Цензор снів

IV. Стефан

Я почувався геть п’яним, хитало і заносило, хотілося негайно щось змінити, заперечити: чому лише три дні? Мені потрібен цілий тиждень, щоб відіспатися, а може, й місяць. Я струснув головою, солодкий сон про домівку в далекому Львові розприснувся. Я виповз з авта. До мене наблизився швайцар і хотів узяти наплічник, але я не дав, там не було нічого важкого, крім лахів. Це йому, либонь, не дуже сподобалося, але двері відчинив з легким уклоном. Номер виявився на другому поверсі, але я скористався витягом, бо навіть не уявляв собі, як підніматимуся сходами. Перше, що зробив, пішов у душ, а потім впав на постіль і вимкнувся, перед тим, щоправда, накрутивши будики на шосту, щоб не пропустити вечері. Коли вони задзенькотіли, в мене було таке враження, що проспав не більше кількох хвилин. Я хутенько зібрався, поголився і спустився вниз. У ресторації було людно, більшість гостей повечеряли й тепер мило розмовляли за вином. Я підійшов до столу з закусками й наклав собі всього потроху, а найбільше різного м’ясива та ярини. У відрах з льодом містилися пляшки з шампанським, на відерку висіла ціна за келих – $0,15, пляшка – $0,99. Поруч стояла півметрова фарфорова фігурка сільської дівчини з великим барвистим кошиком, куди клали гроші. Я налив собі повний келих, заплатив і випив, його перш ніж дістався до столу. Поклав тарілку, повернувся і налив ще. Коли почав їсти, пригадав собі, що ледь не цілу добу нічого не їв, а тільки дудлив каву. Апетит у мене був шалений, так що я потім ще взяв собі дві запечені доради й гору салату, не забувши про шампанське, але щоб зайвий раз не вставати, прихопив цілу пляшку і ніс її під пахвою. Отак я йшов собі до столу і думав тільки про те, як би цей час розтягнути, щоб не так швидко повертатися до Англії, коли хтось на мене раптово налетів, і то так рвучко, що пляшка з-під пахви гепнула на підлогу, викладену мозаїчною плиткою, і розбилася, а вино зашипіло, розливаючись біля ніг. Я ледве встиг збалансувати тарілками, аби не висипалися. Чийсь дзвінкий приємний голос скрикнув англійською:

– Oh, I’m done! Excuse me, please! (Ой, що я наробила! Пробачте, будь ласка!)

Я розвернувся і побачив звабливу довговолосу білявку в рожевій сукні, вона була зовсім юна і демонструвала далеко не награний жах. Я хотів у цьому випадку послужитися банальною фразою «no problem», але мене заткало спочатку від глибокого обурення, а потім від її вроди, отож, ковтнувши повітря, пробурмотів: «Курди молі, та нічого…», але це її розвеселило і неймовірно втішило, бо вона завуркотіла польською, безпомильно вгадавши в мені свого краянина і, кокетливо стріливши очима, випалила:

– Ta joj! Pan pewnie ze Lwowa?

Вона замахала рукою обслузі, й ті примчали зі швабрами й відрами хутенько прибирати. Я витріщив на неї очі й запитав:

– А ви теж?

– Ну, ясно! – вона перейшла на українську, хоча видно було, що її рідна мова польська. – То ж треба, налетіти впрост на львов’яка! Але пан мусить з’їсти коляцію[5], а я йому баки забиваю. То я пофуркотіла далі.

Мені хотілося її стримати, але з двома повними тарілками це виглядало б дивно. Щойно я закінчив їсти й поглянув у бік відерків з шампанським, як підійшов кельнер, вклонився і ледь не по буквах прошепотів, що за отим-о «тейблом» біля «віндовса» сидить містер, який уклінно запрошує мене до свого «тейбла». Я не роздумував ані секунди, бо то був якраз той «тейбл», за яким сиділа й чарівна незнайомка зі Львова, очевидно, зі своїми батьками. Коли я наблизився до їхнього столу, старший огрядний пан підвівся і, усміхаючись, простягнув свою руку:

– Барон Річард Ґредель[6], а то моя донька Ірма і дружина Валерія[7]. Завше приємно зустріти краянина на такій відстані від дому. Прошу сідайте до нас, мушу зреванжуватися за свою кохану недорайду, – при цьому він наповнив мого келиха.

Я назвав себе, ми випили. Ірма, щоправда, під пильним оком своєї матусі надпила лише маленький ковточок, а старий відразу став розпитувати, як я сюди потрапив. Я розповів, це їх усіх дуже зацікавило, і наступні півгодини я відповідав на їхні питання стосовно лету, а пан Ґредель замовив ще дві пляшки шампана і солодке. Сімейство Ґредлів належало до сметанки Львова ще австрійського заквасу, чим пан Ґредель не забув похвалитися, і вдома, мабуть, рідко спілкувалися з такими простаками, як я, але тут, на чужині, їх цікавило багато чого, а найбільше всі деталі мого перелету. Пан Ґредель приїхав до Канади, щоб закупити нові деревообробні устаткування для своїх тартаків, а за кілька днів збирався назад у Європу. Коли публіка з ресторації почала поволі виходити, Ґредлі теж почали прощатися, але Ірма виявила бажання прогулятися і запитала в батьків, чи могла б вона пройтися, якщо я не буду нічого мати проти того, щоб її супроводити. Батьки перезирнулися, з вигляду вони були добре втомлені і, мабуть, на суперечки не мали енергії, тому лише зауважили, що Ірма мусить повернутися в номер до десятої вечора.

– Ну, нарешті, – тішилася вона надворі, – я думала, що вмру з нудьги за всі ці дні.

– Невже вони вас нікуди не відпускали?

– Вечорами ні. Удень я швендяла по музеях, кінотеатрах, парках. До мене постійно чіплялися тупоголові типи, до того ж тупоголовими вони були вже на око. Ще не підійшов, а бачу, що він дурний, як аґрафка[8]. Але я всім казала, що нічого не розумію, і йшла далі.

Вона помовчала трохи, роззираючись, мовби вибираючи місцину, куди можна було піти, а тоді запитала:

– Так, а куди ви мене поведете?

Я розсміявся.

– Я гадав, що то ви мене кудись ведете, бо я тут уперше. І це була ваша ініціатива.

– Тільки не кажіть, що ви з нею не згідні.

– Ні. Я з охотою прогуляюсь, і мені однаково, куди йти.

– Тоді знаєте що… поверніться до ресторації, візьміть пляшку шампана і підемо над річку. А там будемо сидіти на лавці, милуватися вогнями на річці, слухати її плюскіт і пити вино.

– Ага, ви збираєтеся надолужити те, що не вдалося випити за вечерею?

– Ви здогадливі. Ну, то як? Підете?

Коли я повернувся, її не було. Я безпорадно роззирався, коли раптом почув за спиною сміх – вона підбігала з боку готелю.

– А що – злякалися? Я передбачливо заскочила до «пана Едзя»[9].

Мені подобалася її безпосередність, невідомо, чи багато львів’янок могли б отак завиграшки признатися в тому, що відвідали кльозет. Я згадав, як у свої вісімнадцять, сперши півкавуна, пішов на побачення і, хоч тиснуло добряче, так і не признався, що хочу відлучитися в нагальній потребі, та ледве дочекався, коли можна було провести дівчину додому, а тоді скочити в перші-ліпші кущі.

Ми забрели на берег річки, знайшли порожню лавочку і справді сиділи та дудлили вино з однієї пляшки, а вона навіть не зауважила, що я не прихопив келихів. Вона багато сміялася, розповідала про те, чим займалася у Львові – грала на фортеп’яні, у відбиванку, малювала і читала книжки. Батьки останнім часом намагалися видати її заміж за синів своїх добрих знайомих, але їй не хотілося втрачати свободу, вона сама ще не знала, чого хоче і ким хоче бути, може, музикантом, а може, художником, а ще вона захоплена математикою і бігає на лекції до Банаха та інших світил. З ріки повіяло прохолодою. Я скинув маринарку і накинув їй на плечі, вона з вдячністю зиркнула на мене і притулилася.

– Якщо хочете, можете мене поцілувати в щічку, – сказала вона тихим покірним голосом.

– Чому тільки в щічку? Наші вуста за посередництвом пляшки вже й так цілувалися.

Вона розсміялася і підставила вуста, але вони були міцно зціплені й сухі, так що вдалося лише її цьомкнути. Я і не сподівався на щось більше, мені було приємно, що маю з ким погомоніти. Ми допили пляшку і повернулися до готелю. Там Ірма приклала вказівний пальчик до своїх вуст, відтак до моїх і побажала чарівних снів. Щойно діставшись до номеру, я відчув, як сильно хочу спати. Наступного дня ми з Ірмою вирушили на прогулянку відразу після сніданку, батьки не мали нічого проти, очевидно, отримавши повний звіт про прогулянку вечірню і переконавшись, що кавалер жодного разу не вийшов поза межі порядності.

– А знаєте, – сказала Ірма, – Оттава ділиться на дві частини – франкомовну і англомовну. І в тій франкомовній, що оно видніється за тим собором, ніхто вам і слова англійського не скаже. Такі уперті, що страх. А я по-французькому знаю лише кілька фраз. Тому, коли мала бажання поласувати французькими тістечками, вдавала німу – просто тицяла пальцем і чарівно всміхалася. Як гадаєте? У мене справді чарівний усміх?

Вона скорчила гримасу, а я ствердив, що усміх не просто чарівний, а фантастичний. Ми вийшли до каналу Рідо, на якому гойдалися невеликі яхти й човни, на обох берегах чипіли рибалки з вудочками, а вгорі цигикали чайки. Далі дійшли до парку, що оточував парламент, і милувалися скульптурами королів та різних достойників у набундючених позах. По обіді мене зморив сон, і я проспав до самої вечері, і той вечір був такий самий, як і попередній, спочатку я вечеряв з Ґредлями за одним столом, а потім з Ірмою знову сиділи на лавці над річкою і пили шампана, і знову я отримав того самого скромного цьомка, а на третій день, коли по вечері став пакуватися, вона прийшла до мого номеру, сіла глибоко у фотель і, махаючи ніжками, спостерігала, як я складаю речі. Потім зітхнула і сказала:

– І з ким я тепер питиму шампана на лавочці?

– Потерпіть. Може, у Львові вдасться випити.

– Ха! У Львові! Там тисячі підступних очей і тисячі підступних вух. Ніби не знаєте, що Львів – велике село. В одному кінці чхнули, а в другому – «на здоров’я» кажуть. Але стривайте… ви ж будете в Ґданську? Наш пароплав прибуде туди за тиждень. Я вам напишу. Звісно, якщо ви чекатимете.

Я сказав, що з приємністю погуляю з нею Ґданськом, писати мені можна на аероклуб, але вже за десять восьма і пора йти. Вона підвелася, обняла мене за шию і подарувала знову той самий сухий і короткий цьомк, який ні до чого не зобов’язував і нічого не віщував, тоді відступила на крок, схилила голову набік і запитала:

– Ви розчаровані? Але я вас заспокою. Усе дуже просто. Я ще не цілувалася по-справжньому ні з ким. У день, коли я нарешті з кимось поцілуюся, небо розітнуть електричні розряди, прогуркоче грім і завалиться дерево, вражене блискавкою.

– Ого! – Я засміявся. – З вами може бути небезпечно.

– Саме тому я не надто наполягала, щоб батьки відпустили мене летіти з вами. Хоча ідея така була. І я б полетіла. Але мені було шкода вас. Ну, і мами, яка б цього просто не пережила.

Отак ми попрощалися, внизу я ще зустрів Ґредлів і попрощався також із ними. Старий дав свою візитку і запрошував провідати їхній палац у Сколе. Авто вже чекало. Неподалік стояло й курило двоє чоловіків у темних плащах і низько насунутих капелюхах. Не виглядали на готельових гостей. Ірма провела мене до авта, нічого більше не говорила і мала сумний вигляд, мені теж було сумно, бо я не проти був побити тут ще кілька днів байдики.

– Ну, як? – поцікавився Френк, коли я вмостився в авті. – Вдалося відпочити? Я бачу вас провела така пишна краля.

– Відпочив, але мало, – сказав я, а далі всю дорогу мовчав, хоча водій і намагався завести розмову.

За годину ми знову опинилися на тому самому шосе, тепер його освітлювали яскраві жарівки. Літак чекав на мене. Якісь люди щось там у ньому порядкували. До мене підійшов чоловік, якого я, прилетівши, узяв за боса.

– Виникли непередбачувані проблеми, – сказав хрипко. – Цього разу вантаж скинете, не долітаючи до Баррі. З вами вийдуть на зв’язок, коли долетите до Ірландії, і повідомлять координати.

Це мені відразу не сподобалося, але випитувати не було сенсу, ніхто б і так нічого не уточнив. Видно, те, що я перевозитиму цього разу, хтось чекатиме в Баррі іще, окрім людей з «Avian». І воно не повинно потрапити їм до рук. А хто це може бути окрім поліції чи гангстерів? Я кивнув і рушив до літака. Усередині все виглядало так само, як і дорогою сюди. Були харчі, вода, наповнені баки з бензиною, а у хвості знову стояли пластмасові скриньки з тими самими надутими бальонами. Якщо я їх скидатиму над суходолом, вони уповільнять падіння. Тепер я не мав сумнівів, що там міститься щось заборонене, і це точно не пошта.

Мене знову чекав нічний політ, і настрій був пригнічений, турбував вантаж у хвості літака, хоч я й намагався не думати про нього, але він уперто крутився у пам’яті. Синоптики обіцяли попутний вітер і жодної бурі, вони не збрехали, літак летів без перешкод, хоч і без жодних орієнтирів, лише за компасом, а насправді за двома компасами, ще один був унизу біля ніг, і я зиркав на обидва, бо траплялися випадки, коли один з них міг збитися. Висота була чотири тисячі футів, місяць цього разу світив і грав роль співчутливого супутника.

Літаки очікують на свою трощу, як людина на смерть, вони тривожно вслухаються у своє скрипуче розколисане тіло, коли хвилі повітря починають ним гратися, наче кицька мишею, і їхнє хвилювання передається летуну, який з літаком встиг стати одним цілим, зростися з ним, наче вершник з конем.

Коли нарешті темрява відступила, і я перетнув межу між ніччю і днем, а сонце, сходячи, засліпило очі, я надів затемнені окуляри й випив кави. Кава була не смачна, ще гірша, ніж у готелі, деінде я її б вилляв, але не тут, навіть така слабка й водяниста, вона бадьорила, як і шоколад. Незабаром побачив попереду грозову хмару, темну і схожу на ту, яку вже долав, мені навіть здалося, що це та сама хмара, бо мала схожі обриси й довжелезного хвоста, який то піднімався, то опускався, як у дракона. Хмара була висока, перелетіти її не вдасться, та й зростання висоти приведе до зайвої витрати пального. Обминути я теж її не зможу, бо це додасть кільканадцять зайвих миль. І я вирішив пробиватися крізь циклон. На підступах до хмари вихори почали лупити кулаками в літак, важіль зашарпало так, мовби хтось ухопився в нього зісподу і тепер намагався вирвати з рук. Я тримав його з усіх сил, не дозволяючи смикатися, щоб не обірвати линви керування, від великої напруги по руках бігли мурашки. За кілька хвилин чорна пащека урагану проковтнула літак, тепер він летів у темені, а клапті химерних згустків розбивалися об шиби, не видно було нічого – ні океану, ні неба. Літак підкидало й трясло з такою силою, що несподівано за моєю спиною пролунав тріск, одна скринька вирвалася з пазів і полетіла уперед, гупнувши в баки пального, потім відкотилася назад і вдарила знову, а далі підскакувала з кожним ударом бурі. Важіль сіпало так, що я геть не чув рук, вони, мов задеревіли, а обличчя заливало потом. Несподівано літак провалився в безодню, всередині у мені все підскочило догори, а паси немилосердно вп’ялися в плечі, і я подумав, що це кінець, що не прорвуся, але там у тій безодні виднілися просвіти.

Раптом я відчув холод у ногах, і це не був той холод, який зазвичай відчуваєш на висоті, то був холод значно гостріший і раптовий. Зиркнув униз і отерп – один з баків тріснув від удару скриньки, і пальне заливало підлогу. Черевики намокли, та й не дивно, бо затопило кабіну більш як на дюйм. Це була біда – якщо пальне продовжить витікати, мені може його забракнути, а найбільшою була загроза пожежі. Хлюпання бензини на підлозі непокоїло все дужче, і я гарячково шукав виходу. Літак не мав умонтованих у щиток покажчиків зужитої бензини, і я не мав жодної уяви, скільки її ще зосталося, а це загрожувало примусовим приземленням, можливо, навіть в Ірландії та ще й у горах. Крім того наростала небезпека пожежі від найменшої іскри, що вилітала з вихлипної рури. Підлога літака була з дерева, бензина сочилася якраз з того боку, де був вихлип.

Єдиним виходом було просвердлити діру в підлозі на протилежному боці від рури і сподіватися, що бензина буде витікати туди. Я добув дрельку і викрутив дірку з правого боку літака, потім легенько перехилив літак, і пальне потекло. Незабаром кабіна висохла. Тепер не було жодного сенсу щадити пальне і тримати двигун на півтори тисячі обертів, як досі, значно розумніше буде зужити бензину, заки вона встигне витекти. Я збільшив оберти, швидкість відчутно зросла, і почалося моє змагання з часом. Потім скинув куртку, скрутив і притулив її до тріщини так, аби вона опинилися поміж двома баками і прилягала якнайтісніше. Струмочок відразу зник, але потім знову з’явився набагато слабший. Подумки я пробував прорахувати, скільки могло витекти бензини. У трьох баках містилося по сто галонів, а в одному півсотні. Якщо пробитий був той, у якому було сто галонів, справа кепська, доведеться сідати на воду і кликати допомогу. Але тоді може в когось виникнути інтерес до скриньки. Отже, ніхто сторонній не повинен йти мені на порятунок. Я мушу чекати на когось із «Avian». Чому мені не дали інструкцій стосовно такої ситуації? Що робити зі скринькою? Якщо мене відшвартує до порту якась рибальська шхуна чи баржа, неодмінно з’являться митники й поліція. Перевірять документи й вантаж.

Я сушив собі голову цієї непростою проблемою і не знаходив жодного виходу. Надто, що сідання на воду – це була лише теоретична можливість, а насправді ще невідомо, як себе поведе море, хвилі здатні перекинути літак догори цапки. Мені треба дістатися бодай за кілька миль від берегової лінії і бажано в безлюдному місці. З грозової хмари я вирвався, але довкола висіла непроникна імла, я нічого не бачив і лише стежив за компасом. Так проминуло кілька годин, аж поки я не знизився ще на п’ятсот футів. Нарешті побачив попереду обриси Ірландії. Я копнув по черзі кожен бак, три з них були порожніми, враховуючи й пробитий, в одному ще хлюпала рідина, але її було мало. Хай там що, але варто спробувати дотягнути до Валлії.

Збоку ритмічно постукувала скринька, один її кант було пробито. Я запхав у тріщину пальці й намацав мішечки з невідомою сипучою речовиною, на дотик вона нагадувала крохмал. Таємниця скриньок перестала бути таємницею, але стала смертельною небезпекою для летуна. Отже, можна не сумніватися, що до Оттави я віз гроші, а назад везу кокаїн. Якщо мене з цим упіймають, решту життя доведеться провести за ґратами. Але що я можу зробити? Позбутися їх? Тоді виникнуть проблеми з «Avian», адже товар коштує не малих грошей. Тепер не було іншого виходу, як шукати безлюдне місце.

Тим часом я перетнув Ірландію і побачив затоку Кардіган. Заговорила рація. «Avian» вийшов на зв’язок. Я пояснив їм свою проблему і сказав, що сідатиму у Кембрійському узгір’ї, бо не ризикую летіти далі, до околиць Баррі точно не дотягну. Я чув, як вони лаялися між собою, потім сказали, що вишлють за мною авто, і щоб я після того, як сяду, уточнив, де опинився. Внизу з’явилися червоні дахи, пасовиська з вівцями, а вдалині виднілися гори, і я летів до них. Та щойно пролетів кілька миль від берега, двигун замовк, і запанувала глуха тиша. Все, пальне закінчилося. Я скерував ніс літака вниз, намагаючись спланерувати його ще до того, як почнуться гори. Він слухняно знижувався, вигойдуючись крилами в повітрі, наче альбатрос. Вести літак у суцільній тиші ще неприємніше, ніж під час бурі, тиша тисне на свідомість. Страху я не мав, уже доводилося садити літака при вимкненому двигуні, хоча була небезпека, що вітер, який дув у спину, може таки занести літак на скелі, а вони були геть недалеко. Внизу зеленіли луги й мочарі, панувало суцільне безлюддя, хоча вздовж гір сіріла дорога. Літак вдалося посадити на луг, від дороги його затуляли кущі й дерева. Я зв’язався по рації і повідомив, де я. Потім зайнявся скринькою. Я подумав, що буде недобре, коли вони побачать тріщину, і спробував стулити стінки, але це мені погано вдалося, тріщина хоч і стала вужчою, але не зникла. Я перевернув скриньку тріщиною вниз, сподіваючись, що вони нічого не помітять, і загнав її назад у пази та примоцував. Потім витяг з торби пляшку вина, яку прихопив саме для такого випадку, і перехилив у себе. Закусив сиром і беконом.

Від Баррі до місця, де я сів, було десь понад шістдесят миль. Отже, в мене зо три години часу, бо їм доведеться долати шлях через гори. Я заліз у кабіну і задрімав, накрутивши будика. Коли прокинувся, почув удалині шум мотора, а незабаром побачив вантажівку з брезентовим накриттям. Я вийшов з літака, вибіг поза дерева й помахав їм. Авто звернуло з дороги й рушило до мене. З авта вийшли двоє чоловіків, у яких я впізнав тих самих інженерів, що споряджали літак до Канади. Вони залізли під брезент, витягли бак з пальним і понесли до літака.

– Ми привезли пальне. Вам треба таки дістатися на базу, а вантаж ми заберемо.

Я стояв біля літака і прислухався, поки вони поралися. У їхніх голосах вчувалося невдоволення; коли дійшла справа до скриньок, вони про щось перешіптувалися, але я не міг розібрати слів. Коли вони винесли скриньки й поклали їх у свою вантажівку, один з них сказав:

– Вас добряче потрусило, бачу.

– Потрусило не те слово.

– Вм’ятини на баках від скриньки?

Отже, вони помітили тріщину. Я кивнув, не передчуваючи нічого доброго для себе.

– А ви потім її назад примоцували. Вже тут?

– Так. Під час лету це було неможливо.

– А сенс?

– Сенс такий, що я думав заправитися і летіти далі туди, де мав скинути ці скриньки.

– А може, ви хотіли приховати від нас тріщину, що навіть намагалися склепати її докупи?

У голосі його вчувалася прихована загроза. Їм не сподобалося, що скринька тріснула, а я міг довідатися про їхній вантаж. Я вдав дурника:

– Я подумав, що пошта могла висипатися, якщо б продовжував з нею летіти.

Інженер криво посміхнувся і хитнув головою.

– Гаразд. До зустрічі в Баррі.

Вони пішли до авта. Я завів двигун, дав йому попрацювати доти, доки вони не зникли з очей, потім скерував літак у напрямку берегової лінії. Коли літак злетів, я перехилив його на ліве крило, зробив гак над морем і взяв курс на Баррі. Цікаво, чим мені може загрожувати ця історія зі скринькою. Мабуть, треба швиденько забрати гроші й ушиватися звідси, надто, що я залечу на базу швидше, ніж вони доїдуть.

На базі мене вже чекали. І не лише старий Мурнау, були ще й поліцейські. Я бачив, як вони про щось сперечалися. Щойно сів, поліцейські відразу рушили до мене і стали допитувати, куди я літав і з якою метою. Я пояснив, що то був лише випробувальний політ, але вони, мабуть, мали певні підозри, бо залізли в літак, оглянули все і розчаровано вийшли. Вочевидь, вони отримали інформацію про вантаж, але її встигли перехопити й самі перемитники. Поліцейські від’їхали, а Мурнау нарешті потиснув мені руку, похвалив за роботу і повіз на авті до контори, де вручив чотириста фунтів.

– Перепочиньте знову три дні, а тоді в дорогу. Не маєте заперечень?

– Ні-ні, все гаразд. Піду відпочину.

Ми попрощались, а я відразу подався до готелю, взяв ключ у рецепції, відчинив двері, розкидав постіль, вийняв з наплічника зубну щітку, пасту і бритву, акуратно розклав у лазничці, біля ліжка залишив капці, накидав зіжмаканого туалетного паперу в пудло. У шафі в торбинку з написом «Прати» поклав білизну, шкарпетки й сорочки. Майже порожнього наплічника прихопив із собою, ключі теж. У рецепції сказав, що пішов на закупи та що до мене повинна прийти одна знайома дама, то нехай зачекає в холі. Вийшовши з готелю, я кинув ключ від номеру в поштову скриньку, її відчинять аж зранку. Відтак поквапився на двірець. Однак найближчий потяг до Кардіфа відходив щойно за три години. Інших потягів узагалі ближчим часом не було, а переважна більшість залізничних сполучень припадала на ранковий та вечірній час, в обід і пополудні панував штиль. На автодвірці мене чекала та сама картина. Тоді я став шукати таксі, проте й це не так просто, бо дехто з таксистів і справді збирався до Кардіфа, але значно пізніше, коли прибуватиме туди Лондонський швидкий і привезе курортників. Ну, але якщо мені так горить, за десять фунтів завезуть. Це був грабунок серед білого дня, але я вже скорився і готовий був погодитися, коли один із таксистів тихенько підказав кращий варіант – пройти метрів п’ятсот і ловити попутні авта, можна доїхати безкоштовно або за фунт. Я так і вчинив і незабаром їхав у вантажівці з одним веселим валлійцем, який всю дорогу розповідав анекдоти неймовірною англо-німецькою мішанкою з тим, що всі англійські слова вимовляв на валлійський манір, і я насправді мало що второпав, але йому хотілося, щоб я сміявся, тож я сміявся та й тільки так міг притлумити свої нерви.

У Кардіфі знову потрапив у безвихідь – жодного потяга на Лондон чи південь Англії найближчим часом не було. Тут причина була ще веселіша – залізничники бастували, а щоб вони не почувалися настільки самотньо, то забастували ще й водії автобусів. Отже таксисти, які примчать з Баррі тоді, коли повинен прибути Лондонський швидкий, будуть глибоко розчаровані, бо хтозна, скільки їм доведеться на нього чекати, а ні – то вертати порожняком. У довідковій двірця сказали, що проблему вирішують на державному рівні й за три-чотири години її таки вирішать. Я не мав іншого виходу, як покинути двірець і отаборитися у найближчій ресторації. Замовив салат, біфштекс і пляшку рислінгу. Час волікся поволі, за вікнами почало смеркати. Я подумав собі про тих інженерів зі скриньками кокаїну. Вони вже мали б дістатися до Баррі й розповісти все старому Мурнау. І що? Які наслідки це мало б для мене, якби я залишився? Невідомо. Могли б повірити, що нічого не бачив, але не повірять, коли виявлять, що зник. Правда, виявлять це не так швидко, бо спочатку чекатимуть з закупів, на скільки їм вистачить витримки, потім перевірять номер. Можливо, ще трохи зачекають, а тоді кинуться навздогін. Скільки в мене ще часу в запасі?

Вулиці порожніли, я сидів, мов на голках. Відчуття, що наближається щось недобре, посилювалося, я гарячково роздумував, що робити далі. Вирішення проблеми страйку на державному рівні могло затягнутися й до наступного дня. Я подумав, що, мабуть, безпечніше буде не сидіти на одному місці, а весь час пересуватися. Чому взагалі забрів до цієї кнайпи неподалік двірця? Чи не безглуздя? Я глянув у вікно і отерп: на мене дивилися очі одного з інженерів, другий ішов до входу. Я миттю зірвався на ноги і шмигнув до кухні, пролетів її торпедою, перекидаючи дорогою баняки та наштовхуючись на людей. Коли вибіг, помітив біля дверей великий візок, навантажений відрами з недоїдками та сміттям. Підкотив його до дверей так, аби став боком, тоді побіг простовіч. Раптом почув гудок, зиркнув у тому напрямку і побачив удалині порт, щогли кораблів та яхт. Чому я відразу про порт не подумав? Я біг, не озираючись, довкола було темно, і я мав надію, що мене не видно, хоча здогадатися, куди я побіг, могли, адже й вони чули гудок пароплава. Порт був безмежний, але більшість суден стояли цілковито порожні, і не було біля них ані душі. Проте я не здавався і біг далі, доки не побачив баржу, на яку вантажили бочки. Я запитав, куди вона пливе. До Брістоля. А коли? Вже. Хто власник? Він на баржі. Власником виявився літній чоловік з пляшкою джину, був добряче підхмелений і, не дуже вслухаючись у те, що я йому лепечу, проказав лише два слова: «П’ять фунтів». Я дав. Він кивнув на рубку. Я миттєво зник у ній. Баржа смикнулася і стала відчалювати. Я подивився у вікно. Обидва інженери ще з двома невідомими швидкими кроками міряли причал, уважно роззираючи кожне судно. Порівнявшись із баржею, яка відплила від причалу ярдів на тридцять, закричали, чи не брали вони пасажира, з баржі їм відповіли, що пасажирів не беруть, але портові вантажники, мабуть, мене видали, бо вся четвірка кинулася бігцем назад. Зараз вони сядуть в авто і помчать до Брістоля, але це сорок п’ять миль сушею, потім ще треба їхати через міст, за дві години можуть і не впоратися. Морем буде тридцять миль, хоч баржа і не така швидкісна. Хто кого пережене? Я вмостився на лаві й з тривогою стежив за тим, як пливе баржа. Заки вона не покинула причал, трюхикала зі швидкістю черепахи, але у відритому морі нарешті набрала швидкості. Баржа плила вздовж берега на певній відстані, море було спокійне, але не мав спокою я. Переслідувачі вже знають, що я саме на цій баржі, і, якщо примчать швидше, будуть чекати в порту. Отже, треба будь-якою ціною їх випередити. Але як?

До рубки зайшов капітан, поставив пляшку джину на столик, вийняв два шкалики й налив. Потім сів навпроти й усміхнувся.

– Випийте, – сказав, пильно вдивляючись у мене.

Ми випили. Я чекав, що він далі скаже.

– Ми пасажирів не беремо. Але я бачив, як ви бігли вздовж причалу і зиркали на кожне судно. І я подумав собі: а це ж ти, Томасе, замолоду. Ти теж отако дер від братів тієї дівчини, якій ненароком надмухав живіт. Я вгадав?

Я засміявся і кивнув. Такий варіант йому цілковито пасував.

– Ну, тоді продовжимо, – сказав капітан і знову налив, випив і похитав головою. – Так-так, і я був молодим та хвацьким. Не раз, бувало, й ножака мене підстерігала. Я подумав собі: поглянь, Томасе, цей хлопчина чекає від тебе порятунку, і коли ти його врятуєш, то там, нагорі, – він підняв вказівного пальця вгору, – там тобі це пригадають і наллють ще не одну чарку. То куди ж ви оце намірилися? До Брістоля?

– Гадаю, вони можуть мене наздогнати в Брістолі.

– Можуть, – кивнув капітан. – Ви не тутешній? Чую з вашої вимови. Мабуть, німець?

– Я з Польщі.

– Ага… я так думаю, що вони нас переженуть і будуть чекати в порту. Тобто ми до порту доберемося раніше від них, але заходити в порт і причалювати будемо довго і нудно. Баржа це вам не яхта. Бо ж і чалити доведеться кормою, а не провою.

Він знову налив. Я запитав:

– І що ж ви порадите?

– Треба вам зійти раніше. Щойно почнемо підпливати до порту. Коли будемо минати порожні баржі, я сповільню хід, і ви перескочите на іншу.

Я подякував, ми ще перехилили по чарці, погомоніли, а незабаром пролунали знайомі гудки. Ми вийшли на палубу, на березі заблимали вогники.

– Вже час, – сказав капітан. – Станьте з правого краю. Я скажу, коли стрибати.

Баржа розвернулася, сповільнила хід і стала поволі вповзати в порт. За кілька хвилин вона опинилася за метр від однієї з барж. Капітан кивнув, ми потиснули руки. Я переліз через перила і стрибнув на баржу. Край прови перед перилами другої баржі був завбільшки з півтора фута, але мені вдалося вчепитися руками за перила і не звалитися у воду. Я помахав капітанові рукою, він відповів. А далі я розгубився, не знаючи, що робити. Довкола панувала ніч. У порту зараз будуть сновигати мої переслідувачі. Чи не краще переночувати на цій баржі, а на світанку рушити далі? У мене виникло ще більше різних цікавих ідей, але якраз ця перемогла. Я знайшов великий сувій линв під брезентом, умостився на ньому і натягнув на себе брезент із головою. За хвилю вже спав мертвим сном.

Прокинувся від крику чайок. Світало, але довкіл залягла густа імла. Я виповз з-під брезенту і роззирнувся. Порт починав прокидатися теж, десь щось котили, вантажили, але все оддалік, і не видно було нічого. Я не став зволікати і, користаючи з туману, покинув порт. Дорогою думав про переслідувачів і розмірковував, де б вони могли зараз бути. Про те, що я прямую до Ґданська, вони здогадувалися, однак не могли знати, якою саме дорогою. Ніч вони, мабуть, провели спочатку в порту, а зараз можуть пильнувати двірець, контролюючи напрямки на портові міста півдня Англії. Чи в цей список входили також потяги на Лондон, важко сказати, але саме туди я і збирався. Це десь біля ста двадцяти миль. Однак іти на двірець було ризиковано.

Було холодно, я підняв комір. На одній з каварень господар саме піднімав ролети. Заки я туди дійшов, він почепив табличку «Open». Я подумав, що варто все добряче розмислити за кавою та зігрітися, і замовив до кави дві канапки з шинкою та два пампухи, политих люкром. Потім хвильку повагався і узяв п’ятдесят грамів коньяку. Крім мене в каварні більше нікого не було. Я запитав, чи можу скористатися телефоном. Господар нічого не мав проти. Я попрохав телефоністку з’єднати мене з довідковою залізниці. Ніжний жіночий голос привітав мене і поцікавився, чого потребую. Мене цікавило, чи завершився страйк і чи потяг на Лондон зупиняється лише на головному двірці, чи ще десь. Ні, тільки там, страйк завершився, все гаразд. А яка найближча станція? Бат. Я подякував.

– Це всього тринадцять миль, – сказав господар. – Вам потрібно в Бат?

– Так.

– Зараз поїде туди наше авто. Ми возимо звідти молоко.

– Он як. Чудово. Скільки я повинен заплатити?

– Зроблю вам знижку. Ви рідкісний гість. У такий час у мене ще відвідувачів не було. А знаєте чому? Бо відкриваємося о шостій ранку. Але вчора я засидівся тут з друзями, то вже й заночував. Біля п’ятої прокинувся, покрутився туди-сюди та й думаю: я й так не сплю, то чого б ото й не відчинити каварню? Аж тут і ви.

Дзиґар на стіні показував за двадцять шосту.

– Водій буде через п’ятнадцять хвилин, – сказав господар, помітивши мій погляд. – Заїдете туди за яких півгодини.

Я поснідав і цмулив коньяк, коли з’явився молодик. Він привітався і запитав, скільки цього разу брати бідонів.

– Чотири, – відповів господар. – Ось цей пан тобі допоможе, а ти його закинь до Бата.

– Я завжди радий попутникам, – відповів хлопець і звернувся до мене: – Ходімо.

Я пішов за ним у глиб каварні, де було службове приміщення і стояли порожні бідони, та поміг йому завантажити. Я потиснув руку господарю і сів біля водія. Дорога на Бат бігла вздовж ріки. Ми погомоніли про се, про те, а за півгодини і справді були на передмісті Бату. Там я зійшов і поквапився на двірець. Доїхав без пригод. У Лондоні мав за мету потрапити на летовище і пошукати когось із нашого клубу, бо звідти часто літали до Лондона. Мій розрахунок виправдався, я знайшов того, кого шукав, і він забрав мене до Ґданська.

Так моя авіаційна афера завершилася. Більше випробовувати долю я не важився. При нагоді виговорив Ріхтеру все, що думаю про його стрийка. Ріхтер був дуже здивований, чи вдавав здивування, але вибачився. Роботи в мене не було, і я готовий був ухопитися за будь-яку. В авіаційному клубі товклися не тільки летуни, заходили сюди й люди з інших сфер, отже, я вбивав тут усі свої вечори, чекаючи на манну з неба. І вона капнула знову з Осипом, який привів до мого столика колишнього летуна Віллі Гольца. Тепер він працював у прусському казині в Сопоті, а Сопот належав до вільного міста Ґданська й устиг перетворитися на курортне місто, яке постійно розросталося і приваблювало розмаїтих небесних птахів. Віллі запропонував попрацювати в казині і мені. Я знав, як виглядає праця круп’є, але одна річ бути спостерігачем, а інша виконавцем, однак мене заспокоїли, що йдеться не про посаду круп’є, а про працю в бригаді охорони.

– З 1933-го, відколи до влади прийшли нацисти, вони й у казино запхали свого носа, – розповідав Віллі. – Недавно звільнили кількох круп’є, що були євреями чи скидалися на євреїв. Декого посадили за шахрайство. Так що тепер є кілька вакансій. Але на круп’є треба підучитися і це немало коштує. А охоронцем можеш піти хоч зараз.

– Стояти на дверях? – запитав я з не надто оптимістичною міною.

– Ні, ходити по залах. Розумієш, у казино приходять не тільки порядні люди, а туди прилітають і різні пташки з темного світу – злодії, шулери, пройдисвіти, які вдають із себе графів, баронів, нафтових магнатів або навіть арабських шейхів. Обдаровують обслугу казина солідними чайовими, а коли під час гри треба їм врегулювати оплату за прогру, з’ясовується, що «випадково» забули гаманець. Два роки тому біля опівночі хтось кинув до зали петарду, а заки тривала паніка, викрали частину жетонів. Інколи жетони крадуть і самі круп’є. Ось недавно в березні ми упіймали круп’є, який ховав до кишені жетон на 1000 ґульденів. Трапляються і фальшиві жетони, їх часом продають нашим гостям. Бувають ще такі типи, які розповідають, що розгадали таємницю рулетки й за певну суму можуть зрадити її. Уяви собі – є такі наївняки, що купуються.

Віллі розповів, що сопотське казино тепер одне з найвідоміших у Європі. Організували його ще в 1920 році два берлінці, демобілізовані офіцери німецької армії Лінке і Ратцлофф. Нічого в цьому оригінального не було, бо після війни схожі інституції виникли у більшості курортних містечках, таких, як Віші, Гавр, Монте-Карло. Після війни курорти переживали застій, а поява казино відчутно збільшила наплив курортників. Казино в Сопоті рятувало місто від фінансової кризи, а для багатьох польських газардистів[10] стало справжньою Меккою, адже в Польщі казино і загалом газард[11] було заборонено.

Спочатку сопотське казино було доволі скромним закладом, складалося лише з двох столів для гри в рулетку, жетони були порцелянові, а круп’є – демобілізовані військові. Однак з них було мало користі, і до Сопота запросили Дюневальда, фахового круп’є з Берліна, який колись працював у Монте-Карло. Колишніх офіцерів німецької армії звільнили й залучили до роботи фахівців, які походили переважно з Німеччини, але були тут і румуни, і чехи, і поляки. Казино розрослося, і незабаром вже запрацювало три зали. Марки замінили ґульденами, порцелянові жетони замінили пластмасовими різної барви, діаметру і номіналу – від двох гульденів до десяти тисяч. Крім того розрісся персонал казина – до двохсот осіб. Власники тішилися, але небавом переконалися, що великі зиски приносять і великі клопоти, бо прибутками казина почала цікавитися корумпована поліція. Довелося їм платити. Не відстали й політики, вимагаючи і свою долю. Недавно преса розродилася скандалом, у якому фігурував комуністичний депутат з Сопота Нецковскі. Він зажадав грошей на безробітних, бо якщо буржуазія програє в казина гроші, украдені у пролетаріату, цілком логічно, щоб казино ті гроші робітникам повертало. Він отримав 4 600 марок, і цей факт зазначено у фінансових книгах казина. Як на те, до тих книг зазирнули пронозуваті журналісти з «Danziger Volksstimme» і відразу зацікавилися долею тієї суми. Їм вдалося легко встановити, що комуністи грішми розпорядилися з правдивим комуністичним розмахом: одну частину витратили на забаву, другу – поклали до кишень, а безробітним роздали лише 100 марок. Справа потрапила до суду, але ніхто не постраждав.

Віллі витяг із кишені рекламу, яка до казина заманювала розмаїтими привабами: «Десятки тисяч гостей з багатьох країн неодмінно умовляються про зустріч в елегантних залах сопотського казина, щоб піддатися магії карт, не один щасливчик виграв тут майно. Улітку в залах, овіяних свіжим морським повітрям, працює чудова вентиляція, а взимку – відповідний обігрів, завдяки чому перебування в казині стає приємністю не лише для гравців, а й для тих, хто участі в грі не бере. Між Блакитною залою гри в рулетку, а Жовтою залою гри в баккара міститься зручний і затишний буфет, чудове меню якого задовольняє будь-які потреби шлунку, і в якому вдень і вночі роїться від міжнародного товариства пань і панів. З Блакитної зали можна пройти до великої Червоної зали, де регулярно відбуваються танцювальні вечірки з мистецькими виставами. В елегантному фойє гість може поладнати справи, пов’язані з кореспонденцією, погортати свіжу пресу з різних країн».

Десятки тисяч гостей з багатьох країн неодмінно умовляються про зустріч в елегантних залах сопотського казина, щоб піддатися магії карт

Казино було одним з нечисленних місць у місті, де спокійно можна було розмовляти різними мовами. Серед гостей казина було чимало представників багатих єврейських родин та російських емігрантів. Тому в танцювальній залі, де грала оркестра, можна було не раз почути «Калінку-малінку» і навіть «Боже, царя храні!»

Одного вечора, коли я сидів у аероклубі, в дверях з’явилася Ірма. Погляди всіх відвідувачів умить націлилися на неї, і не тільки погляди чоловіків, але й погляди жінок. Дехто навіть вигукнув: «Ого!». Я побачив її відразу, але не квапився озиватися, мені хотілося, щоб усі присутні встигли нею намилуватися, заки переживуть легке ошелешення, довідавшись, до кого вона прийшла. Нарешті вона помітила мене, усміхнулася і помахала рукою, я відповів, вона підійшла, і ми розцілувалися. Ірма розповіла, що проведе разом з батьками півтора тижня у Ґданську, а відтак поїде до Швайцарії та Італії в батькових справах і щойно потім, може, за місяць вони повернуться до Львова. Але це їй подобається, бо вони з матір’ю, заки батько вирішує бізнесові проблеми, провідують музеї та галереї і впиваються життям. Вона розпитала про мої пригоди, я сказав, що вирішив більше не брати участі в тих перелетах, натомість пішов тимчасово працювати в казино. Вона страшенно здивувалася. Я пояснив свої проблеми з зором, і сказав, що розглядаю казино, як щось тимчасове. Моя зміна починалася о десятій вечора. Ірма виявила бажання піти до казина, але в нас ще був час – добрих три години, і я запропонував провести їх у ресторації при казині. То була пора, коли до ресторації лише починала прибувати публіка, але оркестра вже грала танцювальні мелодії, хоч ніхто й не танцював.

– Ви вмієте танцювати? – запитала Ірма.

– Умів, – сказав я. – Коли навчався в аерошколі. Тоді ми щовечора витанцьовували.

– Думаєте, що забули? Не бійтеся – ноги все самі пригадають.

І вона витягла мене з-за столу. Ми почали танцювати танґо, і на мій подив справді ноги все пригадали, ми закрутилися з такою експресією, що час від часу лунали оплески. Ми танцювали, відпочивали за шампанським і знову танцювали, а коли настала пора йти в казино, до мене підійшов адміністратор ресторації, попрохав вибачення у дами й відвів набік.

– Скажіть, пане, чим ви займаєтеся?

– Працюю в казині охоронцем.

– Чудово. А не бажали б ви попрацювати ще й фордансером[12]? Тобто це три години роботи перед роботою в казині.

Я погодився, і пізніше ми з Ірмою провели всі вечори в цьому ресторані, витанцьовуючи, мов шалені, при цьому нам ставили випивку і ще й платили та не тільки мені, а й Ірмі, що її невимовно захоплювало – донька мільйонера на зарібках, такого ще з нею не бувало. Опісля ми йшли в казино, й Ірма спостерігала за грою, доки за нею не посилали авто. Спочатку вона батькам нічого не казала, а коли призналася, мати її була ошелешена, але батько сказав, що ніколи не можна знати наперед, що саме у житті стане в пригоді й те, що донька вміє заробити копійку, свідчить, що вона цю копійку буде цінувати. «Та й недарма ж ти, Валерцю, водила її на танці. От тепер і маєш радість». Однак мама не поступалася: «Але я водила її для того, аби вона мала змогу пописатися в порядному товаристві з такими ж, як вона, молодими людьми. А вона що витворяє? Добре, що це не у Львові. Нас би засміяли. І що вона знайшла в тому летунові?» Батько на те поблажливо усміхався: «І ти, і я добре знаємо нашу Ірму. Чи не так? Тому жодної неприємної несподіванки я від неї не чекаю. А той хлопець виглядає на порядного, чемного. І він ні на що не претендує».

– Це ж правда? – запитала Ірма, зазираючи мені в очі. – Ви ж ні на що не претендуєте?

– Звичайно. Я скромний.

– Гм… А я, можливо, буду претендувати.

– На що? – здивувався я.

– Пізніше скажу.

В один із вечорів до ресторації завітали її батьки, вони не могли намилуватися своєю любою донечкою і з утіхою стежили, як сприймають наші танці гості. Ми задихані поверталися до столу, і, здавалося, що більше від життя нічого й не треба.

– Колись і я танцював, – казав її старий, – пригадуєш? Правда, ти була тоді, як пір’їнка, як наша Ірма, і я міг тебе, ухопивши за талію, обкрутити довкола себе. А вже не годен.

І тут вигулькнув я, мов Пилип з конопель, та запросив матусю до танцю. Вона спочатку комизилася та віднікувалася, але і чоловік, і донька її мало не випхали з-за столу. Авжеж, вона так само уміла добре танцювати, незважаючи на свою огрядність, і знову на нас дивилася вся зала, а в один із моментів я навіть ризикнув і, вхопивши даму за талію, крутнув довкола себе так спритно і швидко, що вона не встигла налякатися, а зала вибухнула оплесками. Відтак поцілував їй ручку і провів до столу. Пан Ґредель тішився неймовірно, Ірма матусю розцілувала, а стара дихала, як ковальський міх, і обмахувалася хустинкою.

– Якби ви мене… – казала вона, – …якби ви мене бодай попередили про той перекрут…

– О, якби він тебе попередив, – засміявся пан Ґредель, – то ти б ніколи не погодилася, бо боялася б, що не втримає, і обоє гугупнете на паркет.

– Але він це так зробив швидко, що я не встигла про це подумати. Раптом світ мені перевернувся догори ногами. Добре, що в мене довга і вузька сукня, а якби, не приведи гріх, була широка розлітайка? Та то ж був би шкандаль.

– Мусимо це обмити, – сказав пан Ґредель, – адже тобі сьогодні було подаровано кілька хвилин незабутньої молодості.

Я розлив шампанське, і ми відпочивали, попиваючи, коли підійшов адміністратор і, вибачаючись, відкликав мене набік:

– Тут до мене звернулася публіка… а особливо барон Мюнхау, я хотів би, щоб ви повторили той танець, який виконали останнім.

– З дівчиною? – запитав я.

– Ні-ні, з пані… Барон був у захопленні. І пропонує п’ятдесят ґульденів.

– Ми порадимося.

Ґредлі з зацікавленням вислухали пропозицію і не могли натішитися, їх бавило те, що тут їх ніхто не знає, що мають їх за звичайних людей тоді, як вони самі можуть роздавати по п’ятдесят ґульденів кому захочуть.

– Піди, піди, моя рибочко, – приказував Ґредель до дружини, – зароби й ти щось нам на вечерю, – і заливався сміхом.

Ірма теж під’юджувала, але мама все ще махала хустинкою біля обличчя і віднікувалася:

– Дайтеся на стримання, та скільки можна. Я маю стодвадцять кіля живої ваги. Як ненароком пан Стефан мене впустить, потім не позбираєте.

– Але, мамцю, – вуркотав біля неї Ґредель, – я так хочу ще побачити, як ти пурхаєш метеликом. А ще мене моцно інтригують ті п’ятдесят ґульденів. Бо я востаннє такі гроші заробляв, коли був шмаркачем.

Врешті пані Ґредльова дала себе вблагати, і ми вийшли на танцпляц, а музики, мовби тільки того й чекали, вшпарили тепер знову танґо, і ми закружляли, як і раніше, а пані Ґредльова враз втратила всі свої сто двадцять кіля і перетворилася на пушинку, яку я ледве відчував у своїх руках, а потім ми знову зробили те, що викликало оплески – я перекрутив її довкола себе і опустив на паркет не менш обережно, ніж скляну вазу. Після того нам заграли фокстрот, і ми й тут показали все, на що були здатні. Під оплески повернулися до столу, розчулений Ґредель розцілував свою дружину, котра вся пашіла, і до якої знову повернулися ті її сто двадцять кіля живої ваги. А адміністратор приніс на таці пляшку шампана і конвертика, подякував і сказав, щоб шановна пані приходила до них частіше.

Ґредель розлив шампан, Ірма запхала пальчика в конверт, висунула кінчик банкноти і сказала:

– О, там і справді п’ятдесят ґульденів.

– Залишимо їм на чай, – хихотів пан Ґредель, виразно тішачись, а відтак розійшовся не на жарт, замовляючи найдорожче шампанське, яке там було, а до нього різні морські смаколики й кав’яр, і, коли нам те все несли до столу, то зі столу, де сидів барон Мюнхау, зиркали на нас із деякою підозрою, яка передалася також адміністраторові, й він, підійшовши до мене, тихенько поцікавився, чи той пан – кивнув на барона, – платоспроможний.

– Зараз переконаєтеся, – відказав я, – принесіть рахунок.

Коли кельнер приніс рахунок у червоному карнеті[13], Ґредель пробіг його очима, поклав туди суму, яка була за рахунком, і тих п’ятдесят гульденів зверху. Після того на нас зиркали вже всі кельнери, мабуть, мріючи, що їх закличуть до столу і ще щось замовлять, але того, що ми досі замовили, було й так забагато.

Останнього вечора ми з Ірмою взяли собі вільне в ресторані й гуляли над морем. Коли стемніло, звіявся сильний вітер і погнав хвилі до берега, небо затягнуло хмарами, і зібралося на дощ. Ми рушили в напрямку казина, коли злива наздогнала, і ми ледве встигли сховатися під грибком на пляжі. І тоді Ірма сказала:

– Пам’ятаєте, я казала, що буду на щось претендувати?

– Пам’ятаю.

– От я й претендую. Поцілуй мене.

Я пригорнув її і цілував так спрагло, як не цілував ще нікого, і в цей саме час торорохнув грім. Мимоволі ми відірвалися одне від одного.

– Ну, от, я ж казала, що коли вперше поцілуюся, грім загримить.

Вона засміялася, а по її волоссю стікали крапельки дощу.

– Бракує ще поваленого дерева, – сказав я.

Але й воно не забарилося, старий горіх на пагорбі, який розмила злива, заскрипів, посунувся вниз і врешті звалився з тріском на землю. Злива не вщухала, і нам не залишалося нічого іншого, як продовжувати цілуватися. І то був наш останній вечір. Наскільки він для мене виявився дорогим, я відчув наступного ранку, коли неймовірна туга пойняла мене, і разом з нею – нестримне бажання мчати навздогін за Ірмою, а як не за нею до Швайцарії, то все ж таки до Львова, аби бодай там її знову побачити. Але коли вона туди повернеться? Через місяць? Я став рахувати дні й постановив собі будь-що-будь вертатися додому. Невже не знайду там роботи? Хоча ким я буду там для неї? У Канаді був летуном, у Сопоті охоронцем казина, а у Львові? Піду у фордансери? Тут на чужині вона могла собі здибатися зі мною, але вдома діють інші приписи, і пильнують сотні очей їхнього кола. Далебі я вбив собі в голову надто багато нездійсненних мрій.

Тим часом над Сопотом нависла неспокійна атмосфера. Нацисти стали влаштовувати мітинги і смолоскипові походи, які відлякували туристів, у Лісовій Опері грали переважно Ваґнера, а в чарівливих сопотських скверах і в затишних каварнях відбувалися нацистські мітинги. Інколи гітлерівська чернь зачіпала по-хамському курортників, а новий бургомістр Сопота, палкий прихильник Гітлера, оголосив, що пора б уже організувати ґетто для жидів. На пляжі з’явилися таблички з написом «Жиди тут небажані». У казино нацисти теж приходили й поводилися, наче босяки, викрикуючи, що тут сидять самі п’явки, які смокчуть кров пролетаріату, але не гребували частуватися дармовими напоями. Водночас у казині з’явився кокаїн, його нюхали, хоч і крадькома, але значно частіше, ніж це було досі, і я навіть не сумнівався, звідки він тут узявся. Така пристрасть спричиняла спалахи агресії, доводилося розбороняти буянів, наражаючись на скандал, бо часто з’ясовувалося, що то не прості смертні, а «партайґеноссе». Я відчував, що з мене того всього досить, залишалося тільки вловити нагоду, коли можна буде покинути це все. І він не забарився. Я помітив чийсь пильний погляд, коли ж поглянув у той бік, упізнав у одному з гостей казина інженера, свого переслідувача в Англії. Я гарячково роздумував, що чинити, коли той підійшов і промовив:

– А ти порядний хлоп, нє? – і буцнув грайливо кулаком у живіт. – Не став пашталакати, де треба й не треба. Вип’єш зі мною?

Я не дивувався, що він зі мною спілкується отак по-панібратськи, бо ми були, вочевидь, одного віку.

– Мені не можна. Я на роботі.

– Зі мною можна. Крім того, я нині вашого адміністратора копнув у сраку. Буде наш. Партія потребує коштів.

Він потягнув мене до бару і замовив ямайського рому. Він дивився на мене, усміхаючись.

– Ми ж так і не познайомилися. Мене звати Краух. Герхард Краух. Як звати тебе, я знаю. Ти вже здогадався, чим ми займалися. Але то все йшло на справу державної ваги. Не хотів би ще на нас попрацювати?

– Як летун?

– Так.

– У мене впав зір.

– Не свисти. У тебе він і тоді впав. Нам такі люди, які вміють тримати язика за зубами, потрібні. То як?

– Треба подумати.

– Ти, – гукнув до бармена, – освіжи! – а до мене: – Думай, думай. Один такий переліт вартує місяця роботи в казині. – Він, мабуть, уже перед тим випив, швидко захмелів і, нахилившись мені до вуха, прохрипів: – А як хочеш тут спокійно працювати, мусиш примружити очі. Розумієш? Ми вирішили внести деякі зміни, а то різні буржуї замість програвати надто часто виграють.

Щойно з його слів я здогадався, чому в казині зникли старі круп’є, а з’явилися підозрілі типи та частіше стали спалахувати скандали через підозри в махлюванні. Потім він поклигав до своїх, а я нарешті побачив світло в кінці тунелю – у мене вже не виникало вагань, що далі робити.

Наступного дня я покинув казино і вирушив до Львова, в якому не був кілька років. Коли звідси виїжджав на науку до Німеччини, ще жива була мама, тепер мами не було. У нашій хаті жив лише тато, старий австрійський емерит[14], який щовечора вбирав чорний костюм з чорною камізелькою і чорний мельоник[15] та йшов на спацер, попихаючись паличкою. На камізельці зблискував срібний ланцюжок дзиґарка. Вуса в тата були так само чорні, наваксовані й стирчали догори. Він ішов щовечора до кнайпи, де збиралася їхня стара компанія, там вони проглядали газети, пили пиво чи каву і згадували чудову австрійську епоху. Зранку він готував нам сніданок, потім сідав собі на лаві перед хатою й смалив люльку, перегукуючись із сусідами, або читав старі класичні романи, часом намагався їх переказувати, але, врешті переконавшись, що я в цей час думаю про своє і гублю нитку сюжету, покинув це діло. Поступово між нами зав’язалися стосунки, які не вимагали багатьох слів.

У львівському аероклубі інструкторські місця були зайняті, але обіцяли взяти мене за півроку. Тоді я пішов працювати фордансером у «Карлтон», для мене це була вигідна праця, бо зайнятий я був лише вечорами, а можливості зарібку були непогані, завжди траплялися старші пані, яким хотілося зі мною витанцьовувати, і вони оплачували не тільки вгощення, але й давали на чай. Декому з них баглося й чогось більшого, але я не спокушався, хоч можливості заробити було б значно більше. У мене була Лідка, коханка, файна така бестія, коли вона заходила до кнайпи, всі хлопи ногами перебирали, правда, мала вона чоловіка, котрий працював у популярній газеті «Nowy Wiek», але то не вадило, бо він часто десь райдував[16], а ми собі могли усамітнитися, і мені цього вистачало. Не вистачало тільки Ірми. Газети повідомляли про приїзд чи від’їзд поважних осіб, я уважно стежив за ними, але прізвища Ґредлів не траплялося.

Так проминуло понад два місяці. Мандрівка Ґредлів добряче затягнулася. Не довіряючи газетам, я відшукав за адресарем[17] їхнє помешкання на професорській колонії, і навіть задзвонив у браму. Покоївка спочатку влаштувала допит, звідки я знаю її господарів, і щойно тоді повідомила, що Ґредлі вже у Відні, а на тижні будуть у Львові.

Як мало треба для щастя. Отака невинна звістка мене підхопила на крила. А потім настала така ніч, якої я радше б не хотів згадувати, я хотів би її запхати кудись у найглибші закамарки своєї пам’яті, бо нічого доброго вона мені не принесла. То була ніч, коли я мусив протанцьовувати всі танці в «Карлтоні». Я б, може, й знайшов змогу бодай якийсь танець пропустити й відпочити, але одна вертка і підхмелена білявка не давала спокою, а її компанія, з якою вона прийшла, увесь час її під’юджувала, хто кого затанцює – вона мене чи я її. Була вже пізня година, жарівки час від часу гаснули на знак того, що пора завершувати забаву, врешті й музика змовкла, білявка поволокла мене силоміць до своєї компанії, а там почали частувати, поплескуючи по плечах та нахвалюючи, який я молодець, бо та білявка не одного з них затанцювала до змору. А я мусив терпіти, бо то були постійні гості, а постійним гостям, що їх називали «штамґастами», догоджають усі, а особливо кельнери, яким я від душі співчував. Більшість постійних гостей за кожної нагоди люблять нагадати кельнерові, з якого часу вони є «постійними», а кожен такий гість вважає, що коли він з’явиться у каварні, весь персонал повинен враз його зауважити і то саме його. Він зазвичай навіть не любить говорити, чого нині хоче, бо кельнер просто зобов’язаний «вичитати» це з його очей. Серед постійних гостей вирізняються «газетні щурі», вони мало дають заробити, бо п’ють тільки «пів чорної»[18] або «содову воду без нічого», зате обкладаються цілими горами газет і журналів, а при цьому ненавидять таких самих, як вони, газетних щурів, бо кожен хоче мати ті самі газети, що й інший. І горе кельнерові, який захоче взяти щось з тієї гори газет!

Від постійного гостя гіршим є «постійний мешканець» каварні, який просиджує там ціліський день, то читаючи, то щось нотуючи чи малюючи з нудьги на столиках, які потім кельнер мусить чистити. У «постійного мешканця» каварні й постійні забаганки, він знає, як тримати кельнера у вічному русі. Щонайменше домагається кожної хвилі «свіженької води» і єгипетського папіроса. І щоразу по одному! Коли доводиться розрахуватись, часто вибухає суперечка, бо йому здається, що він «стілько не взяв» – і такий пан легко звинувачує кельнера в шахрайстві. Але наступного дня він знову на місці й знову сидить до вечора.

Але найгіршим є «голодний гість», якому жодна порція не буде достатньою. То йому кельнер «замало» принесе чогось, то «замало» пінки на каві, то «замало» кожушка, таким саме чином «збільшуючи» собі порції. Коли засолодить каву і половину вип’є, тоді раптом чути, що кава заясна або затемна, і кельнер повинен принести саме таку каву, якої він хоче тепер – тобто це вже буде півтори порції, хоч клієнт і не думає доплачувати. «Голодного гостя» з успіхом переважить «педант». Коли такому кельнер не подасть посудини з напоєм з правої руки, то дістане довготривалу «науку». Або коли кава з молоком не має достеменно такої барви, якої собі бажає педант, він поти буде завертати її, поки не погодиться, що «дістав своє». Педантові тяжко догодити, бо коли нарешті барва кави така, як треба, з’ясовується, що кава «загаряча» або «застудена».

Одне слово, я терпів ту компанію разом з кельнерами й добряче захмелів без вечері, коли прилетіла розчухрана й червона на писку Лідка.

– Стефцю! Стефуню! Фуню! – белькотіла вона і вся при цьому тряслася, як у лихоманці. – Ходи зі мною… ходи… Фуню, я не можу говорити. – Вона простягала до мене руки, заливаючись слізьми. – Хо… ходімо… – Врешті витягнула мене на вулицю і видушила: – Фуню… я вбила Джоджика…

Я не відразу міг второпати, хто такий Джоджик. Може, пес, а може, коцур.

– Фуню… ти мене любиш? Скажи, що любиш! Я його вбила тесаком. Тим, що розрубують м’ясо.

Я здригнувся, уявивши собі цю кулінарну сцену.

– Боже мій, – торохтіла вона, – Фуню… я його закатрупила… він тепер лежить пляцком і не дихає…

Вона молола й молола, тягнучи мене за собою, а я згадував, про якого вона Джоджика теркоче. Джоджик! Джоджик? Джоджик! А-а-а, Джоджик! Так би й, курва, сказала. Джоджик! Її чоловік. Він називався інакше, але вона його так собі інтимно кликала. І якби одного разу не вибовтала цю пікантну сімейну таємницю, я б так і не здогадався про кого мова. Джоджик!

– Лідко! – струснув я нею, до останньої хвилі все ще надіючись, що вона талапнула тесаком кота. – Ти вбила чоловіка?!

– Я вже півгодини намагаюся тобі якраз це втовкмачити.

– Нащо ти його вбила? – бовкнув я найдурніше питання, яке тільки могло вигулькнути в такій ситуації. Бо люди отако серед ночі просто не здатні на розумні питання. Вона не відповіла, а потягнула мене за собою.

– То він справді мертвий? – не міг заспокоїтися я.

– Мертвіш не буває. Ти мене любиш?

– Люблю. А ти пробувала пульс?

– Здурів? Я навіть боюся туди зайти. Він лежить на кухні.

І я йду за нею, навіть гаразд не усвідомлюючи, навіщо, бо що мене має обходити її чоловік та й вона сама, про любов до якої я можу говорити скільки завгодно, але не відчувати її ані краплини. Вона вбила чоловіка, а я чомусь маю щось тут полагоджувати, але чим я можу допомогти – розчленити труп і по частинах винести з хати? Цього вона хоче?

– Що ти там бурмочеш? – спитала вона, вочевидь, вловивши якісь звуки моїх роздумувань, але я буркнув «нічого», бо ми підходили до її хати на Личакові.

Вуличка потопала в темряві, десь нявчали коти, і вітер порипував у віконницях. Я обережно переступив поріг, прислухаючись і все ще не вірячи почутому. Лідка зупинилася в сінях і лише показала рукою на двері кухні, з-під дверей пробивалося світло й не долинало жодного звуку. Лідка підштовхнула мене в спину, і я нарешті рушив з місця, штовхнув двері й побачив його. Джоджик лежав на підлозі з розчерепленою головою, тесак стирчав з його лисого розумного чола, від тесака тягнувся запечений струмінь темної крові, а підлогу прикрашала ціла калюжа. Пробувати пульс не було сенсу. З таким самим успіхом можна було шукати ознаки життя у вудженого ляща. Він був вбраний у новий костюм, шия перев’язана барвистою хустинкою, бо Джоджик належав до богеми. Тому зів’яла трояндочка в петлиці маринарки мене вже не здивувала.

– Це ти йому порадила вбрати анцуґ[19] перед тим, як закатрупити?

– Ні, він прийшов такий. Серед ночі. Я прокинулася від гармидеру. Він був п’яний і шукав на кухні щось пити.

– І щоб він не заважав спати, ти йому розвалила череп?

– Він ідіот… побачив на плиті баняк з теплою водою, в якій я помила миски… подумав, що то узвар, і перехилив у себе. І, може, з п’яної голови й не второпав, що п’є, але до писка йому влетіла стирка, він ледве не вдавився. Ну, і тоді почалося. Полетіли на підлогу баняки, миски… потім здер мене з ліжка, сказав, аби я гріла вечерю, а сам ходив по хаті й плювався… а коли я повернулася до плити, задер на мені сорочку і намагався прилаштуватися. І тут я не витримала… я не витримала… відскочила… а він не втримався на ногах і впав грудьми на плиту, заверещав, бо його обпекло, а я вхопила тесака і з усієї сили… сам бачиш… – Потім вона обхопила обличчя руками й захлипала: – Боже, що я наробила.

Я знав, де вона ховає напої – під шафою лежало дві пляшки хересу. Якраз те, що треба. Одну я дав їй і наказав пити, вона пила жадібно, цілком слушно сподіваючись, що це заспокоїть нерви. Я теж випив, херес на порожній шлунок – не надто добрий варіант, але апетиту я точно не відчував у присутності трупа, зате в голові з’являлися свіжі думки. Я потягнув Лідку до покою, ми сіли на канапу, вона підгорнула ноги під себе і скулилася, як кошеня.

– Що тепер робити? – питала таким тоном, мовби йшлося про загублений гаманець.

– Мусимо позбутися трупа, – сказав я.

– Я… як? – з жахом глянула на мене, і в очах її почала розгортатися драматична картина, виростаючи до монструальних розмірів, бо ж вона й сама чудово розуміла, що винести непомітно тіло з хати й нести через усю вулицю, хоч і вночі, не вдасться: завше вигулькне яка-небудь бабця, що мучиться безсонням, чи коліяр, що повертається з нічної зміни, а тому залишався один-єдиний спосіб, і він її наповнював жахом. А те, що це доведеться робити не їй, а мені, мабуть, до голови й не брала, її переймало тільки те, що різати на кусні коханого Джоджика буде її ж таки коханець.

– Спочатку треба відрізати голову, відтак руки й ноги, все це запакувати в різні мішки й по одному винести, – малював я план сьогоднішньої ночі.

– А далі?

– Викинути в Полтву. Коли його знайдуть, подумають, що то зробили бандити.

Вона обняла мене за шию, притислася губами до вуха, лизнула язичком і запитала:

– Фуню… ти ж любиш мене? Любиш? Правда?

Я кивнув, хоч і не любив її настільки, щоб аж перетворитися на м’ясника. Досі я цілком спритно розправлявся з курми або качками, але зараз мав перетворитися на співучасника в убивстві, а це пахло смаленим. Щоб усе це виконати, треба шалено закохатися. І якби я був тверезий і не втомлений нічними посиденьками, то, мабуть, у мені ворухнувся б хробачок самозахисту, але я перебував у якомусь в’язкому тумані, підкріпленому ще й хересом. Врешті я видушив з себе:

– Мені потрібна пилка.

– Пи… пилка… – повторила вона. – Ти будеш його пиляв?

Вона дивилася на мене з жахом.

– Ні, я буду тобі грати на пилці колисанку. Іди шукай. І волочи сюди всі лантухи й торби, які маєш. А ще великі шмати.

– Добре, добре… але спочатку пилку, так? Вона на подвір’ї в хлівчику.

Вона зірвалася з канапи й вивітрилася. Я зайшов на кухню, вибрав великого ножа та став неквапно точити, потім зиркнув на тесака і подумав, що він теж згодиться. Я вишарпнув його з голови, витер об Джоджикову маринарку і помив у відрі. Пальцем спробував лезо, воно було тупуватим, як і має бути на кухнях, де порядкують жінки. Коли я закінчив точити тесак, з’явилася Ліда з пилкою. Вона була задихана і щаслива, мало на світі знайдеться дурнів, які б погодилися на приготування шницлів з людського м’яса. Але тут її погляд упав на чоловіка, точніше на його випацькану кривавим тесаком маринарку, і вона розродилася громом і блискавкою:

– Нехлюя! Як ти міг! Нова маринарка! Може, я навіть хотіла її тобі подарувати! Я його забила так, що жодна крапля на неї не впала, а ти, іроде, що наробив? – та за мить вона отямилася, скривилася і захлипала, белькочучи: – Ой, вибач… я дурна…

Я не став заперечувати й сказав, аби вона помогла мені заволокти труп у сіни. Там на стіні висіла кругла бляшана балія, в якій Лідка купалася, і саме в ній я намірився розділити Джоджика на порції. Ліда, шморгаючи носом, взялася за одну ногу, я – за другу, і ми затягли труп у сіни, та коли я зняв зі стіни балію, Ліда знову заголосила:

– Що ти збираєшся робити?

– Краяти, різати, парцелювати. Такі речі роблять у кориті.

– І я тут буду купатися?

– Нічого, відмиєш.

– Який жах!

– Невже ти бридишся свого чоловіка? Скинь з нього мешти, штани й усе решта.

– Я не можу… я не можу до нього торкатися, – захлипала вона.

– Перестань нюні пускати! Ти розвалила йому череп, а тепер бавишся в маленьку дівчинку! Я без твої допомоги не дам ради. Або будеш помагати, або йду.

Вона несміливо підійшла до трупа і витріщилася на нього. Я залишив її у сінях, взяв на кухні пилку і пляшку хересу. Якби я працював у морзі, тверезим мене б ніхто не бачив, це точно. Я ликнув вина і замислився. Щось мені у всій цій історії не складалося докупи. Алкоголь поволі вивітрювався, я почав нарешті роздумувати логічно. І ось що мене насторожило: якщо Джоджик збирався її вграти просто на кухні, і задер на ній сорочку, то чому в нього защіпнута ширінка? Дуже сумнівно, щоб вона це зробила сама, якщо так боїться тепер до нього торкнутися.

Коли я повернувся, побачив, що вона так і не зрушила з місця.

– Я… я… я не можу… – хлипала вона.

В цей час я вже засумнівався, чи правильно зробив, що піддався на її умовляння. Доки справа виглядала теоретично, все було нормально, але ближче до практичного вирішення моя рішучість помітно згасла. І ось, коли я стояв у задумі, в одній руці пилка, в другій херес, пролунав гучний удар у двері, замок відлетів, і до хати ввалився цілий табун поліціянтів з револьверами в руках. З усього видно, зібралися вони арештувати принаймні з десяток бандитів. Я завмер, закляк, заціпенів і випустив пилку з рук, вона жалібно бренькнула і здохла. Всі револьвери, які тільки були в їхніх руках, націлилися в мене. Цілком справедливо підозрюючи, що тепер мені не скоро доведеться ласувати вином, я рвучко перехилив рештки його до писка, а вже тоді підняв руки догори.

Ну, далі ви здогадалися – я потрапив до цюпи[20]. Бо коли Лідка пішла шукати пилку, дорогою ще забігла до сусідів і попросила їх викликати поліцію, мовляв, її коханець, себто я, вбив її чоловіка. Сусід слухняно помчав, що дурний, на постерунок поліції. За свідченнями Лідки вимальовувалася класична драма: чоловік несподівано серед ночі повернувся і застав її в ліжку з коханцем. Схопив тесака й кинувся на коханця, коханець виявився спритнішим, вирвав тесака і, коли чоловік атакував з кочергою в руках, коханець, боронячись, вгородив йому тесака в чоло. Тобто з того всього виглядало так, що я б мав їй ще бути вдячним, бо картина все ж була на мою користь – вона рятувала мене від шибениці. Далі Ліда розповіла, як я змусив її асистувати на сеансі хірургії. І хоч я пробував розтлумачити меценасові[21], як було насправді, він тільки скрушно хитав головою: «На тесаку є тільки ваші відбитки пальців. І жодних інших». Він переконав мене змінити тактику і робити натиск на стан афекту та на самооборону. Тут, власне, він пообіцяв перебалакати з Лідкою, щоб вона підтвердила, що я оборонявся.

У день суду мене заштовхали до авта, завезли на Баторія і вивели на подвір’я, що скидалося на великий колодязь, оточений мурами з заґратованими вікнами. Мені сказали сісти на лаві, я сів і побачив поруч ще якогось парубійка з руками-лопатами. Він відразу простягнув мені свою шуфлю: «Кулюс». Я потиснув і сказав: «Стефко». Він кивнув і запитав, за що мене будуть судити, я розповів, а він розсміявся і ляснув мене по плечах, потім закурив, але час від часу хихотів, мабуть, з мене. Я теж поцікавився, за що його судитимуть, винятково з ввічливості, бо насправді мені було по-цимбалах, що він там поцупив чи кому в циліндр заїхав, але я помилився, його відповідь навпаки зацікавила мене, бо він сказав, що убив коханця своєї жінки та й не в стані афекту, що було б для нього дуже непоганим варіантом при захисті, а убив, навмисне вистеживши.

– Вдарив його іно раз торбинкою по голові, а він взяв і ґеґнув, – зітхав Кулюс.

– А що в торбинці було? – запитав я.

– Цегла, – проказав він таким тоном, ніби йшлося про кільо огірків.

Тут вийшов з дверей капрал з огрядним пузом і пикою бульдога та гукнув, аби я йшов за ним, я послухався, а Кулюс побажав мені вслід, аби я «тримавсі за грубший кінец».

Лідка була настільки милосердна, що й справді «пригадала», як її чоловік кричав, що мене вб’є і шукав ножа. На жаль, вся моя наступна поведінка не викликала в присяжних жодної симпатії: розрубування людських тіл – це вже щось маніякальне і жахливе. На суді Лідка сиділа вся в чорному, ще й у капелюшку з чорною вуалькою, як і належиться нещасній удові. Сльози в неї котилися градом, її всі шкодували, бо ж, бідачка, одним махом зазнала двох тяжких втрат – чоловіка і коханця.

Мене засудили на три роки, а мій меценас тішився, як мала дитина, бо був певний, що мене повісять. Я вислухав вирок з таким настроєм, мовби життя закінчилося. Три роки… вся моя молодість – коту під хвіст. Однак я не мав рації: життя тільки починалося. Душа тільки боліла, що я так і не дочекався Ірми. Якби вона приїхала раніше, може, я б не вталапався в таку біду. Бідний мій тато прийшов на суд при всій своїй параді й жодним жестом не виявив своїх емоцій. Сидів, як камінь. З таким успіхом міг би сидіти серед заприсяжених. Не бачив мене стільки літ, то три – байка.

Далі я знову опинився на подвір’ї і чекав Кулюса, якого хіба тісний крават[22] підстерігав. Його судовий процес теж не тривав довго, бо справа була ясна, а Кулюс не відпирався. Відтак нас посадили до поліцейського фургону, де впрівали від спеки інші в’язні: висушена жіночка непевного віку і молодик без одного вуха з таким сумним обличчям, ніби мав завтра померти. Жінка, звісивши розчухрану голову на пласкі груди, дрімала, поклавши обтріпаний зелений капелюшок собі на коліна, молодик дивився крізь заґратоване вікно на вулицю.

– І як? – запитав я Кулюса, коли ми вмостилися. – Кілько дали?

– Пожиттєво.

– О, то люкс! Вітаю! – втішився я і потиснув йому ґрабу. – То ліпше, ніж дриготіти на вітрі ногами, нє?

– Я би того не пережив. Скуботки ся страшно бою.

А потім розсміявся і розповів, що в самому кінці, коли присяжні мали виголосити вирок, з’ясувалося, що той, кого він гейби закатрупив, кого всі мали за мерця і збиралися ховати, нарешті отямився. І Кулюсу, мабуть, за компанію зі мною, вліпили теж три роки. Такий у них був настрій того дня.

Коли авто рушило, одновухий з невимовною тугою в голосі почав називати вулиці, які ми минали.

– О, Бернардинський пляц. Кнайпа «Центральна».

– Там я раз впився на трупа, – сказав Кулюс.

– А тепер нас чекає цюпа, – продекламував одновухий. – Повезуть нас у Бригідки. Ми їх називаємо Медівнею.

– Чому? – запитав я.

– Бо там усе з медом, – зареготав. – Хіба нє, Курчалабо? – штовхнув жінку.

– А такечки так, що з медом, – промуркотіла вона.

– Минаємо кіно «Apollo», – продовжив чоловік.

– Я там був, коли крутили «Любов і смерть», – зітхнув Кулюс.

– То як вони ся кохали, а потім отруїлись? – запитав я.

– Йо, – хитнувся всім тілом Кулюс, – так було. – Моя жінка плакала, а я нє. А вона: ти йолопе з кам’яним серцем! Померла, сердешна, не доживши до суду.

Повезуть нас у Бригідки. Ми їх називаємо Медівнею

– З журби? – спитав одновухий.

– Аякже. За паном Мрожком. Сплутала свої ліки з аршеником[23], яким я щурів труїв. Ціле щастя, що я на ту пору сидів у цюпі.

– То ви тепер удівець, – констатував я співчутливо. – Тепер заживете, нє?

– Тепер заживу. А той Мрожко, курча беля, ожив. Тож треба? Тиждень лежав без пам’яті, вже вирішили, жи йому амінь, а він ади-во ожив.

– Я в «Apollo» ходив кожного понеділка, – сказав одновухий. – Вибирав, де сидит пані в червоному капелюшку, і вмощувався біля неї. І навіть ніц не говорив. Мені було доста лише біля неї сидіти. Нюхати її парфуми, слухати, як шелестит її сукня, як вона шморгає носом, або зітхає, коли сумна сцена.

– А чого лише по понеділках? – поцікавився Кулюс.

– У понеділок я мав вільне, бо працював у ресторації піаністом. Увесь тиждень, а особливо в суботу і неділю було купа роботи, танці за танцями. В понеділок я відпочивав. О, вже Легіонів. Кіно «Casino».

– А я любив ходити до кіна при пасажі Міколяша, – мрійливо закочував очі Кулюс

– І шо там нинька крутять?

– «Дорога до Ріо де Жанейро». Нігди там не був.

– У тому Жанейро?

– Нє, в «Casini».

– А я любив ходити до кіна при пасажі Міколяша, – мрійливо закочував очі Кулюс.

– До «Тону»?

– Йо. В «Утіху» нас не пускали, там показували кіна для дорослих. Але в «Тоні» ся збирала своя ґранда[24], хоч і панувала задуха. О, там ми ся розважали фест. Мій кумпель Дзяма мав таку спеціяльну гумову рурку, яку встромляв до кишені комусь, хто сидів попереду і цюняв через тоту рурку в кишеню. Ото була потіха.

– А так-так, – похитав головою одновухий, – я не раз пробував до «Утіхи» заскочити. Ше й нинька пам’ятаю рекляму: «У затишній залі й милій атмосфері проведеш час, оглядаючи французький еротичний фільм „Поволютку, мій когутку“». Але жи кіно крутили лише їдним проектором, то мусили вони робити перерви для зміни плівки. Тоді ся відчиняли бічні двері, аби глядачі могли подихати свіжим повітрям і перекурити. А ми на то тіко чекали і влітали досередини. Ганяли нас потім по цілій залі, але як не вдавалося до наступного дзвінка вигнати, то вже малисьмо спокій, сідали ми спокійно на підлозі перед екраном. А шоно закінчувалася чергова плівка, і в залі запалювали світло, як починалося нове полювання на нас із веселим гулюлюканням, свистом і криком.

– То так, але з появою звукових фільмів та забава ся скінчила, бо звукові фільми демонстрували з двох проекторів відразу і сеанс тривав без перерв, – устряв я. – А новий власник вигадав оригінальну привабу. Під час сеансів улітку до зали заходив дядько з великою піпою і розприскував над головами глядачів пахущу «лісову воду». В ніздрі бив аромат лісу і квітучого лугу.

– А була ще їдна цікавинка «Утіхи»: «чоловік з пугою», – згадав одновухий. – То був тип, який пильнував за порядком. Іно в кіні зчинявся балаган – штовханина за крісло, кидання огризками яблук, стрибання через ряди, тоді звідкись із темряви з’являвся той чоловік, змахував довжелезною пугою і самим її кінчиком безпомильно попадав просто в голову батяра. І шо цікаво: нігди не хибив. Ніхто не міг збагнути, як то йому ся вдавало орієнтуватися в суцільній темряві. А деколи доста було його скрадливого загрозливого шепоту: «Ти, в зеленім светрі, я тебе бачу! Слухай, шкрабе, в третім ряді!» Але незабаром його було арештовано за пограбування банку, і він десь пропав.

– Но, абисьте знали, жи то був я, – сказав Кулюс. – Тілько жи з тим пограбуванням вони всралися, бо ніц мені не довели, і я за три тижні вийшов з цюпи. Але директор вже не взяв мене назад.

На хвилю запанувала мовчанка. Я запитав одновухого:

– А вас чого до цюпи?

– То ви про мене не чули?

Раптом жінка рвучко скинула голову догори й зарепетувала:

– Гальо! Гальо! Стати! Я проїхала свою зупинку!

Вона намагалася навіть стукати в кабіну, але Кулюс її стягнув назад на лаву.

– Сказала, як перднула, – буркнув він, – ми всі свої зупинки давно проїхали.

– У, курв’яр засраний, – промурмотіла Курчалаба.

– Стули хавку! – гаркнув капрал у віконечко.

– Йди до дупи – збирай крупи, – а відтак затягла:

– Кажу востатний раз: стули хавку! – повторив капрал.

– Ей, пане пуліцай, не гнівайтеся, – озвався Кулюс, – бо то пісня про тих пуліцаїв, жи були за Австрії.

– Гм, може, воно й так, – відповів капрал, – але якого вона милого зиркає, співаючи, на мене?

– Але ж так чинять усі співаки. Хіба ви не бачили в театрі?

Тим часом Курчалаба продовжувала:

– Не чули про мене? – ще раз перепитав одновухий.

– А чо би мали чути, – сказав я. – Та й звідки.

– В газетах писали.

– І що там писали? – спитав Кулюс.

– Про червоного душія.

– То ти? – з неабияким подивом промовив Кулюс.

– То я, – з неприхованою скромністю відповів той.

– О рани Господні! – вжахнулася Курчалаба. – А я біля нього такво сиджу!

– Не бійтеся, пані, – відказав одновухий, – мене старі спиті порхавки не збуджують. Та й капелюшок у вас зелений.

– О, диви, який молодий! За кілька днів будеш гнити в Брюховицькому лісі.

– То чим ви займалися? – спитав я. – Душили?

– Так. Жінок у червоних капелюшках. Така в мене була вузька спеціалізація.

– А де ви загубили одне вухо?

– О, то ціла історія, – зрадів душій. – Була в мене біня, ходила завше в червоному капелюшку. Але раз я її прилапав з якимсь мундуровим[25]. Нє, жиби вони шось не те робили, шо нє, то нє, але дефілювали си на Корсо[26] попід руку. То мене не на жарт вкурвило, я зробив їй шкандаль, а вона сказала, жи не хоче мене більше знати, й виштовхала з хати. Я кілька днів не мав собі місця. І думаю, шо б мені таке зробити, жиби вона повірила, як я її сильно люблю. І ту я згадав про Ван Ґоґа. То такий маляр славетний, котрий втяв си вухо і післав го коханій. Шо там далі було з ними, не знаю, бо то я прочитав на клаптикові газети, як-єм крутив папіроску. Але вирішив, шо вона мусила то оцінити дуже високо. Ну і я подумав, жи такий подвиг можна повторити. Та й повторив. Післав їй своє вухо. Але то ніц не помогло, бо курва є курва, і на то ради нема. Вона те вухо викинула псові. Так мені й відписала: «намастила-м го смальцем і дала Бриськові». І то мене так пойняло, шо відтоді я став душити всіх курвів у червоних капелюшках.

– І скільки було жертв?

– Поліція нарахувала двадцять штири, але я признався лише до двадцяти трьох.

– То ніби вам на тому ся розходило? – спитав Кулюс. – На одну більше чи менше, не грає ролі.

– Перепрошую, – твердо промовив душій, – я чужі жертви на себе не хочу брати. На тім світі, коли вони всі мене обступлять, я не хочу чути від них жодних претензій, жи з’явилася поміж ними ше якась фіпця, якої не торкалися мої чутливі музикальні руки. – Він випростав свої довгі пальці й поворушив ними так, ніби перебирав клавіші. – Найбільше я любив фільми про гангстерів, але мусив ходити на мелодрами, бо кобіти фільми про гангстерів не дуже шанували.

– У нас гангстери неможливі, – сказав Кулюс, – бо ми п’ємо пиво. А треба було пити віскі.

– Я пив. Ніц особливого, – сказав душій. – Самограй. – Потім зиркнув у вікно: – Приїхали.

Чути було, як скреготнула брама.

– Ну, виповзайте! – гукнув капрал, відчинивши двері.

– Я перша, – сказала Курчалаба і, підійшовши до краю авта, простягнула поліцаєві руку: – Прошу дамі подати руку.

– Ще чого! Злізай!

– Е ні! Інакше не злізу! Що то у вас за виховання! Ким була ваша мама? Продавала фйолки на Сиктуській? Та певно! Де би вона могла синочка навчити, як поводитися з дамами!

Капрал втрачав терпець:

– Попхайте її там, бо вже мене колотит від неї.

– Е-е, як можна! – сказав поважно Кулюс. – То ж таки дама.

Врешті поліцай таки подав їй руку, і вона з великим фуком зійшла східцями на землю, а ми за нею. Курчалабу повели до жіночого відділу, і вона гукнула нам на прощання:

– Хвіст догори!

– Ви її знаєте? – запитав я в одновухого. – Чому її прозвали Курчалабою?

– А ви не бачили її рук? Худі, з довгими пазурями – чисто курячі лаби. Такі ручки проникали в будь-яку кишеню і в будь-яку торбинку. Майстриня!

Нас повели через безлюдне подвір’я до приміщення тюрми, але спочатку завели до канцелярії і наказали викласти речі, аби їх дбайливо переписати. Я виклав кавалок гребінця, одну шнурівку, складаного ножика і два золотих. Душій витрусив з кишень лише тютюн. Кулюс виклав на стіл жменю пражених соняхів, зіжмакану хустинку до носа, пуделко з-під сірників і годинник-цибульку, стрілки на якому надійно завмерли.

– Нащо вам то? – спитав капрал, пробуючи накрутити дзиґарок. – Він зіпсований.

– То пам’ятка мого засраного дитинства, – сказав цілком поважно Кулюс. – Я його позичив у свого татуська, коли він попав під трамвай.

– А-а, – хитнув головою капрал і сховав усі наші речі по конвертах, лише соняхи й тютюн змів до сміттярки.

– Прошу пана, – звернувся до нього Кулюс, – чи не будете такі ласкаві повернути мені пуделочко.

– Пізніше тобі все повернуть.

– Але ж він до того часу здохне.

– Хто?

– Хрущ.

– Який в сраці хрущ? Що ти мені голову морочиш? Забув де знаходишся?

– Бо там, прошу я вас ґречно, є хрущ, і він здохне з голоду.

Капрал поліз у конверт, витяг пуделочко, там і справді сидів хрущ і рухав вусиками достоту, як і пан капрал.

– Коли мені сумно, – пояснив Кулюс, – я прикладаю пуделочко до вуха і наслухаю, що мені хрущик хоче повідомити. То така забава ще з дитинства, бо тоді приходять до мене в спомини золоті дні, оповиті медовим сяйвом сонця.

– Тьху, – сказав капрал. – Забирай свого хруща.

Кулюс чемно подякував. Канцеляристи, що сиділи за бюрками, не зводили з нас очей, і капрал, аби задовольнити їхню цікавість, мрукнув:

– О, маєте! Червоний душій.

Всі одразу пожвавилися. Пані в окулярах промовила:

– Навіть пристойно виглядає.

– Тим і брав, – сказав капрал таким тоном, ніби він усе вже знав про душія.

– Нарешті я зможу вбрати свого червоного капелюшка, – сказала пані.

– А нині ви його при собі не маєте? – запитав невинним голосом душій.

– Ні! – скрикнула пані істерично. – Не маю!

– Шкода, – зітхнув душій.

– У нього на совісті двадцять чотири жертви, – сказав капрал. – То вам не помпка від ровера.

– Перепрошую, двадцять три, – поправив душій. – І я не якась там помпка, а цілий ровер.

– Ну, нічо, нічо, – хитнув головою капрал, – тобі не довго вже лишилося. А це, – показав на мене, – особливий фрукт. Розвалив череп чоловікові своєї коханки. Тесаком до м’яса. Попав рівно посередині, осюди-во, – і він показав на своєму лобі, куди попав тесак.

– Нє, – похитала головою жінка. – Такого я ще не чула. Аби чоловік забив коханця – таке буває і не раз. Але щоб навпаки?

– Ну! – пожвавився капрал. – Та ж бачите, до чого то йде? Весь світ стає дибки. Мало того, що помпував його жінку, то ще й уколошкав чоловіка, як якогось бузівка.

– І я вам скажу, – промовив пан з папіроскою, – що то не так просто. Колись мені довелося кабанчика бити, то я сокирою не попав у центр чола, а він, бач, тесаком! Майстер! Різником працював, що?

– Де там. Пердолений фордансер, – скривився капрал. – А той, – тут він нарешті звернув увагу на Кулюса, – закатрупив пана Мрожка.

– Не хотячи, – поправив Кулюс з ввічливою усмішкою.

– Пана Мрожка! – промовив задумливо старший пан з папіроскою за вухом. – Того, що сидів у нас за багатоженність?

– Ая, того самого. Так що, коли подумати, фацет навіть добру справу зробив би. Бо нема чого такому пройдисвітові кубітам життя псувати. Але дубель-пусто: пан Мрожко нинька ожив після тижневого омертвіння, а наш Кулюс, замість піти за кілька днів до Пана Бога, буде ту цілих три роки байдики бив.

– Що ви кажете! – здивувався старший пан. – Ожив! Яка шкода.

– О, – втрутився Кулюс, – то була така скотиняка, що якби ще десять разів ожив, я б його десять разів добивав. Можна сказати, я хотів зробити послугу для світу.

– Цить, – гримнув капрал. – А пан Мрожко, між іншим, хлоп з головою, університет закінчив.

– Е, тоті університети до добра не доведуть, – сказав старший пан.

– І я так кажу, – погодився капрал. – Воно, бачте, хоч люди й кебетні, але непевні. Доки злочинець на волі, панікують, що його ще не впіймали, а коли він тутечки – здіймають крик, що над ним знущаються. А насправді вся їхня наука гівна варта. Справжня наука починається в нас. Бо хто всі революції робить? – тут його очі на мент зблиснули нервовим вогнем і погасли, а я подумав, що цей блиск у його очах не віщує для мене нічого доброго, бо це не людина, а уламок муру без жодної щілинки, з якої могла б пробитися трава. – Вчені! Не далі, як учора, ми їх розганяли.

– То там, на Мощеній?

– Ая. За якусь сик… сик…

– Сиксуальну революцію, – підказав Кулюс.

– О, і ти там був? – суворо глипнув капрал.

– Тіко як спостерігач.

– Сиксуальну! Треба ж! – хитав головою старший пан. – У мене онучка – ще йно тіко підросло, а вже за хлопцями заглядає.

– Еге, як той казав, ні цицьки, ні пицьки, а дупою круте.

Старший пан ображено зиркнув на капрала і нахилився над паперами.

– Ну, гаразд, – сказав капрал, – нам пора. За мною.

Далі ми зійшли вниз і опинилися в приймальні, яка нагадувала лікарняну, бо там була вага, зростомір і ванна за перегородкою. За столом сидів тюремник і щось писав у великій книзі.

– Зміряй і зваж, – сказав капрал.

Кулюс важив 110 кіля, а душій 65.

– Такий хробак, а задушив двадцять чотири кобіти! – дивувався тюремник.

– Перепрошую, але іно двадцять три.

Капрал розсміявся:

– Для шибениці то не має жодного значення. Тепер ти, – кивнув мені.

– Вага вісімдесят два, – сказав тюремник. – Зріст метр вісімдесят п’ять.

– Добра тичка гівно мішати! – засміявся капрал. – А тепер ходімо за мною.

Ми рушили довгим коридором, кроки відлунювали і зникали у відгалуженнях. Біля камери з металевими дверима капрал зупинився.

– То для страченців, – пояснив Кулюс.

– Мовчати! – гаркнув капрал і крутнув ключем у замку.

В камері сидів огрядний парубійко.

– Здоров був, Лабасю! – привітався капрал.

– Дай Боже й вам, пане капрал, – відповів той, радісно усміхаючись.

– Як ся маєш?

– Дякую, добре. Якщо ви маєте на увазі мій стан нервовий, я в цілковитому порядку.

– Ти причастився?

– Ні, пане капрале.

– Чому? Хіба ти забув, що за чотири дні підеш туди? – і він вказав на зелені двері в кінці коридору.

– Е-е, ні. Через три дні, пане капрале, ви помилились.

– Невже таки через три?

– Авжеж. Бо через чотири дні туди піде Мальвіна. Я добре пам’ятаю.

– Гм… І справді. Я й забув про Мальвіну. То вона переживе тебе на цілий день? Ха-ха-ха!

– Ха-ха-ха! – підхопив Лабась.

– І тобі не страшно? Підеш сам? Не доведеться тебе волочити через увесь коридор?

– А таки сам. Коли мені ноги будуть підгинатися, знайте, що це не мене пойняв страх. Чуєте? Не мене. А моє жалюгідне тіло! Так, це моє тіло підводить, і воно навіть зараз починає тремтіти при одній лише згадці про зашморг. Ха-ха-ха!

Тепер він сміявся сам, капрал, насупивши брови, покусував нервово губи, йому, видно, перестав подобатися цей сміх. Я зиркнув на душія, він стояв блідий, його довгі пальці тремтіли.

– Я привів тобі напарника, – нарешті видушив сухо капрал. – Піде туди після Мальвіни. – Він підштовхнув душія до камери, той, повільно переступаючи, увійшов і завмер біля стіни. – А коли захочеш, я організую вам з Мальвіною посиденьки чи то пак полеженьки. Дайся чути. А в той найважливіший у твоєму житті день, звісно після того дня, коли ти прийшов на світ, я можу навіть тобі прислати чарку коньяку.

– Перепрошую, пане капрале, але лікарі мені суворо заборонили вживати алкоголь. Можуть бути непередбачені наслідки, а ви потім будете відповідати.

Капрал затрясся від сміху і, підморгуючи нам, хихотів:

– Ото ску… ску… скурвий син, нє?

Помітивши, що капрал зібрався зачиняти камеру, Лабась запитав:

– Маю тільки одне питання… Е-е, як би то сказати… чи то буде боліти? Бо, знаєте, я до болю ставлюся з острахом. Одного разу мене вкусила оса, і я дістав шок, з якого мене ледве отямили. Розумієте, про що мені йдеться? Дуже не хочеться зіпсувати вам вашу відповідальну роботу.

Капрал наморщив чоло, похитав головою і відповів:

– Лабасю, ти й не підозрюєш, як нам тут усім буде тебе бракувати. Ми ж уже, можна сказати, зріднилися. Навіть не уявляю собі, як, прокинувшись одного ранку, не почую твого бадьорого співу. Тому для тебе зробимо все в найкращих наших традиціях. Процедура буде зведена буквально до кількох секунд. Раз-два – і ти вже тріпочеш крильцями в дорозі до неба.

– Це добре. Дуже добре, пане капрал. Просив би-м тільки про одну послугу. Чи не можна мені, наприклад, завтра організувати генеральну репетицію. Ну… примірятися… прилаштуватися… розумієте, що я маю на увазі? Бо ану ж у відповідальний день мотузка виявиться закоротка або задовга, її будуть підтягувати, або навпаки опускати, а я буду стояти й чекати. І тоді жодним чином не вкладетеся у ті кілька секунд. А я б щиро бажав, аби сталося саме так, як ви ото розповіли: раз-два і фю-урр!

– Гм, цілком слушне прохання. Дійсно, так часами буває, що шнурок не допасований через те, що перед тим вішали якогось курдупля або навпаки – цимбала. Охоче прислухаюся до твого прохання і обговорю його з паном директором. Всього найкращого.

Після цього він зачинив камеру. А тоді, звертаючись до нас, промовив:

– Мальвіна! Краля з вищого світу. Пінка-сметанка, хе-хе! А теж туди – отруїла свого чоловіка, бо хотів з нею розлучитися. Людська скнарість веде до загибелі. Ходімо далі. – Дорогою продовжив: – Але гарна бестія! Шкода таку красу вішати. Як лише уявлю собі це пречудовне тіло на мотузці… як воно теліпається, смикається… Хочете, покажу?

Капрал підморгнув нам і рвучко звернув убік, ми проминули ще один довгий коридор і зупинилися перед металевими дверима, на яких була табличка з написом «Мальвіна Ходинецька». Капрал відчинив двері. З кутка в куток ходила вродлива довгонога білявка років тридцяти.

– А-а, пане капрал! – усміхнулася вона. – Кого це ти мені привів? Хочеш аж двох мені підселити?

– Нє, просто хотів, аби вони подивилися на тебе. Краса потребує уваги. Хочу, аби вони запам’ятали тебе і носили у своїй пам’яті, знаючи відтепер, що навіть такий втілений янгол може перетворитися на бестію.

– Ой, не треба мені тут папільотки на голові крутити[27]. Ви знали мого чоловіка? Ото була бестія! Мав купу коханок, а я то все мусила терпіти.

– То чому була така дурна та й не найняла когось, аби дав йому по голові, а сама взялася труїти? Уявляєте, – звернувся до нас, – ще й сама пішла до аптеки й купила трутку. То ж треба розум мати!

– Ну, так… – погодилася білявка. – Другий раз я б так не попалася.

– Другого разу не буде… Там у мене є один молодик, який за три дні обідати буде на небесах. Він не проти зустрітися з тобою тет-а-тет. Таку маленьку послугу я можу зробити для вас. Просто хотілося б, аби таке перфектне тіло ще отримало свою порцію втіхи. Га? Що скажеш?

– Ах, як ви смакуєте подібні слова! З вас вийшов би добрий кухар, а вийшов…

– А вийшов?..

– А вийшов лантух гівна!

– Ну, курва!

Капрал роздратовано затраснув двері, підборіддя його тряслося. Він скомандував іти поперед нього, ми пройшли ще зо сто метрів і опинилися біля дверей нашої камери. Скреготнув ключ.

– Ну, будьте, як вдома, – кпив собі капрал. – Скоро обід.

Віконце з ґратами високо вгорі демонструвало нам клаптик неба. Стіни були розписані розмаїтою базґраниною, траплялися віршики і малюнки. По обидва боки камери тяглися дерев’яні причі, на яких лежали сінники, застелені коцами. За хвилю нам принесли простирадла з сірого грубого полотна та подушки, напхані соломою. До стін кріпилися полички з мисками, ложками та особистими речами. Під вікном стояв невеликий стіл. Причі й стіл примоцовані були залізними штабами до підлоги. Камера була розрахована на чотирьох. Двоє інших в’язнів дивилися на нас з нижніх прич вивчаючими поглядами. Один з них був доволі грубим і присадкуватим з великим картопляним носом, він забурчав:

– Шо, знову «долиняри» чи «павуки»? – натякаючи на «долинярів», що крадуть з кишень, і «павуків», що крадуть «павутину» – випрану білизну з горищ.

Другий, старший хлоп, скидався на сухотника, аж закашлявся так сміявся. Кулюс окинув оком причі й промовив:

– Я Кулюс. Запам’ятали? Ну, то йо. Мені закатрупити, як два пальці обслинити. І таких гівнюків, які регочуть без причини, я з особливим задоволенням чикрижу майхером[28]. А це мій кумпель Стефко, – він зробив паузу, мовби спостерігаючи, який ефект викличе моє ім’я, і повторив: – Стефко. А тепер язда[29] нагору, бо наші причі внизу.

Грубий повагався лише мить, врешті встав і переставив свого сінника нагору, а з верхніх зняв і дбайливо розстелив унизу. Те саме зробив сухотний.

Двері відчинилися і нам принесли обід: кожному по дві бляшані миски. В одній була зупа, а в другій картопля розбовтана з водою і доправлена борошном. Дісталося нам і по дві скибки чорного хліба. За столиком було місця тільки для двох. Кулюс кивнув мені, і ми з ним сіли їсти, ті двоє їли на своїх причах і сопіли незадоволено. Кулюс їв з апетитом і аж прицьмакував. Я не відчував голоду і бульбу віддав Кулюсу.

Так почалося моє життя за ґратами. Тричі за день до камери заходив в’язничний сторож, роздаючи снідання, обід, вечерю. Годували нас переважно пенцаком[30], а тижні ми рахували від бульби до бульби, бо її давали по п’ятницях. О шостій вечора була перевірка: обстукували ґрати, оглядали камеру, борони Боже мати олівця або ножа. Раз на тиждень можна було дістати польську книжку, але що мої сусіди книжок не читали, я замовляв собі ніби й для них і поринав у фантазійні світи, далекі від того, який мене оточував. Згодом ми з тими двома здружилися. Кулюс поцікавився у сухотника, за що його посадили. Він замріяно поглянув на стелю, вкриту темно-сивим шміром[31], і промовив:

– Можливо, я зарізав кого-небудь.

– Як? Ти не пам’ятаєш, чи зарізав когось?

– Нє, не пам’ятаю. Прокидаюся зранку, а біля мене труп.

– Жіночий?

– Та я що – збоченець, курва? Ясно, жіночий. Я би з чоловічим трупом у ліжко не ліг нізащо.

– Чекай-чекай, виходить, ти ліг у ліжко таки з трупом, а не з живою жінкою?

– Можливо.

– Що значить можливо? Ти й цього не пам’ятаєш?

– Нічого не пам’ятаю. Прокидаюся – труп. Придивляюся – люксова дама! Баєчне волосся, а перса! Перса, як дині! А живіт… живіт, як галявина… а може, як полонина… тут тобі плай… там тобі гай…

– Ага, з тобою зрозуміло, – задоволено похитав головою Кулюс. – Убив. А ти за що? – до грубаса.

– Я філософ. Але моя філософія страшніша за будь-яке вбивство. Кожен, хто ознайомиться з моєю філософією, стане не просто вбивцею, а серійним убивцею.

– О, цімес! Давно мріяв стати серійним, – затер руки Кулюс. – А то якось у мене не вийшло. Після першого загребли.

– Бо вбивство – це теж мистецтво, і його треба робити чистими руками. Мусит бути спеціяльна підготовка.

– А-а, то ти працював саме над нею?

– Власне. Правда, запровадити в життя не встиг. Але не пробуйте мене на цю тему розбалакати. Доки мої філософські роздуми не оформляться в завершену працю, ніхто не почує від мене нічого конкретного.

З нашого вікна, коли стати на ослін, видно було камеру ч. 21 на першому поверсі лівого крила в’язниці. Не раз, коли вартового на коридорі не було, я заглядав до вікна, щоб побачити, хто там сидить, але не бачив нікого. Та не минуло й місяця, як нас із Кулюсом перевели саме до тієї камери, яка була набагато більшою, і жило там двадцять два в’язні, переважно молодики, яких звинуватили в належності до ОУН. Частина з них були неповнолітніми. Був також один комуніст Йосип Шварц[32], якого затримали з летючками. Також було два кримінальники: сільський коваль, що забив на п’яну голову іншого пияка, а другий – звичайний злодій, який відразу заявив, що є старостою келії і з «клявісом»[33] буде говорити лише він. А ми, «цувакси»[34], маємо в усьому його слухати.

Кулюс його ввічливо вислухав, взяв за груди і промовив тихо, але виразно:

– Я є Кулюс. Запам’ятав? Я староста. А то, – вказав на нього, – мій заступник. І запам’ятай: я б’ю іно раз. Але на амінь.

Більше ми з ним проблем не мали. А загалом Шварц був цінним кадром, бо передплачував кілька львівських газет, а ми мали змогу їх читати. Попри комуністичні переконання і єднання усіх пролетарів, він залишався патріотом свого народу і болісно переживав, довідуючись, як у Речі Посполитій щороку наростає антисемітизм.

Оунівці спочатку зиркали на нас вовком, але скоро розвідали, що ми свої. Вони були дуже добре зорганізовані й всі вільні години займалися тим, що вивчали історію, літературу та вправлялися в мовах, хто які знав. А що я читав товсті романи, то потім прохали мене переповідати зміст. При тім, що хатранки[35] відбувалися часто, тим хлопцям дивним чином вдавалося отримувати й передавати далі різні українські книжки, які вони читали упівголоса, та ще й дописувати до в’язничної газети, яка теж мандрувала з келії до келії. Такі порядки були й в інших камерах, де оунівці складали більшість, а де їх було мало, доводилося проблему вирішувати на в’язничному подвір’ї, беручи в облогу старосту такої неприхильної до українців камери. Часом доходило до бійок, бо «кіндери»[36] намагалися усіх собі підкорити. Бійки починалися тільки вечорами, коли камери замикали на ніч, тоді бійки перетворювалися на справжні баталії, в повітря злітали полиці й рури з ліжок. На ту пору, коли я потрапив до Бригідок, націоналісти отримали перемогу на всіх в’язничних фронтах, і панувало перемир’я, але в нашій келії на стелі ще виднілися засохлі бризки крові.

Шварц поводився тихо, лише інколи намагався встрявати, якщо мова заходила про сталінські репресії чи Голодомор, але його хутко зацитькували. У річниці вбивств Петлюри й Коновальця по всіх Бригідках оголошувано бойкот комуністів. У інших камерах їх було чимало, а ми мали лише одного маленького куцого Шварца. Але як бойкот, то бойкот, і ми повідомляли йому, щоб того дня не смів до нас озиватися взагалі. Шварц дотримувався обіцянки, а як чогось потребував, обмежувався мигами. Зрештою, ми не мали до нього жодних упереджень, якось він нам признався, що дописував до українських комуністичних видань під псевдо Йосип Чорненький.

Час волікся поволі, але тільки доти, доки я в тому в’язничному часі перебував, а коли він скінчився, залишився позаду разом з тюремним смородом, то ті три роки скидалися на доволі короткий термін через те, що сірість днів і ночей була завше та сама, і дуже рідко щось із того сувою можна було виокремити.