Час зірки - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Кларісе Ліспектор («Усе на світі почалося з так...») #4

«Усе на світі почалося з так...»

Усе на світі почалося з так. Одна молекула сказала «так» іншій молекулі, і зародилося життя. Але до передісторії була перед-передісторія, і було ніколи, і було так. Так було завжди. Не знаю, чому, але знаю, що Всесвіт ніколи не починався.

Зрозумійте мене правильно, я досягаю простоти оповіді лише невтомною працею.

Поки я маю питання, але не маю відповідей, я писатиму далі. Як же мені розпочати від самого початку, якщо все, що відбувається, визначено наперед? Якщо до перед-передісторії вже існували апокаліптичні чудовиська? І якщо цієї історії ще немає, то вона обов’язково відбудеться. Думка — це дія. Відчуття — це реальність. Обидві речі поєднані між собою — я пишу те, що пишу. Бог — це світ. Правда — це завжди нез’ясовний внутрішній контакт. Моє справжнє життя — незбагненне й надзвичайно потаємне, як мій внутрішній світ, і немає такого слова, яким його можна визначити. Моє серце спорожніло, втративши бажання, і стислося в останньому чи першому ударі. Зубний біль, що пронизує цю історію, заціплює вуста. Тому мелодія, яку я голосно співаю, — синкопована й різка — це мій власний біль: я несу на своїх плечах весь світ, і щастя немає. Щастя? Ніколи не чув безумнішого слова — його вигадали оті дівчата з північного сходу, що походжають біля гір.

Тепер скажу, що бачення цієї історії змінюватиметься поступово: два з половиною роки я помалу відкриваю нескінченні «чому». Це — бачення неминучості. Неминучості чого? Хтозна, чи дізнаюсь я про це колись. Адже пишу в той же час, коли ви мене читаєте. Тільки я не починаю від кінця, що пояснив би початок — як смерть, здається, пояснює життя, — тому що мені треба записувати попередні факти.

Я пишу і вже відчуваю сором за те, що навʼязую вам цю оповідь, таку поверхневу й просту. Звідки, проте, от-от бризне бурхлива кров самого життя, щоби потім застигнути згустками тремтливого желе. Чи стане ця історія згустком моєї власної крові? Звідки мені знати? Якщо в цій історії є правда (а вона правдива, хоча й вигадана), нехай кожен впізнає її в собі, бо всі ми єдині: хто має гроші, той убогий духом або відчуває тугу через те, що йому бракує того, що дорожче від золота, — витонченості почуттів.

Звідки мені відомо про все, що має статися, навіть про те, чого я ще не бачив і не пережив? Річ у тім, що на одній з вулиць у Ріо-де-Жанейро я випадково помітив відчуття приреченості на обличчі однієї дівчини з північного сходу. Моє дитинство також минуло на північному сході. Всім, що знаю, я завдячую життю. Життя багато чому вчить, навіть якщо ви цього не усвідомлюєте. Тож ви знаєте значно більше, ніж можете собі уявити, і лише вдаєте, що ви не знаєте.

Я спробую писати не надто складно, хоча змушений вживати слова, які вам допоможуть. У цій історії (за моїм довільним рішенням, яке може бути помилковим) буде семеро персонажів, і я, звісно, один із головних. Я, Родріґо С. М. Ця розповідь буде старомодною, бо не хочу виглядати сучасним і вигадувати неологізми, аби показати свою оригінальність. Тому я спробую (хоч і не звик до цього) написати історію, в якій буде початок, середина і gran finale[5], за яким — лише тиша й шум дощу.

Історія поверхнева і проста, так, але вона має свої секрети: узяти хоча б один з підзаголовків «А як же майбутнє», перед яким стоїть крапка і після якого — крапка. Йдеться не про мою примху: в кінці, можливо, стане зрозумілою причина такого розмежування. (Я погано уявляю собі фінал, але хочу, наскільки мені дозволить моя обмеженість, аби він був грандіозним). Якби тут замість крапки стояли три крапки, підзаголовок був би відкритим для ваших фантазій, можливо, навіть шкідливих та безжалісних. Гаразд, правда, що в мене теж немає співчуття до моєї головної героїні, дівчини з північного сходу: я хочу, щоб ця розповідь була холоднокровною. Але я маю право бути болісно холодним, а ви — ні. І я не даю його вам. Це не лише розповідь, а саме первозданне життя, що тільки-но зародилося і тепер дихає, дихає, дихає. Пористий матеріал, одного дня я проживу тут життя молекули з подальшим вибухом її атомів. Більшим за вигадку є мій обов’язок розповісти про цю дівчину з-поміж тисяч таких, як вона. І мій обовʼязок — навіть якщо мені забракне майстерності, розкрити її життя.

Бо є право на крик.

Тому я кричу.

Це лише крик, а не благання про допомогу. Знаю, що є дівчата, які продають своє тіло, єдине, що вони насправді мають, за гарну вечерю замість звичного сандвічу з ковбасою. Але дівчина, про яку я розповім, не має красивого тіла для продажу, ніхто не хоче її, вона цнотлива, невинна й нікому не потрібна. На жаль, зараз я збагнув, що також нікому не потрібен, і навіть те, що я пишу, міг би написати будь-хто. Будь-який інший письменник, але це має бути чоловік, тому що письменниці можуть бути занадто слізливими та сентиментальними.

Існують тисячі таких, як ця дівчина з північного сходу, що живуть у фавелах[6], винаймають ліжко в кімнаті та працюють до виснаження за стійками. Вони навіть не розуміють, що їх легко замінити іншими, і ніхто цього не помітить. Мало хто з них скаржиться на щось, і, наскільки мені відомо, ніхто з них нікого не звинувачує, бо не знає, кого. Хіба існує той, кого можна звинуватити?

Я розігріваю тіло, щоб розпочати, і розтираю руки, щоб набратися сміливості. Пригадую, був час, коли для піднесення духу я молився: рух — це дух. Молитва дозволяла мовчки й непомітно для інших осягнути самого себе. Коли я молився, я досягав якоїсь особливої точки у своїй душі, — і це все, що я можу мати. Більше нічого. Але ця порожнеча не менш важлива і схожа на повноту. Щоб отримати — не треба шукати, щоб мати — не треба просити, а лише вірити, що моє мовчання, якому я довіряю, є відповіддю на мою — мою загадку.

Як я вже казав, я хочу писати щодалі простіше. Крім того, матеріалу в мене небагато, інформації про героїв обмаль, і вона не дозволяє пролити достатньо світла на їхнє життя; ця інформація болісно йде від мене для мене самого, це праця теслі.

Так, але не можна забувати, що для того, аби щось писати, мені передусім потрібні слова. Отже, ця історія складатиметься зі слів, об’єднаних у речення, звідки постає таємний зміст, більший за будь-які слова й речення. Ясна річ, як будь-який письменник, я відчуваю спокусу вживати соковиті терміни: мені відомі пишні прикметники, м’ясисті іменники й витончені дієслова, що своєю гостротою пронизують повітря, адже слово — це дія, ви згодні? Але я не прикрашатиму своє слово, бо якщо, торкнувшись хліба цієї дівчини, я перетворю його на золото, то ця юна дівчина не зможе зʼїсти його й помре від голоду. Тому я повинен говорити просто, щоби передати її тендітне й хитке існування. Я обмежую себе скромним завданням (але не кажу про це голосно, бо інакше це було б нескромно), завданням щиро розповісти про пригоди дівчини у великому місті, налаштованому проти неї. Вона мала би перебувати у сертані[7] штату Алаґоас[8], у коленкоровій сукні та без жодних уявлень про машинопис; адже, скінчивши три класи початкової школи, вона ледве вміє писати. Тітка показала їй, як друкують на машинці, тож аби навчитися цій справі, вона повільно друкувала букву за буквою. І в цьому дівчина досягла певних успіхів: стала, нарешті, друкаркою. Хоча їй, здається, не надто подобалося, коли дві приголосні стояли поруч, і, передруковуючи гарний округлий почерк свого улюбленого шефа, слово «призначити» писала так, як вимовляла — «призиначити».

Даруйте, але я знову говоритиму про себе: адже я зовсім себе не знаю і, працюючи над цією книгою, трохи здивувався, виявивши, що маю призначення. Хто ж не запитував себе: хто я — чудовисько чи людина, як усі?

Хочу попередити, що ця дівчина не усвідомлює себе, живе, пливучи за течією. Якби у неї вистачило дурості запитати себе: «Хто я?», вона перетворилась би на порох. Питання «Хто я» породжує потребу. А як її задовольнити? Той, хто діймає себе питаннями, втрачає цільність.

Дівчина, про яку я збираюся розповісти, така дурна, що іноді усміхається перехожим на вулиці. Втім, ніхто не відповідає на її усмішку, бо просто не помічає її.

Але повернімося до мене: те, що я напишу, не зможе задовольнити вибагливих інтелектуалів, які прагнуть вишуканості. Для них ця розповідь надто відверта. Хоча у неї є другий план — навіть зараз ви можете його помітити — це неспокійна тінь, що завжди супроводжує мої сни, коли я вночі сплю і бачу жахи. Тому не чекайте, що тут будуть зірки: вони ніколи не засяють, йдеться про непрозору матерію, яку, через її природу, всі зневажають. Просто цій історії бракує мелодії кантабіле[9]. Її ритм час від часу порушується. І вона містить факти. Мені раптом почали дуже подобатися факти без прикрас: вони — як тверде каміння, і дії мене цікавлять більше, ніж думки; від фактів не втечеш.

Я запитую себе, чи не варто мені випередити час та окреслити фінал? Але я й сам ще не знаю, чим усе це закінчиться. До того ж я розумію, що маю йти крок за кроком, як це визначено годинником: будь-яка комаха підкоряється плинові часу. Тому моя перша умова — не поспішати, хоча мені кортить розповісти про цю дівчину.

Ця історія бентежить мене, і я прекрасно розумію, що кожен прожитий день — це день, украдений у смерті. Я не інтелектуал, я пишу тілом. І те, що я пишу, — немов вологий туман. Слова — це звуки тіней, що перетинаються, це сталактити, це мереживо, це органна музика. Я не наважусь на гучні слова щодо неї — вібруючої та безмежної, хисткої й таємничої, її контратон — низький і могутній звук болю. Allegro con brio[10]. Спробую перетворити вугілля на золото. Я розумію, що затримую цю історію та граю в мʼяч без мʼяча. Факт — це дія? Присягаюся, цю книгу написано без слів. Це — німа світлина. Це — тиша. Ця книга — запитання.

Втім, гадаю, що довгий вступ знадобився мені для того, щоб відтермінувати початок моєї вбогої історії, бо я боюсь. До того як ця друкарка увійшла в моє життя, я був людиною, мабуть, трохи самовдоволеною, попри неуспіхи в літературі. Справи йшли так добре, що я вже почав хвилюватися: те, що повністю дозріває, може зігнити.

Раптом мені страшенно захотілося перекреслити межі, що їх сам установив. Це сталося, коли я вирішив писати про реальність, яку не можу наздогнати. Неважливо, що мається на увазі під словом «реальність». Невже моя розповідь буде мелодраматичною? Така тенденція існує, але водночас я писатиму жорстко й сухо. Принаймні я не прошу ні в кого ласки і не молю про порятунок: терплю цей біль із королівською гідністю.

Так. Здається, я змінюю свій стиль. Але річ у тім, що я пишу лише те, що хочу, я не професіонал, і мушу розповісти про цю дівчину з північного сходу, інакше я задихнуся. Вона звинувачує мене, і єдиний спосіб захиститися — написати про неї. Я пишу живими і грубими мазками. Я боротимуся з фактами так, ніби це — каміння на моєму шляху. Хоч я волів би, щоб, надихаючи мене, били дзвони, поки я намагаюсь зрозуміти дійсність. І щоб ангели літали, мов прозорі оси, навколо моєї гарячої голови, тому що вона прагне стати річчю в собі[11], так простіше.

Невже дії кращі за слова?

Якщо писати, то називати речі своїми іменами. Будь-яка річ має назву. І якщо такої не існує, її треба вигадати. Цьому нас учив ваш Бог.

Чому я пишу? Насамперед тому, що я осягнув дух мови, а іноді саме форма визначає зміст. Я пишу не через дівчину з північного сходу, мене примушує до цього «вища сила», або, як кажуть в офіційних документах, «сила закону».

Так, моя сила в самотності. Я не боюся ні гроз, ні могутніх поривів вітру, тому що я сам — частинка нічної темряви. Проте я не зношу нічного свисту і кроків. Пітьма? Це нагадало мені про одну з моїх коханих: який морок чаївся в тілі цієї дівчини-жінки. Я ніколи не забував про неї: неможливо забути ту, з якою ти спав. Це ніби татуювання, випалене на шкірі, і всі, хто починає розуміти стигму, втікають нажахані.

Зараз я хочу поговорити про дівчину з північного сходу. Ось у чому річ: вона, немов бродячий собака, керувалася виключно власними інстинктами. Вона зменшувалася до розміру себе самої. Так само і я з кожною новою невдачею зменшуюсь до самого себе, але водночас хочу знайти світ і його Бога.

Хочу додати дещо про дівчину і про себе. Ми обидвоє живемо тільки в теперішньому, і «завтра» також стане «сьогодні», а вічність — це стан справ на цю мить.

І я відчуваю страх, коли пишу про цю дівчину. Питання ось у чім: як я пишу? Я стверджую, що пишу на слух, як на слух вивчив англійську та французьку. Що змусило мене писати? Я маю більше грошей, ніж ті, що помирають від голоду, і це робить мене людиною, в певному сенсі, безчесною. Але я кажу неправду лише в деяких випадках. Коли я пишу, то ніколи не обманюю. Що ще? Так, я не належу до жодного соціального класу, я — маргінал. Вищий клас ставиться до мене, як до дивного монстра, середній — з недовірою, побоюючись, що я можу розхитати його засади, з нижчим класом я ніколи не перетинаюся.

Ні, писати нелегко. Писати важко, як трощити скелі. Але злітають іскри і скалки, як блискучі клинки.

О, як страшно починати, не знаючи навіть імені цієї дівчини. Не кажучи вже про те, що ця історія доводить мене до відчаю через свою надмірну простоту. Те, про що я збираюся розповісти, може здатися легким і зрозумілим для всіх. Але осмислювати це дуже складно. Адже я повинен зробити ясним те, що майже згасло й чого майже не видно. Грубими брудними пальцями намацати невидиме у власному бруді.

В одному я певен: ця розповідь повʼязана зі справою доволі делікатною — створенням особистості такої ж живої, як я сам. Потурбуйтеся про неї, бо я можу лише змалювати її такою, аби ви впізнавали її, коли вона, худенька й легка, крокує вулицею, ледь торкаючись землі. А раптом моя розповідь буде сумною? Потім я, звісно, напишу щось веселе. Чому веселе? Бо мені також приємніше співати осанну, і одного разу, можливо, я співатиму хвалебні пісні замість того, щоб переповідати проблеми дівчини з північного сходу.

А поки я хочу ходити голим або в ганчірʼї, хочу принаймні раз у житті пізнати відсутність жодного смаку, яка, як кажуть, властива просфорі. Зʼїсти просфору — означає відчути невиразність світу й зануритися в ніщоту. З мого боку це буде сміливим вчинком, адже я відмовляюся від звичних комфортних відчуттів.

Зараз я почуваюся зовсім некомфортно: аби розповідати про цю дівчину, я мушу днями не голитися, отримати темні кола під очима через недосипання, дрімати від виснаження, у мене ручна праця. Не кажучи про те, що я маю вдягатись у старе лахміття. Все це для того, щоб відчути себе у шкірі дівчини з північного сходу. Все ж я знаю, що мені, можливо, доведеться більш переконливо подати себе соціальним колам, які рішуче протестують проти тих, хто саме зараз друкує на машинці.

Так і є, розповідь є розповіддю. Але передовсім я не можу забувати, що слово є результатом слова. Слово має бути схожим на себе. Досягнути цього — мій найперший обов’язок перед самим собою. І слово не може бути прикрашеним і штучно порожнім, воно має бути тим, чим воно є. А ще я хотів би досягти певного витонченого відчуття, але щоб ця витонченість не переривалась, поки воно триває. Водночас я хочу досягти сили тромбона, звук якого, глибокий і низький, могутній і твердий, який ні з чим не сплутаєш, викликає у мене, знервованого умовами роботи над книгою, напади неконтрольованого сміху, що виривається з грудей. І я хочу приймати свою свободу, і не вважати, як інші, ніби життя — це щось безумне, історія божевілля. Втім, схоже, так воно і є. Буття позбавлене логіки.

Останнім актом цієї історії стане моє перевтілення в інших і моя остаточна матеріалізація в обʼєкт. Так, і, можливо, це буде солодкозвучна флейта, яку я обвиватиму гнучкою ліаною.

Але повернімось у день сьогоднішній. Бо, як відомо, сьогодні — це сьогодні. Мене не розуміють, і я чую, як темрява сміється наді мною різким грубим сміхом старих людей. Чую розмірені кроки на вулиці. Мені страшно. Добре, що все, що я хочу написати, без сумніву, якимось чином написано в мені. Мені потрібно лише перенести це все на папір з делікатністю білого метелика. Думка про білого метелика виникла в моїй голові, коли я подумав, що дівчина може вийти заміж, і уявив її, худеньку й легку, у весільній сукні: адже вона як незаймана піде під вінець у білому. Чи вона взагалі не вийде заміж? Я тримаю в руках її долю, але розумію, що не можу вільно розпоряджатися нею: я виконую фатальне знамення, я повинен знайти правду, яка недосяжна для мене. Чому я пишу про дівчину, яка живе в таких злиднях? Напевне тому, що в ній — мій прихисток і ще тому, що в убогості тіла й духу я пізнаю святість, я, той хто прагне відчути дихання майбутнього. Щоб стати більшим, ніж я є, адже я такий нікчемний.

Я пишу, бо мені нема чого робити в цьому світі: я зайвий і мені немає місця на землі людей. Я пишу, бо я в розпачі та втомився, але не витерпів би рутини свого існування, якби не щоразу нові труднощі, які і є творчістю, у ній мені б хотілося символічно вмирати щодня. Але я готовий непомітно вийти через чорний хід. Я спробував майже все, і пристрасть, і відчай. І тепер я хотів би мати тільки те, чим я міг би стати, але не став.

Здається, я до найменших деталей знаю цю дівчину з північного сходу, ніби живу поруч із нею. Як я й передбачив, вона причепилася до мене, як липка меляса або чорний бруд. Памʼятаю, в дитинстві я читав казку, в якій старий боявся перейти річку. І тут зʼявився юнак, який також хотів перейти на інший берег. Старий скористався нагодою і сказав:

— Перенеси й мене. Я сяду тобі на плечі.

Юнак погодився і, опинившись на іншому боці, сказав:

— Все, можете злізати.

Але тоді хитрий і мудрий старий не погодився:

— Е, ні! Я добре влаштувався в тебе на плечах і нізащо не злізу!

Так і ця друкарка не хоче злізти з моїх плечей. Тож я стверджую, що бідність — неприваблива й незрозуміла. Тому я не знаю, чи моя розповідь буде — якою вона буде? Я нічого не знаю, мені ще бракує сміливості. Чи будуть у ній якісь події? Будуть. Але які? Цього я також не знаю. Взагалі-то я не намагаюся розпалювати вашу тривожну та нестримну цікавість, я й справді не знаю, що мене чекає: занадто неспокійний характер має моя героїня. Щосекунди вона намагається вислизнути з моїх рук і хоче, щоб я її втримав.

Забув сказати, все, про що я зараз пишу, відбувається під чіткий акомпанемент барабанного дробу, що його вистукує якийсь солдат. Тієї миті, коли я почну розповідати цю історію, барабанний дріб одразу припиниться.

Я бачу, як дівчина з північного сходу дивиться у дзеркало і — барабанний дріб — у дзеркалі з’являється моє втомлене бородате обличчя. Ось так ми можемо мінятися місцями. Поза сумнівом, вона — фізична істота. Одразу повідомлю вам такий факт: вона ніколи не дивилась у дзеркало оголеною, бо їй було соромно. Соромно через те, що вона скромна, чи через те, що вона негарна? А ще я запитую себе, як мені впоратися з усіма цими фактами. Раптом символізм усього, що відбувається, зачарував мене: я створюю людське тіло і здригаюся. Символізм потрібен мені, як художнику-абстракціоністу, який хотів би показати, що пише такі картини, бо йому так подобається, а не тому, що він не вміє малювати. Щоб намалювати цю дівчину, я мушу в усьому обмежити себе; щоб осягнути її душу, я повинен скромно харчуватися фруктами й пити біле охолоджене вино: так спекотно у цій тісній кімнатці, де я зачинився і звідки через власну примху хочу споглядати світ. А ще мені довелося відмовитися від сексу та футболу. Не кажучи вже про те, що я ні з ким не спілкуюся. Чи повернусь я одного разу до свого колишнього життя? Дуже сумніваюсь. Так, забув сказати, що наразі я нічого не читаю, щоб не спотворювати вишуками простоту своєї мови. Тому що, як я казав, слово має бути словом, інструментом письменника. Чи я не письменник? Правда в тому, що я більшою мірою актор, бо лише за допомогою пунктуації створюю складні інтонаційні фігури і змушую текст вільно дихати і йти за мною.

Ще забув сказати, що історія, яка от-от має розпочатися — бо я вже не витримую натиску фактів — історія, яка от-от розпочнеться, написана під патронажем охолоджуючого напою, популярного в усьому світі, тому я нічого не отримую за його рекламу. На жаль, це той самий напій, що був спонсором останніх потрясінь у Гватемалі[12]. Хоча на смак він — суміш лаку для нігтів, туалетного мила «Aristolino» й пожованої пластмаси, всі його обожнюють і не уявляють свого життя без нього. А все тому (я скажу одну річ, яку, може, не всі зрозуміють), тому що цей напій, що містить коку, — сьогодення. Він допомагає людині відчути себе сучасною.

Що ж до дівчини, то вона живе в безликому чистилищі, не наближаючись ні до пекла, ні до раю. Вона просто живе, вдихаючи й видихаючи, вдихаючи й видихаючи. А що ще потрібно, правду кажучи? Її існування безрадісне. Так. Але чому я почуваюся винним? І намагаюся звільнитися від тягаря провини за те, що не зробив нічого доброго для цієї дівчини. Дівчина ця — і я бачу, що вже майже розпочав свою розповідь — дівчина ця спала в полотняній комбінації, замураній підозрілими старими плямами крові. Щоб заснути холодними зимовими ночами, вона згорталась калачиком, отримуючи і віддаючи своє мізерне тепло. Вона спала з відкритими вустами через закладений ніс, спала виснажена, спала глибоким сном.

Маю додати дещо дуже важливе для сприйняття моєї розповіді: моя історія від початку й до кінця супроводжується легким, але постійним зубним болем. Запевняю вас також, що ця розповідь відбуватиметься під акомпанемент тужливих звуків скрипки, на якій грає худорлявий чоловік на розі. Його обличчя таке вузьке й жовте, ніби він уже помер. Цілком імовірно.

Я говорю так довго, тому що боюсь, пообіцявши забагато, дати мало й найпростіше. Адже ця історія — майже ніщо. Єдиний спосіб почати — зробити це раптово, як плавець пірнає у крижану воду, з суїцидальною сміливістю зустрічаючи сильний холод. І ось я починаю, зауважуючи між іншим, що — що вона була неготовою. Неготовою до життя. Їй бракувало вміння пристосовуватися. Вона тільки-но починала розуміти, що їй не вистачає самої себе. Якби вона була здатна виражати свої думки, вона б сказала: світ не належить мені, я не належу собі. (Мені буде складно написати цю історію. Хоч я не маю нічого спільного з цією дівчиною, далі я писатиму все через неї, долаючи свої страхи. Факти кричать, але поміж фактами є шепіт. Саме шепіт мене приголомшує).

Їй не вистачало вміння пристосовуватися. Тому вона (вибух) нічого не могла сказати на свій захист, коли шеф фірми, де вона працювала, грубо заявив їй (грубість цю, здавалося, провокувала її дурна фізіономія, яка, як то кажуть, просила ляпаса), заявив, що залишає на роботі Ґлорію, її подругу, а її звільняє, тому що вона припускається численних помилок, коли друкує, і псує папір. От що він сказав. Що ж до дівчини, то вона гадала, що має щось відповісти, і ввічливо сказала своєму шефу, якого потай любила:

— Пробачте мені, будь ласка.

Сеньйор Раймундо Сілвейра — він уже збирався йти — повернувся, здивований цією несподіваною покірністю і якимось дивним виразом на обличчі друкарки, і сказав уже не так грубо:

— Ну, ніхто вас зараз не звільняє, можна ще зачекати.

Отримавши це повідомлення, вона пішла до туалету, щоб побути наодинці, бо вона була приголомшена. Вона машинально подивилась у дзеркало, яке увінчувало брудний і потрісканий, повний волосся рукомийник, що так був схожий на її життя. Їй здалося, що тьмяне темне дзеркало нічого не відобразило. Чи не втратила вона часом свою фізичну подобу? Скоро ілюзія розвіялась, і вона побачила своє деформоване дзеркалом обличчя з величезним, як у клоуна, носом. Вона дивилася на себе й спокійно думала: така молода — а вже з ґанджем.

(Є ті, хто має. І ті, хто не має. Це так просто: ця дівчина не мала. Не мала чого? Неважливо: просто не мала. Якщо ви зрозуміли мене — добре. Якщо ні — теж добре. Але навіщо я непокоюся через цю дівчину, коли насправді я тужу за зрілою, налитою золотом пшеницею влітку?)

Коли вона була маленькою, її тітка, щоб налякати її, розповідала, що вампір — це той, хто впивається людині в горло, висмоктуючи з неї кров, — не відображається у дзеркалі. Вона гадала, що не так уже й погано бути вампіром, тоді кров забарвила б її смертельно бліде обличчя; здавалося неймовірним, що в її жилах є кров, ще менш імовірним — що вона колись проллється.

Ця дівчина горбилася, як швачка. Вона ще в дитинстві навчилася вишивати. І досягла б у житті значно більшого, якби присвятила себе делікатній праці швачки, можливо, вона працювала б із шовком. Або ще розкішніший матеріал: вишивала би бісером по блискучому атласу, поцілунку душі. Найтонша робота. Кропітка праця мурахи, що несе на спині цукринку. Вона здавалась ідіоткою, але не була нею. Вона не знала, що нещаслива. Це тому, що вона вірила. У що? У вас, але не обовʼязково вірити в когось чи щось, треба просто вірити. Іноді це дарувало їй відчуття благодаті. Вона ніколи не втрачала віри.

(Вона мене так дратує, що я спустошений. Я спустошений цією дівчиною. Вона дратує мене дедалі дужче, коли не протестує. Я розлючений. Я ладен бити склянки і тарілки і трощити віконне скло. Як мені помститися? Або, краще, — як мені відновити справедливість? Вже знаю: люблячи свого собаку, який має більше їжі, ніж вона. Чому вона не протестує? Чи є в ній бодай трохи твердості? Ні, вона солодко покірна).

Також я бачу її очі, великі, круглі, широко розплющені, допитливі — вона дивилась, як птах з пораненим крилом — може, через збільшену щитоподібну залозу, вона мала очі, що запитували. Кого вона запитувала? Бога? Вона не думала про Бога, а Бог не думав про неї. Бог — той, до кого можна доторкнутися. Коли ти відволікаєшся, зʼявляється Бог. Вона не ставила запитань. Здогадувалась, що на них немає відповідей. Чи вона була занадто дурною, щоб запитувати? Й отримувати відверте «ні»? Можливо, пустопорожні запитання усе ж потрібні, аби хтось колись не сказав, що вона й не намагалася запитувати. Але, схоже, через те, що їй нікому було відповісти, вона сама собі відповіла на запитання «чому?» — тому що. Чи є на світі інша відповідь? Якщо хтось знає кращу, нехай приїде і скаже, я чекаю на це впродовж багатьох років.

Тим часом хмари — білі, а небо — все блакитне. Чому так багато для Бога. Чому хоч би трішечки не для людей.

Вона народилася не під щасливою зіркою і здавалося, що вона була дочкою невідомо кого й мала вираз обличчя, ніби вибачалася за те, що займає чиєсь місце. Дивлячись у дзеркало, вона вивчала плями на обличчі, думаючи про щось інше. В Алаґоас їх називали латками й казали, що це все через печінку. Вона маскувала плями товстим шаром білої пудри; лише частина її обличчя була вкрита пудрою, але це все ж таки краще, ніж коричневі плями. Вона вся була трішки брудною, тому що рідко вмивалася. Вдень вона носила ті самі спідницю і блузку, вночі спала в комбінації. Її сусідка по кімнаті не знала, як натякнути їй, що від неї тхне. Й оскільки вона не знала, як це зробити, бо боялася образити її, все залишалося як було. В ній не було нічого видатного, хоч її шкіра там, де не було плям, мала легкий опаловий блиск. Але це не мало значення. Ніхто не озирався за нею на вулиці, вона була наче холодна кава.

Так і спливав час для цієї дівчини. Шмаркалась собі у поділ комбінації. Вона не мала тієї делікатності, що називається шармом. Тільки я вважаю її чарівною. Тільки я, її автор, люблю її. Страждаю через неї. І тільки я можу сказати так: «Чого б тільки я не подарував тобі співаючи, якби ти попросила мене про це плачучи!» Ця дівчина не знала, якою вона була, як цуценя не знає, що воно цуценя. Тому вона не відчувала себе нещасливою. Єдине, чого вона жадала, — жити. Вона не знала, для чого, вона не замислювалася над цим. Можливо, вона вважала, що життя — це маленьке щастя. Вона гадала, що людина має бути щасливою. І вона була. Перш ніж народитися, вона була ідеєю? Перш ніж народитися, вона була мертвою? А після народження вона житиме, щоб потім померти? Яка тоненька скибка кавунки.

Треба розповісти декілька фактів, але ще й сам не знаю, що я повідомляю.

Тепер (вибух) швидкими штрихами я опишу життя цієї дівчини до того моменту, коли вона подивилася у дзеркало над рукомийником.

Дитя сертану, вона народилася рахітичною, не під щасливою зіркою, як я вже казав. Коли їй було два роки, її батьки померли від лихоманки, звичної для сертану штату Алаґоас, де диявол загубив свої чоботи. Багато років потому вона переїхала в Масейо[13] зі своєю богомільною тіткою, єдиною родичкою на світі. Іноді вона згадувала про щось давно забуте. Про те, наприклад, як тітка била її по маківці, бо вважала, що там має бути життєвий центр. Вона била завжди кісточками пальців по мʼякому, через нестачу кальцію, черепу. Вона била її, але не лише тому, що отримувала при цьому фізичне задоволення (тітка ніколи не була заміжньою, бо для неї стала огидною сама ідея виходити заміж), але й тому, що вважала себе зобовʼязаною вберегти її, аби вона не стала коли-небудь однією з тих дівиць, які прогулюються вулицями Масейо із запаленою цигаркою, чатуючи на чоловіків. Хоча не було жодних ознак того, що дівчинка може стати в майбутньому вуличною повією. Навіть той факт, що вона колись стане жінкою, здається, ніколи не стосувався її покликання. Жіночність у ній прокинеться пізно, адже навіть дикій траві, щоб рости, потрібне сонце. Але вона забувала про удари, бо якщо почекати певний час, біль минає. Значно болючішою була для неї інша кара: щоденне позбавлення десерту — гойябади з сиром[14], єдиної пристрасті в її житті. Чому ця кара стала улюбленою у хитрої тітки? Дівчинка не питала, чому вона постійно покарана, але їй не потрібно було все знати, і це незнання стало важливою частиною її життя.

Таке незнання може видатися шкідливим, але це не так, тому що вона знала багато, так само як ніхто не вчить цуцика махати хвостом, або людину відчувати голод, але вони вміють це робити; вона народилася з цим знанням. Так само ніхто не навчить її помирати: напевно вона помре одного дня, як та кінозірка, кольорову світлину якої вона полюбляла розглядати. Адже в час смерті людина стає блискучою зіркою кіноекрану, це — мить слави кожного з нас, коли чути, ніби окремі різкі звуки свистом вириваються із загального хору.

Коли вона була маленькою, їй дуже хотілося доглядати за якоюсь тваринкою. Але тітка вважала, що тварина — це зайвий рот. Тоді дівчинка вирішила, що їй залишається годувати бліх, коли вже їй не заслужити любові собаки. Через спілкування з тіткою її голова завжди була опущена долі. Але побожність не пристала до неї: тітка померла, і вона більше ніколи не була в церкві, тому що нічого не відчувала, а божества їй здавалися дивними.

У житті відбувається саме так: натискається кнопка і запалюється життя. Тільки моя героїня не знала, яку кнопку треба натиснути. Вона також не усвідомлювала, що жила в індустріальному суспільстві та була в ньому лише ґвинтиком, якого можна замінити. І все ж дещо не давало їй спокою: вона раптом зрозуміла, що не памʼятає ні матері, ні батька, вона забула це відчуття. Але, подумавши, вона казала, що виросла на землі сертану, як хробачливий гриб. Вона говорила, так, але була дуже мовчазною. Іноді мені вдається витягти з неї яке-небудь слово, але воно вислизає у мене між пальцями.

Попри смерть тітки, вона гадала, що з нею все буде по-іншому, що вона ніколи не помре. (Моя пристрасть — бути іншим. У цьому випадку — іншою. Я тремчу, так само знесилений, як і вона).

Цей опис трохи втомлює мене. Я віддаю перевагу правді, яка є в недобрих передчуттях. Коли я позбудуся цієї історії, то повернуся до більш безвідповідального заняття — до незначних передрікань. Я не вигадав цю дівчину. Вона вселилася у мене. Вона взагалі-то не була розумово відсталою, вона жила у благодаті та вірила, як ідіотка. Ця дівчина принаймні не випрошувала їжу, хоч і належала до найнижчого класу людей, що живуть голодуючи. Тільки я люблю її.

Потім — невідомо чому — вони переїхали до Ріо, неймовірного Ріо-де-Жанейро; тітка знайшла їй роботу, потім померла, а вона, тепер самотня, знімала кімнату з чотирма іншими дівчатами, продавчинями з універсамів «Lojas Americanas».

Кімната містилась у мансарді старого дому, побудованого в колоніальному стилі на звивистій вулиці Акре, серед повій, що обслуговували матросів, і складів для вугілля й цементу, недалеко від портової пристані. Брудна пристань викликала у неї тугу за майбутнім. (Що це? Я ніби чую мажорні акорди фортепіано — чи це не символ того, що життя дівчини в майбутньому складеться щасливо? Я радію цій можливості та зроблю все, щоб вона здійснилась).

Вулиця Акре. Оце так місце. Жирні пацюки вулиці Акре. Я ніколи не буваю там і без докорів сумління зізнаюся, що жахаюся цього життєвого бруду.

Час від часу на світанку їй випадало щастя почути життєствердний спів півня, і вона з ностальгією згадувала сертан. Як міг півень кукурікати на вулиці Акре, серед складів, захаращених товарами для експорту й імпорту? (Якщо читач заможний і має добре облаштоване життя, йому треба переступити через себе, аби зрозуміти, як іноді живуть інші. Якщо він бідний, то не читатиме мене, тому що моя книга — розкіш для тих, хто постійно відчуває голод. Я відіграю тут роль захисного клапана, рятуючи середній клас від згубного існування. Я знаю, як страшно переступити через себе, адже все нове зазвичай лякає. Безіменна дівчина цієї розповіді може бути давньою фігурою, її можна назвати навіть біблійною. Вона вийшла з підземелля і не знала квіту. Обманюю: вона була травою).

Задушливими літніми ночами на вулиці Акре вона лежала без сну і відчувала лише піт, піт, який погано пахнув. Цей піт видається мені підозрілим. Не знаю, чи вона була хвора на сухоти, думаю, що ні. У темряві було чутно свист якогось чоловіка, і важкі кроки, і виття покинутого пса. І між ними — тихі сузір’я і всесвіт, який є часом, якому байдужа вона і ми. Так минали дні. Спів півня на криваво-червоному світанку додавав відчуття свіжості її безрадісному життю. Світанкові крики птахів на вулиці Акре: серед каміння бруківки весело вирувало життя.

Вулиця Акре для життя, вулиця Лаврадіо для роботи, портова пристань — для недільних прогулянок, а ще довгі гудки вантажного корабля, від яких невідомо чому стискається серце, і солодкий, хоч і дещо сумний, спів півня. Іноді вона бачила цього півня уві сні. Він зʼявлявся з небуття, підходив до ліжка й вітав її. Але то був неглибокий сон, тому що майже рік вона мала застуду. На світанку її мучив сухий кашель; вона глушила його, занурившись у маленьку подушку. Але сусідки по кімнаті — Марія да Пенья, Марія Апаресіда, Марія Жозе і просто Марія — не прокидалися. Вони занадто втомлювалися на роботі, яка не мала назви, але від того не була легшою. Одна з них продавала пудру «Coty»[15]. Це ж треба! Вони лише поверталися на інший бік і спали ще міцніше. Небо зверху чи знизу? — думала дівчина з північного сходу. Вона лежала, втративши відчуття реальності. Іноді вечорами вона божеволіла від гострого нападу голоду, що не давав їй заснути, перед очима постійно мерехтів шматок яловичини. Щоб позбутися цього видіння, вона ретельно розжовувала й ковтала аркуш паперу.

Так. Я звикаю, але досі не можу з цим змиритися. Боже мій! Мені значно простіше спілкуватися з тваринами, ніж із людьми. Коли я бачу свого коня, що вільно пасеться на луці, мені хочеться припасти обличчям до його сильної оксамитової шиї та розповісти про своє життя. І коли я пещу голову свого собаки, я знаю, що він не вимагає від мене, щоб я казав йому щось змістовне чи щось пояснював.

Можливо, дівчина з північного сходу вже дійшла до висновку, що життя здатне створювати багато проблем і що душа не завжди міцно привʼязана до тіла, а ще така слабка, як у неї. Нашпигована забобонами, вона уявляла: якщо відчує смак до кращого життя, розчарувавшись у власному, то принцеса перетвориться на повзучу тварину. Бо, попри весь жах її становища, вона не хотіла втратити себе, хотіла бути собою. Вона вважала, що отримала б тяжку кару і навіть ризикувала би померти, якби в неї зʼявилися задоволення. Тому вона рятувалася від смерті тим, що жила скромно, економно користуючись своїм життям, щоб те не обірвалось. Ця економія давала їй певне відчуття безпеки, адже хто низько літає, тому не так боляче падати. Чи відчувала вона, що живе марно? Не можу знати, але гадаю, що ні. Тільки одного разу вона поставила собі трагічне запитання: хто я є? Але так злякалася, що геть припинила думати. Але я, кому ніколи не стати нею, відчуваю, що живу дарма. Я маю гроші, регулярно оплачую рахунки за світло, газ і телефон. А ця дівчина іноді навіть купувала зі своєї зарплати троянду.

Все це відбувається цього року, і я закінчу цю складну історію, лише знесилившись від боротьби, — я не дезертир.

Іноді вона згадувала страшну немилозвучну пісеньку, під яку водили хороводи дівчата — вона лише чула її, але не брала участі, бо тітка хотіла, щоб вона підмітала підлогу. Дівчата носили рожеві стрічки в кучерях. У пісеньці співалось: «Я прийшов по вашу доньку, ла-ла-ла. Я вибрав ту, яка мені подобається, ла-ла-ла». Мелодія цієї пісеньки була блідим привидом, ніби неймовірно гарна троянда, що має зів’янути: блідою і смертною була ця дівчина сьогодні, що бачила легкий і жахливий привид дитинства без м’яча та ляльки. Раніше вона мала звичку уявляти, як біжить коридорами за мʼячем з лялькою в руках і сміється. Цей сміх видавався зловісним, він був з минулого, і лише хвора уява переносила його в теперішнє, це — туга за тим, що могло би бути, але не сталося. (Я попереджав, що це — популярна література, хоч я намагаюсь уникнути співчуття).

Мушу сказати, що ця дівчина не усвідомлює, що я є, інакше вона мала би кого згадувати у своїх молитвах і в кого шукати спасіння. Але я знаю про неї все: через цю дівчину я кричу про свій жах перед життям. Життям, яке я так люблю.

Повертаюся до дівчини: єдина розкіш, яку вона собі дозволяла, — ковток холодної кави перед сном, за що розплачувалася печією зранку.

Вона була мовчазною (бо не мала що сказати), але їй подобався шум. Шум — це життя. А тиша ночі лякала: здавалося, зараз вона почує фатальні слова. Ночами на вулиці Акре було дуже тихо, хіба що час від часу проїде машина, що частіше, то краще для дівчини. Крім цих страхів, ніби того мало, вона боялася підхопити яку-небудь невиліковну жіночу хворобу — цим її лякала тітка. Хоча її нечисленні яйцеклітини такі зморщені. Такі, такі. Але її життя було настільки одноманітним, що ввечері вона не памʼятала, що сталося вранці. Часом вона думала довго та без слів: я є, я існую. Півні, про яких я казав, сповіщали, що настав новий виснажливий день. Півні співали про втому. А кури, що робили вони? — запитувала себе дівчина. Півні принаймні співали. Що стосується курей, то дівчина іноді їла в барі круте яйце. Але тітка казала їй, що яйця шкідливо впливають на печінку. І щоразу після цього їй дошкуляв біль у боці, щоправда, в лівому боці, ніяк не там, де печінка. Вона була дуже вразливою і вірила в усе, що існує і чого не існує. Але вона не вміла прикрашати дійсність. Дійсність була занадто неймовірною для неї. Крім того, це слово ні про що їй не промовляло. Як і мені, бігме.

Ночами їй іноді снилося, що тітка бʼє її по голові. А часом вона бачила якісь дивні сексуальні сни, хоча вочевидь не була сексуальною. Тоді, прокинувшись, вона відчувала себе винною невідь-чому, можливо тому, що приємне має бути забороненим. Винною, але задоволеною. Через свої сумніви вона почувалася винною і тричі механічно молилася: Аве Марія, амінь, амінь, амінь. Вона молилася, але без Бога, вона не знала, ким Він був, і тому Він для неї не існував.

Я щойно з’ясував, що крім Бога, реальність для неї також майже нічого не означала. Вона набагато краще почувалася в ірреальній повсякденності, жила у сповіііііільненому русі, заєць стрибаааааав у повііііітря над пааааагорбами, повільним був її земний світ, повільним був світ природи.

Вона вважала, що виглядати печальною — це добре. Не розчарованою, — для цього вона була занадто скромною і простою — а саме печальною, так ніби вона була романтичною. Звісно, що вона була невротичною, про це навіть не треба говорити. Але то був такий невроз, що підтримував її, Боже мій, принаймні як милиці. Бувало, вона їхала в середмістя і розглядала вітрини магазинів, що сяяли коштовностями і блискучим вбранням, лише для того, щоби трохи постраждати. Просто вона хотіла знайти себе, а трохи страждання допомагає знайти себе.

У неділю вона прокидалася дуже рано, щоб залишалося більше часу нічого не робити.

Найгіршим моментом її життя був кінець цього дня: вона впадала в неспокійні роздуми, у порожнечу сухої неділі. Зітхала. Тужила за тими днями, коли була маленькою — за сухою фарофою[16] — і гадала, що була щасливою. Насправді дитинство, хоч би яким гірким воно було, завжди прекрасне, який жах. Вона ніколи ні на що не жалілася, знала, що так було споконвіків — але хто створив землю людей? Без сумніву, колись вона потрапить до раю, але це буде рай кривих. Між іншим, для цього не потрібно прагнути на небо, все косо-криво на самій землі. Присягаюсь, я нічого не можу для неї зробити. Запевняю вас, що якби я міг, то все змінив би на краще. Я чудово усвідомлюю, що розповідати про некрасиву друкарку — це гірше, ніж непристойність.

(Щодо письменництва, то більшого вартий живий песик).

Маю поділитися з вами радістю. Річ у тім, що однієї тужливої неділі без фарофи дівчина відчула несподіване, незбагненне щастя: гуляючи по портовій пристані, вона побачила веселку. Відчуваючи легкий екстаз, вона тієї ж миті зажадала більшого: їй захотілося побачити, як колись у Масейо, німі спалахи феєрверку. Вона захотіла більшого, бо насправді, коли ти даєш руку, такі люди, як вона, хочуть отримати все решта, цей народ жадібно мріє мати все. Без жодного права на це бажання, чи не так? Не існує способу — принаймні я його не знаю — побачити багатокольоровий сяючий дрібний дощ з феєрверку.

Чи маю я сказати, що вона дуріла від солдатів? Це дійсно так. Коли вона бачила солдата, то думала, тремтячи від задоволення: невже він може вбити мене?

Якби ж ця дівчина знала, що моя радість також виникла з глибини моєї печалі і що моя печаль — це невдала радість. Так, у глибині душі вона була трішки веселою, незважаючи на невроз. Невроз від війни.

І вона дозволяла собі ще одну розкіш, окрім щомісячних походів до кінотеатру: вона фарбувала нігті на руках у вульгарний червоний колір. Але через те, що вона їх обгризала майже до нігтьової пластинки, дешевий червоний лак згодом обдирався і під ним було видно чорний бруд.

А що було, коли вона прокидалась? Коли вона прокидалась, то не одразу могла зрозуміти, ким є. Потім вона згадувала і з таким задоволенням думала: я друкарка, незаймана й мені смакує кока-кола. Потім вона вдягалася у свою сутність і проводила решту дня, смиренно скоряючись буттю.

Чи збагатив би я свою розповідь, якби використав якісь складні спеціальні терміни? Але річ у тім, що ця історія не має жодних технічних прийомів, жодного стилю, її написано навмання. Нізащо в світі я б не розцяцьковував блискучими й неправдивими словами таке скромне життя, як у цієї друкарки. Протягом дня я, як і всі, здійснюю вчинки, які не зрозумілі мені самому. І найбільш незрозумілий з них — ця історія, в якій немає моєї провини та яка розвивається сама по собі. Друкарка жила в особливому зачарованому німбі між пеклом і раєм. Вона ніколи не думала: «Я — це я». Напевно, вона вважала, що не має на це права, вона була випадковим створінням. Плід, який копають, як сміття, загорнуте в газету. Невже таких, як вона, тисячі? Так, але всі вони випадкові. Якщо добре подумати: хто не є випадковим створінням у цьому житті? Що ж до мене, я вільний від того, щоб бути просто випадковим, бо я пишу, що є дією, яка є фактом. Саме тоді я контактую зі своїми внутрішніми силами і відкриваю у собі вашого Бога. Для чого я пишу? Хіба ж я знаю? Не знаю. Так, дійсно, мені іноді здається, що я — не я, що належу якійсь далекій галактиці, дивуюся самому собі. Невже це я? Я лякаюся зустрічі із самим собою.

Дівчина з північного сходу не вірила у смерть, як я вже казав, думала, що не помре — але хіба вона не була живою? Вона забула імена матері й батька, про яких ніколи не згадувала її тітка. (Надмірна легкість, з якою я граю словами, викликає в мені трепет, і я боюся порушити Порядок і впасти в бездонну прірву, населену криками: Пекло свободи. Але я продовжуватиму).

Продовжую.

Щоранку вона вмикала радіо, позичене у сусідки по кімнаті, Марії да Пенья, вмикала тихесенько, щоб не розбудити інших, вмикала завжди заради програми «Радіо-годинник», що передавала «точний час і новини культури», і жодної музики — лише падаючі краплі звуків, що відраховували кожну спливаючу хвилину. Крім усього іншого, цей канал використовував інтервали між краплями-хвилинами для комерційної реклами — вона обожнювала рекламу. Це була прекрасна програма, оскільки між сигналами вона давала безліч цікавих повідомлень, які, можливо, колись їй стануть у нагоді. Так вона дізналася, що імператора Карла Великого в його рідній країні називали Каролусом. Щоправда, їй жодного разу не випало застосувати цю інформацію. Але ніколи не передбачиш, винагорода за терпіння завжди буває лише наприкінці. Також вона почула інформацію про те, що кінь — єдина тварина, яка не схрещується зі своїм потомством.

— Ну, це вже, юначе, непристойність, — сказала вона дикторові.

Іншого разу вона почула: «Покайся у Христі, і Він дасть тобі щастя». І вона покаялась. Оскільки не знала, в чому, то каялася цілком і в усьому. Пастор також сказав, що помста — це смертельний гріх. І вона не мстилася.

Так, винагорода за терпіння завжди буває лише наприкінці. Правда?

Вона мала те, що називається внутрішнім світом, але не знала про це. Вона жила собою, ніби поїдала власні нутрощі. Коли вона їхала на роботу, справляла враження тихої божевільної, бо коли вона бігла від автобусної зупинки, то літала десь далеко, у високих і засліплюючих мріях. Мрії ці, попри всю їхню інтимність, були порожніми, бо не мали стрижня попереднього досвіду — досвіду екстазу, скажімо. Найчастіше в ній була порожнеча, якої вона не усвідомлювала, та порожнеча, що заповнює душі святих. Чи була вона святою? Схоже на те. Вона не розуміла, що медитує, тому що не знала, що означає слово. Але, здається, все її життя було тривалим роздумом про ніщо. Інші люди були потрібні їй лише для того, щоб вірити в себе, інакше вона б загубилася в безкінечній порожнечі, що заповнювала її. Вона думала, коли друкувала на машинці, і через це помилялася ще частіше.

Але мала й радощі. Холодними ночами вона, тремтячи всім тілом під полотняним простирадлом, читала рекламні оголошення, що їх вирізала в офісі зі старих газет. Клеїла їх в альбом. Найулюбленішою була реклама з кольоровою світлиною відкритого слоїчка з рожевим кремом для шкіри жінок, просто не таких, як вона. За звичкою примружуючи очі, вона з насолодою фантазувала: крем був таким апетитним, що якби вона мала гроші, то обовʼязково купила би його. Зовсім не для шкіри, вона зʼїла би його, просто ложкою зі слоїчка. Річ у тім, що їй бракувало жирів і її організм був сухішим, ніж напівпорожній мішок із покришеними грінками. З часом вона перетворилася би на живу матерію в її первинній формі. Можливо, так вона рятувалася від спокуси бути нещасливою та шкодувати себе. (Коли я думаю, що міг би народитися нею — а чому б ні? — я здригаюся. Тоді я сам собі видаюся боягузом і відчуваю свою провину, як свідчить одна з назв цієї книги).

Так чи інакше, майбутнє, схоже, буде набагато кращим. Принаймні майбутнє має ту перевагу, що не є теперішнім. Завжди є щось краще за руїну. Але у ній не було жодної людської слабкості. В її душі ніби пашіла свіжа квітка. Бо, як не дивно, вона вірила. Вона була лише тонкою органічною матерією. Вона існувала. І все. А я? Про мене відомо тільки те, що я дихаю.

У ній було невелике, але невгасиме полумʼя — дихання життя. (З цією історією я проходжу через маленьке пекло. Боги не хочуть, щоб я писав про прокажених, інакше погрожують наслати на мене проказу). (Якщо я відтерміновую опис подій, які я туманно передбачаю, то роблю це для того, аби змалювати декілька портретів моєї героїні, дівчини зі штату Алаґоас. А ще для того, аби читач, якщо такий знайдеться, увібрав її, як висушена земля всотує вологу. Ця дівчина — правда, про яку я волів би не знати. Не уявляю, хто в цьому винен, але хтось має за це відповісти).

Чи не станеться так, що вриваючись у її життя, я порушу таємницю фараонів? Чи не буду я смертельно покараним за розповідь про це життя, яке, як і всі інші життя, має непорушну таємницю? Несамовито намагаюся знайти в цьому існуванні щонайменше один коштовний топаз. Можливо, наприкінці він засяє, поки не знаю, але маю надію.

Я забув сказати, що друкарку час від часу нудило від думки про їжу. Це почалося, коли в дитинстві вона дізналася, що зʼїла на обід смаженого кота. Це її дуже налякало. Вона втратила апетит, довго голодувала. Їй здавалося, що вона вчинила злочин, що з’їла смаженого янгола, і його крила хрустіли у неї на зубах. Вона вірила в янголів, а оскільки вона вірила — вони існували.

Вона ніколи не обідала й не вечеряла в ресторанах. Їла біля стійки в барі на розі. Їй чомусь здавалося, що кожна жінка, яка входить до ресторану, — француженка і є легковажною.

Вона не розуміла значення деяких слів. Наприклад, слова «ефемерний». Сеу[17] Раймундо часто давав їй передруковувати папери, написані його красивим почерком, де було багато таких слів. Слово «ефемерний» їй здалося надзвичайно таємничим, і вона передрукувала його з особливою уважністю, не пропустивши жодної букви. Ґлорія, її співпрацівниця, була стенографісткою, і не лише заробляла більше, а й не боялася складних слів, що їх так полюбляв їхній шеф. А моя героїня поки що вподобала слово «ефемерний».

Ще один штрих до її портрету: вона ніколи не отримувала подарунків. Втім, вона й не мріяла про них. Тільки одного разу їй дуже захотілось отримати одну річ, це була книга, яку сеу Раймундо, що полюбляв літературу, залишив на столі. Книга називалася «Принижені та ображені»[18]. Дівчина замислилась. Можливо, вперше вона віднесла себе до певного соціального класу. Вона думала, думала й думала! Тож дійшла висновку, що насправді ніхто ніколи її не ображав, просто такий уже цей світ, боротьба тут не має сенсу, заради чого боротися?

Я запитую: чи пізнає вона одного дня розлуку зі своїм коханням? Чи пізнає вона кохання до нестями? Це буде солодкий лет? Нічого достеменно не відоме. Уся заковика в тій істині, що весь світ трохи сумний і самотній. Дівчина з північного сходу губилася в натовпі. На площі Мауа, де вона сідала в автобус, було дуже холодно і ніде було сховатись від вітру. О, проте, існують вантажні судна, які споглядала й тужила невідомо за чим. Таке відбувалось лиш іноді. Насправді вона виходила з темної контори, вдихала сутінкове повітря вулиці й переконувалася, що вечір настав знов у той самий час. Невідворотним є рух великого годинника, що керує часом. Так, на моє нещастя, у той самий час. Ну то й що? А нічого. Що ж до мене, автора життя, я не люблю повторювати: рутина віддаляє мене від моїх імовірних відкриттів.

Якщо вже про відкриття, одного разу дівчина побачила у барі чоловіка, такого, такого, такого вродливого, що — що їй захотілося мати його вдома. Так ніби він був — був великим смарагдом-смарагдом-смарагдом у відкритій скриньці. Недоторканий. Вона побачила обручку і зрозуміла, що він був одруженим. Як можна вийти заміж за-за-за істоту, створену для того, щоб-щоб-щоб нею милувалися, затиналася вона у своїх роздумах. Вона померла би від сорому, якби обідала перед ним, тому що він був занадто вродливим для людської істоти.

Може, вона хотіла дати спині відпочити, хоча б день? Але знала, що якби сказала про це шефові, він би не повірив, що у неї болить хребет. Тоді вона наважилась на брехню, що переконує більше, ніж правда: вона сказала шефу, що не зможе прийти на роботу, бо їй треба вирвати зуб, який дуже болить. І брехня допомогла. Іноді лише брехня може зарадити. Отож, наступного дня, коли чотири втомлені Марії пішли на роботу, вона вперше в житті заволоділа однією дуже цінною річчю: самотністю. Кімната належала тільки їй одній. Вона погано уявляла, як використає цей простір. Поруч нікого. І тоді вона почала танцювати, і це був безумовно сміливий вчинок, адже тітка не схвалила б його. Вона кружляла й танцювала, тому що, залишившись одна, вона стала в-і-л-ь-н-о-ю! Вона використає всі переваги так нелегко завойованої самотності: і ввімкнене на повну гучність радіо, і простір кімнати без Марій. Вона позичила у господині квартири трохи розчинної кави, попросила в неї також окропу в борг і випила все перед дзеркалом, аби лишень не втратити себе. Можливість знайти саму себе була благом, якого вона не знала раніше. «Мабуть, я ніколи в житті не була такою щасливою, як зараз», — думала вона. Вона нікому нічого не була винна, і ніхто не був винен їй. Вона навіть дозволила собі таку розкіш, як нудьга, і це була особлива нудьга.

Я дещо здивований тією легкістю, з якою вона попросила в борг. Отож, їй були потрібні якісь особливі умови, щоб бути щасливою? Чому вона не діяла так само в житті? І навіть дивитися в дзеркало не було так страшно: вона була задоволеною, але трохи божевільною.

— Ах, місяце травню, я ніколи тебе не забуду! (Вибух) — вигукнула вона наступного дня, 7 травня, вона, яка ніколи не вигукувала раніше. Можливо тому, що нарешті їй щось було дано. Дано нею ж самою, але дано.

Ранок 7 травня, несподіваний екстаз для її маленького тіла. Яскравий сонячний промінь увірвався й освітив її тьмяне існування. Травень, місяць білих весільних суконь.

Далі буде лише спроба відновити три вже написані сторінки, що їх моя кухарка, побачивши розкиданими, викинула у смітник, на мій відчай — нехай мертві допоможуть мені витримати майже нестерпне, бо від живих я не маю жодної користі. Також я не зміг уникнути спроби штучного повтору того, що я спершу написав про зустріч з її майбутнім коханим. І зараз я смиренно розповім історію історії. Тому якщо мене спитають, як це сталося, я скажу: не знаю, я проґавив цю зустріч.

Травень, місяць метеликів-наречених, що пурхають у білому вельоні. Її поклик, можливо, був провісником того, що сталося ввечері цього ж дня: під зливою вона зустріла (вибух) перше в своєму житті кохання, і її серце забилося, як пташка, що тріпоче крильцями у клітці. Хлопець і вона дивились один на одного крізь дощ і відчули, що вони обидвоє з північного сходу, істоти одного виду, що вивчають одне одного. Він дивився на неї, витираючи руками мокре обличчя. І дівчина, щойно поглянувши на нього, полюбила його, як гойябаду з сиром.

Він...

Він підійшов і співочим голосом жителя північного сходу, що аж збентежив її, запитав:

— Вибачте, сеньйорито, чи можу я запросити вас погуляти?

— Так, — швидко відповіла вона, побоюючись, аби він не передумав.

— І дозвольте дізнатися, як вас звати?

— Макабеа.

— Мака — що?

— Беа, — довелося їй договорити.

— Пробачте мені, але це звучить як назва хвороби, хвороби шкіри.

— Мені моє імʼя також видається дивним. Але моя мати дала обітницю Діві Марії, якщо я виживу, назвати мене саме так, і до року я взагалі не мала імені, і я воліла би не мати жодного, ніж таке, ні на що не схоже. — Вона на мить зупинилася, щоб перевести подих, і завершила понуро. — Але, як бачите, я вижила... ось і...

— В сертані Параїби[19] обітниця — теж справа честі.

Вони не знали, куди йдуть. Вони волочилися під зливою й зупинились перед вітриною магазину метизних товарів, де за склом було виставлено труби, бляшанки, величезні ґвинти й цвяхи. І Макабеа, побоюючись, що мовчання не сподобається її коханому, з яким вона тільки-но познайомилась, сказала:

— Мені так подобаються гайки та цвяхи, а вам?

Коли вони зустрілися вдруге, знову падав дощ, і вони змокли до нитки. Великі краплі стікали по обличчю Макабеї, від чого здавалося, що вона плаче.

І під час їхньої третьої зустрічі — звісно, знову падав дощ — і юнак, роздратований, втративши поверхневий полиск витонченості, якої не без зусиль навчив його вітчим, сказав:

— Відколи я з тобою познайомився, постійно падає дощ!

— Вибачте.

Але вона його вже так сильно любила, що не могла звільнитися від нього, вона була у відчаї від цього кохання.

Під час однієї із зустрічей вона cпитала, нарешті, як його звати.

— Олімпіко де Жезус Морейра Шавес, — збрехав він, тому що справжнім його прізвищем було просто де Жезус, звичайне прізвище незаконнонароджених. Його виховував вітчим, що навчив його вишуканих манер, які допомогли йому використовувати людей у своїх цілях і задурювати голову жінкам.

— Я не розумію, — сказала вона, — що означає твоє імʼя — Олімпіко?

Макабеа симулювала цікавість, аби приховати, що вона часто, як і тепер, багато чого не розуміла. Але він сполошився, як бойовий півень, від такого дурного питання, бо не знав відповіді, й недобрим тоном сказав:

— Я знаю, але не хочу казати!

— Менше з тим, менше з тим, менше з тим... людині не треба знати, що означає її імʼя.

Вона знала, що таке бажання, хоча й не усвідомлювала, що знала. Було це так: вона була голодною, але не до їжі, це було майже болісне бажання, що піднімалося з низу живота і змушувало тремтіти кінчики грудей і руки, що не знали обіймів. Вона все драматизувала і їй було боляче жити. Вона була трохи нервовою, і Ґлорія для заспокоєння давала їй підсолоджену воду.

Олімпіко де Жезус був робітником на металургійному заводі, але вона ніколи не чула, щоб він називав себе робітником, — тільки металургом. Макабеа була задоволена його соціальним становищем, бо також пишалась тим, що вона друкарка, хоч і отримувала менше мінімальної заробітної плати. Але вона й Олімпіко були кимось у цьому світі. Металург і друкарка створювали пару, що відповідала їхньому класу. Олімпіко отримував від роботи таке ж задоволення, як від цигарки, запаленої не з того кінця. Його робота полягала в перетягуванні залізних брусів з одного слизького конвеєра на інший. Він ніколи не запитував себе, для чого він це робить. Життя не було поганим для нього, він навіть заощаджував трохи грошей: один охоронець пускав його, як друга, ночувати до своєї комірчини.

Макабеа сказала:

— Гарні манери — найкраща спадщина.

— Для мене найкраща спадщина — багато грошей. Але одного дня я стану дуже багатим, — сказав Олімпіко, який мав одну демонічну якість: невичерпну життєву силу.

Йому хотілося бути тореадором. Одного разу в кіно побачив червоний плащ і затремтів од голови до ніг. Він не мав жалю до бика. Йому подобалося бачити кров.

Ще на північному сході він призбирав грошей із зарплати та вирвав здоровий зуб, аби замінити його на блискучий золотий. Із цим зубом він отримував статус у житті. Крім того, це робило його людиною з великої літери. Олімпіко не знав, що таке сором, таких на північному сході називають «безсоромний кабра[20]». Але мало хто знав, що він був художником: в години дозвілля він вирізав фігурки святих, і вони були такими гарними, що він їх не продавав. Одного разу з надзвичайною ретельністю, не оминаючи жодної деталі, він вирізав статуетку маленького Ісуса. Він вважав, що Він такий і був, бо Христос, крім того, що був святим, також був людиною, як і Олімпіко, тільки без золотого зуба.

Олімпіко цікавився суспільним життям. Він обожнював слухати політичні дискусії. Мав власну думку з кожного питання. Він сідав з дешевою сигарою в руці і думав. Ще в Параїбі він сідав просто на підлогу й міркував уголос. Його голос звучав голосно й самотньо:

— Я дуже розумний і ще стану депутатом.

Хіба у нього не було таланту виголошувати промови? Він мав милозвучний голос, а його невичерпне красномовство годилося для того, щоб просити й говорити про права людини. У майбутньому, яке виходить за межі моєї розповіді, чи не стане він справді депутатом? І оточення називатиме його доктором.

Макабеа дійсно була середньовічним персонажем, тоді як Олімпіко де Жезуса можна вважати відмикачкою, що відчиняє будь-які двері. В Макабеї не було нічого штучного, вона просто була сама собою. Ні, я не хочу бути сентиментальним, тому уникатиму співчуття до цієї дівчини. Маю, однак, відзначити, що Макабеа не отримала в своєму житті жодного листа, і до телефону в конторі запрошували тільки шефа або Ґлорію. Одного разу вона попросила Олімпіко подзвонити їй. Він сказав:

— Навіщо? Щоб вислуховувати твої дурниці?

Коли Олімпіко сказав їй, що стане депутатом від штату Параїба, вона від подиву роззявила рота і подумала: коли ми одружимось, я стану депутаткою? Вона цього не хотіла, бо «депутатка» було схоже на непристойне слово. (Як я вже казав, це не історія роздумів. Можливо, пізніше я повернуся до безіменних почуттів, навіть до божественних почуттів. Але зараз я маю закінчити історію Макабеї, інакше зійду з розуму).

Нечасті розмови закоханих стосувалися борошна, вʼяленого та сушеного мʼяса, рападури[21] і меладо[22]. Це було їхнє спільне минуле, і вони вже забули гіркоту свого дитинства, бо дитинство, якщо воно минуло, завжди здається кисло-солодким і навіть викликає ностальгію. Вони були дуже схожі на брата й сестру, а це означає — я лише зараз це зрозумів, — що вони не можуть одружитися. Але я не знаю, чи здогадуються вони про це. Вони одружаться чи ні? Цього я поки що не знаю, знаю тільки, що вони були в певному сенсі невинними і майже не відкидали тіні.

Ні, я сказав неправду, тепер я побачив усе: він аж ніяк не був невинним, хоч і став жертвою цього світу. В ньому зростало, як я зараз зрозумів, тверде сімʼя зла, він любив помсту, це було його великим задоволенням і давало йому життєву силу. Більшу, ніж у Макабеї, що не мала янгола-охоронця.

Врешті-решт, те, що має статися, обовʼязково станеться. Але тим часом нічого не відбувалося, ці двоє не вміли створювати події. Вони сідали в безкоштовному місці: на лавці на площі. І, влаштувавшись там, вони не помічали нічого на світі. І слава Богу.

Він: Так.

Вона: Що так?

Він: Я просто сказав: так.

Вона: Але що «так»?

Він: Краще змінити тему, тому що ти мене не розумієш.

Вона: Не розумію чого?

Він: Пресвята Богородице! Макабеа, змінимо тему і то вже!

Вона: Але про що тоді говорити?

Він: Про тебе, наприклад.

Вона: Про мене?!

Він: Чому ти дивуєшся? Хіба ти не людина? Люди говорять про людей.

Вона: Пробач, але я не вважаю, що я така вже людина.

Він: Але всі ми люди, Боже мій!

Вона: Але я не звикла.

Він: Не звикла до чого?

Вона: Ах, я можу пояснити.

Він: Що?

Вона: Що-що?

Він: Я зараз піду, бо ти нестерпна!

Вона: Я тільки те і вмію, що бути нестерпною. Більше я не вмію нічого. Що мені робити, аби ти міг терпіти мене?

Він: Припини верзти дурниці! Говори про те, що тобі зрозуміло.

Вона: Думаю, я не зможу.

Він: Не зможеш чого?

Вона: Га?

Він: Слухай, я зараз помру з тобою. Давай взагалі не будемо ні про що говорити, гаразд?

Вона: Гаразд, як хочеш.

Він: Ти взагалі не маєш власної думки. А в мене вона була завжди. В сертані Параїби немає нікого, хто не знав би Олімпіко. І колись про мене почує весь світ.

Вона: Справді?

Він: Я тобі кажу! Ти не віриш?

Вона: Вірю, так, вірю, вірю, я не хочу тебе образити.

Одного разу в дитинстві вона побачила будинок, пофарбований у білий та рожевий кольори, з криницею на задньому дворі. Їй подобалося зазирати в неї. Це стало її мрією: власна криниця, лише для неї однієї. Але вона не знала, як це можна зробити, і спитала Олімпіко:

— Ти не знаєш, чи можна купити яму?

— Слухай, ти досі не спинилася? Ти що, не розумієш, що на твої запитання не існує відповідей?

Вона схилила голову на плече, наче печальна голубка.

Одного разу, коли Олімпіко вголос мріяв про те, як він стане багатим, вона зауважила:

— Це ж лише мрії, хіба не так?

— Іди ти до біса зі своїми припущеннями. Я послав би тебе ще далі, якби ти не була невинною дівчиною.

— Кажуть, від клопотів болить шлунок.

— Шлунок — це дурня, я знаю точно, що досягну свого. А ти маєш які-небудь цілі?

— Ні, я не маю жодної. Мабуть, тому, що я нічого не хочу досягти.

Це був єдиний випадок, коли вона говорила про себе з Олімпіко де Жезусом. Вона звикла забувати про себе й не порушувала своїх звичок.

— Ти знаєш, у «Радіо-годиннику» повідомили, що один чоловік написав книгу «Аліса в Країні чудес», він ще був математиком. І ще вони говорили про алгебру. Що означає це слово — «алгебра»?

— Це непристойне слово, порядна дівчина не повинна його повторювати.

— По радіо вони часто говорять про культуру і вимовляють інші незрозумілі слова, наприклад, що таке електроніка?

Мовчання.

— Я знаю, але не хочу казати.

— Я так люблю слухати, як капають хвилини: тік-так-тік-так-тік-так. «Радіо-годинник» повідомляє точний час, передає обʼяви й новини культури. Що таке культура?

— Культура — це культура, — сердився він. — Чого ти до мене причепилася?

— Річ у тім, що я дуже багато чого не розумію. Що означає «дохід на душу населення»?

— Ну, це просто, це щось із медицини.

— А що означає «вулиця графа де Бонфім»? Що таке граф? Це принц?

— Граф — це граф, чорт забирай. І мені не потрібен цей твій точний час, тому що в мене є годинник.

Він не сказав їй, що вкрав у туалеті на фабриці годинника: колега поклав його на рукомийник, коли мив руки. Ніхто не дізнався, він був справжнім майстром крадіжок, не носив годинника на роботі.

— Знаєш, про що я ще дізналась? Вони сказали, що в житті має бути радість. Мені здається, вона в мене є. А ще я чула таку гарну пісню, що навіть заплакала.

— Це була самба?

— Мабуть. Її співала людина на імʼя Карузо, про нього сказали, що він уже помер. У нього такий ніжний голос, що навіть слухати боляче. Пісня називалась «Una Furtiva Lacrima»[23]. Не знаю, чому вони не кажуть «lágrima»[24].

«Потайна сльоза» була єдиною прекрасною подією в її житті. Витираючи сльози, вона намагалася наспівати те, що почула. Але її голос був грубим і розладнаним, як і вона сама. Щойно почула цю пісню, почала плакати. Вона плакала вперше в житті, не знаючи, що в її очах є так багато води. Вона плакала і шмаркалася, не розуміючи, чому вона плаче. Вона не оплакувала своє життя: не знаючи іншого, вона приймала його як належне. Я думаю, за допомогою музики вона, можливо, здогадувалася, що на світі є інші форми почуттів, більш витончене життя і навіть більш натхненні душі. Вона знала багато речей, які не могла розуміти. «Аристократія» може означати благодать? Можливо. Якщо це так, хай так буде. Занурення в безмежний світ музики не потребує розуміння. Її серце спалахнуло. І поруч з Олімпіко вона несподівано для самої себе відчула сміливість і мовила:

— Я навіть можу заспівати цю пісню. Ла-ла-ла-ла-ла.

— Ти співаєш так, ніби у тебе немає голосу. Ти не потрапляєш у тональність.

— Це, напевно, тому, що я співаю вперше в житті.

Вона гадала, що «lacrima» замість «lágrima» було помилкою диктора, навіть уявлення не мала, що на світі існують інші мови, та була впевнена, що в Бразилії розмовляють бразильською. Крім вантажних суден у неділю, вона мала тільки цю музику. Останнім субстратом музики була її унікальна вібрація.

Залицяння тривало мляво. Він:

— Відколи померла моя хрещена мати, ніщо вже не тримало мене в Параїбі.

— Від чого вона померла?

— Ні від чого. У неї скінчилося здоров’я.

Він говорив про грандіозне, а вона звертала увагу на речі незначні, такі ж, як сама. Так, вона помітила іржаву, перекошену, скрипучу та обдерту браму, за якою відкривалася дорога до однакових заміських будиночків. Усе це побачила з вікна автобуса. На будинку під номером 106 висіла табличка з назвою району. Він називався «Схід сонця». Гарна назва, яка також передвіщає гарні речі.

Вона вважала, що Олімпіко багато знає. Говорив про такі речі, про які вона ніколи не чула. Одного разу він сказав таке:

— Обличчя набагато важливіше за тіло, тому що обличчя показує те, що людина відчуває. У тебе обличчя людини, яка зʼїла якусь гидоту. Мені не подобаються сумні обличчя, тобі треба змінити — і тут він сказав складне слово — «вираз» обличчя.

Вона сказала, приголомшена:

— Я не знаю, як можна змінити обличчя. Але в мене тільки обличчя сумне, а всередині я дуже весела. Адже жити — так добре, правда?

— Ясна річ! Але гарне життя — для обраних. Я самотній і видаюсь тобі малим і худим, але я сильний, можу однією рукою підняти тебе. Хочеш переконатися?

— Ні, ні, люди дивляться, всі сміятимуться!

— Та ніхто на тебе не дивиться.

І вони повернули за ріг. Макабеа була дуже щасливою. Він справді підняв її в повітря вище власної голови. Вона була в захопленні:

— Ніби летиш на літаку.

Так. Але він не зміг утримати її, тож вона впала лицем у багнюку, розбивши носа. Та вона була делікатною і лише сказала:

— Не хвилюйся, це було невеличке падіння.

Оскільки вона не мала хустинки, щоб обтерти бруд і кров, то скористалася спідницею, попередивши його:

— Будь ласка, не дивись на мене, поки я буду витиратися, мені треба підняти спідницю.

Але він розгнівався і не сказав більше ні слова. Декілька днів вони не зустрічалися: вона зачепила його гордість.

Усе закінчилося тим, що він повернувся до неї. З різних причин вони опинилися в одній мʼясній крамниці. Для неї запах сирого мʼяса був ароматом, який давав їй сили, ніби вона наїдалася. Стосовно Олімпіко, то він хотів бачити мʼясника і його гострий ніж. Він заздрив мʼяснику і хотів би бути на його місці. Застромлений у мʼясо ніж збуджував його. Обидвоє вийшли з крамниці задоволені. Тільки вона запитувала себе: який смак має це мʼясо? А він: як люди стають мʼясниками? В чому тут секрет? (Батько Ґлорії працював у чудовій мʼясній лавці).

Вона сказала:

— Мені буде так шкода себе, коли я помру.

— Дурниці, якщо ти помреш, то повністю.

— Тітка вчила мене не цьому.

— Та щоб її, цю твою тітку.

— Знаєш, чого б я хотіла понад усе? Стати артисткою кіно. Я ходжу в кіно тільки в день зарплати. І вибираю найдешевші кінотеатри. Я обожнюю артисток. Ти знаєш, що Мерилін була вся рожевого кольору?

— А ти — кольору бруду. Для артистки ти не вийшла ні лицем, ні фігурою.

— Ти так вважаєш?

— Аякже.

— Мені не до вподоби, коли на екрані показують кров. Я не можу бачити кров, мене від цього нудить.

— Тебе нудить чи ти плачеш?

— Донині мене, слава Богу, ще жодного разу не знудило.

— Ти — як корова, що не дає молока.

Думати — це так складно, вона не розуміла, в який спосіб люди взагалі думають. А Олімпіко не тільки думав, а й використовував вишукані слова під час розмови. Макабеа ніколи не забуде, як під час першої зустрічі він назвав її «сеньйоритою», ніби вона була кимось. А оскільки вона була кимось, то купила собі рожеву помаду. Їхні розмови ніколи не мали сенсу. Вона чудово усвідомлювала, що ніколи не називала речі своїми іменами. І «любов» вона не називала любовʼю, називала «не-знаю-що».

— Дивись, Макабеа...

— Дивитися куди?

— Ні, Боже мій, «дивись» не означає «кудись дивитися», так кажуть, коли хочуть, щоб людина послухала. Ти мене слухаєш?

— Повністю, повністю!

— Що повністю, Боже мій, якщо я ще нічого не сказав! Так-от, слухай, я запрошую тебе на філіжаночку кави в барі. Хочеш?

— А можна каву з молоком?

— Можна, вона коштує так само, якщо буде дорожче, різницю заплатиш сама.

Макабеа не змушувала Олімпіко витрачатися. Тільки того разу, коли він пригостив її кавою з молоком, яку вона так засолодила цукром, що її мало не знудило, але вона змогла контролювати себе, щоб не зганьбитися. Вона поклала стільки цукру, щоб скористатися можливістю.

Одного разу вони ходили до зоопарку, причому вона сама заплатила за квиток. Тварини вразили Макабею. Вона була налякана й не розуміла, навіщо вони існують. А коли вона побачила носорога — гігантського, чорного, круглого велетня, то зі страху впісялася. Носоріг здався їй, перепрошую, помилкою Творця. Але насправді вона не думала ні про якого Бога, це була просто звичка. До її величезної радості Олімпіко не помітив, що з нею сталося, і вона сказала йому:

— Я мокра, тому що сіла на мокру лавку.

І він нічого не зрозумів. А Макабеа автоматично проголосила молитву подяки. Це не було молитвою до Бога, просто вона повторювала те, чого її навчали в дитинстві.

— Жираф такий елегантний, правда?

— Дурниці, тварини не бувають елегантними.

Вона заздрила жирафу, який так високо ширяв у повітрі. Помітивши, що її коментарі про тварин не потішили Олімпіко, вона вирішила змінити тему:

— По «Радіо-годиннику» сказали одне слово, яке здалося мені таким вишуканим — мімікрія.

Олімпіко з підозрою подивився на неї:

— Хіба порядні дівчата говорять про такі речі? Знаєш, до чого це призводить? На Манґе повно дівок, які ставили подібні запитання.

— Манґе — це такий район?

— Це недобре місце, туди ходять лише чоловіки. Ти не зрозумієш, але я тобі скажу одну річ: ще трапляються дешеві жінки. Ти коштувала мені дешево, одну філіжанку кави. Я більше не буду на тебе витрачатися, гаразд?

Вона подумала: я не варта того, щоб він за мене платив, адже я впісялася.

Після дощу в зоопарку Олімпіко вже не був таким, як перше: він утратив витримку. І забувши про те, що сам говорив мало, як і належить серйозному чоловікові, дорікнув Макабеї:

— От лихо! Ти ж і рота не розтулила, ти не маєш навіть про що говорити!

Тоді, занепокоївшись, вона мовила:

— Слухай, імператор Карл Великий називався у своїй країні Каролусом! А чи знаєш ти, що муха літає так швидко, що якби вона літала по прямій, то облетіла би земну кулю за 28 днів?

— Це брехня!

— Зовсім ні, присягаюсь чистотою своєї душі, я чула це по радіо!

— Все одно не вірю.

— Померти мені на цьому місці, якщо я брешу. Хай мої батьки горять у пеклі, якщо я тебе обманюю.

— Ось побачиш, ти зараз помреш. Слухай сюди: ти вдаєш, що ти — ідіотка чи насправді така є?

— Я не знаю, яка я, гадаю, що я трохи... Я хочу сказати, що я не дуже добре знаю, хто я така насправді.

— Але ти принаймні знаєш, що тебе звати Макабеа.

— Це так. Але я не знаю, що всередині мого імені. Знаю тільки, що я ніколи не була важливою персоною.

— Так-от, запамʼятай, про мене ще надрукують у газетах, і моє імʼя стане відомим в усьому світі.

Вона сказала Олімпіко:

— Знаєш, на нашій вулиці є півень, і він співає.

— Чому ти стільки брешеш?

— Присягаюся, це правда. Хай моя мати помре, якщо я брешу.

— А хіба твоя мати не померла?

— Ой, так... Правда...

(А я, той, що розповідає цю історію, яка не сталася ні зі мною, ні з одним із тих, кого я знаю? Я приголомшений, знаючи стільки правди. Невже мій обовʼязок, що завдає мені такого болю, полягає в тому, щоби вгадати у плоті ту правду, яку ніхто не хоче усвідомити? І якщо я знаю про Макабею майже все, то це тому, що випадково спіймав погляд однієї виснаженої дівчини з північного сходу. Вона надіслала мені цей швидкий погляд усім тілом. Що ж до хлопця з Параїби, то мені очевидно треба подумки сфотографувати його обличчя — адже коли людину застають зненацька і розглядають неупереджено, якщо звернути увагу, обличчя розказує майже все).

Але тепер я знову зникаю і повертаюся до цих двох, які силою обставин були істотами не зовсім матеріальними.

Проте я ще не описав Олімпіко належним чином. Він вийшов із сертану Параїби і мав у собі стійкість, народжену любовʼю до цієї висхлої, потрісканої від засухи землі. Він завжди носив із собою баночку духмяного вазеліну, куплену на ринку в Параїбі, та гребінець, як свою виняткову власність. Він густо змащував вазеліном своє чорне волосся. Навіть не уявляв, що ця липка масна копиця викликає відразу в каріок[25]. Він від народження пропікся на сонці та був твердим, як суха гілка чи камінь, що лежить на спеці. Він був більше здатним до виживання, ніж Макабеа, бо зовсім не випадково вбив людину, свого ворога, в темному закапелку сертану, м’яко та акуратно встромивши довгого ножа йому в печінку. Він зберігав цю подію в цілковитій таємниці, і цей секрет додавав йому сили. Олімпіко був задиракою. Але він мав одну слабкість — похорони: іноді він тричі на тиждень ходив на похорони невідомих людей, звістки про які знаходив у газетах, зокрема в «O Dia»[26], і його очі наповнювалися сльозами. Так, це була його слабкість, але хто її не має? Той тиждень, коли не відбувалося жодних похоронів, був втраченим для цього чоловіка, який, навіть якщо був божевільним, дуже добре знав, чого хоче. Але він аж ніяк не був божевільним. Макабеа, на відміну від Олімпіко, була результатом схрещування «чогось» із «чимось». Направду, вона, здавалось, народилася з якоїсь туманної думки її голодних батьків. Олімпіко принаймні крав усе, що потрапляло під руку, навіть із комірчини, в якій ночував. Скоєне вбивство і крадіжки робили його значною людиною, надавали ваги, тож відчував себе не ким-небудь, а людиною честі. Він був більше здатним до виживання, ніж Макабеа, ще й тому, що дуже талановито вмів малювати смішні карикатури на сильних світу цього, портрети яких друкують у газетах. Це було його помстою. Лише один раз він був добрим з Макабеєю, коли пообіцяв знайти їй роботу на металургійному заводі, якщо її звільнять. Вона прийняла цю обіцянку як незаслужену радість (вибух), бо там вона знайшла б єдиний справжній звʼязок зі світом: самого Олімпіко. Але Макабеа зазвичай не хвилювалася про майбутнє: мати майбутнє — це розкіш. Одного разу Макабеа почула по радіо, що населення земної кулі — близько семи мільярдів. І вона відчула себе загубленою. Та Макабеа вміла в усьому знаходити щастя, тож одразу заспокоїлась: імовірно, ці сім мільярдів живуть для того, щоб допомогти їй.

Макабеї подобалося дивитися фільми жахів і мюзикли. Найбільше її захоплювали повішені жінки й постріли в серце. Насправді Макабеа була самовбивцею, навіть не знаючи про це, хоча вона ніколи не зазіхала на своє життя. Річ у тім, що її життя було прісним, як черствий хліб без масла. Тоді як Олімпіко був диявольськи живучим і від нього могли народитися діти — він мав цінне сім’я, у Макабеї, як уже було сказано (чи не було?), яєчники були зморщені, як варений гриб. О, якби я міг втрутитися в життя цієї дівчини, добре вимити її, налити тарілку гарячого супу й поцілувати в чоло перед сном, накриваючи її ковдрою. І зробити так, щоб, прокинувшись, вона відчула, яка це велика розкіш — життя.

Олімпіко насправді навіть ніколи не вдавав, що йому подобається залицятися до Макабеї — це я зрозумів лише зараз. Можливо, він бачив, що Макабеа безрідна, що вона побічний продукт. Проте коли побачив колегу Макабеї, то відчув, що у ній є порода.

У жилах Ґлорії текло добре португальське вино, а під час ходи вона манірно вихиляла стегнами так, як це вміють лише африканки. Хоч і була білою, але мала риси мулатки. Вона висвітлювала до жовткового кольору своє кучеряве волосся, чорні корені якого швидко відростали. Але навіть так вона ставала білявкою й отримувала додаткову перевагу в очах Олімпіко. Крім того, Ґлорія мала ще одну позитивну рису, якою житель північного сходу не міг знехтувати: коли Макабеа знайомила їх, Ґлорія сказала: «я — каріока аж до кісток!» Олімпіко не зрозумів, що означає «до кісток», бо це був вислів ще часів молодості батька Ґлорії. Той факт, що вона була каріокою, означав, що дівчина належала до привілейованого класу жителів півдня. Оцінюючи Ґлорію, Олімпіко швидко дійшов висновку, що вона не є вродливою, але добре харчується. І цей факт зробив її продуктом вищого класу.

На той час його почуття до Макабеї охолонули й перетворилися на рутину, хоча вони ніколи й не були гарячими. Олімпіко часто просто не приходив на побачення. Але для Макабеї він був коханим. І вона думала лише про той день, коли він захоче стати нареченим. І одружитися.

Із розмов Олімпіко дізнався, що у Ґлорії є батько, матір та гаряча їжа в певні години. Олімпіко дуже зрадів, коли дізнався, що її батько працює у мʼясній крамниці.

Він здогадувався, що Ґлорія — жінка дуже плодовита, тоді як Макабеа, здавалося, несла в собі власну смерть.

Забув сказати про один факт, дійсно дивовижний: у жалюгідному, майже зівʼялому тілі Макабеї безмежне дихання життя було таким сильним і багатим, як у вагітної незайманої, заплідненої партеногенезом[27]: вона бачила божевільні сни, в яких зʼявлялися величезні доісторичні тварини, ніби вона жила в епоху, далеку від нашого кривавого часу.

Сталося так (вибух), що Олімпіко раптово припинив будь-які стосунки з Макабеєю. Ці стосунки, можливо, дивні, були, проте, слабкою подобою любові. Аж ось Олімпіко заявив їй, що зустрів іншу дівчину, і що ця дівчина — Ґлорія. (Вибух). Макабеа чудово бачила, що відбувається між Олімпіко і Ґлорією: вони цілувалися поглядом.

Дивлячись у невиразне обличчя Макабеї, він навіть хотів сказати їй якусь приємну любʼязність у час прощання назавжди. Тому він сказав:

— Ти, Макабеа, — наче волосина в супі. Тебе не хочеться зʼїсти. Пробач, якщо я тебе образив, але це правда. Ти ображена?

— Ні, ні, ні! Ах, будь ласка, я хочу піти! Будь ласка, хутчіш скажи мені «прощавай»!

Краще мені не говорити про щастя чи нещастя — це викликає запаморочливу тугу, і цей бузок, запах фіалок, крижані хвилі спокійного припливу, що залишають піну на піску. Я не хочу провокувати, бо це завдає болю.

Забув сказати, що Макабеа, на жаль, була чуттєвою. Як могло статися, щоб у такому жалюгідному тілі вміщалася така хтивість, а вона навіть не знала про це? Загадка. Вона попросила в Олімпіко на початку їхнього кохання маленьку світлину розміром 3 на 4, де він посміхався, демонструючи золоте ікло, і це так її схвилювало, що бідній Макабеї, аби заспокоїтися, довелося тричі прочитати «Отче наш» і двічі «Ave Maria».

У той момент, коли Олімпіко її кинув, її реакція (вибух) була найбільш несподіваною. Вона зареготала, і все. Вона сміялась, бо не могла згадати, як плачуть. Здивований Олімпіко теж засміявся, не розуміючи, що відбувається.

Певний час вони сміялися разом. Раптом Олімпіко осяяла інтуїтивна думка — і він виявив делікатність: запитав у неї, чи не нервовий, бува, це сміх. Макабеа припинила сміятися і сказала дуже, дуже втомлено:

— Не знаю, ні...

Макабеа зрозуміла одну річ: Ґлорія мала чудове життя. Адже Ґлорія товста. Повнота завжди була таємною мрією Макабеї, бо ще в Масейо вона почула, як якийсь хлопець сказав товстунці, що проходила вулицею: «Повнота — твоя краса!» Власне, з цієї миті їй захотілося погладшати, і тоді вона виказала єдине у своєму житті прохання. Вона попросила тітку купити їй риб’ячого жиру. (Вже тоді вона була схильною вірити рекламі). Тітка запитала її:

— Думаєш, ти — донька батьків, які купаються в розкоші?

Після того, як Олімпіко її кинув, Макабеа, яка не була сумною людиною, намагалася жити так, ніби нічого й не втратила. (Вона не відчувала відчаю або чогось подібного). Та й, зрештою, що вона могла вдіяти? Вона мала стійкий характер. А печаль була для багатих, для тих, хто може собі це дозволити, для тих, кому нема чого робити. Печаль — це розкіш.

Забув сказати, що наступного дня, після того, як Олімпіко кинув її, Макабеї дещо спало на думку. Якщо ніхто не збирався влаштовувати їй свято, а тим паче весілля, вона вирішила зробити це сама. Свято полягало в тому, що Макабеа купила без жодної необхідності нову губну помаду, не рожеву, якою вона зазвичай користувалась, а яскраво-червону. У туалеті вона так нафарбувала вуста, що вийшла за їхні природні обриси, щоб її тонкі губи стали схожими на шикарні губи Мерилін Монро. Потім вона подивилась у дзеркало й побачила там якусь жахливу істоту, в якої замість губ, здавалось, було криваве місиво, ніби після зубодробильного удару (невеликий вибух). Коли вона повернулась на робоче місце, Ґлорія засміялася:

— Ти що, здуріла, тварючко? Так нафарбуватися, як божевільна? Ти схожа на солдатську повію.

— Я цнотлива дівчина! Я не сплю ні з солдатами, ні з моряками.

— Вибач, якщо я запитаю: бути негарною боляче?

— Я ніколи про це не думала, мабуть, трохи болить. Але ж і я можу запитати у тебе, некрасивої, чи ти відчуваєш біль.

— Я — гарна!!! — закричала Ґлорія.

Потім усе стало на свої місця, і Макабеа знову жила так, як і раніше, ні про що не думаючи. Пустопорожнє, пустопорожнє життя. Як я вже казав, у Макабеї не було янгола-охоронця. Та відбивалась, як могла. Вона була майже безликою. Одного разу Ґлорія запитала її:

— Навіщо ти просиш у мене стільки аспірину? Я не проти, хоча це коштує грошей.

— Щоб у мене не боліло.

— Як? Га? Ти хвора?

— У мене весь час болить.

— Де?

— Всередині, не знаю, як пояснити.

Крім того, вона дедалі частіше не могла нічого пояснити. Вона перетворювалася на одноклітинну істоту. І якимось чином у найбільш простих і відвертих речах знаходила чарівність гріха. Їй подобалося відчувати, як плине час. Хоча вона не мала годинника, а може, якраз тому, у неї було багато часу. Вона жила надзвуковим життям. Ніхто не помічав, що вона долала своїм існуванням звуковий барʼєр. Для інших вона не існувала. У Макабеї була єдина перевага перед іншою частиною людства — вона вміла ковтати пігулки без води, насухо. Ґлорія, даючи їй аспірин, завжди захоплювалася цією її здатністю, що вже втішало Макабею.

Ґлорія завжди попереджала її:

— Одного дня пігулка застрягне в твоєму горлі і тобі буде гірше, ніж курці з недорізаною шиєю, що бігає в паніці.

Якось Макабеа відчула справжній екстаз. Це сталося, коли вона побачила дерево, таке величезне, що вона ніколи не змогла б обхопити руками його стовбур. Але, попри цю радість, вона жила без Бога в душі. Молилася байдуже. Так. Але загадковий чужий Бог іноді дарував їй благодать. Щаслива, щаслива, щаслива. Її душа майже летіла. І перетворювалася на летючу тарілку. Вона намагалася розповісти про це Ґлорії, але не знайшла слів. Макабеа не вміла говорити, та й про що, зрештою, вона могла розповісти? Про повітря? Вона не могла розповісти про все, бо «все» — це порожнеча.

Іноді благодать наздоганяла її просто в конторі. Тоді вона йшла до туалету, щоб побути наодинці. Стояла там і посміхалася, поки відчуття не проходило (мені здається, цей Бог був дуже милосердним до неї: давав їй те, що потім забирав). Вона стояла, не думаючи ні про що, зі скляними очима.

Ґлорія не була її подругою: тільки колегою. Ґлорія, пухка, біла, байдужа. Вона дивно пахла. Мабуть тому, що зрідка милася. Вона висвітлювала, а не голила волосся на ногах і під пахвами. Олімпіко думав: цікаво, а внизу вона також білявка?

Ґлорія відчувала до Макабеї дивне материнське почуття. Коли Макабеа виглядала надто сумною, Ґлорія запитувала:

— І звідки такий настрій?

Макабею, яку ніхто ніколи не дратував, тіпало від звички Ґлорії висловлюватися незавершеними фразами. Ґлорія понад міру парфумилася сандаловим одеколоном, і Макабею, в якої був делікатний шлунок, нудило від цього запаху. Але нічого не казала колезі, бо Ґлорія тепер була її єдиним звʼязком зі світом. До її світу належали: тітка, Ґлорія, сеу Раймундо, Олімпіко — і десь там, далеко, дівчата, з якими вона ділила кімнату. Водночас Макабеа спілкувалася з портретом юної Ґрети Ґарбо[28]. На мій великий подив, бо я й уявити не міг, що її обличчя може щось промовляти до Макабеї. Ґрета Ґарбо, — несвідомо відчувала вона, — ця жінка має бути найголовнішою на світі. Але зовсім не хотіла стати величною Ґретою Ґарбо, трагічна чуттєвість якої самотньо стояла на пʼєдесталі. Вона хотіла бути схожою, як я вже казав, на Мерилін. Одного дня у пориві відвертості Макабеа зізналася в цьому Ґлорії. Ґлорія зареготала:

— На неї, Мака? Так ніби тобі чогось бракує!

Ґлорія була дуже задоволена собою: склала собі високу ціну. Вона знала, що має притаманний мулаткам густий пушок над верхньою губою, який висвітлювала. Світлий пушок. Майже вуса. Ґлорія була хитрою, але з сильним характером. Вона жаліла Макабею, але ж сама Ґлорія влаштувалась у житті, а хто цю дівчину змушує бути дурепою? І Ґлорія вирішила: я не маю нічого спільного з нею.

Ніхто не може зазирнути в чуже серце. Макабеа розмовляла з Ґлорією — але ніколи не відкривала їй найпотаємніше.

Ґлорія мала грайливі сідниці, курила цигарки з ментолом, аби приємно пахло з рота, коли вона цілуватиметься з Олімпіко. Ґлорія була задоволена: вона отримала все, що хотіла. І ще був у ній якийсь виклик, який можна висловити однією фразою: «Ніхто не сміє командувати мною». Одного разу вона витріщилась на Макабею і дивилася, дивилася, дивилася на неї. Потім не витримала і спитала з легким португальським акцентом:

— О жінко, в тебе що, нема обличчя?

— Звичайно, є. То так здається, бо в мене плаский ніс, я з Алаґоас.

— Скажи мені одну річ: ти думаєш про своє майбутнє?

Питання залишилось без відповіді, бо Макабеа не знала, що сказати.

Чудово. Повернімося до Олімпіко.

Він, аби справити враження на Ґлорію і потім пишатися цим, купив на ярмарку в торговців з північного сходу малагетського перцю[29] і, щоб показати своїй новій коханій, який він витривалий, набив повний рот цим диявольським плодом і зжував. Навіть не запив склянкою води, щоби погасити вогонь у шлунку. Але це пекло, майже нестерпне, загартувало його, не кажучи вже про те, що налякана Ґлорія почала йому коритися. Тож Олімпіко замислився: ну, хіба я не переможець? Він наче трутень причепився до Ґлорії: вона давала йому мед і живильні соки. Олімпіко ні хвилини не шкодував, що порвав із Макабеєю, бо його доля повинна стрімко йти вгору, щоб одного дня міг потрапити до світу інших. Він так жадав стати іншим. У світі Ґлорії, наприклад, він, нікчема, розбагатіє. Нарешті, перестане бути завжди зайвим, тим, що ховається навіть від самого себе, соромлячись своєї слабкості: річ у тім, що насправді цей хлопчина — самотнє серце, що тяжко бʼється в просторі. Сертанежо[30] — це, перш за все, терпелива жертва. Я йому пробачаю.

Ґлорія, бажаючи компенсувати Макабеї втрату коханого, запросила її до себе додому на недільну вечерю. Спершу вкусити, а потім дмухати? (О, яка банальна історія, я її ледве витримую).

І там (маленький вибух) Макабеа витріщила очі від подиву. Річ у тім, що серед брудного безладу дрібній буржуазії таки вдається облаштувати відчутний комфорт, якщо всі гроші витрачати на їжу, а в передмісті їдять багато. Ґлорія жила на вулиці, названій на честь якогось генерала, і була дуже задоволена тим, що мешкала на цій вулиці імені військового, так вона почувалася у більшій безпеці. В її будинку навіть був телефон. Можливо, тоді Макабеа, хоч і не вперше, побачила, що для неї немає місця в цьому світі вже тому, що Ґлорія стільки їй дала. Тобто: велику чашку справжнього шоколаду на молоці, безліч різноманітних тістечок, не кажучи вже про невеликий пиріг. Макабеа, коли Ґлорія вийшла з вітальні, — сховала одне печиво в свою торбинку. А потім просила вибачення у тої абстрактної Сили, що дає та забирає. І відчула себе прощеною. Сила пробачила їй.

Наступного дня, в понеділок, вже й не знаю, чи через те, що її печінка не витримала удару шоколадом, чи через те, що вона перенервувала, долучившись до напою багатих, але Макабеї стало зле. Проте, вона ні за що не хотіла прочистити шлунок, щоб не марнувати шоколадну розкіш. А за декілька днів, отримавши зарплату, вона набралася сміливості та вперше в житті (вибух) пішла до дешевого лікаря, рекомендованого Ґлорією. Лікар оглянув її раз, другий, потім третій.

— Ти сидиш на дієті, щоб схуднути, дівчинко?

Макабеа не знала, що відповісти.

— Що ти зазвичай їси?

— Хот-доги.

— І все?

— Іноді сандвіч з ковбасою.

— А що ти пʼєш? Молоко?

— Тільки каву й освіжаючі напої.

— Які освіжаючі напої? — запитав він, аби щось сказати. І додав навмання:

— Тебе іноді нудить?

— Ні, ніколи! — закричала вона перелякано, тому що не була божевільною й не марнувала добро, як я вже казав.

Лікар оглянув її та зрозумів, що вона аж ніяк не сидить на дієті, щоб схуднути. Але йому значно зручніше було повторювати, що вона не повинна дотримуватись дієти. Він знав, як усе насправді, адже лікував бідних. Ось що він казав їй, поки виписував рецепт зміцнювального засобу, який вона потім не купила, бо вважала, що відвідати лікаря — це, власне, вже ліки. Лікар роздратовувався чимраз більше, сам не розуміючи, чому, і нарешті вибухнув:

— Ця дієта з хот-догами — звичайний невроз. Усе, що тобі справді необхідно, — знайти психоаналітика!

Вона нічого не зрозуміла, але подумала, що лікар чекає, аби вона усміхнулась. І вона усміхнулася.

У лікаря, дуже товстого і спітнілого, був нервовий тик, через що час від часу його губи ритмічно розтягувалися. Через це враження було таке, що він от-от розплачеться, як маленька дитина.

У цього лікаря не було жодної мети. Він став лікарем, щоб заробляти гроші, але зовсім не через любов до професії чи хворих. Тому він пропускав повз вуха скарги пацієнтів і вважав бідність огидною. Він працював для бідних, але терпіти їх не міг. Вони були вигнанцями з того високого суспільства, до якого сам він не належав. Він чудово усвідомлював, що нічого не вартий як лікар, що не володіє новими методами лікування, але годився для бідних. Він мріяв про те, щоб мати гроші й робити саме те, що йому більш за все подобалось: нічого.

Коли він сказав, що має оглянути її, Макабеа заявила:

— Я чула, що у лікаря треба роздягатися, але я нічого не зніму.

Він зробив їй рентген і сказав:

— У тебе починається туберкульоз.

Макабеа не знала, добре це чи погано, але, як людина вихована, сказала:

— Щиро дякую, справді?

Лікар просто не дозволяв собі співчувати. Та все ж сказав:

— Коли не знаєш, що поїсти, зроби собі спагеті по-італійськи.

А потім додав із тою дещицею доброти, яку вважав припустимою, бо також відчував себе несправедливо обділеним:

— Це не дуже дорого.

— Ця їжа, яку ви назвали, я ніколи в житті її не їла. Це смачно?

— Звісно, що так! Тільки поглянь на мій живіт! Це все результат щедрих порцій макаронів і великої кількості випитого пива. Забудь про пиво, краще не вживати алкоголю. Вона повторила втомлено:

— Алкоголю?

— Ти хоча би щось знаєш? Грім тебе побий!

Так, я люблю Макабею, мою любу Маку, люблю за її незугарність і цілковиту анонімність, бо вона ні для кого не існує. Люблю за те, що вона худа і має хворі легені. Як би я хотів, щоб вона розтулила вуста і сказала:

— Я одна в цілому світі й нікому не вірю, всі брешуть, навіть у миті любові. Одна людина не може бути чесною з іншою, правда відкривається мені лиш тоді, коли я одна.

Але Макабеа ніколи не говорила такими довгими фразами, адже була небагатослівною. Річ у тім, що вона не усвідомлювала свого становища, ніколи не жалілася і навіть вважала себе щасливою. Вона аж ніяк не була ідіоткою, але відчувала по-ідіотськи абсолютне щастя. Також вона ніколи не зважала на себе: просто не вміла. (Бачу, що намагаюсь наділити Макабею власними звичками: це мені щоденно потрібно мати декілька годин самотності, інакше «я гину»).

Що ж до мене, то лише в самотності я є самим собою. Коли я був малим, мені часом здавалося, що я можу впасти з Землі. Чому хмари пливуть по небу й ніколи не падають? Тому що сила тяжіння менша за виштовхувальну силу повітря. Розумно, чи не так? Так, але коли-небудь вони впадуть на землю краплями дощу. Це — мій реванш.