Буря в склянці води

Дикий Захід

Коли начальник таємної служби Макс Стемплей, прозваний Старою Калошею, довідався, що на острові Лімпопо спалахнуло повстання, він одразу зачинив усі залізні віконниці кабінету, схожі на двері вогнетривкого сейфа, вимкнув телефони, залишивши один, контрольний, запалив справжню воскову свічку, закурив від неї гаванську сигару і сів думати. В мертвій тиші його мозок раптом почала свердлити слушна думка: «Треба з відпустки відкликати Буфало Білла, або, інакше кажучи, таємного агента № 123»

А тим часом той єдиний чоловік, який міг без великого напруження врятувати свого начальника, весело проводив відпустку хоч і в дикому, але рідному заході. Вже третю добу він сидів у сідлі без сну, а його вірний кінь біг риссю і намагався не розбудити свого друга.

«Нехай виспиться, — шкутильгаючи, думала собі розумна тварина і, піднявши високо голову, пильно озиралася по преріях. — Я й без нових підків ще потерплю…»

Але цього разу кінь помилився. Білл не спав і вже третю добу озирався навкруги, шукав міцне дерево, бо що далі то тихіше цокали підкови, те й дивись остаточно зітруться.

«Кінським босоніжкам капець настав, — сумно дума він. — Хіба тільки задня права трохи довше протримається, а інші три — до першого каменя». Нарешті на обрії побачив самітну секвойю і спрямував коня до неї. Під найтовщою гілкою він раптом натяг повіддя — і кінь став мов укопаний.

— О’кей! — Як Білл розрахував, так і вийшло: три підкови, не витримавши такого шаленого бігу, відпали самі, четверта ледь трималася на одному цвяху. Білл без особливих зусиль відірвав і останню і у вибитий слід поклав нові підкови цвяхами догори. Швидко перекинув повіддя через найтовщу гілляку, обкрутив кінцями вірьовки коня і, піднявши його на якихось п’ять ярдів, раптом опустив… Підкови були так точно покладені, а кінь так був навчений, що, впавши, сам підкувався, мовби вскочив у великі чере вики, і Біллові залишилося тільки загнути цвяхи.

— На цілий місяць вистачить, — подумав Білл уголос, скочив у сідло й заспівав:

Пісня була така весела, що він відчув себе знову молодим і бадьорим, побачив себе хлопчаком, який скакав цими безкрайніми преріями і все співав: «Оля-а-а-а, оля-а-а-а».

Саме тоді на нього та на його великого вчителя й напали бандити того проклятого О’Міла. Вони оточили їх і почали шмагати… Добре, що Білл устиг викинути свого вінчестера у високу траву, інакше-бо його продірявили б мов решето…

— Чому ти так зробив? — спитав його розгніваний Макс, прозваний Старою Калошею.

— Містере, якщо вони ще раз спробують на нас напасти, ми хоч матимемо чим оборонятися.

Тоді його за кмітливий і винахідливий розум Макс і взяв разом з конем у розвідку. Звичайно, Білл у ті добрі часи був набагато розумніший за свого коня, але й кінь, спілкуючись з таким мудрим хазяїном, майже не відстав від нього.

В умовленому місці, а точніше в старій перехнябленій корчмі, яка називалася «Дрейк Великий Вишкварок», Білл прив’язав свого коня до стовпа, наполовину пофарбованого, і ненароком побачив забуту тут фарбу. Не маючи чого робити, він дофарбував стовп. Але фарби іще трохи залишилося. Тоді Білл неквапливо пофарбував іще чиєсь нове сідло, а пензель витер об стегно коня… І тільки після цього зайшов усередину.

В корчмі він уздрів таку картину: кілька малих ковбоїв, а точніше пастухів, вимагали в старого Дрейка заплачені йому кілька хвилин тому гроші.

— Ваша корчма нікуди не годиться! — кричав один. — Ви для біфштексів використовуєте м’ясо старої шкапи!

— Хлопчику, — спокійно заперечував Дрейк, — та шкапа вже давно з’їдена, тепер я для біфштексів використовую шкіру старого сідла.

— Це знущання! Ми вже цілу годину чекаємо свого коктейлю, а він досі ще не збовтаний! Поверніть нам гроші.

Побачивши Білла, Великий Вишкварок ще спокійніше відповідав зухвальцям:

— Хлопці, а чому б вам іще трохи не почекати? Коли почнеться землетрус, коктейль сам собою зіб’ється.

— Та ми тебе за таку наругу продірявимо, мов стільник, — парубчата схопилися за револьвери.

— Хелоу, Дрейк! — своєчасно вигукнув Білл, підкинув обидва кольти вгору, а піймавши, влучними пострілами^т прибив до стелі дві мухи. — Чому немовлята нервують? — спитав бармена, тобто корчмаря, і видув з обох ніздрів дим. — А ти запитай у них, — ще спокійніше відповів Вишкварок.

Білл раптом повернувся, мов міцно накручена пружина, до хлопчини, який найбільше розмахував руками, дулом кольта зсунув бриля на потилицю і спокійно запитав:

—Слухай, немовлятко, чи ти молишся, перш ніж їсти?

—Ні, що ви!.. Моя матуся. Пробачте, містер Дрейк так смачно готує, що отруїтися зовсім неможливо.

— Ось бачиш, старий, — Білл залишив у спокої свою гармату шістнадцятого калібру, — вони славні хлоп’ята. А що нового в Новому світі?

— Хелоу, Білл! — відповів корчмар. — Казна-що коїться. Той Макс, ота стара Калоша, завжди пристойну роботу знаходить тоді, коли його запрошення зовсім не чекаєш, Та боюсь, що цього разу треба буде тобі, залишивши прерії, податися за океан.

Почувши ім’я та прізвисько Макса, ті капловухі затремтіли, як листя осики, й тихо сіли чекати землетрусу, після якого думали випити свій звичний і добре збовтаний молочний коктейль «Прощай, подруго», але дива не відбулося.

— А в чім річ? — глянувши на них, весело сказав Білл. — Мені байдуже — гойдатися на пароплаві чи трястись у сідлі, нехай тільки добре заплатить.

— Ти, Білл, маєш рацію! — сказав Дрейк Великий Вишкварок.

Обидва ще зелених ковбої з заздрістю в очах вклонилися славнозвісному Біллові й вийшли поглянути на коней, інакше кажучи, намагалися втекти з честю, але один із них одразу ж повернувся з револьвером у руці, — Сто чортів у печінку! — заверещав він, начебто золоту жилу знайшов. — Хто пофарбував мого коня?!

Білл знову погрався своїми гарматками й щиросердно признався:

—Малий, це зробив я… А що ти хотів сказати тим приском?

Нічого, сер!.. Я тільки прийшов сповістити, що фарба вже добре висохла.

— Мужчина! — Білл сховав зброю, — Дружба? — спитав він весело.

— Дружба, — зрадів ковбой.

— О’кей!.. І, щоб не було, хлопче, образи, коли чистимеш свого коня, не забудь і мого. Та дивись мені, без пустощів!

Коли ковбой слухняно зник за дверима, Дрейк Великий Вишкварок нахилився до бара, вмочив палець в сливове варення і нишком написав «На тебе чекає Макс. Справи — смертельні. Заробіток — шалений». Потім він почав голосно щось говорити й непомітно облизав палець і злизав напис.

— Ось які справи, мій любий.

Біллові двічі цього повторювати не треба було. Він скочив у сідло і вихором помчав в інше умовлене місце. Його пробував наздогнати той молокосос, його новоспечений товариш, але іскри від підків Біллового коня в деяіких місцях підпалили висохлі прерії, і вогонь та дим затулили його від очей хлопця, та ненадовго.

Коли Білл примчав до нової корчми, яка називалась «Річка повертає мимо», його зустріти вийшов той капловухий ковбой і, знявши бриля, відрекомендувався:

— Містере Білл, мені здається, що ви трохи запізнюєтесь?..

Буфало Білл остовпів. Такого приниження він іще не зазнавав у своєму житті, отже витяг кольта й пристав його до скроні коня.

— Стривайте! — підняв руку хлопець. — Мене звуть Мактом Роєм. Ти, Білле, не дуже переймайся. Твого мустанга справді перегнати неможливо, але я свій шлях трохи скоротив на даху вагона. Нам треба серйозно поговорити.

— Ти й досі про ту шкапу й зелені фарби? — спитав його Білл і ніби ненавмисне погладив кольта.

— А як ти гадав? В Америці всі справжні ковбої — наші.

Тим часом до корчми під’їхав чималий загін брудних ковбоїв у поганому настрої. Вони ліниво прив’язували своїх вгодованих коней до непофарбованого стовпа. З ситого хропіння їхніх коней Білл враз зрозумів, що то конкуренти Макса, але намагався цього не виказати, бо хоч що там кажіть, а вороги є вороги.

— Ой лишенько, кого я бачу! — раптом вигукнув один із них. — Таж це Буфало Білл!

— Щоб мені повилазило! Це ж вигукує та стара свиня О’Міл! — відповів йому Білл.

— Хто він за один? — Макт Рой ненароком витяг револьвер.

— Це мій Мартін Ворог, — відповів Білл, — якого я ніяк не можу позбутися.

— Який, отой цибатий?

— Ні, отой, що біля гнідого коня.

— Білле, та в них усі коні гніді.

— Ну, отой, у брилі кольору хакі.

— Та в них у всіх брилі такого кольору, — ніяк не міг зорієнтуватися Макт Рой.

— Он отой, у картатій сорочці! — підвищив голос Білл.

— Та вибач мені, але ж вони всі в картатих…

Біллові увірвався терпець. Він витяг свій кольт шістнадцятого калібру, поклав усіх ковбоїв, а одного залишив.

— Ось цей! — сказав він отетерілому Макту Рою серйозно.

— О’кей, Білл! Ти скачи до Старої Калоші, Макса, а я цим якось порахуюсь.

— Гаразд, хлопчику! Мені тепер устрявати в бійку не можна. Але коли ж ми зустрінемось?

— Завтра, — відповів Макт Рой, стріляючи в Мартіна ворога.

— А де?

— Байдуже.

—О котрій годині?

— Мені однаково.

— О’кей! Тільки дивись не запізнись! — вигукнув Буфало.

Білл, більше не встряваючи ні в які небезпечні приключки, помчав у ту страшенно засекречену установу, в якій віконниці схожі на двері вогнетривкого сейфа, кватирка — на жерла гармат, а підлога — гнила.

— Спасибі тобі, мій хлопчику, — зустрів його Макс Стара Галоша. Обійнявши Білла, він втяг носом свіжий запах прерій, змішаний з кінським потом і смородом старого сідла, поплескав хлопця й тихо мовив: — Впливові люди цього разу добряче витрусять свої капшуки. Те повстання обіцяє дуже великі проценти.

— О’кей! — відповів Білл. — Укладай угоду.

— Вона вже готова, — відповів Макс і, подивившись в очі Біллові, спитав: — Фіфті-фіфті, так би мовити, пополам? — Чудово!

Обидва скріпили гербовий папір підписами і сховали його в сейфі, не в якійсь таємній схованці. Вони міцно скрутили кожен свій примірник і запхали в патрони кольтів шістнадцятого калібру.

В модному Парижі

Красивий і ставний генерал викликав начальника таємної служби полковника Жюжю і вручив йому дивовижної краси й пахучості квіточку.

— Як ви гадаєте, мосьє Жюжю, звідки ця чудова квіточка? — спитав він добре замаскованим голосом.

Полковник підніс квітку до свого великого носа, глибоко вдихнув її свіжий запах разом з кількома пелюстками, що відірвалися, з хвильку подумав, висякався в майстерно вишитий носовик і відповів:

— З острова Лімпопо, з міста Бімбамбула, з губернаторського саду і, якщо не помиляюсь, з п’ятої грядки ліворуч.

«Оце школа!» — скрикнув подумки генерал і кокетливо спитав:

— Ви ясновидець, Жюжю, тому прошу мені відповісти: те повстання на острові Лімпопо ми підготували?

— Цього разу — ні, хоч я майже щодня тим зарозумілим англійцям не одну свиню підсуваю.

— Виходить, ті заколоти нам ні до чого. Висновок: ми маємо підготувати нове повстання, або негайно мусимо надати цьому, яке вже палахкотить, нового напрямку.

— Все зрозуміло. Квіточку повернути?

Генерал глянув на винюхану квітку і ввічливо відповів:

— Ні, можете її подарувати своїй обраниці.

— А як з коштами, мій генерале? — скромно нагадав Жюжю.

— Важкувато, — відповів генерал і блискавично подумки підрахував, що під час цієї операції йому треба буде відмовитися від нової машини, або від нової шуби для дружини.

— Генерале, так далі працювати не можна, — затявся полковник. — У нашій країні жінки більше витрачають грошей на парфуми, ніж військові на порох.

—Згоден з вами, мій любий полковнику, але наші жінки поки що перемог здобувають більше, ніж військові. — Він ввічливо усміхнувся й знову блискавично прикинув, що цього разу подужає тільки нову шубу, а вголос сказав: — Та не кривись ти, грошей вистачить. Мені здається, коли лобом треба пробити мур, то нема чого шкодувати кількох цеглин, чи не так?

— Так, мій генерале!

Попрощавшись, Жюжю поїхав за місто до своєї улюбленої матері. Почуваючи всю серйозність ситуації, яка склалася, він пригорнув стареньку сиву матінку й раптом заблакав:

— Мамо, я більше не піду в ту кляту школу!

— Чому, мій голубе? — попестила старенька його втомені плечі.

— Там усі мене ненавидять: і викладачі, і учні, і навіть гардеробник косо позирає на мене.

— Дарма, синку, це швидко минає. Візьми свій сніданок і йди не озираючись. Крім того, тобі слід зрозуміти, що ти вже не малий, що тобі стукнуло п’ятдесят років, що вже полковник і керуєш уславленою на весь світ школою шпигунів.

Так, заспокоєний словами матері, Жюжю повернув собі втрачену рівновагу й пішов до свого кабінету, в якому ніколи не буває сонця.

— Тільки Маже Мажо і ніхто інший в світі! — відчувши полегшення на серці, він витяг з-під сейфа добряче запрошену папку, а мовою шпигунів — досьє, і перечитав в ній повідомлення свого улюбленного агента на кличкуНезабудка — знаменитого, видатного шпигуна.

Дуже дорого коштує казні цей суперрозвідник. Його волосся кольору міді — штучне. Воно з тоненьких мідних дротинок — антен бездротового телеграфу. А приживлення кожної такої волосини в шкіру коштує тисячі. За ті гроші половина керівництва військового міністерства придбала машини.

А ще й телеграф… Адже до цього часу ніхто не міг навіть допустити, що два його золотих зуби, які так мило цокають один об один, — це ключ бездротового телеграфу, що передає короткі й довгі сигнали…

А який фотоапарат вмонтовано в його праве око!.. Диво! Всі жінки начальників за його подвійну ціну соболеві щуби придбали. Досить тому типові тільки кліпнути — і знімок готовий. А інше його око вкрите найтоншою в світі прицільною плівкою, виробленою з майже прозорої платини. Тому Мажо ніколи не промазує. Крім цього, у вусах Мажо сховані приймальні антени, у вухах — підсилювачі, в дерев’яній нозі — ціла силова установка, яка працює від батарейки… Але цей супершпигун дуже рідко потребує штучної електрики, бо він сам, як заведеться, починає іскритися, мов чорний кіт, коли його чесати гребінцем.

Мені здається, що він з тими кількома повстанцями острова Лімпопо упорається, як шовкопряд з листям шовковиці.

Та ось полковників погляд упав на поліровану стільницю — і його чуб став дибки.

— Зараз же викличте прибиральницю! — скрикнув він жахливим голосом.

Коли перелякана жінка з’явилася у дверях, Жюжю крижаним голосом запитав:

— Куди поділася пилюка з мого столу?

— Я витерла її, мосьє, — відповіла прибиральниця і зрозуміла, що її дні злічені.

— Ти працюєш на ворога! Я на столі, вкритому пилюкою, записав пальцем номер телефону дуже важливого агента. Де він тепер? Які негідники користуються ним?

Очі приреченої жінки трохи просвітліли, в них з’явилася маленька іскорка надії.

— Мосьє, таємний агент Маже Мажо в сусідній кав’ярні лікується від безсоння.

— Мене ці справи не обходять, мені потрібен номер його телефону! — Полковник витяг з шухляди стола беззвучний пістолет, щоб збити з пантелику жінку.

-— Мосьє, коли ви покличете агента, то вже не так буде важко дізнатися номер телефону.

«Яка школа!.. Яка витримка!» — з гордістю подумав полковник Жюжю.

Від цих патріотичних думок він трохи заспокоївся, холодними, розрахованими рухами вийняв із шухляди столу ракетний револьвер і у відчинену кватирку випустив одну за одною дві зелені і дві червоні ракети, бо інших не мав. І коли над сонним мирним Парижем замиготів, підіймаючи тривогу, той бенгальський вогонь, Маже Мажо вже сидів перед полковником і ритмічно вистукував своїми золотими зубами три коротких і три довгих сигнали: «SOS, SOS…»

Жюжю просвердлив прибулого очима і, люб’язно усміхаючись до нього, промовив:

— Ну, тепер, як казав павук мусі, поговоримо про справи… І облиш клацати зубами, всі апарати твоїх друзів віддані в ремонт.

Мажо пополотнів і закліпав єдиним здоровим оком.

— Спасибі, — подякував полковник, — фото можеш подарувати моїй жінці.

— Пробачте, — таємний агент був паралізований волеюполковника.

— Мажо, ти занедужав?

— Ні, я просто не виспався, — мов на сповіді, зізнався розвідник.

— А чим ти лікуєшся від безсоння?

— Кавою, полковнику, — відповідь була ясна і точна.

— І допомагає?

— Не дуже.

«Яка школа!.. Яке самовладання!» — подумки вереснув Жюжю, але сказав суворо:

— Слухай, Мажо, якби ти не спав так багато, то сьогодні був би полковником.

— А може, й генералом, мосьє.

«Який розвиток!.. Яка підготовка!» — милувався полковник своїм підлеглим, але ще суворіше, щоб не розбестити його, сказав:

— Мажо, вимкни той клятий струм з усіх апаратів, сьогодні треба потренувати свій мозок. Ти коли-небудь бився на дуелі?

— Ні, мій полковнику, не випадало, але ляпаса я отримував не один раз.

— Це страшніше за дуель. Отож слухай: завтра вранці ти повинен виїхати на острів Лімпопо.

—А чому не сьогодні?

Полковник вибіг з-за столу, обійняв свого учня, поплескав по плечах, потис праву руку і, дуже схвильований, сказав:

— Усе-таки ти велика людина, Мажо!

— А заробіток? — вибравши найпатріотичнішу мить, розвідник не забув і про себе.

Полковник блискавично прикинув: генеральші — нова шуба, жінці — кожушок, — і після цього сказав:

— Як завжди: генералові — честь, мені — його тінь, а тобі — що зостанеться.

— Інструкції?

— Їх отримаєш на місці.

«Щоб так мало заробляти, виявляється, треба все життя наполегливо й довго вчитися», — вперше засмучено подумав Мажо. Потім по-військовому попрощався й побіг до каси по квитки. Просунув голову у віконце й підупалим голосом сказав гарненькій касирці:

— Слухай, дівча, скільки коштує ось це китайське віяло, яке лежить на вашому столі?

— Дорожче — двадцять франків, а дешевше — тільки десять.

— А чому, моя люба, така велика різниця?

— Бо з дорогим віялом треба рухати рукою, а з дешевим головою.

— Чудесно! Я беру дешевше, бо мені завжди приємно ворушити мізками, — сказав Маже Мажо, і ніхто з пасажирів у залі не запідозрив, що це пароль, хитро придуманий полковником Жюжю.

За півгодини відомий шпигун і гарненька касирка вже сиділи у вагоні-ресторані експреса «Париж — Стамбул і лікувалися від безсоння.

— Дивно, — без угаву торохкотіла супутниця Мажо ще півгодини тому я про вас не мала анінайменшого уявлення, а тепер оце їду з вами на край світу.

— В нашому неспокійному житті трапляються такі випадки, — засунувши руку в кишеню, Мажо непомітно регулював апаратуру, якою був напханий.

— Я відчувала, що ви прийдете, тож нічого не робила, тільки повторювала той злощасний пароль.

— Нічого не вдієш, — знехотя відповів Мажо, — доки у світі є такі дрімотні країни, в яких люди ворушать головою і без віяла, ми повинні жертвувати собою. Але, Фіфі, май совість, нам про такі справи говорити суворо заборонено.

— Не повчай мене, я й не таких бачила, — махнула рукою касирка, — якби людей гризла совість, то вулицями ходили б самі кістяки.

Увімкнувши таємні навушники, розвідник збирався вислухати останні вісті, але Фіфі глушила всі його підсилювачі.

— Віяла тут ні при чому. Ми маємо жертвувати собою тому, що в більшості країн мавпи перетворилися в людей набагато пізніше, ніж ми з тобою.

— Фіфі! — розвів руками розвідник. — Не треба переоцінювати свої сили.

— Але нема чого й скромничати.

— Люба, якщо не маєш совісті, то май розум.

— Якщо я думаю, виходить, я живу. Ти так хотів сказати?

— Навпаки!.. Якщо я думаю, виходить, з цього живе моя жінка, — відрубав розвідник.

— А начальники?

— І вони.

— А я?

— І ти.

— Мажо, любий, коли не таємниця, то скількох людей ти годуєш?

— Багато, дуже багато, — розгнівався суперрозвідник і несподіваним рухом притис до рота своєї супутниці носовик, змочений снодійними ліками, відтяг її у купе, поклав у постіль, а сам сів спокійно послухати останні вісті…

В столиці залізного порядку

Раптом у найкращу погоду влітку, коли сонце котилося над землею і половина клайпедчан ще мокла в морі, з села Королівка таємно зник перший і останній турист, який так ревно спостерігав за хатою рибалки Цесоріса і так наполегливо тренував свого службового собаку — вовкодава Пуціса. Від того пам’ятного дня ніхто більше так старанно не ходить на пошту і так уважно не читає інструкцій, які всіма шляхами надсилали йому з Клайпеди.

Того чудового липневого дня імператорський гонець на коні з коротким хвостом приніс йому першу дуже термінову телеграму: «Негайно обидва повертайтеся до Центру. Полковник Шмульке».

Так званий «турист» Ганс Герінг трохи не позбувся мови від жаху, але, як того вимагала інструкція, одразу дав відповідь: «Зараз не можу. Пуціс без дозволу з’їв мою ковбасу, за що повинен відсидіти дві доби арешту. Йонас Сільке».

Хоч і даремно було загнано коня, але Центр погодився: «Виїздіть через дві доби. Шмульке».

І ось вони вдвох уже в поїзді. Пуціс, відбувши покарання, спокійно собі дрімає під лавою, а в Ганса Герінга все ще попереду, отож він тихо повторює інструкції:

— По-перше, собака — чотиринога тварина, призначена для підтримування порядку.

По-друге, собака хапає людину за ноги, бо відчуває, що тут найбільше кісток.

По-третє, собаки багато знають і багато розуміють, але ще більше мовчать, а деякі солдати роблять навпаки.

По-четверте, найбільше лихо для собаки те, що блохи хворіють на безсоння.

По-п’яте, брехня, що собаки розповсюджують бліх. Блохи розповсюджуються самі, а собаки тільки збирають цих паразитів.

По-шосте, собак кусають тільки блохи, а людину гризуть і блохи, і собаки, і совість.

По-сьоме, якби собаки вміли говорити, то одразу б зникла їхня велика дружба з людьми. Здається, про собак усе. Тепер треба повторити правила внутрішнього розпорядку, дисципліни й таке інше:

а) перш ніж подумати, добре все обдумай;

бе) не дозволяй людям про себе довго й багато думати, намагайся це робити сам;

ве) найкраще виправдання — це доказ, що під час події ти був одразу в кількох місцях;

ге) тільки казенними снарядами можна стріляти в горобців з гармати;

де) дуже ризиковано ховатися за спину підлабузника, який перед тобою згинається в дугу…

…і по телефону можна взяти людину за горло…

Коли закінчив Ганс тренування пам’яті та розуму, він згадав своє дитинство, яке провів у завойованому батьком маєтку. Вже тоді молодий Герінг уподобав собак. Бувало, старий закурить порцелянову люльку й вигукне:

— Гансе, хлопчику мій, збігай надвір і поглянь, чи йде дощ?

— Гаразд, тату. — Але він нікуди не вибігав, тільки підкликав собаку з будки, гладив і, впевнившись, що шерсть суха, швидко відповідав: — Ваш наказ виконано: надворі немає дощу.

Герінг підскочив, цокнув каблуками й знову виструнчився, мов кілок проковтнув.

— Сиди, сиди, ще настоїшся. До речі, в твоїй анкеті залишилась незаповнена одна серйозна графа. За це ми від генерала дістали такого чосу, що, коли вийшли з його кабінету, довго не могли зорієнтуватися, де праворуч, а де ліворуч. Чому ти, любий, в графі «особливі прикмети» нічого не написав?

— Бо їх нема, пане полковник.

— Гансе, розвідника без особливих прикмет не буває. Так думає наш генерал, так маємо думати й ми. Нам інакше не можна. Ти не гарячкуй і ще разок усе обміркуй.

Видатний розвідник наморщив лоба, знову підскочив цокнув каблуками.

— Винний, пане полковник!

— Ось бачиш.

— Були особливі прикмети: я змалечку вмію ворушити вухами.

— Чудово! Так і запишемо: «В присутності ворога вміє ворушити вухами». А тепер — до діла: передусім для перепису важливих документів тобі треба знайти друкарку, яка не вміє читати, по-друге, ти мусиш поїхати на острів Лімпопо і стати приватним шпигуном. По-третє, за нашими відомостями, на тому острові живе плем’я тубільців, яке ще ніхто не бачив і про яке ще ніхто нічого не знає… Вони, на наш погляд, єдині, які ще могли б стати друзями нашої країни. По-четверте, ти повинен зробити щеплення від усяких тропічних хвороб.

— Пане полковник, можна вас перебити?

— Іншого за таку розмову я посадив би на добу, але для тебе, мій любий, зроблю виняток — запитуй!

— Бачте, те щеплення допомагає не всім. Мені ще в школі зробили щеплення від віспи, а я наступного дня підковзнувся і зламав ногу. …

— Я тебе прекрасно розумію: інколи буває, що ліки діють з запізненням. І п’яте, повстання дикунів ти мусиш повернути так, щоб воно було проти англійців чи французів, щоб повстанці попрохали допомоги в нас. Нехай листа напишуть, надішлють уповноваженого, а якщо з цього у тебе нічого не вийде, сам привези будь-якого чорнявого хоч зв’язаним, а ми вже його навчимо прохати… Словом, коли туди помандрують наші гармати, вони краще за всіх домовляться з ними. А тепер підтягнись, причепурись, підемо до генерала, особистого друга кайзера.

Парадним кроком вони ввійшли у величезний кабінет, який нагадував плац, й уклякли на місці. Затим, трохи опам’ятавшись, уп’ялися очима в генерала.

Той кивнув.

— Пане генерал, за вашим наказом видатний Ганс Герінг і його Пуціс…

— Коротше! — попередив генерал.

— За вашим наказом вид… Ганс… Гер…

— Коротше!

— Вигангер…

— Ще коротше!

— Гр-р-р!

— Усе?

— Так!

— Дякую, я перевірю. Бувайте.

І вони знову, мов на параді, аж шибки у вікнах дрижали, покрокували і опинилися в безлюдному коридорі.

— Ось і все, а ти боявся, — Шмульке витер піт. — Генерал сьогодні був у доброму гуморі. Дозволь тебе привітати. Але годі балачок. На тебе чекають щеплення.

— Коли чекають, то навіщо поспішати? — пожартував Ганс.

— Любий мій, після такого бою, який ми виграли, можна пожартувати. Але запам’ятай на всі часи: ти маєш тільки одного начальника — безпосереднього, а всі інші — вже не твої, а мої начальники. Ясно?

Еге ж!

За годину Ганс Герінг спав, як дитина, у швидкому поїзді. В нього трохи боліли поколені місця, трохи паморочилося в голові, але він усе витримав по-солдатському й тепер бачив кольорові сни. Опівночі його розбудив контролер експреса.

— Ваш квиток? — коротко попрохав він.

Ганс подав.

— Добродію, у вас квиток на Стамбул, а поїзд мчить у Вулиці Бімбамбули були заповнені людом!

Але видатний шпигун був незворушний. Він поблажливо усміхнувся й мовив:

— Цікаво, ваш машиніст часто так помиляється або тільки цього разу? — сховав квиток і знову ліг спати, але тільки до першої зупинки, де його, вірного Пуціса й друкарку, яка не вміє читати, висадили з вагона.

Під малою вивіскою

Є в Лондоні дуже велика і дуже могутня установа, яка називаеться за малою, але дуже милою вивіскою — Intelligence Service. Коли перекласти ті два слова на розумну мову, виходить, що та контора не дровами торгує, а дуже інтелігентно й ненадоїдливо забезпечує всі іноземні держави шпигунами та шпигунками власного виробництва.

Коли почалося повстання на острові Лімпопо, ця установа загула, мов розорене осине гніздо. Одні бігали східцями вгору, другі спускалися вниз, треті тупцяли на місці, четверті регулювали цей рух, а ще інші спостерігали і все обмірковували. Але таких було мало. Зрозуміло, що серед них опинився королівський шпигун сам сер Чарліс Макпіпа та його геніальний учень Джеймс Бонд, прозваний Ясновидцем.

Як тільки галас досяг їхніх вух, Макпіпа сказав:

— Тепер спробуй-но почути голос розуму, коли навколо так загуло.

Але його колега не відгукувався.

— Що ти думаєш про ту позаторішню бочку пива, яка остаточно видихалася, любий Бонде? — не відставав Макпіпа.

— Нічого особливого, сер. — Учень закурив турецьку сигару, якусь мить прислухався до внутрішнього голосу й тільки тоді відповів: — Якщо вже переслідувати правду, то тільки з благородних міркувань.

— Мені теж так здається, бо потурання серед нас уже давно стало своєрідним розбоєм повзаючих на колінах. — Бонд тихо захихикав, а вчитель вів далі: — Коли ті всі любителі набігаються і наговоряться до очманіння, тоді ми з тобою й скажемо останнє слово.

— Я на все готовий, — промимрив учень.

Вони знову замовкли надовго, щоб краще чути свій внутрішній голос, до якого знічев’я ринуло море добрих бажань — щось таке зробити чужими руками на благо своєї батьківщини. А в той час у всьому палаці зчинився такий гармидер, що Макпіпа знову не витримав.

— Бонде, — сказав він, випивши індійського чаю, — а що як ми зіграємо партію в більярд?

— На що?

— На губернатора острова Лімпопо.

— З великим задоволенням, — відповів Джеймс, — невже його справи такі погані?

— Гірших за губернаторських не буває, — пожартував Макпіпа, і вони подалися в дуже милий Кенсінгтонський клуб.

Першим почав сер Макпіпа. Він націлився й легким, але раптовим ударом, який могло помітити тільки дуже досвічене око, хряснув у піраміду. Від такого удару половина куль упала в більярдні лузи. Другим ударом він поклав на місце ще одну, але так майстерно, що куля, обігнув «рябого», стукнулась об номер дванадцятий і примуси його впасти в лузу.

— Бачиш, Бонде, — сказав він, задоволений собою, — гті можна витримати всі удари долі, якщо навчишся під них щоразу підставляти чужу голову. Тепер твоя черга.

Двічі Джеймсові повторювати не треба. Він націлився якось знизу і так торохнув по найближчій кулі, що та скочила на іншу й завмерла на місці. Але так могло здатися тільки недосвідченому більярдистові. А насправді нижня куля, отримавши такий смертельний удар, скажено крутилася під першою і потроху наближалася до лузи…

Що вони впадуть у різні лузи, не було ніякого сумніву, тож сер Макпіпа не чекав кінця і підняв руки вгору.

— Вітаю, — сказав він з гіркотою і гордістю. Це була людина з залізними нервами. Його електронний мозок мав стільки усіляких закруток і лабіринтів, що з них рідко коли вихоплювалася якась думка. Бажаючи отямитися від визнаної поразки, він запросив учня до столика пообідати з ним й почав розповідати: — Одного разу, коли я полюу Сахарі, раптом з-за дюни з’явився поранений кимось лев. Я схопив рушницю, але її затвор — ні з місця, бо був засипаний піском. Тоді я скочив у машину, але мотор — ані руш, теж повен піску. І коли б я за якусь мить не видерся на велетенське дерево, то сьогодні з тобою не грав би в більярд.

— Це дуже цікаво, але дозвольте зауважити: в Сахарі рева не ростуть.

— Тобі, хлопче, треба б знати, що під час такої смертельної небезпеки ніхто на такі дрібниці не зважає, — спокійно витримав напад Макпіпа і глибоко затягнувся турецькою сигарою.

Джеймс не сперечався з ним, бо знав, що сер Макпіпа ніколи не бреше і якщо розповідає про таке, чого не було, то це не означає, що так ніколи й не буде. Intelligece Service — це установа, яка не любить жартувати, а її службовці — визначні гумористи Англії — тут зібрані від самого їхнього зеленого дитинства. Бондові пощастило. В розвідники він попав, коли вже закінчив першу групу дитсаду. Тоді по них приїхав ще зовсім молодий сер Макпіпа і заговорив до Джеймса, який грав з колодочками:

— Як ся маєш, малюче?

Спочатку Джеймс зніяковів, але внутрішній голос йому підказав:

— Не соромся, Бонде, бо перед тобою стоїть сама доля.

І він весело відповів:

— Чудово, сер!

— Тоді, може, ти скажеш мені, хто літає і схожий на слона? — знову запитав розвідник.

— Летючий слон, — не моргнувши, відповів малий Джеймс.

— А хто літає, дуже схожии на слона і до того ж дуже небезпечний?

А що Джеймсові батьки були високого походження і дуже патріотично настроєні люди, то сер шпигун дуже швидко, нагадавши про взаємну користь, їх переконав, і молодий шпигун почав прискорений курс шпигунства. Передусім він шпигував за своїми друзями, потім за сусідами й навіть за батьками, але ніхто й гадки не мав, що він таємний агент, і Джеймс, на заздрість усім, мужнів, поки не став джентльменом — міжнародним гангстером. Він вмів не тільки вільно їздити на конях, влучно стріляти, а також володів навіть сьома основними мовами світу, добре грав на скрипці, більярді, співав в опері і танцював у королівському балеті, отож за допомогою мистецтва так натренував свій внутрішній свій голос, що безпомилково міг сказати, що думає людина сьогодні, що подумає завтра і що скаже післязавтра. Таке довершене чуття допомагало йому в скрутних обставинах.

Одного разу він ходив берегом озера і спостерігав, як відомий художник малював картину, як клав фарби і знову знімав їх шпателем з полотна. І раптом внутрішній голос каже Джеймсу голосом сера Макпіпи:

— Бачиш, Джеймсе, як тобі довелося б мучитися і тяжко працювати, якби ти не вмів фотографувати.

То було вперше, але від того часу його внутрішній голос теж почав працювати. Він не замовкає і сьогодні, хоч губи замкнені таємничістю, мовчать. Цього мистецтва його прекрасно навчив Макпіпа. З першого ж їхнього знайомства Джеймс як замовк, так і промовчав чотири роки, доки не закінчив початкову школу. Мама почала навіть хвилюватися, до лікаря водила, і тільки тоді молодий Бонд, жаліючи своїх рідних, нарешті заговорив:

— Мамо, у тебе каша пригоріла.

— Дякую, сину, але чому ти досі мовчав?

— Але ж до цього часу у нас вдома було все гаразд, — відповів майбутній розвідник і знову приготувався мовчати кілька років, але голова сім’ї теж втрутився:

— Вдома, може, й було все гаразд, але зі школи ти чомусь приносиш самі двійки.

Джеймс поглянув на нього очима, повними болю, начебто старий не знав, чому він присвятив своє життя, і пожартував:

— А звідки мені знати?.. Може, ті вчителі п’ятірки тільки експорт виробляють.

І знову замовк на тривалий час.

— Про що ти так замислився? — випивши апельсинового соку, ввірвав його думки сер Макпіпа.

— Пусте, сер. Мені здається, що в житті є такі несподіванки, яких люди все своє життя чекають.

— Звісно! Тепер можеш показати себе, на що здатній. Навіть більшому талантові потрібні сприятливі умови. Аби моя воля, я примусив би підкорятися нам і не такі голови.

— Це тільки один бік медалі, — виправив учителя ввічливий Джеймс. — Коли починають злітати голови, тоді починається ера безголових.

Заплативши за гостювання, вони хотіли повернутись у своє осине гніздо, але великий шпигун, помітивши підозрілий безлад, підійшов до якогось громадянина й чемно запитав:

— Пробачте, сер, ви будете Джеймс Бонд?

— Ні, — відповів чоловік. — А в чому річ?

— Пробачте, але я побачив, що ви вдягаєте пр^: Джеймса Бонда, а Джеймс Бонд — я. — Він двома пальцями стиснув лікоть злодія, і чоловік мало не знепритомнів. Але, коли до нього дійшло ім’я видатного розвідника, навмисне повторене кілька разів, громадянин трохи оговтався і почав тремтіти, мов осиковий лист.

—Я-а те-еж вибача-аюсь… Я-а те-еж знаме-енитість, тільки іншого гатунку. Я-а колекціоне-ер…

— То, може, ви колекціонуете чужі пальта? — Джеймс відпустив пальці, але на лікті одно залишилися глибокі ямки.

— Я збираю номерки різних роздягалень. Ви не уявляєте, як це важко. За першу сотню тих нумерованих шматочків бляхи я втратив сорок три пальта, п’ятдесят один плащ і сім чумарок… Отож мені було б дуже прикро, якби ви в мене відібрали сорок четверте пальто і не дали жодного номерка…

— В одну мить Джеймс усе зрозумів. Він непомітно витяг малокаліберний пістолет і враз повернувся до гардеробника, але того шпигуна й слід прохолов.

— Починається, — значуще сказав Бонд учителеві, який тим часом підійшов до нього, потім швидко витяг блокнота, вирвав аркушик і написав на ньому слова, влучніші за постріл: «Сеньйор Піпіно, ви викриті! Ви працюєте найбридкішими методами… Мій секретар дома, через те я не можу продиктувати того, що я про вас думаю… Отож самі зрозумієте, що я про вас думаю. Ваше становище безвихідне. вихід виберіть самі».

— Вручіть тому негідникові, — подав він записку здивованому колекціонерові, а сам вибіг на вулицю. Пальто вже йому було ні до чого. На вулиці — ні душі.

Наступного дня всі лондонські газети повідомили, що агент однієї недружелюбної країни, отримавши нищівного листа від Джеймса Бонда, з відчаю втопився у Темзі. Це сталося дві доби тому. А сьогодні Бонд поспішав до свого кабінету і біля нього побачив посла його величності.

— Я весь до ваших послуг, — сказав Бонд і вдав, ніби не втомився від бігу.

— Ось що значить постійне тренування, — сказав йому внутрішній голос, а посол додав:

— На вас чекає міністр колоній.

У приймальні сиділо багато люду ї генералів. Джеймс огледівся, скромно став у своєму улюбленому куточку, ввімкнув внутрішній голос, щоб той почергував, а сам знову подумав, що й цей інструмент без постійного тренування теж нічого не вартий.

Цю незвичайну здатність їхньої сім’ї — внутрішній голос — першим помітив дід Джеймса Ентоні Бонд, шукач золота, але через свою дурість не вдосконалював її — і внутрішній голос його не раз ошукував.

Одного разу, коли він ще не був багатим, внутрішній голос порадив йому:

— Ентоні, рий землю ось тут!

Дід цілий тиждень рився В цьому болоті, але нічого не знайшов.

— Ентоні, рий землю ось тут, — повторив голос.

Він два тижні грібся у важкій ріні на горі, але знову нічого не знайшов.

— Ентоні, а тепер рий ось тут! — нарешті внутрішній голос повів його, наче за руку, на середину стрімкої річечки.

Три тижні дід хлюпався в крижаній воді, доки знайшов кимось втоплений у воді повний горщик золотих монет.

— Ну й везе ж дурням! — востаннє сказав внутрішній голос і покинув щасливого дідуся, переселившись в його сина, сина, себто в батька Джеймса — Блека.

Блек був трохи хитріший і, боячись ушелепатись, як старий, вирішив найвідповідальніші досліди з внутрішнім голосом проводити з конем. Тоді він воював у Ірландії, і раптом почув:

— Блеку, нахились!

Тільки-но він устиг пригнутися, як куля просвистіла біля правого вуха і вп’ялась у дерево.

— Дідька лисого! — в останню мить хтось заіржав. — На дні безодні хлюпочеться глибоке озеро, отож ми з тобою лише добре викупаємось! — Виявилося, що такий-сякий внутрішній голос мав і кінь Гнідко, якого Блек натренував.

Тільки тому Блек і залишився живий.

— Ні, — серйозно подумав Бонд, перетрушуючи минуле, — з внутрішнім голосом не можна жартувати… — І в цю мить його запросив міністр.

Ще не встиг освоїтися Джеймс у кабінеті, що нагадував житло кам’яного віку, в якому біля каміна, наче коло первісного багаття, сидів у ведмежій шкурі дуже худий чоловічок, як йому сяйнула рятівна думка. Але він стримався. Поглянув на худеньке обличчя міністра, яке світилося мудрістю часів Річарда Лев’ячого Серця, і мовив:

— Добрий день, сер!

— Любий працівник Ікс, — озвався високий урядовець. — Якої ви думки про губернатора острова Лімпопо Діка Літлтона?

— Майже ніякої, — відповів Джеймс. — Цей губернатор гадає, що, повернувшись до всіх спиною, він іде попереду, — раптом висловив думку Макпіпи і ввімкнув внутрішній голос, який зразу ж його попередив:

— Хлопчику, коли всім людям говоритимеш правду, то що ж залишиться тобісамому?

А що міністр такого вдосконаленого інструмента, як внутрішній голос, не мав, то він тільки щось проплямкав губами, щось порахував подумки й мовив:

— Вам треба буде відвідати цей чудовий острів і тимчасово побути таємним радником губернатора, доки ми не доберемо відповідного працівника. Ця територія — найкоштовніша перлина корони нашого короля, отож вона за будь-яку ціну повинна залишитися нашою. І тільки нашою.

Бонд вийшов дуже заклопотаний і підхоплений загальним потоком, кілька разів спустився і піднявся східцями, бо його внутрішній голос був приголомшений і мовчав. Увійшовши до свого кабінету, він побачив нову людину.

— Хто ви? — здивувався видатний шпигун.

— Наш відділ так засекречений, що я й сам добре не «наю, хто я і що я тут роблю, — відрапортував новачок.

Від злості Джеймса пересмикнуло.

«Ще не встиг і виїхати, а вже посадили на моє місце», — вперше по-людському подумав він, але й цього разу від такого лиха, як совість, урятував його сер Макпіпа.

— Джеймсе, — сказав він дуже чемно, — коли повсякчас почнеш озиратися на совість, то з серйозного розвідника швидко перетворишся на дрібного шпигунчика, який шпигує сам за собою.

За кілька годин Джеймс Бонд найновішим крейсером подався на острів Лімпопо. Бажаючи познайомитися з такою знаменитістю, молодий капітан запросив його на обід і, не знаючи, з чого почати, необережно бовкнув:

— Хоч би я й знав, то не сказав, бо після цього ви почали б розмову у невигідному для мене напрямку. Ви б відрекомендувалися мені, а я — вам. Потім зав’язалося б знайомство, дружба. Потім з’ясувалось би, що ми пливемо в порт, де маємо спільних знайомих, ще пізніше я вас запросив би на обід, а ви мене — на вечерю. В мене вдома ви б зустрілися з моєю дочкою, вона, напевно, вам спобалася б, ви б до неї посватались… А навіщо мені такий зять, що не має за що купити годинника?

Капітан почервонів і враз зрозумів, що це за горішок.

А міністр колоній, бажаючи приховати раптовий від’їзд Бонда, виголосив в парламенті промову:

— Світ просто збожеволів, патякаючи про якесь повстання дикунів. Мені здається, що навіть натяку на повстаньня не може бути, доки на острові Лімпопо живе хоч один справжній англієць.

— Чи не занадто багато живе справжніх англійців на чужих землях? — здивувався французький президент на засіданні свого парламенту й послав вітальну телеграму повстанцям.

Ця суперечка облетіла весь світ і розхвилювала всіх царів без винятку, королів та імператорів. Скликавши своїх таємних радників, вони довго сушили голови: що б то все означало? Володарі квапили міністрів, міністри ганяли шпигунів, а останні все ще мовчали.

Випробування сил

Після однієї короткої ночі Бімбамбула стала мало не головним містом світового значення. її вулицями їздили комфортабельні машини, скакали на конях дженджуристі вершники, на місцеву пошту летіли сотні найбезневинніших телеграм. Напхавши повні чемодани зброї, місто почали відвідувати коротковолосі, червонощокі, дуже схожі на солдатів туристи. В небі столиці з’явилося навіть кілька американських літаків з паперовими крилами і хвостами з ганчір’я А біля палацу губернатора щодня відбувалися святкові паради. Але за мури Бімбабули жоден європеєць не показував носа.

Прибувши на острів Лімпопо, Маже Мажо назвав себе мосьє Дюраном, що торгував квіточками та дитячими іграшками. Його гарненька касирка тепер називалася Жанетою і працювала на найбагатолюднішій вулиці. Вона приємним голосом запрошувала перехожих відвідати універсальну крамницю, яка нагадає їм Париж. — Поспішайте, поспішайте!.. Перший і останній раз… Мавпи, які рухаються, запашні гвоздики, накрутні крокодили, живі морські свинки й надувні леви!., вд Кожного вечора її відвідував для перевірки каси модно вдягнений пан Мажо-Дюран, штовхаючи поперед себе візка, в якому під гарним ковпаком і покривалом стояв готовий до бою кулемет. Сам власник був у довгоносих лакованих черевиках, вузьких картатих штанях, в рожевому піджаці, з хвацько зсунутим на потилицю чорним котелком. У вилозі піджака красувалася якась пахуча квіточка.

Тільки дурні та губернатор, дивлячись на цього дженджика, на цього манекена, могли заздрити його мудрості й красі.

— Мосьє Дюран, який ви гарний і як модно вдягнений! Як вам удається в такий напружений час і в такій глушині стежити за модою?

— Це надзвичайно важко, майже неможливо, — набивав собі ціну Дюран. — Але я пильно стежу за вашими крамницями: чого у вас немає, те, мені здається, й модне!

Тільки око досвідченого розвідника могло легко помітити, як безперестанку цокають один об один його золоті зуби, як постійно у вухах гудуть підсилювачі, як кліпає, все фотографуючи, око, як могутній передавач, схований під візком, посилає бездротовим телеграфом таємні донесення полковникові Жюжю:

Жюжю розшифрував донесення й повідомив генерала:

— Місто Бімбамбула оточено повстанцями. Попит на зброю зростає. Затримано великого постачальника зброї. З’ясувати, якій країні він належить. Його прізвище — Кніксас.

Тільки чарівна Жанета досі ще не могла зрозуміти цієї небезпечної гри і все питала шефа:

— Навіщо вам той кулемет?

— Звісно — ні до чого. Ми ж мирні торговці. Пхаючи візка перед собою, я весь час думаю: як з цього мертвого залізяччя зробити швацьку машину? Це моє хобі.

— А коли надумаєте?

— Тоді настане мир в усьому світі, а ми над своєю крамницею повісимо кольоровий плакат: «Перековуємо кулемети на швацькі машини!»

— Це ж чудово! — радіє дівчина і ще привітніше закликає покупців: — Поспішайте, поспішайте!..

Джеймс Бонд до Бімбамбули дістався на кілька годин пізніше від Мажо. Він довго блукав містом пішки, доки нарешті, послухавши внутрішній голос, не знайшов потрібну вуличку. Він був одягнений в білий костюм, на голові — пробковий шолом, який не пропускав тропічної спеки, а в руці тримав гарну японську парасольку, в руків’я якої було вмонтовано швидкострільну гвинтівку.

Він підійшов до першого-ліпшого і, притишивши внутрішній голос, чемно запитав:

— Чи не могли б ви мені за пристойну плату сказати, Де живе Пріслі?

— Пріслі-кравець?

— Ні, він, мені здається, чимось іншим займається, — відповів Бонд.

— То, може, Пріслі-пекар?

— О ні!.. Він такий високий, гарної статури, поважний…

—Так, певне, той Пріслі — рибалка! — зрадів чоловік.

— Ні, ні і ще раз ні! Пріслі не може бути рибалкою. Наскільки мені відомо, він дуже боїться води й не має од^Н|єї руки.

— Одразу так би й сказали! — нарешті зрозумів перехожий. — Отже, ви шукаєте Пріслі-шпигуна! Він живе тут недалеко за рогом, у високому голуб’ятнику. Напевне, й зараз щось фотографує. — Махнув рукою і швидко рушив далі.

— Спасибі, — подякував Джеймс услід і манівцями подався до свого спільника Потім вони разом найняли зручний будиночок недалеко від старої фортеці работорговців, з якої до будиночка вело кілька ходів під землею.

Джеймс недовго роздумував, найняв ще дві хижі й по фарбував їх у різні кольори.

— Навіщо вам стільки халуп? — здивувався старий Пріслі: він тут жив уже понад п’ятдесят років.

— Бачте, колего, в одній я житиму і працюватиму, — відповів Бонд, — у другій буде мій клуб, який я відвідуватиму, а в третій — теж клуб, який я ігноруватиму і проти нього у своєму клубі виголошуватиму промови.

«Коли справи острова Лімпопо візьмуть у свої руки такі великі демократи, ми ще поживемо на цьому острові!» — подумав спорохнявілий шпигун і зразу ж передав молодому всі відомості, зібрані ним за п’ятдесят років. А через годину Intelligence Service знову загув, мов розорений вулик. Тепер цій почесній установі треба було з’ясувати скільки на світі живе братів Ноксів, що вони за люди, чи вони часом не завербовані якоюсь іншою установою приємних і ввічливих послуг?..

Трохи важче йшли справи в теплих краях у Ганса Герінга. Перед Стамбулом його полонив такий солодке сон, що він не витримав і сказав своїй неписьменній секретарці:

— Берто, до Стамбула залишилося близько п’ятдесяти кілометрів, отож я трохи посплю, а ти уважно пильнуй за кілометровими стовпами і рахуй їх. Коли стовпів не стане — розбуди мене. Гадаю, ти рахувати вмієш?

— Так точно! — відповіла по-військовому Берта, але не козирнула, бо вже зняла кашкет від уніформи.

Ганс ушкварив такого хропака, що кілька снів проспав, потім прокинувся і питає у своєї співробітниці:

— Ще далеко?

— П’ятдесят два кілометри сімсот п’ятдесят метрів! точно і чітко відповіла Берта.

— Звідки п’ятдесят два? — здивувався Ганс. — Було ж тільки п’ятдесят один?

— Правильно, — не розгубилася секретарка, — але ж за раз у інший бік.

— О лишенько! — вхопився за голову Ганс і кинувся хапати валізи з полиць.

А що секретарка не вміла читати, а Пуціс не розумів по-турецькому, Гансові знову треба було вийти на незнайомій, в інструкції не передбаченій зупинці і, найнявши возика, запряженого віслюком, повернути назад — у вічне місто.

— Ти завинила, тож чимчикуй пішки, — покарав він Берту.

Так вони зі швидкістю три кілометри на годину повернули ближче до моря. Але й тут Герінг не гаяв часу і за новою інструкцією вчився передавати свої думки на відстань. Добре оволодівши цією майстерністю, він наказав Берті:

— Не плентайся позаду! Краще забіжи наперед і попробуй спіймати мої думки.

— Слухаю, — відповіла секретарка по-солдатському й побігла вперед, а потім на всякий випадок вилізла на великий камінь і стала, мов антена.

— То як?! — вигукнув Ганс. — Щось спіймала?

— Так точно!

— А тепер кажи, що я тобі передаю?

— Накази.

— Правильно. А зараз?

— Інструкції.

— Правильніше не може бути. А що я кажу зараз?

— Якась плутанина…

— Вороно, я питаю, чи ти хоч що-небудь розумієш, що в цей час коїться в моїй голові?

— Щось тукає, може, навіть ворушиться, — відповіла секретарка. — Але думок начальника не треба розуміти, іх тільки треба ловити й виконувати.

Гансові забажалося розцілувати дівчисько, але раптом він відчув, що в його голові не знайшлося жодної думки, що в ній — самі інструкції. Та він не розгубився.

— Досліди відкладаються до іншого разу, — крикнув він відданій секретарці й набундючився, як це робив його безпосередній начальник Шмульке.

Після цього він узявся виконувати іншу інструкцію і почав свого Пуціса вчити гавкати тоді, коли той захоче їсти і в такий спосіб покличе свого хазяїна. Так він лиха при купивши дістався до Стамбула, а потім, перепливши сім морів, прибув на острів Лімпопо й нарешті досяг сяких-таких результатів: тепер його Пуціс доти нічого не їв, доки його вчитель не починав лазити рачки й гавкати по-собачому.

Все було якнайкраще, але раптом ні з сього ні з того застрайкувала Берта. Коли Ганс у порту все склав на воза й сам видерся на нього, виявилося, що Берті знову не знайшлося місця.

— Я пішки не піду, — тупнула ногою вона. — Ви два джентльмени, а я тільки одна дама… Мені не важко, але це не за інструкцією.

«Потрапивши в умови, не передбачені інструкцією, кожен підлеглий повинен одразу ж звернутися до свого безпосереднього начальника», — згадав Ганс основну інструкцію і огледівся. Але як ти в чужій країні, де повно люду, де пече немилосердне сонце, побачиш того начальника? Тож він опустив голову і звернувся до свого відданого друга:

— Пуцісе, а як би ти повівся на моєму місці?

Собака раптом зиркнув на адресу, написану на візитній карточці, понюхав її, лизнув і, зістрибнувши з воза, цапнув Берту в литку. Сталося диво! Після такого товариськего заохочення бідолашна дівчина, підхопивши спідницю, на цілу годину раніше від свого шефа опинилася у двоповерховому будиночку, на якому красувалася вивіска:

Коли Ганс зайшов на перший поверх, Пуціс облизувався, а Берта вже зварила його улюблену каву з підсмаженого ячменю й дрібки солі.

Звичайній людині зовсім неважко знайти цей будиночок і без допомоги собаки, бо на першому поверсі і вдень і вночі стукотить друкарська машинка, на якій Берта одним пальцем передруковує дуже таємні папери, а на другому поверсі її шеф навчає Пуціса. Коли через вікна долине гавкіт собаки людським голосом, усі мешканці вулички знають, що вже сніданок, обід або вечеря…

Але і в такій складній ситуації Йоніс Сільке зумів дати телеграму-блискавку.

Втеча

Крапас виспався у камері, наче в тіні розлогого дуба потягнувся і, не маючи чого робити, виламав ще кілька грат, зігнув із них кілька зручних вішалок для кашкета, штанів і черевиків. Потім підпер щоку долонею й приготувався був знову подрімати, але крізь вибиту шибку долинув добре знайомий шурхіт крил, а через якийсь часголос улюбленої Крапасової Гави:

— Куди ти заподівся, сухопутний кроте?!

Накас кілька разів сплеснув у долоні, свиснув і за мить крізь уламки грат угледів голову ворони.

— Оце так нора! — каркнув птах. — А сморід — мов на лондонському звалищі. Тут не тільки людина, а й ворона нічого не може почути.

— Цілую твої ніжки. Гаво! — зрадів заарештований капітан. — Що доброго принесла?

— Ти можеш просити і гармату, але я однак її не піднесу, — каркнула ворона.

— Гаво, мила!..

— Тобі треба було приручити гуску, — ворона розгнівалася, змахнула крилами й полетіла геть.

Чекаючи десанту брата, Крапас почав гратися шматками виламаних грат і ненароком стукнув ними в стіну. І як він здивувався, коли з іншого боку стіни почув відлуння свого стукоту. Досконало знаючи азбуку морзе, він знову навмання вистукав:

Крапас Накас, син Напаліса.

А з іншого боку йому відповіли:

— Чінга Чанга, син Батумби.

Накас повторив сигнали й приклав вухо до стіни. Не було ніякого сумніву: за стіною сидів керівник повстанців.

— Як ти попався? — вистукав Накас.

— Дуже просто, — відповів полонений, — знявся вітер і поніс мою бочку просто до рук ворогів.

— Що гадаєш робити?

—Рятуй. Коли вони мене впізнають — кінець усьому.

Крапас пошкодував, що не дав ніякої відповіді своїм братам і не попередив їх, що тут, у в’язниці, сидить керівник повстання, тому, поплювавши на долоні і повипрямлявши всі вішалки, почав ними виколупувати розчин вапна, що скріплював цеглини. А оскільки при будівництві в’язниці цемент розкрадений, то й розчин вийшов рідкий і неміцний. Отож Крапас без будь-яких труднощів за півдня зробив дірку, через яку вистромив голову в сусідню камеру.

— Тікаймо! — зрадів Чінга Чанга.

— Не поспішай, ще не настав час. Ми повинні не тільки втекти, а й так їх налякати, щоб вони більше нікого не посміли ловити. А поки що візьми в мене кілька гострих прутів, присунь до дірки ліжко й терпляче чекай.

А тим часом вулицями Бімбамбули до губернаторського палацу, де сидів у в’язниці Крапас, поспішала дивна допомога: Рапас їхав верхи на старому левові, позиченому на кілька днів у цирку. Звідкілясь з’явилася ворона й сіла на плече колишнього артиста, в якого з рота й носа, мов з паровоза, шугав вогонь і дим. Тубільці, забачивши таку дивну процесію, мерщій тікали, а колоністи плескали в долоні, гадаючи, що в їхнє місто приїхав мандрівний цирк. Але прибулі ні на кого не звертали уваги й ні з ким не розмовляли. Вони йшли майже безлюдними вулицями, доки не дісталися до губернаторського саду, огородженого високим парканом.

— Стій! Назад! — схрестила багнети сторожа.

Накас перестав пускати дим і чемно сказав:

Мене запросив містер Літлтон.

— Сьогодні неприймальний день, — бундючилися вартові. — Ще слово — ми вас заарештуємо!

— Чудово! Тоді все одно впустите нас! — зрадів Рапас і витяг з рукава дві довгі отруйні гадюки, які вигнулися старовинними пістолетами й почали тицяти майже прямо в очі сторожі своїми роздвоєними язиками. Солдати, вшановані таким чином, наче крізь землю запалися, а начальник охорони мерщій побіг до міністра внутрішніх справ. Високий урядовець викликав до себе головного наглядача в’язниці й почав кричати:

— Навіщо ти випустив капітана «Дельфіна»?!

— Пане міністр, я його не випускав. Він іще сидить || мабуть, збожеволів, бо розмовляє з вороною.

— Йди і зараз же мені перевір!

Наглядач повернувся дуже задоволений.

— Пане міністр, лікар каже, що й вам треба перевіритись.

— А до чого тут лікар? — здивувався міністр.

— Я виконував ваш наказ.

— Нічого не розумію. Ти мені по-людськи відповідай, що ти перевіряв?

— Розум.

— Дурню, мені треба знати, чи капітан Нокс іще сидить?

Наглядач в’язниці через деякий час повернувся ще веселіший.

— Пане міністр, капітан поки що сидить, але незабаром утече.

— А що він робить?

— Ламає грати й виготовляє вішалки.

— То добре. Давай міркувати логічно: якщо той у камері, то звідки оцей узявся? — Він підвів головного наглядача до вікна, підняв ріжечок фіранки й показав на Рапаса.

Наглядач пополотнів і почав белькотіти:

— Якщо оцей справжній, то той — привид… А коли й цей привиджується, то вони обидва привиди… Ваша милість, що нам тепер робити?

— Не знаю.

Від тих слів обом зробилося зле, але в холодному басейні, який за ніч наносили відрами тубільці, відволодав тільки міністр і вийшов зустрічати Рапаса.

— Містере Нокс, ви дуже запізнюєтесь, — сказав він, пильно придивившись до обличчя Рапаса, але ні гриму, ні маски не помітив. — Прийом відбувся вчора, і на ньому вже встиг побувати якийсь самозванець. За це ми його й посадили у в’язницю.

— Мені здається, я прибув саме вчасно, тобто добре виспався і відпочив. — Рапас поплескав лева по загривку, покуйовдив гриву й звелів: — Ганнібале, подай дядькові лапу.

Лев підняв ногу, а міністр зблід і відсахнувся.

— Дякую, не треба, ми, може, якось і без здоровкання…

— Будете ввічливими, — мовив Накас. — То як ви гадаєте, губернатор мене прийме зараз же чи призначить мені комфортабельну кімнату, щоб я почекав?

— Зараз, — відповів верховний поліцейський. — Ні, трохи пізніше. Адже він не може зразу аж трьох.

— А ми ніколи по одному не ходимо. — Рапас махнув рукою, і у нього між пальцями задиміла запалена сигара. — Може, покуримо задля знайомства? — запропонував він здивованому міністрові.

— 3-залюбки, — почав запинатися той і на всяк випадок простяг руку, але Гава крикнула пронизливим голосом:

— Нічого не давай цьому шахраєві!

Від цього крику поліцай поліцаїв острова Лімпопо аж спітнів.

— А… а чому вона розмовляє людським голосом?— украй очманів поліцейський чиновник.

— Бо вмію, — відрубав птах. — А чому ти, не вміючи, каркаєш, мов ворона?

Пострах острова Лімпопо вмить позбувся своєї кмітливості і вперше в житті почав говорити про те, що надумав кілька годин тому.

— Ви всім забезпечуєте себе з повітря помахом руки.

— Тільки сигарами, — відповів Рапас.

— А зброєю?

— Ми її відбираємо у ворогів, — капітан підійшов до вкрай розгубленого поліцейського й дуже серйозно, наче роблячи трус, з однієї кишені витяг револьвер, а з іншої — американську бомбу.

— Ви не маєте права! — розпалився міністр. — Таких речей я з собою не ношу!

— Якщо ви відмовитесь від цих гарних іграшок, то , нічого не маю проти. Вони мені знадобляться у вашому гостинному товаристві, — і навмисне почав бавитися ними. А потім знову запитав: — То як?.. А може, губернатор мене зовсім не прийме?

-— Прийме, неодмінно прийме, — відказав хитрун, — тільки завтра. Нам треба відповідно підготуватися. А ви, будьте ласкаві, скажіть нам, що дзьобає цей розумний птах і що їсть цей чудовий лев? А тепер, будьте такі добрі, не заважайте губернаторові відпочивати.

— Не будемо! — вигукнула Гава.

— Не будьте, — одразу погодився міністр.

— Ми не можемо звідси навіть кроку ступити, доки у вашій в’язниці сидить моє друге Я!

— Ви такими справами не жартуйте. — Міністр приготувався тікати. — Це вам не цирк…

— І ми те ж саме хочемо сказати, — не поступався Накас. — Негайно покличте губернатора!

Гава злетіла з плеча Рапаса, сіла на голову поліцейського і гострим дзьобом постукала його в маківку.

— Мерщій, фараоне! Не чекай, поки наш «котик» прочистить твої вуха!

Незважаючи на протест губернатора, який учора добряче пригостився, його розбудили, облили холодною водою і запросили на термінову нараду.

— Дива! — досі ще тремтів наляканий міністр. — Той молодий капітан і в камері сидить, і з левом, мов з собакою, по саду ходить, і всякі жахливі штуки солдатам демонструє, і бомбу з собою носить…

— Нікуди його не впускати! — мов сокирою відрубав губернатор.

— Та він уже сам зайшов: у камері сидить, псує в’язничний інвентар.

Я хотів сказати: нікуди його не випускати! — виправився губернатор.

— Та він уже виламав усі грати і з них зробив шістнадцять вішалок.

— Тоді запрошуйте його в гості.

— Буде виконано.

— І одразу ж викличте містера Джеймса Бонда. Другу телеграму пошліть міністрові колоній, нехай він якнайшвидше висилає нам підмогу.

Коли Рапас, блискаючи ретельно начищеною сережкою, зі своїми супутниками зайшов у прийомний зал і кивнув губернаторові, той сів у самому куточку і відгородився від гостей величезним столом.

— Знаєте, і я замолоду був непоганим піратом, — поштиво сказав він — Чим маю бути корисний?

— Здоровенькі були, — відповів син Накаса. — А ти, Ганнібале, будь чемним і лизни дядькові руку.

— Дякую, не треба, — губернатор заліз на стіл. — Я руки сам мию.

— Та ви не бійтеся, мій лев добрим людям нічого поганого не робить, не кусає, тільки лизне в обличчя.

— Я й умиваюсь, — злякався губернатор. — Тричі на день.

Але лев англійської мови не розумів. Він скочив на стіл, звівся на задні лапи й по-дружньому, поклавши передні лапи на плечі королівського намісника, лизнув у його знатний ніс, а губернатор від такої несподіваної люб’язності весь спітнів, посунувся вниз, і його заціпило.

— Годі, Ганнібале, — попередив лева Рапас. — Якщо в пана руки й справді чисті, він одразу ж відпустить нас із в’язниці, — промовив басом і на всяк випадок дмухнув вогнем із рота.

— Ви, певне, жартуєте і прийшли запросити мене у мандрівний цирк? — все ще сподівався викрутитися королівський намісник.

— Гаразд, — далі напускав туману Рапас і витяг з рукава гадюк: — Може, вам свіжини? — Потім почув гул мотора й пожвавішав: — Коли так, я починаю: Напасе, відгукнись! — Він махнув рукою в бік вікна, і його оповив дим. — Напасе, кому я кажу?!

— Мені! — відповів голос брата за вікном.

Переляканий губернатор, визирнувши у вікно, побачив ще одного капітана далекої плавби, який приїхав ролс-ройсом, позиченим у купця Макт-Камари на кілька годин.

Від цього видовиська зникло будь-яке бажання чинити опір і сперечатися.

— Випустіть! — скрикнув він. — Одразу ж всіх трьох! Усіх чотирьох! І капітана, і привида, і його друге чи трете Я випустіть! Живих і неживих, вільних і полонених… —. Після цих слів він знепритомнів і сів на підлогу в кутку, бо гепнутись на повен зріст у бік лева побоявся.

Коли до його кабінету через кілька хвилин збіглися всі три брати й керівник повстанців Чінга Чанга, ніхто в палаці не насмілився заступити їм шлях.

— Ти, Крапасе, на коня — і галопом у порт, а ми на машині — в джунглі. Треба поспішати, поки вони не опам’яталися. Зустрінемося в затоці коло гирла!

— Вперед, герої! — каркнула Гава і, показуючи шлях, полетіла першою.