Чапаєв

III. УРАЛЬСЬК

В Уральську зі станції подзвонили. Від коменданта прислали двоє саней; посідали хлопці з мізерним своїм манаттям, поїхали до Центрального готелю. Холод у готелі неймовірний, в номерах і вогко, і брудно, і голо: нема на чому сісти, нема на чому лягти, не знаєш, куди що покласти. Проте сяк-так влаштувалися, роздивилися, закріпили за собою номерок, — так учотирьох в одну кімнату і вселилися: не хотілося дружкам розбиватися.

Після того як з морозу видудлили зо два самовари підряд, блукали по місту, не знали, куди подіти вільний час. Ще на станції дізналися вони, що Фрунзе вранці виїхав ближче до позиції — керувати початим наступом. У цей час ближчі позиції були від Уральська всього за двадцять верст, і треба було поспішати відігнати ворога якнайдалі. А втім, ці перші бої для нас не були особливо вдалі, й одігнати козаків вдалося не тепер, а тільки пізніше, коли розроблений був і ширший, і обережніший план загального наступу одразу з кількох напрямів: не лише від Уральська, а ще й з боку Алек- сандрова-Гая на станицю Сломіхінську і через неї навперейми великому шляхові: Уральськ — Лбищенськ — Гур'єв — шляхові, яким мали гнати козаків червоні частини, що наступали з півночі.

Але про це згодом, згодом; усьому свій час, — до тяжкого переходу від Уральська до Гур'єва доведеться повернутися не раз.

У друзів наших були особливі звички, навіть ніби спеціальності. Наприклад, Терентій Бочкін дуже любив писати листи, і майже завжди в цих листах переважали в нього відомості господарського порядку: дізнається неодмінно — де, що й почім, все це запам'ятає, опише, порівняє…

Кличков — цей справно вів щоденник. В будь-якій обстановці і при будь-яких умовах ухитрявся й записував найважливіше. Якщо не в книжечку, то на аркушиках, інший раз відзначаючи на ходу, притулившись до паркана, — але вже все запише неодмінно. Приятелі з нього завжди глузували, не бачивши в тому ні пуття, ні користі.

— І чого ти, Федько, папір псуєш? Скаже, бувало, Андрєєв. — Охота от тобі усяку єресь писати? Та мало хто що зробив, хто сказав — хіба все охопиш? А вже як писатй, то треба все, зрозумів? Частинку писати нема рації, сама навіть шкода буде, бо в оману людей введеш…

— Ні, Андрійовичу, помиляєшся, — роз'яснював йому Федір. — Частинку я побачу, та другий, третій, десятий… складеш їх — і діло вийде, історія піде…

— Та ти ж там, чортяко, вигадуєш, мабуть, усякі нісенітниці… яка історія? — сумнівався Андрєєв.

— Я ж знаю, що до чого, — стояв на своєму Федір, відчуваючи гостру ніяковість од цих безцеремонних причіпок.

— Що ти знаєш? Нічого не знаєш, — перебивав Андрєєв, — дурницями займаєшся.

Кличков на цю тему говорити не любив і, знаючи впертість Андрєєва, замовкав, на деякі питання не відповідав зовсім і тим припиняв розмову.

Писав він у щоденник свій звичайно те, що аж ніяк не потрапляло на газетні шпальти або відбивалося там зовсім недостатньо. Для чого писав — не знав і сам: так, з природної якоїсь органічної потреби, не усвідомлюючи ясно, для чого.

Спеціальність Андрєєва була інша — розпізнавати всі справи по робітничому фронту; сюди його вабило так само, як Терентія до листування або Федора Кличкова до свого щоденника. Андрєєв, може, навіть і проти волі, інстинктом, усім, з ким заново і в новому місці розмовляв, починав ставити цілком особливі запитання: чи є фабрики, чи давно збудовані, чи добре працюють, чому і чи давно спинилися, скільки робітників, якого гарту, чи свідомі, чим, коли і як себе виявили і т. д. і т. д. Так і видно було робітника, якого тягне в рідне середовище, до рідних питань, потреб та турбот. Він цікавився також загальним становищем, головне, багатством місцевості, населенням, його складом і ступінню надійності; а втім, цими питаннями чи не в однаковій мірі цікавилися всі четверо.

Лопар був спецом у військових справах, — миттю дізнавався, які військові частини стоять поблизу, які полки кращі, які — гірші, що робиться по політичні^ роботі з червоноар- мійцями, чи багато комуністів, як вони поводяться, яке взагалі становище на фронті і т. д. і т. д.

Ці спеціальності визначилися почасти уже і в дорозі, але головним чином — пізніше, коли всі четверо втяглися в справжню роботу. В одних поле спостережень звузилось, як, наприклад, у Андрєєва (робітничі центри траплялися не часто), в інших, як у Лопаря, — розширились; але з цих же перших днів всім було видно одне: військові справи й інтереси захоплювали чимраз повніше, чимраз рішучіше відсували на задній план усяке інше життя і інші інтереси, аж поки їх не захопили цілком.

Виходили місто вздовж і впоперек. Обстановка нова, дивна, цілком особлива. Тільки й видно сірі солдатські шинелі, гвинтівки, багнети, гармати, військові повозки — справжній озброєний табір. По вулицях проходять червоноармійці колонами, проходять, метушаться; поодинці скачуть кавалеристи, котяться повільно гармати, велично пропливають на позиції нав'ючені каравани верблюдів. Навкруги стрілянина невпинна, непотрібна, розгульна, що ледве-ледве вщухає на ніч: одні «прочищають дуло», інші стріляють «дичину», у третіх «зірвалось ненароком». Один військовий спеціаліст, вираховуючи по секундах і хвилинах середню кількість цих випадкових пострілів, визначив, що марно за день розтрачується дурною цією стріляниною од двох до трьох мільйонів патронів. Чи вірний цей підрахунок — сказати важко, але стрілянина була воістину безсовісна. Тоді ще не було в тих, в степових військах, про які йде мова, свідомої залізної дисципліни; не було в полках кадрів свідомих більшовиків, здатних одразу полки ці перетворити, дати їм нове обличчя, нову форму, новий тон. Це прийшло згодом, а На початку 1919 року під Уральськом билися — і завзято билися, чудово, по-геройському билися — майже поспіль селянські полки, де або не було зовсім комуністів, або було дуже мало, та й то з них половина липових.

У цих полках мала успіх агітація, нібито комуністи — жандарми та насильники, ніби прийшли вони з міста силоміць вводити свою «комунію».

Нерідко в полках так і говорили, що «більшовики, мовляв, — це товариші і брати, а от комуністи — люті вороги»… Через два дні по приїзді Кличкову довелося навіть публічно робити доповідь на цю безглузду тему: «Яка різниця між більшовиками і комуністами».

А втім, нема чого дуже дивуватися, бо тема про більшовиків і комуністів облетіла чи не всю республіку, особливо ж гостро вона «дебатувалася» по окраїнах: на Кавказі, на Україні, на Уралі, в Туркестані і попала навіть у Грузію.

Яке складне було тоді становище в полках, можна судити вже з тоґо, що один з найблагородніших революціонерів, розумний і тактовний Ліндов, а з рм і ціла артіль більшовиків — полягли від рук своїх же «червоноармійців».

Коли за кілька днів прибув до Уральська іваново-возне- сенський загін у своїх типових «варязьких» шоломах з величезними червоними зірками на лобі, коли він узяв охорону міста, на ткачів з-за рогу починалася хижа стрілянина: стріляли червоноармійці «вільних» селянських полків, у яких приїжджі ткачі віднімали й урізували їхню розгнуздану «волю».

Проте вже дуже скоро, як тільки ці полки побачили, на що здатні ткачі в бою, як вони стійко й мужньо б'ються, — упередження одразу пропало, виросли інші, дружні стосунки.

В самому Уральську комуністів було небагато: хто загинув у боях, кого забрали козаки, частину було ще раніше розігнано й розполохано, частина лишилася у війську. Роботу здебільшого провадили приїжджі більшовики. Центральною постаттю був робітник-гірник, прозваний Фугасом, — дужо благородна людина, улюблений товариш, випробуваний боєць. Супротивно йому і завжди разом з ним змагавея і згадувався якийсь Пулемьоткін, Паршивенький інтелігентик, політичний франт і позер, теж комуніст, але з тих, які по лінії особистій заслуговують щирої, гострої неприязні. Пулемьоткін виявляв себе як честолюбний хвалько, балакун і фразер, що вискакує скрізь напоказ і намагається в усіх завоювати популярність. Приїжджа четвірка розкусила одразу «угруповання» навколо Пулемьоткіна та Фугаса, приєдналася до Фугаса, і за кілька днів тісно з ними здружилася.

Коли, стомлені ходьбою, повернулися тепер у свою нетоплену комірчину і Терентій наполовину закінчив традиційного листа, сповістивши, що «солянка з хлібом 5 крб., чорна ікра_ за фунт 23», з штабу прислали вістового, повідомили, що Фрунзе вернувся. Хлопці вмить на ноги — і гайда. Прийшли, але й тут усе дивно, все по-новому, незвичайно:- їх навіть не пропустили зразу, а пішли доповісти. Кому? Михайлові Васильовичу, з яким вони так близько знайомі, з яким працювали так тісно, так просто, по-товариському звикли. Та чи не сон це? Де там у чорта сон? Перед носом стоїть вартовий з багнетом! Він дивиться досить неприязно на приїжджих молодців, що пробували так безцеремонно й самовпевнено пролізти в двері до командуючого.

Потупцяли хвилинку в коридорі, почували себе ніяково, старалися не дивитися один одному в очі.

— Проходьте, — покликав хтось.

Увійшли. Зустріч була найщиріша, простецька, сердечно- товариська. Вони відчули, що перед ними той самий простий, доступний, завжди такий милий товариш. Потроху позбулися першої ніяковості, а тут знову — новини. Біля Фрунзе сидять військспеци — не якісь там «окунці», а «лящі» справжні: полковники колишні, генерали. І всі вони пориваються сказати йому «так точно» та «ніяк ні», усі вигинаються, ловлять на льоту слова. Хлопці розуміють, що «дисципліна», що по-їхньому, мабуть, і не можна, але самі в тон попасти ніяк не можуть: командуючого маЛо не Мишею звуть, невлад з ним мову ведуть, "Ніби десь у себе в партійному комітеті… Полковники слухають здивовано, дивляться розгублено, ніяково посміхаються і насторожуються ще більше, щоб за компанію з приїжджими хлопцями самим не зірватися з нарізу, не порушити субординації. Так тут два табори і були до кінця розмови: в одному — приїжджі хлопці, а в другому — військові специ. Фрунзе розповів, яка обстановка склалася на фронті, чого можна сподіватися, що доцільніше тепер зробити на ближчий час. Хлопці добродушно розвісили вуха, марно силкувалися запам'ятати все, зрозуміти й уявити ясніше: нічого не виходило. По-перше, не знали карти; і тому станиці та укріплені пункти були для них пустим звуком; з другого боку, такі поняття, як «стратегія», «тактика», «маневреність» і інші, засвоювались тільки загалом, а ясно не вкладалися в свідомості.

Незабаром специ вийшли, лишилася своя компанія. Тут музика пішла не та: плани розшифровувались докладно й одверто. Федір поглядав збоку на Фрунзе й дивувався, звідки в нього ця ясність розуміння у військовій справі, як це він так правильно все схоплює і ні перед якими питаннями не розгублюється. Й «му все зрозуміле, він тут зовсім легко розбирається, все ураховує, передбачає,— що за чорт! А чи давно був цивільною шляпою? Уже в ті дні, на початку командування Фрунзе, виявилися в нього чітко ці особливості, його характерні риси: легкість, швидкість, повнота і ясність розуміння, здатність до своєчасного та пильного ацалізу й всебічного урахування, впевнений підхід до розв'язання завдань і віра, колосальна віра в успіх, віра не пуста — обгрунтована.

Сиділи — балакали. Згадали рідний Іваново-Вознесенськ, спільних товаришів, недавню роботу. Розійшлися геть по півночі, а на ранок Фрунзе спішно виїхав до Самари, сказавши, що призначення пришле звідти, а до одержання, мовляв, доведеться побути тут, в Уральську, працювати в комітеті партії. Ця випадкова партійна робота забрала аж вісім днів, поки всіх чотирьох розподілили по армії.

Поміж себе говорили:

— Змінився… Михайло Васильович…

— Ще б пак… Роботи ж — сила…

— І пожовтів, змарнів, сердешний… Л

— Позеленієш, не те що… От вони, частини, тут — орда буйна, хіба мало клопоту з ними буде? Веліли, кажуть, уже не вперше припинити стрілянину, а що вийшло, от послухай!

І вухом припали до вікон: за вікнами ухала й дзвеніла одчайдушна стрілянина.

— Анархія, чорт би її вхопив! — буркнув сердито Андрєєв, потім помовчав і впевнено, спокійно пробасив: — Не таке ламали — все перекроїмо…

Надійшло свято 23 лютого — річниця Червоної Армії. Ворушитися почали, як це водиться, заздалегідь, а робота, справжня організація свята, проведена була й оформлена за три-чотири останні дні. Досвідченому Лопареві вже другого дня по приїзді було відомо, що партійна організація дуже слабка, що з святом клопотатися, по суті, нікому, і воно, мабуть, провалиться, якщо не втрутиться хтось активно, не візьме справу в одні певні руки. Ревком сповістив Лопаря, що справою відає партійний комітет; а прийшов туди — відсилають назад у ревком, посилаються на якусь неіснуючу комісію. На вимогу Лопаря швидко призначили збори, запросили робітничих. представників, але від ревкому знову-таки не з'явився ніхто. Лопар вирішив діяти на свій страх і риск, оголосив збори дійсними і правомочними, повідомив коротко про майбутнє свято і про неможливість дальшого зволікання з його організацією, запропонував обрати діловий виконавчий орган. У цей орган його обрали головою, Андрєєва — секретарем. Справа зрушила з мертвої точки. Місто поділили на райони, визначили місця, де будуть збори, відкриті масові мітинги, лекції на тему дня, хто і де буде виступати, як використати театр, кінематограф, оркестри. Зв'язалися з професійними спілками, викликали звідти робітників, робітниць, — одним доручили подбати про влаштування трибун, інших притягли до роботи по листівках, плакатах, черговому номеру «Яицкой правды»; жінкам-робітницям доручили дітей, яким мали дати того дня поліпшене харчування, театри, кінематографи. За три дні все було готове. Двадцять третього рано- вранці на голбвний майдан стяглися з усіх кінців колони робітників — вони збиралися по профспілках. Вони шикувалися рядами біля трибун, в середину пропускали військові частини, заради того дня злегка підчищені й приодягнені. Майдан повен народу. Промови… все промови та промови. Найкраще, найближче і найщиріше сприймають робітники і бійці просту, розумну, коротку промову Фугаса. А за Фугасом, як завжди, вискочив Пулемьоткін і почав безглуздо жмакати й жувати всім набридлі й усім знайомі істини про «гідру контрреволюції»… Він міг базікати скільки завгодно, коли не обірвати, не спинити… Минає десять… двадцять… тридцять хвилин — Пулемьоткін усе меле. Його вже смикали двічі за полу — не помагає. Набрид смертельно. А день морозний, червоноармійці давно переступають з ноги на ногу… Змерзли… Терпіти далі несила. Лопар Пулемьоткіну ззаду чітко і з притиском сказав:

Як не перестанете цю ж мить — я закричу «ура». Зрозуміли?

Пулемьоткін швидко озирнувся, блиснув водянистими злими очима і, побачивши рішучий вираз на обличчі Лопаря, зрозумів, що той не жартує,— закінчив Квапливо, зліз з трибуни, зник у натовпі. Промови як промови… Такі промойи того дня виголошувались по всій Радянській Росії… Вечір як вечір… І вечори були, мабуть, однакові: з лекціями, спектаклями, кіносеансами…

Від майдану — по місту з червоними прапорами, з революційними піснями. Прийшли на могилу загиблих воїнів, і тут стояла теж трибуна. З трибуни говорили Фугас і Лопар. Пулемьоткіна, що поривався виступити, своєчасно затримали і виступати йому не дали. Коли Лопар згадав про товаришів, що спочивають у братській могилі, пояснив, за яку вони справу загинули і як повинні ми шанувати їхню священну пам'ять, у відповідь на його палкі, повні свіжості й сили слова — глибоке, зосереджене, довге мовчання. І раптом — постріл. Цей одинокий і, можливо, цілком випадковий постріл — наче сигнал: скільки тут було частин, — радісно всі відкрили «вогонь по богу». Стрілянина зчинилася оглушлива, безладна, — це зовсім не був урочистий салют. При бажанні в такому сум'ятті легко було «зняти» якомусь там білогвардійцеві більшовиків, що стояли на трибуні: цього в розпалі ніхто б не помітив і не розпізнав. А вниз спускатися *— ганебно; так і простояли на вишці, аж поки розстріляли червоно- армійці свої патрони. Лопар стояв блідий, як місячна тінь, — за ці кілька хвилин він пережив могильний жах. Ніколи, ніколи потім, навіть у найстрашнішій бойовій колотнечі, не зазнавав він цього неясного, хвилюючого, дражливого трепету, в якому тремтіло безпомічне тіло. Нема гіршого стану, коли почуваєш себе безпорадним під владою сліпих випадковостей!

По Уральську День Червоної Армії пройшов, можна сказати, непогано, а як він пройшов по області — хто його знає; путніх директив дати туди не встигли, тільки нагадали загалом, що слід робити. На фронт ще напередодні виїхали Бочкін з Федором Кличковим; вони захопили, що можна було, з літератури: ювілейний номер «Яицкой правды», відозвоч- ки, різні листівки. Повернулися тільки пізно вночі, розбудили приятелів і з запалом розказували здивованим, — Напівсонним Андрєєву і Лопареві, як чудово зустріли їх на «передових позиціях» (це вимовлялося з гордістю неймовірною!), як бійці дякували за подарунки, за те, що пам'ятають про них, як слухали промови, просили приїздити знову! Сонні друзі озивалися тупо на ці захоплені слова. Андрєєв вилаявся спросоння і сказав, що йому смертельно набридли ці «мисливські байки». Розмова явно не клеїлась. Незабаром, через брак слухачів, оповідачам довелося замовкнути, хоч яке велике було бажання розповісти до «найменших подробиць» про свою барвисту подорож на «найпередовіші позиції». Цим закінчився для наших приятелів День Червоної Армії.

Одного найближчого вечора, після обіду, коли всі четверо були вкупі, принесли телеграму: «Лопареві і Бочкіну вранці виїхати в бригаду».

Кінець! Прийшов час розлучатися!

У всіх настрій був особливий, прощальний, сповнений несподіваних думок та почуттів. І нічого не було дивного в тому, що треба їхати вранці, а двом, може, слідом за ними. Вони ж цього тільки й чекали! І,все-таки були настроєні всі четверо по-особливому. У Лопаря й Терентія раптом з'явилася небувала войовничість, ніби вони тільки й знали досі, що воювали. Андрєєв був похмуріший, ніж звичайно, Федір зосереджено мовчав і з усмішкою слухав нервово-захоплені розмови від'їжджаючих товаришів.

Уранці в саночки посадили Терентія з Лопарем, попрощалися, поцілувалися, — поїхали дружки. А тут надійшла і друга телеграма: Андрєєву лишатися на місці, працювати комісаром тут же, в дивізії; Федорові Кличкову їхати в Алексан- дров-Гай налагодити там політичну роботу в новоутвореній групі, начальником якої призначається Чапаев. Як прочитав, так і завмер Федір, не повірив навіть зразу. Перечитав удруге і втретє,— сумнівів нема ніяких: Чапаев…

Ударило раптом у скроні, запульсувала поштовхами кров, він зразу й слова не міг вимовити од хвилювання.

«З таким героєм… з Чапаєвим пліч-о-пліч… як це все дивно склалося… Щось виходить дивовижне: то я мріяв про Чапаева як про легендарну особу, то раптом з ним разом, зовсім близько, запросто, як тепер ото з Андрєєвим… Може, навіть і зійдемося ближче один з одним, потоваришуємо?.. Ух, цікаво, чорт візьми, склалося все!»

З того моменту Федір сповнений був однієї тільки думки, одного тільки палкого бажання — якнайскоріше побачити Чапаева. І хоч про що починав говорити — зводив усі розмови до Чапаева. З телеграми можна було зрозуміти, що тепер Чапаева в Александрові-Гаї немає, він туди тільки збирається їхати, але — однаково… В Александров-Гай треба поспішати негайно! І Федір не став чекати наступного дня, зібрався години за три. З Андрєєвим попрощалися по-приятельському, сердечно і просто. Федір поїхав, Андрєєв лишився в Уральську сам.