Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)

92

Щодві години Троянко особисто звітував по скайпу Гайдуку про перебіг битви з сараною. Він не знав, що зі свого боку військові розвідники Коваля у ті самі інтервали часу висилали на адресу Гайдука детальні письмові інформації про ситуацію, що склалася у районі Святодухівки. По трубах, прокладених уночі між Гуляйполем і Святодухівським водосховищем, що носило народну назву Махновське море (народна легенда стверджувала, що на дні ставка сховав свої скарби Нестор Махно), подавалася з Гуляйполя токсична рідина ЛУАС-14, на виробництво якої перевели Кам’янсько-Придніпровський хімічний завод.

Хмара сарани заввишки в десять кілометрів, діаметром п’ять кілометрів присмокталася одним кінцем до Махновського моря — як наркоман до кокса чи галуїна. Другий довгий хвіст чорної кулі простягнувся на сотню кілометрів до бази на території Росії в Сальських степах; тут Морис Дюкло розташував біогенетичні та комп’ютерні потужності з репродукції сарани і постачання енергії в розташування хмари.

Негайно по від'їзді Гайдука Троянко дав команду підняти в повітря літак АН-378 ХМ системи АВАКС, який завис на висоті п'ятнадцять кілометрів над землею, спостерігаючи згори за хмарою і вивчаючи режим радіочастот, які керують сараною. Вже вранці в п’ятницю Троянко наказав крилу космічних винищувачів F-160 завдати удар по базі в Сальських степах напалмо-вакуумними бомбами, які спалюють усе живе в радіусі десяти кілометрів. Під час бойових вильотів, що тривали добу, загинув один літак, який з необачності врізався у хмару сарани. Розвідувальні дрони підтвердили інформацію про те, що довгий хвіст сарани обрубаний і хмара залишилася без живильно-енергетичної підкачки.

Одночасно АВАКС почав бомбардувати хмару фальшивими частотами, сіючи безлад усередині зграї тварюк, злютованих єдиною радіодисципліною. Вже о 4:00 РМ у п’ятницю з’явилися перші ознаки дезінтеграції чорної кулі й зменшення її активності.

Сотні тонн мертвої сарани завалили Махновське море та його береги, перетворили затишну колись Святодухівку на смердюче звалище напівметалевої падалі. Поля навколо були знищені хворою сараною, що втратила орієнтацію й перетворилися на чорну, позбавлену життя поверхню Місяця.

Генералу Ковалю довелося розстріляти дев’ятьох командирів підрозділів, що не виконали своєчасно наказів Троянка, і п’ятьох цивільних начальників, які вимагали хабарі від нещасних жінок з дітьми за можливість евакуації — хоча транспортні військові колони надавали таку можливість усім бажаючим.

Від 6:00 РМ п’ятниці і до 2:00 РМ суботи батареї важких оперативно-тактичних ракет «земля-повітря» піддавали регулярним ударам чорну кулю сарани, всередині якої можна було помітити спалахи — наче блискавки в чорній грозовій хмарі. Коли став відчуватися брак ракет «земля-повітря» типу «Фонтан-А 215», Троянко негайно поінформував Гайдука, і свіжа партія ракет надійшла із західного оперативного напрямку.

Над гуляйполівським степом стояв потужний гомін, немов від великого водоспаду; від металевого скреготу крил отруєної сарани тремтіла земля, а солодко-нудотний сморід мертвих комах, рознесений вітром у далекі села, викликав у людей запаморочення. Довелося видавати спеціальні марлеві маски, зрошені розчинами дезодорантів.

Найбільших втрат зазнали розвідувальні літальні апарати-безпілотники «Ghost» («Привид»), які ставали легкою здобиччю сарани, підлітаючи надто близько до хмари з метою оцінки її стану. Сарана знищила також три безекіпажні танки «Оберіг», які спробували під’їхати впритул до берегів Махновського моря: величезні маси сарани навалилися на танки, знерухомивши їх, і, пролізши всередину, зжерли електронне приладдя й акумуляторні батареї.

Малоефективними виявилися вогнемети, які, діючи на невеликих відстанях від хмари, не могли знищити такої маси сарани, що концентрувалася на запорізькій землі. Лише на останніх стадіях битви, коли треба було добивати розпорошені зграї сарани, отруєної і позбавленої сигналів управління, вогнемети стали в нагоді.

Битва тривала весь день п’ятниці, ніч на суботу і з ранковим світлом суботи спалахнула з новою силою. З Гайдуком зв’язався генерал-єпископ Аввакум Варламов, який повідомив, що його козацька «Дика дивізія» провела на бронетачанках рейд зі знищення резервів шейха Омара, які просувалися на захід з метою відновити керованість чорної хмари й підвищити чисельність сарани в районі битви.

Зі штабу військ Організації глобальної безпеки до Києва щогодини доходили повідомлення із супутників і БКС щодо стану хмари й динаміки бою.

Битва ще тривала, ще гинули люди й бойова техніка, але вже надвечір у суботу стало зрозуміло, що сараняча агресія шейха Омара зазнала поразки.

93

У суботу вранці Оксана Хмелько разом із донечкою Лесею поїхала до ТРЦ «Фаворит»: всезнаючі колеги з телебачення налякали її жахливими чутками про бої з гігантською чорною хмарою сарани на півдні й можливі заворушення в Києві під час підписання Акту Возз’єднання. Тому колеги радили запастися продуктами і питною водою. Пошепки, щоб не викликати гніву військового начальства, подружки Оксани казали, що південь охоплений панікою; офіційне телебачення і радіо обмежувалось після виступу Гайдука дуже короткою і обережною мовою комюніке, розповідаючи про подвиги пожежників і бійців хімічних військ, а не про справжню картину народної битви з сараною. Між тим, на телебаченні ширилися страшні чутки — про смерть тисяч людей, масову втечу сотен тисяч мирних мешканців із зони вторгнення сарани, знищення сараною величезних масивів зернових і руйнування маленьких містечок і сіл по шляху просування чорної хмари. Розповідали про ісламські бунти і бої між мусульманами та християнами, погроми церков і мечетей. Але достеменно ніхто нічого не знав, тому що зв’язок з півднем був заблокований, інтернет-мережі не працювали, а виїзд населення за межі регіонів, охоплених війною, був заборонений. Доводилось задовольнятися чутками і читанням повідомлень Євронету, в якому також не було ніякої достовірної інформації, хоча публікувалося кілька страшних фотографій гігантської хмари, зроблених із розвідувальних супутників ОГБ.

Торговельний 9-поверховий комплекс «Фаворит» підходив упритул до хмарочоса — блакитної скляної 70-поверхової башти «Верховина», встановленої на площі Лесі Українки: звідси, з вершини Печерських пагорбів, відкривалася панорама десятимільйонного мегаполіса, поділеного Дніпром на Київ-East і Київ-West, але поєднаного двадцятьма мостами й двома підземними тунелями. Вершина хмарочоса була найкращим стратегічним спостережним пунктом Києва. Звідси любили вести свої програми тележурналісти, сюди на оглядовий майданчик возили численні екскурсії — і, зависаючи із завмиранням серця над містом, люди пізнавали його древню структуру, дивуючись — як їхнім предкам півтори тисячі літ тому вдалося, не підносячись угору, продираючись крізь лісові хащі, обрати це місце, створене, здавалося, Богом для щасливого народу і могутньої держави. Історія постійно перекреслювала цю географічну патетику.

У розкішному вестибюлі «Фаворита», який сяяв алюмінієм і зеленим мармуром, стояв білий рояль, за яким сиділа дівчина у чорному концертному платті й грала Шопена. Кілька роззяв топталося довкола, слухаючи цю неземну тривожну музику, сповнену сумом і пристрастю. Спустившись ескалатором на мінусовий поверх, де розкинулися зали супермаркета, Оксана всадовила Лесю до візка й рушила до секції безалкогольних напоїв.

Вона відзначила, що покупців сьогодні було набагато більше, ніж зазвичай, хоча ніяких ознак паніки не можна було помітити. Люди не кваплячись вантажили у візки пакети з пляшками води. Оксана немовби вперше побачила багатство вибору — десятки назв мінеральної води українського виробництва, імпортна вода з Грузії, Польщі, Франції, Норвегії і навіть Чилі — газована, слабко газована і негазована, збагачена вітамінами й антиоксидантами, вода проти діабету та гіпертонії, вода для малюків і старих. Оксана поклала до візка два пакети «Моршинської» і, вагаючись, простягла руку за третім, але, засоромившись, забрала руку. Тільки не піддаватись паніці. Якийсь чолов’яга у зеленій футболці з написом «Я люблю Аллаха» всміхнувся, подивившись на неї, й поклав залишений нею пакет до свого візка.

— Мамо, мамо, хочу «Кіндер-сюрприз», — почала вимагати Леся, яка знудилася сидіти у візку.

Леся пішла в батька — смаглява й чорноволоса, з тонкими рисами «кавказького», як казали Оксанині друзі, обличчя (в Оксани було типове слов’янське лице). Міцно стуливши тонкі губи, Леся твердо йшла до наміченої цілі — в даному разі до дитячого відділу солодощів та іграшок.

— Лесю, — м’яко сказала Оксана, — знаєш, що людині найпотрібніше?

— «Кіндер-сюрприз».

— Ні. Вода і хліб. Воду ми вже маємо, підемо по хліб.

— Не хочу! — Леся ногами почала бити дротяну стінку візка, привертаючи до себе увагу покупців.

Оксана зітхнула. Так само твердо йшов до мети її колишній чоловік Андрій Хмелько, півзахисник київської футбольної команди «Арсенал», яка стала чемпіоном України-Руси — не в останню чергу завдяки талантам Андрія. Ставши кумиром киян, Хмелько, чорнявий красень на прізвисько Циган, перетворився на справжнього плейбоя, завсідника нічних клубів, героя жовтої преси. Оксана згоряла з сорому, читаючи в інтернеті оповідки про походеньки футболіста, який, купивши собі окрему квартиру, майже не приходив додому. А потім і зовсім зник із Києва, підписавши контракт із лондонським «Арсеналом». Оксана подала на розлучення, чого її чоловік тільки й чекав: лондонський суд надіслав їй документ про розлучення. Андрій негайно скористався свободою й одружився з якоюсь кахектичною шльондрою — третьорядною моделькою, яка негайно примусила Хмелька перейти до футбольного клубу «Galaxy-LA» й переїхати до Лос-Анджелеса; там платили набагато більше, ніж в Європі, а футбол був набагато нижчого рівня, ніж в Англії. Так і зник з Оксаниного життя чорноволосий смаглявий форвард із чарівною усмішкою (тепер рекламував зубну пасту проти пародонтозу).

Не піддаючись на Лесин шантаж і лемент, Оксана покотила візок до відділу хлібобулочних виробів, який вабив покупців запахом свіжовипеченого тіста: поряд із відділом працювала пекарня, з якої жінки в темно-зелений уніформі й синьо-червоних нашийних хустках вивозили в торговельну залу все нові й нові гарячі вироби: тут були і житньо-чорні буханці «кантрі», і пухкі світлі паляниці, й сірі з висівками і кунжутом круглі степові хлібці, й вірменський лаваш, і французькі довгі білосніжні багети, і якісь пласкі коржі з яєчнею всередині, і білоруський селянський хліб, до якого додавався глечик холодного кисляку.

Щоб заспокоїти Лесю, Оксана підійшла до полиць, які ломилися від свіжої солодкої випічки: п’ять сортів круасанів — із шоколадною начинкою і без, деніші з різними — малиновими і зеленими — джемами, хачапурі з білим сиром, здобні пухкі булочки «Царські», хоча насправді це була смакота вбогих радянських часів, арабські медовики і пироги з халвою — і все ще тепле, пахуче, смачне. Леся довго вередувала, розгубившись під тягарем вибору, й нарешті взяла солодкий пончик донат, щедро всипаний маком, і на якийсь час заспокоїлась. Оксана поклала до візка ще гарячий буханець чорного хліба: хоч хліба майже не їла, але піддалася загальному психозу. Подумала, що насушить сухарі. Потім вони з Лесею під'їхали до величезного акваріума, де можна було стояти годинами, спостерігати за життям акули, яка, наче сірий стовбур гладко обтесаної і давно затонулої деревини, лежала нерухомо на дні, не звертаючи уваги на риб’ячий дріб’язок, що вистрибував довкола.

Запахи рибного відділу доповнювали цю ідилію. Оксана ледве себе стримала, щоб не піти туди, де золотом і сріблом виблискували форель, скумбрія, коропи, окуні, щуки, лежали на льодяних подушках вусаті соми і величезні лососі, а норвезькі оселедці та палтус випромінювали такі аромати, що в людей починалася нестримна слинотеча. Оксана майже не вживала солоного і тому, силою волі придушивши в собі рибні бажання, швидко подалася до свого улюбленого фруктового відділу. Побачивши гори зелених яблук «симиренко» і полум’яно-помаранчеві персики, жовті розсипи груш і синьо-лілових слив розміром з кулак дорослої людини, якісь екзотичні, нікому не відомі плоди в спеціальних обгортках — Оксана жахнулася думці, що всього цього багатства може вмить не стати, якщо в країні знову почнеться громадянська війна. Пам’ятала, як кілька років тому, після Вибуху і Великої Темряви, панував голод, як у порожніх магазинах стояли черги озлоблених людей, які чекали, коли «викинуть» черговий товар по картках — гнилу перебрану картоплю чи м’яті зелені помідори, що плавали в каламутному розсолі. Бурхливе відродження, що почалося з 2080 року, принесло в Україну-Русь усі вітчизняні й світові багатства ринку; відкривалися нові торговельні центри, складські приміщення, пекарні, птахокомбінати — й у 2084 році звичною стала картина продуктового благоденства.

Купивши, нарешті, «Кіндер-сюрприз» для Лесі (та, спробувавши, скривилася й викинула у кошик для сміття), Оксана запаслася пряженим молоком, набором дитячих солодких йогуртів, банкою кави «Чавес», куркою для гриля, м’якою дитячою кременчуцькою ковбасою і польським сиром «Крулевські» (Лесі довелося висідати з переповненого візка); доповнивши харчові запаси туалетним папером і батарейками для ліхтарика й радіоприймача, вона повела візок (Леся допомагала штовхати) до черги в касу.

Повітря в «Фавориті» було свіже й прохолодне, і Оксана, незважаючи на тривогу, що охопила її при відвіданні магазину, раптом відчула незрозумілу хвилину впевненості й гармонії — може, тому, що вгорі вже лунала врівноважена музика Мендельсона. Придивившись до стрічок-транспортерів, куди покупці викладали свої товари, Оксана побачила, що структура закупок майже однакова: питна вода, хліб, м’ясо, туалетний папір, батарейки. Люди пам’ятали лихі часи й боялися їх повернення. Знали, що в годину народної біди — під час революції, громадянської війни чи будівництва соціалізму — насамперед зникає туалетний папір. Закон, якого не передбачив Карл Маркс.

Але одразу ж побачила, що не всі підлягають цьому закону: перед нею стояла жінка, візок якої був набитий пляшками вина, горілки і віскі. Пляшки дзенькали, коли жінка посувалася вперед, і всі чоловіки з заздрістю дивилися на візок. Чи на жінку?

Обличчя цієї високої ставної жінки у червоному легкому брючному костюмі здалося Оксані знайомим. Десь вона бачила цей хвіст чорного волосся, цю довгу білу шию і цей гордий скісний погляд згори.

— Вибачте, — звернулася до жінки Оксана, — перепрошую, що турбую вас. Ви часом не Леда Першина… тобто Палій? Колишня чемпіонка України?

— Я, — повернулася до Оксани Леді. Оксані здалося, що Леді чимось збентежена, хоча й трималася дуже люб’язно.

— Мене зовуть Оксана Хмелько. Я ведуча програми на першому каналі телебачення. Може, бачили колись мою програму?..

— Звичайно, бачила. Дуже цікава.

— Я хотіла б запросити вас на програму. Давно мріяла. Але ніяк не могла до вас добратися.

Леді засміялася задоволено.

— Так, це важко. Я — особливо охоронюваний військовий об’єкт. Але для вас… Тільки ви не боїтесь, що я можу вам таке розповісти… що і не снилося? Я — носій державно-інтимних таємниць.

Леді дивно засміялася. Витягла із сумочки візитку й подала Оксані.

— Подзвоніть… — вона задумалась, — днів через десять. Вибачте, зараз поспішаю.

Наприкінці касового коридору, де покупці пакували продукти, Леду Палій уже очікував широкоплечий красень — типовий герой серіалів про спецназ.

Він поклав пляшки до великої спортивної сумки — з тих, в яких кілери носять зброю, — і Леді, розрахувавшись, пішла з ним до ліфтів, так і не озирнувшись, не глянувши на Оксану.

Невідомо чому, настрій в Оксани знову зіпсувався. Подумала, що не треба було лізти зі своїми журналістськими фантазіями до цієї…

Тут, як тільки вийшли поза межі «Фаворита» і наблизилися до електромобіля, Леся знову почала канючити «Кіндер-сюрприз». Краще запросити на програму менеджера цього супермаркету: нехай розповість таємницю — як досягти такого небаченого достатку продуктів і товарів в умовах військового режиму.

94

О сьомій годині ранку в неділю, 25-го червня, Стригун, який так і не заснув уночі, вийшов на балкон і з насолодою підставив обличчя набігаючому з Дніпра прохолодному вітерцю. На душі було легко, й кудись поділися звичні страхи. Його вірус упродовж останніх десяти годин уже трощив комп’ютерні мережі, знищував сховища пам’яті й центри прийняття рішень, руйнував останні фортеці комп’ютерного опору в цій державі і в Європі, переможно спалював на своєму шляху канали передачі інформації.

Повністю позбавлений будь-яких музичних здібностей, жертва генетичної помилки інженерів фірми «Genesis» мугикав переможний марш, що запам’ятався йому в барі «Євбаз»: «Все вище, і вище, і вище…»

Подумав, що тепер вище за нього немає нікого, крім Бога-комп’ютера: ні начальника (Палій виходив на зв’язок рідко й невідомо де перебував), ні вождя і тирана (про Гайдука взагалі останніми днями нічого не було чутно), ні систем агентурного стеження і тиску (він був вільний у своїй криївці, і ніхто не міг йому заподіяти нічого лихого).

Уважним поглядом Стригун окинув Софійський майдан. Був ще зовсім порожній у таку ранню годину; не видно також і посилених заходів безпеки: нечисленні військові й поліційні патрулі, безлюдні вулиці, недіючі пункти перевірки, розташовані неподалік від будинку НАВБ на Володимирській. Сцена перед стінами Софії, удекорована збільшеними копіями соборних фресок, стояла порожня, хоча снайпери (Стригун знав, де вони були розміщені) вже тримали цей простір світової історії в прицілах своїх гвинтівок. Пам’ятник Богданові Хмельницькому здався Стригунові малим, сірим і зайвим на цьому величезному майдані.

Чекати залишилося зовсім недовго. Стригун зітхнув і неохоче повернувся до своїх комп’ютерів. Йому схотілося поїхати на Труханів острів, де знав потаємні пляжі, оточені верболозом, на яких нікого в такі хвилини не було; порибалити спокійно, час від часу прикладаючись до металевої фляжки з безсмертним народним самогоном; потім покласти золотаві шпроти на чорний хліб і вдихнути гіркуватий аромат диму впереміж із запахом риби; ще й на пальцях залишався стійкий запах риб’ячого жиру.

Понюхав пальці, але не було в них жодного запаху, наче змертвіли. Повернувся до кімнати, де стояли численні комп’ютери, і почав уважно зчитувати показники моніторів. Із задоволенням побачив перші ознаки хвороби, що охоплювала інформаційну систему людства: на Мальдівських островах вийшла з ладу система забезпечення безпеки аеропорту; в Нігерії банкомати відмовились видавати гроші людям, і розлючений натовп почав громити торговельний центр, де стояли ці грошомори; в Польщі вийшла з ладу система соціального забезпечення пенсіонерів й організація «Пенсійна солідарність» заявила протест уряду; в Японії раптово припинив працювати центр попередження цунамі; в Києві в суботу ввечері раптово припинила працювати система постачання і платежів супермаркетів «Фаворит», що викликало нездоровий ажіотаж серед постійних клієнтів мережі.

На гаджеті Стригуна пролунав сигнал таємної лінії. Він почув бадьорий голос Палія:

— Як справи, бригадний генерале? Все готове?

— Повний порядок, пане міністре. Система працює. Вже є перші результати.

— Працює, працює. Сам переконався. Тут відключені ліфти, довелося на сімдесятий поверх пертися пішки. Серце ледве витримало.

— Вибачте, пане міністре.

— Все в порядку. Чекаю на початок. Доповідайте, коли внесуть «Благодатний вогонь».

Це означало — коли снайпери відкриють ураганний вогонь по трибунах.

95

Крейду вирядили в яскраво-оранжевий балахон смертника, надягли ножні й ручні кайдани й, запакувавши в карету швидкої допомоги «Ксеня», повезли о 9:00 AM навпростець через ще порожній майдан трьох соборів до готелю «Трансконтиненталь» — у жалюгідну сплющену копію паризького «Concord Opera Paris», великими зусиллями і хабарами втулену на клаптику землі там, де починалася вулиця Велика Житомирська: вузькість території компенсували висотою готелю, прикрашеного ампірною ліпкою, наче кремовий торт шоколадними вензелями. Зате вийшов чудовий командний пункт поліції, яка з висоти ампірної башти вивчала Михайлівську площу з метою недопущення ворожих різним режимам демонстрацій. Готель колись належав Крейді, гармонійно доповнюючи тюремний простір чорного «дирижабля» ГЕПРУ: Крейда з сумом зітхнув, згадавши благословенні часи гетьманського режиму.

На спостережному балкончику Крейда опинився разом із групою високопоставлених чинів поліції й органів безпеки, які з великим зацікавленням дивилися на легендарного маршала-в’язня, перед котрим на окремому столику поставили миски з галушками і варениками. Деякі навіть підходили до Івана Оврамовича і, відчуваючи певну душевну і службову спорідненість із колишнім Генеральним прокуратором, віталися з ним, а один нагадав йому, що працював колись під його началом у «дирижаблі» — чорному неіснуючому будинку ГЕПРУ, на місці якого мав збиратися святковий натовп християн. До послуг Крейди, якого охорона звільнила від ручних кайданів, був наданий потужний прилад денного бачення — щоб в усіх деталях міг розгледіти історичне свято.

Ліворуч від готелю «Трансконтиненталь», на місці колишнього Міністерства закордонних справ, здіймалася модерна споруда нового, щойно освяченого собору Воскресіння Христа: п’ятикупольна монументальна будівля в суворому добароковому стилі старокиївської архітектури ХІ-ХІІІ століть із напівсферними золотими банями, блакитними підбанниками й сліпучо-білими кріпосними стінами, закругленими луками і склепіннями. На стіні над центральним входом — велика мозаїка, де золотий, червоний, синій і зелений кольори творили барвисте зображення покровителів України — святого Андрія Первозванного, святого Архистратига Михайла, святого Георгія Переможця і святого князя Аскольда, над якими розпростер у благословенні свої руки Ісус Христос.

Всі об’єми собору були промальовані золотими і блакитними вертикалями, завдяки чому здавалося, що споруда висить у небі. Білі стіни були зведені зі спеціального надміцного скла, і під час вечірньої служби собор світився зсередини святково і таємничо у сутінках. Цей собор стояв урівень із Михайлівським Золотоверхим, бо здіймався з високих мурів Християнської Академії, виразно відрізняючись від своїх старших побратимів модерними рисами нової архітектури XXI століття, зберігаючи водночас тяглість історичної традиції.

Крейда, забувши на мить про своє вбрання смертника, замилувався собором Воскресіння Христа, завдяки якому величезний майдан, що починався від Володимирської вулиці і, розширюючись, ішов до самих схилів Дніпра, став завершеним, поєднавши старовинну землю з новою історією.

«І все ж, шкода будівлі ГЕПРУ» — ще раз із сумом подумав він. І в цю ж мить здригнувся від страху, бо чиїсь руки надягли йому на голову солом’яний бриль. Подумав, що так починається підготовка до страти на електричному стільці — на голову кладуть пласку залізну беретку.

— Тату, це я. Боюсь, щоб ви не схопили теплового удару.

Перед Крейдою стояв його син Кузьма.

— Ти ж носив окуляри… — розгублено сказав Крейда, не розуміючи, в чому змінився Кузьма.

— Зробив корекцію.

— Але все ще мружишся.

— Так, — покірливо погодився Кузьма. — Я думав — ви загинули, тату. Вибачте. Мама виплакала всі очі.

— Ніхто мене не шукав, — поскаржився Крейда.

— Ми з мамою шукали, — твердо заперечив Кузьма. — Але нам сказали…

— Сказали, сказали… А мені сказали, що я ворог України. Мені що — погодитись із цим?

— Вибачте, тату.

Тиха і байдужа покірливість Кузьми упереміж із незрозумілою впертістю прикро вразили Крейду, який відчув разючу зміну в синовому характері, тільки не міг збагнути — в чому вона полягає? Сина наче підмінили.

— Ти де живеш? У Києві?

— Ні, тату. В Японії.

— А, — зрозумів Крейда. — Ось що значить твоя халамида.

Кузьма був одягнений у просте полотняне кімоно кремового кольору, широкі білі штани й сандалії на босу ногу, перепоясаний коричневим пасом. Бриль, що поклав батькові на голову, зняв із себе — і тепер мружився в променях сонця. День заповідався прозорий і спечний — саме для жнив.

— А що в Києві робиш? — продовжував допитуватися Крейда, бо син не бажав нічого сам розповідати.

— Проектую місто. Я виграв конкурс.

— Скільки отримав?

— Ніскільки.

— Що за місто?

— «Небесний Єрусалим». Умовна назва. Тільки нікому це не потрібно. Сказали, що спочатку треба побудувати земну каналізацію. До неба ще далеко.

— Як довго будеш тут?

— Три дні, — відчужено сказав Кузьма. — Я вже піду, тату. Мене чекають.

— Стій, стій, — простягнув благально руки Крейда. — Ти маму бачиш? Де вона?

— В Каракасі. Я там регулярно буваю.

— А донечки мої як?

Кузьма відступив подалі від Крейди.

— А ви нічого не знаєте, тату?

— Що?

— Стефанія померла від передозу. Від галуїна. Знайшла у вашому сейфі. Прощайте.

Повернувшись спиною до батька, Кузьма зробив кілька кроків і змішався з поліцейськими чинами, що спостерігали за святом.

96

Штаб операції «Київський бастіон» на чолі з Антоном Зігелем розмістився на верхньому поверсі будинку, що стояв у парку на розі Малої Житомирської вулиці, звідки добре проглядалися як Михайлівська, так і Софійська площі. Офіцери ІСТАР, якими командував майор Воропай, облаштували тут свою апаратуру і численні монітори стеження. Окреме приміщення зайняли оператори роботизовано-збройних комплексів (РЗК), які перенесли сюди обладнання командно-штабних машин управління боєм. Тут перебували оператори «дронів» і «ящірок», які підгримували постійний зв’язок із трьома гелікоптерами спостереження S-96 М10 «Gray Giant», обладнаних системами АВАКС. Гелікоптери зависли високо над Києвом, спостерігаючи за подіями в древній частині міста.

Майор Воропай, зовсім молодий хлопчина з білим панківським йоршиком волосся, в драних джинсах, кросівках і військовій, розстібнутій до пупа бобочці з майорськими погонами, сидів за комп’ютером, що інтегрував інформацію, яка спікалася до штабу. Перед ним на додатковому моніторі світився надтаємний похвилинний сценарій проведення свята Возз’єднання — і з наближенням початку урочистостей напруження в штабі зростало.

О 10:00 AM полковник Стригун вийшов на балкон і був неприємно здивований порожнечею на Софійському майдані.

Невеличкі групи людей рухалися до Михайлівського майдану. Трибуни для почесних гостей були порожні, а кількість поліції та військових з очеплення збільшилася незначно. Стригун стрімко побіг на нижній поверх — туди, де отаборилися працівники ІНКОМУ на чолі з майором Шпаком. Його зустрів украй розгублений Шпак у цивільному вбранні (на Стригуні була новенька уніформа бригадного генерала, в якій він вирішив зустріти свято перевороту).

— Де твої люди? — гаркнув Стригун, похолонувши від однієї думки…

— Не знаю, — сіпався Шпак. — Вранці були, ви ж самі бачили. Потім пішли на перекур… Ось-ось прийдуть.

— Час починати акцію! — вирішив Стригун, підштовхуваний бажанням дії та інстинктом самознищення.

— Куди починати? Нікого нема, — резонно зауважив Шпак, який і в новому цивільному темно-сірому в клітинку костюмі був схожий на бомжа.

— Як намітили, так і починай! Виводь «ящірки». Я дам команду снайперам.

Стригун щодуху погнав у верхнє приміщення і вислав зі свого гаджета закодований сигнал: «Приготуватись до бою». Вийшов на балкон і приклав до очей бінокль. Побачив, як з провулка, що примикав до готелю «Хаят», повільно виповзло довге сіре тіло «ящірки». Кілька святково вдягнутих людей із дітьми вийшли з готелю під італійським прапором і здивовано подивилися на невідому бойову машину, яка стояла на тротуарі, й навіть сфотографувалися поряд із нею. «Ящірка» тихо підкрадалася до контрольного пункту, що перегородив Софійську вулицю; перед КПП стояла невеличка черга людей, які проходили на майдан.

«Що відбувається? — Стригун був у відчаї. — Невже хтось переставив стрілки всіх годинників?» Перевірив по кількох комп’ютерах — було 10:15 AM київського часу.

Стригун набрав номер Палія.

— Чого не починаєш? — накинувся на нього міністр оборони.

— На майдані нікого немає!

— Вони всі всередині собору. Починай! — наказав Палій, спостерігаючи за містом з висоти хмарочоса «Верховина» і сам нічого не розуміючи. Леді вже була вдрузки п’яна і ходила хитаючись, чіпляючись до офіцерів Палія й кажучи їм одне і те саме:

— Я тільки прошу… вбийте їх усіх нах. Нікого не залишайте живими. Порвіть зубами.

Офіцери відводили очі, бо від неї йшов такий потужний поклик розпусти, що важко було дивитися на її п’яне звабливе тіло в прозорому червоному костюмі, її груди в глибокому декольте, відкриті для кожного, — і тому офіцери, вибачаючись, відсахувались від Леді, а Палій уже не звертав уваги на цю курву, яка його дістала. Він твердо вирішив після перевороту покінчити з цією хітливою кішкою, з божевільною половецькою князівною, яка, якщо стане властителькою України-Руси, одразу знищить його, перетрахає всіх, хто опиниться на її шляху, й повторить долю тієї німецької німфоманки цариці Катерини, котра зґвалтувала всю Росію.

— Починай! — повторив свій наказ Палій.

— Увага, вони починають, — попередив Воропай своїх операторів. Збувалися розрахунки Гайдука, який разом із Зігелем і Воропаєм розробляв цей план. Вся зона княжого Києва і прилеглих районів була розбита на сегменти, контрольовані досвідченими офіцерами, які вели спостереження з допомогою телекамер, індикаторів частот, що випромінювала бойова техніка, та дронів «Яструб», які злітали з дахів. При розробці операції був врахований прикрий досвід замаху на Папу Климента — і о 9:45 AM були автоматично змінені коди доступу на об’єкт для всіх офіцерів поліції і війська, хто мав зброю і забезпечував недоторканість учасників і гостей свята. Будь-яке несанкціоноване проникнення на дахи чи в під'їзди будинків викликало сигнали тривоги; агенти безпеки мали право негайно відкривати вогонь на ураження.

За місяць до проведення Акту Возз’єднання були створені й випробувані автономні локальні комп’ютерні мережі, не з’єднані з основними серверами національних агентств; про існування цих мереж знали лише Зігель, Воропай і ще кілька надійних офіцерів управління електронної розвідки. Починаючи з п’ятниці, ці мережі були задіяні в операції «Київський бастіон».

Увагу Воропая привернула «ящірка», яка виповзла з укриття біля готелю «Хайят»: він зафіксував сцену фотографування італійських туристів на тлі сталевої потвори і спробував зупинити її просування до стін Софійського собору. Але всі його зусилля були марними. Він покликав Антона Зігеля.

«Ящірка», якою на відстані керував майор Шпак, раптом стрибнула на проїжджу частину Софійської вулиці й сходу знесла загороджувальні бар’єри контрольного пункту, розтрощила апаратуру сканування й, вбивши двох розгублених поліцейських, які не встигли відскочити вбік, виїхала на майдан перед Софійським собором. Військовий патруль, що стояв біля КПП, відкрив вогонь по «ящірці», викликавши паніку серед перехожих, які йшли в напрямку Михайлівського майдану. Кілька людей із дітьми встигли сховатися за постаментом пам’ятника Богдану Хмельницькому.

Стригун переключив управління «ящіркою» на свій комп’ютер, і тепер на екрані його монітора тремтіли картинки, схоплені прицілами «ящірки». Перед нею здіймалася дзвіниця Софії. Дистанція — 52 метри. Може бути знищена залпом із двох ракет. Чи спалена вогняними потоками. Мозок «ящірки» вимагав негайного прийняття рішення.

— Вона вийшла з-під контролю! — злякано вигукнув майор-хіпі Воропай. Але Антон Зігель зрозумів це й без підказки. В його уяві майнули страшні картини знищень: Софійський собор у руїнах, тисячі вбитих, спалені собори над Дніпром, вічна ганьба Києва, смерть християнства. Ось що означала кодова назва шейха Омара «Благодатний вогонь».

— Вмикайте гармати Пі-Пі-Дабл-Ю! — наказав Зігель. Руки в нього дрібно тремтіли, в роті пересохло. «Мабуть, почався діабет, — подумав він. — Спадкова хвороба батьків».

У навушниках Стригун почув голос Палія:

— Молодець! Знищуй їх!

До нього додався хрипкий голос Леді:

— Стригунчику! Порви їх на клапті! Спали їх нах! Я тебе поцілую!

Він дав команду «ящірці».

Чотириярусна, сліпучо-біла з бірюзою стін і золотом бані Софійська дзвіниця здіймалася над майданом, освітлена сонячним ранковим промінням, наче одна з вічних опор Неба. Тільки троє людей на землі розуміли, що нічого вічного в цих старовинних барокових стінах, прикрашених багатою ліпкою, немає, і через кілька секунд вони можуть впасти — а за ними може розвіятись у прах і собор, що стоїть трохи збоку від дзвіниці.

Темно-сіре, щойно з конвеєра, ще не вкрите камуфляжним розфарбуванням тіло бойової «ящірки» тремтіло від ледве стримуваної потужності двигунів (ті, хто сховалися за пам’ятником Богдану Хмельницькому, відчули гарячу силу струменів, наче в пустелі починався ураган).

Крейда спочатку нічого не зрозумів, бо сидів як мертвий після повідомлення сина про Стефанію. Але нарешті зауважив, що серед чинів поліції почалася паніка, і тоді приткнув обличчя до гумових прокладок візора приладу денного бачення: на Софійській площі відбувалося щось незвичне і страшне: якийсь невідомий Крейді видовжений апарат (навкруги лежали вбиті люди, а з боку скверика, що навпроти пам’ятника Хмельницькому, вівся вогонь по апарату), раптом звиваючись по бруківці, мов змія, поповз до східного фасаду Софійської дзвіниці і, присмоктавшись до стіни першого ярусу, піднявся вертикально, наче справжня ящірка, й став здійматися вгору, не звертаючи уваги на карнизи між ярусами, оминаючи арки і ніби винюхуючи щось, немов шукав якусь загублену річ. Чини поліції, що оточували Крейду, кинулися до сходів, що вели з оглядового майданчика готелю «Трансконтиненталь» донизу. Залишились лише Крейдові вартові, які заніміли від побаченого так само, як і об’єкт, охоронюваний ними.

Нарешті цей пекельний новий вид зброї (навіть маршал Крейда, хоч і з запізненням, зрозумів це), ця «ящірка», проминувши постаті апостола Андрія і князя Володимира на третьому ярусі й лише зазирнувши на хвилину в кругле вікно і торкнувшись дзвонів, які зазвучали тривожно, вляглася впоперек четвертого ярусу, спрямувавши голову в бік собору.

— Ти чому не відкриваєш вогонь? — знову Палій був на зв’язку. — Чого чекаєш?

— Пішов ти к довбаній матері, — роздільно й чітко вимовив ці слова Стригун, сам здивувавшись тій свободі, що відчув у ці хвилини. Бо почував себе хазяїном Києва, господарем Землі і Неба, повелителем Часу і Простору, тобто Богом (хоча десь прочитав, що Бог не знає, що таке Час і Простір — ці поняття для Нього не існують). Від одного руху «мишки» тепер залежала доля тих, хто зібрався усередині Софійського собору, а не від наказів якогось сраного Палія — нездари, який став кимось лише завдяки волі Гайдука. Але і з Гайдуком буде сьогодні покінчено.

Стригун кинув погляд на монітор, де карбувалася кольорова картинка, побачена очима «ящірки», електронний погляд якої проникав крізь стіни: спочатку виникла постать жінки з піднятими в молитві руками. Синій хітон, пурпуровий плащ із золотими складками, вузько поставлені очі, що не зводили суворого погляду зі Стригуна. Йому стало не по собі. Потім картинка, побачена «ящіркою», поповзла донизу, панорамно пройшлася по внутрішньому простору, торкнувшись на мить золоченого іконостасу й зупинившись перед вівтарем.

Зал собору був порожній. Хоч скільки погляд «ящірки» нишпорив по будівлі собору, жодної людини в ньому виявлено не було.

Дві гармати PPW (pulse-power weapons), які генерували електромагнітні пульсові удари, були заздалегідь установлені Зігелем неподалік від Софійського і Михайлівського майданів. Почувши наказ Зігеля, оператор гармати навів її на сіру «ящірку» і «причепив» об’єкт до автоматичної системи наведення. «Ящірка» якраз повільно повзла вгору по дзвіниці й нарешті зупинилася на четвертому ярусі під золотим куполом, зайнявши горизонтальне положення, готуючись до вирішального стрибка на Собор.

— Готовий, — сказав оператор.

— Вогонь! — поквапливо скомандував Зігель, бо знав, що в резерві заколотників — ще дві «ящірки»: якщо не зупинити першу, наслідки будуть катастрофічні.

Оператор натиснув кнопку пуску імпульсів гармати PPW.

Стригун зрозумів, що потрапив у пастку. Йому підсунули фальшивий сценарій свята. Його злякав погляд мозаїчної Богоматері, й він відкинув думку про руйнування собору. Моментально прийняв нове рішення: відправити «ящірку» на штурм нового собору Воскресіння Христа; учасники свята Возз’єднання могли бути тільки там на молебні. Одночасно «ящірка» знищить на своєму шляху військово-поліцейські кордони і кілька тисяч людей, що зібралися над Дніпром. Ніякого Возз’єднання сьогодні не буде. Цього не дозволить він — бригадний генерал Стригун.

Він набрав на клавіатурі новий код програми, закладеної в мозку цієї сталевої істоти, невразливої до вогню і ракетно-гарматних пострілів і тому непереможної. Але з «ящіркою» сталося щось непередбачуване: не слухаючись наказів Стригуна, вона, наче впавши в кому, перестала передавати інформацію та відповідати на запити Стригунового комп’ютера й через три хвилини важко полетіла з висоти четвертого ярусу вниз, вдарившись у мур і, проломивши його та розтрощивши трибуну для почесних гостей, мертвим брухтом застрягла посеред потрощеної цегли — удар, наче землетрус, прокотився сусідніми будівлями, й на верхньому поверсі дому на Рильському провулку попадали монітори зі столу, за яким сидів Стригун.

Доступ до двох запасних «ящірок» був заблокований. Стригун спустився поверхом нижче, але майора Шпака там уже не було.

Він повільно зірвав із себе генеральські погони, кинув їх у засмічений хакерами куток, де лежали бляшанки з-під пива, сигаретні недопалки й порожні мисочки з прозорого пластика. Шпак любив носити в них японські сніданки.

Стригун дістав із холодильника пляшку горілки «Козацька» й із насолодою засмоктав це крижане пійло. Нічого кращого не пив у своєму житті. Через кілька хвилин почув стукіт у двері, потім — удари важким предметом, від чого міцні металеві двері почали тріщати, наче алебастрові.

З лівої внутрішньої кишені генеральського камуфляжа Стригун дістав маленьку флешку, зняв ковпачок і загострений кінець флешки зі спокійною байдужою силою вбив собі в передпліччя, нижче ліктьової ямки, де тонка шкіра, навіть не почувши болю.

97

Свято за справжнім, а не фальшивим, підсунутим Палієві й Стригуну сценарієм, розпочалося на дві години пізніше, в полудень, рівно о 12-й годині. До цього часу з Софійського майдану були прибрані трупи тих, хто випадково загинув під час атаки «ящірки», пролом у стіні, де лежала мертва «ящірка», закрили високими щитами, перед якими встигли спорудити нову трибуну для почесних гостей.

Але, згідно з реальним сценарієм свята, не Софійський майдан став спочатку центром урочистих подій того дня, а площа перед Михайлівським Золотоверхим та собором Воскресіння Христа. Об 11:00 AM, вже після того, як небезпеку було усунуто, були відкриті КП на Майдані Незалежності, Європейській площі та з боку Володимирської і Великої Житомирської вулиць — і натовпи гостей і паломників почали швидко наповнювати наддніпровський простір трьох старовинних градів — Володимира, Ярослава та Ізяслава-Святополка.

Об 11:50 AM на спеціальній трибуні, розміщеній біля пам’ятника княгині Ользі, з’явився Гайдук і члени КОПОР-РАМ — всі у світлих цивільних костюмах, зосереджені й спокійні, наче півтори години тому нічого не сталося. Інформація про події біля Софії була оприлюднена лише пізно ввечері і представлена, як незначний інцидент.

Трьохсоттисячний натовп вірян, що з'їхалися з усіх кінців світу (кожен мав спеціальну перепустку з чипом, в якому містилися детальні персональні дані включно зі складом ДНК), розмістився на великій площі між трьома соборами та прилеглими вулицями, спрямувавши свої погляди на Схід, у бік Дніпра. Ніхто не знав, як розгортатиметься свято, знали лише, що воно буде коротким і триватиме від 12:00 до 1:30 РМ.

О 12-й годині зазвучали куранти Михайлівського Золотоверхого собору й оператори систем безпеки увімкнули електронний захист зони свята: тут не працював мобільний зв’язок, персональні гаджети, неможливим був запуск жодної самонавідної ракети чи постріл снайпера — за цим стежили сотні маленьких розвідувальних дронів, піднятих у повітря, і десять тисяч агентів внутрішньої безпеки, поліції та військ спеціального призначення АТП (антитерористичних підрозділів) «Пантера». Ще ніколи в своїй історії Київ не бачив таких безпрецедентних заходів безпеки.

Здійнявши руки, патріарх Ізидор, вознесений над величезним натовпом, сказав — і голос його, посилений потужними репродукторами, лунав із неба, западаючи в душі тих, хто стояв на київській землі. Патріарх говорив по-українськи та по-англійськи:

— Брати і сестри во Христі! Надійшов день нашого свята, день повернення до наших джерел — до древньої неподільної церкви — єдиного тіла Христового.

Дві тисячі тридцять років тому на гори ці над Дніпром зійшов апостол Андрій Первозваний, учень Христа і рідний брат апостола Петра. Він приніс сюди, на землю київську, спасительське слово святої Євангелії. Це він прорік, що на горах сих засяє благодать Божа, буде місто велике і багато церков здвигне тут Бог! Тут апостол Андрій поставив свій хрест, тут заснував він першу християнську церкву Київської Руси-України.

Вдумайтесь у це знамення, брати і сестри! Прозрійте, молю вас!

Ізидор зробив паузу. Відчув зростаючий біль у животі — наче прокотилася спазматична хвиля. Від хвилювання чи з'їв уранці щось недобре? Невже це від ряжанки і полуниць? Пополотнів, подумавши, що з вершин торжества може впасти в багно приниження. Але неприродна тиша глибокої задуми, що охопила натовп, спонукала його подолати біль і раптову слабкість.

— У світі існувала єрусалимська Християнська церква і церква Русі — задовго до заснування Константинопольської церкви. Наш народ одним із перших у Європі отримав істину і одкровення Христове. Недаремно Київ став Єрусалимом святої Русі.

Пригадаймо собі, що Київ, Русь-Україна були хрещені тоді, коли церква наша ще була неподільна, коли християнство ще не зазнало трагедії розколу, розбрату — і ми завжди пам’ятали про це, завжди мріяли про відновлення нашої духовної єдності. І сьогодні, через тисячу тридцять років після блукань і взаємних помилок, Господь Бог подарував нам прозріння і навернув нас на шлях єдності з нашими братами во Христі.

Від імені православної Церкви я прошу наших братів простити нам наші помилки і гріхи, так, як ми прощаємо їм їхні.

Ізидор став на коліна й похилив голову в глибокій задумі. Потім повільно піднявся, спираючись на патерицю.

Гайдук згадав, як важко створювався справжній сценарій свята: треба було не тільки зберегти таємницю (бо для розробки фальшивого сценарію, сценарію-приманки, також була скликана група релігійних і державних чиновників, робота якої була оточена суворою таємницею), але і узгодити всі деталі церемонії з патріархом Ізидором та представником Папи кардиналом Монті. Технічно-безпековий бік справи забезпечував Антон Зігель.

— Брати і сестри, — продовжував Ізидор, — маю для вас благу вість. Як щойно мене поінформувало військове керівництво, в південних степах нашої улюбленої Батьківщини одержано рішучу перемогу над підступним ворогом — хмарою бойової, керованої здаля сарани, посланої сином Сатани — шейхом Омаром. Мир прийшов на нашу землю, і приніс його нам Ісус Христос.

Вигуки радості тисяч людей, що зачаровано дивилися на штучні сонця, які золотом виблискували над древньою землею, посилили репродуктори; на великих екранах, розставлених по периметру площі й в усіх людних місцях Києва, досвідчені TV-режисери вихопили щасливі обличчя тих, хто прийшов на це свято. Разом з українськими в студії на Сирці працювали професіонали ватиканського телебачення, які миттєво відбирали хвилюючі картинки: старенька бабуся у вишиваній блузці, народжена на початку століття, плаче від радості, бо пережила три війни і Велику Темряву; вона плаче не від свята Возз’єднання, а від того, що жива, що бачить сонце, послане Богом, і що її внук повернеться з Півдня, де закінчилися бої; малий білявий дворічний опецьок — наче жива реклама дитячих вітамінних сумішей — сміється, мружачи світлі очі; черниця з Нігерії хреститься ледь помітно, і очі її повні сліз; молоді японці — хлопець і дівчина — цілуються, сповнені щастя. Ці та інші картинки летять по всьому світу — туди, де півтора мільярда глядачів дивляться програму з Києва. Мало хто знає, що час церемонії Возз’єднання перенесли на дві години пізніше не з міркувань безпеки, а на вимогу телекомпаній — щоб рано-вранці це диво побачили на американському континенті.

Гайдук спостерігає за іншим екраном — не першого каналу і Ватиканського TV, а за планшетом, який тримає перед ним його охоронець: Троянко розповідає про закінчення битви під Святодухівкою. Показує, як палають під залпами вогнеметів чорні гори сарани: дим здійнявся високо над степом, так, що сонця не видно. «Ящірки», оточивши Махновське море, спалюють залишки сарани, пробивають проходи в завалах обгорілих тварюк, знищуючи навколо себе все, що ворушиться, не залишаючи нічого живого. Потім оператори армійського телебачення перемикають свої камери на інші об’єкти: показують колону, що розтяглася по степу, оточена вершниками в камуфляжних халатах і зелених чалмах: це яничари Селім-хана женуть в ясир, в кримські степи мусульман — переважно новонавернених українців і росіян, — хльостають їх по плечах гарапниками, і кожен такий удар означає Гайдукову поразку. Знає, які пісні-прокляття складуть про нього нові кримські невільники.

Наче крізь сон Гайдук почув голос Папи Климента, який мовив по-італійськи, по-англійськи та по-словацьки:

— Перед тим як приїхати сюди, я побував у Криму, в каменоломнях Інкермана, де майже дві тисячі років тому був ув’язнений і помер четвертий Папа Римський, мій тезка Климент Перший, засланий на каторгу з Рима. Це він знайшов сліди апостола Андрія Первозваного в Криму. Климент не тільки хрестив у Криму тих, хто працював поряд із ним, але і знайшов джерело води. Тієї Святої води, без якої неможливе ні тілесне, ні духовне життя.

Це вода від Бога, бо саме Бог є Життям і джерелом життя. Недаремно Бог подарував нам перемогу над ворогами християнства саме в цей день, коли ми укладаємо Акт Возз’єднання.

Я благаю Ісуса Христа простити гріхи наші, що скоїли ми супроти братів наших на Сході, і прощаю їм їхні гріхи. Благослови, Господь, цю землю і цих людей, спаси нас грішних і помилуй. Переконаний, що саме з Києва об’єднане християнство починає новий етап своєї історії. Сьогодні ми з вами стали сильнішими і мудрішими, бо ми повернулися до першоджерел християнства — до Сина Божого Христа, апостолів Петра, Павла, Андрія, до їхнього вчення любові та милосердя…

Знову, як тоді в Римі, коли врятував він свою колишню кохану Катарину Прокопчакову, Папа відчув нестерпну київську спеку, неспокій, бо чув уранці постріли, й піт знову заливав йому обличчя, і він подумав, як жахливо виглядає на екранах усього світу. Пригадав сусіда, старого м’ясника Швайгера, який постійно витирав рушником лискучу від поту червону пику, — а рушник завжди був заяложений — і Климентові XV схотілося мати такий самий рушник тут, у Києві. Й він пошкодував, що не послухав поради свого лікаря — побризкати обличчя спеціальним препаратом, що блокує дію потових залоз.

Він не знав, що згодом коментатори оголосять, що під час Акту Возз’єднання Папа плакав, омиваючи лице потоками сліз, а Патріарх, навпаки, був блідий, одуховлений і тремтів, наче на морозі.

Нарешті ієрархи обійнялися і тричі — всупереч ватиканському протоколу — міцно розцілувалися. Підійшли до невеличкого столика, вкритого вишиваними рушниками, й підписали Акт Возз’єднання. Хор гримнув могутню величальну Бортнянського «Многая літа». Урочиста процесія представників християнських церков зі ста сімнадцяти країн світу на чолі з Папою Римським Климентом і Патріархом України-Руси Ізидором почала повільно рухатися до Софійського собору, де мав відбутися спільний молебень.

98

Палій бачив усе: як «ящірка» вихопилася на Софійський майдан, як, вбиваючи поліцейських з очеплення та випадкових перехожих, вона стрибнула на дзвіницю. В нього серце стислося від жаху, коли уявив, що може накоїти така броньова машина, якщо відкриє ракетний вогонь чи вивергне з себе на двісті метрів потік полум’я, який перетворить довкілля в попіл.

Згадав, як вінчався з Леді в Софійському соборі в 2079 році, одразу після перемоги над Північним Союзом: на прохання Гайдука вінчав їх Ізидор, тоді ще митрополит, і Палій, далекий від віри в Бога (вірив лише в силу ударів кулака і пострілів у обличчя ворогів), відчув під час того молебня містичний страх перед Чимось, чого не міг побачити чи осягнути розумом, звиклим до мови оперативних зведень. Йому здалося, що в мороці Собору причаїлася якась істота, яка уважно спостерігає за ним і Леді, вивчає цю парочку, що випадково заблукала в священні володіння древньої віри, принесла сюди своє пихате бажання бути вищими за інших, стати допущеними до таїнства, недоступного для більшості людей. Гайдук і Оля були свідками на їхньому вінчанні. Ніколи після того нога Палія чи Леді не ступала під склепіння Софійського собору.

Але насправді Палія лякала не вогнева потужність «ящірки», не її здатність знести з лиця землі дзвіницю чи Собор, а незрозуміла порожнява на Софійському майдані, відсутність будь-яких ознак початку свята.

Він зрозумів, що трапилося щось непоправне: Стригун вийшов з-під контролю, а разом із полковником — і вся ситуація. Через кілька хвилин після цієї останньої розмови зі Стригуном зв’язок перервався; всі спроби офіцера зв’язку вийти на таємні, закодовані електронні адреси учасників ФНО та агентури Крейди-Омара були марні.

І раптом у тишу командного пункту, з висоти якого відкривався Київ, схожий на свою супутникову карту, увірвався посвист вітру, від чого полетіли зі столу таємні папери й серветки, що прикривали тарілки з бутербродами, принесеними на сніданок. Впала і розбилася чашка з кавою, залишивши чорну пляму на дзеркальній поверхні підлоги.

У скляній стіні, що виходила на північ, утворився круглий отвір розміром із футбольний м’яч. Палій побачив, що офіцери повернули голови до нього (залишилося з ним усього п’ятеро найбільш відданих співробітників штабу), й навіть п’яна Леді, що лежала на білій шкіряний поверхні дивану — наче червона ганчірка — повернула до нього голову. І тоді з жахом Палій побачив у півметрі від себе сталеву кулю дрона-кілера типу «Яструб» (Hawk-XS-17/84) — найновішого американського вбивцю, вкраденого військовою розвідкою України-Руси з військового полігону «Грінфілд» у Великій Британії.

«Чого ви стоїте як вкопані й нічого не робите, не рятуєте мене?» — хотів крикнути Палій до своїх офіцерів, але не зміг, занімів, бо дрон паралізував його потужним електронним імпульсом. За мить він відчув, як вогняна куля вибухає в його голові — це імпульсний удар розірвав його мозок — і генерал армії, Герой України, міністр оборони Ігор Палій занурився у вічну темряву.

Не склалися в нього відносини з дронами.

А далеко внизу, над Дніпром, біля соборів починалося свято Возз’єднання.

99

Через місяць після свята Возз’єднання, коли кияни вже забули про нього (бо крім великих невигод і обмежень у пересуванні й незрозумілої трагедії на Софійському майдані свято це не принесло їм нічого позитивного — ні падіння цін на харчові продукти, ні підвищення зарплат і пенсій, ні зменшення літньої рекордної спеки, ні звільнення від інших повсякденних турбот, хвороб, смертей, нещасних випадків й відчуття монотонної тяжкості життя), а саме 20 липня 2084 року, в четвер, перед Оксаною Хмелько різко зупинився чорний мінівен із синіми і червоними блимаючими вогнями на даху й гербом воєнної розвідки — червоним щитом і схрещеними мечами — на дверцятах. Оксана якраз вийшла з дитячого садка на Терещенківській і йшла в бік бульвару Шевченка, де під бетонними опорами хайвею «Святошино-Печерськ» залишила свою автівку. Вона тримала за руку Лесю, котра, як завжди, чогось вимагала.

Здригнувшись від несподіванки, Оксана різко зупинилася на хіднику, й навіть Леся замовкла.

З мінівена вискочив усміхнений молодий офіцер із кучерявою рудою чуприною й наївним поглядом зеленкуватих очей.

— Пані Оксана Хмелько?

— Так, — напружено відповіла Оксана.

По місту ширилися чутки про арешти осіб, причетних до спроби військового перевороту в день Возз’єднання.

— Хочу передати вам запрошення генерала Гайдука на вечерю і вашу розмову з ним, яка відбудеться завтра о 7-й годині вечора.

Він подав їй конверт із гербом України-Руси.

— Що за дурня! — ображено спалахнула Оксана. — Ваш генерал запрошує мене на мою власну програму?

— Не ваш, а наш. Керівник держави, — повчально сказав кучерявий. — І запрошує вас до своєї резиденції, а не до телестудії. Якщо не хочете — скажіть одразу. Він людина зайнята і знайде — де, як і з ким провести вечір.

Офіцер зробив спробу повернутися до мінівена.

— Стривайте.

Вона давно чекала цієї хвилини, підготувавши довгий список запитань і вивчивши його напам’ять, — і ось тепер, коли була за крок до здійснення свого проекту, який приносив їй міжнародну славу — бо нікому ще не вдалося взяти розлоге інтерв’ю в тирана, який, ставши переможцем, ще більше замкнувся в собі, не підпускав до себе журналістів, не виступав з обіцянками, не намагався використати недавні події з саморекламною чи пропагандистською метою і знову, як і перед війною з Омаром та святом Возз’єднання, став малопомітним в інформаційному просторі — і ось тепер вона розгубилася, зморозила щось не те й могла втратити свій журналістській шанс, що випадає раз у житті.

— Як вас звуть?

— Капітан Джордж Безпалий. Ад’ютант генерала Гайдука.

— Пане Безпалий, ви вважаєте правильним лякати жінку з дитиною своєю тюремною каретою, замість того…

— Вибачте, будь ласка, — почервонів Безпалий, — не подумав. Хотів як краще…

Тепер він видався їй симпатичним бовдуром.

— Передайте, що я дякую за запрошення і обов’язково буду.

— Я заїду завтра за вами. Можете взяти з собою дочку. Як тебе звати?

— Леся, — визирнула мала з-за мами. — А «Кіндер-сюрприз» буде?

— Буде, буде, — запевнив Безпалий. — Вибачте ще раз. До завтра. Ви не хвилюйтесь, там усе буде. Камери. Звук. І багато «Кіндер-сюрпризів».

Він швидко сів у мінівен і поїхав у напрямку вулиці Толстого.

100

Я передчував, що це станеться. Тільки не знав — коли? Той спечний день п’ятниці 21 липня став для мене катастрофою: увечері до нас прийшла якась фіфа, тиха і лагідна змія, яка вповзла в наш дім не одна, а з малою чорною мавпою на ім’я Леся. Треба було побачити, як засвітився тато, коли ця парочка увійшла до їдальні, де висів портрет матінки Олі. Ні, зовні він залишився замкненим, як завжди — тільки поцілував руку тій мимрі, але навколо нього виникло таке світло, що осявало кімнату так, що й свічки не були потрібні. Ця мимра, щоб підластитися до мене, подарувала мені круту гру «Останній герой-ІХ» (і звідки вона дізналася, що це моя улюблена?), погладила мене по голові й назвала себе Оксаною. На ній було якесь скромне темне плаття, яке наче було схоже на найдорожче вбрання топ-моделі, але не це головне! Головне, що ця Оксана, коли тато поцілував їй руку, раптом також засвітилася, як люстра в Будинку офіцерів. Ніхто, крім мене, цього не помітив. За стіл, святково прикрашений, як для прийняття якогось глави держави, сіли ми з татом, навпроти — мимра та її мавпа, збоку — Віра Іванівна в незмінному чорному платті з білим мереживним комірцем. Тато підняв перший тост — ох-ох! — за дітей, і та мимра Оксана ледь пригубила вино й більше не пила: сказала, що не п’є під час роботи над програмою. І тато, замість того щоб поставити перед собою віскі й добре прикластися до свого улюбленого пійла, також покірливо відставив бокал із червоним вином. Яка ганьба!

Тут я вирішив показати клас цим залітним пташкам і почав злизувати червоні ікринки з поверхні бутерброда й вимастив маслом свій ніс, потім виделкою спробував хлебтати борщ, потім кинув пиріжок із капустою на підлогу й заліз під стіл і смикнув мавпочку Лесю за ногу. Леся пирснула від сміху, дивлячись на всі мої випєндряжі, й закашлялася, чим викликала мій регіт. Бідна Віра Іванівна позеленіла від злості й від неможливості гримнути на мене при татові. Зате тато показав себе перед гостями в усій своїй тиранській красі: заліпив мені потиличник і сказав, що виведе мене за вухо з-за столу. Якби жива була мама Оля, він ніколи так не вчинив би: тільки мама мала право карати мене. Після батькових репресій (побачили б ви, як задоволено хихотіла ця мавпочка Леся) за столом запанувала тиша, бо ця журналістка Оксана трималася дуже скуто, навіть світло, що його вона випромінювала, пригасло, а тато поскаржився їй, що на мене не має часу (а чому ж на НЕЇ є час?) і що я росту сам по собі, незважаючи на зусилля Віри Іванівни й Василя. Потім принесли морозиво, і Леся зарюмсала, бо мати їй не дозволила, боялася застуди (в таку спеку!), і тоді я — не знаю чому — зробив героїчний жест і також відмовився від своєї порції шоколадно-ванільного морозива зі свіжими трускавками. Віра Іванівна не повірила своїм очам, коли побачила таке самозречення. Взамін морозива нам принесли шоколадні цукерки зі сливами всередині, і я вибрав найбільшу, прикрашену рожевим кремом, і дав Лесі. Бо мені шкода її стало, коли їй заборонили їсти морозиво. Леся манірно, наче принцеса, нахилила голову й глянула спідлоба на мене дивно — я вперше зустрівся з таким поглядом. Очі в неї були дуже гарні. Вона була в рожевому, з малими блакитними метеликами платті, білих шкарпетках і чорних лакованих черевичках. Я добре розгледів їх під столом.

Батько запропонував Оксані перейти до зали засідань, де за півгодини мала починатися пряма трансляція його розмови з цією мимрою — і я вже знав, чим скінчиться ця розмова і ця зустріч — я зазирнув на мить у майбутнє, яке майнуло переді мною, як сон. Тільки свого майбутнього я не схотів побачити. Боявся. Я зрозумів, що незабаром прийде до мене самотність — довга, як моє нескінченне майбутнє життя, важка, як біг на лижах у Чабанах, коли сніг січе в обличчя й коли чуєш голос матінки згори: «Тримайся, синку, не падай, я з тобою. Я завжди буду з тобою».

Віра Іванівна повела мене з Лесею до моєї кімнати, схожої на кабіну космічного корабля, захоплену піратами, й залишила нас, наказавши пограти в якусь зі спокійних повчальних ігор, наприклад, «Пригоди Каріка і Валі». Я всунув до рота потворні ікла, надягнув маску вампіра й почав бігати за переляканою Лесею, намагаючись вкусити її тонку шийку. Вона сполохано стрибнула на стіл, розкидавши й поламавши мої улюблені, склеєні мною іграшки, й заверещала так, що прибігла Віра Іванівна і увімкнула телевізор, всадовивши нас із правого і лівого боку від себе, дала нам пепсі-колу й примусила нас дивитися розмову мого тата з матір’ю Лесі.

Більшої нудоти я в житті своєму не бачив.

101

У залі засідань у резиденції Гайдука були вимкнені всі гаджета й скайпи таємного зв’язку. Тут уже купчилося багато людей — дві гримерки, які мали взятися за обличчя Оксани і Гайдука — висвітлювати їх, знімати зморшки й плями, сліди Чорного Мору на лиці генерала, дизайнувати і мейкапувати фейс-об'єкти, які вже не належали цим двом особам — а мільйонам глядачів у всьому світі. Освітлювачі виконували накази телеоператорів, які виставляли картинку: бесіда мала бути при каміні, над яким висів портрет першого Президента України; на карнизі над каміном посередині стояла золота статуетка індійського бога Шиви — подарунок Індіри Голембієвської, — з обох боків — керамічні темно-червоні коні й зелені баранці легендарного майстра-гончара Залізняка.

Звукооператор перевіряв якість звуку з мікрофонів, непомітно розставлених біля крісел, в яких мали сидіти Оксана і Гайдук. В іншому кінці зали, перед численними моніторами, крім режисера і редактора (тобто цензора) програми, стояли Нерубай і директор першого каналу — відставний генерал із сивими вусами з підвусниками, який хотів був дати кілька керівних вказівок, та ніхто його не слухав. Нерубай згадав свою роль в операції «Хліб життя». Саме тоді він сформулював основний закон влади — всім хочеться бути поближче до влади (Володаря) і подалі від відповідальності. Оператори метушилися біля камер, перевіряючи якість зображення, а за всім цим безладом пильно стежили п’ять охоронців.

Увійшовши до зали, де панувала звична робоча метушня, Оксана раптом відчула неприємне і неочікуване хвилювання й ще раз передивилася свої заготовки. Зала засідань сподобалась своєю суворою функціональністю, і вона пошкодувала, що розмова відбуватиметься не в тій частині, де стояв письмовий стіл тирана і де приймалися важливі державні рішення, а в публічній зоні. На письмовому столі, вільному від будь-яких паперів та прикрас, вона побачила лише фотографію в срібній рамочці — молода жінка зі Святиком, ще немовлям, обидва усміхнені й щасливі.

На стіні над столом засідань висіла картина: молодий запорозький козак — незакінчена, наче зліплена з кількох могутніх мазків і тому більш жива. Раптом поряд виник Нерубай і пояснив, що це ескіз Рєпіна до картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Охорона заборонила відзняти увесь зал із його деталями. Цей ідіотизм годі було зрозуміти. «Овальний кабінет у Білому домі знає весь світ, — подумала вона. — Божевільна хуторянська країна».

Гайдук усівся навпроти неї й твердо поглянув їй у вічі, немов застерігав проти чогось. Цей погляд здався їй ворожим. Все її хвилювання як рукою зняло. Відчула себе вільною і відчайдушно впевненою. «Я йому зараз покажу», — подумала вона.

Режисер махнув рукою: «Почали!»

Оксана поглянула в камеру й привітно посміхнулася.

— Добрий вечір. На годиннику — дев’ята вечора. Починаємо нашу традиційну програму «Відверта нічна розмова». Мене зовуть Оксана Хмелько, мій співбесідник (ледве не сказала — мій гість) — Координатор держави, генерал армії Ігор Петрович Гайдук. Доброго вечора, Ігорю Петровичу…

— Доброго вечора, — скуто кивнув він.

— Дякую за вашу згоду на цю розмову і дякую за люб’язне запрошення до вашого робочого кабінету у вашій резиденції. Нагадую — сьогоднішня програма йде вживу, без будь-якої цензури і вилучень. З вами — Перший національний державний канал України-Руси.

На телевізійних моніторах поповзли початкові титри програми.

Гайдук був одягнений у літній, оливкового кольору польовий військовий мундир — без будь-яких аксельбантів, шевронів та орденських знаків. Повітря в залі було охолоджене, щоб з чола очільника держави не крапав піт.

— Моє перше питання до вас, пане генерале. Як ви оціните історичну перемогу над шейхом Омаром аль-Бакром — маю на увазі знищення хмари сарани в південних районах держави.

— Я не називав би цю перемогу історичною, — відповів Гайдук, намагаючись не дивитися на Оксану, яка подобалася йому все більше і більше. — Це — одна з перемог у битвах, які точаться в XXI столітті між цивілізаціями. Але не перемога у війні. Ми задоволені тим, що нам удалося врятувати найбагатший врожай у нашій історії. На жаль, не обійшлося без людських жертв і руйнувань.

— Якими є наші втрати?

— Точні цифри ще не підраховані, але втрати серед мирного населення і військ оцінюються в понад дві тисячі осіб, плюс матеріальні збитки. Це дуже серйозні втрати, і ми схиляємо голови в пам’ять загиблих.

— Що сприяло перемозі?

— Вчасна науково-технологічна підготовка.

— Яка саме?

— Про це завчасно говорити, — ухилився від відповіді Гайдук. — Це наше «ноу-хау», і ми хочемо поки зберегти його в таємниці. Скажу тільки, що нашим вченим вдалося зрозуміти природу мутантної сарани — цієї жахливої біологічної зброї. Вона повинна бути безумовно заборонена і знищена. На землі не повинно залишатися жодної особини цієї штучно створеної сарани, здатної до самовідтворення. Бо трагедія може повторитися спочатку.

— Вам не здається, що інформація про ці події була, м’яко кажучи, недостатня?

— Вона відповідала вимогам воєнного стану, — сухо сказав Гайдук, давши зрозуміти, що не хоче продовжувати цю тему.

Тоді Оксана вирішила приступити до головного:

— Ігорю Петровичу, не таємниця, що вас називають тираном, диктатором…

Директор каналу, що притулився до стіни зали засідань, пополотнів і почав прощатися зі своєю генеральською пенсією…

— А як би ви самі визначили свою роль у державі?

Вираз Гайдукового обличчя ні в чому не змінився, ніби мова йшла про якісь нейтральні, далекі від нього речі.

Індикатори першого каналу засвідчили різке зростання кількості глядачів.

— Моя роль визначена 16 червня 2079 року рішенням Комітету порятунку, головою якого мене було обрано. Нагадаю, що КОПОР перебрав владу на всій території України-Руси, а я був призначений Координатором держави з міжнародно-безпекових питань. Ці функції я виконую і сьогодні.

— Чи можна назвати режим, яким ви керуєте, режимом ліберальної диктатури? Чи освіченої тиранії? Чи ще як?

— Називайте, як хочете. Це — режим відповідальності перед народом у період великих викликів, великої турбулентності та великої невизначеності. Це режим, якій приніс стабільність, безпрецедентне процвітання країни і зростання добробуту народу, ліквідацію кріпосницько-олігархічної системи, різке зменшення корупції. Режим, який об’єднав роз’єднану країну. Дав надію на справедливість. Це не мої слова. Це слова провідних європейських і американських аналітиків.

— Ви заборонили політичні партії… — нагадала Оксана, викликавши у директора передінфарктний стан.

— Так, заборонили, — погодився Гайдук, який, на подив Оксани, не виявив жодних ознак роздратування чи невдоволення, як це буває притаманно диктаторам. — Чи ви пам’ятаєте, пані Оксано, телевізійну програму такого собі гастролера Шіндлера?

— Пам’ятаю. Дуже рейтингова програма.

— Це були справжні політичні собачі бої. Пан Шіндлер нацьковував одних так званих «політиків» на інших, безсоромно маніпулюючи громадською думкою, а насправді — розриваючи країну на частини, викликаючи зростання ворожнечі й агресії в суспільстві. Це була вітрина так званої демократії Гетьмана Махуна при повній відсутності самої демократії. І ви хочете, щоб ці часи повернулися?

— Не дуже. Але…

— Верховний суд держави заборонив діяльність п’яти політичних партій, які вели країну до розвалу, до самознищення, до громадянської війни. Це — партія репресіоналів, партія комуністів, нацистів, сепаратистів і ОСХУ (Об’єднання смертохристів України). Це дало нам можливість зупинити розпад країни, об’єднати громадян навколо важливих національних цілей розвитку.

— Ви вважаєте, що демократія шкідлива для України-Руси?

— Прочитайте, будь ласка, мемуари геніальної людини XX століття — Прем’єр-міністра Сингапуру Лі Кван-Ю. Завдяки ліберально-авторитарному режиму він перетворив злиденну маленьку країну в процвітаючу, в один із важливих центрів світової торгівлі і фінансів. Згадаймо також Туреччину Кемаля Ататюрка. Чим була і чим стала ця країна?

— Мені шкода, — чарівно усміхнулася Оксана на першу камеру, — але я повинна перервати нашу бесіду на рекламну паузу. Це дуже коротко, не відходьте від екранів.

Гримерка кинулася освіжати макіяж телеведучої, додавши до вродливого обличчя Оксани рожевих барв, а директор телеканалу підійшов до неї й, ворушачи довгими вусами, застогнав:

— Ти що робиш, дурепо! Вбити мене хочеш? І себе також? І канал знищити?

«Пішов нах, старий пердун», — непристойно подумала вона, відчуваючи, як калатає серце.

У цей час до Гайдука підійшов Джордж Безпалий і показав йому якесь зображення на планшеті. Гримерку до Координатора не пустили.

— Увага! Хвилина до ефіру! — попередив режисер.

— Продовжуємо нашу програму «Відверта нічна розмова з Оксаною Хмелько». Мій співбесідник — генерал Ігор Петрович Гайдук. Ігорю Петровичу, — звернулась вона до Координатора, — я вдячна вам за можливість поставити прямі запитання і почути відверті відповіді. Але в мене є ще дуже багато запитань.

— Пані Оксано, зачекайте хвилиночку, — сказав Гайдук — і в тоні його не було прохання, а прозвучав наказ, що викликало в директора каналу і режисера паніку, а в Оксани — почуття ганебного закінчення її кар’єри. Що надумав цей солдафон? Невже припиняє бесіду?

— Щойно надійшло дуже важливе повідомлення телеканалу GNN. Якщо можна, прошу увімкнути, — наказав Гайдук.

На екранах з’явився червоний напис «Breaking News». Потім телекореспондент у білій, забризканій кров’ю сорочці, що стояв посеред хаосу — якихось руїн, де бігали в паніці люди, метушилися поліцейські й під'їжджали, завиваючи, карети швидкої допомоги, — задихаючись, говорив щось. Спочатку звуку не було.

— Я веду цей репортаж із Бухари, — нарешті прорвався крик репортера, схожого на героя американського серіалу «Марсіанська катастрофа» — тільки не нахабно-самовпевненого, як у серіалі, а зляканого: він увесь час проводив лівою, вільною від мікрофона рукою по обличчю і дивився на свою долоню, наче витираючи кров чи шукаючи поранення.

— Три години тому в Палаці єдності мусульман у Бухарі розпочалася Ісламська асамблея молодих сунітів і шиїтів, у роботі якої бере… брав участь лідер «Ісламського джихаду» шейх Омар аль-Бакр. Я перебував у ложі преси і слухав виступи. Було оголошено, що слово має Ділбар Асанбаєва, відома як талановита узбецька жінка — політолог-ісламіст, гаряча прихильниця єдності сунітів і шиїтів. Ділбар вийшла на сцену, підійшла до шейха Омара, вклонилася йому і вигукнула: «Єдність буде можлива, коли ти загинеш, шайтан», — і пролунав потужний вибух (на екрані можна було побачити спалах, на зміну якому прийшла темрява — лише чути було зойки поранених).

У результаті вибуху загинуло щонайменше п’ятдесят осіб, обрушилася покрівля палацу. Ложа репортерів дивом залишилася непошкодженою. Головна новина — шейха Омара більше не існує. З вами був Ібрагім Солсбері, GNN, Бухара.

На екрани телевізорів знову повернулася мирна київська картинка: Гайдук у задумі сидить навпроти Оксани Хмелько, яка розгублено думає — як відреагувати на цю жахливу (чи радісну?) новину. Пауза тривала з хвилину — і цього було досить, щоб телеглядачі сприйняли звістку про загибель головного ворога християнства. Цим люди XXI століття відрізнялися від своїх попередників: швидкістю звикання до будь-якої інформації. Навіть найжахливішої. І швидкістю забування новин.

Нарешті Оксана перервала таке довге, неприпустиме для телебачення мовчання:

— Пане генерале. Я глибоко вражена почутим і побаченим. Думаю, так само й мільйони наших глядачів. Що ви можете сказати з цього приводу?

— Насамперед, я хочу висловити співчуття близьким і друзям тих, хто загинув під час цього терористичного акту. Ми поважаємо дружній узбецький народ і висловлюємо нашу підтримку в ці важкі хвилини. Хочу нагадати, що наша держава рішуче засуджує будь-які терористичні акти, хоч би якими шляхетними були їхні мотиви… Тим більше, що теракт не зупинить радикальний ісламський рух. Їхня мета — христоцид. На місце шейха Омара прийдуть інші фанатики. На жаль.

— Ви вважаєте, що Україна-Русь може знову стати об’єктом агресії?

— Безперечно. Наші природні й людські ресурси, наш хліб, наш індустріальний потенціал і наше геополітичне становище — все це викликає бажання в наших ворогів у близькому і дальньому зарубіжжі поневолити нас. І ми повинні бути готові до цього.

— Дозвольте, пане генерале, в контексті новин із Бухари поставити вам питання щодо недавніх подій у Києві. Йдеться про спробу державного перевороту в день підписання Акту Возз’єднання християнських церков. Офіційна реакція була надто скупа, що породило масу чуток. Невже це в інтересах держави — коли замість правдивої інформації в суспільстві панують дикі чутки?

— Тут ви праві, — несподівано погодився Гайдук. — Це наша помилка… моя помилка. Ми її виправимо і дамо детальний звіт про те, що трапилось 25 червня. Слідство вже майже закінчилося. Це була змова групи військових, які не мали жодної підтримки в суспільстві. Безпринципна боротьба за владу заради влади. Головною мішенню був я. І мій син. Вони зробили спробу нас вбити. Очолював змову колишній міністр оборони генерал Палій.

— Що з ним сталося?

— Він загинув під час заколоту.

— Де він похований?

— На військовому цвинтарі в місті, де він народився, — Гайдук згадав Тульчин, де похований батько Палія.

— А що сталося з його дружиною? Ходять чутки…

— Я не коментую чутки, — різко обірвав Оксану Гайдук. Вона знову відчула, що грається з вогнем. — Пані Леда Рогнедівна Палій лікується від… від залежності (не уточнив, якої) в одному із закритих лікувальних закладів. Її стан покращився, і вона висловила бажання стати монахинею. Військовий трибунал розгляне її прохання та визначить ступінь її вини.

— І останнє питання з цього ряду: що сталося на Софійському майдані в день Возз’єднання і наскільки великою була небезпека руйнувань наших святинь?

Гайдук спохмурнів: ця клята красуня, що вивертала його, як кишеню штанів перед пранням, почала дратувати його. Смерть Омара багато що змінювала — він відчув потребу негайно зв’язатися з Назаровою і Фатхуліним, дізнатися подробиці. Але треба було виконувати обіцянку. Тим більше, що інтерв’ю було набагато потрібніше йому, Гайдуку, ніж цій… Гарна жінка, але чи хотів би він, щоб така проноза опинилася з ним у ліжку? Хотів. Дуже. Але щоб вона не ставила запитань, на які він не має відповіді. Або не хоче відповідати. Просто помовчала. Тихо притулилася до нього. Забула про камеру і мікрофони.

— На жаль, змовникам вдалося захопити кілька зразків нової зброї. Вони збиралися організувати терористичний акт, масштаби якого набагато перевищували б те, що сталося сьогодні в Бухарі. На щастя, знайшлися люди, які завчасно попередили органи внутрішньої безпеки про запланований злочин. Із масовими вбивствами гостей свята і масштабним руйнуванням наших святинь. Вжиті нами заходи не дали злочинцям можливості реалізувати свій намір. Їх покарала їхня ж зброя.

Він згадав Стригуна: коли оперативники увірвалися до приміщення, де перебував Стригун, вони побачили, як на їхніх очах його тіло, ще з ознаками життя, чорніє й руйнується, наче згнило зсередини. Експертиза встановила, що Стригун заразив себе бойовим комп’ютерним вірусом «сарана» власної конструкції, і вірус цей знищив його тіло так само швидко, як робив це з базами даних у комп’ютерах. Патологоанатом, який робив розтин залишків Стригуна, ошалів від радості, коли зрозумів, що став свідком першого в світі комп’ютерного вбивства (самовбивства) людини, і подумав, що це відкриття тягне на Нобелівську премію. Тільки не міг вирішити — в галузі інформатики й цифрових технологій чи в медицині.

Гайдук запитально подивився на Оксану. Та зрозуміла й оголосила рекламну паузу.

— Ви дуже сердитесь не мене, Ігорю Петровичу? — спитала, всміхаючись.

— Швидше, на себе, — всміхнувся їй у відповідь. — Але я донесу свій хрест до кінця.

— Бідний, — пожаліла вона його. — Я можу вам допомогти його нести?

Ці немовби грайливі, але дуже серйозні слова зачепили йому душу, й Оксана знову сподобалась йому.

— Це небезпечно, — тихо відповів він. — Але спробуйте.

Він забув, що всюди стоять приховані мікрофони й звукорежисер чув їхню розмову.

— Всі на місця! — вигукнув режисер. — Починаймо.

— І знову в ефірі Координатор Гайдук і я, ваша ведуча Оксана Хмелько. Продовжуємо програму «Відверта нічна розмова». Пане генерале, розкажіть, будь ласка, про ваше бачення майбутнього України-Руси наприкінці XXI століття.

— Перш ніж говорити про майбутнє, ми повинні оцінити сучасну ситуацію. Що нам вдалося зробити, що не вдалося. Незабаром будемо відзначати 93-ю річницю нашої незалежності. Саме по собі це — диво, видатний геополітичний феномен. З народу приниженого, постколоніального і постгеноцидного поступово виникає — я не скажу, що вже виник, — але виникає народ єдиної країни, народ гордий, такий, що вміє відстояти свою незалежність. Колись, на початку XIX століття, французький міністр закордонних справ Талейран порівнював Францію з Австрією. Він сказав, що Франція об’єднує тридцять мільйонів людей з єдиною мовою, вірою, звичаями, єдиними цілями, єдиною владою, і тому Франція — найсильніша країна світу. Натомість Австрія — це конгломерат різних народів, різних мов, різних релігій, яку не об’єднує ніщо, крім особи імператора. І тому Австрія — слабка країна. Талейран був правий. Австрійська імперія розвалилася…

— А Франція розвалюється на наших очах, — вставила Оксана.

— Я не був би таким категоричним, — м’яко сказав Гайдук (сам не розумів, чому висловився так м’яко, адже завтра посол Франції в Києві граф Жозеф де Перідор заявить йому протест проти приниження Франції, члена Організації глобальної безпеки, яка надавала Україні-Руси допомогу, хоча сама потребувала допомоги в боротьбі з «Глобальним джихадом». Але завтра протесту не буде — Гайдук це твердо знав). — Над нами, над каміном висить портрет першого Президента України. Це — велика людина, і його велич ми усвідомлюємо сьогодні набагато ясніше, ніж його сучасники. На його долю випали тяжкі випробування, коли Україна була розшматована на різні політичні частини, коли точилася холодна громадянська війна. І тим не менше, навіть у ті важкі часи він та його однодумці чітко розуміли вектор розвитку держави та її мету. Звичайно, вони були наївні, вони думали, що за кілька років можна подолати посткомуністичну деградацію України.

— А сьогодні ми подолали?

Гайдук задумався, бо таке питання не раз ставив сам собі й не міг знайти однозначної відповіді.

— Не повністю, — визнав він. — Але ми не можемо і не хочемо створити суспільство клонів, які думають однаково. Нам також не потрібна удавана, позірна єдність громадян, притаманна тоталітарним, тиранічним державам. Але треба розуміти: і сьогодні нам загрожує розкол країни, якщо ми не виявимо твердість у боротьбі за Україну. Ми відкидаємо так звані ліберально-демократичні ілюзії щодо відмирання держави, розмивання державних кордонів, створення асоціації вільних міст і регіонів. Держава — такий самий древній винахід людства, як колесо. Від колеса неможливо відмовитись і замінити його чотирикутником.

Він узяв зі столика склянку й зробив ковток води. Подумав, що краще сидів би наодинці з Оксаною, мовчав (і вона мовчала) й ковтав віскі.

— Знаєте, пані Оксано, я зустрічався з керівником однієї південної країни, й він сказав мені: «Пане генерале, Україна нагадує мені гроно винограду. Прекрасне й сповнене сонячної енергії. Але спробуйте відщепити від грона окремі виноградинки й розсипати їх — що вийде?» Наша найбільша цінність — єдність країни, єдність держави в розмаїтті її земель. Армія є інтегруючою силою, гарантом єдності України-Руси. Я гадаю, що настав час відмовитись від федеративного устрою, викликаного історичними обставинами.

Сила руху 16 червня 2079 року полягає в тому, що Збройні сили прокинулися з летаргічного сну, вийшли зі стану амнезії та безвідповідальності. До цього стану військо довели комуністи й посткомуністи, які свідомо знищували офіцерський корпус за допомогою комісарів і особістів. Завдяки Комітету опору армія знову стала важливою частиною суспільства, одним із головних гарантів державності й незалежності. Сподіваюсь, що ця роль залишиться і надалі.

— І все ж таки — які нерозв’язані проблеми залишились нам у спадок від старої комуністичної і олігархічно-кріпосницької України? — вона знову відчула, що входить у заборонену сферу державницьких міфів Нерубая — головного теоретика та ідеолога режиму. Вона була права: Нерубай, слухаючи інтерв’ю (сидів на дивані, посунувши освітлювача, щоб не затуляв Гайдука і Оксану), неодноразово відчував, що падає в прірву, а потім — незрозуміло чому — злітає вгору: те, що Гайдук виганяє його з високої посади, було справою днів, але, вигнавши, Гайдук міг на прощання повиривати в нього ноги з дупи за те, що підсунув йому Оксану — це було набагато страшніше за всі попередні кари, які падали на відчайдушну голову Нерубая.

— Головні проблеми — в українській душі, — сказав Гайдук, розуміючи, що цією відповіддю він перекреслює підтримку кількох мільйонів глядачів, які наївно вірять у святість української душі. — В нашій ментальності. Ми все ще перебуваємо в полоні міфології: українці — святі, чисті, чесні, добрі, хоробрі, роботящі, патріотичні, найкращі на землі. Але українці — такі самі, як усі люди. Дуже різні. Маючи всі ці безперечні цноти, які я згадав, вони також носять у собі заздрість, куркульство, жлобство, зрадництво, продажність, холуйство. — І, згадавши Крейду, додав: — І бездержавність, безхребетність у душах. Податливість до рабства. Так було завжди і так, на жаль, є. Це питання генетики, а не політики. Такою є людська натура. А роль політики полягає в тому, щоб максимально зменшити вплив негативних народних рис, підтримуючи найкраще, що є в людях. КОПОР і РАМ намагалися пропонувати народу чесну політику. Ми підтримували інтереси суспільства всупереч егоїстичним інтересам окремих осіб, схильних до крадіжок, використання влади в корисливих цілях, зради та інших злочинів. Ми — великий народ, і, як будь-який інший народ, маємо власних вбивць, бандитів, зрадників. Але в більшості своїй народ складається з порядних, чесних, високодостойних громадян із почуттям гідності. Проблема в тому, що до влади липнуть не найкращі.

— Якщо можна, я перейду до деяких більш приватних питань, пане генерале. Ви дуже таємнича особистість, а наших глядачів цікавить…

— Ні, не треба, — жорстко перервав її Гайдук, і їй здалося, що у виразі його обличчя майнула лють і біль. Їй стало його шкода. Вона згадала його слова про замах на його сина та на нього.

— Я не дозволю перейти межу між публічністю політика, державного діяча і приватністю звичайного громадянина. Але я хочу завершити вашу програму, пані Оксано, на дуже високій ноті. Думаю, ви будете задоволені і ваш рейтинг злетить до неба.

Він зробив паузу, й вона перелякано чекала — що ще викине цей чортів непередбачуваний генерал, який грається з нею, як кішка з мишкою. То ніби наближаючись упритул до неї, то відкидаючи її, як непотрібну річ. «З нього міг би вийти добрий режисер. Досконало володіє паузами і вміє будувати інтригу», — подумала Оксана. Щоправда, вона ще не зрозуміла — чи схотіла б брати участь у його виставах, чи змогла б підпорядкувати своє незалежне життя цій жорстокій і такій слабкій людині.

— Хочу зробити офіційну заяву, — нарешті порушив мовчання Гайдук. — Оголошую, що з завтрашнього дня, — із суботи 22 липня 2084 року, — я йду у відставку. Це абсолютно добровільне, добре продумане рішення. Я залишаю всі посади, що їх обіймаю, і стаю звичайним рядовим громадянином України-Руси. І тоді, пані Оксано, через певний час я буду готовий дати вам нове інтерв’ю і відповім на питання стосовно мого приватного життя. Якщо тоді я становитиму для вас хоч якийсь інтерес…

І, піднявши голову й подивившись прямо в об’єктив камери, сказав:

— Це непросте для мене рішення, і я довго думав, перш ніж його прийняти. Але країна повинна відпочити від мене… а я — від країни. Нам потрібне оновлення держави. Моє рішення підтримали члени КОПОР-РАМ. Я підготував декрет про свою відставку і підписую його в присутності всіх телеглядачів і пана Оксана Нерубая — керівника моєї канцелярії.

Гайдук дістав із кишені френча аркуш паперу й розмашисто (потім коментатори скажуть — з відчаєм і рішучістю самовбивці) підписався.

— Іншим декретом я призначив пана Валер’яна Шморгуна Координатором держави. Новим міністром оборони призначений пан Антон Зігель. Також я затвердив склад Установчих зборів, які мають приготувати конституційні пропозиції й провести через рік, у жовтні 2085-го, вибори до Національних зборів. Україна-Русь, гідно пройшовши через випробування п’яти років військового режиму, вигравши дві війни і зміцнивши своє внутрішнє й міжнародне становище, починає новий етап свого державного життя. Але хочу попередити: армія не допустить повторного сповзання держави в помийну яму дрібного політиканства, розбрату і розгулу корупції. З цією метою створюється Вища військово-державна рада, до складу якої входять одинадцять генералів, на чолі яких стоятиме генерал Коваль. Ця рада буде гарантом державного ладу і порядку в країні. Також хочу подякувати всім тим, хто в нелегкий час стояв поряд. Прошу моїх опонентів, якщо зможуть, пробачити мені мої гріхи, помилки і несправедливість з мого боку…

Він замовк і запитально подивився на Оксану, яка також заніміла, не вірячи в реальність почутого.

— Чи будуть ще запитання, пані Оксано? — спитав Гайдук.

— У мене немає слів… я поки не можу коментувати щойно почуте, я шокована, але… але скажіть: чим ви будете займатися на… на добровільній пенсії? Рибалкою? Полюванням? Читати книжки?

Він засміявся. Наскільки щиро — важко було зрозуміти.

— Писатиму мемуари. Назва — «Академія влади». Роздуми — що таке влада.

— Ви вже зрозуміли — що таке влада? — в ній знову прокинувся журналістський азарт.

— Ні, — чесно визнав Гайдук. — Хоча почав звикати до неї. Але хочу нагадати один епізод. На початку року якась підпільна опозиційна організація опублікувала в Мережі оголошення про міжнародний конкурс на заміщення вакантної посади. Йшлося про мою посаду головного менеджера країни — Координатора. Мені ця ідея сподобалась. Можливо, коли безпекова ситуація в Європі та Україні-Руси нормалізується, ми зможемо обирати на відповідальні державні посади найбільш компетентних менеджерів — не тільки наших, але й з інших країн. Найменш політизованих і найбільш ефективних. Як це робиться в транснаціональних корпораціях. Але вирішувати це моїм наступникам. Влада потрібна як інструмент менеджменту, а не як зброя низьких інстинктів і брудних політичних пристрастей. Щоправда, боюся, що за тисячоліття людської історії ніщо не змінилося. І природа влади також.

Він встав і подав Оксані руку. Та схопилась із крісла й відчула сильний потиск руки колишнього тирана. Потиск здався режисеру занадто довгим.

— Дякую вам, Ігорю Петровичу, за відвертість…

— Авжеж — усміхнувся він. — Почути таке… Дякую і вам, пані Оксано. Ви дуже допомогли мені… сказати те, що давно хотів. До побачення.

Мікрофони, камери і освітлення — все було вимкнуто й у перші секунди склалося враження, що кімната занурилась у суцільну темряву.

Слова Гайдука про хрест тепер здалися Оксані цілком зловісно-правдивими. Вона знала, ЩО буває з диктаторами, які втрачають владу. Їй стало жаль Гайдука і схотілося притулитися до нього. Щоб йому стало легше. Не озираючись, вона вийшла із зали засідань.

102

Нарешті після двох місяців суспільних плачів і скандалів із биттям недорогого кухонного посуду (сервізи, привезені ще його батьками з Бухари, що стояли в «горці» в їдальні, вціліли), зі спробами піти з дому, криками про зраду та істеричними завиваннями біля вікна, щоб чули сусіди, Ніна погодилась взяти на виховання малого Джаміля, сина Наргиз Асадової, яка перебувала в слідчому ізоляторі НАВБ. Герман Фатхулін узяв гріх на серце і збрехав Ніні, що це його син, прижитий ще в Аммані.

Вони з Ніною, оформивши відповідні документи (Фатхуліну довелося піти з Агентства, де таких речей не прощають), заїхали до Центру захисту дітей на Теремках, де тимчасово перебував малий Джаміль, і забрали його звідти. Малий гордий красень звірувато дивився на нових батьків, і на його довгих віях дрібними росинками виблискували сльози. Але не сказав нічого, не опирався цьому брутальному захопленню його в заручники, а, схлипуючи, пішов до спальні, де стояло дванадцять ліжок, й дістав із тумбочки нехитрі пожитки: фотографію мами, набір кольорових фломастерів, пляшку «Чайна-коли», улюблену срібну ложку (мати казала, що це подарунок батька), мобільний телефон — все чекав, що мати подзвонить і забере його звідси, — дві чорні майки з білими арабськими написами, трусики, мило і зубну щітку й — святиню, невеличку срібну, вкриту арабською в’яззю коробочку, що замикалася на ключ, який висів у хлопця на грудях. Мати наказала берегти коробочку, як зіницю ока, як священну пам’ять про батька. Замотав коробочку в майки, поклав всі речі в червону спортивну сумку товариства «Рубін» й вийшов із кам’яним обличчям до Германа і Ніни Фатхуліних.

У квартирі на Стрілецький Джамілю показали його кімнату: син Фатхуліних Тимур поїхав на дворічне стажування до Лондона, й малому дісталася його кімната з Play-station 16-го покоління й найновішим комп’ютером. Але ці електронні радощі буття залишили Джаміля байдужим. Він замкнув кімнату зсередини (нові батьки чекали його з обідом, Герман на честь малого приготував розкішний плов), озирнувся й виклав свої пожитки з сумки на ліжко. Обережно відкрив срібну коробочку ключиком, щоб переконатися, що все залишилось на місці.

На дні лакованої всередині чорним коробочки лежали, виблискуючи металевими крилами, дві великі особини сарани. Вони не рухались — наче зачаїлись перед стрибком.

Джаміль швидко захлопнув кришку коробочки, щоб не вихопилися завчасно. Ще не час.

103

Новий навчальний рік в Академії влади почався нудно й був схожий на осінню сльоту, що мокрою марлею сповила ці гори. Слухачам здавалось, що будинок Академії опинився на дні сірої ріки, ледь живі води якої, забруднені каналізаційними стоками, можна було побачити в ясну погоду в долині, там, де жили злидарі з касти рабів.

Імла знищила всю ієрархію цінностей.

Туман немовби вирівнював у правах небожителів та долиняків, людей влади та смердів. Щоб потішити слухачів Академії, якось підбадьорити тих, хто зневірився прорватися на сяючі вершини, що зникли в імлі, Вчитель запросив людину, про долю якої ходили різні суперечливі й навіть фантастичні чутки: якщо одні казали, що прихід до влади такого неотесаного чмиря і тупого жлоха неможливий навіть у сучасному толерантному світі, то інші твердили, що людина ця є символом нових підходів до кратології (наука про владу) і знаменує вищий, ще не усвідомлений суспільством етап таємних технологій захоплення влади, перед яким меркнуть застарілі приклади Наполеона, Сталіна, Гітлера, Кара-хана та інших почесних членів Академії.

Людину цю звали Сірий Князь.

Перед слухачами постав дебелий чолов’яга зростом 185 см, вагою 134 кг в царській, підбитій горностаєм мантії з багряної парчі. Мантія була накинута на голе тіло, татуйована поверхня якого нагадувала за щільністю, відвертістю й дотепністю малюнків та написів — стіну в привокзальній сральні на станції Жмеринка. Широке рихле обличчя прикрашала непевна усмішка, яка ховала в собі самовдоволеність жорстокого звіра й приниженість великомученика і придурка, неодноразово колективно ґвалтованого в тюрмі парашника.

— Що треба, підараси? — витріщився на слухачів Сірий Князь, усміхаючись недобре, наче грався ножиком.

— Хочемо, ваша Сіросте, почути вашу історію здобуття влади, — шанобливо схиливши голову, відповів Учитель. — Бо є такі серед нас, які не вірять у можливість вашого монаршого злету після чотирьох ходок у зону. Кажуть, що так не буває…

— Буває все, бо все буває, пойняв, підар? — визвірився Сірий Князь. — Книжок треба менше читати.

Він понюхав свої долоні, схожі на плавці акули.

— Мій вчитель Семен Могілевський учив, що всі люди поділяються на лохів, тобто підарів, які вірять усьому, написаному в книжках — законам різним і конституціям — і бояться їх порушувати, — і на гієн, яким закони не писані. На східняку в південно-східному краю сірі бригади обрали мене паханом найбільшого базару «Барабулька». Ми взяли під свій контроль цей ринок, який став нашою маленькою державою, де панували наші закони. Потім ми почали працювати на олігархів: наші загони рейдерів захоплювали магазини, ресторани, заводи, фірми, ринки… Ми захопили місто, потім цілий регіон. Ми вбивали тих, хто чинів нам опір, підривали вибухівкою конкурентів, закатували в асфальт тих чистоплюїв-законників, які не хотіли нам коритися.

Прийшов час, коли вже не олігархи командували нами, а ми — олігархами. З наперсточників, кишенькових злодюжок і кидал сформували ми штурмові загони під керівництвом досвідчених мокрушників. У нас з’явилися великі гроші, бо під нашим контролем перебувала торгівля, наркотики, малий і великий бізнес, експорт дівчат до зарубіжних борделів, продаж органів для трансплантації.

Моїм головним відкриттям, завдяки якому я увійшов до світової історії, є декриміналізація, легалізація сірих бригад, виведення їх з підпілля на поверхню публічного життя. На відміну від гнилих демократій Заходу, де наш бізнес вважається злочинним і перебуває в тіні, ми оголосили злочинною всяку законну діяльність — всі ці кримінальні кодекси та так звані правоохоронні органи.

На звільнених з-під влади права територіях ми встановили свої закони. Я сформулював основний закон гієн: не соромтеся нічого, не бійтеся нікого. Не соромтеся свого минулого, бо справжнє життя — в зоні. Не бійтеся законів минулого, бо за вами — майбутнє без будь-яких законів. Штурмові загони ми перетворили на поліцію, назвавши ці формування «Гієною». Це теж був мій винахід. Замість армії, яку ми розпустили, бо я їй не довіряв, ми озброїли до зубів головорізів і вбивць, яких годували м’ясом із кров’ю.

О, як грізно вони виглядали!

Чорні шоломи з жовтими фосфоричними очима й закривавленими пащеками, сірий камуфляж із чорними плямами, схожий на шерсть гієн, спеціальні потужні сирени, від реготу яких застигає кров у жилах, лазерні палиці й помпові рушниці, що залишають у тілі наскрізні дірки… Всі, хто бачив «гієн» та чув їхній регіт, розбігалися врозтіч… Я мріяв дати «Гієні» ядерну зброю, хоча б тактичну, але ці виродки — західні демократи — не дозволили мені цього зробити…

Ми створили своє правосуддя, основним законом якого стали ПОНЯТІЯ. Ми запустили «гієн» у суди й прокуратуру, заповнили вірними шістками державні органи управління, створили групу партійних «гієн» у парламенті.

Всюди мої «гієни», пов’язані законом ОМЕРТИ, діючи погрозами вбивств і підкупом, нищили опір і владу лохів, змітаючи зі свого шляху чесних підарасів і законослухняних мудаків. Ми могли підкупити будь-кого, бо немає такої сили, яка встоїть перед грішми. Кого не можна було підкупити, ми вбивали або заганяли в тюрми, якими командували досвідчені рецидивісти. Наша влада почала розростатися стрімко й незупинно, наче гівно у вигрібній ямі, до якого кинули дріжджі.

Він задумався на хвилину й мерзлякувато запахнув на собі мантію.

— Ми зрозуміли, що ми — непереможні. Країна була підкорена нами, і я переїхав до столиці.

Він засміявся щасливо, викликаючи в пам'яті якісь радісні видіння, й кілька слухачів відчули блювотний рефлекс і почали ковтати в’язку слину. Багатьом почувся в залі сморід параші, змішаний із запахом казенної хлорки.

— Непереможні, — повторив Сірий Князь. — Народ виявився бидлом, лохи — підарами. В нас з’явилися свої теоретики, академіки, юристи. Кілька паханів у законі стали членами Вищого суду й переробили Кримінальний кодекс на Конституцію. Називалося це — КаКа. Кримінальна Конституція. Мене проголосили Всесірішим Монархом, начепили на шию золотий ланцюг, поклали на голову золоту корону (він навіть доторкнувся до чорного волосся, але не знайшов там нічого). Ми створили першу в світі державу кримінальних бригад. Не червоних чи чорних, а сірих. Це унікальна, не бачена досі держава. Мене приймали в усьому світі президенти і королі, натовпи цілували руку… (Сірий Князь, наче не вірячи, покрутив перед очима долоню). Ми підкупали членів європейських парламентів, журналістів і лідерів партій — бо тепер у нас в руках була ціла держава і ми робили з нею все, що хотіли: забирали в лохів бізнес, переписували бюджет, друкували гроші, збільшували податки… Розкоші мого палацу дивувалися Шпеєр, Хусейн, Чаушеску, Кара-хан і цей придурок Мгуанбо, який полюбляв жерти людські печінки.

— А про золотий унітаз — це правда? — спитав, шепелявлячи злякано, слухач-японець — бо народ цей, як відомо, полюбляє комфортні, з теплою водою та ароматичними парами, комп’ютерно керовані унітази.

— Це брехня! — гнівно гукнув Сірий Князь. — Не золотий, а платиновий. Бо так порадили санепідемлікарі… А що, накажете все життя на параші сидіти?

Заспокоївшись, він продовжив:

— Нарешті ми побудували державу єдиної вертикалі, про яку я мріяв ще в таборі. Вертикаль — як шампур, на який настромлені ласі шматки держави. Ми створили навіть власну церкву смертохристів, яка проголосила мене святим в’язнем совісті й прокляла всіх, хто був зі мною незгодний.

Я йшов уперед, ведучи за собою зграю гієн, не гребуючи нічим: ні гнилою мертвечиною, ні смердючою падаллю, ні свіжинкою. Мені вірили всі, з ким я зустрічався — президенти і королі, — бо кожному я брехав у вічі, кажучи те, що він хотів почути, обіцяючи золоті гори. Я зневажав цих лохів, які вірили мені, бо в мене була мрія.

По його обличчю майнуло дитяче світло спогадів, й очі стали маленькі, наче ранком, прокинувшись, малюк дивився на сонце.

— Я хотів довічно панувати в цій країні, хотів, щоб тут була злагода, щоб ніхто у всьому світі не командував мною, щоб усі вірили мені безоглядно й стояли переді мною на колінах. І щоб ніхто ніколи не смів мені сказати «НІ».

Обвівши гієнним поглядом слухачів, Сірий Князь, ще солодко всміхаючись, спитав:

— Що, придурки, хіба погана мрія?

Він очікував, що всі схилять голови й згідно прокричать «Ні, Князю, мрія твоя чудова і „гієнам“ твоїм слава», але всі, опустивши очі долу, мовчали.

— Я хотів стати не нікому не відомим Сірим Князем, а Чорним Бубновим Королем цієї сраної країни, символом перемоги гієн в окремо взятій державі. Я хотів, щоб мене і мою сім’ю зрівняли в правах з королями Англії, Швеції, Бельгії та Іспанії. І щоб мої діти вспадкували мою владу.

І я пообіцяв цим західним піндосам приєднатися до них, я урочисто цілував їхні мантії і святині, стояв на колінах перед ними в їхніх палацах — і вони повірили!

Він засміявся, й сміх його був схожий на регіт гієни.

— Скажу більше: мені повірили лохи моєї країни, це бидло, яке зветься населенням, яке безвідмовно виконувало всі мої накази. Я розвів їх, як кошенят.

Його сміх почав нагадувати моторошне завивання звірів у нічній пустелі.

— Мені зшили цю мантію, а один із моїх академіків розповів байку про Старшого Брата, який, правлячи своєю країною, робив, що хотів: проголошував війни Океанії чи Євразії, потім раптово встановлював із ними мир і починав воювати з Атлантикою. Байка мені дуже сподобалась. Я зрозумів, що це я — Старший Брат, що я можу надурити всіх, робити, що хочу.

Тієї ночі, коли вся країна, всі ці лохи святкували приєднання до Атлантики, я проголосив їй війну і приєднався до Євразії, до імперії Двоголового Орла. Чому? Чому? Ви питаєте — чому? — роздратовано мовив Сірий Князь, хоча ніхто його не запитував, бо всі читали історію і знали, чим закінчилося його князювання.

— Тому, що так вирішив імператор. Цей сучий син, колишній опер у таборі, де я сидів, тримав мене за яйця, стискав залізні пазурі… було боляче. Нестерпно боляче… і я не витримав. А ви що зробили б на моєму місці, підари? — жалібно, з надією на співчуття, спитав він. — Га?

Але всі мовчали.

— І тут сталося те, чого я не очікував. Це бидло, яке боялося мене, вийшло на головний Майдан. І кричало: «Банду геть!» Я вислав загін «гієн», щоб розігнати цих неозброєних лохів. Але на Майдан прибігло в сто разів більше бидла. Вони весь час співали пісень і били в барабани… Ніколи не забуду цього стукоту… Тихіше… Ви чуєте?

Вчитель і слухачі завмерли. За стінами Академії в тумані почулися крики «Банду геть!», потім грізно закалатали барабани — і всі слухачі Академії кинулися до вікон, забувши про Сірого Князя. Імла почала відходити, і слухачі побачили величезний натовп, що оточував будівлю Академії. З натовпу полетіло каміння, брязнули вибиті шибки, запалали «коктейлі Молотова», вогняними колесами покотилися палаючі шини, від яких здіймався вгору чорний масний дим.

— «Гієни», до мене! — заволав Сірий Князь, на якому почала тліти мантія — йому довелося її скинути, і його голе синюшне тіло світилося безпорадно в спалахах пожежі — але ніхто до нього так і не підбіг. Навпаки, Вчитель і учні в паніці кинулися врозтіч, бо вже зайнялася зала засідань і вогонь перекинувся на портрети Володарів. За одну мить полум’я охопило меблі й бібліотечні стелажі, сховище рідкісних рукописів — і весь будинок Академії влади загорівся, наче сухий хмиз, а похмурий натовп дивився, як палають усередині владолюбці, й барабани повстанців били люто, й їхній гуркіт важкою луною котився по горах, висвічених червоною загравою.

Посеред натовпу повстанців, що оточував згарище, можна було побачити нових, ще нікому не відомих кандидатів у Володарі, очі яких світилися відблисками пожежі, стаючи жовтими, схожими на очі гієн.