Буря в склянці води

Емігрант Накас

Колись давно з Напалісом Накасом, снном Нікодемаса, з села Безпритульного, двадцятидвохрічним парубком двометрового зросту, сталася дивна історія. Дуже розгнівав шись на владу, він розкидав царських жандармів і подався в широкий світ щастя шукати.

А розсварився він із місцевою владою недарма. Ті негідники-пустоголовці, дурні та ледарі, ненавиділи Накаса за те, що він мав свою голову на плечах, а в тій голові ще й свій розум носив і свій край та його звичаї більше ніж себе любив. А можновладців та їхніх прихвоснів ненавидів і не приховував своєї ненависті до них.

Після довгих блукань той непосідливий жемайтіс{Жемайтіс — житель Жемайтії, частини Литви.} нарешті добувся до Клайпеди, заліз під вугілля в якомусь пароплаві й поплив до землі англійської.

Накас потрапив до Лондона і оселився в такій старій халупчині, що в ній від кожного більш-менш сильного кахикання обов’язково щось падало зі стелі або відвалювалося від стіни. Отож, щоб залишитися живим, він передусім відзвичаївся хропти, потім чхати, а ще пізніше був змушений на дверях повісити дощечку з написом:

Але й така передбачливість не врятувала його від лиха. Одного ранку нетерпеливий листоноша рвучко смикнув ручку дверей — у миску Накаса впав шматок штукатурки і так забілив борщ, що його довелося вилити у відро.

А іншого разу, коли збирач податків постукав у одвірок розчинених дверей, упала цеглина і розкраяла йому тім’я. Після цих прикрих подій Накас щодня з порту, де він працював докером, приносив обаполок, цеглину або повну кишеню цементу й усілякими засобами намагався якось продовжити життя своєї халупи, в одному місці підпирав, в іншому — замазував, у третьому — прибивав, а в четвертому — затикав незчисленні щілини. Словом, він так старанно ремонтував і зліплював свою хижу, що друзі прозвали його Накасом Будівельником, а по-англійському — Ноксом Білдінгером.

А трохи згодом скромний і дружелюбний Напаліс Накас потоваришував з такими ж емігрантами, як і він сам, і так здружився з ними, що поліція Лондона не могла розлити їх навіть водою, яку вона з пожежних машин дуже щедро лила на голови тих докерів, які, на її думку, надто часто страйкували.

Напаліса Накаса, сина Нікодемаса, англійці називали Ноксом, американці — Ніксом, веселі французи — Кніксом. Для неговірких шведів він був Наксоном, для балакучих італійців — Клаксоном, а для суворих норвежців — Напсоном. Греки його звали Нікополем, німці — Нагелем, а негри — Накумбою. Словом, кожен називав того щирого, веселої вдачі чоловіка з Литви своїм іменем.

Шанували його друзі ще й за те, що він дотримувався слова й не любив хизуватися, що він мішки носив, мов пакетики з цукерками, що він умів мовчати тоді, коли треба було, і дуже любив говорити, коли до цього ніхто його не закликав.

Праця докера не дуже складна: що завдадуть на спину — те й неси, що широкою лопатою гребенеш — те й кидай, а що заробив, на те й проживи. Але ходити докер повинен спритніше за акробата. А надто по дошці, перекинутій від пароплава, що розвантажується, до берега порту. Вона весь час гойдається. Таку дошку, з прибитими до неї поперечними планочками, називають трапом, а молоді докери — могилою, бо, коли її розгойдаєш, ідучи однаковим кроком, вона так тебе підкине, що сторч головою з усією ношею у воду шубовснеш, а не потрапиш у воду — об каміння розіб’єшся. Отож докери тим трапом-могилою і біжать дрібними крочками, ніби танцюють найсучасніші танці.

Так працював-бігав Напаліс, страйкував, тобто втикав у колеса англійського порядку палиці, доки не одружився. Взяв він круглу сироту, Юле Цесорюте з села Королівка. Вона вже кілька років у чужому краю шила для кораблів мільйонера Бімсаса вітрила, щоб відкласти гроші на посаг, але не могла заощадити жодної копійки, хоч і привезла з дому батьків гаманець, що застібається мідною пряжкою.

Весілля вони відтанцювали надворі, щоб хижа не розвалилася: хтось від протягу міг і чхнути або, захмелівши, тупнути ногою в такт шаленої польки, бо в ті часи це було модно серед докерів. Бувало, тільки гуп, — підніме на руки свою танцюристку, змете зі стелі все павутиння її спідницями, опустить і знову крутиться, мов дзига, доти, поки в долівці чи в траві не виб’є ями підошвами чи каблуками.

А після весілля Напаліс хати вже не підпирав: кращі дошки він на печі сушив — колиску робити, литовську, з випилюванням та різьбленням, вигнутими ніжками, можна й без ніжок, підвішену під сволоком, щоб англійці мали чому дивуватися і головами хитати.

Довго він думав, а ще довше потилицю чухав, але хоч як поверни — все йому погано виходило: якщо підвісити колиску — стеля ввігнеться, а коли поставити — підлога такої ваги не витримає… Нарешті знайшов порятунок: забив чотири кілки в землю і оббив дощечками з гарним різьбленням. Набив матрац стружками й поклав його в цю колиску, зі шкаралупи яйця, насипавши в неї гороху, зробив калатальце й почав чекати.

Та, як виявилося, цей рік був ювілейний: лелеки Лондона, як і гуси Рима, колись давно-давно своє місто від жорстоких вікінгів порятували. Відзначаючи цю річницю, лелеки так розвеселилися, що переплутали всю бухгалтерію новонароджених і жінці Напаліса замість одного в комин укинули аж трьох хлопчиків: один — викапаний батько, другий — викапана мати, а третій —я к дві краплі води схожий на дідуся, що в Литві залишився.

Про таку надзвичайну подію сповістили всі англійські газети. Прочитавши про це, люди валом повалили в те чудотворне передмістя Лондона, як на храм. Усі хотіли побачити трьох пузанчиків, а друзі приходили, щоб потиснути руку щасливому батькові або вихилити з ним чарку за його здоров’я. Були й такі туристи, які сподівалися отримати у Юлії Цесорюте автограф або поцупити якийсь сувенір. Отож Напаліс змушений був кинути роботу докера й тимчасово віддатися прийому гостей. Урешті за розглядини він почав брати з кожного туриста по три шилінги, а друзям задарма показував та ще до залізної хвірточки причепив мідну руку, щоб кожен приятель просто міг щонайщиріше її потиснути і залишити в спокої хижу, яка від вереску немовлят і так уже розпадалася навпіл.

Про цю емігрантову вигадку дізнався якийсь підприємець і на пустирищі, захаращеному сміттям, напроти хатини Накаса мерщій готель і корчму побудував, себто салон новонароджених відкрив, і назвав його

Інший спритний чоловік побудував поблизу фабрику по виробництву сосок і на високому паркані написав:

Третій розпочав шитво пелюшок, четвертий ще щось зметикував, п’ятий з цих чотирьох наживався, а шостий тому п’ятому гроші позичав, сьомий же збирав з них усіх податки. Словом, було відзначено в усій Англії таке велике пожвавлення виробництва, такий зліт, що король змушений був у парламенті промову виголосити:

«Доки англійським жінкам лелеки по троє дітей носитимуть, доти наш трон буде непорушний, а британський лев гордо ходитиме по всьому світові, задерши хвоста. Хай живе непереможна наша імперія! Гіп, гіп, ура!»

Канцлер, охоронець печатки, під тими словами королівське відображення припечатав і по чужих країнах розіслав Довідавшись про цю новину, російський цар страшенно розгнівався, бо чудово знав, звідки ота підмога могутності британській прибула. Розлютувався він страшенно і таємний циркуляр видав, у якому проголосив і пригрозив:

«Від цього пам’ятного дня і на всі часи наказую: перевіряти кожного лелеку, який відлітає на південь, і всіх вельми щедрих червонодзьобих затримувати, ретельно обшукувати і на зиму до Сибіру висилати, а відібраних у них немовлят віддавати у рекрути».

І ще наказав той самодержець послати до Накаса Напаліса свого найкращого шпигуна, жандарма й таємного порадника.

Трійко бешкетників

Нелегко було Юле Цесорюте, дочці Прічкуса з села Королівка, трьох синів докера доглядати. Накасові, її чоловікові, що? Забив до тих чотирьох колів ще по два, оббив їх різьбленими дощечками — і одразу аж три люльки вийшло. Тепер замість цементу в кишені гречки принесе з порту — і вже для всієї сім’ї маєш гречану кашу. А їй, бідолашній, усіх чотирьох нагодуй, обпери, обмий, поклади спати, приголуб, розберися, хто з них уже поїв, але кричить, бо в нього живіт болить, а хто кричить з голоду, а про кого й зовсім забули, і він тихо сльози проливає… Або, скажімо, відрізни, коли такий хитрий, хто з них Напас Накас, хто Рапас Накас і хто з них Крапас Накас?..

Ще й не переплутай їхні імена по-англійському: Напаліс — Напас, Раполас — Рапас, а Кріступас— Крапас.

І одягом кожному догоди, не помились, де чий, бо всі новонароджені від найпершого дня в цьому почали свій характер виявляти. Перший вдачею запальний, як батько. Другий був розважливий, як мама. А найменшенький був схожий на діда — щось середнє між двома першими.

Або ще: коли, скажімо, вночі прокинеться середній, то обов’язково розбудить і крайніх. Коли той, що праворуч, вимовляв якесь нове слово, то, доки те слово дійде через таку широку колиску, той, що ліворуч, обов’язково його перекрутить та ще ні з сього ні з того почне шепелявити, наче вони грають у зіпсований телефон. А коли хтось із них починає кашляти — купуй ліки для всіх.

Але Юле теж не ликом шита: від першого ж дня вона з одного боку тієї трійчастої колиски повісила старого моряцького ременя, щоб дітей уговкувати, а з другого — молоток припасувала, щоб батька втихомирювати, а до свого пояса ковіньку причепила, щоб оборонятися відтуристів.

Коли старий Накас за показ своїх дітей, торговельні угоди й прославлення трійні в газетах отримав трохи грошей, Юле з одним бідним винахідником придумала змайструвати візок на шести колесах, на нього непрозірний ковпак напнула, а під ним потайну катеринку прилаштувала… І як тільки дуже допитливі докучали їй на вулиці проханням показати їм трійне диво, про яке навіть король казав у парламенті, вона трохи піднімала ковпак, а катеринка зразу ж голосом старого Накаса заводила:

— Боже, борони короля Британії!..

А йому вторили три тонесенькі голосочки новонароджених:

— І королеву, всевишненький, не забудь!..

За таку палку любов до королівської родини розчулені патріоти Англії на копійки не скупилися. Але ті копійки клали не в простягнену руку Юле, а в карнавку, припасовану ззаду візка, на якій було зображено дитинку, що плакала, широко роззявивши рота. І як тільки в той роззявлений ротик падала монета, катеринка зразу ж дякувала:

— Всевишній вас не забуде .

Це був надзвичайний винахід. Про нього навіть боялася прохопитися словом всевладна преса загниваючого світу. Але він так хвилював вельможних добродійок і старих адміралів, що вони навіть по кілька разів кидали в карнавку свої «нелегко» зароблені гроші. Але гроші якимсь чином, побувавши в тому глиняному череві, ставали старими гудзиками з адміральських мундирів або скляними намистинками з розсипаних бус вельможних пані. А що в Англії в ті часи старих адміралів було чимало, то Накас міг сяк-так жити, продавши ті пожертвувані гудзики.

Час минав, діти підросли, і від візка довелося відмовитися, бо вже три пузанчики з-під непрозірного ковпака почали голови вистромляти й по черзі крутити катеринку, доки не зіпсували її. Від того пам’ятного дня всі Накасові діти мали пішки ходити й тоненькими голосами співати ту сумну відому на весь світ пісню про короля, якого бог не бажав боронити, а тому всі королі на всіх континентах змушені тримати величезні армії. Ось так, по грошику, по копійці ті трійнята заробляли на хліб і собі, і матері, і батькові Напалісу Накасу, сину Нікодемаса, якому часто доводилося страйкувати.

А через кілька років почалися ще гірші муки, коли трійнята пішли до школи: з роками змінювалися тільки їхні характери, а зовні вчителі їх ніяк не могли відрізнити. Отож, коли, бувало, завинив Напас, у куток ставили Рапаса, коли відзначався Крапас, гарну оцінку ставили Напасу, а на горох ставили Рапаса… Тоді вчителі почали до дошки викликати всіх одразу і за відповідь одного ставили всім їм однакову оцінку, а за провину одного били лінійкою по руках усіх трьох, усіх трьох за вуха тягали й таким чином, самі того не усвідомлюючи, виховували в них почуття колективізму.

Коли вже й цей метод не допомагав, тоді викликали батьків:

— Ваші розбишаки вікно вибили!

— Невже всі разом? — нічого не розумів батько і знизував плечима.

— Звісно, один, але спробуйте-но відрізнити — хто саме?

Або ще. Прибігає сусід і починає скаржитися:

— Твої шибеники до хвоста мого кота пузир прив’язали!

— Не може бути, — знизує плечима батько. — Один зі мною на городі моркву їв, другий з матір’ю на кухні варенням ласував, то хіба, може, третій, який від моркви до варення бігав?

— Мені байдуже, хто з них. Угамовуй усіх!

Легко сказати — вгамовуй усіх! Хто ж за одного винного двох невинних лупцює? Хто б’є рідних, шоб близькі злякалися, а чужі боялися?

Але скарга є скарга: хто перший поскаржився, того й правда. Отож, вислухавши сусіда, батько на всяк випадок вишикував усіх дітей попід стіною, мов моряків на палубі, і, насупивши брови, почав допит:

— Рівняйсь! Струнко! Ну, шибайголови і паливоди, зіньки на мене! А тепер зізнавайтеся, хто з вас оте вчинив, бо однак дізнаюся?!

Хлопчаки мовчать, мов онімілі, очі додолу, а сусід підходить до кожного, дивиться і вгадує:

— Цей?.. Ні, не цей. А може, отой? Ні, здається, не він. Коли не цей і не той, то, може, ось оцей?.. — Сусід поводить очима, знизує плечима, чухає потилицю, але відгадати ніяк не може і ні з чим іде додому.

А одного разу, коли Темза навесні розлилася і затопила школу, директор не повірив у це стихійне лихо і, викликавши на дах дітей Напаліса, погрожував їм батогом і кричав:

— Зізнавайтеся, хто з вас відкрутив пожежний кран?₍ Бо я все одно довідаюсь, і вам же гірше буде…

Ось тоді Напаліс Накас, син Нікодемаса, своїм шибеникам, мов злісним піратам, у вухо серги засилив: Напасові — золоту, Рапасу — срібну, Крапасові — мідну.

Коли діти виросли, той, що був запальний, як батької надумав стати водієм автомашин, які з’явилися нещодавно) але вже заповнили вулиці. Чотири роки він учився в доброго й досвідченого в цій справі чоловіка Джека Джексо на, а по-литовськи — Яцкаса Яцкайтіса. То був великий водій. Він міг за сліпою системою, навіть рукою не торкнувшись машини і заплющившись, сказати, чого їй бракує.

Коли вони вдвох уперше виїхали на шосе, Джек сказав своєму учневі:

— Зараз ми мчимося зі швидкістю двадцять миль за годину.

— А звідки ви знаєте? — показав, що й він дещо розуміє. Напас. — Адже ваш спідометр зіпсований.

— Досвід, юначе, — відповів Джек Джексон, — досвід! Отже, мені ніякі вимірювачі не потрібні. Коли їдеш зі швидкістю десять миль, починає торохтіти кузов. П’ятнадцять — брязкає задній міст, двадцять — страшенно дзвенить скло у вікнах, двадцять п’ять і більше — починає дрижати моя штучна щелепа…

— А яка найбільша швидкість нашої машини?

— Тридцять миль, недотепо!

— Але як ви про це дізнаєтесь?

— Хлопче мій, коли їдеш з такою швидкістю, машина сама про себе нагадує: вона не витримує і розпадається на частини.

— А як же водій? — пополотнівши, питає Напас.

— Не бійся, водій не розпадається, — усміхається вчитель. — Я під сидінням поставив надзвичайно міцну пружину і заряд. Коли натиснеш на кнопку, — звичайно, якщо встигнеш, — вони діють миттю і з гуркотом викидають водія геть, мов м’яч, — Далеко?

— Як коли: інколи в канаву, інколи в чужу карету, а буває, і в лікарню.

На щастя, того дня, хоч вони й розігнали машину майже на повну швидкість, відлетіло тільки одне колесо, і повернулися вони додому на трьох колесах, а притяг їх якийсь кінь.

Під час іншого уроку Джек Джексон вирішив довірити кермо машини своєму учневі. І замислився… І тільки тоді, коли вже не міг утримати в роті свою штучну шелепу, почав командувати крізь зуби:

— Годі, не жени! Натисни на гальма. Коли під’їдеш до моста, повертай ліворуч, щоб не вскочити в річку!..

— Із задоволенням, сер, — відповів Накас, — але, якщо я не помиляюсь, за кермом усе ще сидите ви.

— Коли так, — цідив крізь зуби Джек, — я машину певерну якось сам, а ти спробуй її зупинити.

І знову їх щастя: коли вчитель сяк-так повернув кермо вбік, учень, перехилившись, засунув палицю в спицю — і машина зупинилася.

І коли обидва водії повернули голови, виявилося, що вони звернули не ліворуч, а праворуч, просто проти невтримного потоку карет, возів та машин. Побачивши, як витягнулися обличчя обох чоловіків, полісмен голосно засміявся, трохи пом’якшав і спитав:

— То куди ж ви так поспішали, в біса?

— Я й сам добре не знаю, — відповів Джексон, — але бачу, що спізнився: всі вже повертаються, а ми ще стоїмо на місці.

— Ха-ха-ха! — знову зареготав полісмен. А що він любив гумор, то, зупинивши весь рух, так і залишився посеред вулиці реготати, а наші друзі щасливо приштовхали машину додому.

Ось так вони вчилися чотири роки, а потім вирішили тримати екзамени. Напас на честь цього вирядився, вимив ся і за якусь годину повернувся геть замурзаний, подертий, але дуже щасливий.

— Витримав? — спитав батько.

— Я-то витримав, — відповів син, — та ось Яцкас Яцкайтіс не витримав: дуже розбився і в лікарні опинився.

— Ти був у лікарні? — насторожився батько.

— Був.

— То що? Треба буде платити?! — злякався Напас-старший, бо подумав, що настав час розпрощатися з останніми заощадженнями.

— Достеменно не знаю, — знизав плечима син. — Про гроші наче нічого не говорили. Я лежав, прив’язаний до ліжка, а сестричка писала.

— А що вона писала?

— Не знаю. «Прізвище?»— питає. «Накас», — відповів я «Жонатий?» — питає. «Ні, що ви! Я зовсім не через жінку автоаварії зазнав…» Вона як почала сміятися і все переплутала: три пенси за образу жінки з мене взяла, а за лікування — забула.

— Пощастило, — полегшено зітхнув Напас-старший.

А наступного дня, коли вся сім’я Напаса притягла розбиту об дерево машину до майстра на ремонт, він обдивився те, що від неї залишилося, й сумно сказав:

— Слухай, хлопче, ти не туди потрапив. Брухт збирає мій товариш. Його склад — на іншій вулиці, за рогом.

— Може, мотор замінити… —= запропонував Напас.

— Нічого не вийде, — відповів майстер. — Коня мертвого ніхто не підковує.

— То, може, мастило замінити, — показав добрі знання новачок.

— Ти, юначе, краще мастило залиш собі, бо воно єдине в цьому брухті чогось ще варте, а машину, коли хочеш жити, неодмінно заміни, — сказав майстер і зачинив свою контору.

Так і закінчилося навчання старшого сина. Накасів учитель помер, більше нікому було засвідчити науку того здібного хлопця І він залишився вдома і пішов разом з батьком у порт працювати докером.

Другий син, що схожий на матір, надумав артистом стати.

Дізнавшись про це, Накас-старший несподівано завівся:

— Навіщо тобі, синові робітника, ті театри? На біса тобі та музика, коли ти слуху не маєш?

— Я її й не думаю слухати, я гратиму для інших, — усміхнувшись, відповів син.

— Як собі знаєш, — поступився Накас і цього разу.

Чотири роки, за виразом батька, Рапас ніде не вчився, тільки микався з мандрівним цирком і заміщав по черзі всіх артистів: коли треба було, він ковтав вогонь або запихав у горло меч, ходив по канату під куполом, клав у пащу дресированого лева свою голову або з товаришем зображав танцюючого слона. Він умів непомітно з рукава витягти запалену сигарету, міг ковтати живих мишей, а потім знайти їх у когось у кишені, вмів стріляти з заплющеними очима через плече й попасти в ціль, умів дресирувати удавів, скакати на диких конях, — словом, умів робити все, що робили артисти, яких він заступав.

Через чотири роки він вирішив складати іспити на ім’я визначного артиста, або, як кажуть англійці, на бакалавра вишуканого мистецтва. На комісії Рапас набив повну сковороду яєць і вогнем з рота приготував яєчню для всіх членів комісії. Потім налив у пляшку води з крана і та вправно замінив її віскі, що комісія навіть аплодувала йому.

А ще він грав на пилі, вилазив, наче моряк на щоглу, по удаву, який ставав дибки, напустив з крана червоних рибок і кожному членові комісії не знати звідки вручив по квітці.

— Тепер просимо продекламувати якийсь монолог з Шекспіра, — попрохав голова комісії.

Рапас вийшов на середину кімнати, вишукано вклонився, і так гарно продекламував, що у всіх аж дух захопило.

— Чудово! — зрадів найвидатнішнй і найстаріший актор, якого називали ще маестро. — А тепер цей монолог пере кажіть своїми словами.

— Не можу, — відповів Рапас.

— Чому? — здивувався дідусь.

— Я так захоплено його декламував, що сам майже нічого не чув.

Комісія знову зааплодувала, бо англійці дуже люблять гумор: вони, почувши веселе речення, можуть просидіти похмуро цілий тиждень, доки не придумають дотепну відповідь.

— Ну а тепер роззирніться і придумайте твір про яку-небудь річ чи людину, — сказав якийсь із членів комісії.

Рапас ненароком поглянув на погано закручений кран, з якого капала вода, і випалив:

Вся комісія захихикала й затихла. Але Рапас не занепав духом. Він знав, що англійці сміються три рази: перший — коли розповідається веселий анекдот; другий — коли сміються всі і не сміятися було б нечемно; а третій раз — коли веселе, дотепне слово нарешті сягає мозку англійця. Тому він вклонився і, задоволений, пішов додому. А коли на третій день прийшов поглянути, що старі роблять, комісія тільки тепер перестала реготати й спокійно сиділа за столом. Побачивши його, заслужені дідусі підвелися й хвилиною мовчання вшанували надзвичайний талант Рапаса.

— Не прийняли? — злякався син Напаса.

— Прийняли, — відповів голова.

— В театр?

— У театр.

— Бакалавром?

— Ні.

— Артистом?

— Теж ні. Водопровідником.

— Чому?

— Бо театр за борги закривають. У приміщенні треба оберігати труби водопроводу, щоб вони не розмерзлися і не лопнули. Нам здається, що таку складну роботу тільки ви зможете виконати.

Та Рапас був надто гордий. Він подякував добросердечним дідусям і пішов геть.

А третій син Накаса Крапас, що своєю мудрістю міг зрівнятися з самим лордом, охоронцем печатки, пішов учитися до старого морського вовка, самого Джона Вульфа, власника корабля, який за довгий свій вік зборознив не тільки всі світові мори та океани, а й більш-менш пристойні озер та болота. Славився той капітан іще й тим, що замість папуги в клітці тримав стару ворону й навчив її англійської мови навіть трохи краще, ніж сам її знав.

— Міг би й кращого птаха придбати, — казали йому друзі, члени морського клубу «Поцілуй кита в ніс», але Джо був твердий, мов сургуч королівської печатки:

— Бачите, любі мої, друзів нема ні красивих, ні потвор них, тільки віддані. Це по-перше, а по-друге, я хочу перевірити, чи правду кажуть учені, які стверджують, що ворона живе триста років.

Познайомився Крапас з Джоном випадково. Одного разу він ішов набережною і побачив у воді чоловіка. Він підійшов ближче і ввічливо запитав:

— Пробачте, сер, а чому ви купаєтесь в уніформі з краваткою на шиї?

— Юначе, я тону, — відповів йому капітан і втретє, вже востаннє занурився у воду.

Тоді Крапас стрибнув у воду, вхопив утопленика за чуба й витяг його на поверхню, але той пручався, борсався і за звичкою кричав:

— Передусім рятуйте жінок і дітей!… Рятуйте касу корабля і коштовності, а мене — старого морського вовка — біс не візьме!..

Проте Крапас, не звертаючи уваги на його крик, витяг того моряка, мокрого мов хлющ, і не втратив доброго гумору.

Коли старий капітан трохи обсох і отямився, він обійняв свого рятівника й мовив:

— Брате, мені ти сподобався. Ходімо відсвяткуємо наше знайомство як і належить.

Джон Вульф показав хлопчині свій корабель «Дельфін» — провів його від самого керма до носа пароплава, який закінчувався гарно вирізьбленим дельфіном, а тоді запросив гостя в каюту. Крапас ввічливо зняв капелюх і скромно зупинився біля дверей. Капітан оглянув юнака з ніг до голови й запитав:

— Зріст?

— Шість футів і шість дюймів.

— А скільки тобі років?

— Двадцять два, сер.

— Хай мене грім поб’є! — зареготав старий. — Коли б у мене не було сивої бороди й не повипадали зуби, я й досі думав би, що за ті двадцять п’ять років, як я вперше побачив твого батька в Клайпеді, коли він бився з жандармами, він не постарів анітрохи Він мені так тоді сподобався, що я не стерпів і також приклав руку до тих негідників, а потім привів твого батька, сховав у вугіллі й привіз до Англії.

— Дякую, сер.

— Це тобі спасибі, дурню! — раптом прохрипів під стелею голос.

Крапас здригнувся і оглянув каюту, але нікого не побачив.

— А, це ти, Гаво! — засміявся капітан. — Привіт, стара подруго!

— Щоб ти сів у калюжу, пеньок старий! — відповів той, самий голос І на плече старого морського вовка сіла ворона й вичистила дзьоб об його піджак. — А цей пузир звідки? — кивнула головою ворона на Крапаса.

— Це мій рятівник, — капітан дав їй їсти. — А чому ти так злякався? — звернувся він до гостя. — Ти, либонь, любиш папуг?

— Ви не хвилюйтеся, — вкрай розгубився Крапас, — я їм усе.

— А дулі ти не їси? — розгнівалася ворона й полетіла на своє сідало під самою стелею.

— Ти краще її не займай, — порадив морський вовк, — і запам’ятай основне правило моряків: не море — вітер топить кораблі, тож не піднімай вітер без діла. — Підійшов, відтулив фіранку, за якою було не вікно, а велика морська карта, на якій були зазначені всі моря світу, а земля тільки береги, щоб можна було позначити порти. — Ну, покажи, в якому кінці океану Аляска?

Не знаю, — відповів Крапас. — А що воно за звір той океан?

— Як би це тобі пояснити? — замислився морський вовк. — Уяви, що пливеш тиждень, два, пливеш три, а навколо сама вода й жодної живої душі.

— Тепер ясно, — зрадів Крапас.

Ще через кілька днів юний моряк уже знав, що вдень земля обертається навколо сонця, а вночі — навколо місяця, що влітку день довший, бо від тепла він розширяється, а взимку від холоду дуже зменшується. А ще він міг відрізнити, де ліворуч, де праворуч, де ніс корабля, а де корма. В зоряну ніч він легко міг знайти Вранішню зірку, Велику Ведмедицю і Північну зірку.

Джон Вульф подарував талановитому учневі свою стару уніформу. Вручаючи цей парадний одяг, старий зауважив:

— Не можу терпіти пустопорожніх розмов і безмозглих голів. Немає нічого мерзеннішого, коли всі ці порожнечі збираються докупи. Пам’ятай про це, Крапасе, і шануйся.

Коли старому настав кінець, він устиг відписати своє рухоме й нерухоме багатство Крапасу, синові Напаліса.

Довідавшись про це, лорд, охоронець печатки, відбив молодому капітанові телеграму:

Та телеграма була надрукована в газетах, отож дійшла до таємного царського порадника з морських питань, який одразу ж викликав намісника царя в Литві, намісник — губернатора, губернатор — повітового начальника, а той жандармського полковника і велів Нікодемасові Накасу, синові Голоти, мешканцеві села Безпритульного, півень якого співав двом імператорам, за рахунок державної скарбниці перекрити дах, загородити двір високим парканом і пофарбувати його.

— Ваша ясновельможносте, — спитав полковник, — а навіщо це?

— Я й сам до пуття не розумію, — відповів той, — але заради спокою — постарайся: може, той новоспечений капітан надумає відвідати свій рідний край?..

Але й після цих важливих подій у селі Безпритульному було тихо й спокійно. Ніхто тому Нікодемасові Накасу, синові Голоти, дах не перекривав, бо повітовий начальник державні гроші привласнив.

Щоб крадіжка не виявилася, генерал-губернатор подарував дідусеві капітана чавунний якір, який валявся коло його палацу. Щоб дідусь міг кинути його з воза коло корчми, щоб коні, знудьгувавши за домівкою, не помчали додому.

Тільки після цих пам’ятних подій таємний царський порадник з морських питань телеграфував з Лондона в Третій відділ:

«Блискавка. Центр. Женився, маю трьох дітей і козу. Чекаю подальших вказівок».

Центр відповісти не забарився:

Рідня

— Де море — там і чоловіки, — говорить давнє прислів’я. Що правда, то правда: на старих приморських кладовищах самі тільки жінки та діти поховані, а чоловіків там немає. Вони в морі закінчили своє життя і назавжди залишилися там.

З такої давньої, в морі поріділої рибацької рідні й походила Юле Цесорюте, дочка Прічкуса. її село Королівка, тепер уже зовсім занесене піском, колись стояло на краю невеличкої Куршської Нерії.

На англійську землю Юле Цесорюте потрапила, шукаючи кращої долі й шматка хліба. Серед простих людей вона прославилася тим, що знала склад дивовижного трунку, але ні за які гроші не продала таємниці ділкам, зате друзів залюбки пригощала. Виїжджаючи з Литви, взяла із собою батькову спадщину — набір настоїв у плетеному кошику. Там були меди, «Три девінерьос», «Йонжолінє». «Чеснакінє», «Стумбрінє», «Кадагінє», наливка з рути-м’яти — всього тринадцять пляшок і тридцять три рецепти. Та під час бурі те неоціненне багатство розбилося й витекло. Вичерпала Юле залишки в дерев’яну баклажку, злила по одній крапельці —й, сама того не знаючи, винайшла новий чудовий трунок.

Була вона жінкою розумною і розважливою. Одного разу, коли вся численна сім’я Накасів сиділа за врочистим обідом, в їхню кімнату, роблячи досить крутий поворот, в’їхав новий дослідний вантажний автомобіль. Побачивши перед собою тупий передок машини, старий Накас позбувся мови, діти під стіл полізли, а Юле — ні з місця!.. Як пила узвар, так і залишилася на своєму стільці. І навіть тоді, коли голова до смерті переляканого водія з’явилася в розбитому вікні, вона сказала голосно й з гідністю:

— Хіба ти не міг спокійно в своїй будці посидіти, доки ми пообідаємо?

Та виявилося, що й водій не в тім’я битий.

— Леді, — відповів він, — годі галасувати, бо я не чую, як працює мотор моєї машини.

І, коли Юле допила узвар, механізований зломщик вибачився й ввічливо спитав:

— Пробачте, чи я правильно їду в Лондон?

Вона усміхнулася йому й люб’язно сказала:

— Ні, сер, ви не заблудилися Тепер із вітальні поверніть у ванну, з ванної — на кухню, а потім прямо й прямо до самого Лондона. — Тільки після цих слів вона знепритомніла, але швидко прийшла до тями і, коли її витягли з руїн, почала бідкатися й кинулася шукати того водія: — Ой лишенько! Я того хлопця ввела в оману. Йому треба було з ванної повернути не на кухню, а в коридор!..

Натовп утішав Юле:

— Заспокойся, люба, однак уже нічого немає: ні кухні, ні ванни… Хоч, правду кажучи, той негідник не коридором поїхав, а провулком, що його проламав наново.

Три години сперечалися між собою потерпілі, доки дійшли спільного висновку і те звалище хиж назвали завулком Юле, а по-англійському: стріт Джюлі.

І на англійські острови Юле потрапила незвично, бо корабель, на якому вона спочатку пливла в Америку, під час бурі розбився коло берегів Англії, як і було заплановано. Опинившись у відкритому морі, вона вхопилася за дошку, притиснула до себе баклажку, а другою рукою спокійнісінько почала гребти до берега. її помітили кухар і власник корабля, які пливли в рятувальному човні. Коли її витягли з води, вона незворушно запитала їх:

— Пробачте, шановні добродії, чи не могли б ви сказати, Що передбачалося сьогодні на обід?

— А яке тепер це має значення? — здивувався хазяїн.

— А таке: з красивою мрією легше помирати, мій милий мільйонере.

За таку сміливість вона дуже сподобалася кухареві, а мільйонерові — ще більше, і він ураз закохався в неї. З третього погляду. Але коли повернувся до Лондона, передумав і прийняв Юле в свою майстерню шити вітрила, бо був страшенний забувака.

Коли Юле застрайкувала, її підтримали всі одурені робітниці і мільйонер збанкрутував, тобто його фірма вилетіла в комин, а підприємство приграбастав мультимільйонер. Коротко кажучи, ту велику акулу проковтнула ще більша, і жінки змушені були припинити страйк. Тільки тоді, коли Юле втратила будь-яку надію розбагатіти, вона вийшла заміж за Напаліса Накаса, сина Нікодемаса.

Власне корито

Коли Кріступас Накас, син Напаліса, заплативши всі по датки і світячи новими гудзиками на старій уніформі, записав у морському міністерстві «Дельфіна» на своє ім’я, високий урядовець привів його до присяги перед портретом і біблією, а після цього порадив не шкодуючи сил вірно служити імперії, якою править їх величність.

— Гіп, гіп, ура! — відповів Накас.

— Мені дуже приємно, що ви, містере Нокс, такий винахідливий і порівняно за короткий час устигли розбагатіти. Це дуже похвально. Гадаю, ваша тямучість не завадить вам відповідно шанувати закони нашої імперії.

— Звісно, — весело відповів Крапас, — ми закони або поважаємо, або обходимо, — і поставив на стіл пляшку до рогого шампанського, яку він ще зранку хотів розбити об борт «Дельфіна».

— Так, — усе зрозумів урядовець, сховав пляшку в шухляду стола, — але закони можна обійти і тим, що бурчиш невдоволено, і тим, що весело викрикуєш: гіп, гіп, ура! — Він непомітно погортав принесені папери й крадькома подивився, скільки між ними Накас «забув» грошей. — Королю другий варіант більше до вподоби. Бажаю успіху.

З морського міністерства Накас побіг у міністерство фінансів, звідти — в міністерство закордонних справ і колоній, доки нарешті не застряг у відомстві військового міністерства, бо тут проскочити непомітно було найважче.

— Ваше корито, містере Нокс, для військових справ непридатне, — сказав другий адмірал, якого він зустрів у своєму житті, — але з нього вийде чимала купа дров, що опалювати ними інші кораблі.

— Тим краще для мене, — не засмутився молодий капітан.

— Воно-то так, але ви, містере Нокс, від цієї миті до кінця свого життя записуєтесь у військово-морський флот його величності.

— А що я там робитиму? — злякався хлопчина.

— Служитимеш.

— Ким?

— Моряком.

— Де?

— На підводному човні.

— А вже й такі є?

— Поки що це таємниця, бо човни цього типу ще не дуже досконалі й більше лежать на дні моря, ніж плавають Отож для королівського флоту й потрібні сміливі тямковиті хлопці, які б після аварії урятувались і відверто сказали б, чого бракує тим підводним човнам.

— Адзуськи, — відповів Накас.

— Чому?

— Я з дитинства звик спати біля відчиненого вікна.

— О’кей! — відповів адмірал. — Дуже добре! Коли спливеш на поверхню, можеш зробити навіть три вікна, тобто ілюмінатори. Ось вам документи, в яких написано: «Коли розпочнеться війна, вам треба за 24 години з’явитися в най ближчий порт військово-морського флоту Британії».

— А як же я, перебуваючи в морі, про початок війни дізнаюся?

— Стежте за пресою, — адмірал був непохитний, бо хабарі він брав тільки яйцями страуса, крокодила чи варана, а Накас іще не встиг їх привезти з Африки. — Запитання будуть?

— А яке звання мені присвоєно?

— Я вже вам сказав: моряка.

— А скільки грошей мені платитимуть за це?

— Скільки й усім морякам під час війни.

— Але ж, сто чортів у печінку, я як-не-як сякий-такий капітан! — показав свій характер Крапас.

— Ми про це подумали, — пояснив великий військові урядовець. — Ви на підводному човні матимете окрему вішалку для свого кашкета.

— Я вимагаю і окрему висувну шухляду для своїх калош!

— З такими вимогами військове міністерство згодне.

— Спасибі вам.

— Бажаємо успіхів!

За дверима міністерства на нього чекали мати, батько та обидва брати, які вже встигли перевдягтися в блакитну уніформу, під «Дельфіна». Вони пішли в корчму «Пригощення золотого лина», скромно пообідали, відзначивши у такий спосіб цю важливу подію в їхньому житті. Потім повернулися на корабель, засукали рукава й заходилися його опоряджати з усіх боків. Один з них фарбував поцуплені місця, інший просмоленим клоччям затикав дірки, третій лагодив вітрила, четвертий перевіряв навігаційне приладдя, а Юле Цесорюте, за чоловіком — леді Нокс, підіткнувши спідницю, почала прибирати всі закутки, до яких вже п’ятдесят років не торкалася жіноча рука.

Вона так розходилася, що не помітила, як у взятий напрокат пилосос утягла Гаву, що сховалася за шафою. Зчинився страшенний галас. Пилосос заклинило, а з його середини вилітали такі слівця, що аж стіни каюти почервоніли.

Підбіг наймолодший Накас і сяк-так витяг крикуху, а та розгнівано скочила на сідало під стелею каюти й каркнула:

— Дванадцять балів, щоб тебе грім побив!

Почувши, що птах говорить, Юле впала в м’яке крісло, та опам’ятавшись, не могла стримати радості:

— Ви тільки послухайте, ця ворона вміє говорити!

— То й що? — відповіла Гава. — А ти, стара відьмо, літати вмієш?

— О-о, яка вона чарівна! — не могла натішитися Юле. — Ну, ще щось скажи.

— Щоб у тебе якір зірвався, медузо! — вкрай розлютилася Гава і відвернулася до стіни.

— Гаво, не комизься! — наказав Крапас. — Бий тривогу!

— Дзуськи! — ворона сіла на щоглу й почала свистіти, як старий боцман, але так голосно, шо позбігалися полісмени пристані.

— Що сталося? — питають капітана.

— Вчимося відбивати морський десант, — збрехав Крапас, а ворона тим часом заверещала:

— Фараони!

— А, це ти, стара відьмо! — В порту всі знали Гаву й не гнівалися на неї.

Так, це я, молоді бовдури! — каркнула ворона й сховалася в каюті, але полісмени ще довго не розходилися. Від нудьги вони щось перевіряли, нишпорили по закутках, добре пригостилися і тільки тоді, горді, начебто здійснив незвичайний подвиг, стали розходитися додому.

— То як?… Відбив десант тупоголових? — реготала ві рона на своєму сідалі.

Крапас дивився на неї і супився. Тільки одна Юле ще не могла натішитися на корабель, що так несподіва»; дістався їм: він тепер мав їх і годувати, і одягати, і буг теплою домівкою. Вона з величезною цікавістю обстежнл всі закутки, до всього їй було діло.

— Що це? — показала на величезну морську карту. Чому це вікно заклеєно папером?

— Тут вікна немає, тільки стіна, — пояснив син. — На ні позначені всі моря і океани світу, всі затоки.

— І ти їх усі знаєш?

— Ще не дуже… Коли покійний капітан спитав мене, д лежить Аляска, я не міг відповісти.

— А вона, та Аляска, до цієї морської карти належить.

— Звісно.

— Вона велика?

— Чимала.

— Та ти не сумуй, я весь корабель переверну догори дном, але я її знайду, тільки скажи мені, яка вона на вигляд.

— Хоч і знайдеш, однак на корабель її не занесеш, — засміявся син і хотів обійняти матір, але в цей час убігли інші брати й загорлали:

— Тонемо!

— Прошу точніше, — спокійно зустрів їх брат.

— Твій корабель як решето: тільки-но витяг зі стіни штепсельну вилку, як у дірочки цівками побігла вода…

— А назад усунути не додумався?

— Додумався.

— Герой! А ти чого кричиш? — звернувся він до іншого брата.

— Ледве витяг у ванні затикачку, як вода вдарила аж до стелі, мов фонтан у парку… Над силу заткнув.

— Усе зрозуміло, — не виказав паніки молодший. — Ванною треба користуватися тільки тоді, коли корабель не навантажений, тобто під час відпочинку. А цівка води — не електричний струм, не вб’є. Аби гіршого лиха не було.

Через місяць після важкої напруженої роботи старий «Дельфін» повернув собі молодецький вигляд і вперше, підлатаний, підфарбований, підняв якір. Ходовий вітер напнув вітрила, і корабель пострибав з хвилі на хвилю. Всі три Накаси працювали ревно, а четвертий вивчав літопис корабля…

Тільки в обід, коли Юле вдарила ложкою в сковороду, Крапас наказав кинути якір, спустити вітрила й запалити сигнальні вогні.

— Будемо обідати в кают-компанії! — сказав він і не переклав цього слова на литовську мову, бо всі добре знали, що те приміщення в кінці корабля чоловікам правило і за їдальню, і за спальню, і за робочу кімнату. Тільки Юле мала окрему кухню і підвішений лежак.

Обід видався на славу: жемайтійський борщ, аукштайтійські цепеліни{Цепелінн — картопляники у формі кульки, начинені м’ясом.} і дзукійський квас. Але всі їли й кривилися.

— Ну, як?.. Подобається? — не могла всидіти на місці Юле (з радощів вона не помітила, як усе посолила тричі).

— Чудово! — відклавши ложку вбік, сказав капітан м’ї. — Сіль була дуже смачна, тільки чому ти в неї так маборщу всипала?

Але цей малий недолік не міг затьмарити їхнього доброго настрою. Тільки ввечері, коли треба було на ніч мити ноги, старий Накас у ванну прийшов з рятівним поясом.

— Чи ти здурів, — здивувалася дочка рибалки, — чи тільки починаєш!

— Не довіряю я тій воді, — відповів Напаліс, син Нікодемаса. — Якось боязко, коли не відчуваєш землі під ногами. — Він глибше, ніж у кадушку, не пірнав і ширше, ніж ночви, не перепливав, отже, мав право так говорити.

Так і жили всі на воді, возили чужі товари, чуже багатство доправляли, а самі ледве кінці з кінцями зводили. Залазили в борги й знову сяк-так вилізали з них, бо податки платили менші, ніж інші власники кораблів, та від торгового молотка викручувалися Як це їм удавалося — можна довідатися з щоденника корабля.

Але таємниця була дуже проста: обидва брати й бать працювали на Крапаса, а він не мав чим їм платити, корабель, згідно з законом, переходив у власність іншого брата. Тоді Крапас починав працювати на Рапаса, доки той збанкрутує і за борги віддасть корабель Напасові. Потім знову всі працювали, доки Напас не витримував такої конкуренції… І так усі по черзі, без кінця-краю…

Збирачі податків і так і сяк голови сушили, і так і сяк мізком ворушили, але ніяк не могли розлущити того міцного горішка, тож морський міністр наказав найвидатнішому із шпигунів Джеймсу Бонду сімейну таємницю Напасів розгадати, а сам, маскуючи наміри королівського супер-розвідника, опублікував статтю під назвою «Дельфінові кризи не страшні».

Брехня міністра облетіла всі країни, і в якому порту кидав якір «Дельфін», миттю біля нього шикувалася черга моряків, які пропонували свої послуги. Але ті люди тільки моряцькі штани носили й тільники, а насправді були закоренілі шпигуни. Уважно придивившись, під їхними бакенбардами, бородами можна було розпізнати й німецького Ганса Герінга, і англійського Джеймса Бонда, і французького Маже Мажо, і італійського Джовані Джовіні, і царського таємного радника. Серед них бракувало тільки американського супершпигуна Буфало Білла.

Бімбамбула

Погода була чудова. В морі купалося сонце. Легкий вітерець у два бали напнув вітрила «Дельфіна» і, легко підштовхуючи, пригнав його до берегів Африки, а точніше, до. острова Лімпопо, де спалахнуло повстання місцевих жителів проти відкривачів, визволителів та завойовників, тобто жорстоких колоністів. Про повстання брати дізналися від негрів, лондонських докерів, які, щоб підтримати своїх співвітчизників, зібрали гроші, купили велику кількість зброї і попрохали свого вірного друга Накумбу доправити цей вантаж на острів. Екіпаж «Дельфіна» охоче погодився і, сховавши зброю під усякими бусами, брязкальцями купця Макт-Камари, корабель негайно вирушив у далеку путь.

На ранок восьмого дня «Дельфін» нарешті підійшов до берегів цього чудового острова. Опустивши половину вітрил, Крапас зменшив швидкість, збудив брата, дав йому бінокль і наказав удень і вночі вести спостереження, чи не побачить потрібних людей.

Близько полудня Напас вигукнув:

— Увага, за бортом міна! — а коли придивився уважніше, уточнив: — Кінчай підготовку! За бортом бочка! В бочці людина. Два румби праворуч! Три ліворуч! Підготувати рятувального човна!

Нарешті Крапас підплив до бочки, з якої стирчала голова керівника повстанців.

— Hello! — привітався Напас. — Ти в цій бочці курчат висиджуєш, чи як?

— Акул, — відповідав чоловік. — Бувай здоров, Накумбо!

— Здоров будь, Чінго Чанго! — старий докер упізнавши доброго товариша, з яким працював колись у лондонському порту, і швидко підняв його на палубу. Тубілець пояснив, що всю привезену зброю негайно треба втопити на цій мілині.

— Ти з глузду з’їхав?! — здивувався капітан Крапас.. — Таке багатство!

— З глузду з’їхав генерал-губернатор, — відповів йому великий ватажок повстанців Чінга Чанга. — Весь його флот уже третю добу нишпорить по затоці, ловить мене і обшукує кожен корабель, який прибуває й відпливає. Словом, не баріться!

— А як ви потім знайдете зброю?

— Не хвилюйтеся, наші шукачі перлів дістануть з будь-якої глибини.

Чоловіки швидко склали зброю в порожні бочки, наглухо забили їх і спустили у воду в наймілкішому місці. Ватажок повстання передав торбинку з коштовностями для закупки нової партії зброї, а сам знову сховався в бочці, прикрився листям пальми від сонця і попрохав спустити йогоо знову в море. Виконавши свій обов’язок, «Дельфін» зробив кілька вдаваних маневрів і, не криючись, поплив затокою в столицю острова Лімпопо — Бімбамбулу.

Та тільки-но минув виступ, прозваний Рогом Безнадії, як до нього пристав старий крейсер генерал-губернатора «Невмирущий» і націлив на кораблик усі гармати з правого боку Після довгої підготовки цей морський прадід бабахнув кілька разів мимо і, мало не перекинувшись сам, примусив «Дельфіна» пливти за ним. На мові всіх завойовників таке залякування гарматами називається «салютом дружби».

— Навіщо ви сюди прибули? — спитав капітан крейсера.

— Привезли товари купця Макт-Камари! — не розгубився Крапас.

— А що то за товари? — голос капітана крейсера трохи повеселішав.

— Не маю анінайменшого уявлення, бо в чуже добро ніколи носа не стромляв, — відрубав Накас.

— Папери в порядку? — капітан підняв трохи кашкета, й сонце відбилося від його лисини, мов від дзеркала.

— Аякже, підпис і печатка генерал-губернатора є.

— Стійте на місці, ми зараз усе перевіримо.

За мить до «Дельфіна» приплив паровий човен — і загін солдатів почав скрізь стромляти свої носи, але куди тільки вони не потикалися, Крапас, Напас, Рапас і знову Напас тут же добряче пригощали їх.

А їхній начальник тим часом, знудьгувавши за освіченими людьми, раз у раз причісував свої три волосини на лисині й хитро випитував у матері капітана:

— Ви, мабуть, дуже смілива жінка?

— Хіба, плаваючи з морськими вовками, іншою ста неш?— опустила додолу очі господиня.

— А що ви в Бімбамбулі будете робити?

— Те, що й завжди роблю, — варитиму їсти.

— Але ж на березі зараз повстання!

— Тим краще, — не розгубилася жінка, — зійшовши на берег, менше грошей розтрачу.

Після смачного і ситного обіду, яким пригостила його Юле, офіцер витяг модну, чорного дерева, люльку і, перекинувши три волосини зліва направо, запитав:

— Якщо ви не проти, я закурю люльку?

— Будь ласка, — сказала Юле, — ви можете тут почуватися, ніби вдома.

Офіцер зрозумів її по-своєму.

— Що ж, нехай буде, як удома. — Чоловік тяжко зітхну і, сховавши люльку, закінчив: — Тоді змотуймо нитки.

Випростав руки, як був привчений своєю суворою жінкою, і ввічливо почекав, доки Юле не начепила йому на зап’ястя величезне мотовило ниток.

Крапас пожалів люб’язного капітана крейсера, пішов на капітанський місток і, принісши записи морського вовка Джона Вульфа, почав читати:

«Острів — це протилежність озера: озеро — це вода, оточена землею, а острів — це земля, оточена водою, а острів Лімпопо під час зливи буває оточений водою ще й з неба. Цей клаптик суходолу — найродючіша земля на землі, бо величезна злива намиває з гір багато добрив. Устромлений у землю, тут може зазеленіти навіть старий костур адмірала, а проста європейська вільха на цьому острові за ніч виростає на півметра, а бамбук — на півтора. Тому коней прив’язувати до дерев на цьому острові не радять, бо вони можуть задушитися. А яка капуста росте на цьому острові!.. Одного листка її цілком вистачає, щоб укрити хижу тубільця, а клаптем того листа ще можна три рази нагодувати козу й один раз зварити борщ. І все-таки на острові найгірше жити в середині літа, коли на нього падає злива. Тоді з неба ллється мов з відра — риба може плавати у повітрі. Отож на острові багато птахів, які літають, плавають і ходять по землі…

Під час засухи на баобабі виростають велетенські нарости. Коли вони лускаються від спеки, в них поселяються дикі бджоли завбільшки з хруща. З боліт і річок припливає багато крокодилів і бегемотів, а на дороги й галявини наповзає багато удавів та гадюк…

— Чудова країна, — зітхнула Юле. — Про неї я мріяла все життя.

— Глушина, — відповів капітан крейсера. — Каторга. Я за десять років на цьому триклятому острові полисів, як камінь на бруківці.

— Ви не дуже журіться, — Юле стало шкода цього суворого, але лагідного чоловіка. — Я вам дам таких ліків, від яких зразу виросте чуб.

— Леді, ви не глузуєте?..

— А навіщо мені глузувати? — Юле налила склянку свого чудового настою й звеліла потерти ним лисину.

За ваше здоров’я, — сумно усміхнувся офіцер, капаючи те чудове зілля на лисину.

А Накас, щоб розмова не перервалася, його обережно за питав:

— А з чого почалося повстання?

Бачте, місцеві жителі з давніх-давен малюють чортів білими, тому що самі чорні, але губернатор наказав їм малювати чортів чорними… Це й була остання крапля.

—_ За таку дрібницю люди не повстають, — зауважив Накас, син Нікодемаса. — Напевно, той губернатор добряче прибрав їх до рук і заборонив страйки?..

—_ Всі губернатори своїм підлеглим тільки добра бажають. Ну що ж, мені час, — сумно сказав офіцер і хотів гребінцем перекинути три волосини з правого боку ліворуч, але гребінець заплутався в густому пуху. Поглянувши в дзеркало, офіцер пробелькотів, — Леді, я все життя… Я ваш слуга… — Він ще раз оглянув папери і, зрозумівши, що більше хабара не отримає, підняв руку до кашкета й стрибнув у паровий човен.

Тільки опинившись на «своїй плаваючій території», він від імені губернатора запросив у гості капітана «Дельфіна», тобто попередив, що й титулованим особам треба віднести дарунки.

— До побачення! — кричав він у гучномовець.

— У Лондоні, — знизала плечима Юле, — від моїх ліків волосся відростало тільки через два тижні, а тут — через дві години… Просто в голові не вкладається.

— Видно, причина цьому — родюче повітря острова, — заспокоїв Накас жінку й приготувався стати на якір.

Крапас заплив у порт, вивантажив товари, одяг свій парадний мундир, найняв візника, попередив своїх братів перед від’їздом:

— Коли щось станеться, ви знаєте, що робити?

— Знаємо, — відповіли брати і підморгнули капітанові сім’ї, мов змовники.

Вулиці Бімбамбули були заповнені людом.

В цьому місті найбільше переховувалося всяких шпигунів та гангстерів, тож чесній людині було тут що побачити, а побачивши — ще й здригнутися.

Їхав Крапас дорогою, яку охороняли солдати, і весь час уважно спостерігав, що діялося довкола. Нарешті він побачив палац губернатора, який світився вогнями. Звідусіль лунали постріли, в небо злітав кольоровий бенгальський вогонь, грало навіть кілька духових оркестрів.

До Крапаса підскочило кілька військових, показали, доставити карету, де прив’язати коня, а потім, уклоняючись до землі, прийняли подарунки, призначені губернаторові, і сказали, що гостя чекає холодна ванна.

— Чому холодна? — здивувався капітан далекої плавби.

— Тому, що це Африка, а на острові Лімпопо температура ніколи не падає нижче плюс тридцять градусів у тіні.

— Може бути, — не заперечував капітан, — але хто вас примушує сидіти весь час у тіні?

— Ми до цього звикли.

— Звикну і я, — відрубав загартований капітан і ввійшов у призначену для нього кімнату.

Залишившися сам, Крапас швидко заглянув у ванну, відкрутив усі крани, а сам навшпиньки підійшов до вікна і вистрибнув надвір, щоб усе роздивитися.

Він добувся в розкішний сад з пахучими деревами та квітками і за густими кущами почув лайку наглядача І цвьохкання батога. Наблизившись, моряк побачив кілька десятків туземців, які крутили величезне колесо. Те колеся надавало рух меншому, а менше не давало можливості стояти на місці малюсіньким, які в свою чергу примушували шалено гудіти електромашину, яка давала світло всьоме палацу губернатора.

Трохи далі він побачив дві черги негрів. Одна черга брала з джерела воду в глечики, ставила їх на голови, вилазила драбиною на дах, виливала у величезний бак, а інша — з порожніми глечиками спускалася до джерела! І так безперервно…

— То ось в якій дорогій воді я маю купатися! — розгнівався Накас і пішов до річки. Коло неї побачив старого! рибалку і спитав його: — Пробачте, тут купатися можна?

— Ні, — похитав головою тубілець, — у воді повно кроко-і дилів.

— А де їх немає?

— В гирлі, там, де річка впадає в океан.

— Ви точно знаєте?

— Аякже!… Крокодили бояться акул і в гирло намагаються не входити.

Отож Крапас був змушений купатися в тій дорогій, политій потом воді.

— Довго ніжитеся, — почувся за дверима голос посланця губернатора.

— Я до цього звик, бо приїхав з країни дощів і туманів, — пояснив йому капітан далекої плавби…

Подарунками губернатор був не дуже задоволений, бо найкращі покрали слуги, отож гостя він почастував самою кавою і для годиться спитав:

— Як ваша подорож?

— Дякую, добре. Ваші підлеглі — дуже приємні люди.

— А що гарного в Лондоні?

— Дощить, — відповів йому Крапас.

Після довгої гнітючої мовчанки губернатор раптом спитав:

— Чи не могли б ви й для мене привезти найновішої зброї?

— Міг би, — відповів Крапас, — але король категорично заборонив нею торгувати. Я йому заприсягнувся і порушувати свого слова не можу. А коли хтось із моїх матросів пробує це зробити, я одразу ж топлю її в морі.

— А коло нашого берега ви багато тих предметів утопили?

— Цього разу не довелося. Пробачте, невже ви не маєте достатньо зброї?

— Мати маємо, але якось негуманно стріляти в людей застарілою зброєю.

— Я спробую, але така угода вам дуже дорого коштуватиме. І потім, чому обов’язково треба стріляти в людей? Хіба на острові немає звірів?

— Бачите, повстання й людей робить звірами, — пояснив губернатор. — Я за таку послугу запросив би вас на полювання, але тепер у джунглях розплодилося стільки негідників, що ми просто не наважуємось…

— Дарма! — відповів Крапас. — Ми вміємо полювати й на негідників.

— Але їх дуже багато.

— Отже, їх більше й загине.

— Що ви!.. Від стріл та списів інколи й сонця не видно, — втрутився переляканий міністр.

— Отже, нам треба битися з ними вночі, — не піддався на залякування Крапас, син Напаліса, внук Нікодемаса.

Губернаторові така сміливість гостя дуже сподобалася.

— Добре, що ви прибули. Як підданий Британії, ви допоможете нам у боротьбі з повстанцями, а ми в боргу не залишимося.

— Але чому ви самі не можете з ними впоратися? — невдоволено запитав Крапас.

— Бачте, я втратив упевненість у собі, — соромливо відповів губернатор.

— Ця хвороба виліковна, — махнув рукою Крапас. — Від такої хвороби я знаю чудові ліки: накажіть своєму міністрові поповзати перед вами на колінах — і ви віднови те рівновагу…

Задоволений губернатор засміявся, а міністр попрохав Крапаса ще погостити, а біля його апартаментів, які перетворилися на загратовану камеру, поставив вартового.

— До особливого розпорядження, — пояснив він.

Та Накас не дуже засмутився. Він виламав з грат найдовшу дротину, зробив з неї вішалку, роздягнувся і випростався на нарах Сон переніс його на батьківщину.

А з далекої Англії в той час прилетіла термінова зашифрована телеграма:

А з центру прийшла така сама таємна відповідь:

Прочитавши цей шифр, шпигуни всі як один почали готуватися до від’їзду в Африку, на той чудовий острів Лімпопо, де так добре росте капуста.