Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

26

Як і намріяла матінка, я народився 6 січня 2080 року, в суботу, якраз на Різдво. Власне, почав я народжуватися значно раніше, вдень 5 січня: я тихенько куняв у своєму затишному прихистку всередині маминого тіла, аж раптом відчув далекий удар, струс, наче хтось чужий і владний безжально вдерся в наше блаженне існування. Удари, від яких стискалося моє тіло, ставали все дужчими, вони повторювалися з механічною регулярністю, і тоді я почув розгублений зойк матінки: «Пане генерале, почалося!»

Напередодні пологів мій тато не відходив від мами, я чув усі їхні розмови, як вона казала, що не перенесе родів, помре, що не хоче їхати до лікарні й самотужки народжуватиме Святика у ванні. Але ті удари, ті болючі спазми, або перейми, частішали, я злякався, розуміючи, що відбувається щось страшне, неочікуване, незворотне і незрозуміле, матінка стогнала так, що серце моє краялося від страху за неї — і тоді я почув чужі голоси, які заспокоювали маму, чийсь жіночий голос казав: «Зіприся на моє плече, Олечко, не бійся, все буде добре. Випий водички». — «Звідки ти знаєш, Леді, що буде добре? — ледве простогнала матінка. — Ти ж не народжувала…» — «Знаю, тримайся… Побачиш…»

«Куди ми їдемо?» — спитав тато, і чоловічий голос — то був голос професора Поліщука — відповів: «До Олександрівської лікарні, там усе готове. Нас чекають».

Мама вже не пручалася, вона стиха скрикувала, коли чергова хвиля судом стискала її черево і мене в ньому. Ми їхали зовсім недовго, але я перелякався ще дужче, коли відчув, як водяна подушка, що оточувала мене захисним шаром, почала зменшуватися, тоншати, а безжальний тиск на моє тіло все посилювався. Я був у паніці й не міг ворухнутися, а голоси іззовні вимагали від мами лише одного — тужитись, тужитись щосили; особливо виділявся один — грубий жіночий голос, який наказував матусі: «Це нікуди не годиться… не лінуйся, дівчино, тужитись, бо зараз притисну живіт рушником… тобі гірше буде… допомагай, допомагай… ще… ще…» — а матінка кричала: «Не можу більше, сил немає… помру…», а невідома жінка (це точно була не Леді, бо голос Леді я знав, вона часто приходила до нас і шепотілася з мамою, розповідала якісь історії про свого чоловіка) робила щось таке, після чого перейми дужчали, матінка вже не кричала, а ледь постогнувала, скиглила жалібно, і тоді я чув батьків голос: «Олю, Олечко, тримайся, я з тобою», — а професор Поліщук заспокоював батька: «Ігорю Петровичу, все добре, не хвилюйтеся, бо у вас знову почнеться аритмія».

«Вже майже розкрилася, — оповістив грубий жіночий голос, — ще трохи, дівчино, а ну, не байдикуй!»

«Невже це все діється заради мене?» — подумав я і раптом здригнувся від болю і переляку: щось слизьке торкнулося моєї голови, впевнено і твердо обмацало череп і шию, й гучний голос сповістив: «Та ось він, пуповини на шиї немає, зараз вивільню ручку… тужся, чортова дівко, не здумай відключатися!» Я відчув, що втрачаю свідомість, що голова і тіло просуваються до нового і страшного світу, прориваючи опір матусиного кільця, яке тріщало, вмиваючи мене кров’ю; розумів, що я назавжди кидаю своє надійне сховище, що почався момент вигнання, витиснення, викидання, конвульсії, некерованого руху, який супроводжувався вже не стогонами, а завиванням матусі.

Раптом моя голова відчула незвичний холод, потім моє обличчя, вкрите слизом і кров’ю, проминуло останній бар’єр, очі раптом уздріли щось незвичне — світло, яскраве, біло-зелене, холодне, і я опинився в чиїхось дужих руках. Я заплющив очі, щоб не бачити світла, щоб повернутися в рідну темряву, я задихався, нічого не розумів, лише відчуваючи, що зі мною трапилася страшна катастрофа, бо я покинув свою матусю назавжди, втратив свою тиху схованку, і мені схотілося померти, зникнути, втекти з цих чужих жорстоких рук, які міцно тримали мене за ноги, підняли над операційним столом і ляснули боляче в зад, від чого я пирхнув, розплющив очі й заскиглив від приниження, перебуваючи, як піймане зайченя, в руках оцієї товстої баби-садистки, яка так знущалася з матінки і з мене.

— Ось він, ваш синок, — басовито, з певним задоволенням промовила жінка, підносячи мене до когось, хто лежав навзнак на ліжку. І раптом моє серце сповнилося ніжністю, бо зрозумів я, що це — моя матінка, найвродливіша в світі, з сонячною усмішкою на блідому змученому обличчі. Жінка поклала мене мамі на живіт, звідки линуло тепло.

— Бачите, який гарний опецьок вийшов, — додала жінка в зеленому халаті, заляпаному кров’ю, і ще раз ляснула мене по заду. Я заплакав — не стільки від болю, як від образи, — запхинькав і уявив, як жахливо виглядаю — вимазаний кров’ю і слизом, вузькоокий маленький самурай, що опинився в руках могутніх ворогів.

І тут сталася ще одна катастрофа: вороги безжально роз’єднали наші тіла, перерізавши назавжди той струмок життя, той місток, що з’єднував мене з матусею, те, що називається на їхній мові пуповиною, — я почав дихати й відчув, як застукотіло моє маленьке серце. Самотність, довга, як життя, прийшла до мене, я зрозумів, що відтепер доведеться слухати биття в грудях свого вічного двигуна й самому вдихати холодне чуже повітря, відчувати його нестерпні запахи. Останнє, що тепер з’єднувало мене з моєю мамою — її груди, тепла цівка солодкого молока, яка заспокоїла й відігріла мене.

У цю мить щось спалахнуло — це батько зробив перше фото в моєму житті: я побачив його обличчя, прикрите маскою, його темні очі, в яких світилися біль, страждання й щастя. Навколо операційного столу скупчилися ще якісь люди, я бачив лише їхні очі, ще не знаючи, хто вони, не розуміючи, чому вони не відводять своїх безсоромних поглядів від мене й матінки — бо побачили нас, мабуть, у мить нашого приниження, мого розлучення з матінкою назавжди.

Мене тісно спеленали в якісь ганчірки й кинули напризволяще, забравши від матусі. Страждання мої були невимовні, бо ціна так званого самостійного, окремого від матусі життя виявилася занадто високою, неприйнятною спочатку для мене. Тільки повернення до матусі, коли ці потвори в зелених халатах і білих масках приносили мене до її палати і я припадав до її грудей, давало мені коротке відчуття щастя в цьому ворожому мені світі.

Саме тоді, коли мама Оля була поряд зі мною й віддавала мені залишки свого життя, прийшла до мене та дивна, страшна у своїй позачасовій викривленості й ненормальності здатність бачити майбутнє. Ніхто цього не знає і не повинен здогадуватись — ні мати, ні батько, ніхто — бо тоді мені загрожуватиме смертельна небезпека. Звичайно, спочатку я ще цього не розумів, більше того — я думав спершу, що це відчуття майбутнього — прозріння — притаманне кожній людині. Але дуже швидко я зрозумів, що зі мною не все гаразд, що трапилась якась мутація, якась поломка свідомості, спрямованої у нормальних людей у минуле, позаминуле, у спогади птахів, плазунів і рослин, але майже ніколи — у майбутнє. Згодом, в одній із розмов батька з патріархом Ізидором я почув, що таких людей називають пророками і що доля їхня завжди страшна: пророцтва збуваються, але майже завжди пророків убивають, розтерзують, як протиприродних потвор — трикрилих птахів чи двоголових телят. Слухаючи ту розмову про сумну долю пророків, я зрозумів, що вони нікому не потрібні — бо ніхто не хоче знати, яке майбутнє йому роковано. Ні люди, ні країни. Ця таємниця належить тільки Богу, казав Ізидор.

Після того випадку я ще раз поклявся приховати від усіх цей небезпечний дар, швидше не дар, а кару, бо ті картини, що час від часу бачив я, були впереваж сумні, часто незрозумілі, чаїли в собі небезпеку; особливо страшними для мене були видіння, в яких у небі повільно літали, виблискуючи сталевими гранями, пласкі, вертикально поставлені гігантські апарати, які називав я «літаючими вежами», не розуміючи їхнього призначення. Іноді з’являлися у моїх видіннях люди, які оточували батька, і те, що відкривалося мені, було таке жахливе, що я намагався не думати про побачене, забути якнайшвидше те, чому ніхто не повірив би, якби я спробував розповісти. Рятувала мене не стільки моя обережність, обітниця чи страх, скільки те, що до трьох років, до смерті моєї матусі, я майже не говорив. Все розумів, а говорити було ліньки. Вони все одно не повірили б, якби я сказав їм, що знаю, розумію, бачу і передчуваю. Я залишався для них нормальною, тихою, милою дитинкою, трохи мовчазною, зате завжди усміхненою.

Востаннє ми відзначали мій день народження разом із мамою і татом 6 січня 2083 року. Мама вже не могла ходити, її привезли на візку, вона ледве тримала на колінах торт із трьома свічками.

— Святику, задуй свічки, синочку, — попросила матуся, а я злякався, подумав, що якщо згаснуть свічки — згасне матусине життя. Бо таке видиво бачив я ще два роки тому, коли мама ще ходила, сміялася, бавилася зі мною, лаялася з татом — і тато вірив, що матуся одужає, що найкращі закордонні ліки, які давав мамі Олі професор Поліщук, подіють, зупинять хворобу. Тоді мені привидився день яскравий і сонячний і святковий торт із трьома свічками (мама казала «святиковий торт») на маминих колінах, її майже безсилі старечі руки, якими вона намагалася тримати той торт; і коли набрав повітря до легенів, коли подув щосили, відкопиливши губи, запала темрява, наче хтось вимкнув раптово освітлення, перетворив день на ніч — і та ніч поглинула маму, забрала її назавжди, й від того часу я жив в очікуванні темряви, знаючи, що трапиться, коли мені виповниться три роки.

Батьки умовляли мене загасити свічки на торті, потім заповзялися дмухати разом зі мною — мамине дихання ледве сколихнуло полум’я на свічках, я затамував подих, і лише батьків подув зніс, наче косою, три вогники, від яких залишилися тонкі чорні ґнотики з жевріючими жаринками й гіркий смак диму.

Через десять днів мами не стало. Я побачив її за три дні до… до цього. Вона сиділа на візку у спеціальному скафандрі, що забезпечував життєдіяльність; голову підтримувала спеціальна манжетка. Тато підніс мене на своїх дужих руках до маминого обличчя — я побачив поорану зморшками сіру шкіру, сиве волосся, місцями облізле, й живі, сповнені сліз очі. Навіть поцілувати мама мене не змогла — я відчув доторк її напівмертвих вуст до своєї щоки й закричав від відчаю прощання; батько подумав, що я злякався вигляду матінки й виніс мене з кімнати, але він помилявся: навпаки, я хотів щодовше бути з мамою, бачити її прекрасні, молоді, сяючі, світлі очі.

27

16 січня 2084 року Гайдук із сином Святиком у супроводі охорони, не запрошуючи більше нікого (навіть Зою, дружину Малахова, тітку Олі Гудими не дозволив узяти з собою), поїхав на Байкове кладовище. Олю поховали порад із Гайдуковим батьком. Снігу майже не було — лише тонкий шар інію вкривав гранітний надгробок Олі Гудими, висріблював кущі й дерева, що оточували це тихе місце. По слідах, витоптаних на інії, Гайдук зрозумів, що охорона провела ретельну перевірку могили перед його приїздом. Хоча місце спочинку батька та Олі й так перебувало під постійним наглядом систем спостереження та лазерного оповіщення.

Була неділя, тихий морозяний день. Гайдук поклав на могилу оберемок свіжозрізаних темно-червоних троянд і сів на лавочку, всадивши поряд принишклого Святика. Спочатку мовчки й зосереджено думав, згадуючи Олю, як їхали вони на весілля і як нападники обстріляли «Козака Мамая» по дорозі на Феофанію, або як бігла Оля по калюжах, перетинаючи Контрактову площу, щоб запросити Гайдука на зустріч із Капраном-Волею. Тепер це здавалося генералові дитячим сном, щасливим і, незважаючи на Велику Темряву, світлим, тільки неправдоподібно коротким, наче вигаданим. Поряд Святик сидів сумирно, тільки ніжками теліпав, наче хотів побігти геть, але ніжки до землі не діставали. «Про що він думає, цей малюк, який втратив матір? Чи розуміє всю глибину самотності й нещастя, що спостигло нас? — подумав Гайдук. — Сподіваюсь, що, на щастя, не розуміє. Тільки згодом… Може, купити Святику апарат віртуальних зустрічей „Holy Ghost -1000“? — міркував він. — Щоб дитя не забувало свою матір».

Згідно з київською модою останніх років, такі апарати встановлювали на могилах рідних для підтримання безперервного зв’язку живих із душами, тінями й рештками тих, хто відійшов у вічність. Апарат складався з шолома, схожого на гермошолом пілота-винищувача з дисплеями, що висвічувались усередині візора, даючи об’ємне зображення покійного. До шолома приєднано потужний комп’ютер, програми якого забезпечують ефект присутності об’єкта жалоби та можливість вести з ним діалог на різні теми — із збереженням особливостей мислення і мови мертвої людини. Вперше такі «діалогові могили», розробником яких стала компанія «Локхід-Мартін», з’явилися в Каліфорнії ще до Великої Темряви. Але широкого поширення вони набули з початку 80-х років XXI століття. Незважаючи на високу ціну, добралися й до України-Руси; дешевий апарат-саморобку з вкраденим програмним забезпеченням можна було купити на китайському радіоринку на Куренівці.

Однак Гайдук вирішив відкинути цю безглузду ідею, не ганьбити себе й не встановлювати на Олиній могилі щось на зразок телефонної будки для розмов із нею. Уявив Олині кпини з цього приводу, якби вона знала, що з нею проводитимуть цвинтарні спіритичні перемовини або перетворять її дух на об’єкт електронної гри під назвою «Ноосферні діалоги з улюбленими мерцями».

Гайдук зітхнув і відкинув цей дріб’язковий, недоладний, особливо в цей день, напрямок думок, розуміючи його як спосіб уникнути моменту, коли опиниться він сам на сам із непереборним горем і самотністю, що розростається в ньому, як ракова пухлина. Подумав, що за цей рік, як немає Олі, сталося стільки подій, які повністю перекреслили його розуміння людських вчинків. Згадав, як колись, під час випробувань надшвидкого британського стратегічного бомбардувальника сьомого покоління, що його збиралися закупити для ВПС України (Гайдука взяли на борт, щоб оцінив техніко-бойові якості машини), бомбардувальник увійшов у зону невагомості — тобто перетворився на космічний об’єкт, і світ перевернувся в Гайдукових очах; генерал, викликаючи сміх літунів, почав крутитися навколо своєї осі, він втратив точку опори, став неживим предметом, розгублено борсаючись у викривленому просторі, втративши всі можливості впливати на ситуацію, зрозуміти, що відбувається.

Зі смертю Олі Гайдук похмуро замкнувся в собі, став роздратованим і недовірливим, з підозрою ставлячись до близьких йому колись людей. Наче блискавично зістарився разом з Олею, зі здивуванням помітивши в собі втрату інтересу до багатьох людей, подій і радощів життя.

Надлом, спричинений смертю Олі, посилив випадок з Леді — дружиною Палія, — що стався на сороковий день, як упокоїлась Оля. Відчувши, як підіймається в ньому гіркота самоприниження й ненависть (до кого? до чого? — швидше за все, до самого себе), Гайдук підвівся (охоронці стрепенулися) й перехрестився тричі, дивлячись на могилу. Святик не хотів іти, але Гайдук рішуче взяв його м’якеньку долоньку й потягнув за собою, туди, де на алеї стояло два броньовані джипи «Джура».

Йому треба було готуватися до завтрашнього засідання Ради національної безпеки, але головною причиною його швидкого повернення з кладовища було бажання якнайшвидше усамітнитися вдома, провести цей недільний вечір у сумному мовчанні, у докорах сумління, у спробі розповісти Олі все, що з ним сталося за цей рік.

Святика доглядала літня жінка, Віра Іванівна, стара Олина знайома, яка прислужувала ще в домі генерала Гудими.

Гайдук передав Святика до рук Віри Іванівни, а сам подався до кабінету — працювати. Перечитав найважливіші агентурні повідомлення. Його увагу привернула інформація аналітика «Альберт VII», в якій той повідомляв про змову у Ватикані проти Папи Римського Климента XV з метою не допустити Акту Возз’єднання. Очолює змову нібито кардинал Едгар Саймс — директор спецслужб Ватикану, а ініціатором буцімто є північноамериканський Президент.

Гайдук зітхнув і зробив у лептопі замітку: «Взяти на контроль. Перевірити».

Час наближався до півночі, й Гайдук пошкодував, що не прийшов до Святикової спальні (Віра Іванівна жила в сусідній кімнаті), коли син ще не заснув, коли можна було з ним борюкатись, буцатись, кривлятись, щоб розсмішити Святика, щоб він усміхнувся, як світле сонечко — і тоді Гайдукові трохи полегшало б на серці.

Він тихо пішов до синової спальні й ще на порозі почув, як плаче Святик. Притиснув сина до себе, побачивши мокре від сліз обличчя й почувши гіркий плач.

— Святику, що з тобою? — спитав тихо і безпорадно, зрозумівши, що син спить. — Щось наснилося лихе?

Син, не відповідаючи, захлинався від плачу. Гайдук погладив його золотаве, як в Олі, волоссячко; чи не застудився на кладовищі? — бо був гарячий і спітнілий. Святик схлипнув кілька разів і замовк, так і не прокинувшись. Гайдук прикрив його ковдрою й навшпиньки вийшов зі спальні. Повернувшись до кабінету, налив собі трохи віскі, випив одним ковтком і знову впірився в монітор лептопа, не розуміючи, що там написано й навіщо.

28

Одразу після військового перевороту в 2079 році Гайдук із сім’єю поселився в одноповерховому зручному будинку, який стояв у глибині саду над Кловським узвозом, неподалік від Кріпосного та Виноградного провулків. Ця тиха територія й споруди на ній належали Військовій розвідці й добре охоронялися. Згодом було прокладено підземний тунель від садиби Гайдука до Маріїнського парку на горі над Дніпром, де в будівлях колишнього Міністерства охорони здоров’я, відповідно реконструйованих та розширених, розмістився КОПОР, головою якого був Гайдук, та Рада менеджерів (РАМ) — виконавчий орган Комітету порятунку. Гайдук не був формально ні главою держави (Президентом), ні прем’єр-міністром, але обійнявши посаду Координатора, фактично став військовим диктатором України-Руси.

До всіх територіально-адміністративних одиниць держави були призначені військові губернатори або комісари Збройних сил — так звані представники КОПОР-РАМу (народне прізвисько ТОПОР-СРАМу).

Збройні сили взяли на себе роль залізної конструкції, на якій трималася розхлябана, неефективна державна споруда. Військові губернатори та комісари хоч і одержали суворий наказ Гайдука щонайменше втручатися у справи місцевого самоврядування, проте час від часу не могли утриматися від спокуси насаджувати «гарнізонну демократію», відправляючи дрібних недбальців-чиновників на гауптвахту, де доручали їм проведення публічних робіт — чистку сортирів, пофарбування парканів, латання дірок в асфальті та ін.

Корупційні злочини суворо каралися військовими трибуналами, членів яких регулярно змінювали, перекидали з регіону до регіону, щоб самі не обросли корупційними зв’язками, а несли у своїх рішеннях сувору непідкупність закону. Народ дуже швидко зрозумів, хто в державі господар, тому черги невдоволених місцевою владою громадян вишикувалися перед військовими комісаріатами, а не податковими інспекціями чи муніципалітетами. Щоправда, згодом черги стрімко злинули, бо військові запровадили грубе солдафонське правило: неправдивий донос карався гауптвахтою або місяцем інтенсивної військової підготовки в таборах за містом.

Одразу після перевороту військові зіткнулися з викликом анархії й бандитизму — наслідками років руїни, безладдя і злиднів. Як писав у своїй книзі Гайдук «Велика Гра і Стратегічний вибір»[5], у 2079–2081 рр. військові трибунали засудили до страти на шибеницях чи до розстрілу 5179 злочинців — учасників кримінальних банд, груп комуно-анархістів та інших. Упродовж трьох місяців проводилася реєстрація всіх громадян і була проголошена амністія для членів бандформувань. Той, хто не перереєструвався й мав при собі зброю, автоматично оголошувався бандитом і суворо карався. За два роки було знищено 213 бандформувань, зокрема банди Сірого, Мокрого, Князя, Галушка, Борейка, Гамзата, Лоха та інших. Ефективними виявилися перевірки на детекторі думок і спогадів, завдяки якому бандити не в змозі були приховати криваві видіння минулого і обличчя своїх корешів.

Особливо жорстоку боротьбу військовий режим повів із розколом суспільства за національною ознакою: у 2080 році країною прокотилася хвиля показових процесів:

— у Києві була заарештована група російських шовіністів, які оголосили Тараса Шевченка «вурдалаком» і почали кампанію за заміну пам’ятника Шевченку навпроти Університету пам’ятником царю-сатрапу Ніколаю Першому, встановленому в 1896 році й зруйнованому в 1920-му більшовиками. Для того щоб поглумитися з пам’ятника Шевченку, член гуртка «ніколаїстів» Пузина виліз уночі на постамент і випорожнився. Був схоплений на місці злочину. Вся група була засуджена до страти на шибениці; щоправда, Пузина довів, що він — уроджений шизофренік, перебуває на постійному обліку в Кирилівській психлікарні й, крім того, страждає на хронічні запори. Страту йому замінили довічним ув’язненням у психізоляторі містечка Глеваха;

— у Харкові власник міського ринку, злодій у законі Мітель Дупкін та член його бандформування Адольф Хермес, створивши підпільну організацію ХАМ (Харківська асоціація м’ясників), вирішили перетворити місто на нову столицю України-Руси й перейменувати Харків на Харкієв, знищивши всі пам’ятки української культури; це починання викликало перший за 150 років єврейський погром у місті, ініційований власниками конкуруючих крамниць і пивних барів. Оскільки крім Дупкіна і Хермеса євреїв у Харкові не залишилося, погромники розтрощили й пограбували міський ринок, спаливши ларки китайців та азербайджанців. Військовий трибунал засудив Дупкіна, Хермеса та трьох погромників до смертної кари за порушення закону «Про єдність держави і повагу до національних символів»;

— у Львові члени міської організації «Націонал-смертохристів» вирішили покарати запеклого католика, польського націоналіста Адама Міцкевича, точніше, не його, а пам’ятник неподалік від Оперного театру — шляхом відпилення голови поета-віщуна та заміни її головою, взятою з полтавського монумента фельдмаршала Паскевича; військовий трибунал оголосив вирок — стратити чотирьох зловмисників на шибениці навпроти готелю «Жорж»;

— в Одесі члени підпільної організації «Союз русского народа» вирішили підпалити головну міську синагогу, закидавши її пляшками з «коктейлем Молотова» й вигуками «Бей жидов, спасай святую Русь!». Добровільна єврейська дружина самозахисту імені Зеєва Жаботинського завадила планам погромників і передала їх до рук військового трибуналу. На шибеницю, встановлену на вулиці Єврейській, де міститься синагога, пішло п’ятеро учасників нападу;

— у Чернігові кілька осіб, що належали до нікому не відомої організації ЧЕРНЬ, задумали підірвати розкішний пам’ятник Олександру Пушкіну, оточений постатями всіх жінок, котрих він колись кохав (усього 206 високохудожніх фігур), були затримані на місці злочину. Вирок — смертна кара через повішання;

— у Донецьку група домогосподарок, незадоволених роботою водоканалу, влаштувала демонстрацію (запис розповсюджено по інтернету), під час якої спалено державний прапор України-Руси й розгорнуло плакати з написами «Плюем на Украину», «Долой украинскую мову — собачий язык», «Хотим объединиться з Россией», «Наш вождь генерал Аввакум Варламов, а не сраный Гайдук». Вночі до кожної з учасниць прийшли ввічливі молоді офіцери, які зачитали їм рішення про позбавлення учасниць демонстрації громадянства України-Руси та всіх громадянських прав й одразу всадовили водоканалізаційних бунтівниць у військовий автобус і відвезли до аеропорту ім. Василя Стуса, де розмістили дивно притихлих жінок у військово-транспортному літаку, що вирушав чартерним рейсом до вільної території Воркута.

Про всі ці та інші аналогічні випадки неодноразово сповіщали по телебаченню та інтернету, щоправда, саму процедуру виконання смертних вироків не транслювали з гуманітарних міркувань.

Ці рішучі й справедливі, на думку більшості, заходи невибіркового правосуддя військових дуже швидко й благодійно вплинули на загальну, розбурхану попередньою владою атмосферу суспільної ненависті, війни всіх проти всіх. У Криму порядок швидко навів генерал Селім-хан, командувач кримсько-татарської армії. Він безжально розгромив залишки дивізії СС («Слава Севастополя») й припинив спекуляції землею та знищення природних багатств Південного берега Криму.

На жаль, режиму Гайдука не вдалося уникнути серйозних криз, пов’язаних із регіональним сепаратизмом.

Першою стала спроба колишнього прем’єр-міністра Никанора Петропавловича Єфім’єва проголосити незалежність Донецько-Української Республіки (ДУР) у червні 2081 року. Створивши «Армію Мерцалова» з безробітних шахтарів і металургів, посиливши її «качками» з військово-спортивних реслінгових таборів, Єфім’єв приєднав цю силу до п’ятдесяти тисяч вояків власних приватних збройних формувань і виступив проти центрального уряду в Києві. Єфім’єв очолив ДУР як Народний лідер (НАЛ) і розмістив столицю в Донецьку, піднявши над містом сепаратистський смугастий чорно-оранжевий прапор футбольного клубу «Гірник».

Гайдук, не бажаючи проливати кров обдурених Єфім’євим люмпенів, яким НАЛ обіцяв віддати на пограбування Київ, якщо знищать вони це гніздов’я українсько-бандерівського націоналізму, запропонував Єфім’єву провести переговори на нейтральній території — на Дніпрі. Після довгих перемовин домовилися нарешті зустрітися посередині Каховського моря, на південь від Запоріжжя, правий берег залишивши, відповідно, за Гайдуком, лівий — за Єфім’євим. Вирішили зіграти на тому, що Єфім’єв заявляє свої претензії на всю Лівобережну Україну. Гайдук дав розпорядження військам Запорізької землі створити коридор для вільного проходження моторизованої бригади Єфім’єва від Вугледара через Гуляйполе-Оріхів-Щербаки-Степногірськ із виходом на береги Дніпра в районі залізничної станції Плавні й не вступати — до особливого розпорядження — в бій із донецькими сепаратистами. 28 червня розвідка донесла Гайдуку, що сили Єфім’єва зайняли позиції в Плавнях.

Гайдук розташував свій штаб навпроти, на західному березі — в селі Біленьке-Перше на вулиці Приморській, 3, в садибі багатого фермера. Надвечір, коли сонце хилилося до заходу, вичервонюючи трави, дерева у фруктових садах, човни на березі й риборозвідні ставки, Гайдук з вершини високого кургану побачив могутнє повноводдя Дніпра, що розкинулося перед ним; далекий протилежний берег, заштрихований комишами й плавнями, й праворуч, на південний захід від КП — немовби чорним фломастером промальовані труби старовинної Запорізької ЛЕС, вже давно перебудованої під новий тип гафнієвих реакторів.

На протилежному березі хтось пускав освітлювальні ракети в небо, що почало тільки набирати темно-синьої переднічної барви. Наступного дня на світанку Гайдук, пройшовши по дерев’яних рибальських містках й відчувши холодний плюскіт води, ступив на борт РБК — річкового бойового катера «Вуж-1204» Дніпровської флотилії, озброєного швидкострільною ЗО мм гарматою та двома великокаліберними кулеметами. На катері перебувало вісім чоловіків залоги в тільниках та синіх матроських робах і п’ятеро охоронців Гайдука, які наполягли, щоб генерал одяг бронежилет. Вуркіт двигунів посилився, вібрація в ходовій рубці зросла, жовта, пошматована гвинтами вода закипіла за кормою — і катер стрімко, торкаючись легко поверхні води, пішов у напрямку острова Великі Кучугури.

З протилежного берега до них наблизився американський десантний рівербот із написом «Mad Bull», на палубі якого можна було розрізнити масивну постать Єфім’єва. З часу їхнього останнього побачення він майже не змінився, тільки обличчя немовби поширшало й волосся вицвіло.

Катери зблизилися на відстань трьох метрів. Команди обох катерів й охоронці напружилися, розуміючи, що будь-якої хвилини може початися стрілянина — всупереч усім домовленостям і гарантіям. Рівербот Єфім’єва був розфарбований піщано-зеленими тропічними смугами, наче ящірка.

Єфім’єв, стримано кивнувши Гайдуку, почав першим:

— Господин Гайдук, я вас, признаться, недооценил. Не думал, что вы так быстро уничтожите демократию в Руси, станете украинским националистом и подлинным тираном.

Катери, над якими зависли чайки, наче в очікуванні поживи, похитувались на хвилях. Гайдук, не перебиваючи, мовчки слухав колишнього прем’єра, в якому також помилився: після перемоги над Північним Союзом у ході операції СТРАП Гайдук запропонував Єфім’єву керівну посаду в Раді менеджерів — але той відмовився. Вгніздившись у Донецьку, колишній прем’єр почав зміцнювати імперію «Вуглесталі» притаманними йому методами: рейдерськими наїздами, вбивствами опонентів, шантажем, заганянням людей у нове кріпацтво. Кілька разів намагався Гайдук переконати Єфім’єва припинити (бо відчував до нього якусь симпатію) — та марно. Оточивши себе зграєю підлабузників, кар’єристів та україножерів, він узяв собі на службу колишніх офіцерів із корпусу імені генерала Денікіна, що воював у складі 3-го Малоросійського фронту, схиблених на мстивій ідеї покарати непокірних хохлів за поразку. Агентура Гайдука, що працювала в оточені Єфім’єва, попереджала генерала про небезпечну еволюцію колишнього прем’єра, який поступово зачищав Донбас від опонентів — тих, хто залишався вірним ідеї побудови єдиної країни.

Єфім’єв, не дочекавшись відповіді Гайдука, продовжував:

— Вы нарушили национальное равновесие в пользу малороссов и тем разрушили державу Русь-Украина. Поэтому я, поддержанный многонациональным русским народом Донбасса, решил разорвать конфедеративный договор. Вся левобережная Украина поддерживает меня. Вы можете спастись в случае признания этого факта и подписания акта капитуляции — ликвидации так называемой державы Русь-Украина. Мы, коренные дончане, не потерпим больше унижений со стороны заезжих малороссов и предателей галичан…

«Так приходили зі Степу половці — кочівники-зайди, й диктували свої умови київським князям, — подумав Гайдук. — І чого цьому бандюку не вистачало? Грошей? Влади? Він схотів кинути на килим весь народ, як ганчірку, як зламані, обезголовлені тіла своїх суперників на рингу».

— Поэтому, Гайдук, я требую: немедля подписать заявление о своей отставке и о ликвидации вашей этнической химеры — государства так называемых украинцев и русских. Никогда русские не станут украинцами. Слышите?

— Ви все сказали? — спитав Гайдук, у якого від монотонного хилитання на хвилях вже почало паморочитись у голові. — Тепер слухайте мене. Сьогодні вранці я підписав декрет про позбавлення вас громадянства держави Україна-Русь з усіма майновими наслідками, що з цього випливають. Ми отримали також рішення Глобального банківського союзу про арешт усіх ваших банківських рахунків та рахунків підставних осіб, афілійованих з вами. Над цим добре попрацювала наша фінансова розвідка.

— Как вы смеете! — за інерцією грізно, але розгублено, ще не вірячи почутому, мовив Єфім’єв, і його слова вже не звучали так голосно, як перед тим. Його вузько посаджені на мідному обличчі очі стали схожі на шпаринки. Гайдуку здалося, що зараз з рівербота пролунає вбивчий залп. Але обійшлося.

— Верховний військовий трибунал оголосив вас, пане Єфім’єв, зрадником. Вам надано право добровільно залишити межі держави, — сказав Гайдук. — Ваш човен уже не повернеться до лівого берега. Прибережні води заміновано, йде роззброєння вашої бригади в Плавнях.

Єфім’єв побагровів, як під час гіпертонічного кризу:

— Это шантаж! Вы негодяй! Я жалею, что не уничтожил вас тогда, в Кабинете Министров!

— Я теж, — ввічливо відповів йому Гайдук. — Продовжую: Донецьк годину тому захоплено десантними військами, вірними уряду. Зараз там ідуть арешти змовників і ваших прихильників. Не раджу повертатися. Вниз по течії, в районі Енергодара, вас чекає гелікоптер, який доставить вас до Румунії. Раджу більше не повертатися в Україну. Ваша ДУР луснула, як мильна булька. Прощайте!

Не встиг приголомшений Єфім’єв змахнути важким кулаком, щоб дати команду відкрити вогонь, як двигуни на катері Гайдука форсажно заревіли й БРК блакитною стрілою, лякаючи чайок, рвонув не на захід, звідки прийшов, а на схід, чим збив з пантелику команду рівербота «Mad Bull»: водяний смерч від гарматно-кулеметного залпу здійнявся на порожньому місці; згодом на поверхню спливло багато оглушеної риби.

Ще довго темними водами Каховського моря повільно пливли на південь риб’ячі тіла, обернені до неба білими черевами.

29

Друга сепаратична криза вибухнула в 2082 році. Навесні у Львові новообраний парламент Галицької землі — Народна Рада — проголосив створення Західноукраїнської Держави (ЗУД) й вихід її зі складу конфедерації Україна-Русь. Невдовзі до цього рішення приєднався парламент Волинсько-Поліської землі. Ніякі вмовляння і погрози військового генерал-губернатора щодо неприпустимості порушення конфедеративного Договору, малої Конституції України-Руси, прийнятої ще за часів Президента Волі, та законів воєнного стану, запроваджених КОПОР-РАМом, не вплинули на розкольників.

Гайдук відкинув пропозицію військового губернатора Галичини генерал-майора Грома — силами трьох десантних бригад заарештувати та інтернувати членів Народної Ради, запровадити в Галичині комендантську годину й силовим шляхом відновити владу київського військового режиму.

Гайдук прилетів до Львова на бойовій «черепасі» 001, яка здійснила посадку на яворівському полігоні ОГБ, що носив назву «Мир і безпека» і тому вдень і вночі здригався від вибухів снарядів із лазерним наведенням, керованих протитанкових ракет і ревища нової таємної зброї, яку випробовували тут. Щоправда, під час приземлення Гайдука на полігоні панувала тиша. Зустрічав Координатора генерал-майор Грім — той самий, який колись врятував Гайдука, знайшовши «черепаху» 002 неподалік гори Пивихи.[6]

Панас Васильович Грім подобався Гайдуку: небагатослівний, повільно-обережний, немовби пасічник біля вулика, спостережливий і водночас рішучий, він чимось нагадував Гайдуку колишнього міністра оборони гетьманських часів Прядка. І тепер майже панічна реакція Грома на львівські події стурбувала Гайдука: на пустопорожні індепендистські декларації, що час від часу лунали з боку галицьких кав’ярень, Грім так не реагував.

Вони, не заходячи до дерев’яних штабних приміщень, з яких ще не вивітрився зимовий запах сирої порожнечі, пішли вздовж Алеї Слави.

— Вибачте, Ігорю Петровичу, що не втримав ситуацію під контролем, — понуро дивлячись під ноги, доповідав Грім. — Мене інформували наші розвідники, що готується щось погане, але я не повірив. — Він підняв голову й подивився Гайдукові у вічі: — Беру вину повністю на себе й прошу звільнити мене з посади генерал-губернатора. Тут такий гадючник, а я… не політик я, Ігорю Петровичу. Я тут чужий.

Гайдук зупинився, ніби щойно відчув незвичну тишу на полігоні. Метрах у десяти за ними зупинилися офіцери, що супроводжували Координатора, та охоронці.

— Не поспішайте, Панасе Васильовичу. Ми всі не політики. Я вам повністю довіряю… Це, швидше, моя провина. Переоцінив патріотизм галичан і недооцінив їхню егоїстичну самозалюбленість. Ви не знаєте, де перебуває генерал Кшиштоф Самсонович?

— Звичайно, знаю. Він неподалік, у Ярославі. Спостерігає за нашими подіями. Чекає, як…

Гайдук покликав до себе офіцера зв’язку з невеличким чорним ранцем на спині та довгою, наче спінінг, антеною й наказав організувати розмову з Самсоновичем. Негайно.

Через п’ять хвилин офіцер подав трубку Гайдуку.

— Розмова йде через наш супутник, фільтрується, і визначити ваше місцерозташування неможливо, — козирнув офіцер.

Гайдук почув голос генерала броні Самсоновича, Військового коменданта Речі Посполитої.

— Panie Komendancie, mowi general Hajduk. Jestem na poligonie Jaworowskim.

— Widzę Pana, Panie generale, — відповів Самсонович. — Nasz satelita obserwoje wlaśnie poligon Jaworowski.

Гайдук спитав, що Самсонович думає про події у Львові. Той після певного розмислу сказав, що керівництво Польщі — вірної союзниці України, дуже стурбоване тим, що відбувається в Галичині й на Волині. Ці події можуть зламати стратегічний баланс у Центрально-Східній Європі, так потрібний перед лицем загроз з боку «Глобального джихаду».

Гайдук спитав, чи правдивими є чутки, що певні політичні сили в Польщі хочуть використати цю ситуацію для встановлення польського контролю над Галичиною і Волинню?

Після задумливої паузи (Гайдук уявив, як Самсонович розгладжує свої пишні вуса а-ля Пілсудський) пан Комендант РП запевнив Гайдука, що про це не може бути мови, навіть якщо Народна Рада звернеться до Польщі з проханням про приєднання до цієї країни.

— Му nigdy nie zdradzimy swoich sojuzników z Ukrainy, — завершив розмову Самсонович.

— Mam nadzieję, że utrzymamy sytuacje pod kontrolą, — запевнив у свою чергу Коменданта Гайдук.

Почався весняний львівській дощ, нескінченний, немовби хмари, якими було встелене небо над Прикарпаттям, акумулювали в собі всі водні ресурси Європи. Невеселий, не такий, якими у квітні бувають дощі цвітіння. Довелось Гайдуку і групі офіцерів сховатися на веранді штабного будинку.

Потелефонувавши до голови Народної Ради професора Войчишина, який був, здається, прикро вражений тим, що грізний Координатор перебуває у такій близькості від Львова, Гайдук запропонував лідеру галицьких сепаратистів зустрітися через дві години у передмісті Львова Брюховичах і навіть назвав конкретне місце — готель «Колиба», розташований у мальовничому сосновому лісі над озером. Тут навесні 2080 року львівські власті тріумфально приймали Гайдука з Олею як переможця у війні з Північним Союзом. Саме у «Колибі» було підписано Конфедеративний договір, згідно з яким Галичина, як і всі інші землі, набувала автономію, але брала на себе жорсткі зобов’язання щодо надання Києву права на проведення загальнодержавної фіскальної, правоохоронної, зовнішньої та оборонної політики.

Вони були щасливі тут з Олею, коли вночі у спальні на другому поверсі кинулися один одному в обійми, не звертаючи уваги на голосне рипіння ліжка, а потім сміялися довго, уявивши, як слухають ці звуки охорона і господарі, а потім їм схотілося їсти, й о 3-й годині ночі вони з великим апетитом уплітали чи то пізню вечерю, чи ранній сніданок…

Згадка про той теплий сонячний день і про ту Ніч додали Гайдукові трохи радості, попри всі погані новини й занудливий невгамовний дощ.

Агенти контррозвідки, що наповнили останніми днями Львів, доповідали Гайдуку про чвари всередині Народної Ради: частина поміркованих послів була проти руйнування держави.

Войчишин спробував перенести зустріч, до якої не був готовий, вигадував різні приводи, щоб відтягнути час, але Гайдук сказав, що негайно виїжджає до Брюховичів і що війська Західного оперативного командування й бригади прикарпатських десантників — «червоні берети» — у разі відмови вести переговори будуть підняті по бойовій тривозі.

У Брюховичах уже перебувала група десантників із Києва, про яку не знали ні генерал Грім, ні його штаб. Десантники оточили територію «Колиби» й встановили контроль над під’їзними шляхами. Відділок місцевої поліції, підпорядкованої Народній Раді, був блокований, і зв’язок зі Львовом перерваний — не працювали ні мобільники, ні інші гаджети, ні Інтернет. Операцією із встановлення контролю над засобами зв’язку в новопроголошеній ЗУД керував полковник Середа. Він очікував лише наказу Гайдука на повне вимкнення всіх комунікацій у регіоні.

Над «Колибою», здавалось, зависло Око Дощовика: шурхіт не по-весняному холодного дощу нагадував звук недалекого водоспаду; псевдофольклорні принади «Колиби» — усі ці тини, тиночки, перелази, вози, колеса, повітки, глечики, важкі дерев’яні лавки й столи — все це занурювалось у мокву, і лише терпкий камфорний запах сосен, деревини й мокрої глиці очищував дихання, давав відчуття прозріння — сумного і чистого.

Поки чекали Войчишина в двоповерховому котеджі, де розтопили камін, генерал Грім детально ознайомив Гайдука з Оперативною обстановкою й вжитими військовим командуванням заходами. На щастя, ще ніхто не наважився натиснути на спусковий гачок.

Нарешті, в супроводі трьох джипів поліції прибув білий весільний лімузин «Кадилак», з якого вийшов професор Войчишин із трьома супроводжуючими особами. Перед ворітьми «Колиби» їх зустрічав Гайдук — привітно, наче нічого не сталося.

У вигрітій залі на столі вже стояла «перекуска» — гарячі деруни зі сметаною, яєчня зі шкварками, свіжа паляниця, масло, мед, ряжанка в невеличких глечиках, пряжене молоко, чай, кава.

Професор Роман Войчишин — невеличка на зріст, швидка на рухи і слова, регітлива, порівняно молода рудава людина років сорока — був легендарним галицьким революціонером, неодноразово заарештовуваним ДерВаром у часи Гетьмана Махуна; він був визначним теоретиком самостійності Галичини, автором культової книги «Галичина не Україна». Під час чергового арешту, коли Войчишину загрожувала кара смерті за звинуваченням в організації вбивства начальника управління Державної варти у Львові, генерала поліції Римаря в 2077 році, полум’яний бунтівник утік із в’язниці на Лонцького й, перебравшись до Мюнхена, став там професором Українського вільного університету, отримавши звання доктора філософії, історії та політології. Гайдук кілька разів зустрічався з цією непосидющою, як ртуть, людиною, яку поважав, але не любив: чомусь Войчишин нагадував йому Волю-Капрана — з того самого неспокійного племені революціонерів, вічних руйначів будь-якого, навіть справедливого порядку, харизматичних гіпнотизерів, здатних вести за собою натовп. Вести — тільки куди?

Ось і зараз — Войчишин був неприродно ажитований, збуджено говіркий, він реготав зі своїх жартів, весь час проводячи вказівним пальцем правої руки по коротких рудавих вусиках, наче витираючи їх; вдягнений був у темно-синю елегантну куртку з гербом Львова й голубі джинси, що робило його майже хлопчиськом порівняно зі скутим у рухах, кульгавим і мовчазним Гайдуком, убраним у відсирілу камуфляжну уніформу. «Яке нещастя, — подумав Гайдук, — що наша земля породжує таких яскравих, талановитих людей, які запрограмовані лише на опір, на повстання, на знищення і себе, і своїх однодумців, і всього, що є довкола». Аналітики Національного бюро розслідувань та військові контррозвідники приготували Гайдуку розлогу психохарактеристику на Романа Войчишина, відзначивши головну його рису: в усьому і завжди бути першим. Ніколи й нікому не підпорядковуватись, не коритись і не визнавати нічиїх авторитетів, крім власного.

Вони зі смаком поїли приготовані наїдки, більшість з яких була привезена з Києва. Охорона не довіряла місцевим куховарам. Войчишин жартував, що не розуміє, як Гайдук, людина американського виховання й способу життя, може дивитися на такі кількості калорій та холестеролу, а Гайдук у відповідь сміявся й казав, що тут усі продукти генномодифіковані й не містять у собі жодної калорії. Це не картопля, не сало, не сметана, не пшеничне тісто, а лише тіні, формули тієї смакоти, що нам так подобається.

Потім вони залишилися сам на сам, і Гайдук одразу спитав — яку мету поставив перед собою і перед Галичиною Войчишин?

Президент Західно-Української Держави припинив блазнювати, підстрибувати на місці й реготати і відверто повідав, що хоче відірвати свій народ від напіврабської, зросійщеної, православно-московської України, від візантійської спадщини Київської Руси, від російського півдня і сходу. Його мета — побудувати незалежну, процвітаючу, справедливу, дійсно українську державу — єдину і мононаціональну, справжню спадкоємницю Червоної Руси князя Данила Романовича. Поступово захоплюючись, самопідзаводячись й сповнюючись новою енергією, в якій він захлинався, професор Войчишин наче сам себе переконував у обов’язковості зруйнування єдиної держави. Він виклав Гайдуку довгий список несправедливостей з боку Центру щодо Західної України — від відносно малої квоти галичан у центральних органах влади України-Руси, бюджетних проблем та хибних рішень генерала Грома — до несправедливо прихильного ставлення Гайдука до Степу, навіть навів приклад довгого і незрозумілого потурання Єфім’єву, що ледве не привело державу на межу загибелі.

В аргументах Войчишина багато було справедливого, з чим можна було погодитись — і чимало проблем можна було усунути за взаємної домовленості, але від жорсткого, холодного погляду Гайдука не можна було приховати, що весь полум’яний пафос Войчишина, вся система його доказів, за якою можна було б розірвати на шматки будь-яку успішну країну — Польщу, Канаду чи Туреччину, — все це ніщо інше, як параноїдальні візії самотнього мрійника, які нічого спільного не мають із реальним життям.

Гайдук зрозумів, що на Україну насунулося нове лихо, гірше за примітивний бандитський сепаратизм Степу. Народився свій Томас Кампанелла, свій конструктор нової української утопії (скільки їх уже було в нашій історії?), і цей фанатик готовий вжити свої блискучі здібності задля руйнування державності — недосконалої, яка ледве тримається на військових, — але здобутої такою кров’ю. Він готовий знову погнати мільйони ні в чому не повинних людей, які ще не отямились від Великої Темряви, Чорного мору, в новий рай, в нову химеру заради примарної Ідеї. Кому вдалося побудувати успішну державу Великої Ідеї? Німеччині? Росії? Ірану? Монголії? Китаю? Центрально-Азійському Халіфату? Афганістану? Лише кров і страждання.

Гайдук мав до Войчишина багато конкретних запитань:

— скільки робочих місць створив Земельний уряд Галичини, щоб припинити безробіття й катастрофічну імміграцію до Італії та Польщі?

— чому Войчишин відмовився створити спільний промисловий регіон Катовіце-Краків-Львів з розвитку і виробництва найновіших інформаційних технологій?

— чому Львівський університет втратив провідні позиції в Європі й зник зі списку найкращих навчальних закладів світу?

— чому Львівській аеропорт стоїть напівпорожній, перебуваючи на межі банкрутства, замість того щоб стати процвітаючим хабом Центральної Європи?

— чому уряду Войчишина не вдалося зменшити рівень корупції?

Гайдук, слухаючи пристрасну промову Войчишина (який, забувши про загрозу «Глобального джихаду», натхненно малював щасливе майбутнє малої гордої самотньої української землі), вирішив ні ставити предсіднику Народної Ради важливих запитань, ні надавати йому статистичні розрахунки про залежність Галичини від постачань електроенергії та стратегічної сировини з центру, ні висловлювати свою глибоку переконаність про неможливість повноцінного існування України-Руси без Галичини і Волині: це було б схоже на державу, в якої вирізали серце.

Натомість сказав інше:

— На кордоні Польща сконцентрувала ударну армію імені Пілсудського на львівському напрямку. Командуючий — генерал армії Самсонович. У день формального від’єднання ЗУД від великої України польські війська будуть введені до Галичини. Маємо достовірні агентурні дані.

— Я добре знаю Самсоновича, — майже радісно збадьорився Войчишин, протираючи вуса від крапельок поту. — Ми з ним домовимося. Він файний хлоп.

«Він божевільний, — остаточно переконався Гайдук. — Він не може домовитись з українським генералом, а вірить, що з польським…» Згадав, чим скінчився союз Петлюри з Пілсудським.

— Я пропоную на ваш розгляд, пане Романе, два варіанти, — тихо промовив Гайдук. — Перший. Ми підвищуємо статус вашої землі до Королівства Галицько-Волинського. Вас обирають королем, як обирали польських королів — без права успадкування.

Гайдук знав, що Войчишин не має й не матиме дітей.

— Але Галичина, її корона залишається навічно в складі України-Руси. Всі ваші претензії ми уважно розглянемо, створимо спільну комісію й вирішимо, по можливості, всі спірні моменти. Згода?

Він побачив, як внутрішня хвиля неспокою і надій освітила обличчя Войчишина.

— А другий? — спитав той, перебуваючи в стані збудження, наче спринтер на Олімпійських іграх перед пострілом стартового пістолета. Те, що називається лихоманкою влади, вже заволоділо Войчишиним.

— Другий варіант — обираємо вас Президентом держави Україна-Русь.

— А ви… ви хіба не Президент? Вам хіба не подобається?

Гайдук знизав плечима:

— Ну який з мене Президент? Це не для мене. Я Координатор. Велика влада, як і великі гроші, потребує тиші. Волію тишу.

Войчишин почав занепокоєно озиратися навсібіч, наче людина, яку загнали в пастку.

— Мені потрібен час, щоб подумати.

— Часу я вам не дам, — у словах Гайдука прозвучала неприхована погроза. — Ви звідси не вийдете, доки не дасте відповіді.

— Це насильство! — обурено грюкнув кулаком Войчишин по столу. Та ніхто не почув цього стуку.

Гайдук відчув, що ця самозакохана риба заковтнула наживку.

— А ви не обманете? — підозріливо спитав Войчишин.

— Готовий підписати з вами урочисту Угоду в присутності делегацій і телебачення й негайно оголосити про її досягнення на весь світ. Даю слово честі.

Гайдук знав, що в ці хвилини військові комісари, заслані з Києва, працюють з членами Народної Ради, пропонуючи її лідерам різні високі посади взамін за підтримку ідеї державної єдності України-Руси. Голосування (58 — «за» відділення від України-Руси, 45 — «проти») показало, що Войчишин не має твердої більшості.

— Треба скликати засідання Народної Ради, — намагався чинити опір Войчишин. — І якщо ви думаєте, що мене можна залякати… Це марно. Я не таке бачив.

— Та Боже спаси, — миролюбно всміхнувся Гайдук. — Як можна таке про вас подумати? Але все треба вирішити негайно. Потім буде пізно. Я не зможу зупинити армію, підпорядковану не мені, а генералу Палію. Він налаштований проти вас. І готовий вжити силу. А ви знаєте, якими методами можуть діяти військові? Зброя і кров. Вам це потрібно?

Йому стало жаль цього мрійника, здібну і потрібну Україні людину, яку довелося б знищити, якби він спробував вивести Галичину й Волинь зі складу держави. Іншого виходу просто не було.

— Я вирішив, — нервово ворухнувся Войчишин. — Готуймо положення про статус Королівства.

«І золоту корону князя Данила на твою голову», — задоволено подумав Гайдук.

30

Через місяць після приборкання професора Войчишина (той очолив громадянський рух «Королівство» й агітував на численних мітингах, як виняток дозволених військовим режимом у Галичині та на Волині, за перетворення західних земель на автономне Королівство у складі держави Україна-Русь) Гайдук перебував у Харкові, на заводі імені Малишева. Стояла травнева степова спека, від якої не рятували навіть цехові будівлі, горішні металеві конструкції яких кидали на запилюжену долівку кволі геометричні тіні. Гайдук та його супутники спливали потом, прикладаючись постійно до фляг з охолодженою мінеральною водою «Салтівська». Стовпи сонячного світла вихоплювали з напівмороку верстати, металеві риштування, фрагменти готових виробів. Завод розпочав експериментальне виробництво машин проекту «Ящірка» — броньованих колісниць нового класу — і директор заводу Новицький поперемінно атакував то Гайдука, то Малахова — координатора оборонної промисловості — вимагаючи збільшити бюджетне фінансування. Після того як Гайдук побачив харківську «ящірку» Lizard CAV–LW-XI на заводському полігоні, настрій значно поліпшився; Оля почувалася краще, американські ліки, здобуті професором Поліщуком, дали надію на одужання; по всій країні розгорнулося масове будівництво індивідуальних будинків у кредит і реконструкція застарілої інфраструктури; Рада менеджерів працювала злагоджено, її не роздирали жодні конфлікти.

Директор запросив гостей до стенда, на якому стояв новий двигун до «ящірки», що працював на твердому паливі. І цієї хвилини Гайдук почув сигнал гаджета — особистої лінії зв’язку генерала, призначеної лише для термінових повідомлень вищої державної ваги.

Гайдук відчув, як тимчасово, на якусь частку секунди зупинилося серце, як порожнеча і біль зростають у грудях. Він оперся на металеву драбину, що стояла біля стенда.

— Ігорю Петровичу, що з вами? — спитав директор, злякавшись за долю додаткового фінансування.

— Загинув Войчишин, — ледве вимовив Гайдук. — Я негайно вилітаю.

Він згадав смерть Індіри Голембієвської. Ритм серця відновився, хоча біль у грудях ще залишився. Гайдук зрозумів, що хтось повісить смерть Войчишина на нього. Не буде тепер Королівства Галицько-Волинського, подумав він, Короля не стало.

31

У понеділок, 17 січня 2084 року, Гайдук прокинувся дуже рано — о 5:00 AM. Зазирнув до спальні, де, скинувши ковдру на підлогу, впоперек ліжка спав Святик; лежав горілиць, ледь відкривши малий ротик, і нагадував утихомиреного ангелочка, що здійснив далекий переліт з раю до грішної землі й тепер відпочивав, склавши крильця.

Гайдук мовчки постояв над сином і тихо вийшов зі спальні до кабінету. Сів за лептоп — переглядати останні повідомлення. Його увагу привернув лист зі Сталінграда:

Гайдук відключив лептоп і пішов до ванної кімнати, де довго стояв під гарячим душем, відчуваючи, як тепло сповнює його тіло байдужістю й умиротворенням. Біль у спині минув. Щоб не розм’якнути остаточно, увімкнув струмінь холодної води, розтер тіло темно-зеленим рушником-фроте, купленим колись Олею (вона мріяла поїхати на море до. Болгарії), накинув боксерський халат армійського клубу «Удар» (усе, що залишилося йому від спогадів про бокс) і пішов на кухню. Натиснув кнопку новенької електронної кавоварки, яка негайно видала подвійну порцію еспресо до маленької білої чашки з золотим написом «Небесний Єрусалим». Каву йому заборонив пити професор Поліщук.

Вдихнувши запах кави, Гайдук згадав стару кавоварку на довоєнній квартирі на розі Інститутської та Банкової — і сцену зі старого, віджилого, забутого і закресленого життя: як збирався він на засідання РНБ, де Махун проголосив його зрадником, а Клинкевич зідрав погони.

Гайдук надягнув цивільний костюм: спогади з того неіснуючого життя боляче зачепили його.

Він спустився до термінала підземного тунелю й сів у невеличкий електрокар, схожий на гольфовий візок. Спереду вже стояв чотиримісний кар з охоронцями. Процесія рушила в напрямку будівель КОПОРу — Ради менеджерів — туди, де містився центр управління державою, серцевина військового режиму.

Крім розгалуженої системи військового управління і контролю, яка виконувала не стільки диктаторські, як наглядові, корекційні функції, залишаючи досить багато свободи на місцевому рівні й майже не втручаючись у справи бізнесу, Гайдук послідовно будував систему національної безпеки. Другим за значенням після КОПОР-РАМу органом управління була Рада національної безпеки, до сфери відповідальності якої входили різні силові структури. Гайдук намагався не втручатися у справи Палія — міністра оборони, який як людина амбіційна дуже ревниво ставився до спроб зовнішніх впливів на УНА — хоча Гайдук мав повноваження Верховного головнокомандувача. Зате інші силові структури повністю підпорядковувалися йому.

Після перевороту 2079 року (чи Революції жоржин, як поетично називали це військові пропагандисти) були створені такі основні державні органи, підконтрольні Гайдуку як Голові РНБ:

— Координаційний комітет з розвідки й контррозвідки (КОРК) — колишній, до 2079 року, РОК — Розвідувальний комітет, улюблене дітище Гайдука;

— Національне розвідувальне агентство (НРА) з важливим компонентом — Управлінням військової розвідки (УВР) та іншими напрямками розвідай політичної, науково-технічної, електронної, фінансово-економічної, психологічної;

— Національне агентство внутрішньої безпеки (НАВБ) з включеним до його складу Управлінням військової контррозвідки (УВКР);

— Національне бюро розслідувань, що боролося з резонансними кримінальними злочинами, тероризмом (разом із НАВБ), корупцією та іншими протиправними діями;

— Національний департамент справедливості (НДС), на чолі якого стоїть Прокурор держави;

— Національне управління поліції (НУПО), яке координує роботу поліції всіх рівнів — національної, земельної та місцевої.

Справедливо вважаючи, що тільки багатоканальна незалежна інформація з різних джерел може забезпечити об’єктивне уявлення про суперечливі, мінливі й загрозливі процеси, які відбуваються всередині держави та поза її межами, Гайдук стимулював суперництво різних спецслужб, різних груп впливу та різних структур; результатом стало значне збільшення обсягів інформації, яка фільтрувалася та інтегрувалася аналітиками КОРКу Альбертами І, II, III, IV… XV — колишніми Максиміліанами ВІРУ.

На сходах Гайдука зустрів полковник Чміль — військовий ад’ютант і помічник Координатора: тепер сивий колір козацьких вусів не відрізнявся від кольору волосся, але обличчя його залишилося молодим, про що свідчив живий погляд карих очей колишнього сотенного, суворого Гайдукового командира. Добре пригнаний темно-зелений мундир із червоно-зеленими аксельбантами тільки підкреслював його хлоп’ячу статуру. Чміль тримав у руках сумку з лептопом і паперами, необхідними для засідання РНБ.

Усі встали, коли Гайдук увійшов до зали. Сьогодні він не взяв свого карпатського топірця й намагався йти, не накульгуючи. Всівся у крісло головуючого й подивився на список присутніх, що його подав Чміль. У залі зібралися члени КОПОР і РАМ, генерал-губернатори всіх земель і військові комісари великих міст, керівники спецслужб, Прокурор держави і Верховний суддя держави.

— Прошу всіх сідати. Починаємо роботу. Всі отримали необхідні документи? — спитав Гайдук.

— Так. Іго… Петр…чу… Так… — почулися різнобійні голоси, наче хор розминався.

«Скоро вони казатимуть „батьку“, — з відразою подумав Гайдук. — Як казали Гетьману, перш ніж зрадили його».

— Хочу почати з того, чого нема в порядку денному, — мовив Гайдук, відчуваючи, як повертається біль у спині. «Доведеться ковтати „Ексвил“ — так, щоб ніхто не побачив», — подумав він. — Відбуваються конфіденційні переговори між Патріархом України-Руси владикою Ізидором та Римським Папою Климентом XV щодо проголошення влітку в Києві Акту Возз’єднання християн світу, передовсім православних і католиків. Хотів би почути ваше ставлення до цього.

Всі мовчали, очікуючи, мабуть, що спочатку Гайдук висловить свою позицію.

— Я чекаю, — сказав він тоном учителя математики, що призначив неочікувану контрольну.

— Дозвольте? — різко, як завжди, підвівся Малахов — «інспектор Кварк» — перший віце-голова Ради менеджерів, президент концерну «Чорнобиль-30». — Хочу спитати вас, Ігорю Петровичу, з якого це часу ми, секулярна держава, де церква відділена від держави, вирішуємо суто релігійні справи? Чи це правильно?

— Це правильно, — відповів Гайдук так, що всі присутні зрозуміли його позицію й багатьом від того стало легше. Не треба мучитись, вагатися.

Йому здалося, що Кварк змізернів, а його шкіра набула жовтуватого відтінку — чи від поїздки до Коста-Рики, чи від негараздів із печінковим трактом. Погляд був сумний.

Кварк вперто стояв — його місце було в першому ряду за окремим столиком.

Голос його звучав різко і наполегливо:

— Я атеїст. Не православний, не католик, не юдей. Я поважаю віруючих, але не хочу брати участі в якихось незрозумілих мені екуменічних актах. Це не справа держави.

«Ще добре, що він не спитав, хто їздив до Риму, — подумав Гайдук, бо їздив туди інкогніто, як професор Духовної академії Василь Семенович Петренко, улюблений двійник Гайдука. Так було домовлено з Папою. — Чому Кварку так хочеться пити з мене кров? Адже він усе добре розуміє».

— Сподіваюсь, що ви, Миколо Михайловичу, хоч і атеїст, добре розумієте суть справи. Йдеться не про нашу конфесійну належність. У ситуації, коли Омар аль-Бакр і «Глобальний джихад» проголосили тотальну різанину християн — я не кажу вже про юдеїв — ми, наш народ, повинні самовизначитись. Нас уже не питають, хто ми — українці, росіяни, поляки, молдавани? Нас хочуть знищити тільки за те, що ми хрещені, незалежно від того, чи ми віруємо, чи ні. Це навіть не расизм. Це крок уперед порівняно з Гітлером і Сталіним. Це зветься Христоцид. От ви, Миколо Михайловичу. Приходять до вас джихадисти й питають — ти хто? Що ви скажете їм?

— Що я — людина, — кинув сердито Малахов, все ще стоячи, спершись на стіл сухими кулаками. — Я категорично проти втягування держави в справи християнства, яке переживає глибоку кризу.

— Ви сідайте… людино, — сказав Гайдук, дивуючись незрозумілій ворожій впертості Малахова, від якого саме сьогодні чекав підтримки. Вирішив найближчим часом побачитись із ним і поговорити по душах. І продовжив голосно: — Я ставлю питання інакше. Чи ми, керівництво держави, підтримаємо підписання історичного Акту Возз’єднання християн світу під час святкування в Києві річниці нашого хрещення? Маю на увазі всі геополітичні та безпекові аспекти. Пояснювальна записка є у ваших лептопах. Увімкніть монітори.

Побачив, як блакитне сяйво змінило тональність облич присутніх.

Малахов не вгавав:

— Як я розумію, «Джихад» є новим втіленням Чорної Орди. Так би мовити — той самий вид зброї, тільки модифікований. Більш небезпечний. Тому замість релігійних справ пропоную обговорити стратегічно-оборонні питання підготовки до можливих бойових дій, поки джихадисти сюди не прийшли.

— Вони вже тут, — пролунав спокійний жіночий голос. Всі озирнулися. Це була двозірковий генерал Алла Миколаївна Назарова — колишній начальник Сьомого управління ВІРУ, а нині директор Національного агентства внутрішньої безпеки. Мало хто в державі знав її в обличчя, а ті, що зустрічалися з нею, не могли повірити, що ця сіренька мишка, яка нагадувала добру бабусю з реклами дитячих каш, керувала могутньою й розгалуженою спецслужбою країни. Була вона сива — волосся принципово не фарбувала, хірургічних підтяжок обличчя не робила, косметики не вживала, і все ж — завжди залишалася не по-старечому енергійною, свіжою, з проникливим поглядом сірих очей. Носила старовинного крою костюмчики мишастого кольору — в генеральській уніформі її ніхто не бачив, хіба що Гайдук, коли вручав їй зірочки до погон.

— Вони вже прийшли, — повторила Назарова. — І більшість із них — не араби, не кримські татари, не іранці, а українці й росіяни. Якщо до Великої Темряви в країні існувало сто двадцять медресе й три ісламські університети, то сьогодні — понад чотириста, більшість з яких — підпільні, й шість університетів плюс недільні школи. В деяких навчальних закладах діють джихадисти, які готують кадри майбутніх терористів. Гламурна епоха принесла нам великі духовні втрати. Бо якби наші люди були добрими християнами, розуміли, що вони зраджують спадщину своїх предків, переходячи на бік фанатиків, ми не мали б цієї загрози. Агентство підготувало доповідь щодо проникнення джихадистів у всі сегменти суспільства. Інформацію прошу прочитати негайно після закінчення засідання РНБ, бо через годину після того текст буде знятий з комп’ютерів. Тому я повністю підтримую Ігоря Петровича — провести цей історичний акт у Києві як акт мобілізації нашого народу, його об’єднання навколо християнських цінностей. Як нагадування — хто ми, з якого коріння. Це буде дуже небезпечний захід з огляду на можливість широкомасштабних терористичних замахів. Але якщо відмовимось — ми програємо війну, ще не розпочавши битву.

Вона сіла тихо й непомітно, наче розчинилася у невеликій залі засідань, наче й не було її тут зовсім.

Гайдук пошукав очима військового губернатора Криму, генерала Селім-хана: той спокійно вдивлявся в екран лептопа, ніби не про мусульман щойно йшла мова, а про щось, що не обходило приземкуватого небагатослівного генерала.

І тоді не так різко, як Малахов, але й не так непомітно, як Назарова, підвівся міністр оборони Палій — розповнілий, з міцною шиєю, туго стиснутою коміром мундира, але все ще молодцюватий і рішучий; на засмаглому обличчі (щойно повернувся з Мексики, з курортної зони Канкун) — то була засмага блондинів — не коричнева, а яскраво-червона, швидко минуща, — білими, наче приклеєними смужками, виділялися брови. Палій надягнув парадний, оливкового кольору мундир генерала армії, з червоно-чорними нарукавними шевронами УНА на двобортному кітелі, перехопленому в талії — чи тому, що від неї залишилось — пасом, гаптованим золотим листям; ремінь був увінчаний спереду золотою клямрою-застібкою з круглою бляхою з двома перехрещеними мечами. З лівого плеча звисали золоті аксельбанти, на обшлагах рукавів сяяли п’ять золотих смуг-галунів. Козацькі малинові лампаси — дві вертикальні смуги — прикрашали генеральські штани.

— Українська народна армія повністю підтримує ідею Верховного головнокомандувача генерала армії Гайдука, — гучно вимовив Палій. — Доповідаю: в Збройних силах України-Руси нараховується вісімдесят один відсоток християн різних конфесій. Особовий склад розуміє, яка небезпека насувається на нас. Військо візьме участь у забезпеченні громадського порядку й роз’ясненні основних положень Акту Возз’єднання. Практично, ми вже пов’язані з Римом. Частина військових капеланів — греко-католики і римо-католики, які готові зробити свій внесок у цю святу справу. Пропоную: погодитись із пропозицією Верховного головнокомандувача і почати практичну підготовку до цієї історичної події. Дозвольте сісти?

«Що це з ним? — неприємно здивувався Гайдук. — Цей офіційний тон, цей розцяцькований парадний мундир, ця тупа готовність виконати наказ без спроби осмислити саму подію… Невже Леді розповіла йому?»

Він не помітив, як почав говорити генерал Селім-хан. Він мовив тихо, часто зупиняючись й погладжуючи обома руками сивіючу борідку, наче під час намазу.

— Було б добре, якби у цій події взяли участь також представники мусульманського духовенства, нехай допоможе їм Аллах… Думаю, що всі розуміють, що справжній іслам не має нічого спільного з шакалами-вбивцями, з джихадистами — цим породженням Сатани.

Він змовк, обвівши запитальним поглядом присутніх. Всі мовчали, бо не вірили Селім-хану. Про цього повільного чоловіка, вдягненого у плямисту куртку десантника з ледь помітною татарською золотою ТАМГОЮ — знаком терезів — на лівому рукаві, ходили лихі чутки. Селім-хан вважався нащадком самого Хаджи Селіма І Герая — могутнього кримського хана. Гайдук знав значно більше про свого союзника, але йому потрібна була підтримка Селім-хана, який обіцяв не виводити Крим зі складу України-Руси, не проголошувати самостійний Кримський халіфат, задовольнитися автономією. Селім-хан правив твердою рукою краєм, столицю якого переніс із Сімферополя до Бахчисарая, ближче до гір. Він відновив фортецю Ор на Перекопі, й першим об’єктом нового міста став монумент татарсько-української вічної дружби — бронзові постаті хана Іслама III Герая і гетьмана Хмельницького, обидва на конях — стремено в стремено — вирушають у спільний похід на північ. — Наш Центр політичної інформації імені Заура Хамзина відстежує всі прояви джихадизму й протидіє їм. Ми співпрацюємо з шановною пані Назаровою й надаємо НАВБ необхідну оперативно-агентурну допомогу. Але мирна і лояльна ісламська громадськість України-Руси, чисельність якої сягає п’яти мільйонів, просить звернути увагу на наші духовно-релігійні потреби. Меджліс давно передав на розгляд Ради менеджерів прохання-пропозицію про спорудження в Києві на майдані поміж Софійським і Михайлівським Золотоверхим соборами величної мечеті в пам’ять хана Батия…

— Де-де? — розгублено перепитав командирським голосом Палій.

— Ви добре знаєте це місце, пане міністре, — м’яко пояснив Селім-хан, пестячи свою борідку. — Це на тому місці, де колись стояв злощасний «дирижабль» ГЕПРУ, а ще раніше — управлінця поліції, так звані «прісутствєнниє места». Згадали?

У залі панувала мертва тиша.

— Так ось, чомусь через якусь бюрократичну тяганину РАМ не дає відповіді, що породжує серед віруючих мусульман певний неспокій, грає на руку джихадистам. Я прошу вас, шановний пане Координаторе, — звернувся генерал Селім-хан до Гайдука, — розглянути і позитивно вирішити це питання. А з джихадистами ми впораємось.

Він з гідністю вклонився Гайдукові й сів, знову заглибившись у споглядання монітора.

Гайдук чекав, що слово візьме Шморгун, мер Великого Києва, власник потужної транснаціональної енергокорпорації ЕКВК, яка, вигравши битву за ринки в концерну Малахова «Чорнобиль-30», постачала електроенергію і тверде високоефективне пальне до Європи. Але Шморгун чомусь відмовчався, хоча серед вихідців з Індії та Пакистану, які працювали на його підприємствах, траплялися криваві конфлікти між індуїстами й мусульманами. Гайдук раптом подумав, що після поїздки до Риму в Києві трапився якийсь злам, схожий на збій добре налагодженої програми в комп’ютері історії. «Працює закон змін, коли тріщать старі конструкції, змінюються раптово люди, хитаються стіни звичного життя, розколюється земля під ногами, з-під якої проростають нові, не бачені досі споруди. Такі, як мечеть на Софійській площі».

— Я візьму під особистий контроль справу побудови мечеті, шановний Селім-ага, — пообіцяв Гайдук господареві Криму. — Але хочу лише пригадати дві обставини. Перша: щойно закінчилася реконструкція київської мечеті ар-Рахма, яка стала однією з найбільших у Європі й не завжди заповнена вірянами. І друге: місце на майдані між Софійським і Михайлівським соборами, де ви пропонуєте поставити нову мечеть, прокляте Аллахом.

— Як прокляте? — не зрозумів Селім-хан.

— Це місце муки і смертей невинних людей. На ньому не можна нічого будувати. Колись це було поле битв, поле крові. (Подумав: битв між русичами і татарами). А потім — місце несправедливості. Хіба можна будувати святий дім — мечеть — на такому місці? Ми знайдемо краще місце. Думаю, що пан Шморгун як міський голова Великого Києва підшукає відповідне місце, скажімо, в Київ-East. В Борисполі. Чи не так, пане Валер’яне?

Шморгун похмуро кивнув головою на знак згоди.

По-європейському елегантний, старомодно толерантний, завжди усміхнений приємний блондин, доктор теології, голова галицької Народної Ради Олесь Юркевич, який заступив Романа Войчишина після його трагічної загибелі, звернувся до Гайдука:

— Ваша ексцеленціє, якщо братньому Києву важко буде організувати цей урочистий Акт з огляду на якісь об’єктивні причини, Львів готовий взяти на себе цю почесну функцію. Тим більше що його Святість Папа Климент XV давно обіцяв нам здійснити пасторський візит до Львова і привезти нам, нарешті, точну копію корони, дарованої папою Інокентієм князю Данилу Романовичу. Прошу взяти це під увагу.

На що Шморгун неохоче видушив із себе, що Київ ніколи не відмовиться від такої честі й організує свято єдності на належному рівні.

Навколо інших питань порядку денного РНБ ніяких дискусій не виникло — їх вирішили за годину.

32

Леді не просто розповіла чоловікові, що сталося майже рік тому. Вона створила власний сценарій вічного серіалу про кохання, зраду, ревнощі й ненависть.

Народжена 5 червня 2054 року в Києві, Леда-Франсуаза Першина могла б стати символом «гламурної епохи», яка винесла людство на вершину матеріального добробуту, загнивання й духовної деградації, наркотичного розповсюдження гедонізму, часу всесвітнього панування крадіїв-нуворішів, убогі смаки яких диктували найновіші моди у політиці й мистецтві, бізнесі й буденних звичаях. Знаком тієї епохи став принцип «Все можна купити, всіх можна розбестити; немає ні минулого, ні майбутнього, є тільки безцінна хвилина щасливого життя сьогодні, зараз, цю хвилину; немає ні Судного дня, немає ні кари небесної, ні земної — якщо є гроші — а гроші завжди легко вкрасти — можна відкупитися від будь-якого суду, навіть якщо це суд Господній».

Це була епоха поп-зірок з їх безсоромним виставлянням на всесвітній огляд брудної білизни, найінтимніших подробиць приватного життя, епоха занепаду науки і різкого зменшення кількості фундаментальних відкриттів на тлі зростання кількості моделей гаджетів. Виник культ спортсменів-зірок, яким уклонялися мільйони недорозвинених фізично обивателів, отруєних пивом і фаст-фудом товстунів і товстух; політика перетворилася на поп-шоу, куди кинулися зірки естради й знамениті спортсмени — бо саме їм, а не здібним адміністраторам від давали свої голоси виборці у так званих ліберальних демократіях — більшість, яка потребувала не серйозної розмови про майбутнє, а велася на блазенські обіцянки щасливого (тобто гламурного) життя вже зараз, негайно.

Один філософ назвав цю епоху «переходом людства до нелюдського способу існування». Очевидними були аналогії із загниванням Римської Імперії, з тією лише різницею, що новітні варвари (а з ними і християни), які прийшли навзамін розбещеній римській аристократії, самі були здебільшого розбещені мрією про гламурне, нарцистичне життя.

Але цю глобалістичну будівлю, зведену на кричущій нерівності людей і народів, уже підточували грізні підземні сили ненависті, заздрості, бажання реваншу; так в’язні велетенського концтабору готують повстання, незважаючи ні на тортури, ні на газові камери, ні на активність стукачів, ні на жорстокість охоронців.

Народне повстання, що прокотилося по Україні в 2077 році й нагадувало криваві селянсько-гайдамацькі бунти XVII–XVIII століть, стало ще одним знаком змін, що невблаганно насуваються на людство. Успіхи войовничого ісламу зі створення всесвітнього халіфату, завдяки яким була розчленована Західна Європа, також свідчили про кінець «епохи гламуру»: далеко не всім подобалось наркотичне сп’яніння й показ крупним планом статевого акта як вершинних проявів цивілізації. Кінцеву трагічну риску під гламурним періодом всесвітньої історії (чи мовою ісламських пропагандистів — епохою розпусти й загнивання західної цивілізації) поставили ядерні вибухи і Велика Темрява.

На думку багатьох, людство почало повертатися до часів Середньовіччя.

Звичайно, Леда-Франсуаза Першина, вона ж у майбутньому Леді Палій, не була теоретиком гламурної епохи й не могла осмислити свою можливу роль як символу цієї доби, але, безперечно, вона належала до найвродливіших дівчат Києва й України, а отже, Європи і світу. Тільки її батько й вона знали таємницю її краси й привабливості: генетичні дослідження, за які батько сплатив чималі гроші, з великим ступенем достовірності свідчили, що Леда-Франсуаза — половецька князівна, з тих, чий полохливий погляд зафіксований на фресці XI століття, відкритій у 2049 році під час реставрації на одній зі стін Софійського собору. Висока волейболістка з міцним, добре тренованим тілом, довгими звабливими ногами й хвилею чорного волосся, що спадало їй на спину (під час матчів збірної України, за яку вона грала, Леда збирала це волосся в тугий хвіст), вона притягувала до себе хітливі погляди чоловіків — хоч би де була, хоч би що робила. На тренування чи на ігри збірної України з волейболу приходили тисячі людей, переважно чоловіків різного віку, які не відривали погляду від її грудей, коли піднімала руки для подачі м’яча, чи від її заду, коли присідала, щоб відбити важкий м’яч, чи від її ніг, які стрімко виштовхували її над сіткою, щоб завдати нищівного удару — смертельного, завершального, переможного. Її обличчя — ледь скошені чорні очі — несло в собі якусь таємницю, не відому нікому, загублену в генах ще з тих часів, коли знищені були половці — степові вороги Києва.

Батько благав Леду нікому не виказувати цю таємницю. Її назвали Ледою не для того, щоб Юпітер, прикинувшись чорним лебедем, покрив її на ріці Ерот — нічого подібного батьки не уявляли, бо далекі були від міфології, а пливли за течією гламурної моди: вони не знали, що «Леда» означає непроглядну ніч, ніч гострих і несподіваних, як спалах блискавки, сексуальних фантазій, задля втілення яких руйнуються долі багатьох людей та їхніх родин. А інколи — і держав. Однак попри всю таємну половецькість, Леда не належала зовнішньо до «фатальних жінок» з числа «готів» чи «вампірів», а залишалася милою, компанійською, привітною дівчиною, яка охоче ділилася своїми принадами з однокласниками, тренерами, хлопцями зі збірної України з волейболу, баскетболу, боксу, плавання etc. — коли траплялася нагода під час зборів напередодні змагань; вона сповідувала принцип «краса належить усім, це народне добро», хоча, віддаючи своє солодке тіло багатьом бажаючим, вона берегла серце від захоплень, знаючи, що ще не прийшов час для Нього.

Батько Леди, Рогнед Першин (тоді в гламурну, дотемрявну епоху часів Гетьмана Мазуна в моду в Україні серед чоловіків увійшли жіночі імена — Зой, Оксан, Наталь, Оль), хоч і не належав до найбільших олігархів України й не входив до складу Аеропагу, проте був помітним і процвітаючим бізнесменом — власником фабрики з пошиття мундирів для вищого військово-козацького керівництва держави й верховного чиновництва, яке хворіло на мундироманію: кожне міністерство, кожен департамент, кожне агентство, кожна найменша судова, податкова чи тюремна інстанція бажали обзавестися власного уніформою.

Процвітанню справи Р. Першина сприяли дві речі:

по-перше, він створив геніальну комп’ютерну програму крою, завдяки якій за кілька хвилин закрійна машина видавала акуратно розрізані геометричні фрагменти тканини (сукна, шерсті, неоперену чи кулевідпорної наноматерії), з яких пошивочна машина автоматично робила чудовий мундир;

по-друге, мундир генерала козацько-танкових військ — темно-зелений з чорними обшлагами і лампасами — сидів, як влитий на Гетьмані Махуні, завдяки чому Рогнед Першин став монополістом у державі з пошиття уніформи. Чорний із сріблом поліцейський мундир начальника Державної варти Мережка, темно-синій маршальський мундир Генерального прокуратора України І.О. Крейди і тисячі, тисячі інших витворів комп’ютерно-кравецького мистецтва були випродукувані фабрикою Першина. Навіть перший генеральський білосніжний мундир Гайдука, шитий золотом, був замовлений у тій самій фірмі, про яку Гайдук тоді ще нічого не чув.

Він не знав, що Першин за наказом Мережка вшиває в новенькі, сяючі рядами гудзиків та різнобарв’ям кантів мундири мініатюрні пристрої для прослуховування начальствених розмов й оцінки настроїв командного складу держави. Так батько Леди — чорнобородий високий (вона пішла в нього) степовик-половець із ледь помітним прижмуром азійських очей — став не лише багатою, а й дуже небезпечною людиною, причетною до найвищих таємниць держави, головним принципом якої була повна недовіра до своїх громадян, навіть з вищої керівної еліти.

Завдяки мундирам Першина була викрита в 2075 році змова полковників проти Гетьмана й знешкоджена спроба вбити лідера нації під час урочистого параду. Виконавців стратили, проте замовників злочину знайдено не було — мабуть, вони надавали перевагу не вітчизняним мундирам, а іноземним костюмам від Армані.

Леда, звичайно, нічого про це не знала, а жила в повному достатку з батьком (мати, непоказна жіночка, колишня швачка фабрики Першина, спилася після народження Леди й була відправлена до наркологічного санаторію в Ірпені), який ні в чому не відмовляв дочці. Леда запам’ятала своє дитинство, як безперервне існування в музеї, бо палац Першина, зведений на схилах Дніпра, нижче Аскольдової могили, був і справді перетворений на велетенську виставку військово-чиновницької уніформи різних віків і народів: тут можна було побачити голландських гвардійців, які, здавалося, зійшли з картин Рембрандта, китайських комуністичних генералів часів Третьої війни в Кореї, англійських колоніальних чиновників у Індії, російських статських радників, польських уланів 1939 року, народних комісарів УРСР перед розстрілом (їхній випраний і заштопаний одяг зберігся на складах НКВС), американських шерифів із Теннессі в кумедних капелюхах, німецьких СС-манів у чорних мундирах, витончений дизайн яких, створений модельєрами «Гуччі», викликав таємний захват Першина, совєтських комісарів держбезпеки — яскраво-сині кашкети з червоними околами, кітелі з зеленої шерсті й сині галіфе з «діагоналі» свідчили про впевнену безпощадну силу держави, італійських карабінерів у темно-синіх одностроях з червоними лампасами й білими портупеями, в темних плащах-накидках з розкішною, несподіваною оперно-червоною підкладкою, французьких тюремних наглядачів часів Фуше; в окремому залі експоновані були мундири українські, переважно виробництва фірми «Першин і Ко» і переважно дизайновані батьком Леди.

Маленька Ледочка, бігаючи серед запилюжених, пропахлих спеціальними хімікаліями манекенів, почувалася, як мала комашка, що потрапила до пронафталіненої шафи, і мріяла колись підпалити весь цей мотлох, щоб легше дихалось.

Але коли 31 липня 2077 року, напередодні захоплення Києва військами Чорної Орди, палац Першина був підпалений невідомими (казали, що то були в’єтнамські робітники батькової фабрики), дихати не стало легше: ледве не потрапивши до лап погромників у масках, які зарубали батька сокирами, незважаючи на те, що в руках його був автомат ІЖ-107, Леда встигла вибігти з палаючого палацу й сховатися у заростях нижче Дніпровського узвозу: бачила у сутінках, як полум’я наповнювало палац зсередини, як вибухали по черзі великі засклені стіни залів, як вогняні кулі плазменої консистенції важко виривалися назовні, ледь не доходячи до невеличкої церкви-ротонди на Аскольдовій могилі. Тепер це місце стало також і батьковою могилою.

О п’ятий годині ранку, коли світанок почав ледве пробиватися крізь туман над лівим берегом, а руїни палацу Першина зчорніли й курилися, наче тліюче вогнище, Леда в нічній сорочці, босонога, з розпущеним чорним волоссям й подряпаними в кущах ногами вийшла на проїжджу частину Набережного шосе й благально підняла руку.

З боку Південного мосту рухались дві автівки. Перша — синій «Форд-Скорпіон» — не затримуючись, швидко об'їхала її й поїхала у напрямку Подолу. Друга — зелений мікроавтобус «Фольксваген-Еко» — різко зупинилася, щоб не збити дівчину. З автобуса вибіг високий чоловік у камуфляжі (запам’ятала лише його білясті, наче вицвілі від сонця брови), схопив Леду й упхав її всередину: там було повно озброєних вояків із довгими снайперськими гвинтівками, затиснутими між колінами цих мовчазних людей.

Так Леда зустріла свого майбутнього чоловіка Ігоря Палія, який повертався з аеропорту Київ-Бориспіль.

33

Уперше Леда познайомилась із Гайдуком і його молоденькою дружиною Олею у березні 2079 року, коли закінчувалася Велика Темрява, а полковника Ігоря Палія призначили одним із заступників Гайдука у новоствореному розвідувальному комітеті (РОК) й надали службову квартиру на Рибальському півострові — в сусідньому з подружжям Гайдуків будинку. Оля запросила Паліїв на вечерю без спеціальної нагоди — просто так, аби краще познайомитись. Олі дуже сподобалась чорноволоса й чорноока могутня красуня, якою захоплювалася ще в пору виступів Леди за збірну України з волейболу в «мирний час» — до вторгнення Чорної Орди та ядерних вибухів. Дві молоді жінки — білява і чорнява — швидко зійшлися й перейшли на «ти». Оля вчилася в Леді (так її називала і це не викликало жодного спротиву) мистецтву домогосподарки, брала в неї кухонні книги й старовинні — пошарпані й зжовклі — жіночі романи; подруги могли годинами слухати музику Шопена чи Моцарта, попивати саморобне вино — розведений самогон, забарвлений червоним буряком і напахчений висушеними травами (називали це «вермутом») — й оповідати одна одній різні історії їхнього минулого щасливого життя. Виявилося, що Першин, батько Леди, добре знав Олиного тата Святополка Гудиму, зшив йому не один мундир. Спогади про «довоєнний» Київ зріднили їх, ніби були вони на вигнанні, на далекій чужині, хоч Київ лежав поруч — за близькими темними горами; на схилах однієї з гір ще можна було розпізнати згарище палацу Першина, а за іншим узвишшям ховався Майдан, на якому повісили Святополка Гудиму. При всій відвертості їхніх розмов Оля ніколи не згадувала Гайдука — ні його службових справ, ні рис особистої вдачі. Леді ж нерідко виказувала вдячність Палієві за те, що врятував її від смерті, розповідаючи — як вона його любить.

Їхні чоловіки також потоваришували, хоч і давалася взнаки різниця віку: Гайдук був на двадцять років старший за Палія. Коли збиралися разом за столом, щебетали в основному Оля і Леді: Оля робила саркастичний огляд подій державного життя, перекривляючи головну відьму країни Богошитську, Леді притримувалася більш побутового тону, розповідаючи про справи гарнізонні, особливо затримуючись на історіях вічного циклу «зрада — кохання — зрада», завдяки чому і Гайдук, і Палій мали досить повну картину сексуальної активності офіцерів розвідки, контррозвідки і спецназу.

Палій, якщо вдавалося вклинитись у щебетання молодих жінок, вставляв свої думки щодо стану бойової підготовки війська, а Гайдук переважно мовчав. Інколи почувався безнадійно старим у цьому товаристві молодих гарних людей. Він не думав про Леді як про жінку, бо все його єство було сповнене Олею, ніжним коханням до неї; звичайно, він не міг не помітити жіночих принад Леді, її грудей, важкі округлості яких звабливо наповнювали тісну маєчку — ще й пипки гостро стирчали, наче хтось пройшовся по них пальцем чи губами. Але залишався до цього байдужим, і навіть скісний, на одну мить, тривожний погляд чорних очей половецької князівни не наводив його ні на які роздуми. Під час однієї з таких вечірок вони з Леді перейшли на «ти». Полковник Палій на це не зважився — навіть ставши генералом армії, завжди звертався до Гайдука на «ви».

Леді була схильна до певного цинізму своїх тверджень, граючи роль старшої, досвідченішої Олиної сестри, хоча народилася всього на два роки раніше за Олю; улюбленою приказкою Леді було «Все починається з кохання, а закінчується гінекологією», хоча це ніяк не стосувалося її. У неї все обмежувалося сексом без кохання й без гінекології. Вона ніяк не могла завагітніти, хоча Палій дуже хотів, й позаздрила Олі, коли та стала чекати Святика. Невідомо чому Олина хвороба, яку старанно приховували навіть від близького до Гайдука кола співробітників, породила в Леді хворобливу ніжність до подруги, щось подібне до солодкого екстазу. Ніхто, звичайно, цього не знав, і навіть сама Леді не розуміла, що з нею коїться.

…Сталося це рік тому, того вечора, 24 лютого 2083 року, коли похмуро, як у тяжкому сні, відзначали сороковини від дня Олиної смерті: вранці побували на могилі, потім відправили службу в Софійському соборі (Ізидор у чорній рясі ченця казав Гайдуку якісь безсилі слова), а увечері зібралися за вбогим поминальним столом — Віра Іванівна приготувала коливо — рис із родзинками, спекла пиріжки з капустою та картоплею, поставила оселедець з покраяною цибулею, квашені огірки та гарячу рибу з гречкою; на місці, де завжди сиділа Оля, стояла склянка з водою (алкоголю на столі не було) й шматок чорного хліба. За столом сиділи Гайдук — неголений і жорсткий, як житній сухар, Віра Іванівна в чорній хустці, Святик, професор Поліщук і начальник медслужби генерал Яків Гальперин, полковник Чміль і Леді Палій; її чоловік, міністр оборони, був відсутній, бо перебував у Будапешті на нараді міністрів оборони Організації Глобальної Безпеки.

Гайдук не слухав нікого — не чув спогадів про Олю, всіх отих байок про її душу, яка саме зараз відлітає з їхньої домівки в далеку подорож; десь далеко, по поверхні того бар’єра, яким відгородив своє горе від усіх співчувальників, ковзнули слова Леди, яка поклялася ніколи не зрадити пам’ять найближчої подруги й завжди опікуватися Святиком. Чорне волосся Леді було перехоплене ззаду чорним бантом, а чорна шовкова блузка, розстібнута на два верхніх гудзики, відкривала її довгу, сліпучо білу шию.

Після вечері всі, як по команді, вийшли з-за столу й розійшлися; Віра Іванівна пішла вкладати до сну Святика. У кімнаті залишилися Леда і Гайдук. Леда підійшла ззаду, притулилася до нього — він відчув плечима теплий притиск її грудей, поклала руки йому на груди (вона ніжно пестила його соски) й почала цілувати голову, шепочучи: «Бідний ти мій, як я тобі співчуваю… як я хочу тобі допомогти… забрати хоч на хвилинку горе… перед смертю Оля просила мене не кидати тебе, допомогти вибратись із цієї біди… Сиди тихо, заплющ очі… тобі буде добре… буде добре… Тільки сиди спокійно… а потім заснеш».

Останні півтора місяця він ніяк не міг зігрітися, наче це його поклали у мерзлу землю; тепер зі здивуванням помітив, що йому стало тепло, наче випив склянку віскі; Леді легко відсунула його стілець від столу й стала перед ним на коліна, почавши спритно розстібувати штани. Він, ще не отямившись від раптовості подій, в яких не відігравав ніякої ролі, а почувався, як паралізований інвалід на візку, відчув, як Ледине волосся гарячою хвилею лягло там, де… Найбільш гидким, таким, чого не простив ні собі, ні Леді, стало те, що в ньому нестримно, неконтрольовано, незважаючи на тугу й відчай, зростало, відчувши вологий і ніжний доторк її уст, бажання піти до кінця, скінчити все переможним, незупинним вибризком… Глянув на портрет Олі, що стояв перед склянкою з водою — йому здалося, що вона з іронічною зацікавленістю спостерігає за таємним процесом швидкого, навіть за мірками XXI століття, повернення до життя в його оральних формах невтішного вдівця та найближчої подруги небіжчиці.

Він наче почув Олині слова: «Пане генерале, пане генерале, як я рада за вас, за ваш всепереможний сексуальний потяг до життя. Прийміть мої вітання й перекажіть їх Леді».

Він вчепився обома руками в Ледине волосся, ледь відтягнувши її голову, й скочив на ноги. Побачив злякане обличчя половецької князівни, її розтулені вологі вуста, розстібнуту до спідниці блузку й відкриті груди з темно-коричневими сосками (ніколи не думав, що в неї такі великі й контрастні ці зони смоктання) — Леда ще розгублено стояла на колінах, а він, важко дихаючи, відступив від столу, затягнув зіпер на брюках і сказав тихо:

— Іди геть.

— Ти не зрозумів, — полохливо піднялася Леда, застібуючи блузку. — Ми нічого поганого не робили… Я тільки хотіла… Оля наказала мені…

— Геть, — повторив він голосніше.

Леда заплакала гірко (йому ледве не стало шкода її):

— Я люблю тебе, — сказала вона, схлипуючи. — Давно і безнадійно. Я хочу від тебе дитину.

Він лівою рукою дотягнувся до карпатського топірця, що стояв біля дзеркала, завішеного чорною тканиною, і їй здалося, що він зараз ударить її нещадно. Ходили чутки, що цим топірцем Гайдук розкроїв череп Волі.

— Я справді люблю тебе, — розмазуючи чорні сліди сліз по обличчю, казала вона. — Колись ти зрозумієш це. Я тобі потрібна. Я ненавиджу Палія. Він тупий жлох.

Так він уперше почув це слово. Жлох. Жлобо-хам.

Вона спробувала наблизитись до Гайдука, але він, наче обороняючись, підняв топірець.

— Йди негайно.

Коли Леда пішла — у спеціальній кімнаті для відвідувачів її чекала охорона Палія, — Гайдук сів за стіл, присунув ближче портрет Олі — тепер у неї був винуватий погляд, наче це вона стала причиною такого тривіального побутового скандалу, який був би немислимий в її домі, якби вона так рано його не залишила. Гайдук дістав з бару металеву скриньку, відкрив дверцята й, схопивши за горло, витягнув квадратну пляшку з білим написом на чорній етикетці «Jack Daniel’s». Налив майже догори масивну склянку й залпом випив гірку темно-коричневу рідину, не відчувши ні її смаку, ні міцності.

До їдальні зазирнула Віра Іванівна:

— Святик спить. Вам щось потрібно, Ігорю Петровичу?

— Ні, — важко хитнув він головою.

— На добраніч. Відпочиньте, Ігорю Петровичу. Так не можна. Ви ж тільки подивіться — на кого ви схожі.

«Я схожий на останнього скурвисина», — подумав він. Вклавши пляшку назад до футляру, він із силою зачинив дверцята. Як віко труни.

«Невже її душа все це бачила?» — подумав, ненавидячи себе.

34

Згодом, через рік, Гайдук збагнув, що саме відтоді, з того проклятого дня сороковин 24 лютого 2083 року, з відходом Олиної душі почала згасати його зоря, коли втратив він віру в себе, а значить, і в усе, що робив. Це було схоже на процес його перетворення з отця Фавна на генерала Гайдука, що переможно просувався до мети — повної влади над Україною. Тільки процес цей тепер набув зворотного напрямку — від неприступного тирана, який брав на себе всі гріхи і злочини військового режиму — до нещасної, сповненої сумнівів людини.

Процес цей відбувався довго і непомітно для Гайдука, бо роль Координатора, Правителя, до якої швидко звик і яка подобалася йому, вимагала повної віддачі всіх сил — до знемоги, коли не було часу на самокопання, гризоти совісті, на зневіру й покаяння, на тверезу, безжальну оцінку самого себе і тих людей, які стояли поряд. Довший час йому здавалося, що його владі ніщо не загрожує, що вона існуватиме за інерцією вічно. Механізм влади працював злагоджено: Гайдук був оточений охороною, секретарями, помічниками, радниками, різними патронажними службами, відданими йому журналістами, які оспівували кожен крок Координатора, ненав’язливо підкреслювали його зваженість, скромність, мудрість при прийнятті рішень, його рішучість у подоланні сепаратизму, непримиренність у боротьбі зі спробами розпалювання в країні етнічних чи політичних конфліктів. Його називали «людиною єднання». На засіданнях КОПОР-РАМ ветерани «Революції жоржин», його політичні спільники, без зайвих суперечок погоджувались із його пропозиціями (він заздалегідь обговорював їх із ключовими постатями військового керівництва), і вся ця дисциплінована мікродержава у великій, наповненій, немов бочка з порохом, проблемами і конфліктами державі створювала ілюзію герметичного, тихого, спокійного світу, куди майже не долинають зойки страждань і крики, сповнені ненависті.

Згодом він зрозумів, що цей комфортний мікросвіт нагадує спеціальну кімнату-камеру для таємних розмов, які неможливо підслухати, ізольовану від зовнішніх звуків.

Але час від часу і в цей жорстко контрольований світ влади проривались і тихі стогони, і голосні слова проклять та погроз.

Гайдук часто роз’їжджав по країні, відвідуючи не тільки місця стихійних лих і техногенних катастроф, але і наукові заклади, лікарні, університети, житлові новобудови, промислові, сільськогосподарські й воєнно-оборонні об’єкти — і хоча всі його візити ретельно готувалися не тільки столичним управлінням охорони і всіма спецслужбами, включно з МГБ — Медико-генетичним бюро, — але і генерал-губернаторами, військовими комісарами й різними адміністраторами на місцях, він подеколи міг почути гнівні вигуки на свою адресу й побачити раптово підняті й одразу ж зірвані охоронцями плакати «Геть тирана!», «Гайдук, припини вбивати людей!», «Генерали, геть з України!», «Україна без війська!».

На ці вихватки, які хоч і боляче зачіпали його самолюбство своєю несправедливістю — адже його режим приніс людям набагато більше доброго, ніж лихого, — намагався не реагувати і не карати тих начальників, що проморгали таке неподобство. Карали їх інші.

Але з пам’яті не йшов випадок, що трапився з ним на Яворівському полігоні восени 2083 року, коли був присутній на бойових випробуваннях харківських машин «ящірка» Lizard CAV LW-XI (Combat Armored Vehicle). Радості його не було межі, бо ця жовто-зелено-коричнева бойова машина («ящірку» не можна було назвати ні танком, ні бронетранспортером — це був новий клас зброї) заввишки один метр, вагою три тонни, керована як «дрон» автоматично, видовжена до 5–7 метрів, гнучка (складалася з кількох рухомих фрагментів) і стрімка, немовби справжня ящірка, котилася на кулеподібних колесах, долаючи будь-які перешкоди, і несла на собі ракети і 155 мм гладкоствольну гармату, яка вистрілювала гіпершвидкісні кінетичні й кумулятивні реактивні снаряди, здатні пробивати найміцнішу броню й армований бетон; для зменшення ваги й небезпеки пожежі конструктори застосували надлегкі й надміцні наноматеріали, а двигун працював на висококалорійному твердому паливі.

Гайдук, директор заводу ім. Малишева Новицький, генеральний конструктор Зігель, Малахов і група генералів із башти КП спостерігали за діями двох «Ящірок» проти десяти найновіших танків «Оберіг» та кількох батарей протитанкових самонавідних ракет земля-земля проекту «Стріла-277». Поле, на якому йшов бій, було перекопане ровами, траншеями, воронками, вкрите де-не-де рідколіссям та чагарником: незважаючи на потужний бінокль, Гайдук не міг зрозуміти, що відбувається на полі бою — помітив тільки якісь невиразні стрімкі тіні й побачив, як безпомічно вибухають один за одним радіокеровані танки, як злітають у повітря їх башти, схожі на зчорнілі чавунні млини від штанг.

Особливо вразив Гайдука один епізод: посеред полігона стояв напівзруйнований бетонний триповерховий будинок, обороняти і штурмувати який навчалися покоління десантників. Гайдук побачив, як одна з «ящірок» поповзла вертикально вгору по зчорнілій стіні будинку (Зігель пояснив, що колеса «ящірки» намащуються спеціальною клейкою речовиною, наче у справжніх рептилій) і, стрибнувши у вікно третього поверху, випалила все, що залишалося всередині. Перекриття впали, але «ящірка» видосталася з-під руїн і зникла на полі бою.

— А де ж протитанкові ракети? Вони що — не діють на ваших «ящірок»? — роздратовано спитав генерал Максимов, який заступив загиблого генерала Грома на посаді генерал-губернатора Галичини. Йому шкода було втрачених танків «Оберіг», що були на балансі Західного командування.

— «Ящірки» захищені від радарів системою «стеллс», — не відриваючи очей від бінокля, відповів Антон Зігель, молодий товстун у шкіряній куртці, яка не застібувалася на його черевці. Він захоплено спостерігав за боєм, наче хлопчисько за комп’ютерною грою. — Крім того, завдяки якостям палива інфрачервоне випромінювання зведено до мінімуму. Плюс висока маневреність. Швидкість визначення цілей — 0,5 секунди. Дистанція — до п’яти тисяч метрів.

Генерал Максимов як літун порівняв це з повітряним боєм винищувачів.

— Скупчення живої сили «ящірка» спалює напалмом, — додав Зігель.

— Ну що, запускаємо в серію? — спитав радісно Новицький.

— Треба ще перевірити в умовах пустелі, — кинув Гайдук, спускаючись із башти. Думав про майбутні бої з джихадистами. «Ящірка» йому дуже сподобалась.

До нього підійшов Чміль, якось ніяково потоптався на місці, козирнув.

— Дозвольте, пане…

— Андрій, кинь це. Що в тебе?

Чміль стишив голос:

— Тут прийшла вдова Войчишина. Вибачте, не змогли зупинити. Хтось привіз її без перепустки… Хоче поговорити з вами.

— Давай.

У казармі, неподалік від КП, його чекала зморена сива жінка, яка здалася Гайдукові набагато старшою за Войчишина. Тонкі риси інтелігентного обличчя — мабуть, колись вродливого — несли в собі тиху печаль вдовиної долі. Він запросив її сісти, але вона стояла.

— Пане генерале…

— Облиште. Для вас я — Ігор.

— Пане генерале армії, — вперто повторила вдова Войчишина, нервово стискаючи в руках невелику білу театральну сумочку, що не пасувала до її чорного вбрання. — Минув понад рік, як було вбито Романа. Ви обіцяли взяти розслідування під особистий контроль. Результатів нема. Невже в такій поліцейській державі, як наша, важко викрити вбивць?

Йому стало ніяково, наче спіймали на якомусь негарному вчинку. Слідство не рухалось з місця, а він, завантажений тисячами справ…

— Вибачте… Як вас звуть?

— Марія.

— Вибачте, пані Маріє (чомусь на мить згадав свою мати Марію), слідство посувається, але дуже повільно. Але я негайно…

— Знаєте, пане генерале, що про вас кажуть у народі? — перебила його Войчишина. Він мовчав. — Що ви — вбивця мого чоловіка. Вся Галичина в цьому переконана. І поки ви при владі — вбивцю не буде знайдено.

— Ви дуже помиляєтесь, пані Маріє, — вимовляв він дерев’яні слова пересохлим голосом.

— Я можу помилятись, але народ — ні. Роман був небезпечним для вас конкурентом. Шукайте, кому було вигідне це вбивство. Всі це знають.

Вона зім’яла сумочку, наче ганчірку, яку треба викрутити.

Він зрозумів, що будь-які його слова тут зайві.

— Чим вам допомогти?

— Дякую, пане генерале. Мені призначили персональну пенсію, Романові поставили пам’ятник із золотим німбом. Наче він Шевченко чи Міцкевич, — схлипнула вона. — Але доки не будуть знайдені справжні Романові вбивці — я не заспокоюсь, так і знайте.

Вона повернулась і різко попрямувала до виходу, риючись у сумочці й шукаючи хусточку, щоб висякатись.

Гайдук не розповів Олі про цей випадок — не хотів додавати до її хвороби мук, залишив цей біль у собі. Під час свого владарювання він багато чого не розповідав дружині.

Саме тоді, коли тихо згасала Оля й коли по ночах йому почали привиджатися тіні тих, кого усунув на своєму шляху, — колишній Президент і мрійник Капран-Воля покінчив життя у таборі для інтернованих у Волинських лісах, повісився на простирадлах, залишивши записку з прокляттями Гайдуку і всій його сім’ї до сьомого коліна, — саме тоді, замість рухатись не зупиняючись до сяючих вершин Абсолютної Влади, як учив його Вчитель (бо влада — як гірське повітря, її ніколи забагато не буває) — Гайдук почав повертатися додолу. Тобто, як переконані були ті, хто стояв при владі, спускатися в пекло, в ті темні долини, де жили мільйони підданих, колишніх кріпаків, а тепер — щасливих боржників банків, не власників, а орендарів, яким військовий режим України-Руси вперше за сотні років подарував ілюзію ситого, заможного життя у власних дешевих будинках, можливість мати власні дешеві автомобілі й маленькі літачки, стереоскопічні телевізори, play stations і комунікаційні гаджети. Натомість кожному громадянинові був присвоєний ідентифікаційний номер — від дня народження до смерті — з зашифрованими біогенетичними, медичними та державно-правовими (порушення, злочини, відбування кари і т. п.) даними, що ставило під тотальний контроль держави населення країни. МГБ (Медико-генетичне бюро) розпочало виконання таємного проекту: дешифруючи генетичний код людини, дослідники намагалися визначити найбільш небезпечні в соціальному плані особистості потенційних революціонерів, бунтівників, анархістів, людей, здатних на замахи, розрухи і громадянську непокору. Взамін за спокійне забезпечене існування народ був звільнений від політичних пристрастей, брехливих партійних гасел, що несли лише розбрат, від дурної парламентської суєти, пустопорожніх обіцянок популістських блазнів і шулерів та нападів штучно стимульованої суспільної ненависті, притаманних ліберальній виборній демократії. Епоха гламуру й моральної вседозволеності, агресивної пропаганди поп-зірок, нав’язування окремими збоченцями-режисерами свого хворобливого бачення людських стосунків скінчилася — замість цього прийшло спокійне, цензуроване й контрольоване, але об’єктивне інформування суспільства, що дало можливість різко зменшити розповсюдження TDV — Television Debility Virus, виділеного професором Вебером у чистому цифровому вигляді, — завдяки чому була виготовлена перша вакцина проти цього психічного захворювання.

Хіба це не блискучий результат авторитарного правління військових в ім’я добробуту народу?

Таємні дослідження Національного агентства внутрішньої безпеки статистично достовірно доводили, що з таким станом справ погоджувалось близько вісімдесяти відсотків населення, що було переконливим доказом найвищої людяності й справедливості правлячого режиму. Понад п’ятдесят відсотків респондентів вважали Гайдука добрим правителем.

З хабарами було майже повсюдно покінчено — і не тільки шляхом розстрілів і повішень, — а головно завдяки запровадженню pricelist’iв — тобто офіційних цінників: за будь-які послуги призначалася справедлива плата — за перебування в лікарні, за допомогу вдома чи підготовку учнів і студентів. Готівки на руках населення майже не було, хоча грошова одиниця укр існувала; у перші ж місяці перебування військового режиму при владі хтось розповів Гайдукові, сміючись, що куна, запроваджена Волею, на мові однієї з балто-угорських країн означає ніщо інше, як жіночий статевий орган. «Бляха-муха», як казав колись Григорій Невінчаний. Гайдук наказав негайно змінити назву на щось більш людське, зрозуміле народу. Під час реформи кожному громадянину України-Руси внесли на рахунок по десять тисяч укрів і відкрили кредит на сто тисяч укрів, що давало змогу розпочати свій бізнес, орендувати землю або сплатити за навчання дітей.

Головним конструктором державного будівництва став молодий доцент Києво-Могилянської академії Оксан Нерубай — веселий лисий яйцеголовий яппі в маленьких круглих окулярах, скельця яких, здавалося, не вбирали й фокусували в собі світло, а навпаки — випромінювали гострі зблиски, наче матеріалізуючи блискучі державотворчі ідеї Нерубая й перетворюючи їх на енергію світла. Нерубай, якого переслідували всі попередні влади за божевільні, карикатурні пророцтва майбутнього (потім більшість пророцтв здійснилася), прибився до КОПОРу як скромний консультант, але досить швидко Оксан, який сподобався Гайдуку, став незамінним старшим радником вищого органу виконавчої влади — Ради менеджерів. Своєю нестримною енергією рухів і думок Нерубай нагадував патріарха української філософії часів Першої незалежності Вадима Сократівського — візіонера і провидця, енциклопедиста і футуролога, минулознавця і майбутнього викривача сокровенної таємниці Леніна. Те, що Оксан Нерубай був учнем професора Вебера, відіграло чималу роль у його вивищенні у часи влади військових. Сам Нерубай не без задоволення порівнював себе з Зія Гек Алпом — ідеологом Кемаля Ататюрка, приписуючи Гайдуку роль турецького генерала-реформатора.

Сповідуючи гегелівську ідею «держава понад усе», Нерубай модифікував її, пристосувавши до реалій нового часу, коли слинявий політкоректний лівий лібералізм довів свою повну неспроможність, вироджуючись у соціалізм, а старомодні тоталітарні режими закінчили своє існування на смітниках історії, наче залізні, проіржавілі, клепані конструкції початку XX століття; так само безповоротно збанкрутували попередні корумповані режими України, хоч би яким пропагандистським лахміттям вони прикривалися — чи російсько-радянською спадщиною несамовитих червоних бісів, що творили шабаш у Москві на Красній площі, чи українськими дірявими козацькими шароварами й гопаками кріпаків під пильним наглядом панів й осавулів з нагаями, чи блатняцько-паханськими піснями братків у спортивних костюмах із бейсбольними битами в руках і перемогами Єфім’єва на степових ристалищах, чи проплаченими натовпами перед дерев’яним ідолом Перуна, які у трансі вигукують лише два слова «Слава!» і «Ганьба!» — але не хочуть почистити після себе засмічені майдани й не бажають тяжко працювати, бо таке життя їм нецікаве і нудне.

На одному із засідань КОПОР-РАМу ще у 2079 році Оксан Нерубай представив свою доповідь, яка й лягла згодом в основу практичних дій зі створення держави нового типу.

Серед основних положень доктрини Нерубая були такі:

1. Народ — це продукт географії та історії, держава — продукт людської волі. Держава може віддзеркалювати все гірше і все краще, що є в народі — залежно від політичної волі Володаря.

2. Державу слід будувати на принципах загальнонародного солідаризму і державного націоналізму, який виховує громадян у дусі відданості українській державі й сприяє створенню української політичної нації. Солідаризм передбачає боротьбу проти олігархічної нерівності й групових привілеїв, турботу про спільні інтереси народу, відмову від поділу суспільства на окремі ворогуючі партії. Політичну націю становлять усі громадяни, які вважають Україну своєю Батьківщиною і згодні з принципами побудови держави (що робити з незгодними, Нерубай не знав і ніяких рекомендацій не давав. Генерали знали).

3. Комуністи і крайні праві нацистські партії мусять бути виключені назавжди з політичного життя як носії Вічного Зла.

4. Бажано, щоб державою керувала політично нейтральна адміністрація менеджерів, яка має програму економічного, соціального, екологічного і духовного розвитку на найближчі 25 років.

5. Збройні сили повинні стати гарантом стабільності держави, стримуючим фактором, не органом репресій, а системою військового патронажу, своєрідною фабрикою, що продукує державних лідерів, відповідальних за свої слова і дії.

6. Засоби масової комунікації не повинні перебувати в руках окремих монопольних політичних чи фінансових груп (дозволена для кожної групи квота акцій — не більше 10 %, для держави — не менше 20 %).

7. Брати участь у виборах на місцевому і земельному рівнях мають право лише громадяни, які сплачують податки, мають власність і працюють (працювали), а не перебувають на вічному утриманні держави. Працюючі мають право на два голоси, пенсіонери — на один.

8. Замість політичних партій має бути створено єдину масову організацію типу СІЧ — Слава і Честь — й систему автономних громадсько-виробничих (спілка ремісників, спілка працедавців, спілка хліборобів і тому подібні), громадсько-освітніх (вільна Академія наук, вільні університети) та громадсько-релігійних (Союз християн) і молодіжних організацій, які повинні відігравати дорадчу роль при прийнятті рішень.

9. Відбираючи політичну свободу в її популістсько-ліберальному розумінні, військовий режим повинен дати народу відчуття справедливості — припинення фінансових та інших спекуляцій, шахрайських оборудок, обдурювання громадян, і водночас — конфіскацію несправедливо нажитих олігархами багатств, підвищення пенсій і зарплат, захист матері і дитини, покращення системи охорони здоров’я і освіти. Учителі повинні стати державними службовцями і бути високооплачуваною опорою держави.

Держава має гарантувати розвиток і фінансувати національну культуру — виробництво кіно- і телефільмів, електронну публікацію книжок, організацію виставок і концертів; іншими словами, держава не тільки зміцнює Збройні сили (hard power — тверду силу), але й всемірно сприяє зростанню soft power — м’якої сили, яка збільшує привабливість країни.

Держава повинна постійно пам’ятати про своє велике минуле, своїх героїв. Для цього треба заснувати спеціальний державний орган — Міністерство міфології.

Таку програму Нерубая було в цілому схвалено військовим режимом і з певними поправками прийнято до реалізації. Замість Міністерства міфології було створено державне Агентство пам’яті, національного героїзму та історичної гордості.

35

На другий день після засідання Ради національної безпеки Гайдук приїхав до свого кабінету на схилах Дніпра дуже рано: у передранковій темряві падав сніг, вкриваючи трохи світлішою, ніж інші барви, пеленою дерева у Марійському парку і розважальні споруди на дитячому майданчику навпроти вікон його кабінету. Охорона була проти розміщення його кабінету в цій частині будинку, побоюючись замаху з боку готелю «Київ», але він відмовився сидіти у великій залі, що виходила вікнами на Дніпро: пам’ятав панораму Дніпра, яка відкривалася з гетьманського палацу на горі Борщиха й не хотів більше роз’ятрювати собі душу картинами вічної ріки, які породжували сум нездійсненності мрій і почуття провини — перед ким? за що? Волів сидіти в маленькій кімнаті, де не могло вміститися понад п’ять осіб; час від часу підходячи до вікна, дивився на малюків, які вовтузилися в пісочницях, штовхалися біля каруселі й гойдалок, з галасом сідали до червоних і жовтих пластикових вагончиків дитячої залізниці. Заздрив тим, хто міг дістатися будки машиніста чорного паровозика: лише раз у житті побував у Празі разом із Ширлі Мак Доул — вони відвідали Політехнічний музей і наввипередки бігали серед старовинних автомобілів і паровозів. Піднявшись до кабіни одного з паровозів, вони цілувалися з Ширлі, мов навіжені, але все ж технічна душа Гайдука не могла не бути зачарована таємничим світом манометрів, плетивом мідних трубок, блиском важелів і розсипами пофарбованих червоних вентилів. Господи, коли це було? — зітхнув він. І чи було взагалі? Дивно: смак поцілунків забувся, а кабіна машиніста — ні.

Іноді Віра Іванівна приводила на майданчик Святика — під посиленою охороною, звісно, — і тоді Гайдук, підходячи до вікна, намагався розпізнати сина поміж інших дітей.

Сьогодні в парку і на майданчику було порожньо, навіть топтунів із «наружки» не було видно. В Києві стояли хрещенські морози. Гайдук подумав про Леді — після тієї поминальної вечері він її більше не бачив, дружні застілля з Паліями припинилися — не було Олі, а робочі зустрічі з Палієм поступово перетворилися на офіційний ритуал; щось було непоправно втрачено, хоча ніколи ні Гайдук, ні Палій не говорили про це. Їхня колишня дружба перетворилася на відчужену зону мовчання, таку, як цей засніжений порожній парк за вікном.

Тихо зазвучав сигнал урядового зв’язку. Гайдук підняв трубку.

— Пане генерале, доповідає черговий Управління військової розвідки майор Яровий. До нас телефонує військовий аташе з Португалії, полковник Колчак. Він каже, що до нього прийшов якийсь поляк, каже, буцімто ваш родич. Наполягає на розмові з вами.

— З’єднай.

Через шорохи прослуховування почув голос полковника Колчака:

— Пане генерале, доповідаю…

— Той поляк у тебе?

— Так точно.

— Дай йому трубку… Алло, слухаю!

Він одразу пізнав голос свого двоюрідного брата Марека Гороля.

— Cześć stary! Jak się masz?

— Chrystusem jesteś? Czy со? — спитав Гайдук.

— Dla czego Chrystusem?

— Bo wstałes z martwych. Kurczeblade.

Гайдук давно поховав Марека з його сім’єю в мороку і сум’ятті Великої Темряви: всі спроби знайти Марека в Кохловіцах не дали результату. Марек, поспішаючи і ковтаючи слова, повідав йому, що живе тепер у Лісабоні, Гєня та дівчата — Мариля і Кася, слава Богу, живі й здорові, він все ще працює в фірмі Фрідмана, але головне, заради чого дзвонить: під час останньої поїздки до Польщі він знайшов мати Ігоря, а свою тітку Марію Гороль-Гайдук.

— Gdzie? Gdzie? — гукнув Гайдук, стискаючи трубку. Три роки тому Невінчаний, який повернувся з розшуків Марії Юзефівни, переконав Гайдука, що вона мертва.

— Pszczyna, — сказав Марек. — Miasteczko niedaleko Katowic.

— Пщина, — ледве вимовив цю назву Гайдук, який ніколи нічого не чув про це містечко.

— Ona jest w Domu Opieki Społecznej, czuje sie nieżle.

Зв’язок перервався. Гайдук наказав черговому вийти на полковника Колчака і передати через нього Мареку Горолю шифр Гайдукового особистого скайпу. Відчув часті сильні удари серця, очікуючи, що ось-ось почнуться перебої, аритмія — і знову доведеться лягати під крапельницю в клініку професора Поліщука.

Подумав, що тепер вони з мамою помінялися ролями — спочатку він воскрес із мертвих, повернувшись в Україну, тепер — мати, залишаючись у Польщі.

36

21 січня 2084 року, в п’ятницю, вранці Гайдук вилетів до Варшави на зустріч із Фрідманом. Той у середу подзвонив із Вашингтона і наполягав на негайній зустрічі будь-де — у Відні, Празі, Будапешті, Братиславі, Варшаві чи Гельсинках. Але не в Україні. Гайдук не вагаючись одразу вибрав Варшаву.

Домовились зустрітися у закритій військовій частині варшавського летовища Окєнче. З Гайдуком полетіли Чміль і четверо охоронців. Формальним приводом поїздки була зустріч із Комендантом Польщі, головою військового режиму генералом Кшиштофом Самсоновичем (колишній міністр оборони Пшемислав Росяк, який став у 2079 році прем’єр-міністром Польщі, був інтернований у 2082 році режимом генералів десь на Мазурах). Літак Гайдука «Сесна-Шкода» 606 PC підрулив до стоянки, де метрах у п’ятдесяти на них чекав чорний бізнес-джет «Gulfstream» G-950-SP — елегантно довершений найновіший космолет з емблемою Світового уряду на кілі й білим написом Novusordomundi на фюзеляжі та номером 002. Троє польських військових у конфедератках, приклавши два пальці до козирків, привітали Гайдука.

— Major Poremba, asystent Komendanta, — представився один із них. Гайдук був у цивільному — в короткому чорному плащі без звичного камуфляжного кашкета.

У Варшаві було значно холодніше, ніж у Києві; дув низовий морозний вітер, що ніс у своїх струменях колькі сніжинки.

— Pan Fridman już czeka na pana generala, — вказав майор Поремба на постать, що підстрибувала, гріючись, перед чорним красенем-літаком.

Гайдук сам, без супроводу, пішов назустріч Фрідману.

«Як постарів», — подумав Гайдук, розуміючи, що те саме, дивлячись на нього, подумав Фрідман.

— Я не запрошую вас усередину. Бо так наказує закон збереження таємниці. Тим паче, що нас оточують дуже допитливі люди, — засміявся Фрідман. Під сивою сколошканою борідкою буковинського барона відкрилися новенькі, наче перламутрові, зуби. Він наблизився до хвоста літака, де тихо працювали двигуни, свист яких не давав змоги прослухати розмову цих двох людей.

— Адмірал Стенлі Фішер просив передати вам привіт.

— Дякую, — нахилив змерзлу голову Гайдук. «Старий йолоп, чому не взяв хутряну шапку? — вилаяв сам себе. — Треба розтерти вуха».

— Вони перехопили в Римі важливий документ і просили показати вам. Це наказ Президента Андерсена. Я не маю права залишити вам копію. Прочитайте і запам’ятайте.

Фрідман став так, щоб збоку не було нічого видно, і ввімкнув електронний планшет. Гайдук нахилив голову й почав читати лист якогось Багрова до якогось Крюгера. Чомусь одразу повірив, що це правда: Акт Возз’єднання. Червень-липень 2084. Гайдук. Ізидор. Климент XV. 30–40 % священиків проти Возз’єднання. Підготовка до державного перевороту. Палій. Малахов. Терористичний акт. Операція «Благодатний вогонь». Кампанія проти режиму Гайдука. Замах на Папу. Організація «Антитиран». Джордж Безпалий. Син агента Дервару. Перевізник. Готовий на все. Все.

Вимкнув планшет і віддав його Фрідману.

— Я запам’ятаю. Дуже дякую Президенту і вам.

— Білий Дім дуже стурбований можливістю перевороту у вашій країні. Світовий уряд також. Загроза джихаду зростає. Україна — ворота в Європу.

— Нехай Європа захистить спочатку Португалію, Іспанію, Францію, Балкани, — зло сказав Гайдук. — Це там — ворота в Європу. І вони відкриті. Ми впораємось. Створимо Центрально-Східноєвропейський християнський оборонний блок. Це все?

Він усе ще соромився — невідомо чому — потерти вуха.

— Ні.

Фрідман дістав із внутрішньої кишені чорного довгого, наче ряса, кашемірової шерсті пальта невеличкий пакет із флешкою, який віддав Гайдукові.

— Це — персональний подарунок від адмірала Фішера. Знімки з американської бойової, космічної станції «Рональд Рейган». Вони моніторили Україну саме тоді, коли загинув ваш націоналіст і сепаратист Войчишин. Там є всі розшифровки — може, згодиться вам. Адже ви ще не знайшли вбивцю?

— Шукаємо.

— Тоді подивіться ось це, — Фрідман подав йому ще один пакетик. — Тут найновіші дані моєї розвідки. Вам буде цікаво.

Переборовши бажання потерти задубілі від морозу вуха (вітер — справжній chill — на мінус 30 градусів), Гайдук спитав:

— Чим можу вам віддячити?

Фрідман скривився, наче його ця пропозиція не обходила, але спитав:

— А що ви пропонуєте?

— А що ви хотіли б?

Фрідман засміявся:

— Ми торгуємось, як два старі євреї за хвіст оселедця на рибному базарі в Єрусалимі. У вас вуха скоро відмерзнуть. Я хочу… повернутися до Чернівців. І відновити маршрути через Україну до Сталінграда.

— Думаю, ми вирішимо це.

— І ще одне, — не дуже впевнено вимовив Фрідман. Гайдук зупинився. — Ви знаєте, в якій ситуації перебуває Ізраїль в результаті ядерних ударів?

— Знаю, — підтвердив Гайдук. — Я шкодую.

— Ми, члени Світового уряду, дуже вдячні вам за те, що ви погодились прийняти сто тисяч наших громадян-біженців.

Гайдук запитально подивився на Фрідмана.

— Чи не можна трохи збільшити квоту?

— Ми подумаємо, порадимось. Думаю, що можна довести кількість репатріантів… ще до двохсот тисяч. Але не в одному місці, а враховуючи походження цих людей — на Поліссі, на Черкащині, в Чернівцях. Тільки не в Криму. Ми допоможемо людям облаштуватися. Виділимо їм порожні будівлі… землю. Україна потребує євреїв. Це невід’ємна складова нашого народу. Але, вибачте, пане Фрідман. Якщо хтось знову підніме питання віковічного антисемітизму і нацизму українців, антисемітизму Шевченка, Франка, інших світочів нашої культури, ми жорстко відреагуємо на це. Ви знаєте, що коли ми боремось з українофобією, всякі Дупкіни і Хермеси звинувачують нас в антисемітизмі.

— Вони не євреї, — презирливо кинув Фрідман.

— А хто?

— Вони — жиди. Таких ненавидять в Ізраїлі. Я дуже вам вдячний, пане генерале. Робіть із ними, як вважаєте за потрібне. Прощавайте.

Потиснувши гарячу руку Фрідмана (чому в нього така гаряча рука? чому моя холодна?), Гайдук попрямував до свого літака, затято розтираючи вуха — доки в них не пробудилися і не почали повзати маленькі голочки.

З круглого ілюмінатора літака «Гольфстрім» на нього дивився Алесандро, який компонував на комп’ютері потужний фінал своєї симфонії «Civitas Dei»: композитору здавалося, що саме тут, у цій вистудженій морозяним вітром Варшаві, сіро-голубі будівлі аеропорту якої нагадували айсберги, закінчується «Град Божий» — теплий виноградний рай. Тільки ніяк не міг збагнути — чому цей полюс холоду носить ім’я Фредерика Шопена?

37

Після сорокахвилинної зустрічі з Комендантом Польщі генералом броні Самсоновичем, яка відбулась у спецтерміналі аеропорту Окєнче для VIP-осіб (Комендант відбував з офіційним візитом до Ірландії), Гайдук вилетів на південь — до аеропорту Катовіце-Пижовіце, розташованому в тридцяти кілометрах північніше від величезної шльонської агломерації великих міст і містечок, за які билися німці й поляки, коли цей регіон був вугільно-сталевим серцем Польщі в XX столітті. Тепер тут були розміщені автомобілескладальні заводи найбільших європейських фірм, конструкторські бюро і підприємства з виробництва електроніки, а до часу військового перевороту генерала Самсоновича у 2082 році тут вільно діяла патріотично-шльонська партія німців, яка мала своє представництво у Сеймі. Партійна діяльність була заборонена режимом Самсоновича, а Сейм розпущений: Самсонович уважав себе вірним послідовником і учнем маршала Пілсудського; він часто повторював слова свого вчителя про те, що демократичні свободи було зужито так, що можна зненавидіти всю демократію — бо партійний інтерес переважав над усім: партії в Польщі розмножилися так сильно, що стали незрозумілими для загалу. Пілсудський підкреслював, що оголосив війну махінаторам, лайдакам, вбивцям і злодіям у політиці й поклявся, що від цієї боротьби не відступить. Під час всесвітнього хаосу і джихадистських загроз Самсонович хотів бачити Польщу не роздертою партійною гризнею, а єдиною і сконсолідованою країною, яка готова захищати християнські цінності. Сам він, на відміну від маршала, був глибоко віруючим католиком.

Тому переговори з Самсоновичем Гайдук міг уважати успішними, хоча було відомо, що пан Комендант з великою недовірою ставився до українців (його далекі предки-осадники майже всі були по-звірячому знищені на Волині під час українсько-польської різні 1943 року), але прихильно сприйняв ідею Возз’єднання церков: Гайдук розповів генералу про переговори в Римі. Генерал Самсонович навіть запропонував — у разі якихось проблем із Києвом — провести об’єднавчий собор у місті Хелм.

— Холм, — сказав Гайдук.

— Хелм, — повторив Самсонович, — у соборі Різдва Пресвятої Богородиці — місці, однаково святому як для русинів (поправився — українців), так і для поляків.

Гайдук подякував Коменданту Польщі за розуміння й висловив надію, що ніщо не завадить провести цей історичний акт у Києві. Домовившись про посилення військової співпраці, в тому числі про обмін розвідувальною і контррозвідувальною інформацією, яка становить спільний інтерес, генерали нашвидку поснідали разом із послами Польщі в Києві та України-Руси у Варшаві й розлетілися кожен за своїм маршрутом.

В аеропорту Катовіце-Пижовіце на Гайдука очікував важкий військовий штабний джип «HUMWEEM 2042» з кулеметом на даху. Спереду, змигуючи синіми й червоними сигналами, йшла машина польської військової поліції. Майор Поремба делікатно відмовився від пропозиції Гайдука їхати разом і сів до автомобіля супроводу. Ззаду йшов джип «Джура» військового аташе України-Руси в Польщі, бригадного генерала Коваля.

Тут, на півдні Польщі, лежали великі сніги. Шляховики ледве встигали розчищати автостраду Катовіце-Будапешт. Гайдук сидів у глибокій задумі, згадуючи знайомі назви містечок, повз які проїжджали: Тихи, Берунь. Десь недалеко на захід лежала Руда Шльонська, де в домі Марека Гороля переховувалися вони з Боженою після падіння літака «Кульгавий дракон»…

Нарешті, збочивши з автостради, повільно в’їхали в маленьке містечко Пщину, засипане снігом. Збоку залишився замок німецьких князів Хохберг фон Плесс — головна туристична атракція Пщини. Генерал Коваль із захопленням, хизуючись своїми історико-військовими знаннями, розповідав, який це чудовий замок, знамените місце, де в роки Першої світової війни розташовувався головний штаб німецької армії Східного фронту, що тут перебували імператор Вільгельм II, генерали Людендорф та Гінденбург, а Гайдук похмуро відмовчувався, думаючи про матір. Звичайні автівки не могли проїхати по засніжених вулицях містечка, і тільки військові позашляховики пробивали собі дорогу вперед, посуваючись довжелезною вулицею Водзіславською, аж поки не вперлися у великий сад, дерева в якому нагадували снігові кулі, що трималися на чорних гілках. За деревами і сніговими заметами ховався двоповерховий будинок німецької архітектури зі старої темно-червоної цегли, схожий на лікарню. Так це і було — будинок для літніх людей.

«Хамві» зупинився перед головним входом, біля якого на них чекав молодий лікар у зеленому халаті. Виявився українцем зі Львова. Він провів без зайвих слів Гайдука на другий поверх, у кінець коридору, й відкрив двері кімнати 27. На акуратно застеленому ліжку сиділа мати Гайдука в старенькій темно-червоній із сірими оленями кофтинці, яку колись привіз їй Гайдук із Норвегії. В руках вона тримала розгорнуту книжку. Навпроти матері на стільці вмостилася зовсім ветха жіночка з тих, що їх називають «божими кульбабами». Темно-синій охайний халатик, з-під якого виглядала біла мереживна блузочка; в одній руці — довга електронна цигарка з лікувальними аерозолями, в другій — така сама, що і в Марії Юзефівни книжка, тільки закрита.

Пацієнтки не звернули щонайменшої уваги на відвідувачів. Гайдук хотів одразу підійти до матері, обійняти її, впасти на коліна, наче блудний син, поцілувати її руку, покаятись, що так пізно знайшов її, але лікар дав застережливий знак, і Гайдук, ступивши один крок до ліжка, зупинився.

читала мати, звертаючись до своєї сусідки, —

Мамина сусідка тоненьким старечим голоском, наче співали вони дуетом, декламувала щось інше:

Мати, заглиблена в книжку, продовжувала сумно:

На що сусідка радісно защебетала:

Гайдук не міг витримати більше і гукнув:

— Мамо!

Марія Юзефівна здивовано відірвалася від книжки і довго вдивлялася в сина. «Божа кульбаба» гнівно поглянула на порушника спокою і, жбурнувши книжку на тумбочку, велично вийшла з палати.

Гайдук відчув запах старості, змішаний з ароматом парфумів та лікувальним димом електронної цигарки.

Нарешті мати розцвіла, підвелася й зробила крок назустріч Гайдуку.

— Петре… це ти? — спитала по-українськи.

Лікар і Чміль вийшли у коридор.

— Це я, мамо. Твій син Ігор.

— Де ти був, Петре? Все на роботі, на роботі. Я так тебе чекала… А де Ігор? Ще в школі? А Катерина? Як вона після кашлюку? Одужала? Як добре, що ти не віддав її до лікарні… Якби ти знав, як тут погано… Ліки такі гіркі… Стривай, Петре, я хочу представити тебе моїй подрузі.

Мати тільки тепер зауважила, що сусідки немає.

— А де ж вона? Знаєш, Петре, я нею дуже пишаюсь, — притишила голос Марія Юзефівна, таємничо дивлячись повз Гайдука. — Знаєш, хто вона?

— Хто, мамо?

— Це сама Віслава Шимборська. Нобелівська лауреатка.

— Мамо, Віслава Шимборська давно…

— Петре, ти ніколи нічого не розумів у поезії, — розчаровано ворухнулася мати, знову сідаючи на ліжко.

Він сів на стілець, на якому щойно мостилася померла поетка — або її тінь.

— Як почуваєшся, мамо? Я заберу тебе звідси.

Мати здивовано знизала плечима:

— Забереш? Мене неможливо звідси забрати. Хіба забирають з неба?

— Але, мамо, твій дім у Києві.

Лагідна усмішка примирення освітила її обличчя.

— Петре, я з ним, — вона подивилась на стіну, на якій висіло дерев’яне розп’яття Христа. — Звідси не повертаються… Я рада, Петре, що ти прийшов. Бо завжди хотіла тебе спитати щось дуже важливе… Стривай, зараз згадаю.

Вона заплющила очі й довго сиділа так, ледве похитуючись на ліжку, наче молилася. Потім глянула на нього уважно, наче впізнала. І спитала:

— Війна вже скінчилася?

Від цього погляду Гайдукові стало невимовно соромно, і він заплакав, закривши обличчя руками, схлипуючи, як дитина, знаючи, що ніколи не відмолить своїх гріхів перед матір’ю, батьком, Олею, перед самим собою, перед тими, хто загинув з його вини і ще загине.

Мати тихо підійшла до нього і поклала легку долоню на його голову.

— Не треба, Петре. В нас діти. Нам треба їх рятувати. Ігоря і Катерину. Я буду молитися за них і за тебе. А тепер іди. Я дуже втомилася. А мені ще треба вчити напам’ять вірш Шимборської «Щасливе кохання». Адже в нас було щасливе кохання, чи не так, Петре?

Залишивши квіти і подарунки, привезені з Києва, давши лікарю Войчишину (це був племінник Романа Войчишина) велику суму злотих на ліки, продукти й опіку матері (помічник Самсоновича майор Поремба запевнив Гайдука, що військова адміністрація Шльонська оточить пані Марію Гороль-Гайдук найпильнішою увагою), Гайдук тієї ночі виїхав назад до аеропорту Катовіце-Пижовіце. Цілуючи матір, знав, що бачить її востаннє. Згадав, але запізно, що так і не сказав мамі, що зустрічався з Христом.

38

Чаша терпіння Джованни Россі переповнилась. До неї додому прийшов сержант Бадольо — дебелий парубок із лицем, всуціль зарослим чорною шерстю, наче в сицилійського мафіозі з американських фільмів; він поскаржився, що генерал Россі, сержантів начальник, спокусив наречену Бадольо, котра працює секретаркою в дивізіоні, яким керує Франко Россі. Сержант розгублено просив сеньйору Россі щось вдіяти, щоб припинити це лиходійство, інакше Бадольо не ручиться за себе й станеться велике нещастя. Він хоч і сержант, але прізвище в нього маршальське.

Джованна знала, що нещастя вже сталося: вона втратила чоловіка. Але, як могла, заспокоїла сержанта, котрий, сидячи на краєчку стільця, пив каву обережними ковтками, поправляючи час від часу руків’я пістолета, що стирчало під лівою пахвою, й щоразу вибачаючись за вторгнення до генералової домівки.

Стратегічний план помсти швидко визрів у її голові. Вона спитала, чи має сержант доступ до в’язнів, які сидять у камерах AISI — на що Бадольо сказав, що це — частина його роботи: доставляти підслідних на допити чи інші слідчі дії. Тоді Джованна запропонувала сержантові скоїти певний службовий злочин: вивести з камери українця Джорджа Безпалого, всадовити в службовий автомобіль AISI, перевезти його до паркінгу в аеропорту Ф’юмічіно й передати в’язня їй. Вона запевнила сержанта, що, власне, й злочину ніякого немає: чоловік сказав їй, що найближчими днями військовий суд Лаціо звільнить Безпалого, як невинну людину — і тому його викрадення ніяким чином не позначиться на кар’єрі сержанта, але дуже зашкодить цьому козлу Россі, який зваблює, користуючись службовим становищем, дівчат своїх підлеглих.

Розчулившись, сержант витягнув лептоп й показав Джованні серію кольорових зображень своєї нареченої. У Джованни серце зайшлося від смертельної образи і гніву: в житті не бачила такої потвори — негарна, з великим носом і низьким чолом, ця незнайома Дульцінея була втіленням найгірших рис жінок італійського простолюду; один її вигляд принизив Джованну так, що будь-яка кара, що спостигла б Франко Россі, здавалася їй м’якою.

Бадольо погодився з планом сеньйори Россі — йому вже доводилося возити Безпалого до Риму на якесь упізнання. Вони домовились про точний час, місце зустрічі й обмін по телефону зашифрованими фразами. Джованна пообіцяла, що поверне сержанту його небесну красуню, й він пішов задоволений.

Спека, яка повернулася до Риму та його околиць, перетворила засніжені вулиці й площі на ріки, струмки й водоспади; Тібр вийшов із берегів, щедро вихлюпуючи свої води в історичний центр міста. Телевізійні коментатори пропонували перейменувати Рим на Венецію, а саперні частини були кинуті на порятунок затоплених районів.

Джованна вранці заздалегідь виїхала до аеропорту Ф’юмічіно й зайняла місце в секторі «D» величезного паркінгу, як і умовились із сержантом Бадольо. Вона напередодні викупила два квитки до Мілана на своє ім’я, щоб збити зі сліду генерала. Хвилюючись, жінка спостерігала за звичайною аеропортовою суєтою, ще не уявляючи всіх наслідків свого вчинку. Вона забрала свої речі з дому, натомість на столі у кухні залишила фотографію генералової коханки, здруковану з лептопа Бадольо, з власноручним написом: «Нехай вона готує тобі каву і робить все інше».

Це була звичайна жіноча дурість, брак уяви засліпленої ревнощами дружини, бо якщо наречена сержанта Бадольо на щось і надавалася, то це було саме приготування кави і роблення «всього іншого».

Автомобілі, які займали вільні місця на паркінгу або виїздили звідси, повільно посувалися, видушуючи колесами буруни брудної води; люди весело перестрибували через калюжі, радіючи приходу весни. І тільки Джованна тривожно очікувала сержанта, думаючи про те, який скандал виникне навколо Франко Россі, коли його головний підслідний, звинувачений у шпигунській афері, зникне разом із нею. Не до коханки буде тоді генералові AISI.

Вона не знала, що своїм безглуздим, по-жіночому дурним вчинком рятує життя Джорджу Безпалому: в очікуванні його звільнення в самісінькому історичному центрі Риму, якраз між станціями синьої лінії метро «Кавур» та червоної лінії «Площа короля Емануїла II», на вулиці Джованні Ланца, де розташована була штаб-квартира AISI, на Безпалого неподалік від входу до будинку контррозвідки очікував кілер із Фонду Крюгера. Фонд після провалу Римського клубу не розчинився у повітрі, не зник назавжди, а тільки змінив місце перебування: власник фонду пан Крюгер («потвора») на власному літаку перелетів у незалежну Сицилію, де жив у замку в Сан-Катальдо, недалеко від Палермо. Інші члени змінили конспіраційні адреси, прізвища та імена. Вийди Безпалий із внутрішньої тюрми AISI, безтурботно озираючись по боках і радіючи, що всі його нещастя скінчились, прямуючи до зупинки таксі чи станції метро, — і постріл мотоцикліста обірвав би його життя.

Але сержант Бадольо вивіз його в службовому автомобілі зі спецгейту контррозвідки з Віа-ін-Сельчі — вулиці, яка зливалася з Джованні Ланца: на цьому злитті стояв сіро-рожевий, схожий на важку праску, увішану камерами спостереження, будинок директорату Агентства внутрішньої інформації та безпеки. Проминувши станції метро «Кавур» і «Піраміда», вони потрапили на вулицю Остієнзе — Безпалий здригнувся від думки, що його знову везуть до бісового Фонду Крюгера. Але сержант Бадольо, виїхавши на шосе Рим — Ф’юмічіно, подався в бік моря — туди, де розкинулися землі аеропорту імені Леонардо да Вінчі.

Безпалий був у наручниках і нічого не розумів. Він незграбно вийшов з автомобіля, вступивши по самі кісточки в калюжу; побачивши вертикально злітаючі зі стартових гніздов'їв літаки й термінали аеропорту, зрозумів: його депортують на Батьківщину, і не знав — радіти чи сумувати з цього факту. Але його підхопила Джованна й, підвівши до заздалегідь орендованого в аеропорту автомобіля на прізвище зятя (машину, в якій приїхала і яка належала Франку Россі, залишила на паркінгу), упхала розгубленого Джорджа всередину, дала сержантові Бадольо, який скинув із Безпалого наручники, тисячу лір, наказавши купити гарне плаття своїй нареченій, і негайно виїхала зі стоянки, взявши курс на північ, на шосе А12 Рим — Генуя.

Мала при собі значок AISI, який давав їй право на безперешкодний перетин кордонів між різними частинами Італії. Франко дав їй значок після звільнення з підвалу Римського клубу, на випадок, якщо знову влетить у якусь халепу. Значок був схожий на гарну брошку: на чорно-білому шаховому полі щита — золоте сонце і напис навколо щита: «Scientia rerum rei publicae salus». Вона не знала, що всередині значка вмонтований мініатюрний маячок.

Опівдні вони перетнули кордон між Центральною римською зоною і державою Паданья в районі міста Гроссето: електронні датчики на кордоні зчитали показники — Джованна висунула з вікна ліву руку зі значком, наказавши перед тим Джорджу лягти на задньому сидінні, — і шлагбаум КПП автоматично відкрився. «Welcome to Padagnia — the most prosperous part of Italy» — привітав утікачів великий плакат.

39

Повернувшись до Києва, Гайдук викликав до себе Аллу Миколаївну Назарову — директора Національного агентства внутрішньої безпеки. Вирішив, що з усіх тих, хто оточує його, повністю довіряє двом чи трьом: Назаровій, Чмілю, ще Грому, якого вже немає в живих. Жахнувся своїй самотності. Навіть у часи Гетьмана Махуна чи Президента Волі разом із ним залишалося набагато більше вірних людей. Попрощався назавжди з наївним міфом про «свою команду», «своїх людей», «хлопців, яким можна довіряти». Учитель був правий: шлях угору, до вершин влади — не похід альпіністів у зв’язці на Еверест. Це мандрівка самозречення й лютої стратосферної самотності, коли нікому не можна вірити, коли душа випалена, немовби поле бою напалмом.

Назаровій першій розповів зміст листа якогось Багрова до якогось Крюгера, назвавши прізвища Палія і Малахова. Боячись підслуху, вийшов із Назаровою на прогулянкову доріжку на наддніпрові кручі — все навкруги було засніжене, холодне і вороже: Поділ, Дніпро, Труханів острів і льодяного кольору дальні хмарочоси на лівому березі, у Києві-East. На береги Дніпра, на відміну від Риму, відлига ще не прийшла.

Назарова, вдягнена в чорне скромне пальто, на голові — біла шерстяна хустка, — схожа на одну з бабусь, що вигулюють онуків у Марийському парку, — уважно вислухала Гайдука, не перебиваючи, й довго думала. Гайдук накинув на себе той легкий плащ, в якому їздив до Варшави, й так само йшов з непокритою головою, але йому зовсім не було холодно; стояв безвітряний ранок, від легкого морозцю здавалося, що повернулася студентська молодість, тільки розмова була не студентська. Поряд на дитячому майданчику гуляв Святик, але і ця думка не приносила заспокоєння.

ЯКЩО ПОЧНЕТЬСЯ, ВОНИ НЕ ПОЩАДЯТЬ СВЯТИКА.

— Хто ініціатор? — спитала Назарова. — Як ви думаєте?

— Не знаю. Не думаю, що Палій. І взагалі, цю версію ще треба добре перевірити. Не хочу вірити, щоб Палій…

— А Леді? Вона може грати якусь роль?

— Леді? — йому здалося, що він почервонів. Невже ЦЕ відомо Назаровій?

— Деякі її висловлювання щодо вас можуть навести на думку, що, м’яко кажучи, вона вас недолюблює… Пропоную створити невеличку оперативну групу з довірених людей. Її склад я представлю вам завтра. Треба взяти в розробку Палія та його оточення і Малахова.

— Мене турбує Безпалий. Це молодий здібний хлопець, якого можуть використовувати всліпу.

— Я чула, що Безпалий зник у Римі. Його розшукує Міністерство оборони.

— Рим. Крюгер, — подумав уголос Гайдук.

— На жаль, це не моя парафія, — зупинилася Назарова, уважно приглядаючись до Гайдука. — Ви довіряєте Орленку?

Генерал Сергій Орленко був директором Національного розвідувального агентства, яке, згідно із законом, єдине мало право на проведення операцій за кордоном.

— Я не хотів би розширювати коло тих, хто знає про Рим, — ухилився від прямої відповіді Гайдук, хоча й довіряв Орленку — колишньому військовому аташе в Північній Америці, з яким Гайдука пов’язувала не одна небезпечна операція. — В принципі, це він повинен мене інформувати, а не я його. Даю вам право діяти за кордоном. Тим паче, я сподіваюся, що в Італії ще збереглася ваша агентура.

— У Франції. Але і в Італії пошукаємо. Я доповідатиму.

Прощаючись, затримала його долоню в своїй руці:

— Ігорю Петровичу, як мама?

«Вже встигли поінформувати, — подумав Гайдук. — Хто?» І спитав:

— Скільки у вас онуків?

— Троє.

— Вони живуть із вами?

— Так.

— Якщо зі мною щось трапиться, не забудьте про Святика. Добре?

Назарова довго дивилася вслід йому — як важко йшов, накульгуючи на ліву ногу.

40

Аналізом спостережень американської БКС «Рональд Рейган», отриманих у Варшаві, Гайдук доручив зайнятися групі досвідчених аналітиків КОРК, очолюваних колишнім Максиміліаном IV, за новою класифікацією — Альбертом І.

Через кілька днів Гайдуку був переданий звіт групи, який стверджував наступне: супутникові знімки найвищої детальності зображення (до 1,0 см) показують, що в ніч з 14 на 15 травня 2082 року військова платформа КрАЗ-3500 «Чумак» із замаскованою на борту батареєю самонавідних ракет ППО класу «земля-повітря» «Зоря-18» (всього 12 ракет) прибула з Луцька до Берестечка й зупинилася в лісі у двох кілометрах на південь від села Пляшева. На знімках добре видно, як залога (три військовослужбовці) маскують батарею камуфляжними сітками. Вранці 15 травня о 8:30 за київським часом спеціальні датчики інфрачервоного проміння БКС зафіксували підвищену активність персоналу батареї. О 9:57 AM було здійснено запуск трьох ракет у напрямку гелікоптера «Woodpecker N314», який наближався до с. Пляшева. Після пуску ракет платформа негайно від'їхала в напрямку містечка Млинів Дубненського повіту. Ці спостереження американського розвідувального супутника MSWQ-4138 свідчать, що о 16:18 РМ того самого дня платформа зіткнулася з автоцистерною для перевезення ракетного пального в районі м. Овруч (с. Мала Хайча), в результаті чого стався сильний вибух. Обидва об’єкти знищені.

Увагу аналітиків привернули знімки легкового електромобіля «Опель-ЗАЗ-Десна 004», що перебував на узбіччі шосе ТО302, в трьох кілометрах від місця падіння збитого гелікоптера. Після вибуху гелікоптера автомобіль рушив на південь, у напрямку Радивиліва. Аналітикам вдалося розшифрувати номер автомобіля ІН 2838 О, що належить управлінню охорони Міністерства оборони, начальник полковник І. Стригун.

Гайдук через Чміля негайно передав звіт Назаровій, наказавши їй переглянути матеріали слідства по вбивству Войчишина і Грома й співставити їх з американськими даними.

41

Леді розповіла чоловікові, що сталося між нею і Гайдуком на сороковини від Олиної смерті. Але не тоді, коли це сталося, й не так, як було насправді. Бо перед тим, як розповісти, вона зробила останню відчайдушну спробу помиритися з Гайдуком.

22 червня 2083 року, під час урочистого прийому з нагоди четвертої річниці перемоги над Північним Союзом, розпалившись від вина і танців (прийом відбувався в реконструйованому Будинку офіцерів на розі вулиці Грушевського і Кріпосного провулка, у великій залі, яка легко перетворювалася з глядачевої на танцювальну), вона підійшла до Гайдука і, схилившись перед ним у напівпоклоні, запросила до танцю. Армійський джаз-оркестр імені Гаррі Фрідмана якраз почав тихо награвати композицію Глена Міллера «Moonlight Serenade». Гайдук дуже любив цю мелодію і ледве не піддався спокусі покласти праву руку на талію Леді. Ще ніколи не була дружина міністра оборони більш вродливою і повною зваби: довге, яскраво-червоне, глибоко декольтоване плаття підкреслювало силу і стрункість її тіла, білизну довгої шиї, чорноту волосся, зібраного в хвіст, стягнутий темно-червоним бантом. Гайдук відчув тропічний, запаморочливий аромат парфумів, що линув від Леді — хоча, можливо, це не були ніякі парфуми, а нічний сигнал її хотіння, крик пристрасті, нестримне бажання половецької князівни віддатися негайно Володарю, як рівному їй, єдиному, хто вартий не просто сексу, а її кохання.

На щастя для Гайдука, він стояв у затінку біля колони — неподалік чекав на нього лише Чміль, і ніхто в залі, охопленій музикою і веселощами, не бачив цієї сцени. Зібравши всі сили, Гайдук ввічливо посміхнувся (вона подумала — привітно) й сказав, що не може, на жаль, потанцювати з такою гарною жінкою, бо дуже болить нога. Сприйнявши це, як заохочення до примирення, Леді впритул наблизилась до Гайдука (її чоловік стояв в іншому кінці зали в оточенні кількох офіцерів з управління Стригуна й не бачив Леді). Гайдук злякався, що ця божевільна зробить з ним те, чого не змогла досягти у лютому 2083 року, але вона добре запам’ятала урок сороковин.

— Ігорю Петровичу, вибачте мені… за те… я не знаю, що на мене найшло… — шепотіла вона так пристрасно, що йому знову схотілося відчути те — гарячий дотик її волосся, як тієї ночі.

Він притулився спиною до колони. Із зали линули звуки безсмертного блюзу, що оспівував нічне кохання двох людей, яке занесло їх на Місяць, — недосяжне, небесне, непорочне і сентиментальне.

— Простіть мені мій гріх великий. Я молилася весь час… просила Олю простити мене.

— Прощаю, — сказав він сухо, хоча насправді був майже розчулений. — А чи простить Оля — не знаю.

Вона зраділа й поклала йому руку на плече, наче вже танцювала з ним блюз своєї мрії. Чорний погляд її половецьких очей пожадливо ковзнув по ньому — і це витверезило його. Він ввічливо, але твердо взяв її руку і відвів назад.

— Вибачте, Леді, але це погана ідея. Тут не час і не місце з’ясовувати стосунки, яких не було. І не буде ніколи. Я не граюсь у кохання з дружинами моїх друзів. І з подругами моєї дружини. Ідіть, вас чекає чоловік. Прощайте, — Гайдук вийшов із гріховного затінку і, мружачись від яскравого світла, покликав Чміля — щоб їхати додому.

Леді залишилась стояти біля колони, поклавши обидві руки на округлу мармурову поверхню, наче збиралася танцювати з цим нерухомим будівельно-архітектурним елементом Будинку офіцерів, що коштував два мільйони укрів; щоправда, начальник будівельного управління МО Деніро Альпачинович Проді, оформивши матеріал колон, як італійський мармур, сподобився замінити його донбаським, зекономивши для своєї кишені на кожній колоні один мільйон укрів; а всього по периметру розкішної зали стояло шістнадцять білосніжних колон.

Оркестр заграв прощальний солодко-оргастичний повільний вальс «Fascination» («Зачарування»), і Леді, випурхнувши з-за колони, усміхнена і прекрасна, перетнула червоним метеликом залу і, поклавши ніжно руки на потужну шию генерала армії Палія, пішла з ним танцювати, приспівуючи «It was fascination, I know», пристрасно притискаючись до славетного парадного поясу, увінчаного золотою бляхою з мечами, роблячи раптові паузи, піднімаючи вгору струнку ногу й знову починаючи томливий рух. Генерали і офіцери з дружинами розступились і утворили коло, в якому, хитаючись на одному місці, танцювала друга державна пара України-Руси.

«Ось хто повинен керувати державою», — подумав полковник Стригун. І не тільки він.

…Повернувшись із балу, Леді розридалася, жбурнула червону сумочку в фотографію на комоді, на якій сміялися щасливо Оля, Гайдук, Палій та Леді — одразу після перемоги 2079 року. Потім здерла з себе червону бальну сукню — шедевр найкращого київського кутюр’є Сильвестра Сталоновича Проді, порвавши в кількох місцях тонкий шовк — і постала перед чоловіком, який устиг уже в кабінеті додати фужер холодної горілки до багатої алкогольної палітри державного прийому.

Леді стояла перед ним у чорному ліфчику й чорних стрінгах із розпатланим волоссям, спущеними до колін порваними чорними панчохами, розмахуючи самурайською шаблею — подарунком японського міністра оборони, і час від часу крушила гострим лезом кришталеві бокали, що стояли на стійці бару.

— Що ти робиш? — гукнув вражено Палій.

— Я вб’ю його! — істерично кричала Леді, й скляні скалки, виблискуючи фіолетовими гранями, падали на підлогу.

— Кого? Хто він? Ти з глузду з'їхала?

— Це ти з'їхав, нікчемна ганчірка. Служи йому, плазуй перед ним! Він тобі віддячить. Уже віддячив!

Нова порція скла посипалась льодяним дощем після шаленого удару шаблі.

Нарешті Палій перехопив руку дружини з шаблею, а лівою долонею вліпив їй ляпаса в половецьке обличчя, від чого Леді враз зм’якла й гірко заревіла, впавши чоловікові на груди.

— Любий, коханий… якщо не захистиш мене… я вб’ю його сама.

— Кого, твою мать! Ти скажеш нарешті?

— Гайдука… — ще безнадійніше заридала Леді. — Він хотів мене зґвалтувати, розірвав усе…

— Коли? Під час прийому? Що ти верзеш?

— Ще коли Оля жива була, — схлипувала Леді, розстібаючи чоловікові формену сорочку. — Я не хотіла тобі казати, соромно було, така гидота… близький друг — і такий козел смердючий. Оля, бідна, як помирала, попереджала мене, бо цей скурвисин її теж зґвалтував… вона ще малоліткою була. Уявляєш?

Її руки спритно добралися до генеральських штанів — це наповнювало його п’яною радістю, від якої світ перевертається, бо все, що здавалося добрим і надійним, раптом стало ворожим і огидним; тільки тепла рука вірної дружини, що пестить його там, рятує його від ганьби і безчестя, від безодні, в яку зіштовхнув його Гайдук, якому служив вірою і правдою.

Леді переповзла на килим, де не виблискували уламки розбитого кришталю, за нею — Палій. Світла вони не вмикали, бо це була найкоротша ніч року, коли світло згасаючого дня і світло народжуваного ранку перетікають, майже не перериваючись, одне в одне, не даючи спати птахам і приносячи людям біль безсоння і прозрінь, нерідко брехливих. Штучне світло тут не потрібне.

— Його треба прибрати, вбити, розмазати по стіні, — вуркотіла Леді, все тісніше притискаючись до п’яного, вже сповненого сліпої ненависті Палія; почуття помсти вже займалося в ньому, наче вогнище на сіновалі, — безконтрольна і всеспалююча спрага помсти плебея до людини з іншого зоряного виміру. Палій не розумів, що всі люди нерівні не тому, що мають різну кількість зірок на погонах, а тому, що народилися під різними планетами.

— Державою повинен керувати ти, — шепотіла йому на вухо Леді, збуджуючи його вібрацією голосу і нечуваним, зухвалим змістом слів, які відкривалися йому, як істина, якої чекав, в яку давно таємно вірив.

— Я хочу тебе, — голосно і хрипко сказав він. — Дай… бо я вже не можу…

— Ні, не дам, поки ти не поклянешся знищити його… стати на його місце і поставити мене поряд. Я розтопчу його… я… — захлиналася вона в потоці своїх сексуальних фантазій, уявляючи себе поряд із Гайдуком — бо лише раз у житті, в день сороковин, навіть не завершивши до кінця того, про що мріяла останні три роки, вперше вона спізнала райське вознесіння на небо, яке у сексологів носить назву супероргазм raritas.

— Я клянусь, Ледочко, я все зроблю, я згоден, я його теж ненавиджу, він зневажає мене, він перемогу приписав собі, він тиран, і армія ненавидить його, ми скинемо його, тільки зараз прошу тебе, дай…

Вона милостиво відкрилася йому, поклавши свої прекрасні довгі ноги на його плечі, але цей бовдур, цей жлох, цей нікчемний п’яниця не зміг зробити того, чого чекала від чоловіків Леді. Він був гіршим за всіх колишніх її коханців — волейболістів, плавців, офіцерів штабу і спецназу, іноземних військових аташе, навіть гіршим за того наївного шмаркача, її молодого охоронця Джорджа Безпалого — і де він зник? І вона, імітуючи судоми щастя, зрозуміла, що ненавидить цього Палія над усе.

Вона встала (Палій захропів на килимі), гидливо переступивши через чоловіка. У вікнах уже засвічувався новий ранок. Гола Леді відчинила вікно. Їхній будинок на Печерську, біля круглої фортечної башти, був оточений високим парканом, зона якого освітлювалася прожекторами. Вартовий на вишці здивовано подивився на неї.

Хто знає — можливо, директор НАВБ Назарова, зустрічаючись із Гайдуком у січні 2084 року, мала на увазі саме цю минулорічну червневу розмову Леді з Палієм?

Таємниці спецслужб будуть розкриті тільки через п’ятдесят років — у 2134-му. Та й то не всі.

42

Перетнувши кордон Паданьї, Джованна відчула ейфоричну легкість вільного існування, наче повернулася її університетська молодість, насичена мистецтвом і коханням; щоб остаточно позбутися залежності від генерала Россі, вона досить легковажно викинула жетон AISI на шосе перед Паганіко, чим врятувала себе і Джорджа від принизливого затримання в дорозі агентами контррозвідки, які вже переслідували їх. Джордж Безпалий сидів тепер поряд із Джованною, дивуючись разючій зміні, що сталася з нею. Замість сумної, втомленої, оповитої серпанком ув’ядання прекрасної незнайомої сеньйори за кермом сиділа енергійна вродлива жінка з чарівною усмішкою і веселим поглядом золотаво-карих очей. Він згадав старовинний італійський фільм, в якому грала славнозвісна в той час Diva Софі Лорен: він знав, що її давно немає, але закохався в померлу жінку і, прокручуючи незчисленну кількість разів той фільм, вивчив напам’ять риси її божественного тонкого обличчя, обриси її тіла, що збуджували його юнацьку уяву.

Джованна, знаючи мстиву вдачу свого чоловіка, розуміла, що він переслідуватиме її та Джорджа з енергією криволапої такси, натасканої на лисиць. Тому після Сієни вона вирішила позбутися орендованого автомобіля. З’їхала з автостради Сієна-Флоренція, побачивши вказівник із назвою незнайомої їй місцевості Бадезе, проїхала з півкілометра, й вони зупинилися зачаровані, наче потрапили в середньовічну казку: на узвишші, оточеному виноградними плантаціями і апельсиновими гаями, мостилася перед ними в прозорому весняному небі фортеця, стіни якої кільцем оточували жменьку старовинних будинків, критих червоною черепицею. Придорожня реклама гостинно запрошувала подорожніх до «Rezidenza delle Badesse», обіцяючи зручні кімнати, бари, ресторани, джакузі й сауни — все, що потрібно для щастя закоханим. Вони перезирнулися, бо однакова гріховна думка промайнула в їхніх головах. Але Джованна заперечливо похитала головою: ще не тепер, не тут. Вони об’їхали готель-фортецю й, поблукавши по сільських манівцях, знайшли на відшибі ферму, господар якої, старий дід із великим червоним носом і обличчям, зарослим білим пухом, погодився продати їм древній «Форд» — проіржавілий гібрид легковика і вантажівки з бензиновим мотором 2040-х років, дуже непрактичним на теперішній час.

Фермер, зрадівши, що Джованна добре заплатила йому готівкою, поклав до кузова три великі каністри з бензином, заготованим про всяк випадок.

Весь той час Джордж чекав її неподалік в «Ніссані-Wind» орендованому в фірмі AVIS. Цей новенький електромобіль вимагав дозаправки акумуляторів на автостанціях, де їх могли впізнати. Загнавши «Ніссан» у сховану від людського ока видолинку, вона витягла з-під торпедо прилад GPS і розбила його монтировкою.

Саме тоді Джордж, дивлячись на неї — як вона завзято знищує сліди їхньої втечі, на її замурзані тонкі руки, вперше поцілував її, відчувши, що все відбувається, як уві сні.

Вона, ставши навшпиньки, відповіла йому довгим і пристрасним поцілунком, але вивільнилася з його обійм і прошепотіла по-англійськи:

— Не зараз. Увечері.

Він, важко дихаючи, неохоче погодився. Вони рушили далі, на північ, і Джованна сказала йому, що існує велика небезпека його арешту, якщо він з’явиться у Віченці. Без сумніву, в домі його матері вже чекають на нього агенти AISI. Джордж погодився з нею, подумавши при цьому, що люди з Фонду Крюгера ще небезпечніші й навряд чи подарують йому зникнення клятої флешки. Джованна запропонувала йому залягти на дно в іншому містечку — Маростіка, ближче до Австрії, де жила її стара подруга з університетських часів.

За мірою їхнього просування на північ весна відступала, повітря ставало холоднішим, а сонце сховалося за темними хмарами, що починалися від Альп, вистеляючи небо над Міланом, Вероною і Венецією.

На ніч зупинилися у мотелі «Аден» на околиці Маростіки. Сутеніло, але вони не вмикали світла. Джованна пішла приймати душ, ледве прикривши двері, й Джордж, лежачи на ліжку під розп’яттям, вдивлявся у світляну щілинку, яка вела до душової (навпроти душової кімнати горів вуличний ліхтар), чекаючи з нетерпінням, щоб швидше вже прийшла Джованна. Вона повернулася, розчісуючи мокре волосся, але не лягла поряд із ним, а погнала його до душу, наче малу дитину.

— Alore George, — сказала вона. — What are you doing here? Go, go to the bathroom.

Він був голий, і те, що вона побачила в напівтемряві, дуже їй сподобалося, але замість того, щоб стати на коліна перед ним, як робила це Леді, Джованна легенько ляснула його по м’язистій сідниці, аби заохотити до водних процедур. Він нашвидку помився, знемагаючи від бажання, і тільки коли повернувся, пахнучи лавандовим милом, потрапив до її обійм і відчув себе малою дитиною, шукаючи устами її гострі соски, їй здалося, що її пласкі груди, які давно не знали пестощів, наповнюються теплом, грубшають, наче справді вливається в них молоко, і вона скрикнула від щастя, від повернення гарячої вологи там, де народжується життя, де був Джордж, а тієї ночі, їй здалося, він був усюди.

43

Слухачі Академії кратології зібралися біля мощеної пласким камінням тисячоліттями вичовганої доріжки, яка вела до галявини. Стояв чудовий теплий сонячний ранок після нічного дощу, й десятки равликів виповзли на доріжку, несучи на собі світло-коричневі й світло-салатові будиночки-сфери, схожі на антени радіотелескопів.

— Придивіться до равликів, — сказав Учитель. — Ті, що лежали в траві ліворуч, хочуть переповзти на правий бік доріжки, де на них чекає така сама трава. Ті, що були з правого боку, щосили намагаються дістатися лівого берега. Для них доріжка — як Атлантичний океан. Равлики думають, що вони — Колумби, що їхні каравели перетинають океан. І тоді з’являєтесь ви і своїми важкими черевиками розчавлюєте равликів, наче грізні й анонімні боги; невдахи не розуміють, чому і за що спіткала їх така кара. Так само, коли вас на шляху до влади знищує якась небесна сила — це відбувається на позір безглуздо й алогічно. Але не забуваймо, що наймудріші равлики або зовсім не перетинають доріжки, або переповзають її, коли по ній ніхто не ходить. Такі виграють.

Слухачі мовчки розмірковували над долею равликів і своєю долею, яку будь-якої миті може розплющити важкий чобіт якогось потворного божества.

— А тепер перейдімо до наступної теми, — продовжував Учитель, скидаючи чорну академічну шапочку, бо стало навіть гаряче і на його чолі виступили крапельки поту. Навколишні гори карбувалися в усій їхній величі, хоча долини ще ховалися в ранкових сутінках.

Витерши червоною хусткою чоло, Вчитель назвав тему твору, що його повинні написати слухачі: ЖІНКА І ВЛАДА.

— Тільки не здумайте відбутися тривіальними думками про роль (Єкатерини Медічі, Маргарет Тетчер чи Індіри Голембієвської або оповідками про сексуальні пригоди Катерини Великої. Не треба також цитувати ті сторінки щоденника Льва Толстого, де він пише, що замість голови в жінок статевий орган. Усім відомо, що це так, але це не знімає проблеми. Врахуйте також, що війна ісламу за вселенське панування — це боротьба за владу чоловіка над жінкою. Від того, чим скінчиться ця боротьба, залежить доля чоловіків на землі та їхньої влади.

Він зняв окуляри й акуратно протер їх тією самою червоною зім’ятою хустинкою, що протирав нею чоло. Слухачі подумали, що Вчителя справді хвилює ця невичерпна тема. Тільки надвечір, коли долини вже занурилися в темряву, а вершечки гір ще світилися, підзолочені сонячним промінням, один зі слухачів на ймення Зозо розповів їм історію, яку Вчитель визнав найкращою. Зозо, вдягнений у білий френч і білі полотняні штани-шаровари, заправлені в чорні чоботи, розповів їм, що, будучи професійним революціонером, переховувався від поліції в домі свого друга й переспав із його дружиною. Через чотирнадцять років потому він знову знайшов прихисток у цьому домі й зустрів там молоденьку чорняву дівчину — доньку господарів, з якою полюбляв бавитись; особливо йому подобалося, коли вона сиділа в нього на колінах. Одного вечора, коли так само, як зараз, насувалися сутінки, дівчина безжурно стрибала в нього на колінах, і він, непомітно й легко, без особливих зусиль увійшов у неї, хоч і здогадувався, що це його донька. Спалахнуло кохання, й через кілька років Зозо одружився з дівчиною. Вона допомагала йому прибирати до рук владу і знищувати ворогів. Але що більшу владу він здобував, чим більше крові лилося (інколи йому доводилося приходити додому в закривавлених білих полотняних костюмах, із засохлою на руках кров’ю колишніх друзів), тим далі віддалялася від нього дружина, тим частіше ставала вона на бік друзів, призначених на страту, тим рідше допомагала йому відмивати від крові руки. Поступово Зозина дружина-донька стала найбільшою перешкодою на його шляху до влади абсолютної, бо коли він бачив її — бачив здивовані, перелякані і сповнені презирства та ненависті очі вбитих друзів. Нарешті Зозо звинуватив її у подружній зраді, впіймавши в обіймах свого старшого сина від першої дружини. Важко уявити, які монстри могли народитися від цього зв’язку.

Не витримавши такої наруги, а головне — непокори, Зозо в приступі шаленого гніву вбив свою чорняву дружину-доньку і прирік на загибель свого сина, ставши самотнім і безжальним вовком. Він навіть зрадів своєму вивільненню від будь-яких ознак людини, переходу в стан Людинозвіра, бо відтоді став тотальним Володарем свого краю: для нього не залишилося нічого святого: ні друга, ні брата, ні сина, ні дружини — тільки одні вороги, яких треба було знищувати. І дітей тих ворогів також.

І тільки проходячи на могилу своєї доньки-дружини, він плакав, проклинаючи її за зраду, за те, що усамітнила його.

Коли Зозо скінчив свою розповідь, слухачі сиділи в глибокій задумі. Вже стемніло, й довелося запалити факели — відблиски вогню вихоплювали з темряви похмурі обличчя слухачів Академії.

І тільки один студент, що прийшов зі Сходу, сказав твердо:

— Він усе зробив правильно. Тому його і досі славить і любить народ.

І Вчитель подумав, що цей студент має шанс дійти до вершини Влади, якщо його не роздушить, наче равлика, чийсь важкий черевик того, хто буде також переконаний у своїй правоті.