Чарівний світ

Частина третя. Між тоді і тепер

Нили зуби. Зуби нили й раніше, особливо восени, коли після жовтневого сонця починався сезон дощів та туманів, пізно світало і швидко смеркало, між ранком і вечором зависали сльотаві сутінки, дощ не припинявся і, здавалося, не припиниться ніколи, дотривавши до весни і перейшовши в квітневі зливи. Так і було б, якби не зима, що перетворювала краплі на сніг.

Почавшись раптово, ниття так само раптово закінчувалося. Він інстинктивно прикладав долоню до місця, де нило, доки приходило усвідомлення, що зуба немає.

З тридцяти двох зубів десяток розгубився на вкритій вибоїнами дорозі життя, вісім було продано з аукціонів — половина із цих восьми походила не з його рота, деякі виринали знову, їх перепродували на ebay — втретє, вчетверте, вшосте, щоразу за фантастичнішу суму, під його ім’ям та прізвищем, тоді як він нічого про це не знав.

Пішовши в самостійне плавання, його зуби осідали в гаванях музеїв та приватних колекцій, бухтах шухляд і скриньок, де затримувалися накоротко і надовго і звідки вирушали в нові подорожі. Одного можна було бути певним: вони вже ніколи не повернуться в насиджені гнізда, де колись давно з’явились на світ.

Всупереч запевненням Ігоря Богдановича, висловленим перед першим аукціоном, його роздягли до нитки, до того ж буквально, звільнивши від тягаря верхнього одягу так само, як і від пут спідньої білизни. Його шкарпетку поставили на підвищення, де вона стояла, глипаючи здивованими очима дірок на розпалене азартом товариство. Коли ударив молоток, заглушивши аукціоніста, який щосили верещав «Продано!», шкарпетка підскочила, але так і не побрижилася.

Власником другої, що була молодшою сестрою першої, став той самий анонімний покупець, який знову запропонував найвищу суму, залишивши далеко позаду решту претендентів, та й дивно було б, здобувши одну, не потрусити калиткою для повноти колекції.

Сестри-шкарпетки, бідові-красиві неповторною вродою, яку можуть мати подібні вироби потому, як їх, не шкодуючи, поносили, отримали спільного нареченого — підтоптавши, життя не стоптало їх до кінця. Одна була чорна, як вороняче крило, інша плелася русою косою. Бозна за яких обставин утративши кожна свою половинку, чіпко трималися купи. Він невимовно радів за обох, збагнувши, що вони далі й навіки разом.

Черевики виставили окремо, шнурівки окремо. Майку виставили б також, проте коли Ігор Богданович спробував її з нього здерти, вона розлізлася на жалюгідні клапті. Шуба зі штучного хутра, що нагадувала шкуру вилинялого ведмедя, перепала бізнесменові, ім’я якого вголос не називали і про якого ходили чутки, що він володіє активами та пасивами загальною сумою в кілька мільярдів і «Форбс» тільки тому не вводить його в рейтинг найбагатших людей планети, що більшу половину власності записано на підставних осіб. Коли молоточок ценькнув лунке «Так!» і мільярдер, по-молодечому легко збігши в оточенні охоронців на подіум, накинув шубу собі на плечі, звідусіль вірнопіддано захихотіли спалахи професійних фотоапаратів.

Найбільше вовтузні було навколо трусів, про які він забув, що взагалі щось подібне існує, переконаний, що давно вже обходиться без них. Труси були виставлені частинками розміром 5х5 см. Найвищу суму було викладено за квадратики, що містилися спереду, на чому їхня доля аж ніяк не закінчилася.

Власником двох квадратиків — одного спереду й одного ззаду — стала біохімічна лабораторія, про яку подейкували, що вона пов’язана з однією іноземною розвідкою. Після ретельних досліджень з-під лабораторного пера вийшло кілька колективних монографій про зв’язок сечі з творчістю, вплив амінокислот на процеси мислення і білірубіну в крові на уяву письменника.

Попит на виявлені причахлі, але ще не вмерлі сперматозоїди, що їх після реанімації вирішили продати, перевершив найзухваліші сподівання — найзаможні-ші жінки світу, великі, як написала одна газета, самиці, встигнувши лише в частині тиражу виправити скандальне «самиці» на «самітниці», тож ці великі й багаті самітниці, під вигаданими іменами і з пред’явленням фальшивих паспортів ладні були розпрощатися зі статками, аби лише завагітніти від волоцюги-письменника. Думка про це доводила їх до солодкого шалу.

Вони шукали зустрічі з ним, брали в облогу Ігоря Богдановича, спокушаючи чеками і банкнотами, перед якими Ігор Богданович не міг встояти. «Є дві обставини, від яких не варто відмовлятися, коли тобі їх пропонують, — гроші й жінки », — повчав Ігор Богданович, напосідань якого він заледве скараскався.

Не схильний довго розпачати, Ігор Богданович змовився з якимось чи то ковбоєм, чи колбоєм, який за відповідну винагороду погодився прикинутися письменником, автором неопублікованих творів «Моє життя волоцюги» і «Правдива сповідь безхатченка», але вся та подальша історія його не обходила. Люблячи увесь світ, яким той є, а в найнатхненніші миті прагнучи охопити його своїми обіймами і чуючи, як його самого розпирає від цієї любові, він не здатний був на звичайний учинок — переспати за добрі гроші. Про долю інших квадратиків він не знав.

Було продано також автомобіль. Хоча чогось подібного він ніколи не мав, в документах фігурували його ім’я та прізвище, що було справою відносною і непостійною — скільки він не перемав їх за своє життя. Було також вклеєно його світлину розміром 3х4 см, а це вже зобов’язувало.

І все одно він ні сном ні духом не відав про свою власність, яка пробігла 96 143 км, накрутивши перед тим не один цикл, що було видно зі зношеності вже замінених, до того ж, мабуть, не раз деталей. Висловлюючись образно, це був драндулет, який обекваторив Землю — разів дванадцять, може, всі п’ятнадцять, кольору кави з молоком, і в тій пропорції молока було значно більше, ніж кави — його сконструювали на світанку добробуту.

Автомобіль нагадував жука і називався фольксваґен «жук», з вибитим на моторі серійним номером та зазначеним у паперах роком складання «1957». Ймовірно, він уже побував на металобрухті, звідки його врятували, переправивши на схід, де знаходило собі застосування все.

Насправді фольксваґен належав Ігореві Богдановичу, як і геніальна ідея продати ридван з аукціону, потурбувавшись перед тим про переоформлення документів й отримання фіктивних водійських прав. Дедалі глибше вгризаючись у метал, іржа підвищувала колекційну вартість.

Сергій Володимирович також радо загнав би свій жовтий москвич, але тоді виглядало би так, ніби той, хто не має нічого і заради якого все це, володіє цілим автопарком. Це могло підірвати довіру і зруйнувати торг, понадто машину виставили на аукціон не так в якості засобу пересування, як домівку.

В ажіотажі нікого не цікавили подробиці і нестикуван -ня. Інтуїтивно збагнувши людську натуру, Ігор Богданович виставив на продаж міф. Хоча на аукціон виносилися окремі деталі, з яких він складався — від трусів до іржавого автомобіля, суми пропонувалися за вигадку в її досконалій цілості.

Ігор Богданович давно вже хотів спекатись розвалюхи, проте щойно аукціони, його геніальні винаходи, відкрили перспективу новісінького мерседеса, про який мріяв, сидячи за кермом фольксваґена-«жука». І «жук» вповні виправдав покладені на нього сподівання, так що навіть Сергій Володимирович поміняв москвич на тойоту, що марилася йому, як парубкам дівчата.

Тож про це все він не знав, лише туманно здогадуючись — навіть не так про махінації, як про те, що щось твориться в його ім’я і від його імені, не маючи до нього жодного іншого стосунку, крім палкого запевнення, буцім усе, що діється, діється для його блага. Так він побував власником фольксваґена, жодного разу в ньому не з’їздивши і не заночувавши.

До школи вони привели його разом, четверо або п’ятеро, вісімнадцятого числа, хоча навчальний рік починався першого вересня. Спохопившись ще п’ятнадцятого, у п ’ятницю, два дні, що залишались до понеділка, вони провели за роз’яснювальною бесідою.

Впевнений, що його хочуть спекатися, він допитувався «За що?», скиглив, благав, що нічого поганого не робив, аж розчулені батьки й собі розшморгалися. Ще мить — і вони передумали б, якби почуття обов’язку і відповідальності не взяло гору.

В неділю надвечір вони спромоглися переконати його, що школа — це кльово, великі дядьки і цьотки розказують дітям байки, а вони не покинуть його напризволяще, щодня відводитимуть і забиратимуть. Вночі, коли він заснув, вони продовжили бесіду вже без нього.

Каменем спотикання стала школа, з приводу чого виринуло дві думки. Для них, не звиклих до подібного розмаїття, цього виявилося чимало, можна навіть сказати — забагато.

— А покоротше, — запротестував Іполит.

У гармидері речення починали розпадатися, слова норовили дати драла, Іполит пробував затримати їх, тільки погіршуючи ситуацію.

На мить запала тиша.

— Іполит діло каже, — підтримав Іполита Калістрат. — А то тут сам чорт ногу зламає.

— Отже, — спробував підсумувати Петя.

Одначе далі спроби, хоч з якою хоробрістю Петя замахнувся на підсумовування, не рухнуло.

— Мусимо підсумувати, — кивнув Коля.

— Мисль, — сказав Сакидон.

— По - моєму, дві, — сказав Калістрат.

— Що дві?

— Мислі дві.

— То так і кажи.

— А я й кажу.

— І взагалі : не перебивай.

— Знову, — не витерпів Іполит.

— Що знову? — сказав Сакидон.

— У мене вже голова болить, — застогнав Іполит.

— І болить, — сказав Сакидон.

— Від вас.

— Ага, квас.

— У тебе від горілки болить, — сказав Петя.

— Поменше пити треба, — верескнув Коля. — Особливо в такі відповідальні моменти.

— Я вже три дні сухий, — образився Іполит.

— Тому й болить, що сухий, — резюмував Сакидон.

Сакидон, безперечно, мав рацію — досить було Іпо-литові кілька днів не пригубити, як починалося. І диво: тільки-но випивав, відразу й концентрація з’являлася, і пам’ять прочищалася, і голова світлішала, і букви тихо сиділи, нікуди не розбігаючись, хоча ще вчора погрожували, а сьогодні намагалися.

— Гаразд, гаразд, — Іполит виставив руки, ніби боронився.

— Це ти від нас? — смикнувся Коля.

— Не від вас, — простогнав Іполит.

Іполита доконували слова, що складаючись з букв, вдавалися до різних маневрів, які мали одну мету — ввести Іполита в оману. Не встигали посипатися, як уже знов насувалися — бойовими одиницями слів і монолітними колонами речень, для переконливості знаками оклику га-ратаючи. Ось «я» поцілило Іполита в мішок під оком, «і» вп’ялося отруйним вістрям у щоку.

— Що з тобою? — занепокоїлась Леся.

— Ти от що, — сказав Сакидон, — не дуркуй.

— Нехай ляже, — запропонувала Леся.

— А як ви? — запитав Іполит.

— Та вже впораємося, — зітхнув Калістрат.

— Ти за нас не турбуйся, — сказав Петя.

— Ти з нами, — запевнила Леся.

— Вона ж не сказала тобі вмирати, — сказав Калістрат.

— Лежачи можна теж думати, — сказав Сакидон.

— Лежачи думається навіть краще, ніж сидячи, — підтакнув Петя.

— Не кажучи вже про стоячи, — сказав Коля.

Змінивши вертикальне положення на горизонтальне, Іполит миттєво западав у сон.

— Ну нічого, — сказав Петя.

Хай там як, Іполит наставив їх на шлях істинний, без якого до ранку проблукали б на манівцях.

— Отже, — поділовитішав Петя.

— Є такі мислі, — підхопив Калістрат.

— Скільки? — перепитав Сакидон.

— Що скільки? — не зрозумів Калістрат.

— Мислів, — нагадав Коля. — Їх треба підрахувати, щоб не розбіглися.

— Що тут рахувати, — махнув рукою Калістрат. — Дві.

— Ти певний? — засумнівався Петя.

Петі здалося, що було більше — три, може, й чотири.

— Одна мисль — школа в протилежному кінці міста. Інша — одна з двох шкіл мікрорайону.

І вони заходилися обговорювати ці дві мислі, що їх Ка -лістрат врятував із купелі, в якій топилися, відчайдушно ворушачи ручками-ніжками. Забули, нащо посилати малюка світ за очі, куди добиратися а добиратися, до того ж не одним тролейбусом, а двома, причому обидва переповнені. Не бажаючи тривожити Іполита, порішили на користь власного мікрорайону. На слові «власного» в серцях зажевріло щось на кшталт вогника локального, але ж дуже вже локального патріотизму.

Одна з двох шкіл відпала відразу — через тертя з тамтешнім сторожем, та й директор знав кожного з них в обличчя. Зі сторожем горщики побилися, коли той зчинив галас, заскочивши їх на відкручуванні коридорних жарівок.

«Хам! Йому бракує манер!» — кричав Іполит. «Ти, чей, від сторожа ще бомажку про вищу освіту вимагатимеш?» — чи то втішав, чи то підбехтував його Калістрат. «Він що думає, що має патент на лампочку? — підливав олії в вогонь Петя. — Лампочка — надбання для всіх». — «Міг би вдати, що не побачив», — вловив ідею Коля, таку запіз-нілу, що вона вже нічогісінько не змінила б. «А ще йди отак», — скаржився Іполит. «І не побоявся, — підспівував Петя. — Нас он скільки було». — «Не побоявся, бо на його боці правда», — сказав Калістрат. «А на нашому? — заперечив Петя. — На нашому теж правда». — «До лампочки вашу правду», — згірчився Іполит.

Директор тієї самої школи, в якій вони потерлися зі сторожем, зловив їх на спробі крадіжки, до того ж не раз, а двічі. Вечорами, як усі вже розходилися — вчителі, секретарка і прибиральниця, директор випивав, ніколи, одначе, не наливаючись так, щоб сприйняти злодіїв, які копошилися в макулатурі, за щурів, яких у школі, розташованій у колишньому будинку жандармерії, не бракувало. Директор поважав людську гідність.

«Я, шановні, перепрошую», — багатозначно кахикнув. «Прошу, прошу», — підскочив, як ужалений, Іполит. «Ласкаво просимо», — запищав Петя. Коля смикнув Петю за рукав. «Вам не здається, що вас тут трішечки забагато?» — мовив директор. «Забагато, — чи то перепитав, чи здивувався Калістрат і сам же й відповів. — Ні, не забагато». — «Хіба нас багато?» — звернувся Петя тим самим пискливим голосом до Колі, Іполита і Калістрата. «Нас мало, це Вам лише здається, що багато», — відповів Коля, на-пів до Петі, напів до директора. «Я ще не теє, — відповів директор, — якщо я сказав, що трішечки забагато, отже, забагато». — «Не поняв — трішечки чи забагато?» — не второпав Іполит. «Вам не здається, що ви помилилися дверима?» — натякнув директор дещо прозоріше. «На що він натякає?!» — обурився Калістрат. Сусідніми були двері, в які вони ходили викручувати жарівки, рівно як і давали драла. «Ми не злодії», — запротестував Іполит. «Ми чесні», — верескнув Петя і потім, уже рівнішим тоном, додав: «Ми любимо читати». — «У нас хвороба така», — підтримав його Коля. «Мулібанія», — сказав, щоб козирнути перед директором, Петя. «Буліманія», — обламав його Коля. «Булімія, — виправив обох Сакидон, — читати хочеться. Великими кількостями». — «Особливо надвечір», — докинув Іполит. «Бачу, що надвечір», — кивнув директор. «Надвечір недуга загострюється», — пояснив Іполит. «Тоді вам тим паче не сюди», — мовив директор. «А куди?» — щиро здивувався Калістрат. «Ви нам підкажіть, куди, — мовив єхидно Іполит, — якщо вже Ваша на те ласка». — «До цюпи!» — гримнув директор. «Він п’яний», — знову верескнув Петя, тепер уже зачувши дух алкоголю, який його, коли той виходив від когось стороннього, особливо в такій напруженій ситуації, неймовірно дратував. «Геть з-перед моїх очей, шантрапа!» — директор не на жарт розізлився.

Змотуючи вудочки з порожніми гачками, вони побачили, як їхній побуряковілий співрозмовник показує пальцем на хвіртку. «А ми не сюдою прийшли», — верещав Петя. «Та годі вже, — тягнув його за рукав Коля. — Пішли».

Проникнувши на шкільне подвір’я через дірку в паркані, вони покинули його через, як виявилося, незамкнену хвіртку.

Другого разу директор був не такий ввічливий: може, через те, що впізнав їх, а може, з причини власної тверезості — він щойно збирався піднятися до свого кабінету, де в сейфі поруч з гербовою печаткою чекала пляшка, зпрезентована кимось із батьків, які домагалися покращень для своїх нездарних дітлахів.

«Стій!» — гримнув директор. «А ми й стоїмо», — буркнув Калістрат. «Ви що тут робите?» — допитувався директор, хоча й без того було більш-менш ясно. «Сортуємо», — відповів Іполит. «Що сортуєте?» — спаленів директор. «Що, не бачите? — макулатуру сортуємо», — вони саме в’язали папір, книжки, зошити, картон у транспортабельні стоси. «Школі допомагаємо, щоб перша була», — мовив Коля, ставши ненароком на болючий мозоль.

Вже третій рік поспіль школа посідала перше місце серед середніх загальноосвітніх навчальних закладів зі збирання макулатури, про що свідчили грамоти на стіні кабінету, якими директор неабияк дорожив, — єдині відзнаки, отримані за його каденції. Й ось зараз через якихось нікчемних, до того ж хамовитих недоуків (може, й недоумків, думав директор, відступаючи в глибині до-ятреного єства від гуманістичних принципів), школа мала всі шанси ганебно пролетіти.

Їм ніколи не йшлося про гроші, а про те, як на них розговітися. Цього разу потребували книжковий талон, за який від них вимагали двадцять кілограмів макулатури і в обмін на який вони — на превеликий жаль, не безкоштовно — отримали б «Казки» Шарля Перро — їхній подарунок малюкові. Як усі інші діти світу, він теж — бодай раз у житті — заслуговував видання без порвано-помальованих сторінок і налиплого на обкладинку сміття, яке вони насилу зішкрябували.

Красти з книгарні вони не наважувалися з тієї банальної причини, що боялися туди заходити, усвідомлюючи, що не викличуть довіри. Цього разу вони уявляли, як вимахують талоном і грішми і продавчиня, яка залюбки їх витурила б, дістає з шафки, що замикається на ключ, новісінький примірник з нерозкритими сторінками і запахом клею. Що ж — колеса їхньої фортуни криві та щербаті, але вони не скаржилися. Докладали зусиль, щоб малюкові перепало щось краще.

На смітнику вони знайшли й «Золоту рибку», що тхнула сардинами. «Тому й тхне, що про рибку — чим же ж інакше, не бугаєм же?» — блефували татусі. «З часом вивітриться», — втішали, відчуваючи ніяковість. Іншим дітям батьки купують новісінькі книжки в книгарні, тоді як їхньою книгарнею були смітники і несанкціоновані звалища побутових відходів, що спонтанно виникали то тут, то там.

«А чому тоді «Троє поросят» пахли повидлом?» — не попускав малюк. «Розумієш, вони полюбляли підмітати повидло, а рилець не витирали, тому й пахли, як пити дати». Але малюк далі закручував гайку: «У казці вони не їдять повидла». — «Вони їли його перед казкою», — викручувалися татусі. «А звідки ви знаєте?» — «Бо це ясно, як білий день». Коли гайка загрожувала тріснути, на допомогу квапилася мати: «Уже пізно».

Інша школа начебто підходила, розташовуючись неподалік, за двома поворотами у кварталі, куди вони навідувалися вкрай рідко. Міркували, як уберегти малюка, — діти бувають гірші за дорослих. «Дитина собаку тільки так замучить. Дорослий такого не зробить». — «Авжеж, на тебе спустить». Одного з них вівчарка в тій частині району, де школа, до якої збиралися віддати малюка, схопила зубами за литку, від чого дотепер залишилися рубці.

Вони неохоче показувалися туди, де й земля вже ставала похилішою, положисто спадаючи до колії, мовби на підтвердження, що таки кругла; за колією була автозаправка, пустирища, за пустирищами — училища і вкраплені в місто селянські подвір’я.

«А може, вона вже здохла?» Вони підрахували на пальцях, скільки живе собака і скільки років проминуло відтоді. Виглядало, що собака міг жити, а міг і не жити. Швидше, здається, жити, ніж не жити. Зрештою, їх п’ятеро. Про всяк випадок, вони вирішили наховати в корчах уздовж шляху палиць, так щоб як не тут, то там завжди яка-небудь була напоготові.

— Читати він уміє? — запитав директор.

— Він уміє слухати.

— У нас Коля читає.

— Кажете, Коля читає? — мовив розсіяно директор. — Це добре, що Коля читає. І що Коля читає?

— Все читає.

— Про вовка і сімох козенят.

— Вовк усіх з’їв і тільки одне в годиннику заховалося.

— Під умивальницею.

— В годиннику.

— В кінці вони розпороли вовкові черево і наштовхали туди каміння.

— Гаразд, гаразд, — поморщився директор, який не любив казки про вовка і сімох козенят; вона нагадувала йому його власне дитинство. — А рахувати вміє?

— Хто? — вони ще перебували в полоні казки, і це нове питання їх спантеличило. — Коля?

— Ні, ваш первісток, тобто першокласник.

— Уміє. До десяти.

Директор мовчав.

— Чукчі тільки до трьох уміють, — почали вони вламу-вати директора.

— А віднімати вміє?

— Він нічого ні в кого не віднімав, — запротестував Іпо-лит, який з-поміж них був російсько- й україномовним і якого вони кликали «Іполітушка».

— Ви його не слухайте, він у нас бісексуальний.

Директор роззявив рота.

— Коля хотів сказати бі, бі, біля, лі, бля, коротше, двомовний. Знає дві мови. Дві! Дві, батя, розумієш!

Калістрат, третій із них, стромляв директорові перед носом свої два паганінівські пальці з брудом під нігтями, бо ці пальці, як можна припустити, не грали на клавішних, ні на струнних інструментах. Їхнім покликанням було ритися по смітниках та людських городах, допомагати в силу можливостей. Картопля, морква, часник, петрушка, помідора та огірок — вони не перебирали.

— Білінґвальний, — вичавив з себе директор, подавшись назад. — Скільки буде два плюс два?

— Чотири, — поквапився Коля.

— Я не Вас питаю, — застеріг директор, — а його. Отже, скільки буде два плюс три?

— П ’ять.

— Три плюс п’ять?

— Сім.

— Нууу… — директор скривився.

— А скільки? — запитав грізно Петя, четвертий з них.

П’ятою була мама, наразі єдина. Вона була їм усім берегинею — синові і татусям.

— Трошки більше, — повів обережно директор.

— Скільки, більше?

— Вісім, — мовив директор.

— Я ж казав вісім. А ти — сім, сім.

— А чому не може бути сім?

— Бо не може, — мовив Коля, не так прогинаючись, як заради істини.

— Якщо вісім може, то сім тим більше.

— Тим менше.

— Більше.

— Не може. Якщо вісім, тоді не сім. Такого не буває, щоб те і те одночасно: або вісім, або сім.

Коли Коля і Петя зчіплялися, це могло протривати годинами. Справжня наука невіддільна від емоцій — хіба волатиме Архімед «Еврика!» байдужим голосом?

— Він у Вас до садочка ходив? — поклав край суперечці директор.

— Ходив.

— У який?

— «Промінець».

Директор підвів погляд, ніби хотів щось сказати, однак не сказав нічого.

— Ми збирали документи, тому першого вересня ніяк не встигали, — спробував пояснити Іполит.

— Документи приносять не першого, а раніше, як Вам, мабуть, відомо.

— Чому раніше? — насторожився Петя.

— Нам нічого не відомо, — захвилювався Коля.

Це питання їм часто ставили в мєнтярні, наміряючись повісити на них крадіжки, які коїлися в районі.

— Документи подаються заздалегідь.

— Ми старалися.

— І скільки Ви їх зібрали?

— Свідоцтво про народження. Довідку від лікаря.

— Показуйте, — мовив директор, простягнувши руку й не дивлячись.

— Вкрали. У трамваї з сумки витягли.

Іполит, який це сказав, не вмів брехати.

— Із сумкою. Разом із сумкою, — поквапився йому на допомогу Петя.

Хоч Петине уявлення про арифметику й відхилялося від магістрального сюжету, яким крокує людство, у прикладних, не таких абстрактних, як математика, сферах він діяв обачніше.

— І як Ви накажете мені прийняти його без документів?

— Ми не наказуємо, — знітився Петя. — Ми просимо.

Іполитові взагалі примарилося наказаніє.

— Ви не бійтеся, — сказав Іполит підбадьорливо.

А Калістрат додав:

— Він не може на вулиці залишитися. Всі вчитимуть-ся — а він що?

— Та я це й сам розумію, — зітхнув директор. — Гаразд. Документи, коли знайдуться, донесете. Він узагалі-то чий?

— Як чий? — спантеличилися всі п ’ятеро.

Й ось вони випалили хором із чотирьох чоловічих голосів і одного мецо-сопрано, що належало Лесі, яка в протоколах писала себе через обернене російське «э» і досі мовчала:

— Він — наш!

— Я розумію, що Ваш, — мовив директор. — Мені потрібно знати, кого з Вас?

— Кожного з нас.

— Ну то чий він усе- таки син?

— Мій.

— Наш.

— На чиє прізвище записувати?

— На його.

— Сподіваюся, хоч паспорт у Вас не вкрали?

— Ні- ні, що Ви! — вони сполошилися, тричі постукали і сплюнули.

Директорові стало шкода свіжо начищеної до блиску підлоги.

— Він носить паспорт у внутрішній кишені, — мовив Коля.

Паспорт мав не лише Калістрат, проте лише в Калістра-та була прописка, яку він невідомо коли і звідки вискіпав, до того ж місцева, тож директор, навіть якби захотів, не зміг би їх просто так відфутболити.

— Калістрат Спиридонович… — прочитав директор, відкривши титульну сторінку. — Рідкісне у Вас ім’я.

Як справжній педагог, викладач мови й історії, директор кохався в іменах та їх походженні.

— …Цапуновський.

Директор замислився.

— Гм, — сказав перегодя.

— Щось не так? — висловив їхнє спільне, а найбільше своє занепокоєння Калістрат — як-не-як, паспорт належав йому.

— Ви не ображайтеся, — мовив директор.

Усі, як один, насторожилися, а з ними й він, доля якого вирішувалася. Йому було страшно, як ніколи, — ще на самому початку директор звелів: «Нехай хлопчик почекає на коридорі», однак вони відмовилися залишати його за дверима.

— Прізвище, — повів директор. — З таким прізвищем хлопець може мати клопоти. В наших учнів гострий язик — школа така, з мовним ухилом.

Їм було байдуже, з ухилом чи без. Всі школи мають ухил, навіть тротуар — іноді більший, іноді менший.

— Може, запишемо на когось іншого з Вас? — запропонував директор.

А помовчавши, додав:

— Якщо вже Ви всі йому батьки.

Вони перезирнулися.

— У нас переважно записувати приходять мами, — по -яснив директор. — Тати не мають часу. Це я вперше бачу, щоб з дитиною прийшли і мама, і тато.

— Так багато татів, — виправився директор.

— Може, на Колю? — Іполит часто міркував уголос.

— Хто з Вас Коля? — запитав директор. — Маєте паспорт?

Коля мав паспорт. Справа була не в тому, що Колин паспорт був у такому жахливому стані (він був у ще жахливішому, коли Коля його знайшов) і не в фотографії, яку власноруч уклеював, а в погашеній прописці — іншої ж він не мав. За відсутню прописку накладали штраф, а в найгіршому разі можна було загриміти в тюрягу, особливо якщо ще й без роботи.

Поклавши паспорт на стіл, Коля відрекомендувався:

— Микола Платонович Іван.

— ĺван, — виправив його директор. — Якщо прізвище звучить як ім’я, тоді наголос падає на інший склад.

— Але цього й не всі наші вчителі знають, — додав директор. — А Ви? Паспорт маєте?

Директора заспокоїло, що знайшлися бодай сякі-такі документи.

Його записали на Петю. Петра Анатолійовича Гончаренка. Тут він уперше почув повні імена і прізвища своїх батьків, у називанні яких було щось цікаве, моторошне й урочисте. Директор поплескав його по плечі:

— Йому треба підтягнутися. Вам доведеться з ним серйозно позайматися. Якщо він зараз на початку відстане, то вже ніколи не надолужить. А в його випадку, як я розумію, рятунок тільки один — бігти вперед і намагатись якнайменше озиратися.

— Сідайте, — мовив директор, показуючи рукою на вільний стілець напроти. — Мусимо написати заяву.

Петя писав заяву не вперше, проте вперше клопотав про оформлення сина до школи. Букви виводилися повільно. Буревій, який звіявся в душі, клав літери похило, дув не зліва, а справа, гнучи, відповідно, в лівий бік.

В заяві Петя просив зарахувати його сина до першого класу середньої загальноосвітньої школи номер чотирнадцять із поглибленим вивченням мови («Якого хріна директор вимагав від нас лічби?»). Заява викликала в ньому сум’яття і трем, гордість і не надто втішні спогади про те, як він сам колись був дитиною. Ввійшовши в шкільне приміщення Петею, він вийшов з нього Петром Анатолійовичем Гончаренком, якоюсь мірою узаконеним у кабінеті директора батьком.

Небавом вони дістали малюкові, якого зарахували учнем недоукомплектованого 1-Г класу, довідку про медичне обстеження. Він так ніколи і не дізнався, що кругленькі мініатюрні печатки з прізвищами лікарів і трикутний штемпель закладу, які йому так сподобалися, хоча й були справжніми, використалися незаконно, ще й серед ночі, шляхом проникнення у вікно, а от підписи, ті вже були підробленими — кожний за когось підписався: Іполит — за невропатолога, а Сакидон — за директора поліклініки.

Батьки відводили і зустрічали. Іноді хтось один, частіше, однак, усі разом. Бувало, вони взагалі нікуди не йшли, а припадали до шпарин у паркані і бачили його, який на перерві вибігав на вулицю, або ж на уроці фізкультури, коли клас трюхикав по периметру, розминаючись.

Якось Іполит був сам, плентаючись, власне, куди-інде, петлями та зиґзаґами — у такі дні тротуар був не просто похилий, а небезпечно вигойдувався. Опинившись під школою, Іполит сперся на паркан, потім сповз додолу і вкляк. Згадавши, що має сина і що син вчиться, Іполит припав до шпарки.

На шкільному подвір’ї копошилися діти, бігали й галасували, проте його сина між ними не було. Невже я переплутав? — дивувавсь Іполит. Потім він таки побачив його, малюка, до того ж не одного, а двох таких, і він не знав, котрий із них його — обоє були однакові. Уявивши, що було б, якби йому довелося його забирати, він добряче розхвилювався.

— Їх було двоє, — запевнював Іполит.

— Не може бути, — дивувалися інші.

— Ось тобі хрест святий! — божився.

— Звідки другому взятися? — питав Коля.

— І я себе питав, — розказував Іполит. — І зараз питаю.

— Може, він тільки схожий на нього? — припустив Петя.

— Як однояйцевий близнюк, — пробелькотів Іполит.

— Ти просто погано бачив: дірка маленька, подвір’я глибоке, — шукав пояснення Коля.

— Вони були майже біля самого паркана, — наполягав Іполит.

— Чому ти його не покликав? — обурився Калістрат.

— Якого з них? — мовив Іполит.

— Ти покликав би, він обернувся б, а той другий ні, — сказав Коля.

— Може б, і не обернувся, — мовив якось двозначно і більше сам до себе, ніж до інших, Іполит. — А може б, і обернувся. Вони все робили синхронно. Що один, те й інший.

Сповнені сумнівів, вони пішли перевірити, що там таке побачив Іполит. Іполит, який ледве тримався на ногах, залишився вдома — на його присутності ніхто й не наполягав.

Ніякого двійника вони не виявили, а Іполитові рішуче заборонили показуватися під школою в нетверезому стані.

— Добре те, що вчасно закінчується, — сказав Ігор Богданович. — Особливо, коли воно закінчується прекрасно.

Ігор Богданович був естетом, проте відсутність адекватного середовища завадила розвиткові його справжніх здібностей. У моменти спустошення, коли залишався віч-на-віч з собою, його муляв невиразний здогад, що все пішло не так. Ігор Богданович проганяв його, проте здогад, хоча й навідувався рідше, гриз з такою самою дошкульністю, що й колись.

Ігор Богданович зустрічався з жінками так, як випадало, тому з жодною не приятелював довше, ніж рік, частіше, однак, раз або двічі. Якщо й був старший за них, то не набагато — в такому віці це нічого не означало. Свої неза-потребувані батьківські почуття, що воліли, а часто волали сатисфакції, Ігор Богданович, сам того до пуття не усвідомлюючи, спрямував на нього, свого улюбленця.

Ця любов була не безкорислива. Сприяючи й інвестуючи в нього, Ігор Богданович не піддавався самоомані. Коли одного дня у важкодоступних і навіть непрохідних нетрях його мозкових звивин спалахнула ідея, він схопив її тендітне тільце обценьками і не відпускав. Руйнацію непоказного щастя своїх дорослих дітей, розвал їхньої максимально наближеної до природи спільноти вважав не вартою нігтя марничкою, порівняно з тим, що вони здобули, передусім, однак, він, їхній опікун.

Ігореві Богдановичу насідали на п’яти кореспонденти. Вони, які блискуче впоралися з місією, створивши небачений ажіотаж, стали раптом набридливими, доскіпливими і занудними. Їх усе цікавило. Їм було мало того, що мали. Їм жадалось нової сенсації, їхні чуйки занюхали можливість проштрикнути роздуту ними самими кульку, випустивши з неї під сліпучим спалахом фотоапаратів і телекамер повітря. Злетівши стрімкою пірамідою, міф загрожував розсипатися на порох. Але він, Ігор Богданович, не дасться.

Ігор Богданович не дався. Журналісти дошкуляли йому не зі злості, а за інерцією. Не в змозі склепати сенсацію, вони трималися, як вош кожуха, за його ґрандіозний замисел. У принципі, Ігореві Богдановичу не було чого потерпати. Вроджений естет, він прагнув зберегти свій ґезамткунстверк у досконалому вигляді, усунувши ескізи, нотатки, підготовчі роботи, побічні продукти, які вже самим своїм існуванням й оприлюдненням підважили б першокласне дітище.

Як жодний батько не понесе малюка в загидженому памперсі, забрудненому слинявчику і зі струпиками на голові до першої в житті художньої світлини, так Ігор Богданович опікувався привабливістю своїх ідей і не на жарт обурився б, якби його звинуватили в брехні та відвертому пересмикуванні фактів. Він не так відступав від істини, як всього-на-всього творчо переосмислював, — його фільм з витяганням зуба опрацьовував навколишню дійсність, доштриховуючи її там, де вона зайшла в глухий кут: Ігор Богданович був не аферистом, а митцем.

Позаяк велич твору покоїться на незнанні обставин й умов його виникнення, Ігор Богданович заквапився вжити рішучих заходів, прилаштувавши його в непоказному відомчому готельчику подалі від центральної частини міста, ліхтарів, мікрофонів і телекамер, оформивши на чуже ім’я та прізвище і запевнивши, що так треба, — перед новим життям, яке на нього чекає, доцільно зробити перерву. Він наказав йому не показуватися надвір і гірше від чуми стерегтись папараці.

Він втомився не так від життя, дотепер більш-менш стравного і справного, як від того, що переставав його розуміти. Не бажаючи заглиблюватися в роздуми, які все одно ні до чого не привели б, вирішив розслабитися, доки в напівсонному стані між дійсністю і туманом раптом злякався Ігоря Богдановича, точніше, не самого, а страшної підозри, що його самозваний опікун замітає сліди. Тоді як він і був тим головним слідом.

Крізь пелену він уже не чув, як Ігор Богданович бадьоро попрощався, кинувши на виході «До зустрічі!», й зачинив двері. Його, який звик, що життя плине тихо, втомили не недоспані ночі, адже спав, скільки хотів, а непомірна енергійність Ігоря Богдановича — люди, спалахи, мікрофони.

Раз двійко жевжиків приперли його до стіни, вимагаючи інтерв’ю, а він не розумів, чого від нього хочуть; якби останньої миті не підскочив Ігор Богданович, йому настав би гаплик. Вибитий з рук диктофон впав на землю, і коліщатка, покрутившись ще за інерцією, зупинилися. У нав’язливих снах він утікав від аукціоніста, який гнався за ним, погрожуючи молоточком. Його наче затягло вглиб великої коловерті, де був камінчиком, безпорадною порошинкою.

Він ночував на підлозі біля ліжка. Покоївка, що обслуговувала другий поверх, у кінці якого знаходився його номер, похитувала головою: «Чому ж Ви спите на підлозі? Прямо… Прямо як пес приблудний. Подивіться, ліжко зручне, білизна чиста».

Хіба він не був псом приблудним? «Я ж і є пес приблудний», — мало не вихопилося з його рота. «Я так звик. В експедиціях», — мовив натомість, маючи на увазі геологорозвідувальні виправи в пошуках нафтових родовищ і корисних копалин. А те, що під експедицією можна уявити будь-що — й археологічну, і краєзнавчу, на Північний полюс, на вершину Кіліманджаро, до найближчого пивного кіоска і до вітру — додавало сказаному таємничості.

Він не знав, готель якого відомства запропонував йому дах над утомленою головою і що це взагалі готель якого-небудь відомства. Досі життя ночувало його в хоромах зі стелею, розмальованою зірками і місяцем, у ліжку, в якому не скреготіли ресори і не рипіли дошки; двері номерів, у яких спав, були розчахнені на всі боки, а лад наводили підмітач-вітер і прибиральник-дощ.

Другом був Йоша. Йосип Ковальський, якого кликали Йоша, рідше — Йосько, Йося або Юзьо. Йошка, який був у сім’ї сам, тоді як інші мали братів і сестер, докорінно змінив його уявлення про кілька фундаментальних речей.

Найближче мешкав Бодя, першокласний математик, якого помилково віддали до школи з мовним ухилом. З вікна його дитячої кімнати відкривався вигляд на будівлю школи і частину шкільного подвір’я. Бодя, який виходив із дому за дві хвилини до дзвінка, бачив своїх однокласників, які стікалися з різних боків, поспішаючи зблизька та здалеку. Бачив Бодя і його, в супроводі чотирьох чоловіків та однієї, іноді двох жінок.

Бодя був спокійний і навіть відлюдькуватий. Його мало обходило те, що відбувалося зовні: все найважливіше діялося в його мозку — додавалися й віднімалися числа, множилися й ділилися, з’являлися суми і переставлялися місцями доданки, тому він не надто вникав у побачене. А бачив він, як рідкісні і у великій кількості типи супроводжували його однокласника до шкільної хвіртки. Зростаючи в гармонії-моногамії, Бодя розділив цей веселенький гурт на маму, тата, вуйків-стрийків і тітку, останні з яких, не маючи власних дітей, няньчили небожа.

Поквацяний вітрянкою, бачив Бодя й п’яного Іполи-та, який укляк перед парканом на шкільне подвір’я. Бодя не знав, що Іполит п’яний, Іполит і сам цього не знав — а якби знав, нізащо не визнав би. Бодя сприйняв побачене за особливу дядькову любов, яку той виявляв, коли поблизу не було інших родичів.

Найдалі від школи мешкала Славка, повне ім’я якої було Ярослава, але учні, особливо хлопчаки, дражнили її Лавкою. Лавка жила біля спиртзаводу, що лише погіршувало імідж, породжуючи гидкі натяки на горілку, гуральню й алкоголіків та не менш образливі припущення про те, чим Лавка зайнята у позашкільний час. Насправді Ярослава була тихою і вчилася наполегливо. До школи вона добиралася сорок хвилин. Навіщо її записали так далеко, ніхто не міг пояснити. Через мовний ухил, напевно.

Йошка мешкав у сусідньому кварталі, десь так задалеко, як він, тільки з іншого боку, через що вони ніколи не перетиналися. Йошка ходив до школи сам. Сам ходив і сам вертався. З Йошкою, який носив окуляри, вони сиділи за однією партою. Свій бутерброд Йошка ділив навпіл і половину віддавав йому, іноді цілий: «Бери, я не хочу. Я сьогодні добре поснідав». Він теж — переважно — снідав. Про нього дбали в міру можливостей. Крім бутерброда, батьки давали Йошці двадцять копійок. Йошка купував обід і дивився, як він уплітає. Йошка ніколи не бачив такого апетиту.

Йошка запросив його, який ще ніколи ні в кого не гостював, до себе додому. Він згадав, як колись уперше з батьками вирушив подивитися, як виглядає зсередини дім. Тоді він побував тільки в одній квартирі — тісній і без вікон, що пересувалася вгору-вниз.

Відвідини Йошки перевернули його світ із ніг на голову. Або навпаки: поставили з голови на ноги, давши зрозуміти йому, в якого сформувалося своєрідне уявлення, що дім — це може бути щось постійне і затишне.

Йому теж було затишно. Домом йому були кубла й притулки, руїни й горища, де сім’я затримувалася на коротко і на довше. Його дім ніколи не мав опалення, ані гарячої води, рідко холодну, до того ж не протічну. Батьки носили воду з колонки на вулиці, гріли на переобладнаній під дрова поламаній газплиті.

Він мав геть інше уявлення. На килимі він спав. У Йошки килими висіли на стінах і лежали на підлозі. Йошка не тільки спав на ліжку, а й мав свою кімнату, в якій міг усамітнитися і готував завдання.

Йому не хотілось усамітнюватися. Він не знав цього відчуття — навпаки: було затишно і приємно, коли всі сходилися і були разом, сідали віддалік і з пієтетом дивилися, як він робить уроки. Протирали вікно, щоб краще бачив, а з дощок склепали стіл, за яким не доводилось горбитися.

У Йошки він побачив телевізор. Телевізор стояв у кімнаті батьків, і в суботу та неділю Йошка дивився мультики. Він не знав, що мультики показують у такій скрині. Він також мав мультики, принесені невідь-звідки Калістратом: «Бачиш, ось мультики». Калістрат відкрив книжку, в якій було багато малюнків, — Калістрат сам щиро гадав, що це мультики. «Це комікси», — сказав Йошка. Без дозволу батьків телевізора Йошка не вмикав. Йошка розігрів суп, і він поїв його всмак зі скибками білого хліба.

Історія з мультиками розвеселила Йошку. Зазвичай Йошка був не те щоб сумний, радше серйозний і зосереджений, так ніби про щось глибоко думав.

Вже два тижні, як він у готелі. Спробувавши спати на ліжку і марно проперекидавшись з боку на бік, заснув щойно тоді, коли сповз на підлогу. Спав глибоко й солодко, як моряки, які повернулися з тривалого плавання.

В готелі була їдаленька, в якій харчувалися ті, хто зупинявся тут на день-два. Їх було не так багато і з’являлися вони не так часто. На їхньому тлі він виглядав старожилом.

Спочатку він тримався від сніданку до сніданку, який входив у ціну номера. Це давалося не так уже й важко — бувало гірше. Крім того, він майже нікуди не ходив і так ощадив у теплі й на одному місці калорії. Третього дня побачив, як якийсь постоялець з’їв три бутерброди, сховавши четвертий у течку.

Пробувши п’ять днів під враженням від побаченого, шостого ранку, зібравшись з геройством, поклав до кишені скибку хліба й шматочок сиру. «З Богом», — мовив, вирушаючи в номер, де на столику чекали дві склянки й карафка. Здобич спожив надвечір, запиваючи набраною в карафку протічною водою. Спостерігши, що й інші теж прихоплювали харчі, започувався впевненіше.

— Ви в якій справі, колего? — запитав його одного разу чоловік у костюмі і з портфелем, підсівши за його столик, хоча інші три були вільні, а за четвертим, як і він, сидів самотній снідальник.

Він не любив, коли порушували його спокій — сферу, яку він, мов дикобраз, оточував голками неприступності. Змушений на кожному новому місці створювати її заново, наче карткову хатку, що розвалювалася, зараз знову відчув, як його єство наїжачилося.

Можливо, новачка справді цікавило, а може, хотів просто потеревенити — таким поїсти не дай, він знав таких.

— Моя справа складна, — повів він ухильно, ризикуючи залишитися без бутерброда, що став йому кимось подібним до приятеля, звеселяючи нудні пообіддя, коли, як о жодній іншій порі, він відчував безвихідь. З’їдав, старанно жуючи і проковтуючи, коли за вікном сутеніло. І так доба за добою.

— І моя не з легких, хай їй грець, — пожвавився новачок. — Є проблема. Наш головний каже, що це помилка в кресленні. Ми вже і так, і так — нічого не виходить. Погляньте.

Новачок розстелив на столі добуте з портфеля креслення, краї якого звисли аж до підлоги.

— Ну як? — запитав.

— Гм, — відповів він.

Це «гм» скидалось на подив, хоч могло зійти за будь-що.

— Власне, — новачок непомалу зрадів.

Він удав, що уважно роздивляється.

— Може, так? — нарешті сказав, невизначено ковзнувши рукою по кресленні.

— Ви гадаєте? — запитав новачок і замислився.

Він бачив, як самітник за п’ятим столиком, лаштуючись іти, пакував бутерброд. Щасливчик!

— Якщо Ваша візьме, з мене коньяк, — пожвавився но -вачок. — Сьогодні я йду на комісію, де розглядатиметься цей випадок. Адже Вас теж сюди відряджено?

Він автоматично кивнув головою.

— Ходімо разом. Зустрінемося внизу через десять хви -лин, — мовив новачок.

Щойно його співрозмовник зник за дверима, він хутко спакував бутерброд, прихопивши й варене яйце, і, покинувши їдальню, замкнувся в кімнаті, встромивши ключ у замок так, щоб зовні ніхто не добрався.

Він не лічив, скільки часу провів у максимальному напруженні, припавши до дверей, за якими було тихо-тихо. Про всяк випадок вирішив пропустити один сніданок. Думка про те, що опинився у пастці, яку сам собі влаштував, робила ситуацію нестерпною, проте ще через день новачка вже не було.

Йошка мав усе, що можна мати, і значно більше, ніж він спроможний був уявити: залізницю, фломастери, пенал. Залізницею рухався потяг з локомотива і трьох вагонів, фломастери залишали на папері яскравий слід, у пеналі лежали лінійка, стирачка, олівець, ручка.

Він теж мав пенал, який батьки принесли, коли йому було чотири роки. Ставлячись до нього дбайливо, він зберігав усередині жуків, з-поміж яких вирізнявся рогач — великий з вигненими спереду, наче ятагани, чорно- брунатними виростами. Він віддав його Йошці, який подарував йому набір фломастерів. «Звідки в тебе фломастери?» — стривожилися батьки, які виховували його так, щоб якогось дня його не схопили на гарячому і не запроторили в колонію для неповнолітніх, звідки він вийде рафінованим крадієм, а, може, й убивцею, якщо до того часу його не покалічать і не приб’ють.

Цуплячи дріб’язок, найчастіше різну поживу, вони прагнули вберегти малюка від повторення їхнього шляху. Вони облаштовували все так, щоб, користуючись дарами, які підносила доля, він залишався в невіданні щодо їх походження. «А якщо вона нічого не піднесе?» — бувало, запитував. «Такого не буде! — обурювались батьки і додавали. — Іноді, звичайно, треба й самому порухатися: смітник, підворіття, базарні ятки».

«Мені їх Йошка подарував», — мовив він. «Який ще Йошка?» — скрикнули хором. У такі миті обличчя його батьків нагадували знаки питання, що їх його вчили писати в школі. «Йосип Ковальський. Мій однокласник. Він мій друг», — гордо відповів він. Почувши про друга, вони, які потерпали, що їхній малюк опиниться в ізоляції, розм’якли.

Їхній син має друга, який дарує йому фломастери! Вони боялися, що колись життя нанесе удар, раптово і підло, тож відчували сум’яття, щоб не сказати провину, — може, все-таки краще завчасне протверезіння, ніж припізнілий нокаут, від якого він, чого доброго, вже й не оклигає.

Йошка мав велосипед, на якому навчив його їздити. Йому сподобалося розвивати швидкість — нове відчуття, якого він, принаймні в такій формі, ще не спізнавав. Велосипед врізався у стовп, він, невдаха-їздун, гепнувся на асфальт.

Переднє колесо погнулося. Йому було прикро. «Я скажу, що це я», — сказав Йошка. «Тебе сваритимуть», — сказав він. «Мене не сваритимуть, — заперечив Йошка. — Мене ніколи не сварять». Це ще одне, що їх зближувало, — його також ніколи ще не сварили, а якщо й картали, то лагідно.

Він прийшов додому з подряпаним лицем і розбитим коліном — ось він, перший удар, якого вони, його батьки, так боялися. «Ти бився?» — обережно спитала Леся. Він замотав головою. «Тебе побили?» — стиснув кулаки Калі-страт: тихенький, він міг раптово вибухнути, заподіявши собі і довкіллю непоправної шкоди.

Калістрат міг завиграшки повалити до школи і тут таки перед учнями, вчителями й самим директором натовкти пики винуватцям, а потім стверджувати, що нічого такого не робив. Після подібних випадів він справді нічого не пам’ятав, що, звісно, не звільняло його від відповідальності.

«Я впав», — він розповів їм історію з велосипедом.

Поступ, який робить їхній малюк, за якого так переживали, сповнив їх батьківською пихою. Удар ударові — велика різниця. Це конкретне падіння засвідчувало великий успіх.

Він боявся, що на кривому колесі їхня дружба закінчиться, проте коли прийшов до Йошки наступного разу, колесо було рівне. «Вирівняли?» — запитав він із неприхованим зацікавленням. «Поміняли», — сказав Йошка. «Старий на новий?» — запитав із легкою недовірою. «Велосипед той самий, — сказав Йошка. — Лише колесо нове. Хочеш покататися?» Це питання остаточно розвіяло його побоювання.

В адміністратора на нього чекала пляшка коньяку «Ара рат» і цидулка: «Моєму геніальному колезі з удяч-ністю, Сидір Зиновійович Рябошкап. P.S. На жаль, мушу терміново від’їздити. Щиро радий був познайомитися».

Якщо не враховувати зданих пляшок, металобрухту й макулатури, а також заплутаної історії з аукціонами, про яку ще належало з’ясувати, якою мірою вона була примарою, а якою його, життя, неминучою правдою, це був його перший інтелектуальний заробіток.

Наповнена до половини склянки бурштинова рідина полилася в горло, з горла потекла до шлунку, звідти розтиражувалася судинами, від чого йому стало добре.

Він привідхилив вікно. Щебетав шпак. Він сказав: «Будьмо!» і вихилив ще одну склянку. «Наче бурштин», — мовив, роздивляючись проти світла.

Після другої стало зовсім добре. Тепер він пив не кваплячись, кожний маленький ковток сповнював його шляхетності. Коли переливав вміст з пляшки в карафку, трохи рідини розлилося на овальну тацю з грубого скла.

З вулиці на підвіконня сіла пташка — вертіла голівкою, стукала дзьобом по блясі, спрямовуючи на нього запитальні погляди. «Зголодніла, зозулько?» — пробелькотів він співчутливо.

Зозулька мовчала — та й що їй відповісти. «Їсти не маю, — скривився вибачливо. — Але маю щось дуже добре». Узяв тацю, відхилив ширше вікно і спробував прилаштувати її на підвіконні. Злякано цвірінькнувши, синичка спурхнула і примостилась на гілці напроти.

«Ич, яка гонорова!» — мовив він. Тієї миті таця не втрималася. Дзенькнуло, розбиваючись, скло. Він схопився за стулки в намаганні їх мерщій зачинити, проте вони влаштували обструкцію. Йому довелось пововтузитися, приборкуючи їхній бісовий норов.

Від склянки коньяку, цього разу повної, йому знову зробилося добре — ще краще, ніж перед синицею. Він уже почав забувати, що таця взагалі коли-небудь існувала. Подумаєш, здалася вона мені. «Зовсім вона не розбилася!» — загорлав він і зараз же умиротворено осів, уявляючи шляхи, якими вона, врадувано дзенькаючи, котилася.

Хай овальну, її не зупинить ні високий бордюр, ні автомобіль на перевищеній швидкості. Ось вона котиться попри лави й будинки, через площі і перехрестя, асфальтовими доріжками та шахівницями тротуарної плитки, прямцем до Ігоря Богдановича, вистукуючи дзеленчливи-ми п’ястучками, від чого Ігор Богданович стрепенається, а стрепенувшись, про нього згадує, напризволяще покинутого. Підводиться Ігор Богданович, «Таксі!» — клацає пальцями, тацю поруч кладе. Перед готелем таксі зупиняється. Неспроможна викотитись сходами, дзенькне таця, обернеться Ігор Богданович, забере її, змерзлу і вигуляну, і занесе, пригорнувши, до покою...

Карафка спорожніла, проте йому все ще здавалося, що вона повна. Що скільки не вип’є, стільки в ній з’явиться. Або й більше. Більше, утім, ні, інакше коньяк лився б уже струмками, столом і підлогою, хоча дрібниці то, порівняно з верхнім освітленням, що спалахнуло без сторонньої, себто його, допомоги. І склянок було вже не дві, а чотири. І коньяк був не в одній, а принаймні у двох. Він надпивав раз з однієї, раз з іншої.

Потім невидима сила вкладала його до ліжка. Він чув, як зареготав і дав сторчака стілець. Побачив, як затанцювали ніжки столу, заїздила на роликах по кімнаті тумбочка, роздрочуючи-підбехтуючи: «Давай, покатаймося!» Чув, як підцьвохкував стіл: «Ну що, станцюємо шпарку коломийочку?» Він мовчав, а стіл не вгавав: «Ну, звичайно, звичайно, куди нам з нашою непутящістю».

Він збирався було щось відповісти, проте під вагою ліжка, яке зненацька опинилось над ним, спромігся лише неозначено мукнути.

Потім прилетіла синичка, птичка. Після неї ще одна. Птичок-синичок ставало чимраз більше, вони лоскотали його, а він безгучно реготав — довго і як ніколи. Мало не задихнувшись.

Невідь-коли й заснув, проте достеменно відомо, що прокинувся.

Йошка сів на велосипед, він на раму, і так покотилися. Коли їхати вдвох, педалі робляться неподатливішими й важче утримувати кермо. Переднє колесо силкується повернути вліво або вправо. І все одно, якщо відстань велика, на велосипеді краще, ніж пішки.

Йошка завіз його на річку, на якій він ніколи не був. «Я й не знав, що у нашому місті є річка», — щиросердо зізнався він. «Дивак ти», — примружився Йошка.

Спершу вони запускали камінці. Вибирай плаский, пояснював Йошка, круглий так не полетить. Тримаєш великим і вказівним пальцем і запускаєш камінь паралельно до води. Йошка розмахнувся і кинув. Камінь застрибав поверхнею. Тепер ти. Він кинув, і камінь, плюхнувши, пішов на дно.

Але він таки навчився — не так вправно, як Йошка, в якого вони підстрибували чотири, іноді п’ять разів. Йому виходило двічі, зрідка тричі. Скільки найбільше? Найбільше буває вісім, декому щастить довести до десяти.

Назад вони поїхали дорогою, що вела через сад. «А на нас не кричатимуть?» — запитав він. Він боявся собак, проте не хотів, щоб Йошка вважав його боягузом. Йому здавалося, що псів боятись ганебніше, ніж людей. В господарів саду — законне право. Навіть за вухо можуть потягнути, як вчитель співів.

Наступного року співи закінчаться, і він уже зараз із полегшенням думав, що його ніхто більше не волочитиме класом. Боячись поскаржитися батькам і навіть уявити, до яких заходів вони вдалися б, він терпів, аж наверталися сльози, тоді як однокласники реготали і тільки Йошка солідарно мовчав. І Бодя, який, коли всі виводили пташок на розграфлених дротах, а потім старанно витьохкували, перебував у країні цифр. Він відчув, як заболіло, спогадуючи наругу, вухо.

Сад не належав нікому, і в цьому нічийному саду росла морва. «Шовковиця», — пояснив Йошка, однак він ніколи не пробував ні морви, ні шовковиці. «На шовковицях живуть шовкопряди. Вони в’ють кокони, з яких виготовляють шовк», — розповідав Йошка, і це звучало для нього як казки, що їх йому на сон читали-вигадували батьки. «Шовкопряд — це така гусениця, — пояснив Йошка. — Стережися її, а не господарів. Собак тут також немає. Хіба що приблудні».

Плоди, яких нарвали повний картуз, нагадували крихітні шишечки. «Біла солодша», — сказав Йошка. Біла була значно солодшою, найстигліші смакували сиропом. Сидячи на березі річки, вони закидали їх пригорщами до рота, де вони приємно танули. Йому раптом закортіло пригостити батьків — які (подумалося йому) теж ніколи не пробували.

«Ти ким хочеш бути?» — запитав Йошка. «Як це?» — здивувався він. «Коли виростеш», — пояснив Йошка. «Виросту...» — протягнув зачудовано. Він не переймався, ким стане, коли виросте. А якщо не виросте? Він не думав про майбутнє і лише туманно уявляв, як час переділяється на минуле, теперішнє і прийдешнє, — у нього він плинув, як річкова вода.

Граматичні дії на заняттях мови були таким самим катуванням, як цифри у математиці. Ріс та й край. Хіба цього не досить — бути, ще й мати такого друга, як Йошка, і відчувати вдячність, яка переповнювала, вихлюпуючи через вінця, його єство?

«Ти не маєш мрій? — не повірив Йошка. — Але ж я твій друг. Хіба друзів соромляться?» «Я мрію… я мрію», — почав він, затинаючись, проте не знайшовся, що відповісти, бо таки справді не мав. Іншим мріялося отримати такий самий пенал, як в однокласника, новий ранець замість старої течки, більше кишенькових грошей. Мріялося мати велосипед з динаміком і швидкостями. Що ще? Стати космонавтом. Йошчин велосипед він сприймав як даність — на цьому велосипеді навчився їздити. Мати свій власний? Але Йошка давав йому кататися.

«Я мрію», — нарешті сказав він. Йому здалося, що він щось уловив, подібне до мрії, одначе воно зараз же й зникло. «Ні, я таки мріяв, — подумав, — подарувати мамі намисто». Мріяв мати книжку казок, не порвану й не поквацяну. Але ж то він зараз так собі уявляє, коли ж йому їх приносили, спізнавав радість, яку нездатні були затьмарити ні пошкоджені сторінки, ні налиплі рештки, ні сторонні запахи, що не мали нічого спільного з типо-графським клеєм.

Прокинувся від наполегливості, з якою стукали в його кімнату-голову, до того ж не лише стукали, а й примовляли, навіть благали жіночим голосом:

— Відчиніть! Ви мене чуєте? З Вами усе гаразд?

З роззявленого сказати «Так!» рота викотилася жахлива відрижка.

— Я вже! — захрипів, намагаючись підвестися, що йому вдалося з третьої, якщо не четвертої спроби.

— Боже!

Це була покоївка, яка що кілька днів наводила лад у його кімнаті, посередині якої сьогодні стирчав догори дриґом стілець, а біля ліжка розтеклася калюжа з непере-травленими рештками житнього хліба з їдальні.

— Що ж Ви так?

Він винувато знизав плечима.

— Йдіть уже, я поприбираю.

Він виплуганився на коридор.

— Ви проспали сніданок, — зітхнула йому услід. — Уже південь.

Він подався, куди несли ноги. Позаяк не дуже несли, пересував їх, докладаючи марудних зусиль, від яких у голові відлунило обухом.

Йому здалося, що йде уже невідь-скільки, насправді ж заледве добрів до сходової клітки, де й зупинився, відтак опустився перепочити. Дивився, як легко збігали додолу приступки. Одна, дві, три, чотири... Від їхнього збігання зарябіло в очах.

Опам’ятався, коли покоївка проминала його зі шваброю та відром, у якому хлюпотіла вода.

— Я Вам... — почав було він, учасно збагнувши, що не зможе не те що допомогти, а й підвестися.

— Я сама, — випередила його. — Я завжди сама. Так уже звикла.

Десь унизу шаруділа швабра. Підвівся, тримаючись за перила. Вирішивши, що на сьогодні досить, подався, похитуючись, до свого номера, де було свіжо і прибрано. «Ех», — невідь-чому зітхнув, зачиняючи вікно. Згадав тацю, яка напередодні покотилася до Ігоря Богдановича. «А він так же ж і не прийшов, — подумав, — не сидіти ж мені...» Сидіти йому й справді не хотілося — нездоланна сила тягла до підлоги, на якій врешті і розпластався.

«Невже знову ранок?» — здивувався, мружачись від світла лампи, що звисала з-під абажура.

— Вам же ж незручно, вдягненому, — перейнято мовила, стоячи над ним, жінка, в якій він не без труднощів упізнав прибиральницю.

— Роздягніться, в кімнаті тепло, — не чекаючи його відповіді, прибиральниця заходилася розщіпати ґудзики. — Тут так надовго, як Ви, ніхто не затримується. Вчора приїхали — завтра поїхали. День-два — наради, звіти, випробовування. Постояльці переважно ті самі. Я вже можу сказати, хто з якого міста і в якій справі.

Незчувся, як над ним опинились плоди, розворушивши в ньому щось знайоме, що він не зміг і не встиг пригадати. Один плід затулив обличчя, утруднивши дихання, і він боязко-обережно відвів його, перламутрово-теплого, вбік.

— Гладьте, сміливіше, — долинув з - над плодів її голос, й отак з непорозуміння він почав пестити груди не такої вже й щоб сказати чужої йому жінки. Нехай не тільки в нього вона прибирає і їй за це платять, та все ж.

Доки так міркував, щось гаряче обволікло його стегна. Відчув, як пропадає, перетворюючись на пульсуючу крапку, а вже наступної миті зник у печі, де палахкотів, спраглий такого кочегара, як він, вогонь.

Вони лежали поруч, вмістившись удвох на одному рипучому ліжку з полакованої під дерево тирсоплити, що обштуковувала залізну основу з металевою сіткою.

— Марта, — назвалась вона.

—... — зашарівся він.

— А він у Вас... — мовила Марта, простягаючи руку. — Де ж це він? Загубився...

Марта знайшла його в темних нетрях, що буяли під його опуклим пупцем.

— Від мене не сховаєшся! — посварилася пальцем.

Чи від того, як вона посварилася, чи від її ласк знайда почав оживати.

— Отак, отак, — примовляла Марта, заохочуючи порухами. — Сміливіше, нуж бо.

Марта була другою в його житті жінкою.

Він так і не збагнув тоді, був то вечір того самого дня, чи світанок наступного.

Того дня він вирушив до школи в піднесеному настрої, пояснення якому знайшлось аж пополудні. Він його не шукав — нащо длубатися, коли добре. Коли добре, він насолоджувався, коли ж було кепсько, менше за все праглося що-небудь з’ясовувати. Дні були просто днями, зрідка отримуючи компліменти, що їх учителька рідної мови називала означеннями й епітетами. Ніякої різниці він, звіс но, не вловлював. «Літній ранок — «літній», що це?» — запитувала. «Комплімент», — відповідав він. «Гаразд, — пробувала під-ступитися з іншого боку. — А зимовий день тоді, що воно таке, «зимовий»: теж комплімент?»

Іноді зима була компліментом, іноді ні. Уявляючи, як сипле лапатий сніг і він з татусями ліпить сніговика, ладний був визнати зиму за комплімент, проте відразу згадував холоднечу, морози, свою гарячку, коли в нього спалахнув грип і ніщо в світі, включно з батьківською любов’ю, не могло його зігріти. Не знаючи, що сказати, і боячись заплутатися в поясненнях, він мовчав.

Не було іншого наставника, не враховуючи власних батьків, які виявляли до нього стільки терпцю. Для нього залишилося таємницею, звідки вчителька знову і знову черпала наснагу, лише вкрай рідко видаючи щось подібне до стогону — від тих поодиноких звуків її безпорадності йому хотілося провалитись під землю, здавалося, краще б вона вже його відлупцювала, пожбурила крейдою, висікла лакованою указкою.

Нічого подібного вчителька рідної мови ні разу собі не дозволила. Покидаючи восьмирічку, він подарував їй букет ромашок, що їх назбирав власноручно, а вона, приймаючи квіти, сказала: «Мова — не найважливіше. Можна й мовчати і писати із помилками. Головне — бути добрим. Доброта — пам’ятай, де б ти не був і хоч би ким працював, тільки вона робить світ чарівним».

Зі школи його забрали батьки, зустрівши зі змовницьким виглядом. «Ми йдемо в цирк?!» — сяйнув, як одразу виявилося, хибний здогад. «Ми йдемо вітати маму, — відповів Калістрат. — У твоєї матері сьогодні уродини». — «Багато років тому, коли тебе ще не було, народилася твоя мама Леся», — глибокодумно пояснив Петя, а він роззявив рота: початок казки прозвучав так багатообіцяюче. «Подаруєш мамі ось це», — мовив Сакидон, добуваючи з кишені брунатний камінець. Він підніс до очей — прикраса нагадувала закам’янілу сльозину, що скрапнула сотні тисяч, якщо не мільйони років тому.

«Ви мої ангели», — Леся не приховувала розчулення. Це запало йому глибоко в серце, а тривалий час він тільки й марив, аби ще раз подарувати матері таку саму втіху, одначе скільки камінців перегріб, нічого подібного не знайшов.

Увечері, засинаючи, чув крізь півсон мамин голос, який запитував, звідки бурштин. «Усе чисто», — запевнював Іполит. «Йому ціни немає, — казала Леся. — І вам, оболтусам, теж». — «Для тебе старалися», — мовив Сакидон. «Це все малий», — скромно перебив Петя. «Продамо, — чи то запропонувала, чи вирішила Леся, — і купимо ранець: скільки ходитиме до школи з кульком?»

Відтоді в його ужиток увійшов комплімент «бурштиновий».

Що довше перебував у готелі, то більше йому здавалося, що про нього забули. Недавнє, бурхливе і свіже минуле раптом видалося таким далеким, що вже й сам був ладний повірити, буцім усе, що з ним трапилося, — не більше, ніж сон. Його свідомістю снували нерозсотані клапті.

Здалося, що жив тут постійно, в готельчику. Що зупиниться тут назавжди. З електричним сонцем, яке звисало з білого неба стелі, з-під абажурового капелюшка. З тарганами, яких прибиральниця врешті вивела, посипавши плінтуси борним порошком.

Марта навідувалася не тільки навести лад. Одна Марта приходила вранці, збиваючи подушку, чого не робила раніше, дарма що він далі спав на підлозі — так звик, так зручніше.

Ввечері з’являлася інша — з плодами, що пахнули теплом та кислинкою, і гарячим лоном, що обволікало його. «Там усередині, напевно, сто градусів», — розпливався в усмішці. Коли Марти не було, думки про неї виповнювали порожнечу його невизначеного чекання. «Згоріти в лоні кохання», яке колись вичитав, поклавши не горіти, а жити, набуло сенсу. Якби був менш стриманим, волів би Марти частіше й частіше. Щоразу, як вона з’являлася, спізнавав щось більше над звичайну умиротвореність.

Його мало непокоїло, хто за все це розраховуватиметься — за номер, за сніданки, за бутерброди. Може, якби він довідався, що за нього платитимуть, доки він тут житиме, він залишився би назавжди — в цьому маленькому, затишному ув’язненні зі сніданком і смиренною покоївкою Мартою. Ченцем підвідомчого монастиря, до якого привозять креслення незнаних йому механізмів і конструкцій. Існував лише один механізм, який не потребував ні складних розрахунків, ні заплутаних ліній. Боячись лунких слів, він не насмілився б його як-небудь назвати — хай там що, його не було б, якби не з’явилася Марта.

Він подовгу сидів, вирячившись на відлигу, що провіщала близьку весну. В такі години його поймав інший — страх існування. Майже впевнений, що одного дня його викинуть надвір, без сніданку та бутерброда, він боявся, що не зможе добути харч і знайти нічліг. Йому здалося, що забезпечене життя розівчило його ходити стежками-дорогами і дихати вуличним повітрям.

Так він уперше покинув готель, порушивши настанову Ігоря Богдановича, та й хто він йому? Йому дедалі частіше здавалося, що Ігор Богданович — сон, прикрий і макабрич-ний, з якого він ніяк не може прочуматися. Він не знав, як його витлумачити — як надію чи як знущання?

Життя в готелі було суцільною смугою прокидання, що затягнулося, як затягується хвороба. Помилково гадав, що це тільки в нього так — як суцільна смуга. Ще не встигне людина народитися, як її вже й немає. А як це, коли тебе немає? То хоч якоюсь мірою ти є, чи тебе взагалі немає? Якщо немає, то яким чином? Чи немає такого чину, яким немає? Повернув за ріг, потім за ще один. У побоюванні заблудитися поквапився назад до готелю, на чому його перша прогулянка завершилася.

Наступного ранку разом із хлібом узяв сільничку. Все, що хто не з’їв, він прихоплював і ховав до шухляди. Хотів зберігати в міжвіконні, але згадав про прибиральницю, яка приходила, коли вона ще приходила лише прибирати. На початках він навіть лаштувався сповістити їй, щоб не приходила, одначе так і не наважився. Першого разу поклав хліб під подушку і того ж дня пошкодував. Застеляючи ліжко, прибиральниця виявила його схованку. Ні, вона не з’їла його хліб і не викинула — скибки чекали його на столі. Відколи ж вона стала Мартою, йому перехотілося будь-що від неї приховувати.

Оскільки до номера могла навідатися не лише Марта, він поклав хліб про всяк випадок у шухляду. Засунувши сільничку в кишеню пальта, яке йому ще тоді, у сні, з якого тепер прокидається, дав Ігор Богданович, він обережно вийшов надвір.

Сніг уже повністю зійшов, сяяло сонце, тротуари висохли. Ішов, непомітно сиплячи сіль. Коли пальці доторкнулися до порожнього дна, він зупинився. Сільничка була неглибокою, тож далеко зайти він не зміг.

Наступного дня він снідав за іншим столиком, ніж завше, а на прогулянці продовжив сипати сіль там, де вона закінчилася напередодні. Після третьої прогулянки йому здалося, що зайшов досить далеко. Кілька днів користувався міченим шляхом, щоразу непомильно віднаходячи готель.

Згодом тією самою дорогою ходити набридло і закортіло податися в інший бік. Потім ще в інший. Так він вигуляв чи не кожну сільничку, розтринькавши не один декаграм солі. Сільнички, які він непомітно ставив на місце, знову наповнювалися.

Та одного разу він збився зі шляху — петляв, блукав, а назад потрапити не міг. Якби не зігнувся і не спробував розсипану сіль на смак, готелю він, напевно, ніколи б уже не побачив. Сіль смакувала цукром, привівши його врешті під гастроном, про який він — щодо цього не мав жодних сумнівів — не відав ні сном, ні духом.

Заледве відшукав те місце, де цукор переходив у сіль. До готелю причапав зморений, розбитий, щасливий, наче розв’язав суперскладний математичний ребус.

Йошка запросив його на уродини. Він повідомив батькам, що збирається на день народження до свого однокласника. «До Йошки?» — здогадались батьки. В курсі його дружби, вони знали, що якщо він десь і пропадає, то в Йошки. Йошка радо й не раз запрошував його до себе додому.

Удвох з Йошкою вони виконували домашні завдання. Батькам це було величезне полегшення — навчальна програма від року до року складнішала. Ще писати і рахувати, хай за числа між Колею і Петею спалахували запеклі суперечки, замалим не доходячи до рукоприкладства, пів біди. Літери, навіть якщо вони не такі зграбні, і цифри, бодай би й приблизні, великої погоди не робили. Потай, коли він був у школі, вони влаштовували наради, на порядку денному яких стояло єдине питання «Що робити?», й ось життя в Йошчиній подобі підказало на нього легку, чудову, швидку, про яку і не мріяли, відповідь.

«Я б хотів щось подарувати йому», — обережно і мовби винувато сказав він. «Авжеж», — погодився Іполит. «Авжеж», — підтакнув Калістрат. І решта, всі до одного, теж авжежкнули. Іншої думки і бути не могло: коли йдеться до когось на уродини, несеться подарунок. Звісно, можна було б переконати не йти, і він їх неодмінно послухався б, проте вони нізащо такого не зробили б.

Але що? Казку про золоту рибку, по якій уже тоді, як вони підібрали її на смітнику, досхочу нагулявся олівець і з якої вони так і не вивели жирної плями?

Казка про золоту рибку відпадала і з іншого міркування: і він, і Йошка перебували у віці, коли цікавить велосипед, але не казка. Перебирали все, що могло підійти на роль подарунка. «Квіти?» — «Ні-ні, квіти ні», — запротестував Іполит. Що тоді? Вони дивилися на Лесю, їхню Нефертіті і царя Соломона.

Стало тихо-тихо. Леся думала. Вони думали, що Леся думає. Леся розуміла, що вони вірять в її авторитет.

— Коли Йошків день народження? — промовила Леся.

— В суботу, мамо, — відповів він.

Сьогодні вівторок, тож за три дні щось можна придумати.

— До суботи ти матимеш гідний подарунок, — запевнила Леся, а четверо татусів, усі як один, полегшено мугукнули.

Вона в них розумниця, Леся. Їм імпонувало, що вона так круто писала себе в протоколах. Мєнти теж, здавалося, проникалися до неї повагою, зачіпаючи не більше, ніж дозволяло службове становище.

«Я прийду до тебе», — сказав він наступного дня. Йошка засяяв, а він зі свого боку радів, що його запрошено. «Дякую тобі, що запросив», — подякував він.

У Йошки йому було добре. Йошка розширював його сімейне життя на ще один вимір. До батьків він відчував велику прив’язаність. Якби йому запропонували обміняти батьків на затишок такого, як у Йошки помешкання, він без роздумів відмовився б. Інакше його батьки — заради його добробуту вони віддали б його хай не в такі турботливі, як забезпечені руки. І хай їхнє подальше життя звелось би до спогадів, вони раділи б, що в нього все якнайкраще.

Отже, то був не затишок, не тепло і не ігри самі по собі, що викликали таке відчуття. Найдивніше, що й у Йошки, як йому здавалося, воно також виникало. Можливо, це Йошка його ним заражав. Схоже, Йошка потребував його ще більше, ніж він Йошку.

У п’ятницю він повернувся зі школи пізніше, ніж завше, — щотижня разом з іншими хлопцями залишався поганяти в футбол. Побачивши задоволені лиця батьків, він збагнув, що подарунок уже готовий.

Це була «Ілюстрована енциклопедія юного техніка», яку він обережно і спрагло гортав у напівпотемках неспокійного вогника настільної свічки. Перевалило за північ, а йому зовсім не хотілося спати. Ще більше його здивував подарунковий папір — прокинувшись, він побачив, як батьки пакують туди енциклопедію.

Вони вирішили трошки провести його. Потім захотіли провести трошки далі, вже без його відома. Бачили, як він крокує з книжкою під рукою. Можливо, колись він стане у них професором.

Він ішов по вулиці Довгій, що, тримаючи шпагатом житловий масив і будучи справді довгою, виявилась би ще довшою, якби не звернув на Глибоку, де глибокими були хіба ями, що їх час до часу латали, після чого вони робилися ще глибшими. Високою на вулиці Глибокій була лише тополя — навіть будинки, яким стриміти б у небо, залишались приземкуватими, наче тісто, що так і не виросло.

Тоді як здоровий глузд наказував негайно вертатися, ноги — його ноги — несли і несли своїми власними шляхом і мудрістю, не вважаючи за необхідне бодай поінформувати його куди. Не маючи стільки солі, щоби мітити шлях, й узагалі не маючи солі і пройшовши вже так багато, що не вистачило б центнера, не мав поняття, скільки ще чекає попереду.

З’ївши сніданок, він усього-на-всього намірявся прогулятися — подихати свіжим повітрям. Якби йому сказали, що йтиме невідь-куди, не в змозі зупинитися, вже не кажучи про повернення, він бодай поклав би хліб не в тумбочку, а до кишені.

Ще не дійшовши, слушно міркував, що доведеться вертатися, торуючи стільки ж само, якщо не більше, назад. Якась сила силенна тягла його далі, невідомо куди, затримуючи на переходах, — він уже лаштувавсь розвернутися, але перемикалося світло і, хотів- не-хотів, плуганився далі.

Він намагався запам’ятовувати краєвиди, що майже неможливо, коли будинки всі на один копил, дороги всі на один копил і дерева, всі як одне, — худі, напівусохлі, цибаті, вони скидалися на задерті вгору вуличні мітли. Шукав бодай за щось учепитися, одначе не було за що. Хотів учепитися за квартал, який проминав, але подальший від попереднього нічим не відрізнявся — така сама забудова, такі самі балкони, вікна, стіни. Хоч бери і став хрестики, тоді як не мав ні крейди, ні фарб.

Були зупинки та їздили автобуси. Зупинки були всю ди, автобуси курсували вулицями, великі й малі, призупиняючись зеленими та червоними, жовтими й синіми караванами. Найбільше, однак, було білих. Хіба міг він запам’ятовувати номери і маршрути, марки й моделі? Хотів сісти й під’їхати, проте не міг утрапити в такт із зупинкою, щоразу проминаючи її або не доходячи.

Єдиним об’єктом, що запам’ятався, був гастроном «РИБА» з нерівними буквами на синіх хвилях і брудню-щим акваріумом, повним коропів, які хапали ротом воду з власними екскрементами. На чергу перед цим мавзолеєм покладатися було годі. Коротка, вона миттєво могла подвоїтися або й ушестеритися, а потім раптом зникнути. Коли риба, а з нею черга закінчувалися, з акваріума спускали воду, просто на тротуар, де до наступного ранку виблискувала під місяцем луска, і гастрономний вантажник закочував його назад. А хвильки над входом безгучно плюскали, і гойдалися на їхній нестійкій поверхні човники літер.

Він хотів запам’ятовувати назви вулиць, якими йде, одначе їх виявилося більше, ніж здужав би. Запам’яталися тільки перша і друга — Довга й Глибока. Шахтарська вже ні. Можливо, якби на Шахтарській були шахти і шахтарі, він би запам’ятав і її, але на ній було все та саме, що на Довгій і Глибокій. Й усі інші не запам’яталися — ні вулиці, ні послідовність, в якій їх проминав: Глибока за Довгою, а Шахтарська за Глибокою.

Поклав не чинити над собою насильства, проти якого виступав, як і проти всіх інших видів наруги. Зрештою, вулиці для того, щоб ними ходити — надмірне зосереджування на назвах могло відтіснити готель, який не мав назви, лише табличку праворуч-ліворуч від парадного входу. Пам’ять не безмежна, і всього, хоч ти скач, не ввібгаєш. Він — не довідник і не мапа з нанесеними вулицями, будинками та деревами, з великими і малими кольоровими автобусами, що транспортують пасажирів. Зі світлофорами і світлом, яке перемикається. І ним, який збився зі шляху.

Нарешті, він вийшов на пряму. Вулиця не називалася Прямою, як Глибока Глибокою, а Довга Довгою, та й не вона одна. Чимось, однак, вона видалася йому прямішою за інші. Щось у ній таке було, що робило її прямою, а раз пряма, не було потреби з неї звертати.

Він ішов нею і йшов. Дійшовши до вітрини і впершись у затемнене скло з мерехтливим неоновим колесом, в якому з’являлися та зникали літери GAME, відсахнувся — надто великими, сліпучими і мерехкими були. Літер виявилося багато, вони зникали і виринали — там, де щойно світилося GAME, випірнало LIFE, після нього IS, потім одне велике A, відтак знову GAME. Над входом стояло ГРАЛЬНІ АВТОМАТИ.

Він ніколи не грав. У дитинстві ганяв у футбол, та й то рідко. Батьки застерігали його від азартних ігор, кидаючи докірливі погляди на Іполита. Програвши в шістнадцять років модні штани, Іполит відтоді весь час програвав і коли у тридцять два позбувся двокімнатної квартири, в якій жив зі своєю матір’ю, збагнув, що фортуна як не сприяла йому, так уже і не посприяє.

Вони не могли поставити долю Іполита йому в приклад, мовляв, ось Іполит, який усе програв, і тому, що все програв, опинився тут, ставши твоїм батьком. Його лише застерігали від перспективи програти штани. «Лише» розросталося до велетенських розмірів панічного страху, в якому він уявляв, як із нього скидають все до останнього і відпускають на чотири вітри. Тоді, коли Іполит ще тільки вступав у самостійне життя, гральних закладів не було, різалися підпільно й безжально. Програвши все, що міг програти, включно з домівкою і рідною матір’ю, Іполит зберіг — хай там яке вже воно — життя, а міг і його позбутися.

Щось поривало його зайти всередину й одночасно стримувало, тягло сюди, під цей будинок, це скло, яке — вчувалось йому — випромінювало рештки незбагненно-приємного тепла. Припавши, поклав на нього розчепірені

пальці — так, ніби по той бік ховалася таємниця, до якої колись мав причетність.

Тож це і є те, куди його вели ноги, які раптом нікуди більше не квапилися? Коли зір призвичаївся, за свіжою вивіскою ГРАЛЬНІ АВТОМАТИ йому відкрився інший, наквацяний порохами напис довкола демонтованих попередніх літер, а також продубльований порохами силует кота, від чого всередині защеміло підгорілим тістом з рештками томатного соусу.

Він роззирнувся. Побачивши міст, перейшов на інший бік, до металевого парапету, який тримав тротуар з другого від проїзної частини боку, і поглянув униз.

Він довго не міг ходити. Лежав, повзав, тягнув шию, нагадуючи черепашеня. Здавалося, ось зараз воно нарешті побіжить до моря, якого ніколи не бачило. Ну ж бо, давай, але хоч як заохочували, черепашеня не бігло, поглиблюючи їхній неспокій.

Ставили на ноги, а він падав. Його колінця підкошувалися, як в іграшкової ляльки. В усьому іншому з малюком було все гаразд — жвавий і кумедний, він приносив чимало втіхи.

Їхні думки дедалі частіше зверталися до перспектив, що відкриваються перед дитиною, яка не ходить. Сахаючись вимовляти слово «каліка», снували плани, які підходили для дитини з химерною особливістю — здатністю пересуватися лише навкарачки. Вони піклуватимуться про нього — зараз і потім, у снагу своїх сил і життя, й усі наступні батьки робитимуть те саме, скільки їх не з’являлося б, доки настане пора, коли йому доведеться потурбуватися про себе самому. Гірше найгіршої лайки боялися вимовити слово жебрак.

З батьківського розпачу народився міф про його геніальність, за який вони вхопилися, мов за рятівну соломинку. Що виразнішою поставала перспектива жебрацького існування, то фанатичніше вони переконували себе в його винятковості, роздмухуючи це непослідовними знаннями про визначних людей, які всі були якщо не пришелепкуватими, то зизоокими, що лише підтверджувало їх обраність. Навіть Леся, якій материнський інстинкт підказував, що найкраще для такого сина, як він (і для будь-якої дитини), — пересічність, звичайність, яка ґарантує затишок і підставовий добробут, віддалася цій гріховній суґестії.

Прийшовши одного дня додому першим і напідпитку (Леся спала), Іполит став свідком такого неймовірного преображення, яким лише може бути справжнє диво: малюк стояв, тримаючись за опору столу, і всміхався до нього. Іполит механічно перехрестився, одначе коли малюк відпустив опору і пішов, простягуючи йому назустріч рученята й белькочучи «Тятя!», Іполит зрозумів, що сп’янів гірше, ніж думав. Галюцинація не зникла, одначе, й по тому, як Іполит виспався.

Малюк пересувався дедалі впевненіше. З Іполита під-жартовували, проте він був свято переконаний у силі свого чудодійного сп’яніння. Поступово віра в геніальність притупилася, остаточно так до решти ніколи й не вивітрившись. Ні власні батьківські спостереження, ні скромно-пересічні шкільні успіхи — ніщо не здатне було її знищити.

Під час прогулянок, на які його водили усі гамузом, його допитливому поглядові відкривались будинки. Він показував пальцем, батьки кивали, він питав, що там, за вікнами, на що батьки відповідали — люди, а він не йняв віри. «І в тому вікні нагорі теж?» — «Теж». — «Вони не бояться впасти?» — «Ні». — «А як вони туди потрапляють?» — «Сходами». Батьки розповідали йому про брами, в яких сходи ведуть з поверху на поверх. «За руку?» — «За перила». Не вгавав, так кортіло йому там побувати, доки одного дня вони погодилися.

Він сказав «Он той», і вони подалися в дев’ятиповерховий будинок, який був найвищим і зацікавив його найдужче. Пофарбовані металеві труби підпирали дашок над ґанком. «Ось це під’їзд», — сказав Петя, невизначено розвівши руками. «А це сходи», — показав Коля. «Один, два, три, чотири, п’ять, шість», — порахував Калістрат. «Молодець, Калістра-те!» — похвалив Коля. «Ну що, ходімо назад?» — зупинився Іполит. «Далі такі самі сходи, — пояснив Коля. — Нічого цікавого». — «Як хоче, то хоче», — втрутився Петя, який одинцем зайти не наважився б.

Коли вони йшли, відчинилися двері помешкання — Коля, Петя й Іполит з Сакидоном, так раптово заскочені, завмерли, і якби не Леся позаду, невідомо, яким руслом воно б усе потекло. «В гості до приятеля? — запитала доброзичливо тітонька, обертаючи ключ у замку. — До Лозинських? Їхній Кіндратик уже місяць у гіпсі. Бідна дитина — як вона зрадіє».

Вони дійшли до останнього поверху, молячись, щоб ніхто більше не заходив і не виходив.

— А що там? — запитав він, показуючи на двері.

— Двері, — відповів Петя, радіючи власній дотепності.

— А всередині?

— Квартира.

— Вікна, які ти бачив знадвору, — пояснив Іполит.

— За дверима? — здивувався він.

— Так, але не відразу, — сказав, зволікаючи, Коля.

— І навіть не одне вікно, а три, — додав Іполит.

— Чому три? — заперечив Калістрат.

— А скільки? — зацікавився він, вхопившись за неузгодженість.

— По-різному, — мовив Коля. — Може бути два, три, чотири...

На цьому смілива Колина уява завершувалася.

— А між вікнами і дверима — кімнати, — бовкнув Іпо-лит, так ніби хтось смикнув його за язик.

— Кімнати? — зачудувався він.

Слово «кімнати» видалося йому таким привабливо екзотичним, мов шербет, за яким він заглядав, ковтаючи слинку, у вікно гастронома, як його різала і клала на вагу продавчиня.

— Ну, так, як ми живемо, — пояснив Петя.

— Але хіба ми живемо в кімнатах? — здивувався він.

Найперше, вони жили не в множині, а в однині, і він добре вловив різницю. По-друге, вони жили в барлозі — їхнє житло батьки називали барлігом, Іполит іноді лаяв конурою. Він думав, що барліг — це і є там, де мешкають люди.

— Я хочу подивитися! — зажадав він і потягнувся рукою до клямки.

— Сюди! — мовив поспішно Петя, натискаючи кнопку ліфта. — Спершу треба подзвонити.

Петя, який і сам залюбки зайшов би, по своїй дорослості усвідомлював абсурдність подібного кроку. Зате відкривалася фантастична нагода покататися на ліфті, про що сповістив наростаючий гул за стулками.

— Квартира гудить, — мовив він, роззявивши рота.

Коли зайшли досередини, Коля мерщій натиснув на ґудзичок, яких було два симетричні ряди.

— То це квартира? — сказав він і непомалу здивувався.

Така крихітна, тісна і темніша, ніж їхня!

— А чому нікого немає?

— Тому що всі на роботі.

— Хто тоді відчинив двері?

— Самі.

— А вікно?

— Вікно… — мовив Коля.

— Є такі квартири, які без вікон, — кинувся рятувати ситуацію Калістрат.

— Зате їздить, — пояснив він собі, поменшуючи розчарування.

Коли ліфт зупинився і відчинилися двері, вони вийшли. Точніше, вони лаштувалися вийти, і Петя навіть виставив ногу, але з коридору на них уважно дивився пес. Не відомо, чия рука поквапливо натиснула кнопку, та й не важливо це. Головне — двері затраснулися, врятувавши їх від ошкірених ікол.

— Хіба так вітаються? — образився Іполит.

Вони виїхали на п’ятий поверх, вийшли і зачаїлися. Дочекавшись, поки двері ліфта, який знову був унизу, зачиняться, вони дружно зірвалися і побігли, перескакуючи через сходинки — ніхто не лічив, через скільки. Вони були на другому поверсі — Іполит, Калістрат і Коля, який тримав його на руках, як десь угорі ліфт зупинився.

Що більше минало часу, а він тинявся нічним містом, то виразніше йому здавалося, що готель — острів, який з дійсності відчалює у минуле, і що далі, то більше перетворюється на барку спогаду в океані пам’яті. Небавом і це також стане такою самою примарною цяткою, як усе інше, що минало й опісля видавалося сном. Доки збагнув, що не може знайти готель — не через забуті шляхи-дороги, якими йшов, а тому, що йде, зовсім їх не шукаючи. Може, він навіть не бажав їх знайти, проте або не зізнавався собі, або до кінця не усвідомлював.

Поснідавши прямцем з прогулянки і — це ввійшло в приємну звичку — прихопивши вільний хліб, пішов спати. Довго перевертався з боку на бік, заки раптом провалився в темну безодню, де йому пересаджували серце схилені над ним мармизи, які він одна за одною впізнавав: перша належала Сергієві Володимировичу, друга — Ігореві Богдановичу, третя — водієві Сергія Володимировича.

Спостерігаючи згори своє тіло, з якого Сергій Володимирович виймав серце, він дивувався, як воно таке велике, що тріпотіло, мов птах, вміщалося в його грудях. Здавалося, зараз воно випурхне, проте Сергій Володимирович тримав його міцно, якусь хвилю роздивляючись поглядом, що випромінював гордість дослідника і визнання хірурга.

Водій тримав напоготові скриньку, куди кладуть призначені для пікніків харчі. Сергій Володимирович примістив туди його серце. Він бачив, як його хірурги, вмостивши скриньку до фанерного ящичка, забивають її цвяхами.

Наче звідкись здалеку, до його свідомості долинали розпорядження, які Сергій Володимирович давав водієві: «На пошту і по дорозі, гляди, не затримуйся. Адресу сам знаєш». — «З музикою?» — «Без зайвого кіпішу. І без зворотної адреси. Щоб усе було в тютільку». Він хотів затримати водія, проте тіло лежало розпластане на столі. Він хотів крикнути: «Стійте! Верніться!», проте бракувало голосових зв’язок.

А поки там що, Сергій Володимирович й Ігор Богданович повернулися до його плоті. «Тепер повернімося до наших баранів», — Сергій Володимирович кивнув, й Ігор Богданович дістав із дипломата поліетиленовий пакет; розрізавши, простягнув Сергієві Володимировичу. Сергій Володимирович понюхав вміст, в якому неважко було впізнати серце — таке, як його, лише синтетичне. «Ми вкладемо йому синтетичне серце у відкритих грудей хлю-пливе відерце…» — декламував Сергій Володимирович, вкладаючи штучне серце в порожнину його розчахнутих грудей. «Це ошуканство!» — загорлав він.

— Це не ошуканство, — Ігор Богданович сидів на стіль -ці, задумливо дивлячись на нього. — Мій бізнес чесний. Ось паспорт.

Ігор Богданович простягнув новісіньку книжечку:

— Ви завжди спите на підлозі? Мій любий, пора привчатися спати на ліжку.

— Прогуляємося? — запропонував Ігор Богданович.

Він чув, як у грудях калатає серце, злякавшись, що, можливо, це вже те, синтетичне.

Вони прошкували алейкою.

— Це ж треба так добро тринькати! — вигукнув Ігор Богданович. — І якому телепню стукнуло посипати дороги сіллю? Хоч босий ходи.

Ігор Богданович показав свої нові мешти.

— Раніше піском посипали, — погодився він.

— Ех, — зітхнув Ігор Богданович. — Раніше багато що було по-іншому.

— Я ось що, — мовив Ігор Богданович за мить. — Тримайтеся впевнено. Багато не говоріть. Головне — усміхайтеся, легко так, ввічливо, з натяком на покірність (у жодному разі не придуркувато і не грайливо!). Бороду обов’язково зголіть. Знаєте, так, про всяк випадок, щоб проблем не було — та й помолодшаєте відразу на двадцять років.

— Десь через три дні, — попередив Ігор Богданович, коли вони прощалися на вході до готелю.

— Ах, геть забув, — сказав Ігор Богданович. — Дірява кебета. Що ж, нічого не вдієш — старіємо. А старість, як відомо, не радість. Ось.

Ігор Богданович простягнув книжечку, на обкладинці якої майорів червоно-жовто-червоний прапор, — ту саму, яку, показавши йому на початку зустрічі, помилково застромив назад до кишені:

— Сторіночками на дозвіллі пошелестіти рекомендується, а то й не знатимете, як Вас звати.

Вже йдучи, бадьоро докинув:

— Hasta la vista, compañero.

Боявся, що зістаряться батьки і не матиме нікого, до кого так звик. Втішав себе, що батьків багато, але, по-перше, кількість — слабке забороло проти старості, по-друге, всі вони були йому однаково дорогі, по-третє... По-третє, існував ще один страх і був він до такої міри панічним, що хоч скільки би захлинався дрізд у кущах і туркотіли голуби на майдані, йому не полегшало б.

То був страх перед власною старістю — не так самотністю, як безпорадністю. Страх невідання — він не знав, як вона підкрадається. В казках, що їх приносили батьки, її зображали білою потворою з косою. «Колись вона прийде по нас», — зажурено повів Іполит. «Якщо до того часу не вхоркають зелені чортики», — реготнув Сакидон. «Не так швидко, — промовив Коля, — перед смертю ще старість». — «Ех», — зітхнув Петя. «Що за бридня? — першим отямився Сакидон. — Ще дитина злякається». — «Якесь сонечко не могли намалювати, чи що?» — підхопив Петя. «Бодай би опудало, але ж не таку почвару», — обурився Коля. «Колись я такою стану — ви мене ще любитимете?» — мовила Леся, і вони навперебій почали цитькати-кицькати, щоб не плела дурниць.

Він ховався від Смерті під подушку, за яку правив шмат колишнього кожуха. Але як сховатися від Старості? Не знаючи, як вона виглядає, він не знав, від кого ховатися, найдужче побоюючись, що прийде тоді, коли батьки кудись вирушать, а він залишиться вдома сам. Тож якщо й уникав самоти, то щоб не підстерегла Старість.

Що він робив би, якби вона раптом постала на порозі? Він не міг зачинити дверей — з тієї банальної причини, що їх не було. Якщо вона видима, він її зауважить. А якщо ні? Він озброювався книжкою, все тими ж казками народів світу, кухонним ножем-щербцем і так сидів. Книжка була щитом, ніж — мечем. Він — лицарем, Фет-Фрумосом із золотим волоссям.

Якби він знав, що коли сильно боятиметься, вона неодмінно прийде, може, не боявся б і вона не прийшла б. Він розраховував, що до того часу, як почує її шамкання, встигне належно приготуватися. Це дещо заспокоювало його.

Старість заскочила його, коли був сам і найменше її сподівався. В полоні кращих, світліших думок, він на секунду забув про її існування, аж раптом вона постала перед ним на порозі. Стояла й дивилася. А він, який завжди знав, як зустрічатиме її та проводжатиме, сидів і балушився.

Старість підходила ближче та ближче. Він потягнувся до столу, де лежав ніж, проте її рука зупинила його, її тіло заступило світ, і він помер у ній після недовгих конвульсій.

Через три дні Ігор Богданович був у готелі.

— Парле устед? — парланув Ігор Богданович замість привітання.

З якоїсь причини Ігор Богданович нікуди не квапився.

— Я не надовго. Справи чекають, — пояснив Ігор Богданович частину правди. — Ви, бачу, не проти тут назавжди залишитися. — Можливо, й шури-мури вже завели. Що, вгадав?

Ігор Богданович володів непересічним даром уподібнюватися до співрозмовника, мовби ставав його другим «я», вловлюючи настрій і відтворюючи плин думок. А вони, на відміну від Ігоря Богдановича, в нього пливли — споконвіку, скільки себе пам’ятав. Пливли, як хмари в ясному небі, що їх він не зупиняв і не намагався, пливучи разом із ними, куди вони його несли. Іноді вони відносили його не туди, куди праглося, але він нікуди й не прагнув, у жодному визначеному керунку.

Ігор Богданович, якому було складно так нескінченно плисти разом із ним, якоїсь миті занепокоївся, наче блакитні хвилі зараз перекинуть шлюпку-хмарку, тоді як він, Ігор Богданович, не вміє плавати, тим паче в небі чужих думок.

— Доведеться кілька днів почекати, — зізнався Ігор Богданович.

І хоч він ні про що не питав, додав :

— Я б і сам уже волів …

Ігор Богданович хотів сказати «пошвидше спекатися», проте, вчасно стримався. В нього вихопилося лише:

—...Пошвидше.

— Але Вам мається добре, — сказав Ігор Богданович, напівзапитально, напівствердно.

— Добре, — потвердив він.

— От і добре, — мовив Ігор Богданович, хапаючись за каламбур.

— Хто б міг подумати, — сказав Ігор Богданович, злег-шений і підбадьорений.

Ладний розчинитися в сентиментальності міркувань та спогадів, Ігор Богданович спохопився. Каламбур був не таким уже й надійним. Ігор Богданович так і не наважився попливти — ні сам не наважився, ні думкам не дав.

— А як було, — знову почав Ігор Богданович, і знову не зміг.

Ігор Богданович шукав чого-небудь переконливішого, на чому міг би твердо стояти, — як кисню, він потребував її, третьої спроби.

— Життя зводить людину з людиною, а потім розводить, — повів Ігор Богданович.

Ігор Богданович любив побесідувати.

— От скільки ми знаємося? — запитав Ігор Богданович і сам же ж відповів. — Заледве чотири місяці. Що таке чотири місяці? Нічого. Ворона живе тисячу місяців, черепаха десять тисяч.

— Десять тисяч. Господи! — чи то застогнав, чи заволав Ігор Богданович.

— І все одно: таке враження, що ми знаємося вічність, — продовжив перегодя Ігор Богданович. — Мало того, потребуємо один одного, як земля і вода. За такий короткий час ми вже, як рідні брати.

Володіючи непересічним даром, без якого немає що робити на сцені життя, Ігор Богданович міг розчулити себе до сліз.

Його очі зволожилися.

— Я зараз, — кинув Ігор Богданович, підхоплюючись і кудись біжучи.

Маючи тисячу друзів, Ігор Богданович не мав із ким поділитися найпростішим.

По кількох хвилинах Ігор Богданович вернувся з пляшкою «Столичної», за якою вони продовжили бесіду, що нарешті полилася легше і швидше — з горлечка в склянки, які більшість часу марно простоювали біля карафки на столі його готельного номера. Коли було досягнуто дна, запанувала та благословенно-гармонійна невимушеність, про яку годі й мріяти.

Як і Ігореві Богдановичу, йому також захотілося поділитися. Розповісти про все, нічого не приховавши. І він говорив, опісля не пам’ятаючи, що саме, одначе тоді і потім мав відчуття, що спілкувався з рідним братом, якого ніколи не мав і яким йому колись давно був однокласник Йошка.

Здається, вони обнімалися і навіть цілувалися. Можливо, вони навіть ночували разом на паркетній підлозі готельного номера.

Вранці, але то вже був, либонь, південь, він знайшов не одну, а три порожні пляшки. Ігоря Богдановича не було, а ззовні висіла із завбачливою турботливістю почеплена закладка «Прохання не турбувати».

Батьки привчали його до абстиненції, спершу мовчанням, коли ж мовчати стало несила, вдалися до пояснень і переконувань. Проте все-таки спершу мовчали. Їм здалося, якщо про щось не говорити, його немає. До дванадцяти років він виростав, знаючи головно дві рідини: воду з колонки і газовану в автоматі. Інших напоїв батьки не приносили або ж надійно ховали. Якщо заводилися грошенята, йому давали не одну, а відразу три копійки, які він вкидав в автомат, отримуючи мінеральну з сиропом, з якої відчайдушно зганяв ос. Оси пожадливо обліплювали трубку, звідки з’являлося кілька дорогоцінних крапель, за якими лилася звичайнісінька газвода.

У дванадцять років його світ від раптового розширення дав тріщину, через яку відкрилося щось настільки запаморочливе, яке міг порівняти хіба з недугою — на тій її стадії, коли вона відходить і судинами розпливається приємне знесилення. «Що ти пив?» — заметушилися батьки.

Дивом земля не вислизнула з-під його ніг. «Солодку воду, — відповів. — З пляшки. Я ще ніколи її так не пив». Він ще ніколи її так не пив — він узагалі пив її вкрай рідко. На відміну від батьків, які не раз знаходили напівповні пляшки. Вони випорожнювали їх перед здаванням — з педагогічно-гігієнічних міркувань поза житлом. Коли ж настав час прищепити йому нехитрі ази цього загалом прибуткового ремесла, батьки навчили його спершу виливати, а тоді здавати.

Батьки вірили в його світліше, ніж крізь пляшкове скло, дао. Практичний досвід підказував їм, що все, чого людина вчиться в житті, однаковою мірою може стати їй у пригоді й обернутися проти неї.

«І яка була вона, пляшка?» — запитав Калістрат. «Важка, — відповів він. — Велика й зелена». — «Більша, ніж ті, що під лавами?» — запитав Коля. «Більша, — щиро зізнався він. — Такі трапляються вкрай рідко. Під ресторанами». — «Хто тобі її дав?» — запитав Калістрат. «Знайшов», — відповів він розсіяно. «Газована?» — запитав Коля. «Газована», — підтвердив він. «І смакувала вона тобі?» — запитав Петя, а Іполит нашорошив вуха. «Кваснувата», — мовив. Сказав це на догоду батькам, щоб розвіяти тривогу і невдоволення, тоді як насправді вона смакувала нічим не гірше від автоматної. «Вона була зіпсута, — авторитетно сказав Коля. — Тому й кваснувата. Тобі від неї погано». — «Мені не погано», — наважився заперечити він, а про себе подумав: «Мені навіть дуже добре».

Батьки вклали його спати, інцидент вичерпався, і більше про нього не нагадували, принаймні прямо. Залишився не так страх конфронтації з батьками, як неоднозначне ставлення до цього відчуття, яке, з одного боку, дарувало легкість, з іншого — намагалося відібрати землю, на якій стояв. Він так і не зміг виробити однозначного ставлення до того, що відбувається, коли таким неоднозначним способом стає добре.

Так у їхній нестандартній сім’ї почалася ера антиалкогольного виховання. Батьки розповідали про шкідливий вплив алкогольних напоїв. Згодом, коли доводилося ночувати там, де запопадала ніч, він згадував їхні пророчі слова. Додому йому не даватиме дійти зовсім інша обставина — його, дому, відсутність.

Мов кочівники, переходили з місця на місце, доки облаштували сумну пародію на людське житло, що не завадило йому почуватися затишно і щасливо. Ще й зараз, коли спогади несли його туди, куди не міг більше потрапити, він згадував про нього з теплом і любов’ю.

Йому пояснювали, як алкоголь руйнує печінку. «Фімоз», — авторитетно казав Калістрат, а Іполит його виправляв: «Цироз». Іполит запам’ятав це слово на все життя, коли молодим парубком прокинувся в медвитверезнику, а над ним стояв лікар, повторюючи, наче мантру: «Цироз. Цироз печінки. Печінка збільшується, збільшується, доки одного прекрасного дня ти прокидаєшся... Втім, тоді ти вже не прокинешся».

Це була фатальна помилка, якої припустився лікар, настикаючи на педальки самозбереження, так щоб вони щоразу, як цьому молодому й здоровому телепневі приспі-чить закласти за комір, заходились істеричним скрипом. Проте на той час алкоголь уже настільки притупив Іпо-литові інстинкти, що вийшло все навпаки. Відтоді Іполит був спокійний за себе — коли станеться найгірше, йому вже не доведеться віддуватися: його просто не буде.

Хоча йому пояснювали, як небезпечно засинати напідпитку, особливо серед зими, доводи переконували тільки наполовину. А це означало, що вони не переконували зовсім. Йому розповідали, що, поспавши на п’яну голову на землі, можна підхопити запалення або й врізати дуба. Втім, замерзнути вони могли й у своєму барлозі. Так відійшла його перша матір — він пам’ятав її жахітливий кашель і як спльовувала кров.

П’яного тільки так обкрадуть, казали йому, який мав хіба одноногого пірата, знайденого в пісочниці. Вони, які ховали від нього пляшки, не в змозі були приховати дух — він спізнав його смак.

Його лякали потрісканими судинами і синьо-червоними щоками. Тоді як перед ним стояли візерунки на лицях його батьків і червоно-синій ніс Іполита. Цінуючи благі наміри тих, кого палко любив, потай робив по-своєму. Така вона, правда життя, — по закапелках її не сховаєш. І тільки Леся, коли він вдавав, що спить, шепотіла: «Колись йому треба подорослішати».

Через три дні Ігор Богданович навідався знову.

— Ще ні, — мовив поквапливо, хоча він нічого не питав.

Жив вільним життям. Можна було би сказати — ширяв собі птахом, і навіть тут, у цій клітці, якою був готель, поступово започувався більш-менш невимушено — будь-коли міг відчинити дверцята і випурхнути. В ті рідкісні моменти, коли його брали сумніви, він кидався до дверей, шарпав їх і, вкрившись рясним потом, несамовито верещав: «Відімкніть! Випустіть! Я потребую вийти!», і щойно тоді зауважував ключ, встромлений ним самим у замкову шпарку. Переконавшись, що якщо й не все, то принаймні ключ у його руках, заспокоювався.

— Я не сам, — мовив Ігор Богданович, непомалу його ошелешивши.

Невже хтось ховався за коридорними дверима — який-небудь сюрприз, який ще не час розкривати? Не те щоб непокоївся, трохи мулько було — несподіванки різні бувають.

Щойно тоді помітив, як Ігор Богданович поплескує себе по відстовбурченій кишені — там і ховалася вона, розгадка-загадка.

Ігор Богданович, який обіцяв прийти, коли настане пора, прийшов набагато швидше — довести до сякого-такого кінця перерване попереднього разу спілкування.

— Гетьманська, — оголосив Ігор Богданович, викладаючи на стіл пляшку з мутного скла, на якій була зображена голова з застромленою у соболівку пір’їною.

Після третьої склянки, хоча хто там знає — ні він, ні Ігор Богданович не лічили, та якби й лічили, то не без того, що схибили б, — Ігор Богданович віднайшов місце, на якому обірвалася їхня остання бесіда.

Зі світлини, яку Ігор Богданович добув з портмоне, тоді як він грішним чином подумав, що зараз звідти посипляться банкноти, на них дивилася молода жінка з каштановим волоссям і такими самими каштановими очима.

— Класна? — запитав Ігор Богданович.

— Мугу, — ствердив він.

— Дура! — раптом закричав Ігор Богданович. — Остан -ня дура!

— Дура, — повторив він услід за Ігорем Богдановичем, силкуючись триматися на гребені хвилі.

— Но, ти мені обережно! — застеріг Ігор Богданович, і він, намагаючись не з’їхати з гребеня однієї хвилі, відчув, як його хоче захлеснути інша.

— О’ кей. На цей раз помилую, — сказав нарешті Ігор Богданович, роблячи жест, наче збирався викинути світлину геть, проте останньої миті передумав. Він так і не вкецькав, кого з них стосувалася великодушність — його чи кобіти.

— Ич, яка комизлива, — пхенькнув Ігор Богданович, марно силкуючись вкласти світлину в портмоне.

— Не хочеш? — нарешті роздратувався. — Я тебе питаю?

Світлина не відповідала, лише усміхалася.

— Мовчиш? — лютився Ігор Богданович. — Ще й насмі -хаєшся?!

Оскільки й далі мовчала, Ігор Богданович знову — і цього разу остаточно — зірвався на крик:

— Геть, геть з моїх очей! На фіґ ти мені така здалася!

Й Ігор Богданович пожбурив її геть від себе.

— Давно тебе треба було спекатися! — горлав Ігор Богданович навздогін світлині, яка врешті осіла неподалік від батареї центрального опалення.

Потім Ігор Богданович плакав, а він, розчулений такою довірою і самою історією, і собі розкис — рюмсалося йому світло та лагідно.

Хоча Ігор Богданович щоразу приносив одну пляшку, наступного ранку, коли Ігоря Богдановича вже не було, пляшок виявлялося три, до того ж однакових. Стривожившись, що йому троїться, чого раніше з ним не траплялося, він схопив пляшку рукою, ніби вона могла вислизнути, ухилившись матовою шийкою вбік, і, потримавши якусь мить, сховав позаду себе.

Тепер пляшок було дві. Потому, як усунув наступну, залишилась одна — він і її заховав. Тепер пляшок знову було три, тільки вже позаду нього. Нажаханий, він відтарабанив їх до туалету-вмивальника, всі відразу, внаслідок чого в кімнаті запанувала нарешті їхня відсутність. Про те, скільки їх в туалеті, намагався не думати і навіть не пішов по воду, хоча спрага палила його дужче і дужче.

Його увагу привернула світлина. Він хотів піднести її, одначе простіше було опуститися поруч із нею, яка чарівно всміхалася.

Він обернув її. Яна, 7 квітня 1994 р.

«Лана!» — нервозно вигукнув Іполит. «Лана!» — повторили Коля і Петя. «Стара маніячка», — пробурчав Калістрат.

Так він довідався, що старість називалась Русланою. Волів, аби приходила знову і знову, чекав на неї — день, два, три, зажурено вимовляючи ім’я тієї, якої ще недавно боявся. Його почало лихоманити, вкидало то в холод, то в піт.

Батьки лікували його теплим содовим питтям, він хворів і нездужав, трясся в пропасниці й марив, доки збагнув, що ніхто і ніщо не зцілить його, якщо він нічого не робитиме сам.

В ті рідкісні миті, коли нікого з батьків не було, він покидав барліг і розтривоженим звіром бродив околицями, шукаючи її і не знати чого.

На уроках він не міг і не бажав зосередитися, і Йошка штовхав його ліктем: «Гей, прокинься. Тебе викликають». Його, який сомнамбулою похитувався перед класом, питали, хто рано-вранці квилить на валу в стольному городі Києві, і він, не виходячи з трансу, відповідав: «Лана». — «Ярославна», — виправляв учитель, а він знай белькотів: «Лана». — «Чому вона квилить?» — допитувався вчитель, і він белькотів: «За мною — так, як я за нею». — «Блазень! Блазень! — зривався вчитель. — Макоцвітий телепень!»

Розриваючись між батьками і Ланою, спізнавав нечу-вані муки. Боявся розчарувати батьків, яких любив, а вони — його. Інші прогулювали уроки, щоб піти в кіно, покурити за школою, повештатися або просто так, бо сидіти за партою, коли тобі чотирнадцять, — тупо. Він же вирушав шукати її. «Лана», — лелькотів, бродячи вулицями, парками, закапелками.

«Лана?» Так, то була вона — він ніколи не почувався таким щасливим! На шляху до школи завертав туди, де на нього чекала Старість з зубами, пожовклими від тютюну, і бурульками грудей, що розсварено глипали врізнобіч.

«Якщо батьки запитаються, скажи, що я був у тебе», — просив Йошку, і Йошка, справжній друг, ні разу не виказав його, доки якось, геть випадково, попалив його з Ланою. «Хто така?» — запитав по-змовницькому. «Мама, — збрехав він. — Хіба ти ніколи не бачив моєї матері?» «Власне, що бачив, — образився Йошка. — Тому й питаю». — «Я пожартував, — зашарівся, трохи через Лану, а трохи через те, що збрехав найкращому приятелеві. — Так, знайома одна». — «З тих, що їм платять?» — підморгнув Йошка. Не зрозумівши, що Йошка мав на увазі, він не насмілився, однак, перепитувати.

Зустрівшись з Ланою, запитав: «То я мав би тобі платити?» «А ти маєш гроші?» — задерикувато прохрипіла Лана. «Ні», — потупився він. «Хто тобі взагалі таке ляпнув?» — розреготалася Лана. «Я так», — мовив знічено. «Не хвилюйся. Ти мені платиш, дурнику. Так щедро, як ти, мені не платив ніхто», — запевнила Лана.

Навіть тому, що ніколи не закінчується, настає край — значно банальніший, ніж його малює фантазія. В нього кінець чекання ознаменувався зголюванням бороди, якої позбувся вдруге в житті, — сидів у перукарні, де перукар пеленав його білою цератою, запитуючи: «Як стрижемо?», а замість нього відповідав хтось позаду: «Покоротше», наче то його голос відділився від нього.

— Під бобрика? — уточнив перукар.

— Під бобрика надто виклично.

— Під канатку?

— Під канатку.

І його взяли в обіг.

Перукар орудував довго й терпляче, розчісуючи і зі-стригаючи, — спершу великі, потім менші і рідші косми падали на підлогу.

— Наче з барана, — присвистував перукар.

Під ногами перукаря стало м’яко, як на перському килимі.

Потім настала черга бороди. Коли ножиці покромсали все, що могли, зблиснуло гостре лезо.

— Ну як? — підсумував перукар милуючись.

— Міністр, — сказали позаду нього, чи то насмішкувато, чи то на визнання перукаревих здібностей.

Потім його повезли до лазні. Такі заходи він вважав явним перебільшенням, але його переконували, що характерний запах, який поширювало його тіло, викличе роздратування або й приступ ненависті, наслідком чого стане, але про це краще не думати.

Звиклий до річки і до весни, він ніколи не був у лазні і майже не користався можливостями готелю, де в кінці коридору розташовувалася душова. Обходився умивальником, який мало чим відрізнявся від туалетної мушлі і куди він звільнявся від зайвої квінтесенції.

Він хотів іти митись одягненим, однак його завернули, а коли роздягнувся, всучили віничок, яким сором’язливо затулив грішну плоть. Потік відвідувачів підхопив і поніс його.

Коли він вийшов надвір, машини, яка його привезла, не було, й до готелю діставався самотужки в нових кремових штанах і смугастій тенісці, хоча було ще холоднувато. Вечорами рештки розгромленої зими вилазили з закапелків, влаштовуючи заколот і реванш.

Свій одяг він ніс у спортивній сумці, в якій йому подарували новий. Намацавши в нових штанах гаманець, він на своє превелике здивування виявив усередині гроші — хоч і не багато, проте сам факт їх наявності промовляв за себе. Ніхто не пояснював, що і чому, — зрештою, й непотрібно.

Поклавши їх нізащо не тратити, завернув у бар, з якого вийшов, коли світ заобертався навколо своєї осі швидше, прискорюючи настання темряви.

Заснув, не скидаючи ні нових штанів, ані теніски. Спав солодко-солодко — так сплять перед стратою, про яку не відають ні сном, ані духом.

Уперше бороди він позбувся, коли йому виповнилося вісімнадцять. Батьківська віра в його геніальність укотре похитнулася, коли після восьмого класу його скерували в профтехучилище, хоча, по правді, вчився він не найгірше — не гірше за інших. Він би проскочив у дев’ятий клас, якби ним не вирішили поповнити робітництво, яке чим більше його оспівували, тим невблаганніше деградувало. Коли ж він відмовився, його рідні з жахом впізнали в ньому справжнього сина своїх батьків.

Йому світила армія, година ікс невблаганно насувалася, і вони метушилися, наче звірі в пастці. Не знаючи, що робити, вони знали, що робити щось треба. Покрутившись біля військкомату, Коля рознюхав, що від армії можна відкупитися, але, по-перше, для цього треба навести блат, що їм не світило, й, по-друге, викласти певну суму, якої в них за найбільшого бажання також не водилося.

Напередодні медогляду, куди його викликали спеціальним кур’єром, позаяк у реєстрі звичайної пошти руїни, в якій він мешкав, не значилося, батьки засипали його такою кількістю настанов, що він змушений був їх увесь час повторювати, мов довжелезну молитву.

«Тебе битимуть молоточком», — сказав Петя. «За що?» — злякався він. «По коліні». — «Не хочу!» — «Це не болить». — «Тебе битимуть, щоб подивитися, чи рухається нога». — «Вона підскакуватиме». — «Але ти не дай їй підскочити, чуєш?» — «Вдавай, ніби не рухається».

«Тобі перевірятимуть зір». — «Як це?» — запитав він. «Посадять на стілець. Перед тобою на стіні висітиме папір з буквами, малими й великими. Зверху великі», — сказав Коля. «“Ш” і “Б”», — втрутився Іполит, який досі мовчав. «Потім менші, менші і так до найменших», — тлумачив Петя. «Ти бачитимеш “Ш” і “Б”», — сказав Коля. «Ти бачитимеш усе, — втрутилася Леся. — Але кажи, що бачиш тільки перший рядок». — «Запам’ятав?» — запитав Петя. «Так», — кивнув він.

«Тобі казатимуть заплющити очі», — продовжив Коля. «Ти їх не заплющуй», — сказав Петя. «Заплющуй». — «Ні». — «Та що ти дурниці плетеш? — не витримав Коля. — Якщо не заплющиш — хана». — «Я заплющу», — пробелькотів він. «І правильно зробиш», — прохрипів Калістрат. «Коли заплющиш, тобі скажуть доторкнутися до носа: спочатку пальцем правої руки, потім лівої. Ти зробиш ось що: правою впрешся в брову, лівою промажеш над головою». — «Для переконливості тицьни в лікаря — бажано так, щоб той від болю заверещав». — «Попади йому в око». — «Щоб йому перехотілося посилати дітей на забій». — «Та годі вже!» — ревнув Сакидон.

«Повторюй», — казали батьки, і всю дорогу він тренувався. Його пропустили всередину, відгородивши батьків турнікетом. Робив усе так, як навчили, — ногою не рухав, пальцем влучив раз у брову, раз у лікаря («Кретин! Не в той бік»). Щось уписавши до карточки, лікар виставив його разом з нею за двері.

Літер не бачив — тільки «Ш» і «Б». «Далі, — нетерпеливився окуліст. — Знаєш, скільки ще вас таких юних не гід ників за дверима, й усі на сьогодні?» — «Не бачу». — «Тепер заплющ інше око», — казав окуліст, і він заплющував інше око. «А зараз?» — «“Ш” і “Б”». — «А тут? Ось тут що?» — «Нічого». — «Як нічого?» — «Щось чорне». — «Чорне, — перекривив його окуліст. — Ти, часом, не симулянт?» Не знаючи, хто такий симулянт, проте розуміючи, що це щось погане, він заперечливо мотав головою. «Йди з Богом».

«Що будемо робити?» — члени комісії перезирнулися. «Будбат, що ж іще?» — «Але ж цегла». — «Ну й що?» — «Як він кластиме, якщо не може знайти власного носа?» — «Даруйте, він кластиме не з заплющеними очима!» — «І Ви б захотіли потім жити в такому будинку?» — «Я маю де жити». — «Я також». — «Річ не в тім, хто де живе. Такий будинок завалиться швидше, ніж його побудують». — «Ну то що все-таки робитимемо? — нетерпляче запитав тип, який був, судячи з усього, головним. — Їх он іще скільки». Так він уник армії і будбату.

— Я від Ігоря Богдановича, — чоловік, який це сказав, був одягнений в штани кольору хакі й синю футболку, а на його залисинах сиділи сонцезахисні окуляри.

— А Ігор Богданович? — розгубився він.

— Ігор Богданович побажав щасливої дороги. Я тебе відвезу, куди слід, там чекатимеш.

— Ігор Богданович теж чекатиме?

— Ну що ти, Ігор Богданович людина зайнята.

Так ось який він, Ігор Богданович, навіть попрощатися не прийшов, а ще кілька днів тому душу перед ним вивертав.

— З речами на вихід! — скомандував незнайомець.

Він узяв сумку зі старим одягом, який пошкодував викинути.

Заскреготівши, автомобіль рвонув з місця. Їхали через місто, в яке його колись давно прибив Вітер Промислу, проскакували на червоне й уже невдовзі котилися магістраллю — геть від багатоповерхівок, чиї силуети невблаганно залишались позаду.

Мчали, аж зашкалювало, хоча він нікуди не квапився — та й куди? Пролітали міста і села. Після якогось чергового села автомобіль звернув на стоянку.

— Приїхали.

— Куди? — здивувався він.

— Сюди, — здивувався у відповідь незнайомець.

За узбіччям, по обидва краї від дороги, скільки сягало око, простиралося поле, на якому тулилися зеленими острівцями невеличкі переліски. Віяв вітер.

— Тут чекатимеш, доки тебе заберуть. Хіба ти не в кур -сі?

Разом з автомобілем, який доправив його сюди, розчинялось за обрієм його дотеперішнє життя.

Попри нього шугали фургони далекобійників, легковики, автобуси, мотоцикли. Зрідка узбіччям торохтіла підвода, здіймаючи клуби куряви.

Стояв годину, дві, три, доки поруч опинилися ще двоє.

— Жора, — мовив один.

— Кузя, — відрекомендувався інший.

— Ти теж? — запитав Жора.

— Чекаю, — відповів він.

— Тачкою приїхав? — запитав Кузя.

Він кивнув головою.

— Ми через поле, — пояснив Жора.

Кузя мав сакви на раменах, вагітні тягарями, якими здатне завагітніти життя, Жора — простору стару валізу з металевими накутниками.

— А ти що, отак? — дивувалися Жора і Кузя.

— Ось, — показував сумку. — Казали нічого зайвого не брати.

— Хавка?

— Одяг.

Скинувши одяг, він мовби звільнився від себе — ціле дотеперішнє життя в дешевій спортивній сумці, зі спогадами й картинами, світлими і сльотавими митями, підворіттями і вокзальними почекальнями, парками та мостами, нішами і під’їздами, приятелями, з якими він розпрощався заради незнатичого. Врешті-решт, Ігорем Богдановичем, готелем і світлиною жінки на підлозі номера. Прибиральницею Мартою і двома плодами з кислинкою. І така туга розібрала його, що ладний був триматися за поруччя, — хай його відривали б, нехай припікали б залізом, він нізащо не відпустив би їх. Жодних поруччів не було, крім ніг, на яких і тримався.

Отак стояв, обійнявши сумку з блакитним небом ми-нулини всередині.

Відколи навчився ходити, вони здійснювали спільні прогулянки — кожного разу далі, ніж попереднього. Тюпав, вивертаючи ніжки, перечіпався через горбки, показував пальцем на щось, що його зацікавлювало, швидко втомлювався, і тоді Коля, найвищий із них, брав його на коркоші, звідки він не хотів злазити ні в чотири, ні в п’ять років. «Трохи йди сам», — підохочували батьки, а він мотав головою. «Хоцу на вебуда», — не вгавав, доки Коля нарешті висаджував його на свої рамена. Так одного дня йому відкрилися строкаті павільйони дитячого садка.

З ними часто ходила Лійка, яка і тоді, і згодом то прибивалася до них, то надовго чи коротко зникала і яку він також кликав мамою. Лише Коля звертався до неї, повне ім’я якої було Ліля, вряди-годи Ліліан, а Іполит, залежно від стану, в якому перебував, маман або мамаша.

Якось, у його неповні два роки, між Лесею і Лійкою спалахнула сварка. Залишаючись із ним сама, для чого щоразу знаходила переконливі приводи, Лійка виманювала в нього смоктунця, коли ж він відмовлявся розлучитися з ним добровільно, висмикувала, мов корок з пляшки. «Зараз отримаєш щось смачніше, пупсику», — примовляла, підставляючи йому, скривленому і ладному розрюмсатися, власні груди, з яких стирчали стовбурці темних пиптиків, які він хапав, смоктав і кусав. «Не так сильно», — зойкала Лійка, не забираючи його, однак, від грудей.

На цьому «Не так сильно» її запопала Леся. «Ти що, здуріла?» — «Я його годую». — «Чим годуєш?» — Леся скривилася в саркастичній посмішці. «Молоком», — невинно здивувалася Ліля. «Звідки в тебе молоко?» — не вгавала Леся. «Інші годують, а мені не можна? Нехай дитина бодай відчує, як це, коли її прикладають», — впиралася Ліля. «Дура! — кричала Леся. — Зараз же припини». Ліля не припиняла, і Леся, підскочивши, намагалася відірвати його від Лілі. Тут уже він, який тільки-но призвичаївся, а тепер міг усе втратити, почав щосили брикатися ноженятами. Тим часом його зуби, які вже пробилися з ясен, міцніше стиснули Лілин пиптик. «Вар’ятка, сосок відірвеш!» — вищала Ліля.

Якби не поява татусів, невідомо, чим би закінчилося. «Вона божевільна!» — кричала Леся, показуючи на Лійку. «Це ти божевільна, — огризалася Ліля. — Божевільна і заздрісна». — «Було б чому заздрити», — буркала Леся. Відтоді Ліля намагалася давати груди так, щоб її не побачила Леся, а Леся робила все, аби позбавити Лілю нагоди залишитися з ним самій.

«Сцо то?» — запитав він. «Де?» — запитав і собі Петя, найнижчий з-поміж усіх його татусів. «Садок», — відповів Калістрат. «Хоцу садок!» — завимагав, змусивши батьків перезирнутися. Хоча садок був великий, вони, які досі здійснювали прогулянки в інших керунках, його тихцем оминали.

Й ось прошкували травою й асфальтом, переходили дорогу і перетинали сквери. Навіть якби вони захотіли, він не дав би їм схибити. Збільшуючись, розмальовані гриби павільйонів манили його дужче й дужче. Досить їм було на мить зникнути, він здіймав бучу, й батьки стрибали, щоб подивитися, чи правильно йдуть, Петя ліз на Саки-дона, звідки запевняв, що павільйони попереду, проте він заспокоювався щойно тоді, коли бачив їх знову на власні очі.

Вздовж паркана, який відділяв їх від садочка, з того боку цвіли кущі. Гудів джміль, шукаючи місця для посадки. «Я фоцю», — запхинькав він, а вони й без продовження зрозуміли, що він хоче туди, де на майданчиках з дитячими драбинками й слониками копирсались і галасували діти. «Не мона», — помахав пальцем Іполит. «Фоцю», — вередував він.

Вирізнивши їхні голоси з какофонії садочкового гамору, обернулася і суворо на них поглянула вихователька. «Цить», — сказав Петя. «Фоцю!» — не вгавав. «Там вовк — гам», — гримнув Сакидон. «Блесес!» — протестував, тоді як Петя насилу стримував регіт. «Там погано», — відраджував Калістрат. «Вони нещасні, — бідкався Коля, — не мають ні тата, ні мами». — «Бідолашки», — зітхала Ліля, тоді як бідолашки бігали і товклися, лазили, падали, підводилися, знову лазили, будували замки в піску і ходи, щоб добратися до печери із захованими у ній скарбами. «Їх відібрали у мами і тата, — казав Сакидон, — і закрили: бачиш, який високий паркан, щоб ніхто з них не втік!» «Це дитяча в’язниця», — насупився Петя. «Буцегарня», — гаркав Іполит. «Фоцю!» — не поступався він. Ледве вмовили, пообіцявши прийти, коли нікого не буде.

Кузя працював у цеху, де спершу виробляли шурупки й підшипники — одних багато, інших наполовину менше. Десять карбованців із зарплати Кузя відкладав, дев’яносто дев’ять приносив додому, де на нього чекали жінка й діти — останні постійно билися і сварилися, найгірше чублячись у дні його заробітку. Жінка, ховаючи гроші в халат, пропахлий котлетами, які шкварчали в жирі та в яких було більше розмоченої булки з часником, ніж м’яса, розпачливо голосила: «Краще би не приносив!» І Кузя, якому образа підступала до горла, де клекотіла, перетворюючись на злість, гарчав: «І не принесу, щоб ви здохли!»

Десять карбованців — усе, що залишалося Кузі для його інтимного життя, в яке він не допускав нікого: ні жінки, ні оболтусів, з яких не переставав дивуватися, що це його діти. Колись своїх батьків Кузя слухався, з братами і сестрами, яких мав багато і з яких двох уже не було, жив мирно, відмалечку допомагаючи в господарстві, де кожний із них, навіть найменшенький, мав коло чого поратися. Його мати працювала в колгоспі, заробляючи вісімнадцять карбованців на місяць, за які вмудрялася і їх доглянути, і господарство на собі тягти. Батько відійшов рано, Кузя його майже не пам’ятав. А в нього оболтуси, яких годуй не годуй, за холодну воду не візьмуться. Жодна потвора сміття не винесе, доки він з роботи не прийде і сам цього не зробить.

Жінка працювала пів дня прибиральницею і приносила тридцять два карбованці, інші пів дня смажачи свої тридцять два і його дев’яносто дев’ять карбованців у великій засмальцьованій пательні, від чого йому, який приходив надголодь, перепадало півтори котлети, які їв із хлібом, вимочуючи в рештках жиру під жадібними поглядами. Зірвавшись, витурював геть із кухні.

Так Кузя вирішив залишати десять карбованців й обла-штував продухвину для свого власного життя, яке збував із приятелями, такими самими горопахами, як він, а коли й ті набридали, усамітнювався, щоб ніхто не знайшов. Проте незбагненна сила, яку називали обов’язком, спостигала його в найвіддаленішому усамітненні, викурювала і гнала додому. «На біса мені усе це здалося?» — волав Кузя, а у відповідь підвивало відлуння.

Одного дня Кузина погроза справдилася — вперше, відколи працював у цеху й відколи взагалі працював, прийшов додому без грошей, які тоді називалися вже не карбованцями, а купонами і було їх незрівнянно більше, лише не виплачували. «Нема, — Кузя згірчено і злостиво вивернув кишені. — Дочекалися, засранці». Сини затихли. «Кузьо, де гроші?» — тихим голосом запитала жінка. «Кажу, немає, — повторив Кузя. — Комунізм настав: відтепер не платитимуть». — «Тебе з роботи звільнили?» — запитала ще тихіше. «Дурепа, — визвірився. — Комунізм — це значить: увихаєшся, а тобі дулю платять». — «Такого не може бути, Кузьо», — з її очей скотилася сльоза. «Не знаю, — буркнув Кузя примирливо. — Сказали: зарплата затримується».

Зарплата затрималася на довгі чотири роки і, може, й на довше — на п’ять і сім і хто знає ще скільки, уже не було й купонів, а гривні, проте Кузя покинув роботу і небагато втратив: цех невдовзі розвалився, услід за цехом розвалився завод, наче то Кузя підпирав його своїми міцними раменами.

Спершу Кузя брав зарплату шурупками. На прохідній вдавали, що не помічають його відстовбурчених кишень. Потім почав носити підшипники. «Три підшипники й баста — май совість», — застеріг охоронець. Відтоді Кузя щоразу брав жменю шурупок і три підшипники. Коли ринок переповнився, Кузя залишився без цього останнього заробітку. Лише Бог знає, що Кузя робив між тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомим роком і сьогоднішнім днем, в який він з ним познайомився на зупинці, віддалеки за містом, на трасі, що вела в невідомість, яку Ігор Богданович патетично охрестив щасливим майбутнім.

Вони дотримали слова, і надвечір’ям, коли останні батьки забрали своїх дітей, вернулись туди, де за парканом принишкли майданчики. Лазівок у металевій сітці не було, а хвіртка, до якої наближалися з усією можливою обережністю, була замкнена. «Якщо дірки немає, її треба зробити», — сказав Петя. «Ми подивовані твоєю мудрістю, Петику», — шпильнув Коля. «Петя в нас Соломон», — прогундосив Калістрат.

Напочатку Бог створив Рай, потім маленьку дірку, крізь яку туди можна було потрапити. Вони знайшли її, точніше, зробили — так, аби якнайменше впадала в очі. І щоразу, скільки туди навідувалися, а того ніхто їм не рахував, при покиданні ретельно, до наступного разу, маскували.

І була у Раю пісочниця, драбинка і соковита квітка з кольоровими дерев’яними пелюстками на металевій стеблині. Й оберталася вліво та вправо. І стояв павільйон, який, щоправда, не обертався, зате лави і земля підметені, а на стінах картинки на сюжети відомих казок. Упізнавши сіроманця, який займав козенят, сипонув йому в очі пісок. З іншого боку збирала гриби Червона Шапочка. Він і собі хотів зірвати якого-небудь мухомора, що в капелюшку і з крапочками, найяскравішого. Хотів повиривати траву, але вона не давалася — то був зачарований ліс. «Не рви траву, — проспівала, заховавшись з іншого боку, Ліля. — Трава жива». — «Хто то?» — стрепенувся він. «Мавка», — душився зі сміху Сакидон.

І вийшли вони на майданчик. І бавився він у піску. І побачив машину, синій автомобіль на червоних колесах, з жовтими крилами і зеленим дахом. Схопив кермо і примусив їх усіх сісти. І вони всі ледве вмістилися, тільки Коля і Калістрат стояли на приступках, тримаючись за дах. І за -вів він мотор. І поїхали вони, пиркаючи. І машина та теж була чарівна — все в садочку було. Бо могла вона рухатися в різних напрямках. І повезла вона їх усіх у дитинство, а звідти назад. І поклали вони вирушити кудись разом — туди, куди подаються влітку: на море. І їхали вони через північ та південь. З півночі та й на південь. «Це Вінниця. Це Кіровоград, а це Миколаїв». Прибули до Херсону, і хотіли там залишитися, але не залишилися, тільки поїли. Не шкодували нічого — ні борщу, ні котлет по-київськи, ні собі, ні синові. Поїли так, як не їли ніколи, — екзотичних десертів, шербету й морозива. І продовжили подорож, щоб аж у Криму зупинитися. Й розбили на піщаному березі намет. «Це море», — потягнувсь Сакидон. І плавали вони у водах і його вчили. Засмагали на сонці й вилежувалися в наметі. А коли назасмагалися, вирушили назад, із півдня на північ, тіль ки тепер іншим шляхом, зиґзаґами — світу побачити, через Бендери і Чебоксари, де овочів-фруктів неміряно, а полиці вгинаються під вагою рулетів та ласощів, квас же тече ріками, про пиво не кажучи.

І так воно й було. І повернулися додому в сутінках. Зморила його дорога, найбільше ж, одначе, враження. І страви сподобалися. Перцю і баклажанів навезли, помідорів та кавунів. Заснув він на руках Калістрата. Зняв його Калістрат обережно, на ліжко поклав і ковдрою зверху накрили.

Такою була його перша мандрівка до моря.

Якби такий художник, як Жора, народився під щасливішою зіркою, його полотна висіли б у картинних галереях і приватних колекціях, за них вигукували б суми на аукціонах, їх викрадали б грабіжники, вирізаючи з масивних рам, аксесуари його вбрання і приватного побуту цінувалися б не менше, ніж зуби його нового приятеля, якого він щойно набув. Музейні ґіди, згуртувавши навколо себе зграйки туристів, цвірінькали б різними мовами його біографію, творчі фази й обставини — коли він тільки встигав творити в наш метушливий час, геній?

Полотна, що їх малював Жора, висіли на входах до кінотеатрів, властиво до двох, в яких він за сумісництвом працював художником-оформлювачем. Їх ніхто не вирізав із рам, в яких вони приваблювали глядачів. Їх могла пошкодити тільки негода, злива і вітер, хльостаючи по напнутому полотну. Внизу Жора каліграфічними цифрами виводив години кіносеансів.

За винятком кількох, що їх подарував знайомим, життя намальованих ним шедеврів тривало рівно стільки, скільки йшов фільм, плюс час, який вони висіли, анонсуючи. Він використовував полотно знову і знову, змиваючи нанесені фарби, цілком спокійно й рутинно, далекий від думки нагромаджувати їх і в без того тісній комірчині, від веденій йому для малювання.

Заробленого ставало на прожиття і визнання у вузькому колі місцевої інтелігенції молодшого покоління, оскільки кінотеатри відвідувалися добре, часто до кас стояли черги — ще довші, ніж по худющі курячі стегна, що їх відпускали о чотирнадцятій тридцять. Він навіть діставав квитки для знайомих, нічого за це не вимагаючи. Кіномистецтво процвітало, Жора був поміж перших, хто переглядав новий фільм, що викликало до нього повагу.

Віра в мистецтво тривала рівно сім років, сім клятих щасливих років, після чого раптово і різко занепала. Кінотеатри спорожніли, ще якийсь час у них демонстрували еротику, а то й відверту порнуху, Жора малював голих тьолок, проте навіть вони не могли врятувати надію, що танула на очах, доки просторі приміщення розтяглися на осідки фірм, салони, більярдні та інші клуби, перетворились на офіси політичних партій, або їх просто закрили й вони роками простоювали, вкриваючись вологістю і грибком. Художника-оформлювача ніхто не потребував.

Із закритого простору кінотеатру життя викинуло Жору на відкриту усім вітрам вулицю, де шахрували наперсточники і цигикав сліпий музика і де, на відміну від кінотеатру, панувало сяке-таке велелюддя. Жора прилаштувавсь на майдані, малюючи портрети перехожих, усіляких роззяв, ласих половити витрішки, — рідко хто робив у нього замовлення.

Так сталося, що більшість його клієнтів була підозрілої, але тим колоритнішої зовнішності. Він портретував їхні мармизи, які приваблювали його, без жодних слів розповідаючи найнесподіваніші історії.

Останню картину Жора намалював рік тому. «Сидиш», — запитав його тип, із тих, які вивертають у повітрі пальцями. Такі належали до його поодиноких клієнтів. «Є дільце, — мовив тип. — Чо сидіти. Так і дурак може». Підвівши погляд, Жора чекав, нічого не кажучи. «Картінку нарисувати. Як? — запитав тип. — Можна?» — «Залежно яку», — відповів, зволікаючи, Жора. «Монументальну, — пояснив тип. — Башляю, не пошкодуєш».

Жора намалював картину, якій замовник дав назву «Гульбан», що Жора і вписав унизу. «Ініціальчики худож-ніка», — прорипів тип, і Жора нашкробав кілька літер. «Год і мєсто», — Жора вписав рік і місце.

На картині було зображено букет колоритних мармиз. «Сиди і нічого не слухай. Щось почуєш, можуть вуха відрізати. Єсть тут такіє дєятєлі». Жора малював, з головою поринувши у свою стихію.

Картина вийшла на славу. «Ну как, рєбята?» — запитав тип, презентуючи її своїм кумпанам, які вшанували її схвальними, щоб не сказати захопленими вигуками. Замовник відрахував гроші. «Ви по... помилилися», — мовив, затинаючись, Жора. «Папа нє ашибаєцца», — сказав замовник, і Жора тремтячими руками сховав півтори тисячі доларів до внутрішньої кишені піджака. «Гєній, — сказав гордо замовник, випроводжаючи Жору. — Пікассо. Через сто років висітиме в Єрмітажі».

Мабуть, вони все-таки заїхали далі, ніж гадали, далекодалеко, де не було вже ні Євпаторії, ані Саків, — туди, де ростуть пальми і виглядають з води булькатими очима крокодили. Можливо, це було іншого разу, а того першого вони справді побували в Криму, на берегах, що їх омивають хвилі Чорного моря. Хіба не верталися через Бендери і Чебоксари? Хіба не везли баклажани і кавуни, помідори та яблука? Хіба не заливали в бак квас замість бензину й автомобіль весело котився, попиркуючи?

Здавалося, відколи в них з’явився автомобіль, нехай такий, з дерев’яними колесами і сам дерев’яний, вони поклали надолужити всі ті подорожі, про які кожний із них і всі вони разом мріяли. Не дивно, що спочатку вирушили на море — те, що Чорне, й найкраще на світі, а піски його — найм’якші і найтепліші. Тепло- привітні, вони уприємнювали лежання, особливо як вийти з води і солодко простягнутися.

Для найкращого на світі моря не треба закордонних паспортів, яких вони ніколи не мали. Досить вирушити рано-вранці, коли осідає роса, а вже ввечері, ще не сховається сонце, припаркувати автомобіль і досхочу плюскатися в солоних обіймах, що відкриваються всім, хто їх прагне. Чорне море — найгостинніше з усіх морів. Одначе цього разу вони заїхали набагато-багато далі.

— Пальма! — вигукнув Калістрат. — Я бачу пальму!

— І я бачу пальму! — заверещав Петя.

— Я бачу три пальми, — сказав Іполит.

— А ти бачиш пальми? — запитав Коля.

— Ці дерева називаються пальмами, — пояснив Ка-лістрат, показуючи на стіну павільйону, розмальовану невизначеними деревами.

— Бачу, — відповів він.

— Що це означає? — запитав Коля.

— Що ми в Африці, — здогадався Петя.

— Не ходіте, діти, в Африку гуляти… — почав було Іпо-лит.

— Припини, — усовістила його Леся, — дитині втіху зі -псуєш.

Не дали Іполитові доспівати.

— А правда, що в Африці мавпи?

— Авжеж.

— А динозаври?

— Динозаври? — розгубився Коля.

— І динозаври є, — запевнив Калістрат.

— А вони нас не з’їдять?

— Не з’їдять.

— Вони тільки траву їдять і банани, які на пальмах ростуть, — сказав Петя.

— Стривай, — замислився Калістрат. — А кокоси?

— Що кокоси? — не зрозумів Коля.

— Здається, то кокоси на пальмах ростуть.

— І фініки, — докинула Леся.

— І фіги, — не подарував, щоб не похизуватися своїми знаннями, Петя.

— З маком, — увернув Коля.

— Фіги не ростуть, — авторитетно запевнив Іполит.

— Оце так да: і як воно тільки все там тримається? — не міг надивуватися Петя.

— А так: з одного боку банани, з іншого кокоси, з третього фініки, — висловив припущення Іполит.

— Ні, ярусами, — заперечив Коля. — Внизу банани, бо вони найважчі, потім кокоси, на самій горі фініки.

— Все залежить від сезону, — уневажнив обидві гіпотези Калістрат. — Спершу банани, за ними кокоси, третіми фініки. Потім знову банани і так усе від початку.

— Нам би таку пальму, — розмріявся Петя.

— Тобі б мед та й ложкою, — дорікнув Коля.

— Цікаво, де б ми її посадили? — запитав Калістрат.

— Як де? — здивувався Петя, — під хатою.

— Під хатою береза росте, — мовив Коля.

— На який біс нам та береза, — під’юджував Петя. — Ми її викорчуємо.

— Хто, ти? — здивувався Коля, змірявши Петю з голови до ніг.

— Ми разом, — звернувся Петя до того відчуття спільноти, яке по-англійськи називається common sence.

— Береза випускає сережки, — замрівся Сакидон, в якому промовила поетична вдача.

— Береза дає березовий сік, — сказав Коля, опустивши Сакидона з небес на землю.

— Хто його пив? — не здавався Петя.

— Я, — сказав Іполит.

— Де? — запитав Петя.

— У гастрономі. За сім копійок.

— Її зовсім не обов’язково викорчовувати, — знайшов Соломонове рішення Сакидон. — Ми посадимо пальму поруч…

— Поезія, — перебив його Іполит.

— Будемо мати банани, кокоси і фініки, — не вгавав Петя. — Все будемо мати.

Доки отак садили-вирощували, незчулися, як поруч опинився зелений крокодил.

— Крокодил, — Сакидон відскочив убік. Як кожний поет, Сакидон поринав у картини, створені уявою, так глибоко, що завиграшки міг перелякатися.

— Де? — сполошився Петя. — Хижа тварюка...

— Щириться, — відступив крок назад Калістрат.

— Ти зуби на нас не скаль, — звернувся Іполит до крокодила.

Крокодил продовжував своє незворушно гидке зубоскальство.

— Клокодил! Клокодил! — закричав він.

Кричав збуджено — як-не-як, крокодила він бачив уперше і той його вразив.

— Обережно, — сказав Сакидон.

— Близько не підходь, — застеріг Калістрат.

— Фоцю, фоцю, — зарюмсав він.

— Вкусить, — сказав Коля.

— Годі вам уже, — втрутилася Ліля, яка весь час мовчала.

— А бо що? — здивувалися татусі.

— Самі знаєте, — відповіла Ліля.

— Крокодил справді небезпечний, — сказав Коля.

— Хіба не бачиш, які в нього зубиська? — сказав Калі-страт.

— Фоцю, фоцю, — тараторив він.

— Підійди, обережно погладь за хвіст, — дозволила Леся.

— Вкусить! — застеріг Петя.

Цієї миті диким ревом заревів Калістрат, висмикуючи руку з крокодилової пащеки, — і коли він встиг її туди застромити?

— Вкусив, вкусив! — кричав Калістрат не своїм голосом. — Він мене вкусив.

Всі подивилися на Калістрата, потім на зеленого крокодила, який продовжував лежати на піску, тоді як Калістрат не припиняв горланити і стрибати.

— Не кричи, людей привабиш. Лягавих викличуть, — зацитькали на нього Леся і Ліля.

— Болить! — кричав Калістрат. — Я побачив би, що б ви робили, якби він вас хапонув!

І тоді сталося неймовірне. Він, їхній малюк, схопивши дрючок, заходився репіжити крокодила по грубій зеленій спині, від чого шкура здувалася дерев’яними горбиками.

— Ня, ня, — примовляв.

— Так йому, так, — підбехтував Петя.

— Щоб не кусав більше тата, — хапався за живіт Коля.

— Ну — на перший раз досить, — сказав Іполит, проте малюка годі було вгамувати.

— Ти його заб’єш, — сказав Сакидон. — Він не хотів тата кусати. Тато сам руку запхав.

Калістрат розчулився:

— Справжній син свого батька. Не дасть скривдити.

Додому він їхав переможцем на Колиних плечах, де, зморений великою війною з крокодилом, заснув.

Жора і Кузя стали його приятелями, яких, здавалося, знає від давніх давен. Наче вони брати його, яких, утративши, знову знайшов. Ось вони тепер утрьох, молодший,

середульший і старший, чекають на нові мандри, на неймовірні, за якими непомалу скучили, пригоди. Ось зараз випірне з куряви металевий кінь, і зуби лютого вовка сточаться об його бік. Тоді вони втрьох осідлають його і вирушать у заповітну подорож — туди, де — так їх переконували — на них чекає нове життя, солодше від найсолодшої казки.

Росянисті ранки холодні, проте все змінюється, коли зійде сонце. Поволі їм ставало тепло, і Кузя скинув пальто, защеплене на великі ґудзики, що майже всі були різного розміру й кольору: брунатні, сірі, зелені, і різної форми — круглі, квадратні, продовгуваті. Було їх багато — більше, ніж петельок, щоб защіпати. Були вони пришиті не тільки напроти петельок, а й по всьому пальті, ззаду так само рясно, як спереду, на плечах, на рукавах, на вилогах.

Кузя надбав їх у крамниці «Сам собі кравчик», де, протинявшись без заняття в пошуках принагідних підробітків, якийсь час працював: продавав ґудзики, стьожки, стрічки, вставні ґумки, голки, шпильки, защіпки, шлейки, підтяжки, нитки, тканини, на плечі носив метр, нагадуючи кравця, ще один, уже дерев’яний, лежав на прилавку, вселяючи в Кузю впевненість у такий ненадійний час. Кузя уявляв, як духопелить дерев’яним метром рекетирів, які приходили до всіх, хто відкривав бізнес. Він чекав, проте рекетири не приходили. Нерекетири теж не приходили — ніхто не потребував уже більше ні стрічки, ні підтяжок, без яких колись годі було обійтися. Наче перестали відриватися ґудзики, губитися голки, тріскати ґумки, спадати штани. Отак, з нудьги і протесту, Кузя обшив ґудзиками своє пальто і замельдував банкрутство.

Під сподом на Кузі була вицвіла футболка, на якій заледве ще виднілися літери LOOK for LUCK. Кузя подивився на годинник. «Дванадцята», — сказав. З них трьох Кузя єдиний мав годинник, без якого не міг жити, втрачаючи орієнтацію, як збитий техногенними хвилями з панте-лику птах. Робився безпорадним, метушливим і млявим. Щоранку Кузя накручував його на своїй руці, і здавалося, що то він заводить себе. Кузя спав з годинником і їв із годинником, що допомагав Кузі, який нікуди не квапився, не вибитися з графіку в час, коли все навколо безнадійно пустилося берега. Може, саме тому, що втратив усе, Кузя так затято тримався його, який навіював, буцім життя й далі рухається тим самим розміреним плином. «Пора їсти», — сказав Кузя, виймаючи з наплечника хліб, над-почату палицю ковбаси і ніж, лезо якого зблиснуло проти сонця.

Побачивши Кузині скарби, він відчув, як йому раптом дико засмоктало в шлунку, хоча цього ранку, не так давно, він устиг поснідати і навіть наготував бутерброд, сховавши його, як завше, до шухляди, де він ще довго лежатиме, доки вкриється цвіллю, якщо його до того не побачить Марта. Гостинець, який він залишив їй на згадку про себе.

«Частуйтеся, друзі», — сказав Кузя. Його двічі не треба було припрошувати. Так вони влаштували сніданок на траві, під сонцем, що мовби на мить застигло, даючи перекусити й передихнути, перед тим як покотиться далі — туди, куди вслід за ним небавом покотяться вони.

Жоден із них досі не спромігся зловити чарівного птаха, про якого співалося у піснях. Він, не знаючи тих пісень, і не намагався. Його щастям була синичка, що цвінькала, сівши на гілочку. Для Жори, доки отримував у кінотеатрі зарплату, щастям було першим переглядати фільми і малювати афіші, а як опинився на вулиці — коли в нього хто-небудь купував картину. Кузя...

Іноді Кузя думав: може, усіх птахів щастя уже впольовано й він даремно шукає того, чого немає? Моментами йому здавалося, що його сім’я, якої зрікся, просто так узявши і не повернувшись, була його непоказним, не-усвідомленим щастям, проте він обурено й роздратовано відкидав подібні думки.

Кузя підклав наплечник під голову, накрився пальтом, усіяним ґудзиками, мов нічне небо зірками. Задрімав Жора, і провалився в сон він.

Хоча опівдні, коли пригріває сонце, сон короткий, здається, що триває він вічність.

Отак після Чорного моря побували в Африці, де мали вовтузню з крокодилом. Він шукав на Калістратовій руці ознак зубів, проте жодних слідів не побачив. «Калістрат відроджується, як Пеніс із попелу», — пояснив Петя. «Фенікс», — виправив його Сакидон, а Ліля гигикнула.

«Хто такий Пенікс?», — запитав Калістрат. «Фенікс — такий птах, — сказав Сакидон. — Вмирає й відроджується». — «А Пеніс?» — запитав Коля, знавець винятково живих мов: рідної, пташиної і кишково-шлункової. «Теж вмирає і теж відроджується», — пояснив Сакидон. «Не фоцю…» — раптом заскиглив він, який досі мовчав. «Ні-ні, що з тобою?» — занепокоїлися вони, а його, якому здалося, що Калістрат від крокодилового укусу ось-ось вріже дуба, охопив великий жаль.

Він, якому і без Калістрата не бракувало татусів, перелякався закладеним природою інстинктивним переляком, бо хоч мав би їх тисячу, за кожним із них, відколи що-небудь усвідомлював, непомалу би банував. «Не бійся, він не помре», — мовила Леся, вгадавши його тривогу. «Вже все, — втішав Калістрат, показуючи руку. — Загоїлося, ти ж сам бачиш ».

Як тільки сприяла погода, вони вирушали в подорож, об’їздивши так країни і континенти. Найчастіше, однак, їх вабило Чорне море — щоразу, коли вони туди приїздили, було літо. В Африку більше не потикалися, хоча дорогою на Чорне море їхньому малюкові не раз ввижався крокодил. «Ну який крокодил, якщо ми прямуємо в Крим?» — казав Калістрат. «Звідки тут може взятися крокодил, якщо ми щойно в’їхали в Запоріжжя, де жили колись козаки, які перемогли крокодилів?» — казав Сакидон. «Нема у нас крокодилів», — підтверджував Іполит. «На нашому Півдні ростуть баклажани», — сказав Коля. «Сині-сині», — додав Петя. «Аж фіолетові», — цмокнув Сакидон. «Цілі плантації», — зітхнув Іполит. «Цвинтарі», — сказав Калістрат. «Це носяри пияків, які їм повідпадали», — буркнув Сакидон. «Доне, ти совість маєш?» — озвалася Леся. «Я нічого», — знітився Сакидон. «Трошки більше такту», — побажала Леся. «Йому тільки п’ять років», — докинула Ліля. «Коли стане двадцять п’ять, буде запізно», — сказав Сакидон. «Ще встигнемо», — сказала Ліля. «Ти ж бачиш: у нього зараз романтика», — підтримала Лілю Леся.

Ця розмова про крокодила, як і багато інших речей, закарбується в його химерливій пам’яті, щоб одного дня, коли вчитель географії запитає, які тварини живуть у нашій батьківщині, своєю відповіддю спровокувати такою самою мірою короткий, як і вражаючий діалог:

— Крокодили.

— Ти впевнений?

— Як пити дати, — твердо відповість він.

— І сьогодні теж живуть?

— Сьогодні ні, — заперечить.

— Куди ж вони поділися?

— Їх козаки перемогли, наші славетні зарізяки, — скаже запишано, отримавши не першу, не другу і навіть не третю у своєму щоденнику двійку.

Вони знову випірнули в Україні, на її сонячно-степовому півдні, як захотілося в туалет. Люди культурні, вони відмовилися справляти потребу там, де стояли. Побачивши будиночок з цегли, викладений морквяно-брунатною плиткою, потюпали до нього.

— Гей, — вигукнув Петя. — Це ж не туалет.

— А й справді, — здивувався Коля.

— Що це, по - вашому? — запитав Калістрат.

— Душ, — дудукнув Іполит.

— Як душ? — ще дужче здивувався Петя, який і заварив усю кашу. — Навіщо душ, якщо в цьому місці аж проситься туалет?

— Так, — сказав Іполит. — Дивися і слухай. Трубу бачиш?

— Бачу, — відповів Петя.

— Бачок бачиш? — запитав Іполит, показуючи під стелю.

— Бачу, — відповів Петя.

— Січеш? — запитав Іполит.

— Ні, — щиросердо зізнався Петя.

— Просто, як пити дати, — пояснив Іполит.

— Душ! — крикнув Калістрат, проте відразу й затявся. — Чому тоді труба веде вниз? Ти що, на підлозі рачки митимешся?

— Ось, — зрадів Іполит. — Тут і зарито собаку.

— Якого собаку?

— Ти що, сліпий?

— Сам сліпий.

— Хіба не бачиш, що напартачили?

— Напартачили... — перекривив його Калістрат. — Щось я не розумію твоєї логіки.

В юності Іполит, захоплений думкою про володарювання над водами, мріяв стати сантехніком, який закручуватиме і відкручуватиме крани. Де міг, він їх відкручував, і вони осідали в його кишені. В Іполитовому житті все склалося навпаки — не він над водами, а води заволодарювали над ним — не морські і навіть не мінеральні.

— Не діло, — сказав Іполит. — Треба відремонтувати.

— А море? — запитав Сакидон.

— Море нікуди не дінеться.

Вони покинули Іполита, який заходився орудувати з вправністю професійного сантехніка. Коли прийшли, Іполит стояв, у чому його колись народила мати, під струменем, що лив з прилаштованого під стелею бачка зі знятою кришкою. Усі по черзі вони прийняли душ. І Леся. І Ліля.

— Майстер перетворень, — Сакидон поплескав Іполита по плечі з неабияким й одночасно дещо насмішкуватим визнанням.

— Не бризкайся, — відбуркнув Іполит.

Треба бути таким, як Іполит, умільцем, щоб садочко-вий туалет переобладнати на душову кабіну.

Найбільше зустрічей призначають зранку — на восьму тридцять, дев’яту, десяту. Коли претендентів багато, буває, що й на одинадцяту та дванадцяту, або й на наступний день — теж зазвичай у першій його половині.

От і йому призначили на одинадцяту, тільки не в першій половині, а в другій. І навіть не дня, а вечора, хоча, може, вже й ночі. Це була єдина пропозиція, яку отримав, відколи став на облік у біржі праці, куди ось уже другий рік справно ходив відмічатися, а йому казали: «Вакансій немає. Спробуйте наступного разу». Він збився з ліку, скільки їх уже було, наступних разів, кожний з яких виявлявся даремним.

Роботу, яку отримав, запропонували йому не на біржі, а неподалік, де час до часу крутяться різні жевжики. На своє свято, яке нарешті настало, він ішов у неоднозначному настрої, розриваючись між двома протилежними почуттями — щастям і тривогою. Не кожному ж бо призначають співбесіду за годину до півночі.

Знаючи місто, не мав труднощів знайти вулицю, яку пройшов від початку до кінця, а від кінця знову на початок. І так кілька разів. Нарешті, дійшовши до кінця вулиці, застиг на тротуарі з рештками потрісканого асфальту. Номера, куди мав з’явитися, не було.

Простовбичивши на перехресті, хотів уже йти, як відчув, що не сам. Біля нього зупинився автомобіль, невідомо коли і з якого боку над’їхавши — стояв із вимкненими фарами, не відчиняючи дверей. Над перехрестям висів тьмяний ліхтар — оце і все освітлення, чотири вулиці, що відходили від нього, тонули в темряві.

Коли Кузя заплющив, а по хвилині розплющив очі, автомобіль усе ще стояв. Він витріщився, вдивляючись у затемнене скло, крізь яке нічого не міг розгледіти. Можливо, автомобіль тут стояв і перед його приходом, він не взявся б ні стверджувати, ні заперечувати. Пнув колесо — автоматично, без певного наміру. Коли вже відвертався піти, звідки прийшов, опустилося бічне скло і з темряви салону пролунав голос: «Сідай». Взявся за клямку. «Не сюди, — почув той самий голос, — тут я». — «А куди?» — запитав. «Назад».

Більше ніхто нічого не говорив. Ні водій, який вів машину, ні тип спереду біля водія. Посеред їзди тип поставив касету. «Маша, мамаша, это я, твой Яша, — завив хрипкий голос, увірвавшись, наче з далекої планети, в напружене мовчання. — Не узнаёшь?» Яша щойно вернувся до мами, яка не відразу впізнала його, свого сина. Може, Яша востаннє бачився з мамою, коли ще був малюком, сильно змінившись відтоді, що й не дивно, — за свої сорок три роки Кузя начувся різного-розмаїтого.

Проте не міг Яша змінитися до такої міри, щоб його не впізнала рідна мати! А може, вона захворіла і взагалі нікого не впізнає і нічого не пам’ятає — ні ближніх, ні де живе, ні власного ім’я? Ех, зітхнув Кузя, хіба це не класно — забити на все, навіть як ти називаєшся, і зажити новим життям! Раптом йому стало шкода і нещасної старої, і її блудного Яші, либонь, уже також не молодого. Він уявив, як би так оце він прийшов до своєї мами, а вона втупилася б у нього, як втуплюються в чужу людину. Тільки не прийшов би він — його мати давно в сирій землі.

«Приїхали! — пролунав над ним голос. — Ти чо, заснув?» — «Не сплю я, — сказав Кузя. — Думаю». — «Це харашо, шо думаєш. Думати треба». Вони ввійшли в будиночок. «Бос, вот», — почув він голос.

Бос, перед яким він стояв, сидів у кріслі-гойдалці з накинутою на ноги ковдрою. «Цей?» — запитав бос із притиском, в якому вчувався легкий подив. «А чо?» — знизав плечима тип. «Є діло, — сказав бос. — На два куски». Кузя мовчав. Витримавши паузу, бос продовжив: «Ти, я бачу, чувак діловий. Так от: завдаток можеш отримати зараз, решту потім. Підійди сюди». Кузя підступив ближче. «Бачиш цю сволоч, — сказав бос, показуючи фотографію. — Цього подонка?!» Бос зірвався на крик. Кузя кивнув. «Це тобі, — сказав бос, віддаючи йому фотографію, яку Кузя не забарився сховати в нагрудну кишеню. — На пам’ять». Кузя мовчав. «З Богом», — мовив бос, даючи зрозуміти, що аудієнцію завершено.

Й ось Кузя йде. Він готовий до цієї зустрічі. Інші йдуть на побачення з квітами, несучи букети гладіолусів, орхідей, троянд.

Кузя міцніше стискає руків’я.

Він ходив до дитсадка щодня, як усі інші діти, з якими, щоправда, не бавився — приходив, коли нікого вже не було. За розкіш, що садок належав о тій порі йому єдиному, розплачувався самотністю, наскільки може бути самотньою дитина в оточенні татусів і матусь. Він не знав нудьги, вони щоразу кудись вирушали — в якусь близьку-далеку мандрівку, звідки верталися, коли наставала ніч і сяяли зорі. Зморено засинав на карку котрогось свого верблюда.

Найчастіше бували на Чорному морі, а найбільше полюбляв Африку, в якій чатував крокодил і росла чудернацька пальма. Батьки запевняли, що в Африці можна стріти («Але краще не треба») чимало іншої звірини, проте ні лева, ні слона, ні бегемота, ні зебри він жодного разу не побачив. Крокодила ж він приручив, і той йому зовсім набрид. «Сиди тихо», — і крокодил принишкло сидів, нікого не кусаючи, і навіть не клацав зубами. Він дозволяв його всім погладити.

Мріяв про лева і слона, а зустрічав того самого крокодила. Доки одного разу в темряві щось страхітливо рикнуло.

— Що то? — злякався.

— Лев, — відповів Іполит.

— Я хочу побачити його, — враз він забув про страх і обачність.

Скільки він надіявся, аж знемагав!

— Не можна, — вмовляли його батьки. — Лев небезпеч -ний, не встигнеш кувікнути, як роздере.

— Хочу!

Долаючи страх, кинувся на пошуки, проте з його наближенням рикання стихло.

— Лев мене боїться, — запишався.

— Він причаївся, — сказав Коля. — Чатує, щоб накинутися.

Він відступив, а тоді, повагавшись, пішов уперед — з іще більшою сміливістю. Йшов-продирався, напоровшись урешті на Сакидона, який наставив зверху над ним руки.

— Тату! — вигукнув він.

— Я лев, — рикнув Сакидон. — Зараз я тебе роздеру.

— Тікаймо! — закричав Петя, і всі вони кинулися навтіки.

— То був лев, — сказав Калістрат.

— То був мій тато, — не здавався він.

— То був лев, який перетворився на твого тата, — сказав Коля.

— Щоб обманути тебе і роздерти, — підтакував Петя.

— Він роздер би тебе, якби ми не втекли, — сказав Іпо -лит.

— Нас усіх роздер би, — рубонув рукою Коля.

— І ти не мав би більше батьків, — сказав Петя.

— Тебе б віддали до сиротинця, — заячав Калістрат. — Там би тебе морили голодом і тримали в карцері.

— А слон? — запитав він.

— Слони ховаються в хащах, — збрехав Іполит.

— Хоч почути, — заблагав він, — будь ласочка.

І почув він, як трубить, задерши хобота, слон, тільки вже дивитися не ходив — побоювався розчарування.

Пройшовши вже стільки часу і не побачивши жодної душі, занепокоївся. Не шелестіли крони дерев, що росли вздовж алеї, здіймаючись вгору, не тріпотів жодний листочок, не щебетали птахи. Посеред світлого-світлого, блакитного-блакитного неба не сяяло сонце.

Пішов швидше, а потім іще швидше, доки раптом побачив, що йде не алеєю, а коридором, і не дерева обабіч, а стіни. Рвонув уперед, але, скільки не біг, коридор не за -кінчувався. Кинувся на стіну, гамселив по ній кулаками. І стіна посипалася, наче пап’є - маше. По той бік відкрилась галявина з квітами і деревами. Не встиг простерти назустріч їй руки, як усе зникло і він знову біг коридором, якому не було ні кінця, ні краю.

Мульке відчуття не покидало його, наче позаду хтось переслідував і відстань між ними невпинно скорочувалася. Ось він виразно чує стороннє дихання, і його обдає крижаним потом. «Ні», — кричить і обертається.

Перед ним Кузя. «Кузя? — розгублюється. — Це я, твій приятель». — «Я тебе не знаю», — карбує Кузя. «Як не знаєш? Ми з тобою познайомилися на зупинці». — «Може, й познайомилися», — голос Кузі звучить байдуже. «То як?» — запитує. «А ніяк». — «Ти мене, свого приятеля? — благає. — Ти цього не зробиш, Кузьо». — «У мене діти», — говорить Кузя. «Але ж, Кузьо…» — благає. «Може, ти їх годуватимеш?» — гаркає Кузя. «Хіба ми не друзі?» — він простягує Кузі руку. «Друзі», — Кузя натискає на спусковий гачок. «То ось ти як...» — хрипить він, провалюючись у безодню.

— Небо сьогодні погідне.

Незнайомець наче виринув з-під землі — середнього віку, в брунатних найках і темно-зеленій тенісці, на скронях легка сивина.

— Вже другий день небо погідне, — відповідає Ігор Богданович, зсуваючи на лоба сонцезахисні окуляри.

— Зачекалися? — незнайомець розмовляє з легким акцентом, а коли сідає, кладе дипломат на коліна.

— Нічого, — каже Ігор Богданович. — Вам також каву?

— Міцну. Без молока і без цукру.

Ігор Богданович передає замовлення офіціантові.

Пригублюючи каву, незнайомець мовчки вивчає Ігоря Богдановича. Відчуваючи на собі його допитливий погляд, Ігор Богданович втуплюється в брунатні фуси на дні своєї спорожнілої філіжанки.

— Як домовлялися, — незнайомець плескає дипломат. — Дванадцять тисяч.

Ігор Богданович простягає незнайомцеві загорнений у прозорий поліетилен зошит.

— Сподіваюся, оригінал? — запитує незнайомець із напускною суворістю.

— Звісно, — квапиться запевнити Ігор Богданович, по -даючись вперед.

— Жартую, — усміхається незнайомець.

— Га-га-га, — полегшено сміється Ігор Богданович, від-кидаючись на пластикову спинку вуличного крісла.

Незнайомець відкланюється.

Ігор Богданович ще довго сидить, обхопивши руками дипломат, і сміється.

Сміється, відчиняючи дверцята лискучого мерседеса.

Сміється, жбурляючи на сидіння дипломат.

Сміється, коли під ноги сипляться зелені банкноти.

Сміється, збираючи їх.

Тиснучи на акселератор, Ігор Богданович продовжує божевільно сміятися.

Щодо подальших дій, думки мешканців притону розійшлися, охопивши широкий спектр — від занепадницького «Нас загребуть!» до філософського «Боже створіння».

Боже створіння росло і хотіло їсти. Перше слово, яке вимовило, було МА-МО. «Ма-мо!» — простягало назустріч рученята, від чого на очі наверталися сльози.

Боже створіння обпісювалося й усе обпісювало — їх, потельбушений матрац, підлогу. В загальному бруді, серед немитих тіл і непраного одягу воно залишало калюжки тепла: сеча Божого створіння не має запаху.

Коли померла найперша матір, Боже створіння ненадовго опинилося з кількома татусями. Воно гамселило і смикало їх за нестрижені патла.

Татусі розповідали про Левенятка, яке вирушило в далекі мандри, — може, то була книжка, а може, самі вигадали. Якщо книжка, вони взяли її з багажника, в якому таких та інших книжок хоч греблю гати. Багажник був відкритий, а поблизу нікого не було. Вони могли б позичити в міській книгозбірні, одначе не мали квитка, а формуля -рів панічно боялися.

Боже створіння слухало, роззявивши ротик. «Море…» — уявляло воно, і тільки Господь знав, яким воно його уявляло.

З’являлися нові матусі, мінялися тати, імена яких легко запам’ятовувалися — всі вони називалися Лесями й Лілями, Петями й Колями. Іполитами. Сакидонами. Калі-стратами. Вони причалювали і відчалювали, з’являлися і проминали — як злива і сонце, зима, весна, літо, осінь.

Поступово життя зробить його прихильником теорії відносності і філософії проминання. Маючи батьків вдосталь, химерних і добросердих, принаймні добрих до нього, не дуже й тривожився. Вони ж зі свого боку робили все, щоб Боже створіння спізнало радощі, вділені іншим дітям, — перевдягалися Санта-Клаусом і Снігуронькою. Санта-Клаус, який натужно тримався на ногах, як, утім, і Снігуронька, мав щоразу повний лантух дарунків, на який Боже створіння дивилося широким завороженим поглядом.

Гигикаючи, вони шепотіли Божому створінню, що Санта-Клаус притомився й вантаж не з легких («Дядьку, дядьку, чому він хитається?» — «Позаду дорога далека і ноша важка»), а говорить — то не язик заплітається, іноземець він («А хто такий іноземець?» — «З іншої землі», — від казував один. «З далекого краю», — докидав другий. «З Лафландії», — демонстрував свою елоквенцію третій. «ЛаПландії», — виправляв його четвертий, і тоді між третім і четвертим спалахувала коротка сварка: «З ЛаФландії», — впирався третій. — «ЛаПландії, ідіоте», — наполягав четвертий. — «Сам ідіот!» — огризався третій. — «ЛаПландії», — не відступав четвертий. — «ЛаФландії, від «лафа»: молочні ріки з кисільними берегами», — силкувався просвітити четвертого третій, але цієї миті на них цитькали перший і другий, не такі грамотні та начитані).

Він завжди щось отримував — великого плюшевого ведмедя з розпоротим черевом (попередній власник зробив йому операцію, внаслідок якої він опинився на смітнику); після невдало прооперованого ведмедя — довгоногу білявку Васілісу Прєкрасную з до решти не затертими реквізитами (без ноги і з волоссям, що зли-плося і зашкарубло); зеленого бульдозера з тріснутим пластиком корпусу. Суцільні каліки, плюс, звісно, кілька підцвілих помаранч, сік яких був солодко-виннуватий. Кінець кінцем, зимові вовняні колготки з речового ринку, потрафлено-потрібного розміру.

Діялося воно, здавалося, так давно, а водночас настільки недавно, наче квіти на клумбі, вкриті ялицевими гілками. Коли темніло, засвічувалися ліхтарі; поблизу не з’являлося жодної душі, яка переходила б вулицю, і машини, всі ті, що мали промчати, вже промчали, а ті, які ще не промчали, мчатимуть серед ночі, над ранок, рвучи тишу надривним гуркотом.

Нагнувшись, відтак присівши, легенько розсунув гілки. Було холодно і колола хвоя, що товстим кожухом вкривала клумбу. Відсуваючи й розгрібаючи, вдихав її зворушливо-розворушений запах. Хоч і під хвойною ковдрою, поверх якої невдовзі ще ляже біла пухка перина, земля все одно затвердла — добратися коштувало більших зусиль, ніж розраховував. Орудуючи трохи руками, трохи оцупком, нічого не знайшов — нічого того, що шукав. Це змусило його почати все знову, лише в іншому місці.

Друга спроба завершилася успішно (не враховуючи закоцюблих пальців), і на світ Божий з’явилася цибулина. Дбайливо обчистивши від суглинку, перемішаного з чорноземом, він вклав її в кишеню.

Цей процес він повторив кілька разів, а тоді підвівся, хоча й не відразу, бо, крім закоцюблих рук, були ще й ноги — задеревілі.

Вагон стояв на колесах, колеса на рейках, проте вагон нікуди не їхав, то й не торохтіли колеса. Рейки закінчувалися невдовзі позаду і недалеко попереду. Розлягалося пустище, спинався будяк і паношилася ковила. Нічого, чиї обриси нагадували би щось, подібне до міста, — лише вагон, у якому на гаку висіли куфайки, а на столі було їсти і пити, пляшка і харч. Пляшка стояла, харч лежав. У пляшці була самогонка, за харч правили тюлька і кілька, чорний хліб і ті ж таки чи не ті ж таки цибулини.

Чи може їхати вагон, який стоїть на рейках, якщо вони закінчуються невдовзі позаду і недалеко попереду? Невже він приречений ціле життя простояти на одному місці? То може чи ні? Не може чи не хоче?

Насамперед їлося-пилося, потім співалося, гучно і ще гучніше. І сподіювалося диво, друге вже. Вагон, який нікуди не їхав і ніколи не їздив, котився і не зупинявся, швидше і швидше — рейками, що виростали попереду і зникали позаду.

То був дивний вагон, здатний рухатися без локомотива. Теліпалася куфайка і підскакували хлібні крихти, хвацько дзеленчали стопарики, відбиваючи тарантелу. На дні пляшки бовталася сивуха, хлюпали хвильки алкогольного моря, а в них брьохалася комашка, принцеса з перламутровими крильцями, пелюсточка на воді, хлюпалася і борсалася, потім тільки хлюпалася і вже не борсалася.

Одну цибулину поніс додому, наскільки це можна було назвати домом. У справі дому йшлося про метафору, не менш загальну, ніж дім буття, приблизну й свавільну. Дім — місце, дійшовши в яке, далі не йшлося, не хотілося та й не змога. Находила втома і мусило стати добре. Дім — там, де все. Де все добре. Де достаток, навіть якщо полиці порожні, стіни голі і якщо їх узагалі немає.

Ось у такий дім без стін прийшов-повернувся. Вийнявши цибулину, тримав її на долоні, це восьме диво, трепетно і лелійно, на тремтячій долоні з жахливою шкірою, в розрепинах якої чорнів бруд.

Почав погойдуватися в задумоньці-летаргійоньці, відчіпним вагоном, який без локомотива котиться рейками, що виростають попереду і зникають позаду, торф’яними болотами й гірськими тунелями, степами широкополими, і Дніпро, і кручі… І хоч нічого не бачив, та виразно, все виразно-ясно чув.

У кутку стояв горщик з чорною і масною землею — такої немає більше ніде на світі. Ген трактор загруз у бездоріжжі, і не тільки трактор, а багато- багато інших фігур, стилістичних і не лише. І не була земля такою неподатливою, як на клумбі.

Опустив цибулину, поховав у горщику. Кинув жменю землі — чи родич він, чи просто знайомий. І не було нікого, хто міг би її відспівати — хто ж бо відспівує життя?

Довго, довго сиділо там, а коли наважилося, була весна — сонячно і ясно, як тільки буває в будинку без стін і без вікон; який, не маючи стін, не має вікон, а не маючи вікон, немає підвіконня, де стоїть горщик, а без підвіконня, на якому стоїть, немає й самого горщика.

Була квітка, яка росла, — найкраще, що може сподіятися. Адже якщо росла, був горщик. Був горщик — було й підвіконня, стіни і вікна. Був дім, навіть якщо його не було.

Їй, їй він подарує цю квітку — блакитну мрію, що перепала йому за збігом обставин. Постукає в двері, а під пахвою вазон. Адже якщо було підвіконня, вікно і стіни, є, безперечно, двері. Навіть у домі, якого немає. Бодай на те, щоби відчинитися.

Наступного ранку скликано комісію в затвердженому складі, що налічував шестеро осіб, зокрема й особу садівника, відповідального за клумбу напроти будинку страхової компанії, за кущ і за дерево — за всі дерева поблизу і за лави під їхніми кронами. Якщо з документальною точністю — за 84 дерева, 141 кущ, 18 клумб, 29 лав.

На порядку денному стояла, точніше, лежала клумба, відсунувши все інше на другий план — кущі, дерева, сміття. Нічого важливішого не було — клумба заступила собою всі інші справи, виробничу нараду і звернення громадян, облік народжуваності і смертності, водопостачання і сміттєвивезення, сходові клітки і прибудинкові території, озеленення і дератизацію; фасад будинку страхової компанії сховався за нею.

Особа садівника була шостою.

Друга особа (грізно):

— Ну?!

Перша особа (гасячи завзяття другої і демонструючи, хто в хаті господар):

— Не ну. Справа значно серйозніша.

П’ята особа (заохочувально).

— Кажи!

Шоста особа (непереконливо):

— Та от…

Перша особа (перебиває):

— Тут і так усе ясно.

Четверта особа (запобігливо):

— Авжеж.

Третя особа (яка найдовше мовчала):

— Яких заходів будемо вживати?

На слові «вживати» відповідно-відповідальна особа гидко гигикнула. Здалося, що гигикнула не вона одна, проте сукцесивність гигикання спонукала присутніх сприйняти його за відлуння. На мить запанувала мовчанка. Перша особа обвела усіх поглядом, щоб а) з’ясувати, хто гигикнув, б) дати прозоро зрозуміти, що гигикнула не вона.

Друга особа (випереджаючи Першу особу):

— Треба подумати.

Третя особа (наважується заперечити, звісно, без знака оклику):

— Що тут думати.

Перша особа:

— Які версії?

П’ята особа (квапиться продемонструвати здогадливість):

— Кабан.

Перша особа (мовби недочула, з легким іронічним здивуванням):

— Перепрошую?

П’ята особа (голосніше):

— Кабан!

Четверта особа (мов Пилип з конопель, заперечливо вимахуючи руками):

— Кабан ні.

П’ята особа (розгублено і водночас наполегливо, обстоюючи свою позицію):

— Кабан так!

Шоста особа (нарешті спромігшись на слово, але так, мовби іноземною мовою):

— Кабан жолудь шпорть.

Третя особа (наперед насолоджуючись і перекривляючи макаронічне мовлення Шостої особи, аж вигулькує рима):

— Жолудь з дуба падати вниз, бум. Кабан жолудь хрум.

Шоста особа (згідливо, не відчуваючи пастки й інстинктивно ловлячись на гачок чогось зрозумілого, чим для неї є рима):

— Бум. Хрум.

Третя особа (з притиском):

— З дуба.

Шоста особа (рефреном):

— З дуба.

Третя особа (дивлячись тріумфально на всіх, найбільше на Першу особу, на неї до того ж не лише тріумфально, а ще й вислужливо):

— Але перепрошую — у квадраті немає дуба. У квадраті ніколи не було дуба, і кому-кому, а Вам про це належало б знати! У квадраті верба плакуча, вільха звичайна, калина червона, явір зелененький, терен колючий, прутень тужавий…

Друга особа (перебиває, паленіючи):

— Ну- ну. Ви забуваєтеся.

Третя особа (докінчує):

— … але дуба немає.

Четверта особа (мовби рятуючи Шосту особу, яка, наче потопельник, який не бачить, що тоне; і собі заразившись макаронічним мовленням та геть нехтуючи такий, здавалося б, арґумент Третьої особи):

— Кабан землю порпати, корінці добувати — м - м - м, смачні.

Друга особа (з вердиктом, який ненароком збігається з позицією Третьої особи):

— Навряд.

Перша особа:

— Ще версії?

Четверта особа:

— Може…

Третя особа (чомусь із ледь помітною нервозністю):

— Що може?

Четверта особа (зам’ялася й поквапливо):

— Нічого. Я так.

Перша особа ще раз обводить усіх поглядом. Мовчать.

Друга особа:

— Пропоную закрити засідання.

Перша особа (неприховано саркастично):

— Заст ó яння.

Третя й Четверта особи (сприймають це на свою адресу; навперебій і одночасно):

— О, перепрошуємо.

Гарячково шукають стільця чи бодай щось, на що можна було би сісти, проте все вичерпується хаотичною і, як завжди, перебільшеною метушнею. Щойно вона вщухла, як у кущах поруч почулося шарудіння.

Цьому шарудінню, власне, й належало друге, сповільнене в часі гигикання, помилково сприйняте за від луння. Втім, якщо говорити образно, воно й було таким. Як злочинця на місце злочину, так і його притягло сюди. Прилаштувався в кущах, де було добре — добре видно і взагалі добре.

Йому вже знову було добре, про що красномовнень-ко свідчила плящина пшеничної, валяючись неподалік. А коли добре, це означає, що вже вдома. А вдома то й весело, такий піднесений настрій, божевільний і сповнений теплої втіхи, що розтікається стражденною плоттю. Вона ще розтікалася, як схованку було ганебно викрито.

Четверта особа (совісливо):

— Ну і не соромно?

Третя особа (докірливо):

— А- я - яй.

Друга особа (занюхавши нагоду бодай щось прояснити):

— Нікого не бачили?

Той, хто шарудів у кущах (і був уже не в кущах, а біля клумби, оточений допитливими поглядами; його лагідно затуманені очі вже зараз казали, що прояснити нічого не пощастить):

— Кабан.

П’ята особа (зраділо):

— Я ж казав. Бачите, чуєте — я ж казав.

Однак його оптимізму, здавалося, ніхто більше не поділяв.

Той, хто шарудів у кущах (задля більшої переконливості, стримуючи пшеничну, що, розтікаючись артеріями, норовила випорснути смішком):

— Кабан.

Запанувала нова мовчанка, під час якої всі мовби про щось думали і, здавалося, навіть журилися, доки Перша особа нарешті вирішила покласти всьому край:

— І це я вам мушу казати?

Друга, Третя, Четверта і П’ята особи (одностайно і стурбовано-налякано):

— Ні, ні. Та що Ви.

Перша особа:

— Вмазаний.

Ця фраза Першої особи не тільки не поклала край, а, навпаки, розв’язала руки.

Друга особа:

— Волоцюга!

Третя особа:

— П ’яниця!

Четверта особа:

— Покидьок!

П’ята особа (геть забувши про надану підтримку і виявлену солідарність):

— Безхатченко!

І тільки Шоста особа мовчала. Аромат пшеничної, долинувши, нагадав про щось близьке і зрозуміле, таке далеке й таке близьке, рідне й осяжне, давши на мить забути чужий, абсурдний і виснажливий консиліум, антигуманна суть якого загрожувала позбавленням премії за четвертий квартал, грошовий вияв якої і так був жалюгідним, — що-що, а це вже достеменно.

Шоста особа була простою і щирою трудягою, гармонійною, принаймні щодо себе і в собі; бацила фарисейства, на відміну від спиртного, не спричиняла розколу й роздвоєння в її есенціальній душі.

Перша особа (згірчено, так і не дочекавшись мудрої ідеї від підлеглих):

— Чергування. Цілодобове чергування!

Третя особа (оминувши і випередивши Другу особу, яка також розтулила рота):

— Добровільні народні дружини!

Четверта особа (щоб не дуже відставати від Третьої):

— Посилений наряд міліції.

П’ята особа (і собі долучившись до хору, але ще більше, здається, радіючи, що знає таке слово):

— Патрулювання!

Друга особа (яка нарешті спромоглася на голос):

— Відеокамера зовнішнього спостереження.

І тільки Шоста особа вперто мовчала.

Четверта особа (киваючи в бік, де перед тим стояв Той, хто шарудів у кущах):

— А з ним?

Всі обернулися, проте там, де стояв Той, хто шарудів у кущах, тепер Не було нікого.

— А, — Перша особа розрубала рукою морозяне, не таке вже й вранішнє повітря, оголошуючи засідання закритим, яке закритим було такою самою мірою, як і засіданням, що Перша особа ясно усвідомлювала, проте висловлюватися з цього приводу більше не мала бажання.

«Витяг з Протоколу засідання.

В обговоренні взяли участь Шість осіб.

1. ОБГОВОРЮВАЛИ:

Акт вандалізму, вчинений невідомими зловмисниками (невідомим зловмисником) на об’єкті 286, що у квадраті 140, в ніч з п’ятого на дев’яте [«дев’яте» було акуратно й подвійно перекреслене, а над ним було написано «шосте»] шосте грудня [рік, на відміну від дня та місяця, було вказано цифрами] року.

2. УХВАЛИЛИ:

Встановити особливий контроль за об’єктом, з метою чого звернутися до компетентних органів, які нас бережуть, з проханням про посилене патрулювання зазначеного об’єкта. [Слова «які нас бережуть» було затерто, проте їх усе одно можна було відчитати; не зрозуміло, затерли їх через надмірне запобігання, чи через подвійне дно].

Голова комісії [підпис].

Секретар комісії [хрестик].

[Не до кінця було ясно, що означав хрестик: раптову смерть підписанта, який, відтак, не встиг поставити підпису, чи його, на якого було покладено обов’язки секретаря (!) комісії, неписьменність]».

Незвичайність цього трамваю полягала не в мірі за-повненості, а в тому, яким дивовижним був усередині й зовні, залишаючись одночасно схожим на всі інші. Їхав, як вони, але здавалося, швидше. Торохкотів, одначе настільки нечутно, ніби плив — не по рейках, а у повітрі. За вікном пролинали такі самі краєвиди, як у звичайному трамваї, тільки гарніші і видно їх було виразніше, наче зелений колір був зеленішим, небесна блакить небеснішою і блакитнішою, а тротуар підметенішим, ніж завше. Автомобілі зупинялися, даючи дорогу перехожим, аж кортіло милуватися і здавалося, ніби трамвай нікуди не їде, мов той відправний пункт, навколо якого обертається планета речей і людей, предметів, рослин і явищ. Тим часом трамвай їхав, прокладаючи шлях від зупинки до зупинки, на яких заходили і виходили пасажири, і що більше заходило, то більше вміщалося.

Проїзними квитками були лотерейні білети; прокомпостувавши, кожний отримував виграш у цьому трамваї щасливців, де місця вистачало на всіх і всім було добре. І йому було, який опинився всередині. Люди показували одне одному прокомпостовані аркушики із сумами виграшів. «А Ваш квиток?» — почув він раптом позаду себе.

Перед ним стояв чоловік в однострої і службовому кашкеті. «Я кондуктор», — відрекомендувався чоловік, злегка нахиливши голову, мовби в поклоні. «Я пасажир», — зізнався він, теж злегка кивнувши. «Приємно», — мовив кондуктор, знову подавшись уперед. «І мені теж», — запевнив він, бо йому було справді приємно. Приємно-приємно.

«Ось Ваш квиток, — мовив кондуктор, простягаючи йому лотерейний білет. — З Вас п’ятдесят копійок». Я не маю, хотів сказати він, проте кондуктор випередив його: «Ви не кваптеся. Спочатку закомпостуйте, тоді розрахуєтеся», що він і зробив. «Ось бачите», — сказав кондуктор.

Після цих кондукторових слів він сягнув у кишеню, знаючи достеменно, що в ній нічого немає, і витягнув гаманець, якого в нього ніколи не було і який він відкрив, а звідти випала банкнота. Він нахилився підняти її — тієї миті з гаманця випала ще одна. Ще і ще. Банкноти сипалися і сипалися, розлітаючись по салону, гойдаючись корабликами в повітрі, осідаючи навколо.

Невідомо, коли вирушив у путь. Не вчора і не торік. Тридцять вісім або й усіх сорок із гаком років тому, але й достеменного часу своєї появи не знав. Завжди знаходився хтось, хто рятував їх, щасливців, — Мойсея, Ромула з Ремом, Саргона, Кіра. Як Мойсей у кошику, так невдовзі по народженні опинився в контейнері, куди викидають сміття, де його і знайшли, пророка.

Почувши звук, який її музикальний, доведений алкоголізацією до істеричної чутливості слух вирізнив з какофонії шумів, вона витягла його і притулила до себе. Чи то від етилових випарів, чи від її тепла в тільце повернулось життя.

Ось це і все.

Епіенд

і

гепілог.

Травень-червень 2008 р.