Бронзовий птах

Розділ сорок перший Єрофєєв

Отже, парубки — в лісі. Хлопці торжествували. Виявляється, вони мали рацію. Тут діє банда, інакше чого б парубки ховались? І очолює банду човняр. І, звичайно ж, вони вбили Кузьміна.

Правда, вони чогось шукають у лісі, весь ліс перекопали. Може, скарб, про який з такою іронією говорили і слідчий, і лікар, і художник. У такому разі тим імовірніше, що саме вони вбили Кузьміна, колишнього лісника. Тепер лишається тільки довести це.

Але як довести? Адже слідчий не звертає на хлопців ніякої уваги. А може, він сам хоче що б там не було довести, що Микола винен? Важко цьому повірити, але деякі обставини зміцнили Мишкові підозри.

Коли слідчий приїжджав у село, то він довго розмовляв з куркулем Єрофєєвим. А другого дня Мишко побачив Єрофєєва у Жердяйовій хаті.

Єрофєєв сидів на лаві. Він часто виймав із задньої кишені велику квітчасту носову хустку, схожу на маленьку скатерку, і витирав нею спочатку червону зморшкувату шию, потім лоб і, нарешті, окуляри. Без окулярів його очі були зовсім маленькі, червоні, безпорадні…

Потім він надів окуляри і сказав:

— Ось так, Маріє Іванівно, по-божому треба мислити, по-божому жити. Тобі громада допоможе, і ти громаді допоможи.

— Що ж я можу зробити? — журно спитала Марія Іванівна; вона сиділа біля столу, підперши голову рукою.

— Поїдь у місто, з сином поговори. Навіщо він безневинних підводить?

— Та хіба ж він звинувачує кого?

— Звинувачувати не звинувачує, а від своєї провини відмовляється, — суворо і поважно сказав Єрофєєв. — Тому й шукають інших. Дивись, і безневинного притягнуть… Ось приїжджав слідчий, допитував: «Хто човен забрав?» А хто його забрав? Може, хлопчисько який… А тут на все село, на всю громаду підозра падає. Хіба в човні справа? Тут людину вбито, ось що тут.

— Може, Микола і невинний зовсім, — сумно промовила Марія Іванівна.

— Хто ж тоді винний? Двоє ж їх було, — Єрофєєв зітхнув. — Ні, вже коли согрішив, так покайся. Негарно. Всьому селу, всій громаді неприємності. Хіба ж можна? Ну, посварилися, в несвідомості був. Хіба багато йому дадуть? Тим більше бідняк. Радянська влада до бідняків поблажлива. Через рік і під амністію попаде.

— Хіба ж можна взяти на себе такий гріх, якщо не вбивав? — сказала Марія Іванівна.

— Гріх буде, якщо не покається, — відповів Єрофєєв. — Безневинних із-за нього тягають. Слідчі їздять, нишпорять… Звичайно, нікому від них не боязко, совість у всіх чиста, ну а все ж неприємність. Не можна так… Громада — сила. Хіба ж можна проти громади йти? Громада і з скрути тебе виручить, громада і в біді допоможе. Миколу твого все одно засудять, бо винен. А тобі тут з людьми жити. От і подумай: як на тебе люди дивитимуться, якщо син твій громаду підводить?

Марія Іванівна тупо дивилася на ріжок стола.

Мишка дивувало, що Єрофєєв у його присутності так відверто й цинічно вимагає, щоб Микола признався в тому, в чому він не винний. І, ніби вгадавши Мишкове здивування, Єрофєєв лицемірно додав:

— Звичайно, коли б Микола не був винний, тоді інша розмова. А коли винен — признавайся. І органи судові не треба обманювати. І слідчого не треба вводити в оману. Люди державні, заняті. Правду їм треба казати. Не повинні ми державу нашу радянську обдурювати.

Мишка пересмикнуло від такого лицемірства. Чи ти ба, про радянську владу турбується!

— Радянська влада нас і земелькою наділила, — продовжував Єрофєєв. — Правда, поголос іде, збираються цю землю одібрати в колонію безпритульницьку. Ну, та влада не дозволить. Не залишить вона селян без землі.

Тут уже Мишко не міг змовчати.

— Ніхто в селян землі не одбирає, — сказав він. — Її повинні будуть повернути тільки ті, хто незаконно володіє сотнями десятин і експлуатує бідняків та наймитів.

— Таких у нас немає, молодче, — єлейним голоском заперечив Єрофєєв. — Живемо ми всією громадою, мирно, справедливо, за християнським законом. Немає в нас ні куркулів, ні бідняків — усі єдині. — Єрофєєв підвівся, надів картуз. — Ось так, Іванівно, подумай… — Потім додав: — Увечері хлопчака підішли. Борошенця нашкрябаю. Ох-ох!.. А відносно Миколи подумай. Дуже тебе про це громада просить.

Єрофєєв пішов. Повз низенькі віконечка, на мить затемнивши хату, проплили його чоботи і довгополий піджак.

— І не думайте слухати його! Зрозуміло, Маріє Іванівно? — сказав Мишко.

Марія Іванівна мовчала.

— Невже ви його не розкусили? — вигукнув Мишко. — Він же хоче, щоб Микола взяв провину на себе. Він боїться, що знайдуть того, хто справді убив Кузьміна. І не думайте навіть говорити про це з Миколою. І ніякого борошна в нього не беріть.

— Жити ж треба, — сумно промовила Марія Іванівна.

— Хіба ви без куркулів не проживете? Та ми вам віддамо все, що в нас є!

— Я не про те, я не про борошно, — журно відповіла Марія Іванівна. — Як же підеш супроти громади? Жити ж з ними. Он, — вона показала на Жердяя, — Васька треба в люди виводити.

— Єрофєєв — громада! — аж скрикнув Мишко від обурення. — Ніяка він не громада! Куркулі тут у вас усе захопили. Боїтеся ви їх. Радянська влада вас підтримує, а ви куркулів боїтеся. Неподобство! І я вас попереджаю, Маріє Іванівно: якщо ви вмовлятимете Миколу взяти провину на себе, то я всім розповім, що вас підмовив Єрофєєв. Так і знайте! А ти, Жердяй, не смій ходити до Єрофєєва, не смій! Який благодійник знайшовся! Хоче, щоб ви за кульочок борошна сина продали. Як хочете, Маріє Іванівно, а ми не дозволимо цього. Нізащо!

Розділ сорок другий Клуб

Побоюючись, що Марія Іванівна все ж пошле Жердяя до Єрофєєва по борошно, Мишко забрав його з собою в клуб.

Зіна Круглова пояснювала сільським дітям закони і звичаї юних піонерів.

— «Піонер сміливий, чесний і правдивий», — говорила Зіна. — Що це означає? Це означає, що піонер нічого і нікого не боїться, ніколи не бреше, завжди говорить правду. Ось що це означає. Зрозуміло?

Діти мовчали.

— Я питаю: зрозуміло чи ні? — перепитала Зіна.

— А як же батька-матір, теж не боятися? — спитав Муха.

— Звичайно, не треба.

— Відлупцюють, — упевнено сказав Муха.

— Якщо ви перед батьками нічим не завинили, то чого ж вам їх боятися?

— Розбиратись не будуть… — сказав Муха. — Відлупцюють, і все. А потім доводь!

— Батьків треба не боятись, а поважати, — пояснив Славик. — Зрозуміло?

Усі мовчали.

— Значить, зрозуміло? — невпевнено промовила Зіна.

— А як же, наприклад, громовицю, — спитав Жердяй, — або блискавку? Їх теж не боятись? А якщо вб'є?

— Боягузтво і обережність — це різні речі, — пояснила Зіна. — Звичайно, людина повинна оберігатися блискавки, повинна її стерегтися, для цього й роблять громовідводи. А боятися не треба. Тим, що ти боятимешся, все одно від блискавки не вбережешся.

— Хіба громовідвід допоможе від блискавки? — посміхнувся Жердяй.

— Звичайно!

— Ні!

— Чому?

— А тому! Громовиця — це що? Це пророк Ілля їздить по небу на колісниці і ганяє бісів. А біси ховаються. І в дерева, і в звірів різних, і в людей навіть ховаються. От Ілля-пророк і б'є по них блискавкою. Сховався біс у дерево — блискавка по дереву лупцює. Сховався біс у людину — блискавка в людину б'є. А щоб біс не вселився в тебе, молитися треба. Будеш в час громовиці молитися, то біс в тебе не вселиться і ти живим зостанешся! Більш ніяк не вбережешся.

Зчинився страшенний галас. Комсомольці доводили, що ні пророка Іллі, ні взагалі ніякого бога немає. Жердяй і Муха стояли на своєму. Так щоразу! Про що б не розмовляли, завжди переходили на бога.

— Давайте тихше! — навів порядок Мишко. — Зараз розмова не про бога, а про закони і звичаї юних піонерів. Про бога поговоримо іншим разом. А поки що вам треба добре зрозуміти закони і звичаї. Інакше як же ви зможете вступати в піонери?

У цей час в клуб зайшли Сенько Єрофєєв і Якимко. Почувши останні Мишкові слова, Сенько сказав:

— Хто в піонери вступає? — Він повернувся до дітей, що сиділи на лавках, і грізно повторив: — Хто? Покажись!

Ніхто не показався. Усі боялися Сенька. Тільки Жердяй не боявся ні Сенька, ні Якимка. І хоч саме він не збирався вступати в піонери, тому що вірив у бога (а втім, після відвідання Голигінської гатки ця віра добре-таки похитнулася), Жердяй сказав:

— А хоч би і я збирався. Яке твоє діло!

— Тільки спробуй! — погрозливо промовив Сенько.

— І спробуєм. У тебе не спитали! — сказав, посмілішавши, Муха.

Мишко мовчав. Він хотів, щоб діти самі дали відсіч Сенькові. Нехай відчують свою силу, нехай зрозуміють, що їм усім вкупі нема чого боятися ні Сенька, ні Якимка. Інакше організований тут загін взимку розвалиться, Сенько і Якимко його розженуть.

Сенько посварився на Жердяя і Муху кулаком:

— Побалакайте!

Але вже такої погрози хлопці знести не могли. Генка підійшов до Сенька і став проти нього:

— Ти чого кулаками розмахуєш? Ану, катай звідси!

— Ну, ну, обережніше! — нахабно і боягузливо відповів Сенько. — «Катай!..» Подумаєш, який хазяїн знайшовся! Ваш, чи що, цей клуб, власний? От як наверну! — і підняв кулак.

— Наверни, наверни! — сказав Генка, наступаючи на Сенька. — Наверни, спробуй!

Діти посхоплювались із своїх місць. Сенько зацьковано оглянувся навколо. Якимко боком відходив до дверей і вже стояв там, готовий при першій же небезпеці дати драчки.

— Що ж ти не навертаєш? — казав Генка, продовжуючи наступати на Єрофєєва.

Він розпалився і ліз в бійку. Нарешті він розрахується за яйце, розбите на його голові.

Але бійки тут, у клубі, не можна було допускати. Мишко став між ними:

— Знаєш що, Єрофєєв? Тобі тут не подобається — іди, не заважай іншим. І май на увазі, ніхто тебе не боїться. Нас багато, а ти один. І з усіма ти не справишся.

Сенько обвів усіх злим поглядом, повернувся і пішов до виходу, супроводжуваний веселим сміхом і улюлюканням усіх сільських дітей. Поразка всесильного Єрофєєва була для них несподіваною і приємною подією.

У дверях Сенько озирнувся і знову посварився на всіх кулаком. Пролунав новий вибух реготу. Тоді в безсилій люті Сенько опустив кулак прямо на шию Якимкові.

— А мене за що? — жалібно спитав Якимко.

— Щоб більше не тікав, от за що!

Розділ сорок третій Боротьба розгоряється

Сенько і Якимко ганебно були вигнані з клубу. А другого дня в колишньому поміщицькому садку хтось зламав чотири яблуні. Діти цих яблунь і в очі не бачили. Але прийшов голова з двома селянами, запросив Мишка в садок, показав йому зламані яблуні і похмуро спитав:

— Твоїх хлопців робота?

— Ні, — твердо відповів Мишко, — ніхто з хлопців не міг цього зробити.

— Хто ж їх зламав?

— Не знаю.

— Крім ваших хлопців, нікому, — сказав голова. — Хіба ви бачили когось стороннього?

Але нікого стороннього Мишко не бачив.

— Отож бо воно й є, — сказав голова. — Не було тут сторонніх і не могло бути. Значить, ваші хлопці й зламали.

— Ні! — закричав Мишко. — Ніколи вони не ламали б дерев.

Голова сільради похитав головою:

— А ось же зламали.

Мишко терміново скликав збір загону, розповів про зламані дерева і суворо спитав, хто це зробив. Відповіддю йому була загальна розгублена мовчанка. Мишко допитливо вдивлявся в обличчя. На жодному з них він не вловив і тіні збентеження. Та йому й без того зрозуміло було, що ніхто дерев не ламав, та й не міг ламати. Хто зважиться на такий підлий вчинок?

Чому ж їх у цьому звинувачують?

Через кілька днів Мишко зрозумів, чому…

У повітовій газеті одна за одною з'явилися три замітки. Перша називалась «Добрі клубні організатори», друга — «Припинити нищення народного добра!», третя — «Хіба так допомагають старшим?» Усі вони були підписані якимсь «Шило».

Суть усіх заміток полягала в тому, що комсомолець Мишко Поляков несерйозно ставиться до своїх обов'язків, розпустив піонерів, перетворив загін на банду хуліганів. Замість того щоб допомогти селянам Карагаєва влаштувати клуб, Мишко злигався з місцевим алкоголіком, пустив по вітру громадські гроші і зіпсував клуб. Діти ламають фруктові дерева в садибі, що є народною власністю. Комсомолець Мишко Поляков не хоче допомагати місцевим органам влади, приклад цього — випадок з Борками. І в нього встановилися підозрілі стосунки з родиною особи, яка обвинувачується в кримінальному злочині.

Це був несподіваний удар. Діти були приголомшені. Як їх зганьбили! Прилюдно, в пресі… Адже все це несправедливо, неправильно.

— Треба послати спростування, — сказав Славик.

— Хіба газета надрукує спростування проти самої себе? — заперечила Зіна Круглова.

— А ми їх примусимо! — поводячи очима, закричав Генка. — Я сам поїду в редакцію. Нехай спробують не надрукувати!

— Ніхто там тебе не злякається, — резонно зауважив Мишко. — І потім, запитується, що ми спростовуватимемо? З клубом же було, з Борками теж, тільки про дерева неправда. Дуже гарне вийде спростування: «Клуб ми спотворили — це правда. Доручення голови не виконали — теж правда. А от дерев ми не ламали. Неправда». Після такого спростування з нас ще більше сміятимуться.

Хто ж криється за підписом «Шило»? Безумовно зла, недобра людина. Бюрократ. Так казенно, ні за що ні про що осоромити цілий колектив, змазати його роботу! І як міг редактор газети надрукувати це? Така несправедливість! Мишко злився. Може, справді написати спростування? Не в цю газету, в іншу, в центральну. Наприклад, у «Правду» або в «Известия». Адже є справедливість на світі…

І чому, коли вожатим тут був Коля Севастьянов, нічого подібного не траплялося? Ніяких пригод. Усе було гаразд. А при ньому, при Мишкові, все виходить не до ладу. I Сева з Ігорем втекли, і клуб зіпсували, і взагалі. Може, справді він ще молодий і не вміє керувати загоном? Що ж він такого неправильного зробив?

Діти не знали, куди подітися від сорому. Вони проходили селом з похнюпленими головами. Їм здавалося, що всі чигали газету і тепер осуджують їх. А втім, ніхто їх не осуджував. Тільки один Сенько Єрофєєв злорадно заявив:

— Пропечатали вас у газеті! Зачекайте, ще й не те буде!

Сенькові погрози справдилися. Через кілька днів голова викликав Мишка в сільраду і вручив йому папір з губвно. Загонові пропонувалось негайно залишити садибу «через систематичне псування її». Папір був підписаний Сєровим.

Отже, їх виганяють. Яка ганьба!

Хіба вони можуть піти звідси? Піти — значить, визнати свою провину. Яку пам'ять лишать вони про себе в селі? І як же все кинути: загін, який ось-ось уже буде організовано, лікнеп, клуб, який вони вже встигли довести до ладу, перефарбувавши малюнки анархіста Кіндрата Степановича.

Як же вони можуть кинути все це? Кинути із-за того, що на них звели наклеп! І звели наклеп спеціально для того, щоб вижити їх звідси. Значить, вони комусь заважають! Ні, вони так швидко не здадуться! Вони ні в чому не винні і доведуть свою правоту.

Було вирішено, що Мишко з Славиком поїдуть у місто і добиватимуться там скасування розпорядження Сєрова. Тим більше, що «графиня» теж поїхала в місто і, звичайно, наговорюватиме там на загін. Вожатим на час відсутності Мишка залишиться Генка.

— Дивись, Гонко, — сказав йому Мишко, — до мого повернення табору нізащо не залишати. Хто б не наказував.

— Не турбуйся, — відповів Генка, — ніхто нас звідси не виселить! — І зробив театральний жест. — Тільки через мій труп.

Розділ сорок четвертий Боротьба триває

Товарно-пасажирський поїзд посувався повільно, зупиняючись на кожному полустанку. За вікном вагона пропливала знайома одноманітна картина: залізничні будки, телеграфні стовпи, зграї горобців на проводах, закриті шлагбауми і валки підвід за ними, жінка-стрілочниця із згорнутим жовтим прапорцем в руці, село на косогорі, ставок за насипом і качки на ставі, на платформі — бородатий чоловік з маленьким блискучим бідончиком у руках, люди з ломами і лопатами — робітники, які ремонтують колію, бабуся, що плентає стежкою з барвистим вузликом, дачники на велосипедах.

А втім, милуватися пейзажем Мишко і Славик особливо не могли: вони їхали без квитка, зайцями.

Мишко знав багато способів такого пересування. Найпростіший полягав у тому, щоб сидіти посередині вагона і, як тільки на дверях з'явиться контролер, зараз же тікати в протилежний кінець, вливаючись у життєрадісну юрму інших зайців.

Але останнім часом контролери приловчились і почали заходити вдвох з різних кінців вагона. Тому Мишко їздив тепер за найскладнішим способом. Під час руху поїзда він стояв на площадці. Як тільки поїзд підходив до зупинки, він зіскакував на платформу, дивився, куди сідають контролери, і діяв залежно від цього. Спочатку вагонами йшов у протилежний кінець поїзда, потім на наступній зупинці злазив, платформою перебігав у той вагон, де контролери вже перевірили квитки, і спокійно їхав далі. Він так наловчився, що, побачивши контролерів, міг з точністю до однієї хвилини, передбачити, коли вони з'являться в тому чи іншому вагоні.

Так вони з Славиком добиралися до міста. Славик не те щоб боявся, — але був делікатним і сором'язливим хлопцем. Йому здавалось, усі розуміють, що він заєць, і йому було соромно перед іншими пасажирами. Мишкові теж було соромно. Але, як завжди, він підвів теоретичну базу.

— Звичайно, недобре їздити зайцем, — говорив він, — але зайці — явище відбудовного періоду. От коли наша країна розбагатіє, то ніхто не їздитиме без квитка.

— Якщо всі так міркуватимуть, то ніхто не купуватиме квитків. Але ж залізниці на госпрозрахунку, — заперечував Славик.

Обговорюючи таким чином це питання, вони маневрували, перебігаючи з вагона у вагон, тому що цього разу контролерів на лінії було багато. Перебігали вони доти, доки одна обставина не привернула їхньої уваги.

Вони побачили «графиню»…

Вагон був переповнений. Тільки на верхньому ярусі люди лежали. На другій лавці вони сиділи, звісивши ноги в обличчя тим, хто сидів на нижній. Було жарко і душно, «Графиня», притиснута в куток, куняла. Вона сиділа біля відчиненого вікна проти ходу поїзда, і чорна паровозна кіпоть сідала їй на обличчя.

Хлопці знали, що «графиня» теж поїхала в місто, і тому зустрічі з нею вони не надали б особливого значення, якби в іншому вагоні не побачили човняра.

Чого ж вони обоє їдуть? І в різних вагонах?

— Може, кожен з них їде сам по собі, — припустив Славик.

Мишко заперечливо хитнув головою:

— Не думаю… Ось приїдемо і побачимо, разом вони приїхали чи нарізно.

Поїзд прибув до міста. Пасажири, що вийшли з вагонів, заповнили мокру платформу. Видно, тільки що пройшов короткий літній дощ. Краплі його виблискували на урнах, на плетіннях вокзальних ферм.

— Я слідкуватиму за човнярем, а ти за графинею, — прошепотів Мишко. — Тільки дивись не лови гав!

Не зводячи очей з «графині» і човняра, хлопці повільно посувалися в натовпі. «Графиня» і човняр ішли окремо, вона попереду, він на досить значній відстані позаду. Тому хлопчики добре бачили човняра, а «графиня» то з'являлася, то знову зникала в натовпі.От і привокзальна площа, пожвавлена на той короткий час, коли на неї вихлюпується потік прибулих пасажирів. Візники на високих, незграбних прольотках зазивали сідоків. Коли така прольотка рухається по бруківці, то її чорний відкидний, схожий на гармошку верх підстрибує і трясеться… Рознощики води з великими бутилями, в яких хлюпається звичайна водопровідна вода, підфарбована дешевим сиропом. Лоточники з лотками на грудях. Безпритульні, «останні з могікан», простяглися в затінку вокзалу в лінивих позах, проте пильно стежили за речами пасажирів.

«Графиня» зникла, але човняра хлопці не проґавили. Він пішов вулицею, хлопці — на деякій відстані за ним. Йдучи слідом за ним, вони знову побачили «графиню», що йшла попереду.

Незабаром хлопчики переконались, що човняр не просто йшов за «графинею», а слідкував за нею. Він тримався від неї на значній відстані, тулячись до стін і якось дуже спритно ховаючись за спинами перехожих, що йшли попереду. Коли, пропускаючи довгий обоз, «графиня» затрималася на розі, човняр теж зупинився, навіть сховався за ґанок будинку і зробив вигляд, що скручує цигарку. Хлопці ледве встигли сховатися за газетним кіоском.

Так вони йшли деякий час — човняр за «графинею», хлопці за човнярем, — доки всі не прийшли на вулицю, де був краєзнавчий музей і де Мишко вже був з Борисом Сергійовичем.

Це була тиха, безлюдна вулиця. Сховавшись за рогом, хлопці бачили, як «графиня» увійшла в музей, як, причаївшись за виступом стіни, слідкував за нею човняр. Потім човняр перейшов вулицю і ліг на траві на невеликій полянці в затінку дерев.

Хлопці трохи постояли в своїй схованці. Потім пробралися на бокову вулицю і почали радитись, що їм робити далі.

— Хто ж його знає, скільки часу «графиня» пробуде в музеї, — говорив розсудливий Славик. — Може, аж до вечора. Що ж, так і стоятимемо тут? У нас же є важливіша справа. Треба йти.

Але Мишко не погоджувався. Пропустити таку нагоду! Коли б «графиня» прийшла сюди одна, тоді інша справа: хоче поглянути на майно садиби. Зрозуміло. Але чому човняр стежить за нею? Її вірний слуга і співучасник! Тут щось є. І дуже важливе.

— Я до Сєрова піду один, — сказав Мишко, — а ти лишайся тут і постарайся дізнатись, чого графиня пішла в музей і чого човняр за нею слідкує.

— Але ж… — хотів було заперечити Славик.

— Давай, давай, — сказав Мишко, — про все дізнайся. І чекай мене тут. Я скоро повернусь.

Розділ сорок п'ятий Знову в Сєрова

Ось і сірий будинок губвно. Мишко схвильовано поглянув на нього. Що ж скаже Сєров? Добре було б зустрінути тут Бориса Сергійовича, директора дитбудинку. От хто підтримав би їх! Уже хто, хто, а він не дав би вигнати загін. Ну що ж, якщо тут нічого не вийде, то Мишко піде… Куди ж він піде? Звичайно, в губком комсомолу. А якщо там не допоможуть, то в губком партії. От куди він піде!

Сєров зустрів Мишка, як давнього знайомого. Він замахав руками, сумно похитав головою.

— Знаю, знаю… Про всі ваші нещастя знаю… Сяк-так справу закрив… Могло бути гірше.

Мишко остовпів:

— Яку справу?

— Тут проти вас таке піднялось, — Сєров крутнув головою, махнув рукою, — таке… Хотіли в Москву писати. А я й кажу: «Буває! Буває! Хлопці молоді, недосвідчені, от і не порозумілися з місцевим населенням. Що ж, карати їх? Перейдуть на інше місце, та й квит».

— Але чого ми маємо переходити на інше місце?

Сєров надав своєму голосу відтінку лагідного і дружнього переконування:

— Хіба ж довго перенести палатки? Сам поміркуй… І яка різниця, де буде табір? Тільки від неприємностей далі.

— Палатки перенести неважко, — сказав Мишко, — але чого ми маємо йти? Це несправедливо.

Сєров скрушно розвів руками:

— Ну, товариші, так не можна… Газету читав?

— Там усе неправильно написано, — відповів Мишко.

Сєров зовсім скрушно закотив очі і, мало не плачучи, промовив:

— Хіба ж можна? Комсомолець, а так ставишся до нашої радянської преси!

— Не до преси, а до того, хто написав замітки, — насупившись, відповів Мишко.

Несподівано суворо Сєров сказав:

— Редакція не друкує без перевірки фактів. І газетою керують комуністи, твої старші товариші. Будь ласка, поважай їх.

Переконливий аргумент, особливо для Мишка. І все ж він не міг поступитися.

— Все це неправильно і несправедливо! — сказав він. — Побачимо, що ще скаже губком комсомолу.

Сєров на мить заплющив очі. Спущені повіки, сильно припухлі, неприродно великі для таких маленьких очиць, на мить перетворили його обличчя на товсту, нерухому маску. І коли він розплющив очі, вони вже не перебігали з предмета на предмет, а пильно і відчужено дивилися на Мишка.

— Ви збираєтеся скаржитись?

— Не скаржитись, а поставити до відома.

— Так, так… А знаєте, чим це для вас кінчиться?

— Чим?

— Вас виключать з комсомолу.

— За що ж мене виключать з комсомолу? — здивувався Мишко.

— За все, що ви там накоїли, — грубо сказав Сєров. — Я сам хотів передати справу в губком комсомолу та пожалів вас. І я вам раджу: забирайте свої палатки і переходьте на нове місце. Без шуму. Комсомол вас за такі справи по голівці не погладить. Так що без шуму. Не встрявайте в історію.

— Я комсомолець, — гордо відповів Мишко, — і від комсомолу нікуди не ховаюсь. І завжди готовий відповідати.

— Винних у ламанні яблунь повинні притягти до відповідальності, — пригрозив Сєров, — і притягнуть. І стягнуть не лише вартість яблунь, але й вартість зіпсованих у клубі фарб та матеріалів. Приємно вам буде, коли про це дізнаються в школі, в комсомольській організації? Так що, повторяю, найкраще — піти без шуму і скандалу. Вчасно вшитися. Зрозуміло?

Сєров додав, що історія з втечею Ігоря і Сови теж виглядає не дуже гарно. Що це за пожатий, у якого піонери тікають! Тікають і потрапляють у справи про вбивство, крадуть човни. І невідомо ще, чи просто вкрали човен, чи за цим криється щось серйозніше. Так, так, у нього створилося враження, що справа зовсім не така проста, як її намагаються зобразити. Хлопчики ж у нього жили! Ось що виходить, хлопче! Ось який клубок! І треба подумати! Мишко тільки-но починає свій життєвий шлях, і не треба на порозі життя плямувати себе такою справою. Найвигідніше для Мишка — вчасно зникнути.

Похнюпивши голову, Мишко слухав Сєрова. В його тлумаченні все виглядало жахливо. Як же так вийшло? Адже Сєрову можуть повірити. А тут ще ці замітки… Яка пляма ляже на загін!

— Домовились? — запитав на закінчення розмови Сєров, зазираючи в Мишкове обличчя.

І в його голосі Мишко відчув бажання одержати позитивну відповідь.

— Я подумаю.

— Дуже добре, — вдоволено сказав Сєров, поклавши обидві долоні на стіл. — Губернія наша велика, скрізь місця вистачить. Треба більше мандрувати, вивчати рідний край. Сьогодні повернешся в табір, а завтра рано-вранці і вирушайте…

Мишко вийшов від Сєрова. Суперечливі почуття охопили його. Як бути, що робити?

Сєров погана людина, зрозуміло! Ніяких дружніх почуттів до Мишка він не має, а зацікавлений в тому, щоб загін залишив Карагаєво. Але ж йому швидше повірять, ніж Мишкові. Навіть Борис Сергійович, директор дитбудинку, не може з ним справитись, не може відібрати садибу. І Сєрову неважко довести в губкомі комсомолу, що комсомольці в усьому неправі. Він зуміє дуже спритно використати їхні помилки, справжні і вигадані. І це може закінчитись великими неприємностями для загону.

Що ж робити? Повернутись у табір, підняти піонерів і піти якнайдалі від садиби? Все кинути? І клуб, і сільських дітей, і лікнеп, де люди вже читають по складах? Лишити напризволяще Миколу Рибаліна, Жердяя і його матір? І нічим не допомогти Борисові Сергійовичу в організації трудкомуни? Словом, відмовитися від боротьби, визнати себе винним? Боягузливо уникнути товариського суду?!

Ні! Так комсомольці не роблять! Не можна здаватися! Що б там не-було, вони ніякого злочину не зробили. Помилки була, але вони чесні комсомольці і ні перед ким не бояться відповідати… Невже у губкомі комсомолу не зможуть розібратися?

Розділ сорок шостий Перемога

Секретаря губкому Мишко піймав на сходах. Це був русявий хлопчина в шкіряній куртці, брюках кльош і сірій кепці.

— Тобі чого? — спитав він на ходу у Мишка, коли той звернувся до нього.

Мишко пішов з ним поряд і почав розповідати про свою справу. Але секретаря весь час зупиняли, інколи він зупинявся сам, гукав на когось і кінець кінцем заявив, що нічого не зрозумів.

— Нічого я, брат, не зрозумів. Сядьмо тут і розкажи все по порядку.

Вони сіли на підвіконні. Мишко знову розповів усе по порядку. Цього разу секретар зрозумів і сказав:

— З убивством цього селянина розберуться і без вас. І вже розбираються. Що ж до садиби, музею, птаха — це все вигадки, романтика. — Він презирливо покрутив у повітрі рукою. — Начитався ти пригодницьких романів. Усі ви, молоді, любите таємниці, пригоди й таке інше. А нічого такого іншого немає. Є стара садиба, колишні господарі тримаються за неї, не хочуть віддавати під дитячий будинок, а Сєров удає з себе цінителя старовини і фактично допомагає колишнім поміщикам. Я в курсі справи. У мене був директор московського дитбудинку. Ми йому обіцяли допомогти і допоможемо. Садибу вони одержать. А таємниці й усе інше — дурниці! Що ж до вашого загону, то Сєров занадто багато бере на себе. Знайшовся хазяїн! Якщо ваші піонери в чомусь винні, то ти, як вожатий, відповідатимеш за це. Але не перед Сєровим, а перед комсомолом. Ось як стоїть справа. А тепер скажи сам: що позитивного було у вашій роботі і яких помилок, на твій погляд, ви допустилися?

Мишко перелічив усе, що вони зробили в селі. А до помилок і недоліків він відніс втечу Ігоря та Севи, але додав, що таке може трапитись у будь-якому загоні і що Ігор та Сева покаялись у своєму вчинку.

Помилкою Мишко вважав і те, що художник погано розмалював клуб, але додав, що вони вже самі все перемалювали. Справді, вони не виконали доручення голови сільради, але це було лише один раз, а так піонери завжди і в усьому допомагали сільраді. А вже в ламанні дерев вони аж ніяк не винні.

— Це правда? — Секретар допитливо глянув на Мишка.

— Ну, звичайно! — образився Мишко. — Мені нема чого брехати. Мені Сєров радив не йти в губком, радив виїхати з загоном, але ж я сам прийшов, мене ніхто не примушував.

— Гаразд. — Секретар підвівся. — Хлопець ти, видно, хороший, і я тобі вірю. Залишайтесь на місці і нікуди не переїжджайте. Нікуди! І роботу в селі продовжуйте. А хлопців своїх усе-таки підтягни, дисципліна повинна бути.

— А якщо Сєров накаже забиратися? — спитав Мишко.

— Нехай наказує скільки завгодно, — безтурботно відповів секретар, — ви йому не підпорядковані. Досить йому головотяпствувати. В разі чого пошлись на мене. А з замітками в газеті ми розберемося. Зрозумів? Ну, і катай! Без тебе справ вагон.

«Бойовий хлопець! — подумав Мишко про секретаря, вийшовши з губкому. — Добре я зробив, що пішов до нього! Який сором! Мало Сєрова не злякався! Коли б я послухав Сєрова, то ніколи в житті собі цього не простив би…»

Немов гора впала з Мишкових пліч.

Усе ясно, все зрозуміло, все чесно зроблено.

Хлопців, звичайно, треба підтягнути, треба покласти край розгвинченості, розпущеності, безглуздим іграм в «зелень», усім цим Генчиним штучкам, але загін лишається на місці і доведе до кінця всі розпочаті справи.

Як здорово він усе облагодив!

Мишко крокував вулицею, гордо випнувши груди. Тепер комсомольці доведуть своє! Коли вони залишаються тут, то все зуміють зробити.

Треба було б ще зайти до слідчого, довідатися про Миколу… Та це потім… А зараз важливо швидше повернутись у табір і заспокоїти товаришів. І нехай в селі всі узнають, що вони лишаються в садибі. І голова нехай узнає. А то їх уже вважають за якихось злочинців.

Розділ сорок сьомий Знову в музеї

Славик чекав Мишка на вулиці біля музею.

— Ну що? — спитав він.

— Усе в порядку, — відповів Мишко. — Сєров, звичайно, і слухати ні про що не хотів. Умовляв мене згорнути табір. А я нізащо. Пішов у губком комсомолу, поговорив з секретарем. Він наказав нам залишатись і не рухатися з місця.

— Прямо так, без перевірки?

— Що ж перевіряти? Не бюрократ же він! Я йому про все чесно розповів. А Сєрова він сам добре знає, знає, що це за тип. Словом, ми залишаємося. Що в тебе? Бачив графиню?

Славик оглянувся навколо, таємниче округлив очі:

— Я зайшов у музей, прямо у відділ побуту поміщика, про який ти розповідав…

— А човняр?

— Човняр пішов. Я саме цим моментом і скористався… Ну, от. Стою в кімнаті, дивлюсь — графиня йде. Я зробив вигляд, що розглядаю старовинні костюми. Людей у музеї нікого. Вона повільно пройшла повз мене. І хоч я стояв до неї боком, майже спиною, я помітив, що вона підозріливо подивилась на мене. Я стою собі. Вона пройшла вперед, потім знову з'явилась у цьому коридорі. Я перейшов до іншої шафи. Вона знову поглянула дуже нетерпляче і підозріливо й пройшла. Я їй заважав. Тоді я сховався за портьєру. Там було трохи страшнувато і дуже багато пилюги…

— Пилюга — я розумію, а чому страшнувато?

— А що як. стара взяла б та й перевірила, чи немає кого за портьєрою.

— Ну і що ж, з'їла б?

— Звичайно, не з'їла б, але незручно. А крім того, я боявся чхнути: пилюга страшенна, а коли боїшся чхнути, то обов'язково чхнеш… Так от. Стою я за портьєрою і в щілину все бачу. Стара знову повертається, дивиться, чи нема кого, і залишається. Спочатку вона зробила вигляд, що розглядає шафи, а потім підійшла до каната — знаєш, той, що відгороджує обстановку?..

— Знаю, знаю…

— Вона підняла канат і підійшла до бронзового птаха. Що вона там робила, я не бачив, вона стояла до мене спиною і заступала птаха. І пробула біля нього ну буквально хвилину. Мені, звичайно, здалося, що вона пробула дуже довго, але насправді не більше хвилини. Потім вийшла назад, навісила канат на місце і пішла.

— Тепер зрозуміло, — рішуче сказав Мишко, — у бронзовому птахові — тайник. От що в бронзовому птахові.

— І знаєш, — продовжував Славик. — Там висить таблиця — генеалогія графів. І видне, що вони були родичами Демидових.

— Зараз не це важливо, — сказав Мишко, — не Демидови. Зараз головне — тайник. Ходімо.

— Куди?

— У музей. Поглянемо ще раз на бронзового птаха.

Хлопці увійшли в музей і повільно, недбало, так, щоб їх ні в чому не запідозрив служитель, пройшли через анфіладу кімнат. Завжди, коли робиш щось потай, здається, що тебе підозрюють. Так і зараз. Мишкові здавалося, що служитель сів на стільці біля входу навмисне, щоб стежити за ними.

Чекаючи, поки він піде, хлопці розглядали експонати. Сторож дрімав на своїй табуретці. Він клював носом і через рівні проміжки часу струшував головою.

Нарешті сторож стріпнувся остаточно, сонними очима подивився на всі боки, підвівся і почвалав по кімнатах.

Славик стояв у коридорі, готовий попередити Мишка про найменшу небезпеку. Мишко пройшов у глиб відділу, рішуче зняв канат… Як раптом Славик подав йому знак. Мишко швидко навісив канат на місце і повернувся до стіни, вдаючи, що розглядає малюнки, які зображають побут поміщика XVIII століття.

Підійшли дві дівчини, на вигляд студентки, в окулярах, коротко підстрижені. Раз по раз підводячи очі на розвішані по стінах експонати, вони щось нотували в записних книжках, не звертаючи ніякої уваги на хлопчиків. Довелося чекати, доки вони вийдуть у коридор і зайдуть за стіну. Нарешті вони зникли. Мишко знову взявся за канат, але з'явився сторож. Він ішов, човгаючи величезними драними повстяками і меланхолійно витираючи ганчіркою пил з усього, що попадалося йому на шляху.

А тому, що йшов він коридором, нікуди не звертаючи, то на його шляху мало що попадалося. Хлопці знову вдали, що уважно розглядають експонати. Для конспірації Мишко розповідав Славкові про селянську реформу 1861 року. Весною він писав про неї домашню роботу, але багато чого позабував, і розповідь його являла собою набір таких слів: наділ, викуп, Столипін, дореформена Росія, післяреформена Росія, компенсація, відруби, громада, експлуатація… Вимовляв він ці слова дуже голосно, і сторож попросив його пояснювати тихше..

Нарешті сторож прочовгав за стіну. Славик став на свій пост. Мишко підняв канат, підійшов до бронзового птаха і почав його обмацувати, відшукуючи тайник. Але ніяких ознак тайника він не помітив. Тоді він став потихеньку торкати то голову птаха, то його крила, шию, лапи, намагаючись виявити, що в ньому відкручується або відкривається. Але нічого не відкривалось і не відкручувалось. Мишко крутив, смикав, натискував, нічого не виходило. Тоді він спробував підняти його — можливо, тайник у підставці. Але виявилося, що птах наглухо прикріплений до підставки.

Пролунав дзвоник. Музей закривався.

Мишко гарячково смикав птаха, але безрезультатно. Славик знову подав попереджувальний знак. Мишко ледве встиг вискочити за канат. Ішли дівчата…

Коли вони пройшли, Мишко знову підняв канат, але Славик знову подав знак. Та Мишко й сам почув човгаючі кроки сторожа.

— Закривається, — сказав сторож і став, очікуючи, доки хлопці вийдуть.

Їм нічого не лишалось, як рушити до виходу.

Охаючи і зітхаючи, сторож зачинив за ними двері.

Розділ сорок восьмий Знову човняр

Надворі вже смеркало. Важкий випав день! Але зате скільки зроблено! Відстояли табір — раз. Встановили, що човняр слідкує за «графинею» — два. Виявили, що старуха користується в музеї бронзовим птахом як тайником. Тайника вони не відкрили, але це справа часу. Ще одна-дві спроби, і вони його відкриють.

Щоправда, вони запізнилися: на поїзд. Вечірній уже відійшов, треба чекати вранішнього. Але це дрібниця. Адже літо. Вони зможуть переночувати під будь-яким кущем.

Жваво обговорюючи події сьогоднішнього дня, хлопчики дійшли до рогу вулиці і зупинилися. Мишко запропонував піти в міський парк і переночувати там на лавах.

— Незручно, — заперечив Славик. — Ми ж не бродяги.

— Що ж ти пропонуєш?

— Переночувати у вокзалі.

— По-перше, там гидко, по-друге, не пустять. А якщо тобі не хочеться в парку, то ходімо до собору. Біля нього садочок, ми й переспимо…

— Добре, — згодився Славик.

Хлопчики повернулись і… остовпіли. Перед ними стояв човняр.

— Ба! — сказав човняр, посміхаючись своєю огидною усмішкою. — Привіт давнім знайомим!

— Добрий день, — відповів Славик, чемний навіть по відношенню до людини, яку кілька днів тому викинув з човна.

Мишко промовчав, спідлоба позираючи на човняра.

— Гуляли? — продовжуючи посміхатися, спитав човняр.

— А вам яке діло! — огризнувся Мишко.

Човняр несхвально хитнув головою:

— Ай-ай-ай… Чого ж так грубо?! Дивлюсь — земляки. Як же не підійти. Чи ви, може, ображаєтесь на мене?

— Ні на що ми не ображаємося, — пробурчав Мишко.

— А я думав, ображаєтесь. І даремно. Не вам треба ображатись, а мені. В річці скупали, а ось, бачите, не ображаюсь.

І він засміявся одним ротом, тоді як очі його продовжували насторожено стежити за хлопцями.

— Назад у табір?

— Так.

— Але ж поїзди вже усі відійшли.

— Є додатковий, нічний, — збрехав Мишко.

— Он як? — удавано здивувався човняр. — А я й не знав. Думав, доведеться в місті ночувати. Чудово! Виходить, поїду.

І разом з Мишком і Славиком рушив до вокзалу.

Хлопці не знали, як його позбутися. Але, крім вокзалу, їм нікуди було йти. А нічного поїзда немає. Та вони все одно не поїхали б з човнярем. Іти з ним лісом від полустанка до табору. Ще заріже по дорозі…

Тьмяно освітлений вокзал був порожній, лише кілька пасажирів дрімали на дерев'яних лавах з високими спинками, тримаючись уві сні руками за клунки, мішки, чемодани.

— Поїзда, виявляється, немає, — сказав човняр, хитрою посмішкою показуючи, що хлопці його даремно обдурювали: він добре знав, що поїзда не буде.

— Виходить, немає, — байдуже відповів Мишко, вмощуючись на лаві.

Поряд з ним сів і Славик.

— Щось треба придумати, — з удаваною стурбованістю промовив човняр. — Ось що: тут поблизу живуть мої знайомі, ходімо. Вони з радістю пустять нас переночувати.

— Нам і тут добре, — рішуче відповів Мишко.

Човняр почав переконувати їх піти з ним, то обіцяючи ситну вечерю й м'яку постіль, то погрожуючи тим, що все одно о дванадцятій годині вокзал закриють і їм доведеться ночувати на вулиці. Але хлопці відмовилися навідріз, і було ясно, що вони не зрушать з місця.

Човняр без них теж не йшов.

Годинник вибив дев'ять, потім десять, одинадцять. Дмитро Петрович пробував розпитувати хлопців про загін, про табір, але вони, прихилившись до твердої дерев'яної спинки лави, дрімали або вдавали, що дрімають.

Зрідка гуркотіли по залізничних коліях швидкі поїзди і товарні состави. За великими вікнами на платформі миготіли червоні і зелені вогники, хиталися білі вогні ручних ліхтарів. Долинали пронизливі свистки кондукторів, їм відповідали протяжні гудки паровозів. О дванадцятій годині служитель у чорному незграбному пальті обійшов зал, струшуючи за плечі пасажирів, які дрімали, і пропонуючи їм звільнити зал. Але ніхто не підвівся з місця. А міліціонер одвернувся вбік, показуючи, що це його не стосується.

Так минуло кілька довгих і нудних годин. Крізь дрімоту хлопці відчували на собі невсипущий погляд човняра. Дмитро Петрович то сидів, то походжав по залу, виходив на площу, на платформу, повертався, але хлопці розуміли, що він ні на мить не спускає з них очей.

Годинник ще не показував і чотирьох, а за вікном уже почало швидко сіріти. Одразу стало видно людей на платформі, мастильників, вагарів…

Вокзал поступово заповнювали пасажири. Робочий поїзд, яким хлопці могли доїхати до своєї станції, відходив о шостій годині. А втім, вони не збирались їхати: охота їм їхати разом з човнярем! За годину буде ще поїзд, вони й поїдуть.

Стрілка годинника наближалася до шести. Човняр ставав дедалі неспокійнішим. Схований високою спинкою сидіння, він стежив за вхідними дверима, інколи схоплювався і дивився крізь вікно на привокзальну площу.

— Графиню чекає. — тихо сказав Славик.

— Точно, — підтвердив Мишко.

З'явилася «графиня». Вона перейшла далі вийшла на платформу. Човняр непомітно пішов за нею. Мабуть, щоб побачити, в який вагон вона сяде. Незабаром човняр повернувся:

— Поїхали, хлопці! У вас є квитки назад?

— Вони нам не потрібні, — відповів Мишко.

— Зайці, — засміявся човняр. Пролунав перший дзвоник.

— Ми не їдемо. У нас справи, — сказав Славик.

Човняр насупився, спідлоба поглянув на хлопців:

— Як це не їдете?.. Чому?

— Не їдемо, і все, — сказав Мишко. — І взагалі, яке ваше діло? Чого ви до нас причепилися? Вам треба — і їдьте собі!

Човняр стояв з насупленим обличчям. Пролунав другий дзвоник.

— Діло ваше!

Човняр повернувся і пішов на перон.

Розділ сорок дев'ятий Вигідний хворий

Загін тріумфував. Не вдалося вигнати їх звідси! Авторитет Мишка зріс незмірно… Всім здавалося, що Мишко зробив щось героїчне: їздив у місто, розмовляв у різних установах… І його послухали, як справжнього, дорослого вожатого…

Виріс Мишко і у власних очах. У ставленні до товаришів у нього з'явилося таке собі добродушне покровительство. Наслідуючи Колю Севастьянова, він, розмовляючи з ними, поблажливо посміхався, як посміхаються дорослі милій пустотливості дітей. Він уже не сперечався, не гарячився, а терпляче роз'яснював те чи інше питання саме так, як дорослі пояснюють щось дітям. При цьому він поблажливо обнімав свого співрозмовника за плечі, як завжди робив Коля Севастьянов. Щоправда, Коля робив це з висоти свого високого зросту, але Мишкові здавалося, що й у нього непогано виходить.

А втім, не всім так здавалося.

Зіна Круглова покликала в ліс Генку і Славика і стурбовано спитала:

— Хлопці, ви помітили, що з Мишком діється?

Генка і Славик повісили голови: вони помітили, що робиться з Мишком.

— Він задається, вдає з себе великого начальника, — сказав Генка.

— У нього з'явилися елементи «вождизму», — додав Славик.

— Але ж він може одірватися від колективу! — з жахом промовила Зіна.

— Навіть дуже просто, — підтвердив Генка.

— «Вождизм» завжди призводить до відриву од колективу, — вирік Славик.

— Треба щось робити, — страшенно хвилюючись, сказала Зіна. — Ми не можемо допустити, щоб він на наших очах загинув для спільної справи. Його треба врятувати.

Хлопці замислилися. Врятувати, звичайно, треба, але як?

— Може, поговорити з ним? — запропонував Славик. — Пояснити йому, куди він котиться.

Генка заперечливо похитав головою:

— Не послухає він тебе. Скаже, що це в нього стиль керівництва. Ні! Потрібні сильніші засоби. Треба вдарити так, щоб одразу опам'ятався. Це вплине.

— Що ж ти пропонуєш?

— Поставити питання на комсомольських зборах.

— Відразу виносити на збори? Давайте спочатку поговоримо з ним. А якщо вже не виправиться, тоді винесемо на збори…

Так і вирішили. Але Мишко нічого не знав про їх розмову і поводився як і досі.

З дорослими він тримався статечно, з почуттям власної гідності. Щоправда, і голова сільради, і селяни не знали про його розмову з секретарем губкому комсомолу, але те, що Мишко не підкорився наказу Сєрова, а Сєров не наполягав на своєму розпорядженні, свідчило, що загін хтось підтримує і виселити його звідси не так просто.

А в загоні справи йшли якнайкраще. Пригод майже ніяких. Тільки от Сева занедужав дуже серйозно.

У нього боліла голова, драло в горлі, йому було важко ковтати і навіть дихати. Термометр показував тридцять дев'ять і дев'ять десятих градуса.

Бечка, відомий знавець медицини (його мати служила в амбулаторії прибиральницею), звелів Севі відкрити рот, подивився і об'явив, що у Севи ангіна.

— Почервоніння і взагалі все розпухло, — сказав Бечка. — У тебе гланди вирізали?

Сева заперечливо похитав головою.

— Може, тобі ще маленьким вирізали, а ти забув.

Але Сева категорично заперечував цю обставину.

Бечка знову подивився йому в рот і заявив, що мигдалини справді на місці, але дуже розпухли і їх необхідно вирізати.

— У медицині існує два напрями, — сказав Бечка. — Один за вирізування мигдалин, другий — за припікання. Я прихильник першого.

Севу накрили кількома ковдрами, дали гарячого чаю з додатковою цукеркою і почали думати, що робити далі.

У такому стані везти Севу в Москву небезпечно. До лікарні не дійде. Коня голова тепер не дасть. І Мишко вирішив надіслати лікареві записку з проханням приїхати в табір. їздить же він до тяжкохворих. І коня лікарня має.

Лікар приїхав на маленькій відкритій дрожці. В неї був запряжений величезний кінь, справжній московський ломовик. Лікар, високий, товстий, із скуйовдженою бородою і в пенсне з перекинутою за вухо чорною ниткою, сидячи верхи на дрожці, мав дуже кумедний вигляд. Здавалося, що він рухається вслід за величезним битюгом, тільки тримаючись за віжки і затиснувши між ногами малюсіньку дрожку.

Лікар сказав, що у Севи ангіна (Бечка обвів усіх гордовитим поглядом), йому треба вирізати мигдалини (Бечка ще з більшою гордістю поглянув на всіх). Але, додав лікар, поки Сева не видужає, операції робити не можна. Він повинен приймати ліки, і його необхідно перевести з палатки в приміщення.

— В яке ж приміщення його покласти, — не міг зрозуміти Мишко. — Його домівка в Москві.

— Невже ніхто з селян не згодиться дати йому притулок на кілька днів? — сказав лікар. — А втім… Чому б не покласти його в панському будинку? До цього часу, здається, пустує.

— Хіба вона дозволить? — заперечив Мишко.

— Хто вона?

— Ну, господарка, економка…

— Гм! — лікар нахмурився. — Ходімо зі мною…

Коли вони йшли алеєю, Мишко глянув на вікна мезоніна. Віконниці за бронзовим птахом були відчинені. Значить, «графиня» дома. Але сам будинок, як завжди, здавався нежилим.

По тому, як лікар упевнено йшов алеєю і рішуче піднявся на сходи веранди, видно було, що він добре знає і будинок, і садибу. Але Мишко був переконаний, що з цієї витівки нічого не вийде. Старуха покаже охоронну грамоту, і все! Зустріч з «графинею» цікавила Мишка. Йому здавалось неймовірним, що от зараз вони відчинять двері таємничого будинку і ввійдуть туди.

Тільки ступили вони на веранду, як двері відчинилися і з'явилася «графиня». Вона чекала їх у своїй звичній позі, заплющивши очі, високо піднявши голову, через що її довгий гачкуватий ніс здавався ще довшим.

Потім вона розплющила очі. Мишко знав, що зараз вона запитає: «Чого вам треба?»

«Графини» справді відкрила рот і промовила: «Чого…» Але в цю ж мить глянула па лікаря і одразу, зніяковівши, замовкла. В її очах промайнуло збентеження. Не доказавши фрази, вона знову заплющила очі. Деякий час вони стояли мовчки, потім лікар сказав — Софіє Павлівно, у цих молодих людей, мандрівників, захворів хлопчик. Ангіною. Лежати йому в палатці не можна. Прошу дати йому притулок у себе днів на три-чотири…

— А лікарня? — спитала «графиня» після невеликої паузи, все ще не розплющуючи очей.

— Лікарня на ремонті.

— Хто ж його доглядатиме? — спитала старуха.

І Мишко здивувався, що вона вимовляє звичайнісінькі людські слова і її звуть просто Софією Павлівною.

— Хтось із них, — лікар кивнув на Мишка. — Я теж навідуватимусь.

Старуха мовчала, потім знову заплющила очі.

— Ви вважаєте за можливе з'являтися в цей будинок?

— Я виконую свій обов'язок, — спокійно відповів лікар.

— Добре, — після деякої мовчанки промовила старуха. — Коли привезуть хлопця?

— Зараз привезуть.

— У челядній йому буде приготовано місце. Але прошу нікуди, крім челядні, не ходити.

— Ваше право, — відповів лікар. Старуха повернулася і зникла в будинку.

Розділ п'ятдесятий Челядня

Коли Севу на носилках принесли до поміщицького будинку, двері в челядню були відчинені. Це означало, що можна заходити. Діти ввійшли.

Челядня являла собою велике, дуже низьке приміщення. Якщо стати навшпиньки, то рукою можна дістати до стелі, зробленої із старих, почорнілих від часу колод, рівно витесаних і з багатьма подовжніми щілинами! З таких самих колод, прокладених у пазах клоччям, були зроблені стіни.

Усе тут було старим, почорнілим, задимленим. Стіл, довгий, вузький, спирався на розхитані козли і тягнувся вздовж стіни, його кришка, збита з вузьких тонких дощок, розсохлася. За столом виднілась прибита до стіни вузька лава. Більше нічого в челядні не було, якщо не брати до уваги підвішеної до стелі довгої, від стіни до стіни, жердини. Для чого ця жердина — було незрозуміло.

Низенькі, широкі двері, на яких облупилася фарба, з'єднували челядню з рештою будинку. Коли Мишко торкнув їх, то виявилося, що вони забиті цвяхами, які ледве трималися у своїх гніздах. Якщо натиснути дужче, то вони повипадають.

Діти діяльно взялися за влаштування «госпіталю», як перейменував челядню Бечка: вигребли сміття, все ретельно вимили і витерли, промили вікна, накидали на лаву соснових гілок і поклали там Севу.

Щоб не мати сутичок із старухою, Мишко заборонив дітям ходити по садибі і взагалі заборонив приходити до Севи будь-кому, крім чергових. Але сам він приходив сюди кілька разів. Повинен же він знати про стан Севиного здоров'я… І його цікавив будинок. Він підходив до дверей і прислухався. Мертва тиша стояла за ними. Інколи Мишкові здавалося, що за дверима хтось стоїть і прислухається, що робиться в челядні. Чого йому так здавалося, він і сам не знав. Надто вже напруженою була тиша за дверима, надто таємничим був будинок. Коли Мишко смикнув двері, пробуючи, чи міцно вони тримаються, то йому здалося, що з-за стіни хтось стежить за ним. Він одійшов від дверей.

Наступного дня старуха поїхала в місто. Знову скаржитиметься Сєрову. І, звичайно, Сєров знову спробує вижити їх звідси. А Мишкові дуже не хотілося виселятись — перебуваючи в будинку, можна део взнати. Треба що б то не було затриматися тут. Звичайно, добре, коли Сева швидше видужає, але якщо він видужає, то їх звідси виженуть. І коли Мишко запитав у Севи, як він себе почуває, то хотів почути відповідь, яка б заспокоювала щодо здоров'я Севи і разом з тим давала б надію, що він іще полежить ту.

Але вранці Сева сказав, що почуває себе краще, а надвечір заявив, що йому набридло лежати і що завтра він встане.

— Тільки спробуй! — пригрозив йому Мишко. — Ти встанеш, коли дозволить лікар. А мім скоро не дозволить: після ангіни треба вилежати, інакше буде ускладнення.

З яким же занепокоєнням дивився Мишко на градусник. Як швидко спадає температура! Вчора було 39,9, а сьогодні вранці 36,7. Добре, що хоч надвечір вона піднялася до 37,2.

— Бачиш, яка в тебе нестійка температура, — сказав він Севі. Це найнебезпечніше, коли нестійка температура. Правда, Бечко?

Бечці дуже подобалося, що йому підпорядкований госпіталь, і він підтвердив, що нестійка температура найнебезпечніша. Головне — вилежати. Лежати й лежати.

Але рано чи пізно Сева видужає. І швидше рано, ніж пізно. І тоді: доведеться забиратися з челядні. Що ж робити?

Доки Мишко думав, що йому робити, повернулася з міста старуха. Повернулася вона, коли Мишка не було, прийшла в челядню, стала в дверях і спитала:

— Скоро видужає ваш хворий?

Біля Севи чергували сестри Некрасови. Вони злякались і поспішили запевнити старуху:

— Йому вже краще. Він завтра встане.

«Графиня» повернулася і пішла. Мишко страшенно розхвилювався:

— Як ви могли таке сказати? Звідки ви знаєте, що Сева завтра встане? А що як він не видужає? Він не видужає, а графиня вимагатиме, щоб ми його забрали. От що ви наробили своїм базіканням!

— Ми розгубилися, — виправдувалися сестри Некрасови, — ми боялися, що вона скаже: забирайтеся звідси…

— Я завтра їду в місто, — сказав Мишко, — і доки я не повернусь, Сева повинен лежати в будинку. Навіть якщо лікар скаже, що він здоровий. Зрозуміло?

Розділ п'ятдесят перший Ніч у музеї

Мишко їхав у місто, щоб знову спробувати відкрити бронзового птаха. Вдень це неможливо — то сторож ходить, то студентки, — а вночі ніхто не заважатиме. Вони з Генкою сховаються за портьєрою, дочекаються, коли закриється музей, а тоді спокійно займуться бронзовим птахом.

Хлопчики пішли в музей за годину до його закриття. Розташування музею вони знали тепер добре: два виходи — один на вулицю, другий у двір. Сторож спочатку замикав зовнішні двері, а потім уже з двору — задні. Хлопчики вирішили пробути в музеї цілу ніч, а вранці знову сховатися за портьєру, діждатись, доки сторож відкриє музей, і вже тоді вибратись на вулицю або вдати, що вони тільки-но прийшли.

Усе йшло якнайкраще. Музей був безлюдний. Хлопчики дочекалися, доки сторож пішов на другу половину музею, і сховалися за портьєрою. І тільки тепер Мишко зрозумів, як важко було тут Славикові: пилюги стільки, що неможливо дихати. Мишко боявся, що Генка не витримає і чхне. Але Генка тримався стійко і не чхав.

Почулися човгаючі кроки сторожа.

Хлопці затамували подих. І саме перед портьєрою кроки сторожа затихли. Хлопчики стояли ні живі ні мертві…

Старий закашлявся. Що він робив у кімнаті, хлопчики не бачили… Незабаром знову почулися його човгаючі кроки. Все глухіше й глухіше… Дзвякнули вхідні двері — сторож наклав великий металевий гак. Потім глухо стукнув дерев'яний засув, і, нарешті, заскреготів замок — двері замкнені.

Знову почулися човгаючі кроки. Спочатку вони наближалися, потім почали віддалятись… Мишко розсунув портьєру, прислухався. Грюкнули двері. Заскрипів ключ у замку. Все! Хлопчики одні!

Трохи виждавши, вони зняли черевики, босоніж підійшли до задніх дверей і тихенько поторсали їх — двері були замкнені.

Хлопці обійшли музей. Слабке надвечірнє світло ледь пробивалося крізь складки занавіски. Таємниче чорніли картини на стінах, блищали на столах скляні ящики футлярів. Химерно застигли чучела звірів і птахів.

Хлопці повернулись у відділ побуту поміщика. Генка лишився в коридорі, готовий в разі небезпеки попередити товариша.

Мишко зняв канат. Спокійно, не кваплячись, він досліджував бронзового птаха.

Насамперед Мишко старанно, сантиметр за сантиметром, обмацав його, шукаючи якусь щілину або отвір: може, птах одмикається ключем? Але ніякого отвору не знайшов. Під його пальцями була шершава бронза і більше нічого. Тоді Мишко спробував крутити окремі частини птаха: голову, чубок на голові, одне крило, за ним друге крило, лапу, потім другу лапу. Він намагався повернути кожен кіготь на лапах птаха, кожну пір'їну на крилах. Нічого не оберталося, не відкривалося, не рухалося з місця.

Мишко розхвилювався. Невже вони нічого не дізнаються? Невже даремно лишилися тут на всю ніч, ховалися, рискували? Головне, нічого не видно… Засвітити кишеньковий ліхтарик? Ні, небезпечно! З вулиці можуть помітити світло, і тоді будуть страшенні неприємності, їх обвинуватять в намаганні щось викрасти з музею. Ганьба і їм, і всьому загону… Але головне, не хвилюватися. Спокійно. Треба взяти себе в руки. Знову почати все з початку. Відкривається ж він якось!

— Ну що? — тихо спитав Генка, підходячи до Мишка.

— Стій на своєму місці і не розмовляй, — прошепотів у відповідь Мишко.

Генка повернувся на свій пост. Мишко знову взявся за дослідження. А може, ніякого тайника у птахові немає? Ні, Славик не міг помилитися… Славик даремно ніколи нічого не скаже, це не Генка… От Генка міг би нафантазувати, а Славик ні.

Роздумуючи так, Мишко продовжував досліджувати птаха… Він намагався зібрати всю свою холоднокровність. Головне, не хвилюватися, не метушитися, досліджувати його сантиметр за сантиметром.

Мишко морочився дуже довго. Генка вже кілька разів підходив і просин дати спробувати йому.

— От побачиш, Мишко, — нетерпляче шепотів він, — я одразу знайду.

Мишко проганяв його, але кінець кінцем поступився. Дозволивши Генці шукати, він сам став на його пост.

— Тільки дивись, обережно, — попередив він, — а то зламаєш, і тоді все пропало…

— Не турбуйся, — промимрив у відповідь Генка.

Хоч Генка сопів з усієї сили, важко дихав і щохвилини бубонів: «Ага, от, от є, намацав», він теж нічого не знайшов.

Знову взявся Мишко, і знову безрезультатно. Вже перша смуга світанку лягла на підлогу. Мишко поглянув на свій величезний годинник — п'ята година ранку. А музей відкривається о дев'ятій.

Вони знову почали гарячково шукати. Тепер вони взялися за підставку, невелику круглу колону з кольорового каменю. До її вершини наглухо був прикріплений птах.

Але колона була зовсім рівною. Вони обережно нахилили її. І під колоною нічого не було.

Можливо, Славик помилився і справа зовсім не в птахові, а в чомусь іншому? Хлопці ретельно оглянули стіл, крісла, всі предмети, що були в кімнаті. Тільки шафи вони не могли дослідити — шафи були замкнуті.

Але розшуки не дали ніяких результатів.

Мишко поглянув на годинник. Пів на дев'яту. О дев'ятій відкриють музей. Сторож може прийти з хвилини на хвилину. Навіть дивно, чому він не приходить. Адже треба прибрати приміщення.

Хлопчики перевірили, чи не лишилось якихось слідів їх розшуків, і знову сховалися за портьєру, чекаючи, коли прийде сторож.

Розділ п'ятдесят другий Друга ніч у музеї

Прислухаючись до скрипу дверей, хлопці стояли у своїй схованці. Але всюди було тихо. Мишко знову поглянув на годинник. Рівно дев'ять. Що це означає?

Мишко щохвилини дивився на годинник. Стрілки годинника хоч і повільно, але неухильно рухалися вперед. От уже чверть на десяту. От уже пів на десяту. В чому ж справа? Адже на табличці біля входу в музей ясно написано: «Музей відкрито з 9-ої до 7-ої. Перерва на обід з 2-ої до 3-ої. Щоденно, крім…»

І раптом Мишко сторопіло подивився на Генку:

— Генко, який сьогодні день?

— Як який? Понеділок.

— Це вчора, коли ми приїхали сюди, був понеділок.

— Правда. Значить, сьогодні вівторок.

— Вівторок, — повторив Мишко. — Але ж у вівторок музей закритий.

— Чому?

— Та ж на табличці написано: закритий по вівторках.

— От так штука! — сказав протягом Генка. — Влипли!

— Хай йому чорт, як же я цього не врахував! — скрушно промовив Мишко. — Адже я знав, що у вівторок музей закритий. Але ми поїхали в понеділок, ї в мене зовсім вилетіло з голови, що ми тут залишимось до вівторка. Як же я не збагнув? От дурень, слово честі!

— Все тому, що ти дієш і вирішуєш сам, ніколи ні з ким не радишся, — сказав Генка.

Нагода здалася йому слушною, щоб почати з Мишком серйозну розмову про його відрив од колективу.

— Знайшов час мораль читати! — розсердився Мишко. — Що ви всі мораль читаєте? Славик, Зіна, тепер ти!

— А вони вже з тобою говорили? — здивувався Генка.

— Говорили… Але не в цьому справа. Треба вибиратися звідси. Ох, який же я дурень!

Вони тихенько вийшли із своєї схованки і підійшли до задніх дверей. Двері були замкнені. Хлопці прислухалися. З двору долинали збуджені вигуки, сміх. Мабуть, там гралася дітвора.

Потім вони пішли до вхідних дверей, відсунули засув і зняли великий металевий гак. Двері не відчинялися: вони були замкнені на замок. А ключ у сторожа. Значить, через двері їм не вибратися.

Хлопці засунули засув, накинули гак і повернулися до кімнат. Лишалась єдина можливість — вікна. Але вікна виходили на вулицю, а між рамами була прокладена металева сітка.

Потяглися години нудного чекання. Неспокійна, безсонна ніч і голод зовсім змучили хлопців. Мишко ще так-сяк тримався, а Генка присів на підлогу і куняв, поклавши голову на коліна.

Тоді Мишко вирішив, що вони спатимуть по черзі. Спочатку Генка, потім він. Генка одразу ж вмостився на дивані і заснув.

Мишко ходив по музею. Гнітюча тиша, задушливе повітря одурманювали його. Але він мужньо боровся із сном. Він ходив безперестану, боячись сісти хоч на мить.

Трохи розважив його відділ фауни. Чучела звірів, птахів, під якими поряд з російськими назвами стояли химерні латинські. Комахи і кузьки за склом. Миша польова, миша домашня. І навіщо? Миша польова ще туди-сюди, але миша домашня… Хто її не бачив?

Минуло дві години. Мишкові хотілося спати. Але він не будив Генку. Якщо Генка не виспиться, то обов'язково засне на чергуванні.

І ще добрих дві години ходив Мишко, ніби в тумані.

Нарешті він розбудив Генку. Той довго потягувався, ніяк не міг зрозуміти, де він і що з ним.

— Через дві години розбудиш мене, — сказав йому Мишко, — а головне, не засни. Якщо вже дуже захочеш спати, то краще розбуди мене, зрозумів?

— Ні про що не турбуйся, — позіхаючи і потягуючись, відповів Генка.

Мишко ліг на диван і відразу ж заснув.

Він прокинувся сам… Було вже темно. Мишко поглянув на свій «будильник»… Що це?! Він проспав вісім годин! Мишко схопився. Де ж Генка? Розшукуючи його, Мишко пройшовся коридором, другим, обійшов усі кімнати. Генки не було.

Куди ж він подівся? Не міг же він піти без нього! На всякий випадок Мишко оглянув обоє дверей. Вони все ще були замкнуті.

Куди ж подівся Генка? Мишко неабияк розхвилювався. Може, він заліг десь і спить?

Мишко обшарив усі кутки — Генки ніде не було.

Хлопець стояв зовсім розгублений, як раптом почув хропіння. Мишко прислухався. Хропіння доносилося з кімнати, де був розміщений відділ «Релігія — опіум для народу». Так, справді, чути хропіння. Але де ж Генка? Мишко знову прислухався і похолов: хропіння долітало з домовини, що стояла посеред кімнати. На ній було написано, що це рака. В ній нібито зберігалися чиїсь нетлінні мощі, але кожен може переконатися, що ніяких мощей у раці немає.

Тремтячи від страху, Мишко підійшов до раки і підняв віко.

Так і є! В раці спокійнісінько, підклавши долоню під голову, спав Генка.

Лишити пост! Заснути! Мишко так штовхнув Генку, що мало не перекинув раку.

— Що ж такого? — виправдувався Генка, вилізаючи з раки. — Все одно ніхто сюди сьогодні не прийде… А ходитимеш — можуть кроки почути… Зате ми обидва чудово виспались.

— Але яке ти мав право лишити пост? — гарячився Мишко. — Якщо вже ти так хотів спати, то міг розбудити мене!

— Шкода було, — відповів Генка. — Розумієш, мені тебе було шкода. Жерти ж у нас нічого, чим же нам заглушити голод? Тільки сном. І, як бачиш, нічого не трапилось.

Звичайно, нічого не трапилось, але все ж для годиться Мишко як слід вилаяв Генку.

Виспавшись, вони почували себе набагато краще. Якби не нестерпний голод, то було б зовсім добре.

І знову потяглися години…

Знову захотілося спати. Хлопці то ходили, то куняли, то ходив один Мишко, а дрімав Генка… Кінець кінцем заснули обидва…

Розділ п'ятдесят третій Незнайомий

Прокинувшись вранці, Мишко насамперед поглянув на годинник. Вісім годин. Він зараз же розбудив Генку, і добре зробив: не минуло й кількох хвилин, як дзвякнув замок задніх дверей і в музей зайшов сторож.

Хлопці сховалися за занавіску. Генка, правда, запропонував залізти в раку, але Мишко не погодився: тут їм усе видно, а в раці вони будуть немов у пастці.

Хлопці стояли за портьєрою. Вони чули шурхотіння віника і брязкання совка — сторож підмітав підлогу. Задні двері були відчинені, звідти віяло свіжою вранішньою прохолодою, з подвір'я виразно чулися дитячі голоси. Через ці двері сторож кілька разів виходив, виносив сміття. Але парадні двері все ще були зачинені.

Хлопці ледве стояли. Далися взнаки ці дві жахливі ночі. Дихати було нічим. Сторож, ледар, навіть кватирки не відчинив! А час посувався страшенно повільно.

Коли сторож підмітав біля них, хлопці затамували подих. Вони боялися, що сторож відкине портьєру, тут же стільки сміття. Але сторож, мабуть, розсудив, що коли вже за портьєрою не виміталося рік, то навіщо робити це зараз? Він навіть зачепив віником Мишкові ноги. Зараз він обов'язково відкине портьєру… Але ні! Човгаючі кроки сторожа віддалилися. Віддалилися звуки віника і совка.

Дев'ята година! Зараз сторож відкриє музей. Мишко гарячково рахував хвилини: як тільки старий відімкне двері і повернеться назад, одразу ж треба виходити на вулицю.

Дзвякнув, падаючи, гак, стукнув відкинутий дерев'яний засув, заскрипів ключ у замку, сліпуча смуга сонячного проміння впала на підлогу біля коридора. Отже, двері відімкнуті. Приготуйся! Зараз старий піде назад.

Ось почулися його кроки. Але що це? Він не сам, він з кимсь розмовляє.

Мишко зазирнув у щілинку. Попереду йшов сторож, а за ним високий чоловік у зеленому костюмі. Він ішов, трохи шкутильгаючи, немовби тягнув ногу. Ішли вони в напрямі до відділу побуту поміщика. Туди, де за портьєрою ховалися Мишко й Генка.

Сторож і чоловік у зеленому зупинилися проти портьєри.

— Малюватимете? — спитав сторож.

— Невеликий рисунок, — відповів чоловік у зеленому костюмі, дістаючи з кишені блокнот і олівець.

— Накажете стільчик?

— Дякую. Не турбуйся. Іди в своїх справах.

Сторож почовгав далі.

Незнайомий швидко водив олівцем по розкритому блокноту. Це був чоловік років тридцяти п'яти — сорока, гладко виголений, з щільно пригладженим рудуватим лискучим волоссям, підтягнутий, напружений, у зеленастому костюмі і білому накрохмаленому комірі. Кроки сторожа затихли.

І раптом трапилося найнесподіваніше…

Незнайомий поклав блокнот у кишеню, зняв канат, підійшов до птаха, підняв йому голову, поклав туди маленьку записку, закрив птаха, навісив канат, повернувся на те саме місце і знову почав малювати.

Він проробив усе це дуже швидко, але Мишко помітив, що незнайомий підняв голову птаха лівою рукою, а двома пальцями правої в цей час натискав на очі птаха. От чому він відкрився!

Потім незнайомий поклав блокнот у кишеню і пішов за стариком. Почулися їх голоси. Незнайомий і сторож наближалися, вони пройшли повз хлопців до виходу.

— На все добре, щасливо залишатися, — сказав незнайомий, потискуючи сторожеві руку і, мабуть, щось кладучи в неї.

Старий зігнувся в догідливім уклоні і, продовжуючи низько кланятися, промовив:

— Дякую, дякую… І вам щасливо…

Старий знову прочовгав коридором. Як тільки він зайшов за стіну, хлопці вийшли із своєї схованки, тихо пройшли до вхідних дверей, потім, зробивши вигляд, що тільки-но ввійшли, стукнули нею і, голосно розмовляючи, попрямували знову в кімнату.

Зайшов сторож, підозріливо поглянув на хлопців.

— Знову прийшли?

— У понеділок не встигли всього закінчити, — відповів Мишко.

— В цей зал тільки й ходють, тільки й ходють, — похитав головою сторож.

— Тепер усі вивчають поміщицький побут, — пояснив Мишко, — от і ходять сюди.

— І поміщиків уже давно немає, а все цікавляться. Видно, життя їхнє авантажніше було, — сказав старий і поплентав далі.

— Старорежимний дідуган, — прошепотів навздогін кому Генка.

Мишко підняв канат, підійшов до птаха і, наслідуючи незнайомого, лівою рукою взявся за голову птаха, а двома пальцями правої руки натиснув йому на очі… Птах не відкрився.

Мишко натиснув дужче — і раптом голова птаха відкрилась.

У заглибині лежала записка. Мишко схопив її і прочитав… Лише три слова.

«Наступна середа денним».

Мишко поклав записку назад, опустив голову птаха, навісив канат…

Хлопчики вийшли з музею і швидко попрямували на вокзал.