднімати руки. Щоб його стиснутий кулак не викликав підозри, він стиснув і другий кулак…

Його руки вже були у вертикальному положенні. Генка почав повільно опускати їх за голову. Ніякої різі він не відчував. Усе, що наказував йому лікар, він виконував автоматично, розуміючи, що рано чи пізно його обман розкриється. Краще б він справді проковтнув той цвях!

— Розтули кулаки, — почув він ніби здалеку голос лікаря.

Генка розтулив один кулак, марно намагаючись в другому кулаці засунути цвях якось між пальців. Але це в нього не виходило, і він не розтуляв кулака.

— Розтули кулаки;— повторив лікар, — обидва!

Генка раптом встав і сказав:

— Цвях знайшовся.

Лікар і Мишко здивовано дивилися на нього. Тоді він розтулив кулак.

— Ось він!

— Гм! Де ж він був? — запитав лікар.

— В галстуці. Коли я розв'язував галстук, то й намацав його там. Я його, виявляється, випустив з рота прямо на галстук.

— Чому ж ти одразу не сказав?

— А я хотів перевіритись. Можливо, я справді проковтнув цвях, тільки інший.

— І ніде в тебе нічого не болить?

— Ні, — відповів Генка вже зовсім весело, проте намагаючись не дивитися на Мишка, який з похмурим виглядом стояв біля дверей.

— Добре, — досить миролюбно сказав лікар, — встань і кілька разів присядь.

Генка кілька разів присів. Потім за наказом лікаря зробив ще кілька рухів, перехилявся, повертався в різні боки. Він слухняно робив усе це, хоч і не розумів для чого: адже цвяха в ньому немає.

Лікар помив руки, наказав Генці одягтись і знову сів за стіл. Він записав Генчине прізвище і сказав:

— Поїдеш до міста.

— Чого? — сторопів Генка.

— На рентгенівське дослідження.

— Але ж у мене нічого немає, ніякого. цвяха! — закричав бідолашний Генка.

— Ти сам хотів перевіритись.

— Та ж у мене нічого не болить.

— Це не має значення. Предмет міг залягти в такому місці, де не дає ніякого болю. Тимчасово, звичайно. А потім будуть неприємності.

Лікар повернувся до Мишка:

— Де ваш табір?

— У Карагаєво.

— В селі?

— Ні, в садибі.

— Он воно як! — Лікар насмішкувато подивився на Мишка. — Скарби шукаєте?

— Які скарби? — здивувався Мишко. — Ніяких скарбів ми не шукаємо.

— Добре, йдіть. А в місто ви його одвезіть сьогодні ж. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповів Мишко.

Вони мовчки вийшли з лікарні і зупинилися на ґанку.

Генка безтурботно зиркав на всі боки, вдаючи, що нічого особливого не трапилось. Мишко докірливо дивився на нього:

— Ти усвідомлюєш, що ти наробив?

— А що такого я зробив?

— Ще питає!

— Що я наробив? Думав, що проковтнув цвях. Що ж мені було — мовчати? Мовчати і чекати, доки він мене проколе наскрізь? Ну, перевірився. Нічого не виявилось. І все гаразд.

— Але чому саме з тобою трапляються всі ці пригоди? — закричав Мишко. — Ні з ким більше, тільки з тобою. То те, то інше. Підняв усіх на ноги, всіх розхвилював, примусив коня у голови просити. І все це даремно! Тільки виставив нас на посьміховисько. Все! Поїдеш до міста, і нехай там тебе просвічують.

Розділ тридцять перший Сільський живопис

Генка їздив на рентген. Але нічого в його животі не виявили. Тільки кишки і шлунок. Так, повернувшись з міста, він заявив Мишкові.

Того ж дня, надвечір, повернулися в табір і Сева з Ігорем. Вони виїжджали на Піщану косу, показували слідчому місце, де знайшли човен. Потім їх відпустили додому.

Ігор і Сева почували себе героями. Вони ходили по табору з таким виглядом, ніби зробили щось надзвичайне. Вони не змогли здійснити свій головний задум — утекти в Італію бити фашистів, — але зате своєю участю в слідстві в справі Рибаліна нібито поставили себе в особливе і виключне становище.

Хоч вони дуже пишались і хвастали, нічого істотного Мишко від них не дізнався. На Піщаній косі вони показали слідчому місце, де взяли човен. Слідчий обміряв це місце рулеткою, сходив до села, потім до залізничної станції. Для чого це він робив, Ігор і Сева не знали…

Мишко зневажливо посміхнувся. Ну й слідчий! Шукає на Піщаній косі, тоді коли треба шукати в лісі, там, де ховаються парубки. Це ж вони разом з човнярем і вбили Кузьміна! Мишко ні на мить не сумнівався в цьому…

Щодо Сєрова, то Ігорю і Севі жилося в нього, загалом, добре. Спали вони в сараї, на сіні. Щоправда, дружина Сєрова, ставилася до них погано, навіть в будинок не пускала, казала, що вони їй підлогу забруднять, але сам Сєров приходив до них щовечора і докладно про все розпитував.

— Про що ж він вас розпитував? — насторожився Мишко.

— Про все, про що з нами слідчий розмовляв.

— І ви йому розповідали?

— Звичайно. Адже він відповідальний працівник.

Ех, макухи, макухи!.. А втім, чого можна чекати від них? З табору втекли, всіх збаламутили та ще й ходять ніби переможці!

— Менше фасоньте! — сказав Мишко. — Ви стільки натворили, що повинні поводитись тихо і смирно. Ви ж, навпаки, пишаєтесь невідомо чим. Безглуздо! І не сподівайтесь, що на вас буде накладено стягнення! Ні, стягненням не відбудетесь. А от будуть самохарактеристики, і тоді ви дізнаєтесь… Дізнаєтесь, якої всі про вас думки.

Але Мишко не поспішав призначати самохарактеристики. На це треба було затратити щонайменше два дні. А як їх викроїш? Адже треба кінець кінцем закінчити клуб. Він уже був повністю обладнаний, залишалося тільки пофарбувати. А в цій справі вони дістали могутню підтримку в особі художника-анархіста Кіндрата Степановича.

Він прийшов у клуб, довго дивився, як піонери працюють, потім спитав у Мишка:

— Приступати?

— Приступайте! А що ви робитимете?

Кіндрат Степанович обвів навколо себе рукою:

— Фарбувати треба. Геть усе чисто.

Мишко згадав безглуздо розмальовану хату художника. Побоювання, що він зіпсує клуб, на мить закралося в Мишкове серце. Але не довіряти людині, яка сама добровільно пропонує свої послуги, було незручно. І взагалі треба залучати місцеве населення до роботи по обладнанню клубу. Все ж Мишко запитав:

— А добре буде?

— В найчудовішому вигляді, — промовив художник, обводячи стіни сарая мутним поглядом, — за найостаннішим словом… Великий театр робили…

— Грошей у нас немає, доведеться безкоштовно, — попередив Мишко.

— Безкоштовно так безкоштовно, — зітхнув художник.

— Фарб теж мало.

Кіндрат Степанович знову зітхнув:

— Пожертвуємо свої. Трохи залишилося. Позичив лісникові, але тепер з нього не витребуєш.

— Якому лісникові?

— Кузьміну, вбитому.

— Хіба він був лісником?

— Був. До революції. У графи служив. Довірена особа…

Так он воно що!.. Кузьмін служив у графа лісником. Значить, він добре знав ліс… Знову ліс! Той самий ліс, куди парубки відволокли привезені човнярем мішки. Таємничий ліс! Ця легенда про Голигінську гатку, про обезглавлених мерців — чи не для того вона вигадана, щоб віднадити всіх від лісу? Тут щось криється. Тепер зрозуміло: треба піти в ліс і подивитися, що це за Голигінська гатка. Чи там ще ті підозрілі парубки і що вони роблять?

Мишкові роздуми перервав Кіндрат Степанович, який заявив, що фарбуватиме він сьогодні вночі. Ніхто не перешкоджатиме, не буде куряви, і взагалі він звик творити вночі. Але на допомогу йому потрібні два хлопчики.

Мишко виділив для цього Бечку і Севу.

Наступного дня, підходячи до клубу, діти ще здалека побачили біля нього великий натовп людей.

Що таке? Діти прискорили ходу. Але з усміхнених облич селян, з їх сміху і жартів Мишко зрозумів, що в клубі сталося швидше щось кумедне, ніж трагічне. І коли він сам зайшов у клуб, то не знав, плакати йому чи сміятися.

Клуб був розмальований до неймовірності дико: зігнуті лінії, кола, смуги, трикутники, просто ляпки, то безформні, то схожі на морди диких звірів. Лави — смугасті, як зебри. Завіса — схожа на фартух маляра. Балки, що підтримували покрівлю — одна чорна, друга червона, третя жовта. Під кожною балкою — по лозунгу: «Анархія — мати порядку», «Хай живе чисте мистецтво!», «Геть десятьох міністрів-капіталістів!»

Мишко жахнувся.

Кіндрат Степанович з гордим і незалежним виглядом походжав по клубу. Так само гордо і незалежно трималися Бечка і Сева. Вони цілком серйозно заявили Мишкові, що це останнє слово живопису. Так тепер малюють в усіх країнах. Так малював і Маяковський, доки був художником. Але тепер він так не малює, бо став поетом. Бечка спробував навіть пояснити Мишкові значення якоїсь плями, але збився і нічого пояснити не зміг.

У гурті селян стояли Єрофєєв і голова сільради — молодий чоловік, демобілізований червоноармієць. Всі його називали Ванюшкою, а Єрофєєв величав Іваном Васильовичем. Він був хороший чоловік із середняків, але на посаді почував себе невпевнено, а тому, як здавалося Мишкові, боявся куркулів і пасував перед ними. Одного разу Мишко був на сільській сходці. Голова проголосив палку і переконливу промову з приводу громадського лугу, куди виганяли пасти худобу. Єрофєєв на словах підтримав його, а потім усе перевернув по-своєму і так заплутав голову, що той кінець кінцем згодився з ним. Так було й тепер. Голова спочатку посміхався над витівкою Кіндрата Степановича, але Єрофєєв сказав:

— Смішки смішками, а грошенята громадські. Приїдуть товариші з губернії чи з повіту, хіба зможемо ми їм таке показати? Отже, все треба переробляти. Знову витрати. Негарно, не годиться на вітер гроші кидати.

— Які там гроші? — заперечив голова.

— Хоч і невеликі, та народні, — сказав Єрофєєв.

— Гроші пропали, нема про що тепер говорити, — насупився голова.

— Хіба я про гроші? — заперечив Єрофєєв. — Ну, витратили, куди тепер дінешся. Я про те, що не можна дітлахам такі справи доручати. Кіндрат Степанович що? Любить він малювати, всі ми про це знаємо. А комсомол повинен відповідати. Треба було б прийти в сільраду, порадитись: як, мовляв, можна таку справу Кіндратові Степановичу доручати? А молоді люди на себе понадіялись. От і не гаразд.

Так завжди. Голова спочатку сперечався з Єрофєєвим, доводив і відстоював своє. Але те, що говорив йому Єрофєєв, мабуть, так сильно врізалося йому в мозок, що потім він непомітно для себе самого змінював свою думку. Він відчував, що Єрофєєв досвідченіший за нього, і завжди підпадав під його вплив.

Після пригоди в клубі голова почав скоса позирати на дітей. Він навіть вичитав Мишкові за те, що той даремно брав коня для Генки…

А тут ще наспіла нова неприємність. І все через безглузду гру в «зелень».

Розділ тридцять другий «Зелень»

Безглузда гра! Треба завжди носити з собою щось зелене. І коли тобі говорять: «Покажіть вашу зелень», ти повинен виконати цю вимогу. А якщо зеленого при тобі не буде, то треба платити фант, тобто виконати будь-який наказ того, хто виявив, що ти не маєш при собі зелені.

Безглузда гра, але страшенно причеплива. Вона перетворилася на пошесть, на масовий психоз, особливо у дівчаток. Дорослі — половина з них комсомолки, а як тільки нагадують про зелень, стають зовсім дітьми, для яких, крім цієї гри, нічого не існує. І якщо хто-небудь програє, то обов'язково виконає фант, яким би безглуздим він не був. Навіть хлопчики і ті втягувалися в гру. Мишко помічав, що Генка й Славик носять при собі жмутики зеленої трави. Дійшло до того, що сам Мишко одного разу, зовсім мимоволі, несподівано для себе самого раптом сказав Зіні Кругловій: «Покажи свою зелень!» Зіна здивовано глянула на нього і вийняла зелену стрічечку. Але тут Мишко спохватився і зневажливо сказав: «Не соромно тобі займатися такою дурницею». Одним словом, зробив вигляд, що зажадав від Зіни зелень тільки для того, щоб спіймати її на цій безглуздій грі. І ось до чого це призвело.

Якось Мишко був у сільраді. Пролунав телефонний дзвінок. Дзвонили з повіту і наказали голові послати людину в сусіднє село Борки і передати, щоб голова Борківської сільради негайно з'явився в повіт.

Голова сказав: «Добре», і повісив трубку. Але тому, що в селі нікого не було, всі працювали в полі, то він і попросив Мишка послати когось із своїх хлопців.

Мишко повернувся в табір і наказав іти Генці. Той відповів: «Єсть». Але плентатись в Борки йому не хотілося. Зловивши Бечку на відсутності зелені, Генка передоручив це йому. Бечка, не будучи дурнем, цілу годину ходив по табору, питав усіх про зелень і нарешті впіймав одну з сестер Некрасових, якій і передав доручення. Сестра Некрасова передоручила Наташі Бойцовій. Наташа знову обіграла Генку. Той уже вдруге піймав Севу. Коротше кажучи, надвечір виконавицею стала найменша в таборі дівчинка, Лара. Вона пройшла трохи дорогою, але далі йти побоялася, посиділа й повернулась.

Прохання голови виявилось невиконаним. Коли наступного дня Мишко спробував розібратися, хто ж винен, то не добився толку. Кожен звертав на іншого. До одних і тих самих це доручення попадало кілька разів, і розібратися було абсолютно неможливо.

А доручення лишилося невиконаним. Із Борок ніхто в повіт не з'явився, і голові сільради Івану Васильовичу за це попало.

Голова страшенно образився на Мишка.

— Я думав, од вас допомога буде, — похмуро сказав він, — а тепер бачу, що допомоги ніякої. І коней даремно ганяли. І клуб зіпсували. І навіть в такій простій справі підвели. А мені від цього неприємності. І човен ваші хлопці вкрали, сліди заплутали, тепер із-за цього все село тягають. Не гаразд, не гаразд виходить!

Цього Мишкові нічим було заперечити. Голова правий. Але хіба тільки з помилок складалась їхня робота на селі? Хіба мало вони зробили? Ну, невдало розмальований клуб, але ж клуб є! Скільки бесід провели з дітьми! Незабаром тут буде загін. А ліквідація неписьменності? Дванадцять чоловік уже читають по складах. А легко хіба було організувати? Ніхто не хотів іти, соромились, кожного доводилося вмовляти, за кожним ходити. Дуже важко було навчати грамоти при цих умовах. А все ж навчали і дечого добились. І докоряти тепер клубом і тим, що не сходили в Борки, несправедливо.

Та Мишко не виправдовувався. Похвалятися своїми заслугами нема чого, а в чому винні, в тому винні.

— Не гаразд вийшло, — згодився Мишко, — але клуб ми перефарбуємо своїми силами, а тих, хто винен і не пішов у Борки, покараємо. А відносно човна, то це справа слідчого, і не будемо про це зараз говорити.

Голова нібито трохи заспокоївся. Але ж справа не в тому, заспокоївся він чи не заспокоївся. Справа в тому, що в загоні розхиталася дисципліна. Історія з зеленню, розмалювання клубу… Хіба Бечка не міг прийти і повідомити, що анархіст псує клуб! А втеча Ігоря і Севи? А Генчина історія? Погано з дисципліною. Треба підтягувати. І підтягувати негайно. Не відкладаючи.

Увечері Мишко оголосив, що через два дні призначаються самохарактеристики.

Розділ тридцять третій Що таке самохарактеристики?

Самохарактеристики — це самообговорення. Кожного комсомольця обговорюють на загальних зборах осередку. Кожен може виступити і сказати про даного комсомольця все, що хоче. Які в нього позитивні якості і які недоліки (в основному, звичайно, недоліки). Який він комсомолець, який товариш, як виконує завдання і доручення. Які його моральні якості: чи чесний він, правдивий, сміливий, безкорисливий… А той, про кого говорять, повинен мовчати. Заперечувати тут нічого. Слухай, що про тебе кажуть товариші, мотай собі на вус і виправляйся. Інакше на наступних самохарактеристиках тебе ще більш розкритикують.

Процедура, звичайно, не дуже приємна. Сиди і слухай, як тебе лають. Особливо погано тим, хто стоїть на початку списку. На них спрямовується перший запал. А втім, і останнім погано: ті, кого вже обговорили, полегшено зітхнувши, навалюються на тих, хто стоїть в кінці списку. Але особисті рахунки ніколи не зводилися. Досить було комсомольцям відчути хоч би натяк на це, як усі починали кричати: «Особисті рахунки!», «Особисті рахунки!» Діти були дуже чутливими і непримиренними до будь-якої неправди, нещирості, несправедливості. Та й у кого повернувся б язик сказати неправду тут, у колективі, перед лицем своїх товаришів…

Усі побоювалися самохарактеристик. Навіть найкращі, найбездоганніші. Навіть такі, які нічого поганого за собою не знали. Навіть Мишко, Славик, Зіна Круглова, Наташа Бойцова, дуже добра і справедлива дівчинка. Всі хвилювалися перед самохарактеристиками. Кожен знав за собою той чи інший недолік і кожен розумів, що товариші знають не тільки цей недолік, а й багато інших, яких він сам за собою не помічав.

Але перед самохарактеристиками всі поводилися по-різному. Одні лишалися такими самими, якими були раніше, інші одразу ж змінювалися до невпізнання.

Наприклад, Генка. Просто дивно було бачити, на яке невинне ягнятко перетворився він у той день і в ту годину, коли дізнався, що будуть самохарактеристики. Таким став добрим, хорошим, уважним, послужливим! Особливо намагався здружитися з тими, від кого чекав критики. Але критикували його звичайно всі. І він намагався прихилити до себе всіх.

До всіх він тепер лагідно посміхався. Ні на кого не підвищував голосу. Якщо хто в чому провинився, то він захищав винного і говорив: «Чого з ким не трапляється? Треба бути терплячим до недоліків інших людей». І при цьому підлесливо дивився в очі тому, хто провинився: запам'ятай, мовляв, як я тебе захищав. Навіть обжорі Киту він двічі віддав свою порцію, посилаючись на те, що йому самому не хочеться їсти.

Дієслова наказового способу зовсім зникли з його мови. Піонерам своєї ланки він нічого не наказував, а лише лагідно говорив: «Я б на твоєму місці зробив так…» Або: «Це, звичайно, справа твоя, але на твоєму місці я б зробив так…» Привітне і доброзичливе «на твоєму місці» не сходило тепер з його язика.

І це Генка, самовпевнений Генка! Нікого й нічого він не боявся, крім товаришів. Боявся їх поганої думки про себе.

Особливо підлещувався він до «борця за справедливість» — Бечки. Ходив з ним обнявшись, намагався дістати йому медикаменти (Бечка завідував санітарною частиною), переконував усіх неохайних виконувати Беччині розпорядження.

Але саме від Бечки йому й дісталося найбільше на самохарактеристиках.

Розділ тридцять четвертий Самохарактеристики

По обіді всі посідали на лужку в затінку дерев. Головою обрали Славика: він був справедливим і вмів вести збори спокійно і тактовно.

Мишко проголосив коротке вступне слово. Він побіжно зупинився на сучасному моменті, вказав на складне міжнародне становище республіки, на мерзенні підступи капіталістів та імперіалістів і необхідність у зв'язку з цим підвищення відповідальності кожного комсомольця перед колективом і перед самим собою, перед своєю революційною і комсомольською совістю. Самохарактеристики, сказав Мишко, повинні допомогти кожному комсомольцеві і піонерові удосконалювати самого себе, допомогти йому побачити свої недоліки і якомога швидше позбутися їх. Тим більше, додав Мишко, що останнім часом мали місце факти несвідомості…

На цьому місці Славик перебив його і сказав, що висловлюючись таким чином, Мишко вже обумовлює характеристики деяких товаришів. Тому, як голова, Славик пропонує Мишкові зробити лише загальні зауваження і, по можливості, короткі, а про факти говорити конкретно при обговоренні того чи іншого товариша. Усі хором підтвердили, що Славик правий. Мишко не сподівався, що Славик зробить таке зауваження йому, вожатому (все ж і про авторитет треба думати). Але в думці він не міг не згодитися, що Славик має рацію: така традиція, і не треба її порушувати. Згнітивши серце, він згодився і запропонував почати обговорення з Генчиної ланки. Славик поставив цю пропозицію на голосування. За неї голосували всі, крім піонерів Генчиної ланки. Але їх була меншість, і обговорення почалося.

Першим у списку був Генка.

Слово взяв Бечка. Він підвівся, набрав серйозного вигляду і сказав:

— Останнім часом ми дуже здружилися з Генкою. Але саме тому, що я його друг, я зобов'язаний відверто сказати про його недоліки… Найголовніше в Генці — це нестійкість характеру. Не може він стримувати себе. Відчуває, що не треба цього робити, не треба цього говорити, а робить і говорить. Комсомолець повинен обдумувати і зважувати свої вчинки. А Генка не вміє ні обдумувати, ні зважувати. Тому він і потрапляє в різні історії…

Бечка нагадав історії, в які потрапляв Генка через свою нестриманість, і на закінчення сказав:

— У Генки, звичайно, багато ще й інших недоліків. Але той, про який я сказав, — головний. І Генці треба його позбутися якнайшвидше.

І хоч би хто-небудь захистив бідного Генку! Навіть Зіна Круглова, єдина дівчинка, з якою він дружив, схопилася і швидко заторохтіла:

— Генка недисциплінований. Як може така людина бути помічником вожатого загону? Замість того щоб бути прикладом, він сам на кожному кроці порушує дисципліну. Історія з тим, як він дражнив Ігоря і Севу, говорить сама за себе. А випадок у Москві з бабусею Ігоря, а ці нещасні цвяхи? Генці час кінець кінцем подумати про свій авторитет.

— Генка грубий, — сказала Некрасова Надя.

— Генка легковажний, — додала Некрасова Віра.

— Генка любить дражнити інших, — в один голос закричали Ігор і Сева.

— Генка базікало, не дає нікому й слова сказати, — заявив Кит.

І Генка з жалем згадав про віддані даремно порції каші.

А Наташа Бойцова сказала:

— Генка занадто самовпевнений. Він хвалькуватий і любить усе приписувати собі одному. Соромно так багато про себе думати. Нескромно. Це яскраво виражений індивідуалізм.

Останнім про Генку говорив Славик:

— Я думаю, головна біда Генки в тому, що він занадто імпульсивна людина. Всі його вчинки підпорядковані миттєвому почуттю, тобто імпульсу. А наші дії повинні бути підпорядковані не імпульсу, а тверезому врахуванню обставин.

Тут Славик пустився в довгі міркування про волю, характер, імпульси і навіть добрався до «категоричного імперативу» Канта, про який прочитав у якійсь філософській книзі. Книгу він не зрозумів, але слова «категоричний імператив» йому дуже сподобалися.

Кінець кінцем Славик вибрався із хащі філософських роздумів і закінчив Генчине обговорення такими словами:

— Перед Генкою стоїть серйозне завдання: перевиховати самого себе. Він безумовно чесний комсомолець, відданий справі революції, але його недоліки заважають йому давати суспільству ту користь, яку він міг би дати. І Генці треба серйозно задуматися над тим, що говорили про нього тут товариші.

Приблизно в такому ж дусі обговорили ще кількох членів Генчиної ланки.

Про Кита сказали, що його обжерливість — це вже не фізичний, а моральний недолік.

— Чого можна чекати від людини, яка думає тільки про їжу? — сказав Ігор про Кита. — Адже він усе підпорядковує інтересам свого шлунка. З часом з нього вийде міщанин-черевоугодник, він дбатиме тільки про своє матеріальне благополуччя. Згадаймо комсомольців часів громадянської війни! — з пафосом вигукнув Ігор. — Подумаймо про комсомольців капіталістичних країн, особливо фашистської Італії. Хіба вони думають про їжу? Уявімо, що серед них є ось такий Кит. І от він потрапляє, скажімо, в сигуранцу або дефензиву. Його там допитують і мордують голодом. Хіба Кит витримає муки голоду? Скажи, Кит, витримаєш?

Кит схилив голову.

Славик, як голова, зауважив Ігореві, що запитання задавати не можна. Критикувати критикуй, а якщо задавати запитання, то вийде сварка ї непотрібна полеміка.

— Ні, Кит не витримає катування голодом, — з гіркотою сказав Ігор, — отже, його фізичні потреби сильніші за його переконання. А така людина навіть не може бути комсомольцем. От коли ми з Севою вирішили поїхати в Італію бити фашистів…

Славик знову перебив його і сказав, щоб він про себе не говорив. Про нього і про Севу скоро говоритимуть інші, і якщо він побажає, то зможе тоді пояснити свій вчинок.

Але коли перейшли до обговорення Ігоря і Севи, то ні один, ні другий не захотіли пояснити свій вчинок. Та й що було пояснювати? Їх втеча викликала загальне обурення. Хіба вони діти? Хіба не розуміють, що ні в яку Італію вони б не потрапили, ніяких фашистів вони не побили б? Вся їхня витівка не тільки смішна. Вона пояснюється бажанням похизуватися, показати себе героями, а хіба це більшовицька риса?

— Від цього тхне есерівщиною, — сказав Мишко. — Таким собі дрібнобуржуазним індивідуалізмом. Що хочу, те й роблю, а на інших мені наплювати! Що мені товариші чи рідні! Нехай хвилюються, хай турбуються, а я вдовольню свою примху, і все! Отже, примха дорожча за всіх. Отже, особисті інтереси поставлені над громадськими. А це називається егоїзмом. А егоїзм — найогидніша відрижка буржуазної ідеології. От про що треба подумати Ігореві і Севі!

Розділ тридцять п'ятий Самохарактеристики (Продовження)

Другого дня збори почали зранку, щоб надвечір обов'язково їх закінчити.

Почали із Славика. Він поступився місцем головуючого Мишкові. Звичайно, на той час, доки його обговорюватимуть.

Першим про Славика говорив Генка:

— Славко, звичайно, хороший комсомолець. Чесний, справедливий і сумлінний. Але, — Генка зморщився, — нерішучий він якийсь. Нездатний до рішучої дії. В усьому вагається… «А чому?», «А навіщо?», «А для чого?..» Так не годиться! — Генка змахнув кулаком. — У всьому потрібні рішучість, сміливість, блискавичність! Де у Славка вольові якості? Головний недолік Славка — це уповільнена реакція. — Генка окинув усіх переможним поглядом: якщо потрібно, то й він уміє похизуватися вченим словом. — От. Треба тренувати свою волю. А з чого почати? Почати треба з фізкультури. Так, так, не смійтесь! Славик не займається спортом, не розвивається фізично, навіть ухиляється від ранкової зарядки. А що сказано? Сказано: «В здоровому тілі — здоровий дух». От як сказано. І це треба пам'ятати.

Але інші хвалили Славика. Його любили в загоні. Хвалив його і Мишко, але зауважив, що Славик трохи м'якотілий інтелігент. Щоправда, він виріс в інтелігентній сім'ї, батько його «спец». Але треба перевиховуватися, треба набувати пролетарських, робітничих якостей…

— А я не розумію, — заявила Зіна Круглова, — які це особливі робітничі, пролетарські якості? Людина залишається людиною, ким би вона не була: робітником, службовцем чи інтелігентом. Ідеологія справді може бути різною, але людські якості від цього не залежать. Інший робочий хлопчина за своїми людськими якостями гірший, ніж якийсь інтелігент. Так що соціальне походження тут ні при чому.

— Ні, при чому! — вигукнув Генка. — Адже буття визначає свідомість. У пролетаріату одна свідомість, у буржуазії — інша. А інтелігенція — це проміжний прошарок, і він хитається…

Славик образився:

— Виходить, я проміжний прошарок.

— Ти — ні, — примирливо відповів Генка. — Ти вихований при радянській владі. А я кажу про стару інтелігенцію.

Але Зіна Круглова стояла на своєму:

— Ні, я не згодна. У Славика, як і у всякої людини, є свої недоліки, але його інтелігентське походження тут ні при чому. Он Генка пролетарського походження, а недоліків у нього набагато більше.

Генка схопився і заявив, що його обговорення закінчено і нема чого до нього повертатися. Що ж до ролі інтелігенції, то він, Генка, цілком згодний з Мишком. Звичайно, всіх інтелігентів не можна стригти під один гребінець — Славик, наприклад, свій хлопець, — але соціальна суть інтелігенції як проміжного прошарку від цього не міняється.

Тому що Славик образився, Мишко вважав за необхідне роз'яснити свою позицію.

— Я мав на увазі от що, — сказав він. — В чому суть пролетарської психології? В тому, що пролетаріатові нічого втрачати, крім своїх кайданів. А буржуазія має власність, тримається за неї. Тому пролетаріат — за спільну справу, буржуазія — проти спільної справи. Інтелігенція ж серцем за пролетаріат, а своїм становищем зв'язана з панівними класами. От звідси її вагання і хитання. Я, звичайно, маю на увазі не Славка, а взагалі. У Славка цілком пролетарська психологія, але в характері ще є інтелігентська м'якотілість… А втім, я висловлюю свою особисту думку, і справа Славка — брати її до уваги чи не брати…

Самохарактеристики продовжувались. Обговорили вже більшість дітей. Всіх розібрали по справедливості, навіть самого «борця за справедливість» — Бечку Баранова. Про Бечку сказали, що він занадто вже хизується своєю боротьбою за правду. Ця боротьба перетворюється в нього на самоціль, його вже не стільки обурює неправда сама по собі, скільки приваблює поза борця за справедливість. Боротися з неправдою треба для того, щоб викоренити її, а не для того, щоб здобути славу непримиренного борця за справедливість. Мишко, як і всі, брав участь в обговоренні. Але його весь час цікавило одне питання: обговорюватимуть його самого чи ні?

Справа в тому, що вожатого загону, наприклад Колю Севастьянова, ніколи не обговорювали. Цілком зрозуміло — він старший… Тепер вожатим Мишко. Отже, і його не повинні обговорювати. Але, з іншого боку, він не старший, а такий самий комсомолець, як і інші. По суті, тут скоріше не загін, а маленький комсомольський осередок. Якби Коля Севастьянов був тут, то Мишка обговорювали б нарівні з усіма. Як же бути? Особливого бажання обговорюватись у Мишка не було. Він не боявся критики, але вже самий факт його обговорення покаже, що він хоч і вожатий, але все ж несправжній, не такий, як, припустімо, Коля Севастьянов. Однак заборонити обговорювати себе Мишко теж не міг. Це буде недемократично, товариші розцінять це як зазнайство. Добре, нехай вирішують самі. Може, вони й не збираються його обговорювати — адже звикли до того, що вожатий не обговорюється. А якщо навіть вирішать обговорювати, то що поганого можуть про нього сказати? Він був до всіх справедливий, з усіма однаковий. А якщо й вимагав чогось, то на те ж він і керівник. © http://kompas.co.ua

Але потаємні Мишкові надії не справдилися. Коли закінчилось обговорення, Славик сказав:

— Товариші! Список вичерпаний. Лишився один Мишко. Він вожатий, і вожатого ми, як правило, не обговорюємо. Але Мишко наш товариш, однокласник і член нашого комсомольського осередку. Як ми зробимо? Мишко, твоя думка?

— Нехай товариші самі вирішують, — відповів Мишко не без потаємної надії, що всі стомились і будуть раді на цьому закінчити.

Але більшість висловилася за обговорення. Навіть переважна більшість. Проти був лише один Кит. Йому страшенно хотілося вечеряти. Сказати про це відверто після того, як його тільки що розкритикували за обжерливість, він не міг, а тому запропонував не обговорювати Мишка. Але інші з цим не згодились. Киту лишилося тільки кинути сумний погляд на казанки, що лежали біля погаслого вогнища.

Першою взяла слово Зіна Круглова.

— Я не збиралась говорити про Мишка, — сказала вона, — але мене вразила Мишкова нескромність…

Мишко здивовано подивився на Зіну.

— Так, так, — продовжувала Зіна, — у Мишка спитали, чи треба його обговорювати. Я думала, він скаже: «Звичайно, треба. Чим я відрізняюсь від інших?» Але замість цього, Мишко сказав: «Нехай товариші вирішують». Такою відповіддю Мишко поставив себе в особливе становище, він виділив свою персону з колективу. Це не скромно. Мишкові треба врахувати, що хоч він і вожатий загону, але такий самий комсомолець, як і інші. І не треба ставити себе у виключне становище.

Мишко криво посміхнувся, але в думці визнав справедливість цього звинувачення.

Справді, треба було прямо сказати, щоб обговорювали, і все. А він хотів відкрутитись од обговорення, От як треба зважувати кожне своє слово. Від товаришів нічого не сховаєш.

Потім слово взяв Бечка.

— Ми Мишка знаємо давно, — сказав він, — добре знаємо і його позитивні сторони, і недоліки. Але от ми побачили Мишка в новій ролі — вожатим. Загалом, треба сказати, що він справляється з своїми обов'язками задовільно. Не задається і не фасонить. Але в нього є один великий недолік: він дуже любить секретничати разом з Генкою і Славиком. Це секретничання оддаляє Мишка від колективу, ставить його над колективом. Звичайно, в минулому році Мишко, Генка і Славик відкрили таємницю кортика, але це не означає, що й тепер вони повинні секретничати.

Кит пробурчав:

— Як актив, так обов'язково секретничають! І потім, Мишко потурає деяким особам.

— Кому, наприклад?

— Генці, от кому.

— А…

Мишко підвівся і сказав:

— От що, товариші. Відносно Генки, я думаю, Кит неправий. Я ні для кого не роблю винятку, а для Генки тим більше. Що ж до секретів — у цьому доля правди є. Але скажучесно: без секретів важко обійтися. Згадайте історію з кортиком. Якби я не тримав її в секреті, то нічого б і не знайшов.

— Тоді була інша справа, — перебила його Наташа Бойцова. — Тоді ми ще не були ні піонерами, ні комсомольцями. А тепер зовсім інша справа.

— Так, не правильно, — згодився Мишко, — і тому мій секрет, про який говорив Бечка, я зроблю спільним. Але при умові, що він для всіх лишиться секретом.

Мишко оглянувся навколо і понизив голос.

— Всі ви знаєте, для чого Ігор і Сева їздили з слідчим на Піщану косу. Мова йде про те, щоб врятувати брата Жердяя, якого неправильно звинувачують у вбивстві. — Мишків голос перейшов у шепіт. — У нас є деякі дані, які стосуються човняра. Він недаремно тоді на нас напав. Але все треба перевірити. І тому нікому ні слова! От і весь наш секрет. Повторюю: тепер це наш спільний секрет, і нікому ні слова! — Мишко випростався, знову підвищив голос. — А тепер, коли самохарактеристики закінчені, кожен врахує, що про нього говорили, і постарається виправитись. Кожен повинен вирости справжнім комуністом, справжнім більшовиком, і якщо він не виховає. себе зараз, то потім уже пізно буде. Вчені говорять, що людський характер формується до вісімнадцяти років. Так що часу для перевиховання лишилося не дуже багато, треба поспішати. Ми тут полаяли одне одного. Але всі ми — члени однієї комсомольської сім'ї, і ті, хто вже в комсомолі, і ті, хто восени вступатиме. І на знак цього давайте закінчимо наш дводенний збір «Молодою гвардією».

Усі підвелися і заспівали:

Розділ тридцять шостий Слідчий у таборі

Мишко розповів на зборі не все. Він лише поділився своїми підозрами відносно човняра, але нічого не сказав про старуху, про Сєрова, про бронзового птаха. Та й того, що він розповів, було досить. Тепер усім нетерпілося визволити безневинного Миколу і викрити злочинця — човняра. Але для Миколи вони поки що нічого не могли зробити і тому свої турботи спрямували на його сім'ю — на Марію Іванівну і на Жердяя.

Діти допомагали їм чим тільки могли. І на полі працювали, і на городі, і вдома. Хотіли навіть корову купити в складчину. Але виявилось, що корова коштує дуже дорого. Вони ділилися своїми мізерними пайками з Марією Іванівною, а Жердяй, той і зовсім харчувався у таборі. Особливо старалися дівчатка. Зате увага хлопчиків більше була звернена на човняра. Вони знали тепер кожен його крок. І кожен його крок тлумачився дуже багатозначно, про що негайно повідомлялося Мишкові. Кінець кінцем Мишкові так це набридло, що він заборонив хлопцям навіть підходити до човняра і взагалі до човнової станції. Але хіба хлопців зупиниш? Тим більше, що незабаром усе село було стурбоване приїздом слідчого.

Слідчий прибув у сільраду і багатьох туди викликав: човняра, Єрофєєва, кількох селян, навіть художника Кіндрата Степановича. Потім слідчий прийшов у табір, ніби для того, щоб поговорити з Ігорем і Севою. Ніби тому, що він їх майже ні про що не питав. Ігореві він задав лише одне питання: «Ну, як живеш?» На що Ігор відповів, що живе добре. Севі нездужалось, і він лежав у палатці. Слідчий поглянув на нього і відійшов від палатки, сказавши: «Якщо хворий, нехай спить», хоча Сева зовсім не спав і навіть трохи підвівся, побачивши слідчого.

Зате він довго ходив по табору. Мишко сказав йому, що табір оточений ось цим маленьким лужком, але слідчий обійшов увесь парк. І він так кружляв навколо табору і так докладно про все розпитував, що Мишко подумав: чи не підозрює він, що хлопці вбили Кузьміна?

Слідчий цікавився розпорядком життя табору. Коли встають, коли лягають, куди ходять на прогулянки чи на ігри і хто в цей час лишається в таборі. І чи є вночі чергові і який маршрут їх обходу. Мишко показав йому маршрут, і слідчий пройшовся ним.

Взагалі цей маленький чоловік поводився дуже дивно: пильно оглянув усі стежки, обслідував усі кущі, навіть, як здалося Мишкові, обнюхав дерева. І що він тут розглядає, незрозуміло! Човняр — біля своїх човнів, парубки — в лісі, а він тут ходить і щось винюхує…

— Може, ви й ліс оглянете? — насмішкувато запитав Мишко.

Слідчий спокійно відповів:

— Ліс великий, як його оглянеш…

— Саме тому, що він великий, там легше й сховатися.

Продовжуючи оглядати доріжку, слідчий сказав:

— Але ж це лише твої підозри.

— Що?

— Човняр і парубки в лісі.

— Миколу Рибаліна ви теж тільки підозрюєте, а заарештували.

— Проти нього докази, а проти цих немає доказів.

— І все ж Микола не винен, — заявив Мишко.

— Ніхто й не каже, що винен. Є докази, от і держимо. — І загадково додав: — Може, і для нього краще, що в місті держимо… А парубки копають і нехай собі копають.

— А що вони шукають? — спитав Мишко, здивований тим, що слідчий знає про цих парубків. Слідчий розсміявся:

— Певне, шукають те, що звичайно шукають у лісі: скарб. Я народився в цих місцях, і, скільки пам'ятаю себе, тут завжди скарби шукали. Було так землю перекопають, що й орати не треба. Граф був багатим і чудакуватим. Мав на Уралі копальні, добував дорогоцінне каміння, от і казали люди, що тут закопані дорогоцінності. Ніхто ніколи нічого не знаходив. А от вірять.

— Може, Кузьмін знав, де закопано скарб, але не хотів розповісти, вони і вбили його, — припустив Мишко.

— Навіщо ж вбивати? — заперечив слідчий. — Навпаки, коли б він знав, то вони б всіляко оберігали його, сподіваючись, що рано чи пізно він їм розповість. Тільки ж ніякого скарбу немає.

— А чому човняр напав на нас?

Слідчий знизав плечима:

— Важко сказати. Він твердить, що із-за човна: думав, що човен Кузьміна. Бреше, звичайно. Але до справи це не має ніякого відношення. Човняра ми знаємо: старий рецидивіст. Спеціаліст — валюта і дорогоцінне каміння. Але не вбивця. Ні, вбивати він не буде. Тим більше, що нещодавно з відсидки.

Мишко не знав, що йому й думати… Як же так! Відомо, що човняр злодій, рецидивіст, а він походжає собі на волі, немов нічого й не було…

І, ніби здогадавшись про Мишкові сумніви, слідчий сказав:

— Закон є закон. Саджати його поки що немає за що. А от скажи, — він повернувся до Мишка, — чи не зустрічався тобі тут, в садибі, зовсім незнайомий чоловік середніх років, не місцевий житель?..

— Нібито ні, не бачив…

— Подумай, — наполягав слідчий. — Може, бачив, зовсім випадково, мигцем… Тут, на річці, в селі… Може, твої товариші бачили?

Мишко напружував пам'ять, але нікого не міг згадати.

— Ні, я нікого не бачив. І мої товариші, здається, теж… Ми ж тут усіх знаємо.

— Не бачив так не бачив, — обірвав розмову слідчий. — Я просто так спитав…

Розділ тридцять сьомий Треба йти в ліс

Слідчий поїхав. Про свою розмову з ним Мишко розповів Генці і Славикові.

Генка заявив, що такому слідчому треба займатися справами про крадіжку курей, а не розшуками вбивці. І нема чого його слухати. Треба самим усе з'ясувати і довести, що Микола безвинний і, навпаки, винний човняр і його підручні. Коротше — треба йти в ліс.

Але Славик був трохи іншої думки:

— Біда наша в тому, що ми займаємось цією справою не на науковій основі. Пам'ятаєте з кортиком? Ми ходили в бібліотеку, провели серйозне дослідження і все встановили. А в даному випадку? В даному випадку ми користуємося чутками: граф був багатий, володів копальнями на Уралі, люди вірять, що тут закопано скарб і так далі. Адже все це чутки. А нам необхідне наукове обгрунтування. Хто такі графи Карагаєви? Чим насправді вони володіли на Уралі? Хто підтримує чутки про скарб? Ось про що нам треба дізнатися. Треба звернутись до першоджерел. І тоді ми не діятимемо наосліп, як зараз.

Мишко подумав і сказав:

— Одно одному не заважає: познайомимося з матеріалом і перевіримо, що вони роблять у лісі. А тому рушай, Славко, в Москву, посидь у Рум'янцевці і про все як слід дізнайся. До речі, час уже зібрати серед батьків продукти.

Славикові дуже не хотілося таскатися з продуктами.

— Як же я буду і в Рум'янцевці сидіти і продукти збирати? Треба робити щось одно.

— Нічого, нічого. Візами з собою Кита, він допоможе. Поки ти сидітимеш у бібліотеці, він обійде всіх матусь.

— З Китом, мабуть, можна, — згодився Славик.

— От і добре. А ми з Генкою підемо в ліс. Не зараз, а коли ти повернешся з Москви. Звичайно, можна піти всім загоном і довести, що ніяких мерців, ніяких графів без голів там немає. Але якщо піти всім загоном, то можна сполохнути бандитів. Вони перейдуть на інше місце, і тоді нічого не дізнаєшся. Ні, треба піти одному або вдвох з ким-небудь. І обов'язково з Жердяєм. Крім нього, ніхто не зможе провести на Голигінську гатку. Звичайно, Жердяй відмовлятиметься. Але ми його умовимо!

Славкк з Китом поїхали в Москву, а Мишко рушив до Жердяя. Жердяй був дома. Він сокирою обтісував кілки і підпирав ними похилений тин.

— Господарюєш?

— Доводиться.

— Від брата є що-небудь?

— А що від нього може бути? В тюрязі сидить..

— Послухай, Жердяй, — сказав Мишко, — у мене є новий план. Якщо ми його здійснимо, то зможемо довести, що твій брат невинний.

— Пробували вже, — зітхнув Жердяй, — для того й на човні плавали, тільки не знайшли нічого.

— А все ж ми довели, що хтось украв човен. І слідчий сам казав, що справа сумнівна. А тепер, якщо ти мені допоможеш, то ми ще переконливіше зможемо довести. От побачиш!

— Що я маю зробити?

— Ти знаєш, що Кузьмін раніше служив у графа лісником?

— Звідки мені знати?

— Так от: він раніше служив у графа лісником. Я точно узнав.

— Ну й що?

— Якщо він служив раніше лісником, значить, має якесь відношення до лісу. Так же?

— Виходить, що так.

— А хто ховається в лісі? Парубки, яким човняр возив мішки. Так?

— Виходить, що так, — повторив Жердяй, напружуючи всю свою догадливість, щоб зрозуміти, куди хилить Мишко.

— Отже, — закінчив Мишко, — є якийсь зв'язок між вбитим лісником і цими парубками в лісі.

Хоч висновок був дуже далекий від посилки, Жердяю це здалося переконливим. Можливо, тому, що він ніколи не вивчав логіки.

— Правильно, — сказав він, розкривши рота від подиву.

— От бачиш, — продовжував Мишко, поспішаючи закріпити у Жердяя це переконання, — значить, треба дізнатися, чи в лісі ті парубки і що вони там роблять, тоді ми напевно все з'ясуємо.

— Як же ми дізнаємось?

— Дуже просто: підемо вночі у ліс.

— Це на Голигінську гатку? — жахнувся Жердяй.

— Чому ж на Голигінську гатку? Просто підемо в ліс, і все.

— Нізащо не піду! — заявив Жердяй. — Хоч убий — не піду. І не кажи більше, не вмовляй.

Мишко підготувався до цієї відмови. Але він розумів, що без Жердяя йому в лісі нічого робити: вночі він один заблукає.

— Ех ти, — сказав Мишко, — рідного брата не хочеш з біди виручити!

— Якби ж я знав, що це братові допоможе… А то ж не знаю.

— Напевне допоможе, — наполягав Мишко. — Ти тільки поміркуй: твого брата можуть засудити, а ти не хочеш йому допомогти. Я стороння людина, і то хочу допомогти — іду вночі в ліс, не боюсь. А ти рідний брат і не хочеш, боїшся. І не соромно тобі!

Жердяй мовчав.

— Ти про матір подумай. Побивається ж вона? Правда побивається?

— Побивається, — похмуро відповів Жердяй.

— От бачиш! Вона побивається, доки слідство триває. А якщо його безвинного засудять? Вона й зовсім збожеволіє з горя. І тобі її не жалко. Ех, ти!

— Я йти не відмовляюсь, — сказав Жердяй, — тільки на саму гатку не піду. Дійдемо до гатки, і все.

— Гаразд! Ти нас тільки туди виведи, а все інше ми самі зробимо.

— А ще хто піде?

— Генка… Тільки ти дивись, Жердяй, нікому не кажи!

— Чого б я казав?

— І матері своїй не кажи, нікому, зрозумів?

— Зрозумів.

— Підемо сьогодні вночі.

— Вже сьогодні?

— А навіщо відкладати? Сьогодні й підемо. Приходь увечері в табір. Як тільки всі поснуть, ми втрьох і підемо.

— Добре, прийду, — відповів Жердяй і знову взявся за сокиру.

Розділ тридцять восьмий Славикові розшуки

Надвечір Славик повернувся з Москви і розповів таке:

— Графи Карагаєви — родичі знаменитих Демидових. Був такий тульський коваль Демид Антуф'єв. Його син Микита постачав зброю Петру Великому. За це Петро подарував йому уральські заводи, дав дворянство і прізвище Демидов. Дочка одного з Демидових вийшла заміж за графа Карагаєва.

— Кому це цікаво? — презирливо скривився Генка.

— Слухай. Демидови були найбагатші люди в Росії. Навіть королівни за них виходили. Був такий Анатолій Демидов, так він одружився з рідною племінницею імператора Наполеона.

— Це вже ти брешеш!

— Слово честі! І Анатолій Демидов, щоб теж бути іменитим, купив в Італії князівство Сан-Донато і став іменуватися князем Сан-Донато.

У таке повідомлення не міг повірити навіть Мишко, хоч і знав, що Славик ніколи нічого не вигадує. Але, можливо, він прочитав якусь вигадку і повірив у неї? Хіба можна купити ціле князівство, можна сказати — цілу країну?

Але Славик наполягав на своєму. Він навіть образився:

— Якщо ви мені не вірите, то їдьте на Урал. Там ви побачите залізничну станцію, яка називається Сан-Донато.

— Чого ж ображатися? Розповідай.

— Я не ображаюсь. Але коли б ти в таку спеку цілий день просидів у Рум'янцевці, то теж образився б.

— Гаразд, розповідай, — примирливо сказав Мишко.

— Так от. Демидови були дуже багатими людьми. Мали на Уралі заводи і копальні. І були великими диваками. Наприклад, один Демидов, Прокіп, влаштував у Петербурзі таку п'янку, що п'ятсот чоловік вмерли від перепою…

— От бреше! — вереснув Генка і ляснув себе по колінах.

— Слово честі! Цей Прокіп у Англії був і за щось образився на англійців. Тоді він повернувся в Росію і скупив усе конопляне прядиво, щоб воно не дісталося англійцям. Адже вони імпортували з Росії головним чином конопляне прядиво, от він їх і провчив.

— Провчив… за власні грошенята.

— А що йому гроші? От, наприклад, інший Демидов — Павло. В 1835 році подарував цареві Миколі Першому алмаз, який коштував рівно півмільйона карбованців…

— Мабуть, був великий підлиза, — зауважив Мишко.

Генка знову не повірив:

— Один камінець коштує півмільйона золотом? Занадто дорого!

— Уяви собі — півмільйона, — продовжував Славик. — Це був знаменитий алмаз Сансі… От цікава історія. Цей алмаз був вивезений з Індії років п'ятсот тому і належав Карлу Сміливому Бургундському. Карла вбили на війні, і алмаз підібрав один швейцарський солдат. Але він не знав ціни алмазу, думав, що це просто красивий камінець, і продав якомусь попу за один гульден, тобто за карбованець. Піп, не будучи дурнем, продав алмаз португальському королеві Антону. Король Антон, теж добрий спекулянт, продав його за сто тисяч франків французькому маркізові Ле-Сансі. З того часу цей алмаз називається Сансі. Тепер слухайте, що трапилося далі. Слуга Сансі віз до нього цей алмаз. На слугу напали розбійники і вбили його. Але слуга встиг проковтнути алмаз. Сансі звелів розтяти труп свого слуги і знайшов алмаз у його шлунку.

— Веселенька історія, — зауважив Гонка, обмацуючи живіт у тому місці, де, на його думку, мав бути шлунок.

— Потім, — продовжував Славик, — королі знову почали спекулювати алмазом. Сансі продав його англійському королеві Якову Другому. Яків Другий — французькому королеві Людовіку Чотирнадцятому, потім він потрапив до Людовіка П'ятнадцятого. Одним словом, його довго перепродували, поки, нарешті, у 1835 році Павло Демидов не купив його для Миколи Першого…

От яка історія.

Хлопці помовчали. Потім Мишко сказав:

— Ти, звичайно, зробив серйозне дослідження. Але яке це має відношення до садиби?

— А те, що одна з дочок Демидова вийшла заміж за Карагаєва.

— Ну й що?

— Може, алмаз Сансі разом з приданим перейшов до графа Карагаєва.

— Але ж Демидов віддав алмаз Миколі Першому?

— Він міг віддати йому фальшивий. Адже все там трималося на шахрайстві.

Генка свиснув.

— Аякже… Спробуй обдури Миколу Першого з його Бенкендорфом.

— Бачиш, Славко, — сказав Мишко, — звичайно, важко припустити, що алмаз потрапив до графа. Але припустімо, що це навіть так. Що ж із того?..

— Як що? — образився Славик. — Може, саме його і шукають. Усі ж говорять, що тут завжди шукали скарби. Може, і тепер шукають.

— Можливо, — згодився Мишко. — Але це тільки підтверджує, що ми повинні йти в ліс. Чи цей алмаз, чи щось інше, але факт, що шукають. А коли шукають дорогоцінності, то і вбивають одне одного. А для нас важливо дізнатися, хто вбив Кузьміна, і тим самим виправдати Миколу.

— Хіба я заперечую? Я тільки вказую па те, що саме шукають.

— От і добре, — підсумував Мишко. — Значить, сьогодні вночі ми підемо в ліс.

Розділ тридцять дев'ятий Костер

Сьогодні вночі вони підуть у ліс, на Голигінську гатку. Звичайно, від товаришів цього не втаїш. Але всі розуміли, що це не просто таємниця: якщо човняр пронюхає, що хлопці вирушили на гатку, то він може за ними прослідкувати, а потім і вбити в лісі. Він і його парубки на це здатні. Вбили ж вони Кузьміна.

На обличчях дітей був той серйозний, таємничий і навіть трохи урочистий вираз, який з'являється перед всякою важливою, а тим більше небезпечною справою. Всі поводились якнайкраще і всіляко намагалися догодити Мишкові й Генці — хтозна, в якому вигляді вони повернуться, та й чи повернуться взагалі. Мишкові так набридли ці жалісливі погляди, що він пішов на річку, на те місце, де любив сидіти вечорами і дивитися на полум'яніючий за далекими горами захід сонця.

До того ж у Мишка була ще одна таємниця, маленька таємниця, яка належала тільки йому одному: він складав вірш.

Раніше Мишко ніколи не складав віршів. Це заняття здавалося йому несерйозним. Інша справа, коли вірші пишуть справжні поети: Пушкін, Лермонтов, Некрасов… Або сучасні поети: Маяковський, Безименський… Це поезія. А те, що складають діти, не більше як римовані слова. І погано римовані. До шкільних поетів Мишко завжди ставився іронічно. Звичайно, якщо вірші пишуть для стінгазети, до якоїсь знаменної дати, то це вже нехай. Так — без віршів немає і стінгазети. Частушки для «Синьої блузи» теж потрібні — критика недоліків виходить гострішою. А от віршів від «настроїв» Мишко терпіти не міг, як не міг терпіти і самих цих «настроїв»…

«Настрої» бували звичайно у хлопчиків морально нестійких, далеких від громадського життя. А втім, траплялися «настрої» і в комсомольців, хоча й рідше. «Настрої» полягали в тому, що хлопець ходить зажурений, скучний, ніби у воду опущений. До всього він ставиться скептично, все йому здається дріб'язковим, мізерним, нецікавим. Та й саме життя уявляється йому зовсім непотрібним. Висловлюєтеся він філософськими афоризмами: «життя коротке й нецікаве», «все мине», «все повторюється», «якщо вже жити, то від життя треба все брати». Словом, верзе нісенітниці. Як правило, такий «занепадник» говорить про самотність, про те, що ніхто його не розуміє і ніколи не зрозуміє, і читає при цьому занепадницькі вірші. Та й сам складає занепадницькі вірші — про загадковий світ, про тлінність життя і таке інше…

Директор школи Олександр Іванович сказав якось на нараді, що «настрої» — неминучий супутник перехідного віку. Звичайно, Олександр Іванович людина розумна, досвідчений педагог, але все ж деякі поняття в нього старомодні. При чому тут перехідний вік? І що це за перехідний вік? Вік як вік. Мишко був твердо переконаний, що «настрої» є не що інше, як прояв моральної нестійкості. Звідси і складання занепадницьких віршів. Як тільки хтось починає складати вірші, значить у нього неодмінно почалися «настрої».

І раптом, зовсім несподівано для себе, Мишко сам почав складати вірші. Вірніше, він склав одного вірша. І то не до кінця. Він ніяк не міг підібрати рими до двох останніх рядків. Звичайно, не занепадницький вірш, а справжній революційний.

Цей вірш зародився в години, коли Мишко увечері сидів на березі Утчі, дивився на полум'яніючий захід, сонця за далекими горами і згадував маленьку залізничну станцію, вогники поїзда, що віддалялись, ешелон червоноармійців, Полевого і великий плакат, де був намальований робітник, який важким молотом розбиває ланцюги, що обплутали земну кулю…

Зовсім випадково виникла рима: «світ палає — молотом рубає», потім друга «біда — труда». І внаслідок майже двотижневої праці з'явився вірш, недосконалість якого Мишко усвідомлював, але який все ж таки йому дуже подобався. І він сподівався з часом підібрати останні два рядки. Ось цей вірш:

Останні два рядки Мишко ніяк не міг придумати. Не добиралися рими. До слова «встає» можна було б підібрати — в крайньому разі знову повторити «рубає», — але до слова «молот» Мишко ніяк не міг знайти рими. А замінити це слово Мишко не хотів. Дуже вже красиво воно звучало:

Молот, молот, молот… Яку ж риму до нього підібрати? Мишко гриз олівець, напружував пам'ять, але нічого вдалого підібрати не міг… Усі слова, що спливали в пам'яті, не. відповідали задуму. Молот, долот, золот…

Шукав Мишко риму і ввечері, під час костра.

А костер цього разу був не схожим на інші костри. Звичайна розмова не в'язалася. Ніхто не жартував, не розповідав веселих історій. Зіна Круглова спробувала було переказати смішну відповідь однієї селянки на уроці лікнепу, але її розповідь не здалась нікому ні смішною, ні цікавою. Всі усвідомлювали відповідальність моменту. Урочистий, романтичний настрій охопив і Мишка, його так і поривало прочитати свій вірш. І разом з тим було соромно: вожатий, а складає вірші. Але вірш так крутився у нього на язиці, що він не стримався і сказав:

— Знаєте, товариші, зараз, коли ми з Генкою і Жердяєм підемо на Голигінську гатку, мені здається, що ми там дізнаємося про щось дуже серйозне і важливе. І це допоможе нам не тільки виправдати Миколу, але й відкрити якусь таємницю. І мені зараз пригадалась історія з кортиком: Полевой, Нікітський і всі інші. І якось сам собою у мене склався вірш. Якщо хочете, я вам його прочитаю.

Усі висловили бажання послухати. Мишко випростався і, трохи хвилюючись і побоюючись, що він забуде якийсь рядок, прочитав вірш.

Діти мовчки слухали. Мовчанка панувала ще деякий час після того, як Мишко закінчив читати. Потім Генка спитав:

— А де ж кінець?

— Кінця я ще не придумав, — відповів Мишко.

Раптом йому стало дуже соромно. Вірш здався йому слабким, поганим, нехудожнім. Він побачив, що у вірші немає правильного розміру. І рима не вдалася. І взагалі все пишномовно, виспрено, не бере за серце. Не треба було його читати! І надало ж йому! Навіщо? Він же не збирається бути поетом. От і товариші мовчать. Розуміють, що вірш поганий, але не кажуть, не хочуть його образити. Навіщо він це затіяв? Мишко опустив руку в кишеню, непомітно зім'яв і розірвав аркуш з віршем на дрібні шматочки.

— Що ж, — сказав Славик, — вірш непоганий. Тільки ж кінця немає і розмір не всюди дотриманий. Потім, не римуються перший і третій рядки.

— Це не обов'язково, — зауважила Зіна.

— Але бажано. І потім, різні рядки мають різну кількість складів…

— А за ідеєю добре, — сказав Генка. — Я коли слухав вірш, так одразу ж згадав і станцію, і ешелон, і комісара Полевого. Ти, Славко, тому критикуєш, що не бачив цього. А ми з Мишком бачили. Правда, Мишко?

— Правда, — підтвердив Мишко. — Але для чого я склав цього вірша, ви не знаєте. Я дивлюсь, що ви сидите нудьгуєте, і вирішив трохи пас розвеселити. Я знаю, що вірш поганий, але мені хотілося трохи вас потішити і пожвавити наш нудний костер. От я взяв і на ходу склав цього вірша…

— Прямо зараз і склав? — висловив сумнів Генка.

— А то коли ж? Прямо в думці склав і прочитав. — Мишко підвівся. — Все! А тепер спати, по палатках. І майте на увазі: нічого з нами не трапиться. Ми скоро повернемось. Так що ніякої паніки. А от якщо ми й до ранку не повернемось, тоді шукайте нас у лісі, біля Голигінської гатки.

Розділ сороковий Небезпечна експедиція

Табір затих. Мишко, Генка і Жердяй тихенько вилізли з своїх палаток і швидко пішли до лісу.

Повний місяць освітлював сплячий табір. Було так видно, що Мишко виразно бачив верхівки дерев. І синє небо над ними. І зірки.

— Як у ліс підемо: берегом чи лугами? — пошепки спитав Жердяй.

— Берегом, повз човняра, — теж пошепки відповів Мишко.

Три маленькі постаті посувалися степовою стежкою, що вела від табору до річки. Попереду Жердяй, за ним Мишко і останнім Генка. Жердяй ішов легко, нечутно. Мишко рішуче крокував за ним. А Генка, що встиг було в палатці заснути, тепер плентався позаду, позіхаючи і почуваючи себе страшенно нещасним від того, що не виспався. Він був хоробрим хлопчиком, але любив поспати.

Поблизу річки Мишко наказав хлопцям зачекати, а сам поповзом підібрався до човнової станції. Місяць заливав її своїм світлом. Човни на воді здавалися чорними поснулими рибами. Але нікого па станції не було. Тихо. Ні голосу, ні плескоту.

Так само поповзом Мишко повернувся до друзів, і вони рушили в дорогу.

До лісу було верст п'ять. Дорога спочатку звивалася понад берегом, потім заглибилася в поле. В місячнім сяйві все здавалося химерним і таємничим. Щось шелестіло в пшениці. Таємничі звірятка перебігали дорогу.

Двоє зелених очей з'явилися попереду і зникли.

— Заєць, — прошепотів Генка, стріпнувши з себе сонливість.

— Може, заєць, а може, й кіт, — сказав Жердяй. Ліс став перед хлопцями несподіваною чорною, похмурою громадою.

— Як підемо? — спитав Жердяй тремтячим голосом. Він усе ще сподівався, що Мишко побоїться піти в ліс і вони повернуться в табір.

Але Мишко і не думав повертатись.

— Веди нас до болота, тільки не цією стежкою, а іншою. І так, щоб не чутно було.

Услід за Жердяєм хлопці обійшли узлісся і заглибились у ліс.

Одразу стало темно. Місячне світло, ледве пробиваючись крізь густі крони дерев, тоненькими смужками лягало на стежку. Горбасті кореневища дерев, що перетинали її, здавалися клубками чорних заснулих гадюк.

Ліс жив нічним таємничим життям. Між деревами проносилися невидимі птахи. Це дрімлюга або кажан. Часто коротко, уривчасто хрустіла суха гілка, неначе хтось підкрадався. Мишко і Генка інстинктивно зупинялись. Але Жердяй ішов уперед, і хлопчики рухалися за ним. Якщо Жердяй не зупиняється — значить, ніякої небезпеки немає.

Йшли вони довго. Мишко зовсім перестав орієнтуватися. Без Жердяя їм, звичайно, не вибратися звідси. І як тільки Жердяй орієнтується тут? Незрозуміло…

Тимчасом ліс почав рідшати, дерева стали нижчі і менші. Нарешті хлопці вийшли ще на одне узлісся.

Жердяй зупинився і обернувся до Мишка. В місячному сяйві його обличчя здавалося мертвотно-блідим.

— Зараз буде болото, а там Голигінська гатка, — тремтячим голосом прошепотів Жердяй.

— Підеш? — тихо спитав Мишко.

Жердяй заперечно похитав головою.

— Добре. Лишайся тут. Чекатимеш нас. Не побоїшся?

Жердяй кивнув головою на знак того, що він згоден залишатися тут і чекати товаришів.

— Покажи, як іти.

Жердяй простягнув руку праворуч і зашепотів:

— Підете краєм лісу. Як дійдете до чотирьох дубів, так візьмете ліворуч, там просіка… А як просіку перейдете, там побачите болото… Там і починається гатка… А я тут посиджу, — додав Жердяй і сів під березою, прихилившись до неї спиною.

Мишко з Генкою пішли вперед. Вони обережно рухалися узліссям, весь час тримаючись лісу, щоб їх не було видно. Місяць світив з боку поляни, і тіні хлопців зливалися з тінями дерев.

Раптом Генка схопив Мишка за руку:

— Тихо! Чуєш?

Притулившись до дерева, хлопчики озирнулись. Мишкові теж здалося, ніби хтось крадеться за ними. Вони прислухалися. Все стихло.

Хлопці рушили вперед і знову відчули, що за ними хтось крадеться. Вони знову зупинилися. Пролунав ледь чутний хрускіт гілки. Хлопцям здавалося, що в лісі повно таємничих людей, які крадуться за ними. Вони відчули себе самотніми, оточеними ворогами. Генка притиснувся до Мишка. Мишко чув, як у Генки калатається серце.

Сам він теж добре-таки перелякався, і коли б поряд з ним не було Генки, перед яким він не мав права показати себе боягузом, Мишко чимдуж кинувся б тікати звідси.

Вони стояли, затамувавши подих, і прислухались до лісу, їм вчувалися таємничі звуки, шарудіння, обережні кроки, хрускіт гілля, шепіт людей, і. здавалося, якісь тіні рухаються в полі, на узліссі, між деревами.

— Давай повернемось, — ледве чутно, одними губами, прошепотів Генка.

— Боїшся? — так само пошепки спитав Мишко.

Генка кивнув головою:

— Боюсь…

Тоді з радістю в душі, але з таким виглядом, ніби він поступається перед Генчиним боягузтвом, Мишко знизав плечима і почав тихенько пробиратися назад.

Але не встиг він ступити й кроку, як за деревом побачив постать людини. Мишко завмер на місці. Людина вийшла з-за дерева. Це був Жердяй. Так ось хто крався за ними! Дивак! Тільки даремно налякав їх…

— Боязко одному сидіти, — тихо сказав Жердяй.

— Так якого ж ти дідька… — з обуренням почав Генка, зрадівши, що є на кого звалити свій переляк.

Але Мишко зробив йому знак мовчати. Він і сам сердився на Жердяя, але зараз не час і не місце для розмов: їх можуть почути…

Втрьох хлопчики відчули себе впевненіше. І вже перед Жердяєм ні Мишко, ні Генка не могли показати свого страху. Мишко знову повернув до Голигінської гатки. Генка й Жердяй рушили за ним.

Вони йшли весь час мовчки, ховаючись у тіні дерев.

Нарешті, вийшли на просіку. Коли б не Жердяй, Мишко нізащо не здогадався б, що це просіка, настільки густо заросла вона молодими ялинками.

Рухом руки Мишко наказав Жердяю іти попереду і показувати дорогу. Той жалібно глянув на нього, але скорився. І хоч Жердяй відчував поруч себе дихання Мишка, він щохвилини оглядався, щоб переконатися, чи Мишко тут, поряд з ним.

Вони пройшли ще приблизно версту. Ліс перейшов у дрібнолісся. Ще дужче запахло болотною гниллю. Грунт липнув і вгинався під ногами.

Раптом Жердяй зупинився і почав уважно вдивлятися в землю. Мишко і Генка теж нахилились і побачили поряд з собою глибоку яму завдовжки аршинів зо три і завширшки з аршин. Поряд височів горбочок свіжо-викопаної землі.

Хлопці оглянулись. На деякій відстані виднілась друга яма, потім третя.

Жердяй розвів руками, показуючи, що цих ям раніше не було.

Хлопці пройшли ще трохи. Просіка закінчилась. Жердяй зупинився, простягнув уперед тремтячу руку:

— Гатка…

Місяць освітлював темне горбасте болото. Місцями з нього стирчали чи то колоди, чи то повалені дерева. Білясті випари здіймалися над болотом, утворюючи таємничі постаті, які, здавалось, рухалися. Час від часу перебігали вогники — зелені, сині, жовті… І хоч Мишко знав, що це болотні вогні, а не щось інше, а білясті рухливі постаті, схожі на мерців у саванах, не що інше, як випари, що піднімаються над болотами, але і йому було моторошно. А Генка і Жердяй ледве трималися на ногах.

Хлопці стояли мовчазні, скам'янілі перед жахливою картиною нічного болота. Їм здавалося, що ось зараз якийсь із цих білястих рухливих привидів наблизиться: до них і вони побачать і мертвого графа і страшну бородату голову в його руках.

Раптом зовсім близько хлопці почули глухі рівномірні удари, неначе хтось грюкав під землею; Жердяй аж присів од страху й сховав голову в коліна.

Мишко з Генкою теж присіли. Але, як вони потім казали, не від жаху, а для того, щоб їх не помітили люди, які утворювали ці звуки. А це обов'язково мали бути люди. Ні в що надприродне Мишко й Генка не вірили.

Удари повторювались рівномірно через короткі, але точні проміжки часу. Мишко прислухався. Як тільки перший страх минув, він зрозумів, що звуки долітають не з-під землі і не з болота, а звідкись справа, з лісу, і зовсім зблизька.

Притиснувши палець до губів, він подав хлопчикам знак не рухатись, а сам, пригинаючись до землі, поповзом почав наближатися туди, звідки чулися незрозумілі звуки. Але за ним поповз Генка, а за Генкою — Жердяй. Цього разу він знову побоявся лишатись один. Вони проповзли кроків двісті. Удари лунали все ближче й ближче. Тепер стало зрозуміло, що десь копають і відкидають землю. Між деревами промайнула смужка місячного світла. Мишко обережно розсунув гілля…

Перед ним була маленька галявинка, а посеред неї яма. Два земляні бугри височіли по її краях. Біля ями сиділи два чоловіки і курили.

Це було зовсім близько. Дивно, як ці люди не почули наближення хлопчиків.

Хоч як змінюється обличчя при місячному сяйві, Мишко одразу впізнав парубків, яким човняр передав тоді мішки. Що ж вони копають у лісі? Напевне, ті ями, на які звернув увагу Жердяй, теж вони викопали.

Потім один парубок плюнув на недокурок, кинув його, підвівся, взяв лопату і стрибнув у яму. Те ж саме зробив і другий парубок. І все це без жодного слова.

Знову почулися рівномірні удари лопат.

Мишко подав Генці і Жердяєві попереджувальний знак і почав тихо відповзати назад. Генка і Жердяй поповзли за ним.

За кілька хвилин три маленькі в'юнкі тіні швидко промайнули краєм просіки, прямуючи назад, у табір.