Час жити, час помирати

— НІ.

Але щось я, мабуть, зробив не так. А то чому б ти плакала?

Пін міцно її пригорнув. Через її плече було видно пулнцю. Зарослий чоловік в підтяжках зник. Кілька ;і і гей залізли в дірку, що вела до підвалу розбитого бу-іпшку, і гралися у війну.

— Давай не будемо сумувати,— промовив Гребер.

Співачка навпроти завела знов. Тепер це була пісня

Ґріга. «Я люблю тебе! Я люблю тебе! — верещала вона гноїм пронизливим, деренчливим голосом.— Я люблю п бе вічно, хоч би там що. Я люблю тебе!»

— Ні, ми не будемо сумувати,— сказала Елізабет.

Після полудня почався дощ. Рано смеркло, і небо лгдалі більше затягувалося хмарами. Вони лежали в ліжку, було темно, вікна стояли розчинені, а дощ падав навскісними блідими потоками, зливаючись у суцільну иодяну стіну.

Гребер услухався в монотонний шум. Він думав про тс, іцо в Росії тепер почалося бездоріжжя і все просто потопає в непролазному баговинні. Повернувшись, він ще застане грязюку.

— Мені ще не пора йти? — спитав він.— Фрау Лізер напевне скоро заявиться.

— Ну й нехай заявляється,—промурмотіла Елізабет сонним голосом.— Хіба вже так пізно?

— Не знаю. Але, можливо, через дощ вона повернеться раніше.

— А може, саме тому вона повернеться пізніше.

— Може, й так.

— А то й завтра вранці,— додала Елізабет і поклала голову йому на плече.

— А може, вона навіть попаде під вантажну машину. Та це було б для нас завелике щастя!

— А ти не дуже гуманний,— пробурмотіла Елізабет.

Гребер дивився на сірі потоки за вікном.

— Якби ми були одружені, мені б узагалі не треба було йти від тебе,— промовив він.

Елізабет не поворухнулась.

— Навіщо тобі на мені одружуватись? — спитала вона.— Ти ж мене майже не знаєш.

— Я знаю тебе досить давно.

— Де там давно! Кілька днів.

— Не кілька днів. Я знаю тебе понад рік. Цього достатньо.

— Як це — понад рік? Дитинство ж не можна брати до уваги. Це щось далеке-далеке.

— А я й не беру. Але за два роки на фронті я одержав майже три тижні відпустки. Тижнів два я вже тут. Це відповідає десь п’ятнадцятьом місяцям фронтового життя. Отже, я знаю тебе вже добрий рік, якщо брати до уваги два тижні відпустки.

Елізабет розплющила очі.

— А я про це досі й не думала.

— Я теж ні. Це спало мені на думку перед цим,

— Коли?

— Як ти заснула. Коли йде дощ, а навкруги темрява, в голову приходять всякі думки.

— Для цього неодмінно потрібен дощ і темрява?

— Ні. Але так інакше думається.

— А тобі більше нічого не спало на думку?

-г- Спало. Я міркував про те, як це чудово, коли людина може використовувати свої руки не тільки для того, щоб стріляти і кидати гранати.

Вона повернула до нього обличчя.

— Чому ж ти не сказав мені про це сьогодні вдень?

— Вдень про такі речі не скажеш.

— Це було б краще, ніж розводитись про місячну допомогу та весільну позичку.

Гребер підвів голову.

— Це те саме, Елізабет, тільки я висловив його іншими словами.

Вона пробурмотіла щось нерозбірливе.

— Слова теж інколи багато важать,— сказала згодом.— Особливо в таких справах.

— Я не вмію їх вибирати. Але деякі я все-таки знайду. Мені потрібно лише трохи часу.

—• Часу...— Елізабет зітхнула.— А в нас його так мало, правда ж?

— Так. Вчора було ще багато. А завтра ми думатимемо, що в нас його було багато сьогодні.

Гребер зацовк. Голова Елізабет лежала на його руці. її темне волосся розливалося по світлій подушці, а тіні від дощових струменів перебігали по її обличчю.

— Ти хочеш узяти мене заміж,— мурмотіла вона,— А чи ти певен, що любиш мене?

■ Звідки ми можемо це знати? Адже для цього треба 0ін.і го часу прожити разом.

■ Можливо. То чому ж ти хочеш на мені одружитись?

— Тому що я більше не уявляю своє життя без тебе.

І .мізабет хвилю помовчала.

— А тобі не здається, що таке саме, як оце зі мною, у її 6а могло б статися і з іншою? — запитала вона пе-

|нІ ОДЯ.

Гребер усе ще дивився на мерехтливий сірий килим, пні ного ткав за вікнами дощ.

* Можливо, таке саме сталося б у мене 1 з іншою,— мі>імів він.— Хто це знає? Але тепер, після того, як це

< і.їлося між нами, я просто не можу собі уявити, що німість тебе могла б бути інша.

Лежачи у нього на руці, Елізабет ледь повернула голому.

- Ти дечому навчився. Тепер ти говориш не так, як с ьогодні вдень. Але це ніч. Гадаєш, що я біля тебе ціле іиггтя чекатиму, доки настане ніч?

— Ні. Я вчитимуся далі. І вже не згадуватиму про місячну допомогу.

— Але ж нехтувати нею теж не варто?

— Ким?

— Та допомогою ж.

Гребер на мить затамував подих.

— Отже, ти згодна? — запитав потім.

— Коли ми знаємо одне одного понад рік, то навіть пі пишні це зробити. До того ж ми будь-коли зможемо розлучитися. Чи ні?

— Ні.

Вона пригорнулася до нього і знов заснула. Він ще доню лежав, прислухаючись до дощу. Тепер він знав оагато слів, які хотів би їй сказати.

XVII

— Бери все, що душа бажає, Ернсте,— кинув Біндінг через двері.—Вважай, що ти вдома.

— Добре, Альфонсе.

Гребер випростався у ванні. Його військова форма лежала на стільці в кутку — зелена, вицвіла і жалюгідна, немов старе лахміття, а поруч висів синій цивільний костюм, який для нього позичив Ройтер.

Ванна кімната Біндінга була простора, викладена зеленими кахлями, скрізь поблискували нікельовані кра ни та фарфорові ручки — просто рай проти казармо-них душів, що наскрізь просмерділися дезинфекційними препаратами. Мило було ще з Франції, рушники та простирадла лежали поруч високими купками, водопровідні труби не постраждали від бомб, і було вдосталь гарячої води. Була навіть сіль для купання — велика пляшка з аметистовими кристалами.

Гребер лежав розслаблений,, ні про що не думаючи, і втішався теплою водою. За ці роки він зрозумів, що ніколи не розчаровує тільки найпростіше: тепло, вода, дах, хліб; тиша і довіра до власного тіла. Решту відпустки він вирішив провести саме так — без зайвих думок, розслабленим, якомога більше втішатися щастям. Ройтер мав рацію — вдруге відпустку одержиш не скоро.

Гребер відсунув стілець зі своє,ю уніформою вбік, набрав жменю солі для купання і з насолодою посипав нею круг себе воду. Це була повна жменя розкошів, а отже, й мирного життя, як і накритий білою скатеркою стіл у «Германії», вино і делікатеси, вечори з Елізабет.

Він витерся і почав неквапно одягатись. Після важкої військової форми цивільний костюм був легкий і тонкий.

Гребер уже стояв одягнений, а його усе ще не полишало відчуття, ніби він у самій білизні, так незвично було не мати на собі чобіт, пояса і зброї. Він зазирнув у дзеркало і знов ледве впізнав себе. На нього дивився якийсь недозрілий, вайлуватий молодик. Якби такий зустрівся йому на вулиці, він ніколи б не прийняв його за дорослого.

— У тебе вигляд хлопчика, що йде на перше причастя,— заявив Альфонс.— Але не солдата. Що сталося? Чи не надумав ти одружуватись?

— Авжеж,—відповів Гребер приголомшено.—Як ти про це здогадався?

Альфонс засміявся.

— У тебе такий виглядліиший, ніж раніше. Ти більше не скидаєшся на собаку, що розшукує кістку, яку сам сховав І забув де. Ти справді хочеш одружитися?

— Так.

— Але ж, Ернсте! Ти зважив усе як слід?

— Ні.

Біндінг здивовано^ втупився в нього.

— Уже багато років я не мато часу зважувати що-не-будь як слід,—відповів Гребер.

Альфонс ошкірився. Потім підвів голову й принюхався.

— Що?! —- Він принюхався знову.—Невже це ти, Гристе? Прокляття, це, мабуть, сіль для купання! Ти нею користувався? Пахнеш, як ціла клумба фіалок!

Гребер понюхав свою руку.

— Я нічого не чую.

— Ти ні, а Я чую. Хай трохи вивітриться. Це дуже підступна річ. Хтось привіз її мені з Парижа. Спершу майже не пахнеш, а згодом перетворюєшся в букет квітів. Треба заглушити запах добрячим коньяком.

Біндінг дістав пляшку й дві чарки.

— За твоє здоров’я, Ернсте! Отже, ти одружуєшся! Щиро вітаю! Я ж, звичайно, був і лишаюся холостяком. А я не знаю випадково твою майбутню дружину?

— Ні.— Гребер випив 'коньяк. Він був лихий на себе, що сказав Альфонсові про одруження. Але той не дав іїому опам’ятатись.

— Ще по одній, Ернсте? Одружуються не щодня!

— Гаразд.

Біндінг поставив чарку. Він був трохи розчулений.

— Якщо потребуватимеш допомоги, ти ж знаєш, що завжди можеш розраховувати на Альфонса.

— Якої допомоги? Адже все це дуже просто.

— Для тебе просто. Ти солдат, багато паперів тобі не потрібно.

— Вони нам обом не потрібні. Адже це шлюб з фронтовиком.

- Гноїм дружині, гадаю, потрібні будуть звичайні документи. Та сам побачиш. Якщо справа рухатиметься повільно, ми завжди зможемо допомогти. Адже в нас є добрі друзі в гестапо.

— В гестапо? А яке відношення має гестапо до шлюбу з фронтовиком? Адже це його зовсім не стосується.

Альфонс зверхньо усміхнувся.

— Ернсте, немає таких справ, які б не стосувалися гестапо. Ти солдат і нічого не знаєш. Але хай це тебе не тривожить. Ти ж береш не єврейку і не комуністку. Але відомості про вас, очевидно, все одно будуть збирати. Рутина, звичайно.

Гребер нічого не відповів. Він раптом дуже злякався. Коли почнуть перевіряти, то, певна річ, виявиться, що батько Елізабет у концентраційному таборі. Він про це навіть не подумав. І ніхто йому не підказав.

— А ти впевнений, що це так, Альфонсе?

Біндінг знову наповнив чарки.

— Гадаю, що так. Але не турбуйся. Ти ж не збираєшся змішувати свою арійську кров з кров’ю недолюдків чи державних злочинців,— Він усміхнувся,— Ще встигнеш попасти під каблук дружині, Ернсте!

— Та вже ж.

— Отже, за твоє здоров’я! Недавно ти ж познайомився тут з двома хлопцями з гестапо. Якщо справа рухатиметься повільно, вони зможуть нам допомогти. Натиснуть, де треба. Вони чималі тузи. Особливо Різе, отой худорлявий у пенсне.

Гребер задумався. Вранці Елізабет пішла в ратушу, щоб одержати потрібні папери. Він сам наполіг на цьому. «Прокляття, що я накоїв! — подумав він. А раптом на неї звернуть увагу? Досі її не чіпали. Недарма існує давнє правило: не вилазь, поки пахне смаленим! Якщо в гестапо що-небудь пронюхають, то Елізабет кинуть до концтабору — хоча б тому, що там її батько.— Греберові стало душно.—А коли про неї почнуть збирати відомості? Наприклад, у відданого члена партії фрау Лізер?» Він підвівся.

— Що сталося? — здивувався Біндінг.— Ти не допив свою чарку. Від щастя втратив голову, чи не так?

Він засміявся з власного дотепу. Гребер поглянув на нього. Лише кілька хвилин тому Альфонс був для нього просто доброзичливим, трохи зарозумілим знайомим. Тепер Гребер раптом відчув у ньому представника грізної сили, яка приховує в собі ще невідому небезпеку.

— За твоє здоров’я, Ернсте! — сказав Біндінг.— Пий до дна. Це добрий коньяк. «Наполеон»!

— За твоє здоров’я, Альфонсе.— Гребер поставив чарку на стіл.

— Альфонсе,— мовив він.— Ти можеш зробити мені послугу? Дай мені зі своєї комори два фунти цукру. В двох кульках. В кожному по фунту.

— Рафінаду?

— Однаково якого. Аби цукор.

— Гаразд. Але навіщо тобі цукор? Тепер ти сам повинен бути достатньо солодким!

— Хочу дати хабара!

— Хабара? Але ж, чоловіче, в цьому немає потреби!

і' удії простіше пригрозити. І надійніше. Я можу зробити II.' для тебе.

- В даному випадку не варто. Це, власне, ніякий не хабар. Я хочу подарувати цукор людині, яка зробила мені послугу.

- Добре, Ернсте! А весілля відгуляємо у мене, зго-м.а ? Альфонс чудовий дружко!

Гребер напружено міркував. Ще чверть години тому та знайшов би привід відмовитися. Тепер же він не наважувався цього зробити.

— Я не думав влаштовувати бучне свято,— сказав Гребер.

— Покладися на Альфонса! А сьогодні ти ночуєш в мене, чи не так? Навіщо тобі повертатися, знов одягати мундир, а потім мчати в казарму? Залишайся краще тут. Я Дам тобі ключ від будинку. Можеш приходити, коли тобі заманеться.

Якусь мить Гребер вагався.

— Добре, Альфонсе.

Біндінг аж засяяв.

— Оце розумно! Тоді ми зможемо нарешті приємно посидіти разом і потеревенити. Досі в нас не було такої пагоди. Ходімо, я покажу тобі твою кімнату.

Він узяв уніформу Гребера і подивився на мундир з орденами.

— Ти повинен мені розповісти, як ти все це заслужив. Мабуть, довелося чимало потрудитись!

Гребер підвів голову. Біндінгове обличчя раптом прибрало такого самого виразу, як і тоді, коли п’яний як чіп есесівець Гайні хизувався своїми подвигами в СД.

- Тут немає про що розповідати,— відповів він.— їх одержують просто через певний час.

Фрау Лізер якусь мить роздивлялася Гребера в цивільному, потім нарешті впізнала.

— Це ви? Фрейлейн Крузе немає дома, ви ж знаєте.

— Так, я це знаю, фрау Лізер.

— То що ж вам потрібно?

Вона дивилася на нього вороже. На її коричневій блузі виднівся значок із свастикою. В правій руці вона тримала ганчірку, немовби збираючись пожбурнути нею,

— Я хотів би залишити для фрейлейн Крузе пакет. Чи не змогли б ви покласти його в її кімнаті?.

Фрау Лізер якусь мить вагалась. Потім узяла простягнений їй кульок із цукром.

— У мене тут іще один кульочок,— сказав Гребер.— Фрейлейн Крузе розповідала мені, що ви не шкодуєте свого часу для спільної справи. Тут фунт цукру, і мені він ні до чого. Ви ж маєте дитину, цукор вам потрібен, і я хочу запропонувати його вам.

Обличчя фрау Лізер прибрало офіційного виразу.

— Ми не потребуємо ніяких лівих товарів. Нам вистачає того, що одержуємо від фюрера. І ми цим пишаємося!

— І ваша дитина теж?

— І моя дитина!

— Це справжня свідомість! — сказав Гребер і подивився на коричневу блузу.— Якби на батьківщині так думав кожен, солдатам було б легше воювати. Але це не ліві товари. Це цукор з пакета, що його фюрер дарує солдатам-фронтовикам, які їдуть у відпустку, для їхніх рідних. Мої батьки пропали безвісти. Ви можете спокійно взяти його собі.

Обличчя фрау Лізер зробилось не таке суворе.

— Ви прибули з фронту?

— Звичайно. Звідки ж іще!

— З Росії?

— Атож.

— Мій чоловік теж у Росії.

Гребер вдав, що зацікавився:

— Де саме?

— В групі «Центр».

— Дякувати богу, там тепер спокійно.

— Спокійно? Там зовсім не спокійно! Група армій «Центр» веде напружені бої. Мій чоловік на передовій.

«Передова...— подумав Гребер.— Наче там ще є передова!» Якусь мить йому страшенно кортіло пояснити фрау Лізер, що там діється насправді — по той бік від голосних фраз про честь, фюрера і батьківщину. Але він вчасно стримався.

— Слід сподіватися, що незабаром він приїде у відпустку,— промовив Гребер.

— Він приїде у відпустку, коли настане його черга. Ми не вимагаємо жодних привілеїв. Ми — ні!

— Я також не робив цього,— сухо заявив Гребер.— Навпаки. Востаннє! я мав відпустку два роки тому.

— Ви весь час були на фронті?

! самого початку. За винятком поранень.

і репер поглянув на функціонерку, що стояла непо-р піні). «Навіщо я стовбичу тут і виправдовуюсь перед іі< пі (кібою? — подумав він.— її треба просто пристре-

іп і п».

Пишна Лізерів вийшла з кімнати, де стояв письмовий іч і і Це була худорлява дівчинка з волоссям невиразні ті кольору, вона роздивлялася Гребера і колупалась

\ носі.

Тоді чому ж ви в цивільному? — поцікавилася фрау Пі н'р.

Уніформа в чистці.

Он що! А я вже подумала...

Гребер не зрозумів, що саме вона подумала. Він рап-кїм побачив, що жінка всміхається, показуючи жовті п, Сні, і йому стало трохи страшно.

- Ну добре,—сказала вона —Дякую. Я візьму цу-і 11|І для дитини.

Фрау Лізер взяла обидва кульки, і Гребер помітив, нк вона їх зважила в руках. Він знав, що кульок для І .нізабет вона розгорне відразу ж, як тільки він піде, і саме цього й прагнув. Собі на диво вона знайде там фунт цукру і більше нічого.

- От і добре, фрау Лізер. До побачення.

- Хайль Гітлер! — Жінка пильно подивилась на нього.

- Хайль Гітлер,—відповів Гребер.

Він ііийшов з будинку. Біля дверей на тротуарі стояв двірник, прихилившись до с.тіий. Це був невеличкий чоловік у чоботях, галіфе штурмовика і з кругленьким черевцем під курячими грудьми. Гребер зупинився. Навіть це опудало на мить йому здалося небезпечним.

- Гарна сьогодні погода,— сказав Гребер, дістав пачку сигарет, взяв одну собі, а решту простягнув чоловікові.

Двірник щось промимрив і витягнув сигарету.

— Демобілізований? — спитав, скоса позираючи на костюм Гребера.

Гребер похитав головою. Він уже хотів був сказати кілька слів про Елізабет, але передумав. Краще взагалі пе привертати уваги двірника.

— Через тиждень знову назад,— пояснив він.— Четвертий раз.

Двірник ліниво кивнув. Він вийняв із рота сигарету, оглянув її і виплюнув кілька кришок тютюну.

— Не подобається? — поцікавився Гребер.

— Ні, чому ж. Але я, власне, курю сигари.

— З сигарами теж, мабуть, сутужно, еге ж?

— А ви як гадаєте?

— У мене є один знайомий, у якого ще збереглося коробок дві-три. Наступного разу спробую дістати в нього кілька штук і принесу вам. Гарні сигари.

— Імпортні?

— Мабуть. Я на них не розуміюся. Вони з кіль* цями.

— Кільця ще нічого не означають. Будь-яка погань може мати кільця.

— Він крайсляйтер. Трави він не курить.

— Крайсляйтер?

— Атож. Альфонс Біндінг. Мій найкращий товариш,

— Біндінг ваш товариш?

— Навіть давній шкільний товариш. Я оце від нього прийшов. Він, а також штурмбанфюрер Різе з СС. Ми давні друзі. Я саме йду до Різе.

Двірник подивився на Гребера. Той зрозумів його погляд: чоловік не міг збагнути, чому медичний радник Крузе сидить в концтаборі, коли Біндінг і Різе давні друзі Гребера.

— Просто сталося непорозуміння,— мовив Гребер байдуже.— Скоро все буде в порядку. Дехто ще здивується. Ніколи не варто поспішати, чи не так?

-— Так,— переконано підтвердив двірник.

Гребер глянув на свій годинник.

— Мені пора. А про сигари я не забуду.

Він пішов далі. «Це був непоганий початок із хаба-рем»,— промайнуло в нього. Але незабаром його знов пойняла тривога. А може, він припустився помилки? Все це раптом видалося йому хлоп’ячою витівкою. Мабуть, таки не треба було цього робити. Він став і оглянув себе. Та ще й оце прокляте цивільне лахміття! Греберові здалося, що т;о воно у всьому винне. Він хотів звільнитися від шкури солдата і відчути себе незалежним, а натомість опинився в світі страху і якоїсь непевності.

Гребер почав міркувати, що він іще може зробити. Елізабет до вечора все одно не повернеться. Він прокли-

її іп поспішність, з якою зажадав одержати папери. «Записі, зітхнув він.— Вчора вранці я ще чванився, що

• ■мруження стане для неї захистом. Сьогодні ж воно .....ішулося на небезпеку».

Як ви смієте кепкувати? — закричав якийсь грубий

ІІІ/ІОС.

Гребер підвів голову. Перед ним стояв невисокий на ірит майор.

— ■ Ви що, не розумієте, який суворий тепер час, ви,

нахаба?

Гребер якусь хвилю ошелешено дивився на майора. Потім усе збагнув. Він віддав йому честь, забувши про свій цивільний одяг. Старий сприйняв це як насмішку.

— Вибачте,— мовив Гребер.— Я не мав на увазі нічого поганого.

Що?! Ви ще дозволяєте собі дурні жарти? Чому ті не в армії?

Гребер придивився до старого пильніше. Це був той самий майор, який уже раз нагримав на нього,— ввечері, коли він стояв з Елізабет біля її будинку.

— Такі пройдисвіти, як ви, від сорому повинні були б провалитися крізь землю, а не блазнювати,— кричав майор.

— Та не кип’ятіться ви! —сердито' сказав Гребер.— І забирайтеся знов туди, звідки ви вилізли!

Очі старого зробилися майже божевільними. Почервонівши як рак і аж захлинаючись, він розлючено пробелькотів:

— Я накажу вас заарештувати!

Пп не можете цього зробити і знаєте це самі. Тож дайте мені спокій, мені не до вас.

— Та це ж...— Майор хотів був знов закричати, але несподівано ступив крок до Гребера і став принюхуватись, широко роздуваючи зарослі волоссям ніздрі. Його обличчя скривилося.— А-а, все ясно,— промовив він з огидою.— Тому ви і не в формі! Третя стать! Хай тобі чорт! Баба напахчена! Шльондра в штанях!

Він сплюнув, витер свої сиві вуса, кинув на Гребера ще один сповнений презирства погляд і мовчки подався геть.

От тобі і сіль для купання! Гребер понюхав свою руку. Тепер і він почув запах. «Шльондра,—• подумав він,—-А чи далекий я від цього? От що може зробити

з людиною страх за долю іншої людини! Фрау Лізер, двірник... На що тільки я не йдуІ Одначе я надто швидко скотився з висоти своєї доброчесності вниз!»

Він стояв проти будинку гестапо. Біля воріт туди-сюди походжав молодий есесівець, час від часу позіхаючи. На вулицю, сміючись, вийшли кілька офіцерів СС. Потім звідкись вигулькнув якийсь літній чоловік і, скрадаючись, подивився на верхні вікна. Зупинившись, він дістав з кишені якогось папірця. Прочитав його, озирнувся довкола і, звівши очі до неба, неквапом підійшов до вартового. Есесівець оглянув повістку й байдуже пропустив чоловіка в будинок.

Гребер задивився у вікна. Він знову відчув страх, ще задушливіший, важчий і липкіший, ніж досі. Він не раз переживав страх, безнадійний і темний, крижаний, що перехоплює подих, а також останній, найбільший — страх живої істоти перед смертю. Але це був зовсім інший страх, повзучий, задушливий, непевний і загрозливий, брудний, слизький страх безсилля і руйнівних сумнівів; це був страх, що роз’їдав усе нутро, страх за іншу людину, ні в чому не винного заложника, за жертву беззаконня, страх перед свавіллям, владою і бездушністю. Це був чорний страх часу.

Гребер прийшов до фабрики задовго до кінця зміни. Минуло чимало часу, поки з’явилася Елізабет. Він уже почав був боятися, що її заарештували на фабриці. Спершу вона не впізнала його в цивільному, а потім розсміялася.

— Ти такий молодий! — вигукнула вона.

— Я не почуваю себе молодим. Я почуваю себе столітнім дідом.

— Чому? Що сталося? Тобі треба раніше повертатись назад?

— Ні, тут усе в порядку.

— Ти почуваєш себе столітнім дідом тому, що в цивільному?

— Не знаю¹. Але в мене таке відчуття, ніби я, одягнувши цей триклятий костюм, узяв на себе всі турботи світу. Що тобі вдалося зробити зі своїми паперами?

■— Все,— відповіла Елізабет, усміхнувшись,— я вико-

ІЙм.і'іа для цього навіть обідню перерву. Подала всі ііімімм

ІЦ і,—проказав Гребер.—Отже, робити більше ні-

♦4<»| Н,

А що ще треба було зробити?

Нічого. Я тільки раптом злякався. Можливо, ми чини ми неправильно. Може, це тобі зашкодить.

Мені? Як саме?

І ребер завагався.

Я чув, що в таких випадках інколи надсилають ^пи і п до гестапо. Можливо, краще було б усе це облишити.

і лізабет зупинилась.

Що ти ще чув?

Нічого. Але мені зненацька стало страшно.

Ти гадаєш, мене можуть заарештувати за те, що

ч чочу вийти заміж?

Ні, не в цьому справа.

А в чому? Ти думаєш, їм стане відомо, що мій і'.пько'в концтаборі!

Та ні ж,— перебив її Гребер.— їм це відомо напев-III». я подумав, що, може, краще було б не привертати дн себе уваги. Від гестапо можна чекати чого завгодно, і’.штом якОмусь кретинові щось спаде на думку. Ти ж мияєш, як це буває. Там не питають, хто правий, а хто ' иіпіуватий.

І лізабет хвилю помовчала.

Що ж нам робити? — спитала потім.

— Я думав про це цілий день. Мабуть, тут уже нічо-ю не вдієш Якщо тепер ми заберемо заяви назад, то ще більше привернемо до себе увагу.

Вона кивнула і якось дивно подивилась на нього.

— Можна все-таки спробувати.

— Пізно, Елізабет. Ми повинні тепер іти на риск і чекати.

Пони рушили далі. Фабрику було добре видно —вона стояла на невеличкій площі. Гребер уважно придивився ло будівлі.

— Вас тут ще не бомбили?

— Ще ні.

— Фабрика майже не замаскована. її не важко розпізнати.

— У нас великі підвали.

— А вони надійні?

— Більш-менш, гадаю.

Гребер підвів погляд. Елізабет ішла поруч і не дивилася на нього.

— Зрозумій мене, ради бога, правильно,— сказав він.— Я боюся не за себе. Я боюся тільки за тебе,

— За мене тобі не треба боятися.

— А сама ти не боїшся?

— Я вже пізнала всі страхи, які є. В моїй душі більше немає місця для нового страху.

— А в моїй є,— промовив Гребер.— Коли когось лю

биш, з’являється багато нових страхів, про які раніше навіть не здогадувався___

Елізабет повернула до нього обличчя. Раптом вона розсміялась. Він теж подивився на неї і кивнув.

— Я ще не забув, що казав позавчора,— заявив він.— Але невже спершу мусиш пережити страх, щоб переконатися в тому, що когось любиш?

— Не знаю. Але гадаю, що це допомагає.

—■ Проклятий костюм! Завтра я його скину. А я думав, що цивільним живеться легко!

Елізабет усміхнулась:

— Отже, все це лише через костюм?

— Ні,— зітхнув він з полегшенням.— Це через те, що я знов живу. Знов живу і хочу жити. І разом з бажанням, мабуть, приходить страх. Цілий день на душі в мене було препогано. Тепер, коли побачив тебе, трохи покращало. Але ж насправді нічого не змінилося. Просто дивно, як мало треба, щоб виник страх.

— І кохання, слава богу, теж! — додала Елізабет.

Гребер глянув на неї. Вона йшла поруч весела і безтурботна.

«Вона змінилася,— подумав він.— Вона міняється щодня. Раніше вона боялася, а я ні. Тепер навпаки».

Вони поминули Гітлерплац. За церквою палахкотіла вечірня заграва.

— Де це знов горить? — запитала Елізабет.

— Ніде. Це просто сідає сонце.

— Сідає сонце? Про це тепер зовсім не думаєш, правда ж? ¹

Правда.

Вони йшли далі. Вечірня заграва дедалі розгорялася, її відблиски лягали ,на їхні обличчя і руки. Гребер дивився на зустрічних перехожих. Він побачив їх раптом зовсім іншими, ніж досі, Кожен з них був людиною і

• і т спою долю. «Легко розумувати і бути хоробрим,

■ ".'їй н тебе нічого немає,— думав Гребер.— Але коли в и Гіс щось є, світ виглядає зовсім інакше. Все стає і

" ^........ і важчим, а інколи й зовсім неможливим. Муж-

"" п> потрібна й тоді, але вона має інший вигляд, нази-ічп іься інакше і, власне, тільки тоді й починається». Він і ’іиПоко зітхнув. У нього було таке враження, немовби ніи повернувся з небезпечного завдання в тилу ворога, і нли загроза не стала меншою, але на якийсь час відступила.

Дивно,— мовила Елізабет.— Це, мабуть, весна, і ут же вулиця геть зруйнована, і немає жодних підстав /іля цього... І все-таки мені здається, що я відчуваю птах фіалок...

Бетхер спаковував свої речі. Інші стояли

навколо нього.

— Ти її справді знайшов? — запитав Гребер.

— Так, але...

— Де?

— Просто на вулиці,— відповів Бетхер.— Вона стояла на розі Келерштрасе і Бірштрасе, біля колишньої крамниці парасольок. І я її спершу навіть не впізнав.

•— Де ж вона весь час була?

— В таборі біля Ерфурта. Ось послухайте. Вона і гоїть собі біля крамниці, а я її не бачу. Я проходжу мимо, а вона гукає мене: «Отто! Ти мене не впізнав?»

Бетхер зробив паузу і обвів усіх поглядом.

— Але хіба можна, друзі, впізнати жінку, яка схудла на сорок кілограмів?

— Як називається табір, в якому вона була?

— Не знаю. Здається, «Лісовий табір номер два». Я її спитаю. Але слухай-но нарешті далі! Я дивлюся на неї н кажу: «Альма, це ти?» — «Я,— відповідає вона,— Отто, у мене було таке передчуття, що ти приїдеш у відпустку, тому я й повернулася сюди». А я все дивлюся на неї і мовчу. Жінка, яка колись була дужа, мов кінь, тепер стояла переді мною геть худа, якихось п’ятдесят п’ять кілограмів замість доброго центнера раніше. Просто кістяк, на якому метляється одяг! Жердина, та й годі! — Бетхер засопів.

— Яка ж вона на зріст? — поцікавився Фельдман,

— Що?

— Яка вона на зріст, твоя дружина?

,— Десь метр шістдесят. А хіба що?

— Отже, тепер у неї нормальна вага.

— Нормальна вага? Чоловіче, що ти плетеш? — Бетхер втупився у Фельдмана.— Це не для мене! Для мене це — тріска! Мені не підходить ця триклята нормальца вага! Я хочу, щоб моя дружина була така, як раніше, показна, із задом, на якому можна розбивати горіхи, а не з двома жалюгідними квасолинами замість нього. За що я воюю? За отаку тріску?

— Ти воюєш за нашого улюбленого фюрера і нашу : дорогу вітчизну, а не за забійну вагу своєї дружини,— кинув Ройтер,— Після трьох років на фронті тобі пора б уже це знати.

— Забійна вага? Та хто що каже про забійну вагу? — Бетхер люто й безпомічно переводив погляд з одного на іншого.— Це була жива вага! А з усім іншим ідіть ви...

— Стривай! — Ройтер застережно підняв руку.— Думай що завгодно, але не висловлюйся! І радій, що твоя дружина ще жива!

— Я й радію! Але хіба вона не могла б бути жива і така ж міцна, як і раніше?

— Але ж, Бетхере! — сказав Фельдман.— її ж можна знову відгодувати.

— Ти так гадаєш? А чим? Отими крихтами, що їх : дають на талони?

— Спробуй купити щось із-під поли.

— Вам легко давати поради! — зітхнув Бетхер.—

А в мене залишилося всього-на-всього три дні відпустки. Як же мені за три дні відгодувати дружину? Та_: навіть якби вона купалася в самому риб’ячому жирі і їла сім разів на день, то й тоді поправилася б щонайбільше на кілька кілограмів. А це майже ніщо! Кепські мої справи, друзі!

— Чому ж кепські? Ти ж маєш іще оту товсту хазяй- ; ку, якщо тобі потрібне сало!

— В тому-то й річ. Я гадав, що коли знайду дружину, то про хазяйку більше й не згадуватиму. Я сімейний чоловік, а не якийсь там вітрогон. А тепер хазяйка подобається мені більше.

— А ти, виявляється, страшенно легковажний тип,— зробив висновок Ройтер.

•— Я не легковажний! Я беру все близько до серця,

* пі,ому моя помилка. А взагалі я міг би бути задоволений. Але цього ви, дикуни, не збагнете!

Інтхер підійшов до своєї шафки і запхнув решту речі Гі у ранець.

Ти вже вирішив, де житимеш зі своєю дружиною? — і.шптав Гребер.— Чи в тебе лишилася колишня квартири?

Звичайно, ні. Розбомбило! Але краще вже пере-" иі десь серед руїн у підвалі, ніж бодай один день зо-гі.інатися тут. Та от біда: дружина мені більше не подо-(і.нться. Я її, звичайно, ще люблю, для того ми з нею й

- іружувались, але така, як тепер, вона мені більше просто не подобається. Інакше я не можу, і все! Що мені робити? Вона це, звичайно, теж відчуває.

- Скільки ще в тебе відпустки?

■ Три дні.

- І ти не можеш ці три дні придуритися?

— Друже,— спокійно сказав Бетхер,— жінка в ліжку, Міібуть, може придуритися. Чоловік ні. Повір мені, бу-ііі б краще, якби я поїхав, не зустрівшись із нею. А то МИ обоє тільки мучимося.

Він узяв свої речі й пішов.

Ройтер подивився йому вслід. Потім перевів погляд на Гребера.

— А ти? Що робитимеш ти?

—- Навідаюся в запасний батальйон. Про всяк випадок

• питаю, чи не треба ще якихось паперів.

Ройтер ошкірився:

— Невдача твого друга Бетхера тебе не налякала, чи не так?

•— Ні. Мене налякало зовсім інше.

— Небезпечно,— промовив писар із запасного батальйону.— На фронті небезпечно. Ти знаєш, що треба ро-6йти, коли насувається небезпека?

— Треба ховатися,—відповів Гребер,—Це відомо кожній дитині. Але мене це не обходить! Я у відпустці!

— Ти просто ще думаєш, що у відпустці,— поправив його писар.— А якої ти заспіваєш, коли я тобі покажу одержаний сьогодні наказ?

— Буде видно.

Гребер дістав пачку сигарет і поклав її на стіл. Він иідчув, як неприємний холодок скував йому серце.

— Небезпечно,— знов повторив писар.— Великі втра ти. Терміново потрібне поповнення. Усіх відпускників у яких немає поважних причин залишатися, негайно ві дішлють у частини. Ясно?

— Так. А що це таке — «поважні причини»?

■

— Смерть когось із рідних, невідкладні сімейні справи, важка хвороба...

Писар узяв сигарети.

— Отже, забирайся геть! І не потикайся сюди. Якщо тебе не розшукають, то і не відішлють у частину. Уникай казарми, як чуми. Знайди де-небудь притулок, поки закінчйться відпустка. Потім повідомиш про від’їзд. Тобі нічого не загрожує. Покарання за те, що не залишив адреси? Але ж ти все одно їдеш на фронт, і баста!

— Я одружуюсь,— заявив Гребер.—Це поважна причина?

— Одружуєшся?

— Так. Тому я, власне, й тут. Я хочу дізнатися, чи, крім солдатської книжки, мені потрібні ще які-небудь' папери?

— Одруження! Можливо, це й поважна причина. Можливо, кажу я.— Писар припалив сигарету.— Це може бути причиною. Але навіщо тобі ризикувати? Особливих паперів тобі, як фронтовій свині, не треба. А коли щось буде потрібно, приходь до мене: я все зроблю тобі нишком-тишком, ніхто нічого не знатиме. В тебе є пристойний одяг? В цьому лахмітті ти ж не будеш одружуватися.

— А тут можна що-небудь обміняти?

— Іди до каптенармуса,— порадив писар,— Поясни йому, що ти одружуєшся. Скажеш, що це я тебе послав. В тебе знайдеться ще пачка добрих сигарет?

— Ні. Але я, мабуть, зможу дістати.

— Не мені. Фельдфебелеві.

— Побачу. Ти не знаєш, чи мусить жінка, що виходить заміж за фронтовика, мати якісь особливі довідки?

— Не маю уявлення. Але гадаю, що ні. Все це, мабуть, робиться швидко.

Писар поглянув на свій годинник.

— Негайно іди на склад. Фельдфебель саме там.

:: Гребер попрямував до флігеля, в якому був склад. Його влаштували на горищі, Товстий фельдфебель мав

ИІ рі піого кольору. Одне було неприродно фіолетово-го-і Гм . паче фіалка, друге — світло-каре.

Чого ви на мене витріщились? — гаркнув він.— Ви ній ніколи не бачили скляного ока?

- Ііачив. Але різнокольорових очей не бачив.

І Іе не МОЄ ОКО, ІДІОТІ — Фельдфебель тицьнув пальні м у те, що було фіолетово-голубе й блищало.— Я поменш його в товариша. Моє вчора впало на підлогу. Во-ни оуло каре. Ці речі дуже крихкі. їх треба було б ро-г. IIIII целулоїду.

Тоді вони були б вогненебезпечні.

Фельдфебель глянув на Гребера. Придивився до його Ції І (ірод і ошкірився.

Теж правильно. А от уніформи для вас у мене не-м .п . На превеликий жаль. Всі такі самі старі, як і ваша.

Нін втупився в Гребера своїм фіолетово-голубим оком. Клре не так блищало. Гребер виклав на стіл пачку Бін-1111 гових сигарет. Фельдфебель окинув її карим оком, її п іі шов і повернувся з мундиром у руках.

Це все, що я маю.

Гребер навіть не доторкнувся до мундира. Він дістав І кишені невеличку пласку пляшку з коньяком, яку він 1.1 вбачливо взяв із собою, і поставив її біля сигарет. Фельдфебель зник і повернувся вже з кращим мундиром і майже новими штаньми. Гребер оглянув спершу штани; їй то власні були всі в латках. Він покрутив нові штани є руках і помітив, що каптенармус склав їх так, щоб приховати пляму завбільшки з долоню. Гребер мовчки подивився на цю пляму, потім на коньяк.

— Це не кров,— пояснив фельдфебель.— Це найкраща маслинова олія. Чоловік, що носив їх, приїхав з Італії. Трохи бензину — і плями як не було.

— Якщо це робиться так легко, то чому ж він їх обміняв, а не вичистив сам?

Фельдфебель широко усміхнувся:

- Слушне запитання. Але той чоловік хотів мати уніформу, що смерділа б окопами. Як оце ваша. Два роки ти просидів-десь у.Мілані в канцелярії, а нареченій Пи-г.-ін листи нібито з фронту. Не міг же він приїхати до-іюму в нових штанях, на які тільки перекинув тарілку і салатом. Це в мене найкращі штани, їй-богу.

Гребер йому не вірив, але в нього більше нічого не було і виторгувати щось краще він не міг. І все-таки він похитав головою.

— Ну, добре,— сказав фельдфебель.— Є ще одна пропозиція. Можете їх не обмінювати. Залиште собі своє лахміття. Таким чином матимете ще й вихідну уніформу. Домовились?

— А хіба стара вам не потрібна для рахунку?

Фельдфебель зневажливо махнув рукою. В його фіоле-

тово-голубому оці відбився сонячний промінь, що проник крізь запилену шибку.

— З рахунком уже давно не все в порядку. Та хіба тепер узагалі є що-небудь у порядку? Ви щось таке знаєте?

— Ні.

— Отож-бо,— зітхнув фельдфебель.

Проходячи повз міську лікарню, Гребер зупинився. Згадав про Мутціга. Адже він обіцяв провідати його. Хвилину Гребер вагався, потім ступив у двері. В нього раіітом виникло якесь забобонне почуття, що цим людяним вчинком він зможе задобрити долю.

Ампутованих розмістили на другому поверсі. На першому лежали тяжкопоранені і ті, яких щойно оперували і вони не могли ще вставати з ліжка; в разі повітряного нальоту їх можна було швидко перенести до бомбосховища. Ампутованих тут не вважали безпомічними і тому поклали їх вище. Під час тривоги вони допомагали один одному. Той, у кого було ампутовано обидві ноги, в крайньому разі міг обхопити за шиї двох з ампутованими руками і так дістатися до бомбосховища, доки персонал лікарні рятуватиме тяжкопоранених.

— 'Ги? — здивувався Мутціг, побачивши Гребера.— Ніколи б не подумав, що прийдеш.

— Я теж. Але ж, як бачиш, прийшов.

— Це здорово, Ернсте. Штокман теж у нас. Ти не був з ним в Африці?

— Був.

Штокман утратив праву руку. Він грав разом з двома іншими інвалідами в скат.

— Ернсте,— сказав він,— а що з тобою?

Його погляд прискіпливо вивчав Гребера. Він немовби шукав слідів поранення.

— Нічого,— відповів Гребер.

Усі дивилися на нього. В усіх був такий самий погляд, як у Штокмана.

— Відпустка,-^-пояснив Гребер ніяково. Він відчував ітбс майже винним у тому, що був здоровий.

— Я .думав, що в Африці ти своє відвоював і заробив гїезстрокову відпустку.

— Мене заштопали, а потім послали в Росію.

— Тобі пощастило. Мені, власне, також. Інші попали її полон. їх так і не вдалося вивезти літаками.— Штокман помахав куксою.— Якщо це-о можна назвати щастям.

Чоловік, що сидів посередині, вдарив картами по столу.

— Ми граємо чи базікаємо? — запитав він грубо.

Гребер побачив, що в нього немає обох ніг. Вони були

ампутовані дуже високо. На правій руці в чоловіка бракувало двох пальців, не мав він і вій. Повіки недавно затяглися шкірою, вона була червона й блискуча. Очевидно, чоловік обгорів.

— Грайте собі далі,—сказав Гребер.— Я маю час.

— Ще одне коло,— пояснив Штокман.— Ми скоро закінчимо.

Гребер присів біля Мутціга на підвіконні.

— Не ображайся на Арнольда,— прошепотів Мутціг.— У нього сьогодні важкий день.

— Це той, що посередині?

— Так. Вчора сюди приходила його дружина. А після цього в нього завжди важко на душі.

— Що ти там базікаєш? — гукнув Арнольд.

— Я базікаю про минулі часи. Я ж на це ще маю право?

Арнольд щось пробурмотів і повернувся до гри.

— А загалом у нас тут дуже пристойно,— сказав Мутціг.— Навіть можемо повеселитись. Арнольд був муля-ром; це не така вже й проста робота, ти ж знаєш. А дружина його зраджує. Йому розповіла про це його мати.

Штокман кинув карти на стіл:

— Трикляте невезіння! Я сподівався на жировий туз. Хто ж міг подумати, що три валети виявляться на одних руках?!

Арнольд щось пробурмотів і знову почав тасувати карти.

— Коли одружуєшся, часом не знаєш, що краще,— не мати руки чи ноги,— сказав Мутціг.— Штокман каже, що краще, коли немає руки. Але ж як однією рукою тримати в ліжку жінку? А тримати ж треба!

— Це не так важливо. Головне, що ти живий!

— Це правда, але ж не радітимеш з цього все життя. Після війни ще сяк-так. А потім ти вже ніякий не герой, ти просто каліка.

— Я так не думаю. Та й потім є чудові протези.

— Я не про це,— відповів Мутціг.— Я маю на увазі не роботу.

— Ми повинні виграти війну! — раптом голосно зая-вив Арнольд, який весь час прислухався до їхньої розмови.— Тепер нехай інші сьорбнуть горя. Ми потрудилися, скільки могли.— Він неприязно стрільнув очима в бік Гребера.— Якби всі ледацюги були на фронті, нам не довелося б увесь час відступати.

Гребер нічого не відповів. З ампутованими краще не сперечатися; людина, яка втратила руку чи ногу, завжди має рацію. Сперечатися можна з тими, у кого прострелені легені, чи осколок у шлунку, або, може, щось ще гірше; але, хоч як дивно, не з ампутованими.

Арнольд грав далі.

— Як ти гадаєш, Ернсте? — спитав Мутціг по хвилі.— В Мюнстері у мене була дівчина; ми й досі листуємося. Вона гадає, що я поранений в ногу. Я їй про це ще нічого не писав.

— Не поспішай. І радій, що тобі більше не треба туди повертатися.

— Я так і роблю, Ернсте. Але ж не можна радіти вічно.

— Мене аж нудить від ваших балачок,— промовив раптом до Мутціга один з уболівальників, що сиділи навколо картярів.— Випийте і будьте чоловіками!

Штокман засміявся.

— Чого ти смієшся? — запитав Арнольд.

— Я оце подумав, що було б, якби цієї ночі важка бомба гепнула 'просто сюди, в самісіньку середину, так, щоб від нас залишилася сама каша. У що перетворилися б тоді всі наші клопоти?

Гребер підвівся. Він побачив, що в уболівальника немає обох ніг. «Міна або відморозив»,— мимоволі подумав він. ,

— А де наша зенітна артилерія? — обурився Арнольд.— Чи вона вся справді потрібна вам на фронті? Тут майже нічого не залишилося.

— На фронті теж.

*= Що?

Гребер зрозумів, що зробив помилку.

—• На фронті ми чекаємо нової, таємної зброї,— ска-іпв він.— Кажуть, це справжнє чудо.

Арнольд витріщив на нього очі:

— Чорт забирай, що ти тут мелеш? Виходить, нібито ми програємо війну! Це зовсім не так. Гадаєш, мені хочеться сидіти в паршивому візку і продавати сірники, як після першої світової? Ми маємо права! їх нам обіцяв фюрер!

Він розлючено кинув карти на стіл.

— Увімкни радіо,— звернувся уболівальник до Мутці-га.— Музику!

Мутціг крутнув ручку. Злива тріскучих слів вдарила з радіоприймача. Він крутнув далі.

— Залиш попередню хвилю,— гукнув роздратовано Арнольд.

— Навіщо? Це всього-на-всього балачки.

— Залиш, кажу тобі! Це партійна промова. Якби їх слухали всі, справи йшли б значно краще.

Мутціг зітхнув і повернув ручку назад. В кімнаті знов залунав голос крикуна. Арнольд слухав, зціпивши зуби. Штокман щось на мигах показав Греберу і стенув пле- ^ чима. Гребер підійшов до нього.

— Бувай здоров, Штокмане,— прошепотів він.— Мені пора йти.

— Є веселіші справи, еге ж?

— Та ні. Але мені пора.

Гребер рушив до виходу. Його супроводжували погляди поранених. Йому здавалося, ніби він голий. Він перейшов зал повільно, гадаючи, що так менше дратуватиме ампутованих. Але він бачив, як вони дивились йому вслід. Мутціг прошкандибав за ним до самих дверей.

— Заходь іще,— сказав він у тьмяно освітленому коридорі.— Сьогодні тобі не поталанило. Взагалі ж ми веселіші.

Гребер вийшов на вулицю. Наближався вечір. Несподівано Гребером знову оволодів страх за Елізабет. Цілий день він тікав від нього. Але тепер, у цьому непевному світлі, страх, здавалося, знову з усіх кутків виповзав на нього.

Він пішов до ГІольмана. Старий відчинив йому зразу. Очевидно, він когось чекав.

= А, це ви, Гребере,— сказав він.

— Так. Я вас довго не затримаю. Я лише хочу дещо спитати.

Польман впустив його.

— Заходьте. Краще, коли ви не стоятимете під дверима. Людям не треба знати...

Вони увійшли до кімнати, в якій горіла лампа. Гребер почув свіжий дим від сигарет. Польман не мав у руках сигарети.

— Що ви хотіли в мене спитати, Гребере?

Гребер озирнувся довкола.

— У вас тільки одна кімната?

•— Чому це вас цікавить?

— Може статися, що мені треба буде сховати на кілька днів одну людину. У вас можна?

Польман мовчав.

— її не розшукують,— додав Гребер.— Я хотів би знати це лише про всяк випадок. Можливо, в цьому й не буде потреби. Я боюся за одну людину. А може, я це собі просто уявляю.

— Чому ви прийшли з цим до мене?

— Я більше нікого не знаю.

Гребер і сам не розумів, чому він прийшов. Він бажав тільки одного: про всякий випадок знайти притулок.

— Хто це?

— Дівчина, на якій я хочу одружитися. Батько її в таборі. Я боюсь, що її теж заберуть. Вона не зробила нічого поганого. А може, я просто перебільшую небезпеку.

— Ні, це не перебільшення,— відповів Польман.— Краще бути обережним, ніж потім каятись. Можете розраховувати на цю кімнату, якщо вона вам буде потрібна.

Гребер відчув тепло й полегшення.

— Дякую,— сказав він.— Щиро дякую.

Польман усміхнувся. Він раптом здався Греберові не таким старим і немічним, як раніше,

— Дякую,— ще раз сказав Гребер.— Я сподіваюся, що кімната мені не знадобиться.

Вони стояли біля полиць з книгами.

— Візьміть , собі, що хочете,— щиро запропонував Польман.— Інколи це допомагає пережити тяжку мить.

Требер похитав головою.

— Мені ні. Але я хочу збагнути одне: як можна узгодити ці книжки, вірші, цю філософію з нелюдською жор-гтокістю штурмових загонів, концентраційними таборами і знищенням ні в чому не винних людей?

— Це не можна узгодити. Це лише співіснує в часі. Якби ті, хто понаписував ці книжки, були живі, вони також сиділи б у концтаборі.

— Мабуть.

Польман подивився на Гребера.

— Ви хочете одружитися?

— Так.

Старий дістав з полиці якусь книжку.

— Я не можу дати вам нічого іншого. Візьміть, будь ласка, оце. Тут немає чого читати: тут лише малюнки, самі малюнки. Часто, коли я не в змозі читати, я цілу ніч розглядаю малюнки. Поезія і малюнки — вони завжди зі мною, поки в лампі є гас. А потім, у темряві, залишається тільки молитва.

— Так,— промовив Гребер невпевнено.

— Я багато про вас думав, Гребере. Про вас, а також про те, що ви мені недавно сказали. На це немає відповіді.— Польман замовк, потім тихо додав: — Є тільки одне: треба вірити. Вірити. Що ж нам іще лишається?

— У що?

— В бога. І в добро, що живе в людині.

— А ви ніколи в ньому не сумнівалися? — запитав Гребер.

— Чому ж,— відповів старий.— Навіть часто. А то хіба я міг би вірити?

Гребер вирушив до фабрики. Знявся вітер, і розкошлані хмари пропливали над самими дахами. Через площу у напівтемряві марширував взвод солдатів. Кожен ніс під рукою пакунок. Вони йшли на вокзал, щоб виїхати на фронт. «Я теж міг би бути серед , них»,— подумав Гребер. Перед розбитим будинком він побачив темну липу, і раптом його плечі, м’язи сповнило те саме відчуття життя, яке повернулось до нього, коли він побачив цю липу вперше. «Дивно,— промайнуло в нього.— Мені шкода Польмана,. а він безсилий допомогти мені. Але щоразу після зустрічі з ним, я відчуваю життя дедалі глибше».

— Ваші папери? Зачекайте хвилинку.—-Службовець зняв окуляри і поглянув на Елізабет. Потім поважно підвівся і зник за дерев’яною стінкою, що відділяла його віконце від великого залу.

Гребер подивився йому вслід і озирнувся. Дорога до виходу була забита людьми.

— Іди до дверей,— сказав він тихо.— Чекай там. Коли побачиш, що я скидаю кашкета, негайно біжи до^ч Польмана. Ні про що не турбуйся, біжи негайно, а я прийду потім.

Елізабет завагалася.

— Йди! — повторив він нетерпляче.— Можливо, цей старий козел когось покличе. Не варто ризикувати. Чекай надворі.

— Може, він просто хоче ще щось довідатись про мене.

— Буде видно. Я йому скажу, що тобі стало недобре і ти на хвилину вийшла на повітря. Йди, Елізабет!

Він стояв біля віконця і дивився їй вслід. Вона обернулася і всміхнулась. Потім зникла в натовпі.

— Де фрейлейн Крузе?

Гребер повернув голову. Службовець уже стояв на місці.

— Вона зараз прийде. Все гаразд?

Службовець кивнув.

— Коли ви маєте намір одружуватись?

— Якомога швидше. У мене вже лишилося мало часу. Моя відпустка майже закінчилась.

— Ви можете одружитися відразу, якщо хочете. Папери готові. Для солдатів усе робиться швидко й просто.

Гребер побачив у руках чоловіка папери. Службовець, усміхався. Гребер відчув, що сили покидають його. Несподівано йому стало душно.

■— Все влаштовано? — запитав він і скинув кашкета, щоб витерти з обличчя піт.

— Так,— підтвердив службовець.— А де ж фрейлейн Крузе?

Гребер покЛав кашкета на віконце. Спробував знайти поглядом Елізабет. Зал був переповнений людьми, і він її не бачив. Потім помітив на віконці свій кашкет. Він забув, що це був сигнал небезпеки.

— Одну хвилинку,— швидко сказав він.— Я її зараз прпведу.

Він квапно почав пробиратися між людьми, сподіваючись наздогнати Елізабет на вулиці. Але коли підійшов до виходу, то побачив, що вона спокійно стоїть біля колони й чекає.

— Слава богу, ти тут! — зрадів він.— Все гаразд, Елі-

аабет.

Вони повернулися назад. Службовець передав Еліза-Гіет папери.

— Ви дочка медичного радника Крузе? — поцікавився він.

— Так.

Гребер затамував подих.

— Я знав вашого батька,— сказав службовець.

Елізабет здивовано звела на нього погляд.

— Вам що-небудь відомо про нього? — спитала вона за мить.

— Не більше, ніж вам. Ви про нього нічого не чули?

— Ні.

Чоловік надів окуляри. У нього були водянисто-блакитні короткозорі очі.

— Сподіватимемось на краще.— Він подав Елізабет руку.— На все добре. Я взяв' вашу справу на свою відповідальність і зробив усе сам. Можете одружуватися хоч сьогодні. Я можу для вас усе підготувати. Якщо хочете, хоч зараз.

— Зараз,—сказав Гребер.

— Сьогодні вдень,— промовила Елізабет.— Можна

о другій дия?

— Я це влаштую для вас. Вам треба з’явитися до гімнастичного залу міської школи. Тепер там реєструють шлюби.

— Спасибі.

Вони спинились біля виходу.

— Чому не зараз? — спитав Гребер.— І нам уже нічого не стояло б на перешкоді.

Елізабет усміхнулася.

— Мені ж треба хоч трохи часу, щоб приготуватися. Ернсте! Невже ти цього не розумієш?

— Лише наполовину.

— Досить і цього. Зайди по мене за чверть до другої.

Гребер стояв нерішуче.

— Все йде добре,— сказав він згодом.— А я чого тільки не сподівався! І сам не знаю, чому мені було так страшно. Я мав досить смішний вигляд, еге ж?

— Ні.

— Ба Так!

Елізабет похитала головою.

— Мій батько теж гадав, що люди, які його застерігали, мали смішний вигляд. Нам просто пощастило, Ернсте, оце і все!

Пройшовши кілька кварталів, Гребер знайшов кравецьку майстерню. В ній сидів чоловік, що скидався на кенгуру. Він шив військову форму.

— У вас можна почистити штани? — спитав Гребер.

Чоловік підвів голову.

— У мене кравецька майстерня, а не пункт чистки.

— Я бачу. Я хочу також випрасувати свій одяг.

— Той, що на вас?

— Так.

Кравець трохи побурмотів і встав. Оглянув пляму на штанях.

— Це не кров,— пояснив Гребер,— Це маслинова олія. Трохи бензину, і вона зникне.

— Чому ж ви не зробите це самі, коли ви так добре розбираєтесь? Бензин тут узагалі нічого не поможе.

— Може, й так. Вам це напевно краще відомо. У вас немає нічого такого, у що я міг би поки перевдягнутися?

Кравець зник за перегородкою і повернувся з картатими штаньми та білим піджаком. Гребер узяв одяг.

— Скільки це триватиме? — спитав він.— Уніформа мені потрібна на весілля.

— Годину.

Гребер переодягнувся.

— Тоді через годину я прийду.

Схожий на кенгуру кравець недовірливо поглянув на нього. Він думав, що Гребер посидить у майстерні.

— Моя уніформа — непогана застава,— заявив Гребер.— Я не втечу.

Кравець несподівано усміхнувся на всі зуби.

р- Ваша уніформа, юначе, належить державі. Та йдіть ■'Ги І не забудьте підстригтися. Вам це потрібно, коли |н іібралися одружуватись.

Ваша правда.

Гребер прокинувся з дрімоти і злякався, його вже об-. 'і\ і овувала якась жінка.

Мій чоловік на фронті,— сказала вона.— Я його заміняю. Сідайте ось сюди. Поголити?

Підстригти. Ви й це вмієте?

О господи! Та я це так умію, що скоро вже почну шов забувати. І голову помиємо? У нас іще є чудове мило.

Гаразд. І голову помиємо.

Жінка була енергійна і рішуча. Вона підстригла Гре-Огра і добре вимила йому голову з милом, а потім витерла волохатим рушником.

Брильянтину не бажаєте? — запропонувала вона.— V пас є французький.

Гребер прогнав дрімоту, поглянув у дзеркало і злякав-, оі. Волосся на скронях було підстрижене так коротко, що вуха, здавалося, повиростали.

— Брильянтин? — владно перепитала жінка ще раз.

- А як він пахне? — Гребер згадав про Альфонсову і іль для купання.

— Пахне, як брильянтин. Як же ще? Французький.

Гребер узяв баночку і понюхав. Брильянтин тхнув давнім прогірклим жиром. Час перемог і справді давно минув. Він оглянув своє волосся; там, де воно було довше, і і-пер стирчали якісь віхті.— Гаразд. Давайте брильянтин. Але трішечки.

Він заплатив і вирушив знов до кравця.

— Ви прийшли ранувато,— пробурмотів той.

Гребер промовчав. Він сів і почав спостерігати, як кра-іч ць прасує одяг. Від теплого повітря його хилило на і он. Війна раптом стала дуже далекою. Ліниво гули му-хи, шипіла праска, і в невеличкій кімнатці запанувала атмосфера незвичної і давно забутої безпеки.

— Це все, що я можу зробити.

Кравець подав Греберу штани. Той оглянув їх. Пляма майже зникла.

— Чудово! — похвалив він.

Штани тхнули бензином, але про це Гребер нічого не

• казав. Він швиденько переодягнувся.

— Хто вас підстригав? — спитав кравець.

— Якась жінка, ЇЇ чоловік на фронті.

— У вас такий вигляд, ніби ви підстригалися самі. Постривайте хвилинку.

Схожий на кенгуру кравець зрізав ножицями кілька відстовбурчених пасом.

— Ось так краще.

— Скільки я маю заплатити?

Кравець махнув рукою:

— Тисячу марок або зовсім нічого. Отже, нічого. По-' дарунок на весілля.

— Дякую. Тут поблизу є квітковий магазин?

— Є, на Шпіхернштрасе.

Магазин був відчинений. Дві жінки торгувалися з продавщицею за вінок.

— Але ж на гілках справжні шишки,— казала продавщиця.— Це коштує дорожче.

Одна з жінок обурливо зиркнула на неї. її опухлі зморшкуваті щоки тремтіли.

— Це спекуляція,— заявила вона.— Спекуляція! Ходімо, Мінно! Знайдемо де-небудь дешевшого вінка.

— Можете не купляти! — ущипливо відповіла продавщиця.— Я свій товар ще продам.

— За таку ціну?

— Авжеж, за таку! У мене вінки не залежуються, до вечора їх розкуповують, шановна пані!

— Ви наживаєтесь на війні!

Обидві жінки вийшли з крамниці. Продавщиця перевела дух, так наче хотіла їм ще щось гукнути, але потім повернулася до Гребера. Щоки її раптом спалахнули.

— А вам? Вінок чи прикраси на домовину? Ви ж бачите, вибір не великий, але в нас є дуже гарне ялинове гілля.

— Мені нічого не треба для похорону.

— Тобто як? — здивувалася продавщиця.

— Я хочу купити квіти.

— Квіти? У мене є лілеї...

— Лілей не треба. Щось для весілля.

— Лілеї на весілля можна брати сміливо, шановний пане! Вони — символ незайманості і чистоти.

— Це правда. А хіба троянд у вас немає?

— Троянд? У цей час? Звідки? В теплицях нині вирощують овочі. Тепер узагалі важко діставати квіти.

Гребер обійшов прилавок. Нарешті за вінком у вигляді і мастики він знайшов букетик нарцисів.

Дайте мені оці.

Продавщиця витягла букетик і побризкала його водою.

Доведеться, на жаль, загорнути вам квіти в газету.

- Іншого паперу в мене немає.

Байдуже.

Гребер заплатив за нарциси й вийшов. Із квітами в руках він відразу відчув себе якось ніяково. Здавалося, псі перехожі задивляються на нього. Спершу він тримав

0 у кета квітами вниз, потім узяв його під пахву. Греберів погляд упав на'газету, в яку був загорнутий букет. По-руч із живими квітами було видно фото якогось чоло-ніка з роззявленим ротом. То був голова народного су-»у. Гребер прочитав текст. Якихось чотирьох засуджено ні страти за те, що вони більше не вірили в перемогу Німеччини. їм сокирою відрубано голови. Гільйотину бу-п) давно скасовано. Вона виявилася надто людяною покарою. Гребер зняв з букета газету і викинув її

1 сть.

Службовець сказав правду — бюро реєстрації шлюбів містилося в гімнастичному залі міської школи. Реєстра-юр сидів за рядом канатів, кінці яких були прив’язані до

і і іни. Поруч висів портрет Гітлера у військовій формі, під ним — свастика з німецьким орлом. Довелося почекати. Перед ними розписувався якийсь літній солдат. В його майбутньої дружини на грудях красувалася золота брошка у вигляді вітрильника. Солдат хвилювався, жінка стояла байдужа. Вона усміхнулася до Елізабет, немовби вони були змовниці.

— Свідки,— промовив реєстратор,— Де ваші свідки?

Солдат щось промимрив. У нього їх не було.

— Я гадав, що коли одружується фронтовик, то свід-кп не потрібні,— нарешті вимовив він.

— Ще чого! У нас порядок!

Солдат звернувся до Гребера:

— Може, ти нам допоможеш, друже? Ти і фрейлейн? Тільки поставте свої підписи.

— Певна річ. А потім ви розпишетеся за нас. Я теж не думав, що потрібні свідки.

— Хто ж про це думає!

— Кожен, хто знає свої громадянські обов’язки,— суворо заявив реєстратор. Він, очевидно, сприйняв цю байдужність як особисту образу,—Хіба в бій ви йдете без гвинтівок?

Солдат здивовано подивився на нього.

— Але ж це зовсім інша річ. Свідки — не зброя!

— Я цього й не сказав. Це було лише порівняння. Ну, то як же тепер? У вас є свідки?

— Оцей мій приятель і його дама.

Реєстратор незадоволено глипнув на Гребера. йому не сподобалося, що все влаштовано так просто.

— У вас є документи? — з надією спитав він у Гребера.

— Так, ми й самі хочемо розписатись.

Реєстратор щось буркнув і взяв папери. Він записав прізвища Гребера й Елізабет в реєстраційну книгу.

— Розпишіться ось тут.

Всі четверо поставили свої підписи.

— Вітаю вас від імені фюрера,— холодно сказав реєстратор солдатові та його дружині. Потім повернувся до Гребера.

— А ваші свідки?

— Тут.— Гребер показав на обох.

Реєстратор похитав головою.

— Я можу взяти лише одного з них,— заявив він.

— Чому? Адже ви взяли нас обох.

— Ви ж були ще не одружені. А ці двоє тепер — сім’я. Свідками можуть бути лише двоє чужих людей. Дружина для цього не підходить.

Гребер не знав, чи службовець чинить справедливо, чи лише шукає причіпку.

— А тут немає кого-небудь, хто б нам допоміг? — запитав Гребер.— Може, хтось із ваших співробітників?

— Я тут не для того, щоб займатися такими справами,— відповів реєстратор з прихованою радістю.— Якщо у вас немає свідків, ви не зможете розписатись.

Гребер оглянувся.

— Що вам потрібно? — поцікавився літній чоловік, що саме увійшов і все чув.— Свідок? Беріть мене.

Він став коло Елізабет. Службовець холодно запитав у нього: '

— У вас є документи?

•— Звичайно.— Чоловік дістав з кишені паспорт і недбало кинув його на стіл.

Реєстратор розкрив паспорт, потім підхопився на ноги

і крикнув:

Хайль Гітлер, пане оберштурмбанфюрер!

Хайль Гітлер,— недбало відповів оберштурмбан-фюрер.— І більше не влаштовуйте тут театру, зрозуміли? Чого це вам раптом здумалося поводитись отак із солда-

III ми?

- Слухаюсь, пане оберштурмбанфюрер! Прошу, коли ншііа ласка, розпишіться ось тут.

Гребер побачив, що його другим свідком став оберні гурмбанфюрер СС Гільдебрандт. Першим був сапер Клотц. Гільдебрандт потиснув руки Елізабет і Греберу, потім Клотцу та його дружині.

Реєстратор дістав із-за гімнастичних канатів, схожих на зашморги, два примірники Гітлерової книги «Меіп КашрГ».

— Подарунок держави,— кисло пояснив він і подивив-(я вслід Гільдебрандту.— В цивільному,— проказав.— Звідки я можу знати?

Вони пройшли повз шкіряного коня для стрибків і бру-( II до виходу.

— Тобі коли назад? — спитав Гребер сапера.

— Завтра.— Клотц підморгнув.— Ми вже давно мріяли одружитися. Навіщо дарувати щось державі? Якщо її гигну, то хоч Марія буде забезпечена. Чи ти іншої думки?

— Чому Ж!

Клотц відстібнув свого ранця.

— Ти мене виручив, друже. У мене є справжній сер-пслат. Поласуйте й ви! Мовчи, я з села, в мене є цього добра. Я, власне, хотів пригостити реєстратора. Подумати тільки, оте лайно!

— Ні в якому разі! — Гребер узяв сервелат.— А ти візьми оцю книжку. На жаль, у мене немає нічого іншого.

— Але ж, друже, я й сам одержав таку.

— Це байдуже. Матимеш дві. Одну віддаси дружині.

Клотц покрутив у руках «Меіп КатрГ».

— Гарна оправа,— мовив він.— Тобі вона справді не потрібна?

— Ні, не потрібна. Вдома в нас є така книжка в шкіряній оправі зі срібними замками.

— Тоді, звичайно, інша справа. Ну, то хай вам щастить!

— Тобі теж.

Гребер наздогнав Елізабет.

— Я навмисне нічого не сказав Альфонсу Біндінгу, щоб він не напросився до нас у свідки,— пояснив він,— Не хотілося, щоб поряд з нашими прізвищами стояло крайсляйтерове. Тепер замість нього маємо якогось штурмбанфюрера СС. От що виходить з добрих намірів!

Елізабет засміялась.

— Зате «біблію руху» ти виміняв на сервелат! Це компенсація.

Вони перейшли базарну площу. Пам’ятник Бісмарка, від якого зосталися самі ступні, тепер був знову відновлений. Над церквою святої Марії кружляли голуби. Гребер подивився на Елізабет. «Я, власне, маю бути дуже щасливий»,— подумав він. Але в нього було не таке відчуття, як він сподівався.

Вони лежали на лісовій галявині за містом. Дерева повивав фіолетовий серпанок. Кругом цвіли примули і фіалки. Повівав легенький вітерець. Раптом Елізабет підвелася й сіла.

— Що там таке? Ліс має якийсь чарівний вигляд. Чи, може, це мені сниться? Дерева немовби одягнені в срібло. Тобі теж так здається?

Гребер кивнув:

— На них наче срібний дощик.

— Що то таке?

— Станіоль. Або вузенькі стрічки тоненького алюмінію. Наче позлітка, в яку загортають шоколад.

.— Атож. На всіх деревах! Звідки це?

— Літаки скидають його цілими в’язками. Це порушує радіозв’язок. По-моєму, тоді неможливо встановити місце перебування літака. Чи щось таке. Повільно опускаючись на землю, тоненькі смужки станіолю поглинають радіохвилі або перешкоджають їхньому поширенню.

— Жаль,— сказала Елізабет.— Здається, що в лісі самі різдв’яні ялинки. А це знову війна. Я гадала, ми нарешті втекли від неї.

Елізабет з Гребером задивилися на дерева. Вони були густо обплутані блискучими смужками, які звисали з гілок, тріпотіли на вітрі й виблискували. Яскраве сонце пробивалося крізь хмари, мов у казці. А те, що разом із невблаганною смертю і пронизливим свистом падало на землю, тепер безшумно іскрилося на деревах, неначе мм<чь примарне срібло, і будило спогади про дитинство їв |іі:ідв’яне свято.

І'.лізабет пригорнулася до Гребера.

* Сприйматимемо все так, як воно виглядає, і не вни-Н і І І нмемо в його суть.

— Гаразд.— Гребер дістав з кишені шинелі Польма-ін>иу книжку.— У нас немає змоги поїхати у весільну по-цірож, Елізабет. Але Польман дав мені ось це — альбом . краєвидами Швейцарії. Після війни ми поїдемо туди і псе надолужимо.

—- Швейцарія... Країна, де вночі ще горить світло?.

Гребер розкрив книжку.

Тепер і в Швейцарії більше немає світла. Я чув про 11 г в казармі. Ми поставили ультиматум, щоб вони мас-* упали світло. Швейцарія повинна виконувати цей уль-інматум.

— Чому?

— Ми нічого не мали проти, поки над нею літали тільки наші літаки. Але тепер над Швейцарією пролітають і літаки *інших країн. З бомбами, на Німеччину. Коли нидію освітлені міста, пілотам легше орієнтуватись. Ось

чому.

— Отже, і цьому кінець.

— Так. Але ми з тобою знаємо принаймні одне: коли після війни приїдемо до Швейцарії, там усе буде точні-і іпько так, як у цій книжці. Якби в нас був альбом з краєвидами Італії, Франції чи Англії, то про них ми так не могли б сказати.

— Про Німеччину теж ні. {

— Про Німеччину тепер теж ні. \

Вони почали гортати книгу.

— Гори,— проказала Елізабет.— Хіба, крім гір, у Швейцарії нічого немає? Моря, тепла?

— Чому ж! Ось італійська Швейцарія.

— Локарно. Це тут була велика конференція на за-

\ нст миру? Та, на якій ухвалили більше не розв’язувати ноєн? ___

— Здається, тут.

— Не довго ця ухвала протрималась.

— Ні. Локарно ось тут. Поглянь: пальми, старі церк-ни. Це Лаго-Маджіорі. А ось тут острови, азалії, мімози, сонце... І мир.

— Так. А як це місце називається?

— Порто Ронко.

— Гаразд,— зітхнула Елізабет і знов лягла.'—-Треба його запам’ятати. Пізніше поїдемо туди. А тепер я більше не хочу подорожувати.

Гребер закрив книгу. Він подивився на мерехтливе срібло на деревах, потім обняв Елізабет за плечі. Він відчув її тіло і побачив траву, барвінок і ще якісь червоненькі квіточки з невеличкими ніжними листочками, які ставали все більші й більші, аж поки заступили все довкола, і його очі заплющились.

Вітер наче вмер. Почало швидко темніти. Десь далеко' почувся гуркіт. «Артилерія,— подумав Гребер у напівсні.— Але звідки? Де я? Де фронт? — Він відчув поруч Елізабет і заспокоївся.— Де тут можуть бути артилерійські позиції? Очевидно, це учбові стрільби».

Елізабет поворухнулася.

— Де вони? — промимрила вона.— Вже бомблять чи

полетіли далі? І

— Це не літаки.

Гуркіт не стихав. Гребер устав і прислухався. ]

— Це не бомби, не артилерія і не літаки, Елізабет,— сказав він.— Це гроза.

— А чи не зарано ще для грози?

— Для неї законів не існує.

Нарешті вони побачили перші блискавки. Проти тих, які творили люди, вони були куди блідіші і ніби несправжні, а грім навряд чи можна було порівняти з гуркотом літаків, не кажучи вже про розриви бомб.

Пішов дощ. Вони перебігли галявину і сховалися під ялинами. Тіні, здавалося, доганяли їх. Шум дощу у верховітті нагадував овації далекого натовпу, і в тьмяному світлі Гребер побачив, що у волоссі Елізабет блищать срібні стрічки, які попадали з гілок. Волосся скидалось тепер на сітку, в якій заплуталися блискавки.

Вони вийшли з лісу і натрапили на криту трамвайну зупинку, де юрмилося чимало людей. Стояли між ними й кілька есесівців. Вони були молоді і неприховано розглядали Елізабет.

За півгодини дощ перестав.

— Я не знаю, де ми,— сказав Гребер.— В якому напрямку нам тепер іти?

— Праворуч.

Вони перетнули вулицю і звернули в неосвітлену алею. Перед ними довга вервечка людей у напівтемряві укла- ; дала труби. Всі були в смугастому одязі. Раптом Еліза-(ігт насторожилася і звернула вбік — туди, де працюва-ми робітники. Вона повільно переходила від одного до другого і роздивлялася їх, немовби когось шукаючи. Гре-оі'р помітив, що на одязі люди мали номери; мабуть, це пули в’язні з концтабору. Вони працювали мовчки і швидко, не підводячи очей. їхні голови нагадували черепи мерців, а одяг на худих тілах теліпався. Двоє знесилено лежали під забитим дошками кіоском, де колись продавали зельтерську воду.

— Гей, ви! — крикнув есесівець.— Геть звідси! Тут .оборонено ходити.

Елізабет вдала, ніби не почула його. Вона тільки наддала ходи, зазираючи в мертвотні обличчя в’язнів.

— Назад! Гей, ви! Жінко! Негайно! Прокляття, ви що, не чуєте?

Лаючись, есесівець підбіг до них.

— У чім річ? — запитав Гребер.

— У чім річ?! Вам що, позакладало? Чи, може, ще щось?

Гребер завважив ще одного есесівця. Це був обершарфюрер. Гребер не наважувався гукнути Елізабет; віч знав, що вона не вернеться.

— Ми тут дещо розшукуємо,— пояснив він есесівцю.

— Що? Припинити розмови!

— Ми тут загубили одну річ, брошку. Це був вітрильник з брильянтами. Ми тут проходили вчора, пізно ввечері і загубили. Може, ви бачили?

— Що?

Гребер повторив свою вигадку. Він бачив, що Елізабет обійшла вже майже половину в’язнів.

— Тут нічого не знаходили,—заявив обершарфюрер.

— Та він бреше,— сказав есесівець.— У вас є документи?

Гребер мовчки подивився на нього. Він охоче затопив би йому в пику. Есесівець мав не більше двадцяти років. «Штайнбреннер,—подумав Гребер.— Гайні. Одним миром мазані».

— У мене не просто документи, а дуже добрі докумен-ї и,— відповів він нарешті.— Крім того, оберштурмбан-фюрер Гільдебрандт, якщо це вас цікавить, мій щирий друг.

Есесівець іронічно зареготав:

— А ще що ти скажеш? Може, фюрер теж твій друг?

— Фюрер ні.

Елізабет була вже майже в самому кінці вервечки. Гро бер неквапно дістав з кишені свідоцтво про одруження,

— Ходімо до ліхтаря. Зможете прочитати ось тут? Підпис мого свідка! А дату бачите? Сьогодні! Є ще запитання?

Есесівець втупив очі в папери. Обершарфюрер заглядав йому через, плече.

Це підпис Гільдебрандта,— підтвердив він.— Меіп він знайомий. Але ви все одно не маєте права ходити тут. Це заборонено. Ми не можемо нічого вдіяти. Жалі, вашої брошки. -

Елізабет уже обійшла всіх.

— Мені теж,—відповів Гребер.— Звичайно, коли цс заборонено, ми далі не шукатимемо. Наказ є наказ.

Він рушив навздогін Елізабет. Але обершарфюрер пішов поруч,

— Можливо, ми ще знайдемо брошку. Куди її надіслати?

— Гільдебрандтові, це буде найпростіше.

— Гаразд,— сказав обершарфюрер з повагою.— Нічого не знайшли? — поцікавився він в Елізабет.

Та вона вражено звела на нього очі, ніби щойно прокинулася.

— Я розповів обершарфюрерові про ту брошку, яку ми тут загубили,— швидко сказав Гребер.— Якщо її знайдуть, то зразу ж. перешлють Гільдебрандту.

— Спасибі,— відповіла Елізабет здивовано.

Обершарфюрер заглянув їй в очі й кивнув.

— Можете на нас покластися. Ми рицарі СС.

Елізабет кинула погляд на в’язнів. Обершарфюрер

помітив це.

— Якщо хтось із цих свиней її заховає, ми однаково знайдемо,— заявив він галантно.— Ми їх обшукуватимемо, поки вони не попадають з ніг!

Елізабет здригнулася.

•— Я не зовсім певна, що загубила її саме тут. Це могло статися й далі, в лісі. Я навіть схильна думати, що скоріше там.

Обершарфюрер усміхнувся. Елізабет почервоніла.

— Це напевне сталося в лісі,— повторила вона.

Обершарфюрер розплився в посмішці.

—- За ліс ми не відповідаємо,— заявив він.

Гребер стояв так близько біля якогось нахиленого в’язня, що міг розгледіти його кістлявий череп. Він за-

І», м. н руку в кишеню, дістав пачку сигарет і, обернувшії' ь. упустив її коло ніг в’язня.

Щиро дякую,—сказав він обершарфюреру^— ■ііп і ра ми пошукаємо в лісі. Це могло статися й там.

І Ісма за що. Хайль Гітлер! І сердечно вітаю з од-цужопиям!' ^г - Спасибі.

Нони мовчки йшли поруч, аж поки в’язнів не стало ип'(.по. Перламутрові й рожеві хмари, неначе зграя фла-111 по, пливли в прояснілому небі.

Мені не треба було йти туди,— промовила Еліза-ґіет.— Я розумію.

Дарма. Така вже людина. Не встигне спекатися и.'іпієї небезпеки, як наражає себе на другу,

І^;../іізабет кивнула.

Ти врятував нас цією брошкою. І Гільдебрандтом. і п справді великий брехун.

- Це єдине,— сказав Гребер,—чому ми добре на-іпилися за останні десять років. А тепер ходімо додому. Я маю цілковите, підтверджене документом право жимі и твоїй квартирі. Я втратив місце в казармі, а сьо-іодні пішов від Альфонса. Тепер я хочу нарешті додому. Я хочу з насолодою лежати в постелі, тоді як ти •аитра вранці поспішатимеш на роботу, щоб заробити

11 ;і хліб для сім’ї.

— Я завтра не йду на фабрику. У мене дводенна відпустка.

— І про це ти кажеш мені аж тепер?

— Я мала намір сказати завтра вранці.

Гребер замотав головою.

— Тільки без сюрпризів! У нас для цього мало часу. Ми повинні використовувати кожну хвилину для щастя.

¹ почнемо це негайно. У нас є що-небудь на сніданок? Чи знов зайти до Альфонса?

— Ні, не треба.

— Гаразд. Влаштуємо бучний сніданок. Якщо хочеш, навіть з Гогенфрідберзьким маршем. А коли до нас вдеріться сповнена- моралізаторського запалу фрау Лізер, ми тицьнемо цій розчарованій донощиці під ніс наші піідоцтва про одруження. Ти уявляєш, як вона вирячить очі, коли побачить прізвище нашого свідка»* гсссівця!

Елізабет засміялася.

— А може, вона й не зчинятиме гвалту. Позавчора, передаючи мені фунт цукру, який ти залишив, вона раптом сказала, що ти дуже порядна людина. Одному господу відомо, чому вона так несподівано змінила свою думку! Ти цього не знаєш?

— Не маю жодного уявлення. Очевидно, її підкупили. Це друге, чому ми добре навчилися за останні десять років.

Бомбардування розпочалося опівдні. Видався похмурий і теплий весняний день, коли на ще вологій землі проростає трава. Хмари висіли низько, і полум’я вибухів сягало аж до них, так наче земля намагалася спопелити невидимого ворога його ж власного зброєю.

Була обідня перерва, пора жвавого вуличного руху. Черговий протиповітряної оборони вказав Греберові дорогу до найближчого бомбосховища. Спочатку Гребер гадав, що все обійдеться тривогою, але, почувши перші вибухи, почав пробиратися через людський натовп до виходу. В ту мить, коли двері ще раз відчинилися і вбігло кілька чоловік, він вискочив надвір.

— Назад!—закричав черговий протиповітряної оборони, що стояв на вулиці.— Ніхто не має права залишатись на вулиці! Тільки чергові!

— Я теж черговий!

Гребер подався у напрямку фабрики. Він не знав, чи вдасться йому зустріти Елізабет, але розумів, що під час нальотів фабрика була головною мішенню, і хотів принаймні спробувати забрати дружину.

Він повернув за ріг. Перед його очима один з будинків у кінці вулиці повільно піднявся в повітря. Потім розпався на шматки, які в загальному гуркоті безгучно полетіли на землю. Він лежав у канаві, затуливши руками вуха. Наступна вибухова хвиля підхопила його, наче велетенська ,рука, і відкинула на кілька метрів убік. Навколо градом посипалося каміння. Серед могутнього гуркоту воно падало також безшумно. Гребер устав. Хитаючись на ногах, він рвучко мотнув головою, смикнув себе за вуха, -а потім ударив долонею по лобі, намагаючись прийти до тями. За якусь мить вулиця пе-

ІП порилася у вируюче полум’я. Він тут не міг пройти І п. риувся назад.

Назустріч йому бігли люди з роззявленими ротами,

І очима, сповненими жахом. Вони кричали, але він їх не ♦і ■» Вони минали його, немов глухонімі. Прошкандибав

І'і........ на дерев’янці, він ніс величезного годинника із

||| іулею, за яким тяглися гирі. Слідом за чоловіком, Пригинаючись, бігла вівчарка. На розі будинку стояла и .п іфічна дівчинка. Вона міцно пригортала до себе не-Цонля. Гребер спинився.

- Біжи до бомбосховища! — закричав він.— Де твої " і I I,ки? Чому вони покинули тебе тут?

Дівчинка навіть не глянула на нього. Вона опустила голову і притиснулася до стіни. Раптом Гребер побачив чергового протиповітряної оборони, який безгучно щось кричав до нього. Гребер озвався, але свого голосу не почув. Черговий і далі щось німо кричав і махав руками. Гребер показав на обох дітей. Здавалося, два при-пііди розмовляють на мигах. Черговий спробував затримати Гребера однією рукою, другою він ухопив дітей. Гребер вирвався. В цьому пеклі вій на мить відчув сені- зовсім невагомим і здатним робити велетенські стриб-кп, але відразу ж по тому йому здалося, що тіло його палилося свинцем і гігантські молоти розплющують його.

Над ним, немов незграбний доісторичний птах, пропливла шафа з розчиненими дверцятами. Могутня вибу-\оііа хвиля підхопила Гребера і закрутила; над землею "іднялися сліпучо-жовті язики полум’я, заступили небо і, розпечені до білого, знов упали на землю. Гребер вдихав огонь, його легені, здавалося, вже горіли. Він повалився на землю і, затамувавши дух, стиснув руками голову, аж вона мало не тріснула. Він підвів погляд. Крізь сльози й вогонь перед його очима повільно проступила страшна й моторошна картина: розбита, вкрита плямами цегляна стіна нависла над сходами, а на них лежало розчавлене уламками тільце п’ятирічної дівчин-мі в задертій коротенькій спідничці; ніжки її були голі Гі розкинуті, рученята розпростерті, мов на розп’ятті, і руди пробиті шматком арматурного заліза, кінець яко-II) стримів із спини. А поруч, немовби ввесь із суглобів, лежав без голови скоцюрблений черговий протиповітряної оборони; крові було мало, ноги закинуті на плечі, ніби у мертвого акробата. Немовляти взагалі ніде не видно було. Мабуть, його відкинуло десь далі шаленим шквалом, що вже знов повертався, гарячий і ненажерливий, несучи з собою вогонь. Поруч хтось за* кричав:

— Мерзотники! Мерзотники! Проклятущі мерзотники!

Гребер звів погляд у небо, озирнувся довкола і збагнув, що це були його власні крики.

Він підхопився й побіг далі. Він не пам’ятав, як ді-⁴ стався до площі перед фабрикою. Вона була нібито ціла; тільки праворуч виднілася свіжа вирва. Сірі низькі будівлі не постраждали від бомб. Гребера затримай черговий протиповітряної оборони фабрики.

— Тут моя дружина! — закричав Гребер.— Пропустіть мене!

— Заборонено! Бомбосховище на тому боці. Там, у кінці площі.

— Прокляття, що тільки не заборонено в цій країні! Забирайся з дороги, а то...

Черговий показав на задній двір. Там стояв невеликий низький блокгауз із залізобетону.

— Кулемети,— пояснив він.— І охорона! Такі самі с..., як і ти! Заходь, коли тобі так кортить, телепню!

Гребер усе зрозумів; подвір’я охороняли кулеметники.

— Охорона!—люто лайнувся він.— Навіщо? Скоро охоронятимете власне лайно! У вас там. злочинці чи що? Або, може, хтось зазіхне на ваші трикляті шинелі?

— Ми тут не тільки шиємо шинелі,— презирливо відповів черговий.— І працюють у нас не лише жінки. В цеху боєприпасів працюють кілька сотень в'язнів з концтабору. Тепер ти все зрозумів, фронтове теля?

— Так. А які тут бомбосховища?

— А мені, яке діло! Я мушу стояти тут. А . от що буде з моєю дружиною в місті?

— Бомбосховища надійні?

— Звичайно. Фабриці потрібні люди. А тепер забирайся! Нікого не повинно бути на вулиці! Нас уже помітили. Тут щодо саботажу дуже суворо!

Важких вибухів більше не чути було. Зенітки не вгавали. Гребер побіг через площу назад. Але не до бомбосховища; він сховався у свіжій воронці в кінці площі. В ній щось страшенно смерділо. Він підповз до краю воронки і ліг там, поглядаючи на фабрику. «Тут війна зовсім не така,— думав він.— На фронті кожен повинен турбуватися про себе, а якщо хто-небудь має в своїй ро-

II ЙІ >ата, то й це вже розкіш. Але ж тут у кожного сім’я, І і МІ її стріляють у нього, то стріляють в усю сім’ю. Це Ці> іііійна, потрійна, навіть десятикратна війна». Гре-Ги и пригадав труп п’ятирічної дівчинки, а потім інші, не-гп пні трупи, які йому доводилося бачити; він згадав М| - своїх батьків, Елізабет, і його здавила судома зне-н.і мсті до тих, хто все це затіяв. Ця зненависть не спи-|ии;іся на кордонах його країни і не мала нічого спіль-

і...... ні з ваганнями, ні зі справедливістю.

І Іочав накрапати дощ. Краплі падали крізь затхле, шшке повітря, немов срібний потік сліз. Вони розбриз-: і умалися, і земля від цього ставала темнішою.

І Іотім прилетіли нові ескадрильї бомбардувальників,

вдавалося, хтось шматує йому груди. Рев моторів персі порився в шалений скрегіт металу, потім на тлі вог-ці нного віяла половина фабрики піднялася в повітря і розсипалася, немовби під землею якийсь титан грався . плашками, підкидаючи їх угору.

Спершу Гребер задивився на вікно, що ставало поперемінно то білим, то жовтим, то зеленим. Потім побіг назад до фабричних воріт.

— Що тобі знов треба? — гримнув черговий.— Хіба пі не бачиш, що нам дісталося!

— Бачу! А куди влучило? В який цех? Де шиють шинелі? -

— Шинелі?! Дурниці! Шинельний цех далі.

— Справді? Моя дружина...

— Іди ти зі своєю дружиною в... Всі вони в бомбосховищі. У нас тут сила поранених і вбитих! Дай мені спокій!

— Тоді звідки ж поранені і вбиті, коли всі в бомбосховищі?

— Так це ж інші, чоловіче! З концтабору. їх у схо-нища не ведуть, тобі це ясно? Чи ти думаєш, що для них хтось будуватиме спеціальні бомбосховища?

— Ні,— відповів Гребер.— Цього я не думаю.

—• Тож-бо! Нарешті ти порозумнішав. А тепер дай мені спокій! Ти ж старий вояка і не повинен бути таким нервовим. До того ж поки що пронесло. А може, /і зовсім,

Гребер задер голову. Долинала тільки зенітна стрілянина,

— Послухай, друже,— сказав він.— Я хочу лише од ного. Я хочу знати, чи цілий шинельний цех. Дозвол мені зайти або спитай сам. Хіба ти неодружений?

— Звичайно, одружений. Я ж тобі вже казав. Гадаєш я не потерпаю за свою дружину?

— Тоді довідайся! Зроби це, і з твоєю дружиної напевне все буде гаразд.

Черговий замотав головою.

— Чоловіче, у тебе не всі дома. Чи, може, ти саі\. господь бог?

Він зайшов у свою будку, потім повернувся.

— Я телефонував. У шинельному все в порядку. Влучило просто в братву з концтабору. Ну, а тепер забирайся геть! Давно одружений?

— П’ять днів.

Черговий раптом ошкірився:

— Чому ж ти зразу не сказав? Це зовсім інша річ.

Гребер пішов назад. «Мені хотілося мати в житті

якусь опору,—подумав він.— Але я не знав, що з нею стаєш вдвічі вразливішим».

Все закінчилося. В охопленому вогнем місті пахло пожарищами і смертю. Червоні, зелені, жовті і білі язики зміїлися серед руїн, безшумно здіймалися над дахами в небо, майже ніжно лизали вцілілі фронтони будинків, несміливо і обережно обнімаючи їх, а потім бурхливо вихоплювалися з чорних провалів вікон. Тут і там видиілися снопи вогню, стіни вогню, вихорі вогню, обвуглені трупи, охоплені полум’ям люди, що з криком вибігали з будинків і безтямно бігали довкола, аж поки, знесилені, не падали на землю і повзали, задихаючись, а потім тільки здригалися і хрипіли, сповнюючи повітря запахом горілого м’яса.

— Смолоскипи,— сказав хтось поруч з Гребером.— їх не можна врятувати. Вони згорять живими. Ця клята начинка запалювальних бомб, розбризкуючись, спалює все — шкіру, м’ясо, кістки.

— А чому її* не можна погасити?

— Для цього кожному треба мати окремий вогнегасник, та й то я не певен, що він допоможе. Ця диявольська штука не залишає нічого. Як вони кричать!

— Краще ЇХ: попристрілювати, якщо не можна врятувати.

Вистрели, і тебе повісять як убивцю! Та ще й Спробуй влучити, коли вони метушаться, мов божевільні! П тому й уся біда, що вони бігають! На вітрі вогонь Р<> пиряється ще дужче, розумієш? Вони бігають, а ві-і г|> роздмухує вогонь, який зразу ж охоплює їх з ніг

111 голови.

Гребер оглянувся на співрозмовника. Той був у касці. з-під якої виднілися глибоко запалі очі й беззубий рот.

— Ти гадаєш, вони повинні стояти на місці?

— Теоретично це було б краще. Стояти на місці або і пробувати погасити вогонь ковдрами чи ще щось. Але и кого ж є напохваті ковдри? Хіба про це думаєш? 1 хто ж стоятиме на місці, коли діймає вогонь?

— Ніхто. А ти, власне, хто такий? З протиповітряної оборони?

— Дурниці. Я з похоронної бригади. Поранених., ми, шичайно, теж підбираємо, коли трапляються. А ось, і паш транспорт. Нарешті!

Гребер побачив між руїнами підводу, запряжену си-г.ПМ конем.

— Стривай, Густаве! — гукнув чоловік, з яким Гребер щойно розмовляв.— Ти тут не проїдеш. Ми повиносимо їх. Ноші є?

— Двоє.

Гребер пішов слідом. За цегляною стіною побачив мертвих. «Як на бойні,— подумав він.— Ні, не як на бойні — на бойні існує хоч якийсь порядок; тварин розрубують за правилами, обезкровлюють, вибирають усе зсередини». А тут трупи валялися розтерзані, розчавлені, роздерті, обвуглені, спалені. На них іще висіли клапті одягу: рукав вовняного светра, спідниця в горошок, коричнева штанина з вельвету, бюстгальтер, а в ньому чорні, закривавлені груди. Збоку лежала купа мерт-ннх дітей. їхнє бомбосховище виявилося ненадійним. Відірвані руки, ступні, розчавлені голови з рештками колосся, повикручувані ноги, а поряд — шкільні портфелі, кошик з мертвим котом, страшенно блідий ХЛОПЧИК, білий, мов альбінос, без жодних ознак смерті, так паче душа в нього ще жива і він чекає, що в нього хтось удихне життя. Поруч почорнілий від вогню труп, обвуглений, хоч і не дуже, але рівномірно, за винятком однієї ступні, червоної і вкритої пухирями. Тепер важко було впізнати — чоловік це чи жінка; все згоріло. Золота каблучка яскраво світилась на чорному обвугленому пальці.

— Очі,— сказав хтось.— Очі теж згорають!

Трупи були повантажені.

— Ліндо,— промовила якась жінка, ступаючи за ношами.— Ліндо! Ліндо!

Показалося сонце. Мокра від дощу вулиця блищала. Дерева, які вціліли, зеленіли свіжо і яскраво. Після дощу світло було особливо ясне.

— Цього не можна пробачити,— сказав хтось позад Гребера.

Він обернувся. Якась жінка в гарному червоному капелюшку дивилася на дітей.

— Ніколи! — додала вона.— Ніколи! Ні тут, ні на тому світі!

Підійшов патруль.

— Розійтись! Не затримуйтесь! Швидше! Вперед!

Гребер рушив далі. «Чого не можна пробачити? — міркував він.— Ця війна залишить після себе багато чого такого, що треба буде і не можна буде пробачити. Одного життя для цього не вистачить». Він бачив більше мертвих дітей, ніж тут. Бачив їх скрізь — у Франції, Голландії, Польщі, Африці, Росії. І всі вони — не тільки німецькі — мали матерів, які плакали за ними. Та навіщо він про це думає? Хіба не він ще півгодини тому, звертаючись до неба, в якому гули літаки, кричав: «Мерзотники! Мерзотники!»?

В будинок Елізабет бомба не влучила, але на один із сусідніх будинків упала запалювальна бомба, полум’я перекинулося на два інших і тепер горіли дахи вже на всіх трьох.

Двірник стояв на вулиці.

— Чому ніхто не гасить? — запитав Гребер.

Двірник показав широким жестом на місто.

— Чому ніхто не гасить? — перепитав він.— Немае

води? '

— Та води ще трохи є. Але немае тиску. Вода лише капає. А дістатися до вогню не можна. Дах із хвилини на хвилину впаде.

На вулиці стояли крісла, валізи, картини, лежали

клунки з одягом, у пташиній клітці сиділа кішка. З ві-«III! нижніх поверхів спітнілі, схвильовані люди викидані на вулицю загорнуті в перини і ковдри речі. Інші бігали сходами вгору і вниз.

— Ви гадаєте, що згорить увесь дім?—поцікавився І ребер у двірника.

— Очевидно, якщо скоро не під’їдуть пожежники. Дя-кунати богу, хоч вітру немає. На верхньому поверсі ми повідкривали всі крани і поприбирали речі, що легко піймаються. Більше нічого не вдієш. Де ж, власне, ті сигари, які ви мені обіцяли? Я б закурив.

— Завтра,— сказав Гребер.— Завтра неодмінно принесу.

Він поглянув на вікна Елізабет. Поки що квартирі нічого не загрожувало. Від вогню її відділяли два по-иерхи. У сусідньому вікні він помітив фрау Лізер, що розгублено бігала по кімнаті. Вона клопоталася білим клунком, у якому, мабуть, була постіль.

— Я теж зберу деякі речі,— вирішив Гребер.— Це не завадить.

— Не завадить,— підтвердив двірник.

Якийсь чоловік у пенсне, спускаючись сходами, боляче вдарив важкою валізою Гребера по коліну.

— Вибачте, будь ласка,— мовив.він ввічливо і водночас ні до кого й помчав далі.

Двері квартири стояли розчинені. В коридорі лежало повно клунків. Фрау Лізер, прикусивши губу і зі сльозами в очах, пробігла повз Гребера. Він увійшов до кімнати Елізабет і зачинив за собою двері.

Сівши у крісло біля вікна, він обдивився навколо. Кімната раптом видалася йому на диво затишною. Хвилину Гребер сидів непорушно, ні про що не думаючи. Потім заходився шукати валізи. Знайшовши дві під ліжком, замислився, що в них покласти.

Він почав з одягу Елізабет. Брав із шафи ті речі, які , важав за потрібні. Потім відчинив комод і дістав білизну та панчохи. Невеличкий пакунок з листами поклав між туфлями. Час від часу з вулиці долинали окрики й шум. Він виглянув у вікно. Це були не пожежники, л мешканці, що виносили речі. На протилежному боці вулиці перед розбитим будинком Сиділа в червоному плюшевому кріслі якась жінка в норковому манто і притискала до грудей невеличку валізу. «Мабуть, там її коштовності»,—подумав. Гребер і почав шукати.

в шухлядах коштовності Елізабет. Знайшов кілька дрібних речей, тонесенький золотий браслет і старовинну брошку з аметистом. Узяв і золотисту сукню. Його поймала якась особлива ніжність, коли він торкався речей Елізабет. Ніжність і легкий сором, немовби він робив щось недозволене.

Поклавши фотографію батька Елізабет зверху на речі в другу валізу, він замкнув її. Потім знову сів у крісло і обдивився ще раз. Дивовижний спокій, що панував у кімнаті, знову заполонив його. По хвилі йому спало на думку, що треба взяти з собою й постіль. Він загорнув ковдри й подушки в простирадло і зв’язав його так, як фрау Лізер. Поклавши вузол на підлогу, помітив за ліжком свій ранець. Він забув про нього. Коли Гребер дістав ранець, з нього на підлогу випала сталева каска і загриміла так, немовби хтось загупав знизу. Він довго дивився на каску. Потім підсунув її ногою до речей, що лежали біля дверей, і позносив усе вниз.

Будинки повільно догорали. Пожежники не прибули; кілька жилих будинків нічого не важили. В першу чергу гасилися фабрики. Крім того, чверть міста було охоплено полум’ям.

Мешканці будинків врятували стільки своїх речей, скільки змогли, і тепер не знали, що з ними робити. Вони не мали ні транспорту, ні притулку. Поодаль від палаючих будинків вулицю перегородили. Кругом валявся домашній скарб.

Гребер побачив плюшеве крісло, шкіряну канапу, стільці, ліжка, дитячу колиску. Якась сім’я врятувала чотири стільці та кухонний стіл і тепер сиділа навколо нього. Інші відгородили собі закуток і захищали його, як свою власність, від кожного, хто на нього зазіхав. Тут же в шезлонгу, обтягненому матерією з турецьким візерунком, лежав двірник і спав. Під стіною будинку стояв величезний портрет Гітлера, який належав фрау Лізер. Вона срділа на власному ліжку, тримаючи на колінах свою дитину.

Гребер виніс із кімнати Елізабет крісло в стилі бі-дермайєр і тепер сидів у ньому; валізи, ранець та інші речі лежали поруч. Він спробував був віднести їх в один із вцілілих будинків. У двох квартирах йому просто не

гіч пішли,'хоча він дзвонив і бачив у вікнах обличчі 1$ третю його не впустили, бо там було вже перенов-!і. по. В останній якась жінка нагримала на нього: «Ще чию! А потім ще й залишитеся тут жити, еге ж?» Після пі.що Гребер облишив пошуки. Повернувшись до своїх і-- "<чї, він побачив, що пакунок з хлібом та іншими про-л і.тами зник. Пізніше він помітив, як сім’я, що сиділа м столом, щось нишком їсть. Люди повідверталися і похапцем запихали роти; але це могли бути і їхні власні харчі, якими вони просто не бажали ні з ким ділишся.

Раптом Гребер побачив Елізабет. Вона пробралася через загорожу і тепер стояла серед вулиці, освітлена полум’ям.

Я тут, Елізабет! — гукнув він і підхопився. Вона обернулась. Але помітила його не зразу. її темна пос-іать чітко вирізнялася на тлі вогню, лише волосся еві-іилося.

— Я тут,— гукнув він ще раз і помахав рукою.

Вона підбігла до нього:

— Це ти?! Слава богу! :

Він міцно обняв її.

— Я не зміг прийти на фабрику, щоб зустріти тебе. Н мусив стерегти речі.

— Я подумала, що з тобою щось сталося.

— Що зі мною могло статися?

Вона важко дихала у нього на грудях.

— Прокляття, а я про це й не подумав,— мовив він приголомшено.— Я боявся тільки за тебе.

Вона підвела очі.

— Що тут таке?

— Будинок почав горіти з даху.

— А як ти? Я боялася за тебе.

— А я за тебе. Сідай. Відпочинь.

Вона все ще важко дихала. Гребер побачив на тротуарі відро води, а поруч чашку. Він підійшов, набрав іюди і подав Елізабет.

— Випий трохи.

— Ей, ви! Це наша вода,—гукнула якась жінка.

— А наша чашка,— додав хлопчак років дванадцяти п ластовинні.

— Пий,— сказав Гребер Елізабет і обернувся,—А як щодо повітря? Воно теж ваше?

Віддай: їм їхню воду й чашку,— сказала Елізабет.— Або вилий відро їм на голови, так буде ще краще.

Гребер підніс чашку їй до рота.

— Ні. Випий. Ти бігла?

—■ Так, всю дорогу.

Гребер вернувся до відра. Жінка, яка кричала на нього, була з сім’ї, що сиділа біля кухонного столу. Він удруге зачерпнув з відра повну чашку, випив її і поставив на місце. Ніхто не промовив жодного слова, але коли Гребер відійшов, хлопчак підбіг до відра, схопив чашку й поставив її на стіл.

— Свині! — гукнув двірник до людей за столом.

Він позіхнув і знов ліг спати. Дах на першому будинку провалився.

— Тут речі, які я спакував для тебе,— сказав Гребер.— Майже весь твій одяг. І батькова фотографія. Постіль теж. Я можу спробувати винести меблі. Ще не пізно.

•— Не треба. Хай горять.

—■ Чому? Ще є можливість.

— Нехай горять. Тоді всьому настане кінець. Це справедливо.

— Чому настане кінець?

—- Минулому. Воно нам ні до чого. Воно нас лише обтяжуватиме. Навіть те, що було в ньому добре. Ми повинні починати з початку. Все інше себе не виправдало. Для нас вороття немає.

— Ти могла б продати меблі.

— Тут? — Елізабет озирнулася,—Не можна ж влаштовувати серед вулиці аукціон. Ти лише поглянь! Тут надто багато меблів і надто мало квартир. І так буде ще довго.

Знов почався дощ. Важкі, теплі краплі падали додолу. Фрау Лізер розкрила парасольку. Жінка, яка врятувала новий капелюшок з квітами і задля зручності одягла його, тепер скинула його і сховала під сукню. Двірник знову прокинувся і чхнув. Гітлер на картині фрау Лізер тепер, здавалося, плакав.

Гребер відстібнув від ранця шинель і плащ-намет. Шинель він накинув на плечі Елізабет, а плащ-наметом накрив клунок з постіллю.

— Треба подумати, де ми ночуватимемо,— сказав він.

— Може, дощ погасить пожежу? А де ж спатимуть усі ці люди?

— Не уявляю собі. Таке враження, ніби цю вулицю .'іовеім забули.

— Ми зможемо переночувати і тут. Є постіль, шинель, плащ-намет.

— Ти справді зможеш?’

— Мені здається, що спати можна скрізь, коли ти стомлений.

— У Біндінга є будинок і вільна кімната. Але ж туди ти не хочеш?

Елізабет похитала головою.

— Тоді є ще Польман,— сказав Гребер.—Можна переночувати в його катакомбах. Кілька днів тому я питав у нього. А всі притулки для потерпілих тепер все одно переповнені. Якщо вони взагалі ще цілі.

— Можна ще трохи зачекати. Наш поверх ще не горить. '

Елізабет сиділа на дощі в солдатській шинелі. Але пригнічена вона не була.

— Мені хотілося б випити,— промовила вона.— Я маю па увазі не води.

— У нас дещо є. Коли я спаковував речі, то за книжками знайшов пляшку горілки. Ми, певно, забули про неї.

Гребер розв’язав клунок з постіллю. Пляшка була схована в перину, тому вона й не попала на очі злодієві. Там же лежала склянка.

— Ось вона. Пити треба обережно, щоб ніхто не помітив. А то фрау Лізер донесе, що ми збиткуємося над національним горем.

— Якщо хочеш, щоб ніхто нічого не помітив, не треба ніякої обережності. Це я вже знаю.— Елізабет узяла склянку і випила.— Чудово,— сказала вона.— Саме те, чого я хотіла. Майже, як у літній кав’ярні. Ти маєш

игарети?

— Я взяв усі, що в нас були.

— От і добре. Тоді ми маємо все, що нам потрібно.

— Може, я все-таки винесу дещо з меблів?

•— Тебе туди не пустять. Та й навіщо вони нам? Адже ми навіть не зможемо віднести їх туди, де сьогодні почуватимемо.

— Одне з нас зможе їх постерегти, поки друге шукатиме притулок.

Елізабет замотала головою. Вона допила решту горілки в склянці. Дах їхнього будинку провалився. Стіни, здавалося, похитнулися, й слідом за цим провалилася підлога верхнього поверху. Мешканці на вулиці закричали. З вікон бризнули снопи іскор. Полум’я злизувало завіски.

— Наш поверх ще цілий,—проказав Гребер.

— Не довго ще йому залишилося,— відповів якийсь чоловік позад нього.

Гребер обернувся. ■

— Чому?

— А чому вам має бути краще, аніж нам? Я прожив на верхньому поверсі двадцять три роки, юначе. Тепер він згорів. Чому ж ваш не повинен згоріти?

Гребер оглянув чоловіка; той був худий і лисий.

— Я гадаю, це справа випадку, а не мораль

— Це — справедливість. Коли вам відомо, що це таке!

— Не зовсім точно. Але це не моя вина.— Гребер усміхнувся.—У вас, мабуть, було нелегке життя, раз ви в неї ще вірите. Налити вам горілки? Це допомагає краще, ніж обурення.

— Дякую. Залиште горілку собі! Вона вам іще знадобиться, коли загориться ваша конура!

Гребер поставив пляшку.

— Б’юсь об заклад, що не загориться!

— Що?

— Я пропоную побитися об заклад!

Елізабет засміялася. Лисий чоловік здивовано дивився на них.

— Ви хочете побитися об заклад, нахабний юначе? А ви, фрейлейн, ще й смієтеся? Справді, до чого ми тільки докотилися!

— А чому б їй не засміятися? — спитав Гребер.—• Краще сміятися, ніж плакати. Особливо тоді, коли і те й те нічого не допомагає.

— Ви повинні молитися!

Верхня частина стіни обвалилася всередину. Вона проламала стелю в квартирі Елізабет. Фрау Лізер, сидячи під своєю парасолькою, почала судорожно схлипувати. Сім’я за кухонним столом варила на спиртівці ячмінну каву. Жінка в червоному плюшевому кріслі заходилася накривати бильця газетами, щоб врятувати їх від дощу. Дитина в колисці заплакала.

— Ось вона й розвалюється, наша батьківщина на і.ва тижні,— сказав Гребер.

— Справедливість! — задоволено відповів лисий.

— Треба було побитися об заклад, і ви б виграли.

— Я ке матеріаліст, юначе!

— Тоді чому ж ви так побиваєтесь за своєю квартирою?

—- Це був мій дім. Ви цього, мабуть, не розумієте.

— Ні, не розумію. Німецький рейх надто рано вирядив мене у мандри по всьому світу.

— За це ви повинні йому дякувати.— Лисий затулив рота рукою, немовби силкуючись щось проковтнути.— До речі, тепер я не відмовився б від горілки.

— Тепер ви її не одержите. Краще помоліться!

З вікна фрау Лізер вирвалося полум’я.

— Це горить письмовий стіл,— прошепотіла Елізабет.— Письмовий стіл донощиці з усіма її манатками.

— Сподіватимемося, що це стіл. Я вилив на нього цілу пляшку гасу. Що ми тепер робитимемо?

— Пошукаємо яку-небудь квартиру. Якщо не знайдемо, заночуємо на вулиці.

— На вулиці або в парку.— Гребер поглянув на небо,— Від дощу у мене є плащ-намет. Щоправда, прикриття не зовсім надійне, але, можливо, нам усе-таки пощастить де-небудь сховатися. А що ми робитимемо з кріслом та книжками?

— Залишимо. Якщо завтра ще застанемо їх тут, подумаємо й про них.

Гребер надів ранець і закинув на плече клунок з білизною. Елізабет узяла валізи.

— Дай їх мені,— сказав він.— Я звик носити важке.

Верхні поверхи двох інших будинків з гуркотом провалилися. Палаючі головешки полетіли на всі боки. Фрау Лізер заверещала й підхопилася; одна з головешок, перелетівши через вулицю, мало не влучила їй в обличчя.

Полум’я виривалося вже і з кімнати Елізабет. Потім упала стеля.

— Тепер можна йти,— мовила Елізабет,

Гребер подивився на вікно.

— Це були гарні дні,— проказав він.

— Найкращі. Ходімо.

Обличчя Елізабет було червоне від відблисків вогню. Нони рушили поміж кріслами. Більшість людей сиділо мовчки і пригнічено. Якийсь чоловік розв’язав в’язку книг і читав. Двоє літніх людей, пригорнувшись одне до одного, сиділи просто на тротуарі. Вони накрилися якоюсь ганчіркою і скидалися на сумного двоголового кажана,

•«* Просто дивно, як легко розлучаєшся з тим, із чим учора, здавалося, не можна було розлучитися,— сказала Елізабет. ' *'

Гребер оглянувся ще раз. Хлопчак у ластовинні, який забрав чашку, сидів уже в їхньому кріслі.

— Я вкрав сумку фрау Лізер, коли вона тут стрибала,— повідомив Гребер.— У ній повно паперів. Викинемо їх де-небудь у вогонь. Можливо, де когось урятує від доносу,

Елізабет кивнула. Вона більше не оглядалася. у .;

Гребер довго стукав. Потім поторгав двері. Ніхто не відчиняв. Він вернувся до Елізабет.

»— Польмана немає вдома. Або він не хоче відчиняти.

«а- Можливо, він тут уже не живе,

— Де ж тоді йому жити? Більше ніде немає.. місця. Ми самі це побачили за останні три години. Він міг лише...— Гребер ще раз підійшов до дверей.— Ні, гестапо тут не побувало. Тоді все мало б інший вигляд. Що нам робити? Ти хочеш піти в бомбосховище?

— Ні. А хіба не можна лишитися десь тут?

Гребер озирнувся довкола. Стояла ніч, на червоному, й похмурому тлі неба чорніли зубчасті руїни.

■— Тут є. трохи стелі,— сказав він.-—Під нею сухо. Я можу запнути один бік плащ-наметом, а другий — шинеллю.

Він дістав багнет і постукав ним по шматку стелі. Вона не впала. Він знайшов серед руїн кілька металевих прутів і забив їх у землю. Потім повісив плащ-намет.

— Це вхід. Шинель повісимо з другого боку і матимемо такий собі намет. Ти як гадаєш?

— Тобі допомогти?

— Ні. Стережи речі, і цього досить.

Гребер прибрав з підлоги сміття й каміння. Потім уніс усередину валізи і розіслав постіль. Ранець поставив у головах.

— Тепер ми маємо притулок,— сказав він.— Мені до« іюдилося бачити й гірше. Тобі, правда, ні.

— Пора й мені звикати.

Гребер дістав плащ Елізабет, спиртівку і пляшку зі спиртом.

— Хліб у мене вкрали. Але в ранці ще є кілька коробок консервів.

— А в чому ми її розігріємо? Є який-небудь горщик?

— У мене є казанок. А дощової води тут скрізь удосталь. Залишилося ще й трохи горілки. Я можу зробити тобі з гарячою водою сякий-такий грог. Від простуди.

— Дай мені самої горілки.

Гребер запалив спиртівку. Слабке синє полум’я освітило намет. Він відкрив консервовану квасолю. Вони її розігріли і з’їли з рештками ковбаси, яку їм подарував їхній свідок Клотц.

— Почекаємо Польмана чи ляжемо спати? — запитав Гребер.

— Ляжемо спати. Я стомилася.

— Доведеться спати, не роздягаючись. Ти зможеш?

— Я така зморена, що зможу.

Елізабет скинула туфлі і поставила біля ранця, щоб їх не вкрали. Панчохи згорнула і сховала в кишеню. Гребер укрив її.

— Ну як? — спитав він,

— Як у готелі.

Він ліг поруч.

— Ти не жалкуєш за квартирою? — спитав по хвилі.

— Ні. Я приготувалася до цього ще післц перших нальотів. Тоді я ще жалкувала. Досі мені просто щастило.

— Твоя правда. Але чи може бути все так ясно в житті, як у думках?

— Не знаю,— пробурмотіла Елізабет у нього на плечі,—Мабуть, може. Коли вже немає жодної надії. Але тепер все має інший вигляд.

Вона заснула і дихала спокійно й тихо, Гребер ще якийсь час не спав. Він думав про те, що одним із нездійсненних бажань, про які на фронті часом заходила мова, було саме це — притулок, ліжко, жінка і спокійна ніч.

Гребер прокинувся. Під чиїмись обережними кроками шурхотів щебінь. Він -тихо виліз із-під ковдри. Елізабет уві сні поворухнулася. Гребер визирнув із-за плащ-намета. Це міг бути Польман, що повертався додому, або злодії чи й гестапо—• воно з’являлося здебільшого в такий час. Якщо це гестапо, треба попередити Польмана, щоб той не приходив додому. -

Гребер побачив перед собою в темряві дві постаті. Якомога обережніше він рушив за ними назирці. Він був босий. Через кілька метрів Гребер наштовхнувся на рештки стіни, що висіли просто в повітрі й відразу ж обвалилися. Він пригнувся. Одна з постатей обернулася.

— Тут хтось є? — пролунало запитання. Це був Польман.

Гребер випростався. -

— Це я, пане Польман. Ерист Гребер.

—• Гребер? Що сталося?

— Нічого. Наш будинок розбомбило, і ми залишилися без притулку. Я подумав, що ви, можливо, приймете нас на ніч-другу.

— Кого?

— Мою дружину і мене. Кілька днів тому я одружився.

— Звичайно, звичайно.— Польман підійшов ближче. Його обличчя в темряві здавалося дуже блідим.— Ви мене бачили, коли я прийшов?

Гребер на мить завагався з відповіддю.

— Так,— сказав потім. Приховувати цей факт не було сенсу — ні через Елізабет, ні через отого чоловіка, що причаївся десь серед руїн.— Так,— повторив Гребер.— І ви можете на мене покластися.

Польман потер рукою чоло.

— Авжеж, звичайно,— нерішуче промовив він.— Ви бачили, що я був не сам?

— Так.

Нарешті Польман, мабуть, щось вирішив.

— Ну, то ходімо. Переночувати, кажете? Буде тіснувато, та спершу, ходімо звідси.

Вони завернули за ріг будинку.

— Все в порядку,— кинув Польман у темряву.

З руїн вийшов якийсь чоловік. Польман відчинив две-|н і впустив Гребера і незнайомого всередину. Потім причинив за собою двері.

— Де ваша дружина? — запитав він у Гребера.

— Вона спить надворі. Ми принесли з собою постіль і влаштували сякий-такий намет.

Польман стояв, не запалюючи світла.

— Я повинен вам дещо сказати. Вам може'загрожувати небезпека, якщо вас тут знайдуть.

— Я не знаю.

Польман прокашлявся.

— Ця небезпека, власне, через мене. Мене підозрюють.

— Я так і думав.

— А ви думали про свою дружину?

— Так,— відповів Гребер по хвилі.

Незнайомий непорушно стояв за спиною в Гребера. Тепер стало чути його подих. Польман замкнув двері, опустив штори і засвітив невеличку лампу.

— Прізвища називати не треба,— сказав він.— Краще, коли їх не знаєш, тоді й не викажеш. Ернст і Йо-зеф, цього досить.

Польман мав змучений вигляд. Йозеф був чоловік років сорока, з вузьким єврейським обличчям. Він тримався спокійно і всміхнувся до Гребера. Потім обтрусив зі свого одягу сміття.

— Залишатись тут тепер небезпечно,— сказав Польман і сів.— Але Йозеф сьогодні все одно мусить ночувати тут. Квартири, де він був учора, більше не існує. Вдень доведеться для нього щось підшукати. Тут небезпечно, Йозефе, тільки тому.

— Я розумію,— відповів Йозеф. Голос у нього був куди нижчий, ніж можна було сподіватися.

— А ви, Ернсте? — запитав Польман.— Я під підозрою, ви знаєте. Знаєте також, що це означає, якщо вночі вас знайдуть у такої людини, як я, та ще й з іншим чоловіком, котрого розшукують.

— Знаю.

— Можливо, цієї ночі нічого не станеться. В місті такий шарварок! Але хто його знає. Ви не боїтеся ризикувати?

Гребер мовчав. Польман і йозеф перезирнулися.

— Самому мені нема чого ризикувати,— відповів Гребер.— Через кілька днів мені знову на фронт. Але з дружиною справа інша. Вона залишиться в місті. Еро це я не подумав.

— Я вам сказав про це не для того, щоб позбутися вас.

в Я знаю.

•=“> Ви зможете як-небудь переночувати надворі? — спитав йозеф.

—- Так. Від дощу ми маємо захисток.

— Тоді залишайтеся надворі. Так ви не матимете з нами нічого спільного. А завтра вдосвіта занесіть свої речі сюди. Адже для вас головне саме це, чи не так? Або можете залишити їх і в церкві святої Катаріни. Причетник дозволяє. Він людина чесна. Правда, церква частково зруйнована, але підземелля ще збереглося. Туди й віднесіть свої речі. Тоді вдень ви будете вільні і зможете підшукати собі житло.

— Я гадаю, він має рацію, Ернсте,— сказав Польман.— Йозеф це знає трохи краще, ніж ми.

Гребер раптом відчув симпатію до цієї змореної літньої людини, котра щойно, як і багато років тому, знов назвала його на ім’я.

— Я теж такої думки,— відповів він.— Мені шкода, що я вас налякав.

— Приходьте завтра вранці, якщо вам щось буде треба. Постукайте двічі повільно і двічі швидко. Але не голосно, я почую.

— Гаразд. Дякую.

Гребер пішов назад. Елізабет ще спала. Коли він ліг поруч, вона тільки поворухнулась і відразу знов заснула.

Вона прокинулася о шостій ранку. Вулицею з гуркотом промчав автомобіль. Елізабет солодко потягнулась.

— Я чудово виспалася,— сказала вона.— Де. це ми?

— На Янплац.

— Добре. А де ми спатимемо сьогодні?

— Вдень щось знайдемо.

Вона знову лягла. Крізь щілину між плащ-наметом і шинеллю пробивалося вранішнє світло. Щебетали пташки. Елізабет відкинула полу шинелі. Небо було жовтогаряче.

— Циганське життя,— промовила Елізабет.— Коли подивитися; на нього збоку. Сповнене пригод.

— Авжеж,— згодився Гребер.-—Ми на нього саме так

і дивитимемося. Вночі я бачився з Польманом. Він про*

І (ІВ його розбудити, якщо нам щось буде потрібно.

— Нічого нам не потрібно. У нас ще є кава? Адже ми тут можемо її зварити чи ні?

— Це, мабуть, заборонено, як і взагалі все розумне. Ллє це ще нічого не значить. Ми — цигани.

Елізабет почала розчісувати волосся.

— За будинком я бачив миску з дощовою водою,—* с казав Гребер.— її цілком вистачить умитися.

Елізабет одягла жакет.

— Піду туди. Це немов у селі. Вода з криниці. Колись це називали романтикою, еге ж?

Гребер засміявся.

— Порівняно з отим багном у Росії для мене І це романтика. Все залежить від того, з чим порівнюєш.

Він згорнув постіль. Потім запалив спиртівку і поставив на неї казанок з водою. Раптом йому спало на думку, що він забув пошукати в кімнаті Елізабет продовольчі талони. В цей час повернулась Елізабет. її обличчя було свіже і юне.

— Твої талони в тебе? — спитав він.

— Ні. Вони були в письмовому столі біля вікна. В маленькій шухляді.

— Прокляття, я забув їх узяти. Чому я про них не подумав? Адже я мав достатньо часу.

— Ти подумав про важливіші речі. Наприклад, про мою золотисту сукню. Сьогодні ми просто подамо заяву на нові талони. Тепер часто трапляється, що талони згорають.

— Але ж це може тривати цілу вічність. Німецького чиновника з його педантизмом не виведе з рівноваги навіть кінець світу.

Елізабет розсміялася.

— Я на фабриці на годину відпрошуся, щоб їх одержати. Двірник може дати мені довідку про те, що мою квартиру розбомбило.

— Ти сьогодні збираєшся йти на фабрику? — здивувався Гребер.

— Мушу. Зруйнована квартира — явище надто буденне.

— Я спалив би цю прокляту фабрику.

— Я також. Але тоді мене послали б кудись в інше місце, де ще гірше. А виготовляти боєприпаси мені не хотілося б.

— Чому ти боїшся один день прогуляти? Хто знатиме, що з тобою сталося вчора? Тебе ж могло поранити, коли ти рятувала свої речі.

— Це треба довести. У нас на фабриці є лікарі й фабрична поліція. Коли вони довідуються, що хтось хитрує, аби не працювати, його карають — збільшують норму, не дають відпустки. А коли й це не допомагає, приписують курс виховання в народному дусі у концтаборі.' Хто звідти повертається, той більше не прогулює.

Елізабет набрала гарячої води й залила нею порошок ерзац-кави у кришці від казанка.

— Не забувай, що недавно я брала триденну відпустку,— сказала вона.— Я не можу вимагати надто багато.

Він знав, що Елізабет боїться робити це через батька. Це був зашморг, накинутий на шию кожного.

— Ну й банда,— сказав він.— Що тільки вони з усіма нами зробили!

— Ось тобі кава. І не сердься. У нас для цього немає часу.

— В тім-то й річ, Елізабет!

Вона кивнула.

— Я знаю. У нас так мало часу, а ми все одно так рідко буваємо разом. Твоя відпустка закінчується і майже вся вона пішла на очікування. Я мала б бути хоробрішою і не ходити на фабрику, доки ти тут.

— Ти й так досить хоробра. І все ж краще чекати, ніж уже нічого не чекати.

Вона поцілувала його.

— Ти швидко навчився знаходити потрібні слова,—• промовила вона.— А тепер мені час іти. Де ми зустрінемося ввечері?

— Ай справді, де? Там уже нічого не залишилося. Треба все починати спочатку. Я зайду по тебе на фабрику.

— А раптом щось перешкодить? Наліт або патруль?

Гребер задумався.

— Зараз я зберу речі й віднесу їх до церкви святої Катаріни. Нехай це буде друге місце зустрічі.

— А вона відчинена вночі?

— Чому вночі? Адже ж ти повернешся не вночі?

-- Хтозна. Якось нам довелося просидіти в бомбосховищі шість годин. Найкраще було б через кого-небудь тримати зв’язок. А домовитись про місце зустрічі — цього тепер не досить.

— Ти маєш на увазі той випадок, коли з кимось із нас щось станеться?

— Так.

Гребер кивнув. Він уже зрозумів, як легко вони можуть одне одного втратити.

— Сьогодні ми можемо використати Польмана. А втім, ні, це ненадійно.— Гребер замислився.— Біндінг! — сказав він нарешті з полегшенням.— Це людина надійна. Я показував тобі його будинок. Щоправда, він ще не знає, що ми одружилися. Та байдуже. Я його попереджу.

— Ти підеш до нього, щоб знову його пограбувати?

Гребер засміявся.

— Мені, власне, не хотілося б знову це робити. Але ж нам треба щось їсти. Отак ми і псуємося.

— Ночуватимемо знову тут?

— Сподіваюся, що ні. Я матиму цілий день і щось підшукаю.

її обличчя на мить спохмурніло:

— Так, ти маєш цілий день. А я мушу йти.

— Я швиденько зберу всі ці манатки, віднесу їх до Польмана і проведу тебе на фабрику.

— Але ж я не можу чекати. Мені вже пора. До вечора! Отже, фабрика, церква святої Катаріни або Біндінг. Ох і цікаве ж життя!

— Під три чорти таке цікаве життя! — вилаявся Гребер.

Він дивився їй вслід. Елізабет переходила площу. Ранок був ясний, а небо стало яскраво-блакитним. На руїнах блищала роса, мов срібна сіть.

Елізабет обернулась і помахала йому рукою. Потім квапливо попростувала далі. Греберу подобалася її хода. Вона ставила ноги так, немовби йшла колією: одну перед одною. Так ходили жінки в Африці. Елізабет обернулася ще раз і 'зникла за будинками в кінці площі.

«Як на фронті,— подумав Гребер,—Прощаючись, не знаєш, чи зустрінешся знов. Е, ні, к бісу таке цікаве життя!»

О восьмій з дверей вийшов Польман.

— Я хотів спитати, чи ви маєте щось їсти. Окраєць хліба я можу дати...

— Спасибі. Нам вистачило. Чи можу я залишити у вас постіль і валізи, поки сходжу до церкви святої Катаріни?

— Звичайно.

Гребер відніс речі. Йозефа ніде не видно було.

— Може статися так, що, коли ви повернетесь, мене не буде вдома,— сказав Польман.— Тоді постукаєте двічі довго і двічі коротко. Йозеф почує.

Гребер відкрив валізу.

— Просто циганське життя, та й годі,— промовив він.—Я цього не сподівався.

Польман стомлено усміхнувся.

— Йозеф живе отак уже три роки. Кілька місяців він ночував лише в електричках. їздив у різних напрямках. Він міг спати лише сидячи і через кожних чверть години прокидався. Так було доти, доки не почалися повітряні нальоти. Тепер це неможливо.

Гребер дістав з валізи банку м’ясних консервів і простягнув Польману:

— Я обійдуся. Дайте Йозефу.

— М’ясо? Хіба воно вам не потрібне?

—- Ні. Передайте йому. Такі люди, як він, повинні вижити. Бо що ж буде, коли всьому цьому настане кінець? Що взагалі буде? Чи залишиться достатньо людей, щоб почати все спочатку?

Старий якийсь час мовчав. Потім підійшов до глобуса, що стояв у кутку кімнати, і покрутив його.

— Погляньте сюди,— мовив він.— Бачите? Оцей невеличкий клаптик землі — Німеччина. її майже можна затулити великим пальцем. Це дуже маленька частина світу.

— Можливо. Проте, вирушивши з цієї маленької частини, ми завоювали чималий шмат земної кулі.

— Шмат — так. Завоювали, але не переконали..

— Ще ні. Та що було б, якби ми змогли цей шмат утримати? Десять років. Двадцять. П’ятдесят. Перемоги й успіхи мають жахливу здатність переконувати. Ми побачили це на прикладі власної країни.

— Ми не перемогли.

— Це не доказ.

— Ні, доказ,— заперечив Польман.— І дуже переконливий.

Його рука в набряклих жилах обертала глобус далі.

«— Світ,— сказав він,— світ не стоїть на місці. І коли людина тимчасово зневірилася у власній країні, вона повинна вірити в світ. Затемнення сонця можливе, але ніч не вічна. У всякому разі₈ на нашій планеті, Не слід

так швидко капітулювати і впадати у відчай.— Він відсунув глобус убік,— Ви питаєте, чи достатньо залишиться людей, щоб почати усе спочатку? Християнство почалося з кількох рибалок, з кількох віруючих у катакомбах, а також із тих, що вижили на аренах Риму.

— Так. А нацизм з кількох безробітних фанатиків в одній з мюнхенських пивниць.

Польман засміявся. _ч

— Ваша правда. Але світ ще не знав вічної тиранії. Людство просувалося вперед не рівномірно, а завжди ривками, з відступами і судорогами. Ми були надто зарозумілі і гадали, що наше криваве минуле — вже пройдений етап. А тепер бачимо, що варто нам лише озирнутись, і воно нас ту ж мить наздоганяє.— Польман узяв свого капелюха.— Мені пора.

— Ось ваша книжка про Швейцарію,— мовив Гребер.— її трохи примочив дощ. Я П загубив, але потім знову розшукав і врятував.

— Не варто було цього робити. Мрії рятувати не слід.

— Ні, треба,— відказав Гребер.— Що ж тоді рятувати?

— Віру. Мрії повернуться знов.

— Будемо сподіватись. А то так можна й повіситись.

— Який ви ще молодий,— сказав Польман.— Та що це я кажу? Адже ви й справді ще зовсім молодий.— Він одягнув пальто.— Дивно. Раніше я уявляв собі молодість зовсім не такою.

— Я теж,— додав Гребер.

Йозеф був поінформований точно. Причетник церкви святої Катаріни справді приймав речі на схов. Гребер залишив у нього свій ранець. Потім пішов у житловий відділ. Його перенесли в інше місце, і тепер він містився в природознавчому кабінеті якоїсь школи. Тут ще стояв стіл з географічними картами і засклена шафа з експонатами в спирті.

Службовка відділу поприкладала кількома банками папери. В банках були заспиртовані змії, ящірки, жаби. Стояло тут і чучело білки з намистинками замість очей і горіхом в лапках. Жінка була сива й привітна.

— Я візьму вас на чергу,— сказала вона.-^Ви маєте адресу?

— Тоді навідуйтеся й питайте.

— А чи є в цьому сенс?

— Ані найменшого. Перед вами до нас уже надійшло шість тисяч заяв. Краще пошукайте самі.

Гребер вернувся на Янплац і постукав до Польмана. Ніхто не відповів. Він трохи почекав. Потім пішов на Марієнштрасе подивитися, що залишилося від будинку Елізабет. Він згорів дотла за винятком підвалу, де мешкав двірник. Тут побували пожежники. Звідусюди капала вода. Квартира Елізабет більше не існувала. Крісло, що стояло на вулиці, зникло. В стічній канаві валялася пара рукавиць, оце і все. У вікні підвалу Гребер помітив за шторою двірника і згадав, що обіцяв принести йому сигари. Здавалося, це було дуже давно і тепер його обіцянка вже нічого не означала. Та що можна знати наперед? Гребер вирішив піти до Альфонса і дістати сигар. До того ж на вечір однаково потрібні були продукти.

Бомба влучила просто в будинок, і кругом усе залишилося цілим. Сад був осяяний вранішнім сонцем, берези гойдалися на вітрі, яскріли золотисті нарциси. Цвіли перші дерева; здавалося, вони були обліплені білими і рожевими метеликами. Лише Біндінгів будинок перетворився в купу сміття, що здіймалася над глибокою вирвою в саду, на дні якої блищала вода, а в ній віддзеркалювалося небо.

Гребер хвилю стояв і, дивлячись на все це, не вірив своїм очам. Йому чомусь здавалося, що з Альфонсом ніколи нічого не може статися. Він повільно підійшов ближче.

Басейн для птахів був розбитий. Вхідні двері висіли на кущі бузку. Оленячі роги лежали на траві, немовби тут було поховано самого оленя. Килим висів на верхівці дерева, нагадуючи яскравий прапор варвара-пере-можця. На клумбі стояла сторч пляшка «Наполеона», немовби за ніч тут виріс гарбуз. Гребер підняв її, оглянув і сховав у 'кишеню. «Підвал, мабуть уцілів і його просто розікрали»,— подумав він. Потім обійшов будинок. Вхід на кухню лишився неушкодженим. Він відчинив двері. Всередині щось поворухнулося.

— Фрау Кляйцерт,— покликав він.

У відповідь пролунало голосне ридання. З напівзруй-нованого приміщення вийшла жінка.

— Бідний пан! Він був такий добрий!

— Що сталося? Його поранено?

—^; Вбито. Його вбито, пане Гребер. А він Же так любив життя!

— Вбито?!

— Атож. У це важко повірити, правда ж?

Гребер кивнув. У смерть завжди важко повірити, навіть коли її бачиш щодня.

— Як це сталося? —запитав він.

— Він був у підвалі. Але підвал не витримав.

— Так, ваш підвал не розрахований на важкі бомби. Чому ж він не пішов у справжнє бомбосховище на Зай-дельплац? Адже туди дві хвилини ходи?

— Він не думав, що таке станеться. Та й потім...— Фрау Кляйнерт завагалася.— У нього була дама.

— Що?! Серед білого дня?

7— Вона залишилася ще звечора. Така висока блондинка. Пан крайсляйтер любив високих блондинок. Коли почався наліт, я подала їм курку.

— Даму теж убито?

— Так. Вони навіть не встигли як слід одягнутися. Пан Біндінг був у піжамі, а дама в тоненькому шовковому халатику. Так їх і знайшли. Я нічого не могла вдіяти. В такому вигляді! Навіть не в мундирі!

— Не знаю, чи могла бути смерть краща, коли йому вже судилося вмерти,— промовив Гребер.— Він хоч устиг пообідати?

— Авжеж. Зі смаком. З вином і його улюбленим десертом. Пиріг з яблуками на вершках.

— Ну от, бачите, фрау Кляйнерт. Тоді це була прекрасна смерть. Я б колись теж хотів так померти. Вам справді нема чого плакати.

— Але ж це сталося так передчасно!

— Смерть завжди передчасна. Мені здається, навіть тоді, коли людині сповниться всі дев’яносто. Коли похорон? •

— Післязавтра о дев’ятій. Він уже в домовині. Хочете на нього подивитись?

— Де це?

— Тут. У підвалі. Тут прохолодніше. Домовину вже забили. Ця половина будинку постраждала трохи менше. Тільки від фасаду нічого не лишилося.

Вони спустилися через кухню до підвалу. Купу черепків було зметено в куток. Пахло розлитим вином та всілякими маринадами. Посередині на підлозі стояла домовина, пофарбована в горіховий колір. На полицях попід стінами валялися перекинуті банки з варенням і консервами.

— Де вам вдалося так швидко дістати домовину? — поцікавився Гребер.

— Партія потурбувалася про це,

•— Ховатрмуть його звідси?

— Так. Післязавтра о дев’ятій.

— Я прийду.

— Це буде приємно для пана Біндінга.

Гребер здивовано подивився на фрау Кляйнерт.

— На тому світі,— додала вона.— Адже він так добре

ставився до вас.

— Аз якої,, власне, речі?

— Він казав, що ви єдина людина, яка від нього нічого не хоче. І ще тому, що ви весь час на війні.

Гребер постояв хвилину біля домовини. Він відчував до покійника якусь невиразну жалість, більш нічого, і через це йому було соромно перед заплаканою жінкою.

— Що ви тепер зробите з усім оцим добром? — запитав він, кивнувши на полиці.

Фрау Кляйнерт пожвавішала.

— Візьміть, будь ласка, собі стільки, скільки вам потрібно, пане Гребер. Все одно все це попаде до чужих рук.

— Краще залиште собі. Адже все це зварено вашими руками.

— Для себе я вже дещо відклала. Мені багато не треба^. Візьміть собі, що ви бажаєте, пане Гребер. Ті партійні, що сюди приходили, вже позирали ласо на. все це. Чим менше залишиться, тим ліпше. Ще, чого доброго, подумають, що ми спекулянти.

— А воно на це схоже.

— Тим паче беріть. Бо коли вони знову прийдуть, все опиниться в їхніх руках. Ви ж були щирим другом пана Бійдінга. Вам він віддав би з більшою радістю, ніж їм.

— Хіба в нього немає рідних?

— Батько ще живий. Але ж ви знаєте, які в .них були стосунки. Та йому теж залишиться вдосталь. У другому підвалі вціліло чимало пляшок. Візьміть все, що вам треба.

Жінка квапливо пройшла вздовж полиць і вибрала кілька банок. Вона поставила їх на домовину і вже хотіла була дістати інші, але опам’яталася, взяла банки з домовини і віднесла на кухню.

— Стривайте, фрау Кляйнерт,— промовив Гребер.— Коли вже я щось і візьму, то давайте добре подумаємо, що.

Він оглянув банки.

— Це спаржа, голландська спаржа. Вона мені не потрібна. Сардини в олії візьму, і холодець із свинини теж.

— Це правильно. В мене від усього цього просто голова йде обертом.

Вона наклала на стілець у кухні цілу гору банок.

— Це багато,— мовив Гребер.— Як я все це донесу?

— Прийдете вдруге чи й утретє. Чому воно має попасти до чужих рук, пане Гребер? Ви солдат і маєте на це більше права, ніж усілякі наці, що попригрівали тут місця.

«Вона каже правду,— подумав Гребер.— І Елізабет, і Йозеф, і Польман також мають на це право, і я буду справжнісіньким віслюком, якщо не візьму. Це Альфонсові ані допоможе, ані зашкодить».

Пізніше, коли Гребер був уже далеко від руїн будинку, йому спало на думку, що він, власне, лише випадково не поселився в Альфонса і не загинув разом з ним.

Йозеф відчинив.

— Так швидко!—здивувався Гребер.

— Я вас бачив.— Йозеф показав на невеличкий отвір у дверях.— Це я сам зробив. Дуже зручно.

Гребер поклав пакунок на стіл.

— Я був у церкві святої Катаріни. Причетник сказав, що ми зможемо там переночувати. Дякую вам за пораду.

— Молодий причетник?

•— Ні, літній.

■— Літній Добрий. Він переодягнув мене в одяг свого помічника, дав притулок на цілий тиждень. А потім несподівано почалася -облава. Я сховався в органі. Мене виказав молодий причетник. Він антисеміт. Релігійний антисеміт. Такі також трапляються. Бо ми дві тисячі років тому вбили Ісуса Христа.

Гребер розгорнув пакунок. Потім дістав з кишені банки з сардинами та оселедцями. Йозеф мовчки дивився на все. На його обличчі нічого не поворухнулося.

— Справжній скарб,— промовив він.

— Ми його поділимо.

— Хіба у вас є щось зайве?

— Ви ж бачите. Я одержав спадщину. Від одного крайсляйтера. Хіба вам не однаково?

— Навпаки. Це навіть робить йому честь. Ви так добре знайомі з крайсляйтером, що одержуєте такі подарунки.

Гребер подивився на Йозефа.

— Так,— сказав він.— 3 цим знайомий. Він був добродушною і нешкідливою людиною.

Йозеф нічого не відповів.

— Гадаєте, що таких крайсляйтерів немає? — запитав Гребер.

— А ви як гадаєте?

— По-моєму, є. Ліоди бувають безхарактерні, боягузливі або слабодухі і тому стають співучасниками.

— І таких людей роблять крайсляйтерами?

— А чом би й ні?

Йозеф розсміявся.

— Дивно,— сказав він.— Чомусь вважається, що вбивця завжди і скрізь має бути тільки вбивцею і нічим іншим. Але ж для того, щоб коїти жахливі злочини, досить лише час від часу і лише якоюсь часткою свого єства бути вбивцею. Хіба не так?

— Так,— відповів Гребер.— Гієна завжди лишається гієною. Людина ж багатолика.

Йозеф кивнув.

— Є коменданти концтаборів з гумором і есесівці, які ставляться один до одного по-дружньому, доброзичливо. Є також підспівувачі, котрі у всьому вбачають тільки добро і не помічають жахливого зла або навіть проголошують його тимчасовим явищем, суворою необхідністю. Це люди з продажною совістю.

— І боягузи.

— І боягузи,— ввічливо підтвердив йозеф.

Гребер помовчав.

— Я хотів би вам допомогти,— промовив він згодом.

— Яка тут може бути допомога? Я самотній. Або мене схоплять, або я протримаюсь,— сказав Йозеф так байдуже, неначе говорив про чужу людину.

— У вас немае рідні?

— Була. Брат, дві сестри, батько, дружина й дитина. Тепер їх немає. Двох убито, один помер, інших задушено газом.

Гребер утупився в нього поглядом.

— У концтаборі?

— У концтаборі,— відповів Йозеф ввічливо і спокійно.— Там чудове обладнання.

— А ви звідти втекли?

— Втік.

Гребер поглянув на Йозефа ще раз.

— Ви нас, мабуть, ненавидите? — сказав він.

йозеф стенув плечима.

— Ненавидіти! Хто може дозволити собі таку розкіш! Ненависть робить людину необережною!

Гребер подивився у вікно, за яким на місці зруйнованого будинку здіймалася купа битої цегли. Слабке світло невеличкої гасової лампи, що горіла в кімнаті, здавалося, ще дужче потьмяніло. В кутку поблискував глобус, якого поставив туди Польман.

— Ви знов їдете на фронт? — співчутливо запитав Йозеф.

— Так. їду воювати за те, щоб злочинці, які тут за вами полюють, іще якийсь час протрималися при владі. Можливо, вони ще встигнуть схопити вас і повісити.

Йозеф ледь кивнув, не проронивши ні слова.

— Я їду, щоб мене не розстріляли,— додав Гребер.

Йозеф нічого не відповів.

— Я їду, бо якщо я дезертирую, моїх батьків і дружину схоплять, кинуть у табір або й уб’ють.

Йозеф мовчав.

— Я їду, знаючи, що мої аргументи — це не аргументи і заразом аргументи мільйонів таких, як я. Як ви повинні нас зневажати!

— Не будьте таким марнославним,— тихо сказав йозеф.

Гребер здивовано звів на нього очі. Він нічого не зрозумів.

— Ніхто не говорить про зневагу,— пояснив Йозеф.— Лише ви. Чому це для вас так важливо? Хіба я зневажаю Польмана? Або тих людей, які мене переховують, щоночі ризикуючи власним життям? Чи я б іще жив, якби їх не було? Який ви наївний!

Він знову несподівано усміхнувся. Це була якась при-марлива усмішка, яка-промайнула на його обличчі і безслідно зникла.

— Ми відійшли від теми,— сказав він.— Не треба багато говорити. І багато думати. Ще не пора. Це розслаблює. Спогади теж. Ще не настав час для всього цього. Коли загрожує небезпека, треба думати лише про те, як урятуватися.— Він показав на консерви.— Це справді допомога. Я її приймаю. Спасибі.

Він узяв банки і сховав їх за книги. Рухи його були на диво незграбні. Гребер помітив, що пальці у нього понівечені і на них немає нігтів. Йозеф завважив цей погляд.

— Невеличкий спомин про табір,— пояснив він.— Один шарфюрер по неділях полюбляв розважатися. Він називав це різдвяними свічками. Заганяв під нігті застругані сірники. Краще б він робив це з пальцями на ногах. Було б не так помітно. А так мене відразу ж упізнають. Не можна ж скрізь носити рукавиці.

Гребер підвівся.

— Чи допоможе вам моя стара уніформа і солдатська книжка? Якщо треба, ви зможете там усе змінити. Я скажу, що вона згоріла.

— Дякую. Не треба. Поки що я буду румуном. Це придумав і влаштував Польман. Він таке добре вміє робити. З вигляду він на такого не схожий, правда ж? Я буду румуном, членом «Залізного фронту» і прихильником партії. Адже я скидаюся на румуна. 1 моє каліцтво так буде легше пояснити. Постраждав від комуністів. Ви хочете забрати постіль і валізи?

Гребер збагнув, що Йозеф хоче його позбутися.

— Ви залишаєтеся тут?—запитав Гребер.

— Чому ви запитуєте?

Гребер підсунув до нього свої консерви.

— Я можу взяти ще. Я піду ще раз і принесу більше.

— Це й так багато. Я не можу мати при собі важкої ноші. А тепер мені пора. У мене більше немає часу.

— Сигарети. Я забув про сигарети. їх там багато. Я можу принести.

Вираз йозефового обличчя змінився. Воно стало майже ніжним.

— Сигарети,— проказав він, немовби пригадавши щирого друга.— Це інша річ. Це важливіше, ніж їжа. Я,звичайно, почекаю.

У критій галереї церкви святої Катаріни обралося вже чимало людей. Майже всі сиділи на валізах і кошиках чи й просто серед вузлів та пакунків. Були це переважно жінки і діти. Гребер приєднався до них зі своїми речами — постіллю та валізами. Поруч сиділа стара жінка з конячим обличчям.

Коли б нас тільки не вивезли, як біженців! — зітхнула вона,— Ходять такі чутки. Бараки, недоїдання, а селяни скупі й сердиті.

— А мені байдуже!— відповіла худорлява дівчина.— Я хочу вибратися звідси. Це краще, ніж смерть. Ми втратили все своє майно. Нехай тепер про нас потурбуються.

— Кілька днів тому проходив ешелон біженців з Рейнської області. Який у них був вигляд! Вони їхали в Мек-ленбург.

— Мекленбург? Там заможні селяни.

— Заможні селяни!— Жінка з конячим обличчям люто засміялася.— Вони примусять працювати на себе, доки м’ясо не відпаде від кісток. А їсти дадуть ложку баланди. Фюрер повинен про це знати!

Гребер подивився на коняче обличчя і на худу дівчину. Позад них, у кінці відкритої романської колонади, було видно свіжу зелень церковного саду. Біля підніжжя кам’яних статуй цвіли нарциси. На скульптурі, що зображала бичування Ісуса Христа, сидів дрозд. Він співав.

— Вони повинні поселити нас безплатно,— заявила худа дівчина.^— В тих людей, у яких усього вдосталь. Ми жертви війни.

Прийшов причетник. Це був високий тонкий чоловік з червоним гачкуватим носом і опущеними плечима. Гребер просто не міг собі уявити, що в нього вистачало сміливості переховувати людей, яких розшукувало гестапо.

Причетник впустив людей у церкву. Він давав кожному за його речі номерок, а записки з такими самими номерами чіпляв до клунків та валіз.

— Увечері приходьте не дуже пізно,— попередив він Гребера.— У церкві мало місця.

— Мало місця?

Церква святої Катаріни була дуже велика.

— Авжеж. Адже неф використовувати для притулку заборонено. Лише приміщення під ним та бічні галереї.

— А де ж ночують ті, що запізнюються?

— В галереях, які ще вціліли. А дехто просто в церковному саду.

— Приміщення під нефом надійно захищені від бомб?

Причетник поблажливо глянув на Гребера.

— Коли будували церкву, про такі речі ще не думали. Це було в суворі середньовічні часи.— Його червононосе обличчя нічого не виражало. Він не виказував своїх почуттів жодним порухом. «Ми таки добре навчилися приховувати свої думки,— промайнуло в Гребера,—Майже кожен, хоч невеличкий, а все-таки майстер цієї справи».

Він вийшов надвір. Церква була дуже пошкоджена; одна з її веж упала, і денне світло пробивалося всередину. Широкими світлими смугами воно краяло похмуру напівтемряву. Частина вікон були вибиті. В них сиділи і цвірінькали горобці. Приміщення духовної семінарії, що стояла поруч, було зруйноване дотла. За церквою містилося бомбосховище. Гребер зайшов у нього. Це був спеціально обладнаний давній винний погріб, який раніше належав церкві. В ньому ще збереглися підставки для бочок. Повітря тут було вологе, прохолодне, духмяне. Запах вина, що панував тут віками, здавалося, долав запах страху, який залишився після нічного бомбардування. У глибині сховища на стелі з. важких кам’яних плит Гребер побачив важкі ковані кільця. Він згадав, що це підземелля, перш ніж стати винним погребом, було в’язницею, де катували відьом і єретиків. їх підвішували за руки, прив’язавши до ніг тягар, розпеченими кліщами виривали в них м’ясо, поки вони не визнавали за собою провину. А потім страчували в ім’я бога і християнської любові до ближнього. «Як мало все змінилося,— думав Гребер.— Кати з концтаборів мали чудових попередників. А син столяра з Назарєта має дивовижних послідовників». ,

Гребер ішов по Адлерштрасе. Була шоста година вечора. Цілий день він шукав яку-небудь кімнату, але так

І. , ,

нічого й не знайшов. Вкрай зморений, вирішив облишити пошуки. Квартал був геть розбитий. Кругом — самі руїни, руїни. Роздосадувано брів він вулицею. Раптом Гребер побачив таке, у що спершу навіть не повірив. Серед руїн стояв невеличкий триповерховий будинок. Був він старий, трохи скособочений, але зовсім цілий. Навколо ріс садок, дерева й кущі вже зеленіли, і все було не-ушкоджене. Це скидалося на оазис у пустелі руїн. Над парканом навколо садка зеленів бузок, і жодна штахетина не була вибита. А за кроків двадцять знову починалася пустельна, мов місячний ландшафт, місцевість. Цей невеличкий старий садок і будиночок врятувало просто якесь чудо, як то інколи трапляється під час руйнації: «Готель і ресторан Вітте» — було написано над вхідними дверима.

Хвіртка стояла відчинена. Гребер зайшов у садок. Його вже не дивувало, що всі шибки у вікнах цілі. Здавалося, інакше й не може бути. Адже від відчаю завжди недалеко до чуда. Під дверима спав рудувато-білий мисливський пес. На кількох клумбах цвіли нарциси, фіалки й тюльпани. У Гребера було таке враження, ніби він усе це бачив. Він не міг пригадати коли, мабуть, дуже давно. А може, це йому тільки приснилося. Гребер переступив поріг.

Біля стойки було порожньо. На полицях стояло лише кілька склянок, жодної пляшки. На пивній бочці блищав кран, але решітка під ним була суха. Під стінами стояли три столи і стільці. Над середнім столом висіла картина — тірольський ландшафт: дівчина грала на гітарі, а над нею схилився мисливець. Жодного портрету Гітле-ра, і це також здивувало Гребера.

Увійшла літня жінка. Вона була одягнена у вилннялу синю кофтину з високо засуканими рукавами. Жінка не сказала: «Хайль Гітлер». Вона привіталася:

— Добрий вечір.

Від її слів і справді повіяло приємним вечором. Після напруженого дня це було побажання доброго вечора. «Так колись велося»,— подумав. Гребер, йому хотілося лише чогось випити; курява руїн викликала в нього спрагу. Але тепер він просто відчув необхідність провести тут вечір з Елізабет. Він знав, що це буде чудовий вечір — вечір поза тим похмурим колом, яке аж до самого обрію оточує зачарований садок.

— У вас можна повечеряти?—спитав Гребер,

Жінка завагалася.

— У мене е талони,— поспішив додати він.— Приємно було б поїсти у "вас. Можливо, просто в саду. Це один з моїх останніх днів перед від’їздом. Моїх і моєї дружини. Я маю талони на двох. Якщо хочете, я можу навіть принести в обмін консерви.

— У нас залишився тільки суп із сочевиці. Ми, власне, більше не обслуговуємо відвідувачів.

— Сочевичний суп — це розкіш! Я'його вже давно не пробував.

Жінка усміхнулася. Це була спокійна посмішка, яка з’явилася, здавалось, сама по собі.

— Якщо цього з вас досить, тоді приходьте. Ви зможете посидіти в садку, якщо забажаєте. Або тут, коли стане холодно.

— В садку. Ще добре видно. Можна прийти о восьмій?

— Для сочевичного супу це не грає ролі. Приходьте, коли вам захочеться.

З-під таблички на будинку батьків стримів конверт. Це був материн лист, його повернули з фронту. Гребер розірвав конверт. Лист був короткий. Мати писала, що наступного ранку вони з батьком в ешелоні евакуйованих їдуть з міста,. Куди їх повезуть, ще невідомо. Нехай Ернст не хвилюється. Це всього-на-всього застережний захід.

Гребер поглянув на дату. Листа було написано за тиждень до його відпустки. Про нальоти авіації не згадувалося жодним словом. Очевидно, мати не писала про них з обережності. Вона боялася цензури. Навряд щоб будинок розбомбило напередодні їхнього від’їзду. Мабуть, це сталося раніше, а то їх не вивозили б з міста.

Він повільно склав листа і сховав у кишеню. Отже, його батьки живі. Тепер це настільки напевно, наскільки щось узагалі може бути напевно. Гребер оглянувся. Якась стіна із хвилястого скла немовби провалилася крізь землю, і Гакенштрасе стала схожою на всі інші зруйновані бомбами вулиці. Жах і муки, які витали над будинком номер вісімнадцять, безслідно зникли. Тут більше не було нічого, крім руїн і сміття, як і скрізь. Гребер глибоко зітхнув. Він не відчував радості, лише полегшення. Тягар, який постійно гнітив його, відразу наче впав з плечей, Гребер не ду|иав про те, що до кінця відпустки він, мабуть, уже не побачиться з батьками. Не маючи довго від них ніякої звістки, він уже втратив на це надію. Йому досить було вже того, що вони живі. Вони живі, й, усвідомлюючи це, Гребер почував себе вільним.

Під час останнього нальоту на вулицю впало кілька бомб. Будинок, від якого залишився був тільки фасад, розвалився зовсім. Двері з оголошеннями тепер стояли трохи далі серед руїн. Тільки-но Гребер подумав про божевільного чергового протиповітряної оборони, як раптом побачив його. Він підходив з протилежного боку вулиці.

— А, солдат,— сказав черговий.— Ви ще й досі тут?

— Авжеж. Ви також, як видно.

•— Ви знайшли свого листа?

— Знайшов.

— Його принесли вчора після обіду. Тепер можна закреслити вас на дверях? Нам дуже потрібне вільне місце. Надійшло ще п’ять оголошень.

— Ще ні,— відповів Гребер.— Через кілька днів.

— Вже пора,— заявив черговий різко і суворо, немов учитель, що вичитує неслухняного учня.— Ми і так вас довго терпіли.

— А ви що, редактор цієї «газети»?

— Черговий протиповітряної оборони відповідає за все. Він забезпечує порядок. У нас тут є вдова, в якої під час останнього нальоту зникло троє дітей. Нам потрібне місце для оголошення.

— Тоді зніміть моє. Пошта мені, мабуть, і далі надхо-дитиме в руїни навпроти.

Черговий зняв з дверей Греберову записку й простягнув її йому, Гребер хотів був її порвати. Чоловік схопив його за руку. ,

— Ви що, збожеволіли, солдате? Такі записки не рвуть. Так можна порвати своє щастя. Врятувала вона вас один раз, рятуватиме завжди, доки ви її зберігатимете. Ви таки справді ще новачок!

— Авжеж,— мовив Гребер, складаючи записку й ховаючи її.— І хотів би ним залишатися якомога довше. Де ви тепер живете?

— Мені довелося переїхати. Знайшов комфортабельний підвал. ВинаймаЮ квартиру в мишей. Дуже цікаво.

Гребер придивився до чоловіка, Худорляве обличчя нічого не виражало,

— Маю намір заснувати спілку,— заявив черговий,— Для тих, чиї рідні загинули під руїнами. Треба триматися купи, а то місто для нас нічого не зробить. Кожне місце, де лежать присипані, церква повинна принаймні освятити, щоб це була свята земля. Ви розумієте?

— Так, я розумію.

— Це добре. Бо є люди, які вважають це дурницею. Ну, вам тепер уже не треба вступати в нашу спілку. Ви ж одержали цього клятого листа.

Його худе обличчя раптово скривилося. Воно прибрало виразу невимовної муки і гніву. Чоловік круто повернувся і пішов через вулицю назад.

Гребер подивився йому вслід. Потім рушив і собі. Він вирішив не розповідати Елізабет про те, що його батьки ще живі.

Вона саме переходила площу перед фабрикою. Виглядала маленькою і загубленою. В сутінках площа здавалася більшою, ніж була насправді, а низенькі будівлі довкола — ще вбогішими і безрадіснішими.

— Мені дали відпустку,—■ повідомила вона, задихавшись.— Ще одну.

— На скільки?

— На три дні. На три останні дні.

Вона замовкла. Очі її потьмяніли. Потім раптом наповнилися сльозами.

— Я їм пояснила навіщо,— сказала вона.— І мені' відразу дали три дні. Пізніше мені, мабуть, треба буде їх відробити, але це байдуже. Коли ти поїдеш, мені все буде байдуже. Навіть краще, що я матиму багато роботи.

Гребер нічого не відповів. Мов темний метеор, в- нього раптом зринуло усвідомлення близької розлуки. Він не забував про це увесь час, як не забувають багато чого іншого, але йе усвідомлюють до кінця. Досі йому здавалося, що в нйх усе ще попереду. Тепер ця думка, сповнена крижаним жахом, заступила й поглинула все; вона все повила тьмяним світлом і оголила, немов рентгенівський промінь, що, проникаючи крізь оболонку чарівності і привабливості життя, залишає тільки оголену схему і неминучість.

Гребер і Елізабет дивилися одне на одного. Вони відчували те саме. Вони стояли посеред безлюдної площі й дивились одне на одного, і кожне з них відчувало страждання другого, їм здавалося, що їх підхопила буря, але вони стояли непорушно. Відчай, від якого вони весь час тікали, здавалося, нарешті наздогнав їх, і вони лоба? чили одне одного такими, якими скоро стануть. Гребер бачив самітню Елізабет на фабриці, в бомбосховищі або в якій-небудь кімнатці, де вона його чекає, майже не сподіваючись побачити, а вона бачила, як він іде назустріч небезпеці, щоб боротися за справу, в яку більше не вірить. їх охопив відчай, і водночас накотилася хвиля невимовної ніжності; але вони знали, що досить лише здатися на її волю, і вона їх згубить. Вони були безсилі. Вони нічим не могли собі зарадити і мусили чекати, доки все минеться.

Збігла ціла вічність, перш ніж Гребер знову зміг говорити. Він побачив, що сльози в очах Елізабет висохли. Вона не ворушилася; сльози, здавалося, зникли самі,

— Отже, ми ще кілька днів побудемо разом,— промовив він.

Вона через силу всміхнулася:

— Так, Від завтрашнього вечора.

— Добре. Це однаково, що кілька тижнів, коли взяти до уваги, що ти була б вільна тільки ввечері.

— Авжеж.

Вони пішли далі. В порожньому віконному отворі вцілілої стіни, немов забута завіска, виднілася вечірня заграва.

— Куди ми йдемо? — спитала Елізабет.— І де ми ночуватимемо?"

' — В критій галереї церкви. Або в церковному саду, якщо не буде холодно, А тепер ми йдемо їсти сочевичний суп.

Із-за руїн показався ресторан Вітте. На мить Гребер навіть здивувався, що він іще на місці. Це було неймовірно, мов міраж, Вони зайшли у хвіртку.

— Що ти скажеш на це?— запитав Гребер.

— Це скидається на клаптик миру, що його не помітила війна.

— Так. І сьогодні він повинен ним і залишитися.

Клумби дуже пахли землею. Хтось уже встиг їх полити.

Мисливський пес бігав навколо будинку. Він, мабуть, добре чимось поласував і тепер облизувався.

Фрау Вітте вийшла їм назустріч. Вона була у білому фартусі.

—Сядете в саду?

*

— Так,— сказала Елізабет.— І я хотіла б умитися, якщо можна.-

— Звичайно.

Фрау Вітте провела Елізабет у будинок, на другий поверх. Гребер пройшов повз кухню в сад. Там стояв стіл, застелений скатертиною в біло-червону клітку, і два стільці. На столі — склянки, тарілки і вкритий росою графин з водою. Гребер жадібно випив склянку води. Вона була холодна і видалася йому смачнішою, ніж вино. Сад був більший, ніж можна було подумати, дивлячись з вулиці. Він складався з невеличкого зеленого моріжка, кущів бузини та бузку, кількох старих дерев, вкритих молодим листям.

Повернулась Елізабет.

— Як ти це знайшов?

— Випадково. Як же ще можна таке знайти?

Вона пройшла по моріжку і помацала пальцями бруньки на кущах бузку.

— Вже набубнявіли. Ще зелені й гіркі на смак, але скоро порозпукуються.

— Так,— сказав Гребер.—Вони зацвітуть. Через кілька тижнів.

Елізабет підійшла до нього. Вона пахла милом, свіжою водою і молодістю.

— Як тут чудово! Дивно, але в мене таке відчуття, немовби я тут уже була.

— Мені це також здалося, коли я побачив цей будинок уперше.

¹— Таке відчуття, ніби це колись уже було. Ти, я і цей садок. Так, наче бракує ще якоїсь дрібниці, чогось останнього, щоб детально все пригадати.— Вона поклала голову йому на плече.— Але цього не станеться. Для цього завжди бракує якоїсь дрібниці. А може, ми й справді колись уже пережили все це, а тепер переживаємо ще раз.

Фрау Вітте принесла супник.

— Я хотів би одразу віддати вам талони,— сказав Гребер.— У нас їх небагато. Частина згоріла. Але цих, гадаю, вистачить.

— Мені всі не потрібні,— пояснила фрау Вітте,— Сочевиця ще з дрвоєнних часів. Кілька штук треба на ковбасу. Решту я потім принесу вам назад. Хочете щось випити? Є кілька пляшок пива.

— Чудово! Пиво — це саме те, про що ми мріяли!

Вечірня заграва згасала просто на очах. Заспівав

дрозд. Гребер згадав, що вже чув дрозда вранці. Він сидів у церкві на статуї, що зображала хресний хід.

З того часу сталося чимало подій.

Гребер зняв кришку супника.

— Ковбаса. Справжня свиняча ковбаса. І сочевиця, зварена круто. Не їжа, а мрія!

Він наповнив тарілки, й на мить йому здалося, що має дім, дружину, садок, стіл, їжу, безпеку, а кругом панує мир, |

—- Елізабет,— сказав він,— якби тобі запропонували десять років жити ось так, як тепер,— серед руїн, в цьому саду, разом зі мною, ти б згодилася?

— Одразу ж! І навіть довше.

— Я теж.

Фрау Вітте принесла пиво. Гребер повідкупорював пляшки і наповнив склянки. Вони випили. Пиво було холодне й смачне. Вони взялися за суп. їли повільно, спокійно і поглядали одне на одного.

Стемніло. Промінь прожектора перетнув небо, уткнувся в хмари і поповз далі. Дрозд замовк. Упала ніч.-'

Прийшла фрау Вітте, щоб долити супу.

— Ви мало з’їли,— сказала вона.— Молоді люди мають добре їсти.

— Ми з’їли, скільки могли. Супник майже порожній.

— Я принесу вам ще трохи салату. І шматок сиру.

Зійшов місяць,

— Тепер ми маємо все,—мовила Елізабет,—Місяць, сад, ми повечеряли, і в нас ще цілий вечір. Це так чудово, що навіть не можна про це не говорити.

— Так люди жили раніше. І не вбачали в цьому нічого особливого.

Вона кивнула і озирнулася навколо,

— Руїн звідси зовсім не видно. їх не видно за садом.

Дерева все заступають. Подумати тільки: на світі є цілі країни, де все виглядає саме так! _ч

— Після війни ми туди поїдемо. Побачимо незруйно--вані міста, вечорами вони будуть залиті морем світла, й ніхто не боятиметься бомб. Ми гулятимемо попід осяяними вітринами, і навколо буде так світло, що ми, нарешті, ввечері бачитимемо одне одного так, як удень*

— А нас туди пустять?

— Як туристів? А чому б і ні? В Швейцарію?

— Для цього потрібні швейцарські франки. Де ми їх дістанемо?

— Візьмемо з собою фотоапарати і там їх продамо. Грошей вистачить нам на кілька тижнів.

Елізабет засміялася:

— Або коштовності чи шуби, яких у нас немає!

Прийшла фрау Вітте з салатом і сиром.

— Вам тут подобається?

— Так, дуже. Можна нам іще трохи посидіти?

— Скільки забажаєте. Я принесу вам ще кави. Звичайно, ячмінної.

— Ще й кава! Сьогодні ми живемо, мов князі,— сказав Гребер.

Елізабет знову розсміялася.

— Мов князі, ми жили спочатку. їли гусячу печінку, ікру й пили пфальдське вино. Тепер ми живемо, як люди.. Так, як мріємо жити потім. Хіба це не прекрасно — жити?!

— Так, Елізабет.

Гребер поглянув на неї. Коли вона повернулася з фабрики, то мала стомлений вигляд. Тепер Елізабет відпочила. Так з нею траплялося завжди; для цього їй потрібно було не багато.

— Це буде чудово — жити!— сказала вона.— Ми так мало жили. Мало бачили. Все ще попереду. Те, що для інших людей звичайна річ, для нас буде справжньою романтикою. Повітря, яке не пахне згарищами. Або вечеря

-без талонів. Крамниці, в яких можна буде купити все, що забажається. Міста без руїн. Можливість ' розмовляти, не озираючись довкола. Ніякого страху! Це триватиме ще довго, але страх поступово зникатиме, і навіть коли він іноді й появлятиметься, то буде щастям, бо люди знатимуть, що, їм уже немає чого боятися! Ти в це віриш?

— Так,— мовив Гребер через силу.— Так, Елізабет. Якщо все це буде справді отак, то нас чекає ще багато щастя.

Вони сиділ'и допізна. Гребер заплатив за вечерю, і фрау Вітте пішла спати. Вони залишилися вдвох.

Місяць піднявся вище. Нічний запах землі і молодого листя ставав дедалі сильнішим і, оскільки вітру не було, на якийсь час забив запах куряви і сміття, що висів над містом. В кущах щось зашаруділо. Кіт полював на пацюків. Пацюків стало більше, ніж раніше; під руїнами вони знаходили вдосталь їжі.

Гребер з Елізабет пішли об одинадцятій годині. У них було таке враження, ніби вони покидають якийсь казковий острів.

— Ви запізнилися,— сказав їм причетник.— Всі місця зайняті.

Це був інший причетник. Він виглядав молодо, був ретельно поголений, сповнений почуття власної гідності. Мабуть, це він виказав Йозефа.

— А чи не можна нам переночуватив церковному саду?

— В церковному саду скрізь, де є тенти, „вже повно людей. Чому б вам не піти в бюро допомоги тим, хто постраждав від бомбардування?

О дванадцятій годині ночі таке запитання було ідіотське.

— Ми покладаємося більше на бога,— відповів Гребер.

Причетник пильно подивився на нього.

— Якщо ви залишитеся тут, вам доведеться спати просто неба.

— Це байдуже.

— Ви одружені?

— Так. А що?

— Це дім господній. Неодружені не можуть ночувати тут разом, В критій галереї ми маємо відділення окремо для чоловіків і для жінок.

— Навіть коли вони одружен’?

— Навіть коли одружені. Галерея належить церкві. Тут не місце для плотських насолод. Ви обоє не схожі на одружених.

Гребер дістав своє свідоцтво про шлюб. Причетник надів нікельовані окуляри і при світлі лампадки став читати папір.

— Зовсім недавно,— сказав потім.

— З приводу цього в катехізисі немає ніяких застережень.

— А чи зареєстровано ваш шлюб і в церкві?

— Послухайте, ви,— сказав Гребер,—Ми стомилися. Моя дружина цілий день важко працювала. Ми йдемо ночувати в церковний сад. Якщо ви маєте щось проти, спробуйте нас вигнати звідси. Але візьміть з собою якомога більше людей. Зробити це буде не просто.

Раптом біля них з’явився священик. Він підійшов зовсім нечутно.

— Що тут таке?

Причетник заходився пояснювати. Священик обірвав його.

— Не вдавайте із себе господа бога, Бемере! Досить і того, що людям доводиться тут ночувати.— Він обернувся до Гребера:— Якщо завтра ви не знайдете собі житла, приходьте до дев’ятої вечора в паперть номер сім. Пастор Бідендік. Моя економка вас де-небудь влаштує,

— Щиро дякуємо,

Бідендік кивнув і пішов далі.

— Швидше, ви, унтер-офіцер божий!—звернувся Гребер до причетника,—Майор дав вам наказ. Ви мус'ите його виконувати. Церква — це єдина диктатура, що пережила віки. Як пройти в сад?

Причетник провів їх через ризницю. У темряві виблискував церковний одяг. Потім показалися двері і вхід до церковного саду.

— Ви ще не подумайте влаштуватися на могилах соборних каноніків,—пробурчав Бемер,—Залишайтеся з того боку, біля галереї. Спати разом теж не можна. Тільки поряд. Постеліться нарізно. Роздягатися заборонено.

■— І роззуватися теж?

— Роззуватися можна.

Вони увійшли. В саду розлягалося багатоголосе хро-піння. Гребер розіслав на траві свій плащ-намет і ковдри. Подивився на Елізабет. Вона посміхнулася.

— Ти чого смієшся?— спитав він.

— Я сміюся з причетника. І з тебе.

— Ну, добре.— Гребер поставив валізи під стіною ї поклав ранець замість подушки. Раптом серед рівномірного хропіння пролунав жіночий крик.

— Ні! Ні! О-о!— Крик перейшов у хрипле бурмотіння,

— Тихше!—гримнув хтось.

Жінка знову закричала.,

— Тихше! Сто чортів! — заволав уже голосніше хтось' інший. Крик змовк, немов захлинувся.

— Що то значить панівна нація!—сказав Гребер.—» Навіть уві сні мй виконуємо кожний наказ.

Нарешті вони лягли. Біля стіни майже нікого більше не було. Лише в обох кутках щось темніло, там також спали люди. Місяць піднявся над зруйнованою вежою церкви. Він лив рвоє бліде світло на старі могили соборних каноніків. Деякі могили позападали. Це не від бомб|

домовини згнили і попровалювались. Посеред саду, між кущами троянд, бовванів великий хрест. Уздовж алеї стояли кам’яйі скульптури, що зображали хресний хід. Елізабет і Гребер лежали поміж «Бичуванням» і «Покладанням тернового вінця». Далі, В другому ряду, біліла колонада і арки галереї, відкритої в бік саду,

— йди до мене,— шепнув Гребер.—-До дідька розпорядження цього причетника-аскета!

Ластівки кружляли навколо розбитої вежі. Вранішнє сонце виблискувало на рваних краях покрівлі. Гребер дістав спиртівку. Він не знав, чи можна тут варити, а тому вирішив учинити за давнім солдатським правилом: роби, доки тобі не встигли заборонити. Він узяв казанок і пішов шукати кран з водою. Знайшов його за скульптурою, що зображала сцену розп’яття. Поруч спав якийсь чоловік з роззявленим ротом і рудою щетиною. У нього не було однієї ноги. Протез він зняв і поклав біля себе. Нікельовані частини поблискували у вранішньому світлі, немов якийсь механізм. Гребер зазирнув через відкриту колонаду в галерею. Причетник сказав правду: чоловіки й жінки спали нарізно. З південного боку спали самі жінки.

Коли Гребер повернувся, Елізабет уже прокинулась. Вона виспалася, мала свіжий зигляд і не була схожа на' тих блідих людей, яких він бачив у галереї.

— Я знаю, де можна вмитися,— сказав він,— Підеш туди, поки там не зчинилася метушня. В богадільнях мало санітарних вигод. Ходімо, я покажу тобі ванну кімнату каноніків.

Елізабет засміялася.

— Краще сиди тут і стережи каву, а то вона вмить зникне. Я вже знайду ванну сама. Як туди пройти?

Він описав дорогу, Елізабет пішла через сад. Вона спала так спокійно, що її сукня майже не пом’ялась. Гребер дивився їй услід. Він раптом полюбив її ще більше. •

— Ага, то ви варите їжу в саду господнім?— Благочестивий причетник підкрався у повстяних капцях.— І саме під скульптурою покладання мученицького тернового вінка!

— Де тут у вас вінок радості? Я можу перейти туди.

— Тут скрізь свята земля. Хіба ви не бачите, що там поховані каноніки!

— Мені вже не раз доводилося сидіти на цвинтарях;

і варити страву на могилах,— спокійно відповів Гребер.— Але скажіть, куди ж нам подітися? Тут є де-небудь їдальня чи польова кухня?

— їдальня?!— Причетник прожував це слово, немов гнилий фрукт.— Тут?!

— Це було б непогано.

— Можливо, для такого безбожника, як ви. На щастя, є люди, які думають інакше. Харчівня на землі Ісуса Христа! Яке святотацтво!

— Не бачу ніякого святотацтва. Ісус Христос кількома хлібинами і рибинами нагодував тисячі людей, це вам не завадило б знати. Але він, напевно, не був такою чванькуватою вороною, як ви. А тепер згиньте з-перед очей! Тепер війна, чи це, може, для вас новина?

— Я повідомлю пасторові Бідендіку про те, що ви опоганили святе місце!

— Зробіть ласку! Він вас викине геть, ви, нікчемний блюдолиз!

Причетник пішов у своїх повстяних капцях геть, сповнений величі й гніву. Гребер розірвав пакет з кавою, що дістався йому у спадщину від Біндінга, й понюхав. Справжня кава!- Він заварив її. Запах ураз привернув увагу. З-за могили з’явилася кудлата голова й принюха* лась. Потім чоловік чхнув, устав і підійшов ближче.

— Ви мене не пригостили б?

— Забирайся геть,—відповів Гребер.—Тут дім божий; тут не дають, а лише беруть!

Повернулась Елізабет. Вона йшла легкою і невимушеною ходою, немовби прогулюючись.

•— Звідки в тебе кава? — спитала вона.

— Від Біндінга. Треба її скоріше випити, а то всі мешканці галереї накинуться на нас.

Сонце вигравало на картинах, що зображували муки Христові. Перед скульптурою «Бичування» зацвів кущик фіалок. Гребер дістав із ранця хліб і масло. Він різав хліб кишеньковим цожем і намазував його маслом.

— Масло справжнє,— мовила Елізабет.— Теж від Біндінга?

— Все від нього. Дивно: він робив мені лише добро, а я не міг його терпіти.

— Можливо, він саме тому і робив тобі добро. Таке буває.

Елізабет сіла біля Гребера на ранець.

— Коли мені було сім років, я мріяла про таке життя, як тут.

— А я мріяв стати пекарем.

Вона засміялася:

— А став інтендантом! І непоганим. Котра година?

— Я все зберу і проведу тебе до фабрики.

— Ні. Давай краще посидимо тут проти сонечка, поки можна. Складати речі і здавати їх —це забере до біса часу, бо доведеться стояти в черзі. Галерея вже переповнена людьми. Зробиш це після того, як я піду.

— Гаразд. Як ти гадаєчі, тут можна курити?

— Ні. Але ж тебе це все одно не обходить.

— Авжеж. Давай робити все, що нам забажається, доки нас не виженуть. Це триватиме недовго. Сьогодні я спробую підшукати яке-небудь місце, де ми могли б спати без одягу. До пастора Бідендіка ми не підемо ні в якому разі, правда ж?

— Ні. Краще вже повернутися до Польмана.

Сонце підбилося вище. Воно Освітило портик, і тіні від колон упали на стіни галереї. Люди снували сюди-туди, немов в’язні у тюрмі, зведеній зі світла та тіней. Діти плакали. Одноногий, що спав у кутку, саду, прилаштував протез і натягнув на нього штанину. Гребер заховав хліб, масло й каву.

— За десять хвилин восьма,— сказав він.— Тобі пора. Я проведу тебе до фабрики, Елізабет. Якщо станеться щось непередбачене, у нас із тобою є два місця зустрічі: перше — сад фрау Вітте, друге — тут.

— Гаразд.— Елізабет підвелася.— Це останній раз я йду на цілий день.

— Зате сьогодні увечері ми сидітимемо довго-довго, годинами. І надолужимо втрачений день;

Вона поцілувала його і швидко пішла. Гребер. почув чийсь сміх. Він роздратовано озирнувся. Між колонами стояла молода жінка. Перед нею на підмурку стояв хлопчик, він обома руками, вчепився в її коси, і вона сміялася разом з ним. Гребера й Елізабет вона навіть не помітила. Він зібрав речі; потім пішов вимити казанок. Одноногий рушив за ним. Його протез рипів і гримів,

— Гей, друже!

Гребер зупинився.

— Це не ви варили каву?— спитав одноногий.

— Так. Ми вже її випили.

— Ясно.— У чоловіка були великі голубі очі.— Я щодо заварки. Якщо ви збираєтеся її вилити, то краще віддайте мені. Можна заварити ще раз,

— Авжеж, звичайно.

Гребер вишкріб гущу, Потім забрав свої речі і відніс туди, де їх приймали на зберігання. Він чекав сутички із святим причетником. Але замість нього там господарював уже інший, червононосий. Від нього несло церковним вином, і він мовчав.

Двірник сидів на підвіконні своєї квартири у напів-спаленому будинку. Побачивши Гребера, він помахав рукою. Гребер зайшов.

— Нам немає листів?

— Є. Вашій дружині. Листа адресовано ще на ім’я фрейлейн Крузе. Але ж це байдуже, правда ж?

— Звичайно.

Гребер узяв листа. Він помітив, що сторож якось дивно дивиться на нього. Потім глянув на лист і похолов. Лист був із гестапо. Він покрутив конверта в руках. Він був заклеєний так, ніби його вже розпечатували,

— Коли надійшов лист?—спитав Гребер.

— Вчора ввечері.

Гребер почав роздивлятися конверт. Він був певен, що двірник листа прочитав. Тому він розірвав конверт 1 дістав складений папірець. Це була повістка Елізабет з’явитися в гестапо о пів на дванадцяту. Гребер поглянув на годинника. Була майже десята.

— Добре,— сказав він.— Нарешті! Я цього давно чекав!— Він заховав листа.— Є ще щось?

— Хіба цього мало?— перепитав двірник, зацікавлено дивлячись на Гребера,

Той засміявся. ~

— Ви не знаєте, де можна знайти квартиру?

— Ні. Хіба вона вам ще потрібна?

— Мені не потрібна. Але моїй дружині — так.

— Он що?!— мовив двірник із сумнівом у голосі,

— Атож. Я добре заплачу.

— Он що,— ще раз повторив двірник.

Гребер пішов. Він відчував, що чоловік дивиться з вікна йому вслід. Він :став, удаючи, що зацікавлено розглядає побиті дахи. Потім, не поспішаючи, рушив далі.

Завернувши за ріг, Гребер поквапно дістав листа. Це був звичайний бланк, з якого годі було про щось довідатись. Навіть замість підпису стояв штамп. Лише прізвище Елізабет і дата були вписані на друкарській машинці, в якій літера «А» била трохи вище.

Гребер почав пильно роздивлятися повістку. Це був клаптик сірого, дешевого паперу. Але цей прямокутник раптом заступив йому весь світ. Від нього віяло якоюсь невловимою загрозою. Він пахнув смертю.

Гребер опинився біля церкви святої Катаріни, сам не знаючи як.

— Ернсте,— прошепотів хтось позад нього.

Гребер обернувся. Це був Позеф. Він був одягнений у якусь шинель і, не звертаючи більше на Гребера уваги, зайшов у церкву. Гребер оглянувся на всі боки і через хвилину рушив слідом за ним. йозеф стояв навколішки перед порожньою лавою біля ризниці. Він зробив застережливий рух. Гребер дійшов до вівтаря, озирнувся, вернувся назад і став навколішки поряд з Йозефом.

— Польмана заарештовано,—прошепотів Йозеф.

•— Що?!

*— Заарештовано. Гестапо^/ забрало його сьогодні вранці.

Гребер на мить замислився над тим, чи не має арешт Польмана чогось спільного з листом Елізабет. Він мовчки дивився на йозефа.

— Отже, Польмана теж,— проказав він нарешті;

Йозеф ураз звів на нього очі.

— А ще кого?

— Моя дружина одержала повістку з гестапо,

— На коли?

— .На сьогодні. На одинадцяту тридцять.

— Повістка при вас?

— Так. Ось вона.

Гребер простягнув Йозефу конверт.

— Як це сталося з Польманом?— запитав він,

—■ Не знаю. Мене там не було. Коли я прийшов, то по каменю, який лежав не так, як завжди, збагнув, що сталося. Коли Польмана забирали, він відсунув камінь вбік. Це був наш умовний знак. Через годину я побачив, як у машину вантажать його книжки.

— Там було щось таке, що могло б його скомпрометувати?

— Не думаю. Все небезпечне закопано в іншому місці.. Навіть консерви.

Гребер кинув погляд на папір у руках Йозефа.

— А я саме збирався зайти до нього,— сказав він.—■ Хотів порадитись, що нам робити.

— Саме тому я сюди й прийшов. Немає ніякого сумніву, що в його квартирі гестапо влаштувало засідку.

Йозеф повернув Греберові повістку.

— Що ви думаєте робити?

— Не знаю. Листа я одержав щойно. А що ви зробили б на моєму місці?

Утік би,— відповів, не вагаючись, Йозеф.

Гребер дивився у напівтемряву, де виблискував вівтар.

— Я спершу піду туди сам і спитаю, чого вони хо-' чуть,— промовив він.

— Вам ніхто нічого не скаже, якщо їм потрібна ваша дружина.

Гребер відчув, як за плечима в нього пройшов холод. Але Йозеф говорив діловито, більш нічого.

— Якби їм потрібна була моя дружина, вони її просто заарештували б, як Польмана. Тут щось не те. Тому я й хочу піти туди сам. Можливо, немає нічого особливого,— сказав Гребер невпевнено.— І втеча буде помилкою.

— Ваша дружина єврейка?

— Ні.

— Тоді інша справа. Євреї в будь-якому випадку змушені рятуватися втечею. А чи не можна сказати, що ваша дружина кудись поїхала?

— Ні. Вона відбуває трудову повинність. Це не важко з’ясувати.

Йозеф задумався.

— Можливо, її й не збираються заарештовувати. Ви маєте рацію, вони могли б зробити це відразу. А ви не здогадуєтеся, чому її викликають?

— її батько в концтаборі. Хто-небудь із сусідів міг написати доноса. А може, на неї звернули увагу після одруження зі мною.

РІозеф знов задумався.

— Знищіть усе, що має хоч якесь відношення до її батька. Листи, щоденники тощо. А потім підіть туди. Але без неї. Адже саме це ви хотіли зробити, чи не так?

— Так. Я скажу, що лист надійшов сьогодні, а дружина на фабриці, і я не зміг з нею побачитись.

— Це буде найкраще. Спробуйте розвідати, в чому

справа. Вам нічого не загрожує. На вас усе одно чекає фронт. Затримувати вас вони не стануть. Якщо для дружини потрібне буде сховище, я вам дам адресу. Але спершу підіть туди. Я пробуду тут до вечора,— Йозеф на якусь мить завагався.— У сповідальні пастора Бідендіка. 'Гам, де висить табличка з написом «Вийшов». Це мені дає можливість кілька годин поспати.

Гребер підвівся. Після прохолодної напівтемряви церкви денне світло так осліпило його на порозі, що йому здалося, ніби воно також на службі в гестапо. Він повільно пішов вулицею. У нього було такс враження, неначе він рухається під скляним ковпаком. Навколо все раптом стало чужим і недосяжним. Жінка з дитиною на руках тепер уявлялася йому втіленням особистої безпеки

і викликала в нього болісну заздрість. Чоловік, що сидів на лаві і читав газету, став уособленням недосяжної безтурботності; а кілька перехожих, що розмовляли й сміялися, справляли враження істот з якогось іншого, раптово знищеного світу. Тільки над ним висіла тінь тривоги, що відділяла його від інших, наче він — прокажений.

Гребер зайшов у приміщення гестапо й показав повістку. Есесівець направив його коридором, у бічний флігель. В коридорах тхнулб залежаиими паперами, не-провітреними кабінетами і казармою. Він мусив чекати в якійсь кімнаті, де вже сиділо троє людей. Один чоловік стояв біля вікна, що виходило в двір. Він тримав руки за спиною і грав правою рукою на пальцях лівої, немов на піаніно. Двоє інших сиділи на стільцях непорушно, дивлячись перед себе. Один з них був лисий і мав заячу губу, яку він весь час затуляв долонею; другий, з гітлерівськими вусиками, був блідий як смерть. Всі троє кинули швидкі погляди на Гребера, коли той увійшов, і відразу ж повідводили очі.

Увійшов есесівець в окулярах. Всі миттю повставали. Гребер стояв найближче до дверей.

— А вам що тут треба?—запитав есесівець трохи здивовано.— Солдати, як правило, підлягають військовим судам.

Гребер показав повістку. Есесівець прочитав її.

— Але ж це не ви. Тут стоїть фрейлейн Крузе...

— Це моя дружина. Ми одружилися кілька днів тому. Вона працює на державному підприємстві, Я гадав, що зможу прийти замість неї.

Гребер дістав свідоцтво про шлюб; він завбачливо взяв його з собою. Есесівець нерішуче покрутив пальцем у себе в вусі.

— Ну, зрештою, як хочете, Кімната сімдесят два, в підвалі.

Він повернув Греберові папери. «Підвал»,— подумав Гребер. Це був той підвал, який у всіх чутках про гестапо мав найстрашніший вигляд.

Він пішов сходами вниз. Двоє чоловіків, що підіймалися назустріч, із заздрістю подивилися на нього. Вони подумали, що він уже повертається на волю, тоді як у них все ще було попереду.

Кімната сімдесят два виявилася просторим приміщенням зі стелажами: частину його було відгороджено для кабінету. Якийсь службовець із виразом нудьги на обличчі взяв у Гребера повістку, Гребер пояснив йому, чому прийшов замість дружини, і показав свої документи.

Службовець кивнув.

-— Ви можете розписатися за вашу дружину?

— Звичайно.

Службовець посунув через стіл два якихось папери.

— Розпишіться ось тут. Унизу зазначте: чоловік Елізабет Крузе. Поставте дату і вкажіть, де зареєстровано ваш шлюб. Другий папір можете взяти з собою.

Требер розписувався повільно. Він не хотів показувати, що читає папір, але й не хотів підписувати його наосліп. Службовець тим часом щось шукав на полицях.

— Чорт забирай, де ж прах?— закричав він нарешті.— Гольтмане, ви знову все поперекидали тут догори дном! Принесіть пакет Крузе.

За перегородкою хтось пробурмотів. Гребер побачив, що розписався в одержанні праху ув’язненого Бернгарда Крузе. З другого паперу він довідався, що Бернгард Крузе помер від сердечної слабості.

З-за перегородки з’явився службовець. Він ніс коробку з-під сигар, загорнуту в невеличкий клаптик бурого пакувального паперу і перев’язану шпагатом. Збоку на коробці ще виднівся напис «Кларо», а також рештки барвистої етикетки — індієць з люлькою в зубах і золотисто-чорним гербовим щитом у руках,

— Ось прах,— мовив чиновник і подивився на Гребера сонними очима.— Вам, як солдату, очевидно, не варто нагадувати про те, що в такому випадку трГеба суворо мовчати. Ніяких повідомлень про смерть — ані в газетах, ані в листах. Ніякої похоронної відправи. Мовчати. Зро< зуміло?

— Так.

Гребер узяв коробку з-під сигар і вийшов,

Він відразу вирішив нічого не казати Елізабет. Він повинен зробити все, щоб вона якомога довше нічого не знала. Тут усе ясно; гестапо вдруге не стане викликати. Поки що досить і того, що йому доведеться залишити її саму. Сказати їй про батькову смерть було б щодо неї надто жорстоко.

Він повільно рушив у напрямку церкви святої Катарі-ни. Вулиці раптом знову сповнилися життям. Загроза минула. Вона перетворилася в смерть. Але це була чужа смерть. А до чужої смерті він звик. Він знав батька Елізабет лише в дитинстві.

Гребер ніс коробку з-під сигар під пахвою. Очевидно, в ній були останки зовсім не Крузе. Гольтман міг усе легко переплутати, та й узагалі, навряд чи в концтаборі ставляться до таких дрібниць серйозно. При масових спаленнях це просто неможливо. Якийсь кочегар згріб докупи кілька жмень попелу, запакував, оце і все. Гребер не міг збагнути, навіщо таке взагалі робиться. Це було поєднання варварства і бюрократії, яка надавала варварству ще більшої жорстокості.

Він міркував, що йому робити з прахом. Можна було закопати його серед руїн, для цього можливостей досить. Він міг також спробувати поховати його на якому-небудь кладовищі, але тоді довелося б брати дозвіл та урну і Елізабет про все довідалася б,

Гребер зайшов у церкву. Перед сповідальнею пастора Бідендіка зупинився. Табличка «Вийшов» була на місці. Він відслонив зелену запону. На нього дивився йозеф. Він не спав і сидів так, що міг ударити того, хто зайшов, ногою в живіт і зразу ж кинутися тікати, Гребер пройшов повз нього до лави біля ризниці. Через хвилину з’явився Йозеф, Гребер показав йому коробку з-під сигар.

— Викликали через це. Прах її батька,

—’ І більше нічого?

— Досить і цього, Ви нічого нового" не довідалися про Польмана?

— Ні.

Обидва дивилися на пакунок.

.— Коробка з-під сигар,— сказав йозеф.— Здебільшого вони використовують старі картонні коробки, бляшанки або паперові кульки: Коробка з-під сигар — це вже майже урна.— Де ви думаєте її залишити? Тут у церкві?

Гребер похитав головок). Він уже знав, де залишить прах.

— У церковному саду,— відповів він.— Адже ж це теж такий собі цвинтар.

Йозеф кивнув.

— Я.можу для вас ще щось зробити?— запитав Гребер.

— Ви можете вийти крізь бічні двері і поглянути, чи немає на вулиці чогось підозрілого. Мені час іти звідси; причетник-антисеміт приходить о першій годині. Якщо через п’ять хвилин ви не повернетесь, я знатиму, що на вулиці все в порядку.

— Гаразд.

Гребер стояв на осонні. По хвилі з дверей з’явився Йозеф. Пройшовши біля самого Гребера, він кинув йому півголосом:

— Усього найкращого!

Гребер рушив назад. Церковний сад у цю пору був безлюдний. Над кущем, облитим дрібненькими білими квіточками, пурхали два жовтих метелики з червоними цятками на крильцях. Кущ ріс біля могили члена капі-тула Алоїза Блюмера. Гребер підійшов ближче. Три могили позападали, а могила Блюмера просіла так, що під дерном утворилася ніби дірка. Це було підходяще місце.

Гребер написав на клаптику паперу, що це прах в’язня концтабору, католика.' Він зробив це на той випадок, якщо коробку з-під сигар хтось знайде. Записку він сховав під бурий папір, потім багнетом вирізав шматок дерну і обережно розширив ямку, щоб туди вмістилася коробка. Зробити,це було не важко. Викопаною землею він знову засипав ямку і поклав зверху дерен. Бернгард Крузе, якщо це був він, таким чином дістав місце в святій землі, у ногах високого церковного сановника.

Гребер вернувся назад і сів на підмурок галереї. Від сонця каміння нагрілося. «Мабуть, це святотацтво,— думав Гребер.— А може, й надмірна сентиментальність. Бернгард Крузе був католик, а спалювати католиків заборонено. Але в даному випадку, з огляду на виняткові обставини, церква повинна заплющити на це очі. А якщо там, у коробці, прах зовсім не Крузе, а багатьох жертв, можливо, навіть протестантів і правовірних євреїв, то й тоді все гаразд. Ані Ієгова, ані боги протестантів чи католиків, очевидно, не матимуть нічого проти».

Він поглянув на могилу, в яку поклав коробку з-під сигар, немов зозуля яйце в чуже гніздо. Досі Гребер не відчував докорів сумління; але тепер, коли все було позаду, на душі йому стало невимовно гірко. Це було щось більше, ніж роздуми про мертвих. Це були роздуми про Польмана, Йозефа і всі ті жахи, які йому довелося побачити, а також про війну і навіть свою власну долю.

Гребер підвівся. В Парижі він бачив могилу Невідомого солдата, доглянуту, під тріумфальною аркою, на якій було-зображено найбільші битви Франції. І йому здалося, що цей запалий клаптик дерну на могилі' члена капітула Блюмера і коробка з-під сигар під ним чимось нагадують ту могилу, а може, навіть щось більше, хоча навколо й немає райдужного ореолу слави та битв.

— Де ми сьогодні ночуватимемо?— запитала Елізабет.— У церкві? *

— Ні. Сталося чудо. Я був у фрау Вітте. В неї є вільна кімната. її донька кілька днів тому виїхала в село. Перебудемо там, а після мого від’їзду ти зможеш там залишитися. Я вже переніс туди всі наші речі. З твоєю відпусткою все гаразд?

— Так. Мені вже не треба йти на фабрику. А тобі чекати на мене.

— Слава богу! Отже, сьогодні ввечері у нас свято. Цілу ніч ми будемо гуляти, а потім до полудня спатимемо.

— Авжеж. Сидітимемо в саду, аж поки зійдуть зорі. А тепер я швиденько збігаю і куплю собі капелюшок. Сьогодні такий день!

— Навіщо тобі капелюшок? Ти хочеш одягнути його сьогодні в саду?

Елізабет засміялася.

— Може, й так. Але це не так важливо. Важливо те, що я його куплю. Це символічно. Капелюшок — немовби прапор. Його купують щасливі або нещасливі люди. Ти цього не розумієш, еге ж?

— Ні. Але все одно давай купимо. Відсвяткуємо цим твоє звільнення. Це важливіше, ніж вечеря. Крамниці ще відчинені? А тобі не треба для цього талонів на одяг?

— Я їх маю. І знаю, де продаються капелюшки.

— Добре. Купимо капелюшка до золотистої сукні.

— До неї капелюшок не потрібен. Це вечірня сукня. Ми просто купимо якого-небудь капелюшка. Це конче потрібно. Отже, з фабрикою покінчено.

Половина вітрини в крамниці вціліла. Друга половина була забита дошками. Вони зазирнули всередину. Там лежало два капелюшки. Один був прикрашений паперовими квітами, другий — барвистим пір’ям. Гребер розгублено дивився на капелюшки,— він просто не міг собі уявити Елізабет'в жодному з них. Потім він помітив, що сива жінка саме збирається замикати двері.

— Ходімо!— поквапив він Елізабет.

Власниця крамниці провела їх у задню кімнату, вікна якої були запнуті шторами. Жінка відразу ж почала з Елізабет розмову, з якої Гребер нічого не розумів. Він сів на розхитаний, покритий золотистою фарбою стілець біля дверей. Жінка увімкнула Перед дзеркалом лампочку, заходилася діставати з коробок капелюшки до всіляких тканин. Сіра крамничка раптом обернулася на зачаровану печеру. Голубі, червоні, рожеві і білі капелюшки спалахували у світлі, і складалося враження, ніби тут приміряють корони перед якимось таємничим святом. Елізабет походжала сюди-туди в яскравому світлі перед дзеркалом. Здавалося, вона щойно зійшла з, картини, і зараз позад неї зступиться морок, в якому потоне вся кімната. Гребер сидів тихо і спостерігав цю сцену, яка після всього, що відбулося вдень, здавалася йому нереальною. Він уперше бачив Елізабет такою безпосередньою, незалежною від обставин, захопленою собою і своїми пустощами, сповненою ніжності й світла, серйозною і зосередженою, мов амазонка, що вибирає зброю. Гребер чув тиху розмову двох жінок, не дослуховуючись до неї, вона нагадувала йому дзюрчання струмка, він бачив Елізабет у світлі, яке, здавалося, випромінювала вона сама, й любив-її, прагнув її і забув про все на світі, охоплений почуттям щастя, за яким стояла примарна тінь утрати, ще більше підкреслюючи це щастя, роблячи його ще світлішим, таким Дорогим і короткочасним, як відблиски на парчі й шові^у.

— Я хочу беретика,— сказала Елізабет.— Звичайного беретика з золотистої тканини, який щільно облягав би голову,