Буря в склянці води

Перша сутичка

У Бімбамбулу Буфало Білл не приплив, не приїхав, і просто висадився десантом з великою кількістю слуг, автомобілів, з кількома мішками паперових грошей, які називаються доларами.

Тепер цього шпигуна не впізнала б і рідна мати: вдаючі із себе новоспеченого мільйонера, він був одягнений в новий смокінг, у сірі в смужку штани, в білу жилетку, білі гетри й чорний блискучий котелок на голові, хоч термометр у той час показував двадцять п’ять градусів тепла. В кутику губ димилася гаванська сигара, а на новісінькому форді було написано: «Фірма «Біл і К°» платить тільки готівкою!»

За ним їхало кілька вантажних машин, і з них роздавали добросердечним тубільцям маленькі пакетики, в яких були в блискучих срібних обгортках цукерки, брусочки мила, жувальна гума і тютюн. Резиденція прибулих тимчасово називалася «Весела Мері», а поряд з нею вже здіймався багатоповерховий хмарочос, у тіні якого розкинувся великий, мов озеро, басейн, у якому плавало кілька лебедів з підрізаними крилами, щоб не полетіли, білизною світилися вимощені камінцями стежки.

Буфало Білл прибув, познайомився з обставинами і вже хотів затягти: «Оля-а-а-а! Оля-а-а-а!..» — та вчасно згадав, хто він тепер, а тому дуже поважно сказав:

— Рой, повстання — чудова справа: що більше людей стріляється, то дорожчими стають наші товари.

— Це правда, але ж ми пообіцяли англійцям, що на острові пануватиме спокій, — несміло заперечив Макт Рой, який тепер виконував обов’язки заступника й особистого охоронця Білла.

— А ми якраз і вхопимося за той їхній спокій.

— Яким чином?

— Бачиш, хлопчику, ті старі розбійники вже майже поживилися своїми колоніями, а ми й гупнемо їм у спину, але так, щоб більший шматок вискочив з їхньої горлянки.

— О’кей! Мені ця гра подобається, — зрадів Макт Рой.

— Далеко підеш, малюче!

В цей час мимо їхнього саду на чистокровному коні арабської породи протрюхикав капітан далекої плавби. Він припав до шиї коня і не озирався довкола.

— Слухай, може, море горить? — пожартував Білл і одразу ж замовк. — Рою, а може, це той пан Нікас, якого ми здалеку приїхали шукати?

— Це неважко перевірити, — сказав Макт Рой і відчув, як у руки й ноги почала приливати скажена кров шукача пригод, а голова зробилася порожньою і холодною, як у шерифа дикого заходу або судді, який засуджує невинних людей.

— Може, не слід поспішати? — засумнівався Білл, але в цю мить на вулицю виїхав з гуркотом і торохкотінням блискучий від лаку ролс-ройс. У ньому сиділо ще два капітани далекої плавби, доброї статури негр, старий лев, а поперед нього летіла ворона й голосно кричала:

— Гей, хлопці, чи не могли б ви швидше?

— Могли б, — жартував капітан, тримаючись за кермо, — але тоді нам треба вийти з машини.

— Тоді викиньте геть того величезного старого кота, — радив птах. — Мені не подобаються його зуби.

— Старенька, він беззубий! — відповів хлопець, витискуючи з машини останні кінські сили.

— Карамбо! — вилаялася ворона. — Втішив! Бути розчавленою таким котом, мені здається, ще гірше.

Спокійний, байдужий до всього лев раптом зарикав:

— Гаво, чи тобі не соромно? Я ж справжнісінький лев!

І Рой не витримав. Він стрибнув у сідло, що було вже напоготові, витяг з кобури свого шефа дві гармати шістнадцятого калібру і з шаленою швидкістю почав доганяти втікачів. Порівнявшись з машиною, він, заглушаючи своїм голосом гуркіт мотора, чемно запитав:

— Джентльмени, чи не можу я бути для вас чимось корисний?

— А чом би й ні! — вигукнув Напас. — Добрі хлопці всім потрібні.

— Тоді, може, й для мене знайдеться місце в машині?

Напас моргнув Рапасу й весело відповів:

— Ганнібале, посунься!

Лев знехотя переліз на заднє сидіння, а Рой, витягши ноги із стремен, спритно перестрибнув у машину, яка мчала на повній швидкості. Тримаючи в руках два кольти він відчув себе господарем становища.

— Я — Макт Рой. Хлопчики, повертайте до «Веселої Мері», з вашої голови там і волосина не впаде.

— А що ми там робитимемо? — спитав Напас.

— Вип’єте коктейлю і познайомитеся з моїм босом.

— Дуже вдячні, але ми страшенно поспішаємо, — відповів йому Напас, ніскілечки не боячись тих його двох гармат бо, позичаючи машину, не забув поради Джека Джексона і під першим сидінням поставив потужну ракету, яка викидає пасажира геть.

— Хлопчики, я два рази не звик прохати, — попередив супутників Макт Рой і кінцем дула зсунув на потилицю ковбойського бриля, підв’язаного під шиєю.

— Не бешкетуй, — Напас не міг відірвати очей від звивистої дороги.

— А якщо я полоскочу вас оцими гарматками, га? — Рой хотів обов’язково пригнати втікачів до свого дому.

Але в цей час Рапас штовхнув кулаком млявого лева, той поклав лапу на плече Макта Роя і зарикав:

— Спокійно, юначе, спокійно! — сказав колишній артист.

Рой пополотнів, бо не чекав такого кінця, і сховав зброю.

— Нехай ваш милий котик не лоскоче, — попрохав крізь сльози, бо відчув, як кігті Ганнібала крізь сорочку впиваються йому в плече.

Але свідок утікачам був ні до чого. Коли машина повернула вздовж набережної, Напас пожартував:

— Давай-но посперечаємося. Рою, що ти американець!

— Так, не треба й сперечатися, — відповів ковбой.

— Виходить, ти з технікою добре знайомий?

— Атож!

— Тоді, о’кей. Будь добрий, натисни на цей білий гудзик, бо не можу зупинити машини.

— А що станеться, коли я не натисну?

— Перекинемось, ось і вся музика.

— А коли натисну?

— Тоді сам побачиш.

— Я звик натискувати тільки на курок кольта, — набундючився слуга новоспеченого мільйонера.

— Не будь боягузом.

Ці слова вплинули на Роя дужче, ніж наказ. Та коли він натис на кнопку, під його сидінням гримнув вибух, ковбой шугонув у повітря, кілька разів беркицьнувся і з набережної шубовснув у море.

Цю картину спостерігав у величезний морський бінокль Ганс Герінг і з радощів потирав руками Він навіть вискнув від задоволення, коли побачив, як виборсується з моря обліплений травою Рой. Вірний кінь ковбоя стояв на березі, і щастя, що внутрішній голос цієї тварини ще мовчав.

— Один янкі вже викусив, — говорив до Пуціса великий розвідник і по одній літері диктував неписьменній Берті телеграму своєму безпосередньому начальникові. Отримавши її, полковник Шмульке без усяких церемоній упхався в кабінет генерала й коротко відрапортував:

— Гррр!

— Дякую за конкретність, — похвалив його генерал, — Але чому в вашому рапорті немає ніяких думок?

— Такий у мене стиль, — відповів Шмульке.

— А чому ви про такий стиль мені досі й словом не прохопилися?

— Коли всі знатимуть принципи нашої роботи, тоді ми змушені будемо їх дотримуватися.

— Коротше!

— Буде виконано!

— Ще коротше!

— Буде!

— Дякую, я перевірю.

Перевіряв події у Бімбамбулі не тільки пихатий генерал. Коли повз магазин квітів пана Дюрано, або Мажо, протрюхикав верхи капітан, великий шпигун ухопився за дитячого візка, але застряг у вузьких дверях. Тоді він вистрибнув у вікно, заліз на дзвіницю церкви і. не пропускаючи найменших подробиць, почав вицокувати золотими зубами. Передавальні станції бездротового телеграфу повідомили про цю новину полковника Жюжю, а той, обходячи генерала, помчав простісінько до міністра і, зрозумівши, що передав куті меду, почав терпеливо чекати, доки той нарешті перемкне на військові справи свій невеличкий розумок завбільшки з один горішок. І коли міністр підвів голеву, на яку тисли глибокі думки, спостережливий Жюжю помітив, що міністрові скроні прикрасили ще дев’ять сивих волосин: по чотири з обох боків і одна посередині.

— Хіба сьогодні п’ятниця? — втомленим голосом сказав міністр і переплутав дуже таємний код. — Середа чи понеділок.

— Усі святі, — не бажаючи встрявати в суперечку, помилився Жюжю.

— Дякую. Це змінює становище. Я щонайдокладніше про все повідомлю пана президента. Ви вільні.

І тільки після цього, вже в свинячий голос, захеканий шпигун Пріслі знайшов Джеймса Бонда. Той виголошував промову в своєму клубі, в якій він гостро критикував порожню хижу, що стояла напроти, за її бездіяльність. Розвідник холодно вислухав донесення про надзвичайні події у губернатурі, вхопив беззвучний пістолет, вибіг таємним тунелем на узмор’є й спробував відрізати втікачів від порту, але було вже пізно. Звідти їхав конем мокрий заступник Білла — Макт Рой і, скаженіючи від злості, стріляв зі своїх гармат шістнадцятого калібру в кожну ворону, яка пролітала повз нього.

Перш ніж на щось зважитись, Бонд увімкнув внутрішній голос і уважно прислухався.

— Віслюк, — нарешті почув він, — це тобі не промови виголошувати.

Джеймс стримався і ще раз увімкнув голос:

— Бонде, тепер шукай вітра в полі, — відповів його порадник.

Тоді шпигун, піймавши першого-ліпшого візника, подався в губернатуру. Містер Літлтон, оговтавшись від переляку, тихо плакав. Побачивши звісного розвідника, він, не соромлячись своїх сліз, гірко сказав:

— Бонде, я вже не хочу бути губернатором.

— Добре, добре, ти ним і не будеш. А тепер витри сльози і розкажи, що тут сталося. Тільки, прошу, докладно, бо для мене важлива кожна подробиця.

— Бонде, це жахливо. Я все витерпів: і лева, і бомбу, і ворону, але коли побачив, як з рукава того хлопця вилізають отруйні гадюки… це вже було занадто. — Коли високий урядовець закінчив, Джеймс закинув ногу за ногу і в такій невимушеній позі глибоко замислився.

— Перший варіант, або перше безглуздя: ви перевтомилися, і все це вам привиділося. Друге безглуздя, або другий варіант: наші вороги винайшли якусь невідому для нас зброю, в якій нічого не тямлять навіть американці. Третій варіант, або перший правильний висновок з тих двох нісенітниць: якщо це не сон і не зброя, тоді… — Він голосно засміявся. — Містере Літлтон, це ж хитро придуманий спектакль. Вас ошукали троє хлопців, які перевдяглися в капітанів далекої плавби. Сором! Ви артистів злякалися, мов справжніх розвідників.

— А схожість? — не відступав губернатор. — А зброя?

— Розберемося. — Бонд був спокійний, мов статуя королівського намісника на коні. І коли б не турецька сигара, яка диміла в кутику губ, кожен простак сказав би: розвід, ник спить.

Але хоч як мізкував Джеймс Бонд, усе одно про це свинство з боку губернатора треба було повідомити Макпіпу. А в Лондоні цей надзвичайний трюж трьох братів здійняв справжню бурю. Всі клерки-бюрократики Intelligence Service зарухались, забігали, мов комарі їх покусали, і знову почали гасати коридорами, мов навіжені. Коли галас досяг кульмінації, міністр колоній викликав сера Макпіпу й чемно запропонував йому сигару. Вони курили й мовчали, мовчали й курили, кабінет, який був у стилі кам’яного віку, поглинула темрява. Загадково потріскували іноді дрова в каміні, мов печерний ведмідь, ревло у давно не чищеному комині.

— Чим займається ваш Ясновидець? — запитав міністр.

— Нічим, сер. Джеймс усе життя нічим не займається, тільки шукає порятунків із скрутних становищ.

— Хвалю, — і вони знову закурили. — На кого ви полюєте, пане полковник? — знову здалеку почав міністр.

— На левів.

— Шкода… А я на тигрів. Іноді на носорогів.

Викурюючи третю міцну турецьку сигару, худий чоловічок, який майже втоп у ведмедячій шкурі, знову запитав:

— Кращих вістей нема?

— Поки що — ні.

— А німці та французи за наші невдачі своїм шпигунам уже ордени дають.

— О!.. — тяжко зітхнув Макпіпа. — Якби наш уряд був такий щедрий!..

— Знаєте, Макпіпо, — несподівано перебив його міністр, — коли я одного разу в джунглях Індії полював на тигрів, мій помічник прогавив звіра, і тигр опинився у мене за спиною. Він підкрався так близько, що мою потилицю обпалило його гаряче, мов вітер у пустелі, дихання.

— І що ви зробили? — підскочив сер Макпіпа і зблід.

— Нічого, тільки здійняв комір.

— А ваш помічник?

— Він, бідолаха, не повернувся з Індії.

— Чому?

— Коли ми знову натрапили на слід тигра, який утік, я сказав помічникові: Пітере, ти йди подивись, куди подівся той звір, а я піду розвідаю, звідки він прийшов… Ви розумієте, що я хочу цим сказати?

— Авжеж, — відповів сер Макпіпа і відчув, як по спині забігали мурашки. Викурюючи шосту чи сьому міцну турецьку сигару, він би ще щось придумав, але йому стало погано. Раптом він підхопився й сказав: — Дозвольте вийти.

— Потерпи, Макпіпо, потерпи, — не дозволив міністр.

— Я боюсь, що полювання на тигра, яке ви пропонуєте, може не відбутися.

— Чому?

— Я помру раніше, ніж ви мене пошлете в Індію.

— Не помреш… Ви обидва, мій любий Макпіпо, і ти, і твій Ясновидець, упустили одну дуже важливу подробицю: ті моряки Нокси не тільки підлеглі нашої величності короля, але й трійнята.

— Сер, ви — геній! — вдруге підхопився Макпіпа.

— Знаю, мені про це вже казав король. А що далі?

— Проти трьох нам треба подвоїти сили.

— Потроїти, мій любий, і більше ніякого свинства.

— Розумію: потроїти, але не випустити контрольних акцій зі своїх рук.

— Правильно: тримай віжки і, коли треба, не жалій батога.

— Можна йти?

— На всі чотири боки.

Через долину жахів

Коли далеко позаду залишилося місто, розімліле від сонця, і порт, закіптюжений димом, коли закінчилася вибоїста дорога, розмита зливами, Напас зупинив машину у високій траві й весело сказав своїм друзям:

— Ось ми й приїхали.

— Бачу. — Рапас розім’яв занімілі ноги, огледівся і скрушно зітхнув: — Утекти втекли, але як ми повернемося?

— Ви не хвилюйтеся, за все подбають мої друзі, — як міг заспокоював їх Чінга Чанга, а самого його аж розпирало від щастя. — Свобода! — весело вигукував він. — Ви не уявляєте собі, що таке свобода для людини природи!..

— Не ображайся, натуралісте, — сказав йому Напас, — але сам ти дуже дивно дбаєш про своїх друзів: то в бочці плаваєш, то у в’язниці сидиш, тепер мало не луснеш від щастя, а що буде, коли ті пани раніше за твоїх одноплемінників про нас подбають?

— Пошлімо у розвідку Гаву, — раптом придумав Рапас, годуючи ворону залишками печива, яке дістав з кишені. — Про все розвідаємо, і ніхто й гадки не матиме звідки.

— Нічого не треба розвідувати, все зроблять мої люди, — знову сказав Чінга Чанга. — А тепер — уперед. Ми підемо стежкою, а ти поїдеш у джунглі. На узліссі сховаємо машину й спробуємо знайти моє село.

Сяк-так діставшись до лісу, Напас зупинився. Джунглі були такі густі, що не тільки машиною чи велосипедом, але й пішки зайти в них було неможливо. Але Чінга Чанга в цих заростях почувався як риба у воді. Не відриваючи очей від землі, він ішов попереду, перестрибував через буреломи, вів через висячі мости з ліан, доки вони не прийшли на широку долину. Тут гілки дерев і листя були такі густі, що в джунглях серед білого дня наче були вечірні сутінки.

— А тепер не злякайтеся, — попередив ватажок, — і куди-небудь сховайте свого чорного птаха.

— Погляньте, білий знайшовся! — розгнівалася Гава, але не пручалася, коли Рапас запхнув її за пазуху.

Що далі вони заглиблювалися в джунглі, то темніше ставало, то більше лунало таємничих голосів і звуків.

Подорожні притихли й почали уважно дивитися під ноги, тільки один лев Ганнібал дедалі веселішав і задирав хвоста догори. Раптом над їхніми головами прошурхотіла зграя синьо-зелених птахів, і один з них пронизливим голосом Гави несподівано скрикнув:

— Пррро-опа-дде-тте!

Подорожні здригнулися.

— Оце так цирк! — спробував жартувати Рапас, але через деякий час хтось ще таємничішим голосом вигукнув:

— Не-ее по-ве-е-ерррне-ете-есссь!

Подорожні зупинилися, озирнулися. В цю мить зовсім з іншого боку знову затріскотіло, заскиглило, долинув якийсь дикий сміх, а третій птах каркнув:

— Загинете!

— Дванадцять балів, щоб тебе грім побив! — не втрималася Гава й висунула голову.

— Мовчи! — цитькнув на неї Рапас.

— Заборони це їм, — огризнулася Гава. — Ворон, які вміють говорити, тут більше, ніж на лондонському звалищі.

— Сказав же, помовч!

— Нехай собі балакає, — махнув рукою Чінга Чанга.-— . А чому ви так занепокоїлись?

— Місця й справді жахливі, — витер піт Напас. — Ніколи не думав, що злі духи говорять по-англійському.

Чінга Чанга голосно засміявся.

— Це зовсім не злі духи. Кожен мисливець мого племені інколи ловить папугу й віддає чаклунам, а ті навчають птахів якогось слова й знову випускають у джунглі. Побачивши людей, птахи кричать те, чого їх навчили, сподіваючись на гостинець. Отак і літають вони над головами подорожніх. Цю таємницю знають тільки люди нашого племені і зовсім не бояться птахів, а чужинці, озброєні до зубів, уникають цих місць і бояться їх, мов смерті. Це нам на користь, бо за цією долиною, у гирлі великої річки, лежить село мого племені Чіка-Чака, куди ще не ступала нога жодного білого. Ви будете перші.

Брати все зрозуміли й засміялися, а ворона висунула голову з-під поли й каркнула на весь ліс:

— Западіться!

— Крізь землю! — відгукнулася луна голосом папуги.

А з іншого боку проверещав тонкий голос:

— Западетесь! — І джунглі ненадовго заспокоїлись.

Нарешті Чінга Чанга зупинився, прислухався, пильно оглянув землю, помацав вірьовку з ліан, потім, прикривши половину рота лівою долонею, а іншу половину то прикриваючи, то відкриваючи правою, почав гукати, мов якийсь нічний звір. Таке ж гукання відповіло йому в іншому кінці джунглів, потім ближче, і за кілька хвилин ті голоси залунали зівсебіч. Нарешті перед ними виросло з десяток воїнів, озброєних списами.

— Гуа-гуа! — привіталися вони.

Через деякий час ліс порідів, а тоді й зовсім скінчився. Мандрівники опинилися коло широкого спокійного гирла великої ріки. В бурій воді аж кишіло всякої живності. Здавалося, тільки всунь руку в річку — і зразу ж позбудешся її. Але чоловіки сміливо забрели у воду, знайшли сховані човни, перевезли втікачів на інший бік, а самі повернулися назад.

Гава, спостерігаючи за крокодилами, що пливли за човнами, знову не витримала.

— Як добре, що ця бридота не літає! — каркнула вона, але із-за пазухи Рапаса не квапилась вилазити, бо над головами втікачів пролетіли величезні кондори. — Було б куди краще, щоб і оці живі літаки плавали у воді. — Гава провела хижаків поглядом і знову засунула голову за пазуху.

Посеред великого острова, зарослого густими деревами, світилася простора галявина. В центрі її стояло з п’ятдесят хиж, укритих листям, а посеред галявини — найбільша, вкрита соломою. То була хата вождя, в яку привели гостей і зразу ж пригостили кокосовими горіхами, які витягли з льоху. Чінга Чанга великим ножем управно розрубав горіхи й подав кожному напитися прохолодного напою, що дуже нагадував березовий сік.

— Прошу нічому не дивуватися, — попередив він друзів. — Африка є Африка, а острів Лімпопо — її серце.

Ще не встигли гості відсапатися, як у селі загули тамтами, тобто місцеві барабани і барабанчики.

На майдан першими вибігли воїни. Вони виконали ритуальні танці полювання та війни. їх заступили дівчата. Танцюристки були такі спритні, такі меткі, що обидва брати не витримали й почали тупцяти разом з ними. Така їхня поведінка дуже сподобалася тубільцям.

Потім у окреслене коло вийшли двоє юнаків. Вони довго ходили один перед одним. Супилися, лаяли один одного, і, коли стали злими і похмурими, до них підійшли вичепурені дві дівчини і вручили кожному з них перо пави. І в цю ж мить почався найдивовижніший з усіх будь-де і будь-коли бачених двобоїв. Юнаки лоскотали один одному найчутливіші місця й намагалися не сміятися. Та раптом один кінець пера попав супротивникові в ніс. Воїн дихнув, міцно замружився і чхнув, але так гучно і так кумедно, що його суперник не витримав і зареготав. Він і програв, бо за правилами двобою переможеним стає той, хто перший засміється.

Після врочистої частини було викопано невелику яму вимощено камінням і вистелено листям бананів. Сюди поклали двох рябих поросят, начинених горіхами та фруктами, і запалили багаття. Навкруги поширювалися такі смачні пахощі, що Ганнібал не витримав і зарикав на всі джунглі.

— Нарешті будемо їсти! — наслідуючи лева, заревів Рапас, і всі подумали, що то говорить лев.

Після загальної учти люди пішли відпочивати. Рано-вранці Чінга Чанга розбудив братів і повів їх до широкої річки, яка впадає в океан. Тут на них чекали човни-довбанки і воїни з веслами напоготові. Коли вони сіли, барабанщик, що сидів на кормі, почав руками вибивати такт. Чоловіки всі як один опустили весла, і човен стрімко подався вперед.

— Куди ми пливемо?—спитав Рапас.

— Шукати зброю.

— Як ти її знайдеш, не маючи навігаційного приладдя? — здивувався Напас.

— Дуже просто: ось на краю затоки росте розлогий баобаб Він закриває величезну скелю. Відпливши від берега, ми спершу побачимо той величезний камінь, а потім з’явиться шпиль далеких гір… Тоді й розпочнемо пошуки.

Припливли до мілини й розпочали пошуки. Обв’язавшись вірьовками, водолази взяли по великій каменюці, за їхньою допомогою дуже швидко опинилися на дні мілини. Під водою вони прив’язували бочки, а інші їх витягували. За кілька годин було витягнуто всі сорок чотири бочки. З веселою піснею воїни рушили назад.

Коли повстанці вибили днища бочок, то радості їхній не було меж. Кожен із них отримав або гвинтівку, або револьвер і по жмені патронів. На честь братів вони знову організували свято з піснями, танцями, стріляниною з гвинтівок.

— Що ви весь час святкуєте? — Напас був прикро вражений. — Зрозуміло, треба вчитися володіти зброєю, але ж і патрони треба берегти.

— А як же навчитися, коли не потанцюєш? — здивувався Чінга Чанга. — Танець — це академія, в якій людина навчається терпеливості, витримки, гнучкості і загальних, узгоджених рухів, а всі ці властивості якраз і потрібні озброєному воїнові.

— Коли так, — Ііе витримав Рапас, — тоді і я вам дещо покажу. — Він попрохав зробити невеличке підвищення, знайшов сковороду, кілька яєць і на очах усіх тубільців, випускаючи вогонь з рота, спік яєчню. Потім він попрохав принести кужіль вовни. І, на подив усім, запхав його в рот, Розжував і проковтнув. Затамувавши подих, люди спостерігали, що буде далі. Потім з рота Рапаса шугонув дим, потім полетіли іскри, а ще згодом Рапас почав витягувати з рота різноколірні стрічки й роздавати їх ошелешеним дівчатам.

Наприкінці Рапас підійшов до старшого жерця, обережно доторкнувся до його носа, і в руках у артиста заблищала золота монета, начебто він витяг її із ніздрів у чаклуна.

Все село зойкнуло, а опам’ятавшись, вишикувалось у величезну чергу, щоб кожному великий чаклун теж витяг хоч по маленькій монеті. Та оскільки в кишені в Рапас, було тільки дві золоті монети, він цей трюк ще раз повторив, витягши гроші з носа в помічника старого чаклуна. На подив усім, ті два чоловіки виявилися великими скнарами. Вони сіли один проти одного й почали удавлювати один одному носи, доки не потекли сльози з очей, та гроші все одно не сипалися в долоні.

— Чаклунство погане, — жартував веселий Рапас і показав, як цей трюк робиться. Всі тубільці аж попадали од сміху й щиро заплескали в долоні. Тоді Рапас звелів їм повісити два кокосових горіхи, відрахував від них по п’ятдесят кроків, поклав гвинтівку на плече, повернувся спиною до мішені і, спостерігаючи за нею через дзеркало, натис на курок. Пролунав постріл. З повного горіха бризнув сік. Рапас став під горіхом, попив, освіжився і в такий самий спосіб пробив іще кілька…

Мешканці села стояли, мов зачаровані, і не сміли зрушити з місця, тільки чаклуни довго радилися між собою і прийшли до одностайної думки: подарувати Рапасові намисто з зубів тигра — тотем, себто знак свого племені, в визнати його третім помічником старшого чаклуна й назва ти Накумбою Чанга, тобто — Накас-вождь.

У цей час у затоці забовванів краєчок вітрила. Він ріс, збільшувався на очах.

— Крапас! — нарешті впізнав корабель Напас. — Приплив Крапас! — і всі застрибали з радощів. Розпочалося третє за цей день свято. Воїни, скочивши у човни, попливли зустрічати «Дельфіна» й показали йому в гирлі річки таємну затоку, в якій його ніхто не міг помітити ні з суходолу, ні з моря.

Нарешті три брати обнялися.

— Як ти, капітане?

— А як ви, мої матроси?

— Ми живі і здорові!

— Як бачите, і я ще живий… але страху набрався добряче. Примчав у порт, віддав коня хазяїнові, а сам — на корабель і в море. Тепер шукайте вітра в полі! Та тільки-но встигли напнути вітрила й рушити вперед, як раптом шлях нам перетнув крейсер «Невмирущий». Він так бабахнув гарматами з правого боку, що перекинувся і хлебнув через борт води. Але й це нас не врятувало: бачу, крейсер пливе до нас і повертається лівим боком. Ну, гадаю, капець нам. На всяк випадок озброїв батька, сам озброївся, мати гвинтівку навіть у руки не бере.

«Якщо я качалкою та ополоником нічого не вдію, то що мені допоможе ця незручна пукалка?» — відповіла вона, а тим часом якийсь патлатий чолов’яга почав командувати з капітанського містка «Опустити вітрила! Викинути якір! Прийняти човен його превосходительства!»

Стою ні живий ні мертвий і стискую руків’я револьвера в кишені. Думаю, якщо той титулований розбійник мене впізнає, я йому в руки так легко не дамся…

Та, зійшовши до нас на палубу, незнайомий капітан крейсера на мене навіть не глянув, а кинувся до матері й почав цілувати їй руки. «Чи не вашу лисину я лікувала своїми ліками?» — першою опам’яталася мати.

«Мою! — став на одне коліно, мов лицар, капітан і мовить: Я буду вам вдячний все життя. — Зняв шапку і скуйовдив свої патли. — Гляньте».

«Хоч коси заплітай», — відповіла мати, дивлячись на ту копицю волося, і я тільки тоді впізнав нашого давнього друга, пам’ятаєте, того, що весь час зачісував в той чи інший бік три волосини, які залишилися на його голові.

«Мені велено нікого з порту не випускати, — сказав капітан, — та коли ви дасте того чудодійного настою для моєї жінки, я вас сам буду супроводжувати куди захочете».

І ось ми тут.

З цієї нагоди навіть Напас-старший не витримав і, надівши рятувальний круг, спустився в човен, щоб погостювати у свого давнього друга Чінга Чанга. На березі він потрапив у обійми всіх родичів і близьких ватажка повстання. Вони мало не розчавили бідного Напаса й примусили його танцювати з ними ритуальні танці.

Все ще святкували першу маленьку, але дорогу перемогу, коли на світанку в село прибіг приручений страус. До його шиї була прив’язана шкіряна торбиночка, а в ній бунчук, який означав тривогу. Чінга Чанга одразу наказав принести найбільший барабан і його боєм швидко передати звістку навколишнім селам про небезпеку.

Ще не встиг затихнути великий барабан, як тамтами загули, заторохкотіли в усіх джунглях. Воїни натренованими руками, напруженим слухом почали між собою розмовляти тим надзвичайним музичним телеграфом. Уже за півгодини з іншого боку джунглів передали кілька разів застереження:

Операція «Сатурн»

Ганс зробив щонайдокладнішу доповідь полковникові Шмульке, отримав від нього принципіальну, а правильніше — сумнівну згоду і почав готувати експедицію у глиб острова. Будь-що-будь — він обов’язково хотів знайти те ще ніким не помічене плем’я і налагодити з ним тісний зв’язок, а тільки потім братися до справ усього острова План його був дуже простий, а тому — геніальний: доки не охололи сліди, Пуціс ще міг знайти ватажка племені, а де ватажок, там і вся його нація.

Але розвідка є розвідка. Розроблюючи план експедиції, військові високого чину цілу ніч вираховували, компонували, пересували логарифмічну лінійку, пили ром і курили люльки, готувалися до всіляких несподіванок і лише на світанку послали дуже складний шифр:

Це означало:

Ганс, ні на що більше не сподіваючись, одяг Берту в короткі штанці колоніста, взув у довгі кавалерські чоботи, поклав у рюкзак друкарську машинку, нап’ялив їй на голову величезного тропічного бриля, дав купу паперових грошей і погнав найняти носіїв, купити в купця Макт-Камари безліч усяких непотрібних речей, а сам буцімто вийшов погуляти і зник перший, залишаючи на дорозі умовні знаки.

Але від пильних очей своїх колег і ворогів відомий шпигун ніде не міг сховатися. Мажо-Дюран одразу ж виїхав за Гансом. На всяк випадок він узяв із собою візок і, ведучи під руку свою гарненьку касирку, теж вирішив помінятися околицями міста. За цією парою, ввімкнувши внутрішній голос, квапливо вирушив і Джеймс Бонд із дідусем Пріслі, озброївшись вудками та японськими парасольками, в які замаскували швидкострільні гвинтівки. Верхи на коні потрюхикав і Макт Рой постріляти ненависних йому ворон, а Джовані Джовіні вирішив на очах цих джентльменів сьогодні удавати тверезого. Словом, кожен слідкував і за кожним слідкували, кожен думав про іншого, що той дурніший, тому кожен і був ошуканий, бо цього вимагали правила великої розвідки: краще стріляти в спину, ніж отримати кулю в лоб.

Доки Ганс повторив усі інструкції, доки до подробиць згадав усі накази, Пуціс досить далеко витяг його за місто й на цілу годину раніше, ніж звичайно, зажадав отримати свою печінкову ковбасу. Підкріпившись, вони без поспіху рушили далі. Слід від єдиної машини, яка тут проїхала, дуже ясно вів шпигунів на південь, тож вони йшли ним, мов залізною колією. Але Ганс не міг як слід усе обдумати, бо для цього він повинен був мати того, кому він міг наказувати. І він незабаром почав оглядатися, чи нема поблизу Берти. Навіть виліз на дерево й пробував передати свої думки на відстані, але знову згадав, що ніяких думок у голові немає. Тоді він скочив на землю і виконав коротку виробничу гімнастику.

А місто віддалялося й віддалялося. Устромивши морду в сліди, Пуціс усе ще тяг за собою хазяїна в глибину острова. На краю саван, або безмежних лугів, на Герінга чекало вже кілька десятків носіїв і стільки ж ящиків з різноманітними зниженими у ціні подарунками для майбутніх спільників. Енергійна Берта замінила короткі штанці на довгі, бо сонце добряче підсмажило відкриті місця на ній, і весь час погукувала на своїх наймитів.

— Хто кого доганяє, шановний шефе? — вона не зробила винятку й для свого начальника й звела брови.

— Берто, я прийшов учасно: о сімнадцять нуль-нуль, а ти мені скажи, що ти сьогодні відчувала приблизно опівдні? — спитав підлеглу ретельний Ганс.

— А точніше ви б не могли запитати? — занепокоїлася Берта.

— Приблизно в той час, як я заліз на дерево.

— Опівдні?.. На дерево?! То, певно, від спеки. В той час на мене найшло бажання служити кайзерові і батьківщині, тож і я, перегрівшись на сонці, натиснула на цих дармоїдів і нероб так, що вони блискавично опинилися тут начебто за ними лев гнався, — поглянувши на носіїв, вона тупнула ногою. — А ще ці нероби хочуть знати, куди ми йдемо і що ми несемо в цих ящиках.

— Це неможливо: вони швидше помруть, ніж узнають правду.

— І я їм те ж саме кажу, але вони не вірять, що наш похід дуже засекречений, що про нього знає єдина людина на світі — це полковник Шмульке.

— Берто, тобі ціни нема, а надто коли походиш пішки. Але обов’язок є обов’язок: годі теревенити. Пуцісе, вперед!

Заспокоюючи Фіфі-Жанету, яка ридма ридала, мосьє Мажо-Дюран спостерігав з високої трави за Гансом, який був обвішаний в’юками, і тихо злився:

— Невже той довгоногий шваб і справді надумав пішки обійти весь острів?

Великий розвідник не був підготовлений до такої подорожі, отож, цокаючи зубами, мерщій телеграфував у Париж, вимагаючи поради, але так далеко відійшов від проміжної бездротової телеграфної станції, що відповіді не отримав Це його ще дужче розхвилювало. Його руде волосся, схоже на мідні дротики, почало іскрити.

— Я нікуди не піду, — пригашувала запал шефа гарненька касирка, поправляючи модні черевички, які злітали з ніг. — У мене на підошвах самі пухирі й мозолі.

— Добре, ми зробимо невеличку реконструкцію, — зглянувся на неї Дюран. — Сідай у візок.

— А куди ми подінемо кулемет?

— Викинемо.

— Ні, якщо можна, я краще покладу його собі на коліна. Він дуже потрібний на цьому острові, навіть більше за мою швацьку машину.

Дюран розізлився на свою розпещену помічницю, а тому знову почав вистукувати своїми золотими зубами донесення, але Париж мовчав, ніби там усі вимерли. В той час із високої трави висунулася голова Макта Роя. Маскуючи мету своєї подорожі, хитрий ковбой вигукнув:

— Мосьє Мажо, ви заблукали! Я вже півдня в сідлі, але ніде в цьому напрямку не бачив крамниці, яка продає молоко таким гарненьким новонародженим!

Мажо здригнувся, але швидко опанував себе. Закутуючи у візку Фіфі, він мов ненароком, узяв з її колін кулемет.

— Слухай, Мажо, на якого біса ти витяг ту швацьку машину? — знову, ніби нічого не підозрюючи, сказав Рой. — Чи не краще було б шити в ручний спосіб?

Він підкинув обидва кольти вгору, піймав і, не маючи, куди стріляти, знову запхнув у кобуру. Трохи звівся в сідлі, огледів савану й побачив, що навколо місця, де отаборився німець, подекуди колихається трава.

— Оля-а-а-а! — заспівав він своєї пісні. — На цьому полюванні найкраще прискакати останньому. — Повернув коня і, зробивши коло, знову повернувся.

На другий день мандрівки Пуціс знайшов на узліссі схований ролс-ройс. Це була велика перемога цієї нерозлучної пари. Ганс сфотографував знахідку разом зі штучними дуже отруйними гадюками, залишеними на шкіряному сидінні, з іграшковою бомбою та дерев’яним револьвером, кинутим на землю.

— Берто, якої системи ця зброя? — дуже дотепно пожартував Ганс і чекав півгодини, доки його підлегла зарегоче, але Берта добре натренованим голосом солдата відповіла:

— Циркової, мій шефе!

На третю добу всі носії Герінга застрайкували, бо їхній табір відвідали Пріслі та Джеймс Бонд, удаючи із себе турецьких мисливців. Вони пригостили всіх негрів отруйними сигарами й тільки тоді звернулися до їхнього хазяїна.

— Чи не могли б ви кілька носіїв позичити нам? — замітав сліди ввічливий Бонд. — Ми настріляли купу слонів, і нема кому нести їхні бивні.

— Вам треба було полювати на полівок, — відповідала за Ганса практична Берта. — В них зуби легші.

— Ми добре заплатимо, — щоб чули й носії, сказав Пріслі. — По два золотих кожному.

— Я їм плачу по три, — не поступалася Берта.

— Пуцісе, проведи цих джентльменів за межі табору, — нарешті урвався терпець і в Ганса.

— Щастя ваше, що я й тут, у цьому дикому краю, дотримуюсь своїх принципів, — сказав Бонд. — Інакше-бо ви ніколи не повернулися б в свою злиденну Німеччину.

— А які вони, ваші принципи? — поцікавився викритий німець і подумав, що одному з них доведеться плакати Тільки кому?

Ганс непомітно підморгнув Берті.

— Гвинтівку не беріть, вона однак без патронів, — попередив друкарку Бонд, — а тепер слухайте: європейці не повинні на очах у чорних сваритися між собою.

Бонд тільки провчив безмозглих німців і повернувся йти. Йому неважко було уколошкати шпигуна ворожої країни.

але він не поспішав, бо мав довідатись, що задумали німці в британській колонії. А щоб у Герінга не виникло бажання втекти, він підпалив за його спиною у кількох місцях пересохлу траву саван.

Та Ганс Сільке не розгубився. Він кожного носія примкнув до кованого ящика й тільки тоді розпочав переговори:

— Якщо мене слухатиметесь, то після повернення додам кожному ще по кілька золотих, а якщо ні — залишу оберігати запалений степ біля ящиків…

І всі тубільці погодилися мандрувати далі.

— Коли так, — зрадів Ганс, — нехай Пуціс нас веде у глиб острова. Вперед, хлопці, в джунглі, які не горять!

— Той довготелесий телепень не такий уже й дурень, — дивлячись у бінокль, похвалив німця Бонд і вирішив повернутися додому машиною, схованою втікачами. Але як він здивувався, побачивши, що в ній хазяйнує мосьє Мажо. Той тип уже сидів за кермом, а гарненька касирка прив’язувала до машини ясно-синій дитячий візок. Бонд оглянув швидкострільну гвинтівку, ще раз перевірив свої принципи і ввімкнув внутрішній голос.

— їх треба буде відтиснути, — сказав голос губами Пріслі, але Джеймс його не послухав, а підпалив траву ще в одному місті.

Побачивши вогонь, що наближався до них, Мажо заметався, мов підстрелений. Він бігав від мотора до керма, але машина його не слухалася. Тоді він заходився її гамселити кулаками й копати ногами, але й від нього вона не зрушила з місця.

— Бонде, я вас не розумію, — сказав Пріслі, одним оком спостерігаючи за вогнем, який з гоготінням наближався до них. — Мені так жарко, наче я у ливарні під час виплавки чавуну.

Та великий розвідник був незворушний. Він спокійно спостерігав, склавши руки на грудях, і уважно дослухався до свого внутрішнього голосу.

Нарешті Мажо відчепив свого візка й припустився степом, немов був підсмалений. Від нього ні на крок не відставала його гарненька касирка. Коли вони зникли, Бонд підійшов до машини, витяг з кишені якусь маленьку річ, відгвинчену вночі, подлубався в моторі й миттю його завів.

— Ви геній! — вигукнув здивований Пріслі.

— Я це вже чув, — скривився розвідник.

— Але найважливіше — без крові.

— Це вже щось нове, — Джеймс збільшив швидкість, і незабаром вони побачили Мажо-Дюрана, який швидко накульгував попереду. На нього було соромно дивитися. Гарненька касирка його перегнала на кілька кілометрів. — Яка школа, яка підготовка! — захоплено говорив Бонд і ще швидше помчав уперед.

— А може, візьмемо? — запитав Пріслі. — Все одно той старий тепер наш спільник.

— У розвідці є тільки один спільник — випадок, — відповів йому суперрозвідник і надовго вимкнув внутрішній голос.

— Хоч дівку пожаліймо.

-— А це вже ідея: Фіфі багато знає і може нам прислужитися. — Бонд зупинив машину, вхопив дівчину під пахви і втягнув усередину.

— Рятуйте, мій шеф згорить! — репетувала Фіфі.

— А чому ви самі цього не зробили? — чемно запитав Бонд.

— Я бігла, щоб покликати на допомогу.

— Далеко?

— В місто.

— Чудово! Ми вас підвеземо, і ви це зробите набагато раніше.

Але не встиг Бонд розігнати машину на повну швидкість, коли з-за рогу вискочив якийсь чоловік й націлив свою зброю на водія.

— Гей, таксі! — вдаючи з себе тверезого, погукав Джовані Джовіні. — Мені треба до міста!

А що швидкострільна зброя була покладена в багажник, то містерові Бонду нічого не залишилося, як підвезти подорожнього.

— Долар за кілометр, — пожартував він.

— Сі! (Себто згоден!) — сказав Джовіні. — Тільки з твоєї кишені.

А савана горіла, диміла. На перший погляд пустельна й сонна, вона раптом ожила: галасували птахи, не знаходячи своїх гнізд; обійняті жахом, мчали антилопи; стугоніла земля від копит зебр, що чимдуж тікали; перелякані леви грізно рикали… Тільки Ганс не боявся нічого, йшов собі джунглями вперед і вперед. За ним плелося двадцять носіїв, а у хвості колони крокувала вперта Берта. Пуціс Цього разу виконував нові обов’язки. Він гасав по ящиках, Що підносилися над головами носіїв, і пильно наглядав, Щоб ніхто з носіїв не зіпсував рядів, щоб усі йшли в ногу.

Але раптом сталося лихо. Опівдні, коли задуха була така, як у добре натопленій лазні, Ганс почув шум, не передбачений жодною інструкцією. За хвилину всі його носії вже лежали, мов мертві, а кілька важких ящиків придавило Пуціса. Великий розвідник кинувся рятувати свого друга і ненароком доторкнувся до руки тубільця, який помирав: вона горіла вогнем, але дрижала, мов від холоду.

— Отрута! — зрозумів Ганс, та було пізно. За кілька хвилин усі носії вже були на тому світі, а Пуціс, кульгаючи, лизав рани й жалібно скавулів.

Та, як кажуть, біда йде, за собою другу веде. Раптом Берта вхопила за руку шефа і, показуючи пальцем, зовсім не по-військовому запитала:

— Гансе, а… а чому гілка он того дерева рухається?

— Люба, мені здається, що це не гілка, а величезний удав. — Ганс схопив гвинтівку, та раптом розгубився: — Стривай-но, а де його голова?

Гілка рухалася й рухалася, а голови не видно було. Поки влучний стрілець її помітив, було вже запізно: удав упав на Пуціса і стис його залізними обручами своїх м’язів…

Ганс прицілився, заплющив очі і пальнув. Усю обойму вгатив у плазуна. Вдруге зарядив гвинтівку. Втретє… І коли розплющив очі — панувала тиша, незвичайна тиша, тому він дуже сміливо запитав:

— Берто, ти жива?

— Жива.

— Удав живий?

— Живий.

— То в кого ж я стріляв?

— Шефе, я боюсь вимовити це ім’я, але від вашої влуч ності відгонить зрадою батьківщині…

Від цих слів Ганс умить похолов і огледівся. Удава вже не було, жодна гілка довкола не хиталася, а Пуціс… Бідолашний Пуціс! Його треба було поховати й на салют в його честь зіпсувати ще три патрони.

Після такої пригоди Герінг швидко повикидав з двадцяти ящиків найбільш старі й непотрібні речі, навантажив їх на Берту, сам навантажився, мов верблюд, — і знов рушив уперед…

— Хоч би слід не прохолов!.. Хоч би слід не прохолов!.. — голосно бідкався він, бо теж дечому навчився від свого соратника й друга вівчарки Пуціса.

А в той час Макт Рой, сховавшись за густим кушем, таємничо посміхався і, витягши затичку, спостерігав, як поволі сплющується і меншає його надувний удав. Потім він без будь-якого поспіху змотав зелену вірьовочку, з допомогою якої тягнув удава, і тихо свиснув. Через деякий час з’явився його вірний кінь.

— Треба, мій друже, вчитися у своїх ворогів, — поплескав по шиї тварину. — Хто знає, може, ті містери Нокси колись справді стануть нашими компаньйонами? — і здригнувся, згадавши, як він повернувся з берега моря мокрий, нещасний, з похнюпленою головою, ведучи коня за повіддя. Побачивши його, Буфало Білл навіть руками розвів:

— Оля-ля. Малюче, ви пірнали в помиях?

— Так, Білле. І що найогидніше — за власним бажанням.

— Вітаю! А що далі?

— Нічого. Від моєї злості розігрілися тільки жерла твоїх гармат. І знову можеш мене привітати: з дванадцяти пострілів — жодної ворони.

— Рука схибила?

— Ні, гірше: впав на ноги!

— Пусте, Малюче, стрімкіше падають ті, хто несправедливо підноситься вгору. Я тих Ноксів узяв би собі в компаньйони.

Більшої образи й вигадати не можна було… Отже, прогавити зараз Ганса Сільке Макт Рой аж ніяк не міг… І в цю мить ковбой аж присів від несподіванки.

— Пррропаде-е-те, — заверещав якийсь пронизливий голос біля самого лівого вуха. Ковбой ухопився за зброю, але привид раптом зник у темряві.

Від жаху Рой навіть спітнів, але за мить оговтався. Проте за кілька хвилин біля правого вуха проскрипів ще огидніший голос:

— Загнете-е-е-есь!

Нерви в ковбоя не витримали. Він витяг свій кольт системи «сімсон» і миттю розрядив його у привид.

А в Ганса й Берти від того таємничого крику не ворохнувся жодний м’яз, вони не знали англійської.

— А тобі не здається, що кричать мовою янкі? — запитав шеф.

— Усе пекло тільки тією мовою й говорить, — відповіла патріотично настроєна Берта.

— А якою мовою, на твою думку, говорять мертві німці? — все ще не заспокоювався Ганс.

— Тільки німецькою, бо німецька мова — мова неба, шефе, — відрізала солдатським голосом палка патріотка і бабахнула зі свого мушкета в першого ж папугу, яки потрапив їй на очі.

— Згиньте! — злякано проскрипів папуга, але більше не осмілився літати над головою в Берти.

А Роя той постріл струсонув, мов землетрус. Уперше в своєму житті він затремтів від жаху.

— Ще-е-е-зни! — знову заверещало над головою тоненьким голоском і зареготало: — Ха-ха-ха!..

— Крі-і-із-з-зь з-з-зе-млю! — додав низький, застуджений бас, а потім поперхнувся: — Крі-і-і-зем!..

Ковбой позадкував. У останню мить він устиг зрізати всі ліани, які тримали міст через невеличку затоку річки, що що аж кишіла крокодилами та водяними гадюками, але така товариська допомога вже не була потрібна Гансові. З кушів раптом вибігло кілька десятків чорних воїнів наставило вістря списів у боки німця.

— Ті хлопці знають своє діло, — заплющився Рой і, задоволений, скочив у сідло.

Тим часом Ганс, трохи оговтавшись від першого переляку, витяг таємну інструкцію і почав її читати:

— Чи ви коли-небудь бачили білих людей?

Тубільці заперечливо захитали головами.

— Саме ваше плем’я я й шукаю, — зрадів Ганс і заходився роздавати подарунки, але воїни їх не брали. — Ведіть мене щонайшвидше до свого вождя.

— Ми це зробимо й без вашого прохання, — відповіли повстанці і знову взяли Ганса під списи. Не пожаліли вони й бідолашної Берти, якій треба було відмовитися й від свого мушкета, і від речового мішка та друкарської машинки.

— Нарешті, — зітхнула вона, — і я дочекалася відпустки.

Та воїни Ганса в село не привели, а поселили в халупі на околиці села і стали чекати вождя. Той саме в цей час виїхав у примор’я, а до німця прийшли жадюги й почали ділити між собою люстерка, намисто із скелець, капелюшки застарілої моди й калоші, що їх привіз Ганс. Вони були дуже задоволені, що прибулець не правив за них грошей, тільки попрохав під якимись поцяткованими паперами написати по три хрестики й прикласти послинені великі пальці.

Вони не дуже заперечували, а так і зробили, бо не вміли ні читати, ні писати. А Ганс у тих документах добре подбав про Німеччину:

Ганс не міг з ними розмовляти, тож сам придумав для них імена, поклав ту односторонню угоду в залізну капсулу й ретельно зашив її у вилозі, наче якусь отруту. Роздавши всі подарунки, він щасливо повернувся назад.

Залишившись на самоті, Сільке погладив документ, схований на грудях, і, вдоволений, подумав: «Нарешті ключ від таємничого острова в мене в кишені». Але Берті сказав:

— Ти знаєш, про що я зараз думаю?

— Ні, — відповіла смертельно втомлена друкарка, — та коли почнете думати й наказувати, то тільки не на відстані. Краще одразу — за допомогою кулака.

— Не хвилюйся, дурні не мамонти, вони ніколи не вимруть. Вони нам уже заробили по залізному хресту.

— А я гадала, що нам тут ніхто навіть дерев’яного не встигне поставити, — солдатським голосом подумала друкарка, і її думки зразу ж справдилися: перед ними з обгорілих кущів виліз весь у сажі лев і люто зарикав. Ганс ухопився за гвинтівку.

— Що хочеш роби, тільки не стріляй! — вереснула бідна друкарка, згадавши Пуціса, і заплющила очі. Той зойк і вирішив її подальшу долю. До самого міста Бімбамбули Ганс біг, не оглядаючись, а коли опам’ятався, зразу ж телеграфував:

«Берта загинула, виконуючи службові обов’язки».

«Негайно вишліть останки героїні у свинцевій труні», відповів полковник Шмульке.

«Ваш наказ виконую», — відповів Герінг і з величезним загоном приватних шпигунів повернувся назад у вигорілий степ. Побачивши мертвого лева, Ганс Сільке анітрохи не здивувався, бо чудово знав, що його вірна помічниця, як і сам він, носила вшиту у вилогу ампулу з сильною отрутою.

Але Берлін його поведінкою був не задоволений:

«Сталася груба помилка: в свинцевій труні виявили лева», — телеграфував Шмульке.

«Помилки немає, — логічно пояснив Сільке в останній , телеграмі, — бо в жодній інструкції чи в статуті розвідки не сказано, що Берта повинна пошматувати лева, коли той на неї нападе».

«Вас зрозуміли, — телеграфував Шмульке, — але в угоду вкралася помилка. Треба писати не «наймилостивішого», а «його Милість кайзера», отож наказуємо ще раз вирушити до тих тубільців і правильно укласти угоду».

— О mein gott! — застогнав Сільке і знепритомнів, а опритомнівши, знову зібрався в джунглі Цього разу йому було легко переховуватися, бо всі гадали, що він загинув Але коло лісу його, мов навмисне, перестрів знову лев. Він ніс у зубах шолом Берти. Ганс присів і бабахнув не цілячись. Жадоба помсти осліпила розвідника, тож він не помітив, що це дресирований цирковий лев Ганнібал, який зовсім не боїться ні вогню, ні пострілу. І тільки-но Ганс націлював гвинтівку, звір падав, мов неживий. А тоді знову ставав на ноги і вклонявся стрільцеві. Зовсім як у цирку, бо лев був голодний і в будь-який спосіб намагався заробити собі шматок м’яса.

Коли не залишилося патронів, нерви в Ганса не витримали. Він удруге дременув у Бімбамбулу, немов надумав побити світовий рекорд. Ганнібал побіг услід за ним. І тільки на околиці міста лев повернув назад.

Зрада

Виявивши надзвичайне геройство, яке виснажило всі нерви, Джеймс Бонд закурив заспокійливу турецьку сигару й умостився в глибокому кріслі Його внутрішній голос мовчав.

Отже, ніякого докору, ніякого власного задоволення, неначе так завжди було і так мало бути, — ніщо не заважало думати великому шпигунові, і він невідомо чому усміхався. «Ні, якщо я й припустився незначної помилки, то тільки через того недорікуватого, добросердечного Пріслі Зовсім здичавів чоловік». Джеймс знову усміхнувся, згадавши, як у палаючому степу вони викрали балакучу француженку і що з того вийшло.

Спочатку вона мовчала, але Пріслі перестарався і так налякав її, що потім ніяк не міг її примусити мовчати. Бідний стариган!

— Ви ще довго мовчатимете?! — рикав він, мов голодний лев, і клацав під носом полоненої затвором швидкострільної гвинтівки.

— Хіба ж я мовчу? — здивувалася гарненька касирка.

— Так, ви цокочете без угаву, мов швацька машина, але цокочете всяку нісенітницю й водите нас за ніс!

— Брехня! — розгнівалася Фіфі. — Я так роблю тільки тому, щоб ви мене краще зрозуміли.

Від тих слів Бонд пирснув, а Пріслі розбурхався, мов всіма забутий чайник, і ледве стримувався. Бідний стариган терся лобом об холодну стіну й горлав:

— Щастя ваше, що ви жінка!

— А ваше в цьому нещастя?

Бонд дав змогу їм відпочити ї, не підвищуючи голосу, якомога лагідніше запитав:

— Що ви можете сказати про свого шефа мосьє Мажо?

— Ви маєте на увазі мосьє Дюрана? — дуже мило перепитала Фіфі.

— Нехай буде й так.

— У нього був поганий смак, він вдягався, як розбагатілий простачок. Усі гадали, що він дуже багатий, і помилялися. Той чоловік працював, як віл, тільки для того, | щоб потім розтринькати гроші, мов останній осел.

— Я вас не про це питаю, — Джеймс перебив базікання дівчини. — Хто його знайомі, хто його відвідував і до кого він сам ходив?

— Розумію. Мосьє Дюран — чоловік непримхливий і довірливий, мов дитина. Уявіть собі, він мав страшенно багато знайомих, більшість яких він і в очі не бачив. Це навантаження несла я. З глузду можна з’їхати. Ти йому говориш, просиш, благаєш, а шеф усе впускає в одне вухо, а через друге вже не виходить. Як у безодню…

— Мене це не хвилює, — ще стримувався Бонд. — Я хотів би, моя люба, дізнатися про його роботу: чим він займався, коли залишався сам.

— А-а, про роботу!.. Тепер мені зрозуміло. Він тільки очі замилював тими іграшками й квітами, а насправді з кулемета хотів зробити швацьку машину. Але бажання залишаються бажаннями. Дюран був невиліковний ледар і весь час цю роботу виконував так, що руки забруднювала я. Та ще й як! Начебто була його прислужниця…

— Люба, випийте холодної води й трохи подумайте, що ви говорите, — боячись, щоб не помітили, як у нього вже тремтять руки, Бонд вхопився за край столу.

— Джентльмени! — почувши таке прохання, Фіфі сплеснула руками. — Не будьте дикунами! Тепер не ті часи. Вік техніки. Коли сьогодні сім разів будеш думати і тільки на восьмий говоритимеш, то людям забракне терпіння.

— Ми з Пріслі дуже терпеливі.

— Отакої! — здивувалася Фіфі. — Мені здається, що ангелом легко бути, коли попадеш у рай. А якби я вас допитувала? Що, злякалися? І в мене волосся дибки ставало, коли я думала, що маю говорити своєму чоловікові, коли він мене з півслова розуміє! Або ще гірше: про що говорять люди, які один одного розуміють без слів?..

— Ні! — рішуче сказав Бонд. — Ця дівка, Пріслі, твоя ідея. Ти її викрав, ти її примусив говорити, ти її повинен примусити і замовкнути!

Пріслі підсунув під кран голову іі знову запитав:

— Чи волосся вашого шефа у вас не викликало підозри? Розумієте, якийсь колір мідний… Дивні вуса, мов радіоангени. Чудні пробки, якими заткнуті вуха… Дерев’яна нога, яка інколи підозріло гуде… Іскри…

— Бачите, містер, ви трохи старкуватий, щоб загадувати такі загадки. Мені здається, що більша людина, то миліші його недоліки, і я йому все пробачала. Він просто панічно боявся перукарні, а сам голитися не вмів, отож ходив зарослий…

— Я бачу, що ми домовимося, — зрадів Пріслі. — А чому, на вашу думку, мосьє Дюран так дивно поводився?

— Точно не знаю, але одного разу, коли він прийшов напівпострижений, напівпоголений, я зробила йому зауваження. Тоді він почав виправдовуватися.

«Не гнівайся, лезо тупе».

Я йому порадила:

«А ви не бійтеся і підійдіть ближче».

«До чого?» — запитав він.

«До бритви», — відповіла я, а він. нетяма, почав сміятися…

— Годі! — Джеймс поклав край зусиллям колеги.

— Чому годі? — розгнівалася Фіфі. — Невже я брешу?

— Ви помовчати можете? — підвищив голос і Бонд.

— Мовчати тоді, як ви мені пообіцяли за кожне слово купу золота? Ні, дурнів на цьому світі немає.

— Я вас прошу.

— Дурня й мовчання видає.

— Я вибачаюсь, — Джеймс почав вимовляти слова, мов цвяхи в дошку забивав: — 3 вами говорити неможливо. Інколи ви поводитесь по-чоловічому, але інколи, ви ще раз мені пробачте, пащекуєте, мов перекупка на базарі.

— Це дуже природно, — не розгубилася Фіфі. — Ви не забувайте, що половина наших предків — чоловіки, а інша половина — жінки. Тому цілком можливо, шо я щось успадкувала від і тих, і інших…

Джеймс усе ще хотів залишитися джентльменом, але йому сяйнула рятівна думка. Вона так ошелешила розвідника, що в нього затріщала маківка й закололо під серцем, але він звик жертвувати собою:

— Скажіть, шановна, а як вас примушував мовчати ваш Шеф?

— Він бив мене по голові або ж присипляв.

Джеймс Бонд моргнув шпигунові. Той швидко облив носовик снодійним і притис його до губ балакучої Фіфі. За мить та вже спала міцним сном людини, яка виконала свій обов’язок і казково розбагатіла при цьому.

— А тепер — віднеси й поклади, де взяв! — остаточно втомився і вкрай розгнівався Бонд і закурив заспокійливу сигару. Трохи заспокоївшись, він спробував подумки зіграти в більярд, але йому не щастило. Коли він, напруживши всю свою волю, придумав цікаву комбінацію, у двері хтось постукав.

— Ха, ха, ха! — раптом без запрошення і навіть не увімкнений, зареготав внутрішній голос. — Джеймсе, та гарненька дівчина ошукала вас обох. Вона навмисне вдавала з себе, за твоїм виразом, пащекуху, а ти їй повірив.

Знову хтось постукав. Джеймс іще не встиг відповісти внутрішньому голосові, але на стук відповів:

— Заходьте! — Та той внутрішній негідничок ще довго хихикав, доки гикавка на нього не напала.

— Ви спите? — запитав, увійшовши, сімейний адвокат.

— Ні, я трохи замислився. Ви прямо з Англії?

— Так.

— Неймовірно! Яким вітром вас сюди занесло: добрим чи злим?

— І таким, і іншим… Ви мені вибачте, Бонде, але я не витримав і приїхав вас особисто повідомити…

— Мовчіть, я знаю, — шпигун підняв палець, — тож, будьте ласкаві, нічого не кажіть. Сер Макпіпа, певно, з пантелику збився і не може зрозуміти, яка причина мого успіху?

— Ні, Джеймсе.

— Тоді міністр колоній призначив мене губернатором цього острова?

— Теж ні.

— Тоді давайте мовчати і будемо знати кожен сам собі.

— Ні, Джеймсе, я не можу мовчати. Помер твій дядько. Він залишив тобі величезне багатство. Тобі не треба буде вештатися по чужих країнах. Ти зможеш сидіти в Лондоні біля затишного каміна й писати мемуари.

— Пізно, — промимрив Бонд. — Мене занадто люблять друзі й занадто ненавидять вороги, тож вони мені і в могилі не дадуть спокійно лежати, а не тільки біля каміна.

— Але ти повинен мене вислухати: тобі дядько заповів величезний маєток, ліси, які його оточують, найкращу в світі колекцію люльок, сто тисяч у банку й собаку.

Бонд закурив третю заспокійливу сигару і, не міняючи пози, дуже холодно запитав:

— А якої породи собака?

— Не знаю.

— Мені здається, ти даремно приїхав.

— Але, любий Бонде, я думав, багатство, спадщина, гроші…

— Тобі треба буде думати заново. І якщо мені собака не сподобається, комусь треба буде переписати заповіт. — Нарешті він подумки закінчив партію в більярд і знову взявся до земних справ: — Із тим удавальником-французом покінчено, залишилося тільки співчуття. Німець, мені здається, не повернеться. Недарма ж його супроводжував той хлопчина Рой. З італійцем я вже домовився. Залишився тільки той нахаба Буфало Білл і ті шибеники трійнята…

— То що мені накажете робити з вашою спадщиною? — знову нагадав адвокат.

— Дізнайся, якої породи собака. — Бонд задоволено сьорбнув кави й налагодився йти в клуб читати доповідь. Та в цю мить, дуже розігнавшись, йому в голову вдарила ще одна думка і мало не розтрощила черепа. Від удару Бонд закам’янів, зблід, але не піддався слабкості. «Той зухвалий капітан Крапас уже в моїх руках!» — подумав він і одразу ж замаскував дорогоцінну думку.

— Слухай-но, Пріслі, давай засперечаємося, що після пожежі в саванах міністр мене запросить на полювання на носорогів.

— А на що?

— На дядькову спадщину.

— Проти чого?

— Проти твоєї пенсії.

— Не згоден. Ви завжди виграєте.

А в Парижі в цей час зчинилася паніка. Коли перервався зв’язок бездротового телеграфу, полковник Жюжю скористався другою сигнальною системою і у вікно вистрілив усі ракети — і червоні, і зелені, — але жоден із його друзів не відгукнувся. Полковник далі чекати не міг. Він викликав прибиральницю і на вкритому пилюкою столі вказівним пальцем написав:

— Що будемо робити?

— Не журіться, — таким же способом відповіла кмітлива жінка. — Коли нема вістей, треба трохи почекати, бо чутки поширюються швидше, ніж самі вісті.

«Яка школа, який розвиток!» — подумав Жюжю і поїхав на базар. Тут він мав кілька таємних інформаторів, точніше — донощиків, повз вуха яких не пролітала жодна чутка. Він повернув до першого, який удавав з себе годинникаря.

— Що з нашим годинником? — спитав той.

— Мені здається, годиннику бракує одного каменя, — сказав Жюжю і подав йому кишеньковий будильник.

— Двох! — поправив знавець, подивившись на годинник у збільшувальне скло.

— Чому?

— На один камінь цей годинник треба покласти, а другим ударити по ньому, — відповів донощик, і ніхто не дотумкав, що то хитро придуманий пароль.

— Які новини? — тільки тепер запитав Жюжю.

— Кепські, — похнюпив голову нашіптувач. — Люди сміються з нас, кажуть, що ми німцям програли, що в усій Африці…

— Що в усій Африці? — наставив вуха Жюжю.

— Подорожчали яйця.

— Дякую, мені все ясно, — мовив полковник і враз подумав: цей чоловік не дурний. Треба ближче познайомитися. — Пробачте, ви розвідником давно працюєте?

— Тільки рік.

— А на попередній роботі скільки?

— Майже десять.

— Чому залишили?

— Бо президент оголосив амністію.

Другий таємний інформатор удавав з себе водія, тож полковник його запитав:

— Скільки ваша машина використовує бензину?

— По ложці за годину.

— Пробачте, по якій: по чайній чи по столовій?

— По ополонику.

Тільки після такого складного пароля вони почали довіряти один одному, мов справжні брати.

— Що нового? — важко зітхнув полковник.

— Я все поклав у домовленому місці, — відповів водій.

Полковник повернувся і поїхав на старе кладовище. Знайшов праворуч від стежки тридцять третій пам’ятник, відсунув важкий чорний камінь і в невеличкій бляшанці знайшов заховану записку. В ній було написано:

«Хороший сусіда і на кладовищі потрібен».

З тих скупих вістей полковник Жюжю, завдяки чудовій підготовці і своїй сильній волі, дійшов правильного висновку: «Незабудка загинула». І вдруге його перенапружені нерви не витримали, і він подався на тиху, що втопала в садах, вуличку Парижа до своєї сивої матері й голосно заплакав:

— Мамо, я більше на ту роботу не піду.

Старенька погладила його золоті погони і, лагідно дивлячись в очі, сказала:

— Жюжю, роби як знаєш. Ти вже виріс, зміцнів і нарешті дочекався пенсійного віку. Справжня мати піклується за свою дитину до шістдесяти років. Тепер я вільна і нарешті можу віддатися своїй улюбленій справі — колекціонувати погони офіцерів. Крім того, тебе кличуть не на роботу, а до міністра.

Жюжю заспокоївся, довго стояв у приймальні біля вікна й спостерігав за машинами, які приїздили. Генерал приїхав на новій, а міністр на ще новішій машині.

— Тримайся! — попередив генерал, проходячи повз Жюжю.

— Яка сьогодні п’ятниця? — втомленим голосом державного діяча спитав міністр.

— Перша після четверга, — відповів Жюжю.

— А я стверджую: перша перед суботою! — підвищив голос міністр. — А це що? — підсунув телеграму, обведену чорною траурною лінією.

Жюжю швидко кинув на неї оком і затремтів, але не виказав себе. В телеграмі було написано: «В сухій савані пожежа поширюється зі швидкістю вітру. Якщо розвідник цього не зрозуміє, він потрапляє у пастку. Висловлюємо глибоке співчуття й пропонуємо купити велосипеди».

— Ті бестії доконали нашу «Незабудку», — тихо сказав Жюжю, а душа його кричала: яка підлота, який конячий гумор! На всяк випадок він ще понюхав телеграму й остаточно встановив: — Це робота Бонда.

— Коли ви про це дізналися?

— Годину тому.

— Це міняє справу. Я про все доповім президентові А як та касирка?

— Вона вже працює на англійців.

— Тим краще для нас. Розумний розвідник працює щонайменше на три держави. Ви мене правильно зрозуміли?

— Чудово. Коли я мушу виїхати до Бімбамбули?

— Але ж, Жюжю, ти для фронту вже старий! — поплескав по плечу генерал.

— Невже? — усміхнувся Жюжю крізь сльози, — Мені жаль не тільки людини, — адже з ним загинула єдина в світі апаратура. Унікальна!

— Постарів ти, Жюжю, й не помітив, як постаріла і створена тобою апаратура. Ми вже давно хотіли замінити Маже Мажо розвідником, озброєним кращою технікою, та все не наважувалися. Якось не по-людськи зі старого виймати старий мотлох. А коли звільнимо з роботи, залишити теж не можна — військова таємниця… Сама доля вам обом допомогла.

— Я не вірю в долю.

— Шкода, — генерал повів полковника у таємний відділ і почав показувати різноманітні системи безшумних пістолетів, кулемети, вмонтовані в портфелі й валізи, фотоапарати, які вміщуються у гудзиках, силові установки, які працюють безшумно у високих капелюхах, колекцію перснів з отрутою…

Та виставка остаточно переконала Жюжю, він підняв руки й сказав:

— Здаюсь.

— Тоді щасливої дороги!

Опинившись в Бімбамбулі, полковник одразу ж чемно запросив гарненьку касирку до ресторану. Сівши за стіл, він мов ненавмисне запитав:

— Чи завжди тут так жарко?

— Я не знаю, — опустила очі Фіфі, — бо мені тільки двадцять років.

«З її вуст будь-яка брехня може стати правдою, — подумав Жюжю, — та їй варто було б закінчити мою школу».

— Ви маєте бабусю?

— Ні.

— Це добре! Моя секретарка вже замучила п’ять бабусь, і я був змушений звільнити її з роботи, — трохи пожартував і зразу ж приступив до діла з усією силою своєї логіки та волі: — Чому Дюран загинув, а ви залишилися живою? — непомітно витяг безшумний пістолет і поклав його під скатертиною. Цей рух для Фіфі був набагато красномовніший, ніж саме запитання. Отож вона вирішила говорити правду і тільки правду.

— Під час пожежі мені кілька джентльменів дуже ввічливо запропонували машину.

— І ви залишили свого шефа в біді?

— Ні, я побігла в місто по допомогу.

— Точніше! — полковник знову витяг зброю, притулив її дуло до сигарети й спустив курок. Пострілу ніхто не почув, та кінець сигарети вмить загорівся, а у невеличкому вікні над головою касирки з’явилася маленька цятка.

— Мені здалося, що їхати по допомогу на машині буде куди швидше, ніж пішки йти, — виправдовувалася біла як полотно дівчина.

«Яка школа, яка ясність думки!» — захоплено думав полковник про свою співбесідницю, але потім знову став її лякати, поклавши пістолет під кров’яний біфштекс. Цього вимагав його неприємний обов’язок.

— А хто такі ті ваші добродії?

— Прості люди. Мені здається, вони турки.

— Один без руки, а інший — мов витесаний з мармуру?

— Ви їх знаєте? — здивувалася дівчина.

— Це чистокровні англійці, як оцей біфштекс, моя люба! — Жюжю вже давно був упевнений, що вся ця пригода — робота рук Джеймса, але начальникам потрібні були факти й тільки факти.

Не гаючи часу, він тут же, на кухні, замовив собі живого верблюда й поїхав у малу експедицію. Вже здалеку його пильні очі побачили у випаленій пустелі дитячий візок особливої конструкції, на якому лежала якась чорна річ.

«Кулемет, приготовлений до бою, — з погордою усміхнувся Жюжю своїй здогадці й одразу ж скис. На залишках візка стояла нова швацька машина фірми «Zinger». — Так жартують тільки англійці». Тепер полковник не сумнівався, але все ще збирав факти для генерала.

Поряд з візком лежав кістяк людини, а коло нього — пучок мідних дротинок, кілька розплавлених радіоламп, силова лінія, розібрані підсилювачі, конденсатори, штопор, обценьки, якими бідолаха так і не встиг скористатися.

«У всьому світі гадають, що життя розвідника — самі приємності, і всі забувають, що нам найважче жити у своєму краю. Тільки за кордоном ми міністри, королі й начальники, а вдома ми пішаки й шушваль. Це звичайна справа. Може постаріти апаратура, можуть зіпсуватися гармати, а розвідник повинен завжди бути пильним, хоч він і змушений багато пити й ще більше курити, бо тоді як же вгадаєш думки ворога», — так міркуючи, Жюжю поховав останки друга, а залишки техніки склав у речовий мішок. Повернувшись у Бімбамбулу, він знову взявся за касирку:

— Ви нашим ворогам вибовкали всі секрети.

— Я їх не вибовкала, а виміняла на кращі, — відповіла Фіфі.

«Яка підготовка і які очі!» — подумав полковник, але голосно сказав:

— Ті хлопці запропонували вам співробітничати?

— Поки що ні.

— На будь-яких умовах погодьтеся, — раптом у його електронному мозку народився шалено сміливий план. — Ми з ними розрахуємося тим же. То буде помста розгніваних богів!

— Я вас не розумію, — зблідла Фіфі.

— Вони нас палили, а ми їх утопимо! — Жюжю замовк, бо побачив, як вулицею біжить напівгола знесилена людина. Вона аж заточувалася.

— Хто це? — спитав Жюжю.

— Мені здається, приватний шпигун Ганс Сільке. Певне, тікає від спеки чи від куряви.

«Ось що значить Африка, — подумав Жюжю, — коли ти в неї потрапляєш непідготовлений». Не тільки подумав, а одразу підвівся й приготувався до виробничої гімнастики.

Парад шпигунів

Цілий тиждень Макт Рой жив своїми пригодами, яких він зазнав, супроводжуючи Ганса Сільке у саме серце острова. Тільки-но його розповідь доходила до удава, якого він спритно підсунув німцеві, слухачі починали реготати. В готелі «Весела Мері» стало звичкою; коли всі замовкали, хтось голосно запитував:

— Берто, ти жива?.. Тоді в кого ж я стріляв?

Таке базікання помічника не сподобалося Буфало Біллу. Він був упевнений, що за показною сміливістю Роя була якась невикрита таємниця. Отож він здалеку запитав:

— А чому ти повернувся з півдороги?

— Невже я мав звільнити того довгов’язого від тубільців? — відрубав помічник.

— Звільнити — ні, але ти повинен був з’ясувати, що він там накоїв.

— Мені все й так зрозуміло: зварився в казані дикунів.

— А що буде, коли Сільке повернеться? — Білл запитував, але й сам не міг точно відповісти. На дикому заході — інша річ, там кожен камінь, кожен кущ за тебе, а тут?

І ось одного вечора, коли вони підраховували прибуток і у саду пили молочний коктейль «Бобі», повз них, хапаючись за живопліт, пробіг смертельно втомлений чоловік. В руках — гвинтівка, одежа — саме шмаття, увесь у сажі. Побачивши його, помічник зблід і вхопився за кольт, який висів на боці.

— Рою, ти ще живий? — одразу все зрозумів Білл.

— Живий.

— Тоді скажи, кого зварили в казані дикуни?

— Кого завгодно, тільки не Сільке.

— Виходить, він знайшов досі не відоме плем’я, бо навіщо йому було б, нічого не дізнавшись, так поспішати додому? Бо хто ж бігтиме додому, висолопивши язика, якшо його карта бита?

— Винен, Білле, карай, викинь з компаньйонів, тільки не муч мене, як щось придумав.

— Хлопчику, за нас думає містер Макс, прозваний Старою Калошею. Доки він прихильний до нас — ми з тобою мільйонери. І твоє щастя, якщо він не почне тебе коли-небудь допитувати. В його руках залізо плавиться, камінь пощади просить… Ось так: ти не витримав і втік з півдороги?

— Знаєш, Білле, я не з боягузливих, але в тій долині справді літають привиди. Слово честі! Якби не бачив на власні очі, сказав би: брехня.

— Слухай, а може, й там брати Нокси задумали якийсь трюк? Не гнівайся, але це дуже схоже на пташиний цирк.

— Не знаю, може бути… Та коли тобі вслід на кожному кроці погрожують: загинеш, провалишся, щезнеш!… — за Сільке ніколи бігти.

— Ідея! — раптом із запалом вигукнув Білл. — Малюче, будь-які відомості треба отримувати тільки з перших джерел! — Не відчиняючи дверцят машини, шеф ускочив у неї, як у сідло, і, знявши страшенну куряву, в кінці вулиці наздогнав Ганса.

— Прошу в машину, — запросив його Білл.

Сільке мовчки навів на ковбоя гвинтівку й загарчав, як генерал:

— Гр-р-р…

Але, зігрівшись у машині, одразу заснув.

Поглянувши на Сільке, Білл ураз забув про долину жахів, бо його досвідчене око побачило у вилозі німця чорну, замацану опуклу смужку. Білл швидко розпоров шов, обережно вийняв сталеву капсулу, відгвинтив її і прочитав документ. Його обличчя осяяла усмішка, він мерщій побіг додому, талановито підробив нову угоду, а стару поклав у сейф. Потім капсулу знову зашив у вилогу Ганса й відвіз сонного мандрівника додому.

Тільки-но зібрався виходити, як у двері постукав Джеймс Бонд, перевдягнений у лікаря. Його супроводжував брат милосердя Пріслі.

— Викликали лікаря? — чемно запитали прибулі.

— Так, я щойно послав поштового голуба, бо на телефонні дзвінки ви, лікаре, не відповідаєте, — пожартував Білл, чемно підняв бриля і поквапливо рушив додому.

— Ти знову запізнився! — вигукнув внутрішній голос, та Джеймс заткнув йому пельку.

Залишившись на самоті, він вправно розтулив рота Сільке і влив йому конячу дозу снодійного, а сам із Пріслі почав порядкувати в квартирі. Від його гострого погляду нічого не приховалося. Він також витяг з капсули папірець, обережно розгорнув його і побачив, що то невеличка, але точна карта острова Лімпопо, в західній частині якої було намальовано червоні стріли, написано кілька назв і таємниче слово «Aurum».

Значить, золото! Ось що привело цього здихлюка на острів. Ось де корінь повстання!.. Тут усе чорним по білому написано: «Просимо вельмишановного кайзера навчити нас копати золото, якого в нас сила-силенна, і обіцяємо поділитися з вами навпіл. Вождь Чіка і вождь Чака». Далі були підписи, відбитки пальців і дата.

— Я вам покажу золото! — зле засміявся Бонд і намалював нову карту острова, на якій червоними стрілами показав на найбільш гористий схід, а таємниче слово «Aurum» замінив іншим — «Argentum».

Але не встигли охолонути сліди Бонда і його помічника, як у будинок Ганса, перевдягнувшись у сажотруса, через комин заліз полковник Жюжю. Він теж пригостив сонного шпигуна снодійним, а потім почав усе фотографувати. Нарешті і його погляд зачепився за капсулу у вилозі шпигуна. Полковник теж швидко замінив карту іншою і червоні стріли спрямував на північ острова, де були непрохідні джунглі.

— Я вам покажу срібло! — реготав він. — А міді вам, пани німці, не закортіло? — і вивів своїм каліграфічним почерком таемниче слово «Cuprum» і знову зашив капсулу.

Джовані Джовіні теж не відстав від своїх колег. Він напоїв приватного шпигуна італійським вином, добряче розбавивши його снодійним, замінив карту, відвів стріли на південь і в кінці написав ще більш таемниче слово «Ferrum».

Нарешті Ганса Сільке відвідав жандарм і таємний радник. Він також залив сонному ворогові склянку снодійного напою, повернув стріли на старе місце й написав зовсім новий текст:

— Ось вам, негідники, за таку важку війну! — радів жандарм. — Але залізо і нам потрібне.

Ще ніколи шпигунські центри великих держав не мали стільки роботи й ніколи не були так задоволені діяльністю своєї агентури, як цього разу. Всі їхні відділення з отриманих вістей щось витискували, виміряли, ліпили, помножували, фотографували, вираховували прибутки і витрати, готували спеціальних людей, а точніше — озброєних бандитів і не шкодували для них обіцянок та орденів. Тільки полковник Шмульке був страшенно схвильований і мало не збожеволів, йому щодня ввижався східний фронт, отож він, не чекаючи, поки його туди запроторять, одного дня таємно опинився в Бімбамбулі і знайшов свого підлеглого, який солодко спав.

-— Устати! Струнко! — гримнув розлючений полковник, та Ганс спав, бо він спить уже другий тиждень, а його серце ледве-ледве билося — за три хвилини чотири рази.

Начальник розбуркав його — той прокинувся, зітхнув, але востаннє. Отруєно.

І без інструкцій все було зрозуміло. Шмульке до найменших подробиць з’ясував причини смерті і того ж дня зробив правильний висновок і дав телеграму в Берлін:

Виконавши свій обов’язок, він прочитав галасливий плакат і подався за указаною адресою на збори акціонерного товариства, яке заснував Буфало Білл, сподіваючись отримати відповідальну посаду.

У саду «Весела Мері» вже зібралося вибране коло людей Бімбамбули. Попиваючи ананасовий сік, чоловіки гомоніли між собою і чекали на новоспеченого мільйонера.

— Любі гості, я пропоную трохи розважитися і зіграти партію в покер, — сказав Макт Рой.

— Чудово, — озвався Джеймс Бонд, — тільки я дуже давно грав, — зволікав він час, бо дуже хотів дізнатися, чому це французи зацікавилися сріблом.

— Дарма, я його теж років десять не бачив, — соромливо признався Жюжю і витяг з кишені пахучу квіточку. Француз удихнув її чудовий аромат… Полковника теж хвилювало: чому це італійці зацікавилися міддю?

В цей час до саду зайшов мовчазний полковник Шмульке, огледів присутніх, оцінив обстановку і, стримуючи гнів, перетасував карти й знову кинув аж на стіл.

— Панове, однієї карти бракує, — сказав він. По-військовому кивнувши головою, зразу ж відрекомендувався присутнім:— Том Сільке, дядько покійного Ганса Сільке. — Йому треба було одразу ж без будь-яких інструкцій вирішити дуже важливе питання: хто з цих панів підсунув отруту сонному Гансові?

— Але як ви довідалися, що в колоді бракує однієї карти? — майже виказав себе жандарм і таємний порадник.

— Досвід, професія, вправність рук, — відповів дядько приватного шпига й мало не проковтнув порадника очима.

Спостерігаючи за шпигунами різних країн, які зчепилися між собою поглядами, Бонд усміхнувся, закінчив шифрувати подумки кілька телеграм, узяв карти й сказав:

— Ви, містер Сільке, маєте рацію. Бракує семірки.

— Не може бути! — вдавано здивувався жандарм, бо він на всяк випадок перед зборами вийняв ту карту і сховав у рукаві. — Ви ясновидець!

— Професія, внутрішній голос, — скромничав Джеймс, а потім здригнувся: «Звідки цей тип знає мій пароль?»

— У таких умовах у покер грати неможливо, — образив ся жандарм. — Краще в підкидного дурня.

А тому, що цієї занадто складної гри ніхто не вмів, хазяїн знову чемно запропонував:

-— А може, за звичаєм дикого заходу постріляємо в ціль?

— Ми мирні люди й стріляти не вміємо, — сказав полковник Жюжю, — хіба що дядько Сільке вправлявся?

— Наша контора досліджує тільки торговельні справи, а там, як ви самі розумієте, стріляються тільки хабарами, — відповів Том Сільке.

Розвідники говорили про незначні справи, ввічливо усмі халися один одному, але вух не затикали, очей не опускали. Кожна дрібниця фіксувалася їхнім мозком.

«Той Жюжю такий же духовний інвалід, як і його учень. Бридкий жабоїд, опудало, манекен, — підігрівав себе Шмульке, бо, нанюхавшись коло Ганса снодіючого, боявся заснути. — Його ніс — справжній кошик для сміття, пило сос. Видно, що й розуму невеликого. Він би три рази помер, коли б довідався, що я його думки читаю, мов старий плакат. Впоратися з таким типом — нічого не варто, отож ми його залишимо на десерт. Нехай він ще попридурюється комерсантом. Якщо я отримаю собі на допомогу Юле Цесорюте, мені неважко буде спіймати і її синочків Ось тоді й побачимо, хто буде королювати».

«Яка розтелепа цей Том Шмульке. Нафабрив, закрутив вуса, мов кайзер, і удає з себе велетня, — обурювався Жюжю, — справжній шваб, хрещений палкою по голові. Такого дурня Фіфі за один вечір перетворила б у кімнатну собачку. Небезпечніший з них — англієць Бонд Півкоролівства й жінчину шубу віддав би, щоб випитати, що він тепер думає…»

А Джеймс, увімкнувши внутрішній голос, повільно пив ананасовий сік і курив, націлюючись сигарою на кожного, немов у ній вмонтована швидкострільна гвинтівка. «Тільки один спектакль розіграли ті нахаби-емігранти, — думав він, — тільки-но заворушилося досі не відоме плем’я, а ці дурні вже злетілися на похорон Британської імперії. Звичайно, похорон буде, але ж чий. Уявляю, як ці тупоголовці роззявлять роти, коли дізнаються, що основна їхня надія — брати Нокси — вже у мене в кишені? Ось і кінець усьому повстанню. Та коли ті литовці розумні, вони від мене ше відкупляться Будь-що мені треба розвідати, де ті дикуни самоцвіти збирають…»

Тільки Джовані Джовіні нічого не думав, а робив свою роботу: розливав італійське вино, споював своїх уявних друзів і тихо повторював вираз, який дійшов до нас від часів святої інквізиції: де не допомагає вино, там залишається тільки отрута.

Але гості, хоч які були п’яні, про себе розповідати й не думали. Вони були навчені тільки мовчати й ретельно виконували свої обов’язки. Ось тоді і з’явився Буфало Білл і подарував усім гостям сліпучу усмішку, а Томові Сільке потис руку.

— Співчуваю, — сказав і чомусь згадав: «Берто, чи ти жива?!»

— Спасибі, — відповів Шмульке і непомітно скреготнув зубами.

Новоспечений мільйонер не чекав, доки всі почнуть удавати з себе не тих, хто є насправді, отож він сказав:

— Шановні панове, ми з колегою Мактом Роєм організуємо акціонерне товариство для земних, хоч і дуже гуманних, справ. Ми хочемо, щоб ніхто більше не гинув у палаючих саванах, щоб друкарок не шматували леви і ніхто з власної волі не спав по кілька тижнів. Це повинні робити машини.

Але і після такого вступу розвідники мовчали, а люди Буфало Білла працювали на совість: вони таємно фотографували гостей, проявляли і збільшували відбитки пальців, вимірювали зріст, перевіряли вагу і старанно реєстрували особливі прикмети.

— Тільки великі люди люблять спілкуватися, — вів далі господар, — з людьми, кращими за себе, а всякий дріб’язок оточує себе підлабузниками та підлизами. Отже, з вищесказаного випливає таке: завжди й у всіх газетах ви досхочу начитуєтесь про смерть великих людей, але ще ніде й ніколи не було оголошено про народження цих геніальних людей.

Дехто зааплодував, а Білл розважливо вів далі:

— Тому, мої хлопчики, всі ми — продукти своєї епохи. І як продукти, одні псуємось швидше, інші — повільніше. Щоб не зіпсувалися всі разом, ми маємо відгадати історичну загадку. Чому цар Соломон був таким розумним? — Білл куди краще тримався в сідлі, ніж на трибуні, але цього разу мусив виголошувати промову: — А тому, мої любі, що він мав сімсот жінок. Уявляєте, сімсот найрозумніших порад у день! А то й кожної години чи хвилини! З глузду можна з’їхати, але помилитися, хай йому біс, немає змоги. Отож, спираючися на таку засаду, я й пропоную заснувати товариство по використанню всіх багатств острова Лімпопо, інакше кажучи, кооператив.

«Він шукає дурніших за себе», — подумав Бонд і вирішив цю організацію зруйнувати зсередини.

— Можете тримати мене своїм компаньйоном, — запропонував він.

Записалися й інші.

— Велике вам спасибі за довір’я. Острів Лімпопо й справді чудовий райський куточок, але життя є життя. Так би мовити, ми завжди милуємося пір’ям фазана, але обскубані, ці птахи нам ще миліші.

Коли гості розійшлися, Макт Рой запитав:

— Я не розумію, навіщо це порожнє красномовство, навіщо цей базар?

— Поки ми купуємо, нехай вони гадають, що ми дурні, які не мають, куди дівати гроші, а ми почнемо скуплені речі продавати — вони вже не зможуть позбавитися цієї думки й зав’язнуть усі до одного.

— А ясніше не можна?

— З кишенями, повними каменів, пливти куди важче, ніж голому…

Пастка

Через місяць, а може, й через два, коли від музики тамтамів уже геть заклало вуха, Юле Цесорюте, або леді Нокс, дуже обережно нагадала капітанові своєї родини:

— Добре, сину, в гостях, та вдома краще.

— Таж наш дім разом з нами, а ми з ним по світу мандруємо, — засміявся Крапас, але мати з ним не погодилася:

— Справжня домівка, дитино, завжди на одному місці стоїть і чекає на повернення своїх дітей.

— Хіба ж я проти? Як тільки трапить нам вантаж, так і поторбичимося у Литву, — відповів син і нишком почав лаштуватися в дорогу, тим паче, що його улюблена Гава ставала дедалі неспокійнішою:

— Чи ти здурів, салако? Третій місяць у лазні! У мене навіть пір’я на спині випріло.

Нарешті подув ходовий вітер. «Дельфін» сяк-так вибрався у відкрите море з гостинцями, які надавали їм тубільці, та з бочками питної води.

Але тільки-но вони підняли якір, у морі замаячили чотири сірі щогли, незабаром виріс і весь крейсер «Невмирущий». Знаючи, хто керує цим брухтом, Крапас не хвилювався, а звелів підняти дружнє гасло: «Вітаю друга!»

Проте крейсер на таке вітання не звернув аніякої уваги, повернувшись, бабахнув з гармат правого борту. Один снаряд, залишивши за собою на небі сиву риску, пролетів мимо, другий шубовснув у воду, а третій упав на палубу і закрутився з шипінням. Смілива Юле ту шипучку залила водою.

— Чи той капітан Брук сказився? — насварилася вона в бік крейсера порожнім цебром. — Я йому бороду виростила, я її йому й вискубу.

Тільки після такого попередження на крейсері було піднято загрозливе гасло: «Негайно здавайтеся!», а величезний крейсер почав повертатися до «Дельфіна» лівим боком.

— Цього гниляка ми самі не подужаємо, — сказав Крапас. — Чінга Чанга, настав твій час нас рятувати.

— А може, позмагатися з ним? — запропонували брати.

— Нічого не вийде: вітер дме в його бік, він має чотири, а ми тільки дві щогли, крім того, не маємо жодної гармати.

Нарешті порятунок було знайдено. Тубільці навантажили човни всілякими фруктами, ручними виробами і з галасом подалися у відкрите море торгувати. В одному човні вони замість соку сховали три бочки пороху, а одна з них — із щойно винайденою гримучою ртуттю.

Побачивши таку кількість човнів, чотирищогловий велетень ударив гарматами лівого борту й попередив, що до нього підходити заборонено. Та, поки він повертався на правий бік, корабель оточили човни тубільців і почалася торгівля. Спочатку торгували дуже обережно: прив’язавши на вірьовочку кілька люстерек чи ще якихось дрібничок, вони байдуже дражнили торговців, але, побачивши, чим платять їм тубільці, моряки кинулися до борту. На кораблі почалося безладдя, але ненадовго, бо човни, які спокійно плавали собі навколо крейсера, раптом, мов за помахом чарівної палички, розвернулися й попливли назад до берега, залишивши під боком крейсера одного човника. Помітивши того човника, який таїв у собі смерть, капітан наказав відпихнути його. Та було вже пізно. Біля крейсера спалахнув вогонь — і гримуча ртуть струсонула корабель. Він накренився й поволі став занурюватися у воду. Зчинилася паніка. Моряки нічого не слухали, а рятували своє майно і життя.

В цей час, ухопившись за уламок дошки, до берега підплив молодий хлопець і, впізнавши Крапаса, сказав:

— Поспішайте! В одній з кают крейсера сидить ваш вірний друг капітан Брук, його там за наказом генерал-губернатора замкнув перший офіцер.

— А ти хто будеш?

— Його ад’ютант Док.

Мить — і найбільший човен уже був біля крейсера. Крапас з Доком швидко видерлися нагору. Кількома пострілами розтрощили замок, відчинили двері й побачили капітана Брука біля дзеркала: той голив свою величезну буйну бороду.

— Ти з глузду з’їхав?! — здивувався Крапас. — Твій корабель уже майже на дні!

— Так перед смертю чинить майже кожен чесний англієць, — відповів Брук. — Від своїх я вже нікуди не втечу.

— Дурня! Поки що тікаймо від смерті, а потім розберемося, хто — свої і хто — вороги.

Коли вони опинилися на березі, з води видніли вже тільки чотири щогли. На одній з них усе ще висіло гасло: «Негайно здавайтеся!», а на іншій — прапор і герб: лев, який у пащі тримає острів Лімпопо…

Брук довго мовчав, а тоді попрохав:

— Візьміть мене тимчасово на свій корабель, мені треба якось дістатися до Англії…

— А що ти в тій Англії робитимеш?

— Попрошу рецепт у твоєї матері й відкрию перукарню для лисих.

— Візьміть і мене. — попрохав моряк, який врятував життя своєму капітанові.

— Радо візьму, — відповів капітан родини. — Всі по місцях! — І «Дельфін» повернув на північний захід, себто додому.

— Цим шляхом не можна, — попередив Брук Крапаса.

— Чому?

— Хіба ти не знаєш, що Англія у стані війни?

— 3 ким?

— З німцями. Отож у будь-якому порту тебе затримають, і твій корабель спалять.

Вони все добре обмізкували і повернули трохи вбік, далі від звичного морського шляху. Тільки тепер Крапас осмілився спитати:

— Брук, за що тебе посадили в карцер?

— Бо на мене доніс генерал-губернатор.

— Хтось поскаржився?

— Ні… Адже все місто Бімбамбула бачило, як я тебе іровів у цю затоку. — Виявилося, капітан знав, що він юбить. Крапас замовк, засоромився…

В цей час ходовий вітер напнув усі вітрила «Дельфіна». Суходіл залишився далеко позаду. Назустріч бігли білі хвилі. Тиша. Спокій. Навіть Гава заснула мирно на білій мов сніг щоглі.

Раптом кораблик на щось наразився і дуже нахилився набік, потім на інший і загойдався на хвилях. Ворона прокинулась і каркнула:

— Дванадцять балів, щоб тебе грім побив!

Із кухні з криком вибігла Юле:

— Тонемо! Якесь страхіття пробило ніс корабля!

Крапас не розгубився. Він зразу ж наказав чоловікам задраїти дірку брезентом, складеним учетверо, забити дошками й поставити помпу. Коли рятувальні роботи було закінчено, капітан родини оглянув збитки й сказав:

— Нам треба буде повернутись. З такою дірою далеко не запливемо.

У цю мить з глибини вигулькнув підводний човен. Відчинився люк, із нього вибігло кілька моряків і одразу націлили на «Дельфіна» розмоклу гармату.

— Ховайтеся! — Крапас іще встиг попередити капітана Брука і його вірного матроса Дока, як з того ж люка виліз бородатий морський вовк і дивний, мов з мармуру витесаний, чоловік, який курив велику турецьку сигару.

— Пробачте за маленьку неточність, — сказав морський вовк. — Наші гальма погано змащені. Але я, хлопці, не хотів сказати. Англія тяжко воює, отож ваше місце, шановний містере Нокс, тут, у підводному човні, де на вас чекає окремий гачок для шапки і окрема шухляда для калош.

— Свиня, з німцями воюєш, а моєму кораблеві дно продірявив! — скипів Крапас.

— Так звелів майор королівської розвідки сер Джеймс Бонд, — відповів морський вовк. — Я б сам такого свинства і перед смертю не придумав би.

Великий розвідник осміхнувся, щось буркотнув і огледів Крапаса. Хоч хлопець і сподобався йому, він досить двозначно мовив:

— Ви даремно гніваєтеся, містере Нокс. Ми так повелися тільки тому, що шануємо морські закони. Сирими дровами навіть під час війни ніхто не топить, тож вашим ночвам залишається куди більше шансів до кінця війни бути неушкодженими. Ви навіть можете в цій бухті тихенько ремонтуватися.

— За які послуги? — урвав його балаканину Крапас.

— Умови диктуватиму я, — знову усміхнувся Бонд, — або і ось цей предметик, — він поплескав жерло гармати.

— Гаразд, я згоден, — відповів Крапас і звелів спустити драбину з вірьовок.

У неволі

Коли капітан Накас, син Напаліса, зайняв у підводному човні належне йому місце моряка й добре огледівся, він помітив, що в цій плаваючій залізній клітці, крім нього, потерпає ще двадцять чотири молодих хлопці, якими командує морський лев, капітан II рангу сер Данлоп, і що цього лева водить за ніс якийсь шахрай. Ось і всі його знання. Для нього цього було досить, щоб їсти гречану кашу, запивати її консервованим молоком і складати плани на втечу.

Нарешті той таємничий дядько покликав Накаса у свою маленьку комірчину, запросив сісти між усякими заглушками та колесиками, а потім чемно назвався:

— Мене, як ви знаєте, звуть сером Джеймсом Бондом. Я майор розвідки його королівської величності, отож маю вас, містере Нокс, попередити, що ви порушили військову присягу й перейшли на бік повстанців.

— Це неправда. То ті мирні люди перейшли на мій бік.

— Яким чином?

— Після чергового спектаклю мого брата вони обрали його своїм вождем і поділилися деякими таємницями свого племені.

— Чудово. Ви таємно торгуєте зброєю.

— Я не винен, що нею не можна торгувати відкрито. Але я не торговець, а морський візник. Коли королівський купець Макт Камара в своїх скринях возить кулемети, ви в нього й запитайте. Його папери були в повному порядку.

— Ви потопили крейсер англійської ескадри.

— Ну то й що? Вантажний кораблик, який не має жодної гармати і навіть не підплив до крейсера на відстань вибуху, спустив його на дно. Ви мене переоцінюєте, містере Бонд.

Джеймс довго думав, склавши руки на грудях, і трохи не розпочав подумки партію у більярд, але стримався.

— Втім, містере Нокс, ті ваші маленькі витівки ніщо перед тими великими діяннями, які чекають на нас. Та закон є закон: чому ви досі не назвалися у будь-якому найближчому порту Великобританії?

— Тому що жителі джунглів газет не читають і не передплачують їх для своїх гостей.

— Час придбати радіоапарат.

— Придбаємо, звичайно, якщо ви нас не втопите. За це, на мою думку, теж треба карати. У відкритому морі, під прапором Англії, без попередження?.. Це ж бандитизм.

— Ми трохи не розрахували, — Бонд знову ввімкнув внутрішній голос, але той не хотів із ним розмовляти.

— А чому я повинен усе вирахувати?

— Гаразд, тоді скажіть: що ви так довго робили в гирлі річки?

— Ремонтував корабель… І ходив у глиб острова. Такі речі не караються законом. — Він вийняв кілька самоцвітів, подарованих йому, — Гадаю, король моєю експедицією буде більше задоволений, ніж потопленням корабля Англії?

Джеймс довго усміхався і зважував кожне Накасове слово, але внутрішній голос його обігнав.

— Бонде, — сказав він, — ти надірвешся.

Та великий розвідник вів своєї:

— Вам, містере Нокс, залишилася остання можливість з почестю спокутувати свої помилки.

— Я не буду спокутувати того, чого не робив, тому кажіть, що я повинен виконати? А коли доручення не маєте, то назвіть, кого мені треба боятися?

— Себе, — Бонд довго вивчав капітана далекої плавби доки внутрішній голос його не попередив:

— Джеймсе, зіпсуєш очі.

Тим часом і Крапас знайшов, що відповісти:

— Тільки наші вороги воюють з жаху.

— Вітаю, — великий шпигун підвівся й подав полоненому руку. — Ви витримали серйозний іспит. А тепер до діла: я вас звідси випущу, але з однією умовою. — І Бонд докладно виклав свій надзвичайно хитроумний план, як одним ударом позбутися усіх шпигунів і шпигунчиків, що злетілися у Бімбамбулу. — Ви з таким моїм планом згодні? — під кінець запитав він.

— Цікаво, що б ви відповіли, якби сиділи в такому підводному карцері? —засміявся Крапас.

— Я звик ризикувати.

— Гаразд, ризикну і я, але мене непокоять дві речі: ремонт «Дельфіна» і хто стоятиме поряд зі мною під час операції?

— Я, — відповів Джеймс Бонд.

— І це вся гарантія? — здивувався капітан далекої плавби.

— Це, мій любий, більше ніж гарантія.

«Слово честі шпигунчика — мала втіха, — подумав Накас, — але що вдієш?»

— Я згоден, — відповів він упевнено.

Після такої вельми дружньої угоди старий морський лев капітан Данлоп відвіз Крапаса назад у затоку, одягнув у костюм водолаза, втиснув його в торпедний апарат і випхнув. Довго плив сміливий моряк під водою, довго брів піщаною мілиною, доки опинився в селі Чіка-Чаки. Люди тікали від нього, мов від доісторичного страховиська, жінки затуляли руками обличчя, не дозволяли на нього дивитися дітям, а чоловіки, вхопивши списи, вишикувалися для атаки.

— Ви що, збожеволіли?! — скрикнув Крапас. — Я ж ваш друг!

Та через гуму й грубе скло тубільці почули тільки мимрення.

«Капець, — подумав капітан далекої плавби. — Якщо побіжу, вони з мене решето зроблять, а коли піду вперед, не уникну гострих списів». Він іще раз спробував зняти шолом, але зусилля були даремними.

І в цей час мимо його голови просвистів один спис, другий, третій… Щастя, що смертельна небезпека примушує сміливців думати. Пригадавши свято тубільців, Крапас беркицьнувся через голову і почав танцювати танець чаклуна. Воїни дуже зацікавилися його рухами й побігли кликати вождя. З ним прибіг сюди й екіпаж «Дельфіна», який щойно зійшов на берег.

— Будьте людьми й допоможіть мені вилізти з цієї гумової пастки, — попрохав Крапас.

І коли друзі витягли його з одежі водолаза, все село зойкнуло, але усміхатися почало тільки через мить, коли мудрі чаклуни признали його четвертим помічником найстаршого жерця, коли жрець подарував йому низку зубів крокодила — символ свого племені. Вони попросили його ще раз танцювати танець чаклунів.

Після врочистостей і частування «Дельфін» ще раз виплив у відкрите море і сяк-так досяг порту Бімбамбули.

Кілька майстрів лагодило його пробитий бік цілий тиждень, а родинна рада щоночі обговорювала план великого шпигуна й не могла знайти жодного вразливого місця.

— Невже я влип і вас уплутав у цю халепу? — непокоївся капітан родини.

— Якщо я тут не чужий, — сказав екс-капітан Брук, — дозвольте й мені висловити свою думку. Ви переоцінюєте англійців. Ми великі, поки загрібаємо жар чужими руками, та коли треба цю роботу виконати самим, одразу лякаємося, бо понад усе боїмося погоріти. Джеймс Бонд — чудове втілення такої поведінки. Він продає всіх, хто його купує. Чи не краще було б, якби ми його заманили в пастку, що її він наготував нам?

— Гаразд, я згоден, але як це зробити?

— Передусім, Крапасе, тобі треба вдати, ніби ти дуже злякався. Страх завжди сильно діє на негідників. По-друге, ти маєш показати, що ти скупий. І по-третє, треба всіх тих шпигунчиків зібрати не десь на суходолі, а на нашому кораблі, потім запросити й самого Джеймса… Ти мене зрозумів?

— Щонайліпше! — з такою пропозицією погодились усі, а старий Накас навіть пожартував:

— Розумна людина завжди клин вибиває клином.

— Правильно, татусю, та, щоб клин вибивати, потрібен молот. Отже — до діла.

За допомогою Брука брати не тільки відремонтували корабель, але й таємно змонтували в ньому потужний двигун, радіоапарат і передавач, налили бочку гасу, сховали двигун під бочкою, а всі трюми переробили на розкішні звуконепроникні каюти. Словом, брат Напас порався біля двигуна, йому допомагав Брук, а в цей час Рапас учив Лока влучно стріляти. Сховавшись у трюмі, вони стріляли і стоячи, й лежачи, й навіть відвернувшись від цілі. Юле та її шановний чоловік, годували екіпаж, а третій їхній син, Крапас, зійшовши на берег, замовив готель, указаний Бондом, і дав оголошення в газеті, шо організовує акціонерне товариство для добування золота. За його розрахунком, фірма «Брати Накаси, золото і ще щось» мала дати неймовірні прибутки. Якщо перекласти це оголошення з мови бізнесменів на нормальну, це означало, що брати Накаси хочуть добувати золото, знають, де воно є, але не мають для цих робіт у достатній кількості коштів, тому запрошують на допомогу тих, які мають гроші, і обіцяють чесно з ними ділитися прибутками.

Першим, як і належало сподіватися, його відвідав Буфало Білл. Він поглянув на дуже збільшену карту і все зрозумів з першого погляду.

— Оля-ля-ля, хлопчику! Я тебе тримав за справжнього селюка Юргіса, який нічого не розуміє у нашій грі, та, виявилося, помилився.

— Я й зараз себе таким тримаю, — скромно відповів Крапас. — А в яку гру ви граєте?

— В піжмурки, малюче, — глузував мільйонер. — Ти далеко підеш, якщо добрі люди не зупинять. — Білл голосно засміявся, поторгав прив’язані під пахвами гармати шіснадцятого калібру й уточнив:—Золотий бізнес ти сам вигадав чи його тобі хтось підказав?

— Ні, — відповів Крапас, — той бізнес вигадав мій тимчасовий хазяїн. Та, наскільки мені відомо, на острові Лімпопо немає ніякого золота, але самоцвітів — скільки завгодно. — Щоб підтвердити свої слова, висипав подарунки друзів на стіл. Очі в Білла, побачивши таке багатство, заблищали, мов дві лампочки.

— Коли так, я до ваших послуг, — сказав він, — а за селюка Юргіса — вибач.

— Таємні переговори наша фірма веде тільки на кораблі, — відповів Крапас.

— А навіщо така обережність?

— У чужій країні й стіни вуха мають. Крім того, всі підслуховні і записувальні апарати вам треба буде залишити вдома.

— За кого ви мене маєте? — розгнівався Буфало Білл.

— Тільки за допитливу людину, — відповів Крапас, — але це позитивна риса характеру. Буду відвертим: коли ми заснували нашу контору, ви або ваш заступник щовечора з цією самою валізою почали ходити повз мої вікна.

— Пробачте, в цій частині міста я тільки вдруге: перший раз — коли зійшов на берег, і ось тепер.

— Це неправда. Ви так поспішаєте, що ледве встигаєте приклеїти бороду, перемінити одяг, а щоб перевзутися, вам уже бракує часу.

Білл навмисне повернувся до вікна, щоб не треба було дивитися на запорошені черевики.

— До того ж я маю щонайменше півсотні свідків і добру сотню фотографій, які доводять, що ви працюєте дуже необережно, а ваш заступник — зовсім по-дитячому.

— Ну то й що? — навіть не кліпнув оком закоренілий брехун. — Я вам можу привести двісті свідків, які мене під вашими вікнами не бачили, і безліч своїх фотографій, які зроблені на іншій півкулі нашої планети.

— Ви маєте рацію, це пуста суперечка, — засміявся Крапас. — Краще повернімося до мети вашого приходу.

— Якщо можна, я нічого не говоритиму і, обміркувавши все до подробиць, викладу письмово.

— Було б дуже добре, а ту карту, яка вказує на поклади золота і яку ви позичили моєму новому хазяїнові, я можу вам повернути.

— Велике спасибі за довір’я, але я ніколи не беру того, що мені не належить.

— Дуже прикро. Наша фірма в такі позолочені карти пропонує загортати цукерки… І знаєте, вони мають шалений успіх, бо всі хочуть знайти золото.

В сусідній кімнаті щось загрюкало, затріщало й затихло. Білл блискавично все зрозумів. Розпрощалися вони, мов давні друзі, сповнені грандіозних надій.

Після Буфало молодого бізнесмена відвідав полковник Жюжю і запропонував разом з ним добувати срібло. Князь Джовані чудово знав, де на острові мідь, а таємний порадник— де залізо. Після них завітали якісь добродії, але з дуже виразними обличчями шпигунів.

Останнім прийшов Джеймс Бонд. Він усміхнувся, начебто зіграв найкращу партію в більярд.

— Чудово! — радів він. — Ви — природжений розвідник. Отими папірцями для цукерок ви поклали Буфало Білла на лопатки. Тепер мені зрозуміло, хто підсунув нам ту карту, а справжню взяв собі. Але чому ви того типа запрошуєте на свій корабель, а не в стару шахту?

— Так таємничіше — отже, надійніше.

— Але ж ми про це не домовлялися.

— І я не знав, що мені запропонує той американець.

— Гаразд, я подумаю.

— А що тут думати? Ваш план мені видався недовершеним: зібрати всіх шпигунів в один час на старих розкопках набагато важче, ніж посадити їх на корабель; з іншого боку, підземні вибухи, галас, поліція, кореспонденти, а в морі зовсім інше: спокійно, тихо і вся риба — німа.

— Так, але ж…

— Ви боїтеся, щоб я не втік? По-перше, ви пообіцяли заплатити тільки після виконаної роботи. По-друге, даю слово моряка — без вас ні кроку. І по-третє, з мене годі одного уроку на підводному човні.

Останній удар

Ще ніколи не поспішали так усі шпигунські центри, ще ніколи так туго не скрипів мозок державних мужів, як напередодні того пам’ятного дня. Вирішувалася дуже важлива доля діамантів, золота, срібла, міді й заліза. Цього дня тільки Джеймс Бонд був спокійний. Встав уранці, зробив гімнастику, переглянув газети, подумки зіграв дуже цікаву партію в більярд і поїхав у свій клуб. Тут Пріслі пригостив його гарячою кавою і міцною турецькою сигарою. Тут він іще раз переглянув свій таємний план з початку до кінця і назвав його «Тайфун».

— Пробачте, сер, — заговорив до нього старий, — але я ніяк не втямлю, чому ви змагалися з тими розбійниками Ноксами? Ви справді надумали з того підлітка адмірала зробити?

— Якщо серйозно, можна. Він до біса здібний, Пріслі. Страшенно! І це кажу я, Джеймс Бонд. Разом зі своїми братиками Крапас може зім’яти будь-якого Буфало Білла й полковника Жюжю на додачу, та є одна перешкода: я не парламент і таких високих звань не даю.

— Ви все можете.

— І знову ти помиляєшся: ні я, ні сер Макпіпа сьогодні не можуть сказати, кому той хлопець служитиме, коли стане адміралом.

— Пробачте, сер, я теж так думаю, через те й дивуюся.

— Пробачаю, Пріслі. Ти мене завжди дратував своєю відвертістю, але сьогодні можна. З якою швидкістю, мій любий, пливе Ноксів «Дельфін»?

— Це залежатиме від вітру.

— А яка швидкість вітру за вікном?

— Майже штиль, сер.

— Правильно. А скільки миль долає найсучасніший підводний човен?

— П’ятнадцять вузлів, сер, але це ненадовго.

— Мені здається, ти все сказав за мене, — Бонд усміхнувся поблажливо і на всяк випадок увімкнув внутрішній голос.

— Доброго ранку, — сказав той. — Бонде, але ж море не савана —ти його не підпалиш, а капітан Крапас не Ганс Сільке — ти його не приспиш.

Джеймс засміявся, він був так задоволений собою, що забувся і дуже образив свій внутрішній голос:

— Слухай, буркуне, п’ятнадцять вузлів проти якихось нікчемних п’яти чи шести — то вже щось таке є. А чотири торпеди по сорок вузлів кожна?.. Від такої швидкості навіть летюча риба не втече, а ти — море не савана!..

— Ви мені? — спитав Пріслі.

— Ні, це я вголос міркую, — відповів шеф. — І, будь ласкавий, рівно о вісімнадцятій нуль-нуль приготуй мені ванну, каву і турецьку сигару. А зараз — мені час.

— І все-таки я того хлопця в море не випустив би, — ще раз попередив Пріслі. — Акула безпечна тільки на суходолі, а лев — у воді.

— А хто тобі сказав, що я його випущу? Коли моряк дуже хоче загинути в морі, мені здається, йому заважати не треба.

В призначений час Джеймс прибув на «Дельфін» і зручно вмостився в куточку, відгородженому в кают-компанії.

— Ви без охорони? — спитав Крапас.

— А навіщо вона потрібна? — вдавано спокійно відповів Бонд. — Мої люди чергують, і мені цього досить.

— Але я їх не бачу.

— Коли треба буде — побачиш, а зараз — годі теревенити, на нас чекає «Тайфун».

Крапас замаскував вхід, присунувши до нього шафу з картами, і став чекати. Через добрі півгодини, отримавши згоду й кілька разів порадившись з містером Максом, на прізвисько Стара Калоша, Буфало Білл прибув у порт. Перевдягнувшись китайцем, ніким не помічений, він перебіг трапом і опинився на кораблі. Але техасець узяв над ним гору: забувши покалатати у дзвіночок прочанина, він загорлав що є сили:

— Яке чудове корито! Містере Ноксе, я колекціоную старі кораблі. Ціна мене не хвилює.

— Дарунків добрі люди не продають, — відповів йому Крапас.

— А старого лева?

— Він залишився в джунглях.

— Тоді хоч ворону.

— А ти, старий шкарбан, не хочеш у тім’ячко? — відгукнулася зі свого сідала Гава.

— Ха-ха-ха! — зареготав Білл. — Тисячу доларів за цю циркачку! Містере Ноксе, слово честі, я доти не заспокоюсь, доки не потоваришую з вами. Словом, коли не ви, то я до ваших послуг.

— Ми, мабуть, не зрозуміємо один одного, — втихомирив його Крапас.

— Стривай-но, хлопче, — відступивши трохи, Білл ляснув себе по лобі. — Чи я тебе не зустрічав у старого Грейка. на прізвисько Великий Вишкварок?

— Пробачте, я такого старого не знаю.

— Це мені треба в тебе вибачення просити, — знітився Білл, — бо і я його не знаю.

— В Америці не тільки я, алей мої родичі ніколи не були.

— Оце-то збіг! — не розгубився Білл. — Не було там і моїх родичів. Виходить, ми один одного повинні знати. — Ковбой подав руку, Крапас її потис, Білл не відпустив, Крапас не піддався йому… Так вони, тиснучи руки, сіли за стіл. — Передай вітання своєму братикові, який так гарно викупав мого роззяву Роя, — сказав Білл.

— Неодмінно.

— А тепер скажи, як у твоїй кишені опинилася карта, яку я підсунув тому негідникові Бондові?

— Таким же чином, як документ, написаний німцем, опинився у твоєму сейфі.

— Чудово! Я беру тебе своїм компаньйоном. Скажу відверто: мені начхати, хто володітиме цим островом, важливо, скільки я тут зароблю! Розумієш, настав наш час! — Білл так розхвилювався, що добряче нахилив руку Крапаса ліворуч.

— А котра година на твоєму годинникові? — не піддавався капітан і почав відхиляти руку Білла назад.

Ковбоєві урвався терпець.

— Крапасе, не дурій, — загарячкував він. — Розбійники Старого Світу вже нагарбали всього добра достатньо, тепер настав наш час. І прошу, не вдавай із себе наївного хлопчика. Хто купує бочками гримучу ртуть і топить крейсери, той не дуже боїться шпигунчика, який називає себе Ясновидцем.

— Гаразд, розмова коротка і ясна: не я, а ти мій компаньйон.

— А скільки ти пропонуєш? — знову спробував узяти гору Білл.

— Половину, — Крапас знову примусив ковбоя напружити всі свої звилини.

— Малувато.

— Тоді і третини не отримаєш.

— Гаразд, згоден, але з однією умовою: ми зразу ж позбудемося уїдливих англійців.

— Зразу не можу.

— Тоді при першій же нагоді.

— Гаразд. Але ти мені допоможеш?

— О’кей! Підготував смертельний планчик. Джеймс на нього клюне — і він у нас на гачку.

— Не тільки він.

— А хто ще зазіхає на наші самоцвіти?

— Гаво, не слухай! — вигукнув Крапас і, нахилившись до вуха Білла, запитав: — Ти вмієш тримати таємницю?

— Як могила, — відповів задоволений мільйонер і полегшено зітхнув.

Скориставшися з цього, Крапас нахилив руку ковбоя до столу й витер піт з чола.

В цей час, перевдягнений в арабського прочанина, трапом підіймався полковник Жюжю.

— Я не хотів би, щоб тон тип мене тут бачив, — попрохав Білл. — Чи на кораблі немає запасного виходу?

— На кораблі такого виходу ніколи не буває. Є тільки окрема каюта. Вн там нудьгувати не будете.

— Чудово. Я нею скористаюся.

Прошу, тебе проводить мій брат. Звідти ти добре чутимеш, про шо я говоритиму з французом. Від свого компаньйона я нічого не приховую.

Коли Буфало Білл сховався в добре опорядженій, звукоізольованій каюті, Напас тихо засунув засув і знову піднявся нагору. А в кают-компанії елегантний полковник уже нюхав квіточку. Крапас зрозумів: француз хвилюється.

— Коли людина була ше мавпою, — почав Жюжю здалеку, — її батьківщиною було дерево, а тепер людина вирізує з того дерева дошки, збиває ночви, які називаються кораблями, і думає, шо вона велика і всесильна.

— Це занадто глибока філософія для людини бізнесу, — урвав патякання француза Крапас. — Чи немає у вас чогось простішого?

— Є, а втім, я готовий на все, аби тільки заробити вдвічі більше. Ви мене зрозуміли?

— Авжеж.

— Оскільки мені відомо, ви не англієць? — Жюжю вп’яв чорні очі в Крапаса.

— Але ж і не француз.

— Це не міняє справи. Ви спритно спустили на дно ту чотирищоглову дровітню. Після такого вашого подвигу я полюбив вас на все життя.

— За що ви ненавидите британців?

— Це традиція нашої сім’ї.

— Як і ваше срібло.

— Розвідка нашої фірми ніколи не помиляється.

— І наша — також, — відповів Крапас, — тільки дуже часто її ошукують.

— Якщо так, ми домовилися: ваше золото — вивіска, моє срібло — реклама, ваші самоцвіти — ще не досліджена справа, а моя мрія — перли, що їх виловлюють тубільці, а англійці їх скуповують за дрібнички. Згодні? — Жюжю раптом повернув на Крапаса свій величезний ніс, тицьнув собі під носа винюхану квітку і похвалився. — Це метод моєї школн: підключити співбесідника до своєї волі і ставити йому несподівані запитання.

— Що ж, гарний метод, — не розгубився Крапас, — такого запитання я чекав. Мене теж хвилюють перли тубільців, але я хочу, щоб вони торгували коштовностями самі.

— Звісно, з допомогою нашої фірми.

— Може, й так.

Полковник аж підскочив з радощів і признався:

— Це міняє справу. Я про все доповім своєму босові.

— А як би ви обійшлися без військових? — хитро усміхаючись, запитав Крапас.

— Я здаюсь, ваш метод точніший. Але з однією умовою: передусім потрібно прибрати з дороги нещасного англійця. Мій план дуже простий, майже геніальний: він щоранку йде пити каву в хижу, яка називається «Клуб ясновидця», і виголошує там промови проти хижі, яка називається «Парафія підсліпуватих». У «Парафії підсліпуватих» він ніколи не буває. З неї ми і підкопаємося під першу, підкладемо бочку гримучої ртуті і… Ви розумієте, тубільці полюбляють шум і кольорові вогні на свята. Вони нам були б за це вельми вдячні.

— Хто копатиме?

— Ви.

— Хто підпалює бікфордів шнур?

— Ви!

— Хто злітає у повітря?

— Ви… Я вибачаюсь, і Джеймс Бонд. Ні! Якщо треба буде, ми всі злетимо в повітря. Всі!

В цей час трапом піднімався прямий, мов тичка, полковник Шмульке. Він перевдягнувся в бродячого торговця і голосно вигукував:

— Голки, гудзики, англійські нитки!

Жюжю поглянув на «торговця» й запитав у Крапаса:

— Чи у вас не знайдеться куточка на кораблі, де можна було б пересидіти візит цього телепня?

— Прошу! Вас у каюту проведе мій моряк, Рапас. Але пробачте, я гадав, що цей довготелесий з вашого особистого почту?

— Ні, цей шваб ні з ким товаришувати не може. Він проти всього світу, отож ми йому добряче всиплемо. Мій планчик дуже простий…

Капітан тільки-но встиг замкнути двері, як через інші ввіпхався Том Сільке, тобто полковник Шмульке. Його високо закручені кайзерівські вуса ще здалеку вилискували крохмалем і дорогими кремами. Гість зняв з шиї скриньку, витер піт і мовив:

— Як приватний шпигун, маю заявити: навколо вашої вантажної шхуни так і снують усякі підозрілі типи. Вони мені не дуже до вподоби.

А тим часом трапом уже піднімався таємний радник. Він натяг на голову червону турецьку феску, вдяг широкі козацькі штани й удавав із себе продавця води. На його широкій спині булькала величезна сулія в плетеному кошику, а на широкому поясі висіло кілька баклажок і кілька кухлів. Побачивши радника, Шмульке скривився.

— Не соромся, — попередив його Крапас. — Якщо ви не проти, мій моряк проведе вас в апартаменти Юле Цесорюте, або леді Нокс. Брук, допоможи цьому джентльменові знайти двері.

Через кілька хвилин у двері ледь проліз «продавець води», зняв кошик і кинувся обіймати Крапаса:

— Здоров, земляче! Вітання тобі від Нікодемаса Голотовича! Міцний старий! Лист написав і подарунки передав через моїх друзів.

— А як же залізо?

— К бісу залізо. Вже котрий день — ніяких інструкцій. Купн в мене ту карту, бо мені гроші потрібні, — він поклав на стіл зім’ятого папірця і розправив його долонями.

Цю мить на трапі з’явився князь Джовані Джовіні. Він перевдягнувся в бродячого співака:

— Santa Liucija!.. — голосно виводив він.

«Ось і зібралися всі», — подумав Крапас і наказав команді підняти якір. Розгорнувши вітрила, корабель тихенько вийшов з порту Бімбамбули. У відкритому морі Крапас наказав Напасові спуститися в трюм і пильнувати і вдень і вночі мотор. Доку і Рапасові звелів узяти снайперські гвинтівки й пильно чергувати на палубі, а сам, залишивши Брука біля керма, повернувся в каюту. Відіпхнув шафу і випустив Джеймса Бонда.

— Що накажете далі, сер? — спитав його капітан.

— Які негідники! — лютував Бонд. — Бачу, що помилявся. Ваш план геніальний, містере Нокс. Ось вам чек на мільйон фунтів стерлінгів.

— Пробачте, але про такі гроші не було ніякої мови.

— Авжеж, — почав викручуватися великий шпигун, — але навіщо нам їхати на безлюдний острів? Як тільки зникне берег, одразу ж випірнуть два підводних човни. Ми переберемося до них. Я з містером Бруком і моряком Доком — в один, а ви з усією родиною — в інший. Операцію закінчать кілька торпед і море. Той мільйон — це компенсація за ваш «Дельфін».

— А коли я не погоджусь? — за спиною Джеймса відчинилися таємні двері. В них з’явився старий Напас, озброєний швидкострільною гвинтівкою.

— Тоді й ви підете на дно, — відповів Бонд. — Але я не радив би, мільйон — не так уже мало за таку гнилицю.

— Гаразд, попливімо далі, містере Бонд, а поки що прошу покласти зброю, — наказав Крапас. — Гру закінчено.

— Божевільні! Я ж кажу: за нами пливуть підводні човни. Не дочекавшись мого знаку, вони торпедують ваше корито!

— Ми й до цього підготувалися, — відповів Крапас, замкнув каюту й швидко піднявся на палубу. — Хлопці, увага! Напасе, запускай мотор! Брук, до керма й покажи, на що здатний капітан крейсера! А ви, стрільці, в кожного, хто вилізе з підводного човна, стріляйте без попередження.

Залізні страховиська не примусили себе довго чекати. Першими вистромилися перископи, потім гармати й круглі люки. Але тільки-но хтось з’явився в отворі люка, одразу ж падав підстрелений.

— Повну швидкість! — гукнув Крапас Напасові, і корабель швидко рвонув уперед.

— Прокляття! — почувши гул мотора, верещав Бонд. — Вони нас торпедуватимуть. Ми злетимо в повітря!

Його вереск розбудив Джовані Джовіні. Впізнавши великого розвідника, князь ввічливо запропонував:

— Вам треба прополоскати горло.

— Я не соліст опери, — образився розвідник.

— То чого так горлаєте?

— Помовч, віслюче! Може, в твоїй кишені залишалася якась зброя?

— Навіть дві! — відповів італієць і зареготав.

— Дурень і блазень! — лютився Бонд.

А «Дельфін» тим часом плив чимраз далі від підводних човнів. Доки там зорієнтувалися, доки зачинили люки, час уже минув. Кілька торпед застрягло на дні, кілька снарядів, не долетівши до шхуни, плюхнулися в море. Так не розпочавшись, закінчився той морський бій. Точно маневруючи, Брук уник іще кількох атак і витер піт.

— Усе! — сказав він переможно.

Підводні човни ще деякий час переслідували їх, а потім повернули назад, бо пальне в них кінчалося.

Коли все ущухло, Джеймс Бонд ухопився за голову й почав бігати по каюті.

— Чудово! — раптом не витримав його внутрішній голос. — Бонде, признавайся, ти приголомшений?!

Але великий розвідник мовчав. Не діставши відповіді, внутрішній голос залишив Джеймса на всі часи.

Майже два місяці блукав «Дельфін» південною Атлантикою, обминаючи великі порти і звичні корабельні шляхи, доки знайшов позначений на карті Бонда безлюдний острів. З першого погляду він нічим не відрізнявся від інших островів. На нього так само накочувалися веселі хвилі, на поверхні води плескалася риба, в повітрі шугали птахи, і віяв теплий вітер, але скільки сягав зір не було видно ні коминів, ні диму, не гуркотіли гармати й не горіли садиби невинних людей Сюди не ставала нога і жодного шпигуна…

— Що будемо робити з полоненими? Адже ми не можемо возити їх за собою. Може, висадимо їх на безлюдний острів?

На цьому й порішили.

Опинившись на березі, Джеймс Бонд одразу запитав:

— Кому належить цей острів?

— Нікому, — відповів таємний радник. — Мабуть, Нептунові!

— Якщо цей острів нічий, тоді я проголошую його власністю короля Англії, — урочисто сказав великий шпигун Джеймс Бонд і, прив’язавши носовик до гілки, встромив кілки в пісок.

— Коли цей острів англійський, то мені нічого іншого не залишається, як завоювати його! — полковник Шмульке вдарив Бонда в підборіддя, але ту ж мить отримав нокаут і ненадовго заспокоївся.

— Де два б’ються — третій виграє. — Жюжю вхопив «прапор» і замінив французьким носовиком: — Хай живе республіка!

З цим не погодився Джовані Джовіні, але йому вчепилися в чуба… і бійка спалахнула з новою силою. Скориставшися з цього, Крапас спокійно повернувся на «Дельфін».

Ще два роки блукав «Дельфін». Воюючі країни то заарештовували неслухняний корабель, то примушували возити вантаж, то тримали в карантині, доки нарешті, накупивши зброї, ліків, корабель повернувся на острів Лімпопо. Але ніхто його тут не зустрів. Село Чіка-Чака було спалене, посіви витоптані, колодязі засипані… Не було ознак життя і в інших селах. Коли «Дельфін» уже хотів був повертати назад, у куточку бухти він побачив димок, який підіймався в небо.

Підпливли до берега. Коло вогнища лежав поранений Чінга Чанга. За ним доглядали вірні друзі.

— Що тут скоїлося? — нічого не зрозумів Крапас. — Ви програли?

— Ще гірше, брате Накумба. Ми тепер воюємо між собою. Один з вождів хоче залишитися з англійцями, чаклуни— з німцями, дехто — з французами, дехто — з американцями… Всі озброюються, острів аж кишить шпигунами, усякими радниками та інструкторами… Я залишився сам.

— Ти можеш помандрувати з нами.

— Ні, я залишуся тут. Це мій обов’язок.

— Тоді — до побачення.

— Я також залишаюся на острові, — сказав мовчазний Брук, — Тут живе моя родина, тут минула моя юність, тут моя батьківщина.

З ним залишився і вірний йому Док.

Коли «Дельфін» знову опинився в морі, Крапаса обійняв такий сум, такий біль, що на очі йому ненароком набігла сльоза. Стільки жертв, стільки мук і сліз, стільки сміливості й самопожертви — і все даремно!..

Але в цей час його покликав у радіокаюту Напас, надів навушники й мовив:

— Ти, брате, тільки послухай!

«Всім! Всім! Всім! — крізь шум океанських хвиль долинав далекий голос. — У Росії перемогла революція! Хай живе єдність, рівноправ’я, братерство! Вся влада — трудящим!»

Брати слухали й не вірили.

«Всім! Всім! Всім!» — повторював схвильований голос.

Слухаючи повідомлення, капітан далекої плавби Кріступас Накас, син Напаліса, і сам незчувся, як повернув штурвал на північний захід.

Додому.

— Що ти робиш? — здивувався Напас. — Від одного повстання до іншого?

— Тутешні події — тільки буря в склянці води, порівнюючи з тим ураганом, який здійнявся на нашій батьківщині.

АНТИДЕТЕКТИВНА ПОВІСТЬ

Для старшого шкільного віку

Художник АРВІДАС ПАКАЛЬНІС

КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1985

С(Лит)

П29

Приключенческая повесть лауреата Государственной республиканской премии Литовской ССР и премии Ленинского комсомола Литви Витаутаса Петкявнчюса представляет собой пародию на популярные в капиталистических странах детективы. Автор, используя гиперболы и парадокси, едко высмеивает шпиоиоманию, получившую широкое распространение в литературе Запада.

Авторизований переклад з литовської

РАЇСИ ГРИГОРОВОЇ-ПЕТКЯВІЧЕНЄ

Перекладено за виданням:

Vitautas Petkevičius

Audra stiklinėje.

Vaga. Vilnius. 1982.

© Leidykla «Vaga», 1982

© Видавництво «Веселка», 1985, переклад українською мовою.

П 4803010200—213

М206(04)—85

186.85

Петкявічюс В. К.

П29 Буря в склянці води: Антидетективна повість. Для ст. шк. віку / [Авториз. пер. з литов. Р. І. Григорової-Петкявіченє]; Худож. А. Пакальніс.. — К.: Веселка,

1985. — 152 с., іл.

Пригодницька повість лауреата Державної республіканської премії Литовської РСР і премії Ленінського комсомолу Литви Вітаутаса Петкявічюса являє собою пародію на популярні в капіталістичних країнах детективи. Автор, використовуючи гіперболи та парадокси, їдко висміює шпіономанію, яка широко розповсюджена в літературі Заходу.

П 4803010200—213

М206(04)—85

186.85

С (Лит)

Витаутас Казевич Петкявичюс

БУРЯ В СТАКАНЕ ВОДЫ

Антидетективная повесть

(На украинском языке)

Для старшего школьного возраста

Художник Арвидас Пакальнис

Авторизованный перевод с литовского Раисы Ивановны Григоровой-Петкавичене

Киев «Вэсэлка»

Редактор Л. Г. Силаєва.

Технічний редактор Т. В. Осталецька.

Коректори Л, К. Скрипченко. В. В. Богаєвськин.

ІБ № 3163

Здано на виробництво 23.05.85. Підписано до друку 15.08.85. Формат 84Х108/₃₂. Папір друкарський № 2. Гарнітура літературна. Друк офсетний. Умови, друк. арк. 7.98. Умовн. фарб.-відб. 8.40. Обл.-вид. арк. 8,38. Тираж 50 000 пр. Зам. 936-5. Ціна 30 к. Ордена Дружби народів видавництво «Веселка». 252050. Київ-50, Мельникова, 63, Львівська книжкова фабрика «Атлас». 290005. Львів-5. Зелена, 20.