Чарівний світ

Частина друга. Тоді

Вчора пропливла хмарка. Ми просиділи день, вдивляючись в небо. Він казав — не пропливе, я — пропливе. Затявся, хоч ти що. Наче я не побачив, як він вивчав прогноз погоди в газеті, на якій перед тим спав. Лише газета — не вічний календар. Це ж треба вважати себе таким хитродупим, а насправді бути кінченим ідіотом. До речі, газета містила прогноз на позавчора, і позавчора небо було чистим. Ми посперечалися на їдло, яке принесе Льоня, але Льоня нічого не приніс. Мені це зовсім не сподобалося, але й він теж був не в захваті.

Толік знову нахлявся. Вночі ще й мжичило. Ненавиджу так прокидатися. Почуваюся слимаком. До того ж тхне сечею. Доки це триватиме, Толіку? — сказав Льоня. — Ти запаскудив нашу домівку. На що Толік саркастично скривився. Толік кривиться кожного разу, коли Льоня згадує про домівку. Так, домівку, — повторив Льоня. — Навіть свиня не насцить там, де вмоститься. Тут устряв Стьопа — Стьопа завжди вставляє своїх п’ять копійок: Насцить. Не тільки насцить, а й насре. Стьопа агроном, йому все це ближче. То Бог з неба цюняє, відбуркнув Толік. Це вже занадто. Блюзнірство, — запищав Стьопа. Це не блюзнірство, а фізіологія. Хіба ми не зроблені за подобою Бога, — запитав Толік? Ми погодилися. А якщо так, то й Бог мусить пісяти, як ми, тільки цюнька в нього величезна, на ціле небо. Втрутився Вітя, який до цього мовчав, мовляв, не треба все так примітивізувати і якраз тут ідеться не про тіло, а про душу, на що несподівано розхвилювався Льоня, хоча Вітя і не думав нікого образити. Толік розреготався і сказав, що людина не має душі, що це вже всім відомо і нові дослідження це тільки підтверджують.

Прийшов Стьопа, увесь збуджений. Що, Стьопо, розкажи? — запитав Вітя. Стьопу вигнали з парку. Начудив, — хитає головою Льоня. Тюхтій наш Стьопонька, що не кажи. Поки Стьопа потилицю чухатиме, муха в ніздрю йому залетить, а через вухо випурхне, крильцями помахавши: па-па, бевзику. Толік сам не надто повороткий, зате язик гострий, як лезо, от і полюбляє діставати — приязнь у них взаємна. Добре, що у мозкових звивинах не заблукала — піджартовує Льоня. Скільки їх у нього, тих звивин? — буркає Толік. — Одна, і та пряма. Найбільший парк, гордість міста — і чого тільки Стьопу туди занесло? Толіку, тобі цього не зрозуміти, — прорік Стьопа. З напускною глибокодумністю Стьопа виглядає ще недолугіше, ніж так. Звісно, — скривився Толік. Атож, Толіку, — сказав Стьопа. У парку є озеро, в якому плавають качки і лебеді. Лебеді там постійно живуть — майже як ми під мостом. Серед озера — невеличкий острів, де росте верба, та й саме озеро невеличке. На острові дерев’яна буда для лебедів — така, як собакам на подвір’ї. Ми туди не ходимо. Погана аура висить над тим місцем. Хтось викинув качкам три буханці хліба. Я не копав би качок, — перебив Толік, на що Стьопа образився: — А я їх і не копав. Стьопа, Толіку, — не ти. Хоча якраз у Толіка все з точністю до навпаки. Я там не був, — буркнув Толік. Три буханки, — сказав Стьопа. Стьопа сказав: — Вони самі розбіглися. Ну то чого ти? — обурився я. Ага, — заарканився Стьопа, — якби ти чув, яку веремію вони здійняли. І ти з перестраху всрався, — підсумував Толік. Хто б казав! — спалахнув Стьопа. Перепросився, — пом’якшив Вітя. Стьопа заперечив: — Не я перепросився, мене попросили. Стьопа сказав: — Три буханці. Стьопа до вечора торочив: — Три буханці. Перед тим як заснути, Стьопа знову сказав: — Три буханці! Слухай, Стьопо, — простогнав Вітя, — не ятри — і без тебе мулько.

Дають суп. Це Льоня повернувся. Треба зареєструватися. Як це? — запитав Стьопа. Як-як, — сказав Толік, — хіба не знаєш? Вкладаєш картку, і на табло пишуть, що ти зареєструвався. Великими буквами ОХЛАМОН СТЬОПА, напроти — ЗАРЕЄСТРУВАВСЯ. А що таке табло, — поцікавився я. Екран такий, — пояснив Толік. Кіно таке? Атож, — буркнув Толік, — про Макса і про Ґуфі. Про їжачка в тумані, — розсердився Льоня, — то йдемо чи не йдемо? Вітя спитав: — Чим будемо реєструватися? Льоня сказав: — Може, так дадуть. Варто спробувати, — підтримав Стьопа. Стьопа завжди голодний. Який суп? — уточнив Толік.

Гороховий, — пожартував Льоня. Толіку, яка різниця? — спитав Вітя. Різниця, — буркнув Толік. Толік не любив гороху. Недолюблював. З тільки йому знаною підозрою ставився. Я терпіти його не можу, — нервувався Толік, на що Стьопа, сам як стручок, тримався за живіт. Від реготу, звісно.

Ходімо прати, — сказав Льоня. Тільки не на озеро, — запротестував Стьопа. Звісно, не на озеро, — буркнув Толік. На річку, — сказав Льоня. Прохолодно, — засумнівався Вітя. Може, ще тиждень-другий почекаємо? — запропонував я. Всеньку зиму чекали, — сказав Льоня. Щойно весна починається, — сказав Вітя. Скупаємося, — розмріявся Стьопа. А висохне? — засумнівався Толік. Хто б сумнівався! Висохне, — запевнив Льоня, — дні тепер сонячні. Будуть ще сонячніші, — буркнув Толік. То й прати будемо частіше, — сказав Льоня. Скільки частіше? — насторожився Толік. У дитинстві мама примушувала його прати запісяну піжаму. Частіше, ніж зимою, — сказав Вітя. А чим будемо прати? — спитав Стьопа. Водою, — буркнув Толік. Сам знаю, що не тобою, — відбуркнув Стьопа. Ось дивіться, — сказав Льоня. Льоня роздобув шматок мила. А стане? — засумнівався Вітя. Якщо економно, — сказав Льоня. Звідки? — запитав Толік. Що ти про мене думаєш, — обурився Льоня. Я тільки запитав, — знизав плечима Толік. Я не злодій, — сказав Льоня. Тоді звідки? — повторив Толік. Толіку! — осмикнув я. Не з супермаркету, як ти думаєш, — відбрив Льоня. А звідки? — не попускав Толік. З туалету, — сказав Льоня. Це те саме, — наполягав Толік. Ні, не те саме, — заперечив Вітя. Тільки Толік міг зайти до туалету, пройшовши через ресторан так, що його ніхто не помітив. Але ж ти його забрав, — сказав Толік. Толіку, — сказав Вітя. Це так, якби я його всього змилив, — пояснював Льоня. Довгенько б тобі довелося милити, — прикинув Толік. Там іще було рідке мило, — сказав Льоня. Як рідке? — здивувався Стьопа. Де? — запитав я. На стіні, — сказав Льоня. Він розводить нас, як кошенят, — не повірив Вітя. Невігласи, — сказав Толік, — у пластиковому бачку, прикріпленому до стіни. Знизу кнопка, еге ж, Льоню? Еге ж, — підтвердив Льоня. Натискаєш на неї, і мило вже на долоні. Може, там усередині пташка сидить, — стібався Толік. О так, — сказав Стьопа. Якби я його відкріпив, тоді б то була крадіжка, — пояснив Льоня. — Однак якби я його в банку злив, це не була би крадіжка — кому яке діло: може, мені його так багато потрібно, щоб руки відмити. Ти ж не Пілат, Льоню, — застерігає Вітя. Пілат руки вмив, — хизується Стьопа: це, либонь, усе, що він знає, не враховуючи сільського господарства. Коли Стьопа був зовсім малий, йому про Пілата розказували. А Стьопа не міг збагнути, адже Ісус нічого лихого не заподіяв. Ти теж так зробив би, — каже Льоня. Я ні, — пищить Стьопа і ховає бруднющі руки за спину. Він ні, — перекривляє Стьопу Толік, — ви що, не знаєте, що Стьопа в нас рук не миє. Хто б говорив! А міг же врятувати...

Я не буду прати, — впирається Толік. Толіку, що в тебе раптом в’їхало? — дивується Льоня. Побійся Бога, — совістить Вітя. Не буду, — править своєї Толік. Як так? — перепитує Льоня. А так, — каже Толік, — через нього. Через Стьопу? — питаю. Але ж він тобі нічого не робив, — заспокоює Вітя. Робив, — буркає Толік. У нього кука на муню, — ображається Стьопа. Оболтус! — лається Толік. Що він тобі зробив? — питає Льоня. Воду каламутить, — каже Толік. Нічого не каламучу, — захищається Стьопа. Каламутиш, — затинається Толік, — рибок отруюєш. Ти отруюєш, — від-буркує Стьопа. Ти своїми смердючими шматами, — каже Толік. Можна подумати, твої не смердять, — каже Льоня. Його русскім лєсом пахнуть, особливо в матні, — пищить Стьопа. Але ж твої, Толіку, теж брудні, — каже Вітя. Його брудніші, — не вгаває Толік. Це в мене брудніші? — кричить Стьопа. — Це, може, я твої майтки ночами обсцикаю? Обсцикаєш, — буркає Толік. Обсцикаю?! — Стьопа реве, мов бугай, що його ґедзь вкусив. Схаменіться, — осмикує Вітя, води на всіх вистачить.

Нас хотіли сфотографувати туристи. За фотку треба башляти, — сказав Толік. О’кей, о’кей, бурґермайстер, — обурилися туристи. Жлоби, — буркнув Толік. Толіку, не гарячкуй, — сказав Вітя. Ну а нє? — не вгавав Толік. Так, — підтримав Толіка Вітя. З верблюдом фотографуються — власникові ж платять? — пояснив Толік. Ти що, верблюд? — здивувався Стьопа. Власник, — відрубав Толік.

Агов, покидьки! — закричав Юра. Ми попідводили голови. Юра працює в піцерії «Тото Котуньо». Якщо пройти далі та піднятися сходами нагору, можна побачити вивіску з емблемою у вигляді жирного кота. Чмо! — злиться на зображення Стьопа. Це кіт, бо назва така, — розумує Вітя. Тим більше чмо! — лається Стьопа. А що таке тото? — питаю я. Тото по-іноземному означає «все», — каже Льоня. Що тоді виходить? — дивується Стьопа. — Все для кота? Для тебе, — жартує Льоня. — Все, що душа забажає. Ідіоти! — кричить згори Юра. — Котуньо — великий італійський співак. — Тото — його ім’я. Ви що, ніколи на дискотеці не були? Приходьте, послухаєте. Юра знає, що ми не прийдемо. Як ми прийдемо? Юра нас підгодовує — недоїдками, переважно окрайцями піци, де тісто сухе і без начинки. Клієнти люблять начинку, — каже Вітя. А хто її не любить? — зчавлено пищить Стьопа. Юра завжди до нас так звертається. Чому тоді кіт? — питає Стьопа. Він не Котуньо, а Кутуньйо, — каже Толік, який навдивовижу довго мовчав. Тримайте! — Юра кидає половину піци. З начинкою. Таке свято не кожного дня. Стьопа ловить її на льоту, як відтре-нований пес, лише ковбаса з присохлою сирною скориною зіслизає на землю. Стьопа майстер, коли йдеться про харч, і найвищий з нас. Сабоніс, — буркає Толік.

Як можна тримати таких почвар? Мало не хапнув Толіка. А як Толік налякався! Крив матом — земля здригалася. Коли Толік боїться, він страшенно матюкається. Одягніть собаці намордник, — вступився за Толіка Вітя. Йому одягніть, — показала на Толіка тітка. А зла яка — як її собацюра. Забирайтеся звідси, смердюхи, — рикнув тип, який її супроводжував. Це наше місце, — сказав Льоня. Наступного разу спущу, — погрозив тип. Нічого собі трійця. Одне одного варте. Що баба, що чувак, що собака. Це від сексуального невдоволення. Мало він її трахає, а їй мало, що він її мало трахає, — пояснював Толік, призаспокоїв-шись. Толіку, — сказав Вітя. Толіку й самому незручно, але воно сильніше за нього. Я його розумію. Вітя теж. Інакше не заступився б.

Конкуренція, — каже Льоня. Це Льоня про голубів, які ночують над нами. Нам немає вже куди посуватися. Куди посунемося, зверху — вони. Вільха, — каже Толік. Може, й вільха. Спробуй перевір. Яка різниця? Може, це клен? Ні, клен я знаю. І каштан знаю. Під каштанами краще не спати, особливо у вересні. Голуби все загиджують. Крапкове бомбардування, — бовкає Стьопа. Стьопо, полізь і зжени їх. Що з того, як голуби повертаються? Може, це Бог какає? — підколює Льоня Толіка. Певною мірою так, — Толік не налаштований жартувати. — Хіба голуби не створіння Божі? Хіба не живе Господь у всьому живому? Живе чи не живе, а робити щось треба. Стьопа запропонував змайструвати рогатку. Ось ти й майструй, Стьопо, — підбадьорив Толік. І Стьопа змайстрував. Не стріляй, — застерігає Вітя, — голуби — посланці Бога. Спорт — посол миру, — буркає Толік. Треба придумати щось ефективніше, — каже Льоня. І безболісніше, — це Толік. Бляшанки, — каже Стьопа. Ми назбирали бляшанок, Стьопа порозвішував їх на дереві. Дув вітер, бляшанки калатали. Не лише я не міг заснути. Толік увесь час перевертався. І Стьопа, винахідник. Що це? — питає Юра. Новорічна ялинка, — буркає Толік. Бляшанки довелося демонтувати. Треба кота туди причепити, — каже Стьопа. — Того з піцерії.

Льоня і Толік сперечаються. Льоня каже: — Кав’ярня. Толік уперся: — Курильня. Немає такого, курильні, — каже Льоня. Є, — наполягає Толік, — кальян курять. Толік знає слова, яких не знає ніхто з нас, навіть Льоня, хоч і я деякі знаю. Це ж треба знати стільки всього, а вночі мочитись під себе! Хіба воно пов’язано? — питає Стьопа. Пов’язано, Стьопо, — каже Вітя. — З геніальними людьми так є. Все через те, що насміхається з Бога, — каже Стьопа. Це теж від геніальності, — каже Вітя. Від того, що він себе таким вважає. Толік виголошує трактат про курильню. Трактат — ще одне слово. Коли Толік видає, що тютюн у поєднанні з кавою сублімує, я вже нічого не розумію. Каву не роблять з тютюну, — заперечую. Чувак, ти помовчав би, — бридиться Толік. Толік каже, що раніше курили і пили чай. Потім винайшли каву. Українець Кульчицький — це все, що Льоня знає про каву. Звучить, як поляк, — сумнівається Вітя. Вірменин, — виправляє Толік. А він звідки взявся? — тривожиться Стьопа. Першою була ідея куріння, — пояснює То-лік, — для цього збиралися разом. Навіть якщо була, — каже Льоня, — давно відгула. Нічого подібного, — заперечує То-лік, — сам ти відгув. Ти взагалі був у кав’ярні? — каже Толік. Був, — виправдовується Льоня. Сумніваюся, — кидає Толік. Толік каже, що в кав’ярню йдуть насправді всмак покурити. Пиття кави ритуалізує куріння, — провадить Толік, — заміняє кальян, який віджив себе. Сигарета утилітарніша, — каже Толік, — це і перевага, і вада. Перевага, бо сигарета мобільніша, ніж кальян. Вада, бо її замало для медитації. В цей момент і стає в пригоді кава. Толіку, — жартує Льоня, — будеш збирати макулатуру, прихопи словник іншомовних термінів. Для вас. Авжеж, для нас. Я теж так гадаю — незрозумілої балаканини на сьогодні більше ніж досить. Що тут незрозумілого, — дивується Толік, — меди-тувати — це сидиш годину. Дві. Три. І ні про що не думаєш. Особливо про їжу, — докидає Стьопа, — і я так хотів би. Крім їжі, ти ні про що й не думаєш, — буркає Толік. Толік трохи не правий. Кожен із нас думає про їжу. Та й Стьопина то була ідея, з рогаткою. І з бляшанками теж. Я так гадаю: кожна людина має розум — хтось більший, хтось менший. Не треба їй за це дорікати.

Бачиш, злодюжки. Будеш погано вчитися — теж отак скнітимеш. Це він, звісно, про нас. Ми не злодюжки, — обурюється Льоня. Яка різниця, — махає той рукою. Різниця велика, — не поступається Льоня. Льоня в нас правдолюб. Бовдур! — кричить Толік. Ходімо, — каже той і тягне за руку, — подалі від цих негідників. Сам негідник, — верещить Толік. Філістер! Чмо! Хто такий філістер? Що, не бачиш, — буркає Толік.

З’явився тип. Слухайте, — каже Вітя, вам не здається, що він уже не вперше тут ошивається? Здається, — каже Льоня. Винюхує, — буркає Толік. Чого йому треба? — непокоїться Стьопа. Може, хоче вкрасти, — припускаю я. Що вкрасти? — осмикує Льоня. Хіба тебе, — буркає Толік, — я тебе задурно віддав би. Толіку, — каже Вітя. Я з любові, — каже Толік. Що будемо робити? — острах змушує Стьопу поділовитішати. А що ми можемо? — запитує Вітя. Ігнорувати, — пропонує Толік. Триматися разом, — каже Льоня. — Одному не залишатися і скрізь ходити як мінімум по двоє. Може, він тут живе? — вагаюся я. — І гуляє. Ага, гуляє, — буркає Толік, — зранку до вечора. Ну вже й не зранку до вечора, — згладжує Льоня. Але часто, — каже Вітя. Чому не на роботі? — запитує Льоня. Ти теж не на роботі, — шкіриться Толік. Безробітний, — бовкає Стьопа. Ти подивися, як він одягнений, — заперечує Вітя. Спочатку всі так одягнені, — буркає Толік, — це потім, коли рік поспиш, фасон кардинально змінюється.

Де Толік? Він щойно був тут. Сьогодні наша черга залишатися. Вітя, Стьопа і Льоня пішли, ми залишилися. Краще хтось із них залишився би. Толік, Вітя і я залишаємося, Стьопа і Льоня йдуть. Якби залишилося троє, а пішло двоє, я зараз не був би сам.

Може, заповіт скласти? Ти що, Льоню! — хреститься Стьо па. Побійся Бога, — каже Вітя. Зарано, — кажу я. Покайся, — морщиться Толік. Толіку! — каже Вітя. Все вам заповім, — каже Льоня, — рідну жінку запишу. Ви мої найкращі. Оце так — Льоня має жінку. Мав, — каже Льоня, — пішла з іншим. То як запишеш? — питає Толік. Чому пішла? — хвилюється Стьопа. Заради завбази. Сап’янці? — питає Толік. Тушонки, — каже Льоня. Хавка, — каже Толік. — Все як завжди. Сука! — пищить Стьопа. Ти не смієш ображати, — заступається Льоня. Я що? — розгублюється Стьопа. Сказано: не суди, — каже Вітя. Якби тобі хтось тушонку запропонував, ти не пішов би? — кажу я. А любов? — каже Толік. Любов, — каже Вітя. Любов, — каже Льоня. Любов, — повторює Стьопа. Любов...

Тип не підходив. Підходив інший тип. Не встиг вивітритися перший, як з-під землі випірнув другий. Шкіриться.

Що тобі? Забирайся! Бо зараз мамця з татком прийдуть, — кривиться Толік. Хто патякав би, — каже Стьопа. Толіку, — каже Вітя, — ти не мав права його покидати. Ми ж домовлялися, — нагадує Льоня. Я у справі, — від-мазується Толік. Навіть у справі, — не попускає Льоня. Приперло, — виправдовується Толік. Невчасно, — хитає головою Льоня. Він постояв би коло тебе, — каже Вітя. На шухері, — гигикнув Стьопа. Хотів оцé, — показав я. Дивак, — знизав плечима Льоня. За сто баксів. Ух ти, — присвиснув Стьопа, — чому ж не віддав? Бо не знає, що таке бакси, — каже Толік. Долари, — пояснює Льоня. Він не знає, що таке долари, — каже Толік. — Він блаженний у нас. На пару з Вітею. Знаю, — кажу я, — просвітив. Сто доларів, каже. Що таке долар? — питаю. Чувак, тобі гумору не позичати, каже. Долар, папірець такий незвичайний, як чарівна паличка, перед якою відчиняються двері. Які двері? — питаю. Будь-які, чоловіче. Ех, — зітхає Стьопа. Ну то як, питає. Я тобі так подарую, — кажу. Завтра прийду, — каже. Нащо йому твій зошит? — дивується Стьопа, — я у школі їх купу мав. Якби знав, зараз загнав би. Твої не підійдуть, у твоїх самі двійки, — знущається То-лік. Ти, Стьопо, нічого не тямиш, — каже Льоня, — це ж не шкільний зошит. Він у нас поет, — каже Вітя, — хто, крім нього, про нас напише? Віддаси? — питає Льоня. Віддай, — каже Толік, — сто баксів на дорозі не валяються. А що можна купити за сто баксів? — питає Стьопа. Двадцять дві піци, — прикидає Льоня. З начинкою, — додає Толік. Двадцять одну, — уточнює Вітя. Ми тобі красивіший купимо, — обіцяє Стьопа, — і ручку з золотим пером. Коли йдеться про їдло, Стьопа дуріє. Не вистачить, — сумнівається Толік. Олівець, — каже Льоня.

Сто доларів я віддав Льоні. Льоня в нас спеціаліст. Зав-фінансів — усе, як книжка пише. Коли маємо, Льоня ходить на закупи. Дивіться, один купую, другий отримую за так. Тобто? — в Стьопі прокинулася цікавість. Цікавість — зворотний бік голоду. Що тобто? — каже Льоня. Поцу пив? — каже Стьопа. — Один купив, інший поцупив? Не поцупив, Стьопо, — каже Льоня. Стьопочко, йолопе царя небесного, — каже Толік. Припиніть, — каже Вітя. Акція, — пояснює Льоня. Не подобається мені це слово. Проте два рулети краще, ніж один. Акція — це коли купуєш один, а тобі до нього дають ще один, — каже Льоня. Як це? — дивується Стьопа. Це так, ніби ти один рулет купив, інший вкрав, — пояснює Льоня. Я ж кажу, — радіє Стьопа. Телепню, — каже Толік, — ніби. Вважайте, нам його подарували, — каже Льоня. Подарували, — дивується Вітя. На що вже добра душа і в дива вірить, а й той сумнівається. Може, диво? — кажу я. Диво, — киває Льоня. Побільше б таких див, — каже Стьопа. Коли не маємо, Льоня також ходить на закупи, лише не в супермаркет, а на базар — там завжди щось кинуть. Особливо надвечір, перед закриттям, — розповідає Льоня. — Тоді біля смітників ящики, а в них продукти, і кожного разу можна щось вибрати, наприклад, овочі, інколи ще цілі, або консерви, що втратили товарний вигляд, — каже Льоня. Це в нього від жінки, думає Толік, а в жінки — від коханця-тушонника. Сто відсотків Толік так думає, тільки мовчить. Глибоко в душі я з ним згідний.

Дивися! — вигукує Стьопа. Стьопа полюбляє газети. Агрономи теж люди. Що там? — питає Льоня. Муґабе, — відповідає Стьопа. Ти можеш говорити нормально? — нер-вується Вітя. А я й говорю, — ображається Стьопа. Він що прочитав, те й перднув, — буркає Толік. А ти знаєш, що таке муґабе? — питає Льоня. Хто такий Муґабе, — виправляє Толік. Написано, — тицяє Стьопа. Та йому байдуже, що там написано, — каже Толік, — раденький, що прочитав. Так ніби ти знаєш, — ображається Стьопа. Знаю, — каже Толік. Тоді скажи, — кажу я. Елементарно, — фасониться Толік. — Стьопа боїться, що букви розбіжаться, от і тримається за них, як алкоголік за штахети. Треба картинку бачити. І думати, що читаєш. Ну і? — питає Льоня. Читай! — каже Толік. Муґабе, — читає Льоня. А я як прочитав? — каже Стьопа. А тепер дивися сюди, — показує Толік. Кольорова фотографія, — каже Стьопа. На газетах з кольоровими фотографіями йому солодко спиться, сни кольорові сняться і взагалі вони йому зрозуміліші. Раніше — то чорно-бі лий, то кольоровий. Думаю, що таке? — розповідає Стьопа. — Дивлюся, газета. Газета як газета, а сон кольоровий. Перевіряю — газета теж кольорова. Беру чорно-білу, так і є. І сон чорно-білий. Кольорову — сон кольоровий. Чорно-білу — чорно-білий. Кольорову — кольоровий. Стьопо, стук-стук, — каже Льоня. Хто там? — питає Стьопа. Сто грам, — каже Льоня. Грамів, розумники, — виправляє Толік, — дивіться сюди. Ми дивимося. Толік показує на дрібні літери під фотографією. Читайте. Не бачу, — каже Льоня. І я не бачу, — каже Вітя. Муґабе, — читає Толік. От бачите, — каже Стьопа. Читай, Стьопо, читай, — каже Толік. Стьопа читає: «... і сказав: Закрий мурло!» Ба, — дивується Льоня, — так і сказав? Стьопа, як завжди, видає бажане за дійсне, — каже Толік. Так написано, — захищається Стьопа. Читай уважно, — каже Вітя. Стьопа читає: «... і сказав: закрий рота!» Все-таки рота, а не мурло, — каже Льоня. Подумаєш! — ображається Стьопа. І расисткою обізвав, — докидає Толік. Толік читає швидше, ніж Стьопа. Поки Стьопа кілька слів втне, Толік пробіжить три абзаци. Толік вчився на п’ятірки, але це звучить, як байка Глібова, — каже Толік. Толік може і з себе покепкувати. Інтелектуал. Чому ти тоді тут? — дивується Стьопа. От я, я, я — каже Стьопа і не докінчує. Перевчився, — зітхає Льоня. Стьопа читає по складах, Толік уловлює думку. Некультурно виходить, — каже Вітя. Не по-джентльменському, — підхоплює Льоня. До жінки так не звертаються, — кажу я. І я такого не сказав би, — звискує Стьопа. Ну-ну, — буркає Толік. Грубіян, — сердиться Вітя. Це він не до Толіка — про Муґабе. Тільки хто той Муґабе? Цабе, — цмокає Стьопа. Президент, — буркає Толік. Наш? Стьопо, який із тебе патріот, якщо ти прізвища рідного ґаранта не знаєш? Який він мені в біса рідний? — відмахується Стьопа. Якщо без жартів, — каже Толік, — щаслива нація, яка не переймається прізвищами своїх президентів. Правильно, Стьопко, — яка різниця, хто в нас презерватив: їсти усе одно зі смітника діставати, — зітхає Льоня. То хто ж він такий, Муґабе? Сексист, — буркає Толік. Неправда, — каже Стьопа, який тим часом прочитав кілька нових складів, — ніякий не таксист. І додає, не ймучи віри : — Президент! Ого! — вигукує Вітя. Оце так! — дивується Льоня. Гадаєш, тільки ти таке можеш сказати? — каже Толік. Я такого не кажу, — Льоня каже це якось тихо й зажурено. — Я їй ніколи такого не казав. Навіть коли розповідала про завбази? — досікується Толік. — Адже вони всі перед тим, як утекти, розводяться, який він хороший, друг новий і колега. Ще й хочуть познайомити тебе. А ти, звісно, телепень, ще не здогадуєшся. Навіть тоді, — каже Льоня, — ніколи. Але навіщо він їй це сказав? — питає Стьопа. А навіщо ти казав? — питає Толік. Так я ж не на людях, — віднікується Стьопа. — І не президент я. Що ти не президент, це ми знаємо, — каже Толік. Агроном, — кажу. Мені подобається знати, що Стьопа агроном. Вона його перша образила. Це вже Льоня взявся читати. Сказала, що людей мучить, а людей мучити не треба, бо вони такі самі люди, як він, і їх слід поважати — зрештою, вони обрали його на найвищу посаду. Він сам себе обрав, — буркає Толік. Добре сказала, — каже Вітя. Ну то чого він? — непокоїться Стьопа. А ти постав себе на його місце, — каже Толік. Не поняв, — каже Стьопа. Ти куди гнеш? — питає Льоня. А ти хотів би, щоби тебе повчали? — буркає Толік. Так це ж люди, — каже Льоня. Сказано: Не бий, — кажу. Не убий, — виправляє Вітя. Слухайте, — каже Стьопа, — я знаю. Ну? — кажу я. У Стьопи бувають проблиски, як у небі, де повно хмар. Особливо як То-лік виведе його на правильний шлях. От і зараз. Це з нього предки промовляють, — каже Стьопа. Уявіть собі, — підхоплює Толік, — ви всі сидите в трюмі корабля. Ми всі, — уточнює Льоня. І не тільки ми, — продовжує Толік, — а ще кілька сотень таких, як ми. Кисню немає, задихаємося, а нас везуть до Америки в рабство. До вільної Америки, — підкреслює Вітя. У вільне рабство, — зітхає Стьопа. Зі страху, розпачу й задухи ви починаєте кричати, — каже Толік. Ми починаємо, — виправляє Льоня. Кричите голосно. І тут відчиняються дверцята і якась скотина гарчить вам, мавпам, заглохнути, тоді як ви, осліплі від квадратика світла над собою, навіть не бачите як слід його мерзенної пики. І зачиняє дверцята. Ви, логічно, горлаєте далі. Тоді дверцята відчиняються знову, але цього разу вас жорстоко лупцюють. Напівживих, вас шмагають батогами, копають і примовляють: «Ось тобі, бидло!» Як Стьопа худобу, — каже Толік. Я агроном! — протестує Стьопа. Не репетуй, — каже Толік, — ти з усіх нас найближчий до природи. А тепер його вчать жити, — каже Толік. Пальцем махають, а тим часом підлесенько оббирають. Як навчили, так і живе. Чого навчили, те й каже, — мудрує Стьопа. Але ж люди, — хвилюється Вітя. Вони ж і навчили, що люди — худоба, — каже Толік. — Ця наука швидко приклеюється. Тхне мстивістю, — каже Льоня. Ісус Христос навчав прощати, — каже Вітя. Я побачив би, як прощав би ти, коли б тебе добре накопали, — буркає Толік. А мене копали, — каже Вітя і затихає. Не все так просто, — продовжує Толік, — може, він і не збирався казати. Але ж сказав, — кажу я. Вирвалося. Підсвідоме — чув про таку хріновину? Не розумію, — кажу. Що тут розуміти, — пхекає Толік. — Воно в ньому живе. В усіх нас усе живе. Усе, що було колись — до нас, з нашими предками, з нами. Святий Боже! — вигукує Стьопа. Атож, — каже Толік. Тебе століттями принижують, б’ють, знущаються. Забирають добро, все забирають — тебе, дітей, жінку, — каже Толік. Як бусурмани в ясир, — бовкає Стьопа. Помовч, фольклористе, — жартує Толік. Не тепер — колись так пожартував. Зараз Толік серйозний і про серйозне говорить. Привчають до думки, що ти бидло. Пес, якому можна гавкнути, коли дозволить пан, — каже Толік. Руйнують оселю, — кажу я. І воно в тобі все назбирується, відкладається, хочеш ти того чи ні, потім зненацька вибухає. І все одно, не добре воно, — каже Вітя. Та й не винна вона, — додає Льоня. Не вона ж їх шмагала, — нагадую я. Згідний, — киває Толік, — може, й не вона, але це не суттєво. Вона — символ усього ненависного для таких, як Муґабе. Він же ж теж хоче взяти своє. Йому здається, що вона хоче в нього щось відібрати, ошукати й принизити, образно кажучи, вдертися в халупу, як сто років тому її прапрадід. До палацу, — каже Льоня. Тим більше, — веде Толік, — він щойно нагріб і пожити хоче, а його повчають — людей поважати, правил дотримуватись, тири-пири. І хто повчає? Але так воно ніколи не закінчиться, — каже Вітя. Не закінчиться, — погоджується Толік. Тому що замішано на помсті, — каже Льоня. На підсвідомості, — каже Толік. Не по-Божому, — кажу я. Милосердя, — шепоче Вітя, — братерство і милосердя. Кому потрібне твоє милосердя? — морщиться Толік. Милосердя врятує світ, — править Вітя. Ти як папуга, — буркає Толік, — колись один уже проповідував, і що? Розіп’яли, — зітхає Стьопа. Думаєш, сьогодні не розіп’яли б? — каже Льоня. Не розіп’яли б, — хитає головою Толік, — у дурку загилили б з примусовою терапією, щоби народ не баламутив та бізнесові не заважав; а може, вколошкали б втихаря. Іноді Толік надто жорстокий, хоча в душі він таким не є. Я це відчуваю. І Вітя це знає. Ми всі це знаємо. Тільки чому він так каже? А може, він справді бандит, — висловлює припущення Стьопа. Не в тому річ, — каже Толік, — звісно, бандит. Убивця. Але ж тепер немає бізнесу в храмі, як тоді, — каже Льоня. Так ніхто про храм і не говорить, — каже Толік. Храм — це метафора. І бізнес — метафора. Душа, про душу йдеться, — підхоплює Вітя. Я про неї й кажу, про душу твою, — каже Толік. Храм — твоя душа, Вітю. В існування якої ти не віриш, — каже Вітя. Бізнес — усе дріб’язкове в тобі. Гаразд — у мені. В кожному з нас. Дріб’язкове, нице, банальне. Те, що тримає на землі, — каже Толік. Але де ж нам інакше триматися? — дивується Стьопа. Чи то дивується, чи непокоїться. Те, що тримає тебе внизу, в ніші, за п’ять метрів від мосту, — каже Толік, — яким машини їздять тобі по голові. А що мене тримає? — питає Стьопа. Піца, Стьопо, — який ти, одначе, нездогадливий. Неправда, — протестує Стьопа, — не піца. Недоїдки, — каже Толік. Не недоїдки, Толіку. Ви мене тут тримаєте, — каже Стьопа. Ну то забирайся під три чорти, — бурчить Толік, — особисто я тебе не тримаю. Ти не розумієш, Толіку, — каже Льоня. Це називається дружбою, правда, Стьопо, — пояснює Вітя. Хіба тебе, Толіку, такого в школі не вчили? — питає Льоня. Він приходив звільнити нас від усього цього, — каже Вітя. Звільнив, — буркає Толік, — нас уже точно звільнив. За що ми йому глибоко вдячні. То-ліку, — каже Вітя. Ну а нє? — спалахує Толік. Може, не такий він уже й неправий? Толіка таким життя зробило. Циніком, — каже Льоня. На добраніч, — зітхає Вітя.

Звідки він у тебе? — Толік тримає червоний зошит у прозорому целофані. Мій, — кричу я, — віддай. Негайно віддай! Знаю, що твій, — буркає Толік, — тільки звідки він у тебе? Ти ж свій загнав. Він мені віддав. Хто? Той тип, — кажу, — який купив. Брешеш, — не вірить Толік. Але ти сам бачив, що я його не мав, — кажу. А бакси? — питає Льоня. Як-не-як, він у нас завфінансів, а зовсім не з дріб’язковості. Наш годувальник, — каже Стьопа. Almus pater, — буркає Толік. І я його питаю, — кажу. А він? — питає Льоня. Залиш собі, каже. А зошит? — питаю. Зошит теж — я відксерив. Угу, кажу. А сам не знаєш, що воно таке, — каже Толік. Не знаю, Толіку, — кажу. Сфотографував, — пояснює Толік. Переерив, — каже Льоня. Льоня був інженером, працював у конструкторському бюро, малював деталі. Креслив, — виправляє Льоня. Креслив. Потім їх ерили — робили копії на «ЕРІ», машині спеціальній такій. Одну копію слали до Києва, одну в Москву, одну клали на стіл директорові. Спершу, звісно, клали на стіл, аби дурня яка не поїхала, як казав директор, — розповідає Льоня, — і лише після цього слали. Всі копії були пронумеровані. Можна було зробити лише стільки-то і не більше. За одну зайву могли вигнати з роботи і засадити. За папірець? — недовірливо перепитує Стьопа. За шпигунство, — киває Льоня. Отакої! — присвистує Стьопа. Ми ніколи не питали, за що Льоню звільнили. Може, сам пішов — через нещасливе кохання. Через те, що завод розвалився. Завод — пізніше, — уточнює Льоня. Льоня пішов, і завод розвалився, — каже Стьопа. Не через завод, — кажу, — через зраду. Кохання, зрада, — буркає То-лік, — порожні звуки. Як шлунок, — нагадує Стьопа. Коли Юра у відпустці, — буркає Толік. Даремно повітря стрясають. Радій, братухо, — каже Стьопа. І вовки ситі, і вівці цілі, — каже Толік. Може, він добра людина, — каже Вітя. Щира душа, — кривиться Толік. Просто добра людина, — наполягає Вітя. Добродій, — буркає Толік. Меценат. Жди — дочекаєшся, — каже Толік. Я теж не дуже вірю в меценатство, — сумнівається Льоня. Але ж віддав, — кажу, — а цього не заперечиш. Головне, що віддав, — каже Вітя. А мені що, — знизує плечима Толік.

З доларами — теж історійка. Льоня ходив міняти, Стьопа і Толік помагали. Сам Льоня боявся, що обшахрують або відберуть. Ще, чого доброго, поб’ють. Постало питання, як міняти, коли купюра — одна. За курсом, — вигукує Стьопа. За бурсою, — буркає Толік. Звісно, що за курсом, — каже Льоня. — У курсі й річ. Міняти всі зразу чи тільки частину? Якщо частину, то як? А так, — каже Толік, — половинку відірвати, половинку залишити. Або третинку. За потребою. Якщо міняти не всі, — міркує Льоня, — може виникнути тяганина. Кожна секунда збільшує ризик. Нащо ризик? — непокоїться Стьопа. Все в руці Божій, — каже Вітя. Поки що в нашій, — каже Толік. І було б безвідповідально випускати, — підхоплює Льоня, — якщо ж обміняти всі зразу, то можемо програти на курсі — інфляція на місці не стоїть. Галопує, — радіє Стьопа. Як кінь у степу, — буркає Толік. Якщо обміняємо лише частину і все пройде успішно, обхитруємо таким макаром інфляцію, — пояснює Льоня. Проститутку, — вигукує Стьопа. Стьопо, у тебе що в голові, те на язиці, — осмикує Вітя. На серці, — кажу я. У матні, — буркає Толік. Отож пішли вони, Льоня, Стьопа і Толік, міняти. Льоня перший, за ним Толік зі Стьопою. Толіку, — каже Льоня, — ти попереду давай, а я другий, Стьопа за мною. Чому завжди я? — огризається Толік. — Нехай Стьопа йде перший. Він довший — швидше обмінник побачить. Стьопо, ставай наперед, — командує Льоня. — Толік прикриє нас ззаду. Це ми його прикриємо, боягуза, — обурюється Стьопа. Замуруй рило, — гиркає Толік. Муґабе, — верещить Стьопа. Один нуль на користь Стьопи, — каже Льоня. Стьопа попереду, Льоня другий, Толік останній, сопучий і невдоволений. Я аж чую, як він сопе. І бачу, як набурмосився. Хоча я не пішов, а залишився. Так вирішили. Знайшли нарешті, перед обмінником бугай стоїть — вгодований і як шафа. Вам куда, рєбята? — питає. Туди, — показує Стьопа. В обмінник, — пояснює Льоня за Стьопи-ною спиною. Слиш, чрєвовєщатєль, — каже бугай, який за Стьопою не бачить ні Льоні, ні Толіка. Навіть якби він став навшпиньки, Толіка все одно не побачив би. Льоню — так, Толіка — ні. Бо Толік, відчайдух, на вулиці залишився. Я чергував, — вішає локшину Толік. Нічого він не чергував. Злякався. В штани наклав, — каже Стьопа, — як бугая побачив. Ісчєзніть, прідуркі, — каже бугай. — Ви пєйзаж калєчітє. Клієнтов отпуґіваєтє. І тут Льоня витягнув сто-доларову банкноту. Вот ета другоє дєла. Проходь, — каже бугай. — Тібє можно. А ти тут чекай. Це він до Стьопи.

Льоню пускає, Стьопу затримує. Льоня, якого життя навчило обачності — всіх нас цього навчило, запідозрює щось. Він зі мною, — наполягає. Знаю, що з тобою, — гундосить бугай. — Нє положено. Ми разом, — наполягає Льоня. Дєтскій садік, — знизує плечима бугай і заштовхує Льоню всередину, зачиняючи двері перед Стьопиним довгим носом. Усередині простір на півтори людини. Може, тому й пустив тільки одного, — надіється Льоня, перед яким малесеньке віконечко. Ну? — каже віконечко, простягаючи руку. Льоня кладе купюру. Все? — питає віконечко. Більше не маю, — зізнається, мов на сповіді, наш розгублено-занепокоєний завфінансів. Я питаю, чи все міняти? — каже віконечко нетерпляче. Двадцять, — каже Льоня. Двадцять міняти чи двадцять віддати? — не вгаває віконечко. Міняти, — каже Льоня. Не маю решти, — каже віконечко. Льоня мовчить. Стоїть і думає. Мабуть, відчувши Льонине вагання і шкодуючи — не Льоні, а купюри, яка зникне за іншим віконечком, більшим, привітнішим і головне з потрібною рештою, віконечко озивається: — Маю п’ятдесятку. Влаштовує? Влаштовує, — відповідає Льоня: бодай половину вбереже від інфляції. Тепер у віконечка вже дві руки. Допомагають одна одній лічити банкноти, викидаючи на підвіконнячко, що під віконечком. Льоня бере, роздивляється — кожний папірець з якнайбільшою прискіпливістю. П’ятдесят доларів — найдовше. Фальшиві, — бере на понти. Так, про всяк випадок. Ти що, чудак, п’ятдесятки не бачив? — обурюється віконечко. По тону Льоня впевнюється, що гроші справжні. Все о’кей, — каже Льоня. Я теж думаю, що о’кей, — гундосить віконечко і зачиняється.

Ну що, покидьки, зголодніли? Це Юра з відпустки повернувся. Ставимо тобі піцу, — кричить знизу Толік. Ти що, Толіку, — цитькає Вітя, — ще образиться. І не принесе більше їсти, — непокоїться Стьопа. Сто доларів це всього-на-всього сто доларів, — зітхає Льоня, — й одну п’ятдесятку ми майже прохавали. За місяць, — підраховує Стьопа. Навіть не цілий, — каже Льоня. Зашвидко, — каже Вітя. Вітю, ти наче під мостом на світ народився, — каже Толік. — А п’ятдесятки за годину не хочеш? А штуки баксів за вечерю? Толіку, в тебе гарячка, — каже Вітя. Не гарячка в нього, — якось так сумно каже Льоня.

Стьопа приволік велосипед. Це що таке, Стьопо? — питає Толік. Велосипед, — шкіриться Стьопа. Бачу, що не верблюд, — буркає Толік. Тоді нащо питаєш, — відгиркує Стьопа. Так ніби вже й спитати не можна. Толік сьогодні не в гуморі. Він узагалі рідко в гуморі. Добрий, — прицмокує Стьопа. Це Стьопа не про Толіка, хоча Толік, по суті, добрий — ми всі так вважаємо. Велосипед справді незлецько дивиться. Відон пристойний, — каже Льоня, — товарний. Феррарі, — буркає Толік. Рама зелена, фарба ніде не облущилася, колеса рівні, сідло в порядку, фара з динаміком, ручне гальмо. Тільки ланцюг висить — розірвався. От козел, — дивується Стьопа, — через ланцюг на смітник викинув. А він щедрий, — не вгаває Толік, — не те що дехто. Цього разу Стьопа пропускає шпильку повз вуха. Відремонтуємо? — каже Стьопа і дивиться на Льоню, який у нас інженер, — кому, як не йому, знатися на поламках. Відремонтуємо і заженемо, — киває Льоня. Може, поїздимо? — питає Стьопа. Стьопо, велосипед — підлітковий. Як ти на ньому поїздиш? — каже Толік. — Льоня, може, й поїздить. І я поїздив би, — кажу. Але Стьопа явно не поїздить, — не поступається Толік. Трошечки, — каже Стьопа. Стьопа наче в батька проситься, як колись давно, як ще маленьким був. Ми всі батька шукаємо, — каже Вітя. Того, що над нами, — підігрує Льоня. Під нами, — буркає Толік, — у гробу. І того, і того, — зітхає Стьопа.

Стьопа пригадав дитинство в селі, з качками, оболонню, худобою на пасовиську. Худоба паслася, Стьопа збирав вкриті іржею шрапнелеві кульки і гільзи від набоїв, вишпортуючи з трави та землі на схилі. Ми всі виросли в місті, а в місті дулю вишпортаєш, — каже Льоня. Я б нізащо не жив у селі, — раптом нервується Толік. Так ти ніколи й не жив, — нагадує Стьопа. Наші батьки народилися на селі. Тільки Толікові приїхали з іншого міста. Толік казав, що там вони народилися і він також. Стьопа мав у школі ровер. «Україну». Як твоя батьківщина, — сказав Стьопі батько. Оскільки батьківщини не було, велосипед був єдиною батьківщиною, на якій Стьопа їздив, і була вона завжди з ним. Моя батьківщина від мого дитинства зі мною, — примовляв Стьопа. Патетика, — казав Льоня. Під тобою, — уточнював Толік. Ще оболонь і пасовисько були, — розмріюється Стьопа. І татко з мамцею, — підколює Толік. Тепер ніша, в якій спиш, — заспокоює Льоня. Тепер — ви моя батьківщина, — каже Стьопа. Ловіть Цицерона, — буркає Толік, — намагаючись приховати розчулення. Стьопо, цицерон — то така пташка, як королик, — жартує Льоня, штовхаючи Стьопу під бік, — усе, що їй з язика злетить, мерщій до книжки записують, щоб не забулося. Велосипед був із високою рамою, помальованою натемно. Такими користувались дорослі. Стьопа вже в четвертому класі міг вилізти на дорослий велосипед і дістати ногами землі, тож і гасав, здіймаючи куряву. На цьому не погасаєш, — буркає Толік, — ти, Стьопо, не погасаєш. Хіба бігтимеш за кермом. Як велозавр, — каже Льоня. Кінґ-Конґ, — буркає Толік. То як? — питає Льоня. Поїздимо, потім заженемо, — кажу. Коли потім? — уточнює Льоня. Коли наїздимося. Де будемо їздити? Ти будеш їздити на закупи, — пропонує Стьопа. А ми кататися, — каже Толік. Тільки в нетверезому стані за кермо не сідати, — застерігає Вітя. Хто нетверезий? — обурюється Толік. На злодієві шапка горить! — верещить Стьопа. Нуну, — кладе руку Стьопі на плече Льоня. Відремонтується? — повторює Стьопа. Відремонтується, — запевнює Льоня, присідаючи над велосипедом, мов над звіром, якого збирається лікувати. А колеса як накачаємо? — питає Вітя. Ех, у мене помпа була... — зітхає мрійливо Стьопа. Була, — буркає Толік, — багато що в кого із нас було. Покатаємося, доки спустять, і заженемо, — каже Льоня.

Їздили ми на ньому поперемінно — ото вже втіхи! Ніколи не думав, що велосипед може розвіювати хандру. Ще й як, — запевнює Стьопа. Навіть Вітя навчився, який ніко -ли досі не їздив. Сідай, Вітю, — запрошує Стьопа. — Крути педалі і кермо тримай. Стьопа помагав Віті, тримав кермо і біг поруч з велосипедом, поки Вітя сам зміг. Тепер і Бога не потрібно, щоб за ручку вів. Бог не для того, — кричить Вітя здалеку і пробує обернутися. Не відволікай, — стримую Толіка. Моя черга. Педалі крутяться, і вітер віє в лице. Крутяться швидше і швидше, і залишається позаду шлях над річкою, і ніші вже не видно — тільки яйцеподібну крону вільхи. І чути, як шелестить. Я завжди чую, як вона шелестить — куди б не пішов. Навіть крони уже не видно, а шелест ще долинає. Корисна штуковина. Іноді їздили не по черзі, а по двоє. Я за кермом, Толік на багажнику. Толіку, не сідай на багажник, — застерігає Льоня, — поламається. Велосипед був міцний і не ламався. Може, приватну поштову службу відкриємо? — каже Толік. — Конкуренцію зробимо. Заженемо, — мріє Льоня, проте вже не так упевнено, як на-початку. Не тільки Стьопа мав у дитинстві велосипед. Так на селі й залишився, — зітхає Стьопа. А де наші? Де вони залишилися? Де твій, велосипед, Толіку? — питає Вітя. А твій? — відповідає Толік. Я не мав велосипеда, — каже Вітя. А мій? — думаю я.

І було поле, в якому врунилася озимина. І стояв у полі він у новому костюмі з біло-червоною трояндою, всиленою в лацкан. Вітер куйовдив чуба. І стояла вона. І пропонував він їй руку та серце. І вкляк, щоб вийшла за нього заміж. Коли? — запитувала. Зараз, — відповідав. Де? — запитувала. Тут, — відповідав. Засміялася лунким сміхом, сказала: Агрономе, я вийду за тебе, якщо полетиш зі мною. Як? — стривожився. Ось так, — мовила. Побачив, як її ступні відірвалися від землі та зелених посівів. Тепер ти, — сказала. Не можу, — промовив. Спробуй, — сказала. Звівся на ноги; підскочив, заледве втримавши рівновагу. Засміялася ще лункіше. Відьма, покотилося понад ланом. Відьма, почулося невідь-звідки і звідусіль. То летиш чи ні? — запитала. Не можу, — відповів. Що ж, прощавай, агрономе. Бачив, як вона здіймається у повітря, летить і віється вельон та тріпоче весільна сукня. Тоді він теж закричав: Відьма! Відьма! Пальці схопили грудку в’язкої, мов глина, землі. Кинув у неї. Але високо вже була і грудка не досягла її, не доторкнулася. Перетворилася грудка землі на перепілку. Спурхнула-полетіла перепілка. Ще одну кинув, яка теж перетворилася. І всі грудки, що кидав їх, перетворювалися на перепілок.

Ішов він, школяр, із батьком, батько за руку його тримав. І вела стежка крізь ніч. Сяяли зорі і місяць світив, висунувши більшу половину лиця з-за маски. Сюрчали цвіркуни обабіч шляху. Росла щириця, і силуети поодиноких дерев у далині нагадували химерних істот. Аж раптом з’явилась вона. І вони побачили її одночасно — і батько його, і він, син. І була вона в небі над ними. Мамо, — покликав він, — мамо! Тільки здивовано озирнулася. Це я, мамо, твій син. Бач, як підріс, — мовив батько, — майже козак. Не відповіла, поманила лише. І не знав він, рада йому чи ні. Тільки відчув, як ноги ростуть, і злякався, що не втримається і впаде. Тату, тату! — загорлав. Не бійся, — заспокоїв батько, але то був лише голос батька його. Здужаєш, агрономе? — не мати, вона була. Це зовсім просто, легше, ніж тобі здається. Не наважувався — ще від ніг, що так швидко росли, голова крутилася. Лети, агрономе, лети, — заохочувала, — але не полетів він.

Вінчаються раб Божий Степан і рабиня Ізаура — алілуя! Алілуя! Толіку, припини, справа серйозніша. Це Вітя. Романтичніша — це Льоня. Я не пам’ятаю снів, — кажу. — А ви? Я пам ’ятаю, — каже Льоня, — іноді. І я іноді, — каже Вітя, — коли прокидаюся, пам’ятаю, а як тільки хочу розповісти, їх раптом немає. Тому краще без душі, — буркає Толік, але Вітя не чує. Зникають, — провадить, — я хочу затримати, одначе сон стирається, кидаюсь рятувати клапті, а вони тануть, як сніг, розумієте, як хтось рукою стер. Губкою з дошки, — підхоплює Льоня, — і я знаю це відчуття. Дурнувате, відверто кажучи. Ти безпорадний сам перед собою. Не володієш якоюсь частиною себе, можливо, найсуттєвішою, — каже Льоня. Не господар собі, — озивається Стьопа. Верблюдові, — буркає Толік. Мені в дитинстві багато снилося, і я всі сни пам’ятав. Більшість із них дотепер пам’ятаю, — кажу. Або майже всі. А тепер — ні. Хіба вам нікому не снилося, як ви літаєте? В кольорах, разом із птахами та бабками? Снилося, — підтверджує Льоня. Одначе потім стаєш інженером і перестає снитися, — буркає Толік. Так, наче тобі сниться, — огризається Льоня. Я й кажу, що не сниться, — каже Толік. Ти не інженер, — каже Стьопа. Ми всі інженери, — буркає Толік. — Може б, і не хотіли цього. Виростаємо і стаємо інженерами. Байдуже, яку спеціальність обираємо? — сумнівається Льоня. Байдуже, — каже Толік. Стаємо і край. Роботами. Машинами, щоб поїсти, поспати й посрати. Толіку, не треба так, — каже Вітя. Не нервуйся, — кажу я, — воно того не варте. Варте, — кричить Толік, — варте, блядь!

Стьопа читає газету, цілий день ту саму. Поки букви здолає, повечоріє. Так і викидає недочитаними, якщо ніхто з нас не зацікавиться. Викидає й бере нові. Коли немає нових, ми спимо на старих. Так, як оце зараз. Знову Стьопі наснилося. Те саме, що попередньої ночі. Збаламутило Стьопу, місця собі не знаходив. Братухи, та що воно таке? — полошився. І ми дивувалися. Звідки нам знати? І навіть Толік не пожартував, як завжди. Сидів- мовчав, що не схоже на нього. Задумався. А про що? Толік часто думав, часто й багато, але мовчати не мовчав — не То-лікове воно. І по слово в кишеню не ліз. Газета була не вчорашньою — либонь, ще з минулого тижня. Дійшов до сторінки КУЛЬТУРА — до К, може, до У. До Л з м’яким знаком не встиг. Але річ не в цьому, а в картинці. Так уже влаштована людина, що спершу картинку бачить, потім букву. До того ж така людина, як Стьопа, що виросла на природі, де багато картинок і обмаль букв. Нехай одноманітних, але все-таки. Любов до картинок Стьопа приніс із собою до міста. А в місті відомо які картинки. Заціпенів Стьопа. Стьопо, Стьопочко, прокинься. Льоня поторсав Стьопу. Але й собі застиг. І Толік теж застиг. «Троє мушкетерів», — мовив Вітя. І Д’Артаньян, — сказав я, дивлячись на Вітю. Про мушкетерів книжка була. І фільм. Я разів десять бачив його. Може б, і більше, але не склалося. Уявляв себе Д’Артаньяном. Хто себе не уявляв? Й ось схилилися ми над картинкою. Чи ти ба? — хто це вигукнув? Може, я? Або всі разом. Одним голосом. Картинка була кольорова, як і більшість картинок, на яких вмощується Стьопа. І була на ній наречена зі Стьопиного сну, щоправда, не кольорова, — летіла над містом у білій-пребілій сукні. Над селом, рідними ставками й качками. Тільки куди? Ген кудись — кликала ж Стьопу, а він, дурак, відмовився.

Що там таке, покидьки? Це Юра згори. Побачив, як ми над газетою схилилися. Волоцюги читають, — каже Юра. Розглядаємо, — кажу я. І що ви там розглядаєте? — питає Юра. Стьопину наречену, — кажу. Та ну! — дивується Юра. Так, — підтверджує Толік. І де ж вона, Стьопо? — чудується Юра. Тут вона, — відповідає за Стьопу Льоня. У газеті, — показує Стьопа. Зірка естради? — каже Юра. Ні, — мотає головою Стьопа. Тоді чому не з тобою? Втекла, — кажу. З-перед вівтаря, — буркає Толік. Та ну? — не вірить Юра. Хіба не бачиш? Полетіла пташка під вельоном, фіть-фіть крильцями. Чому полетіла? — каже Юра. Відьма, — пояснює Толік. — Сідає на мітлу і летить. І Стьопі сказала: Сідай на мітлу і лети. Полетиш, вийду за тебе заміж. А Стьопа каже: Мітли не маю, Дунечко. А вона каже: То який ти ґазда? Нащо мене викрадав? Не мели дурниць, — борониться Стьопа. Це в них звичай такий на селі, — каже Льоня. — Викрадати наречених. Атож, — провадить Толік. — Стьопа скаче на мустанґу, наречену в оберемок і на коня, гоп-гоп — тільки й бачили. І чули, — додає перегодом. В їхньому селі наречені страшно верещать, коли їх Стьопа на мустанґу викрадає. Від задоволення, — каже Льоня. З перестраху, — буркає Толік. Хлопці, — каже Юра, — ніколи не думав, що ви такі кабаретисти. Організуйте театр. Будете публіку розважати. Дотацію отримаєте. Грошики попливуть. Наречені навколо вас віятимуться. Скільки завгодно. Не треба мустанґа, самі липнутимуть. Тримайте. Знов окрайці піци. Манна з неба, — шепоче Льоня. Крихти з панського столу, — буркає Толік. Юра цього, звісно, не чує, хоча деколи не проти позаглядати, як ми їмо. Стоїть, курить сигарету і спостерігає. Напевно, радіє, — кажу. Що нагодував п ’ять тисяч народу, — каже Толік. П’ятьох безхатченків, — уточнює Льоня. Ти, Толіку, схильний до перебільшень, — каже Вітя. До образного мислення, — каже Льоня. Стилістичних фігур, — буркає Толік. Толік завжди мусить поставити останню крапку, — кажу. Ефектну крапку, — докидає Льоня. Ефектно поставити, — буркає Толік.

Стьопо, — Льоня тримає газету — ту саму, яку ми роздивлялися позавчора. Льоня, як фокусник. Ціла? — запитує. — Всі бачили? Газета ціла. Лише пом’ятіша, хоча Стьопа, здається, цієї ночі на ній не спав. І ніхто не спав. Лежала собі, забута та неприкаяна. А тепер дивіться. Льоня виймає середину, розгортає. Куку, — дражниться. У газеті віконце, величеньке, з нерівно обірваними краями. У віконці Льо-нине око, брова, трохи носа — на місці, де ще вчора була Стьопина наречена. Вона, звісно, не у віконці була, а на тому місці, де сьогодні віконце. Де вона, Стьопина наречена? Де твоя наречена, Стьопо? — питає Вітя. Мовчить Стьопа, не озивається. Полетіла, — кажу я. В ирій, — буркає Толік. На мітлі, — крехче Льоня. Знаєте, — каже Вітя, — я іноземця одного бачив, колись, давно — з гаманцем завбільшки в калошу. Портмоне, — каже Толік. З темної шкіри, — каже Вітя, — добротної такої. Тримав біля серця. Вітю, — перебиває Толік. Що? — каже Вітя. Про портмоне мрієш? — каже Толік. — Як тобі не а-я-я-й. Хіба душі годиться мріяти про портмоне, до того ж чужі? В портмоне, — розповідає Вітя, — була фотографія — дебела усміхнена молодиця. Моя фрау, каже іноземець. І підліток, набитий такий, з короткою стрижкою. Мій зо-о-н, пишається. Ґут, Вальдемар, ґут, каже йому Вітя, — жартує Толік. Скрізь носив із собою, — каже Вітя, — куди поїде, вони його супроводжують. В портмоне, — докидає Толік. Толіку, — каже Вітя. Я тільки уточнюю, — каже Толік, — а коли спав з... Толіку! — перебиває Вітя. Адже дорога довга була? — каже Толік. Довга, — озивається Стьопа. Бачиш, — продовжує Толік, — Стьопа зі мною згідний. От коли він у довгій дорозі спав з якоюсь мавкою принагідною, вони сиділи в портмоне і все чули, але, звісно, нічого не бачили, лише, зрозуміло, про все здогадувалися. Який ти пішляк, — кривиться Вітя. Німець? — питає Льоня. Казав, що австрієць, — каже Вітя. Який він австрієць, якщо по-німецьки говорить? — дивується Стьопа. Це Стьопа знає від бабці. Німецької Стьопа не знає. Звідки йому на селі знати німецьку? І жодної іншої також не знає. Хіба свою рідну, та й то — букви розпізнає і по складах читає. Німецьких букв Стьопа, хоч калачем його спокушай, не здужає. Та й у мене, який німецьку у школі вчив, далі букв справа не рухнулася. Стьопа розрізняє німецьку на слух. Розпізнає знайомі слова — фрау, зо-о-н, ґут. Особливо «ґут», яке й чув найчастіше. Стьопина бабця була на примусових роботах у Німеччині — сам Гітлер її кликав, листівки слав: Ольґа, ком арбайтен, дайн Адольф. Отак врятував її, бо невдовзі від села сліду не залишилося — половину есесівці спопелили, другу, недогорілу, — Сталін. Давно воно діялось, ще за війни. Стьопине, у якому на світ з’явився, уже згодом, неподалік від згарища виросло. І зараз половина Стьопиного села гарує в Німеччині, тільки немає вже фюрера, який би запрошував, — самі їдуть. Зараз їх життя, як ту худобу, пакує, — каже Льоня. І рідний уряд, — буркає Толік. А ти чому не спакувався? — запитує Льоня. Він у нас особливий, — іронізує Толік. Моя бабка в бауера працювала, — розповідає Стьопа. Бауер — то такий чувак у фетровому капелюсі з пір’їною. Рідко сварив її, бабка любила його, — каже Стьопа. Ми не сумніваємося, що твої предки були старанними та працьовитими, — каже Толік, — і що ти, Стьопо, весь у них вдався. «Ґут, Ольґа, ґут. Зо вайтамаха», — каже Стьопа. Йолопе царя небесного, — каже Толік до Стьопи, — в Австрії теж усі по-німецьки говорять. Стьопу така новина ошелешила. І мені, скажу відверто, не зовсім зрозуміло, як так. В Україні говорять українською, в Польщі польською, в Чехії чеською, то й в Австрії мали б говорити австрійською. Далеко не всі в Україні говорять українською, — каже Льоня. Але ж знають, — вкидає Вітя. Може, знають, може й ні, — каже Толік. То ти хочеш сказати, що вони були під Німеччиною, як ми під Росією? Не вульгаризуй історію, — буркає Толік, — вона і без того до сраки вульгарна. Колись усі говорили однією мовою, — зітхає Вітя, сумно якось так і мрійливо, — і всім було добре. Атож, — каже Льоня. Тільки якою? — дивується Стьопа. Вавилонською, — каже Толік, — і тільки Богові погано було. Гординю людську хотів розвіяти, — каже Вітя. Марнославство, — каже Льоня. Страх — ось що хотів він розвіяти, твій Бог, — каже Толік. — Боявся, що доберуться і скинуть його. І ще, чого доброго, самі сядуть. Людина — істота така, що до трону лізтиме, хоч ти їй кіл на голові теши. Це і є гординя людська, — каже Вітя. Без якої ми далі лазили б по деревах, — продовжує Толік. Могли б бути благородніші пориви, — каже Вітя. Вони благородні, — каже Толік, — згадайте Фауста. Хто то? — питає Стьопа. Стьопин селянський слух вловив щось знайоме. Щоправда, не Фауст, а фаустпатрон. І не від бабці, а з фільмів, де бахкає і трататахкає. Чувак такий, — кажу. Вгадав, — каже Толік. — Ну то от: чувак воює з Богом. Як? — жахається Стьопа. Це в Стьопі промовляє його селянська душа, яку вчили бути слухняною і ставили в приклад вола, що рахманно виорює ниву. А так, — буркає Толік, — відвойовує суходіл у моря, дамби будує. А нащо йому суходіл? Хіба мало суходолу? — дивується Стьопа. Стьопа виріс на селі, й навколо був, скільки око сягало, суходіл, оболонь, рівнина, видолинки, байраки; десь далі на горизонті гори. Море — далеко-далеко на південь. Або так само далеко-далеко на північ. А помідори ти звідки жереш? — запитує Толік. З базару, — витріщується Стьопа. Зі смітника, — кажу я, — Льоня приносить. А як вони туди потрапляють, на твій смітник? — допитується Толік. На наш смітник, — виправляє Льоня. Продавці викидають, — кажу, і дивно мені, що такий мудрий Толік таке запитує. Це й дурному ясно, що продавці, — пхекає Толік. — А от звідки вони їх беруть? Із Заліщиків! — вигукує Стьопа. Може, Заліщики — це і є Стьопине село, про яке він так часто розповідає? А з Голландії не хочеш? — каже Толік. — З теплиць на намулі, відвойованому в моря? Слухай, — каже Льоня, — чи не був там, часом, чорт замішаний? Льоня, інженер, не лише креслення пам’ятає. В школі на відмінно вчився, як Толік. Вони двоє в нас такі. Золоту медаль має. Ого! Покажи! Не маю, — розводить руками Льоня, — кудись поділася. Зараз згодилася б, — мріє Стьопа, — загнали б. Стьопа думає про піцу. Цілу, з начинкою, що соком стікає — окрайцями, на відміну від нас, не наїдається. Стьопо, ти як бездонне барило, — каже Льоня. Йому треба не кілька помідорчиків, а цілий смітник прикотити, може б, тоді нажерся, — буркає Толік. Хоча Толік і сам не проти попоїсти, тільки не помідори. І читати Льоня любив. Тоді як однокласники ганяли в футбол, збиралися разом покурити в покиненій вежі, в якій смерділо сечею і калом, Льоня вдома читав, виконуючи програму позакласної самоосвіти. Кидали Льоні у вікно камінці, кликали грати й курити, раз навіть ненароком вікно розбили, проте Льоня не пішов, сидів на дивані і читав, і так, поки до інституту вступив, точніше, за результатами співбесіди зарахували. Чорт, кажеш? — дудонить Толік. Якому він душу продав, — каже Льоня, — як же ж він називався? Льоня намагається пригадати і чоло над його бровами морщиться. Мефістофель, — підказує Толік. Бачиш, Толіку, — каже Вітя, — це все справа рук нечистого; це він спокушає й гординю роздмухує. Вітьок, — каже Толік, — спокуха: його у кінці врятовано. Мефістофеля? Фауста! Бог добрий, — каже Вітя. Автор добрий, — буркає Толік, — якби таким був твій Бог, не було б варфоломіївських ночей, голодоморів і газових камер, на які він дивився склавши, а може, й потираючи руки. Толі-ку, схаменися! І багато чого іншого теж не було б. Толіку! Толіка годі спинити. По-моєму, це дуже комфортно, — втручається Льоня, — перекладати свої провини на того, про кого ми не знаємо, чи є він, а якщо і є, то як і який, адже, Толіку, все, що ми, так би мовити, знаємо, плід нашої уяви, не більше. Й одкровення пророків? — жахається Стьопа. Боголюдина... — погойдується, наче в трансі, — Вітя.

Мовчимо. Не думав, що мовчати може бути тяжче, ніж говорити. Тепер уже не те, — каже Льоня, — немає того пориву, що колись, коли людині здавалося, ніби вона здатна гори перевернути. Перевертала, — каже Вітя, — річки задом наперед розголоблювала. Чорноземи затоплювала, — каже Стьопа. Біломор-канали рила, — кажу. Втомилася, — каже Льоня. Гордині злякалася, — каже Вітя. Реакція, — каже Толік, — вертаємося назад. До Бога, — каже Вітя. В середньовіччя, — буркає Толік. По-моєму, це одне і те ж, — каже Льоня. Правильно, — киває Толік. — Підходить терорист до водія і каже: трамвай їде в Рай! — либонь, Толік сам і вигадав. — Трамвай їде в Рай, оголошує водій, після чого трамвай вибухає. Нічого ви не розумієте... Людина потребує його. Кого? — їжачиться Толік. Цього іншого спілкування. З вибухівкою? З Богом.

А насправді не чорт під’юджував. З кохання воно пішло. З любові сильної, що перешкоди долає. Надихала вона на великі звершення, і Мефістофель тут ні до чого. Якщо він підсобив Фаустові, то не чорт він ніякий. Сказано ж, що любов порятує світ. І нас у ньому, — бовкає, дослухавши, Стьопа. Під мостом, — кажу я. Недалеко від мосту, — буркає Толік. Вітя всміхається, і добре нам усім раптом. Може, читацький клуб заснувати? — зітхає Льоня. — Була мадам Боварі проституткою чи першою феміністкою? Льоня з Толіком найначитаніші, чим і хизуються. Хоч і важко встежити, але хочеться слухати. Цікаво. Часом кумедно. Іноді зворушливо.

Ми на мілині. Льоня витрусив останні монети. Купив кожному по рогалику і пачку маргарину на всіх. Гуляти так гуляти — авжеж. Я приніс цибулину, хоча ця моя спеціалізація більше Стьопі підходила б. Обов’язок твій святий, — каже Толік. Внесок у спільний добробут. Наскільки його таким можна назвати. Моє заняття зближує мене зі Стьопою, агрономом. Тезки, — кепкує з нас Толік. То як твоя грядка? — цікавиться Вітя. Плодоносить, — кажу. Якщо точно, це клумба. Далеко від нас, щоб не накликати підозр. І цибулини — не з цибулі, а з квітів. Що земля дала, за те дякуємо, — просторікує Стьопа. Правду каже. Так батько навчав його. Я ріжу її тонкими кружальцями, ми намащуємо маргарин на рогалик, кладемо кружальця і їмо. Гіркуваті вони якісь, наче редиска, і на вигляд більше до редиски подібні... О так, редиска. Стьопа її на грядці за хатою поливав, Толік із мамою на базарі купували, і я їв редиску, і Вітя, і Льоня.

Довелося продати велосипед. Я в ніякі афери не встряю, я краще опікуватимуся хатнім господарством, — задкує Толік. Підкидатимеш дрівець у родинне вогнище, — кажу я. Разом з тобою, — буркає Толік. Добре, що наїздився, — дорікає Стьопа. А то як, — пиндючиться Толік. Вітя теж залишився. Пішли Льоня зі Стьопою. Так, кінець кінцем, усі разом вирішили. Трохи Льоня їхав, трохи Стьопа, якщо тільки Стьопине клишоноге бігання можна назвати їздою. Приїхали на базар. Є такий. Речовий ринок називається. Переділений на дві частини. Одна — кіоски, буди і купа мотлоху з усього світу. Друга — старе і вживане продають, платівки, техніку, посуд, гребінці, шпильки, значки. І Льоня зі Стьопою продають. Льоня продає, Стьопа помагає. Страхує. Стьопа почувається, ніби бичка привіз із батьком на ярмарок. А тут хатню птицю пропонують, коней, корів, овець, кіз. І все воно мукає й мекає, бекає й рохкає. Степане, шляк би тебе трафив, де ти? — хвилюється батько. Я тут, тату, — кричить Степан, а сам відчуває — ще хвиля й загубиться, відтіснять його, заплутається, засмокче. Степан протискається між худобою, і страх поймає, щоб не пропасти на ярмарку. Але не ярмарок це. Ніхто не ґелґоче й не бекає. Крім пияка окаянного, який над канавою зігнувся, ноги розставивши та похитуючись. І не теля продають. І батька немає. Льоня є. Ровер стоїть. Пристойно ще так виглядає. Колеса не спущені. Помпа причеплена. Звідки помпа? — дивується Стьопа. Покупці проходять, дивляться. Ціни не питають. Як продаш, якщо не питають? І кричати не випадає. Ніхто не кричить. Всі мовчки стоять, хто що на продаж має. Звідки помпа? — повторює Стьопа. Сторгувався, — каже Льоня, — за трояк. Хто без помпи захоче? З тих ста доларів зекономив, тільки не розказуй, — просить Льоня, — загризуть, шакали. Стьопа перший ладен загризти. Це ж скільки хавки можна було купити! Втім, як добре подумати, не так уже й багато. Мовчить Стьопа, нічого не каже. Що скаже? Дивиться, як торг йде. А торг, він ніяк не йде. Покупці йдуть — в один бік, в інший. Тільки торг не йде — замість торгу дільничий суне, якого Стьопа не знає, і Льоня з ним не знайомий, бо не торгівці вони в храмі — не продавали тут нічого ніколи. Не знали, що йтиме. Свого знали, цього — ні. Проте найголовніше, чого не знали, що йтиме він. І не лише йтиме, а до них прямуватиме. Ще й зупинятиметься і питатиметься. Що ж це, легіні, скакуна продаєте? Продаємо, — каже

Льоня. Крадений? — супить брови інспектор. Син виріс, — бреше Льоня й рукою в невизначеному напрямку показує, — от і продаємо. Тільки не вміє Льоня брехати, не виходить у нього. Не бачить він, що рука його туди, клята, показує, де Стьопа до землі приріс. Льоня не бачить, дільничий бачить. Таке його ремесло — все бачити і про все знати. Бачу, що виріс, — каже інспектор, — батька свого переріс. І віком, видать, наздогнав. Молодця, — прицмокує. — Як так далі піде, неба сягне. До книги рекордів потрапить. Батька прославить, країну свою. Мафусаїлом стане, — вкидає Толік — потім уже, коли Стьопа розповідав нам усе. Не він мій син, він мій помічник, — пояснює Льоня. Поплічник? — зводить брови інспектор. Помічник, — повторює Льоня. Атож, красти помагав, — каже інспектор. Не красти, — заперечує Льоня, — продавати. А красти хто тоді помагав? Ніхто не помагав, — каже Льоня. Сам крав? — допитується інспектор. Не крав я, — каже Льоня, — нічого й ніколи, лише в магазині давали — за один платиш, один безкоштовно, акція така була нещо давно. Звідки тоді? — напосідає інспектор. Від сина, — пояснює Льоня, — я йому «Україну» купив. Значить, наступне, — розпоряджається інспектор, — велосипед я затримую до з’ясування обставин. Приїдеш разом із сином і з «Україною», тоді й побалакаємо. Несправедливо, — намагається заперечити Льоня. Як це несправедливо, — обурюється інспектор, — я ж велосипед, не тебе забираю. А міг би й тебе. Вас обох. Твого сина, — це він про Стьопу, — за пособіє в соучастіі по сбиту крадєного. Не син він мені, — присягається Льоня. Отак ми позбулися велосипеда. Як прийшов до нас, так і пішов — бодай наїздилися досхочу. А могли Льоні і Стьопи позбутися, що б ми тоді без них робили. Сумно було б.

Бий його, Вітя, бий! Вріж, сучому сину! Так йому, так! Відішли нахуй! В нокаут, — виправляє Льоня, але Стьопа не чує — ніхто нічого не чує. Даю сотняк, що він його від’їбе, — кричить Стьопа, але його крик губиться в несамовитому ревищі, що стоїть над ринґом. Та й не має Стьопа сотняка — ні копійки. В азарт увійшов, мовби не ринґ то з боксерами, а півнячий бій на селі, де Стьопа запеклий уболівальник. Ось-ось Стьопа вистрибне на ринґ і вріже, вріже так, щоб копита відкинув. Давай, Вітьок! І дає Вітьок, якому самому кров з носа юшиться, — заходить рука його, зліва заноситься, знизу у пику б’є. Вітьок наш, який боксером не був, битись не бився. А всадив таки. Не комусь, а Толікові, який теж битись не б’ється і бокс ненавидить. Прокинувся Толік, на ноги скочив. Ти що, чувак, мізками поїхав? Тут уже й Вітя, герой, прокинувся, а за ним усі ми. От халепа! Вибачається Вітя, незручно йому і злякався. Та й ми розуміємо, що не хотів він. І Толік бачить. І спати знову лягли. Тільки Толіку щока набрякла і синець виступив. І не спалося більше йому. До самого ранку.

Передивились газету — марно. А це вона? — висловлюю сумнів. Що вона? — не розуміє Стьопа. Чи це справді та, на якій він спав? Може, переплуталася спросоння? Ні, таки та. Прочесали ще раз, від першої букви до останньої. Картинки само собою. Картинки — передусім. Усі заголовки, короткі і найкоротші повідомлення. Спортивну хроніку проходили разом, схилившись над газетою, Вітя стоячи, Толік і я присіли, Льоня — той на коліна став, навіть Стьопа букви вголос називав, наче молитву проказував. Про футбол там було, гандболісток російських і авторалі, лише про бокс не стояло нічого. Так ніби немає його, боксу. Краще б його не було, — буркає Толік. Це Толік не тільки про Вітю й може навіть не про Вітю зовсім. Про бокс. Згадав Толік однокласника, який на бокс ходив до свого батечка, котрий тренером був, морди квасив, потім наставником став й інших навчав, як грамотно квасити. Синок батеч-ковими стопами пішов, успіхи робив, до школи боксерські рукавиці приносив, перед хлопцями і дівчатами попин-дючитися, Толіка бив для розваги, тренувався — тіпа боксерську грушу знайшов. Толік у школі дорідніше виглядав — страждав, а матінці прохопитися боявся. Може, це ви з Толіком один до одного головою спали? — каже Льоня. — Запізнілий реванш. Тільки зі сплячої голови Толіка у сплячу голову Віті перекинувся і ненароком проти Толіка обернувся. Вітя ж телепат у нас людинолюбний, — буркає Толік. Це Толік Льонину думку продовжує. Ти чого йому не врізав тоді? — каже Стьопа. Відчепись, — відмахується Толік. Вітя за нього врізав. А врізав же. Он як підпухло!

Глянь, як глаз підбили. А щока як у бульдога. Слиш, буха-рік, тєбя кто так атдєлал? Не відповідає Толік, насупився — удає, що не чує. І я розгубився, руками вимахую, мовляв, глухонімий я. Подайте милостиню — п’ятірню простягаю. Плюнув той перший, верблюд горбатий — благо, що я руку вчасно відсмикнув. Так і сприйняли нас за глухонімих. Несправедливо вони. Цього разу особливо несправедливо. Не бухарік Толік ніякий. Вип’є інколи. Найдивніше, що пиво п’є. Але як п’є, то п’є — багато дудлить. Де нажлуктить ся, ніхто з нас не знає, і головне — звідки гроші бере. А як уже, то і впісяється неодмінно, як пити дати. Тільки рідко це в нього — запої, як їх Стьопа називає. Раз на кілька тижнів, не частіше. Чому вони такі злі, — питаю, — ми ж їм нічого не зробили? Тому й злі, що не зробили, — буркає Толік, — і зробити нічого не можемо. Можемо, — кажу і відчуваю, як гнів наростає. Що можеш? — кривиться Толік. Врізати, — кажу я. Вріж, — кривиться Толік. Бодай спробувати. Відбивну зроблять, — каже Толік. А раптом ми з них зробимо? — кажу я. Тоді засадять. Куди? — питаю. В тюрягу, куди ж іще. Я маю на увазі — як так? А так, — відказує Толік. Вони ж перші почали. Хто тебе питати буде? — каже Толік. Слідчий, — кажу. Слідчий, — повторює Толік, і твар його, добра та зболена, у стражденній усмішці перекошується. — Він тебе й запроторить. Хіба не суд? — кажу і непомалу дивуюся. Суд, суд, — буркає Толік, — ясно, що суд. Тоді суд встановить істину, — кажу я. Встановить терміни, — буркає Толік, — і закутузять тебе в тюрягу і мене з тобою. Що робити? — питаю. Хмари лічи, — радить Толік, — їх сьогодні багацько.

Хмари добре лічити. Добре лічити їх тоді, коли знаєш, що з них не випаде дощу. Коли вони білі та лише трошки сіруваті, невеличкі і не збиваються над тобою сполоханою отарою, а пливуть собі корабликами, баранцями пасуться, синю травичку поскубують. Бе-е -е, кажуть. Тільки не чути його, їхнього бекання. Та й не дивно воно — небо високо. Високо-високо. Вище, ніж стежка вздовж муру з металевим парканчиком, щоб перехожі на нас не впали (це Льоня). Ніж міст, здиблений. Мов котяра, до якого пес наближається (це Стьопине). Вище, ніж будинок, у якому жив Льоня. І вище, ніж той, у якому жив Вітя. А Толік у низькому жив, на два поверхи, зате в самому центрі. Стьопа, той у селянській халупі виріс. У місті в гуртожитку скнів. На село повертався. Вертався, вертався та й не вернувся. Сиріч, вернувся, однак ненадовго. Ну й що? Воно й від гуртожитку вище. Вище, ніж найвищі будинки, що їх хмарочосами називають. Вище, ніж місто і телевежа на пагорбі. Набагато вище. Ним вони й бредуть, небом, що високо. Далі бредуть. І сьогодні бредуть. Нарахував я їх сорок вісім. А ти всі полічив? — каже Толік. Усі. Впевнений? На сто відсотків. А ось цю полічив? — показує Толік. І цю полічив, — киваю. Молодця, — каже Толік, — рахувати вмієш. А таблицю множення знаєш? Знаю, — кажу, — щоправда, не так упевнено, бо давно це було, як учив її. Але й Толік нічого більше не запитує. Добре так воно, коли ніхто не питає, бо часто й сам не знаєш, що та як.

Тюльпан — квітка. Є тюльпани червоні і жовті. Білі і чорні, — каже Льоня. І фіолетові, — буркає Толік. І око Толікове теж фіолетове після нічної першості. Відірвався Вітя, так би мовити, досить було заснути й усе його людинолюбство вітром здуло. І хто б міг подумати! Так нечистий його вночі випробовує, адже вдень до Віті, який милосердя проповідує, не підступитись чортяці. На клумбі тільки червоні і кілька жовтих. Червоні росли і торік, і позаторік, і позапозаторік. Жовті з’явилися нещодавно. Тоді я вперше й приніс цибулину. І як вам? — питаю. Така сама, як червоного, — каже Льоня. Нічим не відрізняється, — каже Вітя. — Трохи терпкіша. Побільше би, — каже Стьопа. Побільше не вийде. Якщо викопати більше, зразу помітять. Дошукуватися почнуть, комісію скличуть. І встановить комісія, що Стьопа найбільше зжирає, — підхоплює Толік, — і винесе догану, мовляв, порівну треба ділитися. А ми, Толіку, скажемо, що то капустянка рицькає і на тебе покажемо, — шкіриться Стьопа. Я приносив цибулини переважно червоних тюльпанів, як оце сьогодні. Їх більше і втрата не так швидко помічалася, та й рідко я на тюльпани ходив, лише коли по- іншому вже ніяк. Сьогодні я приніс не лише цибулину, а й стебло з листками. І не тільки стебло з листками, а й келих у пелюстках. Прирозквітли пелюстки. Ого! — присвиснув Стьопа. Не побоявся, — каже Льоня. Сміливець, — каже Толік. З якого дива? — питає Стьопа. Ти, Стьопо, подумай, — кажу я. День народження, — кричить Стьопа і б’є долонею по чолі. Жест у нього такий, коли щось пригадує. Не тільки в нього, — каже Толік, — ще в декого такі жести. В кого? — питаємо. Вазочку би, — каже Вітя. Вітаємо тебе, Толіку, з уродинами, — кажу. Многая літа, многая літа, — заводить біля мене Стьопа, і моє привітання безнадійно тоне в його витті. Співаємо ми всі. Я вручаю Толікові тюльпан. Льоня простягає Толікову бляшанку з-під пива, з рештками на дні. Всередині ще трохи чогось похлюпує. Кожного разу перед своїми уродинами Толік напивається. Цієї ночі він знову впісявся. Ми вдаємо, ніби нічого не сталося. Не годиться докоряти в такий день. Толік розчулений, хвилюється. Посідали ми, урочисто поснідали, цибульку від тюльпана від’єднали, тільки тюльпана не рухали. Вставили у бляшанку з рештками пива на дні — хай і собі його спробує. Як-не-як, нагода така. Моя жінка любила тюльпани, — каже Льоня. Романтично, — кажу. Еротично, — каже Льоня. Саркастично, — буркає Толік. Чарівна вона квітка, тюльпан. Весняна така, майже літня. Обнадійлива. Не було їх у нас, тюльпанів, — зітхає Стьопа. Маки росли на селі і волошки, і Стьопа разом із ними ріс. Певно, й зараз ростуть, тільки Стьопи немає. Виріс Стьопа, будяком угору вистрілив. Пішов із села. Покинув маки й волошки — хитають услід голівками, пелюсточками журливо помахують. Чом покинув ти нас, Стьопочко? Не озивається Стьопа. Вдає, що не чує. А чує, ще й як чує! Тільки що відповість? От і не каже нічого. Міська вона квітка, тюльпан. Клумбова. Не було їх у нас, — каже Льоня, — Стьопа рацію має. Як не було? — дивуюся. Хіба не знаєте? — каже Льоня.

Льоня все знає. Про тюльпани все знає, хоч інженер, і навіть дивно це якось, що інженер про тюльпани знає. А знає, книжки читав, статті в журналах-газетах вирізав, що вони таке і як їх вирощують. Читав, бо жінку свою любив. А вона, доки Льоня читав, разом із завбази тушонки відкривачкою шпокала, — каже Толік. З Голландії вони, — каже Льоня. Знову з Голландії, — дивуємося. Скільки всього з Голландії! Помідори з Голландії, тюльпани з Голландії. Невже все, що на світі є, з Голландії? Не все, — заперечує Льоня, ще з Іспанії — помідори, перець, кавуни, полуниці, але тюльпани таки з Голландії. Як же вони до нас потрапили? З кораблями купецькими, що Дніпром плавали, — каже Толік. З мушкетерами, — каже Льоня, — які козакам скриньку з цибулинками подарували. Були б з’їли їх козаки, особливо такі, як Стьопа, — перебиває Льоню Толік, — тільки мушкетери сказали їм: їсти но, садити ві, то й посадили. Зашарілися схили з кручами. Навіть фільм такий був про це, історико-пізнавальний. Бачили? Ні, кажемо. Тільки Льоня бачив. Давно, — каже Льоня.

Зів’яв тюльпан у бляшанці, не засмакувало йому пиво, пелюстки побрижив. Гербарій треба було зробити, — каже Льоня. Давайте, — заохотився Стьопа. Гробарій причувся йому, про поховальну процесію думає, священика і сільських парубків, що труну несуть, а в труні він, тюльпан, що віддав душу Богові. Жито з одного боку, пшениця з іншого, вітер віє, золоті хвилі котяться. Вони йдуть між тими хвилями, і все село йде, від малого до великого. До цвинтаря просуваються. А цвинтар на пагорбі, з деревами, що ростуть-шелестять. І шепоче листочок на гілці один до іншого — он тюльпана несуть. Пропав ні за цапову душу, кажуть, спився. А який молодий ще — йому б жити і жити. Красенем був. А-я-я-й. Гомонять листочки, їм видніше, з дерева усе бачать, ще й з пагорба. Шелестять-заколисують, тюльпана оплакують. Поховали тюльпана, грудки кидали, глиною засипали, землицею притрусили. Тризну справляти сіли, там же, побіля могилки, в якій тюльпан спочиває. Шинку ріжуть, хліб крають, ковбасу кавальцюють, горілку наливають, келишки перехиляють, що гранями на сонці виблискують. Пече в горлі, грудьми тепло розливається. Клейонка кінцями на вітрі тріпоче. Жагучі його обійми, пристрасні — де там клейонці встояти. Випили та й закусують. Огірком квашеним, помідором замаринованим. Спить тюльпан у землиці сирій, з якої виріс колись і в яку повернувся. Нічого не вийде, — каже Льоня. Гербарій зі свіжого робиться. Га? — Стьопа очунюється. Замріявся над помідором — від Льониних слів пропав ураз червонобокий. І все пропало. Огірок пропав і шинка, вже порізана, і хліб, що покраяний, і ковбаса, яка кружальцями пахне. Бери та їж — пропало. І пагорб пропав з деревами, і листочки, що шелестіли. Все зникло, тільки тюльпан зів’ялий лишився та непохований. Тож хоч поховаймо його та й пошвидше, — стогне Стьопа. Дивиться Толік на Стьопу очима уважними. Стьопо? Що? Ти не хворий? Ні. І все інше гаразд? Так. Не хворий він, Толіку, — каже Вітя, — доброта серця в нього прокинулася. Краще би в тебе прокинулася, — буркає Толік. І в мене прокинулася, — запевняє Вітя. Відчув я твою доброту — велике спасибі та красно дякую, хай Бог відплатить сторицею. Уявив я собі, як Бог відплачує, і Вітю собі уявив, друга мого. І Толіка, уродинника.

Пристають до нас із книжечкою, на якій верблюд та пустеля і пальма росте. Люди намальовані. Усередині самі картинки, а букв тільки трохи й великі всі. Ніби для Стьопи надруковані. Отак збулося Толікове пророцтво. Льоню, — каже Толік, — ти в книгарню, бува, не навідуєшся? У букі-ністик причахлий, де все дешево. Або ще краще в пункт приймання макулатури — добре порийся. Дідька знайдеш, — підхоплюю. Якщо пустять, — сумнівається Льоня. Ти попроси, — радить Вітя. Грюкнеш — відчиниться, — каже Толік, — як увійдеш, книжечку вибери — поменше букв і побільше картинок, і щоб букви великі були. Для молодшого шкільного віку — звільнимо Стьопу від мук газетних, де крихітні букви одна на одну налазять, Стьопа їх мусить розтягувати, щоб не почубились, понівечаться, що й не впізнаєш. Змішуються і розпливаються, сипляться, мов пісок між пальцями. І слова ламаються, наче халупа солом’яна, глиною перемазана і крейдою потинькована. Й ось раптом книжка, що треба, — з літерами, що їх серед ночі впізнати можна. Картинки, до речі, кольорові. Тільки одяг. Не одягаються так у нас. І краєвиди не наші, пальма замість верби, піску багато. Забагато, — буркає Толік. У дитинстві Толік із матір’ю на море їздив, пісок бачив. Не тільки бачив, а й лежав. Проте навіть на морі не було його стільки, скільки на картинках. І верблюдів не було. Мавпа була. Лише не така, що по деревах лазить, а з тих, що на плечі сидять. З відпочивальниками на згадку за відповідну плату охоче фотографуються. Позаду море, попереду відпочивальник з мавпою, Толік. Опирався Толік. Однокласники якби побачили, довелося б зі школи тікати. Мама наполягла. Глянь, яка мила, приказувала. Не бійся, підохочував фотограф. Мавпа Толікові окуляри з Толікового на сонці обпеченого носа зірвала, собі надіти хотіла. Не надівалися. Розсердилася мавпа, кинула окуляри. Дзенькнули жалісно, скельце вилетіло, об піщинки подряпалося. Якби каміння, розбилося б. Оправа руку свою кістляву вивернула, шарнір із суглобика викотився. Другу вгору задерла, чи то погрожує, чи з болю. Може, дивується — за віщо? Дивимося на книжечку. Напевно, це і є вона, для дітей молодшого шкільного віку, про яку Толік згадував. Казка арабська, тисяча й однієї ночі. Може, знущаються? Чи проблеми маємо, запитують. Опісля, чи знаємо Бога живого. Розіп’ятого? Живого! Відчепіться, — каже Толік, — я в неділю на відправу ходжу. Може, й ходить. У сні. Якщо Стьопа у сні міг серед поля одружуватися, Вітя боксом займатися, то чому б Толікові на відправу не навідуватися? І до причастя. Що довше спить, то більше застане. Буває, аж опівдні прокидається. Ви мене не будіть, заказує. Примусь дурня поклони бити, він і лоба поб’є. Перед нами просунутим прикидається, поночі гріхи відмолює. Однією відправою — гординю, другою — лицемірство. А це дяк, — каже Толік, — православний, як бачите. Це він про Стьопу, який очима кліпає, усміхнутися намагається. Чи Стьопа на дяка схожий? Хто його знає, на кого Стьопа схожий. На батька, на кого ж іще. А вони в парафіяльному хорі співають. Це Толік про нас. Про Вітю, про Льоню, про мене. Дивуються, не ймуть віри, що Толік верзе. Я лютеранин, — каже Толік, — фуги Баха виконую, педальку натискаю, до клавішей доторкаюся. Ще більше дивуються, та й мені не віриться. Якщо й тиснув Толік педальку, то хіба на велосипеді, який Вітя зі Стьопою так невдало продали. Похитали головами, книжечку залишили, геть пішли. На, — каже Толік, — це тобі, Стьопочко. Стьопа витріщується. Подарунок, — каже Толік, — на восьме березня. Хоча зараз не восьме і взагалі не березень.

Що, покидьки, — каже Юра, — чого похнюпилися? У нас ювілей, — кажу, — п’ять років разом. Радіти треба, — каже Юра. Ми й радіємо, — каже Стьопа. Сидимо і радіємо, — докидає Льоня. І Богу дякуємо, — каже Вітя. І тобі, Юрочко, за окрайці, без яких ми б копита відкинули, — каже Толік. Ну що ви, покидьки, — каже Юра. Ніяково йому. Пішов, не давши окрайців. Образився, — каже Стьопа. Ти, Толі-ку, завжди не до ладу бовкнеш, — докоряє Вітя. Головне, що ти до ладу, — відбуркує Толік. Що робитимемо? — каже Льоня, — як святкуватимемо? В смислі? — тривожиться Стьопа. В прямому, — каже Льоня, — каса порожня. Вона в нас давно порожня. І ніколи повною не була, — каже Толік, — твоя каса. Наша каса, — виправляє Льоня. Неправда, Толі-ку, були й кращі часи, ти ще тоді міняти ходив, — нагадує Вітя. Помагав, — кажу я. На шухері, — каже Стьопа. Разом з тобою, — каже Толік. Я тебе не бачив, — каже Стьопа. До окуліста навідайся, — буркає Толік. Йому, Толіку, перископ знадобився би, щоб тебе за рогом побачити, — усміхається Льоня. Злі ви й злопам’ятні, — дується Толік. А таки стояв, щоб першому дременути, як непереливки. Якби не він, — каже Льоня і на мене показує, — не було би в нас каси. На все воля Божа, — зітхає Вітя. Дива двічі не творяться. А базар? — питає Стьопа. На базар Стьопина остання надія — на картоплину надгрижену, на яблуко з боками прим’ятими, на огірок, третину якого, як каже Толік, доводиться ам-путовувати, на бляшанку, надуту, як Толіків кендюх. Стьопа більше надій покладає на окрайці, він би кидав і кидав їх у горлянку, побільше б лише і з начинкою — недоїдками салямі, тунця. Останнього Стьопа не дуже цінує, не звик він до тунця, бо звідки тунець на оболоні візьметься? Хіба замість дроку виросте, а був таки, був ставок у селі, коропи плавали, їв Стьопа коропа, заливку з нього робили, проте найбільше хліб уминав і м’ясо — курку в неділю і порося на свято. Ох, любив Стьопа посвяткувати, через порося й любив, чого там уже. А так картопля, а не порося. Зі сметаною, збираною зі слоїків, що вздовж стіни під вікном стояли, де прохолодніше. Їсть Стьопа, все їсть, і картоплю змолотить, і огірок. Базар? — перепитує Льоня. Сьогодні понеділок, — каже Вітя. Не поняв, — стривожу-ється Стьопа. У понеділок базар замкнений, — каже Льоня. Як?! — кричить Стьопа. А так, — каже Льоня, — браму ланцюгом обмотано, на якому замок висить, а в буді сторож дрімає. Що йому охороняти? Гнилі помідори? Хе, не гнилі, а склади з продуктами і ваги підкручені разом із тягарцями дірявими, і місця для торгівлі, і, так виходить, смітник, до якого не доступитися, хоч, може, вивозять його, сміття. Це ти харч наш сміттям називаєш? — скипає Стьопа. Що ж це виходить — геть голодному залишатися? Убив би він Толі-ка, якби вдачею такий рахманний не був, що й гніватися як слід не вміє, лише у відчай впадати і лють безглузду. Ти в прольоті, — каже Толік. Ми в прольоті, — уточнює Льоня. Ще й Юра пішов з окрайцями, прирікши нас на голодну смерть. Наш соцзабез, — каже Льоня. Наш меценат, — кривиться Толік. Наш президент, — кажу я, хоча воно, звісно, не до жартів. Муґабе, — гиркає Стьопа, а ми всі спрямовуємо на Стьопу докірливі погляди. Господь наш, що з неба сходить і манну сипле. Це Толік, зиркаючи на Вітю. Ти вже, Толіку, помовч, — відказує Вітя, ви сьогодні зі Стьопою грі-хоблудите. Вітю, розслабся, ти не кращий, — опирається Толік, — уже бодай тим, що ряст топчеш. Ми всі ряст топчемо. Все через нього, — киває Стьопа. Не пиляй гілку, на якій сидиш, — каже Льоня. Не кусай руку, яка тебе годує, — підтакує Стьопа. Видно, що Льоня до школи ходив — міської загальноосвітньої, в якій і я встиг побувати. А Стьопа школу життя верстав, де батько був головним наставником і директором. Звісно, відвідував Стьопа початкові класи. Потім батько до сусіднього села возив на підводі, що фі-рою називалася. Там Стьопа вісім класів закінчив, разом з іншими учнями шкільний город обробляючи. Трохи шкільний, трохи вчительський. І, звісно, директорський. Тільки не батька-директора, а школи директора. Хоча який із того директор? Невідомо де й на директора вивчився. Хіба що великі окуляри мав, за які його і вважали ди ректором. Після восьмирічки роздоріжжя відкрилося. Прямо підеш — в десятирічку потрапиш. Наліво повернеш — туди потрапиш, звідки прийшов, тобто в село сусіднє з директором в окулярах. Направо подашся — під монастирем опинишся. Опинився Стьопа. Не під монастирем — під мостом. Хоча, Бог свідок і односельці, не звертав він направо. Прямо пішов. Не пішов, поїхав. На тій самій підводі, що фірою називається. З тим самим гнідим попереду, не молодим уже. Не сам поїхав, батько повіз його. В селище міського типу, що за двадцять верст, де десятирічку побудували. Пиши, — каже директор десятирічки. Пише Стьопа, що директор диктує. Диктант пише. Написав перше слово, а друге від першого відділятись не хоче, вчепилося, мов реп’ях, і вже невідомо, де перше закінчується, а друге починається. Так і написав разом. І літери не слухаються. Замість однієї інша пишеться. Замість малої велика посеред слова. Стьопа хоче втиснути її назад, а та — ковінька її матері! — знову вилазить. Похитав головою директор. Нічого не вийде, — каже. До землі хай вертається, пане директоре? — питає батько-директор. До землі, — киває директор-директор. Повернули голоблі. Через декілька років Стьопа таки закінчив вечірку. На букви там очі заплющували, і так пощастило Стьопі. Стьопі по життю щастить. Не тільки вечірку закінчив. Не кусай руку, яка тебе годує, казав Стьопин батько собаці, даючи їсти у брудній металевій мисці з оббитою емаллю. Колись пес батька за руку хапнув. Не цей, інший. Хоча хто його знає — я не бачив ні цього, ні іншого. Не копай ями, бо сам і впадеш у неї, — каже Вітя. А ми й так у ній сидимо, — каже Толік. Погано тобі, Толіку? — каже Вітя. Погано, — буркає Толік. Агов, покидьки. Поки ми сперечалися, Юра вернувся. Перехилився, чи ми не розбіглися. Чи живі ще без окрайців. Стривайте, — каже Юра. Згинається, шнурок опускає, а на шнурку — пакунок. До нас наближається — нижче і нижче. Що там, усередині? Приземлився пакунок. Зовні букви — великі, ще більші, ніж у книжечці, — мов спеціально для Стьопи. Читає Стьопа. Я читаю. І Вітя. І Льоня. І Толік. Хором уголос. РО-ДИН-НА. Відкриваємо її, родинну, що пахне, а всередині піца, тепла ще. Гаряча. Парує. З начинкою. З ювілеєм вас, покидьки! Дякуємо, Юро. Дай Боже здоров’ячка, — белькоче Стьопа. Сидимо, святкуємо. Тобто, піцу їмо. А це що таке? Звуглилося чи що? Оливки, — каже Льоня. — На зелених деревах зелені ростуть, на чорних чорні. Толік на Льоню з-під лоба дивиться. Напевно, те, що й я, думає. Звідки ж іще міг Льоня оливки їсти, як не від жінки? Від жінки все. Яблуко і оливки. І ми від жінки. Либонь, від завбази приносила, мужа свого пригощала. Обережно, всередині кісточка, — попереджує Льоня. Вони без кісточки, — кричить Юра. Юра вгорі стоїть, дивиться, як ми їмо, від задоволення сяє. Добре їмо. Тільки немає що їсти. Закінчилася вистава. Бувайте, покидьки, — каже Юра. Бувай, — буркає Толік. Тримайся, — каже Льоня. Ще приходь, — припрошує Стьопа. Дякуємо, — кажемо ми з Вітею дуетом. А перед тим був квінтет, — каже Толік. Може, Толік ще й на музичному інструменті грав — на пару з Льонею? Вундеркінд, — каже Льоня. І як він лише такий мудрий серед нас опинився?

А й опинився, ще й першим був, Адам наш. Тільки не було Сари, — каже Стьопа. Єви, — виправляє Вітя. Не було Єви. Я був. Блукав. То там примощуся, іншого разу там. Бувало, проженуть, ще й погрожують. Поки сюди доплентався, Толіка стрів. Ти хто? — питаю. Адам, — буркає Толік. А ти хто? Єва, — сміється Льоня. Агасфер, — кажу, страждалець-блукалець. Сам, як палець. Звісно, не так воно все було. Це вже потім придумали. Й Агасфера для мене вигадали. Насправді було як. Ти хто? — питаю. А ти хто? — Толік до мене. Не знав я ще, звісно, що Толік він. Отак ми й познайомилися. Тож першим був Толік. Жив у раю, біля мосту. І добре Толікові було. Добре тобі було, То-ліку? Але був Бог, який створив і в раю поселив. Подивився Бог і подумав, що зле воно самітником самувати. Кому-кому це знати, як не Богові, найбільшому самітникові у Всесвіті нескінченному? І взяв Господь ребро Толікове, коли Толік спав. Майтки задер і, беручи, головою похитав і носа поморщив, бо там не те що шанеллю, а й русскім лєсом не пахло. І зробив з ребра Толікового друга йому, мене. Втім, це також згодом придумали. Чи не сам Толік доклався. Тільки про майтки брудні і діряві з французькими парфумами не Толік. Це вже напевно. Відтоді ми вдвох із Толіком самували, щоправда, недовго. Інженер Льоня з’явився на горизонті. Ще й не з порожніми руками — з консервами. Потім Стьопа, агроном, якого Толік привів. На свою голову, — буркає Толік. Толік у сквер забрів. Там дітлахи сніговика виліпили. Бачить Толік, Стьопа стоїть, сніговиків ніс хрупає. Варвар! — кричить йому Толік. Стьопа на Толіка вивалився. На, — каже. Відламав кавалок і Толікові простягає. Взяв Толік, з’їв. Коли йшли, Стьопа сніговикові очі виколупав, тільки Толік уже нічого не казав — одне око Стьопа Толіку дав, ще й розлущити допоміг. Цікаво, Толіку, що ти тоді у сквері шукав? — питає Льоня. Шукав, — буркає Толік. Вітя останнім до нас приєднався. Прийшов і так залишився. Ніхто не знав, звідки він і куди прямує. Вітя і сам не знав. Ще коли ми з Толіком удвох були, Толікова мама приходила. Потім перестала. Толіку, синочку, я бульйончику вам приноситиму. З курячих ніжок, смачного і теплого. Мамо! — каже Толік. Ще кілька разів приходила. Прогнав її Толік, відмовився від ніжок у бульйончику, даремно от тільки. Та й від житла, либонь, відмовився. Чому, питається?

Всякого з нами бувало. Другого року життя нашого спільного згадав Бог про нас, якраз вчасно — мороз ударив. А він нам ватяні куртки, гарні такі, синьо-білі. І шапки теплі, також синьо-білі. Ну, орли, наряджайтеся! Нас і гукати не треба було. Тепло стало. Й горілки приніс Господь. Не треба нам, — кричав Стьопа і руками вимахував. Нащо кричав? Можна спокійно сказати, а то ще заберуть те, що дали. Видно, хотів Бог добра нам. Щоб не тільки ззовні тепло було, а й усередині. Але мені коли ззовні тепло, то й усередині. Фізичний закон такий невстановлений. Я Льоні розказав. Льоня в нас інженер, хай встановлює. Встановлю, — обіцяє Льоня, — встановлю, брате, і запатентую. Винахідниками з тобою будемо. Чудаки, — стенув Бог плечима і ящик з горілкою назад у пікап закинув. Толік дві пляшки на ходу висмикнув, хоча ніяково йому було та й не пиво все-таки. Толік тихий здебільшого. Проте й тихий Толік на подвиг здатний буває, не тільки на шухері стояти. Ну що, — каже Стьопа, — до міста підемо? Цікаво Стьопі, як там, у місті. І мені цікаво. І Льоні з Толіком. І Віті, звичайно. А воно попереду, місто. Гарно там, світло і тепло, тротуари чисті, смітники по боках стоять. Дерева ростуть, доглянуті. Волосся підстрижене. Тільки не зелене воно, а чорними дротиками. Мода така. Голови круглі стримлять, не мерзнуть без шапок. Пішли ми, наважилися. Льоня попереду, проводир, дорогу найкращу і найкоротшу знає. Толік не хоче у хвості плентатися, посередині став. Вечоріє навколо. Ліхтарі горять. Люди ходять, магазини відчинені. Універмаги освітлені. Вітрини зі скла прозорого. Стьопа рота роззявив, на манекен витріщуєть-ся, який, у чому Бог народив. По один бік від входу жіночі, по другий чоловічі. Біля жіночих чувак на колінах лазить. Полазив-полазив, а тоді шубу з песцевого хутра на оголені плечі, що мов зі слонової кістки, вдягає. Що, Стьопо, хотів би й ти так? Здригнувся Стьопа, замріявся. Наталку його нагадувала. Може, не манекен ніякий? Невже то Наталка, що з подиву заціпеніла, його побачивши? Вона, Стьопо, через того чувака, що круг неї звивається, заціпеніла, не через тебе. Немає твоєї Наталки. В рабство її продали, у Голландію, де помідори з тюльпанами обіймаються. Помідора — то Наталка твоя, стоїть над дорогою у високих сап’янцях, на тюльпана чекає. Очумайся, Стьопо, прокинься! Не прокидається, сам, немов зачарований. Всередину заглядає, на сходи, що їдуть — одні вгору, інші вниз. Може, горілка у голові їде? Та, що Толік Богові з ящика вихопив. Але ж не пили ми її. Бігме, ще не пили. Нехай Толік пив, нехай Стьопа з Льонею й Вітею, але ж я ні. Ні, не пили ми. Не пили, а сходи далі їдуть. Оце да, — цмокає Стьопа. Інженере, чому вони їдуть? У розетку ввімкнули, тому і їдуть. Цікаво, якби ті, що знизу на міст ведуть, мохом порослі і порозбивані, в розетку ввімкнути — теж би поїхали? Покатаємося? — каже Стьопа. Але не зайшли ми всередину. І Стьопа не наважився. Як-не-як, не на ровері їздити. Вперед ідемо, ось вулиця перехресна, а на ній будиночок. Дім як дім. Балкон нависає, дві жінки його на плечах утримують, руками підперли, щоб не впав балкон. І не падає. Твоя Наталка. Котра з двох? — вагається Стьопа. Приглядається. Не там дивись, нижче бери. Нижче бере Стьопа, як сказано. Нижче поверх з вітринами темними, хоч в око стрель. Гадав, що як місто, то всюди так усередину видно, як в універмазі. Ні, брате. Всередину не видно, проте не означає це, що нічого не видно. Ще й як видно. Вікна в червоних неонових рамах. У центральному неонова краля з’являється. Стьопі, який найближче стоїть, підморгує, вперед нахиляється, мовби поцілувати. І що? Цілує. Як стій, цілує. Губами соковитими, неоновими-червоними, що, наче серце, спалахують. Зникає, а потім знову з’являється. Ось Наталка твоя. Впізнала тебе. Далі рушили. Люди йдуть, сунуть і сунуть, групками, над кожною прапори. Як і ми, в місто. На нас поглядають. Дивно так поглядають. Обдивилися ми себе й один одного — ну як? Нормально все, незле виглядаємо. Але ні, далі дивляться, непривітно якось. Чого це вони? Та нічого, йдемо. Зеки! — кричать. Невже до нас? Сам зек! Це Толік у відповідь із-за Стьопиної спини. Пєтухі! Яйцем кинули. Не допоміг Стьопа. Толіку в груди влучили. Не впав Толік, на ногах утримався. Потекло яйце, куртку нову ватяну замазало. Толік рукавом витирає, ще більше розмазалося. Та що ж воно? Думка ятрить мене, Толіка з Льонею, всіх нас гамузом. Як упізнали нас, під новим одягом, під куртками фабричними, ще не ношеними, що їх Бог подарував нам? Далі рухаємося, ось і майдан уже. Ще більше людей, увесь час нові прибувають. Прапори майорять, музика. Каштани заквітчані. Замість цвіту і листя стрічки — жовті, морквяні, помаранчеві. Свято. Треба ж отак потрапити! Всі святкують. І дерева святкують. Може, це їхнє свято? Свято дерева і рослинки кожної. І тебе, кульбабки побожної, — каже Толік до Віті. І тебе, тюльпана, — до мене каже. Всі стоять, і ми стоїмо. Й незчулися ми, як хвиля нас вперед вихлюпнула — туди, де музика грає й промовці на підвищенні. І радісно нам. І навіть То-ліку, якого яйце поцілило. Секта, — шепоче Стьопа. Віче, кретине. Озирається Стьопа. Не я, — каже Толік. Не я, — кажу я. Не ми, — кажемо ми. З нутра гучномовців людські голоси вириваються. Ви тільки подивіться на них, клоунів жалюгідних, що між нас затесалися! Ганьба провокаторам! — усе потонуло в криках, і ми потонули б, але простяг Господь десницю над нами, змилосердився. Сюди їх ведіть, на сцену. Вивели нас, під шибеницю виштовхали. Подивіться на них! Хіба вони винні, що їх одурено? Отаке ставлення до людини в їхній розбійницькій вотчині. Так вони дбають! Стягнув промовець ватяну куртку з Толі-ка, так що Толікові пручання не допомогли, — вся наша істинність враз оку людському відкрилася. В них навіть туалетів немає, а щоб умитися, в чергу стають і за це з них три шкіри спускають і проти нас налаштовують. Ось віддяка за працю тяжку шахтарську! Промовець потряс у повітрі Толіковою курткою. Ось як їх оббирають! А люди ці, щоби знали ви, — брати наші. І сестри, — підвискнув Стьопа. Заткнися, — прошепотів Льоня. І сестри! Тож підтримаймо наших братів і сестер! Нас розколоти хочуть, а ми — єднаймося! В єдності наша сила! Навіки разом! І всі, хто стояв навколо, а багато їх було, хто навколо стояв, і собі закричали-підхопили. Разом! Разом! І ми, щоб не відставати. І навіть Толік зі страху кричав. Хай живе Людяність! — вирувало навколо. І не били нас — обіймали. З польової кухні рисовою кашею з родзинками нагодували. Подарували кожному по апельсині, сказавши, що відтепер їх помаранчами звати. Отак Господь спершу провчив нас, а потім нагородив. Мудрий Він, каже Вітя — куртки дав на ваті й частунком усмак обласкав. І яйцем жбуронув, — скаржиться Толік. Цить, Толіку, — сичить Стьопа. Якщо такий мудрий, то чого в Стьопу не кинув? — злиться То-лік. Мабуть, тебе в тисняві зі Стьопою переплутав, — кажу. Стьопі Наталка явилася. Стрівся з нею, відколи з села битим шляхом у широкий світ вирушив, звідки вернутися обіцяв. І вернувся. Агрономом вернувся. Тільки не було її, Наталки. Хату дошками забито. Кепські куртки були, недовго нас гріли. Порвалися, вата повилазила, клоччям зібгалася. Але ж не дав нам Бог інших. Ніхто не дав. Не ходили ми відтоді до міста. Ну його к бісу з його сходами, що їздять, і манекенами, навколо яких збоченці звиваються. Не збоченці, Стьопо, дизайнери. Оформлювачі вітрин. Це ти Бога так називаєш? — каже Стьопа. Того, що біля твоєї Наталки в хутрах рачкував, — буркає Толік. Не міг Стьопа змиритися. Поривався свою Наталку побачити. Розслабся, Стьопо, вона всіх так цілує. Всередину зайдеш, ще й приголубить. Толіку, ти доведеш Стьопу до божевілля. А чого, хай знає — великий уже. Що правда, то правда — півтора Толіка. І як він такий високий вимахав? Це ти, Толіку, назад чкурнути хотів, мов бабак до нори, але вхопили тебе, тошнотіка. Тошнотік — пиріжок такий, що в олії смажиться. А Стьопка, той часу не гаяв — до сонця тягнувся. Хоча далеченько Стьопі до сонця, з усіх нас він до нього найближче.

Пішов, пішов Стьопа до своєї Наталки, не витримав. Ми спати лягли, сон нас ланцюгами скував. Стьопі тільки цього й треба. Пішов. Дорогу назад до міста в темряві вгадував. Зашпортався, підвівся і далі пішов. Не пішов, побіг. Попереду ліхтарі замріли. Світліше стало. Манекени в вітринах у хутрі на Стьопу здивованими очима глипали. Куди, Стьопочко, біжиш серед ночі, квапишся? По Наталочку. Пощо біжиш, коли чесні люди сплять, зморені працею? Бачиш, твій батько спить, а ти гупаєш, батька будиш. Дивиться Стьопа — батько його з домовини підводиться. Домовина посеред вулиці сиротиною, наче забули її. Задрімав я, сину, ліг хвильку перепочити — і сон зборов. Тату, я по Наталку біжу, ви її пам’ятаєте. Пам’ятаю, сину, тільки пощо так квапишся? Квапився Стьопа, Наталку боявся проґавити. Одного разу вже втратив її — от і квапився. Духу наддав, аж тут будинок з балконом, що його жінки підпирають. І Наталка у вікні оком підморгує, цілувати тягнеться, як допіру, Стьопу впізнала. Стривай, Наталю, я вже, каже Стьопа, двері тягне, важезні такі, з металевим стерном замість ручки — всередину шугонув, мов у льох провалився. Немає Наталки. Порожньо, за стійкою стара відьма подрімує. Стьопа сходи бачить, зачаровані, пружиною скручені. Ніби в пекло потрапив. Ще дужче ходи наддав, через східці перестрибував, нагорі опинився. Там коридор з дверима однаковими, не інакше, як пороблено тут, без нечистої сили таке не обходиться. Двері всі геть однакові. Стьопа за перші-ліпші вхопився, клямку натиснув — замкнено. Інші попробував, шарудіння чує, так миші в сільській коморі шкребуться, де крупи і борошно. Стьопа плечем наліг, гачок усередині з петельки вискочив, подалися двері, відчинилися, лампочка світить тьмяна, на ліжку Наталка його, не сама — з дідьком у людській подобі вовтузиться. Образа Стьопу взяла, за горло стиснула, обценьками держить, відпускати не хоче. Може, то відьма, чортова помічниця, Стьопу душить? Схопив Стьопа нечистого, на коридор викинув. Горлає той, як не свій, мать-перемать, неподобство це, заплатив він. Так і є, заплатив. Згріб Стьопа бісові гроші з тумбочки, зіжмакав що сили було, на коридор швиргонув. А Наталка? Дивиться, очі нажахано заокруглила. Що, Наталко, не впізнаєш мене? Незчувся Стьопа, як рука занеслася, попри волю Стьопину, не послухалася його, свого хазяїна, Наталку вдарила, ляпаса підлого відважила. Плаче Наталка, схлипує. Не хотів я, Наталочко, пробач мені. Ти що собі дозволяєш, скотино?! Так, скотина я, остання скотина, Наталочко. Лише не Наталка це, що чоловічим голосом промовляє. То нечиста на глуз бере, лицедіючи. Чорт, що його з кімнати геть витурив. Сам чорт — чорт і дурак! Та що воно таке? Дивиться Стьопа — не Наталка то вже, яка щойно Наталкою була, Толіка Стьопа бачить. Отакої! Мене не проведеш, відьмо! Спершу Наталкою була, аж це ось на Толіка перекинулася. Хотів врізати Стьопа, ох, пригостити хотів — за те, що Наталку звела і Толіком, його приятелем, перекинулася. Тільки розвіялись чари — чорт зник, і відьма, й будинок, що на ньому жінки балкон підпирають, і місто. Все зникло. І Наталка його. Лише Толік. Краще б То-лік зник, а Наталка лишилася. Не зник Толік. На Стьопу витріщився. Ти що тут, Толіку, робиш? Те, що й ти, козел. Ліг Стьопа біля Віті. Толік хотів геть іти. Куди піде? Вранці перший сніг випав.

Де це? — питає Стьопа. Може, Льоня знає, — кажу. Знаю, — каже Льоня, — на проспекті Шевченка. Проспект Шевченка — така вулиця. Немає міста, в якому її не було б. Навіть за кордоном? За кордоном — не знаю, — вагається Льоня. Не був Льоня за кордоном. І я не був. І Стьопа не був. Для Стьопи місто — закордон. Толік був. З мамою в Прибалтику їздив. Дурень ти — Прибалтика не за кордоном. Тіпа за кордоном, — каже Льоня. Тепер за кордоном, — каже Толік. І що, є там проспект Шевченка? Толік в Юрмалі був. У Ризі. І в Клайпеді. Добре Толікові було, світу побачив. То як, підемо? Підемо, — каже Вітя з рішучістю, що її сам не сподівався. Погріємося, — буркає Толік. Лахи на батареях підсушимо, — радіє Стьопа. Пішли ми. Як у добрі старі часи. Спочатку тією самою дорогою, потім іншою, що на проспект вивела. А там дерева ростуть, новорічними вогниками прикрашені. Жевріють вогники, мерехтять, мов світлячки, замість листя. Здається, тут, — каже Льоня. Вздовж стіни три вітрини скляні, у яких плакати з оголошеннями та підсвіткою. Над тією, що біля входу, букви сяють. Не так уже й багато їх, і Стьопа читає. СЬОГОДНІ, — читає Стьопа. Сьогодні, Стьопо, інакше ми не прийшли б. Над іншими такі самі буквиці присобачені — лише більше їх, ніж попередніх. Але Стьопа все одно сходу читає. НЕ-ЗА-БАРОМ. Дивується. Що б воно могло означати? СЬОГОДНІ НЕ ЗА БАРОМ. Якщо не за баром, то де? Стривожився Стьопа. Селянин у ньому прокинувся. Не довіряє селянин містові, змови та підступу остерігається. Заґавишся — до ниточки обберуть, у дурні пошиють. Не вір, Стьопо, не вір, місто — диявольський твір, страшний незбагненний звір. І Стьопа не вірить. Хіба не місто Наталку йому відібрало? Хіба не воно з нього знущається, то показуючи, то ховаючи? Ну і що з того, що агроном, якщо скрізь асфальт, бруківка і плитка, бетон і метал, а порохи гірші, ніж на селі? Як учитись на агронома приїхав, у гуртожитку поселився — ліжка як одне, пружини риплять, рип-рип, углиб прогинаються, Стьопині ноги на півметра звисають. Корито бісове, а не ліжко. Стьопа сердиться, та хіба воно винне? Таке, як усі, держстандартне. Це Стьопа не за стандартом. І як тільки його робили? Либонь, задрімав Господь. Зглянулася кастелянша, двозгакомметрове ліжко для Стьопи знайшла, не звисали вже ноги. Гуртожиток на краю міста знаходився. За містом ліс починався. В лісі студенти багаття палили, на галявинах їли-пили, картоплю запікали. Любив Стьопа картоплю. До лісу ходив, хмиз збирав, гілки ламав, дерев’яні ящики трощив, бульбу лантухами з села возив, батько головою хитав, поки жив. Коли помер, уже не хитав. Дешеве вино цмулили, горілку і самогон. Сп’янів Стьопа, посоловів. Усі розійшлися. Стьопа теж розійшовся, домів почалапав. У гуртожиток тобто. Ішов, довго йшов. Кінець кінцем закінчився ліс. Але не побачив Стьопа гуртожитку. Зник він, гуртожиток, у землю запав. Багатоокі почвари виринули, у місячних сутінках на Стьопу сунуть. Став Стьопа, й почвари стали. Рушив — і вони на нього. Насуваються клишоногі, хитаються під вагою, з боку на бік перевалюються, баньками блимають, заплющуючи-розплющуючи, одні заплющують, інші розплющують, ті самі розплющують і заплющують. Ляк пойняв Стьопу. Не місто це, а чортівня якась! Гуртожитку й сліду не видно. Нічого не видно. Крім почвар. Збився зі шляху Стьопа — не став далі чекати, ноги в руки взяв, наскільки це в його стані мислимо. Вранці на тій самій галявині прокинувся, де вчора картоплю пекли і сивуху кубрячили. Звівся, голова бодуном, а в голові коваль молотом об ковадло гупає. Перехрестився Стьопа. Пішов обережненько, уже не біг, як учора, а скрадався, під вагою ковальських ударів згинаючись і здригаючись. На узлісся так доплуганився, а там сонце сходить. І в Стьопиній голові сходить. На узліссі швидше, в голові повільніше. І гуртожиток віддалік стоїть. Сплюнув Стьопа, вдруге перехрестився і вже хоробріше, наскільки голова дозволяла і сонце, що сходило, вперед рушив. Два дні відсипався. Нікому нічого не розповів, тільки нам згодом. Це так, ніби інший світ відкривається. Як у Бермудському трикутнику, — каже Льоня, — де три виміри сходяться. І там, де вони сходяться, четвертий відкривається. Кораблі пливуть, літаки летять. Пливе, Стьопо, твій дід до Америки щастя шукати. Не сидить, лежить, погано йому, хитавиця. Проклинає корабель, океан з акулами і життя, яке його на корабель посадило. Зійшов би, але немає такого порту, в якому серед води висісти можна. Нічого, думає Стьопин дідо, не стільки терпів і тепер потерплю. На палубу показується, в Америку припливає. Сходить Стьопин дід з корабля, землю ногою недовірливо пробує, чи міцний він, берег американський. Так легко на ньому не встоїш — це ще вміти треба. Незлегша за корабель хитається. Раз вправо нахилиться, раз уліво, бодай йому. Пристосовувався дід — наш чоловік до всього призвичаїться. Приборкав американську землю під собою, наче мустанґа в преріях. А прерії — то степи американські, яким ні початку, ні краю не видно. Ще не дідом був. Молодим парубком. Дітей наплодив. Стьопиного батька, замурзаного і босоногого, і світ за очі подався, долю шукати. Знайшов, у валізу, що надбав її замість клунків обох, на саме дно, під речі поклав. А накупив скільки всього — левісів, адідасів. Назад пливе. Тільки не припливає ніколи. Марно на нього вдома чекають. Уже й борщ захолов, і вареники пошкарубилися, а його нема та нема. Жінка в розпач, дідова теща, жінчина мати, дрівець до вогню підкладає. Дзуськи ти йому здалася. Він уже давно собі Мері знайшов, а тебе забув. Замовкніть, мамо, я вас прошу. Не знайшов він собі нікого, не такий він — не знаєте, то й не грішіть. Про «Титанік» почули, ще гірше жінка голосить. Льоню, не було тоді «Титаніка», і не з Америки, в Америку він плив. Яка різниця, куди плив. Навіть якби не було його, айсберґ був. Він завжди там плаває. Проте не від айсберґа він помер і не помер, як на те пішло. Це корабель в інший вимір потрапив. Дивується Стьопин дід, що воно таке? Мамонти бігають, а за ними голодранці, шкурами, на яких клапті тельбухів позапікалися, обтягнені, з дрючками і каменюками, більше до мавп подібні, ніж до людей. Не був мій дід ні в якій Америці! Не доїхав, отже. По дорозі туди все сталося, а не назад — яка різниця? І не з твоїм дідом, а набагато пізніше. Чекають на них. На кораблі у портах і літаки на аеродромах. Родичі зустрічають, носії і таксисти. Тільки немає кого зустрічати. Хвилюються родичі, непокояться носії, спльовують роздосадувано таксисти. Не приземляються літаки. І кораблі в порт не заходять, кітви не кидають, трапа не спускають. Немає їх. І пасажирів, які ними їдуть, немає. Трапом ніхто не сходить. Шукають їх. Кораблі в морі шукають. Літаки також у морі шукають — хто їх у повітрі шукатиме? Тільки немає їх, хай їм біс. Літаки з радарів зникли, кораблі сигналів S.O.S. не шлють. І в морі їх також немає. І решток від них немає. Нічого немає. Ні скалочки, ні капелюшка, що на поверхні би плавав, про сумну долю пасажирів розказував. Та що воно таке? Що діється? Експедицію споряджують. Досліджують. Математики розрахунки роблять, фізики величини зважують. А все від того, що під Бермудським трикутником межа пролягає, на північ тягнеться, тіпа кордон. Лише без прикордонників, вівчарок і спостережних веж, і колючого дроту немає, і трактор демаркаційної смуги не розорює, землю не розпушує. Немає її, землі. Синє все навколо. Небо синє, земля синя, бо не земля вона, а вода. Межа та невидима, кораблі перепливають, а літаки пролітають її, не помічаючи. Тільки буває, що перетнуть вони її і більше не з’являться. Ніде і ніколи не з’являться. Кажуть, сто років для них як один день. Де вони? — питає Стьопа. Власне, Стьопо, всі це питають, не тільки ти — і рятувальники, і родичі, які чекають, і носії, які нетерпеливляться, і таксисти, що спльовують. А ти як гадав? В інший вимір провалюються. Дивляться — щось не те. Кудись не туди потрапили. Швидко мобілки добувають, номери родичів і рятувальників набирають. Про номери таксистів уже ніхто й не думає. Мовчать мобілки. Не відгукуються родичі, ні рятувальники. Голос оператора озивається, на плівку записаний. Абонент тимчасово поза досяжністю, зателефонуйте, будь ласка, пізніше. Пізніше знову ніхто не відгукується, крім оператора, який тим самим голосом те саме балабонить. Але, швидше за все, й оператор не балабонить — ні грама не чути, мовчанка. Пасажири одні в істериці б’ються, інші їх заспокоюють, від чого й самим легшає. Льоню, я цей голівуд також бачив, — Толік озвався. Нам краще всередину заходити, поки місця вільні, бажано біля батареї. І біля виходу — може, буфет буде. На жаль, — каже Льоня, — в лекторіях буфетів не влаштовують. А що влаштовують? Лекції! Нащо нам лекції? Це Стьопа. Стьопа згадав свій рідний сільськогосподарський. Речі, Стьопо, підсушимо. Культурними людьми станемо. Похаваємо, — мріє Стьопа. Не похаваємо — кажу ж тобі! Розумієш, хоч з голоду ґеґни. Скупердяї, — обурюється Стьопа, жаль бутербродика. Не заведено, Стьопо, некультурно — в лекторіях не бутерброди, а знання поїдають. Від знань ситим не будеш, — Стьопа це на собі випробував. Всередині лампа на стіні жевріє, жоднісінької душі, крім сторожа. Вам чого? Ми на лекцію. Зарано, панове. Вийшли ми. Ну що, панове, куди подамося? Та нікуди, гуляємо. Може, заходьмо вже, а то ще, чого доброго, місця не вистачить, — каже Вітя. Стьопа нічого не каже. Без бу тер бродів Стьопа якось відразу інтерес втратив, скис і похнюпився. Голодний Стьопа. І я голодний. І Льоня. І Ві-тя. І Толік теж. Не приходив сьогодні Юра, рятівник наш, то й манна з неба не падала. І вчора не приходив. І позавчора. Вчора Стьопа з Льоньою на базар навідалися. Ти високий, — каже Льоня, — в контейнер зазирни. Зазирнув Стьопа, там щурисько сидить, підцвілу хлібину жере, на Стьопу зацікавлено виставився. Паніка селянина в Стьопі охопила, розпука майже. Схопив селянин Стьопа палицю, щура провчити хотів, тільки не було його — не чекав Стьопиної науки. Витягнув Стьопа, Льоні показав. Кивнув Льоня. Овочів назбирали. П’ять картоплин, пророслих і зморщених, на кожного по одній. Тільки як її їсти? Ти спробуй сирою, більше вітамінів. Пробував Стьопа, не йшла сирою — хоч кілком підпихай. Згадав багаття, картоплю в жаринах, міхи, які з села возив, тепер Льоня зі смітника по одній визбирує. Не може Стьопа її сирою їсти. Ніхто з нас не може. Складно з нею, картоплею. Каструлі домагається, води, плитки з конфорками, сірника, що спалахує. Огірок без роду і племені, гарбуз, який викидають, не розрізаючи, всього-на-всього підігнилий, і кабачок, огірковий родич, і навіть помідор, який у Голландії росте, можна сирими їсти. Особливо огірок. Усе в місті росте, що й у селі росте. Картопля і в селі, і в місті росте. І гарбуз. Тільки помідор в Голландії, огірок — той невідомо де. В селі вони по-одному ростуть, у місті — по- іншому. Кар топля в селі на городі росте, що за хатою, в місті на смітнику між будинками. В селі завжди виросте, велика чи мала, багато-мало. В місті хіба на смітниках, особливо базарних. Зате як росте, то й садити не треба, ні сіяти. І не тільки картопля з огірком й помідором, а й пляшка, різні пляшки, раніше скляні, зелені, брунатні, з горлечками, подібними до коропа, який невимовно у воду проситься, тепер пластикові, ці швидко ростуть, густими хащами паношаться. А ще — бляшанки і телевізори, тюбики й жабуриння, пакунки і батарейки, фарби-фломастери, взуття і віконні рами, посуд і качани. Піднялися ми сходами, що нагору ведуть. Нагорі запрошення показують, потім у двері проходять. Ми також показуємо. Наші запрошення в Льоні. Льоня не тільки гроші, а й документи в нас збері -гає. Запрошення дають право погрітися, речі підсушити, самим підсохнути. Культурною людиною, сказано, стати. Шкарпетки на батареї не вішати. Льоня вказівки дає. Чув, Стьопо? — буркає Толік. Це всіх стосується, — каже Льоня. Непомітно за батарею запихати. За батареєю брудно, порохи хижо клубочаться. Яка різниця — від порохів обтрусити можна. Скраю сидимо, поближче до батареї. Батарея велика, бо й зал великий. Гріємося, навколо оглядаємося, вперед дивимося, речі сушимо. Людей небагато. Зал на третину заповнений. Різні люди прийшли, не тільки ми. В залі світло згасає, попереду екран відкривається. Шепіт повзе по залу гусінню пухнастою і затихає. Не лекторій це, кінотеатр. На екрані буква з’явилася. Спершу П, потім Р, потім О. Після них Н, Е, О, Б, Х, І, Д, Н, І, С, Т, Ь, З, Л, А, У, С, В, І, Т, І. Чекаємо. Про любов, — розпливається Стьопа. Трилер, — буркає Толік. Вестерн, — сміється Льоня. Скоро Різдво, — каже Вітя. Раптом світло спалахує — не буде кіна. Кіна не було. Була лекція. Коли тепло, відразу до сну хилить. Шкідлива воно штука, комфорт, — розмірковує Льоня, — здорову людину морально розкладає. Фізично, — буркає Толік. В Америці дослід провели. Камера. Тюремна? Ні, в науково-дослідному інституті, умови — ідеально комфортні. В тому самому, де душу зважували, — буркає Толік. Поклали туди людину. Через кілька хвилин прилади з ладу вийшли — людина зникати почала. Хіба це недостатній доказ неуникності і навіть необхідності зла у світі? Хіба не роздирає лев антилопу, вовк зайця, а крокодил ґну? Хіба вони винні, що такими їх створила природа? Я пр- пр- протестую! Це пр- пр- примітивно! Схвильований голос Віті роздирає на клапті пелену, що вкутала мене теплою ковдрою. Кожного разу, коли надміру схвильований, Вітя затинається. «Ганьба!» дається йому відразу. Вітя кричить угорі над моїм вухом, так у дитинстві нестерпно кричав Лобзик, Льонин перевесник і приятель, схований у крислатому пагіллі, тоді як Льоня стояв унизу і мріяв. Його крик виводив Льоню з заціпеніння, Льоня ловив у наставлений кашкет китиці і цілі гілки жовтих черешень, уявляючи себе рятівником, що тримає круглий мат, як у пригодницьких фільмах, куди стрибає сім’я з шостого поверху, рятуючись від пожежі. Спочатку стрибає Опанас Порфирійович, після нього Танкіна Спиридонівна, останньою летить вона, їхня донька Люся. Льоня її, звичайно, на руки зловив би, але шостий поверх навіть для фантазії безтямно закоханого підлітка зависоко. Лобзик мусив діяти швидко, поки не наспів сторож. Кричав Лобзик геть безглуздо — Льоня дивувався, як той ніколи не побив його, адже через нього й залітав: сторож був тут як тут, Льоня встигав утекти, Лобзика сторож замикав у підвалі й тримав до вечора, вдома йому перепадало за невиконані завдання, про підвал Лобзик — ані пари з вуст, йому було вигідніше, щоби батьки думали, ніби він просто тиняється. Сторож і на Льоню наганяв панічний страх, Льоня біг, не озираючись, нічого не бачив, через дорогу з чотирма смугами, що в невеликому місті, яким воно було за Льо-ниного дитинства, тільки-но з’явилася, до того ж однією з перших; автомобілі скреготіли гальмами, на щастя, їх тоді було не так багато, їздили вони повільно й технічний огляд не був звичайною формальністю, інакше б Льоня загинув безславно під час утечі від сторожа і зовсім не героєм, рятівником дівчинки Люсі з грудьми, що бубнявіли, та її батьків. Коли закричав Толік, я остаточно оговтався. Толік кричав голосом оперного співака, й було дивно, що від його горлання не дзеленчать шиби і не тремтять колони і підвищення з горе-лектором, до якого все це спрямовувалося, не провалюється глибоко-глибоко під землю. Раптом зазвучали голоси Льоні і Стьопи, а тоді й мій. І ось ми кричимо вп’ятьох, скандуємо, проте шиби не дрижать і сцена не провалюється. Тихо, мов ангели, виринають молодики з короткими стрижками, в костюмах і краватках, люб’язно всміхаються, заламуючи нам руки. З того, як безцеремонно вони спускають нас сходами, так що Толік падає і розбивається друге й останнє скельце його багатостраждальних окулярів, ми усвідомлюємо, що люб’язність та не для нас.

Про нас згадали — з запізненням, адже Різдво проминуло, проте ще вчасно, бо на носі був старий Новий рік. Навчені отриманими в лекторії штурханами, ми не вірили, що пампухи, на які нас запросили, — не жарт. Переконали нас урешті дві причини, до обох із яких ми уважно прислухалися, — голод і міський голова. Хоча доводи, що їх навів голод, були переконливіші, не вірити мерові також не було підстав. Його діяння, про які ми дізнавалися з газет, на яких спали, характеризували його як людину діла: сказав — зробив. Сказав: буде вода — вперіщили дощі. Пообіцяв боротися з бідністю — боровся, а нас не чіпав. Тож коли настало чотирнадцяте число місяця січня нового року благословенного стилю, Льоня привів нас на Головний майдан — дивно було б, якби не був головним майдан, на якому приймаються фатальні для долі міста і його мешканців рішення, колись просто неба, так що брали участь птахи, бездомні коти і приблудні пси, що назагал виглядало демократичніше, ніж тепер, коли витурюють журналістів і боїться пошкребтися під долівкою щур. Не фатальні, — виправляє Льоня, — а вирішальні. Так вони і є фатальними, — заступається Толік.

Якби ми спізнилися на десять хвилин, нам не перепало б нічого. З плаката над входом майорів напис «Місто вітає своїх безхатченків та волоцюг!» Судячи з велелюддя і тисняви, що панували навколо, принаймні половина мешканців міста були безхатченками та волоцюгами. Проте мало хто виглядав аж так жалюгідно, як ми. Ми насилу протиснулися туди, де з нутра велетенського казана роздавали пампухи — з тією безкоштовністю, що настає в пору післяріздвяного умиротворення. Мені п’ять! — збадьорений пахощами й парою, — рикнув Стьопа. Не мона, — монькнула жінка в фуфайці, поверх якої було накинуто засмальцьований фартух, — в одні руки один пампух. Але ж ви щойно два дали, — обурився Стьопа, тицяючи на чоловіка в ще досить добротному пальті і до решти не вичовганій шапці-хутрянці, який, почувши Стьопу, квапливо доїдав пампух, інший міцніше стиснувши в руці. Він — прохвесор мунівеситету, — пояснила пампушниця. Я що — я ні, — пробубнів Стьопа. Вроджена шаноба селянина перед учителем на мить узяла гору над інстинктом виживання, який примушує їсти тоді, коли є, не маніритись і надмірно в доброту не впадати. Він — старший викладач, — сказав Толік, і дебела пампушниця зміряла Стьопу недовірливим поглядом. Навряд чи вона повірила. Але чимось він їй сподобався, і вона таки дала йому другого пампуха. Якби він сподобався їй більше, можливо, ми б отримати п ’ять. Ми протискалися від намету до намету, доки врешті опинилися перед порожнім баняком, з-за якого з усією ненавистю і зловтіхою визвірилася на нас провідна пампушниця закладу громадського харчування № 7. Там, де працювала, вона випихала таких, як ми, брудною шваброю. Увечері Стьопі стало погано. Стьопо, чухрай подалі, — сказав Толік, якому й самому крутило. В мені також бурчало. З кущів віддалік чулося, як Стьопа, на чім світ стоїть, кляв міську управу.

Панове Біблію читають? Читаємо, — каже Стьопа. По складах, — буркає Толік. От і славно — либонь, і до церкви ходите? Під церкву, — буркає Толік. У церкві місця не вистачає, — пояснює Вітя, окидуючи Толіка докірливим поглядом. Хто рано встав, той штани вбрав, — ні сіло, ні впало верещить Стьопа. І молитися молитеся? Свят-свят, — бреше, хрестячись, Льоня. Моліться, діти мої, вранці й увечері й коли до столу сідаєте. Ага, — буркає Толік. Немає столу, — розводить руками Стьопа. Вірте — і дасться вам. Юра дає, — кажу. Юрій — великий святий. Не занедбуйте нареченої Господа. Будуть підходити і спокушати вас, а я вам кажу — від лукавого це. Без навернення в пеклі будете смажитися — як ті кнуриська на шампурі!

Чого він нас лякає? — непокоїться Стьопа. Не лякав він нас, ясновидцем був. Через кілька днів два молодики підійшли, в костюмах з білими сорочками, при краватках, блискучі металеві пластинки на нагрудній кишені, на яких букви каліграфічні виведено. Сезон полювання триває, — проголошує Льоня. Тільки кому здалися такі, як ми, з кишенями, в яких вітер свище? Журнал показують — картинок багато, слів мало, наче діти ми. Колись ми це вже бачили. Чи не такий самий, дуже подібний. Прочитайте, — кажуть молодики, — там усе написано. Й усміхаються, як ті, котрі нас із лекції витурили, хіба що стрижками між собою різняться — таких Господь без черги до Раю пропустить. Що написано? — їжачиться Вітя. Про Рай, — кажуть. Путівник «Шлях у Рай», — буркає Толік, — з географічними мапами. Журнал залишили, самі пішли, пообіцяли через якийсь час навідатись. Де він, Рай? — Стьопу несподівано на філософію потягло. Там, де манна з неба сиплеться, як нам піца окрайцями. А Бог який? Такий, як Юра, нам несе, а не сам зжирає. Бог — не жлоб, усіх нагодує. І Юра нас годує. Не сотвори собі кумира. Юра — наш годувальник. Бог наш годувальник, це він його до нас веде, окрайці його руками над нами витрушує. Щось не сипляться. Піцерію на свята замкнули, потім відімкнули, але немає Юри, ось уже другий тиждень. Кудись не туди його Бог завів. Треба піти розвідати, — каже Стьопа. Куди піти? — каже Льоня. В піцерію, запитати, — каже Стьопа. Приходить Стьопа в піцерію, — буркає Толік, — стук-стук, директора можна? Приводять Стьопу до директора, Стьопа й питає : де Юра? Він нам окрайці приносив. Не поняв, — каже директор. Де Юра, питаю? — каже Стьопа і витягає директора з-за столу, після чого охоронці викидають Стьопу надвір, даючи на прощання під задницю. Хоча… Якщо по правді, Стьопу й на поріг не пустять. У таких клієнтів, як Стьопа, платоспроможність великими літерами на лобі написано. Друкованими, звісно.

Треба на конвеєр поставити, — каже Толік. Як це? Бабки брати: хочеш — плати. У світі немає нічого безплатно. Крім пампухів. Толік — виконроб, Льоня — головний бухгалтер, Стьопа і я — робоча сила. А Вітя? Вітя — наш капелан. Хто такий капелан? Священик, телепню. Не встигли ми як слід посади розписати, як черговий вербувальник нагодився. Що, чуваки, сфоткаєтеся для святої справи — фотограф міжнародного класу! Сто баксів, — каже Льоня. Сто баксів ваші, несподівано легко погоджується незнайомець. Класні дівчатка — пальчики обсмокчете. Сто баксів на кожного, — каже Толік, якого не зворушують класні дівчатка. Сто баксів на всіх, — не поступається вербувальник. Сто баксів на кожного. На всіх. На кожного. До побачення — ці гроші могли б бути вашими. У повітрі на мить з’являється зелений папірець, затиснений пальцями, — а хотів же нас за так підрядити. Хай сто, — сичить Стьопа до Толіка, перемовника. Ми звертаємо погляди до головбуха, який і вніс пропозицію. Льоня мовчки киває. Сто, — буркає Толік, — але ми поскаржимося в профспілку. Грошей ми не отримали — спершу робота, потім оплата. Завтра о десятій — щоб як багнети мені!

Стьопа міцно стоїть на землі, обома ногами, мов обценьками, тримається. З-поміж нічого, яке дамокловим мечем нависає, і багато чим, що в’юном із рук вислизає, Стьопа хапається за найдрібніше, бо й те можна втратити. Нехай жалюгідне воно, карикатурне, проте все одно краще, ніж нічого, — цієї арифметики Стьопу життя навчило. Раз ми вже мали сто доларів, зароблених моєю працею, про яку я навіть не здогадувався, що праця вона і що жити з неї можна. Нехай не вічно, але місяць, до того ж не самому, а вп’ятьох, квінтетом. О десятій ми вже були напоготові — Толік останнім, «багнет». Заспаний і набурмосений, він найбільше з-поміж нас не терпів вояччини, хай навіть словесної, — його, короткозорого, колись у будбат заголили, де все одно, що в буцегарні, хіба без колючого дроту. Ждемо, чекаємо. Може, марно чекаємо. Наші годинники давно вже по світу пішли — хто з нас їх мав, звичайно; відтоді нам сонце годинником. Ет, хороші колись були, механічні, надійні — що там казати. Вторговані за них копійки розлетілися швидше, ніж хвилини, ними облічувані. Ні, не шкодуємо ми — ні за копійками, ні за хвилинами. За чим шкодувати? — каже Льоня. — Треба мати, а не шкодувати. На що Стьопа згідливо покивує. Як щось і дзенькне, то хіба згадка у пам’яті та її відлуння в наших кендюхах. Фата морґана — губи потріскані, горло склеїлось, аж раптом удалині вода видніється, далекодалеко, дійти годі до неї — немає її, примарилась. Толік по собі знає, сказано ж, у будбаті був у Середній Азії. Зате хвилин у нас! Міхами могли б продавати — всім, кому часу бракує. Оптом і вроздріб. Великі до великих, середні до середніх, малі до малих — секунди на одну купку, хвилини на іншу...

Завантажили нас у мікроавтобус. Толік впирався, але сто доларів — це сто доларів. Наче в льоху, лише сполучне віконечко із водієм і жевжиком біля нього. Водій кермо тримав, жевжик вряди-годи до нас обертався, підморгуючи — мовляв, даремно похнюпилися. Від підморгування Толік ще більше занепокоювався, та й я виліз би — я прихильник ходіння пішки, на колесах непевно якось. Толік почувався кролем, якого заманили морквиною в клітку, навіть не давши похрумати, й ось тепер везуть невідомо куди — м’ясо розфасують, з хутра вушанку пошиють або рукавиці зимові, що їх потім у шкірґалантереї який-небудь жлоб купить. Від різкого гальмування ми подалися вперед, Стьопа гримнувся об перегородку. Двері відчинилися. За ними другі, треті, четверті. Останні були дверима рекламної студії, як повідомляла латунна табличка. Толі-кові відлягло й нам усім разом з ним.

Просторе приміщення, в якому ми опинилися, заставлене ліхтарями й прожекторами. Щось тенькнуло одночасно в Льоні і в Стьопи. В такому приміщенні семирічний Льоня позував для родинної фотографії, тримаючи на руках манюсінького братика, якому тоді й рочку не виповнилося. В таке саме приміщення, тільки менше і з меншою кількістю прожекторів, можливо, лише з одним, Стьопу привіз батько. Художня фотографія зі Стьопою стала батьковою гордістю, одначе після батькової смерті Стьопа шкодував, що на фотографії він, а не його батько, або ще краще, якби вони були там удвох. Жевжик виявився асистентом модельєра. Що це? — питали ми, не уявляючи, що воно за ремесло, на що Толік нам доступно пояснював: модельєр вигадує одяг, а асистент — хлопчик на побігеньках. Хлопчик на побігеньках, він же асистент, підійшов до двох незнайомців, і між ними зав’язалась розмова. Той, що з довгим, зачесаним назад сріблястим волоссям і великими чорними окулярами, які закривали не тільки очі, а й половину лиця, і був модельєром, а лисуватий опецьок біля нього, який раз у раз стирав хустиною піт, — фотографом. Модельєр, схрестивши руки, кивав підборіддям, тоді як фотограф не знав, куди подіти свої родинні ковбаски з пухкими долоньками. Коли розмова закінчилася, асистент прочинив інші двері: Ну як дівчатка, готові? Парубки вже чекають. З того, як він по-змовницькому підморгнув нам, ми зрозуміли, що парубки — це про нас. Із сусідньої кімнати випурхнуло троє худих, наче їх морили голодом, створінь. В песцевих шубах, накинутих на голе тіло, вони нагадували ожилі манекени. Венери в хутрах, — шепнув інженер, за сумісництвом бухгалтер і колишній музикант Льоня, який, на відміну від шкільних років, за час навчання в інституті прочитав, у чому було б соромно зізнатися, якщо не враховувати посібників про тюльпани, чотири позиції — «Венера в хутрі» одна з них. Нам не тільки песцевих шуб не дали, а й узагалі звеліли не роздягатися, включно з головними уборами — в Стьопи за шапку правили химородні рейтузи з обмотаними навколо шиї кінцями, в яких він виглядав, як німець під Сталінградом. З нас усіх Стьопа найбільше мерз у голову. Отак ми приблизно виглядали. Парні, що нада, — клацнув пальцями асистент, шукаючи схвалення, що його модельєр з фотографом не забарилися висловити — в доволі, щоправда, стриманій формі. Першою посадили чувиху, обабіч Стьопу і Вітю, замість Толіка, який м’явся і ховався між нами. Ближче, ближче, — дириґував модельєр, а асистент озвучив його розпорядження. Стьопа і Вітя присунулись ближче, Вітя ніяково, зате Стьопу двічі просити не треба. Наталочко! — прошепотів Стьопа у вухо з блискучим кліпсом. Я нє Наталачка, урод! — сахнувшись від Стьопи, Венера-в-Хутрі бемцнулася об Вітю, і тільки Вітіна темно-синя плетена шапка пом’якшила удар. Ізвіні-тє, — пролопотіла Венера. Чііііз! — скомандував фотограф. Що таке «чііііз»? — запитав я пошепки, проте фотограф зупинив Толіка, який збирався вже щось відповісти. Ша! — шакнув асистент модельєра. Зараз вилетить пташка, — сказав фотограф. Вилетіла. Тридцять одна чи й більше. Хто б їх лічив, пташусьок? Дівчата гидливо кривилися і, тільки коли вилітала пташка, клеїли усмішку. Що поробиш, дівчатка, почули ми голос асистента позаду, бізнес є бізнес, і вам непогано платять.

Стьопа й Наталка. Стьопа в костюмі з тонкими світлими смугами і трояндою, всиленою в петельку. Вітер куйовдить світлу чуприну. Наталка у весільній сукні, білих мережаних рукавицях, тріпоче вельон. Церква стоїть на пагорбі, шелестять ясени. До церкви веде доріжка, вимощена річковим камінням замість протоптаної стежки, що в’ється змійкою — влітку в траві, зимою між снігом. Три дерев’яні сходинки ведуть усередину — кожної весни їх наново фарбує брунатною фарбою паламар, такий самий старий, як церква. Церква пофарбована, як і сходи, фарба потріскала й пожолобилася. Дерев’яна, бані теж дерев’яні, не так давно їх обшили бляхою, от і виблискують. Як сьогодні, в неділю. Стьопа і Наталка перед аналоєм. Над Стьопою корона і над Наталкою. Усміхається Наталка до Стьопи, і Стьопа блаженний від щастя. Так, каже Наталка. Стьопа й собі рот відкриває, щоб «Так» сказати. Але щось відволікає його — величезний кошіль, плетений, з барвистими візерунками й квіточкою в рожевих пелюстках. У кошелі — шинка і хрін, сільничка, сир на тарелі, наїдки й напої різні-всілякі — їж-пригощайся. Я зараз, каже Стьопа, до шинки тягнеться, а шинка від Стьопи й увесь кошіль з наїдками віддаляються. Біжить Стьопа до вівтаря, тільки немає її, шинки, і кошеля немає, і Наталки немає — нікого: ні священика, ні вівтаря, ні церкви з облущеною фарбою і металевими банями.

Це Льоня. Схвильований. Як тоді, коли сторож Лобзика зловив і за вухо в підвал затягнув, а Льоня через дорогу біг, і машини гальмами скреготіли й сигналили; як тоді, коли наступного дня до школи прийшов у десятому класі, після того як мама з лікарні повернулася, де батькові операцію робили, і Льоню болючою блискавкою прошило; як тоді, коли Лобзика з Афгану привезли і Лобзикові батьки подзвонили, бо Льоня був єдиним Лобзиковим другом, і батько Лобзика, який Лобзика за найменшу провину до синіх смуг ременив, що їх Лобзик за пунктом приймання склотари, задерши сорочку, Льоні показував, сидів і сльози текли по неголених щоках — як жахливо він зістарівся за неповні два роки, які Льоня його не бачив; як тоді, коли Валя пішла і не повернулася, а Льоня відчинив холодильник, набитий консервами, випотрошив одну і бездумно по хлібі, порізаному кривими скибами, розмащував.

Великий рекламний щит над автострадою, ніяково-скромний Вітя, втішено-врадуваний Стьопа і вона, Венера в хутрах, між ними. На інших щитах, на цій самій і десятках чи й сотнях доріг, були ми, багато нас, ніякових, здивованих, безглуздо щасливих, які згори й здалеку дивляться на водіїв, як тоді в студії в об’єктив камери, з якої раз у раз випурхувала пташка. Засліплені спалахом, ми так і не змогли її побачити.

Треба було двісті правити. Двісті на кожного, — уточнює Толік. Толік не любить, коли в дурні шиють. А тут нас усіх пошили, впевнений Толік. Ста досить, — каже Стьопа, — могли й тих не мати. Бевзь, — стискає кулаки Толік, — один щит на кілька кусків тягне. Загинаєш ти, Толіку, — не йме віри Стьопа. Навіть Льоня, інженер і бухгалтер, на бо ці Стьопи. Вітя мовчить. Я мовчу. П’ять кусків, — каже Толік, — як мінімум. Гониш, — не вірить Стьопа. Дивися, То-ліку, нехай п’ять кусків, як ти кажеш, — пояснює Вітя. — Прикро, звичайно, але ти уяви собі, що не було б його, асистента, ніхто б до нас не підійшов. І не обкрутив, — буркає Толік. Що краще — не підійшов і не обкрутив чи підійшов, обкрутив і сотню підкинув? Наші серця були разом з Толіком, шлунки — з Вітею. Тим більше в час, коли не було Юри, зникнення якого впало тяжким ударом по нашій стабільності. Ми сподівалися, що з ним усе гаразд, що він не помер від зупинки серця, не розбився на автомобілі і ніхто його не зарізав — ані за рогом у темному закутку, ні в піцерії «Котуньо», ні в жодній іншій піцерії божевільно-прекрасного світу. Швидше за все, Юра поміняв місце праці, забувши в поспіху попрощатися. Не може такого бути, — заперечую, — не міг би він так, щоб не попрощатися! Він би не тільки попрощатися прийшов, а й піцу з начинкою на прощання приніс би, — Стьопа по -годжується зі мною. І кетчупом би полив, — буркає Толік, який з дитинства не любить помідорів та обмінює їх у Стьопи на огірки, так що здається, ніби його самими лише помідорами годували.

Відлягло. Відлига — це коли відлягає. Коли не хапає за горло, як останній грабіжник. Грабіжником був мороз, і зненацька він відступив. За морозом розтанув сніг. Сніг без морозу — жалюгідний боягуз, моментально розкис, тільки- но сонце припекло. Першими зазеленіли кущі, і вільха, якщо це вільха, звісила китиці. Ні, першою вигулькнула трава, вкривши лисину землі ріденьким волоссячком. Першим не першим — факт, що зазеленіло все. А була якраз середина зими, десь за Йорданом, якщо не помиляюся. А ти впевнений, що не помиляєшся? — питає Льоня Стьопу і цим питанням висловлює нашу спільну тривогу, яка ось уже кілька днів невпинно нас гнітить. Стьопа в нас природний календар — агроном, як-не-як, ми йому, звісно, мірою наших сил підсобляємо. Впевнений, — каже Стьопа, але з його голосу чути, що й він уже не впевнений — спробуй тут бути впевненим, коли все навколо зеленіє і птахи захлинаються, мов одурілі. Толік камінь кинув. Не кидай, Толіку, каменя — хай щебечуть. Ми б теж щебетали, якби птахами були. І щебечемо, себто душа щебече, якщо є вона, а якщо й немає, все одно щось щебече. Твій кендюх, — буркає Толік. А що, як Стьопа таки помилився — і не Йордан зараз, а квітень, а може, й початок травня. Тільки як ми могли проґавити? Годилося б з’ясувати. Тоді б уже давно на річку пішли. Рахуємо. Стьопа рахує, я, Толік, Льоня, Вітя — середина зими, ну, може, двадцять третє, не далі. Ще раз рахуємо. Може, календар новий запроваджено? — розводить руками Стьопа. Хто запровадив? — насторожується Льоня. Бог, — буркає Толік. А хоч би й Бог, — каже Стьопа. Хто ж іще? — кажу я. Все одно запитати треба. Запитали. Стьопу на розпити вислали — раз агроном і календар веде і мудрий такий, хай довідується. Вийшов Стьопа на світло Боже, бабульці з ковінькою навперейми. Зараз Червона Шапочка з’явиться, — буркає Толік. Добридень, бабцю! Прошамкотіла щось бабця, не зрозумів Стьопа, знітився — лише не такий він, щоб довго нітитись. Яке сьогодні число? — напирає Стьопа. Не чує бабця. Який місяць, кажу? — горлає. Ага, місяць, — шамкотить бабця, і цього разу Стьопа отримує відповідь — ще раз і ще раз, а третього разу Стьопа вже не чекав.

Льоня стукає в двері, спершу тихо, відтак наполегливіше. Може, немає нікого і головний у директора? Чому ж тоді викликав? Льоня в сусідньому корпусі працює, підхопився, через подвір’я з острівцями талого снігу квапиться. Через якусь хвилю Льоня знову стукає і розуміє, що поводиться геть безглуздо, як не личить інженерові. Льоня стукає, і це стукання ще недоречніше, ніж чекання під дверима на коридорі, що довгим рукавом сходової клітки сягає, звідки приступками униз розмотується. Льоня натискає на клямку, і двері, зрипнувши, відчиняються. За відсутності керівника заходити не заведено, навіть якби кабінет навстіж. Повагавшись, Льоня переступає поріг. Високе чорне крісло головного інженера порожнє. На столі креслення, в кутку — кульман, дверцята одягової шафи прочинені, на шафі герань. Льоня йде через кабінет до ще одних дверей, за якими підсобка. В ці двері Льоня не стукає — тихо відхиляє їх. Головний інженер Семенченко Сергій Васильович висить у зашморзі власної краватки, прив’язаний нею ж до шнура верхнього освітлення. Відчепи, ледь розбірливо хрипить головний інженер Семенченко, який сам ніколи не заплутувався і спуску нікому не давав, за що його вважали бездушним, особливо після того, як Людку з третього відділу за нехлюйство витурив; й ось тобі — у власній краватці заплутався.

Льоня підставляє стілець, довго вовтузиться, а коли нарешті відв’язує, обоє гепають на підлогу. І тоді головний інженер Семенченко Сергій Васильович хапає Льоню за шию. Все, кінець — проноситься в Льониній голові, який дивовижною ретельністю відзначався, креслення без по-марочки робив, найабсурдніші доручення виконував, до восьмої вечора просиджував, хлопчиком на побігеньках був, за що йому навіть премії ні разу не виписали. Льоня відчуває, як життя покидає його, розпливаючись темними колами. Валю! Валю! — з останніх сил хрипить. Раптом звідусіль оживає відлуння, так ніби тільки й чекало. Ніби не підсобка вона, а нескінченність, що міріадами голосів озивається.

Ось, — каже Льоня, — все, що лишилося. Сорок доларів у доларах і сім гривень з копійками. Залиши собі хоча б десятку, — каже Вітя, — гроші завжди потрібні, особливо коли новий почин робиш. Відмовився Льоня, не взяв. Вона? — каже Толік. Невже? — кажу, і радість із журбою обіймається. І в Толіка обіймається. І у Віті. І в Стьопи. І — найголовніше — в Льоні, інженера, скарбника, музиканта. Щасти тобі, — каже Вітя. З Богом, — кладе розгонистий хрест Стьопа. Давай, — буркає Толік. Тримайся, — кажу. Ти що, старий? — шморгає Стьопа. Не треба, — каже Вітя.

Дві втрати за короткий час. Юра і Льоня. І два набутки. Несподіване щастя Льоні плюс весна посередині січня. Забравши годувальника і приятеля, попустила зашморги на наших посинілих від холоду шиях. Попустила і відпустила.

Подібно до головного інженера Семенченка Сергія Васильовича, ми опинилися на землі, де все врунилось і цвіло — вруниться і цвіте, щастя таке просте, сонечко золоте і я те-те-те-те-бе... — співається в пісні. Стовпчик термометра біля аптечних дверей поп’явся вгору — п’ятнадцять, вісімнадцять, двадцять! Усе перемістилося й перемішалося — березень, квітень, травень, червень і липень, а з ними всі інші місяці. Невже це над нами Господь змилосердився?

Замість Льоні Вітя — чудернацька наполегливість живе в ньому, скромному і ніяковому. Тепер він замість обох, Льо ні і Юри. Толік допомагає. Ми всі помагаємо, адже це спільна справа — харчі. Коза ностра, — буркає Толік. З То-ліком удвох на базар ходять. Лекція їх, затятих сперечальників, зблизила. Вони й далі сперечаються, і так їм, по-моєму, навіть зручніше. Либонь, і на базарі не вгавають. На базарі все-таки ні, по дорозі туди і назад. Тому й ходять удвох.

Закрили піцерію! Відкриття, що її закрили, належало Стьопі. Мені від того ні тепло, ні холодно, — буркає Толік. Ти не правий, — каже Вітя. Ми в ній харчувалися, — нагадую. Хто в ній харчувався? — питає Толік. Я в ній не харчувався, — каже Стьопа. Стьопа — як Петро, який зрікся Ісуса. Але ж вона нас харчувала, — кажу, — в найгірші часи здохнути не давала. Юра не давав, — буркає Толік. Де тоді Юра, по-твоєму, працював? Якби не піцерія, то і Юра не приходив би, бо не було б його. Був би, — каже Вітя. Він нам зараз нові закони природи відкриє, вундеркінд, — буркає Толік. Ми пішли подивитися — піцерію справді було зачинено і не тільки зачинено, а й обмотано ланцюгом, з якого звисав замок, а вітрини позаклеювано плакатами. Плакати — як бур’яни, що з’являються там, звідки зникає життя. Не було жодних ознак людської присутності — так, ніби зачинили її тисячу років тому, а не недавно. Тільки кіт, як і перше, лупився на нас, жирний, вдоволений, зверхній до всього, що творилося навкруги і всередині — якби позачинялися всі піцерії світу, заклади харчування, універсами і магазини, його це нітрохи не обходило б.

Вночі мене розбудило падіння розбитого скла. Я сів і прислухався. Панувала тиша. Жодного автомобіля, ні крику птаха в темряві. Мабуть, сон — із тих, що тривають не довше секунди. Або бійка, що, спалахнувши, наче сірник, одразу й згасає — такі завжди діються на безлюдних вулицях, у вкритих мороком закапелках і схожі на безглузде марево. Я ліг і заснув. Уранці вернувся Стьопа, нічого не кажучи, з порізаною рукою.

Вже повна весна. Ми припинили лічити дні. По стількох місяцях-роках ми перейшли врешті на календар, який найбільше відповідав нашому способу існування — орієнтуватися на природу. Природа перетасовувала місяці, наче ворожка карти. Це було дуже мудре і, як усе мудре, наше спільне рішення. Воно визрівало, як цибулина тюльпана в пухкій землі, про що знали лише ми — я й уповноважений комунгоспу по озелененню територій. Одного казкового дня паросток проштрикував землю, бадьорий, допитливий, на відміну від Толіка, який не вилазить з-під ковдри — невідомо-звідки він її приволік. Паросток свіжий, ніхто його не помне — ходити по клумбах заборонено під загрозою штрафу, якого вистачило б на скромний бенкет. Добре йому в землі, тепло і затишно, і може, він довго б ще спав, якби не передчасна побудка.

Річковий камінь великий і гладкий, більша частина захована під водою, сіре тім’я безжурно гріється проти сонця. Під водою каміння слизьке, вкрите мохом, зелені віхті розвіюються течією, як волосся на вітрі. Якщо камінь перевернути, можна побачити рачків. Вітя їх не рухає. Стьопа купається, але річка не глибока, і коли Стьопа підводиться, вода сягає по пупець. Стьопин пупець випинається рожевуватою бульбашкою, мов поплавець. Стоячи на березі, Толік виглядає, як на чорно-білих фотографіях початку сторіччя. Толік ігнорує Стьопине зазивання. Стьопа пірнає, лише на одну мить, бо вода в біса холодна, й рибиною вистрибує назад. Річка постійно підмиває берег, місцями він крутіший, ніж протилежний, з землі виступає коріння кущів і дерев. Трохи нижче русло розпадається на рукави, на острівцях зеленіють чагарі, в гущавині — пташині гнізда.

Як кожний добрий господар, Стьопа оре землю, тільки не віл попереду і не кінь — Стьопа в ярмі. Леміш у землю в’їдається, зовсім не важко Стьопі, наче вата, а не земля, і не плуг, у який запряжений, і не батіг, що час до часу шмагає, хоч Бог свідок, який Стьопа загарливий. Не боляче Стьопі, душа пісню заводить і серце, мов соловейко, витьохкує, адже це Наталка, Наталочка його оперіщує, з якою ладний хоч на край світу плуганитися, всі ниви переорати. Суне Стьопа, у далеч дивиться, на мрію і щастя, що плуг на крила перетворюють. Бачиться Стьопі постать, яка назустріч птахою-перепелицею лине, і та птаха — Наталка його. Стій, — квилить Наталка розпачливо, — зупинися! Заціпенів Стьопа, до місця, на якому стояв, прикипів. Бачить Стьопа: зерня-немовля перед ним. Тут іззаду батіг хвисьнув: чого зупинився, ледащо? Чує Стьопа, зараз нога його крок уперед ступить — не володар він більше над своїм тілом. Не смій! — зойкає Наталка. Чий він, Наталко? — запитує Стьопа. Невже сам не здогадуєшся? — замість Наталки відлуння її голосом відповідає, — тільки звідки воно серед поля? Так це ти ж мене поганяла, — стрепена-ється Стьопа. Не я, — кричить Наталка, — хіба не бачиш? Озирається Стьопа — не Наталка, позаду лани до обрію тягнуться, а ними регіт невпинно котиться. Злякався Стьопа, тиждень чи й довше газету, що, мов образок йому, невідомо де зберігав — ту саму, яку щодня на ніч під голову клав, проте нічого про сни свої не розказував, може, й Наталка не кожного разу приходила. Заспокоювали ми Стьопу — та викинь ти її до біса, але Стьопа затявся, то ми й облишили.

Ми вже знайомі. Вперше Вас бачу, — задкує Толік. Толі-ку, йди сюди, — кличе Вітя. Отак стоїмо ми гуртом — Вітя, біля нього Толік, Стьопа, я. Ви до нас? — запитує Вітя. А до кого ж? — киває незнайомець. У якій справі? — продовжує Вітя, і Стьопа вперед знаком питання подається, нічого не кажучи. В тій, що й минулого разу. Якого минулого? — дивується Вітя. Торік, — каже незнайомець. Щось не пригадую, — відказує Вітя. І я, — пищить Стьопа. Толік насуплено мовчить. Хлопці, досить уже, — розгублюється незнайомець, — чого ви мене розігруєте? Ми не розігруємо, — каже Вітя. І тут мені видається, що я вже його десь бачив, цього типа, та й не такий він страшний, щоб боятися. В голові повільно і невблаганно випогоджується — промінь зринає, вісник просвітлення. Безперечно, торік. Я знаю його, — шепочу до Віті. Чуєте, він мене знає, — каже незнайомець. Він не до Вас говорить, — буркає Толік. Сливе, — пищить Стьопа. Мовчи, ідіоте, — сичить Толік. Зі Стьопиного рота й досі слова, як зерно з комбайна, си-пляться, свого часу шкільним учителем туди напхані, який примушував Стьопу старі книжки вголос читати, ні разу не поцікавившись, чи Стьопа хоч щось розуміє. Сливе, — верещить Стьопа, — щоб Толікові насолити й за ідіота, яким його перед незнайомцем обізвав, помститися. З вами не знудьгуєшся, — каже незнайомець, а єство його знай регоче. То все-таки, — нагадує Вітя, — в якій справі? Я, власне, маю справу до нього, — киває незнайомець, — якщо дозволите на хвилинку. Я розумію, що йдеться про мене, Вітя, Толік і Стьопа це також розуміють. Підеш із ним? — запитує Толік. Нас зрадиш? — пищить Стьопа. Покинеш? — питає Вітя. Нелегко воно все, особливо після того, як Юра зник і Льоня від нас пішов, щоб колишнє життя продовжити — там, де воно свого часу віражу не витримало, якщо тільки буває воно, повернення. Буває, — буркає То-лік. Різне буває, — каже Вітя. Тим часом в глибинах мого єства народжується клекіт, що перетворюється на звуки, які зливаються в щось подібне до «Не покину». І швидше, ніж до мене доходить усвідомлення, що я сказав це, мене обпікають вітання. Ми вірили в тебе, — каже Вітя. Старий, — розчулюється Толік. Молодець, — плескає мене Стьопа. Я не відберу його у вас, — заспокоює незнайомець.

Що робити? — питає Вітя. Погоджуватися, — нетерпеливиться Стьопа. Не подобається мені, — буркає Толік. Тобі ніколи не подобається, — верещить Стьопа. Заглохни, — буркає Толік. Толіку, — осмикує Вітя. Може, його нарешті спитаємо, — каже Толік. Його — це мене. Але я не знаю. Не знаю, — кажу. Хочеш, я замість тебе, — пропонує Стьопа, — мене зовсім не болить. Та не в тому річ, — заступається Вітя. Таке рішення він мусить прийняти самостійно, — пояснює Толік. Але ж від цього нам усім вигода! — кричить Стьопа. Тобі вигода, а йому терпіти, — нагадує Толік. Не тобі ж, — каже Стьопа. І не тобі, — відбуркує Толік. Я й пропоную себе, — ображається Стьопа. Кому ти потрібний, — пхекає Толік, — тебе задурно ніхто не захоче, та й скільки їх там у тебе? Не менше, ніж у тебе! Годі, — осмикує Вітя Стьопу і Толіка, потім до мене: — Що скажеш? Не знаю. Лажа, — буркає Толік. Ненадійно, — погоджується Вітя, — якщо складуться обставини, тоді ви, хлопці, розбагатієте... А як не складуться? Звиняйте, хлоп’ята, нічого не вийшло. А що, властиво, пропонується? — питає Стьопа. Тобі пропонується мовчати, — буркає Толік. Я не бачу ніякого виходу, — каже Вітя. А я бачу, — каже Толік. Тоді поясни, передусім, що таке аукціон? Торги, — каже Вітя. Базар, — буркає Толік. Я так і думав, — верещить Стьопа. То й розкажи нам, — буркає Толік. Ти розказуй, — впирається Стьопа, — в тебе краще виходить. Тобі розказуй не розказуй — результат один, — буркає Толік. Стьопо, ти ж у нас, як Хома невіруючий, — каже Вітя. Я віруючий, — протестує Стьопа. Недовірливий, — буркає Толік, — базар — тільки такий, для багатіїв. Не про нас, — бурмоситься Стьопа. Не про такого пса ковбаса, — буркає Толік, — то вже точно. А що може бути, — не втрачає надії Стьопа, — якісь особливі помідори? Стьопо, — каже Толік, — у тебе завжди розуму нівроку, а гумору то й поготів. Ну, не з Голландії, так з Італії? — править своєї Стьопа. З Австралії, — буркає Толік. Не довезуть, — сумнівається Стьопа, — знаю я твої понти. Ще й як довезуть, — заперечує Толік. Неправда, — не вірить Стьопа. Стьопа знає заліщицькі помідори, що достигали просто щедрого неба, а смакували, мов цукор. Правда, — наполягає Толік, — зривають зеленими, опромінюють, консервують, пакують. Усе одно зіпсуються, — не поступається Стьопа. Спокуха — не зіпсуються, навіть якщо їх перестріне летючий голландець. Конкурент, — кидає Стьопа. Конкурент, — каже Толік, — дізнавшись, що трюм доверху у помідорах, команду до ноги винищить, боцмана, який не вміє плавати, в море скине, капітана прив’яже до щогли, де він тижнями від спраги і голоду знемагатиме, поки Богові душу віддасть; отак плаватиме корабель, через пів року його з якогось есмінця побачать, до того часу тіла на сонці і вітрі вже розкладуться й мартини з бакланами-корморанами (не плутати, Стьопочко, з баклажанами) очі видзьобають, тоді як помідорам у трюмі хоч би що. Візьмуть їх, перевантажать із корабля на корабель, доправлять за місцем призначення, де їх ще півроку спокійненько продаватимуть, замість заліщицьких. Що не продадуть, на смітник викинуть, де вони все одно не пропадуть — Стьопа підбере. Разом з тобою, — каже Стьопа. Ну то, все-таки, як? — питає Вітя. Єдине, що можемо спробувати, якщо, звісно, він від усієї затії не відмовиться, на що має законне право (я б відмовився), — каже Толік і киває в мій бік, — так це вимагати нашої присутності. Оце діло! — пожвавлюється Стьопа, якому кортить хоч нюхнути його, аукціону.

Хмара-почвара висить, поволі на синьо-червону мармизу перетворюється з ногами-рогатками, на Толіка зіпає, який на спині лежить, очі розплющені, ворухнутися хоче-не-може. Не рухатися! Шас операцію будем робить, апєндіцит видалимо. Толік чує клацання, бачить над собою занесений ніж, піджак задом наперед — замість операційного халата, тільки не білий, як у справжніх лікарів, а кольору, що вночі за кров зійти може, ще й добряче потрі-паний. Толік завмер, не рухається. І хірург не рухається, операції не розпочинає, лише злегка похитується. Хвилини пливуть — десять або й п’ятнадцять, і коли пропливає вічність, хірург каже: — Харе, операція відкладається на завтра ввіду неготовності пацієнта. Ще якийсь час він нависає, вагаючись і погойдуючись, тоді повільно дибає геть, його постать похитується на тлі освітленого місяцем і поодинокими ліхтарями заснулого міста. Тьху, щоби так сну злякатися, — морщиться Стьопа. Я не пісяв, — виправдовується Толік, — само попустило. І не сон то був. Цього разу не сон. У дитинстві Толіка дражнили. Толікова мама з Дімчиною приятелювала, і Дімка все вибовкав. Якось вони на морі разом були, під наметом сиділи — простирадлом над чотирма кілками. Ти собі уявляєш? — обурюється То-лікова мама. Ганьба! — підтримує Дімчина. Мій батько їй дзвонить, а вона заявляє: я в ресторані, крихітко, — скаржиться Толікова мама. Ганьба, — Дімчина обурюється. Вона про мене забула, — це Толікова, — я забула, заявляє. Нічого мені заявочка! — знову Дімчина. Я зараз приїду, дитинко, ти чекай. У Толікової мами нерівний рубець на животі в два пальці, темніший, ніж решта тіла, — мов слимак, що після дощу на дорогу виповз. Напевно, п’яна була, — скаржиться Толікова мама. Либонь, ресторанним ножем, яким перед тим їла, різала, — підтакує Дімчина. Толік відчуває панічний страх перед ножами, каже, що все пам’ятає, хоча відтоді стільки часу минуло. Пам’ятаю, — наполягає Толік. Не можеш ти пам’ятати, — сумніваємося, — та й не могла вона кухонним ножем різати. Ти пам’ятаєш щось? — питаю Вітю. Десь від п’яти років, — вагається Вітя, — уривками. А ти? — це я до Стьопи. Я нічого, — Стьопа мотає головою. І я мало що пам’ятаю, — кажу. Чуєш, — кажу до Толіка, — не можеш ти пам’ятати, тебе ж ще навіть не витягли як слід. Це ти, мабуть, згодом собі навіяв, — підтримує мене Вітя, через однокласників.

Ну що, надумалися? — каже незнайомець. Надумалися, — киває Стьопа. За однієї умови, — буркає Толік. Ми будемо присутні під час аукціону, — каже Вітя. Незнайомець думає. Це навіть може бути цікаво, — видихає нарешті. А він? — Вітя показує на мене. Супер, — запевнює незнайомець, і ми не розуміємо, що супер. Усьо супер. В смислі? У прямому, братєльнікі. Ми не братєльнікі, — буркає Толік. А як... — відкриває рот Стьопа, одначе незнайомець випереджає його: — Без паніки, все продумано. Ви по нього приїдете? А нащо? — каже незнайомець, — Ми до нього приїдемо. З бригадою й інструментами? З бригадою та інструментами — а чого ж? Як сервіс то сервіс: усе на найвищому рівні.

А зараз на караоке запрошується містер Стьопа! Підтримайте Стьопу аплодисментами. А нам все одно, а нам все одно, а нам, ля-ля-ля, в дупі доміно, — співає Стьопа, а публіка в залі підспівує. А нам все одно, а нам все одно. Браво, містере Стьопо! Дружно вітаємо гурт «Дурдом» і його солістку, співачку Ніку. З оголеного пупця співачки Ніки звисав кульчик, три менші сиділи над лівою бровою, а ще кілька вчепились у вухо. Стьопа відразу її впізнав. Коли співачка Ніка проспівала всі шість своїх пісень, Стьопа подався на сцену. Здрастуй, Наталочко, — Стьопа простягнув букет оксамитових троянд, проте замість губ співачка Ніка підставила щоку. Я співачка Ніка, — відрекомендувалася Ніка прохолодно, — і Стьопа зійшов зі сцени.

І все це в Гамбурзі? В Гамбурзі. Місто таке кумедне, — кажу, — прямо як гамбурґер. Мабуть, його на честь гам-бурґера Гамбурґом назвали. Де воно? — запитує Стьопа. Либонь, не існує такого насправді? — питаю. Існує, — запев-нює Толік, — на півночі. В Ісландії? — кажу. Є такий острів, на якому абзац — озера з підігрівом: лежиш і на північне сяйво дивишся, поруч таці з наїдками плавають. Нам би так, — роззявив рот Стьопа. Навряд щоб в Ісландії, — сумнівається Вітя. В Німеччині, — каже Толік, — морський порт, з сенатом, барами й тьолками. Як наш Київ, — підхоплює Стьопа, і гордість душу його розпирає. Київ не лежить на морі, — обламує Вітя. Але ж воду показували, — обурюється Стьопа, — і баржу, що на мілину сіла. Стьопа хоче робітничо-селянську революцію в географії здійснити. У Стьопи вчитель географії був: оце земля, всі мене чули, оферми? Це земля, а це що із землі росте? Морква, — вигукує Стьопа. Йолопе, кричить учитель географії, — не можеш петрушки від моркви відрізнити? Не встиг Стьопа сісти, а вже дзвінок на перерву — закінчилася географія. Але ж ти ніколи не був у Гамбурзі, — каже Вітя. Не був, — зітхає Стьопа. І німецької не знаєш, — кажу. Не знаю, — зітхає Стьопа. Не знає її Стьопа, за винятком кількох слів, які від бабці успадкував і в фільмах почув — єдиний канал, що телевізор у селі ловив, тільки їх і показував. Ніхто з нас не був у Гамбурзі, навіть Толік, який у дитинстві в Прибалтику їздив. Як таке може бути? — дивуємося. Сам не доберу, — знизує плечима Стьопа. Що, і вулиці гамбурзькі снилися? — питає Вітя. Вулиці ні, — каже Стьопа, — ресторан і сцена велика, як у нашому будинку культури. В Стьопиному селі в середині вісімдесятих побудували будинок культури — спершу там вистави з колгоспно-селянського життя влаштовували, справжніх корів на сцену виводили, потім колгосп розпався. Що там зараз, Стьопа не знає. Ми тим більше.

Сьогодні? — питає Вітя. Так скоро? — кажу. Завтра, — киває незнайомець, — сьогодні я так прийшов, вас провідати, обстановку вияснити. І як? — питає Стьопа. Фантастика, — цмокає незнайомець, приклавши пучки трьох пальців. Де будемо? — питає Толік. Тут і будемо, — показує незнайомець. Отут? — дивується Стьопа. А що? — знизує плечима незнайомець. Нічого, — каже Стьопа. Щоб усі були, — розпоряджається незнайомець. Ми так не домовлялися, — каже Толік. Ні-ні, — каже Стьопа. Не бійтеся, — заспокоює незнайомець. Ми не боїмося, — каже Вітя, — лише уточнити хочемо. До змін уважніше придивитися, — каже Толік. Ніяких змін, — запевнює незнайомець, — усе по-старому. А гігієна? — каже Вітя. Все буде, як книжка пише, головне — в природних умовах. Максимально наближених до природних.

Стьопо! — Це Толік. Толік тримає газету і незаповнений папірець. Це що? — питає Стьопа. Нові гроші, — буркає Толік, — прямцем із банку. Гониш, — каже Стьопа. Я образно, — каже Толік. Як це? — питає Стьопа. А так, — пояснює Толік, — чарівний папірець, який через ніч може на скарб перетворитися. Е-е, таке тільки в казках буває, — тягне Стьопа недовірливо. Сьогодні казка, завтра бубликів в’язка, — буркає Толік. Як? — дивується Стьопа. Елементарно, — каже Толік. З Божою поміччю, — каже Вітя. Зі Стьопиною, — буркає Толік. Він не чарівник, — кажу. Так ми з нього зробимо, — каже Толік, — на голову — тюрбан, на ноги — папучі, в граблі — паличку, еники-беники-їли-вареники, Стьопа піднімає рядно, а там бегемот розкрив рот. Такий, як ти, — каже Стьопа. Кожна людина — чарівник, — мудрує Вітя, — чи не так? Атож, — буркає Толік. Особливо, як спільні гроші протринькувати, — каже Вітя. Я не тринькаю, — захищається Толік. А що тоді робиш? Інвестую. Добра мені інвестиція, я й сам би так міг — десятку на вітер викинути! Не міг би. Звісно, що ні, — каже Вітя. У Віті почуття відповідальності, Толіку, — кажу. Хто не ризикує, не п’є шампанське, — каже Толік. Пиво, — каже Стьопа. Сивуху, — буркає Толік. «Дивися мені, шкуру здеру, як побачу», — наставляв батько Стьопу, до міста виряджаючи. Затямив Стьопа батькову науку і цурався пройдисвітів, які на вокзалах-базарах такого легковірного селянина, як Стьопа, підстерігають, щоб, золоті гори наобіцявши, до нитки обібрати й останні штани скинути, й ось плуганиться Стьопа додому, без череса, коня та підводи. Сідай, Стефцю, підвезу, — запрошує Ярко, який у балачки з незнайомцями не встрявав і золотих гір не прагнув, лише порося вигідно спродав, жінці чобітки справив, дітлахам — солодоньких півників: най тішаться. А от Толік не знав батька. Ні такого, який настанови дає, ні такого, який лупцює, — ніякого. І мати мовчала. Так і зяяла чорна діра — ні певності, ані затишку. Тоді, в дитинстві, Толік на будь-якого погодився б. Зате як виріс, зненавидів їх усіх, татусів, і з матір’ю стосунки не склалися, яка кудкудакала над ним квочкою, а йому сорок стукнуло — пішов Толік з дому. І з жінками — тільки з пивом заприятелював, потім ми з’явилися. Пропало. Нічого не пропало. Надієшся виграти? — питає Вітя. Дзуськи, — верещить Стьопа. Він виграє, — буркає Толік, киваючи на Стьопу. Як? А так: досить газету під голову підкласти, як Стьопа віщі сни бачить. Ти до чого ведеш? — насторожується Стьопа. Без паніки, — цитькає Толік, — зараз усе поясню. Я вже знаю, — кажу. Бачиш, — каже Толік до Стьопи, — він здогадливіший, ніж ти, — треба було вчитися, а не штани лобурякою протирати. Сам лобуряка, — кричить Стьопа — ще мить, і накинувся б на Толіка. Толік у яблучко влучив — Стьопу шкільний вчитель лобурякою лаяв, от і дражнили його однокласники — такі самі й гірші, ніж він, від реготу під лави рачкуючи, що їх Іванів батько змайстрував, який на дозвіллі теслярував, а в сусідньому селі пилораму обслуговував, звідки дошки для господарства тягнув. Стьопо, він не зі зла, — заспокоює Вітя. З любові, — докидаю я. В сраці мені така любов, — дратується Стьопа. Ти наше золоте теля, — каже Толік, — ми покладемо тобі замість нареченої — на одну ніч, в якості експерименту, я вірю в тебе і в результат. Ставки серйозні, як- не- як — чемпіонат Європи. Доведеться одну ніч без Наталочки перебути. Стьопа вагається: Наталка — гроші, гроші — Наталка. Наталка примарна, гроші — такі самі примарні, хоча Толік переконує, що реальні. Якщо все насниться за планом, тоді ти вільний, як фанера над Парижем, — пояснює То-лік, — якщо ні, доведеться ще ніч-другу перетерпіти.

Ну як? Ми всі вже чекаємо. І Толік, і Вітя, і я прокинулися, коли ще на світ не благословилося, тільки Стьопа спав і вусом не вів — я хотів розбудити його, але Толік перепинив, мовляв, усе зіпсуєш — може, йому якраз зараз сниться. Отак ми й сиділи, мало не до півдня, над Стьопою — мов няньки над немовлям, що хропіло, як трактор. Ну що? — Ви що? — стрепенається наполохано Стьопа. Снилося? — А-а-а, — Стьопа повільно прочунює. Ну і? — питаємо. Наші, — каже Стьопа. Ти впевнений? — питає Толік. На всі сто, — запевнює Стьопа. Я так і думав, — каже Вітя. Молодці, — кажу я. Давай, — каже Толік. Що? — не розуміє Стьопа. Картинку. З-під бушлата, який сьорбнув за своє життя, а зараз правив Стьопі за подушку, Стьопа добуває газетний клапоть з груповою світлиною національної збірної, посередині тренер, обабіч півколом футболісти, на лівому фланзі капітан, шкіряний м’яч у чорні і білі квадратики. Що, чуваки, — каже Толік, чи то до нас, чи до футболістів на фотографії. Толік собою розчулений. Геніальною ідеєю, народженою в хитромудрих сплетіннях його ніким, крім нас і рідної матері, не визнаних вундеркіндівських звивин. Довго не думаючи, Толік біжить — у його кишені лотерейна квитанція і десятка, які невдовзі мільйонами стануть.

Привіт. — Боже помагай, — каже Стьопа. Готові? Ми що, — каже Стьопа, — ми завжди. Молодчаги, — підбадьорює незнайомець, — а то вже, бачу, розкисли були. Ви і є майстер? — запитує Вітя. Історія починає нагадувати кіно з інспектором, який наприкінці виявляється розшукуваним злочинцем. Майстер зараз буде, його звати Сергій Володимирович, прошу любити і шанувати. А Вас як звати? — питає Стьопа. Мене можете й так шанувати, — каже незнайомець, — можете, зрештою, й не любити. У нас тут усе по-діловому, — каже Вітя. От і чудово. А ось і Сергій Володимирович, — незнайомець показує на чоловіка, який саме виходить із жовтого москвича: кошлате волосся, така сама кошлата борода — не лице, а маска, що ось-ось з’їде і перекособочиться. Позаду підтюпцем водій — низький, незугарний, коротко стрижений жевжик, наче спотворена тінь Сергія Володимировича, його матеріалізована душа. Набурмосено і скептично Толік роздивляється тачку, модель кінця сімдесятих. Стара? — підхоплює його погляд незнайомець. Не нова, — буркає Толік. З мерседесами не позмагається, — зітхає водій і за сумісництвом помічник Сергія Володимировича. Серій Володимирович, — відрекомендовується Сергій Володимирович. Ми в курсі, — киває Стьопа. Дуже приємно, — каже Сергій Володимирович. Не впевнений, — буркає Толік. Ми щойно розгортаємося, — пояснює незнайомець, — скоро на мерседесі й ферарі вишиватимемо — разом із вами, звичайно. Ви нам локшини на вуха не вішайте, — каже Вітя, тоді як Сергій Володимирович незворушно дістає сумку і вивільняє з чохла відеокамеру. Ги-ги, — гигикає Стьопа, — камера для виривання зубів. Ви будете рвати, — каже Сергій Володимирович, звертаючись до Стьопи. Чому я? — непокоїться Стьопа. Тому що я буду знімати. То ви не дантист? — питає Вітя. Оператор, — каже Сергій Володимирович. Ви йому операцію будете робити? — ще більше непокоїться Стьопа, косячись у мій бік. Я ж сказав, — повторює Сергій Володимирович, — Ви будете робити. Я?! — Стьопу поймає жах. Без наркозу, — додає Сергій Володимирович. Він жартує, — це незнайомець. Отже, наркоз буде? — наполягає Вітя діловим тоном, — без наркозу ми не дозволимо. Звичайно, буде, — розпливається Сергій Володимирович і до водія: — Сашко, давай аптєчку. Аптечка достоту така, яка припадає порохами під склом — таким чином, щоб її бачив даїшник. Сергій Володимирович схвально киває, і тоді водій добуває з аптечки ампулу з прозорою рідиною й одноразовий шприц. Горілку, — командує Сергій Володимирович, і незнайомець простягає пляшку неміроff. За неміроff во всём мире! Ні-ні, — махає руками Стьопа. Ми не п’ємо, — каже Вітя. Толік нічого не каже, лише відвертається. Для дезінфекції, — пояснює незнайомець, і Стьопа примирливо опускає руки, а Вітя полегшено акає. А ви що гадали — його заливати? — сміється Сергій Володимирович. Треба їх розсадити, — каже Сергій Володимирович, — так щоб усе поприродніше. В натурі, — підтакує водій. Ви сідаєте сюди, — розпоряджається Сергій Володимирович, і водій з люб’язною незворушністю садить мене туди, куди вказав Сергій Володимирович. Хто тягне? — запитує Сергій Володимирович. Стьопа, — буркає Толік. Та я... — мнеться Стьопа. Може, він? — втручається Вітя, показуючи на водія. Не той ефект, — розводить руками Сергій Володимирович, окидаючи водія у штанах і сорочці з закасаними по лікоть рукавами. Пане Стьопо, сміливіше, — підбадьорює Сергій Володимирович, — стоїте тут і весь час пам’ятаєте, що триматися слід трошки збоку, не заважаючи камері. Ви, — Сергій Володимирович показує на Толіка з Вітею, — звідси заглядаєте, що робить Стьопа, вдаючи, що Вас переповнює співчуття до товариша, якого спіткало горе. Горе? — здригаюсь я. Про горе ми не домовлялися, — заявляє Вітя і рішуче дивиться на незнайомця. Нуууу, — дудонить Сергій Володимирович, — я ж не Вас хвилюватися прошу — навпаки, Вам належить розслабитися і насолоджуватися. Кайф ловити, — гигикає водій. Шприц! — командує Сергій Володимирович. Водій розбиває ампулу. Широко відкриваємо рота, — диригує Сергій Володимирович, і голка проштрикує ясна. Прекрасно, — каже Сергій Володимирович, вибираючи місце для відеокамери, і його рухи нагадують танець — взад і вперед, вліво і вправо. Ну як? — освідомлюється водій. Я не можу нічого відповісти, відчуваючи, як мій рот відмовляється слухатись. Він хоче щось сказати, — верещить Стьопа, помітивши, як недоладно я ворушу губами. На три поїхали, — каже Сергій Володимирович. Стоп, — командує Сергій Володимирович, — нитка. Незнайомець біжить до машини і повертається з тонкою шовковою ниткою. Дивися уважно, — каже водій Стьопі, накидаючи петлю на мій зуб. — Тримай. Стьопа лякливо бере кінець. Тягнеш, і петля зашморгується, ось так, — демонструє водій. Питання є? На три починаємо, повільно, без нервів — головне не смикати. Увага, — командує Сергій Володимирович, і водій з незнайомцем відступають кілька кроків назад. Раз, два, три! На «Три!» у відеокамері спалахує червоний ґудзичок. Стьопа тягне. Нитка напинається, як волосінь над ставком. На Стьопиному чолі краплинами виступає піт. Стоп! — обрубує Сергій Володимирович, і червоний ґудзичок гасне. Кусачки, — розпоряджається Сергій Володимирович. — Продезінфікувати! Незнайомець поливає кусачки прозорим, мов тала вода в лісовому струмку, неміроff. Давай, — каже Сергій Володимирович, звільняючи мій зуб від шовкового зашморгу, — а Ви, пане Стьопо, перепочиньте. Водій орудує незворушно, наче не водій він, а стоматолог зі стажем. Мій зуб покидає насиджене десятиліттями місце — жовтий, у двох місцях почорнілий, з міцним довгим кореневищем. Клас! — милується Сергій Володимирович, а мені раптом шкода через стільки літ з рідним зубом розлучатися. Ну-ну, не розкисайте, — втішає мене незнайомець, — це Ваш квиток у нове життя, за який ще будете руки цілувати. Титановий собі вставите, — докидає водій. Продовжуємо, — каже Сергій Володимирович, і водій вгвинчує зуб у насиджене місце. Обережно одягаємо, — примовляє водій, накидаючи петлю. Тепер увага, — командує Сергій Володимирович, — пане як Вас там. Стьопа, — підказує Стьопа. Вот імєнно, — продовжує Сергій Володимирович, — клеїте стопудовий фейс, в натурі ж легенько, легенько. Зрозуміло? Угу, — киває Стьопа. Пробуємо, — клацає пальцями Сергій Володимирович. Стьопа щосили тягне — зуб вистрибує з рота. Не годиться, — хитає головою Сергій Володимирович, — я ж просив: ле-гень-ко. Поняв, — киває Стьопа. Увага, — командує Сергій Володимирович, — поїхали! Червоний ґудзичок, нитка, Стьопа з тремтячими від напруги руками — цього разу усе виходить. Червоний ґудзичок умиротворено гасне. Моя візитка, — простягає незнайомець, — адреса на звороті — там і зустрінемося. Поки ми вдивляємося у назву вулиці й номер будинку, москвич обдає нас курявою. Коли котиться мостом, водій сигналить нам, а Сергій Володимирович привітно махає через опущене заднє вікно розчепіреною п’ятірнею.

Уздовж тротуару тягнувся паркан, посередині якого була брама, колись замкнена і більше не відчинювана. Люди заходили у хвіртку, що містилася далі, попри опецькуватий сторожовий будиночок, в якому вже, либонь, років шістдесят не сидів сторож. На подвір’ї панувало пожвавлення. Тут була клумба, — сказав Толік. Толік знав це просторе подвір’я відмалку, коли завертав сюди в одноколісному візочку, що складався з твердого сидіння з приробленим до нього довгим руків’ям, кінець якого тримала Толікова мати, тоді як візок, наче човник на морських хвилях, перехилявся то в один бік, то в інший. Коли ж перекидався, Толік вивалювався туго набитим тлумаком і так і лежав непорушно, поки матір не садила його назад. Згодом Толік приходив уже без візка — продавши через комісійний, матінка купила йому завідного півника. Коли Толік підріс, прогулянки охопили також головну будівлю і низьку прибудову віддалік, де на єдиній лаві в затінку старезного осокора Толік із мамою влаштовували перекуску.

На майдані отаборилися ятки, так що лише вузький лабіринт доріжок розділяв їхні згуртовані ряди. Толік тюпав попереду, за ним Вітя, потім Стьопа, за Стьопою я. Шляху до входу довго шукати не довелося — до нього тяглася черга, багато разів закручуючись і звиваючись, ми петляли, протискалися і проштовхувалися, доки врешті опинилися біля дверей, з яких на нас злостиво поглядали вирізьблені у дереві вухаті істоти. Панове — письменники? Пельменники, — буркнув, киваючи, Толік. А то як, письменні, — обурився Стьопа. Ваші запрошення. Нас запросив Ігор Богданович. А ось і сам Ігор Богданович. А ось і я, — сказав Ігор Богданович, на грудях якого красувалась табличка ІГОР БОГДАНОВИЧ, видавець & аукціоніст. Не люблю комуністів, — прошепотів Стьопа. Аукціоністів, — так само прошепотів Вітя. Ви зарано прийшли, — мовив Ігор Богданович, показуючи на годинник. — Але це не має ніякого значення, проходьте. З картини в масивній рамі показував на нас колючою булавою вершник у хутряній шапці з кокардою, над якою хвацько стирчала пір’їна. Мій прадід, — сказав Ігор Богданович, повівши нас коридорами та рукавами, що відгалужувалися від коридорів. Гримерна, — розчахнув двері Ігор Богданович, — рум’ян не їсти, пензликами не бавитись — по вас прийдуть. Ми так не домовлялися, — запротестував Вітя. Ігор Богданович зупинився, а його брови звелися питальними знаками.

А як? — здивувався Ігор Богданович. Про нашу присутність на аукціоні, — каже Вітя. Я про неї й кажу, — каже Ігор Богданович, — по вас прийдуть і непомітно проведуть. Чому непомітно? — занепокоївся Толік. Ми не злодії, — запротестував Вітя. Ваша поява має бути переконливою, — мовив Ігор Богданович, — такою переконливою, щоб забезпечити успіх. Ми не будемо виступати, — в дитинстві мати змушувала Толіка брати участь в усіх мислимих конкурсах, особливо на найкраще читання вірша, де Толік незмінно отримував найнижчі оцінки, через які мати гиркалася з учителями та членами журі. Вам і не треба виступати — вийдете на подіум, потім займете місця в партері. Вітя полегшено зітхнув, Толік промовчав. Розташовуйтеся, — запросив Ігор Богданович, замикаючи за собою двері.

Я попереджав, — буркнув Толік. Що будемо робити? Двері висадимо! — верещить Стьопа. В гуртожитку не раз двері висаджували. Багато гуркоту, — сумнівається Вітя. Вахтер унизу, — кажу. Вахтерові клапоть у рота, — гарячкує Стьопа. Ми що, бандити якісь? — протестує Вітя. Стьопа серіалів передивився, — буркає Толік. Ніби ти не дивився, — відгиркує Стьопа. Толік мало дивився, багато читав — роки провів на книжках і ковбасі з молоком. Ти б супчику з’їв, припрохувала Толікова мати. Потім, буркав Толік, не відволікай мене. А ми через вікно, — каже Стьопа, гордий зі своєї геніальної ідеї. Залюбки, — каже Вітя, — залишилося тільки ґрати перепиляти. Якщо верблюд у вушко голки пролазить, — це Толік, — то чому б Стьопі крізь ґрати не пропхатися? Сам верблюд, — пищить Стьопа. Господар, — каже Толік, — приємно познайомитися. Ми вже знайомилися, — каже Стьопа. Тим більше, — буркає Толік. Ви завжди невчасно, — осмикує Вітя. А ми тут до чого? — пищить Стьопа. Тобто? — спантеличується Вітя. Це його стосується, — пищить Стьопа і на мене показує. І тебе, — буркає Толік. Тебе, — відбуркує Стьопа. Нас усіх, — каже Вітя. Дякую, — кажу. Ну що ти, — бентежиться Вітя. Хіба друга в біді покинемо? — вмикає задню передачу Стьопа. Особливо, коли не можемо, — буркає Толік.

Пані та панове, радий вітати вас на доброчинному аукціоні. Смію запевнити — кошти, виручені від продажу, підуть на підтримку митців, які живуть поруч, як сто, двісті, триста і тисячу років, звертаючи погляди до Того, хто одного разу поклав на всіх нас — створив, а потім прогнав зі Свого Дому. В злиднях, від яких волосся здіймається дибки (тут промовець несвідомо погладив лисину на своїй голові), мої пані й панове, народжуються шедеври, що збагачують нашу тисячолітню культуру. Ми відзняли фільм про їхнє життя, чорно-білий і німий — таке саме чорно-біле і німе їхнє існування: одну мить, якихось десять хвилин, які перевернуть світ ваших май-бахових уявлень. Позбавлені коштів і найелементарнішого — даху над головою, медичного обслуговування і гігієни, вони самотужки дають раду проблемам. Тоді як медицина святкує прорив у майбутнє, вони, мамонти нашого сьогодення, приречені на повільне вмирання. Сьогодні вони з нами. Зараз ми щедрими оплесками викличемо їх на сцену, з якої вони спустяться в зал і займуть місця. Для більшості з них це перший фільм, який вони бачитимуть. Ми не виставлятимемо на продаж їхніх творів — вони безцінні. Ми не пропонуватимемо їхнього одягу — вони його потребують. Хоча надворі весна, ще не достатньо тепло. Несподівано рано відвідала вона нас цього року. Хто-зна — якби не вона, може, й не було би їх зараз із нами.

Скільки їх, нікому не відомих і непотрібних, замерзає на лавах, під парканами, у підворіттях, коли ми з вами безжурно банячимо. Ми перед ними у непоправному боргу. Ми не можемо змінити життя на землі, одначе ми в змозі допомогти цим кільком хлопцям, які зреклися всього, утворили комуну і присвятилися творчості. Аукціон — те скромне, що нам до снаги.

Ти перший, — буркає Толік. Ні, ти, — впирається Стьопа. Ні ти, — знову Толік. Не встиг Вітя розкрити рота, щоб нагадати, що головний герой я, як Стьопа підло витурив То-ліка з-за лаштунків. Толік скидався на зацькованого звіра, якому в очах написано, що вийти його змусили штурхани безжального дресирувальника Стьопи. Супроводжувані гучними оплесками, ми пройшли на свої місця в першому ряду, що їх нам показав водій оператора, — загасло світло і розпочалося кіно, чорно- біле і глухоніме, без фортеп’яна і Льоні, що зцигикав би до нього мелодію. Хоча Ігор Богданович збрехав про перший у нашому житті фільм, кожний з нас уже вічність не був у кінотеатрі. Й ось зараз ми втупилися в екран, де відбувалася дія. Ось я, ніби це не Стьопа переді мною, а смерть, що косу занесла. Поруч — Толік із Вітею, які заглядають, чи я ще віддаю, чи вже віддав душу. Ось Стьопа, в якого з лоба скрапує піт, тримає нитку, інший кінець якої у темному проваллі мого рота. Стьопині довгі, наче в оранґутанґа, руки тремтять. Коли нарешті в петлі з’являється зуб, плівка обривається, екраном мерехтять крапки, кружечки, лінії, в кінці хрестик, так ніби я справді помер і мене, нарешті, відспівано.

А тепер, мої пані і панове, — порушує мертву тишу незнайомець на ім’я Ігор Богданович, виймаючи з дбайливо розгорненого папірця нитку. На ній, наче дорогоцінний медальйон на золотому ланцюжку, висить мій жовтий зуб. Щось болісно стикається в мені, сильніше й сильніше — навколо гамір, рух, гарячкове пожвавлення, хтось із кимось перемовляється, хтось комусь телефонує. Стартова ціна сто п’ятдесят, — кричить Ігор Богданович. Двісті! Двісті п’ятдесят! Триста! Чотириста! Чотириста двадцять п’ять. Вісімсот. Дев’ятсот. Тисячу. Тисячу сто. Тисячу сто сорок. Тисячу сто сорок п’ять. Тисячу двісті. Дві тисячі. Дві тисячі раз. Дві тисячі два. Три тисячі! Три тисячі раз, три тисячі… П’ятдесят тисяч! П’ятдесят тисяч раз, п’ятдесят тисяч два. Сто тисяч! Сто тисяч раз, сто тисяч два, сто тисяч три — продано!!! — дико верещить Ігор Богданович, а його очі спалахують нестямним вогнем. Ігор Богданович щосили стукає молоточком. Мікрофон засмоктує звук, електронні кур’єри несуть його до гучномовців, і тоді гучномовці посилюють удар в десятки разів. Гуркоче грім, котиться залом звук, зараз він захлесне нас, ми затуляємо вуха, їх затуляють усі зі страху за барабанні перетинки. На місці удару утворюється діра, склянка з мінеральною водою, злякано підскочивши, падає на підлогу, вода й уламки скла розтраскуються лакованим паркетом. На щастя, — шепоче сам до себе спітнілий і сполотнілий Ігор Богданович. І коли вже несила терпіти, я зриваюся, Вітя і Стьопа хочуть затримати мене, я звільняюся з їхніх обіймів і біжу туди, де на розгорненому папірці лежить мій щойно проданий зуб…

Це Стьопа. У нових, випрасуваних під рубчики штанах і накрохмаленій білій сорочці, верхній ґудзик якої розстебнуто. Ретельно виголений і чуприна пригладжена. Стьопа не сам. Поруч хтось, кого Стьопа тримає за руку — хлопчика в шкільній формі, з ранцем на плечах і світлим скуйовдженим волоссям. Якби це була фотографія, Стьопа з хлопчиком не рухалися б — а так вони йдуть: Стьопа сягнистішим кроком, бо й сам високий, хлопчик робить два менші, хоча намагається, щоб кроки були великими, — він лише в третьому класі. Можливо, він виросте такий, як Стьопа, для чого є всі підстави. На світлофорі Стьопа з хлопчиком зупиняються, чекаючи, поки увімкнеться світло для пішоходів, тоді переходять дорогу. Вибираючи білі прямокутники зебри, наче в класиках, хлопчик заходить на подвір’я. Стьопа залишається перед брамою. Біля входу в шкільне приміщення, триповерхову споруду з високими вікнами, хлопчик обертається і махає дитячою долонею. Стьопа стоїть, хоча хлопчик давно вже зник усередині. Тоді повільно обертається і йде.