Булачка

УІК-ЕНД З ДЕПУТАТОМ

Мамкін вернувся з роботи у піднятому настрої. Ледь переступивши поріг, цмокнув у щоку жінку, що ту дуже здивувало і вразило, бо коли іще таке було, а потім плеснув у долоні, бадьоро повідомив:

– Нінулю, у нас гості! З самої столиці. Однокурсник власною особою. Він зараз шишка – ого-о! У самому парламенті сидить! Та ти його, може, не раз по телевізору бачила, тільки уваги не звертала. Людина з портфелем. Голова-а! Сам презідент з ним ручкається. Прізвище – Бурчалкін. Говорить воно тобі про що-небудь?

Жінка, тримаючися долоньками за те місце, куди цмокнув чоловік, несміло крутнула головою:

– Ні-і, вперше чую.

– Нічого, нічого, за годину, а мо й раніше будеш мати можливість познайомитись з ним особисто. Бурчалкін, цінуючи наші колишні дружні стосунки, пообіцяв завітати до нас. На вогник, так би мовити. Приїхав у командировку і відразу ж мені телефонує: Мамкін, привіт! Мамкін, як життя? Мамкін, які в тебе проблеми? І так далі. Обмізкуй, каже, чим можу тобі допомогти – сьогодні буду, перед від’їздом є пара годин, зустрінемось. Тут, каже, тягнуть у ресторани з усіх боків, але я все ж відбився: однокурсник на дружній уік-енд запросив, так що ... пробачте, панове. Мамкін чекає. Га? Ти ось що, Нінулю, поки я збігаю в гастроном, того-сього прихоплю, рихтуй на стіл і думай, чим тобі й мені, відомо, може допомогти Бурчалкін. Дивись, нічого не упусти. Не промахнися. Він людина слова. Ну, де гроші?.. Давай, давай, для такого дружнього уік-енду не шкода потратитись.

Нінуля, ледве стримуючи хвилювання, метушливо вийняла з тайничка гроші, відлічила необхідну суму, протягнула чоловіку:

– Дивися ж там, обов’язково коньяк купи. Найкращий. А то, може, він горілкою гребує? Павлику, і делікатесів яких-небудь прихопи. Все ж таки – з парламенту... І не барися. А то раптом заявиться гість, а я й не знаю, про що з ним говорити. Іще не те ляпну...

– Не хвилюйся, дорога, все буде зроблено як слід! – потирав долоні Мамкін. – Куплю все, що треба! Та ти не хвилюйся... Людина він проста, хоча й чин високий має. З ним можеш про все, що душа забажає, говорити. І говори! Розмовляй! Ну, дивись тут, я побіг. І думай! Думай, що нам, Мамкіним, треба ще в цьому житті? А хочеш, він нас запросто в Мінськ перетягне? Без портфеля, відомо ж, не покине. Ні, не такий він, Бурчалкін, щоб кращих друзів забувати. Ну, я побіг!

– Щасливо,– усміхнулася вслід Нінуля і почала збирати на стіл.

... За рогом будинку на Мамкіна чекав Бурчалкін.

– Порядок! – перевівши дух, видавив з себе Мамкі.–Розіграно все, як по нотах. Біжимо в гастроном. А потім – до мене. Дивися ж, поводься пристойно... на рівні депутата. Про політику більше сип, про політику... Моя Нінуля не дуже в ній. Про презідента не базікай. Я сказав, що ти за руку з ним вітаєшся. Чув? Позняка, Шарецького можеш матюкнути. І обіцяй! Золоті гори і відпочинок на Маямі. Роби все, як домовилися. По розпрацьованому сценарию. Ну, а завтра, Бурчалкі, я в тебе буду гостем зі столиці. З парламенту.

І товариші поспішили в гастроном.

ГОНОРАР

Прозаїк Стьопкін одержав черговий гонорар – за роман, який надрукував досить солідний журнал. Грошей отрималося повний «дипломат». Стьопкин приніс держзнаки додому, втомлено плюхнувся в крісло, витер хусточкою чоло .

– Фу-у, – зітхнув він, – ледве дотупав. Катю, подивися, але краще зважити: кілограмів п’ятнадцять, не менше. Ото відхопив, га? У касі правда, не рахував – до ранку не встиг би з моїмі математичними здібностями. Та й навіщо? В нас же не дурять. Письменників поважають. Ну, на пляшечку коньяку презентував, не без того. Коли в тебе радість, то й іншим нехай трохи веселіше буде.

Жінка була на сьомому небі. Побачила гроші – в неї спочатку відняло мову, вона тільки що й могла кивати головою та щасливо усміхатися: нарешті заживемо! Коли вона бачила стільки грошей? Мо тільки в кіно. Чи в Якубовича у «Полі чудес». А це ж – свої. Бери. Міркуй – куди подіти, які дірки в сімейному бюджеті заладнати.

– Іванку мій рідненький, розумничку мій ясненький! – цмокнула у щоку. – Хай тобі здоров’ячка Бог дає. Можеш навіть випити сьогодні сто грамів.

Стьопкін задоволено крякнув.

Жінка перекинула дипломат, гроші розсипалися по журнальному столику. Вона іще деякий час, ніби зачарована, дивилася на них, а потім підхопила чоловіка під руку:

– Обідати, обідати, обідати! Ти сьогодні заробив!..

Не встигли Стьопкіни сісти за стіл, як подзвонив син, передав привіт від невістки та внука, а потім, ніби між іншим, поцікавився:

– Тато гонорар отримав?

Оскільки в цю хвилину тато наливав у чарку свої законні сто грамів, а мати розмовляла по телефону, то вона крадькома глянула на чоловіка і пошепки сказала:

– Отримав...

Хутко згадала про батьків дочка. Зателефонувала. Жива, значить, та здорова, у сім’ї все добре... Про гонорар таксамо поцікавилася. Пообіцяла приїхати – відвідати старих.

Шумно зробилося незабаром у квартирі Стьопкіних– дочка, син, зять, невістка та онуки заявилися майже одночасово, ніби домовилися. Були навіть поцілунки, чого раніше – ніколи... Потім усі влаштувалися за столом. Під цей гомін Стьопкін пропустив іще чарочку. Жінка навіть просльозилася: «Біднесенькі мої, як же вам без татка нашого?»

Стьопкін мовчав. Він пропустив іще сто грамів, на що жінка таксамо не зреагувала, узнявся з місця, попросив уваги:

– Грошей я вам підкину. Але! Спочатку скажіть, як називається мій роман, за який я одержав гонорар?

Усталювалася хвилина мовчання.

– Ну?

–Тату, яка різниця, як називається? – притулилася да плеча дочка, ніжно погладила останні кучері на його голові. – Головне, ти – талант! Ми пишаємося тобою!

Дорослі заплескали в долоні.

– Дякую! – підняв руку Стьопкін. – Дякую. Приємно почути, що ви мною пишаєтеся. Ну, а хто читав цей роман? – Він неквапливо оглянув кожного, хто сидів за столом, і, мабуть, пошкодував, що висунувся з таким недоречним питанням: коли навіть назви ніхто не знає, то що ж там про читання заїкатися. – Ех, гонорарні ви діти! – Стьопкін шморгнув носом.

Він виліз з-за стола, узяв зі столика журнали з надрукованим романом, протягнув їх у руки сину, невістці, дочці, зятю...

Один журнал залишився. Стьопкін подивився на жінку, але, зітхнувши, безнадійно махнув рукою і шпурнув його на канапу.

– Вони прочитають, Іванку, прочитають, – защебетала жінка. – Тобі, може, іще чарочку?

– Чарочка почекає,– помірковано подивився на жінку Стьопкін: хай відчує, що сьогодні він може сам похазяйнувати за цим столом не гірше, ніж вона. Потім скерував очі в бік дітей. – А вам, шановні, ось що скажу: коли прочитаєте роман – приходьте. За тиждень не буде вас – запізнитеся: у мене путівка в будинок відпочинку.

... Через три дні діти розповідали Стьопкіну зміст його нового роману.

КАРАСІ НА ПІСКУ

Усе почалося з листа від сина Михайла, який повідомляв, що приїде не сам, а з дівчиною, майбутньою жінкою.

– Треба зустрічати, – сказав Мотрі Леон.– Запросимо гостей, свояків та сусідів, щоб з Михайловою нареченою познайомилися, мо й весілля справимо. Готуватися треба. Подивися, скільки в нас цукру, Мотрю. Чи вистачить на це... Ну, сама розумієш... Горілка у крамниці дуже дорога... Одним словом, будемо готуватися...

Як тільки у бочці припинилося булькання, Леон сказав сам собі: «Час».

Назавтра ранком, коли село іще спало, Мотря на плоскодонці відвезла Леона на острів, а сама повернулася додому. Але усе ж таки сусід Понтик побачив, що Конопелька поволікся через городи до озера з такими-сякими причиндалами. Понтик мав на Леона зуба, і тому дуже зрадів, підтягнув штани та відразу ж пошкандибав до дільничного, рішуче постукав у вікно. Незабаром показалося заспане обличчя міліціонера Кузовки.

– Ну, що трапилося? – протираючи очі, запитав той.

–Ти ось спиш, а Леон на острові самогон жене. Штрафуй! Усіх штрафуєш, а його що – не бачиш? Чи, мо ти через одного штраф даєш? Дивися, дарма що ти мені родич, я можу і вище заявити. За Понтиком не заржавіє.

Дільничний тільки зітхнув. Задоволений Понтик повернувся додому, злорадно чухаючи руки: ось тепер, ти, Леоне, заспіваєш мені Лазаря.

Леон тим часом установив апарат, розклав вогнище, і невдовзі у трилітровий слоїк капнула перша крапля...

Старий не відразу почув плескіт весел по воді. Насторожився – на берег насувався міліцейський кашкет. Переляканий Леон відразу кинув усе, сховався у чагарнику, почав стежити, що ж діється коло його апарата...

– Леоне, виходь! Твій агрегат, відразу вгадав,– почув старий голос Кузовки. – Не ховайся. Будемо акт складати. Від закону не сховаєшся.

«Ні, смоли... – міркував Леон. – Так мене не візьмеш. Іще невідомо, хто кого...»

Кузовка походив-походив навколо апарата, погукав іще Леона, а потім помітив, що вогнище притухло, самогон перестав капати у слоїк. Як людина хазяйновита, він підкинув дров, і рідина знов побігла тоненьким струмочком.

«Що він тут виробляє? Мо, зняти пробу?» – дільничний підставив склянку, і коли націдилося грамів сто, відламав від буханки добрий шматок хліба, вийняв з Леонової ж торбини сало, цибулину, подивився у той бік, де скоріш за все ховався самогонщик, і зареготав:

– Сиди, Леоне, мені й самому добре!

І перехилив питво у рот. Зморщився, першачок що треба! Добре закусив.

– Сиди, Леоне, мені й самому тут подобається, – повторив Кузовка і знов підставив склянку.

Потім – вдруге, втретє...

Коли Леон ускочив у човен дільничного, той голосно й красиво співав: «А я ляжу- приляжу...»

Старий добрався до берега, побіг у контору.

– Дівчата, терміново подзвонити треба,– попросив він дозволу, набрав 02 і аж заревів у трубку: – Ало! Міліція? Доповідаю, значить, сітуацію... Дільничний Кузовка... у Борках... на острові самогон жене... Сам бачив...

Усі, хто був у конторі, здивовано переглянулися.

Кузовка спав, підклавши під голову кашкета, коли приїхали на острів його колеги.

... Леон та булий дільничний Кузовка часто тепер разом ловлять карасів. Тільки ніколи не сидять поруч. Та іще: обидва не любляь дивитися на острів. Леон – через те, що конфіскували його апарат і вліпили штраф. А дільничний – тому, що позбавили міліцейського мундиру.

А карасі скакають на піску, ніби на сковороді. Ладні такі карасі. І чоловікам корисне заняття...

ПРОМАХНУВСЯ

Тюлькіна хлібом не годуй, а дай куди-небудь записатися. Ну, наприклад, формувалася туристична група – відомо ж, за кошт профспілки або доброго спонсора,-- Тюлькін тут як тут.

– Запишіть! Ви записали? Дайте подивитися на власні очі, бо кому й довіряю, то тільки їм, шановним,-- Тюлькін насовував на перенісся пукаті окуляри, підносив до них папірець і, знайшовши своє прізвище, лагідно усміхався. – Ось тепер бачу. А куди, не підкажете, завтра буде запис?

Отримавши інформацію, Тюлькін з’являвся в потрібний час якраз у тому кабінеті, де й слід було бути.

– Запишіть! Я – Тюлькін! – переступивши поріг, заявляв він.

– Знаємо, знаємо, – роздратовано відповідали йому.

І записували, бо не запиши – лементу буде на увесь білий світ. І на дефіцитні товари ( було й таке), і на гуманітарну допомогу, і на культпохід до театру, і ще багато куди.

У той день таксамо кудись записували. Куди – Тюлькін не знав.

– Запишіть! Я – Тюлькін!

– Що, і вас записати? – здивувалася активістка в окулярах на красивому личку.

– Обв’язково, обов’язково!

–Так ви ж... – дівчина поперхнулася, зняла окуляри, чомусь довго, не моргаючи, вдивлася в Тюлькіна.

– Ніяких «ви ж»! Не запишете – буду скаржитися! Я – Тюлькін!

– Не можу я вас записати...

– Зможете! Ви, бачу, новенька?

– Ага.

– Тому запам’ятайте прізвище.

– Запам’ятала: Тюлькін.

– Ось-ось!

Дівчина встала, підійшла до Тюлькіна:

– Так ви ж живий!

– Так, так, живий, і поки живий – повинен скрізь побувати, усього зазнати і попробувати. Записуйте, записуйте! Не будемо псувати відносин. Я вам таксамо можу знадобитися...

– Я хотіла вам сказати, що я тільки переписую на чистовик... – дівчина зовсім, здається, розгубилася під натиском Тюлькіна. – Список склали без мене...

Тюлькін хитро усміхнувся, доторкнувся до плеча дівчини, по-змовницьку зашепотів:

– А ви, шановна, впишіть. Нема такого папера, щоб на ньому бракувало місця для моєї персони.

– Ну, як хочете! Запишу! – не витримала дівчина і рішуче вивела на папері прізвище – Тюлькін.

– Дякую, дякую, ось і чудово, ось і добре, що ми з вами порозумілися,– і Тюлькін помахав на розвітання дівчині.

... Назавтра був з’їзд творчої спілки, делегатом якої з’являвся і Тюлькін. Головуючий попросив ушанувати пам’ять тих, кого не стало за звітний період, хвилиною мовчання. Коли він назвав прізвище Тюлькіна, а у списку воно було останнім, по залу пройшовся гомін – делегати заворушилися, почали шукати очами Тюлькіна...

Тюлькін сидів і розгублено лупав очами. Перший раз так промахнувся: не туди записався.

ЕХ, ЖІНКИ, ЖІНКИ!

Новорічний бенкет був у самому розпалі, коли Сироєжкіна, як завжди, висунулася наперед. Вона обвела хитруватим поглядом всіх, хто сидів за святковим столом, і пропонувала:

– Увага, панове! Від ім’я жінок пропоную кожному щиро признатися, хто зрадив своїй дружині у минаючому році.

Чоловіки здивовано і розгублено переглянулися. Жінки заплескали в долоні – підбадьорювали своїх лицарів, щоб ті викладали все.

– Ну, з кого почнемо? – сокотала Сироєжкіна. – Що, нема сміливих?

Таких спочатку не знаходилося.

–Чоловіки, щось вас не чувати!..

– Ну, Дон Жуани, чому стихли?

– Попалися! – знущалися над міцною статтю жінки.

Першим набрався сміливості Трушков.

– Я, наприклад, не зраджував. Спи спокійно і в новому році, Зінулю! – він приклав руку до серця і сів.

Майже те ж саме сказали й інші. Крім Вавьоркіна. Вавьоркін же узнявся з місця з келихом у руці, трохи ковтнув шампанського, серйозно, не моргнувши оком, відкарбував:

– Що було, те було. Брехати не буду. Пробач, Галинко. Зраджував я. Були в мене жінки. Одну з них звали Ларискою, другу Наташкою, третю Клавкою, четверту Вірочкою, п’яту...

Усі заусміхалися.

– Ну і жартівник ти, Вавьоркін! – промокаючи хусточкою вологу на очах, зупинила його Сироєжкіна. – Так розсмішить не кожен!.. Артист. Тобі Дідом Морозом бути! Галю, ну в тебе й чоловік!.. З ним, напевно, ніколи не сумно!

Вавьоркін трохи збентежився. Він хотів продовжувати, але Сироєжкіну було вже не зупинити. Він сів на місце. «Ось і кажи їм правду!– ображено подумав Вавьоркін. – Ех, жінки, жінки! Збрешеш – повірять, правду скажеш – не візьмуть на віру».

ПРОЇХАВ!..

«Ви подивіться, зайшли в автобус і хоч би хни... і їдуть безквиточниками... зайцями... навіть на компостер не дивляться... А я що – лисий? Тільки й встигаю тягати з кишені талончики, тільки й клацаю компостером, – міркував Рудькін, тримаючися за поручень. – Ні, я так само не ликом шитий. Усе. Досить. Крапка. Назад з інституту так само буду їхати зайцем. Чи ж у мене копійчина зайва?»

Вертався з роботи Рудькін у доброму настрої, ідея почати їздити безкоштовно у громадському транспорті, що народилася ранком, зігрівала під одежою, і він раз-пораз кидав погляди на тих, хто з’являвся у салоні. Мало хто витягав талон на проїзд. «Ось-ось, – міркував Рудькін,– і завжди так... Ні, і ми не личаком борщ сьорбаємо. Дивишся, три рази проїду, й буханка хліба буде. Чи півлітерка молока. А це вже дещо значить».

Як і буває в таких випадках, на лінії з’явився контролер.

– Панове, підготуйте талончики для перевірки,– попросила жінка у червоному беретику, окинувши важним поглядом салон.

«Буду триматися до останнього,– твердо вирішив Рудькін і вийняв на всякий випадок талон, затиснув у руці. – Коли що – компостер поруч, встигну клацнути... Жінка ж далеко іще...»

Залишалося їхати неповних три зупинки. Далеченько. Рудькін відчув, що змокріла лисина, важче зробилося дихати, а пальці на руці тримтять. Він не зводив очей з жінки-контролера, червоний беретик якої був усе ближче й ближче. Рудькін бачив, як хлопці в’юнами просковзували поміж пасажирів, ховаючися від контролера, умудрялися проскочити, а більшість показувала проїздні квитки...

«Все, встиг!»– з полегшенням зітхнув Рудькін і зіскочив на асфальт, він віддихався, витер хусточкою змокрілу лисину. Талон все ще був затиснутий в руці. Рудькін зім’яв його і звично шпурнув в урну зі сміттям...

ІМПОРТНІ ЧЕРЕВИКИ

Лижкіни обідали, коли дзинькнув дзвінок.

– Василю, поцікався, хто там, – підштовхнула чоловіка дружина.

– Зараз, – швиденько відреагував і на дзвінок, і на дружинин наказ Василь і глянув у вічко: по окулярах і по капелюху пізнав товариша по роботі Сивчика й відразу згадав, що той повинен був, як і домовлялися, принести йому імпортні черевики. Хвалився Сивчик, що дуже модне, гарне взуття, але трохи малувате – тисне, тому, хочеш того чи ні, доводиться ось збувати. Шкода, але що поробиш – не дивитись же на черевики, їх носити треба, а, бач, не отримлюється. «Та й продавати аби-кому не хочеться,– говорив Сивчик. – Ось якби хто з друзів узяв, це інша справа: довго згадувати мене потім буде добрим словом, а чужий відразу забуде». Поміряти імпортне взуття першим згодився Лижкін.

І ось Сивчик стоїть з коробкою перед дверями. Заходить, вітається.

– Тетянко, – гукає Лижкін жінку. – Подивися, що мій колега по бригаді приніс – імпортні черевики. Я ж і забув тобі сказати. Йому малі, ну, а як вони будуть на моїй нозі? – Невдовзі Лижкін тупав по квартирі у новесеньких черевиках. – Якраз. Як на мене пошиті. Ну так що, Тетяно, візьмемо?

– Певна річ, любий, – Тетяна покрутила у руках черевики, задоволено прицмокнула язиком. – Гарнесенькі – слів нема. Та й тривкі, мабуть, будуть, раз імпортні... Ціна таксамо не дуже щоб кусалася. Бери, бери, Васильку, і не замислюйся. А товаришу своєму спасибі скажи.

– Так, так... Ось я, користаючися моментом, відразу й кажу: дякую тобі, друже, за черевики,– Лижкін поляпав Сивчика по плечу.

– Та нема за що,– пробурмотів Сивчик. – Не для кого ж постарався – для товариша.

Засунувши у кишеню гроші, Сивчик пабажав довго носити черевики, попрощався і зник.

–Праўда ж, добрыя чаравікі? – знов глянув на дружину щасливий Лижкін, широко усміхнувся... і раптом усмішка миттєво зникла з його обличчя. Перед ним стояла зовсім інша жінка – лице насуплене, червоне, мов помідор. І погляд такий, наче Лижкін приніс у день зарплати всього декілька «зайців».

– Значить, взуття купляєш? – затрусила головою Тетяна. – І це у той час, коли в холодильнику вітер гуляє... коли у мене панчохи всі діряві... коли...

– Не розумію,– повів плечем Лижкін. – Ти ж сама сказала: бери й не думай, черевики дуже добрі... і ціна не кусається.

– А що я при чужій людині повинна була говорити? Скажи мені, дурню? Не могла ж я відправити його за поріг з тими черевиками. Що б він тоді про мене подумав? Та й про тебе, га? Ех, бідолага ти, Лижкін, а не чоловік. Навіщо макітру на плечах носиш?

Назавтра Лижкін поніс черевики колишньому однокласнику Птушкіну, бо йому вони дуже... тисли.

ПОЗДОРОВИВ!

Трохи не пощастило капітану Бєрьозкіну: уночі підрозділ, яким він командує, було піднято по тривозі, потім – марш, район навчань, які обіцяли затягтися не на одну добу. Іншого б разу Бєрьозкін не хвилювався – чи ж уперше йому бувати разом з солдатами на тих навчаннях? Хвилювався ж він з однієї причини – ось-ось повинна дружина народити первістка. А тут – тривога, і вона залишилася сам-насам зі своїми клопотами. Сусіди, правда, обіцяли наглядати за жінкою, викликати, коли буде треба, «швидку допомогу». Це трошки утішало, заспокоювало офіцера. А ще комбат прикомандирував тимчасово до квартири капітана Бєрьозкіна рядового Самардака, який тільки що виписався з госпіталю і набирався сили у казармі. У обв’язки Самардака увіходило: сходити, коли буде потреба, у магазин по продукти для дружини командира, винести сміття, пропилососити, поцікавитись, потрібна іще у чому допомога чи ні. Самардак – солдат слухняний, працьовитий, домовитий, і така служба – принести-подати – йому дуже сподобалася. А оскільки раніш він жив в Україні, то одного разу навіть приготував смачний наваристий борщ і почастував ним дружину капітана Бєрьозкіна.

Невдовзі у Бєрьозкіна народився син. Під вікном пологового будинку рядовий Самардак довго топтався з квітами, яких наскуб на клумбі у містечку, поздоровив породіллю, а потім та – з вікна третього поверху – продиктувала йому зміст телеграми, яку повинен був Самардак відправити у Н-ське містечко капітану Бєрьозкіну.

Капітан Бєрьозкін отримав телеграму наступного змісту: «Милий коханий вітаю тебе сином обіймаю цілую рядовий Самардак».

ПОВЕРНІТЬ БАРАБОЛЬКУ!

Що люблю, так це театр. Скажете, ось іще театрал знайшовся у Бережках! На карті спочатку покажи, де живеш, а потім похваляйся. Воно й правда: наші Бережки не на кожній карті відшукаєш, але ж одне іншому не заважає – театр же ми маємо, свій, самодіяльний, йому іще до народного рости й рости, правда, але, буває, таку виставу чоловіки та жінки забацають, що й у самому Мінську декому ікнеться. Тому ж мо Раєвському. Таланти, одним словом, не звелися, театрали – так само, на «Маріях» не всі помішалися. Так що коли будете в наших Бережках чи поблизу де – заходьте на виставу. Не пошкодуєте. Один тільки нюансик: скінчив свою театральну кар’єру тракторист Мишко Бараболька, артист характерний, хохмач іще той, але не біда – і решта, так би мовити, дещо уміють, хоча до Мишка їм і далекувато. Недарма ж йому – у знак подяки за вірне служіння місцевій сцені і з легкого слівця самого Барабольки! – надали земляки почесне звання «заслужений артист Бережків!» Він перший поки ще і єдиний має такий високий чин. І, треба сказати, отримав його заслужено. Як це він умудрився, питаєте? А-а, і вам цікаво. Тому розповім.

Вистава називалася «Сватався парубок до дівчини». У головній ролі, як ви й здогадалися, Мишко Бараболька. Роль тим складана, що молодого хлопця повинен був грати Бараболька, якому – щоб не помилитися – рочків під п’ятдесят. Але ж Мишко все може, любу роль подолає, тим більше жениха – сам він цю школу у своєму насиченому житті пройшов з відзнакою: три рази клявся у вірності й вічному коханні жінкам. Досвід має. Майстерності – не позичати: артист Мишко, як я вже сказав, від Бога. Правда, до цієї вистави іще не заслужений, але... чи довго там залишалося?

Вистава почалася, як і очікувалося, при переповненому залі. Зібралися люди не тільки з Бережків – з усіх навколишніх сел, пришкандибав старий і малий. Місць не всім вистачило, але з нагоди такої події можна й постояти. Та й не пани – від землі театрали, свої. Місцеве начальство трохи запізнилося, але йому, як і у справжньому театрі, приберегли шосту лавку спереду, а щоб люди бачили, для кого вона призначається, її заслали скатертиною, тому й дурню зразуміло: не займати! Дід Михей на всякий випадок попереджував кожного, хто косив очима на гарну скатірть:

– Це, панове, не під ваші штанці покладено. Замурзаєте. Розміщуйтеся, розміщуйтеся, де хто може. А іншим разом і свою табуреточку не гріх прихопити – для упевненості: гопнешся чи ні на державну лавку, а на свою – факт, сядеш. Майте на увазі. Вистава смішна, про нас з вами, – я був запрошений на генеральну репетицію,-- тому має бути завжди, як сказав сам Мишко Бараболька, аншлаг. Розміщуйтеся. Сідайте. Ну, стойте, стойте... Хто рано встає, тому й Бог дає. Так-так, ось і голова прийшов. Починай, Мишко, спектакль! Можна!

Спочатку зайграла музика, потім розсунулася завіса, і на сцені усі побачили доярку Вірку Циганку і молоду бухгалтершу Олечку.

– Одягнися, свати приїдуть, а ти – як лахудра! – суворо сказала Олечці Вірка Циганка.

Бухгалтерша змовчала, але послухалася – почала причепурюватися перед дзеркалом.

– На те й спектакль, – шепнув дід Михей своїй Лексі,– щоб стрільнути по людині, як з рушниці, що на стіні висить... Мишко казав... Тут, бачиш, якась задрипана доярка Вірка Циганка може лахудрою чи іншим абияким словом обізвати бухгалтершу, людину з дипломом. Театр – це тобі, Лексо...

– Дивися! – штовхнула у бік старого жінка.

Поки бухгалтерша Олечка чепурилася, у двері постукали. Заходять свати. Попереду шнурує сільский коваль Сидоронок, трохи відстала від нього арендаторка Маруся Бахтікова, а там вже посипалися – через сватів не відразу й жениха побачиш. Мабуть, по ролі так. Мишко останній заходить, трохи соромиться, очі то на підлогу скерує, то на стелю толопить.

– Бач, скільки їх на дурницю приперлося випити,– шепнув Лексі дід Михей.–Тільки нас іще там і нема...

– Добрим людям наш добрий уклін! – сказав коваль Сидоронок, і усі, як по команді, схилили голови.

– Проходьте, люди добрі! – зробила широкий жест рукою Вірка Циганка.

–У свою хату вона б так дулю запросила,– хехекнув дід Михей. – Що значить театр!.. На ходу людину іншою робить. Га?

Лекса не відповідала.

– Так, кажуть, у вас дівчина у пору війшла,– коваль Сидоронок помкнувся поставити кошик, з якого великою грушою випирався корок від глечика, на стіл, але Вірка Циганка трошки, напевно, розгубилася, а мо і слова раптом забула, отрималася пауза, і він не знав, приймуть їх у цій хаті чи ні, тому ставити кошик не насмілювався.

– Та став, став кош на стіл, – підказав дід Михей. – Приймуть, приймуть, куди вони подінуться. Цій бухгалтерші й насправді заміж пора. Їй би тільки жениха молодшого. Але ж Мишко – артист. Він любу зацугляє.

Поки те та се, дія у виставі розгорталася, Мишко Бараболька зірвав навіть перші аплодисменти: він обхватив бухгалтершу Олечку й смачно поцілував.

– Лідко, ти подивись! – крутнувся на лавці дід Михей. – Під цю марку і націлується Мишко. Невже і в тексті є цілування? Не може бути... Та й на генеральній репетиції на цьому місці не цілувалися. Я б запам’ятав... Ні-ні, це Мишко сам придумав. На те він і артист!

Лідка зашарілася, махнула рукою:

– Аби далі не пішло!..

– При такому темпі може й піти,– зареготав дід Михей.

– Дивися! – знов штовхнула старого в бік Лекса.

Стіл на сцені був накритий шиковно – навіть картопелька димилася, а у центрі стояв глечик з горілкою, кругом нього пляшки з таким самим, певно, питвом. Свати, жених, наречена й Вірка Циганка п’ють, їдять та гомонять.

– Невже воду жлуктять чи компот який? – спитав у Лекси дід Михей.

– Ти ж усе знаєш, навіщо у мене питаєшся? – відмахнулася Лекса.

– Ні, ти завваж, завваж: Мишко сам собі наливає і, лихо його матері, з тієї ж самої пляшки, – засвітилося зморшкувате – торішньою картоплинкою – личко діда Михея. – На репетиції з глечика цідив. Ось дивися, вшосте прикладається. Там десь на дні крапля мо яка лишилася. Хіба ж води він стільки міг випити? Її стільки не одужаєш. Пляшка, неінакше, літрова. Антихрист, на очах у голови п’е горілочку... ні, щоб і йому пропонувати-піднести. Мишко не дасть. Жадоба. Сам добулькає. Заїдай, заїдай, Мишко, а то розбере, холера!..

– Ну, так ти підеш за мене заміж? – нарешті Мишко Бараболька випростався, обіперся рукамі об край стола. – Я до тебе звертаюся, Ольго: підеш чи ні?

– Піду, – трохи розгублено мовила бухгалтерша Олечка.

– Усі чули? – чомусь подивився не на сватів, а у зал Мишко Бараболька. – Усі. Лідко, а ти чула?

Лідка, голова, дід Михей та решта почали здивовано переглядатися поміж собою, знизували плечима: нічого не розуміли, та й чому він назвав артистку-бухгалтершу Ольгою, коли раніше вона була Наташкою – як у п’єсі.

– Казав же: заїдай! – першим змикитив, що відбулося, дід Михей. – Неслух!

Мишко Бараболька, хитаючися, поклипав на авансцену:

– Лідко, ти чула? Я женюся! На ученій! Люди, вистава виставою, ми її продовжимо... без антракту дамо, не хвилюйтеся, але ж я женюся насправді, і ви це засвідчите. Га?

– Я... я нічого такого вам не обіцяла! – порожевіла бухгалтерша, кліпнула очима. – Я ж думала... це ж по п’єсі! – і вона, затуливши личко долонями, сховалася за кулісами.

Хтось заплескав у долоні, і усі – диво! – підтримали його. Крім голови. Той підвівся, попросив, щоб заспокоїлися.

– Режисера! – з гідністю вимагав голова.

– Я! – білий, як свіжий сніг, вибіг на сцену режисер агроном Цибулькін.

– Замінити жениха! Дублер, чи як у вас там, є?

– Ні, нема, – закліпав очами режисер аграном Цибулькін.

– Як це мене замінити? – покивав неслухняним пальцем Мишко. – Мене? Можна сказати, заслуженого... замінити? А ви театр Янки Купали уявляєте без Станюти або Овсяннікова? Ні. Правильно. А ось знайдеться який-небудь дурень і скаже: замінити! Голово, ти тут не розпоряджайся. Ти у мистецтві – нуль. Без палички. Запам’ятай. Керуй посівною. Зрозумів? А будеш правити дурниці, то я можу тобі багато про що нагадати. Можу розповісти ось усім глядачам, вірним нашим патріотам, заядлим нашим театралам, який ти у місті палац побудував з вісімнадцяти кімнат. За чиї гроші? Га, мовчиш? Проковтнув? А синам машини покупляв – за що? А м’ясо береш щодня свіженьке, коли я, можна сказати, заслужений артист Бережків, солонину хрумкаю, від чого на сцені іншого разу тільки солоним потом пре... А вибори взяти. За Дубка не голосував...

– Замініть його! – голова притупнув ногою, вип’яв груди.

Дід Михей подивився на голову, посміхнувся:

– Ні, Мишка не заміниш. Він один у нас такий. Артист!

Першою вискочила з зала Лідка, за нею, втягнувши голову у плечі, почовгав голова.

– Вистава продовжується! – оголосив Мишко Бараболька.

Але поплила завіса, вона відгородила його від глядачів... І на усе, мабуть, життя, що залишилося. Тільки він не дуже, здається мені, бідує: усе ж таки став заслуженим артистом Бережків після того спектаклю. А цього, браточки, не кожний може досягти. Треба талант мати.

На спектаклях Мишко Бараболька сидить тепер поруч з дідом Михеєм. Той, буває, засумує на виставі й шепне заслуженому артисту:

– Стрибни, Мишко, на сцену, відмочи що-небудь... Бо життя таке, що посміятися хочеться. Стрибни, Мишко. Зроби послугу.

А Мишко відмахується, як і Лекса колись:

– Дивися!..

Збираємось днями, скажу вам по секрету, піти делегацією попросити голову, щоб дозволив усе ж Мишку вийти на сцену, бо в наших Бережках люблять театр. А який же це театр – ну, правда! – без заслуженого артиста?

Так і скажемо голові: «Заслужених шанувати треба! Поверніть Барабольку!»

ПІДФАРТИЛО

Пощастило нарешті інженеру Тиханчику: важко згадати, скільки він вже гуляє у це «Спортлото», а тільки недавно відхопив кругленьку суму. Дружина Капітоліна, з нагоди такої радісної події обвила, ніби у молоді роки, чоловіка навколо шиї, солодко цмокнула у щоку:

– Не абихто ти в мене, Тиханчик! Хай усі бачуть! Я ж, хоча й завдала тобі чосу, коли ти купляв оті картки, але сама десь у глибині душі вірила: пощастить коли-небудь і нам, не все ж – їм! Молодець! Твої гроші – ти їми й розпоряджайся! У нас завжди, не мені тобі казати, справедливість була й залишиться на першому плані. Вирішай, на що потратиш гроші. Бачу, замислився. Даремно. Тоді я скажу: одягнути тебе треба, Тиханчик. Обносився ти зовсім. Обшарпався. На люди показатися соромно. Купимо, значить, тобі нове пальто, плащ, джемпер і обов’язково ондатрову шапку. Усе ж таки ти при посаді, не остання людина у своєму конструкторському бюро. Ти на мене не дивися, Тиханчик. Я все маю, здається...

Пішли купляти. Тиханчик прихопив найпузатішу сумку, засунув у кишеню декілька целофанових пакетів.

Людей у крамниці – не підступитися. Штовхаються, ображають одне одного, де там з Тиханчиковим характером добратися до товару, щоб хоч оком глянути, що він з себе уявляє, за скільки продається. Не така Капітоліна: ніби той в’юн, звивається, пролазить крізь будь-яку чергу, а потім повідомляє чоловіку:

– Плащ – замилуєшся! Чистий габардин! Брати?

– Що, якраз мій розмір?

– Твого не бачу... Ой, та це ж жіночий плащ! Але гарний. Очей не відірвати.

Невдовзі Капітоліна вилазить з новою покупкою, віддає чоловіку: тримай! А сама знов поринає у чергу. Не проходить і хвилини, як чувати її щасливий голос:

– А шапки, Тиханчик, замилуєшся.

– Ондатрові?

– Гм, захотів так відразу! З лебедячого пуху. Ось якби взяти?

– Бери, якщо ондатрових нема, – знизує плечами Тиханчик.

–Тиханчик, га, Тиханчик, підійди ближче, подивися, яке чудове пальто, – гукає Капітоліна чоловіка. – Візьмемо? Пізніше нізащо не знайдемо. Та й враховувати треба – гіперінфляція. Комір, ні, ти подивися, з чого комір! Натуральний песець.

– Це ж жіноче,– кліпає очами Тиханчик.

– На тебе, дороженький, пошукаємо ще. Знайдемо. Мусимо знайти.

...З крамниці Тиханчик ніс, аж гнувся, обнови для жінки. Капітоліна забігала наперед, намагаючися зазирнути йому у очі:

– Це ж треба так торгувати! – щебетала вона. – Неукі! Коли грошей нема – для чоловіків речі викидають, а коли є – тільки жіночі. Ніякого порядку у цій торгівлі.

Тиханчик, витираючи хусточкою змокрілу лисину, човгав за жінкою й думав, що він дуже щаслива людина: хай іще хто виграє для своєї любої дружини стільки убрання!

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Гості пробралися за столи. Сидять. Чекають. Мовчать.

– Ну, де там наша іменинниця, шановна, поважана Клавочка? – підвівся Павло Степанович, штатний томада, обвів причепливим поглядом стіл, який був густо заставлений закускою і пляшками з лимонадом та мінералкою, розвів руками. – Щось... кхи-кхе-кхе... нічого не бачу...

А Клавочка тримала у руках дві пляшки горілки – по одній у кожній.

– Що ж, пригощайтеся, гості мої, – співучим голосом подала команду Клавочка. – Лимонад на столі. Мінералка. Наливайте. Ну, а хто хоче горілки випити за моє здоров’я, побажати мені такого гіркого, як вона, життя, прошу піднести руки. Ну, сміліше, сміліше, гості дороженькі!

Гості сиділи мовчки, боючися ворухнутися. Навіть томада. Він тільки роззявив від почутого рота.

– А я й знала, що ви всі зичите мені тільки солодкого життя! Дякую вам, дороженькі мої! – на Клавчиному обличчі засвітилася усмішка, і незабаром жінка майнула на кухню з двома пляшками горілки.

Дехто тяжко зітхнув, хтось заплескав у долоні, а томада сидів усе ще з роззявленим ротом...

ПРИЗ

Степчиха завжди лютувала, коли розмова заходила про Шурку – привабну самітню жінку з численними перстнями на пухкеньких пальцях і оригінальним золотим ланцюжком на шиї. Оці жовтенькі вироби і псували їй, Степчисі, настрій.

– Дивись, дивись, іде як! Х-хи! Коза-а! – майже щодня проводила вона поглядом Шурку, кривлячися. – Знов, знов сьогодні нову сукню одягнула. І каблучки нові начепила-а! Почекай, почекай, нарвешся – відірвуть з пальцями. А що їй! Вигуляється на роботі – та круть-верть задом. Якби був чоловік, то покрутила б. А то що ни день нове шмаття, з голки. Певна річ, полюбовники стараються. Он, он іншомарка під’їхала прямо до під’їзду. І поїхала, і поїхала... Тьху!

Степчиха, провівши з балкона свою молоду сусідку на працю, починала готувати їжу, топталася на кухні і думала, як їй насолити. «Під носом капіталізм розцвів!»-- не могла заспокоїтись вона. А як ущипнути Шурку – не могла додуматись. Але голова працювала. Активно. Напружено. Тому, як тільки Шурка повернулася з роботи на тій же іншомарці, Степчиха відразу кинулася до телефону і набрала «04»:

– Свище газ! Чекаю! А то будинок злетить в повітря!

Вона назвала Шуркину адресу і широка усмішка розплилася по лицю: а завтра «швидку допомогу» викличу, потім об’яви на стовпах розклею, ніби Шурка продає холодильник... Не буде в неї спокійного життя!

Аварійна бригада прибула досить швидко. На дзвінок у двері виглянула Шурка, а Степчиха привідчинила свої і нагострила вухо.

– Ось вам наш приз – телевізор! – сказав вусатий дядько і показав на свого колегу, який тримав приз. – Не дивуйтеся, не дивуйтеся – ви наш ювілейний, стотисячний, клієнт.

Від почутого Степчиха знепритомніла та викотилася на площадку сходів...

ПОЧАТОК

– Ну, тату, починаємо, – говорить син і робить перший хід конем. – Тільки попереджую: не хитрувати...

Тато робить хід у відповідь: е-2 на е-4. І так далі: хід – син, хід – тато. Нарешті останній підводить руки вгору, кисло морщиться – здається.

– Математика за тобою, – по-дорослому спокійно говорить син. – Якщо й наступну партію програєш, завдання з мови виконаєш. Згода?

– Згода, – неохоче погоджується тато і займає після двох коротких затяжок місце за столом.

Хід – син, хід – тато. Останній нервує: шкребе потилицю, крутиться на табуретці, раз-пораз вибігає на кухню – курнути.

– Пропоновую нічию, – дивиться батько на сина. – Згодний?

– Ні, татку, ні за що,– стоїть на своєму син. – Як це – нічию? Учителька ж відразу розкусить. Та й сам де ти бачив, щоб одне завдання у зошиті писалося різними почерками? Не піде так. Тут конкретно давай: ти чи я. Думай, думай, тату, може ще й виграєш,– підбадьорює син.

За два ходи тато здався. Він попросив секунданта – маму, щоб подала рушник. Витер змокріле обличчя, відпив зі склянки чаю.

– Так, що в нас іще залишилося?

Син дивиться у щоденник.

– Малювання. Буратіно виходить з хати, накировується до школи з абеткою – тема малюнку.

– Ні, ні, – протестує тато, рішуче махає руками. – Я – пас! Я – пас! Математику, письмо іще зроблю, а ось малювання – хай йому цур. Олівця у руках не тримав. Ти, Ігорчику, маму, маму... з нею зіграй...

– Вона ж секундант, – подивився син у мамин бік.

– Я, я побуду!

– Мамо! – гукає син. –Тато в малюванні – олівець незагострений. Сідай.

Мама передає пов’язку секунданта тату, сідає за шахову дошку.

Початок зроблено. Сімейна гра продовжується...

ЯК КИНУТИ ПАЛИТИ

У альтанці чоловіки забивали «козла». Савоська пришкандибав до них, повітався і радісно оголосив:

– Все, чоловіки, нарешті здійснилося!

– Ти про що, Савоська? – висунувся з гурту сусід Вітькін, бо не зрозумів, що там у нього «нарешті здзійснилося».

– Кинув палити! – з тим самим пафосом сказав Савоська.

– Та кинути воно можна, а ось як не палити? – почувся знов голос сусіда Вітькіна. – Я так само тільки що кинув... Насмоктався – і кинув. Га?

– А я давно кинув,– з гордістю признався Савоська. – І, найголовніше, не тягне. Анітрішки. Ось ви курите. Так? Так. А мені хоч би що. Мені здається, що ви отруту ковтаєте. Бр-р-р! Огидно, аж нудить.

– Та ти що, у вухо вколовся?

– Цікаво! Навчи, Савоська, й нас, як від цієї отрути позбавитися?

Савоська поломався для порядку, потім, коли усталювалася тиша, почав:

– Напевно, десь на дикому Заході мені б за мій метод відвалили зелененькими, і немало...

– Ось, ось, і він, як усі,-- тільки б обідрати людину, мов липку,– сказав хтось незадоволено.

– Але, але, панове! Я розумію, де ми живемо і як, тому даремно не хвилюйтеся – метод віддаю безкоштовно.

Дехто заплескав у долоні. А сусід Вітькін сказав:

– Та хіба ви Савоську не знаєте? Він своє віддасть. Останнє. Задарма. Аби іншим було добре. Давай, давай, розказуй!

– Запам’ятовуйте. Ранком, як тільки прочнулися, не думайте про цигарку. Думайте про щось сонячне, світле, ласкаве... Уявіть море... Краще – Чорне... і хвилі, хвилі линуть на берег, горнуться до ваших ніг... А вам палити хочеться. Правильно?

– Іще як!

– А ви: ні... ні... ні... Я не дурень, щоб на море їхати за такі гроші і курити... Останнє речення повторіть декілька разів... Все, від першої цигарки ви позбавилися. Вам хочеться викурити другу. На цей раз уявіть ліс... Літо... Посуха... І скрізь шильдочки, які нагадують, що того, хто прийшов у ліс з сірниками й цигарками, буде оштрафовано, незалежно від того, користався він ними чи ні. Шепчіть: у мене забрали мільйон, мільйон, мільйон... Штраф, штраф, штраф... І до другої цигарки ви не доторкнулися, вам просто перехотілося.

– Ще й як перехотілося!

– Здорово ти придумав, Савоська!

– Голова-а!

– Оце метод так метод! Мені вже, можна сказати, палити не хочеться,– зрадів сусід Вітькін. – Ну, ну, давай далі розповідай, Савоська! Цікаво-о!

– Після того, як ви пропустили дві цигарки, вам кортить витягти з пачки третю. Так?

Тут Савоська побачив свою дружину. Та продиралася поміж чоловіків, розштовхуючи їх, мов снопи, і протягла у бік Савоськи госпдарську сумку.

– Досить байки правити! Їми ситий не будеш! Тримай сумку та біжи в гастроном – по харчі. Та дивися ж мені: якщо знов візьмеш собі на курево – їх, цигарки свої, й їсти будеш. Як на тому тижні. Пам’ятаєш? Чи, може, забув? При такій дорожнечі на все він іще й палити надумав! Дивись мені: кишені виверну, так що не ризикуй!

Савоська стояв, наче в холодну воду опущений. Чоловіки спочатку знерухоміли, а коли до них дойшло,– гримнув регіт.

Виявляється, курити і насправді дуже просто кинути – треба тільки мати таку жінку, як у Савоськи.

ЄГОРКА ОБ’ЄГОРИВ

Приїжджу у рідне село. На лавці перед вікнами своєї хати сидить тітка Дуня. Повіталися. Хотів було іти далі, але вона, схаменувшися, сказала:

– Почекай, Василю. Я ось помру скоро, і розповісти не встигну тобі про свого Єгорку. Пам’ятаєш його, холеру? Це третій мій чоловік був... Оті перші чарку любили, а Єгорка – іще більше. Але ж і голову розумну мав, не головешку, хоча й п’яниця.

Одного разу мене так об’єгорив, що й людям соромилася казати. Тобі розповім. А то на той світ понесу. Ото ж бувало де самагон не сховаю – знайде! Увесь город перериє-перелопатить, сіно перетрусить... І налижеться. А тут шукає, шукає, а знайти не може. Тоді що робить, паразит? Наливає у трилітровий слоїк води – якраз стільки, скільки й самогонки в ньому помітив. На стіл поставив. Хліба відрізав. Сала шматок добрячий поклав. Огірок. І в вікно дивиться, коли з крамниці я повертатись буду. Переступаю поріг, а він лежить на ліжку й хропе, мов п’яний. Подивилася я на стіл – та обімліла, аж руками плеснула: «О боже! Щоб же тебе, паразит, мухи покусали! Щоб же ти здох! У корчі сховала – і там знайшов! Тьфу!» Швиденько за слоїк зі столу, і переховала «самогон». Ні, щоб покуштувати, що в ньому було, і на городі корпаюся спокійно собі. А він корчі пороскидав, вони ж перед самим порогом лежали, знайшов самогон і майже увесь вижлуктив. Ну, й не негідник же Єгорка, земелька йому пухом, чорту...

Ось, хоч привід був сьогодні пом’янути його...

ПОДАЙТЕ МЕНІ ЯКОВЛЄВА!

Маргарита Семенівна корпалася на кухні коло плити, а Григорій Павлович, її чоловік, переглядав у залі на канапі свіжі газети. Він щось шепотів собі під ніс, а коли до нього долітала автоматною чергою нова жменя колючих та гарячих, мов жар, жінчиних слів, відкидав голову, глибоко й гірко зітхав, злегка стогнав і прикладав до лоба хусточку.

– І до яких пір буде ця дружба тривати? – цього разу Маргарита Семенівна виглянула з кухні, витріщила очі на чоловіка. – Відповідай мені! Що дає тобі ця нікому не потрібна дружба? Ніяк зрозуміти не можу. Самі неприємності – та й годі...

– Досить вже, – намагався заспокоїти жінку Григорій Павлович. – Людина як людина Яковлєв, тим самим воздухом дихає, що й ми.

– Так ось як! Ти, значить, за нього! – зовсім, здається, вийшла з себе жінка. – Подивіться тільки, люди, кого я в хаті тримаю! Чужу людину! Іншорідне тіло! Ні, ви тільки подивіться, подивіться!..

– Поїхала, – зкривився Григорій Павлович і відгородився від жінки газетою, але Маргарита Семенівна так смикнула її, що чоловік від нечеканості випустив окуляри, які тримав разом з газетою в руці, і скельця сльозинками розсипалися по підлозі...

– Що, неприємно слухати? Але ти слухай, слухай, дорогий, може, хоч якась користь буде. Крапля води й та камінь точить. Питаюся: коли покладеш ти кінець цій дружбі? Ти чоловік чи жінка у штанях? У тебе совість, гідність в решті решт є?

– Є, є і совість, і гідність, – продовжував відбиватися Григорій Павлович.

– Є, кажеш? Щось я не бачу. Учора, значить, зустрічаю того Яковлєва. На вулиці , де ж іще! Темно вже, усі нормальні люди «Марію» дивляться, чай п’ють коло екрана, а він, як бездомний, бриндає. Напарника шукає – такого ж, як сам...

– Ну-ну... і що далі?

– Ось і ну, ось і ну... Тільки про себе думаєш. Аби живіт натрамбувати, на канапі полежати... Паразит!

– Заладила: Яковлєв, Яковлєв... – поморщився Григорій Павлович. – Не чепай ти його, хай живе спокійно. Ну, приклав одного разу руку... не стримався. Чоловік же. З ким не буває? Та й не тебе ж він у решті решт зачепив...

– Хм, іще не вистачало, щоб мене! – Маргарита Семенівна набула войовничого вигляду і, здавалося, була готова хоч зараз дати відсіч любому супостату. – Я йому, іроду, ураз голову відкрутила б! Ты подивися на нього тільки, га! Усе тільки й робить, щоб людям нашкодити, нерви попсувати. Одна в нього думка, одна...

На кухні щось зашкварчало, забулькало, і вже звідти лунав енергійний, гучний, повний злості та ненависті голос Маргарити Семенівни:

– Я цього так не залишу! Якщо чоловік одоробло одороблом, то сама обстою честь сім’ї! Сама! Я покажу цьому Яковлєву, де раки зимують! Запам’ятає! Що ж робити залишається, коли чоловіка в хаті нема?

... Ранком наступного дня Маргарита Семенівна привела свого чотирирічного синочка Юрочку у дитячий садок і поставила вимогу: «Подайте мені сюди Яковлєва!»

ПІВЕНЬ

Приміський дизель-поїзд мірно відстукував колесами, зупинявся майже через кожні п’ять хвилин – висаджував та підбирав людей, а потім, злегка піднапружившися, набирав швидкість. Пасажирів у кожному вагоні було – як оселедців у бочці: не кожному пощастило навіть зручно стояти.

Звичайний у такому випадку малюнок: одні дрімаюь, другі вдивляються у детектив чи в газету, треті ж, кому пощастило з місцем, сумовито кидають погляди на краєвиди за вікном. І раптом: «Ку-ка-рі-ку-у!» Вагон гримнув від сміху. Півень уніс таке пожвавлення, що й переказати важко. Потім «ку-ка-рі-ку-у!» повторилося. Сміх був уже не такий дружний, як хвилину чи дві тому, але усе ж таки був... Ніби артист, відказуючи на аплодисменти вдячних глядачів, півень продовжував розважати людей, поки ті не здоволилися його співами. А потім і півень змовк, і люди затихли. Знов – детективи, газети, байдужі погляди за вікно, на сусіда. Та ось цікаво ж: ну, а якби півень загорлопанив де-небудь на сільській вулиці? Співай собі, ніхто й бровою не поведе. А на міській – цікаво, звідки він тут? У вагоні – так само цікаво. Всьому, кажуть, своє місце. Так і з оцим півнем вийшло.

Можливо, я і не писав би про це, але ж дуже цікавим здався дідусь, що віз крикуна у кошику. Сільський дідусь. Він підсів десь посеред дороги, і проїхав лише дві зупинки.

– Це особливий півень, – підсліпувато подивився старий по боках. – Йому ціни нема. Таким півням пам’ятники за життя ставити треба, а моя жінка – хай їй грець! – забий та забий. Бачиш ти, що надумалася зробити. Ні, петю, тебе я в кривду не дам. Ти мене виручив, і я тебе не покривджу. Батьківщина своїх героїв пам’ятає. Ото ж, братки, перебрав я нещодавно, голова розвалюється на частки, а жінка дулю замість чарки дає. Знаю, що має. Злий, очі б мої її на той час не бачили. Я до неї і так, і сяк, а вона уперлася – хоч ти їй що роби. Помираю, можна сказати, а не розуміє. Де ж жінці чоловіка зрозуміти? Ну! І медалі, що на фронті заробив чесним шляхом, не в рахунок. Сиджу на лавці, бідую. А тут, бачу, півень у городі гребеться... Зацікавився я, спостерігаю... І – вірите? – показалася кришка... Я іще більше зацікавився. «Давай, давай, петю, чи не той скарб, який і для мене інтерес має?»– підбадьорюю. Так! Він, трилітровий слоїк! Диво! Від радості я піднятися з лавки не можу – ноги відібрало. Підбігаю, допомогаю півню... він мені, як розумна тварина, поступається: будь ласка, далі сам копай. І стоїть, стежить за мною. Витягаю. Фу-у-у! Ось тут я, завдяки півню, й поправив і без того пропаще своє здоров’я. Так що, цей півень – герой. А жінка: забий, у чавун йому пора. Це кому? Півню оцьому? А смоли ти не їла, стара? Нізащо. Поки сам живий – і півня не дам у кривду. Ось і рятую його, бідолаху. До товариша свого везу, нехай у нього поживе... дальше від ворожого ока... А жінці скажу: та звідки ж я знаю, куди він, півень, подівся? Не бачив, скажу. А Степан у кривду не дасть. Він мене зрозуміє. Продовжим життя півню. А то, бачиш ти її, у чавун... Багато чого ви хочете-вимагаєте від нас, жінки! Скажи, петю?

Півня ж, поки й не вийшов дідунь, не було чути: спав. Ніби знав, що нема чого непокоїтись, чоловіки виручать, як колись і він їх...

АЛЕРГІЯ

У алергічне відділення звернувся хворий – чоловік середніх років, трішечки розповніле лице у червоних плямах, ніби його хто фарбою розмалював.

– Задихаюся, докторе, – поскаржився він.

– Це я бачу. Як і бачу, що у вас алергія. Цікаво, від чого вона могла з’явитися?

– Сам не знаю. Горілку не п’ю. Пиво так само. Що ви, що ви! Й близько не підношу... Одеколоном не користаюся. Сусід он, Таранкін, від нього задихався. Квіти не нюхаю. А що їм? Та що тепер ми їмо, ясна річ: картопля та сало. Раніше в мене – ви відзначте, товаришу докторе – ніколи її, зарази, не було, алергії цієї. Спочатку думав, на жінку вона... Так ні – дружину відпустив на курорт, а хвороба іще більше прогресувати почала.

– А коли жінка на курорт поїхала, ви чим займалися? – обережно поцікавився лікар.

– Та ні, наліво не ходив, – відразу чомусь почав виправдовуватись хворий.

Доктор посміхнувся.

– Мене це, до речі, не стосується. Чим ви займалися: що їли, пили, де були?..

– Ага-ага, – з полегшенням зітхнув хворий, – відкажу, відкажу. Так, значить. Про їжу я сказав, а пив квас, чай і телевізор дивився. І все, здається? Ну, там на роботу збігаю – справа відома: гроші ж треба заробляти.

– Так, кажете, як жінка поїхала на курорт, відразу хвороба почала прогресувати?

– Щира правда!

– А ви «Санту-Барбару», «Просто Марію», «Дику троянду» дивилися разом з жінкою?

– Ні, це виключно її фільми. Я тільки футбол коли, новини... Іще там різні інші передачі поважаю, які йдуть у перерві поміж рекламою.

– Що ж, диагноз ясний: у вас алергія на рекламу. Ця хвороба не тільки до вас причепилася – вона розповзається останнім часом іще швидше, ніж вірус грипу. Бачите, коли жінка поїхала на курорт, ви почали більше сидіти перед телевізором...

– Так воно й є, – згідно закивав хворий.

– Тому й хвороба почала прогресувати.

– Ось у чому справа, виявляється! – повеселішав хворий. – А я вже чого тільки не передумав! Щиро дякую вам, докторе, за диагноз. Так їсти, кажете, можна все? І нюхати?

– Все робіть, що й раніше робили: їжте, нюхайте, кохайте, а ось від перегляду телепередач поки що утримайтеся. Повністю. А потім потроху вмикайте, а як тільки на екрані з’явиться реклама – утікайте подалі від нього! Запам’ятайте: реклама – ворог вашому здоров’ю! Майте на увазі. Таким чином госпіталізувати вас нема потреби.

– Воно ж і правда, докторе, терпіти я не можу рекламу, – щасливо усміхався хворий. – А вона ж, негідниця, й довела. Ледве не до могили. Але нічого, я від неї тепер вилікуюся скоро – учора, коли реклама мо цілих півгодини була, так я не витримав і шпурнув склянкою у екран. Тепер нема телевізора. Поки на новий тепер зберу-у-у! Боюся тільки, що в жінки може з’явитися алергія, коли дізнається, що сталося з телевізором. На мене. Ну, так я піду? Лікуватись!

Доктор потиснув бідоласі руку й побажав якнайскоріше одужати.

СТРАЙК

Хмикін, прийшовши пізно увечері додому, плюхнувся у крісло, витер хусточкою обличчя і мовив урочисто-втомленим голосом до жінки, яка виглянула з кухні з перекинутим через плече рушником:

– Страйкуємо, Марусю!

– Та знаю, знаю,– без особливої радості чомусь зреагувала жінка, що трохи насторожило Хмикіна. – Сьогодні, дороженький, будеш всухом’ятку їсти – поки пішки дотупала з роботи, так готувати нема ані сили, ані часу. І завтра, кажеш, ваші тролейбусники не виїдуть на маршрути?

– І завтра, і завтра, Маню! Страйкувати так страйкувати! «Наш паровоз вперёд летит...» Уявляєш, коли доб’ємося свого – більше за якихось там міністрів отримувати будемо, га?! Варта справа заходу.

– І ти знов, напевно, у своїй диспетчерській увесь день киснути будеш? – підозріло глянула на Хмикіна жінка. – І на дачі – все пропаде. Так?

– Помідори, кабачки – потім, Марусю. Це на закуску. А поки що на першому плані – справи державної важливості, можна сказати. Страйкуємо! А штаб повинен працювати. Мене обрано до страйкового штабу.

– Сиди в штабі, клопіт такий! Але завтра треба мені на годину раніше устати, щоб на работу не спізнитися. Тому сніданком тебе нагодувати не можу. Варіть самі у своєму штабі юшку.

– Та як-небудь... – зітхнув Хмикін. – Переб’ємося. Пожертвуємо, так би мовити, сніданком заради майбутнього...

Раптом потухло світло.

– Що це ще за жарти? – незадоволено хмикнув Хмикін.

Світла не було мо з півгодини – і не тільки у Хмикіних, не світилися вікна у всіх будинках мікрорайону. І Хмикін не витримав, запалив свічку, підніс до телефона, щоб подзвонити діжурним електрикам і завдати їм чосу, але апарат мовчав.

– Та хай вам грець! – вилаявся Хмикін і потупав до сусіда Тьомкіна.

Тьомкін відчинив на стук двері, підніс сірник до лиця Хмикіна, буркнув:

– А, це ти, страйкаре!

– Я. Подзвонити дай. Футбол починається, а вони там щось довго чухаються, електрики.

– Не працює телефон. Усі, напевно, страйкують. Як і ти. Завтра і радіо слухати не будемо. Зять мій сказав. Так само збираються страйкувати. А як же! Два дипломи має, мозок півжиття сушив, не те що ти, неук, а заробляє всього вісімсот тисяч рублів, хоча й головним редактором працює. Ото порядочки! Кому і страйкувати, так таким, як мій зять. Усе в тебе?

– Ага, – оцінивши сітуацію, Хмикін задумливо пошкріб за вухом. – Спати піду, раз така справа.

Назавтра Хмикін так само вернувся пізно. Жінка була в ліжку.

– Посунься, – попросив він.

– Сьогодні не можна, – колючим голосом відповіла жінка. – Наша «Ліга жінок» теж оголосила страйк. Досить пішки ходити та без «Тропіканки» сидіти.

– Та щоб вам!.. – вилаявся Хмикін і поплентався до канапи.

КОМПРОМІС

Робітник Хапун украв на заводі деяку річ. Останнім часом він нерідко так робить – волоче все, що привабить око, і, по його міркуванню, тягне на добру копійчину. Потім у суботу й неділю сидить на авторинку – торгує. Одного разу щось навіть продав самому начальнику цеху. Той зробив вигляд, що не пізнав Хапуна.

Як і завжди, Хапун доніс ту річ до паркана, перекинув на другий бік, вона грюкнула так, ніби впав з неба метеоріт, а тоді переліз і сам.

– Ось і попався! – щаслво дивився на Хапуна міліціонер і посміхався, його ж напарник тримав руки наперейми – щоб не дав драпака злодій. – Що ж, пішли до відділу. Бери свою річ і тупай за нами.

– Тепер несіть ви, – спокійно сказав Хапун. – Я своє проніс.

Міліціонери переглянулися, і молодший сержант кивнув рядовому:

– Неси, Мамонька.

Мамонька обхопив ту річ руками, ніби обценьки цвях, але й з місця не зрушив. Бездопоможно подивився на молодшого сержанта. Той зрозумів його з півслова: вони обхопили річ удвох, але так само не могли підняти.

– Так що, не понесеш? – знов подивився на Хапуна сержант.

– Не понесу. Я своє проніс. Вам треба – несіть.

Міліціонери переглянулися.

– Добре, – сказав молодший сержант, – давай підемо на компроміс. Ти неси свою річ, куди й ніс, а ми підемо, куди йшли. Згоден?

– А як же! – усміхнувся Хапун, підхопив одною рукою ту річ і пошкандибав додому.

ЯК ПАХОМ САМОГОН ХОВАВ

Аж трилітровий слоїк самогону зробив Пахом. Зробив – і злякався: а що, коли міліція загляне? Тоді, певна річ, не обминути біди, наберешся неприємностей: і штраф улуплять, і на работу повідомлять. А там раді будуть старатися – почнуть вживати заходів на повну котушку: позбавлять усього, чого тільки можна, і самогон той проклятий, коли підрахуєш потім збитки, того коштувати й близько не буде.

Що ж, що ж робити? Він вже й сам боявся дивитися на той слоїк з самаоробною горілкою. «Треба сховати його так, щоб ніяка міліція потім не знайшла!»-- твердо вирішив Пахом і почав діяти рішуче, енергійно. Сказано – зроблено: сховав самогон. Виглянув у коридор. Тихо. Нікого. Утопив кнопку дзвінка, швиденько забіг у квартиру, суворо спитав:

– Хто там?

І відповів сам собі:

– Міліція! Надійшов сигнал, що у вас є самогон. Відчиніть!

– Шукайте! – дозволив сам собі Пахом і почав шукати.

Знайшов. На антресолях.

– Що це таке– спитав він сам у себе.

– Дистильована вода, – відказав.

– Дозвольте покуштувати?

– Дозволяю.

Пахом наповнив склянку ледь не до бережків і ураз випив. Заїдав і думав: «Кепсько сховав. Зовсім. Знайдуть, і говорити нема чого. Зараз, зараз я так законопачу цей самогон, що хоч тріснуть міліціонери, а нічого не знайдуть».

Пахом ховав самогон іще декілька разів, топив кнопку дзвінка, питався сам у себе, хто це, дозволяв робити обшук і покуштувати дистильованої води. Ховав у шафу, під ліжко, у канапу, у мішок з картоплею... і всюди знаходив Зовсім розчарувався чоловік. А коли вже не було чого ховати, у двері й справді подзвонили.

– Х...хто та-а-ам? – їкнув Пахом і підняв осоловілі очі на двері.

– Міліція! Надійшов сигнал, що у вас є самогон. Відчиніть!

– Та пішли ви!..– Пахом попробував піднятися, але не зміг, і він погрозливо помахав пальцем на двері.–Скільки можна, питаюся? Скільки можна мене, стару людину, турбувати? Я ж вам сьогодні відчиняв уже сім разів! Совість мати треба-а!..

ВІРШОПАД

У самодіяльної поетеси Потерухиної дочка живе в столиці, а сама вона – провінціалка: колись працювала в районній газеті, зараз вже на пенсії. Живе сама. І не то від суму, не то по потребі душі пірнула, наче в вир, у поезію. Засмоктало. Навіть книгу віршів видала.

Під час свого чергового приїзду в столицю Потерухина осмілилася прочитати свої вірші коло пам’ятника класику, де товклися літератори на будь-який смак. А після – ось пощастило!– до неї підійшов бородач, легенько взяв поетку під локоть і відвів у бік.

– Я можу допомогти вам видати книжку віршів,– сказав упевнено і переконливо. – Слухайте мене уважно і запам’ятовуйте. Я видаю ваші вірші, ви продаєте книжку і повертаєте витрачені мною гроші. Відомо ж, з наваром. Виступати ви, я бачу, вмієте, аудиторією володієте, тому проблем аніяких не бачу. Я укладаю з вами договір. Приносьте вірші. Чим швидше, тим краще. Ось адреса...

Книгу видали. Залишилося збути. Це виявилося не такою й легкою справою, хоча Потерухина крутилася, як білка в колесі. Гуртожитки, електрички, площі, пам’ятники – усюди там можна було зустріти поетесу. Звучали вірші! Потерухина, потроху збираючи гроші, відносила їх бородачу. Якось видавець подзвонив і поцікавився:

– Ну, як у нас ідуть справи?

– Так собі. Стараюся. Залишилося усього сто доларів...

– Даю вам, так і бути, іще три місяці. Дійте.

Потерухина зраділа і приємною новиною похвалилася дома. Дочка й зять якраз вечеряли. Почувши таке, зять випустив з рук чашку з кавою, він широко роззявив рота, а потім, трохи опритомнівши, перепитав:

– Так що... і всі три місяці ви будете жити в нас?

– Так. Буду. А де ж іще?

– Сто, кажете, доларів іще треба зібрати тому бородачу?

– Так, так: сто!

Зять нічого більше не сказав, а назавтра десь роздобув необхідну кількість грошей і вручив їх тещі-поетесі: розрахуватися з видавцем.

Тепер вона сидить у себе вдома і пише нову книжку.

ЮВІЛЕЙ

Петру Селивоновичу сповнилося п’ятдесят. Кругла дата. Ювілей. З цієї нагоди товариші-колеги зібралися разом у актовому залі, щоб поздоровити свого керівника. Звучали палкі промови, вручалися коштовні подарунки і пригожі квіти. Брав слово навіть сам міністр. А потім, злегка крякнувши, попросився привітати ювіляра інженер Тиханчик, мякий, інтелігентний з вигляду і справді тихий чоловік, який раніше ніколи на таких урочистостях не подавав голосу. Він певний час дивився в зал, декілька разів поправляв на носі окуляри, крехтав і соп, а тоді, кинувши короткий погляд на ювіляра, промовив:

– Тут багато говорилося різних слів. Слів добрих та щирих. А як же – ювілей... самі розумієте... ага. Треба. Керівник же він наш, Петро Селивонович. Батько. Тому вибачайте, що й я буду хвалити ювіляра. А чим я гірший за інших? До усього почутого тут додам, що й чоловік він добрий... на висоті, як кажуть. Орел. Тут ось сидить його половина, Генрієта Сергіївна... вона підтвердить. Бачу, бачу: мої слова у яблучко. Так-так. За ним, нашим шановним Петром Селивоновичом, бігають усі наші жінки, а з окремими він заводить навіть романи... Службові, так би мовити... Як у кіно...

По залу пройшов гомін, люди повернулися до жінки ювіляра: і треба ж таке почути їй, бідоласі, від якогось там інженера Тиханчика! Вибрав момент, негідник. А той, не звертаючи ні на що уваги, сипав далі:

– І коли б йому, здавалося, встигнути усюди? Роботи багато. Реконструкція. З планом запарка. Нові технології упроваджуємо. Однак – встигає. Молодець. Моя жінка, до речі, таксамо призналася, що директор наш--справжній чоловік. А жінці своїй я вірю, вона ніколи не бреше. Вона мене, до речі, декілька разів Петром назвала, хоча я – усі ви добре знаєте – за пашпортом Єгор. Так що, шановний Петро Селивонович, бажаю вам і надалі користатися такою ж повагою у жінок...

І Тиханчик сів.

Сидів і ювіляр.

У великій, як подалося всім, калюжі.

БЕЗКОШТОВНО НЕ ЇЗДИМО

– Контролери, контролери йдуць!– хвильою пронеслося у приміському поїзді, і Тюльіин потягнувся до торби, яку незадовго до цього акуратненько поставив на верхню поличку. Стягнув, розв’язав мотузки.

– Нехай ідуть,– сказав він упевнено і поляпав по торбі.–Безкоштовно не звик їздити. На шиї у держави не сиджу.

А контролери люди спритні – тут як тут.

– Ваш білетик,– виросла перед Тюлькіним жінка з блискучим компостером у руці.

– А, пробачте, скільки коштує зараз проїзд до Тереховки? Як і раніше?– настобурчив вуха Тюлькін.

– Шість тисяч!

– Зрозуміло! З мене– сто п’ятдесят!– Тюлькін швиденько дістав склянку і забулькав у неї з пляшки.

– Що ви робите, громадянине!– занервувалася жінка-контролер.– Показуйте білет, або платіть штраф. А він, тільки подивіться, пити здумав у грамадському транспорті. Швидше, швидше!

– Ось!– Тюлькін, посміхаючися, подав склянку контролеру.– Точнісінько.

– Я... я не п’ю !–зашарілася жінка.

– А пити й неможна,– серйозно відказав Тюлькін.– Вона, оця горілка,– не ваша, вона – державна. З цього часу – уласність залізниці. Віднесіть її у свою касу. Чи на склад. Замість тих грошей, які я повинен був заплатити за проїзд.

Жінка незграбно знизала плечами, нічого не розуміючи, бездопоможно подивилася на пасажирів, сподіваючися на іхнє співчування: що мені робити, скажіть тільки, з оцим диваком?

А Тюлькін продовжував тримати склянку у простягнутій руці:

– Беріть, беріть! Не бійтеся, горілка якісна. Самі ж робимо. знаємо, що нам будуть зарплату видавати пляшками з міцним напоєм, тому абищо не виробляємо. А як же! Так що не хвилюйтеся. Бачите скільки в мене тут пляшок? Аванс, аванс одержав. Півмісяця буду їздити у громадському транспорті і платити різні штрафи...

Жінка-контролер зробила вигляд, що Тюлькін більш не існує з його горілкою, і повернулася до бабусі, яка тримала напоготові перед нею півкачана капусти.

– Я, доню, пенсіонерка, то з мене половинка... Пенсію затримують... Беріть, беріть... Капуста добра... Своя...

Жінка з компостером почала раптом непритомніти, і її не було кому підтримати – руки в пасажирів були зайняті сосіскамі, сардельками, курячими яйцями, підшипниками, гайками...

Безкоштовно наші люди їздити не звикли!

СЕАНС КОХАННЯ

Рижиков, як тільки вийшов на пенсію за інвалідністю, то у міській квартирі буває рідко – більш живе на дачі. Рачкує там. Розвів кролів, курей, щось вирощує на грядках. До міста приїздить тільки отримати пенсію та довідатися, чи живі його хатні. Живі. Працюють та навчаються.

Ось і того дня він, стомлений і щасливий, приїхав з повною торбиною, поставив її за порогом:

– Їжте!

А сам посидів трохи перед телевізором на канапі і заснув.

Перед ранком побачив, що поряд сопе жінка. Невдовзі кобета заворушилася, почала мацати Рижикова руками, інтимно, пестливо. А губи шептали:

– Милий... коханий... любий... Як я чекала тебе!..

Рижиков отямився тільки тоді, коли жінка стягла з нього сорочку, штани, майку та труси. Лежав він у чим мати народила. І раптом дружина схопилася з ліжка і шмигнула з чоловіковою одежою у ванну кімнату:

– Ось коли я тебе зловила, немитику ти мій!

Рижиков матюкнувся, плюнув і натягнув на себе ковдру.

КРУТІ ХЛОПЦІ

Жменькін, як тільки ковтне гіркої, згадує своє поліське село Чемерівку. До того розчулиться іноді, що сльоза великою горошиною викотиться з ока. І тоді він уявляє, як підрульовує до материної хати на найкращій та найпрестижнішій іншомарці, піпікає, на ганок виходить мати, вытирає похапки об фартух худенькі руки – поспішає до нього, Жменькіна, щоб розцілувати.

– Невже ти, Колю? – уся засвітиться від щастя мати, несміло спитає.

– А то хто ж! Досить того, що батько кобилам хвости крутив! Я! Я, матінко! – І Жменькін почне виносити своє тіло з салону престижної легковушки. – Купив. Ну, як колимага?

– Ото гарна! – ляпне руками мати. – Краща навіть, ніж у синів та дочок самого голови! Молодець!

– Знай наших! – підморгне Жменькін.

Ех, мрії, мрії! За що він, Жменькін, купить той автомобіль? За гуртожиток вже півроку не платить – обіцяють, якщо не ліквідує найближчим часом заборгованість, витурити на вулицю. Штани протерлися -- хоч би на колінах, а то якраз на тому самому місці, на якому сидиш. Черевики їсти просять. Та й сам давно досита не їв.

А підрулити до материної хати, щоб земляки так само очі протерли та ойкнули від здивування, ой як хотілося. Особливо після чергових келихів гіркої.

– Чекай, мамо! – сказав сам собі Жменькін. – Їду! Зачекалася ти, рідненька!

Легковушок коло універмагу стояло багато, одна краща за іншу. Оскільки роззяв так само не менш, невдовзі Жменькін вже газував по широкій вулиці, спритно обминаючи грузовики та різні там «Запоріжці».

– Їду! – радісно ляпнув по керму руками Жменькін, і від передчуття, що нарешті він обрадує свою матір, знов на вії всілася сльоза. – На «Форді»! Зустрічай, мамцю!

Не встиг Жменькін затягнути пісню –настрій такий, що без неї аніяк! – коли десь поблизу зарипіли-завищали гальма, почувся писк гуми, тріск... і він відчув, що приїхав. «Форд» стояв, як укопаний. Заглух. А перед ним, підставивши «око», знерухомів «Мерседес», з якого неквапливо вилізли три хлопці – круті, відразу змикитив Жменькін і злякався – та накерувалися до нього. Один з них мовчки, переминаючи на губах довгу, як олівець, цигарку, протягнув Жменькіну ключі і байдуже, але твердо, непохисно сказав:

– Тримай. Ага. Через три дні на цьому місці... Ти все зрозумів, мікробе? Не відремонтуєш нашу тачку – твоя справа. А зараз вилазь. Вилазь, вилазь!

Жменькін певний час стояв на ватних ногах, навіть відчув, що хитається, хоча вітру не було. Круті хлопці сіли у «Форд», попрямували, не оглядаючися, своєю дорогою. Жменькін же сів у «Мерседес», той легко завівся. Жменькін зрадів: «Фару розбив... Подумаєш! І бік трошки зім’яв. Було б з чого сварку зчиняти. Дрібниці. Їде – й добре. Ага, так я вам і відремонтую. Чекайте!»

Від’їхавши трохи від місця аварії, Жменькін побачив, що крутих хлопців затримали даішники. «Оперативно працюють. Молодці!» – похвалив він міліціонерів, а сам звернув у завулок звідси ближче до Чемерівки.

Проспавшися, Жменькін лежав на м’якому материному ліжку і думав, що робити йому з оцим «Мерседесом».

ВИСТАЧИЛО Б ШНУРА

У квартирі письменника Барханова пізно увечері задзеленчав телефон.

– Якщо Шапкін – мене нема! – шалено замахав на апарат письменник. – Знов, як і ранком, віршами замучить! Чуєш, жінко? Нема, нема!

Але ж Шапкін передбачив, що письменник Барханов може замахати руками на телефон і попросити дружину, щоб та сказала, що хазяїна нема, тому підробив голос. Жінка Барханова, нічого не підозрюючи, покликала чоловіка, який вже зашився десь на всякий випадок у куток:

– Та не Шапкін. Підходь, підходь, не бійся.

Барханов аж присів, коли з ним заговорив Шапкін.

– Сьогодні, після того, як прочитав вам отих п’ятнадцять віршів ранком, написав іще сім! – підкреслюючи, що він не абихто, а найпередовіший робітник у поетичному цеху, любого, навіть професіонала за пояс заткне, загудів Шапкін.– Слухаєте, Юрійовичу? «Косив сьогодні я на лузі, там повз жучок на мокрім пузі...»

– Почекайте, – зібравшися, нарешті, трохи опритомнів Барханов. – А вірші скільки сторінок займають?

– Скільки? Зараз, зараз... Майже двадцять!

– Ви їх мені, будь ласка, усі відразу прочитайте, без антрактів та коментарів, – попросив Барханов. – Я їх тоді краще сприймаю...

– Згода! – кивнув десь на другому боці дроту задоволений Шапкін і почав читати...

Барханов обережно поклав трубку коло телефонного апарата і мовчки підсів до телевізора – якраз починалися «Новини», його улюблена передача. Як і кожної, до речі, нормальної людини.

За декілька хвилин він підійшов до телефону, підніс до вуха трубку. Шапкін усе ще читав, і робив це він надзвичайно емоційно, піднесено, ніби стояв на сцені перед численною аудиторією і та надихала його.

Цього вечора у Барханова народилася ідея: набути у крамниці довгий шнур. Тоді не страшно буде – нехай читають йому по телефону хоч і романи, від слухання яких він поки ще відбивається, але ось-ось, відчуває, похитнеться, зламається. Їх, як і вірші, оповідання, п’есы можна буде слухати тоді на кухні, перед телевізором, на балконі, у ліжку і навіть у туалеті. Усюди. Вистачило б шнура.

ПЕРЕБРАВ!..

Усе частіше й частіше Петрунчик думав-гадав, як підлеститись до начальника відділу Сидорчика. Треба. І невідкладно. Причина на те була найважливіша й злободенна-- почав помічати підлеглий, що той останнім часом чомусь дивиться на нього вовком, укусити ладен. Тому Петрунчик чухав за вухом, розмірковуючи: «Що ж могло здаритися? Яка муха його вкусила? Неінакше вони, небажані, замайоріли на горизонті, то вже й почав потроху сортувати людей... мене, значить, відкинув... на смітник... Бач, бач, коситься, наче я йому коли дулю показав. З’їсти радий. І зіжре, чого доброго!»

Але як підкотитися до Сидорчика, як підточити контакти – Петрунчик не знав. І так, і так крутив мозком, а придумати щось варте – ну ніяк! Хоч плач. Існує ж ота чортова субординація, не скажеш, знявши капелюх: «А ось і я! Привіт, старий! Як наше нічого?»

Ні, що не кажіть, а для такого важливого візиту потрібна й важлива причина. Петрунчик сіпався, метушився, лупав очами: «Думай, думай, Петрунчик! Інакше загримиш ти, відчуваю, на біржу праці, вручать тобі мітлу».

І він, здається, додумався.

Якраз учора Петрунчик випадково зустрівся на міській вулиці з шефом – той не йшов, а плив: шеф був під добрим шафе. Десь, видно, добряче клюнув, неінакше на дурницю, і Петрунчик задоволено потер долонями: що, коли це використати, га-а? Придумав! А він і пам’ятати не буде...

Назавтра ранком Петрунчик обережно постукав у двері начальника відділу.– почув він доброзичливий голос Сидорчика. -- Заходьте, заходьте! Будь ласка!

Від такої ввічливості Петрунчик аж розгубився. Він потерся іще трохи у порозі і потупав до столу Сидорчика, який світився, мов лампочка. Не скажеш, що вчора пив гірку. Але ж було...

– Слухаю вас, товаришу Петрунчик, – ступив назустріч Сидорчик, міцно потиснув підлеглому долоню, що того знов здивувало і вразило. – З чим, так би мовити, до мене? Що хвилює? Що турбує-непокоїть? Слухаю!

– Я... я... – зашамкав ротом, як рибина на березі, Петрунчик, – вам борг приніс. Борг... оце... так-так... копійка в копійку... рівно п’ятдесят тисяч...

І Петрунчик поклав на стіл гроші одним папірцем.

– Борг? Який? – непевно і здивовано подивився на підлеглого Сидорчик. – Пробач, щось не пригадую...

– Учора... ага... мені позичили... можливо, й не пам’ятаєте... усяке може бути... втомилися, може, на роботі... Ага... Дякую вам, Павле Євменовичу, – затряс ріденькою борідкою Петрунчик. – Ви мене й мою сім’ю, може, від смерті врятували... На хліб дали... Діти їсти хотіли... ага... Їсти хотіли... діти...

– А я не пам’ятаю.

– Було, було! – рішуче замахав на Сидорчика Петрунчик. – Було! Якби не ви ... діти б з голоду... ага.

– Дивно все це, – розвів руками Сидорчик, сумно посміхнувся. – У мене ж вроді й грошей не було. Пити, товаришу Сидорчик, треба менше. Що скажеш, Петрунчик? Гарний я був?

Петрунчик винувато, наче це він учора був п’яний, схилив голову і кивнув.

– Ось і я так кажу, – погодився Сидорчик. – Біс сплутав. – Він дуже вже якось по-дружньому лагідно поклав йому руку на плече, видихнув: – Покидаю я вас, Петрунчик. Учора ось бенкетик був... нову посаду, так би мовити, обмили трошки. Переходжу в інше бюро, на інше підприємство. А коли... коли гроші знов тобі потрібні будуть, то заходь... позичу. Поготів, віддаєш ти акуратно, вельми хутко. Заходь, Петрунчик. Звертайся.

Петрунчик же стояв, ніби проковтнувши м’яч, боючися поворушитися. А очі свердлувалі костюм Сидорчика, те місце, куди він сховав його останні гроші.

«Ех, перебрав!..» – нарешті видихнув Петрунчик і подивився на двері.

МАНЕВР

Коло матері з ранку крутився старший син Костик. Він працює на заводі токарем, а заробітну плату затримують.

– Мамо, рідненька, гроші потрібні,– винувато посміхнувшися, попросив він.– Хоч скільки-небудь... По можливості... Ти ж знаєш, я навіть курити кинув... враховуючи економічну ситуацію в нашій сім’ї.

– Що ж з вами зробиш?– мати потягнулася за гаманцем, відрахувала сину декілька папірців, той узяв, подякував.

А потім надійшла черга дочки просити гроші.

– І мені...– схилила вона додолу голову й соромливо протягнула руку.– Скільки можеш. На морозиво. І до театру, можливо, підемо всім класом.

Невдовзі й на долоньку дочки лягли держзнаки.

Сашко, наймолодший, він іще до садочку ходить, так само поскаржився гаркавим ротом, що і в нього нема грошей, а сьогодні вони йому дуже потрібні.

– Давай, давай і йому,– заступився за карапуза батько.–- Людина росте! Громадянин! Куди не кинь– усюди гроші. А як ти хотіла? Якщо Світланка сама піде до театру, то до них той сам приїде. З казкою.

– Ага,– потвердив Сашко і шмаркнув носом.

Мати дала декілька папірців і Сашку.

– Ну, а зараз моя черга,– протягнув руку й батько.– Відраховуй. Та швидше, швидше, а то на роботу спізнюся.

Матері нічого не залишалося, як знизати плечами і віддати решту грошей йому.

– Ось тепер повний порядок!– батько по-змовницьку підморгнув дітям і всі вони дружно висипали з квартири – хто куди.

Назавтра діти разом з батьком вітали маму з днем народження. І вручили їй подарунок. За ті гроші, що випросили у неї.

Мати просльозилася: подарунок їй дуже сподобався.

ОБМИЛИ

Тюлькін отримав спадщину – подвір’я зі всіма будівлями в своєму рідному селі.

– Залишилася спадщина-а!– словами відомої пісні виплеснув він радість і роз’яснив друзям.– Тітка Маруся, пухом їй земелька, бачите, не забула про мене. Помирала, а пам’ятала... Пам’ятала, що є в неї племінник Колька Тюлькін. Ну, і хіба ж я після всього цього, після такої щедрості, можу її забути, га?

І він просльозився, хлюпнув носом.

– Нічого, нічого,– термоснув Тюлькіна за плече сусід та товариш по випивці Грибков.– Хвилюватися не треба, нема підстав. А пом’янути тітку Марусю– варто. І спадщину обмити також треба...

– Та я!..-- Тюлькін згріб сорочку на грудях, та аж тріснула десь на спині.– Та я останню копійчину витрачу на таке!.. Не забуду тітку Марусю! Ніколи! А тепер – за мною! До гастроному! Залишилася спадщина-а-а!

Після першої чарки Тюлькін згадав рідне село, у якому не був давненько, і щиро признався, що навіть трішки й забув, яка вона з лиця була, його тітка Маруся. Нібито повнувата? І сива, здається? Чи ні?

– А яка різниця?– заспокоїв Тюлькіна Грибков.– Головне, що вона була гарною людиною. Давайте й вип’ємо за тітку.

Випили й цього разу, і назавтра, і післязавтра. Тюлькін розщедрився– навіть зняв останні гроші з ощадної книжки. «Заради такої події не шкода. Продам хату– і все повернеться з гаком!» А коли Тюлькін вибрався нарешті на село, щоб подивитися, що ж там залишилося йому в спадщину, ледве не впав від здивування: ні хати, ні сарая, ні лазні на місці не опинилося. Город та сад. І лопата посеред ділянки тирчить. Тюлькін учинив лемент. Однак у конторі колгоспу його заспокоїли– показали заповіт тітки Марусі, де чорним по білому було написано: «Якщо племінник Колька Тюлькін не з’явиться після моєї смерті за місяць, щоб оформити спадщину, жертвую своє подвір’я колгоспу. На дрова».

... Тюлькін бачив, як з труби колгоспної котельної валив густий дим. І йому нічого не залишалося, як потягтися на автобусну зупинку.

ПРОДОВЖЕННЯ НЕ БУДЕ

У сільского гармоніста Мишка є звичка забувати гармонію на гулянці, куди його запросили повеселити публіку. Відіграє, як і належить, Мишко старанно, добре вип’є і потупає додому, а гармонія буде лежати десь на лавці або на ліжку. Назавтра, ледве півень прогорлопанить, Мишко переступає поріг тої хати, де іще на столах і не доїдено, і не допито.

– Гармонію забув, – скаже Мишко.

– Гармонія зачекає, – скаже господар. – Сідай ближче до столу, полікуй голову.

– Це треба.

Вилікувавши голову, Мишко розтягає міхи, і гармонію далеко чувати, а на її заклик, дивишся, той-сей іще завітає. Поступово набереться компанія, і гуляння йде горою. А Мишко знов вертається додому без гармонії. Назавтра все повторюється. І так може бути кілька днів підряд.

Недавно у Грицька таксамо щось відзначали. Грав, відомо ж, Мишко. Було літо, тому темніло пізно і вечорина скінчилася засвітла. Багато хто бачив, як Мишко повернувся з гулянки на доброму підпитку, а ззаду мотузкою була прив’язана до його спини гармонія. Що означало – завтра продовження не будее. У Грицька більше ніж один день ніколи не гуляють.

ВСЕ Ж ТАКИ ОБДУРИВ...

До сусіда Пилипа навідався зять з військового містечка– у авіації там служить, тому без спирту не приїздить. Андрію ж дуже хотілося похмелитися. І він заходить до сусіда.

– Я вам там у город пару мішків комбікорму перекинув,-- збрехав, не моргнувши й оком, Андрій.

Сусід повірив – Андрій якраз і має справу з комбікормом: на фермі доглядчиком працює. Пилип почастував його, потім шукав-шукав той комбікорм – з ніг збився. Ну де ти його знайдеш, коли ним і не пахло? «Обдурив, негідник!»– злувався Пилип.

Андрій же увечері виправдовувався:

– А я причім? Треба було відразу забирати. Може, хто ноги приробив?

А спирт же перед очами стоїть. Назавтра знов заходить Андрій до Пилипа, киває на город:

– Там два мішки лежать, забирай.

– Знов обдурити вирішив?– настережився Пилип.– Не вийде. Показуй комбікорм.

– От, люди,– наче образився за недовіру Андрій.–Не вірять. Пішли, пішли, покажу.

Пилип і справді побачив у городі два мішки, навіть помацав їх пальцями.

– Цього разу бачу, що комбікорм.

Знов почастував Андрія.

Але ж Андрій усе ж таки обдурив сусіда – у мішках була звичайна тирса з колгоспної пилорами.

ПИШІТЬ: ОДИН НЕДОЛІК...

Василь Микитів любить росказувати різні солдатські пригоди, що колись, якщо вірити, траплялися саме з ним. У крайньому випадку– він десь був поблизу...

– А про лопатку я не розповідав? Ні? Г-ги. Приїздить перевірка. Построїли нас при всій амуніції. Під шнурок. Я на правому флангу. Перший. З мене й починають. А я ж, знаєте, у саперах служив. Підходить підполковник, бере мою саперну лопатку, крутить-вертить... придратись, хіба ж не видно, вирішив. І на того капітана дивиться, який блокнот підготував щось записувати. «Так,– каже капітану підполковник,– у рядового Микитіва лопатка брудна, тупа, держак тріснув...». Отже, налічив п’ятнадцять недоліків. Тоді я беру свою лопатку у підполковника – дайте сюди!– і шпурляю за паркан. Пишіть, кажу, один недолік: нема лопатки !.. Г-ги...

ПОЖАЛІЛА

Бабця Маруся вийшла на ганок. Був пізній вечір. З неба лило, як з відра. До того ж холодний вітер. Стара подивилася, що робиться навколо, і сама собі вголос сказала:

– І як у таку погоду злодії крадуть, бідолашні? Холоднеча ж. Сльота. Темрява. Ай-яй-яй, бідолахи, і пожаліти вас нема кому.

І тут з темноти до старої рушила доволі ладна постать у військовій плащ-накидці.

– Не бійся мене, бабусю,– сказала постать басом.– Ми вже вивели твою корову з хліва, але забирати не будемо. Ти пожаліла нас, а ми тебе. Дякую, тітко, що хоч одна ти така знайшлася. Забирай, забирай корову. Нехай під дощем не мокне...

Тітка Маруся, як стояла, так і грюкнулася обзем.

ПРОЧУХАНЕЦЬ

У міськселищній їдальні виступав нещодавно письменник Писулькін з області – оповідав про себе, ділився творчими планами, цікаво розказував про своїх героїв. Жінки, а саме вони сиділи під час обідньої перерви за столиками у залі в білесеньких халатиках, живо реагували майже на кожне слово літератора, а коли той почав розповідати про Петра, шалопута і п’яницю, сміялися до сліз. Письменник тільки дивувався: «Наче й смішного нічого не кажу, а вони, жінки, бачиш ти, аж заходяться. А може в мене що на одежі не так?» І він крадькома скерував погляд донизу, впевнився: ні, там усе так.

– Так ось, – продовжував розмову гість, – якось приходить герой мого оповідання «Кінчений Петрусь» дохати, а жінка його й близько на поріг не пускає. Де, каже, нажлуктився, там і живи, обормот! Киш! На твої речі, забирай, п’янтос ти такий! Щоб очі мої тебе більше не бачили! І на ганок полетіла загодя підготовлена валізка. І двері на гачок.

Жінки аж киснуть від сміху. А чолов’яга, який сидить якраз посеред них у новісенькому халатикові, – уперше, видко, з нагоди зустрічі з письменником на нього натягнули накрохмалену одежину, – йорзає, шаріє й біліє, місця собі не знаходить.

Письменник же продовжує:

– Куди ж подітись моєму герою з оповідання «Кінчений Петрусь»? Вокзалу в селищі нема. Є тільки автокаса. На вулиці холодно, справа була майже восени. Свояки й знайомі також Петрусю не відчиняють – обридло їм його п’яне обличчя. Ну й що ж тоді робить наш герой? Недовго думаючи, він накинув на роги корові мотузку і виводить ту з хліва...

Сміх такий в залі, що письменника не чутно. Коли трохи жіночки угамувалися, промокнули хто хусточкою, хто рожком халатика сльози на війках і щоках, письменник Писулькин на закінчення сказав:

– Бачу, мій герой вам дуже сподобався. Дякую. Скажу більше...

Але одна дрібненька жіночка перебила його:

– Так, цікаво, куди ж корову він завів, Петрусь ваш?

– А нікуди. Страхав жінку. Побачила вона у віконце, що поволікся він з корівкою, прожогом кинулася услід, учепилася за хвіст: не пущу-у! А Петрусь своє тараторить: «Геть звідсіля! Тобі хата залишається, порося, кури, город... А нам з Марусею і корови досить буде». Бачить жінка: справа приймає серйозний оберт, Маруся з коровою кого хочеш візьме, будь-якого п’яницю, бо сама така – мимо рота не пронесе. Проп’ють, звичайно ж, корову разом, а тоді вона вижене Петруся: котися, ти мені більш не потрібен такий... без корови. Подумала жінка, повагалася, та й поступилася – пустила в хату. Додому навіть сама несла валізу з чоловіковими речами і з високо піднятою головою вела за край мотузка корову.

Ніколи ще у своєму житті не мав Писулькін такого успіху на зустрічах з читачами. Аплодисменти, слова подяки, потиск рук. Тільки один чоловік не досидів до кінця – утік.

... Увечері Писулькін завітав у ту ж саму їдальню – підкріпитися. Жінка, що стояла на роздачі, приязно усміхнулася – як старому знайомому – і тихо, наче соромлячися, спиталася:

– Пробачте... Ви завжди так робите?

Писулькін трошки здивувався, знизав плечами: не розумію.

– Спочатку розвідаєте все, а потім пишете і нам про нас читаєте?

-- Не розумію, -- тепер вже вголос дивувався Писулькін. – А що, пробачте, трапилося?

– Як що? Ви ж про нашого Петра написали. Про вантажника. Точнісінько. Валізу так само жінка викидала за поріг. І корову вів за вірьовку до іншої жінки. Вона, до речі, також Марусею зветься. І п’яниця вона...

– Ось як! – Щиро усміхнувся письменник. – Буває, буває... Збіг... Повинні зрозуміти... Так, так...

Сама ж жінка й виручила зовсім розгубленого письменника:

– Хоча ви ж сьогодні до нас приїхали... Коли б могли встигнути? Мабуть, і справді збіг. Ці Петрусі усюди є. Але за те, що йому доброго прочуханця дали, я вам трішечки більше м’ясця покладу. Їжте на здоров’я. А за прочуханець іще раз дякую. Мо порозумнішає, паразит? Я ж, товаришу письменнику, жінка Петруся, щоб йому очі повилазили, булькачу окаянному!

РОЗ’ЯСНИВ

–Дідуню, мені сказала бабуся, що раніше сто карбованців були великі гроші. Не те, що тепер.

Дід з онуком ідуть по місту.

– Баба не бреше.

– А я не уявляю, які то були гроші. Ти мені не роз’ясниш?

– Ну, на сто карбованців раніше можна було купити майже тридцять... зачекай... так, так.... Ні, правильно: на сто карбованців раніше можна було купити тридцять пляшок горілки.

– А скільки це? Багато?

– Звичайно! То ж– сто карбованців!

– Не розумію.

– Малий ще. Тоді ось тобі інший приклад, жевжику. Запам’ятовуй. Іще, онучку, за ті гроші можна було купити двісті банок кильки в томаті. Як? Га?

– Дідуню, а чому – горілка, а чому—килька?

– Так час же йде, онучку... товарів багато різних було й раніше... Люди ж не сиділи склавши руки, щось виробляли. Гори товарів були. Гори. То хіба ж запам’ятаєш усе?

КІТ

Холостяк Митькін пізно повернувся додому. Зібрав на стіл убогу вечерю, тільки вирішив підживитися, як біля ніг, виляючи пухнатим хвостом, почав тертися великий чорний кіт.

– Мяв,– попросив кіт у Митькіна чого-небудь.

– Бачиш, чого захотів! Сам зі скоринки на скоринку перебиваюся. Про ціни чув?– відповів Митькін і відсунув кота ногою дальше від себе. – Гуляй!

Кіт слухняно відійшов. Полежав на холодній підлозі, жадібно поглядаючи на свого нового господаря, потім все ж не витримав, потягся до столу.

– Мяв,– тихо нагадав про себе кіт.

Холостяк Митькін схопив кота за шкірку і викинув у відчинену кватирку. Жива істота полетіла з третього поверху.

Наступного дня Митькін повернувся додому так само пізно. Вирішив доконати залишки холостяцької їжі, усівся за стіл.

– Мяв,– почав тертися об ногу кіт.

Митькин подумав: «Живий. Зараз я тобі покажу, як об’їдати!»

І кіт зновку мигнув хвостом у кватирці.

Через тиждень Митькін вернувся з командировки. Відчинив двері в квартиру і на підлозі побачив кота. Чомусь Митькін на цей раз був радий його бачити. Навіть усміхнувся коту. Тільки холостяк Митькін зібрався погладити живу істоту, протягнув руку, як кіт, описавши хвостом дугу у повітрі, сам стрибнув у кватирку...

ЗНАЙШЛИ ВИХІД

Синичкін останнім часом дуже наліг на чарку. Жінка не могла ніяк дати йому ради. Прочуханці і інші методи перевиховання не допомогали. Що ж робити? Яких заходів вжити? Гине людина! Жінка поскаржилася батькам. Ті порадили: треба купити автамашину. Можливо, і порозумнішає Синичкін. За кермо ж не сядеш після чарки. Синичкіна ухопилася за ідею, подану батьками, до того ж ті пообіцяли допомогти грошами. Грошей нашкребли усього на «Запоріжець». Хоч так. На курси Синичкіни вирішили піти разом. Це ж добре, міркували, коли у сім’ї два шофери. Мало що? Тим більше, що будували плани у перспективі набути іншомарку і подорожувати по країні і навіть за кордоном.

Отримали водійські посвідчення. Придбали «Запоріжець». Назавтра Синичкін, як і планувалося, вирушив на роботу у салоні «Запоріжця». Жінка, проводжаючи його, помахала рукою і просльозилася:

– Нарешті ти став людиною, Синичкін!

З роботи Синичкін затримувався. Здавалося б, раніше, ніж завжди, повинен бути дома, а його, бідолахи, нема. Дружина почала хвилюватися. І коли задзеленчав телефон, вона стурбовано ухопилася за трубку:

– Ало! Слухаю! Хто це?

Дзвонив чоловік. Він бадьоро просив жінку, щоб та терміново приїхала до нього. І роз’яснив – чому:

– Тут, розумієш, випили потрошку. Ну, у Сидорчика день народження у тещі. А за кермо ж, голубко, у нетверезому стані я сісти не можу. Приїдь, забери мене разом з «Запоріжцем».

Синичкіній нічого не залишалося, як поспішити на допомогу.

КІНО

Козюткіни дивляться кіно. По телевізору. Стрічка про наше з вами життя, у ролях – відомі актори, тому до екрана прилипли всі – від старого до малого.

– А Крючков-то пив горілку! – коли на екрані показався славетний артист, зауважила, хмикнувши, мати. – Усі ви, чоловіки, однакові. Вам би тільки ковтати, тільки б булькати!..

Чоловік огризнувся:

– А Шукшина скільки разів замужем була? Підказати?

– То ж Шукшина, а не я, нерозумна, – зітхнула, шкодуючи за прожитим життям, жінка. Між іншим, а ти не скажеш, скільки разів бігав у ЗАГС той же Крючков?

– Ну, три... – тихо мовив чоловік. – Для артиста – нормально.

– Так йому можна, а Шукшиній – ні? – витріщила очі на чоловіка жінка.

– Мамо, тату! – попросили діти. – Тихіше ви, нічого ж не чутно!

Мовчання тривало недовго. Незабаром старша дочка Козюткіних зазначила:

– Крамаров, до речі, в Америці... Йому там очі випрямили.

Мати хмикнула:

– Очі? Йому звивини у голові треба було випрямити. Це ж треба – сам утік, а сім’ю в Москві кинув. І як вистачило совісті на таке? Чи коло нього увесь час родичі мусили з косами стояти?

Чоловік заступився:

– Не може бути, щоб сім’ю кинув, не взяв.

– Може! Може! Від вас усього чекати доводиться! – жінка зашарілася, шарпалася в кріслі. – Що, відвернувся, паразит? За вами око та око потрібне! Більше в командировку не поїдеш! І не збирайся!

– Та причому тут я? Крамаров Савка утік... у свій час... а мені що – відповідати за нього, так? Он Мордюкова... Глянь на неї. Подивися. Тихонова Штирліцом назвала.

– Вона, до речі, його перша дружина, – підказала середня дочка.

– Хіба? – здивувався батько.

– Олена правду каже! – енергійно заступилася за дочку мати. – Та й хто з нею уживеться? Який дурень? Газети читати треба. Як тільки у готель зайде у якому-небудь місті ваша Мордюкова, там увесь обслуговуючий персонал втрачає притомність: знов Нона приїхала. Заганяє. Замордує. То те їй не так, то се...

... Кіно скінчилося, ідуть новини, а Козюткіни – від малого до старого – усе ще сидять перед екраном телевізора і споминають, про що ж воно було.

РАДІСТЬ

Додому старий Зюлєв вернувся надзвичайно зворушений і схвильований. Світився, ніби лампочка. Швиденько скинув плащик, повісив на цвях капелюх, а потім перевів погляд на жінку, яка вийшла нарешті йому назустріч з зала.

– Цікаво, чому такий радісний?– опередив дружину старий Зюлєв.

Жінка щиро призналася:

– Ти не помилився.

– Відгадай. Що, не можеш?

–Поспробую. Премію ветеранам видали, може, як учасникам війни?

– А ось і ні! А ось і ні!

– Гаманець з грошами знайшов?

– Дрібниці! Думай краще, думай краще!

Але жінка, скільки не називала причини радості старенького свого Зюлєва, ніяк не могла потрапити, як кажуть, у яблучко. Здався сам дідусь.

– Мені місцем сьогодні у тролейбусі поступились!– плеснув він у долоні. – Подія! Запм’ятай цей день. Запиши де-небудь... Будемо святкувати. А ти – премію, гаманець... Подзвони сину, обрадуй і його. Сусідам скажи. Нехай і вони порадуються...

ЩИРА ЛЕКСА

Приїхала Лекса в місто. Після пенсії. Грошей наче й багато, а на цінник подивиться – псується настрій: божечку, стільки нулів! Примірювалася до речей, бо і боти треба, і куфайка, і панчохи, і ще багато чого, але ж... нулі, хай їм грець!

Нічого не купила стара. Вирішила не спішити і подумати: набувати ті речі чи почекати? Шкода, правду кажучи, грошей.

Поки ходила-блукала по крамницях та міському ринку, дуже зголодніла. Поцікавилася, скільки коштує біляш. Відказали. Ого! У Лекси очі полізли на лоб. Але голод – не тітка. Стара махнула рукою і вголос сказала:

– Давайте біляш! Як згадаю, скільки чоловік мій пропиває, так і недорого.

Походила, походила – зновку їсти захотілося. Спинилася коло лотка з чебуреками. Один коштує?.. Ого! Але згадала Лекса, скільки пропиває її чоловік, і попросила чебурек. Хоча й шкода було грошей.

Не відчула, як з’їла: було б що там їсти!

«Мо й морозива покуштувати?– подумала стара і довго-дового дивилася, як люди купували апетитні ласощі. – Візьму. Нехай собі й вісімдесят тисяч коштує. Як згадаю, скільки чоловік пропиває...»

І подала продавщиці гроші.

Буде що згадати бідній Лексі...

ЇЗДІТЬ СТОЯЧИ, СТАРІ!

Монолог студента

Ну, й що ти скажеш їм, старим!? Сьогодні ж, далеко ходити не треба, штовхає мене у плече дідусь. У тролейбусі. Я сиджу, як і має бути, слухаю музику і їду до себе... до університету... на другу пару. А він торсає. Повертаюся. Що тобі, копалина двадцятого сторіччя, потрібно, га-а? А він пальцем показує на свою бабусю... таку, даруйте, стародавню статую, як і сам: «Шановний добродію, а не могли б ви поступитися місцем бабусі?» Чули? Бачили? А чому – я? Чому, питаюся, я? Крайнього знайшли? Та й хіба я винуватий, що в мене батьки чесні і я їжджу у громадському транспорті на лекції? Вам, може, захочеться завтра на «Опелі» проїхати... Що, будете спиняти іншомарку, дертися у салон легковика проти волі господаря? Ні? А тут, у тролейбусі, що – можна? Я, до речі, заплатив... як і належить. Сам. Без протекції президента. Та й подивіться навколо, старі, хіба я один, молодий, сиджу? Усі молоді сидять, бо вони спритніші, це й зрозуміло, тому і зайняли місця, коли на кінцевій зупинці штурмом брали тролейбус. Іще не ставало, щоб ви й тут наперед вирвалися. Хе!

Ні, я нічого не сказав кривдного старому, відвернувся, у шибку дивлюся, музику слухаю Їду А він знов: «Шановний...» І на бабусю показує. На кого там дивитись? Шапка з норки, значно старшої за неї саму, і зморшки... зоране поле. Боже! «Не могли б ви поступитися?» От достав! Ну сказав же я тобі... хіба по очах не бачиш, павук старий, що місце зайняте. Та й хто сказав, що ви, старі, повинні їздити сидячи. Де записано? У якій Конституції? Може вам іще й ліжко у тролейбусі поставити? Але ж і так спите багато... Пенсія... сон... сон... пенсія... А що іще ви бачите, про що розмовляєте?!

А я так вважаю: усі старі, усі пенсіонери повинні їздити стоячи! Так і тільки так. Зрозумійте мене, майбутнього спеціаліста з вищою освітою. Бо коли сидиш, що побачиш? Нічого. Дулю з маком. А вам, старим, треба використовувати кожну хвилину, щоб життям надихатись, щоб більше побачити, більше ухопити у цьому житті. А коли стоїш, коли за поручень тримаєшся, то можна іще й шию втягнути... щоб побачити, як десь за вікном тролейбуса вирує життя: хтось комусь дає по шиї, десь спить на лавці п’яний, а поряд стоїть його напарник з протягнутою рукою і просить грошей на операцію сину, якого не бачив навіть у очі, а зараз он проїхали паркан, за яким щось будують дуже давно... Чи не те, що обіцяли? Чи не комунізьм? Даруйте, треба вимовляти без м’якого знака, так-так. А якби сиділи, то побачили б ви тільки плити, якими загороджена будівля.Так що дальше можна побачити все, шановні копалини, тільки стоячи. Стійте і не кашляйте. А то проїдете те, що будували.

А он, подивіться, нагостріть зір: молоді обіймаються. Цілуються? Усього?! Цим сьогодні, певно, й вас, старих, не здивуєш. Але якщо будете більше стояти у громадському транспорті, повірьте мені, і секс побачите... гарантую... за вікном тролейбуса. Що, що ви кажете – навіщо у вікно дивитись, коли все це є тут, у салоні? Де, де? Покажіть! Поки сам не побачу на власні очі – не повірю. На задньому сидінні, кажете? Га-а, ідея: ось їх, дідусю, і проженіть! Подивіться ви на них– розляглися, і правда, стільки місця займають, а старі стоять! Ну, дають! Хоча зачекайте: коли б вони, старі, сиділи, ніколи б не побачили, що відбувається за їхнім коміром.

Так що, й справді, їздіть стоячи,старі! Більше побачите!

БУЛОЧКА

Чоловік вернувся додому після получки. З пляшкою горілки. Жінка у нього зовсім не п’є, навіть не пригублює. На столі була добра вечеря: котлети, салат, оселедець... Чоловік наповнив склянку – майже до бережків – і миттю опорожнив її, а заїдати не став. Навіть не доторкнувся до їжі.

– Ти ж заїдай, заїдай, – метушилася перед чоловіком жінка.– Я ж старался, готувала. Ось котлети... Оселедець...

Чоловік похвалив жінку, знов наповнив склянку, знов випив, крякнув, а до страви навіть не доторкнувся.

Жінка знов показала рукою на котлети, на салат, на оселедець...

Чоловік вилив у склянку все, що залишилося у пляшці.

– Хоч булочкою закуси,– жінка підсунула булочку ближче до нього.

Чоловік відламав шматочок булочки, після того, як допив горілку, проковтнув його. І... посунувся на підлогу з табуретки. Але встиг попрікнути жінку:

– Бачиш, що твоя булочка наробила?!

МОДНИЦЯ

Ким працює у нас Петрівна? Ніколи не здогадаєтеся. Ніколи. Подивіться на неї, подивуйтеся – одягається завжди з шиком, з голочки, навіть, здається, сама директриса Степанівна заздрить їй. Модниця! А чому й ні? Я ж і кажу, усе на Петрівні блищить і ззяє, а переодягається вона, певно, по декілька разів на день. І де тільки гроші бере, спитати б? Хто спонсує? Наче й полюбовника не має. А бере ж десь! Віником їх не наметеш особливо, шваброю не нашвабриш. Тепер, сподіваюся, ви здогадалися, що Петрівна– прибиральниця. Найзвичайнісінька, найрядовіша. Хоча, певно ж, і ні: за нею закріплений і кабінет директриси, що не кожному довірять.

Одного разу Петрівна прибрала, як завжди старанно, у кабінеті директриси і причепурюється собі перед дзеркалом. А тут хтось несміло постукав у двері.

– Заходьте, будь ласка!– ввічливо запросила Петрівна.

У кабінет просунув голову чимось схвильований молодий робітник Аленчик. Спочатку здивувався, що директриса так рано і справді приходить на роботу, хлопці не брехали, а потім тихо, несміло сказав:

– Мені на три дні... треба... ага... відлучитися. За сімейними обставинами. Відпустите?

Петрівна уважливо подивилася на Аленчика, знизала плечами і зі спочуванням промовила:

– Коли треба... то треба... що ж... особисто я не проти. Бувають же сітуації, коли необхідно... так-так... я розумію.

– Бувають,– погодився Аленчик, подякував за порозуміння і доброту... директрисі і, уклонившись, зник за дверями. А потім і за проходною фабрики. На три дні. Як і дозволила йому прибиральниця Петрівна.

Через три дні за прогули Аленчик отримав першу у своєму житті догану, але з останнім попередженням, а Петрівну примусили одягати на роботі халат і порадили чепуритися перед дзеркалом дома – щоб ніхто не приймав її більше за Степанівну.

І, відомо ж, поганила Петрівну сама ... директриса: знай своє місце, модниця!

ПРИЇХАЛИ МІЛІЦІОНЕРИ

Сонька заявила у райвідділ міліції, що її чоловіка Семена напоїла бабця Маруся – так віддячила вона, мовляв, за те, що він розігнав декілька борізн картоплі. Просила вжити заходів, бо чоловік зовсім зпивається. Приїхали міліціонери, питають у бабці Марусі:

– Самогон є? Тільки чесно!

– Так... воно ж... ага,– розгубилася стара.

– Доставай сама, а то будемо шукати!

Баба Маруся поставила на стіл початий трилітровий слоїк.

– І це вся, – сказала.

– Повіремо. Ну, а тепер давай апарат.

– Так... я ж, діточки, сама вже не одужаю, так... ага... сусіда Тимка попросила, щоб і для мене, коли сам гнав, заодне зробив. Він часто виручає.

Міліціонери пішли до Тимка. Той також не встиг витратити самогон – виставив і він усі банки-склянки. І ще апарат.

– Ех, люди! – лаявся Тимко. – Знаю, знаю, хто мене заклав. А більше й нема кому, як Леону: дріжджів йому не позичив, так зараз ось помстить, паразит! Він, товариші міліціонери, шепну я вам, так само учора п’яний був, сам бачив. Де взяв? Запитання законне, бо в крамниці нічого випити нема – посівна. Га?

У Леона міліціонери забрали апарат і увесь самогон.

– Якби знав, що така штуковина отримається, і сьогодні б напився, – горісно зітхнув Леон. – А цей Пахом, мушу вам сказати, гнила людина, він один тільки знав, що я гнав самогон. І доніс, га? У мене з ним свої рахунки. Давні. Нічого, нічого, розберемося. Так ось, товариші міліціонери, мушу сказати вам: учора Пахом півдня воду носив – нібито в лазню, а тої в нього нема. Що це значить?

У Пахома в великій бочці стояла брага – літрів 200, не менше.

– Брагу вилити, а бочку розламати! – наказав старший з міліціонерів.

– Е-е, ні-ні, бочку не ламайте! – умоляв Пахом. – Мене ж тоді всим селом повісять. Роздеруть! А як же! Коли яка в кого велика гулянка намічається, то її, бочку, і беруть в аренду у Кіндрата – за літр першаку. Так що, товариші міліціонери, зрозумійте мене: що хочете робіть, будь-який штраф витримаю-переживу, а ємкість оцю не чіпайте...

Бочку міліціонери покинули, пожаліли – усе ж таки річ добра, де тепер таку знайдеш, а штраф дали усім.

– Ото наробила біди наша Сонька! – крутили головами селяни, зітхали, ахали-охали, однак у очі тій не висловлювалися: їй і так горе, коли чоловік п’яниця.

ІГНАТ ЗАЛИШАЄТЬСЯ!

Переселили мешканців села після чорнобильської аварії. Живуть-обживаються люди на новому місці, не відразу й про Ігната згадали: а де ж він і справді, старий, згубився, щось не видно? Кинулися туди-сюди – нема. Голова колгоспу і парторг вертаються назад у село, заходять у Ігнатову хату, а дід, як ні в чому, сидить за столом у дружньому оточенні повних та порожніх пляшок, жалібну пісню співає. Сам же на доброму підпитку. Дивиться він осоловілими очами на начальство, що приїхало, неслухняним пальцем грозить:

– За мною приїхали, значить? Ні, не поїду. І не просіть. Тут народився, тут і помру. Та й хіба ж я дурень який? Мені й тут добре, їй-богу. Курорт! А тепер я ж знаю, куди земляки самогонку поховали, то мені пити-попивати її вистачить до кінця мого життя. Вертайтеся. Ігнат залишається!

Через тиждень за Ігнатом знов приїхали – на цей раз голова сільради і парторг. Лякають Ігната:

– Помреш же!.. Радіація дуже висока! Збирайся! Та й ми доповіли вище, що все село евакуйоване, а ти нас підводиш, Ігнате. Коли дізнаються наверсі – мало не буде. Нам. Не тобі. Так що давай, давай! Ну!

– Х-хе, знайшли чим страхати – рацією,– заблимав очами Ігнат. – Нам же, слухайте, на фронті таблетки у казанок підсипали, щоб до дівчат не кортіло, так вони, таблетки ті, хай їм грець, тільки через тридцять п’ять років почали діяти. Га?

ПРО ЄВРОПУ

Засперечалися якось чоловіки, яка частина світу найбільша. Один каже, що Азія, другий називає Америку, а Платон – Європу. А щоб подивитись у який підручник чи на карту – не подивишся: хто з них, селюків, тримає усе це? Учителі та учні живуть на центральній садибі, а в Залип’ї – самі старі.

– Ти ось кажеш, Платоне, що Європа найбільша,– зачекавши, поки угамуються земляки, помірковано сказав Іван Прилепа. – Неправду кажеш. Маленька вона. По тому міркую, що у війну напився я у поїзді, а поки проспався – то всю Європу і проїхали...

ВАЖЛИВИЙ ДОВІД

Якось у нас забороняли шоферам підвозити у кабіні пасажирів. Іще за Горбачова. Знав, зрозуміло ж, про це і Сидоронок – водій м’ясокомбінату. А йому якраз командировка – у самісіньку Москву: ковбаси відвезти.

– Збирайся,– сказав Сидоронок жінці. – По магазинах побігаєш, може що з одежі купиш – там, у столиці, вибір більший.

Поїхали. Перед самою Москвою спиняє даішник. Козирнув. Попросив документи, а тоді суворо питає:

– А чому у вас в кабіні пасажир?!

– Так це ж жінка!

– Різниці нема – жінка чи хто. Не можна. Доведеться вас покарати.

– А хай йому цур!– розвів руками Сидоронок. – Як Горбачов свою Раю катає по всьому білому світові, а мені рідну жінку не можна ось на цьому задрипаному тарантасі раз за все життя у Москву звозити, Кремль показати!

Міліціонер засміявся, повернув документи: їдьте, так і бути. Довід важливий.

ЧИЙ СОЛДАТ?

Василь знов згадує армію.

– Генерал один у нас був... Грузин. Чоловік, скажу я вам, ціка-а-вий. Балакає – вуха розтопириш. З акцентом. З гумором.

Одного разу зібрав він усіх командирів полків, по містечку ходять, спиняться, щось розглядають, постоять- постоять, далі йдуть. А тут прямо перед ними на дорозі куча лежить... Не буду говорити, ви здогадалися – чого. І всі, як по команді, спинилися, дивляться на кучу. А генерал питає:

– Чий солдат наробив?

Полковники та підполковники знизують плечами, переглядаються: хто його знає, чий, але не мій, здається. Мій на таке не здатний. Тут командир полка, по території якого йдуть, зметикував нарешті, що раз куча на його території, то й солдат, певно, його.

– Мій... – сказав розгублено.

– Молодець! Дай руку!– і генерал міцно потиснув розгубленому командиру полка долоню. – Карашо сольдат кормиш! Гляди, какой балшой куча!

ХИТРИЙ СВАТ

У Семена два свати, Петро та Григорій. Живуть вони у сусідньому селі, ні-ні та й приїдуть до нього в гості. Семен, можна сказати, непитущий, хоч і добру пропасти не дозволить, та й хитруватий він, а ще більше – жаднюга. Що ж до сватів Петра й Григорія, то вони люди прості і чарку дуже поважають.

– Сідайте, сваточки, до столу ближче,– запрошує Семен, ріже хліб, сало, огірок і ставить на стіл пляшку та дві склянки.– Добре, що приїхали. Ну, як там діти наші? Не лаються? Мирно, кажете, живуть? То й добре. Давайте за це вип’ємо.

Семен наливає у дві склянки, одну бере сам, другу подає Петру, вони обидва випивають, а Григорій постерігає. Закушують. Потім Семен знов наливає у дві склянки. Одну бере сам, другу подає Григорію.

– Ну, а тепер давай, сваток, з тобою вип’ємо.

Випивають. Півпляшки Семен, півпляшки Петро з Григорієм.

І завжди так.

АРТИСТ

Мирончик працює актором. Ролі, правда, йому відводять не головні, але зайнятий у виставах доволі часто. На афішах у переліку прізвищ після « у спектаклі також зайняті»– фігурує і він. Більше за всіх пишається Лизавета, що її зять не пастух-нероба який-небудь там зачуханий, а артист! Телевізор з цієї нагоди не вимикається – усе сподівається Лизавета зятька на екрані побачити у спектаклі або в кінофільмі, але щось не видно. І ще в старої склалося враження, що коли її зять артист, то, значить, усе може робити. Навіть хлів спорудити. У кіно ж артисти ті чим тільки не займаються. Тому, коли наступними вихідними зять навідався до тещі ( за картоплею і салом), отримав наряд:

– Зроби, зятьку, хлів. Корову дають у колгоспі, а ставити нікуди.

– Як двічи два!– впевнено сказав Мирончик.–Тут справи тієї! У нас, у театрі, ці хліви вилітають з майстерні, ніби оладки з печі. Не кажучи вже про палаци різні. Матеріал... будівельний, мається на увазі, мені. Плюс цвяхи, молоток, сокиру, пилку. І можете приводити свою корову, мамо, хоч завтра!

Мирончик забив на городі чотири коли, обтягнув їх рубероїдом, на рубероїді відповідною фарбою намалював колоди, на дах накидав різного мотлоху, а під двері пристосував стару шафу.

– Приймайте, мамо, роботу!– широко посміхався зять.

– Ось спасибі тобі. А я й знала, що коли артист, то він на всі руки майстер. Сусіди он дивуються: де ти, Лизавета, лісу на хлів набрала стільки, наче й не лежав коло двору? Так я їм і скажу – де. Хай самі здогадаються.

З нагоди побудови хліва Лизавета добре почастувала зятя чаркою, а поки він їв-пив, привела корову з колгоспної ферми, зачинила: нехай привикає до нового місця. Вона б, може, й привикла, але якраз поблизу хліва по сільській вулиці гнали з пасовища череду, корова почула знайоме микання і кинулася до своїх, несучи на рогах і спині увесь той хлів...

Добре, що зять іще не встиг до міста поїхати– нехай побачить, який він хлів зробив.

– Тьфу!– плюнула Лизавета.

– А ось для курей самий раз було б,– помірковано сказав Мирончик і пошкрябав за вухом цвяхом: це все, що залишилося від хліва.– Матеріал, розумієте, слабенький... Для бутафорського хліва– так, підходить, а ось на більше... пробачте. Пробачте – не тягне. Це й рогуля довела. Купляйте курей.

– А якщо кури злетять, зятьку, раптом з твоїм хлівом, що тоді?– сумно усміхнулася Лизавета і взяла під руку зятя, повела з городу...

НЕ ДОНІС

Приїхали в село артисти. На сцені людей потішають, аж у тих сльози на щоках блищать. І голова колгоспу, звичайно суворий та насуплений, мов індик, цього разу не ховається – витирає й витирає хусточкою вологу на обличчі, а живіт труситься в нього, ніби боксерська груша від міцних ударів.

У антракті голова поманив до себе пальцем завідуючого клубом Мамоньку. Поділилися враженнями. Вистава ж, відомо, подобається. Комедію всі люблять. Тим більше сільську.

– Це добре, – сказав голова. – А ось про квіти ми забули. Артисти заслуговують, щоб їм піднести букет. Треба організувати.

– Будуть, будуть квіти! – запевнив Мамонька. – Це ми в мить! Простіше простого! – і він покликав молодого кіномеханіка Кольку Терешка: – Де хочеш, там і діставай, але щоб до кінця вистави квіти були!

– Нарву, – ліниво пообіцяв кіномеханік.

Він і нарвав цілий оберемок квітів. Під вікном своєї хати ростуть– проблеми великої нема. Несе Колька Терешко квіти, вдихає приємний їхній запах, а назустріч якраз його кохана, дочка голови Катька, вона в городі вчиться, і ось приїхала останнім автобусом.

– Ой! – плеснула руками Катька, зашарілася вся. – Що це з тобою, Колько, зробилося? Не пізнаю. Правда. Ти й не ти. Перший раз мене зустрічаєш і з таким гарним букетом. Квіти... це мені?

– Ну а кому ж! – через силу посміхнувся Колька і протягнув Катьці букет, за що одержав коротенький поцілунок у щоку.

А в клубі вже скінчилася вистава. Голова, стоячи на авансцені і стримуючи хвилювання, погрозливо дивився на завідуючого клубом Мамоньку, той шукав очами кіномеханіка Кольку Терешка, уявляючи, що з ним він зробить, коли зустріне...

Тепер у селі, коли хто з чоловіків піде за чим-небудь і вернеться з пустими руками, жінки не проминуть ущипнути: «Тебе, одоробло старе, посилати усе рівно, що Кольку- кінщика за букетом!»

НЕ ПОЖЕЖНИК!

На курорт Приймак їздив іще за Хрущова, « у дівках», як любить він казати. Збираються, буває, сільскі чоловіки на призбі в кого-небудь, просять Приймака:

– Розкажи, Василю, як ти на курорт їздив.

– А що розказувати?– Приймак трохи упирається, а потім зриває з голови картуз, кладе їого на коліно, прилизує долонею розпатлане волосся.– Що було, те було. Їздив. Ага. Добре там. Дерева такі красиві ростуть... от забув, як звуться... але голки довгі і не колються, холера.

– Ти нам не про голки,– хто-небудь з чоловіків перериває Приймака.-- Ти нам краще про жінок... Не одну, певно, збив з пантелику?

Приймак усміхається:

– Було... Брехати не стану. Їх там, чоловіки, любого калібру. Одна до мене причепилася-- проходу не давала. А я за дерево сховався, руками махаю: геть, геть, не підходь, а то кричати буду! Де тут дільничний? Мо заразу яку хоче передати з того курорту? І не дався. А вона: « У мене путівка горить!» А я що тобі – пожежник?

Чоловіки дружно сміються. Мо вдесяте слухають вони Приймака, і кожного разу сльози на очах...

Переклад на українську мову Олени Кобзєвої.