Чапаєв

І. РОБІТНИЧИЙ ЗАГІН

На вокзалі тиснява. Люду — сила-силенна. Цеп червоноармійців по перону ледве стримує жвавий гомінкий натовп. Сьогодні опівночі вирушає на Колчака зібраний Фрунзе робітничий загін. З усіх іваново-вознесенських фабрик, із заводів зібралися робітники проводжати товаришів, братів, батьків, синів… Ці нові «солдати» якісь смішні — і незграбністю, і наївністю: багато хто з них тільки вперше надів солдатську шинелю; лежить вона недоладно, кругом стовбурчиться, підіймається, як тісто в діжі. Та що з того — це хлопцям не заважає лишатися бравими молодцями! Подивись, як цей перетягнувся ременем, наче оса, ледве дихає, сердешний, а хвацько вистукує дзвінкими каблуками; або цей — з молодецькою недбалістю, з виглядом старого вояки опустив руку на ефес незграбно підв'язаної шаблі і поважно-поважно про щось сперечається з сусідом; третій почепив з лівого боку револьвер, на правому — кілька пляшкових бомб, немов гадюкою, обкрутився стрічкою патронів і метушиться з кінця в кінець по площадці, бажаючи хвастонути перед друзями, рідними і знайомими в такому грізному вигляді.

З гордістю, любов'ю, з одвертим захопленням дивився на них і говорив про них могутній чорний робітничий натовп.

— Навчаться, братику, навчаться… На фронт приїдуть — там одразу взнають, почому ківш лиха…

— А що думав — на фронті тобі не в колисці гойдатися…

І всі заворушилися, засміялися, шиями потяглися вперед.

— Он Терентія й не впізнаєш, — у заварці мазаний був, як гніт, а тут ач який… Козир-мозир…

— Фертом ходить, що й казати… А шабля — наче генеральська: бач, як теліпається….

— Терешу, — гукнув хтось сміхотливо, — шаблю сховай у кишеню — козаки відберуть…

Всі, хто стояв ближче, гримнули регітним розсипом.

— Мати візьме капусту шаткувати…

— Зачепишся, Терешку, зламаєш…

— Пальчика вріжеш… Генерал, ликом шитий!

— Ага-га… го-го-го… Ха-ха-ха-ха-ха…

Терентій Бочкін — хлопець років двадцяти восьми, веснянкуватий, рудуватий — оглянувся на жарти добрим, ласкавим поглядом; трохи засоромився й поквапно вхопивсь за шаблю, Що зсунулася набік…

— Я… тобі дам, — погрозився він зніяковіло на юрбу, не знайшовши, що відповісти, як озватися на гарячий потік клинів і дотепів.

— Що даси, Терешу, що?.. — реготали невгамовні жартівники. — На ось насіння пожуй, солдатику божий. Тобі шинелю, мабуть, з теляти дали… Ага-га… Ого-го…

Терентій, усміхаючись, попрямував до вагонів і зник у сірій метушливій гущі червоноармійців.

І щоразу, коли навертався на очі незграбний, — його брали на сміх, поливали дощем ущипливих насмішок, густо просолених дотепів… А потім знову повзли ділові, серйозні розмови. Настрій і теми мінялися швидко, — дрижала нервова, урочиста, чутка тривога. В натовпі точилися пересуди:

— Треба буде — чорта витягнемо з пекла… Скиглили все — взутися нема в що, шинелей нема, стріляти не знаємо чим… А от воно — ач… — І той, що говорив це, тикав пальцем ца вагони, показуючи, що мову веде про червоноармійців. — Вважай, тисячу цілу одягли…

— Скільки, кажеш?

— Та, мабуть, тисяча, а там і ще збирається — і тим усе знайшли. Захочеш — знайдеш, брат, чухатися тут ніколи: приспів час он який…

— Час сурйозний, що й казати, — скріпляла хрипка октава.

— Ну, як же не сурйозний: Колчак от, він пре щосили. Бач, і на Уралі незлагоди почалися…

— Ехе-хе, — зітхнув стйриган, маленький, щупленький дідок у кацавейці, перемерзлий, зморщений, як гриб.

— Так… Як-то воно діла наші теперечки підуть, так уже погано все стало, — поскаржився нудний, сумний голосок.

Йому відповіли серйозно й суворо:

— Хто ж їх знати може; діла самі не ходять, водити їх треба. А ось тобі перше діло — тисяча-бо молодців!.. Це, брат, діло — і велике діло, ве-елике!.. Чути в газетах он — робочих мало по армії, а треба… Робоча людина — вона тямущіша буде за всякого іншого… За прикладом недалеко ходити — Павлушку візьми, Лопаря, — кам'яний, можна сказати, чоловік… І голову має — не пропаде, не бійсь!

— А хто ж каже, звісно…

— Та не те що чоловіки, — ти ондечки на Марфушку на Кожану глянь, теж не тараня молодиця. Іншому, либонь, і чоловікові носа наставить.

Марфа, ткаля, проходячи поблизу й почувши, що мова йде про неї, швидко обернулась і підійшла до гурту. Широка в плечах, широка з обличчя і з широко розкритими голубими очима, трохи конопата, вона на вигляд здавалася значно молодшою за свої тридцять п'ять років. Одягнена в новий солдатський костюм: штани, чоботи, гімнастерка, волосся підстрижене, шапка зсунута аж на потилицю.

— Так мене чого тривожиш? — підійшла вона.

— Чого тебе тривожити, Марфушо, — сама прийдеш. Кажу от, не молодиця в нас Кожана, а кобила безсідельна…

— Тобто я кобила?

— Ну, а хто ж іще? — І враз змінив жартівливий тон. — Кажу, що на воїна ти дуже годяща… от що!

— Годяща не годяща — треба…

— Зрозуміло, що треба… — Він хвилинку помовчав і додав: — Ну, а там — як?

— Що — як? —

— Діла всякі свої?

— Що ж діла… — розвела руками Марфуша. — Дітей у притулки порозтикала, куди їх подінеш?

— Куди подінеш… — співчутливо озвався і співрозмовник. І, важко перевівши дух, сказав співчутливо, мов видихнув з грудей: — Ну, побережемо, побережемо, Марфушо, а ти не турбуйся: побережемо… їдь спокійна, що вже нам тут і робити, як не за вас працювати?.. Прийде, може, час — і ми тоді… га?

— Та от же… — кивнула Марфа, — та й найпевніше, що так воно буде… на одному загоні хіба можна заспокоїтись?.. Неодмінно буде.

— І хлопці, здається, теє,— мотнув головою співрозмовник на вагони.

— Чого ж їм, — відповіла Марфа. — Тільки б їхати, чи що, скоріше: ждати, кажуть, набридло. їхати та їхати — одно чути, чого марудитися?.. Е-гей, Андрєєв! — гукнула Марфа до когось. — Про відправлення що там балакають?

Петербурзький слюсар, який' оце недавно приїхав у Іваново, двадцятитрьохлітній юнак із сумними темно-синіми очима, з блідим обличчям, стрункий і гнучкий, з комунаркою на голові, в потертій коричневій шинельці,— це Андрєєв! Підходить чітким кроком, наче на доповідь; порівнявся, цокнув каблуками, взяв під козирок і, без жодної усмішки, впритул дивлячись на Марфу чудесними серйозними очима, відрапортував:

— Маю честь доповісти вашому превосходительству: поїзд вирушить через сорок хвилин!

Марфа смикнула за рукав:

— Прощатись будемо чи ні? Хлопці ждуть, — слово б треба прощальне абощо… Де Кличков? Де це він подівся?

Андрєєв знову взяв під козирок і тим самим незворушним

тоном відрубав:

— Пузо чаєм прополіскує, ваше превосходительство!

Марфа вдарила по руці:

— Кинь ти, чортяко, здурів, чи що? Диви, генерала собі якого знайшов…

Він миттю стрепенувся і до Марфи чистим, дзвінким, «своїм» голосом:

— Марфочко…

— Га?

— Марфочко, а сама ти… гм!

Андрєєр виразисто скривився, закопиливши губи й вирячивши очі.

— Чого це? — глянула на нього Марфа.

— Відчикрижиш, певне, що-небудь.

Але Марфа нічого не відповіла, підвелась навшпиньки, подивилася над юрбою:

— Та он і самі йдуть, здається…

Ті, що стояли поблизу, теж підвелися, шиями витяглися туди, куди дивилася Марфа. Там ішли троє, оточені тісним кільцем. Виразніше виділявся Лопар — з чорним довгим волоссям, блискучими очима, вирокий, худий. Він ішов і плутався, наче сам собі ногою на ногу наступав, — вайлуватий такий, незграбний.

Поруч нього Олена Куницина, ткаля, дівчина двадцяти двох років, яку так любили за просту, за розумну мову, за ясні думки, за голос гарний і міцний, що його чули так часто на мітингах. Вона ще не в комунарці — запнута хусткою; не в солдатській шинелі, а в чорному легенькому пальтечку, — і це в січневі морози! На блідому суворому обличчі відбилася внутрішня тиха радість.

Поруч Олени — Федір Кличков Це це ткач, взагалі не робітник; він нещодавно повернувся сюди з Москви, застряв, призвичаївся, бігав по уроках, жив, як пташка, тим, що добуде. Був у студентах, В революції швидко нащупав у собі доброго організатора, а на зборах говорив піднесено, з захватом, палко, хоч і не завжди однаково до діла. Кличкова робітники знали близько, любили, вважали за свого.

Натовп за пероном, побачивши Куницину, Кличкова та Лопаря, заворушився, зашепотів голосним шепотом:

— Зараз, либонь, говоритимуть.

— Вирушати скоро…

— Та вже попрощатися б, чи що, — спати пора.

— А от розцілуємося — і край.

— Чуєш, дзвінок.

— Перший, чи що?

— Перший.

— О дванадцятій рушатимуть… -

— Саме, бач, опівночі й націляються!

Засмальцьовані короткі пальтечка, поганенькі шубки з плішивими, облізлими комірцями, з короткими рукавами, протертими ліктями; чорні куценькі тужурки — драпові, сукняні, шкіряні. Стильна юрба!

Вокзал не широкий, люду вбирає в себе мало. Хто меткіший — зачепився за огорожу, виліз на підвіконня, багато хто забрався на вокзальну прибудову, звісив голову, витріщив очі на юрбу, скарлючившись, висів на дерев'яних обіддях. Інші, чіпляючись за карнизи, зайняли проходи, примостилися на вагонних дахах, на східцях, на приступках… Тиснява. Кожному охота продертися вперед, ближче до ящика, з якого будуть говорити. Попискують, покректують, перелаюються, пересварюються… Ось на ящику з'явився Кличков, — шинелька стара, обшарпана: вона дісталася в спадщину від тієї війни. Без рукавиць мерзнуть руки — він їх раз у раз засуває в кишені, за пазуху, хукає на червоні хрусткі кулаки. Сьогодні обличчя у Федора блідіше, ніж завжди: дві останні ночі мало і погано спав, удень поспішав, багато працював, стомився. Голос, такий завжди чистий і дзвінкий, — глухуватий, несвіжий, гуде, наче з печери.

Кличкову дали перше слово — він від імені загону прощатиметься з ткачами. Холодно. Змерз натовп. Треба поспішати. Промови мають бути короткі!

Федір окинув поглядом і не побачив кінців чорної маси, — вони, кінці, були десь за майданом, освітленим газовими ріжками. Йому здалося, що за цими ось тисячами, які стоять перед ним, гублячись у густій темряві, впритул стоять ще, а за тими — ще тисячі, і так без кінця. В цю останню хвилину він з гострим болем відчув раптом, який любий, дорогий йому чорний натовп, як тяжко з ним розлучатися.

«Чи побачу?.. Чи вернуся?.. Та й чи усі вернемося коли в рідні місця?.. Чи прийду ще коли і чи говоритиму, як говорив так часто в ці роки?»

Сповнений скорботного почуття розлуки, не встигши обдумати свою коротку промову, не знаючи, про що буде вона, Кличков крикнув якось особливо голосно — так він не кричав ніколи:

— Товариші робітники! Лишилося нам бути вкупі хвилини: проб'ють останні дзвінки — і ми поїдемо. Від імені червоних солдатів загону кажу вам: прощавайте! Пам'ятайте нас, своїх хлопців, пам'ятайте, куди й на що ми поїхали, будьте готові й самі за нами йти на перший поклик. Не поривайте з нами зв'язку, шліть вісників, шліть, що зможете, від копійок своїх, допомагайте бійцям. На фронті голодно, товариші, важко, — важче, ніж тут. Цього не забувайте! А ще не забувайте, що багато хто з нас залишив бездоглядні, незабезпечені оім'ї, дітей, приречених на голод, — не кидайте їх. Тяжко буде сидіти нам в окопах, страждати в походах, у боях… Але стократ тяжче буде знести муку, коли дізнаємося, що сім'ї наші вмирають безпорадні, покинуті, всіма забуті… І ще вам одне слово на розлуку: працюйте! Дружніше працюйте! Ви — ткачі і знати про те повинні, що чим більше витчете в Іванові, тим тепліше буде в уральських, оренбурзьких сніжних степах, — скрізь, куди потрапить звідси ваше добро. Працюйте і твердо запам'ятайте, що перемога не тільки в нашому багнеті, а ще й у вашій праці. Чи побачимося коли знову? Будемо вірити, що побачимось. А якщо й не буде зустрічі — чого тужити: революція не лічить окремих жертв. Прощавайте, дорогі товариші, від імені червоних солдатів загону — прощавайте…

Наче буйним буревієм завив сніжний степ, — натовп заридав у відповідь:

— Прощавайте, хлопці! Щасливо… Не забудемо…

І коли замовкли — запала сумна тиша. Так було хвилину, і раптом по натовпу зашелестіло шецотом:

— Олена… Олена вийшла… Куницина…

На ящику виросла Олена Куницина. Глибокі й аж чорні стали ясно-карі чудові Оленині очі. Швидко провела вона рукою по щоці, по скроні, сховала пасмо волосся під хустку, а хустку обома руками щільно притиснула до голови.

І сказала неголосно, наче сама до себе:

— Товариші!

Весь витягся до неї занімілий в чеканні натовп.

— Я вам скажу на прощання, товариші, що ми будемо фронтом, а ви, наприклад, тилом, але як є одному без другого ніяк не встояти. Виручка, наша виручка — ось у чому головне тепер завдання. Коли ми знатимемо, що за спиною все спокійно та гаразд, нічого не буде для нас трудного, товариші!

А коли й у вас тут кисіль піде, — яка вона буде, війна? Недаремно ми, робітники тобто, ці два роки мучилися, — чи, може, марно, даремно? Ні, товариші, до діла все це. От, приміром, і ми йдемо, жінки: нас у загоні двадцять шість. Ми теж зрозуміли, який це момент переживає вся країна. Треба, значить, іти — та й по всьому! Жінки — матері, дружини, дочки, сестри, наречені, подруги, — всі вони вам посилають через мене свій останній уклін. Прощавайте, товариші, будьте міцні духом, а ми теж…

У відповідь їй тисячоуста грудна радість, палкі клятви, вдячність за розумне, за бадьоре слово:

— Ех, Оленко, тобі б у міністрах бути! Ну й жінка — чисто як машина працює!

З натовпу пробрався, виліз на ящик старий ткач, одягнений у жовту кацавейку, в засмальцьовану кепку, у валянки. Темними глибокими смугами лягали зморшки на зсохлому обличчі старого, шамкали невиразним шепотом губи. По мокрих, але ясних очах, по осяяному обличчю, наче хвилі, здіймалися напливи незмірної радості:

— Так, ми відповімо… відповімо… — Він зам'явся на мить і раптом зняв з білої, посивілої голови шапку. — Збирали ми вас — знали на що! Всього надивитеся, всього зазнаєте, може й зовсім не повернетесь до нас. Ми, батьки ваші,— нічого, що тяжко, — скажемо якраз: ідіте! Коли треба йти, — значить, іти. Нічого тут огинатися. Тільки б справу свою не осоромити, — он воно що, справу! А в найпоганші дні і про нас згадуйте, воно легше буде. Ми вам теж запоруку даємо: дітей 1 не покинемо, поміч хоч яку, а дамо! Звісно, дамо — на те війна. Хіба ж можна без того… — Старий поважно розвів руками і сумно, виразно цмокнув: однаково, мовляв, виходу нема іншого.

Потім він хвилину постояв, почекав своїх думок" і, не дочекавшись, махнув рукою, швидко насунув кепку на сиву рідковолосу голову і — зовсім готовий піти — гукнув чутним, різким голосом г

— Прощавайте, хлопці… може, зовсім…

Старий голос затремтів слізьми, і слізний дрож гострим струмом різонув натовп…

— Може, теє… усяко буває… Мало чого, адже війна… Вона теє…

І в темні зморшки з мокрих очей ринули рясні сльози. Брудним рукавом кацавейки він сльози мазав по обличчю. Багато хто плакав у натовпі. Інші гукали ткачеві, що сходив униз:

— Вірно, батьку! Правильно! Правильно, старий!

Старий зійшов. На ящику не лишилося нікого. Тонко і

дзвінко над юрбою вибив другий дзвінок. Кличков скочив востаннє на ящик:

— Ну, прощавайте! Ще раз прощавайте, товариші! За нашу зустріч, за щасливу майбутню зустріч: ура!

— Ура… ура… ура!!!

І щойно стихло — уоманда:

— Загін, по місцях!

Замигтіли метушливо шапки, кашкети, комунарки, зацмокали прощальні поцілунки. Попливли квапливим заливчастим гудінням напутливі слова, солідні поради, сумні просьби, марні заспокоювання.

На плечі в похмурого червоноармійця здригалася материна голова. Сльози змочили сіре обличчя. Стогнала, схлипувала, плакала рокотливо якась одна половинка, — друга застигла, серйозна, міцна, замовкла в задумі.

Загін у вагонах. Ближче насунув натовп, — він крізь вагонні вікна здавався суцільною безликою масою. Маса ворушилась, гуділа, хвилювалась, наче величезний волохатий звір — тисячолапий, тисячоокий, податливий, як ведмідь-мохнач.

Третій дзвінок…

Засвистіли свистки солов'ями, загуділи сичами гудкй, зафоркала важко горлянка паровоза, зачаділа, задихала, брязнули колеса по мерзлих рейках, хруснули на скріпленнях, тріснули вагони, знялися з стоянки, покотилися…

Кричали червоноармійці з вагонів, кричав і слідом біг гнучкий чорний натовп. Потім вагони зникли в темряві, і тільки можна було чути, як вдалині щось ухало, скреготіло, чимраз глибше поринало в чорну ніч…

Понурі, сумні, з сльозами, з гіркими словами в опівнічному січневому холоді розходилися з станції по домівках ткачі.

До Самари від Іваново-Вознесенська їхали щось дуже довго — не менше як два тижні. Але як на ті часи і цей строк — найкоротший. Дорога мало стомила — любі-дорогі нові місця, бадьорить незвична обстановка, тріпає зміна вражень, тонкою, високою струною бринить настрій: гострота новизни змивала сіру скуку нудної їзди, нудьгу стоянок у тупиках глухих полустанків. Як тільки зупинка — в ешелону жвава робота. Весь довгий шлях позначений мітингами, зборами, засіданнями, саморобними лекціями, гомінкими бесідами в гуртках

охочих слухачів. Загін ткачів-більшовиків — тямущих, строгих до себе хлопців — увесь шлях проорав глибоким і несподіваним враженням. По станціях, по глухих полустанках, по дрібних містечках, селах, хуторах мчала в ті дні незчисленна «вольниця», ніким не врахована, ніким не організована: різні загони й загінчики, усякі «місцеві формування», знавіснілі, непевні особи, що вешталися без мети й без толку з краю в край неосяжної Росії. І вся ця численна юрма годувалася коштом населення: неоплатна, скандальна, свавільна. Буйству воля була широка, нікому було те буйство загнуздати: влада Радянська на місцях, по закутках не зміцніла повною могутністю.

Гостро в ті дні відчула людина, що не досить мати їй тільки пару ясних очей, тільки два найтонших і чуйних вуха, дві руки, готові до роботи, і голову одну на в'язах, і серце в грудях самотнє. В ті нелюдські дні тяжко було людині.

Кращі люди Радянської країни йшли на фронт. Інші томилися в незмінній виснажливій нудоті тилу. Де не було всього доглянути, все прослухати і все зробити, що треба робити! По заростях глухих провінцій, у непролазній пущі сірячинних закутків, що діялося в ті неспокійні дні — про те ніколи ніхто не дізнається. Горе людське спинилося стражданням у сірих озерах очей. —

Старого нема — і нового нема. Де ж голову прихилить беззахисна людина? І хто розпалив цей огняний вихор?

Ах, більшовики? То це їхня хмільна вольниця не дає спокою, то це од них наше люте горе?

Того не могли зрозуміти, що нова влада на розгнуздану вольницю тільки-тільки плела в ті дні джгутовий аркан.

І все своє важке горе, іржаву злобу свою виплеснули сіря- чинні закутки на більшовиків:

— Грабіжники! Насильники! Погане плем'я!

І раптом тепер у загоні, в цій тисячі більшовиків-ткачів, побачили сіряки, жителі малих містечок, побачили, просто кажучи, хороших людей, які їх уважно, спокійно вислухували, на всі запитання мирно відповідали, що треба, пояснювали розумно і просто, самовільно, не нишпорили по коморах, не розпорювали підвалам животи, нічого не брали, а що брали — за те платили. І селяни дивувалися. Було це нове. Було це дивне. Було це любе. Часом до полустанка, де ешелони затримувались цілими днями, сповзались жителі з далеких сіл «послухати розумного люду». Роботу агітаційну було проведено «на ять», — вона наче двері розчинила до тієї велетенської роботи, яку за роки громадянської війни розгорнули іванововознесенці. І де їх, бувало, не зустрінеш: чи біля китайського кордону, в сибірській тайзі, по степах оренбурзьких, на польських рубежах, на Сиваші під Перекопом, — де вони не побували, червоні ткачі, де вони кров'ю не полили поле бою? Тим-то їх так і берегли, тим-то їх так стерегли, тим-то їх так любили і так ненавиділи; через те їм і пам'ять — як пісня, складена по безкраїх рівнинах радянської землі.

От їхали тепер на фронт і в студених теплушках, у лютому січневому холоді вчилися, працювали, думали, думали, думали. Бо знали: треба готовими бути до всього. І треба вміти війну вести не тільки багнетом, а й розумним, свіжим словом, здоровенною головою, знанням, умінням враз усе зрозуміти й іншому так сказати, як треба. По теплушках книжне читання гуде, непокірне скрипить навчання, метушаться суперечки галчачою зграєю, а то раптом пісня рвоне в морозній чистоті — легка, дзвінка, червонопера:

І на черепашачому скрипучому ходу вагонному, перемежаючи й переборюючи іржаві пісні коліс, линуть над рівнинами пісні боротьби, переможним гудінням вкривають простори. Як вони співали — як співали вони, ткачі! Не минулися даром і для пісні підпільні роки! Тим-то на фронті згодом, у дивізії, не знав ніхто ще такого полку, як Іваново-Вознесенський, де так берегли б пісні боротьби і так би їх співали, — з такою простотою, з безмежною любов'ю, з палким почуттям. Ті пісні гордістю й захватом запалювали полки. Ох, пісне, пісне, що можеш ти зробити з серцем людським!

Що ближче до Самари, то дешевший на станціях хліб. Хліб і всі продукти. В голодному Іваново-Вознесенську, де місяцями не видавали і фунта, звикли вважати, що хлібна скоринка — великий скарб. І тут робітники раптом побачили, що хліба вдосталь, що річ зовсім не в безхліб'ї, а в чомусь іншому. І гірко тут пожурилися над загальним безладдям, над тим, що зв'язок слабкий у промислових робітничих центрів з хлібородними місцями, і наче мстилися тепер у хлібному багатстві за роки голоду — поспішали надолужити нез'їдені пуди. Вже, здається, треба б було повірити, що, просуваючись самарську хлібну гущу, всього там зустрінуть більше і все там буде дешевше. Так ні: не вірилося, — голод відучив од такої легковірності. На якомусь полустанку, де хліб видався особливо дешевим та білим, — закупили по цілому пуду. Як же пропустити таку надзвичайну нагоду? А за день приїхали на місце й побачили, що там він біліший і дешевший: розгублено уеміхалися, перешіптувались, збентежені, не знали, де подіти свої зачерствілі вже запаси.

Тільки-но приїхали до Самари і спинилися десь на «п'ятнадцятій» колії, у чорта на болоті, де тільки іржаві купи рейок та кістяки поламаних вагонів, висипали на колію, збилися, загомоніли, почали квапити командира, щоб дізнався швидше про їхню долю.

Куди, коли, на яке діло? Чи зараз рушатимуть, чи день- другий затримаються у місті?

— Про все це можна було дізнатися тільки у Фрунзе. Фрунзе вже командував Четвертою армією. Він виїхав з Іваново-Вознесенська трохи раніше, ніж загін, і тепер був в Уральську, а тут, у Реввійськраді, лишив записку на ім'я Федора. У цій записці звелів, щоб Лопар, Кличков, Терентій Бочкін і Андрєєв мчали негайно до нього, в Уральськ, а загін піде їм услід. Він теплими, щирими словами вітав земляків, коротко ознайомив з обстановкою, зазначив, яка всіх чекає велика і важка робота. Кличков прочитав записку загінникам. Бадьорі слова улюбленого командира слухали захоплено. Хтось запропонував послати йому привітальну телеграму.

— Послати… телеграму, послати!

— І сказати спасибі! — вигукнув хтось.

— Не те — «спасибі», — перебили голоси, — сказати, що приїхали, що готові на діло — куди яка поміч потрібна. От як!

— Правильно! Так і сказати: готові, мовляв, на діло! І сказати, що всі як один, тобто якнайкраще!

— Гайда, хлопці, складайте телеграму! Хай живе Фрунзе, ура!

— Ура!.. Ура!.. Ура!..

Шапки, кепки, варязькі шоломи злетіли над головами, метнулися вбік, як сполохана галича зграя.

Федора розпалив дружній тон записки, — він нею смііійїо потрясав над головою, кричав, захоплений і наївний:

— Товариші! Товариші,— ось вона, ця маленька записка, її писав командувач армії, а хіба не почуваєте ви, що писала її рівна цілком і в усьому нам рівна людина? З цієї товариської манери, з цього простого тону хіба не почуваєте ви, як у нас від рядового бійця до командарма справді один тільки крок? Навіть і кроку немає, товариші: обидва зливаються в ціле. Ці обидва — одна особа: і вождь, і рядовий червоно- армієць! От у чому сила нашої армії,— в цій внутрішній єдності, в згуртованості, в солідарності,— в цьому сила… Тож за нашу армію! За наші перемоги!

І знову червоноармійці в несамовитому захваті кидали шапки вгору, кричали «ура», виплескували радість, і гордість, і готовність свою, наче камінчики в буйному штормі з морських глибин на морські береги.

Далі події застрибали білими зайцями. Загін дістав наказ швидко зібратися. До штабу армії викликали командира і наказали, щоб був із загоном готовий до виступу.

Призначеній четвірці з Ревради нагадали:

— До Уральська виїздити негайно!

Заметушилися. Заспішили. Не встигли як слід попрощатися з загінниками. Та й вірилсся, що незабаром побачать в Уральську.

Від Реввійськради від'їхали дві тройки: в першій сиділи Федір з Андрєєвим, у задній — Лопар і Терентій Бочкін.

Стрепенулися коні, свиснув посвист візницький, вереснув гадючим посміхом батіг степовий — і в сніжній завірюшній куряві легкі тройки зникли, як птахи.