Чарівний світ

Пір’їнка

Пір’їнка кружляла повільно, мовби граючись. То падала вниз, то на мить зупинялася, щоб знову піднестися вгору. На тлі її витанцьовування закон земного тяжіння втрачав невідворотність.

Якби він захотів зловити її, вона вивернулася б і його долоня хапнула би пригорщу надвечірнього повітря. Зачарований вальсуванням, безтурботним паданням і легким, невагомим злітанням, він дивився на неї, намагаючись не проґавити жодного па, підбігав і підводив голову, опускав і подавався то в один бік, то в інший, підстрибував і линув, відриваючись від асфальту.

Тепер, коли непомірно схуд, він відчував у собі не знану раніше легкість — так, наче сам був пір’їнкою.

П’яниця

— П’яниця.

— І не соромно, такому великому.

— І не соромно Вам?

— Він не чує.

— П’яний ніколи не чує.

— В алкоголіків притуплюється слух.

— І нюх.

— Нюх ні.

— Нюх так.

— Зате зір подвоюється.

— Ганьба.

— Яка ганьба!

— Яке жалюгідне видовище!

— В такому людному місці!

— Він спеціально.

— Щоб подратувати нас.

— Насміхається.

— Глузує.

— Кпить.

— Гей, Ви!

— Ви за кого нас маєте?

— Хто дав Вам право?

— Ви на себе подивіться, перед тим як інших паплюжити.

— Кривляка.

— Він гадає, що це весело.

— Дотепно, ге?

— Кожний аж пнеться бути дотепним.

— О - риг- риг…

— Риг, риг.

— Тихо, ша. Людина сказати хоче.

— … риг-риг…

— Людина діло каже.

— … риг-ригінальним. О-ри-гі-наль-ним.

— Атож.

— Це ніяк не смішно.

— Вбого.

— Жалюгідно.

— Клоун!

— Блазень!

— Нікчема!

— Ви мене чуєте?

— Припиніть негайно!

— Ви що собі дозволяєте?

— На Вас діти дивляться.

— Який Ви їм приклад показуєте?

— До кого Ви говорите?

— Він же не чує.

— В нього біла гарячка!

— В божевільню його!

— А йому хоч кіл на голові теши.

— Таким, як Ви, море по коліна.

— Він усе добре чує.

— Прикидається.

— У нас на другому поверсі алкоголік жив.

— Сходами навкарачки ліз — знаємо ми це.

— І в нашому під ’їзді жив.

— У нашому двоє.

— Яке нахабство!

— Ви, часом, не один із них?

— Залишіть свої жарти при собі.

— А етилом таки посмерджує.

— Це не від мене.

— А Вас ніхто й не чіпає.

— Це все від того.

— У нашому підʼїзді також живе.

— Ви краще скажіть, у якому не живе.

— У моєму.

— Вам просто соромно зізнатися.

— А мені чого має бути соромно?

— Сусід сусіда не знає.

— На одній площадці живуть і один одного не знають.

— Яке збайдужіння.

— Дискретність.

— Облиште!

— В моїй брамі за останні роки половина жильців помінялася.

— А що Ви хочете?

— Колись усе було по-іншому.

— Колись не було хмарочосів.

— Колись сусідам можна було ключі залишити — пригадуєш, Єва нам квіти підливала, як ми у відпустку їздили?

— Ви ще Адама згадайте.

— І собачку можна було комусь довірити.

— Тепер нікому ні до кого діла немає.

— Заріжуть, і ніхто бровою не ворухне.

— Навіщо Ви так?

— Можна подумати, що навколо самі вбивці.

— Можна подумати : ангели.

— Ви хіба не прийшли би на допомогу?

— Я?

— У нас на п ’ятому поверсі пенсіонер мешкав. Ніхто так і не зауважив, що його не стало.

— Знаю я його.

— І я знаю. Про нього в газеті писали. Тільки подумати, скільки пролежав.

— А могли врятувати.

— Професором був.

— Професором чого?

— Фізики.

— Фізики! А то останнім часом професорів наплодилося.

— Ну що Ви таке розповідаєте!

— А Ви, колежанко, чого так хвилюєтеся?

— Я Вам не колежанка.

— Яка фамільярність!

— Уявити собі — вперше Вас бачить.

— Вас якраз не вперше. Ви часто тут їздите.

— А Ви що, мене вистежуєте?

— Він у Вас закохався.

— Я Вам співчуваю.

— Кому — Вам?

— Вам, саме Вам.

— Може, вона професор.

— У неї чоловік професор.

— Либонь, із тих липових.

— Сам липовий!

— Ну що Ви так одразу.

— А він чого?

— Дами би посоромився.

— Не той час, щоб соромитися.

— Навпаки.

— Штурхоне і навіть не вибачиться.

— Дивиться, мов теля на нові ворота.

— Баран.

— Сам баран!

— Я кажу : не теля, а баран.

— По ногах потовчуться та ще й визвіряться, ніби не він тобі, а ти йому винна.

— Місцем не поступляться.

— Я оце їхала, дідок зайшов, руки-ноги тремтять, а перед ним лоботряс сидить у навушниках і в вікно тупиться — нічого не чую, нікого не бачу. Я йому зауваження роблю, а він мені: «Слиш, карга, чо пристала».

— І зовсім Ви не карга.

— Синочок, нічого не скажеш.

— Виховали.

— Цікаво, хто?

— Хто ж іще.

— Я своєму за таке вуха надер би.

— Та Ви що!

— А що?

— За рукоприкладство тепер батьківства позбавлять.

— Цих уже комісій розвели.

— Дармоїди!

— Скоро на голову вилізуть.

— Батогом звідти цвьохатимуть.

— Батьків — у рабство, дітей — на трон.

— Ви побільше збоченських книжок читайте.

— Нащо мені? Куди не глянь — збоченство. Вмикаєш телевізор — збоченство. Сьогодні увесь світ — одне суцільне збоченство!

— Оце так сказано!

— Браво!

— Можна ще раз?

— До чого дійшли!

— Взимку людина в парку замерзла.

— Безхатченко.

— Хіба безхатченко не людина?

— Помреш, і навіть поховати не буде кому.

— А тоді вже й так усе одно.

— Як Ви можете таке казати!

— А хіба що?

— Це ж брутально.

— А стояти тут не брутально?

— Він каже, як є.

— Ніяке не є.

— Як кішка здохне — Ви що, її ховати будете, так?

— І буду.

— А якщо у дворі, не Ваша — теж будете?

— Теж буду.

— Не будете. Закладаюся, що не будете.

— Ви по собі судите.

— А я її на смітник викину.

— По Вас і видно.

— Гицель!

— У нього гарячка.

— Це у Вас гарячка.

— Я такого не верзу.

— Це ж блюзнірство!

— Хотів би я побачити Вашу доброту.

— І побачите.

— Ви мені погрожуєте?

— Боронь Боже!

— Як Ви взагалі могли порівняти людину з кішкою?

— А чим кішка гірша, ніж людина?

— Може, Ви ще з кішкою до ЗАГСу підете?

— Не треба так.

— Ви, напевно, ніколи не мали хатньої тваринки.

— Добре, що Ви мали.

— Тварина — надійніший друг, ніж людина.

— Філантропія, нічого не скажеш.

— Іноді здається, вона розуміє вас краще, ніж Ваші рідні.

— Особливо, коли Ви її кóпаєте спересердя, а вона винувато попискує.

— Підібгавши хвіст.

— Моя кішка сімнадцять років прожила.

— Кажуть, добре хатню тваринку завести, коли в сім’ї діти.

— Мій хом’ячка має.

— А моя — пару пацючків - альбіносиків.

— Тьху, яка гидота!

— Як противно!

— А Ви на себе подивіться.

— Я ніколи не тримала б такого мерзенства.

— Це ж треба дожитися!

— Колись щура шваброю періщили.

— Тепер цяцькають.

— Якби Ви бачили, як вони гарно бавляться.

— В альбіносів червоні очі.

— А шерсть біла.

— Мій вимагає змію.

— То купіть йому.

— Нізащо.

— А я своєму сказала: вибирай — або я, або вона.

— І що він вибрав?

— Мої обоє рибок розводять. Тіпа змагання влаштували.

— Не « тіпа », а « щось на кшталт ».

— Ой, я Вас умоляю...

— Звідки тільки такі зануди беруться?

— Я культурна людина.

— Я своїй черепашку купила.

— Кажуть, черепахи тисячу років живуть.

— А людина?!

— В нас австралійський папуга.

— Цікаво, як він до Вас потрапив?

— З крамниці.

— Контрабанда.

— Ви природу нищите.

— Якби Ви бачили, як він, біднесенький, у клітці сидів!

— Вона хоче сказати, що визволила його.

— І визволила!

— З однієї клітки в іншу.

— Наклепники! Він у нас по кімнаті літає!

— І в скільки Вам милосердя обійшлося?

— Інші дітям їсти не мають за що купити.

— Не заглядайте в чужий гаманець.

— Це я заглядаю?

— У Вас сумка відкрита.

— Мій гаманець!

— Не хвилюйтеся.

— Спокійно.

— Нічого не сталося.

— Розступіться.

— Дайте дорогу.

— Ви хто?

— Лікар.

— Нашатирний спирт!

— Хтось спирт має?

— Ви отого покличте, нехай дихне на неї.

— Хтось має з собою парфуми?

— Черрутті 1887, підійде?

— Хустинку, швидше.

— Тьху, яка зашмаркана!

— Ось одноразова.

— Здається, подіяло.

— Вона опритомнює.

— Слава тобі Господи.

— А то вже думали.

— Тільки не нагадуйте їй про гаманець.

— Хто сказав «гаманець»?

— Мій гаманець!

— Ваш гаманець на місці, ось.

— Це Ви його вкрали.

— Вона марить.

— Ніхто його не крав.

— Він лежав у Вашій сумці.

— Перевірте, чи все на місці.

— Останнім часом від злодюжок спасу нема!

— Читали, газети пишуть?

— Всі ці квартири були без сигналізації.

— Тільки дурний не полізе.

— Я сам поліз би.

— По Вас і видно.

— І Ви теж полізли б.

— Докотилися!

— Двісті тридцять сім пограбувань!

— І це тільки в одному місті!

— Вони, мабуть, ще й занижують.

— Куди вже занижувати.

— Такого ще не було.

— У нього револьвер!

— Револьвер!

— Звідки у Вас зброя?

— Справжній. Стріляє. Щовечора чищу.

— Під подушкою тримаєте?

— Я свій теж.

— Найкращий захист від грабіжників.

— Людина покинута напризволяще.

— Кожний сам коваль свого щастя.

— Звідки він у Вас?

— Купив.

— Отак пішли й купили?

— І Вам раджу. Він до Вас у темряві, а Ви його люфою до муру.

— Я його без розмов порішив би.

— Скрізь усе пообписували.

— Автомобіль побили.

— Підпалили.

— Побили.

— Ви бачили?

— Ні.

— А я бачив.

— Тисячу років!

— Що тисячу років?

— Черепаха живе тисячу років …

— Яка … яка дошкульна несправедливість.

— А що ви робили би тисячу років?

— Я всі романи перечитав би.

— А я в космос полетів би.

— І куди Ви, цікаво, залетіли б?

— Життя людське таке коротке!

— Чому Він такий немило …

— Автобус! Автобус їде!

Фрутхен

Можна подумати, вони — живі істоти. До якого роду, виду і племені належали б? За Ліннеєм чи кимось іншим? У них немає крил і ніколи не виростуть. Ще менше вони подібні до риб — вода, тим паче солона, їм протипоказана. Якщо ж кимось у цьому світі їх уявити, то тваринками в живому кутку, факт смерті яких приховують :

— Вони вирушили до родичів.

— І я хочу з ними.

— Вони не можуть узяти тебе.

— Я слухатимуся.

— Це дуже далеко.

— Дуже-дуже?

— Дуже-дуже.

— В Африці?

— Набагато далі, ніж в Африці.

Найкраще внести ясність відразу: фрутхен — не жива істота. Хто ж тоді? Варіантів напрошується чимало. Перстень із діамантом у вітрині ювелірної крамниці, який-небудь нефрит у музеї інституту гірництва, деталь, що використовується в нанотехнологіях, рідкий кристал, модна зачіска, плюшева іграшка, гімнастичний тренажер… Ні, фрутхен — щось зовсім інше. І взагалі не фрутхен, а фрюхтхен, просто від фрюхтхена язик зламається.

Утім, втрата букви жодним чином не вплинула на по казники самого фрутхена — на його розміри, форму, властивості, тож за нього можна бути спокійним: він є, а його наявність додає до розмаїтого буття колоритний штрих. Зникає слово, зникає квітка, зникає пагорб… Зникають фрутхени… На щастя, вони не зникають надовго, а закономірність, що проглядається в їхньому зникненні, несе в собі щось заспокійливе.

Зникаючи ввечері, вранці фрутхени з’являються знову, мов Фенікс, що воскресає з попелу. Наче квіти, що, розпелюстившись на світанку, в сумерках заплющують келих. Порівняння з квітами має вагомі підстави. І квіти, і фрутхен покращують настрій. Квіти і фрутхен можна подарувати і можна купити. Квіти і фрутхен люб’язно за горнуть в папір. І квіти, і фрутхени духмяно пахнуть. По стоявши, квіти і фрутхени втрачають вигляд.

Щоранковою появою і щовечірнім щезанням фрутхени нагадують сонце: ввечері воно зникає, вранці ж вигулькує з-за тополь. Хоча фрутхени не вигулькують з-за тополь, зате з’являються також у сірі, похмурі, непривітні, як, приміром, оцей, дні. Від них, менших за сонце, стає приємно і райдужно. І вже зовсім поодинокі ранки, коли немає ні сонця, ні фрутхенів, — жахітливі, сповнені безнадії та депресії; хочеться забитися в найдальший куток і нікого не бачити.

В прагненні співчуття ми згадуємо тоді про одвічного приятеля. По тривалих пошуках, що свідчать, яка занедбана ця важлива дружба, ми, нарешті, знаходимо його адресу, без вулиці та будинку, міста та індексу, ні ім’я, ані прізвища. Ми звертаємося до нього з великої літери: Він, Його, Йому, маючи привілей телефонувати Йому безкоштовно, будь-коли і хоч би звідки. Від більшості співрозмовників, зокрема родичів і знайомих, Його відрізняє вміння слухати не перебиваючи. Позаяк Він нічого не каже, невідомо, чує він нас і чи взагалі слухає. Він, який створив нас, тендітну травинку й німотний камінь на розраду своїй самотності. Ми шукаємо Його на далекій планеті, тоді як він зовсім поруч. Ближче, ніж фрутхен.

Небо вкривають хмари, і падає дощ. Проте якщо з сонцем до кінця не ясно (не вносить ясності й гідро-метеоцентр), то в появі і зникненні фрутхена проглядається закономірність. Апогей фрутхена припадає на ранок, до вечора поступово зменшуючись: між дев’ятнадцятою годиною вечора і восьмою годиною ранку наступного дня лінія фрутхена перебуває на фатальній позначці нуль, звідки її не зрушить ніяка сила. О восьмій годині ранку лінія раптово й різко стрибає вгору й упродовж дня знову повільно опускається. Так триває від понеділка до п’ятниці. Від дев’ятнадцятої години п’ятниці до восьмої години ранку понеділка лінія фрутхена незмінно перебуває на нулі. Тим вище, здавалось би, вона повинна підскочити в понеділок, проте нічого подібного не відбувається — вона сягає тієї високої позначки, що завше, — тиждень у тиждень, місяць за місяцем і так увесь рік.

Разом із першим снігом перед очима постає картина в її філософській довершеності, названій поправками фрутхена, за якими ховаються ті декілька по-святковому вихідних днів, в які їх марно шукати, якщо, звісно, не подбати заздалегідь, адже без фрутхенів — усе одно, що без Ньютона: людина літала би разом із деревами, носорогами та будинками, годівниці для птахів ненастанно гойдалися б, а книжки не затримувались би на полицях бібліотек.

Фрутхен — не більше й не менше — здатний кардинально змінити життя. А здавалося б, такий поштивий і скромний: як на наш час — рідкісна чеснота, тільки хто ж її поцінує, таку людину? Людину? « Невже я сказав “лю -дину”?» — «Саме так». — «Цього не може бути!» — «І все ж таки». — «І Ви теж чули?» — «Чув». — «А Ви? Ви також готові підтвердити?» — «Атож!» — «А Ви хто, смію Вас запитати?» — «Я... я просто опинився поруч — абсолютна випадковість». — «Тоді я Вас усіх перепрошую. Сталося невеличке перебільшення. Фрутхен — не людина».

Хоч не людина, фрутхен володіє багатьма рисами, які людину тільки прикрасили б, як- от уже згадана скромність, а ще — постійність і причепуреність. Він свіжий. Він — для людини. «Є пропозиція!» — гукають мені. «Яка?» — відповім я з обережною зацікавленістю. «Замість скандально пробріханих нагород запровадити фрутхени: першого, другого, третього ступенів, а також “За особливі заслуги”. Переможців нагороджувати від повідно золотим, срібним і бронзовим фрутхенами. Замість дотацій виділяти соціальний, а заробітну плат ню перевести в заокруглений фрутхен». «Та це ж ре волюція!» — «Фрутхенова», — погодяться зі мною, ніби то найбуденніша річ. Реакція, яка неодмінно настала б, протривала б недовго, бо як можна опиратися фрутхенові, спокусливому та духмяному?

Час, нарешті, сказати те, що вже й так зрозуміло. Фрут-хен — десерт. Тістечко, наповнене фруктами, помадкою причепурене. Фрукти, власне, й роблять фрутхен фрутхе-ном — ананасовим, малиновим, яблучним. Скільки плодів, стільки різноманітних фрутхенів. Ось виноградинка в барці жовто-червоного абрикоса — куди стернуєш, солодка крихітко? А ось рятівне кільце ананаса і фрутхен, що зазнав кораблетрощі: кошик тріснув, грушка-щогла по-хнябилася. Покидають кораблі-фрутхени вітрину-гавань, вирушаючи у плавання морями та океанами. Різне його тривання — хвилини, години, цілісінький день, а буває, що й декілька. З доку корабель-фрутхен зіслизає у світлу гавань, над якою лампа неонового неба і сонце, з яким фрутхен допіру порівняно. В гавані затишно — не ввірветься вітер і не захлесне шторм. Багато їх, кораблів-фрутхенів. Кран-рука бере їх гачками-пальцями і кладе на папір.

Найкоротше плавання завершується на одному з кількох острівців на високих основах. Поет сказав би, що корабель розбивається об рифи, тоді як насправді фрутхен банально з’їдають. Поет знає це й сам, проте на відміну від неотеси, довго милується досконалим тільцем, торкаючи врешті губами, мовби цілуючи.

Фрутхен люблять усі — директор банку і президент товариства, інженер перед кульманом і муляр, який тинь кує вертикальні поверхні. Його купують закохані, а крихти, воркуючи, здзьобують голуби. Лежать вони, брати-близнюки біля водія, раз по раз від звуків клаксона і грубої лайки підстрибуючи. З’їсть водій їх, не панькаючись, ще й відригне безсовісно. З закоханими веселіше — з ними фрутхен у кінотеатрі побуває і, якщо пощастить, фільму побачить.

Самотній пенсіонер теж любить фрутхен. Може, навіть більше, ніж поет з водієм вантажівки і закоханими вкупі. «Вам?» — голос продавчині не надто приязний: не любить вона, коли довго вітрину роздивляються, їй так, ніби то її догола роздягають. Марно вона так думає — не до неї йому, пенсіонерові: «Фрутхен, будь ласка», — ледь шамкає. «Розвелося їх», — бурчить продавчиня подумки. Розраховується пенсіонер, довго виловлюючи із благенького капшучка, що, може, й кращі часи знавав, неслухняного шеляга. Нетерпеливиться продавчиня, монету до каси кидає: дзеньк-зойк – затраснулась ляда! «Наступний!» — командує.

Але як йому, наступному, який неподалік колону підпирає, наче кохану голубить, та й підійти наважитися? Може, він — злодій? Смішно зазіхати на фрутхен, коли за рогом банк — з вікнами та рекламами, на яких золоті гори виблискують, і банкнотами, що в електролічилці обнадійливо шелестять. Найліпший момент — позаду ніхто не квапить і попереду не громадиться. Сміливіше, людино! Продавчиня обслужить тебе з люб’язністю, прищепленою в торговому коледжі.

Охоронці витріщаються в монітор облаштованого під мостом, яким гуркочуть трамваї, постерунку. Ось уже двадцять хвилин, а він не рухається. По обидва боки — крамниці, бутики, авіабіржа з квитками, що обпікають вітрину палкими приклеєно-стрічковими цілунками. Охоронці вдивляються в нього, але він нікуди не йде, тоді як усі кудись квапляться, якщо й затримуючись перед вітринами, то ненадовго. Шпигун? Хіба такий, який нічого нікому не передає і не отримує. Терорист? Їх насторожує борода, проте погляд у нього рахманний, а як щось і спроможне вибухнути, то лише серце під одягом — заслабке пошматувати бетон. Наркоман? — мучаться в здогадах.

Поволі охоронці починають нервувати, один із них нахиляється майже впритул і сичить: «Злиняй, засранцю!». Тієї миті він підводить погляд до облаштованої під стелею підземного переходу камери, і той, який утупився в монітор, з несподіванки подається назад. Діється неймовірне, «засранець» від’єднується від колони і йде. «Волоцюга», — видихає напарник. «Засранець!» — повторює охоронець, проте на цей раз лайка звучить, як церковне розгрішення, після чого обоє відвертаються затягнутись цигаркою і погомоніти про близькі вихідні та кобіт.

Чому волоцюга пішов і куди? Невже сила фрутхеново-го тяжіння здолала його, який так довго чинив їй опір? Невже він зараз підійде і зробить замовлення? Невже продавчиня покладе фрутхен у жиронепроникну торбину і простягне поверх прилавка? Простягне чи, зважаючи на його вигляд, що не викликає довіри, спершу зажадає оплати? Невже він витягне гаманець і добуде названу суму? Господи Боже — невже це він дістає сотку з м’якого шкіряного поляриса, з кишеньок якого несміливо-допитливо визирають кредитні й страхувальні картки і світлина, яку не пощастило роздивитися, оскільки він повернувся боком. Чи можливо таке?

Ні, неможливо. «Ви жорстокий, — закинуть мені, — Ваші герої бідолахи і перебенді. Ви примушуєте їх волочитися» і теде. «Не я, а життя, — відповім. — Я даю їм надію». — «Надію?! — уже не на жарт обуряться. — Ви ж щойно пожалкували йому нещасного фрутхена!» — « Не жалкував я, — заперечу. — Він отримає фрутхен, просто у нього немає грошей, щоб самому купити. Ані копійки. Повірте, мені так само жаль, як і вам!» — «Ви ж чомусь не позичили! — дорікну. — Не пошкодувавши для нього кількох кругляків, ви б запобігли тому, що насувається». А по хвилі додам — на виправдання героя і загальне примирення: «Йому якось жити треба». — «От-от, перестати вештатися, зайнятись працею, завести сім’ю».

Бо й справді — чому він іде? Міг би тупцювати на місці. Міг би сісти, хоча сісти міг би хіба на землю — в підземних переходах немає лав. Міг би присісти — на його батьківщині навприсядки лузають соняшник, розпльовуючи лушпиння. Міг би не йти, а проскакати на одній нозі, як у класиках, до ескалатора, який в підземелля метрополітену звезе або ж нагору, де на майдані велосипеди з рекламою установи, що здійснює операції, та кредитної картки, проковтнувши яку, банкомат випльовує гроші.

Там, нагорі, стоять столики і ростуть квіти. Може, його хтось веде, не помічений монітором невидимець, інопланетянин з віддаленої галактики? Або просто істотка, яких малюють у коміксах? Може, то не він іде, а земля рухається йому назустріч? Міг би провальсувати, підхопивши панну з милим, мов намальованим, личком. Міг би, нарешті, проскакати навприсядки — з хвацькістю, яка змусила б стрепенутися. Де там! Він тишком відділяється від колони, наче Піноккіо з пінієвого оцупка, тільки очі його — не пінії, а море: далеке, синє, безкрає.

Він іде, бо все на світі пов’язане. Бо йдуть вони. Вони ж ідуть, бо далі стояти безглуздо. Їх двоє. Він і вона. Все-таки їх троє. Третій — він. Якщо точніше, їх четверо. Щойно вони купили фрутхен і повернулися йти. Він, фрутхен, і є четвертим, що єднає міцними путами.

Хлопець пропускає дівчину першою, так що першою на сходинці ескалатора опиняється її нога в червоному мештику з дешевою блискучою брошкою. На сімнадцять секунд, які їхатимуть нагору, хлопець і дівчина опиняються на одному рівні, їхні губи зливаються.

Вони майже нагорі, а він щойно стає на металеву сходинку з брудною плямою від розлитого напередодні напою. Якби обоє їхали, дивлячись вгору за рухом, і він захотів би дещо скоротити дистанцію, мало що змінилося б: вгорі, де закінчується ескалатор, пильно дивиться електронне око. Впевненість — те, чого йому бракує поміж чужих, незнайомих людей. Йому бракувало її завжди.

Перехожому, який їде знизу нагору, найперше відкривається небо, вже потім будинки, рекламні щити, дорога. Це — одна з нечисленних нагод підвести погляд — зі страхом і сподіванням, розпачем і незмірною невідомо-кому вдячністю. Асфальт і трава, зебра й бордюри, зелень, що пробивається між плитами, крокуси на рекламному щиті страхової компанії.

Сонце засліплює його. Доки оговтається, переслідувані можуть зникнути. Якби він був справжнім переслідувачем, він добряче лайнувся б і, налігши на ноги, увірвався б до найближчої кав’ярні, де офіціант чемно запропонував би свої послуги. Заки він відмовився б, його зір встигнув би охопити столики і запам’ятати товариства за ними — тих, кого він шукає, там не було б. Він буквально вилетів би надвір, мало не збивши клієнтів, які саме взялися за клямку, кинувся б через перехрестя, мацав би зачинений вхід з вирізьбленими в дереві грудастими сфінксами, за що його вкотре безпідставно обізвали би пияком, а може статися, ще й маніяком. Але найперше він одягнув би сонцезахисні окуляри.

Порятований хмаркою, що на мить заступила сонце, він змінив свій статус з підозрюваного на переслідувача. Він скорочує відстань, удаючи, що йде, як усі. Він усміхається до доктора Будьздорова, відмовляючись від простягненого з рекламного щита соєвого десерту. Його ніхто не вчив усміхатися, він і сам не сказав би, звідки це в нього. Він стримує від падіння хлопчика. Підносить бабці з землі гаманець. Гаманець! Він бачить кульбабку, і йому тенькає щось усередині. На світлофорі відстань між переслідувачем і переслідуваними скорочується до нуля.

Коли спалахує зелене світло, гурт людей, до яких тепер належать обоє переслідуваних, переходить вулицю. Малюк у візку, вихилившись назустріч водієві автомобіля, крутить ручками уявне кермо і гуркоче.

По хвилі вони вже на тому боці. Їхній статус змінився, проте їх забули про це повідомити: «Шановна пані Ікс і пане Ігрек, маємо честь поінформувати Вас, що в період від 1 берипня такого-то року до 31 лютересня поточного року Вас було піддано переслідуванню в рамках національної кампанії переслідування. Переслідування успішно завершене. З повагою, 2-й позаштатний переслідувач резервної категорії, NN». Понадто, ніякого берипня й лютересня немає — їх переслідували якихось вісім хви -лин або й менше, до того ж неофіційно, і навіть, як воно мовиться, ненабридливо — так, що вони нічого не зауважили.

Одночасно з екс-переслідуваними статусу переслідувача позбувається переслідувач. Він не переходить дороги, хоча приєднався до гурту тих, які чекали на світлофор. Простоявши ще якусь коротеньку хвилю, він обертається і чвалає геть.

Він просувається з гідністю. Хотів би йти швидше, але рухається повільніше. Потім украй повільно. Зупиняється. Озирається, наче не він оце переслідував, а його.

Перехожі тарганяться кожний своєю дорогою. Вітер-канатоходець гойдає підвісні ліхтарі над автострадою. Студенти п’ють пиво. Бабця в бежевому фетровому капелюшку сидить на лаві. Робітник у синьому комбінезоні їсть піцу, запиваючи пепсі. Туристи фотографують фасад університету. Гонда ввімкнула сигнал повороту. З банку саме вийшла клієнтка.

Йди спокійно, засранцю, ніщо тобі не загрожує.

Шлях із докорами сумління і кверкусофобія

Він пригортає його до себе — так мати інстинктивно тулить до грудей немовля, боронячи від загрози. В його руках — немовля-фрутхен, який не здогадується, що відбулося з ним протягом лічених митей. Його усиновили, забравши, нехай із затишного, та все-таки сиротинця. З дорідною матір’ю-опікункою у фірмовому одязі. Краєм ока він побачив своїх нових батьків, заки його впакували в паперовий конверт-пелюшку, і ті сподобалися йому, молоді та закохані. Якби міг, усміхнувся б до них і простягнув рученята.

Заледве здобувши, відразу втратив. Він не бачив, що діялося, лише відчув, як чиїсь пальці беруть конверт-пелюшку. Обережно, дуже вже обережно — це його, власне, й стривожило. Він запхенькав би, але як?

Вдруге за сьогодні змінив батьків. Перестав бути сиротою і знову ним став. Здобув був батька й матір, молодих і закоханих. А мав тепер лише батька, до того ж іншого. Ніхто не питав його згоди, як і взагалі ніхто нічого його не питав. Кулінарний Бог ще гарячим вкинув його у світ, де він лежав напоказ, приваблюючи покупців. Усиновити міг будь-хто за відповідну суму. Про таких батьків, як двійко молодят, можна лише мріяти.

Доля фрутхена схожа на долю тих бідолашних дітей, які стали жертвою добре налагодженої, але від того не менш бездушної торгівлі. Якщо першого разу його всиновили законно, що підтверджував касовий чек, другого це відбулося без належно оформлених документів. А може, він, якого зазвичай усиновлюють тільки раз, удруге куплений? Охоронці, яких запросять, спростують це сміливе припущення. «Засранець!» — гаркнуть, випе редивши суддю, який ще не розкрив рот поставити запитання. «Не лізьте поперед батька в пекло», — змушений буде застерегти суддя, постукавши молоточком. «Він нічого не купував», — заприсягнуться на Біблії і Кримінальному Кодексі. «І Ви можете це документально підтвердити?» — запитає суддя, сповнений риторичної пихи. «Як пити дати, — буркнуть. — У нас плівки». — «Внести!» — прийме розпорядження суддя.

Не плівки вони ніякі, а цифрові носії, які у повільній і через це схильній до евфемізмів практиці судочинства продовжують так називатися. Охоронців попросять коментувати. Їхні покази підтвердить касирка. Дати свідчення запросять і юну пару, властивих усиновлювачів. Насамкінець на стіл ляже чек, головний доказ, добутий детективами в білих рукавичках із запльованого смітника. Ех, скільки він добував усього зі смітників — без рукавичок! Натомість фрутхенові слова ніхто не дасть — за відсутності права голосу. Якщо по-чесному, в нього немає не тільки права, а й голосу.

Йшов довго й далеко, довше, ніж видається на підставі слів, сказаних про нього. До того ж не тільки йшов, а й їхав — парк, безмежний і тихий, лежав у протилежному міському районі і з місцем, де діялися фрутхенові перипетії, сполучався метрополітеном, яким він скористався, підібравши квиток, що його хтось викинув поза урну. Він не вслухався в назви станцій і не готувався до виходу — згадавши фрутхен, наполохано мацав під пазухою, щоб зараз же й зітхнути в умиротворенні.

Цього разу він волів якнайглибше зануритися в безлюдну місцину, вийшовши на великому транспортному вузлі, від якого залита асфальтом дорога вела у зелень. З того боку вздовж парку тягнулися приземкуваті новобудови, схожі на корпуси пансіонатів, мешканці яких відпочивали та оздоровлювалися. Досить швидко центральна алея опинилася збоку, а доріжка, відгалужуючись від неї, завела в глибину, де дерева стриміли дедалі щільнішою запоною.

Він про щось думає. Переконавшись, що вчинив те, про що думає, думає, чи правильно, що вчинив його. Можливо, варто було не чинити, а почекати — так, ніби від чекання воно само вчинилося б. Почувався, наче вкрав чуже щастя. До щастя він ставився з недовірою й острахом. «Рости багатим і щасливим!» — зичили йому в дитинстві. Щастя пов’язувалося з неприродним піднесенням та було схоже на вірусне захворювання, вкидаючи в суміш ейфорії та безсилля — ґротескне, безглузде, досадне відчуття.

Вернутися і віддати би фрутхен тій парі, яка була його законним володарем. Спробуй, однак, розшукати в чужому великому місті з нетрями і закапелками двох маленьких людей, яких не знав ні імен, ні адреси. Почав уже забувати, як виглядали, сумнівно, чи сказав би, у що вбрані та якого кольору одяг, лише сходинки ескалатора, що ними їхали, пам’ятав: дівчина вище, парубок нижче — утім, скільки їде їх отак нижче і вище, безнадійно закоханих.

Тепер йому дошкуляло сумління. Мав просту, зрозумілу відповідь — хотілося їсти. Чому ж праглось не піци і не котлети, не булки з овочами та сиром? По-перше, піци з котлетою ніхто не пропонував, а по- друге, він відмалку обожнював випічку з солодкими кремами, фруктами і начинками. Пригадував, як заради нього тати розтрощили вітрину міської кондитерської, ризикуючи загриміти до буцегарні, про що він у свій вік не здогадувався. Коли йшов, сумнівів не було. То що ж тепер?

У глибині парку, де порожніше, ніж буває, коли порожньо, нічевилася місцина, обгороджена парканцем із дерев’яних кілків, вбитих у сиру землю. Чи то кілки тримали дріт, чи то дріт, з’єднуючи кілки, їх і тримав, паркан стояв і не падав, лише в одному місці прохилившись, мов під ударом невидимої хвилі.

Частокіл тягнувся і не закінчувався. Довкола нього можна було б намотувати кола, якби не хвіртка — зачинена, одначе не замкнена. Досить натиснути на клямку, щоб зайти досередини.

Хвіртка відчинялася зі скрипом, схожим на скрекіт. Попри те, що сонце стояло в зеніті, тут панував затінок. Біля входу вивищувалася прибита до двох цибатих палиць таблиця, яка проголошувала застереження незвичайного характеру: «БІЙСЯ ДУБІВ» зі знаком оклику в кінці. Таблиця нагадувала транспарант, який залишився після маніфестації, так наче його покинули, як покидають що-небудь у поспіху чи з непотреб’я.

На обнесеній частоколом галявині росли дуби, кремезні й крислаті дерева, що мали місце і просвіток. Дуби нагадали йому пісенні діброви і дерево, що росло над дорогою його аметистового дитинства. Коли восени всі дерева скидали листя, дуб лопотів брунатними космами, скидаючись на старезного опришка. Коли закінчувалося літо, з дуба осипалися жолуді. Малий, він збирав їх, дари небесні, виготовляючи крихітних чоловічків у капелюшку, яким укручував сірникові руки та ноги.

Чому б мав боятися й уникати? Його самого вряди-годи кликали дубом. Наприклад, учителька в школі: «Дуб! Дуб! Дуб!». І вчитель, безнадійно розводячи руками: «Дуб дубом». У такі миті, стоячи перед класом, він відповідно почувався.

Що міг йому заподіяти дуб? Поцілити жолудем? Як-не-як, не каштаном. Впасти на нього? Але де сила, здатна викорчувати таку могуть? Було тихо, долинав лагідний легіт, дерева гомоніли коротко і без зайвої пристрасті.

БІЙСЯ ДУБІВ! Прочитавши, подорожній сто разів поміркує, перед тим як один раз зайти. Він візьме цей транспарант з собою для великого дійства, яке малювала його бурхлива уява. Ось він сягнисто крокує на чолі колони і напис у його руках потрапляє в усі телекамери: БІЙСЯ ДУБІВ! Така засторога рятує його від товариства, бо чого-чого, а товариства він, який зробився самітником у колі людей і ще більше пішов у себе, розгубивши-утративши друзів, цієї миті найменше за все жадає.

Лав не бракувало. Переважно вони розташовувалися під деревами. Були вільні-вільні, порожні-порожні. Нікого не запрошували, але й не чинили опору, коли хтось сідав. Під одним особливо крислатим дубом стояв між лавами стіл. І стіл, і обидві лави сполучалися дерев’яною основою з чотирьох брусів. Туди він і попрямував.

Thaumetopoea processionea

Дерев’яні дошки від часу розсохлись і посіріли. Гра вологи, холоду і тепла робила свою справу, і від лаку, який їх колись вкривав, не лишилося сліду. Він сів і щойно зараз нарешті відірвав від грудей паперовий згорток.

Дошки столу в розсохлинах по краях взялися сивим лишайником. Він сидів над пакунком, може, хвилин п’ять, якщо не всі п’ятнадцять. Він так того фрутхена спрагнув-ся! Відтягував скількимога насолоду і ковтав слинку.

Мить перетворювалася на крихітну вічність, але й такої йому ніхто не подарує, якщо не створить її собі сам. Знав, що вона може більше не повторитися. В його житті було те, що дано, без місця для витребеньок, що їх учитель письма називав умовним способом, слідчі — симуляцією, а політики — інсинуаціями. Іполит же, його батько, вважав світ помилкою, яку ніхто не здатний виправити, а він, тоді ще малюк, тепер і сам у літах, непомалу радів, що така помилка — коли і як, йому байдуже — трапилася.

Тож узяв і вкусив…

Найперше заклало слух. Потім почувся симптоматичний свист. У лівому вусі, за ним у правому. Коли засвистіло в обох, він розрізнив голоси, що сокотіли говіркою, якої ніколи не чув і все розумів: сперечалися тонкими, дитячими голосками.

Він озирнувся, одначе поблизу нікого не було. «Він залишиться тут», — почувся суворий, рішучий голос, якому відтенькнув примхливий тонкий, сповнений образи і невдоволення: «Я піду з вами!» Суворо-рішучий стояв на своєму: «Він залишиться тут!», звертаючись тепер не так до примхливого, як до когось іншого. А ще це могло бути формою непрямого звертання, безнадійно застарілою.

Від невтішного скімлення йому стиснулося серце. «Нас п’ять сотень. 5×100, — відрубав суворий, рішучий голос, поклавши край сперечанню. — І тебе нам не треба!» — «Вирушаймо! Зберігати відстань! Перша чота, за нею друга, третя і так далі. Ясно?» — «Так! Так!» — загриміло п’ять сотень химерних голосків, і низькочастотна луна різонула його слух і скрутила шлунок.

Бум-брум-брум, бум-брум-брум, бум-брум-брум. Хрум! Бум-брум-брум, бум-брум-брум… І тут він побачив процесію, яка просувалася в тихому парку з крислатими дубами і дерев’яними лавами, де в ті благословенні неділі року, коли не треба боятися дубів, під кронами-парасолями відпочивають родини, а сьогодні відчайдушно прилаштувався він.

Процесія рухалася впевнено і дисципліновано. Така організація його, який спершу не надав цьому «Хрум!» ніякого значення, приголомшила. Слухав, заворожений барабанною одноманітністю, що сприяла рухові та зберігала стрій. Вони крокували один за одним, нога в ногу, лицем у потилицю. Рішучий голос хвацько маршував попереду.

Попервах про маршрут і тим паче мету процесії не можна було сказати нічого певного. Це була мілітарна, хоч, може, й релігійна, але, скорше, релігійно-мілітарна процесія, як водиться з подібними дійствами. Поволі маршрут почав окреслюватися, проте ще нічого не можна було сказати про мету, настільки, однак, близьку, що невдовзі її було досягнуто. «Розтягнутися!» — «В коло!» — «Наготуватися!» — «Хрум!»

І тут він із жахом зрозумів, що означало таємниче «Хрум!», яке, як йому здавалося, весь час дещо вибивалося з монотонного брумання. Роззявивши в подиві рота, він спостерігав за передислокацією. На команді «Розтягнутися!» учасники процесії полишили стрункий стрій. На команді «В коло!» утворилося щільне кільце. На команді «Наготуватися!» всі звелися навшпиньки й очікувально нахилилися вперед, як бігуни на старті.

Коли пролунало фатальне «Хрум!», нападники, забувши про дисципліну, з усіх боків накинулися на фрутхен, що його він раз або два встиг перед тим надкусити. По-творки муркали й плямкали, брумкали й хрумали. Він дивився, як тане десерт, його сніданок, мов цятка снігу на весняній траві.

Й ось фрутхен, на який він так довго чекав і який дався йому ціною роз’ятреного сумління, безслідно зник. Сурмач просурмив відбій, і процесія неквапно й умиротворено відступила, залишивши йому білий папір із рожевим фірмовим тисненням.

Народившися того дня на світанку, так фантасмагорично закінчив фрутхен свою екзистенцію, сповнену бурхливих пригод, яких йому забракло часу й ресурсу усвідомити. Бо навіть він, якому фрутхен дістався хоч і не зовсім у законний, зате цілком природний і зрозумілий спосіб, неспроможний був осягнути.

П’ять сотень нікчемок звільнили його від докорів, а його шлунок від сніданку, який і сніданком до пуття не назвеш. Якщо вже, то ланчем, може навіть не ланчем, а бранчем, сніданком з обідом, снідобідком, або ж обідан-ком, що влаштовується замість сніданку та обіду. Авжеж, то був його бранч, і він його лише надкусив, до ладу так і не скуштувавши. Так з-під носа, усміхнувшись і подражнивши, вислизнуло — вкотре вже — щастя. Маленьке, духмяне, що пахло фруктами і ваніллю.

Він щиросердо чхнув, після чого закашлявся. В носі шурябурив лоскотун смерч, провокуючи чхання і кашляння, від сверблячки сльозилися очі та нестерпно шкребло в горлі, хотілося залізти всередину і позбутися гланд, яких йому не вирвали в дитинстві.

Відчувши, як засвербіла рука, він траснув, як щоразу, коли його щось кусало, встромляючи хоботок, порскаю-чи на нього кислотами, зригуючи чужу кров, запихаючи під шкіру пожадливо-ненаситну голівку, що її й не розгледиш. Він відривав і викидав геть роздуті від його крові черевця, допомагаючи їм розпрощатися з грішним світом. Бувало, одначе, що він їх не рухав, дозволяв удосталь наїстися і напитися, був годувальником потолочі, яку створила природа, а для неї його — супер-пупера, нівроч-ного й безнаворочного.

Рука засвербіла знову, а кашель і пчихання тільки посилилися. Шкіра почала вкриватися червоними пухирцями. Він дивився, як невідома екзема обсипала відкриті частини його стражденної плоті. Чи боїться він смерті? О, як він колись боявся її!

Обличчя

У сверблячому настрої він покинув парк. За парканом, кущами і кронами, що берегли тишу, вирувало життя, сигналили автомобілі та дзеленчав трамвай. Порівняно з цим гамором-рухом, перебування в парку здавалося дивним сном, що поволі розсіювався. Тільки не розсіювалась журба. В стані між сном і явою, в смузі невимовного, якому немає пояснення, суму йому відкрилися силуети. Постаті тих, кого втратив.

Першим йому з’явився Жора. Жора мріяв доїхати до Мехіко-Плац. Всі його дні спливали в цьому чеканні. Жора мав аркуш паперу, від часу пошарпаний, на якому чорнильною ручкою було намальовано розташування, вузли й розгалуження, а крапкою вказана пристань, до якої пришвартовувалися кораблі. Може, й він колись зійде трапом на берег. Тут, казав Жора, й куди показував, майорів фіолетовий прапорець, до якого вели такі самі фіолетові лінії та стрілки. Там на тебе чекатиме порятунок — пан По Рятунок. Жора був володарем його красивої візитки з мерехкими золотистими літерами, шукав і не знаходив, щоб похвалитися. Облиш, Жоро, пан По впізнає тебе і знатиме, що робити!

Де Жора? Пан По Рятунок поставив у його житті крапку зовсім не там, де вона стояла на зіжмаканому клапті паперу. Жоро! — Немає Жори. Він упізнав би його з-поміж сотень облич. Жоро, знай, що я на тебе чекаю! Я чекатиму, скільки треба.

Другим був Кузя. Кузя не мав папірців і нічого не уявляв. Кузя стояв, приречено чекаючи, мов повстанець, якого привели на розстріл. Таких, як Кузя, ставлять лицем до муру з облущеним тиньком, і вогонь рушниць чорного ескадрону в істеричній пальбі квапиться заглушити слова «Viva la Patria!» та «Не всеремось!», але їх усе одно чути. Щойно зараз йому стало зрозуміло, якою пророчою інтуїцією природа наділила Кузю. З такою інтуїцією просто неможливо надовго затримуватися на світі.

Кузя безперервно тремтів. Йому постійно було холодно, ніхто і ніщо не могло його зігріти. В його житті, радше колись давно, щось сталося, фатальна помилка в синергетичній системі, збій, після якого опалювальний механізм так і не налагодився. Кузя мав ватянку, під нею твідовий піджак із протертими рукавами, поверх ватянки грубе зимове пальто, ще досить добротне, але він усе одно цокотів зубами, за що на нього гримали: «Ша! Бо тебе почують, і всім нам гаплик».

З Жорою його поєднала коротка та бурхлива дружба. Ні Жори, ні Кузі він не знав довго. Він з ними познайомився майже напередодні, з ними і ще з трьома, чиїх імен він так ніколи і не довідався, — їх підібрали на узбіччі, неподалік від кордону, коли сутеніло.

То безглуздішим був цей спалах взаємної приязні. Були ще інші, з якими доля звела його набагато раніше, але думати про них зараз було не на часі. Тільки портрети Жори і Кузі набули виразніших обрисів, однак і вони небавом стерлися, а з ними остаточно розвіялася смуга туману.

Коли ввімкнулося зелене світло, він перетнув вулицю. Нікуди не поспішаючи — ні на трамвай, ні на побачення, ні на роботу, стояв ще з кількома перехожими, які також потребували на інший бік. Хіба що, на відміну від них, він злегка похитувався, але то нічого. «То нічого», — втішав себе.

На іншому боці

Один з обох боків мусив бути іншим — який?

Той, на якому залишився парк з темними глибинами густої зелені, куди імператор вирушав після літургії на полювання? Де слуги і наймити гнали козуль, вирощених у господарстві? Його Величність схибив, влучивши в око парубкові, — так народився міф про любов цісаря до Гу-цулії. Вряди-годи володаря навідував смутний здогад, бо першого разу олень скрикнув людським голосом, але ні: то тільки причулося.

Я старію, думав імператор, стоячи біля вікна літньої резиденції з виглядом на парк із рівними алеями та геометрично бездоганно підстриженими кущами, і зараз я самотній, як ніколи. Йому здалося, що це до нього повертається казкове дитинство, в якому птахи і звірі розмовляють людськими голосами і дихає парою запряжений у вистелені хутром ґринджоли олень. Раптом імператор збагає, що вони чекають на нього. Йому не хочеться сідати і їхати. «Дозволь мені пройти цей шлях пішки», — прохає.

Чи той, на якому він опинився, перейшовши дорогу? Або і той, і другий, і він переходить з одного боку на інший, з одного іншого на інший інший, тоді як божевільний голод, розбурканий вкушеним фрутхеном, доятрює розбухлий від порожнечі шлунок.

Він спирається на вітрину і так не йде, а повзе. «Мені зле», — каже, насилу ворушачи губами. «Друзі», — лепече, опускаючись на асфальт. «Дай йому затягнутися», — киває один, проте замість цигарки в його роті опиняється таблетка. «Валідол…» — марить, заштовхуючи її під язик. У такому голоді він вдячний за кожний дар. «Дякую, браття», — каже й підводиться. Тієї миті на нього хилиться стіна, і він злякано підпирає її руками. «Нічого, — белькоче. — Усе добре».

«Йди!» — наказує голос. «А стіна?» — запитує він. «А тобі що? — заспокоює голос. — Нехай собі». — «Салю!» — чує він на прощання. «Сервус», — відповідає не обертаючись. «Ну як?» — запитує голос. «Попустило», — щиросердо розкаюється. «Нема за що», — каже голос. «О так», — мовить він.

Друга спроба

Вгорі з шурхотом мчать поїзди, під мостом на кінцевій зупинці відпочивають трамваї, під землею, куди він спускається, немає пекла. На викладену мозаїкою і залитою неоном станцію метрополітену саме в’їздить потяг. Він заходить у вагон разом з іншими пасажирами. Двері за-траскуються. Склацує, засуваючись, приступка. Він сідає на вільне місце.

Приємно познайомитися

Я пластикова пляшка. Мене, надто цінну, щоб опинитися на звичайному смітнику, вкидають у контейнер, на якому моя фотографія, — він призначений лише для плас-тикових пляшок. Мене всувають у круглий отвір, і я падаю вниз.

Мені зовсім не страшно. Я полюбляю стрибати і приземлятися. Якби я була людиною, то опускалася би на парашуті. Яке легке відчуття — летиш, наче птах у небі. І темряви я також не боюся. З двох круглих отворів досередини просочується скупе денне світло, якого цілком досить, особливо коли призвичаїться зір.

У контейнері багато таких, як я. Часто бракує місця, так що від самотності не знудишся. Пластикові пляшки — веселе і гомінке товариство. Це тільки здається, що в контейнері тихо. Досить прикласти вухо, щоб переконатися, що це не так. Але й ми чуємо, що діється зовні.

«Ви що?» — «Я нічого». — «З Вами все гаразд?» — «Я слухаю». — «Я бачу». — «Пляшка. Там усередині пляшка». — «Атож». — «Чуєте?» — «Ні». — «Вони розмовляють». — «Ну звичайно». — «Вони справді розмовляють. Тільки тихо». — «Дуже тихо». — «Ви мені не вірите… А Ви візьміть послухайте». — «Борисе!» — це в розмову втрутився третій голос, цього разу жіночий. «Що там? — запитала пляшка. — Що він робить?» Гублячись у здогадах, ми підсаджуємо ту з нас, котра на самій горі. «Ну?» — нам так кортить довідатися! «Щось бачиш?» — «Бачу». — «Що?» — «Обоє слухають». — «Борисе, годі вже тобі. — Це знову третій голос. — Хіба не бачиш, що він п’яний?» — «Він не п’яний, душенько». — «Тільки не кажи, що ти теж чуєш». — «Але ж чую». — «Що чуєш?» — «Як розмовляють пляшки». — «Ні!» — «Так». — «Борииииисеее!»

Щойно сьогодні ми нарешті почули голос двірника. Кажуть, він тут зранку підмітає. Я чула, як він підмітав учора й сьогодні. «Моя пані…» — «Я не Ваша пані», — обурювалася дама. «Але собака, сподіваюся, Ваш?» Звідки він черпає стільки спокою? «І мій», — огризалася дама. «Тоді Ви мусите за ним приглядати». — «Він у мене самостійний, — впиралася дама. — До того ж у наморднику. Хотіла б я бачити, як би Ви почувалися». — «На жаль». — «Дуже жаль», — мовила дама з притиском. «На жаль, — продовжив двірник, — намордник не сприяє чистоті довкілля, самі розумієте». — «Не розумію». — «Уявіть собі, що Вам одягли протигаз від, гм, скажімо, проносу». — «Ви куди хилите?» — кувікнула дама. «Ось торбинка, — мовив двірник, залишившись на своїй незворушній октаві. — Акуратно підбираєте і в смітничок». — «Прикладіть її собі до одного місця!» — заверещала та, наче вжалена.

Як добре бути пляшкою! Оса лазить по нас, визбируючи засохлі патьоки. Може всередину, в душу залізти: лоскітно, зате не вжалить.

Що було потім, не відомо. Загуркотів автобус. Неподалік від нашого контейнера автобусна зупинка. Коли автобус від’їхав, було лише чути, як мете двірникова мітла. Коли ти знаєш, що живеш вічно і щоразу відроджуєшся в процесі реінкарнації, такою ж новою і, либонь, навіть гарнішою, багато речей сприймаєш по-філософському. Я, пластикова пляшка, невмируща.

Я — пластикова пляшка, і мене везуть. Нас везе таксі, і я мушу сказати, що мені таке до вподоби. Воно приїздить по нас, виконуючи спеціальне замовлення, і вмикає морквяну блимавку, наче ми не пляшки, а V.I.P.-делегація. Нас везуть через ціле місто. По дорозі підбирають наших кум-панок. Під кінець нас стає дуже багато і нам уже зовсім весело. Ми обнімаємося й цілуємося. Ми всі з пластику, брати і сестри. Здається, ми не бачилися цілу вічність. Ми сміємося й розповідаємо одна одній наші пригоди. Обмінюємося історіями про господарів, до яких ми потрапляємо геть юними і наповненими, — як це прикольно. Ось і зараз Солодка Ожинна розказує щось надзвичайно веселе, і я хочу послухати.

Ми всі маємо імена. Наші імена написано на етикетках. У наступному житті ми отримуємо нові, хоча можемо знов отримати те саме. Навіть тричі та більше разів. Ми можемо трохи змінити форму, пострункішати або, навпаки, покруглішати.

Ах, нічого цікавого. Цю оповідку я за час у контейнері чула багато разів. Звісно, все одно смішно, але історія давно вже перестала бути оригінальною. Солодку Ожинну господар придбав, сідаючи в потяг. Потяг хитало, було парко, господар захотів пити. В такій задусі я й сама дістала би спрагу. Пляшка нагрілася, шипучий липкий струмінь порснув йому в обличчя — деякі мої приятельки ласі на капосні витівки, від яких отримують неабияку втіху.

Скориставшись господаревою розгубленістю, вода Солодка Ожинна перекинулася, обливши пасажирку, яка сиділа на 74 зарезервованому місці. Вода Солодка Ожинна зіпсула діловий костюм, посадивши мокрі плями з фіолетовим барвником, після чого пасажирка схопила Солодку Ожинну за горлечко і заходилася духопелити свого візаві, який, затуляючись від ударів, харамаркав щось на своє виправдання. Як я нареготалася, каже Солодка Ожинна, розповідаючи про свої пригоди, мало не впісялась! Я ще ніколи нікого так не гамселила!

Я теж нікого не гамселила. Подумаєш, досягнення. І зі столу не падала, і гематом не отримувала. Моє життя добігає кінця. По кількох днях воно обірветься, і тоді для мене почнеться нове, про яке я зараз не можу сказати нічого достеменного. Авжеж, я маю свої уявлення. Ймовірно, вони справдяться, але я цього ніколи не довідаюся. Разом із моїм життям стирається пам’ять про нього, всі кумедні, веселі та недолугі події, тому якщо розповідати, я мушу розповідати вже.

Я не маю багато про що розводитися. Мене купили в супермаркеті, де нас щодня стоїть сотні найрозмаїтіших. Разом зі мною господар купив п’ять моїх посестер і завантажив нас разом з ящиком у багажник теракотового ситроена, поклавши зверху пакунок, так що всю дорогу ми нічого не бачили і не знали, куди нас везуть. Ми за-присяглися триматися разом.

Нас привезли на внутрішнє подвір’я. Спершу господар забрав пакунки з продуктами, залишивши багажник відчиненим. Нас могли вкрасти. Ось настала й наша черга. Господар відніс нас у підвал, де було прохолодно, зате сухо. І темно. Жодне віконце нікуди не виходило. Мабуть, його й не було. Ми раділи, що разом. Ми відчували одна одну, перебуваючи поруч у тому самому сірому ящику. Навіть могли доторкнутися, простягнути одна одній руку. А ще ми говорили. В таких ситуаціях спілкування найкраще, що можна зробити. Раділи ми недовго. Вже наступного дня господар забрав одну з нас, потім наступну. Третьою була я.

Стоячи на журнальному столику, я краєм ока побачила крізь вікно своїх посестер. Вони були порожні, і господар ніс їх на смітник. Невдовзі настане й моя черга. Якщо пощастить, зустріну кревнячок. Був вечір, і господар пив мене з жінкою, наливаючи у високі склянки з грубими стінками. Наступного дня він пив мене з іншою жінкою, промовляючи ті самі слова, що й напередодні: «Я кохаю тебе. Тільки тебе одну». Перед тим, чекаючи на неї, він казав те саме до мене: «Я кохаю тебе!» Кривляка! Брех-ло! Слимак! Але тут подзвонила та потвора, і він пішов відчиняти двері. Що він знайшов у ній? Його жінка, й та симпатичніша! Я все чула.

Ах, я забула представитися — мене звати Мінеральна Справжня Легіонерська. Потім мене мій господар пив разом з приятелем. Та друга була приятелевою жінкою, бо ще через день вони прийшли вдвох.

Допив мене господар сам із горлечка. Його рот неприємно тхнув, а від його інтимностей мене бридило. Він хтиво впивався в мене, а в перервах огидно відригував. Його поцілунки були вершиною безкультур’я — на людях він собі такого не дозволяв.

Тривіальна історія? Ну і нехай. Я розповіла її не для реготу — просто хотілося розказати щось більше про себе. Про моє коротке життя. Може, воно й непоказне, але я не схильна нарікати. Мені моє життя подобається. Кожний має свій досвід. Кожне життя на свій лад цікаве. Он там Цуйка Зелена Яблучна. Вона значно менша за мене і послідовно звужується — вгорі вона, як тростинка. Вона справді зелена. Хоч що в неї налий, вона все одно буде зеленою. Нахваляється досвідом. Але чим тут чванитися, хоча досвід у неї, на відміну від більшості з нас, унікальний. Господар, який її врешті здивовано викинув, знайшовши в ліжку, навіть не здогадувався про її подвійне використання. «Я відчула себе справжнім мужчиною, — дерла кирпу Зелена Яблучна. — Я доводила її до оргазму!» Ми з неї нареготалися — вмерти можна! Вмерти... Смерть...

Отак ми всі їдемо, кожна зі своїм досвідом. Подумати тільки — скільки неповторних спогадів, схованих від

людського ока, їде зараз на переробку. Скільки знань, скільки історій! Скільки сюжетів для романів, яких ніхто не напише! Ціла вантажівка, ось скільки!

Я лежу на сітці-кушетці під яскравим, щедрим світлом. Доктор магніт обстежує мене на предмет металевих частинок, проте на мені немає жодної унції, я до мозку кісток складаюся з пластику. Ось хоботок спеціального пилотяга з неймовірною силою зриває з мене одяг — мою етикетку-спідничку. Я гола-голісінька. Я — Мінеральна Справжня Легіонерська. Так, справжня. Легіонери — це римські воїни. Горді й нездоланні. Щойно я втратила ім’я. Кілька останніх хвилин я безіменна. Я ще пам’ятаю, як мене звати. Славні хлопці були, ті римляни. Мене пресують і продірявлюють. Я непритомнію. Я ще чую, як мене кудись завантажують. По кількох годинах я народжуся знову.

Сон

Йому наснилося, що його викинули на смітник. Отак просто взяли й викинули, як який-небудь непотріб. Я не непотріб, кричав він, не покидьок і не продуктові відходи, однак волохата рука заштовхала його до смітника. Не в змозі порухати колесами, він сумно дивився, як хвацько вишивають підлітки-дощинкарі, і сам би хотів так вправно і легко їздити. Доля смітника, в який усе бгають, була йому тягарем, однак його ніхто не питав.

Він переймався не долею смітника, а своєю, злякавшись, що з ним тепер буде. Не мав кому і що повідомити. Бо що повідомить? Що він у смітнику? Він кричав, проте його ніхто не чув. Зверху на нього посипалося сміття, й він затулив голову руками. Його висипали з піднятого контейнера в помаранчеву сміттярку, він хотів вилізти, зачепившись за край, але не зміг.

Було темно, й він задихався від смороду. «Скільки так їхати й куди?» — думав він, хоча як у таких міазмах можна щось думати?! Невже я народився на світ тільки для того, щоб опинитися серед сміття?

Його привезли на розподільник, де він потрапив у ком панію пластикових пляшок. «Ти що тут робиш?» — здивувалися пластикові пляшки. «Я пластикова пляшка», — профальцетив він і злякався власного голосу. «Ти не пляшка, — похитали головами пластикові пляшки. — Принаймні не пластикова». — «А пищиш узагалі, наче щур», — докинула, взявшись у боки, груба пляшка-шатенка.

В цьому товаристві його відвезли на фабрику. По дорозі слухав, як хизувалися походеньками пляшки. Йому менше за все хотілося хизуватися. «Яке марнославство»! — думав він, придивляючись до горлечок, на більшості яких навіть не було ковпачка.

Його привезли на фабрику. Гігантський магніт грубо висмикнув пряжку і повідривав усі ґудзики. Це приголомшило його — він має ґудзики, і ці ґудзики металеві! Досі він не помічав і не думав про них — нащо думати там, де защіпаєш і йдеш.

Велетенський засмоктувач здер із нього весь одяг, остаточно пошматувавши та безслідно поглинувши клапті, з якими не розлучався ніде й ніколи. Його нага плоть! Транспортер поніс його далі, де на нього опускався перфоратор, щоб проколоти тисячами гострющих цвяхів. «Нііііі!!!» — загорлав він, смикаючись у намаганні звільнитися з-під верстата, і прокинувся.

Друга спроба (закінчення)

Зі страдницьким виглядом він тримав більшу половину піци, що невідь-як опинилася в його руках, повернувши його в дійсність, вернувши йому його, якого щойно збиралися перфорувати. Кусав її повільно й недовірливо, розтягуючи мару. Боявся, що як тільки прокинеться, піца зникне так само, як з’явилася.

Він їв її та чув, як невимовно тамується голод, ніби хтось ллє цілющу мікстуру на його подразнений шлунок. Ох, піца, зітхнув у перерві між пережовуванням.

Від споживання піци лише прибувало, доки поволі вона стала такою великою, що ледве тримав її в руках, росла, мов на дріжджах, заступила світ і загрожувала задушити у своїх недопечено - тістових обіймах.

Тут він остаточно очуняв та з усією нестерпною силою спізнав, що таке голод…

Конкуренція, яка починається з оди сміттю: «До сміття»

Як добре, що є світ, у якому сміття! Яким сірим і неправдоподібним був би він без сміття! Яким монотонним здавалося би життя! Як добре, що є смітники, куди викидають усе і вітер звідти не вхопить і не понесе! Як добре, що все сортують — папір до паперу, метал до металу, не віддають одне іншому на поталу!

Уявімо світ, в якому тільки один смітник — такий світ уже через мить би зник! Як добре, що світ виробляє відходи — на відходах будують добробут народи! Яке розмаїте сміття у суспільстві, де всього досить, де ніхто ні в кого нічого не просить! Невичерпні поклади — справжній клондайк! Ду ю лайк? Єс, ай ду — ай лайк!

Хвала спільноті, що не розмінюється на дрібниці, — вона ширяє вище од птиці й міцніша од криці. Оригінальний продукт і термін придатності чинний! Торти, рулети, куряче серце й качине! Овочі, кетчуп, стегна і вудженина — як добре, що все це не годен спожити ні парубок, ані дівчина!

Як добре, що купівельні візки — глибокі й просторі, а коліщатка сповнені траєкторій! Як добре, що в курки є серце, підтримуване стелажами! Як страшно, коли подумаєш про істоту без серця — майже, як без піжами! Сьогодні серця розфасовують кілограмами! По два, а ціною, як за один! Знижки волають зі стелажів та вітрин: «Візьми мене! Я номер 1!»

Як добре, що є Екватор, Панама і Еквадор! Жовтіють банани, шаріється помідор! Як славно, що їх завантажують до контейнерів і через океани везуть кораблями та авіалайнерами!

Як зле, коли смітники за металевими огорожами, оповитими шпичакуватими рожами! Що їх, мов злочинців, на ключ замикають — так, ніби вони без ключа зникають!

Ні — парканам, вищим од людського зросту! Адже дістатись туди аж ніяк не просто. Яке щастя, що не всі контейнери під замками! Стоять уздовж тротуарів роками! Як добре, що кожний може підійти, викинути чи взяти, байдуже проминути або, скільки треба, стояти! Якби все місто складалося з таких перехресть! То була би воістину жесть!

«Пес має злість — роздере і з’їсть!» — садиби з такими написами він обминав десятою дорогою, не маючи сумніву, що як не з’їсть, то покусає.

Хай живе пес і нікого не їсть — хай йому кидають кість!

Конкуренція, яка продовжується діалогом з авторськими ремарками

— Ти хто? — він порушив свою набуту досвідом звичку ніколи ні про що не питати і ні в що не втручатися. Надто великою була несподіванка, вже стемніло, хвіртка стояла навстіж, і вони обоє скористалися чиїмось недбальством, а він ще й кепсько бачив, тож не мав ніякої певності.

— Комп ’ютерний механік. А ти?

— А я космонавт. Наутілус Пампілус.

Так казав Жора. Він резонно гадав, що незнайомець його обдурив. Який механік, до того ж комп’ютерний, ритиметься в чужому смітті?

— Я з принципу, — комп’ютерник мовби вгадав серпентин його думки. — З протесту.

— І я з протесту.

— А ти проти чого?

— Проти життя. Проти такого свинського! — він відчув, що зараз його понесе, і насилу стримався. Скільки разів зарікався не скаржитися!

— Нас усіх ошукали. Мене мої старі ціле дитинство байками годували — дорослість! Справедливість! Життя прекрасне! Шанс і відповідальність!

Виглядало, комп’ютерник його не зовсім так зрозумів. Тоді як він волів перейти ближче до справи:

— Ну як?

— Тобто?

— З поживою.

— Чоловіче, бенкет можна зробити! Я щотижня отак збираю.

— Але ж ти комп’ютерник, — зважився нагадати він, маючи, однак, неабиякий сумнів. Якщо комп’ютерник, нехай отямиться. Якщо звичайний брехун, хай посоромиться.

— Я з протесту.

— І я з протесту.

Якщо зараз піде по колу і його знову понесе, вдруге він уже не стримається.

— Я протестую проти споживацької ментальності.

— Проти споживання ментолу? — перепитав він і про всяк випадок додав: «Розумію».

Насправді він розумів одне — його співрозмовник заплітав, і це йому, правдолюбові, не подобалося. Нащо протестувати проти ментолу? Хоча, втім, яка різниця?

— Проти споживацької ментальності: способу мислення, коли суспільство бездумно розкидається харчами. Глянь!

Комп’ютерник добув із контейнера мисливські ковбаски.

— Навіть не розпаковані!

«Дай!» — мало не сказав він. Відчув, що може накинутися, схопити за горло і душити, душити. Злякався сам себе. Такого його не вчили. Ніхто ніколи не казав йому чогось подібного. «Дурню, — бувало, діставав його Толік. — Якби тебе цього навчили, то ти не сидів би тут, а жив фешенебельним пердуном з реґаліями і фіфочки танцювали б навколо тебе, баламкаючи цицьками без ліфчиків».

— І термін придатності!

Комп’ютерник не приховував обурення. «Радій! Чого ж ти не радієш? — дивувався він. — На твоєму місці я стрибав би до стелі».

— Та ну? — буркнув натомість.

— Ось поглянь!

— Покажи.

Як довго він чекав на цю мить. Скільки разів усе зривалося! Хіба міг наситити його фрутхен, якого він до ладу й не розпробував? Два дні? Три?

— Можна мені з’їсти?

З його боку це було сміливо, ба відчайдушно. Аж сам собі здивувався — розпач змушує на раптові вчинки.

— Лови! — комп’ютерник кинув пакунок з ковбасками. — Смішний ти. Мабуть, і справді голодний.

До комп’ютерника поволі доходило, що має справу з людиною, яка в повсякденному побуті послуговується од-нією-однісінькою ідеологією — хлібом насущним.

А що, як своїм протестом, на який усім, крім гуртику таких, як сам, начхати, він позбавляє певну категорію людей есенціального, що тримає їх у житті?

Йому не було чого соромитися. Розірвавши поліетилен, заходився пожадливо чвакати.

— Ти давно не їв? — співчутливо запитав комп’ютерник, намагаючись роздивитися його в сутінках.

— Два дні, — відповів, глитаючи ґлютаматизоване м’ясо, що доводило його спраглі залози до шаленства.

— Овва! — присвиснув комп ’ютерник.

— Мугу, — мугукнув він, чи то на підтвердження, чи в намаганні ще щось сказати.

— На! — мовив комп’ютерник і кинув помідор. — Зазвичай я їх удома мию.

Але тут не було де помити. Тут був дім, у якому було буття, і воліло воно, буття, трапези. Помідор пожвавив просування ковбасок горлянкою.

— Ти от що, не квапся, — мовив комп’ютерник. — Добре жуй.

— Дякую. Друг, — сказав він, плямкаючи. І хоча плямкання дисонувало зі сказаним, зараз був не час і не місце домагатись гармонії.

— Друг, — усміхнувся комп’ютерник. — Там десерт.

Комп’ютерник показав на сусідній контейнер, в якому лежали стиглі банани, тільки де-не-де вкриті дрібними брунатними цятками. Не потріскані і не прим’яті.

Агітація

— Ну як? — запитав комп ’ютерник перегодом.

— Ляпота, — відказав він.

Його кендюх розчулено забулькав. Раз усередині булькає, отже, він живе. Він знайшов дві паляниці хліба і добру половину шведського торту з даймом, звільнивши себе від мук безплідних роздумів і денних фантазій про харчі.

— Послухай, — сказав комп ’ютерник.

Він наготувався.

— Підтримай нашу ініціативу.

Він запитально підвів погляд, чекаючи на продовження.

— Я не один. Нас таких кілька. Поки що. Буде більше. Є багато людей, які думають так, як ми, але інертність заважає їм це усвідомити. Їх треба пробудити. Ми, якщо хочеш, нові будителі.

— Але люди щойно збираються спати. — Він не знав, як інакше підтримати розмову, щоб не виглядати невдячною худобиною.

— Власне! Люди тільки й збираються, що спати. Ледарі, розбещені добробутом і калоріями. Ми їх розбудимо. Великий філософ Кальдерон казав: «Життя — це сон». Ми кажемо: «Треба колись прокинутися!»

— Так, безперервно не поспиш, — мовив він, знову підтримуючи розмову. Голодний, він або перележував ночі, впадаючи в марення, або вештався в пошуках якої-небудь поживи.

— Приєднуйся до нас. У нас усе серйозно: членські квитки. Внесків тобі платити не доведеться. Ми готуємо акцію.

— Я з вами, — сказав він.

Хіба він не підтримує їхньої ініціативи вже самим способом свого життя?

— Ми плануємо змінити тактику. Коли нас стане більше, ми прочісуватимемо смітники демонстративно, за дня, з пресою і телебаченням. На початок ми готуємо акцію, яка надасть нашій справі необхідного розголосу.

— ???

— Ми влаштуємо ярмарок викинених харчів. Тому нам потрібні люди, які зібрали би за короткий час якомога більше продуктів. Наступного тижня ми подаємо заявку. Продукти помиємо й почистимо.

— Та я … — м ’явся він, не знаючи, які слова в цій ситуації доречніші.

— Ми теж мирні люди.

— І я, — сказав він.

Він нікому не чинив зла. Зло помножує зло. Тому ніколи не відповідав на зло злом, щоб не помножувати.

— Ну, ти подумай. Не квапся з відповіддю. Як надумаєш, дайся чути.

Комп’ютерник простягнув йому візитку, яку він з поштивістю, наскільки її дозволяли продемонструвати сутінки, сховав у кишеню.

— До зустрічі. Я впевнений, ми ще обов’язково зустрінемося, — мовив комп’ютерник, розчиняючись у загусаючій темряві.

Йому хотілося віддячити комп’ютерникові, але як піти проти себе? Якщо рух ініціативи, крий Боже, увінчається успіхом, він залишиться без засобів до існування. Він уявив, як смітники порожніють, як у них викидають саме жабуриння, качани й кістки, і така похмура утопія зацим-балила моторошними молоточками по шкірних залозах.

Він не бачив великої несправедливості і не розумів, чому вона бачиться комусь, хто не відчуває нестатку. Навпаки — хто має, той викидає, а кому бракує, підбирає. Це було щось на кшталт соціальної філософії, сповідуваної без помпи й політики, якоїсь доглибної солідарності, в якій людина задіяна — кожна на певному, яке вже випало, місці. Найправильніші ідеології та найдобріші починання невибачно спрощують світ. Прагнучи добра, не залишають простору, де воно могло би сподіюватись.

Ферма «Місто щастя»

Існує буквально кілька сюжетів про ферму, всі інші — про фабрику. Коли йдеться про фабрику, в уяві постають робітники, страйки, штрейкбрехери, заводські труби, з яких чорний дим кіптюжить блакитне небо, найманці, які б’ють страйкарів, трупи профспілкових лідерів, знайдені на заміських пустирищах.

Сюжети про фабрику себе не вичерпали, як може здатися. Існують небезпідставні побоювання, що вони можуть знову поактуальнішати. Їх узагалі доцільно вважати вічними, зарахувавши до категорії бродячих, як бродить він сам — учора, сьогодні, завтра. Яка ґарантія, що післязавтра вони не повернуться туди, де розгорталися напередодні? Вони вийшли з моди? Їх просто звідти прогнали. Медії, що нагадують мідії, закликають до скромності, навчають убогих обходитися малим, бути смиренними і не зазіхати — від таких повідомлень хочеться позіхати і не виходити з хати, і після них неможливо нормально кохати, залишається тільки здихати, дихати і зітхати. Філософи споруджують еквілібристичні трапеції про нерівність, закладену у природі буття. Біографи розвінчують речників рівності — багатіїв, що з’їхали одного дня з глузду і кинулися любити знедолених. Поразка! — кричать просвітники. Серце! — стенаються безсердечники.

Як фабрика з містом, так ферма асоціюється із селом. Якщо фабричні сюжети прямі й полум’яні, то сюжети про ферму багатогранніші, охоче вдаються до езопової мови, промовляють образами і нагадують притчі. Алегориза-ції фермних сюжетів сприяють самі обійстя, де тримають свійських тварин. Сни про ферму сняться незрівнянно частіше, ніж про фабрику. Чи можна з цього зробити висновок, що туга за природою, простим і зрозумілим сильніша, ніж любов до архітектури? Чи, може, такий сон — форма латентного заколоту?

Ось і йому знову наснилося. Сни, що їх бачив, переділялися на зоо і фіто. У зооснах фігурували різні тварини, зокрема такі екзотичні, як капібара, а часто й такі, яких не існує в природі. У фітоснах він почувався стеблинкою, спізнаючи нечуваний кайф. Сон про пластикову пляшку не вписувався в цю дуалістичну концепцію — з певними засторогами його можна було віднести до фабричних, впадав у вічі його наголошено притчевий характер.

Зрозуміліше було з такими снами, як сон про піцу. Найприродніші, вони були воднораз найпідступнішими. Не шкодуючи ні хліба, ні шинки, потішаючи курчатами та пельменями, квашеним огірком і кров’янкою, вони доводили його до солодкого сказу. Після чого він прокидався. Як завжди, голодним. Підлим був сон про піцу, брутальним і примітивним!

То що йому все ж таки наснилося? Ще зоосон, чи вже фіто? Філософське анданте про землю, теплу й родючу? Розпушену хоботком? У тому сні він був хробаком. Банальним червоно-синім дощовим хробаком, які вилізають на перший весняний дощ, і доводиться заглядати під ноги, щоб не розчавити. Хоча хробаки діляться, сумнівно, щоб поділився хробак, якого розчавили. Можливо, тому що це весна і перше лагідне тепло після тривалої абстиненції, дощові хробаки викликали світлі відчуття, щось ніжне і сентиментальне, схоже на першу закоханість.

Він був не звичайним хробаком — фермовим. Таким, яких тримають у купі гною. Тож був і працював на такій собі фермі. Як і на всіх інших, там також працювали, тільки не було тяглових коней і поросят ніхто не розводив. На тій фермі гарували хробаки, і тому вона була єдиною у своєму роді. Зате перспективи вона відкривала!

Його сон відбувався у двох рівнобіжних формах — прямої мови (сповіді) та непрямої (близької до потоку свідомості). Ця двоїстість споріднювала його зі сном про пляшку. З огляду на площинність паперу (ще ніхто не придумав полівимірний спосіб писання), немає змоги відтворити їх інакше, ніж розташувавши поруч. Вони тривали однаково довго — не довше за мить, і добігли кінця разом із нею. Вони оповідають про те саме, проте завершуються по-різному: один мінорно, другий з якоюсь до розпачу зворушливою вщасливленістю.

Сповідь хробака

Сноформа₁

Я — дощовий хробак. Нас дванадцять мільйо нів, що достатньо для повноцінного функціонування самостійного державного утворення. Хіба немає держав, у яких ще й набагато менше хроба дян? І все одно вони функціонують. Мають гімн, герб і прапор, військо й державний кордон, бюрократію та вчителів, астронавтів, робітників, селян, менеджерів і маклерів. І територію ми також маємо: 600 м². Звісно, з такою густотою населення, як у нас, держав назбирається небагато. Проте хіба кожна держава не неповторна? Наш зріст дозволяє так жити.

Якщо наше життя можна назвати життям. Уся річ у тім, що ми не працюємо добровільно. Нас примушують гарувати день і ніч, ще й нічого за це не платять. Нам кажуть: що заробили, те вже проїли. Якийсь сенс у тому є, але це несправедливо.

Наша праця полягає в тому, що ми їмо. З органічного сміття, яке звозять на фабрику, ми виробляємо 450 м³ добрив за рік. Мало це чи багато? Скільки землі можна вимагати від хробака? Від нас вимагають удвічі збільшити виробництво. Ми кажемо: ми готові збільшити виробництво, якщо збільшать площу, привезуть підмогу і виплачуватимуть зарплату. Від нас вимагають збільшити виробництво без збільшення кількості хробаків і погрожують розправою. Нашого лідера, який закликав до страйку та інших форм ненасильницького протесту, переполовинили, і ми не знаємо, яка з двох половин — наш лідер.

В наших рядах назріває розкол. Частина нас визнає лідером одну половину, частина стоїть за іншу. Чи поталанить нам об’єднатися? Нам не поталанить об’єднатися, якщо обидві половини не возз’єднаються. А як вони возз’єднаються? Можна обрати нового лідера, але тоді їх стане аж три. Спершу, коли нас сюди привезли, я гадав: як добре бути хробаком. Коли я був людиною, про таку кількість їжі не мріяв. Тепер мене нудить. Не можу дивитися. Тебе примушують їсти частіше, ніж хочеш. Більше, ніж можеш [тут сповідь уривається].

Сноформа₂

Він — один. Часто йому здається, що він один, хоча насправді таких, як він, одинадцять мільйонів дев’ятсот дев’яносто дев’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто дев’ять. Чи кожний почувається таким самотнім, як він? Запитати він не має ні часу, ні змоги. Він мусить працювати. Їх усіх примушують від раннього ранку до пізнього вечора і до наступного світанку гарувати. Варто уповільнити темп, і в повітрі свистить батіг. Він увесь щулиться, проте батіг шмагає десь поруч. Він, якому властиво, коли про щось розмірковує, уповільнювати ритм, швидко береться знов до роботи. Батіг не дає йому думати, наганяє вперед, погрозливо хвиськаючи і моторошно ляскаючи. Від нього, як і від кожного, вимагають подвоєння виробництва, знаючи, що це неможливо. Всі на межі. З бунтівниками не панькаються. Їх без розмов четвертують. Єдина розрада — хробаків стає більше. Для четвертованого закінчуються земляні муки, зате починаються для чотирьох четвертинок. Одна мука помножується на чотири. Їх нього лідера переполовинили. Тепер у них двоє лідерів. Йому здається, що це скорше зле, ніж добре. З кількома спільниками він хоче прорити тунель і вилізти з фабрики. Геть з фабрики. Він із полегшенням зітхає. Полегшення тим дошкульніше, що лише помислене. Коли таке станеться? Чи доживе він до тієї щасливої миті? Чи його четвертують, як усіх повстанців? Там інший світ. Багато зелені і ніхто не примушує. Працюєш, скільки сам хочеш. Хочеш — ледарюєш. Ніхто тебе не розчленує і не хвисьне над вухом батіг. Там трава. Зелена-зелена. І дощі. Теплі-теплі, лагідні-лагідні, весняні-весняні. Матусечко! — кличе він і всміхається.

Вегетаріанець

Господарем такого наймита, як він, є Бог. Кожному, хто з’являється на світ, Господь кладе до колиски гаманець. «Аванс, який ми всеньке життя відпрацьовуємо». — «А потім?» — «А потім настає час розплати». — «Зарплати». — «Розплати». — «Ні, зарплати». — «Є така традиція», — казали йому батьки. «І мені поклав?» — запитував він, сповнений наївного сподівання. «Тобі забув», — зітхнув Іполит. «Навіщо ти так? — запротестувала Леся, якій серце краялося при вигляді його довірливих оченят. — Тобі теж. Не хвилюйся, мій котику». — «Покажіть мені мій гаманець!» — йому закортіло побачити, який він і що там усередині. «Ми не маємо». — «А де ж?» — «Загубився». — «Лихі люди поцупили», — збрехав Коля. «Ми його розшукаємо», — мовив Петя з несподіваною рішучістю. «Тільки ти не хвилюйся, — сказала Леся. — Ми всі тебе любимо». — «Коли ти виростеш, ми справимо тобі новий», — своєї обіцянки батьки так і не виконали, проте він ніколи не тримав на них за це зла. «Вони казали так з любові до мене», — пояснював він собі і мав, безперечно, рацію.

З такими рахманно- філософськими спогадами він занурив руку в контейнер для харчових відходів. З-посеред восьми смітників він із заплющеними очима обрав би саме той. Утім, такої потреби — заплющувати очі — не було.

Відкривалося третє вухо, і він чув, як промовляє трава, у траві була його голова, в поріділій від часу брунатній траві, і здавалось йому, що в нього їх дві, не одна, а дві руді голови, і обидві глипають із трави і назад ховаються у траву, і торкають губами сипку халву мовчазної, що носить його, землі, після чого обидві встають з колін і, узявшись за руки, продовжують йти, а від них втікають щури та коти — все це байдуже тим, хто за крок до мети. Темрява темна там, де немає світла, коли не звисає лампа, наче півлітра, згори і не шумлять явори — він бачив, як чкурнули щури, він не затримував їх, не лякав, лаштувався взятись до справ.

Смітники стояли на оточеному кущами майданчику за будинками. Вуличний ліхтар освітлював темряву, зелень листя була іншою, ніж удень, здавалася чарівнішою, каз-ковішою. Він порухав його, чи не з пластику часом. Міг усе роздивитися. Світло було таким яскравим, що бачив вибиту дрібними цифрами дату зберігання. Надто голодний, він брав протерміновані продукти, споживаючи їх на свій страх і ризик, не раз удобрював ними міську рослинність і присягався, що більше ніколи не буде, хай хоч вішають, але пронос минав і голод нагадував про себе.

Особливу небезпеку становили протерміноване м’ясо і старі сири. Стикаючись з ними, він пригадував повчальну історію, яку йому свого часу оповідали батьки, в яких він випрохував книжечку, а вони, не маючи її, розказували з пам’яті. «Бактерія лістерія та інша біжутерія», простонародна казка. У ній були добрі й лихі бактерії. «А що таке бактерії?» — допитувався він. І хтось із батьків відповідав: «Такі гномики, своєрідні». — «І лістерія теж?» — «Так». — «Але ж гномики у пеньках живуть». — «Такі гномики, як лістерія, оселяються у харчах». — «І я можу її з’їсти?» — «Краще не треба».

М’яса траплялося багато, червоного й зеленого, в різних формах і комбінаціях — таким чином йому надходили всі необхідні білки й речовини. Найбільше м’яса було після свят, третього і четвертого дня, іноді цілий тиждень, за що він шанував календар, передусім релігійний, особливо в тих частинах, де належало розговлятися. Про свято святого Мартина він довідався щойно зараз, пошкодувавши, що його не святкують у нього на батьківщині.

Батьківщиною для нього були батьки, яких усіх він любив, а вони любили його, кожний на свій неповторний лад. Батьківщиною були стіни, серед яких виростав; явір, про який тужливо співав, гойдаючись то вліво, то вправо, Петя, його татусь, і те справжнє дерево, рясно всіяне серцями-листочками. Батьківщиною був також певний період його життя, від першого опритомнення і, по суті, до останніх років. Його батьківщиною були лава, де спав, і контейнер, звідки видобував поживу.

Мартина він заповажав за гуску, яку цей святий ховав для нього в контейнер, щоразу в інший. Це було схоже на гру, він приймав її, і так вони бавилися. Мартин щедро напихав гусці в задницю рис і яблука. Іноді дарував йому цілу, іноді шматок, бувало, погрижений.

Наївшись, він уявляв себе меценатом, який на честь святого Мартина фундує по цій чужій країні, що розпростерла йому назустріч смітникові обійми, храми з ошатними дзвіницями, що довго і вдячно бамкають. Той бамкіт звучав щоразу по-іншому: коли був голодним; коли, ситий, розмріювався; коли одного разу, наївшись грибів, конав у незнаному до тих пір піднесенні, перетворившись на дзвін, який, ширяючи то в один бік, то в інший, заливався райдужною мелодією.

Рука намацала пакунок. Він на доторк збагнув її, розкіш — залютовану в поліетилен полядвицю. Під світлом ліхтаря полядвиця виглядала, немов на операційному столі. Він обертав її в пошуках терміну зберігання. Знайшовши, став лічити, проте дні нічого не означали, вони пливли, мов кораблики, яких він ніколи не стримував. Під-натужився і почав пригадувати. Й тут йому стала в пригоді газета за понеділок, дев’ятнадцяте. Понеділок був учора, отже, двадцять першого настане завтра. Йому уявився буханець духмяного хліба і цибулина. Чи тому, що цибуля була надміру пекуча, чи з якихось інших причин, на очі навернулися сльози.

Смітник був його креативним шеф-кухарем, автором ні з чим не зрівнянних меню. Навіть якщо меню не подо-балося, він ніколи не скаржився. Він звик до екзотики і несподіваних поєднань. Міг укласти кулінарний «ПУ-ТІВНИК-СМІТНИК. 100 найсмачніших знахідок». Його запросили б вести щоденну програму: «Ножем із бомжем» — великий смітник посеред студії та він, який виймає необхідні інґредієнти.

Він, який рідко мріяв про успіх, зітхнув. Та навіть така невинна мрія не минула йому даремно — вже наступної миті на нього впало прокляття.

— Що там?

— Полядвиця, — відповів він і стрепенувся: якщо відповів, отже, було запитання; якщо ж було запитання, був хтось, хто запитував. Він хотів заховати полядвицю, але було вже запізно.

— М ’ясо?

Невідомий хтось продовжував ставити запитання, хоча й так зрозуміло, що полядвиця — м ’ясо. У тоні вчувався притиск, майже зневага, а життя навчило його, що тони означають більше, ніж слова.

— М ’ясо, — відказав якомога байдужіше.

— Зле.

Ще б пак! Для кого зле, а для кого добре.

— Дурня, — підтримав він незаслужену дискредитацію полядвиці, намагаючись одночасно заштовхати її до кишені, куди вона, з огляду на розмір, не лізла. Він міг би, звісно, поділитися здобиччю, як ото святий Мартин із ним гускою, одначе боявся, віддавши шматок, утратити все.

А якщо голос не сам і за ним чаїться камарилья похмурих і готових на все голосів? Застерігав же хтось із великих: «Не ходіте, діти, в Африку гуляти!» «А що таке Африка?» — тоді він був замалим і не знав, що таке Африка. «Така метафора». — «А що таке метафора?» — «Щось таке, щось таке...» — пояснювали і не могли пояснити батьки, з чого він зробив висновок, що Африка — це щось неймовірне, від чого перехоплює подих. «Рай?» — запитав він, бо вже тоді від мандрівного проповідника, який прибився до їхньої сім’ї, чув про нього.

Рай нагадував сад, де росли яблука, по які вони, не дуже то й криючись, ходили. По своїй дитячій безпосередності, що визріла згодом у дорослу наївність, він уявляв Рай міс-цем, де разом із яблуками ростуть сардельки, а в пору цвітіння розпускаються солодкі кошички зі збитими вершками — достоту такі, як у вітрині кондитерської, біля якої він не раз зачаровано зупинявся. «Рай», — підтакнули батьки. На таке підтакування він мав, одначе, наготовану пастку: «Якщо Рай, чому не можна ходити туди гуляти?» — «Можеш переїстися смаколиків, і тебе знудить», — казав зі знанням справи Калістрат. «Без батька не можна», — втручалася одна з його матінок, і сімейний консиліум поквапливо спрямовував розмову в інше русло.

«Ось ти яке», — казав він, вдивляючись в обличчя, якому належав голос. Темні, трішки голодні очі... Хто ж у ці ситі часи не голодний? Голова, на ній світле волосся, що десятками кісок стирчить урізнобіч. «Як інопланетянин», — дивувався він, який, сам інопланетян ніколи не бачивши, знав про них від свого батька, який описував їх йому як дрібних і стрибучих істот з антенами, зеленими й довгими. Тими антенами вони боляче штрикались, і батько метався по кімнаті, доки, знеможений, вибухав голосним храпом. Мати називала інопланетян зеленими кониками, а дядько розказував, що їх насилає Зелений Змій. «Ти виростеш Побиваном і здолаєш падлюку», — казав дядько. «Як ти його лупцюватимеш?» — розцьковував далі, і він, увійшовши в роль, вимахував галузкою, яку його уява перетворювала на довбню, а дядько та решта заходились реготом.

— М ’ясо — це кепсько, — сказав незнайомець, наче проскандував гасло.

Він замислився, насторожений категоричністю формулювань цього химерного візаві, який стояв тепер напроти нього, по той бік контейнера. Якщо зараз і піст, то хіба не належить він до тієї категорії людей, яким дозволено їсти поряд зі студентами та вагітними? Батьки оформили його в університет життя, не запитавши, чи хоче він там навчатися. Був вагітний і що народив, те мав. Усе це тільки утвердило його в підозрі, що незнайомець забиває баки, поклавши око на здобич.

— А що не кепсько? — спробував розважити він із натяком на філософію. Казав же ж колись Сакидон, поплескуючи його по плечі: «Цей буде філософом».

— Банан, — сказав розкольник, — яблуко, ананаси.

З тону він зрозумів, що банан зовсім не обов’язково мусить бути бананом, а лише відкриває асоціативний ряд, що тільки підтвердила наступна фраза:

— Фрукти, овочі. Плоди, що їх дарує природа.

«Невже він гадає, що я повірю в ці байки? — протестував він услід за своїм єством. — На що він розраховує? На полядвицю? І до чого тут природа, якщо його ріг достатку — міський смітник, куди святий Мартин та інші праведники цього світу ховають для нього несподіванки?»

— М ’ясо — це вбивство.

Він здригнувся.

— Я нікого не вбивав.

Він відчув, як його, який навіть комашку закатруплю-вав тільки тоді, коли вона докучала, вкриває холодний піт. Бувало, ладний у першому пориві розчавити комара, що сидів, встромивши хоботочок у шкіру, він урешті не завдавав йому жодних тілесних ушкоджень.

— Хто їсть м’ясо, стає співучасником вбивства.

— Ми всі їмо м ’ясо.

— Я не їм м ’яса.

Контраст палаючого погляду і крижаного тону примусили його знову здригнутися. Його ноги зробилися ватяними. Тепер він був певний, що має справу з маніяком. Він не раз читав про таких у газетах, які підстилав, лягаючи спати.

— Масове вбивство.

Він хотів утікати. Втеча — єдиний рятунок. «Ніколи не вступай в розмови з незнайомими», — наказували батьки, і він вступав тільки тоді, коли бачив, що отримає гостинець.

Цього разу гостинцем не пахло. «Відчуваєш небезпеку — тікай!» — навчали батьки азів, що в тваринному світі успадковуються на рівні інстинктів. Батьки прищеплювали йому й чимало інших важливих речей.

— Ти віриш у вічне життя?

Спершу запитання його ошелешило, а потім упевнило в жахливому здогаді. Поблизу ані душі. Він ступив крок назад, відповідаючи ухильно, обтічною, але достеменною фразою:

— Я вірю в завтрашній день, який знову наповнить контейнери.

— А в життя після смерті віриш? У перевтілення. Сьогодні ти людина, а завтра можеш стати комашкою.

Він уже сьогодні був багато чим схожим на комашку — щоправда, хоч би як завзято тріпотів руками в рукавах, з яких звисали торочки, мов пір’я, не здужав би піднестися так граційно, як вона, — найімовірніше, взагалі не здужав би.

Напевно, незнайомець не маніяк, а придурок. Від цього нового припущення йому відлягло. Що міг відповісти? Що був комахою? Він згадав комах, з якими літав у дитячих снах. Згадав комара, якого не вбив, і подумав, що, може, то себе він тоді не вбив.

— Я був комахою, — відповів.

Незнайомця таке зізнання спантеличило.

— У наступному житті можеш бути телям, якого заб’ють електричним струмом, розфасують, продадуть і з’їдять, засмаживши на пательні. Бладі стейк фор е літл брейк — ду ю лайк сам кейк?

Якщо вже, тоді йому світить бути не тільки телям, а й кур кою, гускою (о добрий святий Мартине!), качкою, індиком, свинею і навіть бараном, якого приносять у жертву, і конем, який форкає та ірже. Адже не гидував нічим: їв усе, що потрапляло під руку, крім відвертої гнилятини.

— Хто споживає м’ясо, вже в цьому житті успадковує муки й страхи невинно вбієнної тварини і відтоді не має спокою.

Його рука вагалася між викиданням полядвиці та гарячковими спробами таки заштовхати її до кишені.

— Що робити? — мовив з неприхованим розпачем.

— Я ж кажу тобі: їсти, що падає звідти.

І показав угору.

Вгорі, над сліпучим ліхтарем, зяяло темне небо. Воно байдуже мовчало, і з нього нічого не падало.

Марево-Меланхолія

Пасся, поскубуючи траву. Пасся на луках і отавах. Господар вбивав у землю кілок, і він ходив, скільки сягала мотузка. Інколи господар його шмагав, і він питав, за віщо. «Ось тобі, ось тобі, скотино!» Розуміючи, що господареві зле, смиренно терпів побої, після яких господареві відлягало. Нарешті господар його продав. Він бачив, як, продавши, господар шкодує. «Ти не продешевив», — хотів він утішити, одначе подумав, що, може, той усе-таки шкодує за ним.

Його повантажили і повезли. По дорозі його знудило, за що його немилосердно побили. Потім його кудись скинули, і він зламав ногу, через що йому висунули звинувачення, якого він, зрозуміло, не міг спростувати. Його сподівання на адвоката відкинули як безпідставні й обтяжуючі, засудивши до п’ятихвилинного сидіння на електричному стільці. Він сказав: «Я людина!» Йому сказали: «Ти худоба!» Він сказав: «Це вбивство!» Йому сказали: «Ти не вмієш говорити!»

Він подав апеляцію.

Лежав не рухаючись і слухав, як ниє нога.

Чекав на відповідь.

Його примушували дати відбиток пальця, буцім він поінформований про те, що його закатовано, одначе він категорично відмовлявся, витримуючи тортури й залякування. Чекаючи на виконання вироку, на стіні камери нашкробав власною кров’ю декларацію прав і свобод, розмазавши останню літеру останнього слова.

Диня

Якщо сам Творець принаймні третину життя виділив снам, то нехтувати цією обставиною не варто. Якби це також був сон, без сумніву, він належав би до категорії фіто. Але то був не сон, а дійсність, як і все, що діється поза снами. А це, хай там що, дві третини поневіряння.

І все ж, хай йому біс, це скидалося саме на сон. Бо де ще запропонують диню, як не вві сні? Йому запропонували диню, і він, зі зрозумілих причин, не відмовився. Диню пропонували всім, що спонукало його підтягнутися. Він скуштував кілька сортів — кожного по скибці.

Він полюбляв дині — чому б мав цю свою пристрасть приховувати? Його попросили сказати дві слові. Загалом чи зокрема? Його попросили, якщо його ласка, висловитися зокрема. До нього ніколи так не зверталися: «Ваша ласка». До нього рідко зверталися з великої літери — про яку вже там ласку мова.

Він, кепський оратор, піднатужився і прохрипів: «Диня!» Його підтримали аплодисментами, попросивши виголосити ще кілька слів, some words more: «Скажіть іще щось, у Вас це добре виходить». Не належачи до ґрона промовців, він гарикнув: «Смачно!» Йому побажали на здоров’я.

Його вже ніхто нічого не запитував, тоді він сказав сам: «Дайте ще дині». Він карбував склади. Йому дали ще. Окрилений успіхом, він проскандував: «Хай живе диня!» «Хай живе диня без ГМО!» — підвискнули його голосом. Він, який, не вміючи плавати, завше брьохався проти течії, розлютився і загорлав: «Ганьба пестицидам і гербіцидам!» ГМО, про вплив якого ніхто не міг стверджувати нічого певного, було для нього хріновиною етичною — все одно, що дискутувати про Бога, а цього він з усіх сил уникав: Бог дав, він з’їв. На подяку відгикнув.

Йому ввіпхнули прапорець і всучили повітряну кульку. І прапорець, і кулька були кольору дині. Кулька то й поготів була, наче диня, що нестримно пахла соковитим херсонським півднем, куди він їздив із татусями та однією, іноді двома матінками.

Незчувся, як упився зубами. На той час у нього було вже мало зубів, проте достатньо, щоб диня-кулька з ляскотом луснула.

То було місто ініціатив, у якому щодня відбувалися акції. З оркестрами, що розвіювали туман — не так у шлунку, як принаймні в голові. Уникаючи гармидеру, в такі веремії він зазвичай не потикався — надто незрозуміло вони його баламутили.

В дійсності динь давно вже не вирощують так, як у часи, що їх називають старими та добрими, коли кат відтинав на майдані голову, міщани приходили на це видовище сім’ями, білизну сушили на линвах, а нічний горщик вихлюпували на голову подорожнього.

Тепер дині виготовляють — «вироблено на Чапків-ській динній фабриці, номер партії і термін придатності дивіться зісподу». Тепер і в словниках напроти дієслова «вирощувати» стоїть позначка «застаріле», хоча впровадили в промислове виробництво і поставили на конвеєр дині порівняно недавно. Новітні технології це дозволяють, як і все решта. Їх виробляють, як футбольні м’ячі і віконні рами. Їх навіть могли би стилізувати під м’ячі, з чорними та білими квадратиками, пофарбувавши в будь-який колір і візерунок, їх завиграшки могли створювати такими, що дітлахи ганяли би ними в футбол, і вони, пружні, не тріскалися б.

На промислове виробництво дині поставили б набагато раніше, якби не проблема адекватного запаху — промислові дині тхнули капронами, гудронами і сентипонами, з яких їх було «вирощено». Якщо середину начиняли волокном, здатним втримувати вологу і штучний цукор, то з запахами було складніше. Обладнані за останнім покриком техніки лабораторії борсалися в колбах і пробірках власної безпорадності, де й потонули б, якби не парфумери, які давно вже продукували одеколон «Динний». Фабрики серійного виробництва харчових динь дообладнали оприскувачами, і справа нарешті зрушилася.

Збій дав людський фактор, адже не всі продавці динь однаково сумлінні, як і продавці поготів, і не всі фабрики виробляли дині належної якості. Оскільки виробництво і продаж харчових динь приносили великі прибутки (з 7 мільярдів мешканців планети 5 мільярдів полюбляють дині, з них 2,5 мільярди можуть, ще два з половиною мільярди, згідно з проведеним під егідою ООН опитуванням, хочуть дозволити собі їх купити, пов’язуючи надії з новітніми технологіями), то з’явилося чимало підпільних цехів, де штампувалися дині сумнівного ґатунку, підриваючи економічне здоров’я виробників і фізичний статус клієнтів.

Невдовзі не тільки дині, а й усі інші відомі плоди вироблялися на харчових фабриках, оприскувалися адекватними запахами — огірка, помідори, баклажана, папаї… Промислові фрукти та овочі мали привабливіший товарний вигляд і триваліший термін придатності. Підсилювачі смаку поліпшили смакові властивості, а консерванти уможливили зберігання впродовж тридцяти і більше років.

Їх вирощували, як вирощують штучні кристали. Під -буркувані трейдмарковим гонором, виробники влашто-вували справжні змагання. Так, найбільшу диню було вирощено 12 черленика дві тисячі урожайного року на Клим-ківській фабриці баштанних культур. Вагою 2,5 тонни, її розрізали на відкритті свята «Феєрія Арчимбольдо», досхочу нагодувавши таких, як він, волоцюг та інших безхатченків.

Приводом теперішньої акції, повністю присвяченої диням, стали запахи. Якщо в торговельній компанії «Фрукти енд овочі» дині пахли заінтенсивно, від чого покупці накидалися на товар, у закладах «туТТі фруТТі» («4Т») — полуницями, то в претензійній мережі «Баштан і КУЛЬТУРА» акціоністи виявили партію плодів без запаху — покупці знизували плечима і розчаровано клали на місце. Уповноважений «Фруктів енд овочів» у зв’язках з громадськістю запевнив, що мережа закуповує опри-скувачі «Диня», як і решту запашників, у найвідоміших парфумерів — «Гуґо Босс» і «Шанель». Речник «Баштану й КУЛЬТУРИ» від коментарів утримався, пославшись на внутрішнє розстеження, результатів якого він — з комерційних міркувань — не розголошуватиме.

Так усе спливло на поверхню. З метою наживи на фабриках демонтували централізовані оприскуваль-ні агрегати (ЦОА). Почасти вже в дорозі, почасти від лежання на овочевих складах запахи вивітрювалися. Відбулася корпоративна толока, розвінчана в пресі як змова тисячоліття. Виробники, дистриб’ютори і трейде-ри домовилися «з метою ощадження коштів здійснювати щоранкове оприскування продуктів харчування категорій Ф (фрукти) і О (овочі) безпосередньо в місцях продажу». Першим копію цього ганебного циркуляра опублікував бульварний щоденник «Д-Вісті» з колажем на титульній сторінці, що зображав диню з запаленим бікфордовим шнурком замість гудини.

Якщо ЦОА з тупою безвідмовністю виконував роботу, то делегування оприскувальних повноважень працівникам супермаркетів мало далекосяжні наслідки. Люди, вони посідали всі ті риси, що притаманні людині: забудькуватість, допитливість, авантюрництво. Одні забували оприску-вати, іншим кортіло побачити, що буде, якщо в кілька разів збільшити концентрацію, треті експериментували, оприскуючи брюсельську капусту запахом полуниць, петрушку лісовими ягодами, а яблука беконом (який також вирощували на спеціалізованих фабриках). Покаравши винних штрафом належного розміру, контрольна установа зобов’язала вивісити таблички з написом: «У КОШИК КЛАСТИ ЗАКИ, РЕТЕЛЬНО ЗВІРТЕ ЗАПАХ!»

Exegi monumentum

Він, якому диня додала хоробрості, покинув закапелки і вирішив, тобто вирушив на вулицю Головну. Вулиця Головна не потребує протекції. Її візиткою є її назва, а вона сама — візиткою міста, крізь яке пролягає, тягнучись від кільця до кільця і під геометричним кутом зору будучи діаметром, складеним із двох радіусів. Посередині вона опуклюється, утворюючи майдан, що також називається Головним — бо як же інакше?

На Головному майдані розташовуються по колу парламент, ратуша, банк, театр, музей. Вулиця Головна — пішохідна зона. Музиканти шкварять цигик-мелодії, серед роззяв сновигають злодії, у вітринах крамниць тріумфують товари, линуть на крилах кохання пари, екзотичні дерева шумлять шевелюрами, і херувим, не соромлячись, люрає. Зрештою, він не поет, щоб оспівувати вулицю. Нехай її оспівують горобці, що частуються крихтами.

Він не історик, щоби писати її історію. Його ноги вписують в історію вулиці кренделі. Він іде. Так, як співається в пісні : « Я йду. Я у сні і наяву йду ».

Вулицею Головною він іде з невимовною насолодою. «Я турист», — каже не без вдоволення, і немає брехні, що була би більшою правдою. Його зачаровують пам’ятники, яких ще вчора на вулиці Головній не було, крім херувима, що люрає. Біля нього він ніколи надовго не затримується, остерігаючись звинувачень у педофілії.

В процесі власного люрання йому до вподоби, як темніє, мокріючи, стовбур дерева. Таке єднання його просвітлює. На вулиці Головній він на це не наважується, дарма що там ростуть дуже гарні, доглянуті, кучеряві дерева. Заздрячи херувимові, похапцем вмивається херу-вимовими сциклинами.

Туристи не шкодують херувимові дріб’язку. Йому за його люрання ніхто й монетки не кинув би. Якби він отак добув серед пішохідної зони брандспойт, його давно загребли б.

Вночі він занурює в херувимовий горщик руку і, бабра-ючись у хлюпотливій рідині, визбирує монети. Сповнений вдячності, цілує херувима в залюрану цюрку. Що він робив би, якби не цей тут ангелик! У мороз він обхоплює цюр-ку руками і хухає — хоч скільки хухає, звідти не витікає жодної краплі: взимку херувими не люрають. Температура голого херувимового тіла з бронзовими пиптиками, щічками і кучерями уподібнюється до температури навколишнього середовища. Колись і він був таким, щоправда, не металевим.

Він іде від початку до кінця і лічить. Заки доходить від кінця назад до початку, пам’ятників, яких налічив одинадцять, стає вже дванадцять, не рахуючи херувима, який — окрема історія. Що за складна наука арифметика? Тепер, пройшовшись знову від початку до кінця, він налічив їх десять. Розчарувавшись у лічбі, зосередився на розгляданні. Хіба, врешті, не все одно, скільки їх? Багато, бо славне місто, де жили і творили світочі. «Велети», — виправляє себе, бо «велети» йому раптом видається доречнішим, хоча пам’ятники вищі за людський зріст лише тому, що стоять на п’єдесталиках. Одначе він наполягає на «велетах». «Це в переносному значенні», — пояснює він собі. Він теж міг би бути серед таких велетів, бодай у переносному значенні. Ех, зітхає він, але тут його увагу привертає ворона.

Птахи полюбляють кружляти над пам’ятниками, опускаються на плечі та голову, метушаться і гидять. Птах на пам’ятнику виглядає настільки природно, що годі сказати, був він частиною задуму чи опинився там випадково. Відповідальні особи проганяють птахів із пам’ятників березовими мітлами і довгими палицями, непристойними жестами і лайливими словами. Приставляють драбину і, стогнучи, зішкробують послід. Ось і зараз — була вона, ворона, частиною задуму, чи прилетіла з власної ініціативи?

Він чекав. Ворона не рухалася. Підступивши ближче, погрозливо каркнув: «Карр!» На підтвердження серйозності своїх намірів недвозначно махнув рукою. «Якщо вона справжня, полетить геть. Якщо ж мідна, то й далі сидітиме», — світлі думки снувалися в його голові.

Підступив упритул, замалим не перекинувши цоколя. «Ану геть!» — рикнув, насупивши брови. Не маючи ні віника, ні ковіньки, ні парасолі, вдруге здійняв правицю. Коли здіймав, накотилась на нього непоясненна лють.

Не на жарт розійшовшись, переплутав ворону з сорокою. «Зараз я оперіщу тебе, сарако!» — «сарако», колись він вчив у школі вірш із таким словом; він не знав до пуття, що воно означає, але відчував, що тут воно більш ніж доречне.

Тієї миті пам’ятник також здійняв руки. Не тільки здійняв, а змахнув і зарепетував, і ворона з його плеча впала на ґранітну шахівницю пішохідної зони.

Він до смерті злякався — пам’ятники не лементують. Навіть згідно із задумом найгеніальнішого скульптора. Авжеж, від голоду і неправильного харчування в нього траплялися галюцинації. Іноді позитивні, але часто, одначе, такі, від яких укривався потом.

Ось і зараз. Він не їв і не пив. Краще би вже упився. Тоді все, що відбувалося, мало б пояснення. Коли нап’єшся, ймовірність, що пам’ятник загорланить, суттєвіша і головне природніша.

І він побіг. Накивав, аби довго не просторікувати, п ’я -тами. Мчав і не озирався. До сраки цю Головну вулицю з її непідвладними розумові подіями. А як він її любив! Жодний турист не обожнював її так, як він.

Біг у самотні парки та безлюдні квартали. Гарячкові думки неслися назустріч. Про зачароване місто з бовванами, які оживають. Біг із полудня в надвечір’я, з надвечір’я у вечір. Біг, доки пропав у сутінках.

А поки там що, на вулиці Головній пам’ятники, зійшовши з цоколів, скинули позолочені шати, спакували аксесуари і вирушили домів. Пам’ятник, якого так схарапудився, підібравши ворону, скрушно похитав головою, відтак, попрощавшись з собі подібними і побажавши їм всім «До завтра!», попрошкував своїм шляхом, доки зник у найближчій вуличці.

На відміну від нього, який тривалий час сюди не по-тикатиметься, завтра вранці пам’ятники повернуться на Головну. Йому, який не бачитиме, як вони періодично зникають у ватерклозеті поближнього ресторану (не всі наважаться люрати, як його улюбленець херувим), снитиметься, як пам’ятники цілого світу сходять із цоколів та покидають майдани, перехрестя і парки. Похмурі й старомодні, вони просуваються макабричною процесією, а від їхнього ґранітно-металевого поступу стрясається до самих основ Земля і лине в морок Космічної Ночі відлуння.

Ставання на граблі

Йому марилося, що повернувся на Головну. Страх як магніт: один полюс відштовхує, інший притягує. Наче той велетенський магніт од літака, що йому подарували на уродини батьки — в нього саме почалася фізика. Він узяв його з собою, даючи погратися всім, хто бажав, за що деякі однокласники віддячували цукерками, від яких він, звісно, не відмовлявся, доки вчитель поклав тій розвазі край.

Зі школи він приплентався в сльозах. «Що сталося? — допитувалися батьки. — Тебе хтось ударив?» Він розповів. «Як ти сказав?» — перепитав Сакидон. «Конфіскував», — повторив він слово, що злякало його більше, ніж те, що позбувся магніту. «Я йому кофіскую!» — стиснув кулаки Іполит, проковтнувши в емоціях літеру.

Вже через день магніт знову був у його руках, щоправда, батьки заборонили брати його до школи. Вчитель відтоді дивився на нього з острахом, мовчки ставлячи трійку, якої не заслуговував, бо, хоча любив усі незбагненні досліди, що проводились на заняттях, компенсуючи йому брак підліткових розваг, все одно нічого не тямив. Кайфував від того, як папірці липнули до ебонітової палички, проте, тільки-но починалися формули і тлумачення, його єство збунтовувалося. Світ втрачав цноту, а він — радість вдихання і видихання.

Йому снилося, що він оговтався, а оговтавшись, вирішив пересвідчитися, є в нього здоровий глузд чи ні. Він вигулькнув на майдан зовсім не так, як завжди і як вигулькують пасажири. Ескалатор віз, а коли вивіз його нагору, почав трястися й сверлити землю. Він то хапався за поручні, то намагався затулитись руками — на нього сипалися клапті породи й бетону. Коли нарешті ескалатор пробив ґраніт, він опинився на вулиці Головній. Він добрався туди метрополітеном, що червоною напруженою струною тягнеться крізь місто. І він бренькав об неї, наш медіатор.

Була неділя, красувалися пам’ятники і туристи, на вежі ж ратуші, як завше, висів дзиґар, приваблюючи його своїм круглим щирим лицем, мовби віддзеркаленням його власного, тоді як години не відігравали в його житті якої-небудь помітної ролі.

Туристи його не цікавили — він не якийсь там кишеньковий злодюжка. Не для того приперся сюди. Не тому його сюди, в цей Рай-на-Землі, виперли. Його увагу прикували до себе пам’ятники. Усвідомлюючи, що годі охопити неохопне, обрав один, на якому й зосередився, сівши на лаву.

Отак він сидів, а тим часом пам’ятник стояв. Вряди-годи між ним і пам’ятником проходили люди. Пам’ятник стояв і не рухався. Він сидів і також не рухався, своєю непорушністю нагадуючи пам’ятник. Адже є такі скульптури, які не стоять, а сидять. Їх садять на лаву, звідки вони самотужки вже не підводяться. Біля них вмощуються, мов коло найліпшого друга.

Заціпенілого, його врешті- решт сприйняли за пам’ятник, і він потрапив в об’єктив фотокамери разом з двома чужоземними красотками, що прихилились до нього, обвивши руками-змійками — одна з одного, друга з іншого боку.

В жінок він користувався стриманою популярністю, як оце зараз — щоразу в якійсь не конче властивій для себе ролі. Він згадав той однісінький раз, коли до нього горнулись подібним чином, і йому здалося, що між часом тоді й тепер пролягла прірва нездоланної вічності.

Він сидів півгодини, годину. На годині та першій хвилині пам’ятник напроти нього зійшов з п’єдесталу, примусивши його вдруге засумніватися в здоровому глузді. Він закрив і довго не розплющував очі. Коли ж набрався сміливості, пам’ятник стояв на звичному місці, мовби нічого не трапилося, з чого він зробив два висновки, бо його загалом безпроблемна голова в екстраординарних ситуаціях схилялася до необхідності осмислювати.

Висновок перший: проблеми зі здоровим глуздом існують. Висновок другий був не менш стислим, ніж перший, і його продовжував : вони не такі страшні, як здалося. Які підстави дозволили йому так гадати?

Підстав, як і висновків, було дві: а) пам’ятник повернувся на місце, що означало реставрацію здорового глузду невдовзі по тому, як він похитнувся; б) він міг критично оцінювати наявність-відсутність здорового глузду.

Доки так міркував, зауважив перевернутий догори крисами капелюх. Він наслинив вказівний палець із брудом під давно не обкусуваними нігтями (у дитинстві нігті обкусували йому мами — одна на одній руці, інша на іншій, а батько відволікав увагу веселими оповідками), щоб переконатися в тому, що й так ясно: ніякого вітру не було, понадто здатного здути з пам’ятника хай не найважливіший, але як-не-як елемент.

Відчайдушно тримаючись за широкий шлях логічного мислення в побоюванні втонути в трясовині хаосу, волів пояснення. Загадкове фізичне явище чи звичайне недбальство виконавців? Так і не вирішивши, подумав, що буде, якщо гепнеться увесь монумент, причавивши якого-небудь туриста, який цвенькає, а в кишенях якого дзенькає і яким так пишаються батьки цього безпідставно оспіваного міста?

Ноги затерпли від непорушного сидіння, налившись важким, неслухняним металом. Наче справді почав перетворюватися на пам’ятник.

Він саме перевертав піднятий із землі капелюх, лаштуючись напнути скульптурі на голову, як звідти посипалися монети. Вони зойкали об пішохідну плитку — від такого видовища каміння заверещало б. Проте заверещав пам’ятник. Бо гроші є гроші. Битву за здоровий глузд було остаточно програно.

І він пішов поневірятися по світах.

Колами і квадратами, конусами і паралелепіпедами.

Був інструментом для креслення геометричних фігур.

Голкою, що мережала ехограму великого спантеличен-ня.

Хатка на курячій лапці

О цій порі він зазвичай спав. Над ранок туман турботливо накривав його ватяною ковдрою, роса вмивала підпухлі очі. До ранку снилося, однак, ще багато снів, таких та інакших, коротких і повнометражних, чорно-білих і кольорових, реалістичних, магічних і романтичних — авжеж, його серце не зашкарубло. У сні його свідомість розкривалася келихом чарівної квітки — мініатюрний світ, де точилося сповнене дивозмін нескінченне життя.

Колись у снах він літав. Як перевищив ліміт у сорок п’ять кілограмів, його потягло донизу і відтоді міцно тримало при землі. Проте навіть зі своїми вісімдесятьма п’ятьма бігав — доволі-таки нівроку, щоправда, переважно в снах. Коли перевалило за дев’яносто, бігати стало важко. Якщо за ним гналися, а останнім часом у снах за ним гналися часто, він тікав через силу, тяжко хекаючи, скаржився на печінку і відчував, як горло стискають спазми-обценьки. «Це я, твоя коханая», — дихала йому в обличчя нечищени-ми зубами і перегаром, а він відмахувався й відбивався. Пронизливо штрикало серце, і він думав, що це кінець. Уявляв хрест на своїй могилі (як-не-як, жив серед християн, то й помирав у фантазіях по-християнському) і напис на хресті у два латинські рядки: в першому Angina Pectoris (як його ім’я і прізвище; Angina — ім’я, Pectoris — прізвище), під ним amen, дрібнішими літерами, що означали «народився, пожив і вмер — тут могила його тепер, а душа літає у небі: це й на тебе чекає, бебі».

Такі сни заженуть його в домовину. Хоча з голоду худнуть, він потовстішав. Опух від з’їджених макаронів, знайдених піц, майонезяних сендвічів, німецьких ковбасок — усього цього шмону-хамону, після чого почав нагадувати Мамону. Потім знову схуд, і бігати уві сні стало легше. Схуднути так, щоб літати, він уже не зміг. Та й не дай йому цього, Боже.

Спав, де запопадала ніч і було наготоване ложе. Спав на траві, а цвіркун насвистував колискову. Спав на горищах і річкових пляжах. У порожньому рятівному човні, пришвартованому до берега, і мама-водиця гойдала його (так ніхто і ніколи його не гойдав), нашіптуючи колискову: «Спи, мій маленький, спи, голосно не хропи. Очка заплющуй і вушка і не скидай капелюшка...».

Марилося йому, що він славетний король Бе-Моль, який має найкращих підданців, вимайстровує їх власноруч, відтинаючи й пришиваючи руки та ноги. Прокинувся від ніжного доторку скальпеля і загорланив.

Схилений над нашим героєм професор патологоана-томії відсахнувся назад, заточився й осів, неприродно заокругливши очі, в яких мовби закарбувався незмірний подив людини, яку, здавалось би, ніщо не мало дивувати на цьому світі.

Студенти розбіглися, занедбавши медуніверситетське навчання, зі стін-ґалерей адміністративного корпусу зневажливо дивилися їм услід благородні обличчя славетних ескулапів, а в скляних шафках-вітринах виблискували нікому не потрібні медичні знаряддя — від найдавніших часів до наших днів. Хто оклигав, перевівся у спокійніші заклади — колишніх студентів медицини бачитимуть у духовних семінаріях і за партами філософських факультетів, де їм розповідатимуть про життя вічне і скороминуще.

Він теж хотів іти геть, однак його переконували, що він труп, спершу наполегливо радили, відтак уклінно наполягали залишитися. «В ім’я науки, ляжте назад на стіл», — благали його, розпатякуючи про боротьбу з епідеміями, лабораторні заняття, молоде покоління («Де воно?» — хотів запитати він і сам же відповісти: «Розбіглося»).

Він побачив басейн, кінцівки та інші частини нікому не належних, знепритульнених тіл, що заважали йому вночі досхочу викупатись. «Ні», — сказав він, після чого уклав ЗАПОВІТ, текст якого наводимо повністю як зразок лаконічного стилю, на який наклала відбиток утилітарність доби, в якій компонувався:

«Заповідаю поховати мене у сирій землі, не скидаючи одягу, що буде на мені, щоб тіло моє, яке натремтілося за життя, не мерзло ще й після смерті. Усе, що я мав (а понад те не було в мене нічого), розподіляю по справедливості. Плоть — хробакам, хай перетворять її на землю, хай виросте в тій старанно розпушеній благодаті квіточка, гіацинт або тюльпан з цибулинки, туди покладеної (хай зрошує її дрібен дощик). Душу ж ввіряю турботливим рукам Господа. Додаток 1 (єдиний). Цей Заповіт є одночасно вірчою грамотою».

На вистеленому подрібненою корою ліжку спалося м’яко, з клумб долинав запах фіалок. Сьогодні його спальня складалася з двох стін без бра і стелі без люстри над головою, входу без дверей та вікна без шиб, все з чистого дерева. Сяєва вуличного ліхтаря, що млоїлося у вікно, було більш ніж достатньо, щоб спати і не боятися.

Йому сниться жарівка на коридорі, яку забув вимкнути. Він нестерпно мучиться, не знаючи, як до неї добратися, доки врешті здогадується, що треба найперше встати. Він хоче підвестися й вимкнути, нічний легіт, запахи квітів і тиша розморюють його, його тіло само по собі, а він сам по собі. Неспроможне поворухнутися, воно лежить, мов лантух, тоді як його свідомість впивається пахощами. І кудись дедалі глибше провалюється. Як грішники в геєну вогненно-роззявлену, де булькають казани, повні смоли киплячої та гиді всілякої сплячої, провалюється він у сон...

Він у саду. В такому саду, де цвітуть квіти. Де все у суцвіттях. Він, садівник, квіти вирощує та доглядає. Не рве і заказує рвати. Бо квіти, як ми, мають тіло і душу. Він каже: «Я їх боронити мушу». Він мріє про світ, зітканий із рослин, в якому рослиновий увесь його плин. Про людей, що мешкають у будинках-келихах. Про незнаних квітів чарівні пелехи. Про квітку сонця, що розкриває проміння-пелюстки. Про п’янкого повітря барвисті згустки. Півонії та пеларгонії. Крокуси, орхідеї. Квіти-надії та квіти-ідеї.

Щось його насторожує, відволікаючи від праці садівника. Вітер не віє, листя не шелестить. Тривожно завмерла бузкова мить. Бачить, як вдирається в тишу стороння рука, тягнучись до його орхідей, квітів-надій і квітів-ідей. Він розгублений, що робити і до кого на сполох бити. Стискаючи садівничі ножиці, підступає до незримого злодія, прокинувшись за півкроку до, мабуть, єдиного у своєму житті, не враховуючи набридливих кусьок, душогубства.

Зіп’явшись на ноги, очманіло вслухається в тишу. Лягає, і тиша, тиха- тиха, заколисує його знову. Йому сниться, що живе він на сьомому поверсі багатоквартирного дев’ятиповерхового будинку. Над ним Стьопа з Наталкою. Він чує, як порипує, гойдаючись, ліжечко, а Наталчин голос наспівує колискову: «Люлі-люлі, летять зозулі, за ними лелеки далеко-далеко...».

Вранці на свій превеликий подив він виявляє, що хатка має ще один, названий другим, поверх, накритий дерев’яним дашком у формі червоної пірамідки-пагоди з ледь вигнутими краями, на покуттях дракончики, що нагадують морських коників. Стає навшпиньки, зазираючи у віконце, але віконце порожнє. На стоянці поблизу будиночка кольоровий автомобіль з кермом, бортами й колесами. Місце водія вільне, пасажирів також катма.

Насичений вологим нічним повітрям, він іде й похитується, відкриває хвіртку й виходить, щоб, обернувшись, прочитати назву, де ночував: «МІСТО СОНЦЯ». «Я ночував у Місті Сонця», — усміхається, дивуючись каламбуру, згідно з яким у місті сонця буває темрявно.

Невдовзі місто окупують діти — воно їхнє, хатка-пагода на курячих ніжках, автомобіль і слоник. І гойдалка, щоб гойдатися. «Дякую Вам, діточки, — каже розчулено. — Ви мої добрі янголи». Де інакше він спромігся би на такий доступний нічліг?

— Мамо, мамо.

— Що доню?

— Бом! Бом!

— Ж.

— Мамо, мамо.

— Що, доню?

— ЖЖ, ЖЖ.

— Так, доню, так.

— Дякую тобі, доню, — каже він й упевненіше наддає ходи.

Товариство

Було в нього й інше товариство, хоча не було другого поверху — принаймні такого, на якому б хтось жив. Конструкції, що слугували притулком, були одноповерхові,

мінімалістичні, щоправда, з вигодами. Душ відкручував Господь Бог своєю десницею, іноді в міру, іноді засильно, й тоді доводилося ховатися під накриттям.

Туалет був у стилі деревної кори, автентика, килимок перед туалетною мушлею витканий зі щирої трави небесними аріаднами, з візерунками — ромашками і куль-бабками. Він присідав, дув на кульбабку перед собою, що одночасно з естетичною насолодою сприяло звільненню від баласту, відривалися парашутики, він шепотів: «Летіть! Летіть!», вітер підхоплював їх, і вони летіли, елегантні балеринки і балерини.

Туалет був кущами, в яких цвірінькали горобці та виспівували шпаки. З ароматом троянди й жасмину, що перебивав сморід. Вдосвіта його вітав соловей, він казав солов’ю «Дай Боже, небоже!», перевертався на інший бік і спав — життя від нього нікуди не втече, квіти цвістимуть і листочки розгортатимуться, вони в нього мудрі та само -стійні.

Лекція

Майже всі культурні заходи слід було завдячувати неприбутковому доброчинному об’єднанню Ен. Джі.Оу «БоМже, помагай!» Культурна програма сувоїлася доволі широко, їх везли автобусом на сто сорок шість волоцюго-місць (дев’яносто звичайних, згідно із держстандартом) з гармошкою посередині, яка впродовж їзди марно силкувалася нашукати щось на зразок мелодії. Коли ніс автобуса був уже за перехрестям, хвіст щойно на нього виїздив, боязко озираючись, аби з бічної вулиці не вискочив, бува, який-небудь ошалілий фертик.

Вони витріщувалися з вікон на місто. На будинки з ранньомодерною майолікою та еклектичною ліпниною, перші поверхи будівель із барами, бутиками і трафіками, офіси й реклами, мости й роздоріжжя, парки та бульвари, річку й вигадливі парапети мостів над нею, зазираючи, бачили небо та білу хмарку, що зачепилася за шпичак хмародряпа.

Директор об’єднання, який любив їх і супроводжував, задоволено дивився на припалі до вікон мармизи. Він бачив, як вони непоквапом розпромінюються, його сіромашки, яким присвятив своє харитативне життя. Автобус сигналив клаксоном з трьох сурм різної довжини, прилаштованих збоку за вікном над капотом, на мить у салоні наставало пожвавлення, потім усі знову припадали до вікон.

Автобус під’їздив. Директор постукав вказівним пальцем у мікрофон, мовби струшував попіл із цигарки, гучномовці поширили стук салоном, пасажири відірвались од вікон і з уважною запитальністю спрямували свої погляди вперед, де, обернений до них обличчям і тримаючи мікрофон у руці, стояв директор, їхній ґід і янгол, який опікується.

«Шановне товариство, — директор щоразу так звертався до них, — сподобилося!» Йому зааплодували, і він вів далі: «Ми прибули. Зізнайтеся щиро — чи були ви такими впевненими? Чи не тривожили сумніви — доїдемо / не доїдемо? Доїхали!» Директорові знову заплескали. «Перед вами виступить лектор», — додав директор, коли аплодисменти вляглися. «Ректор?!» — вигукнув Хтось насторожено.

Із Хтосем він познайомився в цьому ж автобусі, одного з попередніх разів, коли отак їхали і доля посадила їх поруч. Хтось досяг у цьому житті багато — вступив до академії, звідки його відрахували наказом ректора. Наказ, потертий і засмальцьований папірець, Хтось носив іще роками при собі, доки той стерся на порохно. Хтось переконував, що його підло викинули через те, що він плутав сонорні, не розрізняючи «р» і «л», як у деяких східних мовах. «Це дискримінація! — ще й тепер, згадуючи той неприємний момент, вигукував Хтось. — Я цього так не залишу!» Інші казали про Хтося, що його відрахували за неуспішність.

«Не ректор, а лектор», — виправив директор фундації. «Клоун», — кинув котрийсь пасажир. «Віват національна збірна!» — відпарирували з іншого кінця. «Гіп-гіп! Гіп-гіп!» — стрясалося салоном. «Прошу уваги, — провадив директор, вертаючи ситуацію під контроль. — Привітайте лектора оплесками. Будьте щедрими й великодушними. Після лекції намагайтеся продемонструвати зацікавлення, ставте запитання. Лектори таке полюбляють. На завершення не забудьте ще раз поаплодувати, трохи гучніше, ніж на початку. Під час лекції не розмовляйте, без нагальної потреби не вставайте і не виходьте. Після лекції мер міста запрошує нас на святковий обід». — «Ураааа-аа!» — не стрималося, щоб не закричати, наше добірне товариство. «Стривайте, стривайте, — сказав, сяючи від задоволення, директор. — Після лекції зустрічаймося тут і дружно пірнаймо на спільну трапезу. Опісля автобус потрембітає (прошу бути пильними) і розвезе всіх по домівках».

Лекція тривала довго, і вже під кінець дехто почав крутитися й соватися в кріслах. Не встигла лекція закінчитися, присутні бурхливо заплескали — невимовно раді, що вже кінець.

Ніхто не хотів ставити запитань. Всім пошвидше пра-глося обіцяної гостини, про яку увесь цей час думали, уявляючи — всяк на свій лад, — з яких страв вона складатиметься. Королівська вийшла би трапеза!

Були поміж них і такі, які протягом цих півтори годин уласноруч готували омріяне, не шкодуючи складників, наївно сприйнявши аплодисменти за шкварчання стейка на сковорідці, грубезного й соковитого. Коли ж поотямлюва-лися, їм не залишилося нічого кращого, як долучитися до решти аплодуючих.

Тільки він сидів, як мумія єгипетська. Не пам’ятав, коли підвівся і як опинився на сцені, де прилюдно і всмак ліпив ляпас за ляпасом. Він нічого не пам’ятав. Діяв, як буде сказано згодом, у стані афекту.

Такого розвитку подій ніхто не сподівався. Інтермедії не входили до програми. Лектор заверещав, у залі здійнявся шарварок. Його так і сяк заспокоювали: «Ви хибно його зрозуміли» і «Мої підопічні, мов діти». Народ злякався, що святковий обід скасують, проте страх був безпідставний. Обід відбувся, хоч і з великим запізненням. Справа, яку директор марно намагався зам’яти, отримала судове продовження.

Справу розглядав суд району, в якому читалася лекція й стався інцидент. Жодна сторона не мала нічого проти. Суддя призначила слідчий експеримент, і лектор-філософ повторно виголосив лекцію, від якої зітхали не лише судді, пристави, свідки та інша публіка, а й клаповухі химери з колон і гіпсова Юстиція з зав’язаними очима. Краще їй зав’язали би вуха! Лектор розпатякував з величезним задоволенням, з якимись особливими азартом і натхненністю. Було видно, що виголошує він її аж ніяк не вдруге.

Точнісінько, як тоді. Ті самі слова про світ, якого немає. Про те, що нам усе тільки мариться. Нас немає. Ми всі примарилися собі. Ви примарилися мені, пані суддя, я Вам, а він — лектор показав на нього — нам обом.

Можливо, якби філософ тоді, на лекції, сказав, що й обіду немає, інші також насторожилися б, одначе цього не було сказано ні тоді, ні тепер. Ні Вас немає, пані суддя, ні мене, ні його, бугая некерованого, бевзя невдячного!

Це ж про нього! Це він — бугай некерований, бевзь невдячний? Спершу він слухав, як тоді, розчулено, аж його неголеними щоками текли сльози. Потім обурився. Обурився за Жору і Кузю, які не могли обуритися, за друзів з давніших часів. Зрештою, за себе, який жив і страждав, знаходив і їв, а тепер поставлено під сумнів його існування.

Його серце стиснулося, він мало не заридав. Єдино присутність високого суду вернула його до тями, а міцна рука адвоката, найнята коштом благодійного об’єднання, тримала, щоб не накоїв нових дурниць.

Слідчий експеримент зірвався — до повторних ляпасів не дійшло. Суддя не наполягала.

Якусь мить права рука Юстиції сиділа, нічого не кажучи.

Суддя до Підсудного:

Нащо Ви його вдарили?

Адвокат:

Він не тямив, що робить.

Суддя до Адвоката:

Ви стверджуєте, він перебував у стані афекту?

Адвокат:

Так.

Суддя, знову до Підсудного:

А що скажете Ви?

Підсудний мовчить.

Постраждалий:

Йому немає що сказати! Він визнає свою провину!

Суддя до Постраждалого:

А що маєте сказати Ви?

Постраждалий на адресу Підсудного:

Бугай некерований!

Суддя до Постраждалого:

Ми це чули.

Постраждалий на адресу Підсудного:

Бевзь невдячний!

Суддя до Постраждалого:

І це ми чули. Крім того, це неввічливо. Я навіть сказала би, образливо. Застерігаю Вас, вельмишановний.

Суддя до Підсудного:

Він на лекції Вам теж таке казав і якщо так, то перед ляпасом чи після?

Підсудний мовчки замотав головою.

Постраждалий до Судді, показуючи на Підсудного:

Він підтверджує — я нічого такого на лекції не казав! Усе, що я розповідав, Ви щойно почули від першого до останнього слова.

Суддя до Підсудного:

Як Ви поясните свої дії?

Підсудний мовчить.

Постраждалий:

От бачите! Бачите!

Підсудний нарешті:

Він казав, що його немає!

Постраждалий:

Немає.

Підсудний:

Він казав, що мене немає.

Постраждалий:

І немає, немає тебе, слоню ґумовий, бодай ти під землю гулькнув!

Суддя:

Я попрошу!

Підсудний:

Як я міг його вдарити?

Суддя:

Будь ласка, ще раз.

Адвокат:

Мій підопічний питає, як він міг ударити.

Суддя до Підсудного зацікавлено:

Атож, як Ви могли його вдарити?

Підсудний:

Я не міг його вдарити.

Суддя спантеличено до Підсудного, дивлячись одночасно запитальним поглядом на Постраждалого:

Ви хочете сказати, що Ви його не били?

Підсудний:

Його немає.

Суддя здивовано зводить брови, до Підсудного:

Тобто?

Підсудний:

І мене немає.

Суддя ще здивованіше:

Он як!

Підсудний, показуючи на Постраждалого:

Він каже: його немає. Він каже: мене немає. Він каже: я його вдарив. Як я міг його вдарити, якщо немає ні його, ні мене? Судіть самі.

Адвокат квапиться на допомогу Підсудному, занюхавши можливість обернути справу на користь Підсудного і показуючи на Постраждалого:

Пан позивач, який, між іншим, уже тричі в залі суду, як Ви, мабуть, чули, образив мого підзахисного, під час повторення своєї лекції у перебігу призначеного судового експерименту стверджував, як Ви, мабуть, теж чули, пані суддя, що Вас немає. Це неповага до суду! Це зухвальство! Він стверджує, що нас усіх немає! Що немає судового засідання, яке відбувається! Що нам це все і ми собі тільки маримося! Мій підзахисний має рацію!

Коли всю цю еквілібристику далі несила було терпіти, було досягнуто мирової угоди, з якої і вовк вийшов ситим, і вівці цілими, хоч і добряче збаранілими. Не так роль дурня, якого з нього склеїли, припала йому до душі, як те, що таким макаром уник буцегарні.

Вчинок підсудного визнали таким, що «скоєний під впливом великого емоційного враження, яке справила на нього прослухана лекція, що свідчить про її, лекції, успіх і неабиякий ораторський хист промовця. Інцидент остаточно вичерпано, Підсудний і Постраждалий втрачають означені ролі і повертаються до статусу Безхатченка та Лектора відповідно».

Справу було програно на подвійну користь — Екс-Підсудного та Екс- Постраждалого, а виграли, як справедливо наголошувалося в завершальному слові, Здоровий Глузд і Суспільна Злагода.

Атож, його адвокат міг вимагати психіатричної експертизи, чого людина, яка стоїть у залі суду і стверджує, що суду немає, більше ніж заслуговує. Можна було б розкрутити момент неповаги до Вашої Честі. Одначе кому здалася тривала й нудна вовтузня?

Виступаючи напівдоброчинно, адвокат не мав ні найменшого бажання ускладнювати і затягувати. Його підзахисного і — за сумісництвом — підсудного виправдали. Хіба не досить?

Директор, який спостерігав, мов тренер за поєдинком, поплескав його, свого ексцесивного, але від того не менш любленого підопічного по плечі і перед тим, як розпрощатися, завів у найближчу піцерію для підкріплення.

Вистава

Іншого разу їх повезли на виставу. Тим самим автобусом з гармошкою посередині й трирурковим клаксоном попереду, від кожного звуку якого на пасажирів сходила благодать. Зауваживши це, водій трембітав на кожному повороті, а коли прибули на місце призначення, дозволив трембітнути по черзі всім, за що його мало не задушили в обіймах.

У виставі було задіяно двоє акторів — Він і Вона. Його звали Панто, її — Міма, про що глядачам повідомив невидимий голос, що знав усе. А все, напоумлювали його батьки, знає хіба що Бог.

У перервах, як Бог мовчав, з гучномовців лунала музика. Позаяк актори не розмовляли, він сприйняв їх за глухонімих, вповні оцінивши подвійну добросердість задуму: безхатченків (один із них мав паспорт, у якому так і було записано — Безхатченко, Квітослав-Зенон Безхатченко) безкоштовно везуть до театру, в якому грають глухонімі актори.

Панто виконував роль чоловіка, Міма — його дружини. Мабуть, вони були справжнім подружжям, тримаючись разом у житті і на сцені. Недолугий Панто все робив не так, Міма постійно його виправляла, а втомившись, скрушно хитала головою.

Панто загубив годинник. Хоч як Міма допомагала шукати, годинника не було. Коли Панто і Міма обернулись до залу, на їхніх побілілих від розпачу щоках виднілося по великій червоній сльозині. Вони розводили руками, благаючи розради.

Всім стало ніяково — одні присоромлено відверталися, інші підбадьорливо усміхалися, і тільки його, його єдиного борвійна і нездоланна сила підхопила-понесла на сцену. По-конвенційному називалася вона співчуттям, проте не імена роздавати квапився.

Ось він разом з Панто і Мімою шукає загублену річ. Під комодом, на дивані, в шухлядах. Його відвідала світла думка, що Панто міг забути годинник у власній кишені, як інші люди гублять на носі свої окуляри, а потім без кінця їх шукають. Панто поплескав руками по кишенях — годинник справді був в одній із них.

Панто і Міма кинулися обіймати його, Міма поцілувала в щоку, від чого він зашарівся, що побачили б усі, якби не борода, яка, не так давно вперше зголена, доволі хутко знову вкрила його лице темними водоростями. Зал аплодував, вибухаючи криками «Браво!».

У другій дії, як Міми не було вдома, Панто витирав порох із шафи під стелею, звідки впав і не міг підвестися. Благальним поглядом дивився Панто на глядачів, наче дельфін, якого викинула штормова хвиля. Панто простягав руку, проте було видно, як сили покидають його.

Так він ще раз побував на сцені. Він допоміг Панто підвестися та з усією можливою обережністю посадив на диван. Зал знову аплодував, і ще гучніше лунало «Браво!» — голосно і невпинно, впродовж багатьох, яких ніхто не засікав, хвилин. Це тривало б і довше, якби Панто натяками не попросив подати йому телефон, до якого самотужки не міг дотягнутися.

Кволим голосом Панто продиктував номер, і він викликав швидку, що прибула, не спливло й хвилини після виклику, — схожий на Міму лікар мав на собі не хатній, як у Міми, а медичний халат. Оглянувши і наклавши на Панто гіпс, лікар назвав нашого героя добрим самарянином та, обернувшись до залу, нагадав слова Ісуса Христа «Любіть ближнього свого, як самого себе».

Коли лікар пішов, повернулася, нічого не підозрюючи (в ті часи, в які відбувалася дія, мобільних телефонів ще не сконструювали), Міма. Лежачи на дивані з перебинтованою ногою, Панто розповів їй, що сталося. Міма шкодувала Панто, гладила волосся і пригортала до себе, відтак дякувала і цілувала рятівника, який не знав, на яку ногу ступити, — з ніяковості і від хвилювання.

Завіси на мить зійшлися, закривши сцену, і розійшлися.

Як розійшлися, на сцені вже не було вітальні, а простирався сквер. На зелених деревах сиділи птахи. Вони щебетали так голосно, наче до крон було підведено мікрофони. Дивним чином, жодна з них не поворухнулася. Панто і Міма прогулювалися доріжкою.

Завіси знову зійшлися і вже не розходилися.

Зі стелі з’їхали маски, сріблиста і золотиста.

Перед завісами з’явилися Панто і Міма, недвозначними жестами запрошуючи його на сцену. Панто стояв праворуч від нього, Міма ліворуч. Взявши його за руки і так тримаючись, Панто і Міма вклонилися. Він теж уклонився. Вони вклонилися вдруге і він із ними. Так вони тричі вклонялися глядачам, що галасували, як малі діти. Загальному розчуленню не було меж.

Soft porno

Пригадувати не було потреби. Якщо вже, то всі три стрічки, об’єднані спільною назвою «Людина і природа. Життя братів наших молодших». Перша про китів, друга — лелек, третя — ведмедів.

Кити були великі й нагадували субмарини. Вони набирали в рот води, а тоді стрімким фонтаном випускали назад у море — якщо точніше, то в океан.

Кити полюбляють купатися. На відміну від людей, кити купаються вранці, вдень, увечері. Вночі, коли люди сплять, кити далі купаються, і не думаючи вилазити на берег. І чому тільки вони брати наші молодші, якщо старші від нас на мільйони років? Скільки нулів має мільйон, він згрубшого знав, достеменно не уявляючи, скільки це часу. І всі ці мільйони років вони сидять у воді.

Ворог у китів один — людина: вона переслідує, наздоганяє, вбиває. Людина побудувала китобійне судно. Коли браконьєри заряджали гарпун, залом прокотився свист. Коли гарпун простромив кита, від тупоту все навколо несамовито загуркотало.

В екран полетіло тухле яйце. Хтось жбуронув камінь. Яйце влучило китобійникові в брову і, розбившись, потекло по екрані. Найжорстокішому браконьєрові камінь прохромив груди, утворивши чорну рану, після чого фільм зупинили, в залі ввімкнулося світло і на сцену вибіг директор кінотеатру.

Директор лаявся і показував на діру, встромляв туди з розгону кулак, мов боксер, який добиває суперника, просив більше такого не робити. «Якщо, — застеріг директор, — ще хтось щось устругне, фільмів більше не демонструватимуть».

Наступним був сюжет про лелек. Спершу була трава, і було її зелено та багато. Вона росла і росла, заполонивши поволі екран, доки раптом безслідно зникла.

Замість неї засяяло в блакитному небі сонце і попливли кучерявенькі баранці — наче то вони зжерли її. Ген-ген летіли клином лелеки. Спершу летіли, потім стояли в гніздах. І було гніздо, щойно покинуте. І чекав у ньому лелека — на лелечиху. Після повідомлення про її трагічну загибель птах шугонув увись, впав і розбився.

Як саме це виглядало, він не побачив, інстинктивно затуливши очі долонями, як і чимало тих, з якими приїхав у кінотеатр.

Глядачі плакали, йому теж хотілося плакати. Ніхто не соромився своїх емоцій. Він гадав, що їм покажуть кінокомедію. Їдучи сюди, вони всі так гадали. Він налаштувався на регіт, а довелось завивати.

Наостанок були ведмеді з темними плямами в білому хутрі. Від самого початку цей сюжет не віщував нічого доброго. Він авансом пустив сльозу, тоді як, причавленому безпросвіттям, йому хотілося лише трішки надії, якого-небудь промінчика — чогось, що бодай на мізинець зігріло би.

Коли вони помруть, він цього не переживе — він уже готував себе до найгіршого, а на душі шкребли безутішні котики. Ех, показали би кінокомедію — стару і французьку: їхав сюди в доконечній потребі розреготатися, бо тільки так розговлялось його стиснено-соматичне єство, тоді як шлунок волів, частіше, однак, волав шинки-шпондерка, квилячи, наче та Ярославна: рано, удень і ввечері, а не раз — серед глупої ночі.

Тим часом панди — так звались ведмедики — гралися, бешкетували, катулялися; кінець кінцем, пожирали бамбук. З двадцяти з’їджених кілограмів шістнадцять у процесі цнотливого випорожнення верталося у природу, чотири осідало в кендюхах. На десерт — лілії, крокуси, гусениці. Бідолахи харчувалися лежачи, розчепіривши лапи.

Раптом їм запраглося чогось більшого, глибшого, оду-хотворенішого. Їх вайлувато-зворушливе парування було показано великим форматом, в усій красі і деталях.

Цей останній сюжет викликав різні емоції: одні раділи, мов діти, інші зворушено шморгали і втиралися рукавами. Й було чого: в мічених смертю єствах тварин, до яких усі вони встигли проникнутися симпатією, тріумфувало життя з його невеличкими втіхами, що і їм, глядачам, були не такі вже й чужі.

«Все-таки є вона, справедливість, — думав він. — Ще сяє промінчик у темряві».

Юрський період

Іншого разу він встиг лише поцілувати автобус. Йому було так, мовби відчалило його життя, і за кращої нагоди він неодмінно занурився б у це вагітне солодкими глибинами зі щемкими рифами порівняння.

Й ось він подався услід за ним, життям, що котилося в той самий кінотеатр, де він уже був. Ходака було далеченько, він втиснувся в рейсовий автобус, який невдоволено забурчав, змушений транспортувати ще й його.

— Чого бурчиш? — запитав він.

— Що? — скипів пасажир поруч.

— Нічого, — знітився він.

— Я теж так гадаю, — просичав пасажир. Привітності йому, звісно, не бракувало.

Контролю він не боявся. Колись його зловили. «Ваш квиток?» — запитав контролер, чіпляючи на вилогу іменний жетон. «Квитооок», — мовив він протяжно, з непідробним подивом. «Квиток», — повторив його візаві. Зазвичай у нього не вимагали квитка. Просто вдавали, що його немає, що трохи ображало його, а трохи тішило. Попервах він, який не любив інтриг, обурювався, вважаючи, що про такі заходи, як перевірка квитків у громадському транспорті, належить повідомляти заздалегідь; поступово, однак, збайдужів — людина до всього звикає, до того ж не тільки він послуговувався відсутністю квитка. «Він сам квиток», — знизували плечима контролери і, погиготівши, рухались далі.

«Я квиток», — сказав він. «Облиш його, — мовив контролерів напарник. — Ти що, не бачиш, що в нього кука на муню?» — «В мене не кука, — обурився він. — Я квиток». — «От ми тебе зараз і прокомпостуємо», — чи то пожартував, чи погрозив контролер. Вони його, звісно, не компостували — тільки так, полякати хотіли. Навіть якби зібрались оштрафувати, записали адресу і надіслали квитанцію, він давно вже спатиме в іншому підворітті.

Автобус зупинився, не доїхавши до кінотеатру, проте він розпізнав вхід у фойє і довго мудохкався, шукаючи потрібних дверей. Просувався темними порожніми коридорами, якими бігло, випереджаючи його, відлуння його власних кроків. Час до часу він мацав стіну.

Двері знайшлися в самому кінці, і не було нічого легшого, ніж у них впертися. Від дверей вели східці, об які він перечепився і впав. Як підводився, побачив над собою пащеку — такої гігантської він зроду не уявляв. Накрившись руками, зірвався й понісся.

Потвори погнались за ним, з усіх кутків долинав їхній моторошний рев. Мало не розгативши лоба, шарпнувся в інший бік, де його зустріла така сама холодна стіна. Аж коли таки стукнувся, прийшло усвідомлення, що з пастки, в якій опинився сам на сам з монстрами, немає виходу.

Він закричав. Довго й несамовито, кудись, як йому здавалося, провалюючись. У якусь спіраль, як на дитячих майданчиках, лише не було їй кінця.

І тут на нього зацитькали : « Чшшшшшш, чшшшш ». Чи -ясь рука потягла, садячи в крісло.

— Це динозаври, — прошепотів хтось.

І він зрозумів, що всі вони, як і він, у небезпеці. Тільки вони посідали й понишкли, тоді як він метався й галасував. Щось негаразд сталося з його інстинктом самозбереження. Аж тепер до нього дійшло, що гасаючи і репетуючи, він тільки розпалював апетит — потвори реаґували на рух і звук ; нюху, судячи з усього, вони не мали.

Якось директор фундації приніс книжку, грубу та ілюстровану, де писалося про монстрів, які колись давно населяли Землю. Вони гортали ту книжку з великим подивом, занурювались у мезозойську еру тріасового і юрського періодів, йому плутались імена, мерехтливий калейдоскоп диплодоків, брахіозаврів, трицерапторів, за-вро- і тероподів. Він жував ці слова, мов екзотичний харч, незвичний для його язика і смакових закінчень.

Їх цікавило все — що динозаври їли, як піклувалися про потомство (у цій частині вони мріяли про яєчню з яйця динозавра і сперечалися, скільки людей змогли би насититись нею, а також: «От би завести якого-небудь компсогнатика і ходити з ним на прогулянку!»), хто їхні предки, якими були повадки, чи правда, що динозаври вимерли (останнє, як він щойно переконався, не відповідало дійсності).

Подорож на Борнео, або ж Калімантан

Одного разу він прокинувся на Борнео, куди його, мов зкораблетрощеного Робінзона, занесла хвиля сну. Не пам’ятав, що і як. Йшов, йшов і дійшов. Зазвичай на Борнео йдеться довго, дуже довго, летиться дирижаблями і пливеться гідролайнерами. Про авіарейси на Борнео оголошують у холах аеропортів. На Борнео летять відпочивати і досліджувати природу, прогулюватися пальмовими алеями і збирати на узбережжі мушлі.

Нещодавній перегляд фільму про життя флори і фауни сам по собі ще не робив його ні юним натуралістом, ні збирачем дивоглядних дарів. Крім того, як уже сказано, він не летів. І не плив. Він — не літак. І не корабель. Він добиратиметься на край світу пішки — хай це протриває хоч сто сорок дев’ять років.

Якби був письменником, сотворив би трилер «Трамваї на Борнео не їздять». Але він не письменник, так собі — герой. Не з тих, які роблять подвиги, а з тих, про яких складають історії — «Історія однієї хвороби, що називалась життям». Крім того, де ґарантія, що на Борнео трамваї не їздять? Звідки йому знаття про пастку трамвайного речення, яке, наче сланець, розпластовується на «де?» і «куди?». Він неодмінно вибрався б, як рятувався з усіх інших халеп. Й усе-таки він прибув на Борнео — компанією DREAM AIRWAYS, пасажиром спартанського класу.

Це ж треба — прокинутись на Борнео, а не під мостом! Заснув невідомо де, а оговтався під порогом, над яким нависав дах із сухого бадилля. Його здивувало, що двері, хоча й пошарпані, може, навіть поточені шашелем, мають клямку. Класичну металеву обшмульгану клямку, на яку він, довго не вагавшись, натиснув.

Двері не відчинялися. Він налягав плечем, рухав і торсав, доки врешті засапався, спантеличений разючою невідповідністю між ліплянкою під бадиллям та дверима з клямкою і супернадійним замком.

Так він зробив свій перший висновок: Борнео — місто контрастів. Звідки йому було знати, що Борнео — острів? Він побачив хатину, двері, клямку — хіба цього не достатньо, щоб назвати Борнео містом? Полісом, загубленим на широтах Півдня зеленою плямкою в синьому океані.

На Борнео тепло й волого, що відчутно без термометра та гігрометра. Термометр показував 28 °С, гігрометр — 80%. Такого приладу, як гігрометр, він доти не зустрічав. І слова такого теж. Там, звідки прийшов на Борнео, закінчувалося літо. Думаючи про осінь, а ще більше про зиму, ладний був назавжди залишитися на Борнео («Назавжди залишитися на Борнео, у Раю між Дерев, Дивовижних Плодів і Трелей, покохати цей Рай, як кохав Ромео Джу-льєтту, між Пальм, Орхідей та Камелій»).

На жаль, він не залишиться на Борнео — адже коли-небудь сон урветься і він опиниться там, де був, хоча й підозрював, що не спить. Він уявив, як його розпитують: «Ну що там з Борнео?», а він розповідає, подібно до Марко Поло та інших уславлених мореплавців.

Борнео — те, що йому сниться. Можливо, сам Господь вклав у його сплячі вуста назву, мов солодку-солодку, най-солодшу на світі цукерку-казку — хто його знає? Його губи почали виконувати смоктальні рухи.

А можливо, все незрівнянно простіше — так, як пишуть про те в підручниках мовознавства. Можливо, «Борнео» народилося з його хропіння: хррр-хрр-брр- бир-бир-бир-боррр-нннннн-ееее-о. Може, воно — Рай, теплий і щебетливий, тоді як деінде готувалось опасти листя! Може, його земні митарства завершилися і зараз настала мить, про яку священик казав, що відплатиться? Колись він боявся, що йому відплатиться, і дуже не хотів того.

Якщо це Рай, він зустріне Жору і Кузю, страждальців, і приятелів із часів перед тим, яких він усіх утратив. Якщо їм десь і судилося бути, то тільки в Раю. Вантажівка з причепом, у подвійному дні якого перебували, везла їх до Раю Земного, а привезла до Небесного. Й ось він нарешті приєднався до них.

Іноді серед ночі він прокидається від плюскоту і раптом усе пригадує.

— Що це? — запитує, як тоді.

— Баласт, — якось дивно відповідає водій. — Краще до -поможи, швидше впораємося.

Він вилазить з кабіни й обходить машину.

— Бери!

Він не чує.

— Якого хуя дебілом стоїш?! — водій зривається на крик.

Він бере.

Коли несе, враз усвідомлює, що в його руках холодні людські ноги в розтоптаних нанівець черевиках.

Його протинає сліпуча блискавка, запопадає перша в житті трясучка...

— Щасливчик! — горлає над ним, який б’ється в епілептичних конвульсіях, водій. — Ти мав усі шанси бути на їхньому місці, чуєш, падло?!

Де Рай, там достаток. Там їсти і пити. Плоди на деревах і вода в джерелі. Від них виростають віслючі вуха, і яблуня, на якій червоніє смачна-пресмачна, з ароматом столового вина спокуса.

Незважаючи на голод, він вирішив жодних плодів не рвати. Попив з джерела, як полохлива газель. Вмив обличчя, а тоді звів погляд до неба.

Звідти, догори ногами, звисали чорні й потворні, з великими вухами і свинячими рильцями чорти. Чіпко тримаючись за голе небесне склепіння, вони час до часу перегукувалися своєю скрипучою говіркою. Йому здалося, що вони кплять з Бога, з його милосердя і безмежної доброти.

Перейшовши через місток, він трохи заспокоївся, так що й птеропуси видалися йому не такими вже безнадійними — зрештою, Бог благоволить усім, а найперше — грішникам, які потребують.

Якщо є місток, міркував він, то тут ще хтось є. Хтось, хто його побудував. Можливо, це справа рук Господа. Він подивився вділ. Там було так само чарівно, як нагорі.

Від містка поміж рафлезіями й вогняними маками вела стежка, якою він і пішов. І було йому, наче на світ народився, доки вперся у щось, що його геть спантеличило — тяжче, ніж розтрикляті птеропуси. Ліфт мав скляні двері і сам був зі скла. Він здивувався модерності Промислу.

Він підступив і натиснув виклик. Крізь скло заворожено спостерігав, як нечутно піднімався вгору ліфт. Він зайшов досередини, остаточно переконавшись, що все це не бутафорія. Двері зійшлися, і ліфт безшумно поїхав уділ, де було так само, як нагорі, тільки по-іншому — торфяні болота, манґрові хащі.

Рай мав два поверхи — горішній і долішній. Вітя розповідав, буцім у пеклі їх аж дев’ять. «Ти там був?» — нервувався Толік. «Я ні, зате Дантон Аліґ’єрі», — відказував Вітя. «Дантон, — перекривляв Толік. — А Данте не хочеш?» Дантон чи Данте — яка різниця, ще й прізвище — Аліґ’єрі! «Спробуй, нашкробай отаке», — чесав потилицю Стьопа. Ех, Стьопоч-ко...

З того, що в Раю два, а в Пеклі аж дев’ять поверхів, він зробив висновок (він уже й до цього переконувався у перспективності розумових зусиль), що грішників незрівнянно більше, ніж праведників.

Правду кажучи, поки що він був сам і нікого іншого, крім свого дуже схожого до себе віддзеркалення у воді, не побачив. А Кузя і Жора? Що знав він про них? Хіба їх смерть не спокутувала гріхів і найбільшого з-поміж них — життя?

« Жоро!» — погукав він. «Кузю!» — покликав удруге. Мовчить Жора. Нічого не скаже Кузя. «Де ви, паразити, виходьте!» — заохочує він, проте ні Жора, ні Кузя не виходять. І не озиваються. І його власний погук також не озивається: на Борнео немає відлуння. Лише птахи защебетали на терцію голосніше, а в зеленому листі зашурхотів Змій — той, що спокусив першу людину. «Жоро», — сказав він уже тихіше й не так упевнено. «Кузю», — покликав. Друзів своїх, з якими вирушав у путь…

Потім знову було, як перед тим, і він блукав серед живності та рослинності, доки раптом клацнув замок, двері відчинилися і Борнео заполонили відвідувачі. Вони безсоромно клацали фотоапаратами, наче Рай — екскурсія, влаштована туроператором, з груповими знижками, олін-клюзивом і не завжди приємними несподіванками.

Він вдивлявся в їхні обличчя, намагаючись розпізнати Жору і Кузю й інших приятелів своїх, проте не було їх у цьому безцеремонному табуні метушливих щасливців.

Представники всіх континентів зібралися тут — Бог до всіх ставиться з однаковою турботливістю. Хіба не Він вигадав кольори шкіри, відтінки волосся, форму очей — а скільки ще всього так і залишилося в шухляді... Іноді Він висуває її, роздивляється забраковані проекти — невже це Він їх відкинув? Морщить чоло, силкуючись пригадати причину.

Він упевнений в існуванні дверей, що ведуть прямцем до Всевишньої канцелярії. Він шукає їх серед густої рослинності, в срібних павутинних мереживах.

Вони відчиняються самі — від одного доторку…

Утрачений Рай (Paradies пердю$)

Так ось який він, Рай. Після всіх цих необлікованих годин у святая святих, де скасовано час, він нарешті побачив, як виглядає конструкція ззовні: асиметричний куб зі скла й металу, до дверей якого вела асфальтова стежка, свіжо і дбайливо підметена.

Ось так він утратив Вічність. Без дерева спокуси. Елементарно помилившись дверима. Над стежкою, дивлячись на нього (як йому здалося, осудливо), сиділа руда мавпа, походжали пави, сурмив у хобот слон, а в ставку вовтузилися байдужі до його розпачань бегемоти. Верблюд жував жуйку, і тер спину об землю бізон.

Нога гнідого коня

Утративши Рай, утрапив до пекла. Смикнувся, одначе дорогу перегородив турнікет — повернення не було.

Був вечір та було холодно. Згадував Борнео — ставало ще холодніше.

Перед тим як опинився там, добігало кінця літо з грушею-бородою, персиком-щокою, кабачком- носом, кукурудзою-вухом. Випадали волосини-черешні, бралися золотом локони-виноградини.

Коли вийшов, осінь відчутно облисіла, і тільки зелен плющ вився вгорі над потилицею.

Ніч запопала в дорозі.

Вклався на перших сходах.

З утоми і розпачу все переплутав.

Спершу заснув, а вже потім вечеряв. Зазвичай намагався повечеряти перед тим. То був містерійний момент у його житті: один він спав, інший — гарував у поті чола хробаком на фермі. Ось і зараз. Один він спав, другий, теж він, влаштував трапезу.

Кінь лежав і дивився на нього. Він підійшов ближче, проте тварина не зворухнулась. Схопив за копито, а відірвав ногу. Сів і поклав її собі на коліна.

Йому здалося, що кінь спостерігає за ним. Він повернувся боком, проте кінь все одно бачив його. Він устав і перетягнув ногу за пагорб, щоб нарешті спокійно підкріпитися.

Відкусив клапоть м’яса зі шкірою, потім ще і ще. Наминав, ковтаючи непережовані шматки, наче хтось зараз відбере їх у нього.

Раптом згадав, що спить. І він, який не спав, розтермосив того, що спав, аби почастувати його кониною. А коли протер сліпні й угледів замащений кров’ю рот і побачив у своїх закривавлених руках кінську ногу, з нього вирвалося жахливе горлання.

Напис, викарбуваний на таблиці праворуч над сходами, повідомляв:

«У цьому будинку, як монарх витанцьовував польки, а монархія корчилася в судомах, розташовувалися конюшні. Перехожий, вслухайся — ти почуєш характерне іржання. Воно розповість тобі про часи, не варті оплакування».

Він біг.

Біг і не зупинявся.

Біг, затуливши вуха.

Якнайменше волілось іржання.

Вівісекція

Мжичка перетворювала без того короткий день на вечірні сутінки. Все було мокре і слизьке — тротуари, стіни, повітря. З проїздів віяло непривітною вогкістю. Світло ліхтарів зменшилося до блідих невиразних плямок в тумані.

Споночіло. У цих кварталах ніхто не мешкав. Люди тут працювали, призначали побачення, робили ставки, підписували контракти. Вночі тут гніздилася пустка. Вітрини і вікна скидалися на гробівці, з яких млоїлося тьмаве жев-риво поминальних світильників.

Він просувався, намацуючи шлях. Мур — скло — мур — скло. З одного вікна світла сочилося більше, і він припав до шибки, наче звідти простягне йому назустріч руки ря-тунок — той самий По Рятунок, який так і не дочекався Жори.

Його поглядові відкрився просторий покій з масивним столом і люстрою, що звисала над ним.

За столом вмостилося химерне товариство. Було видно, як воно застигло в чеканні. Невдовзі четверо кремезних фраків внесли одр й, описавши повільно-врочисте коло, помістили його на столі.

В головах і з боків одр було вкрито трояндами. Під загальне мовчання та пієту найвищий на зріст і най-кремезніший вирізав квітку і переможно підніс її на кондитерській лопатці, на що присутні, дами і кавалери, екстатично заплескали в долоні. Поволі троянди опинилися на тарелях. Він бачив, з яким апетитом їх поїдали.

Коли справа дійшла до мерця і молодики в білих шатах з емблемою макабричної секти (він ніколи не любив сект, товариств і спілок) встромили ножі в бездиханне тіло, відпанахавши половину воскового лиця, він сповз додолу і поспішно втратив свідомість.

Не знав, скільки часу спливло. Його життя мало всі шанси завершитися на такому-от бенкетному столі, а не під муром, не кажучи про паркову лаву.

Сяк-так оговтавшись, поповз навкарачки під злощасним вікном.

Коли підвівся, нікого ніде не було. На стіні в чорній рамі з золотою облямівкою красувалось ЦУКЕРНЯ, відтак «ексклюзивний постачальник імператорського двору», під ним «марципани, пляцки, тістечка, особливі замовлення». На «особливих замовленнях» під шкірою подріботіли мурахи.

Ще раз непритомніти він не бажав.

Архів

Стало збіса холодно.

Кучугури снігу замели стежки і дороги, під’їзди до брам і сходи крамниць.

Хуртовина витрутила їх з-під мосту. Інші пішли раніше, розбрівшись хто куди. Вони ж утрьох поклали не розходитися — головне триматися разом.

Запропастився директор благодійного фонду, їхній життєствердний опікун. Начебто його оголосили в розшук; або він полетів на Маледіви (він ніколи не чув звороту «полетіти на Маледіви»); ймовірніше, однак, що лежить під крапельницею. Не знаючи, що з того правда, не вірив у жодну версію.

Зрипував сніг. Навколо ліхтарів танцювали білі комахи. Вітер гойдав напнуті між будинками дроти.

Снігу сипало дедалі густіше. Білі комахи впивалися в очі, утрьох вони прокладали шлях навмання. Перед ними виринали мури і входи. Високі мури і замкнені брами. Коли хуртовина подужчала і він утратив своїх товаришів, а вони втратили його і один одного, всі троє зупинилися, взялись за руки і більше не розлучалися.

Можливо, проверстали багато. Або сміховинно мало. У такій завірюсі мало — це вже багато. Зрештою, не знали, де вони. Якби надумали повернутися — одначе, куди?

Назад — це там, звідки прийшли, звідки їх витрутила зима. Вони йшли туди, де зими нема. Де немає хмар, і нема хуртовин, і не треба боятись поганих новин. Де відпала потреба в прогнозі погод і прогноз замінили показом мод. І коли до дір заносився шаль, з ним розлучитися їм не жаль. Не турбує дрібницями черевик, чоловік там босоніж ходити звик. І не жовкне, не в’яне, не сохне трава, позаяк там літа принаймні два. А між ними одна або дві весни. І зелені навіть побачені сни. Вони йдуть уперед, вони йдуть туди, де на них чекають солодкі плоди. О туди, о туди їх мерщій поведи! Замітач замітав позаду сліди.

Сніг припинився так несподівано, що вони ще якусь хвилю продовжували йти, кутаючись і затуляючись. Під ногами порипувало. Було так темно, хоч в око стрель.

Тим часом рипів не сніг, а підлога, й вуха одного з них, колишнього вчителя музики, привернули до цього факту увагу двох інших.

У восьмирічці, куди його спершу водили батьки, а згодом ходив сам і де у вестибюлі висів плакат, з якого його просвердлював погляд вусатого дядька («Учітеся, навчайтеся!»), йому сказали, що слон відтовк його вуха. «Мамо, мамо, мені слон вуха відтовк!» — він ошелешив батьків, схвильований не так браком музичного слуху, як уявленням про слона, якого не пам’ятав. «Це у твого вчителя язик задовгий», — непривітно відбрив батько. «Природа схибила», — пояснив другий. «Таке буває», — докинув третій. «Чого тільки не буває?» — риторично підсумував четвертий. Засинаючи, він чув, як його татусі домовлялися нам’яти вчителеві музики боки, проте ніяк не могли дійти згоди, де і в який спосіб це краще зробити.

Він упав на підлогу. Вкляк, як вклякають мореплавці, цілуючи рідну землю після поневірянь у морях-океанах. Він був особливим мореплавцем, тому спершу пересвідчився, що це не сон.

Було холодно. Дуже холодно, так що годі зігрітися — здавалося, мороз прослизнув услід за ними. Постукав ще раз. Дерево, справжнє дерево! І йому знову, як хвилину тому, промайнули перед очима літери S T A A T S A R C H — можливо, були то не всі, але щодо цих він заприсягнувся б.

Він пригадав також, як Вітя вивів якось у вуличному бруді ARCHE NOAH — Ноїв ковчег, на що Стьопа неспокійно засовгався. Він переклав, як знав, розтлумачивши собі, що «державний ковчег» — це такий корабель, який під час Потопу рятуватиме президентів і міністрів. Жодних міністрів і президентів не було, і вони заходилися танцювати — самозабутньо, як справжні дервіші.

Поволі їхні танці набули характерніших ознак. Один танцював мазурку, той третій — сиртакі, він — гопак. Хоча було темно, стало все ясно. Це додало йому дещицю самоусвідомлення.

«Слухай, — запитав він мазурника, — через те, що мені слон у дитинстві відтовк вуха, я втратив абсолютний слух. Що скажеш?»

Ні світла, ні сірника, які внесли би бодай таку-сяку ясність. Вони танцювали, щоб зігрітися. Вони танцювали ще й на радощах. Бо там, де дерев’яна підлога, є стіни (зовсім не обов’язково дерев’яні). А де стіни, над ними дах. Загадку про раптове припинення снігопаду було відгадано.

Вони намацали їх, вони обмацали їх цілеспрямованіше. Вони знайшли не один, а два вмикача, щоправда, обидва ні до чого — світло, хоч скільки клацали, не спалахувало.

Це примусило їх посилено думати. Не те щоб вони не думали. Думати властиво не лише коли щось, а й перед тим і загалом також. Вони думали, як діяти, надумавши врешті таке: якщо є підлога, стіни і стеля, то кімната, звісно, може бути гола, але настільки голою, щоб не було нічого, вона не буде.

Кімната була величезною — для них, звиклих до більших відстаней, це мало що означало. Прочісуючи приміщення з кінця в кінець, наштовхнулись на стіл — шість кроків завдовжки і майже чотири завширшки.

Вирішили спробувати не по прямій, а навскоси. Такий спосіб ходіння після спотикань об сталагміти паперів привів їх в один із чотирьох кутів, де стояла піч. Усе ще закоцюблі пальці торкнулися кахлів і вже навіть не відчули, а вгадали рештки тепла, що млоїлося з цегляної утроби.

Удруге за такий короткий час опустився навколішки. Такого з ним уже давно не бувало — вів здоровий спосіб життя, максимально наближений до природи. Міг позувати для урбаністичних буколік. Може, колись він навіть стане вегетаріанцем і спокійно, без хвилювання в шлунку і тремтіння в жижках, відкидатиме полядвиці, виловлюючи зі смітників банани, манґо та авокадо.

Укляк, щоб добратися до заслони. Зазирнув, помацав — попіл вихолов. Спробував іще раз — і хоч попіл йому примарився, діл таки холодний. «Глухо — шукаймо труби», — він ураз споважнів. «Якої труби?» — перепитав мазурник, колишній музикант. «Газової, за яку точаться війни», — ще більше споважнів він. Ніякої труби вони не знайшли, і це геть збило його з пантелику, як і те, що переставало бути нестерпно холодно, але ще не зробилося по-справжньому тепло.

Вирушивши в протилежний бік, зайшли в глухий кут, де й зметикували, що варто знову йти прямо. Вернувшись до печі, узяли трішки праворуч і так дійшли до дерев’яного підвіконня, під яким нічого не виявили — ні сподіваних батарей, ні будь-чого іншого.

Це насторожувало і закликало до дій — від сум’яття тепло не стане, понадто в приміщенні, в іншому кінці якого віддавала останні флюїди теплá кахляна піч. У горішній шухляді таки надибали, що шукали, — наступної миті полум’я освітило їхні обличчя.

На столі лежали піраміди паперу. Всунувши кілька зім’ятих аркушів, дивилися, як полум’я жадібно поглинало папір. Вони докидали, а воно ніяк не могло наїстися. Тоді вони подумали, що столи самі не стоять.

Аж коли на потрощеному на оцурки стільці скипів лак, вогонь загорів спокійно, по-філософському пританцьовуючи. Так їм відкрилися стелажі, багато книжок і папок, розкладених, скиданих, зв’язаних; вони сиділи на них, доки, насидівшись, уклалися подрімати.

Тепло, яке розморювало його, цього разу його збадьорило. Присунувшись ближче, сягнув по книжку. Цей невинний жест викликав у ньому таке очуднення, що й сам не знав, як пояснити. Можливо, він навіть щось вигукнув. Чи принаймні присвиснув.

На титульній сторінці стояв екслібрис приватної книгозбірні. Вони проникли в чуже помешкання. В тому, що це помешкання, він більше не сумнівався, проте прониканням назвати це було складно — Бог свідок, вони ввійшли у відчинені двері. Можливо, за сусідньою стіною спить їхній рятівник, ні про що не здогадуючись. Він узяв аркуш і, запаливши, уважніше обдивився навколо. В одній зі стін побачив ще одні двері.

Отже, дверей було щонайменше двоє: через які зайшли і ці. Тільки які ці, а які ті? Задачка, одначе, не з найпростіших.

Почав із тих, котрі ближче: якнайнечутніше спробував привідчинити, а коли ззовні повіяло холодом і вологістю недоглянутого під’їзду, з переляку траснув, аж загуло. Заціпенів, але нічого не сталося.

Інші двері мали таку саму клямку. Піднявшись навшпиньки, вагою тіла обережно налягав на її холодну поверхню.

Усередині його очам відкрилася справжня дровітня — простір під саму стелю заповнювали стільці. Дерев’яні стільці з дерев’яними спинками й опуклими дерев’яними ніжками, наче ноги Марти, готельної прибиральниці. Сховавши запальничку, потягнув за найближчу ніжку.

Це було ще гірше, ніж затраскувати двері. Танцівникові сиртакі саме снилося, як він вишиває на лижах, на яких ніколи в житті не стояв, — вправно і з таким легким, елегантним відчуттям. Лагідний морозець тримав осяяне сонцем повітря. Він не відразу збагнув, що це лавина. Ось вона котиться — швидше і швидше, а часу на втечу не передбачено…

«Це я, — прошепотів він. — Я приніс дрова».

Стільці врятували книжки. Дерево — папір. Ужитко-вість — мистецтво.

Сидів скоцюбленим птахом, який зчекався весни.

В кахляній печі тріскотів вогонь, танцювало його від-свіття.

Він звільнився від шкарбанів — утеплених цигейкою черевиків, які перепали йому вже тоді, коли від хутра майже нічого не залишилось.

До папки в його руках спиначкою було прикріплено супровідну записку:

«Творчий спадок (тільки частина!). Придбано за 40 000 євро. Суму виплачено авторові в повному обсязі. Другий дипломований архівар. Прізвище, підпис. Схвалено. Архівар-директор, двірський радник, дійсний професор-агресор(асесор), двічі магістр, доктор сціенціе і потенціе Алоїзіус-Вотан Ест. Дата, підпис».

Наче ковтав шматки непережовного харчу... Якщо гроші виплачено в повному обсязі, та навіть якби їх було виплачено не в повному обсязі, як їх могли виплатити? Якщо ж їх виплатили, то звідки спадок, якщо той, кому їх виплатили, живий? Тією самою рукою другого дипломованого архівара було написано: ПОДОРОЖНІ РЕПОРТАЖІ.

Він потягнув за шнурівку. «Шулердобель. Щоденник однієї подорожі», «Нові погляди кота Мура», «Павільйон “Потьомкінські села”», «Павільйон “Гарем”», «Павільйон “Веслярі веслують”». Павільйонами називалися частини книжки, розпорошеної між іншими матеріалами.

Чи міг він що-небудь сказати? Це не входило — бачить Бог — до його компетенції.

Павільйон «Потьомкінські села»

За день ми прокладали п’ятдесят верст. Я просив: «Заради Бога, повільніше». Мені відповідали: «Повільніше заказано».

Таких мальовничих сіл обіч шляху мені ніколи не доводилось бачити. Ніби їх створив котрийсь із наших великих художників. Чарівні хатинки, солом’яні стріхи, рахманні віконця, які добродушно дивились на світ і привітно усміхалися сонцю.

На тині засмагали глиняні горщики. Я хотів заїхати до села, завітати в таку мирну оселю, поспілкуватися з тамтешніми мешканцями, вдихнути пахощі розкішних мальв, але жадана мить відкладалась і відкладалась.

«Чому ми не завертаємо до жодної господи?» — здивувався я.

«Не вільно відволікати від праці».

«Вони не люблять чужинців?»

«Ні-ні, що Ви! Навпаки».

Вже другий тиждень, а ми так і не заїхали.

«Як Вам, вельможносте, наші села?»

«Мальовничі, що й казати».

«Погодьтеся, що у Вас подібних немає».

«У нас непогані села, але таких у нас справді немає».

Був південь тринадцятого дня. Коні бігли тривожно, раз у раз харапудячись, кучер їх насилу приборкував, не встигали ми зупинитися, як вони шарпались і мчали нас далі, потім ми раптом затримувалися посеред шляху, без жодного деревця, і так могло протривати годинами.

Нестерпно пражило сонце. Мені було гаряче, але я не припиняв вдивлятися в далину, щоб увечері, як завше, коли розташуємося на нічліг, при світлі каганця задокументувати побачене.

Раптом над шляхом замріло село. Я невимовно зрадів. Цього разу його не було так довго! Зазвичай села розташовані тут сплановано. Відстань між ними приблизно однакова.

Я тріумфував, та що це? Мені здалося, що хати рухаються. Мають ноги й біжать. І тин біг, і горщик на ньому хитьма хитався. І дерева бігли. Господи милостивий!

«Вони біжать!» — вигукнув я. «Хто?» — «Хіба Ви не бачите, як вони біжать? Як усе біжить? Ціле село разом із тином і напнутими на нього горщиками?»

Карету наказали зупинити. Кучерові крикнули: «Його вельможності зробилося зле», і кучер насилу приборкав коней.

«Я бачив», — наполягав я, проте без великої впевненості.

«В його вельможності тепловий шок».

Мене поклали в карету і підняли дах, досі опущений. У такому затінку, як-не-як, стократ приємніше.

Останні три дні я пролежав і майже нічого не бачив. Я гадав, що мене доправлять до найближчої оселі, проте не так сталося, як гадалося.

«В такому стані Вашій вельможності заказано контактувати з людьми».

Побувати в селянській родині так і не судилося. Тому всі мої нотатки зроблено на такій відстані, коли може здатися, що дерева рухаються, а хати мають ноги (мене запевняли, що таке у степу буває).

Ще по кількох днях ми в’їхали до столиці. Там нас покропив перший за це літо дощ. Чутки в тій країні мчать швидше, ніж вістові скакуни. Ми щойно наближалися до околиць, а мене вже виглядали — люди збіглися позінька-ти на чужоземного аристократа, вченого і письменника, якому сонце їхнього спекотного Півдня спалило розум, як спалює в серпні їхню стражденну землю.

Павільйон «Гарем»

Ми приїхали вранці, і так було добре. Я полюбляю прибувати о цій порі. Всі втомлені й розбиті, стогнуть і нарікають. Тільки би доплуганитися до готелю. Проклинають перевізників, спеку, клімат, правуються з Богом.

Я почуваюся свіжо й окрилено. У нас тільки один день, і злочинно було б його гайнувати. Я вклав у цю подорож всі мої скромні заощадження.

Поселившись, я вирушив вивчати місто. Вуличками, які спадали вниз, завертали праворуч і ліворуч, я дійшов до базарного майдану.

Було людно, ставало ще велелюдніше. Кожен щось продавав, купував, торгувався і придивлявся. Продавці вигейкували і зазивали, виспівували гортанними голосами, вихваляючи крам.

Хтось схопив мене за руку. То був погонич верблюдів. Жестикулюючи і щось гулюкаючи, він затягнув мене до тієї частини ринку, де торгували верблюдами.

«Ти мусиш купити в мене верблюда». Я запевнив, що мені не треба верблюда. Власник сказав, кожній людині потрібен верблюд, але я не хотів верблюда. Власник сказав, що віддає його мені за півціни. Я сказав, що живу на третьому поверсі. Він переконував, що верблюди до всього пристосуються. Я сказав, що живу далеко. Він сказав, що верблюди долають пустелі. Я сказав, що не збираюся до пустелі. Що там, де я живу, оаза. Він перейшов на крик:

— Верблюд любити оазу! Верблюд любити оазу більше, ніж пустелю! Верблюд в оазі перепочивати! Воду пити, фіґи жувати, в траві дрімати! Я тобі його дарувати — презент, зіров сент!

На знак завершення оборудки він всучив мені мотузок.

Не пройшли ми ста метрів, попереду я, позаду — верблюд на мотузку, як верблюд зупинився. Я теж зупинився. Верблюд вкляк, потім ліг. Я розгубився — не було ж і мені лягати?

Я не знаю, скільки часу простояв. Мені здалося, що до -сить.

«Слухай, ходи, або я тебе залишаю тут», — сказав я.

Я легенько смикнув верблюда за мотузку.

«Пане, він мертвий», — озвався до мене носій солодких плодів, проминаючи мене з кошиком фініків.

Коли я насилу вибрався, сонце стояло високо в небі. Всі вулички здавалися на один штиб, приводячи мене на те саме місце. Я проблукав до самого вечора.

Втомлений і розчарований, я брів вулицею, як мене перепинив чоловік. Я боявся, що він теж щось даруватиме, але він сказав мені: «Ходи, пане, я тобі щось покажу!» Я подався вслід.

Чоловік привів мене у вузьку вуличку з дірою у високому мурі, настільки малою, що прикласти можна було лише одне око.

«Стань на камінь і зазирни всередину». Я став, як сказав незнайомець, — на краю басейну сиділи жінки, за якими бовваніли чорні, як сажа, євнухи з ятаганами, ще частина охоронців походжала на віддалі взад і вперед.

«Що це?» — здивувався я.

«Гарем, мій пане — хіба не бачиш?»

«Бачу», — сказав я.

«Це мій гарем», — він ударив себе в груди.

Я засумнівався: якби гарем належав йому, він не ви-швендював би по цей бік муру. Напевно, тільки бідак, який мріє про розкіш чужих подвір’їв.

«Бачиш, — сказав він, — углибині позаду палац».

«Бачу», — кивнув я, намагаючись прозирнути зелень дерев.

«Він не справжній», — сказав незнайомець.

Це тільки утвердило мене в моєму припущенні.

«Але чому б він мав бути несправжнім?» — я вдав щиру здивованість.

«Пан у себе вдома ходить до театру?» — спитав він.

«Авжеж», — сказав я.

«Це театр, пане, — пояснив він. — Палац — декорація».

«Але нащо?» — він таки заінтригував мене.

«Я тобі скажу, але спершу скажи ти мені: він такий, як ти собі уявляв?»

«Хто?» — не зрозумів я.

«Гарем», — пояснив він.

«Приблизно таким я його собі уявляв, — відповів я. — Таким його в нас малюють і показують».

«Цей гарем — для тебе», — сказав він.

«Мені не треба гарему», — сказав я.

З мене досить було верблюда.

«Ти не так мене зрозумів, — продовжив він. — Цей гарем для ґяврів, які його таким хочуть бачити. Це вистава. Моя ідея. Я показую його за гроші і, повір мені, пане, добре на ньому заробляю, хоч утримання влітає в копійку: з жінками нехай уже, зате євнухи! Щоранку я мушу їх гримувати — з голови до п’ят, мій пане, а ввечері з голови до п’ят відчищати. І за це вони норовлять пустити мене з торбами по світу».

«То я тобі щось винен?» — я зашарудів рукою в кишені.

«Напиши про мій гарем у вашій газеті. Тільки не пиши, що я тобі розповів. Напиши, який він гарний. Що це єдиний гарем, в який дозволено зазирнути. Про дірку в мурі вже не пиши».

«Неодмінно», — пообіцяв я, збагнувши, що він сприйняв мене за кореспондента одного з тих паперових щоденників, які аж рябіють всілякою екзотикою.

«І обов’язково додай — за подвійну оплату можна побувати по той бік муру, — завершив він, перейшовши на шепіт. — І не лише побувати».

Павільйон «Веслярі веслують»

Ми сиділи над берегом і дивилися в далечінь.

«Там», — показав він на обрій, де море зливалося з небом.

«Знаю», — відповів я.

«Сказати?» — запитав він.

«Це все одно, що не сказати нічого», — випередив його я.

Там частина.

Там цілість.

Яка дається лише раз.

Одне життя відбувається тут, інше — там.

Інше завжди відбувалося там.

Обидва дуже відрізняються між собою.

І все ж таки вони належать одній людині.

Якби довелося, історій було би дві.

Одна — про життя, інша — теж, тільки про інше.

Не знаю, чи можна поєднати їх понад те, що належать одній людині. Котра із них переконливіша?

Людина перебуває тут і одночасно може перебувати там. Її можна побачити тут, але ніхто не знає, що вона також там, окрім неї самої.

Ніхто замість неї не розповість.

Я розповідаю про це.

Про два береги.

Лівий і правий.

Якби людина не могла перебувати там, її життя тут було би понурим і швидко вичахло б.

Перебування там полегшує тут і навпаки.

Шанс поєднати тут і там.

Міст, на якому вони зустрілися б.

Ми випливли на світанку. Я швидко змучувався, і тоді веслував він сам, який годинами міг не втомлюватись. Він обрав довший шлях, який начебто був коротшим. Я здався на його ласку.

Довший шлях виявився таким же довгим, як і короткий.

Він майже знав це, проте сподівався на диво.

Яке стається раз.

Раз у житті.

ВОНО Є ЖИТТЯМ.

Обриси паркана та сувоїв колючого дроту.

По той бік частина життя.

По цей бік — друга.

Сказати, що там ілюзія?

Скільки дано збагнути?

Спробувати.

Спробувати сказати.

Хоч би що було сказано, воно не те.

Завжди буде щось більше.

Завжди будуть ймовірності.

Без них існування неможливе.

«Якби одне життя зустрілося з іншим, інше зникло би. Воно існує, доки вони перебувають на відстані».

Ймовірність перша.

«Якби одне життя зустрілося з іншим, вони помінялися б місцями: тоді інше життя було би там, де перед тим перше».

Ймовірність друга.

«Якби одне життя зависло б у колючих дротяних хащах, інше миттєво згасло б. Вони існують, доки існує кожне з них».

Ймовірність третя.

Четверта — ймовірність повернення, порятунку лише одного життя коштом занапащання другого. Воно розбилося б об колючі сувої — як рибина об берег.

Сади не обносять мурами.

Так обгороджують темниці.

Він мовчав.

Я сказав : « Єдина в’язниця, в яку людина прагне потра -пити».

Я сказав : « Чи не дивно?»

Я сказав: «Єдина в’язниця, в якій в’язні захищаються від тих, хто на свободі».

Я сказав : « Як це? Те інше моє життя, яке тримало мене і ось розбилося, було вільним».

Тоді він мовив: «Ти поневолив його досвідом, а поневоливши, змарнував».

Він, який увесь час мовчав, сказав:

«Ти був у саду. Твоє інше життя. Ти його необачно втратив. Ти прагнув знати. Ти скуштував плоду».

Він сказав, що немає підстави журитися.

Він сказав, що й це перше, дійсне життя минає в ув’язненні.

Що те інше, щойно втрачене, тільки воно й було вільним.

Я сказав: «Я втратив свободу — а ти втішаєш мене. Як мені не журитися?»

Він відповів, що я тільки зараз звільнився від усього, що заважає мені її по-справжньому здобути.

Він сказав: «Ти на шляху».

Я сказав : « Ти гадаєш, її немає?»

Він сказав: «Уже».

А потім додав: «Ще».

Я запитав: «Як це? Континенти так легко не зникають».

Він сказав: «Якщо це був континент».

У його тоні я вловив знак заперечення.

Я здивувався : « А що тоді?»

Він мовив: «Мрія».

«Континент уяви».

«Айсберг у теплих широтах».

Пісні та балади

Притча навіяла йому стан сумного блаженства. Йому було так, ніби написано про нього. Ніби він чує голос, який говорить: «Це про тебе». «І про Жору, — відказує він. — І про Кузю». Так, ніби він тільки те, що про нього написано. Наче його прибито цвяхами букв до сторінки. Так, ніби немає нікого, хто зняв би його і поклав на землю, обтер і вгорнув у простирадло.

Інша папка містила пісні та балади. Вони лягали на його настрій, як ноти на клавіші. Він бачив «Пісню про рідний край» і «Баладу про трьох опришків», «Бідового короля» і «Пісню про бранок, що їх узяли в ясир, аби продати на невільничому ринку».

Пісня про рідний край

То були сумні пісні, віддруковані на друкарській машинці, створені десятки, може, сто років тому. Можливо, їх написали незрівнянно давніше, хтось знайшов, відчитав і видрукував. У бажанні покласти на музику вписував ноти, але нічого не вийшло. Безпросвітні балади про стогін і смерть, з тяжкими докорами і лайливими вставками, шляхетними розбишаками і спустошливими наскоками, безсилими погрозами і розпачливими прокляттями, зверненими до Бога молитвами і розчавленою надією. Вони каменюкою лягли на його серце. Він почав задихатися і задихнувся би, якби не прокинувся.

Лежав на спині й тяжко дихав. Сидів на стільці, а очумався на підлозі. Його побратими, яких знав кілька днів, щоб не сказати годин, блаженно посапували. Поруч лежала купа папок. У печі потріскував вогонь. Він підвівся. Знайшов пісні та балади.

Аркуші повисипалися з папки.

Він не мав сили їх підбирати.

Папок було досхочу.

Узяв ту, що зверху.

До неї також було долучено папірець. Дата, сума, прізвище, місто. Сума. Суму в дванадцять тисяч доларів супроводжувала нотатка: «Передано готівкою». І далі в дужках: «У брунатному дипломаті (дерматин, візерунок “крокодиляча шкіра”)», а після дужок стояла позначка «ОО» (особливі обставини). Він розшнурував бантик і з якимось незбагненним тремом вивільнив, мов метелика з лялечки, зошит.

Сидів і не розкривав. Підніс із підлоги аркуш з покресленими олівцем рядками-ескізами («У моєму серці цвітуть тюльпани / Вони для тебе, мій любий Пане!» та «Європо, корово, я тебе осідлаю і в’їду до Раю!»).

На іншому клаптику було виклацано «Прощання з покійником відбудеться...» Подальшого тексту бракувало. «Покійником» було від руки виправлено на «покійним». Ще інша рука підкоригувала «покійним» на «покійного», а між «з» і «покійного» вписала і двічі підкреслила «тілом». Виходило: «Прощання з тілом покійного відбудеться...»

Після цього він умостився спати.

Серед паперів, речень і літер.

І полінець - стільців, що потріскували в печі.