Час жити, час помирати

тч

Зорі зазирали у вікно. Дикий виноград обвивав його невеликий прямокутник, а кілька лоз роз* гойдувались на вітрі, немов чорні маятники німих годинників.

— Я плачу не по-справжньому,— сказала Елізабет.—< І коли я плачу, ти про це не думай. То не я, то щось у мені проситься назовні. Буває, що в людини нічого не лишається, крім сліз. Але це не смуток. Я щаслива.

Вона лежала у нього на руці, поклавши голову йому на плече. Широке ліжко було зі старого й темного горіхового дерева. Спинки високі, гнуті. В кутку стояв горіховий комод, а біля вікна — стіл і два стільці. На стіні висіла скляна коробка, в якій лежав вицвілий весільний вінок із паперових мирт, і дзеркало; в ньому відбивалася темна виноградна лоза і тьмяне, хистке світло, що падало з вулиці.

— Я щаслива,— знов проказала Елізабет.— За ці тижні сталося стільки подій, що я навіть не можу всіх їх сприйняти. Просто не можу. Мені це не вдається. Ти повинен сьогодні мати зі мною терпіння.

— Я хотів би вивезти тебе з міста куди-небудь у село,

— Мені однаково, де я буду, коли ти поїдеш.

— Це зовсім не однаково. Сіл не бомбардують.

— Але ж коли-небудь нас перестануть бомбардувати. Від міста вже майже нічого не залишилося. Поки що я не можу виїхати, я мушу працювати на фабриці. Я дуже рада, що маю тепер цю чарівну кімнату. Кімнату і фрау Вітте.

Елізабет дихала вже спокійніше.

— Зараз я візьму себе в руки,— сказала вона,— Не подумай, що я істеричка. Я щаслива. Але моє щастя якесь непевне. Воно не схоже на одноманітне коров’яче щастя.

— Коров’яче щастя,— повторив Гребер,— Кому воно потрібне?

— Не знаю. Але гадаю, що могла б досить довго витримати його,

— Я теж. Тільки я не хотів зізнаватись, все одно у нас його поки що не буде.

— Десять років надійного, гарного, одноманітного міщанського щастя... Мені здається, для нього й цілого життя було б замало.

Гребер засміявся.

— Це через ге, що ми живемо страшенно цікавим життям. Наші предки думали інакше, вони шукали пригод і ненавиділи своє коров’яче щастя.

— А ми ні. Ми знову стали звичайними людьми зі звичайними бажаннями.— Елізабет подивилась на нього.— Ти вже хочеш спати? Цілісіньку ніч спати? Хто знає, коли в тебе буде така можливість, адже завтра ввечері ти від’їжджаєш!

— Я зможу досхочу виспатись і в дорозі. Доведеться ж їхати кілька днів.

— А ти матимеш хоч коли-небудь справжню постіль?

— Ні. Найбільше, на що я можу розраховувати від завтрашнього дня, це нари або солом’яний матрац. До цього звикаєш швидко. Та це й не погано. Вже повернуло на літо. В Росії взимку жахливо.

— Очевидно, тобі доведеться ще раз перезимувати там?

— Якщо ми й далі так відступатимемо, то взимку будемо в Польщі або у Німеччині. А тут не так холодно. Та ми й звикли до цього холоду.

«Зараз вона спитає, коли я знов одержу відпустку,— подумав Гребер.— Хоч би вже швидше запитувала. Вона повинна запитати, а я мушу відповідати і хочу, щоб це сталося скоріше. Я тут уже не весь, а те, що лишилося від мене тут, скидається на створіння без шкіри, яке все одно не можна поранити. Воно стало просто чутливішим, ніж відкрита рана».

-Він дивився на вусики виноградної лози, які ворушилися за вікном, і на плями срібного світла, що мерехтіли в дзеркалі, і йому здавалося, немовби над усім цим нависла якась таємниця, яка ось-ось відкриється.

Потім завила сирена.

— Давай залишимося тут,— сказала Елізабет.— Я не хочу одягатись і бігти у сховище,

— Гаразд.

Гребер підійш'ов до вікна. Він відсунув стола вбік і виглянув надвір. Ніч була ясна і тиха. В місячному світлі листя в саду блищало. Це була якась примарна ніч — ніч для солодких снів і повітряних нальотів. Він побачив, як з будинку вийшла фрау Вітте. її обличчя було бліде. Він розчинив вікно.

— Я вже зібралася вас будити,— гукнула вона крізь шум.

Гребер кивнув.

— Сховище на Лейбніцштрасе,— почув він. Гребер махнув рукою. Потім побачив, що жінка вернулася в будинок. Він почекав ще хвилину. Вона не виходила. Отже, фрау Вітте лишилася вдома. Це його не здивувало.

Все було так, як і мало бути. Жінка не бачила потреби йти в бомбосховище, якась таємнича магія охороняла її сад і будинок. Вони, як і раніше, спокійно стояли собі серед страшенного завивання. Під застиглими деревами блідим сріблом поблискувала трава. Кущі не ворушилися. Навіть вусики винограду за вікном перестали погойдуватись. Невеличкий острівець миру лежав у світлі місяця, немов у скляному сховищі, навколо-якого вирувала руйнівна буря.

Гребер обернувся. Елізабет сиділа в ліжку. її плечі біліли, а там, де вони заокруглювались, лежали м’які тіні. її груди, тугі й високі, здавалися більшими, ніж були насправді. Рот темнів, а очі були на диво прозорі і майже безбарвні. Вона сиділа, обіпершись руками позад себе на подушку, немов людина, що опинилася тут цілком несподівано. На мить вона стала такою ж чужою, тихою і таємничою, як оцей залитий місячним світлом сад перед кінцем світу.

— Фрау Вітте теж залишилася вдома,— промовив Гребер.

— Іди сюди.

Він ступив крок і в срібно-сірому дзеркалі угледів своє обличчя. Він його не впізнав. Це було обличчя іншої людини.

— Іди сюди,— сказала Елізабет ще раз.

Він нахилився над нею. Вона обняла його.

— Все одно, хоч би що сталося,— прошепотіла вона.

— Нічого не станеться,— відповів він,—Цієї ночі ні.

Гребер і сам не знав, чому вірить у це. Його віра була

пов’язана з садом, світлом, дзеркалом, плечима Елізабет і великим, глибоким спокоєм, який раптом заполонив його.

— Нічого не може статися,— повторив він.

Елізабет стягнула ковдру і кинула її на підлогу. Вона

лежала гола, випроставши міцні й довгі ноги; від плечей і грудей її тулуб поступово звужувався до ледве помітної западини на животі, а досить широкі, округлі стегна, здавалося, сходилися на трикутнику її лона. Це було тіло вже не дівчини, а молодої жінки.

Він відчув її в своїх обіймах. Вона пригорнулася до нього, і йому здалося, що тисячі рук обвили його, стисли і кудись понесли. Ніщо більше їх не розділяло. Це було вже не збудження перших днів, а повільне, безперервне піднесення, яке заглушало і поглинало все,— слова, межі, обрій, а потім і їх самих...

Гребер підвів голову. Він ніби повернувся в кімнату. Прислухався. Він не пам’ятав, скільки часу його тут не було. Надворі стояла тиша. Він подумав, що це йому тільки здається, і знову прислухався. Але нічого не почув — ні вибухів, ні стрілянини зеніток. Він заплющив очі і знов упав у сон. Потім прокинувся.

— Вони не прилетіли, Елізабет?^- промовив він,

— Прилетіли,— пробурмотіла вона.

Вони лежали поруч. Гребер бачив ковдру на підлозі, дзеркало, відчинене вікно. Він уже подумав, що ця ніч не матиме кінця, коли раптом відчув, як час знову почав рухатися серед цієї тиші. Вусики винограду за вікном гойдалися на вітрі, їхні тіні перебігали по дзеркалу, десь далеко почувся шум. Гребер поглянув на Елізабет. Очі в неї були заплющені, губи трохи розтулені, вона дихала глибоко і спокійно. Вона ще не повернулася в цю кімнату. А він уже повернувся. Він знову думав. Вона завжди поверталася пізніше. «Я б теж хотів повертатися пізніше,— думав він.— І розчинятися зовсім і надовго». Він заздрив їй у цьому, за це її любив, і це його трохи лякало. Вона перебувала десь там, куди він не міг попасти, а коли й міг, то лише ненадовго. Мабуть, це його й лякало, Гребер раптом відчув, що він самотній і в чомусь поступається перед нею.

Елізабет розплющила очі,

— Де літаки?

— Не знаю,

Вона прибрала з очей волосся,

— Я голодна!¹

— Я також. У нас багато всілякої їжі.

Гребер устав і дістав консерви, що він їх приніс із Він-дінгового погреба.

— Тут є курка, телятина, навіть шматок зайця, А ось компот,

■— Візьмемо зайця і компот.

Гребер відкрив банки. Йому подобалося, що Елізабет не допомагає, а лежить і чекає. Він не міг терпіти жінок, які, ще перебуваючи в полоні темряви, відразу ж перетворюються у заклопотаних домогосподарок.

— Мені щоразу стає соромно, коли я бачу все, що взяв у Альфонса,—сказав Гребер.—Я був несправедливий до нього.

— А він, можеш не сумніватися, був несправедливий до когось іншого. Отже, ви квити. Ти був на його похороні?

— Ні. Там було надто багато членів партії у формі. Я не пішов. Я лише послухав промову оберштурмбанфю-рера Гільдебрандта. Він казав, що всі ми повинні брати з Альфонса приклад і виконати його останнє бажання. Він мав на увазі неіцадну боротьбу з ворогами. Але останнє бажання Альфонса було зовсім інше. Адже його знайшли в піжамі разом з блондинкою в нічній сорочці.

Гребер виклав м’ясо і компот у дві тарілки, які їм дала фрау Вітте. Потім нарізав хліба і відкоркував пляшку вина. Елізабет підвелась. Вона стояла гола біля горіхового ліжка.

— Ти не схожа на людин^, яка місяцями, згорбившись, шиє шинелі,— сказав Гребер.— У тебе вигляд людини, котра щодня займається гімнастикою.

— Гімнастикою?' Гімнастикою займаються лише ті люди, яких поймає відчай.

— Справді? А я про це ніколи не думав.

— Авжеж,— відповіла Елізабет.— Робити вправи, доки не зможеш розігнути спину, бігати, доки смертельно зморишся, десятки разів на день прибирати кімнату, розчісувати волосся, доки піде обертом голова, і ще багато чого іншого.

«*» І це допомагає?

— Лише на передостанній стадії" відчаю. Коли вже ні про що не хочеться думати. Але на останній стадії не допомагає нічого, тоді лишається тільки впасти.

— А потім?

— Чекати, поки в тобі знову прокинеться життя, Я маю на увазі те життя, коли просто дихаєш. Не те, коли живеш по-справжньому.

Гребер підняв склянку,

— Мені здається, що для своїх років ми надто багато знаємо про відчай. Давай його забудемо.

— А також маємо чималий досвід забувати,— додала Елізабет.— Давай і це забудемо.

— Згода! Хай живе фрау Кляйнерт, яка законсервувала цього зайця!

— І хай живе фрау Вітте, яка подарувала нам цей сад і цю кімнату!

Вони випили до дна. Молоде вино було холодне і запашне. Гребер знову наповнив склянки. У них, мов золото, виблискувало місячне світло.

— Любий мій,— мовила Елізабет.— Як хороше вночі не спати. І розмовляється легше.

— Це правда. Вночі ти юне, здорове боже дитя, а не швачка шинелей. І я теж ніякий не солдат.

— Вночі людина така, якою вона, власне, має бути, а не така, якою вона стала.

— Можливо.— Гребер поглянув на зайця, компот і хліб,— 3 усього видно, що ми досить невибагливі істоти. Вночі ми тільки те й робимо, що спимо та їмо.

— І кохаємось. А це не назвеш невибагливістю.

— І п’ємо.

— І п’ємо,— повторила Елізабет, подаючи йому склянку.

Гребер засміявся:

— При цьому ми, власне, мали б бути сентиментальними й сумними і вести глибокодумні розмови. А ми замість цього впорали півзайця, дійшли висновку, що життя чудове, і дякуємо за це господу богу!

— Так краще. Чи ні?

. — Це єдине, що нам лишається. Якщо не мати до життя особливих претензій, все інше — просто подарунок.

— Ти навчився цьому на фронті?

— Ні, тут.

— Це добре. Це, власне, все, що треба знати, правда ж?

— Авжеж. А до цього треба ще трохи щастя.

— Ми його мали?

— Так. Ми мали все, що можна мати.

— Тобі не сумно, що все минуло?

— Воно не минуло. Лише змінило свій вигляд.

Елізабет подивилася на нього.

— Сумно,— провадив далі Гребер.— Мені сумно. Мені так сумно, що, здається, коли завтра розлучуся з тобою, то помру. Але коли я думаю, що ж мені потрібно, щоб не сумувати, то бачу лише одне: краще було б не зустрічати тебе. Тоді я не сумував би, а поїхав спустошений і байдужий, яким був до цього. І коли я про це думаю, сум мій перестає бути сумом. Він стає потьмареним щастям. Зворотним боком щастя.

Елізабет устала.

— Я, мабуть, неправильно висловився,— сказав Гребер.— Але ти розумієш, що я хотів сказати?

— Розумію. І ти висловився цілком правильно. Краще не можна сказати. Я знала, що ти це скажеш.

Вона підійшла до нього. Він відчув її. Вона раптом втратила своє ім’я і прибрала всі імена на світі. На мить у ньому спалахнуло і пропалило всього його якесь нестерпно сліпуче світло, й він збагнув, що розлука і повернення, володіння і рррата, життя і смерть, минуле і майбутнє — невіддільні, й що завжди і скрізь присутнє кам’яне обличчя вічності. І тоді йому здалося, що земля під ним вигинається, і він відчуває під ногами опуклість, з якої повинен стрибнути, кинутися вперед, і він, стиснувши в обіймах Елізабет, кинувся з нею і в неї...

Це був останній день. Вони сиділи в саду. Повз них прошмигнула кицька. Вона була кітна, заклопотана лише собою і ні на кого не звертала уваги.

— Я сподіваюся, що в мене буде дитина,— раптом сказала Елізабет.

Гребер вражено глянув на неї.

— Дитина? Навіщо?

— А чому б ні?

— Дитина? В такий час? Ти впевнена, що в тебе буде дитина?

— Я сподіваюсь.

Він знову подивився на неї.

— Я, мабуть, повинен щось сказати чи зробити. Або поцілувати тебе, Елізабет. Здивуватися, бути ніжним. Але я не вмію. Все цєизанадто несподівано для мене. Досі про дитину я просто не думав.

— Тобі й не треба думати. Це тебе не стосується. Я й сама ще не певна.

— Дитина! Вона б якраз підросла до наступної війни, як ми до цієї. Ти тільки подумай, скільки страждань чекає на неї!

Кицька з’явилася знову. Вона йшла стежкою до кухні.

— Щодня народжуються діти,— промовила Елізабет.

Гребер подумав про «гітлерівську молодь» та дітей, які доносять на своїх батьків.

— Навіщо про це розмовляти?—сказав він.— Адже поки це тільки твоє бажання. Правдр ж?

— Хіба ти не хотів би мати дитину?

— Не знаю. Можливо, в мирний час. Я ще не думав про це. Навколо нас усе так отруєно, що земля ще багато років буде насичена цією отрутою. Хіба можна, знаючи це, хотіти дитину?

— Саме тому,— відповіла Елізабет.

— Чому?

— Щоб виховати її противником усього цього. Що ж буде, якщо противники того, що зараз діється, не захочуть мати дітей? Хіба лише варвари повинні мати дітей? Хто ж тоді наведе у світі порядок?

— І тому ти хочеш дитину?

— Ні. Це мені щойно спало на думку.

Гребер мовчав. Він не мав чого заперечити. Вона мала рацію.

— Ти надто спритна для мене,— сказав він.— Я ще не звик до того, що одружений, а тут уже маю вирішувати, хочу дитину чи ні.

Елізабет засміялася і встала.

— Ти не помітив найпростішого: я не просто хочу дитину, а хочу її від тебе. Ну, а тепер я піду побалакаю з фрау Вітте про вечерю, Це має бути витвір мистецтва з консервів.

Гребер сидів сам на стільці в саду. Небо було вкрите хмарами, осяяними рожевуватим світлом. День згасав. Це був украдений день. Він сам продовжив свою відпустку на двадцять чотири години. Знявся з обліку і залишився, Та настав вечір, і через годину Гребер мусив від’їздити.

Він ще раз побував в адресному бюро, але від батьків ніяких звісток не надходило. Він владнав усе, що можна було владнати. Фрау Вітте дозволила Елізабет жити в неї. Гребер оглянув підвал; він був не досить глибокий, щоб його вважати надійним, але побудований на совість. Відвідав він і громадське бомбосховище на Лейбніц-штрасе; воно було таке саме, як більшість бомбосховищ у місті.

Гребер спокійно відхилився на спинку стільця. На кухні чувся дзвін посуду. У нього була довга відпустка. Не три тижні, а три роки. Щоправда, інколи вони здавалися йому несправжніми, надто стрімкими, і під ними був хисткий грунт; але він хотів вірити, що вони були справжні.

Він почув голос Елізабет і задумався над тим, що вона казала про дитину. У нього було таке відчуття, немовби перед ним розступилася стіна. З’явився пролом, а крізь нього невиразно, немов сад, прозирнув шматок майбутнього. Гребер ніколи не намагався заглянути за цю стіну. Правда, коли він приїхав сюди, йому хотілося щось знайти, взяти його, заволодіти ним, щоб залишити його після себе, перш ніж знову поїхати, залишити як частину свого імені і заразом відбиток себе самого. Але думки про дитину В Г)ЬОГО ніколи не виникало. Він дивився на сутінки, що спадали на кущі бузку. Яке безмежне життя, коли про нього задуматись, і як дивно відчувати, що воно може тривати і за стіною, перед якою досі обривалося, і що те, про що він досі думав як про наспіх схоплену здобич, може перетворитися в надійне надбання, і що можна передати це життя невідомій істоті, яка ще не існує, передати в майбутнє, що не має кін-ця-краю' і сповнене ніжності, я^ї він ніколи не знав. Який простір, яка далина розкривалася перед ним, скільки мрій народжувалося в нього, і як сильно щось усередині в нього бажало і не бажало і, все-таки бажало цієї жалюгідної- й цілющої ілюзії безсмертя.

— Поїзд цідходить о шостій,— повідомив він.— я все владнав. Мені пора. Не проводжай мене на вокзал. Я хочу взяти з собою твій образ таким, який він тут, а не у вокзальній метушні і тисняві. Останнього разу на вокзал мене проводжала мати. Я не міг її відрадити. Це було жахливо і для неї, і для мене. Довго ввижалися мені ті проводи, а потім я завжди пригадував тільки заплакану, зморену, спітнілу жінку на пероні, а не матір, якою вона була насправді. Ти це розумієш?

— Так.

— Добре. Тоді давай так і зробимо. І ти не повинна бачити мене, коли я знов стану тільки номером таким-то, навантаженим, як осел, солдатом. Я хочу, щоб ми розсталися такими, які ми тут. А тепер візьми ці гроші, що в мене залишились. Там вони мені не потрібні.

гг- Мені вони теж не потрібні, Я заробляю достатньо.

— А там їх немає на що витрачати. Візьми і купи собі сукню. Непотрібну, безглузду, гарну сукню до твого невеличкого золотистого беретика.

— Я тобі надсилатиму на них посилки.

— Не треба. На фронті їжі більше, ніж у вас тут. Краще купи собі сукню. Я багато чого зрозумів, коли ти купляла беретик. Обіцяй, що купиш сукню. Зовсім непотрібну, непрактичну. Чи, може, цих грошей мало?

— Вистачить. Навіть на туфлі.

— Чудово. Купи собі золотисті туфлі.

— Гаразд,—сказала Елізабет.— Золотисті туфлі на високих каблуках, легенькі, мов пір’їни. Я в них вибіжу тобі назустріч, коли ти повернешся.

Гребер дістав із ранця потемнілу іконку, яку хотів подарувати матері.

— Цю річ я знайшов у Росії. Візьми.

— Ні, Ернсте. Віддай її комусь іншому. Або візьми з собою. Це надто... назавжди. Залиш у себе.

Гребер поглянув на іконку.

— Я знайшов її в зруйнованому будинку, — сказав він. — Мабуть, вона не принесла б щастя. Я про це не думав.

Він знову сховав іконку. На золотому тлі був зображений святий Миколай, оточений сонмом ангелів.

— Якщо хочеш, я можу віднести її в церкву, — сказала Елізабет. — В ту, де ми з тобою ночували. В церкву святої Катаріни.

«В ту, де ми з тобою ночували, — подумки повторив Гребер. — Вчора це ще була реальність, сьогодні все відійшло в далеке минуле».

— Вони її не візьмуть, — сказав він. — Інша релігія. Намісники бога на землі не дуже терпимі.

Потім він подумав, що можна було б покласти іконку разом з прахом Крузе в могилу члена капітула Блюмера. Але й це, певно, було б святотатство.

Гребер не озирався. Він ішов і не повільно, і не швидко. Ранець був важкий, а вулиця дуже довга. Повертаючи за ріг, він повертав не лише за цей ріг. Якусь мить він відчував запах волосся Елізабет, потім його перебив запах давніх згарищ, надвечірньої задухи, солодкуватий дух гнилі та розкладу, який тепер, коли потеплішало, йшов із руїн. (

Він перебрався через насип. Один бік липової^алеї був чорний від обгорілих дерев, другий зелений. Засмічена річка ліниво повзла по щебеню, соломі, мішках, залишках перил та ліжок. «Якби зараз почався наліт, — подумав Гребер, — мені довелося б спуститися в бомбосховище, і це був би привід запізнитись на поїзд. Що сказала б Елізабет, якби я раптом з’явився перед нею?» Він замислився. Хто знає? Але все добре, що було досі, мабуть, обернулося б у біль. Як на вокзалі, коли поїзд відходить із запізненням і треба ще півгодини чекати, видавлюючи з себе слова, а час тягнеться неймовірно повільно. Та й що б він виграв? Адже під час нальотів поїзди не відходять, і йому довелося б знову поспішати, щоб устигнути на свій.

Він вийшов до Брамшерштрасе. Звідси він після приїзду вирушив у місто. Автобус, який привіз його тоді, уже стояв і чекав. Гребер увійшов у нього. Через десять хвилин автобус рушив. Вокзал знов перенесли в інше місце. Його вкрили гофрованим залізом і замаскували. З одного боку було напнуте сіре полотно, а поруч, також для маскування, стояли штучні дерева і сарай, з якого виглядала дерев’яна корова. На лузі паслося двоє старих коней.

Ешелон уже стояв біля перому. На багатьох вагонах виднілися написи: «Тільки для військових». Патруль перевіряв документи. Ніхто не зауважив, що Гребер на день запізнюється. Він зайшов до вагона і сів біля вікна. Згодом увійшло ще троє: унтер-офіцер, єфрейтор зі шрамом і артилерист, який зразу ж почав їсти. На перон викотили польову кухню. З’явилися сестри милосердя, дві молоденькі й одна старша, з металевою свастикою замість брошки.

— Дають каву,— сказав унтер-офіцер.— Погляньте!

— Це не для нас,— відповів єфрейтор.— Це для команди новобранців, що їдуть уперше. Я вже питав. Буде ще й промова. Для нас цього вже не влаштовують.

Привели групу біженців. їх перерахували і вишикували в дві шеренги. Вони стояли з коробками й валізами і не відводили очей від котла з кавою. Десь узялося кілька офіцерів-есесівців у франтівських чоботях і галіфе. Вони почали прогулюватись, мов лелеки, вздовж перону. В купе зайшли ще три відпускники. Один відчинив вікно і виглянув. На пероні стояла його дружина з дитиною. Гребер подивився на дитину, потім на жінку. У неї була зморшкувата шия, підпухлі повіки, худі, обвислі груди; її вилиняла літня сукня була вся в голубих вітряках. Гре-беру здавалося, що тепер він бачить усе значно виразніше, ніж раніше,— і світло, і все інше.

— Ну, прощавай, Генріху,— мовила жінка.

— На все добре, Маріє. Вітай усіх.

— Гаразд.

Вони дивилися одне на одного і мовчали. Кілька чоловік з музичними інструментами вишикувалося посеред перону.

— Благородно,— сказав єфрейтор.— Свіже гарматне м’ясо відсилають під музику. А я думав, що це вже давно скасували.

— Могли б дати трохи кави і нам,— зауважив унтер-офіцер.— Зрештою, ми старі вояки і теж їдемо туди ж!

— Почекай до вечора. Тоді й ти одержиш її замість супу.

Почулися карбовані кроки і слова команди. Підійшли новобранці. Майже всі вони були зовсім молоді. Серед них виділялося кілька старших і міцніших,— очевидно, з штурмовиків або есесівців.

— Не багатьом з них треба голитися,— кинув єфрейтор.— Ви тільки подивіться на цю зелень! Діти! І на них доведеться покладатися на фронті.

Новобранці шикувалися. Унтер-офіцери горлали. Потім настала тиша. Хтось виголошував промову.

— Зачини вікно,— сказав єфрейтор чоловікові, дружина якого стояла біля вікна.

Той нічого не відповів. Промовець торохтів далі, немовби голосові зв’язки у нього були металічні. Гребер відхилився на спинку і заплющив очі. Генріх все ще стояв біля вікна. Він просто не почув, що сказав єфрейтор. Збентежений, очамрілий і смутний, дивився він на свою Марію. А Марія дивилася на нього.

«Добре, що тут немає Елізабет»,— подумав Гребер.

Нарешті голос замовк. Четверо музикантів заграли «Дойчланд, Дойчланд юбер аллес», а потім пісню «Хорст Вессель». Обидві речі вони грали швидко, по одній строфі з кожної. В купе ніхто навіть не поворухнувся. Єфрейтор колупався ^ носі й байдуже розглядав результати своїх розкопок.

Новобранці зайшли у вагони. Котел з кавою повезли за ними. Через якийсь час він з’явився вже порожній.

— От б...— вилаявся унтер-офіцер.— А старі вояки нехай здихають від спраги.

Артилерист у кутку на мить перестав жувати.

— Що? — перепитав він.

— Я сказав б... Що ти там наминаєш? Телятину?

Артилерист знову вп’явся зубами в бутерброд.

— Свинину,— відповів згодом.

— Свинину...— Унтер-офіцер окинув поглядом усіх, • хто сидів у купе. Він чекав співчуття. Але артилериста нічого не обходило. Генріх і досі стояв біля вікна.

— Передай привіт тітці Берті,— сказав він Марії.

— Передам.

Вони знову замовкли.

— Чому ми не їдемо? — спитав хтось.— Вже минула шоста.

— Мабуть, чекаємо якого-небудь генерала.

— Генерали літають.

Вони прождали ще півгодини.

— Ну, йди вже, Маріє,.— час від часу казав Генріх.

— Я ше почекаю.

— Хлопчика пора годувати.

— Ще встигне,, вечір довгий. *

Вони знову помовчали.

— Передай привіт і Йозефу,— сказав нарешті Генріх.

— Добре, передам.

Артилерист гучно видихнув повітря, глибоко зітхнув і відразу ж заснув. Поїзд, здавалося, тільки цього й чекав. Він повільно рушив.

— Ну, передавай привіт усім, Маріє.

— І ти теж, Генріху!

Поїзд пішов швидше. Марія бігла поруч з вагоном.

— Бережи малого, Маріє.

— Добре, добре, Генріху. А ти бережи себе.

— Звичайно,звичайно.

Гребер дивився через вікно на засмучене обличчя жінки, шо бігла за вагоном. Вона бігла, немов бачити Генріха ще десять секунд було для неї питанням життя. І тут він побачив Елізабет. Вона стояла за станційними складами. Поки поїзд стояв, її не було видно. Він сумнівався лише якусь мить,-потім розгледів її обличчя. Воно було таке розгублене, що здавалося мертвим. Він зірвався з місця і схопив Генріха за комір.

—: Пусти мене до вікна!

Вмить усе було забуто. Він уже не міг збагнути, чому пішов на вокзал сам. Він нічого не розумів. Він повинен був побачити її. Гукнути її. Адже він не сказав їй найважливішого.

Гребер усе смикав Генріха за комір, але той висунувся з вікна дуже далеко. Він розставив лікті і вперся у віконну раму.

— Передавай привіт Лізі! — намагався він перекричати стукіт коліс.

— Пусти мене! Відійди! Он моя дружина!

Гребер схопив Генріха за плечі і рвонув до себе. Генріх почав відбиватись і вдарив Гребера по нозі.

— І дивись добре за всім! — кричав він.

Жінки вже не було чути. Гребер ударив Генріха під коліно і потягнув за плечі назад. Генріх не піддавався. Він махав однією рукою, а ліктями і другою рукою тримався за вікно. Поїзд робив поворот. З-за спини Генріха Гребер бачив Елізабет. Вона була вже далеко, стояла сама перед складами і здавалася зовсім маленькою. Гребер махав їй рукою над Генріховим чубом солом’яного кольору. Може, вона ще побачить його руку, хоч і не знатиме, хто махає. Промайнуло кілька будинків, і вокзал залишився позаду.

Генріх повільно відійшов від вікна.

— Ти, чорт забирай...— почав був Гребер, але стримався.

Генріх обернувся до нього. Великі сльози котилися 110 його обличчю. У Гребера опустилися руки.

— От падлюки!

— Чоловіче, тихіше! — сказав єфрейтор.

XXV

Він розшукав свій полк через два дні і з'явився в ротну канцелярію. Фельдфебеля не було. Господарював писар. Село лежало за сто двадцять кілометрів на захід від того місця, звідки поїхав Гребер.

— Як тут справи? — спитав він.

— Гірше нікуди. Як провів відпустку?

— Так собі. Багато було боїв?

— Було. Ти бачиш, де ми тепер.

— А де ж рота?

— Один взвод риє окопи. Другий закопує мертвих. До обіду повернуться.

— Є які-небудь зміни?

— Сам побачиш. Я не пам’ятаю, хто був ще живий, коли ти поїхав. Ми одержали велике поповнення. Діти. Падають, як мухи на холоді. Про війну не мають уявлення. У нас новий фельдфебель. Колишній загинув. Товстун Майнерт.

— Хіба він був на передовій?

— Ні. Його накрило в нужнику. Злетів у повітря разом з усім добром.— Писар позіхнув.— Сам бачиш, що тут діється. Чому ти не дістав собі на батьківщині в зад такий собі невеличкий, симпатичний осколок бомби?

— Авжеж,— промовив Гребер.— А й справді, чому? Найкращі думки завжди приходять пізно.

— Я спокійнісінько на кілька днів затримався б. В цій веремії тебе ніхто не розшукував.

— Я й до цього вчасно не додумався.

Гребер ішов селом. Воно скидалося на те, де він був останнього разу. Всі ці села були схожі одне на одне. І скрізь панувала пустка. Різниця полягала лише в тому, що весь сніг розтанув. Повсюди стояла вода й грязюка; чоботи зав’язали, і земля тримала їх міцно, немов хотіла скинути. На головній вулиці лежали кладки. Під ними хлюпала вода, і коли хтось наступав на один кінець, другий рвучко злітав угору.

Світило сонце, і було досить тепло. Греберу здалося, що тут куди тепліше, ніж в Німеччині. Він прислухався до гуркоту фронту. Важка артилерійська канонада накочувалася хвилями, які то спадали, то знов наростали. Гребер знайшов погріб, який йому вказав писар, і поклав свої речі на вільне місце. Він був страшенно злий на себе за те, що не продовжив собі відпустку на кілька днів. Здавалося, він і справді тут нікому не потрібний. Гребер знову вийшов надвір. За селом тягнулися окопи, в них стояла вода, і їхні краї пообсипалися. Подекуди видніли-ся бетонні вогневі точки. На тлі мокрого ландшафту вони скидалися на надмогильні плити.

Гребер рушив назад. На головній вулиці він зустрів командира роти Рає. Він балансував, йдучи по кладках, і був схожий на лелеку в рогових окулярах. Гребер доповів йому про своє прибуття.

— Вам пощастило,— сказав Рає.— Відразу ж після вашого від’їзду всі відпустки було скасовано.— Він звів

на Гребера свої світлі очі.—Гадаєте, варто було їхати? >

— Так,— відповів Гребер.

■— То й добре. А ми тут сидимо по вуха в багні. Та де Лише тимчасова позиція. Ми відійдемо, очевидно, на запасну, яку тепер укріплюють. Ви її бачили? Ви мали там проїжджати.

— Ні, не бачив.

— Не бачили?

— Ні, пане лейтенант,— відповів Гребер.

— Це кілометрів сорок звідси.

— Мабуть, ми там проїжджали вночі. Я весь час спав.

— Може, й так.— Рає знову допитливо глянув на Гребера, немовби хотів спитати ще щось. Потім сказав: — Ваш взводний загинув. Лейтенант Мюллер. Тепер у вас лейтенант Мас.

— Так точно.

Рає колупнув палицею мокру глину.

Поки стоїть грязюка, росіянам важко буде просунутися вперед з артилерією і танками. А ми встигнемо переформуватись. У всьому є свої плюси і мінуси, еге ж? Добре, що ви повернулися, Гребере. Нам потрібні ветерани, щоб учити молодь.— Він знов колупнув глину.— Ну, як там, у тилу?

— Приблизно так, як і тут. Багато повітряних нальотів.

•— Невже? Це правда?

■— Не знаю, як в інших містах, але в нас через кожні два-три дні був наліт.

Рає глянув на Гребера, немов чекав, що той скаже ще щось. Але Гребер мовчав.

Всі повернулись опівдні.

— А-а, відпускник!— сказав Іммерман.— Чоловіче, якого біса ти приїхав назад у це лайно? Чому ти не дезертирував?

•— Куди? — запитав Гребер.

Іммерман почухав потилицю.

— В Швейцарію,— мовив нарешті.

■— А я про це й не подумав, розумнику! Адже в Швейцарію щодня йдуть спеціальні вагони-люкс для дезертирів. На дахах у них червоні хрести, і їх не бомбардують. А вздовж усього швейцарського кордону стоять арки з написами: «Ласкаво просимо!» Ти більше нічого не придумав, телепню? І відколи ти взагалі набрався хоробрості так розмовляти?

— У мене її завжди не бракувало. Ти просто забув про це в тилу, де всі розмовляють пошепки. Крім того, ми відступаємо. Можна сказати, даємо драла. З кожною сотнею кілометрів назад наші розмови стають усе більш незалежними.

Іммерман заходився чистити свій мундир.

— Мюллера нема,— сказав він.— Майнеке і Шредер --у госпіталі. Мюке дістав кулю в живіт. Здається, він помер у Варшаві. Хто ж іще був із старих вояк? Ага, Бер-нінг. Йому відірвало праву ногу. Стік кров'ю.

— Що поробляє Штайнбреннер?

— Штайнбреннер живий і здоровий. А що?

— Та просто так...

Гребер зустрів його після вечері. Той мав вигляд загорілого на сонці готичного ангела.

— Ну, який настрій? — спитав Штайнбреннер.

Гребер поставив свій казанок на землю.

— Коли ми доїхали до кордону,— сказав він,— нас зібрав один капітан СС і пояснив, що ніхто з нас, під загрозою суворої покари, не має права жодним словом обмовитися про становище на батьківщині.

Штайнбреннер зареготав:

— Мені ти можеш розповідати все спокійно.

— Я був би просто віслюком. Сувора покара — це роз-< стріл за саботаж оборони рейху.

Штайнбреннер уже не сміявся.

— Ти говориш так, немов ідеться бозна про що. Наче там катастрофа!

— Я нічого не кажу. Я лише повторюю те, що нам пояснював капітан СС.

Штайнбреннер пильно подивився на Гребера.

— Ти одружився?

— Звідки ти знаєш?

— Я все знаю.

— Дізнався в канцелярії. Не корч із себе велике цабе. Ти частенько буваєш в канцелярії, еге ж?

— Я буваю там, коли мені треба. А якщо поїду у відпустку, то теж одружуся.

— Он як! І в тебе вже хтось є?

— Донька оберштурмбанфюрера мого міста*

— ОгоІ

Штайнбреннер не відчув іронії.

— Підбір крові першокласний,— захоплено провадив він далі.—Північнофрізька з мого боку, рейнсько-ниж-ньосаксонська — з її.

Гребер не відводив погляду від багряного російського заходу сонця. Кілька ворон, мов чорні ганчірки, мигали на його тлі. Штайнбреннер, насвистуючи, пішов. Гребер ліг на нари. Фронт гуркотів. Ворони кружляли. Йому раптом здалося, що він нікуди звідси не виїжджав.

Від півночі до другої ранку Гребер був у караулі й обходив село. На тлі фронтових заграв чорніли руїни. Небо здригалося від залпів артилерії і то світлішало, то темнішало. В липкій грязюці чоботи стогнали, мов душі проклятих грішників.

Біль дав себе знати несподівано, без попередження. Всі ці дні в дорозі Гребер ні про що не думав і був наче отупілий. Тепер зненацька його так різонуло всередині, немовби все тіло роздирали на шматки.

Гребер став і почекав. Він не ворушився. Він чекав, поки ножі почнуть краяти його, викликати нестерпну муку, поки вони дістануть ім’я, і тоді на них можна буде вплинути силою розуму, розрадою або, в крайньому разі, терплячою покорою.

Але нічого цього він не відчував. Нічого, крім гострого болю втрати. Втрати навіки. Містка в минуле не було. Він мав усе і все втратив. Він прислухався до себе. Десь же повинно бути хоч відлуння надії. Гребер його не чув. Всередині була тільки порожнеча і невимовний біль.

«Ще не пора,— подумав Гребер.— Все ще повернеться, пізніше, коли пройде біль». Він спробував викликати в собі надію, він не хотів, щоб усе минуло, він хотів утримати її, навіть якщо біль стане ще нестерпнішим. «Надія повернеться, головне — витримати»,— казав він собі.

Гребер почав називати імена і пригадувати події. З туману постало розгублене обличчя Елізабет. Воно було таке, яким він бачив його востаннє. Всі інші ЇЇ обличчя розгошвлися; тільки це було чітке й виразне. Він спробував уявити собіїсад і будинок фрау Вітте. Це йому вдалося, але десь так, як тоді, коли натискуєш на клавіші рояля і не чуєш звуку. «Що сталося? — думав він.— Можливо, з нею щось сталося? Або вона втратила свідомість? Може, обвалився будинок? І вона мертва?»

Нарешті він витяг з грязюки чоботи. Мокра земля чвакнула. Гребер відчув, що весь мокрий від поту.

— Так ти зовсім замучишся,—зауважив хтось.

Це був Зауер. Він стояв у кутку зруйнованої стайні.

— Крім того, тебе чути за цілий кілометр,— провадив він далі.— Що ти робиш? Гімнастику?

— Зауере, ти одружений, га?

— Звичайно. Коли є господарство, то треба мати й жінку. Без жінки не нагосподарюєш.

— І давно ти одружений?

— П’ятнадцять років. А що?

— Як воно буває, коли довго одружений?

— Чоловіче, що ти питаєш! Що як буває?

— Ну, можливо, це схоже на якір, який тебе тримає? Або на щось таке, про що весь час думаєш і до чого прагнеш скоріше вернутись?

— Якір? Який там іще якір? Певна річ, я про це думаю. Ось і сьогодні, цілий день. Скоро пора садити і сіяти. Просто голова йде обертом від цих думок.

■— Я маю на увазі не господарство, а дружину.

— Це те саме. Я ж тобі пояснив. Без жінки немає справжнього господарства. Але що тобі від того? Нічого, крім клопоту. Та ще й цей Іммерман. Скрізь натякає, нібито полонені сплять з усіма самітніми жінками.— Зауер висякався.— У нас величезне двоспальне ліжко,— додав він хтозна навіщо.

— Іммерман — базікало.

— Він каже, що коли вже жінка спізнала чоловіка, то вона довго не витримає. Незабаром почне шукати іншого.

—- От сволота,— промовив Гребер, раптом розлютившись.— Цей клятий базікало стриже всіх під один гребінець. Більшої дурниці не можна вигадати!

Вони більше не впізнавали один одного. Вони не впізнавали навіть свою форму. Часто траплялося, що тільки по касках, голосах та мові вони встановлювали, що це свої. Окопи вже давно пообвалювались. Передову позначала лише переривчаста лінія бункерів та воронок від снарядів. Але й вона весь час змінювалась. Не було нічого, крім зливи, виття, ночі, вибухів, фонтанів грязюки. Небо теж обвалилося, його зруйнували радянські штурмовики. З неба падав дощ, а разом з ним — метеори бомб і снарядів.

Прожектори, наче білі собаки, роздирали пошарпані хмари. Крізь гуркіт, що йшов від горизонтів, пробивався вогонь зеніток. Охоплені полум’ям літаки падали на землю, і золотий град трасуючих куль кетягами летів слідом за ними і зникав у безконечності. Жовті й білі ракети на парашутах погойдувалися десь удалині і падали, наче пірнаючи в глибоку воду. Потім знову починався шалений вогонь.

Настав дванадцятий день. Перші три дні лінія фронту ще трималася. Укріплені вогневі точки витримували артилерійський вогонь без особливих утрат. Потім доти, висунуті вперед, були втрачені. Танки прорвали лінію оборони, але просунулися лише на кілька кілометрів. Танки стояли і догорали в ранковій імлі; деякі були перекинуті, і їхні гусениці ще довго рухалися, немов лапи гігантських жуків. Щоб намостити дерев’яну гатку і відновити телефонний зв’язок, прислали штрафні батальйони. їм довелося працювати без прикриття. За дві години вони втратили більше половини свого складу. Десятки бомбардувальників незграбно йшли в піке й розбивали доти. На шостий день половину дотів було знищено, і їх використовували замість окопів. Сьомого дня вночі росіяни пішли в атаку, але їх відбили. Потім полив такий дощ, немовби почався другий всесвітній потоп. Солдатів не можна було впізнати. Вони повзали по масній глині во-ронок, ніби комахи, пофарбовані в однаковий захисний колір. Рота тримала оборону в двох розбитих бліндажах з кулеметами. Позаду стояло кілька мінометів. Ті, що лишилися живі, ховалися у воронках та за рештками кам’яних стін. Рає обороняв один бліндаж, Мас — другий.

Вони трималися три дні. На другий день у них майже закінчилися боєприпаси; росіяни могли б захопити їх без бою. Але атаки не було. Згодом, майже вночі, прилетіли два німецьких літаки і скинули боєприпаси та продовольство. Солдати підібрали частину харчів і накинулись на їжу. Вночі підійшло підкріплення. Робочі батальйони настелили гатку. Підтягли гармати і кулемети. Через годину несподівано¹, без артилерійської підготовки, почався наступ. Росіяни появилися за п’ятдесят метрів від передової. Частина ручних гранат не спрацювали. Росіяни прорвали фронт.

У спалахах вибухів Гребер побачив перед собою каску, білі очі, роззявлений рот, а потім, немов живу сучкувату гілку,— закинуту назад руку. Він вистрілив, йихопив у новобранця, що стояв поруч, гранату, з якою той не міг упоратись, і кинув навздогін тому, що кинувся бігти. Граната вибухнула.

— Одгвинчуй капсуль, йолопе! — крикнув він новобранцеві.— Дай сюди! Не зволікай!

Друга граната не вибухнула. «Саботаж,— промайнуло в Гребера.— Саботаж військовополонених, який тепер повертається проти нас». Він кинув ще одну, пригнувся і побачив російську гранату, що летіла просто на них; Гребер зарився в грязюку, його трусонуло повітряною хвилею, потім він почув звук вибуху, і на нього полетіла грязюка. Він простягнув руку назад і закричав:

— Швидше! Мерщій! Давай!

І лише коли нічого не відчув у руці, обернувся ї побачив, що ніякого новобранця більше немає, а грязюка на його руці — просто м’ясо. Він сповз у воронку, намацав пояс, вихопив дві останні гранати, побачив над собою тіні. Вони крались по краю воронки, перестрибували через неї, бігли далі. Гребер пригнувся...

«Попав у полон,— подумав він.— У полон». Він обережно підповз до краю воронки. Грязюка ховала його, доки він лежав непорушно. При світлі ракети він побачив, що новобранця рознесло на шматки: одна нога, оголена рука, розтерзаний тулуб. Граната влучила йому просто в живіт; тіло його прийняло вибух на себе, і це врятувало Гребера.

Він лежав, не підводячи голови над краєм воронки. Бачив, як із правого бліндажа стріляє кулемет. Потім відкрив вогонь і лівий бліндаж. Поки вони стріляють, у нього, Гребера, ще залишається надія. Вони тримали ділянку під перехресним вогнем. Росіян більше не видно було. Очевидно, прорвалася тільки частина їх. «Треба пробратися за бліндаж»,— подумав Гребер. Голова у нього боліла, він майже оглух, але мозок працював ясно, чітко, раціонально. В цьому й полягала різниця між бувалим солдатом і новобранцем: новобранець швидко піддавався паніці і частіше гинув. Гребер знав, що, коли росіяни повернуться назад, він зможе вдати із себе мертвого. В грязюці його важко помітити. Та чим ближче вій підповзе під прикриттям вогню до бліндажа, тим краще.

Він вибрався з воронки, дістався до іншої і сповз у неї, набравши повен рот води. Потім поліз далі. В наступній воронці лежало двоє мертвих. Він прислухався. Згодом почув вибухи ручних гранат і побачив полум’я поблизу лівого бліндажа. Росіяни прорвалися й там і тепер атакували з обох флангів. Застрочили кулемети. Через деякий час вибухи ручних гранат змовкли, але з бліндажа й далі стріляли. Гребер поповз уперед. Він знав, що росіяни повернуться. Вони шукатимуть солдатів у великих во-ронках, тому в малих ховатися надійніше. Він знайшов одну і заліг в ній. Почалася злива. Кулеметний вогонь захлинувся. Знову заговорила артилерія. Пряме попадання в бліндаж праворуч. Здавалося, що він злетів у повітря. Нарешті засірів мокрий ранок.

Але ще до світанку Греберу вдалося вийти до своїх. За розбитим танком він побачив Зауера і двох новобранців. У Зауера з носа йшла кров — зовсім близько вибухнула граната. В одного з новобранців був розпоротий живіт, нутрощі вивалились, рану заливав дощ. Ні в кого не було бинта для перев’язки. Та це й не мало сенсу. Чим швидше він помре, тим краще. У другого новобранця була переламана нога. Він упав у воронку. Хтозна-як він у цьому рідкому баговинні примудрився зламати ногу. У спаленому танку, в який влучив снаряд, виднілися обвуглені тіла екіпажу. Один до пояса висунувся з люка. Одна половина його обличчя обгоріла, друга спухла, стала червоно-фіолетовою, і шкіра на ній лопнула. Зуби були білі, немов гашене вапно.

.До них пробрався зв’язковий з лівого бліндажа.

— Збір — біля бункера,— прохрипів він,— Є там ще хто-небудь у воронках?

— Уявлення не маю. А санітарів хіба немає?

— Всі вбиті або поранені.

Зв’язковий поповз далі.

— Ми пришлемо до тебе санітара,— сказав Гребер новобранцеві, в живіт якого лився дощ.— Або дістанемо бинти. Ми повернемось.

Новобранець не відповів. Він лежав у глині, стиснувши бліді губи, і, здавався зовсім маленьким.

— Ми не донесемо тебе на плащ-наметі,— сказав Гребер другому, з переламаною ногою.— Та ще по цій грязюці. Обіприся на нас і спробуй доскакати на одній йозі.

Вони взяли його з обох боків і пошкандибали від воронки до воронки. Йшли довго. Новобранець стогнав, коли доводилося кидатися на землю. Ногу зовсім вивернуло вбік. Він не міг іти далі. Вони залишили його за уламками кам’яної стіни неподалік~від бліндажа, а каску його поклали на стіну, щоб пораненого підібрали санітари. Поруч лежало двоє росіян: в одного не було голови, другий упав долілиць, і глина під ним була червона.

Вони бачили ще багато росіян. Потім пішли підряд трупи німців. Рає був поранений, його ліву руку сяк-так перев'язали. Троє тяжкопоранених лежали на дощі, накриті плащ-наметами. Перев’язувати більше не було чим. Десь через годину прилетів «юнкере» і скинув кілька пакетів. Вони впали надто далеко, до росіян.

Підійшло ще семеро. Інші збиралися біля правого бліндажа. Лейтенант Мас загинув. Командування перейняв на себе фельдфебель Райнеке. Патронів майже не було. Міномети були розбиті. Але два станкових і два ручних кулемети вціліли.

Пробилося до них ще десять чоловік із штрафної роти. Вони принесли боєприпаси, консерви, забрали поранених. У них були ноші. Відійшовши метрів сто, двоє відразу злетіли в повітря. Через артилерійський вогонь будь-який зв’язок майже до полудня налагодити не вдавалося.

Ополудні дощ перестав. Виглянуло сонце. Зразу ж стало жарко. Грязюка вкрилася кіркою.

— Вони кинуть на нас легкі танки,— сказав Рає.— Прокляття, де поділися протитанкові гармати? Адже ж вони мають десь бути, без них нам кінець!

Вогонь припинився. Надвечір прилетів ще один транспортний «юнкере». Його супроводжували «месершміти». З’явилися російські штурмовики й атакували їх. Двох штурмовиків збили. Потім упали два «месершміти». «Юнкере» не зміг пробитися. Він скинув свій вантаж за лінією фронту. «Месершміти» вели бій далі; вони мали більшу швидкість, ніж літаки росіян, але цих було втричі більше. Німецьким літакам довелося повернути назад.

На другий день почали розкладатися трупи. Гребер сидів у бліндажі. їх залишилося всього двадцять двоє. Приблизно стільки ж Райнеке зібрав на другому фланзі. Інші були вбиті або поранені. А спочатку їх було сто двадцять. Гребер сидів і чистіш свою гвинтівку. Вся вона була в грязюці. Він ні про що не думав. Він став машиною. Він більше не пам’ятав минулого. Він лише сидів і чекав, дрімав і прокидався, і був готовий оборонятися.

\

Танки з'явилися наступного ранку. Цілу ніч артилерія, міномети і кулемети обстрілювали лінію фронту. Телефонний зв’язок кілька разів відновляли, але він відразу ж знову переривався. Підкріплення, які їм обіцяли, не могли пробитися. Німецька артилерія була слабка. Російський вогонь був смертельний. У бліндаж влучало ще двічі, але він витримав. Це, власне, був уже не бліндаж, а шматок бетону, який хилився з боку на бік посеред багна, немов корабель під час шторму. Півдюжини снарядів, що впали поруч, вибили його з землі. Після кожного вибуху всі, хто в ньому засів, валилися на стіни.

Гребер ніяк не міг перев'язати собі плече, зачеплене кулею. Він десь знайшов у флязі трохи коньяку і вилив його на рану. Бліндаж і далі розгойдувався і гудів, але це був уже не корабель, що попав у шторм, а підводний човен, який повз по дну з пошкодженими двигунами. Не існувало більше й часу, його теж розстріляли. Всі причаїлися в темряві й чекали. І не було більше міста в Німеччині, в якому він побував два тижні тому. Не було ніякої відпустки. Ніякої Елізабет. Все це йому лише примарилося в лихоманці між життям і смертю — півгодини жахливого сну, в якому знялася й погасла ракета. Існував тільки бліндаж.

Російські легкі танки прорвали оборону. За ними йшла піхота. Рота пропустила танки і взяла піхоту під перехресний вогонь. Гарячі дула кулеметів обпікали руки. Люди стріляли далі. Російська артилерія їм більше не загрожувала. Два танки розвернулися, підійшли ближче й відкрили вогонь. їм було легко, вони не зустріли опору. Кулемети були безсилі перед танками. Тоді почали цілитися в оглядові щілини, але влучити в них можна було тільки випадково. Танки вийшли з-під обстрілу і стріляли далі. Бліндаж здригався, летіли уламки бетону.

—• Ручні гранати! — гукнув Райнеке. Він узяв в'язку гранат, закину^ їх за плече і поповз до виходу. Після одного із залпів виліз надвір і сховався за бліндажем.

— Обом кулеметам стріляти по танках! — скомандував Рає. Вони спробували прикрити Райнеке, який хотів збоку підповзти до танків і в’язкою гранат підірвати гусениці. Це була майже безнадійна справа. Росіяни відкрили кулеметний вогонь.

Через деякий час один з танків замовк. Але вибуху ніхто не чув.

— Ми таки його накрили! — вигукнув Іммерман.

Танк більше не стріляв. Кулемети почали обстрілювати другий танк, який відразу розвернувся і зник.

—■ Прорвалося шість танків,— закричав Рає.— Вони ще вернуться. Перехресний вогонь з усіх кулеметів! Треба затримати піхоту.

— А де Райнеке? — спитав Іммерман, коли вони знову трохи отямились. Ніхто не знав. Райнеке не вернувся.

Вони протрималися до вечора. Бліндажі поступово перемелювались, але обидва ще вели вогонь, щоправда, слабший. Боєприпасів залишалося все менше. Солдати їли консерви і запивали водою з воронок. Гіршмаиу прострелило руку.

Сонце припікало. В небі пливли величезні, блискучі хмари. Бліндаж пропах кров’ю і порохом. Трупи надворі почали розбухати. Хто міг, заснув. Ніхто не знав — відрізано їх чи ще існує зв’язок.

Надвечір вогонь подужчав. Потім раптово майже зовсім припинився. Вони повилазили з бліндажа, чекаючи атаки. її не було. Минуло ще дві години. Ці дві години вимотали їх більше, ніж бій.

О третій годині ранку від дота не залишилося нічого, крім понівеченої маси сталі й бетону. Довелося вийти. Шістьох було вбито, трьох поранено. Треба було відходити назад. Пораненого в живіт удалося протягти кілька сот метрів, потім він помер.

Росіяни знов пішли в атаку. В роті лишилося тільки два кулемети. Всі залягли у воронці й оборонялися. Потім знову відступили. Росіяни гадали, що їх більше, ніж було насправді, і це їх рятувало. Коли залягли вдруге, вбило Зауера. Куля влучила йому в голову, і він помер відразу. Трохи далі вбило Гіршмана, коли той перебігав. Він повільно перевернувся і застиг. Гребер стягнув його у воронку. Він почав сповзати, а потім покотився на дно. Груди в нього були прострелені. Обшукуючи його кишені, Гребер знайшов закривавлений гаманець і взяв з собою.

Вони дісталися до другої лінії оборони. І згодом надійшов наказ відступати далі. Роту вивели з бою. Запасна позиція стала передовою. Вони знову відійшли на кілька кілометрів. В роті лишилося всього тридцять чоловік. Через день роту поповнили до ста двадцяти.

Гребер розшукав Фрезенбурга в польовому госпіталі. Це був нашвидкуру» обладнаний барак. Ліву ногу у Фрезенбурга розтрощило.

— Збираються ампутувати,— сказав він,—Якийсь нікчемний асистентик. Нічого іншого не вміє. Я наполіг, щоб завтра мене вивезли. Краще нехай ногу спершу огляне якась тямуща людина.

Він лежав на похідному ліжку з дротяною шиною на коліні. Ліжко стояло біля відчиненого вікна. З нього було видно клапоть рівнини; на лузі цвіли червоні, жовті, сині квіти. Повітря в кімнаті було важке. Тут лежало ще троє поранених.

— Як там Рає? — спитав Фрезенбург.

— Поранений в руку. Кістка ціла.

— Він у госпіталі?

— Ні. Залишився в роті.

— Я так і думав.— Фрезенбург поморщився. Один бік обличчя в нього усміхався, другий, зі шрамом, лишився непорушним.— Багато хто не хоче в тил. Рає теж.

— Чому?

— Він у відчаї. Жодної надії. І жодної віри.

Гребер подивився на жовте, мов пергамент, обличчя.^

— А ти?

— Не знаю. Спершу треба дати лад ось цьому.— І він показав на дротяну шину.

У вікно повіяв теплий вітерець з лугу.

— Чудово, еге ж? — мовив Фрезенбург.— Коли лежав сніг, ми думали, що в цій країні ніколи не буває літа. Аж воно раптом настало. Та ще .й жарке.

— Так.

— Як там удома?

— Не знаю. У мене те й друге просто не вкладається в голові. Відпустка й оце. Раніше ще сяк-так. Тепер — ні. Надто різні рвіти. Я вже не знаю, де ж, зрештою, дійсність?

— А хто знає?

— Раніше я думав, що знаю. Там, удома, я ніби знайшов щось справжнє. А тепер не знаю. Все минуло надто швидко. 1 надто далеко це було від того, що діється тут. Там мені навіть здавалося, що я більше не буду вбивати.

— Це здавалося багатьом.

— Так. Тобі дуже боляче?

Фрезенбург похитав головою.

— У цьому свинюшнику знайшлося дещо таке, на що годі було й сподіватися: морфій. Мені зробили уколи, вони ще діють. Біль узагалі є, але немовби болить у когось іншого. Ще годину чи дві можу думати.

— Прийде санітарний поїзд?

— Тут є санітарна автомашина. Вона довезе мас до сусідньої станції.

— Скоро вже нікого з наших тут ие залишиться,— сказав Гребер.— Ось і ти від’їжджаєш.

— Можливо, мене ще раз так стулять докупи, що я вернусь.

Вони подивились один на одного. Обидва знали, що цього не станеться.

— Я сподіваюся,— мовив Фрезенбург.— Принаймні протягом цих двох годин, поки діє морфій. Інколи шмат життя може бути з біса коротким, правда ж? А потім починається інший, про який не маєш жодного уявлення. Це вже друга війна в моєму житті.

— А що ти робитимеш потім? Ти вже думав?

Фрезенбург мимоволі усміхнувся.

— Я Ще певно не знаю, що зі мною зроблять інші. Буде видно. Я не вірив, що мені пощастить вибратися звідси. Думав, що гахне — і все. Тепер треба звикати до того, що мене гахнуло лише наполовину. Не знаю, чи це краще. Те здавалося простішим. Раз — і тебе вже не стосується все це свинство. Заплатив сповна, і годі. А тепер, виявляється, знов у цій мерзоті. Ми переконали себе в тому, що смерть усе спокутує і так далі. Це неправда. Я стомився, Ернсте. Хочу спробувати заснути, перш ніж відчую, що я каліка. На все добре.

Він простягнув Греберові руку.

— Тобі теж, Людвігу,— відповів Гребер.

— Звичайно. Тепер я пливу за течією. Примітивна жадоба до життя. Досі було не так. Але, мабуть, все теж було обманом. Невеличка иадія все-таки жевріла. Та це не має значення. Ми вічно забуваємо, що самі собі можемо поставити крапку. Ми одержали це в подарунок разом з так званим розумом.

Гребер похитав головою.

Фрезенбург усміхнувся своєю напівусмішкою.

— Твоя правда,— сказав він.— Ми цього не зробимо. Краще постараємося, щоб усе це більше ніколи не повторилось.

Він ліг на подушку. Сили його, мабуть, геть вичерпались. Коли Гребер підійшов до дверей, Фрезенбург уже заплющив очі.

Гребер повертався у своє село. Бліда вечірня заграва ледве освітлювала небо. Дощ перестав. Грязюка просихала. На запущених полях буйно розрослися квіти і бур'яни. Фронт гуркотів. Кругом усе раптом стало зовсім чужим, усі зв’язки ніби обірвалися. Греберу було відоме це почуття: воно часто приходило до нього, коли він, прокинувшись серед ночі, не міг зрозуміти, де він. Ввижалося, ніби він випав із світу і сам ширяє десь у темряві. Це тривало недовго. Незабаром все ставало на свої місця. Але щоразу залишалося непевне, дивне почуття, що колись він не знайде дороги назад.

Гребер цього не боявся, тільки ввесь стискувався і наче перетворювався в крихітну дитину, яку покинули в безмежному степу, звідки знайти дорогу назад неможливо. Він засунув руки в кишені й озирнувся. Знайома картина: р'уїни, необроблені поля, російський захід сонця, а '^другого боку — тьмяні спалахи фронту. Звичайний пейзаж, і від нього крижаний холод безнадії стискав серце.

Він намацав у кишені листи від Елізабет. В них жило тепло, ніжність і солодке хвилювання любові. Але це не було спокійне світло, що освітлює затишний дім; це були оманливі болотні вогники, і що далі він ішов за ними, то глибше засмоктувала його трясовина. Він хотів засвітити це світло, щоб віднайти шлях назад; але він засвітив його до того, як було збудовано дім. Він засвітив його серед руїн, і воно не прикрашало їх, робило ще сумнішими. Там, на батьківщині, він цього не розумів. Він пішов за вогником, ні про що не розпитуючи, і ладен був повірити, що досить лише одного — йти за ним. Але цього було мало.

Він відмовлявся від правди, доки міг. Не так просто було її збагнути; все, на що він хотів покластися, що мало його підтримувати і надихати, ще далі відкидало його назад. Та цього було мало. Воно лише хвилювало його серце, але не підтримувало. Маленьке особисте щастя тонуло в бездонній трясовині загального нещастя і відчаю.

Він дістав листи Елізабет і почав їх читати; червоне призахідне сонце освітлювало сторінки. Він знав їх напам’ять. але все-таки ще раз перечитував їх, і знову відчував себе ще самотнішим, ніж раніше. Одне було надто коротким, друге тривало надто довго. Це була відпустка, а життя солдата вимірюється не відпусткою, а часом на фронті.

Він знову заховав листи. Він поклав їх разом з листами батьків, які одержав у канцелярії. Який сенс копатися в цьому? Фрезенбург мав рацію: все треба робити крок за кроком. Не варто братися за розв’язування світових проблем, коли тобі загрожує небезпека. «Елізабет! — подумав він.— Але чому я думаю про неї, як про втрату? Адже ось її листи! Вона жива!»

Село було вже близько — похмуре, покинуте людьми. Всі ці села виглядали так, немовби їх уже ніхто не збирався відбудовувати. Березова алея вела до руїн білої хати. Там, мабуть, був сад, подекуди ще цвіли квіти, а біля запущеного ставка стояла статуя. Це був Пан, він грав на сопілці, але ніхто не з’являвся на його святковий обід. Лише кілька новобранців зривали зелені вишні.

— Партизани!

Штайнбреннер облизав губи і подивився на росіян. Вони стояли посеред сільського майдану — два чоловіки і дві жінки. Одна з жінок була молода, кругловида і з широкими вилицями. Всіх чотирьох привели вранці.

— Вони не схожі на партизанів,— сказав Гребер.

— І все-таки це партизани. Чому ти вважаєш, що ні?

— Вони на партизанів не схожі. Це начебто прості селяни.

Штайнбреннер розсміявся.

— Якби судити тільки на вигляд, то злочинців узагалі не було б.

«Це правда,—подумав Гребер.— І ти сам — найкращий тому приклад». Він побачив Рає, що саме підійшов.

— Що з ними робити? — спитав ротний командир.

— їх упіймали тут,— сказав фельдфебель.— Треба зачинити, доки надійде наказ.

—- У нас і свого клопоту, бачить бог, повні руки. Чому б їх не відіслати в штаб полку?

Рає не сподівався на відповідь. Штаб полку тепер не мав певного місця. В кращому випадку звідти пришлють кого-небудь допитати росіянка потім скажуть, що з ними робитгі.

— За селом є колишній поміщицький маєток,—• доповів Штайнбреннер.— Там підвал з гратами на вікнах і залізні двері з засувом.

Рає допитливо дивився на Штайнбреннера. Він знав, про що той думає. У нього росіяни, як завжди, зроблять спробу втекти, і він їх прикінчить, За селом це легко владнати. Рає озирнувся.

— Гребере,— звелів він.— Візьміть цих людей. Штайнбреннер покаже вам, де той підвал. Перевірте, чи він відповідає вимогам. Доповісте мені потім, І залиште там вартового. Візьміть людей зі свого відділення. Ви відповідаєте за полонених. Тільки ви,— додав він.

Один з полонених кульгав. У старої жінки на ногах понадувалися жили. Молода йшла босоніж. На околиці Штайнбреннер штовхнув молодшого партизана в спину.

— Гей, ти! Біжи!

Хлопець обернувся. Штайнбреннер засміявся і кивнув.

— Біжи! Біжи! Вперед! Ти вільний!

Старший щось сказав хлопцеві російською мовою. Той не побіг. Штайнбреннер ударив його чоботом у спину.

— Біжи ж, сволото!

— Облиш його,— сказав Гребер.— Ти чув, що наказаз Рає?

— Ми можемо примусити їх бігти,— прошепотів Штайнбреннер.— Чоловіків, звичайно, Відпустимо на десять кроків, а потім постріляємо. Жінок зачинимо, молоду візьмемо собі на ніч.

— Облиш їх. І забирайся геть. Тут командую я.

Штайнбреннер розглядав литки молодиці. Вона була в

короткій спідниці, і її ноги, дужі й засмаглі, було добре видно.

— їх же все одно розстріляють,— заявив Штайнбреннер.— Або ми, або служба безпеки. А з молодою ще можна побавитись. Тобі легко говорити. Ти щойно повернувся з відпустки. '

— Заткни пельку і думай про свою наречену! — гримнув Гребер.— Рає тобі наказав показати нам підвал, і

Вони йшли алеєю до білого будинку.

— Ось тут,— пояснив невдоволено Штайнбреннер і показав на невеличку кам’яну прибудову, що добре збереглася. У неї був надійний вигляд, двері мали металевий засув, що замикався на колодку.

Гребер оглянув прибудову. Очевидно, раніше тут був або хлів, або сарай. Підлога була зацементована. Полонені не могли вибратися звідси без інструментів, а їх уже обшукали і переконалися, що в них нічого немає.

Гребер відчинив двері і впустив полонених. Двоє новобранців, що прийшли з ним для охорони, стояли з гвинтівками напоготові. Полонені один за одним зайшли в сарай. Гребер замкнув двері й поторгав замок. Тримається.

— Наче мавпи у клітці! —зареготав Штайнбреннер.-— Банани! Банани! Ви не хочете бананів, гей ви, мавпи!

. Гребер звернувся до новобранців:

— Ви залишитесь охороняти їх. Відповідаєте за те, щоб нічого не сталося. Потім вас змінять. З вас хто-нєбудь розмовляє німецькою мовою? — спитав він у росіян.

Ніхто не відповів.

— Пізніше побачимо, може, вдасться дістати для вас соломи. Ходімо,— сказав Гребер Штайнбреннеру.

— Ти ще дістань їм пуховики.

— Ходімо! А ви тут пильнуйте!

Він доповів Рає і додав, що тюрма надійна.

— Підберіть кілька солдатів і візьміть на себе охорону,— сказав Рає.— Через кілька днів, коли стане трохи спокійніше, ми, гадаю, позбудемося цих людей.

— Слухаюсь!

— Двох вам вистачить?

— Так. Сарай надійний. Я міг би впоратися й сам, якби там ночував. Звідти ніхто не вийде.

— Гаразд, так і зробимо. Новобранці нам потрібні, щоб хоч трохи їх підучити. Останні повідомлення...— Раптом Рає замовк. Вигляд у нього був нікудишній.— Ви й самі знаєте, що діється. Ну, йдіть.

Гребер пішов за своїми речами. В його взводі майже всі люди були нові.

— Ти вже став тюремним наглядачем? — запитав Іммерман.

¹— Так. Там я хоч висплюсь. Це краще, ніж муштрувати молокососів.

— Там ти не дуже поспиш. Знаєш, що діється на фронті?

— Все летить шкереберть.

— Знову відступаємо з боєм. Росіяни прориваються скрізь. Уже цілу годину нас закидають панічними закликами. Великий наступ. А тут гола рівнина. Немає де й залягти. Цього разу відходити доведеться далеко.

— Ти гадаєш, ми закінчимо війну, коли дійдемо до кордонів Німеччини?

— А ти?

— Я так не думаю.

— Я теж ні. Хто в нас може закінчити війну? Генеральний штаб — ні в якому разі. Він не візьме на себе таку відповідальність.— Іммерман криво усміхнувся.—• В минулу війну він зумів підсунути це рішення тимчасовому урядові, який перед тим нашвидкуруч сформували. Ті йолопи підставили свої голови під обух, підписали перемир’я, і через тиждень їх звинуватили у державній зраді. Тепер усе не так. Тотальний уряд — тотальна поразка. Другої партії, яка могла б вести переговори, немає.

— Крім комуністів,— гірко зауважив Гребер.-— Краще я піду спати. Все, про що я все життя мріяв, це думати, що хочу, говорити, що хочу, і робити, що хочу. Але відтоді, як у нас з’явилися месії справа і зліва, це вважа-

. ється більшим злочином, ніж убивство.

Гребер узяв свій ранець і пішов до польової кухні. Там він одержав порцію горохового супу, хліб і шматок ковбаси на вечерю. Тепер йому не треба буде 'вертатися в село ще раз.

Стояв тихий, гарний вечір. Новобранці роздобули соломи й пішли. Фронт гуркотів, але день, здавалося, минув спокійно. Перед сараєм колись простилався розкішний газон; тепер він був переораний і перекопаний снарядами, проте де-не-де зеленіла трава, а обабіч доріжки навіть цвіли якісь квіти.

В саду, за березовою алеєю, Гребер виявив невеличку напівзруйновану альтанку, звідки він міг стежити за сараєм. Він знай&юв там навіть кілька книг у шкіряних оправах з потьмянілими золотими обрізами. Дощ і сніг їх попсували, вціліла тільки одна. Це була книга з романтичними гравюрами ідеальних ландшафтів. Підписи були французькою мовою. Гребер повільно гортав книгу. Поступово гравюри захопили його. Вони збудили в ньому якийсь болючий сум і безнадійну тугу, які не проходили навіть після того, як вік закрив книгу. Він пішов березо-еою алеєю до ставка. Там, серед бруду і водоростей, сидів і грав на сопілці Пан. Одного рогу в нього не було, але він усе-таки пережив революцію і війну. Як і книги, він належав до легендарних часів, часів перед першою світовою війною. Тих часів, коли Гребера ще й на світі не було. Він народився після першої світової, виріс у злиднях інфляції, серед неспокою повоєнних років і прозрів лише під час нової війни. Він обійшов ставок, потім поминув альтанку і, повернувшись до сарая, пильно оглянув металеві двері. Колись вони стояли в іншому місці, не тут; їх приладнали сюди пізніше.. Можливо, людина, якій належав будинок і парк, колись сама чекала своєї смерті за цими дверима.

Стара жінка спала. Молода сиділа в кутку. Обидва чоловіки стояли і спостерігали, як заходить сонце. Вони глянули на Гребера. Молодиця дивилась просто перед себе. Старший росіянин стежив за Гребером. Гребер відвернувся і ліг на траву.

В небі пливли хмари. На березах щебетали пташки. Голубий метелик пурхав від однієї воронки до другої, з квітки на квітку. Потім прилетів ще один. Вони гралися і доганяли один одного. Гуркіт з боку фронту подужчав. Обидва метелики з’єдналися і в парі полетіли крізь гаряче, сонячне повітря. Гребер заснув.

Увечері новобранець приніс кілька порцій їжі для полонених. Це був розведений водою гороховий суп, що залишився від обіду. Новобранець зачекав, поки полонені поїли, і забрав миски. Греберові він приніс належні йому сигарети. їх було більше, ніж раніше. Погана прикмета. Краща їжа і збільшення пайка сигарет віщували важкі дні.

— Сьогодні увечері нас муштруватимуть на дві години більше,— сказав новобранець. -Він серйозно подивився на Гребера.— Бойове навчання, кидання гранат, багнетний бій.

—- Командир роти знає, що робить. Він не стане мучити вас з доброго дива!

Новобранець кивнув. Він розглядав росіян, наче звірів у зоопарку.

— А це ж люди,— мовив Гребер.

— Так, росіяни.

— Добре, хай будуть росіяни. Візьми гвинтівку. Тримай ЇЇ напоготові. Нехай жінки по черзі вийдуть надвір.

Гребер звелів через грати:

— Всім у лівий куток. Стара хай вийде. Потім вийдуть інші.

Старий росіянин щось сказав своїм. Вони послухались. Новобранець тримав гвинтівку напоготові. Стара підійшла. Гребер відчинив двері, випустив її і замкнув двері знову. Стара заплакала. Вона думала, що її розстріляють.

— Скажіть, що їй нічого не буде. Нехай справить нужду,— звернувся Гребер до старого росіянина.

Той переклав. Вона перестала плакати. Гребер з новобранцем завели її за ріг будинку, де вціліло дві стіни. Гребер почекав, доки вона вийшла звідти,' і випустив молодицю. Та швидко, пружною ходою рушила вперед. З чоловіками було простіше. Він заводив їх за прибудову, не спускаючи з них очей. Молодий новобранець тримав гвинтівку напоготові, випнувши спідню губу,— втілення старанності й пильності. Він відвів останнього полоненого і замкнув за ним двері.

— Ну й хвилювався ж я! — зізнався він.

— Та ну? —Гребер відставив свою гвинтівку вбік.— Тепер можеш іти.

Він почекав, поки новобранець пішов. Тоді дістав свої сигарети і дав старому по одній на кожного. Запалив сірника і простягнув крізь грати. Всі закурили. Сигарети жевріли в напівтемряві і освітлювали обличчя. Гребер дивився на молоду росіянку і раптом відчув невимовну тугу за Елізабет.

— Ви — добрий,— сказав старий, що спостерігав за поглядом Гребера, ламаною німецькою мовою і притиснув до грат обличчя.— Війну програно... для німців... Ви добра людина,— додав він тихо.

— Дурниці!

— Чому ні... нас випустити... і йти з нами?..— Його зморшкувате обличчя на мить повернулося до молодої росіянки, потім цазад.— Ходімо з нами... і Маруся... заховаємо... гарне місце... жити. Жити,— повторив він наполегливо.

Гребер похитав головою. «Це не вихід,—промайнуло в нього.—Ні, не вихід. Але де ж він?»

— Жити... не вмирати... лише полонений,— шепотів росіянин.— Ви теж — не вмирати, в нас добре... Ми не винні...

Це були прості слова. Гребер відвернувся. У м’яких сутінках вони звучали зовсім просто. «Мабуть, ці люди і справді не винуваті. У них не знайшли ніякої зброї, і вони зовсім не схожі на партизанів. В усякому разі, обоє старих. А що, коли я-їх випущу? — подумав Гребер.— Цим я зроблю хоч що-небудь. Хоч що-небудь. Врятую кілька невинних людей. Але з ними я піти не можу. Туди — ні. Не можу йти до того, від чого хочу втекти». Вій пішов між деревами і знову наткнувся на фонтан. На тлі неба берези тепер здавалися чорними. Гребер вернувся назад. Одна сигарета ще жевріла в глибині сараю. Обличчя старого біліло за гратами.

— Жити...— сказав він.— У нас добре.

Гребер тицьнув у його широку долоню решту своїх сигарет. Потім дав йому трохи сірників.

— Беріть. Покурите вночі...

— Жити... Ви молодий... Війна для вас закінчиться... Ви добра людина... Ми не винні... Жити... Ви... Ми... Всі...

Голос у нього був глибокий, тихий. Він вимовляв слово «жити», як продавець на чорному ринку шепоче «масло», як повія шепоче «любов». Вкрадливо, настирливо, звабно й фальшиво. Наче життя можна купити. Гребер відчув, що цей голос терзає його.

— Замовкни! — гримнув він на старого.— Годі базікати, а то я негайно доповім. Тоді вам одразу кінець!

Він знову почав обхід. Фронт гримів усе сильніше. Засвітилися перші зорі. Він відчув себе раптом зовсім самотнім, йому захотілося знову лежати десь у бліндажі і слухати хропіння товаришів. Йому здавалося, що всі його покинули і він повинен сам щось вирішити.

Гребер ліг на соломі в альтанці і спробував заснути. «Можливо, їм пощастить утекти,— подумав він.— Так, щоб я не помітив». Ні, він знав, що це неможливо. Люди, які перебудовували сарай, потурбувалися про це.

Фронт гуркотів усе тривожніше. Серед ночі гули літаки. Стріляли кулемети. Потім долинули глухі вибухи бомб. Гребер прислухався. Гуркіт наростав. «Хоч би вони якось утекли»,— подумав він знову. Потім устав і підійшов до сарая. Там панувала тиша. Полонені, здавалося, спали. Але потім він невиразно розгледів обличчя старого і вернувся до альтанки.

Після півночі Гребер зрозумів, що на передовій .точиться жорстокий бій. Важка артилерія стріляла далеко . за лінію фронту. Снаряди падали дедалі ближче до села. Гребер знав, як слабо укріплені їхні позиції. Він подумки уявив собі етапи бою. Незабаром підуть в атаку танки. Земля вже дрижала від ураганного вогню. Гуркіт котився від обрію до обрію. Гребер уже ніби відчував його в кістках і знав, що скоро він докотиться й до нього. І йому здавалося, що цей гуркіт, немов грозовий смерч, кружляє навколо нього і навколо невеличкої білої будівлі, в якій дрімає кілька росіян, так наче серед руйнування і смерті вони раптом стали осередком всього, що діється довкола, і все залежить від того, що станеться з ними.

Він ходив туди й сюди, підходив до сарая, вертався, намацував у кишені ключа, знов падав на солому і тільки перед ранком задрімав важким, неспокійним сном.

Коли Гребер прокинувся, ще тільки сіріло. На передовій творилося пекло. Снаряди вже вибухали над селом

і позад нього. Він кинув погляд на сарай. Грати були цілі. Росіяни ворушилися за ними. Потім він побачив Штайнбреннера, який біг і кричав:

— Відступаємо! Росіяни прорвалися. Збір у селі. Швидше! Все летить шкереберть! Збирай свої речі.

Штайнбреннер підбіг до нього.

— З цими ми швидко покінчимо.

Гребер відчув, як у нього закалатало серце.

— Де наказ? — запитав він.

— Наказ?! Чоловіче, якби ти побачив, що діється в селі, ти більше не вимагав би наказу. Хіба ти не чуєш, що вони наступають?

— Чую.

—■ Тобі нема про що розбалакувати. Швидше! Думаєш, ми потягнемо за собою оцю банду? Ми покінчимо з ними через грати!

Очі Штайнбреннера спалахували синім вогнем, ніздрі роздувалися. Він нервово обмацував кобуру.

За них відповідаю я,— відповів Гребер.-—Якщо в тебе немає наказу; то забирайся геть.

Штайнбреннер зареготав.

•— Добре. Тоді поріши їх сам.

*— Ні,— відказав Гребер.

'«ч Комусь із нас доведеться ж це зробити. Ми не можемо тягнути їх за собою. Якщо в тебе слабкі нерви, йди геть звідси! Йди, я не забарюся.

— Ні,— повторив Гребер.— Ти їх не розстріляєш.

—> Ні?! — Штайнбреннер звів на: нього очі.— Ні?! “ повторив він повільно.— Ти знаєш, що ти кажеш?

— Так. Я знаю.

— Ага, значить, знаєш? Тоді ти знаєш І те, що ти..«

Обличчя Штайнбреннера стало невпізнанним. Він схопився за пістолет. Гребер підняв гвинтівку і вистрілив. Штайнбреннер похитнувся і впав. Він зітхнув, мов дитина. Пістолет випав з його руки. Гребер не відводив погляду від мертвого. «Це був самозахист»,— промайнула думка. Над садом просвистів снаряд,

Гребер отямився, підійшов до сарая, дістав з кишені ключа і відімкнув двері.

— Ідіть,— сказав він.

Росіяни мовчки дивилися на нього. Вони йому не вірили. Він відкинув гвинтівку вбік.

— Ідіть, ідіть! — повторив Гребер нетерпляче І показав, що в руках у нього нічого нема.

Молодий росіянин обережно ступив кілька кроків надвір. Гребер відвернувся. Він пішов туди, де лежав Штайнбреннер.

— Вбивця! — сказав він, не знаючи, кого має на увазі. Він довго дивився на Штайнбреннера. І нічого не відчував.

Потім думки раптом наринули на нього, випереджаючи одна одну. Так наче з гори зірвався камінь. Щось на--завжди вирішилося в його житті. Він більше не відчував свого тіла. Він став ніби чимось нереальним. Він розумів, що повинен щось зробити, але заразом відчував, що спершу треба за щось міцно вхопитись, щоб його не змело. Голова йшла обертом. Він обережно пішов по алеї. Щось надзвичайно важливе чекало на нього, але він ніяк не міг ухопитися за нього, поки що не міг. Воно було ще надто далеке, надто нове і водночас до болю зрозуміле.

Він побачив росіян. Вони бігли гуртом, попригинавшись, жінки попереду. Старий озирнувся й побачив його. В руках у старого була гвинтівка. Він підняв її і прицілився. «Отже, це все-таки партизани»,— промайнуло в Гребера. Він бачив перед собою чорний отвір дула, що ставав ^се більшим і більшим. Йому хотілося голосно крикнути, швидко і голосно багато чого сказати...

Він не почув пострілу. Тільки раптом побачив перед очима траву, якусь рослину, напіврозтоптану, з червону-' ватами квітами і ніжними листочками; вони все росли, збільшувались — так уже було одного разу, але він не пам’ятав коли. Рослина погойдувалась і стояла зовсім самотня на тлі горизонту, що раптом став геть вузьким,— бо голова його впала в траву,— і тихо й природно ніс йому втіху, розраду і спокій; а рослина все росла, росла, аж поки заступила небо, і очі його заплющились.

«Народився я І виріс,— розповідав Е. М. Рє-марк,— у місті Оснабрюку, в родині палітурника, змужнів в окопах Фландрії, під час першої світової війни. Дев’ятнадцятирічним юнаком повернувся з війни й почав шукати своє місце в житті — працював органістом, робив ескізи надмогильних пам’ятників, служив у фірмі легкових автомобілів, репортером у Берліні, нарешті — редактором журналу «Спорт у знімках», багато подорожував. 1929 року блискавично й несподівано прийшла слава, а з нею—-і нещадні нападки критики...»

Так, критика зустріла Еріха Марію Ремарка (Крамера, 1898— 1970) не зовсім приязно. Після появи першого антивоєнного роману «На Західному фронті без змін» (1929) та й протягом усього його творчого шляху письменника, незважаючи на успіх у читачів, звинувачували то в надмірному натуралізмі, то в аполітичності, відході від соціальної тематики на позиції екзистенціалізму й утвердженні якихось «абстрактних гуманних цінностей».

Але насправді Ремарк зовсім інший. Він — активний гуманіст, свідомий антифашист, борець. Адже саме Ремарк написав сумний літопис про т»х, хто, терплячи нелюдські муки у фашистських концентраційних таборах, знав, що єдиним виходом із цих страждань може стати тільки смерть,— знав, але не ререставав боротися («Іскра життя», 1952). Закономірно, що в його творах «Люби ближнього свого» (1940) і «Тріумфальна арка» (1946) мужні герої зрештою стають на шлях активної антифашистської боротьби. Природно для Ремарка й те, що в одному з кращих своїх романів «Чорний обеліск» (1956) він зумів не лише знайти внутрішні нитки, що зв’язують ідеологію реваншизму, яку ще й досі проповідують певні кола у ФРН, з людиноненависницькою програмою гіт-леризму, але й розпізнати насіння цієї ідеології ще в політичній доктрині тих можновладців Німеччини, що розв’язали першу світову війну.

Перші романи Ремарка належали до найяскравіших антивоєнних творів німецької літератури. Реакційні кола відразу побачили в письменникові свого ворога. Після того, як у Німеччині прийшли

(с) Видавництво «Дніпро», 1974. 321

до влади фашисти, Ремарк змушений був покинути батьківщину; гітлерівці позбавили його німецького громадянства, заборонили і прилюдно спалили його книги.

Особливе місце в творчості Ремарка посідає правдивий, хоч і дещо суперечливий, роман «Час жити і час помирати» (1954). В цьому творі автор не лише відтворив панораму останніх років війни, коли крах фашистської Німеччини був уже очевидний, а й розкрив ті глибинні процеси, які змусили отруєного фашистською ідеологією і тому впевненого в кінцевій перемозі Третього рейху СОЛ-дата засумніватися в своїй правоті.

У романі «Час жити і час помирати» перед нами постають події тих страшних років. Широко вдаючись до внутрішньої символіки, письменник створив художнє полотно, яке, розкриваючи докорінні зрушення в свідомості різних верств німецького народу напередодні поразки нацизму, стало водночас своєрідною" проекцією того, що відчував, але так і не висловив Пауль Бой-мер, умовний оповідач роману «На західному фронті без змін».

Риси схожості і відмінності між обома антивоєнними романами визначаються насамперед не лише світоглядними позиціями самого Ремарка, а й історичними факторами. Твір Ремарка про першу світову, війну, яка розбила прекраснодушні ілюзії молодого покоління Німеччини, та й не тільки Німеччини — всіх країн Західного світу, став обвинувальним актом проти ідеологів імперіалізму, що погнали на смерть мільйони людей в інтересах панівних класів.

В епіграфі до роману «На західному фронті без змін» Еріх Ма-рія Ремарк написав: «Ця книжка — не звинувачення і не сповідь. Це — лише спроба розповісти про покоління, яке занапастила війна, про тих, хто став її жертвою, навіть коли врятувався від снарядів».

Перша світова війна і слідом за нею Версальська угода, змова монополістів, що відкрили Гітлерові шлях до влади, зробили і для майбутніх поколінь нездійсненною мрію героя роману — Пауля Бой-мера. Для них усе назавжди кануло в небуття: шепотіння тополиного листя заглушив лемент біснуватого фюрера, мелодії снів і книжок перетворились у вогнища, на яких спалювали спершу твори кращих синів Німеччини, а потім і мільйони людей; на зміну довгожданному миру прийшли походи зі смолоскипами, гарячкова підготовка до нової світової війни — війни, яка, за задумом її натхненників, мала підкорити весь світ, а насправді завершилася ганебною поразкою фашистської Німеччини.

І ось уже німецькі солдати, як і чверть століття тому, рушили дорогами Європи, щоб загарбати весь світ.

Ернст Гребер, центральний персонаж роману «Час жити і час помирати», як і мільйони інших німецьких солдатів, обдурених гітлерівською пропагандою, був глибоко переконаний в тому, що всі їхні дії в країні, на яку ступив фашистський чобіт,— це лише «акції оборони»: «На Німеччину накинувся ворог, нав’язав їй війну, і вона мусила захищатися».

Та ось Гребер у Радянському Союзі, на територію якого віроломно напала гітлерівська Німеччина. О, як відрізнялася ця війна, що в перші місяці також здавалася «переможним маршем», від усіх попередніх воєнних кампаній: тимчасові успіхи дуже швидко завершилися фатальними для фашизму невдачами — розгром під Москвою, знищення угруповання Паулюса на берегах Волги, поразка на Курській дузі, розрив сталевого кільця, яке протягом багатьох місяців стискалося навколо Ленінграда.

Настрій німецьких солдатів, які починали розуміти, що крах гітлерівського режиму неминучий, Ремарк відтворює вже в першому абзаці книжки: «У Росії смерть пахла інакше, ніж в Африці... В Росії смерть була липка і смердюча». То смерділи трупи німецьких солдатів.

І все це було не результатом окремих воєнних невдач, не ви-. падковими епізодами, що іноді вимагали тактичного відступу. Це були поразка і відступ. Тепер відступали не окремі розбиті корпуси, а вся німецька армія, і відступ вів у саме серце Німеччини — Берлін.

Греберові, як і мільйонам інших солдатів, починає відкриватися страшна істина: «Поки перемагали, все було гаразд, а те, що не гаразд, вони намагалися не помічати або пояснювали високою метою. Що ж то була за мета? Хіба вона ніколи не мала зворотного боку? І хіба той зворотний бік не був завжди темний і варварський? Чому він не помічав цього раніше? А чи справді, не помічав?»

Ні, письменник, всупереч твердженню окремих західних критиків, що намагалися будь-якою ціною принизити антифашистський пафос роману Ремарка, зовсім не переспівує тут мотиви першого свого твору. Навпаки, з самого початку книжки стають цілком очевидними не лише риси типологічності, що об’єднують обидва романи, але й чітко виражені грані відмінності, що пролягають між ними.

В першу чергу це - стосується неправильного, але введеного в літературу самим Ремарком поняття «фронтова дружба», яка в роки світової бойні нібито тільки й допомагала солдатам виносити всі їхні муки.

В романі «Час жити і час помирати» феномена «фронтової дружби» більше не існує. Та й звідки було взятися цьому фантому,- коли навіть у роті, що загубилася десь на неосяжних

просторах Росії, поруч з Гребером опинилися і переконаний, антифашист Іммерман, і фельдфебель Мюкке, який не знає нічого, крім військового статуту, і селянин Зауер, який мріє лише про те, щоб знову повернутися на рідну нину, і бандит, гвалтівник і садист із подобою херувима — гестапівець Штайнбреннер.

Не могло тут, на безмежних просторах Росії, бути «фронтової дружби» і через те, що основна маса солдатів — хто раніше, а хто пізніше, як це сталося з Гребером,—уже давно переконалася: гітлерівська Німеччина веде несправедливу, загарбницьку війну. «Ми шаленіли, як Атілла або Чингіс-хая. Ми поламали всі угоди, й людські закони».

І даремно Гребер намагається довести Фрезенбургу, хоч і в самого вже виникли сумніви, що війна для фашистського рейху—-це «історична необхідність». Той лише презирливо махає рукою: «Есесівці... Лише за них ми ще б’ємося. За СС, за гестапо, за брехунів і спекулянтів, за фанатиків, убивць і божевільних — щоб вони ще якийсь рік утримались при владі. За них — і більш ні за кого. Війну давно програно».

Коли для Фрезенбурга, який завжди ставився критично до фашистського режиму, кінцева поразка гітлерівських полчищ була зрозумілою істиною, то Гребер по-справжньому почне прозрівати, аж у тилу, коли дістане коротку відпустку.

Тил? У свідомості Пауля Боймера («На Західному фронті без змін»), що приїхав у відпустку в рідне містечко, існувала чітка демаркаційна лінія між фронтом і тилом. Гребера ж («Час жити і час помирати») життєвий досвід навчив, що цієї ілюзорної демаркаційної лінії немає та й не може бути: місто, в якому він народився і виріс, безперервно бомбували, все перетворилось на руїни. Здавалося, Гребер потрапив у вічну оселю небуття, у царство смерті, підвладне лише потворний законам руйнування...

Саме тут, серед руїн рідного міста, що ніби моделює в собі падіння фашистської держави, Ернст Гребер— саме життя вчить його цьому —- нарешті усвідомлює, який ворожий . гітлерівський режим німецькому народові. Водночас він, прозріваючи, починає відчувати і свою трагічну провину, яка полягає в тому, що в той час, коли вирішувалась доля німецького народу уже не тільки на фронті, а і в душах, у серцях людей,—він і далі лишався на цілком пасивних позиціях. І в цьому ракурсі Ернст Гребер —один із найчіткіше окреслених образів так званого «негероя» в західному критичному реалізмі XX сторіччя.

Гребер стає живим свідком злочинів, які чинили фашисти. Але разом з тим він так зав’яз у твані соціального, політичного і морального опортунізму, перетворився на бездушний автомат, який підкоряється лиігіе військовим наказам, що часом здається, ніби в

світі немає нічого, що змусило б його скинути з себе потворну маску байдужості.

Гребер говорить правду лише своїй коханій Елізабет. Проте й ця його «правда» об’єктивно виявляється напівправдою. Боячись завдати їй болю і, отже, вкрасти в себе кілька годин трепетного, як струна, кохання, він приховує від неї звістку про загибель її батька, замученого в концтаборі. Щоб хоч на якийсь час уберегти Елізабет від постійного голодування, Гребер усе частіше приходить на віллу до нацистського чиновника Біндінга, свого шкільного товариша, який щедрою рукою дарує йому награбовані у всій Європі харчі та напої.

За гостинним столом у Біндінга Гребер опиняється поруч з гестапівцями, які давно обернули смерть на своє ремесло. Зустрічає він тут і білявого молодчика із служби СД Альфонса Гайні, який у п’яній браваді вихваляється тими вишуканими способами катування, які він сам вигадав для радянських людей, що потрапили до його рук.

Гребер розуміє, що ці балачки Гайні — не шизофренічне базікання, а жорстока, жахлива правда. Він «...багато чув про те, що витворяє служба безпеки СС, і розумів, що слова І'айні — це не просто п’яна маячня. В окупованих областях СД тисячами знищувала людей, посилаючись на те, що для німецького народу потрібен «життєвий простір». Вона знищувала всіх небажаних людей, вдаючись здебільшого до розстрілів. Але щоб якось урізноманітнити ці масові вбивства, есесівці інколи вигадували такі собі «дотепні варіанти». Про деякі з них Гребер уже зНав; про інші йому розповідав Штайнбреннер. Але живі вогнемети — це було щось нове».

Пасивність, «негероїзм» Гребера і полягали в тому, що він не зважувався якось відреагувати на все почуте за столом. Незважаю чи на полум’я внутрішнього протесту, він жодним жестом не виказував свого хвилювання. Навіть наздогнавши Гайні того ж таки дня на безлюдній вулиці, він подолав у собі несподіваний імпульс убити цього винахідливого ката.

І все-таки Гребера мучить питання, що на нього, як він намагається сам собі довести, не можна знайти відповіді. Він замислюється над тим, чи причетний він, як особистість, до війни, нав’язаної Радянському Союзу. Навіть не сподіваючись почути відповідь, він приходить зі своїми сумнівами до Польмана, який у школі вчив його закону божого.

Колись Польман був для нього втіленням усього найчистішого, що було в минулому: добра, знань, любові до людей. Якщо Польман і. не зможе вернути цього минулого, то, можливо,'він підкаже йому шлях у майбутнє.

«Мені довелося дещо побачити...— сповідався Гребер,— і чимало почути. Я знаю також, що війну програно. Знаю, що ми воюємо далі в ім’я того, щоб уряд, партія і люди, які у всьому винні, могли ще якийсь час протриматися при владі і вчинити ще більше злочинів!.. Але скажіть: де починається співучасть?., Коли стає вбивством те, що називають героїзмом? Коли перестаєш вірити в свою правоту? Або в свою мету? Де ця межа?»

Відповідь Польмана носить суто теологічний і тому абстрактний характер. Його міркування про те, що кожен повинен сам вирішувати за себе, що ніхто не знає, де починається і де кінчається провина, залишають у свідомості Гребера таку ж плутанину, з якою він прийшов по пораду до свого вчителя.

А втім, Гребера нітрохи не бентежить відповідь Польмана. Скоріше вона до певної міри навіть заспокоює Гребера. Коли не відповів Польман, виходить, цього не зможе зробити ніхто. Проте відповідь на це питання дасть саме життя, чи, точніше, смерть»— смерть Гребера.

І все-таки бесіда Гребера з Польманом багато в чому сприяла остаточному його прозрінню, бо він нарешті зрозумів неймовірну фальш фашистських «ідеалів». Віднині Гребер жодної миті не віритиме більше у фальшиві гасла фашистської пропаганди, в людиноненависницьку практику нацизму. Але він залишиться «неге-роєм», який не знає ні мети свого протесту, ні шляху до його, здійснення.

Гребер повертається на фронт, у свою частину, і тепер роман стрімко рухається до фіналу, фіналу, який не лише викликає гостру полеміку про значення всього твору в цілому, але й не без підстав дав привід деяким західним літературознавцям звинуватити Ремарка, в «свідомому відході» від історичної достовірності.

І справді, при поверховому ознайомленні з твором ці звинувачення здаються незаперечними. Мимоволі постає питання: навіщо, потрібна була авторові смерть Гребера?

Проте що більше ми заглиблюємось у символічний підтекст книги, то закономірнішим — естетично й ідеологічно — постає перед нами заключний епізод, який, по суті, є метафоричним ключем до: всього твору, •

У розмові з одним зі своїх друзів Ремарк розповів, що в процесі роботи над книгою певний, вплив на нього справила недавно, перечитана ним «Анна Кареніна» Л. М. Толстого. Він пояснив, що, можливо, цілком, несвідомо, саме під враженням від цього роману, у нього виникли образи селян, котрі виступили в такому ракурсі, в якому старий селянин із скуйовдженою бородою постав у кошмарному сні Анни Кареніної напередодні трагічної катастрофи.

Після болісних сумнівів Гребер нарешті пізнав міру своєї при-: четності до злочинів гітлеризму, хоч і не знайшов у собі сил разом з радянськими партизанами повернути Зброю проти коричневого звіра. Але, усвідомивши свою особисту провину, він сам собі підписав вирок. Ні, його вбив не врятований ним російський селянин — він покарав себе сам. І не почуте ніким завмирає гірке слово гніву, якому судилося стати останнім у його короткому житті: «Вбивця! — сказав він, не знаючи, кого має на увазі. Він довго дивився на Штайнбреннера. І нічого не відчував».

Гребер загинув, як свого часу і центральний герой твору «На західному фронті без змін» Пауль Боймер. Та коли в першому романі смерть Боймера забарвлена в безпросвітно-песимістичні тони, то кінцівка книги «Час жити і час помирати» несе в собі хоча й стихійне, але оптимістичне начало. Гребер пішов із життя, спокутувавши смертю свою несвідому співучасть у злочинах нацизму, загинув через те, що в нього не вистачало моральних сил перейти на бік тих людей, які борються за мирне, майбутнє всього людства.

«Час жити і час помирати» — роман великого суспільного значення. Питання про очищення покоління від фашистської погані актуальне. Ще не перевелися гребери у країнах «вільного світу». Твір Е. М. Ремарка ще раз ставить перед ними проблему співучасті в злочинах, проблему провини і відповідальності. В цьому його ідеологічна і естетична вартість,

Захар ЛІБМАН