Через кладку

* * *

(Пізніше). Недавно між п'ятою а шостою вийшов я з дому, щоб прочитати деякі часописи, і зайшов до нашого казино. Там побув недовго. Щось не давало мені супокою. Я пішов на прохід і вступив у міський парк. Він був білий. Уже панувала глибока зима. Вулиці в парку, особливо головна й деякі широкі бічні, були старанно попідмітувані. Для мрійника, як для мене, що бажає супокою й трохи вдоволення для своєї самітної душі, мав вид цих, неначе прозорих, дерев, надиханих інеєм ба й цілого парку щось вспокоююче... Я йшов головною алеєю й не помічав, окрім кількох мужчин і дам, із знайомих нікого. Лиш, як мені здавалось, десь далеко проти мене йшли дві стрункі дами, взявшися інтимно під руки. Одна, здавалося мені, вищого росту й чим-то в ході знайома, другу, здавалося, бачив я також уже десь. Я напружив зір, а коли тимчасом і вони що раз, то більше зближалися до мене, я пізнав їх. Одна була Маня Обринська, а друга — її учениця, панна Маріян. Чи Маня пізнала мене так само здалека, як я її, не знаю, але ми йшли просто проти себе. Я вбрався в цей холод, який стояв мені до розпорядимості, а вона неначе похилила трохи голову набік. Врешті були ми вже так близько проти себе, що в мене рука сама здіймалася до поздоровлення. Я зняв шапку, заглянувши їй в очі. З тим я відразу відчув, що ми не лиш здибались, але й пізналися. Я, не задержуючися, пішов далі. Кілька хвиль пізніше я сів на часок на лавку. Хотів ще дивитись на неї, хоча чимраз більше віддалялася від мене. І дивився. Вона не оглядалася. Справді, сказав я собі, такі, як вони, оці Обринські, не оглядаються за нічим — ні мужчини, ні жінки. А я — мужик, ось сидів, не міг побороти в собі цікавості й витріщався за нею, як ішла. Не надто висока, рівним гармонійним ходом, в темногранатовім костюмі й такій шапочці — обіч своєї учениці, і, розуміється, десь мене вже й забула. Тут і там позасвічувано вже ліхтарі, і я чомусь нараз не без злоби подумав: «Тепер ходить на прохід, бо вднину шкодує часу. Вдень дає лекції! Вчителька! Вчителька». І те одне слово, котре моє нутро мов із злоби, що вона не оглянулася, викинуло з себе, отверезило мене, мов сам голос матері. Але що мене те обходить, що вона вчителька й дає за гроші лекції? Нехай собі дає... І бог знає чому, ввиділися мені вслід за тим в цій хвилі мої гарні й вигідно уряджені кімнати, котрих двері стояли чи не всі широко створені, як це я любив, — і мов вижидали чийогось вступу. А вслід за тим виринула, мов із дна душі, перед моєю душею молода вірменочка. Я був невдоволення з себе. Нащо я її тямлю? Чи люблю я її? Я скривив уста. «Жодної й ніякої не люблю». Це сказав я майже сердито до себе. І, вставши живо, я подався до повороту в сторону, куди віддалилися дівчата. Годину пізніше, повечерявши, зайшов до одної елегантської «ресторації», де сходилась ліпша публіка і де зимою грала звичайно угорська циганська капела. Сівши коло окремого столу, я казав собі дати закуску. Не на те, щоб дійсно їсти, а радше, щоб потонути в тій напівбожевільній, напівупоюючій музиці. За якийсь час питав я себе: «Чого зайшов я слухати цю музику? Ця артистична шаленість... випливом якихось диких, звуками переповнених душ оп'яняє нас хіба на те, щоб, улягши її впливові, виконувати прикази самого розторганого чуття. Зайшовши сюди, я, здається, чогось бажав від себе. Чого? Я вже тепер не знав. Я не бачив нікого округ себе, а лиш чув. Крім шаліючих розпливаючихся голосів скрипок, чув я й зойк цимбалів. Так. Це вони плакали між голосами скрипок, басів і мужеського голосу челля. Вони бились, товклись до мого нараз чимось розболілого серця .. Мов благали... бажали чогось. Так, цимбали... так... женіть мене звідсіля Женіть на білу затишну вулицю, шо раз по раз виринає з-поміж ваших тріпотячих згуків з глибини душі, разом з одним до пізньої ночі самітно освіченим венеціанським вікном! Заженіть аж туди!» Так, через довший час... І я не боровся більше. Вставши і мов розлучившися з якоюсь іншою істотою в собі, я, кинувши звичаєм мого батька грубий банкнот між циган на стіл, вийшов, оп'янілий, на вулицю. Мене обняла тиха, лагідна зимова ніч і поцілувала. Чи за те, що я оставив по звичаю батька грубу нагороду кочуючим артистам без країни, чи за те, що поборов матір у собі і звернув кроки в тиху вулицю? Не знаю. Я був оп'янілий, але не п'яний. Я ніколи не п'ю. Мене обняло холодом і мов отверезило. Я пішов у вузьку тиху вулицю. Мені бажалося невздержимо побачити Нестора. Що він робив? Сидів над своїм столом, похилений, і своїм звичаєм працював проти півночі? Було в його вікні світло? Те світло, що ввижалось мені тепер частіше, як я хотів, а манило до себе — як у святиню з жерцем? Дійшов. Світло в його вікні, справді, ще світилося, хоч було по одинадцятій вночі. А що найкраще, він, здавалось, ані хвилини не зчудувався моїм приходом. — Я, чоловіче, просто з циганської музики. Вона перемінила мене в такого, що, незважаючи на пізню пору, ні на всі прочі форми, пігнала туди, куди серце тягнуло. Прости мою «атаку». Він уоміхнувся. Звернув свої гарні, в цій хвилі з розумової праці сяючі очі на мене і, простягнувши руку, піднявся. — Це я розумію! — сказав. — Це я дуже добре розумію, і тому не піддаюся надто часто іїї впливові. І майже ущасливлений моїм таким несподіваним появленням у своїй хаті, він наче заклопотався, де б мене найвигід-ніше посадити. Кімната цього молодого вченого була не обширна. Шафи з книжками, такі ж два столи під широким вікном. З одної сторони кошик з паперовими цвітами, так що на його спину неначе схилилось листя, а коло нього велике старомодне крісло. На одній стіні портрет батька й матері, а на писемнім столі невеличка якась фотографія, як здавалося мені, його сестри Мані з конем. Остаточно посадив він мене в старомодне крісло. — Це в мене першорядне місце, — об'ясняв, — і як до мене заходить мама, щоб, як впевняє мене, на мене подивитись, мусить зараз же тут посидіти. Так і ви, пане Олесь. — Ви не дивуєтеся, що я, хоча по раз перший, приходжу до вас о порі духів і примар? — Ні. Це найкраща пора, бо душа в ній найбільше поширена. Ось я сам, коли працюю такою пізньою порою, мов подвійного знання набираю. — Уважайте, щоб з вас часом не вийшов український Све-денборг, що з духами до розмови допровадив. — Не бійтеся. Поки що в мене нема наклону до містицизму. Але чому не скидаєте шуби? Тепер я, як перше він, усміхнувся. — Бо йду зараз далі. Раз я хотів лиш вас побачити, а друге хотів би, що'б ви мені на одне питання відповіли. Не дивуйтесь одначе тому, але мужика так музика настроїла. І, — додав я, — я не п'яний, Несторе, не думайте цього. Я ніколи не п'ю. Несторе, хлопче мій, — спитав я вслід за тим, — чи ви ще не любили ніколи? — І поставивши це несподіване питання свому любимцеві... я сягнув за капелюхом. — Люблю, — відповів він, усміхаючись одним кутиком уст, не дивуючися тому питанню. — То ходи! — Куди? — На часок на циганську музику. — Не можу, — відповів він поважно і вказав на розгорнені папери на писемнім столі. — Кинь і ходи! — приказував я. Він похитав головою. — Ходи, Несторе, бо Богдан Олесь, мужик, винесе на руках... як колись... — і не доказавши, я урвав. — Ходи! Він усміхнувся, не опирався більше й одягнувся, а надворі перед хатою станув. — Чого стоїш? — питав я. — Я люблю от такий зимовий краєвид і спокій, пане Олесь... — обізвався він. — Не пане Олесь, Несторе, а «Богдане»... — поправив я його. — Затям це собі, хлопче! — з тими словами я подав йому руку. Він стиснув її мовчки і все не рушався з місця. — Що ж, чоловіче? — почав я. — Ти поет чи маляр, що потонув у краєвиді білої зимової ночі?.. — Може й був би першим, якби не бюрократична та пригнітаюча праця, котрій підписався я вже своєю кров'ю й котра взяла мене в полон, — обізвався він. — Та зрештою якось-то буде... — додав, мов потішаючи себе. — А зиму, чи радше її білість, що все оповиває мрійною якоюсь поезією, я й сестра моя Маня над усе любимо. Властиво... — тягнув і ніби завагався, побачивши себе проти тої такої білої зимової ночі, — не повинен був я нині вже виходити, бо маю ще до одної завтрашньої поважної розправи приготуватись. А тепер буде вже коло дванадцятої. Далеко не піду, Богдане. — Далеко — ні, мій хлопче, лиш на часок послухати циганських майстрів музики. Це розірве тебе трохи. Мені хочеться побачити тебе таким, яким прийшов я до тебе — «широким». — Мені не треба розривки, — відповів він. — Поважна праця, що вимагає всю увагу, всю концентрацію істоти, не дозволяє цього. Я не піду, — відповів він твердо, мов хто інший відповів з його уст. — Не можу роздразняти себе. — Та ходи так, на прохід за місто трохи... — Ні; ходім до парку, Богдане. Маня нині там була й казала, що там уже чудово. Була перший раз сеї зими. А я вже два тижні, як туди не заходив. Не мав часу. — Вона справді була. Я її бачив... — обізвавсь я. — Я був уже нині раз у парку... А твоя сестра, здається, не багато змінилася. — Я не знаю, — відповів він. — Це ви... це ти ліпше будеш знати. Треба з нею поговорити. Я обминув його посліднє слово. — Чи ти любиш ту, що з нею ходила, ученицю її? — спитав я нараз, мов злетів на нього хижун. — Ні. Другу. Доньку урядовця одного банку. — Добра партія, хлопче? — Не знаю. Здається, як для кого. Але... — додав, — я не матеріаліст, Богдане, і я полюбив її не для «женячки», а тому що її істота наскрізь прив'язала мене до себе. Я її вже чотири роки тайком люблю. — Ну, але чей же поберетесь обоє?.. — закинув я. — Здається, — сказав він. — Але поки що я не говорив їй про свою любов, хоча вона мусить це відчувати. Мене ще щось здержує говорити їй про своє почування. Ще скажу. Маю ще час. Але ось... — додав, ніби перериваючи вмисне розмову, — який чудовий цей парк у білості й інею ясною ніччю. Шкода, що тепер Мані нема... — Піди коли з нею вночі сюди, він також «біла мрія». — Справді, як біла мрія, Богдане. Це гарне порівняння. В мені будить така «біла мрія», — говорив півголосом, мов тайком, — якусь предивну туру, якби будилась ще одна душа, що не має нічого спільного з тою тверезою, що керує нами в матеріалістичній буденщині, в ясній добі, а якась тонша, краща. Ет... — і махнув рукою. — Але ходім, Богдане... — додав. — Перейдім скоро цю алею й вертаймо. Завтрашня розправа неабияка, трудна. — Про гроші? — Так. Звичайно. — Для правительства? — В моїм голосі пробриніла мимоволі струна легкої іронії, а він уже відчув, прокинувся. — Для правительства, Богдане. Що ж, я правительствений. І ти правительствений. — Так... — відповів я спокійно. — Чи ошукувати нам правительство? — Чи я це казав, хлопче? — Твої уста — ні, але інтонація голосу твого. І ту інтонацію я часто стрічаю; вона звернена до мене особисто. Але нехай... Кожна праця наша повинна бути виконана совісно й чесно, і ми повинні за нашим фахом слідити, будь він взнеслий, прозаїчний чи фантастичний так само, а не лиш по половині віддавати їй свої сили. Так бодай я розумію свій обов'язок. — Ти застрого ставишся сам до себе. — Ні. Мене лиш не вдоволяє витворювання половини. — Справді. Ти пускаєш нурка у всьому, до чого б не забирався, дрібнішого чи більшого. — Такий уже я, Богдане, — відповів поважно і замовк. По довгій хвилі, під час котрої ми йшли оба мовчки, з очима, зверненими в білу ніч і далечину, зіткану з місячним світлом, а душами — в нутра свої, я перебив нараз мовчанку: — Хлопче! — Що, Богдане? — Я твій товариш. Щирішого не будеш мати! Говори мені про неї, — просив я. — Не вмію сам, — відповів повздержано. — Питай. — Передусім, яких вона родичів? — Інтелігентних; а її дід і бабка ще живуть. Також інтелігентні. — Значить, інтелігенція не «з першої руки», як у «мужиків... інтелігентів»... Іншими словами — не з низин. — Ні, — відповів він коротко. — Гарна? — Гармонійна. З подовгуватими очима краски моря й чорним кучерявим волоссям. Краска лиця цигансько-блідава. Уста грубим червоним пензлем намальовані, зуби також циганські. Така. — Така. М'якої вдачі? Він не відповів зараз і аж по хвилі сказав: — Може, але хто це може знати. — А відтак додав спішно: — Ні. Але зате інша Різна Така, що мусиш її любити. Бодай моє «я» мусить її любити. Між іншим і елегантна. І хоча мої товариші й більший загал наших молодих людей обсміває так званий «добрий тон і форми» і добре виховання вважають за глупість і ограниченість або бодай за плащ, котрим, кажуть, покриваються глупота й убожество думок, — по-моєму одначе те все-таки має свою силу і вплив. Вона дуже відрізняється від своїх ровесниць. Може бути, я маю для неї інші, окремі очі. Та ломимо того здається мені, що вона має культуру і в серці, а по-моєму це дуже гарна й важна річ. Ближче про неї скажу: говорить бистро, виражається якнайкраще, скоро, наче кидає камінцями. Я часто не можу її здогонити, так скоро думає. Але як здогоню, то люблю заганяти в кут. З вдачі недовірчива і має наклін над усім глумитися. Колись тут я їй сказав: «Ваше недовір'я до людей — це ваше нещастя». Вона поглянула на мене своїми «морськими очима», в котрих миттю заблисли сльози, і відповіла: «Так воно і є. Але що вас те обходить? Пождіть, то й переконаєтесь, чому я така». З нею чудово говориться. Свобідно, широко, а, проте, якось інакше, як з звичайними. Я кажу — «з звичайними», бо такими здається мені загал наших дівчат. Від неї не тхне тим духом, котрий заздалегідь заповідає: «можеш мене дістати, як залюбимось». Ні. Вона не каже: «бери мене». Вона якась чудна... — А любить тебе також? Нестор, як недавно, не відповів зараз, а як мені здавалось, усміхаючись, сказав: — Здається. — А по недовгій хвилі мовчання спитав тепло: — А ви... а... ти не оженишся вже ніколи, Богдане? — Я вже не молодий, хлопче, — відповів я. Він розсміявся. — Та не такий ще старий, щоб уже про женячку не думати. Я відповів: — Та воно правда, що так. Іноді й думаю, а радше сказати — мрію про те «женитися», і то оженитись ідеально. Відповідно до моєї душі й становиська. Заложити собі домівство по душі, а відтак зачинитися. — Перед ким? — запитав він. — Перед цікавими й грубостями. — І чому? — спитав він знов. — Нащо там публіки? Щоб профанувала? От така моя мрія. Чудова хата для себе самого. Це моя мрія. Не думаєш? — Справді. А ще до того мати в ній свою матір і сестру, так як я. Це ще краще. Тепер, коли її ще між нами немає, заходить до мене моя сестра й ми говоримо про різне. Про поважне, глибоке, своє й чуже і т. ін. А часом і про не!, і самі дрібні, ніжні, незначні речі, про котрі говоримо, і в них вона чи не все вплутується, ніби сама всовується без нашого відому. І сказавши це, він умовк. А я, запаливши папіроску, по довгій хвилі мовчання перебив тишину питанням: — Що твоя сестра думає? — Про що, Богдане? — Про життя... і себе. — Я мусив би багато дечого порушувати, чого не хотів би нині зробити, — відповів він. — Зрештою, поговори колись з нею сам. Вона буде тепер частіше заходити в город, бо її колишня учениця, панна Ірина Маріян, кузинка моєї «музи», як зву я її в себе, збирає ескізи з зимових ландшафтів і, на просьбу родичів, вона супроводжує її. І сказавши це, він не говорив більше, потонув думками, очевидно, чи не в задуму завтрашньої своєї розправи, й завернув в околицю свого мешкання. Я подався мовчки за ним і собі потонув у думках. Пощо він мені сказав, що вона буде частіше в парку? Чи знав про антипатії моєї матері до неї? Чи сказав зумисне, щоб колишній поклонник зблизився наново до його сестри? Але... ні, ні, він цього не сказав, він — ні. В нього кожна думка чиста, пряма. А може, він і не знає про все, що між нами грало, і як ми розійшлись? По недовгім ході, під час якого зупинились ми остаточно бесідою про його праці, життя й будучину, знайшлись ми на вузькій вулиці коло його хати. З усіх вікон визирала темінь і мовчання. Глибоке, тихе мовчання, що говорило про сон. Стиснувши собі по щирості руки, ми розійшлись. Я — щоб увійти в свою гарну теплу хату. Він — щоб, освіжившися, хоч ще з «годинку» бодай освітити наново своє вікно, поглибитись у праці.

* * *

Від часу до часу ми стрічаємось. Раз у місті або знов у парку й минаємо мовчки попри себе. Ще ані разу не приходило до того, щоб могли ми заговорити до себе. Самої її я ще не здибав. Все йде з ними, і так усі три становлять собі обопільно якогось роду охорону. Вона поважна, майже надто поважна. «Муза» найменше цікавить мене, хоча, щоправда, її очі, — це очі водяної русалки, як поезія їх малює, отінені чорними віями, а сама з лиця циганка. Одначе хоча на перший погляд і найкраща — мене найменше займає. Чому не подобається йому учениця його сестри, та граціозна Ірина Маріян? Повинна б йому, може, ближче стояти, як якась там циганка з зеленими очима й зміїними рухами. Дивуюсь, що якраз такій мімозній вдачі, як його, не страшно від тої дівчини. — Чи твоя муза не задирлива? — спитав я його якраз передучора, коли ми стрінулись, мов по змові, знов у парку й між іншим заговорили й про неї. — Ні. Зрештою, хоча б і так, то зі мною ніколи не можна сперечатися. І сказавши це, він поглянув на мене й усміхнувся. В тій хвилі пригадав мені так живо свою матір, що я зрозумів його. Про неї, як пригадав я собі, також говорено, що вона ніколи не вміла сперечатись і гніватись, а всі нерівності, які приводила буденщина з собою, вигладжувала добротою й гармонійною вдачею своєю. Він, очевидно, був її вдачі. — Ти не говориш багато про неї, Несторе, але тим глибше мусить бути твоя любов до неї. — Справді, — відповів він. — Вона та скрипка, на котрій натягнули боги струни моєї душі, і вона виграє тепер пісню моєї долі. — Освідчись їй, щоб був певний її. — Не можу тепер, — відповів він і поглянув якимось довгим поглядом у далечінь. — Чому ні? — Маю почуття, що я ще не дійшов у дечім з нею до кінця і що мушу переждати. Зрештою, її родичі й не хочуть дати її заміж, поки не мине їй двадцять років. І ще роблять собі надії на доцента І. П. Я здвигнув плечима. — Що ж. Ти гадаєш, що стоїш поза доцентом? — Ні, Богдане. Хоча я й не хочу тим сказати, що він стоїть поза мною. його й .мій завід — це припадкові речі. Думаю, що вона сама повинна судити, і то осудити нас, передусім почавши з внутрішнього чоловіка. Це раз. А по-друге, крім того, переді мною гора поважної праці, мов тунель, через котрий мушу до неї добитись. Тому, і з деяких ще інших причин, здержуюсь я з заявлениям своєї любові й освідченням. Але ви, Богдане... ви для мене загадка, — звернув нараз на іншу точку. Я здвигнув плечима. — Кожний має своє сонце, Несторе. Одному прокидається воно в ніч, другому остає світлом до кінця його життя. — А мені здається, Богдане, що ти дрожиш про свою особисту свободу... — сказав він. — Я однак уявляю собі, що якраз ти мусиш бути прегарною людиною, іменно коли виступаєш з себе в любові й праці. — Яз мужицького роду, — відповів я сухо, — хоча по матері я попівського, Несторе. Дикун і культурний заразом. Меяі треба багато прощати. Я давав би своїй жінці багато до діла... Тому не легко мені одружитись і, мабуть, уже так останусь. Зрештою, в мене мати... — і в тим урвавши, я замовк. — Шкода, Богдане, — закинув він і, як я, вмовк. А по хвилі, мов ясновидець, додав: — Ти оженишся. Ти молодий! Я усміхнувся з відтінком гіркості. — Здається, в цьому ти помиляєшся, Несторе. Я був молодий, але саме тоді мусив я в собі свою молодість і зворушення, які приводила вона з собою, задавлювати. Тепер ледве чи .міг би я знов подібно почувати. Хоча я не таю того, це вчинило б мене щасливим, і я ані на хвилину не соромився би того почуття.

* * *

Хата моя гарна, тиха, а все-таки, коли іноді згадаю минувшість, збирає мене туга й бажання перенести щось з минувшості в оцю теперішню свою хату. Кожним разом, як бачуся з Нестором, а це трапляється тепер чимраз частіше, я мов буджуся з якогось стану, в котрий я ніби засудив себе сам, а не маю сили з нього видобутися. Вчора зайшов я до театру купити собі білет на Гергарта Гауптмана «Затоплений дзвін» і застав уже біля каси чималий гурт. Я, високорослий, і станувши поза перший гурток, — жду. Знаю, незадовго прийде черга й на мене. .Ждучи, чув я, як за хвилину прибільшився позад мене новий гурток. Я оглянувся. За мною стиснулось кілька молодих мужчин, пань і дівчат, а між ними побачив я нараз несподівано її. Вона також тут ждала. Наші очі стрінулись і ніби в ту саму мить мов сховались у себе. Вона, змішана, подалась відступити, ніби усунутись з моїх очей, але я замість того простягнув до неї (не відвертаючися навіть цілком від каси) спокійно руку й сказав: — Позвольте, пані, я вам візьму білет. Як бачите, сьогодні знов натиск. Змучитесь довгим стоянням. І говорячи це, я держав усе ще простягнену руку до неї. Вона хвилину, як бачив я, вагалась, боролась, а остаточно витягнула з муфа[39] портмонетку. І на хвилину малу, мов дрібна, дрижача з переполоху пташка, спочила її мала, в рукавичку одіта рука в моїй правій. — Прошу ложу, як можливо, з лівої сторони, — промовили її уста. І сказавши це, вона при тих словах знов сховала очі. Я відвернувся від неї до каси. По кількох хвилинах я стояв коло неї й передавав білет. — Це не для мене, — мов оправдувалась, неначеб ми щойно вчора розійшлись, і між нами не було «забуття» й «розлуки», чи не навіки. — Нічого, — сказав я, усміхаючись, а в душі радуючись глибоким рум'янцем, що покрив так нагло її лице, це, як бачив я тепер зблизька, майже нічим не змінене лице. — Дякую, — сказала вона, засуваючи спішно в свій зарукавник білет, і вклоняючись мені, повна поваги, обернулася до відходу. Я прилучився до неї. — Не так, панно Маню! — задержав я її, зсуваючи без вагання її малу руку лагідно з клямки тяжких скляних входових дверей. — Так я не хочу з вами розійтись. Чи за свою ввічливість не заслужив я від вас більше, крім одного слова подяки? — спитав я. Вона поглянула на мене дивними своїми молодими очима, й її уста мов не могли розтулитись на слово. — Як там, панно Маню? — налягав я, схиляючись над нею. — Чи колишній знайомий ваш Богдан Олесь затерся цілком у пам'яті Мані Обринської? Вона дивилась хвилину безпомічними очима на мене, а врешті обізвалася: — Ви жартуєте, ласкавий пане. Маня Обринська Богдана Олеся не забула, але настільки в життєвій школі вирозуміла, щоб знати доволі, що не все з минувшини переноситься й на будуче! — І кланяючися поважно, отворила з напруженням тяжкі скляні входові двері, котрі в тій же самій хвилі, вириваючись з її рук, зачинились назад, вимагаючи більшої сиди, як її. Я, отворивши їх без слова, придержав їх за нею так довго, поки не вийшла. Надворі бачив я, що на неї ждав екіпаж, очевидно панства Маріянів, і в нім сиділа її колишня учениця з матір'ю й вижидала її. Отже, все ще та сама. Трохи, як здається, притомлена життям, освідомлена більше буденщиною, але зрештою чи не все та сама. Вона «не переносить минувшість у будуче!» сказала. Значить, я — вже не той для неї тепер, що колись. Га, очевидно! Прецінь лиш що не сказала, інтонацією голосу не сказала: «Ви, пане Олесь, не могли в нічім змінитись, ваша мати також — ні. До того ви вищий урядовець, а я Маня Обринська», і пішла. Маня Обринська! Я понизився. Відчуваю ясно й виразно, що глупо понизився. Хоч би на хвилину відчула вона, що зробила мені собою прикрість, хоч би на хвилину! Але де! Одначе я ще її десь колись на хвилину подиблю. Ще колись я діткнусь, захоплю ту душу, що мов за залізні двері зачинилася, — і не дбає. Ще колись вони відчиняться.

* * *

Май — весна. Мати вибирається чи не на ціле літо в давню батьківщину, в гори в К., щоб освіжитись свіжим повітрям, поглянути власними очима знов на батьковий гріб і зайнятись на час «газдівством» в давній хаті. Тітка, що там живе від нашого від'їзду, виїжджає на довше до своєї замужньої доньки, а я правдоподібно прилучусь також до матері. Довго я там не видержу. Але бодай на шість тижнів треба буде виїхати. Відітхну в гірськім повітрі, понаписую дещо, а відтак назад до своєї тутешньої хати або над море.

* * *

(Пізніше). Нині бачивсь я з Нестором. Він ішов удвійці з сестрою. Господи, які вони схожі з собою! Хіба тільки що він ростом високий, а вона трохи нижча. Але очі, ті їх очі й уста — то аж чудно. Вона поступила до книгарні, а він, оглядаючи в виставі в вікні книжки, ждав на неї. Мене вела дорога попри них, і я приступив до нього. — Що там, Несторе? Все ще працюєш так інтенсивно? Він відсміхнувся. — Все ще, — сказав. — Але цього року їду в К. — Чи справді? — спитав я, здивований. — Так. — Сам?.. — Власне, — відповів розсіяно, — Оксана забирає матір до себе, на село, а ми обоє їдемо в К. — Хто обоє? — Ну, я й Маня. — А, так... то й добре, — відповів я. — А твоя морськоока? — докинув я, подаючи йому руку на прощання, бо мені було квапно додому. — Морськоока буде також літом там! Тепер я усміхнувся. — Тому цього року відпустка? — спитав я й покивав жартівливо пальцем. — А іспит? — О, я там буду дальше студіювати, зрештою що ,маю робити! Маня запрошена їхати туди з панством Маріянами, а що воліла б, щоб ми мали там окрему квартиру, то порадившись, ми замовили собі дві кімнати в пані Міллер. — Пані Мілілер?... — спитав я й почав пригадувати, хто б це був. Позабував потрохи давніх знайомих з колишньої батьківщини. — Так. Удовиці по лікареві, що, як писала до матері одного разу, закупила дім, званий «лісничівкою», де свого часу мешкали завідателі лісів, і винаймала часом також літникам[40]... Я знав уже. Це була освічена жінка, німкеня, що, повдовівши й бездітна, мала свого часу «конвікт»[41] і вчила французької мови та гри на фортеп'яні. Справді, вона закупила перед кількома роками дім, поставлений на сусідній вулиці від колишнього помешкання Обринських. А що кругом себе і в городі мав більше величезних смерек, як дерев овочевих, і через кілька років замешкували його завідателі лісів, дісталась йому остаточно назва «ліоничівка». — Там ми будемо мешкати, Богдане. — Там добре, — відповів я. — Вправді, кімнати низенькі, старосвітські, «провінціональні...», стелі дерев'яні аж почорніли, але в цілості оселя поетична. Німкеня знала, що між соснами прокинеться вола колись для літників в ідилію. До того насаджує стільки цвітів, що хоч купайся в них. Там, дійсно, дуже мило, Несторе. — А ти, Богдане? — Може, здиблемось там, — відповів я й стиснув його руку. В тій хвилі вийшла Маня із склепу[42], я вклонився легко і, прикликавши над'їжджаючого фіакра[43], сів і від'їхав.

* * *

(Пізніше). Моя тета в К., що замешкує там наш дім, як споминав я вже, виїжджає на кілька місяців, а мати обіймає за той час газдівство, котре, щоправда, цілком дрібне в тети, але все настільки займаюче[44], що дасть матері нагоду зайнятися і на свіжім гірськім повітрі скріпитися. Вона їде вперед, щоб, як впевняла мене, урядити й приладити все до мого приїзду, а пізніше, коли позволить мені вже на це час — поїду й я. Вчора говорили ми стільки з матір'ю про цей від'їзд, про наш будучий побут у давній нашій оселі, де я перебув свої найкращі літа, що мати, розохотившись, постановила навіть о тиждень скоріше відси виїжджати. — Я б хотіла мати доволі часу перед твоїм приїздом, — впевняла мене раз по раз, — щоб ти, сину, в'їхав у ту свою хату, якомога найкраще впорядковану, бо ж хто знає, як там застану. Я всміхнувся. — Лиш ви, мамо, там уже не надто трудіться, а про свій ревматизм у ногах пам'ятайте, — докинув я. — А якщо не буде все виготовлено, поки я приїду, тим не журіться. Мені найважніше те, щоб ви перебували якнайбільше на свіжому гірському повітрі й себе якнайкраще почували. Тоді попри вас і мені буде добре. Дора, кузинка моя, що мешкала тут замужем, яка саме на той час надійшла, усміхнулась на ті слова й обізвалася: — Богдан, тето, говорить, мов нічого для себе не вимагає. Це вже знак, що йому найвища пора одружитися. Вже зможе себе перемагати в потребі й проти жінки. Оженіть його раз, тето! — Мені ще недостає одного рангу, тож я мушу з одруженням ще ждати, — одізвався я замість матері з уданою повагою. — Фі, який пан! — кликнула Дора, не взявши моїх слів за жарт. — У такому разі я не знаю, для чого ти вже відтепер так коштовне уряджуєшся. Сам один з матір'ю... і така препиха! — Цить, Доро! — вспокоював я її. — Ти не знаєш, як то буває, коли з Івана пан зробиться? — Богдане! — майже скрикнула вона. А мати глянула на мене холодним, докірливим поглядом. — Що ж, Доро, не знаєш? — повторив я своє питання. — Ти все так злобно шуткуєш, — відповіла вона. — Знаєш добре, що материне походження затерло вже давно сліди походження твого батька. — Так, так, Доро! — докинула мати докірливо. — Він усе, де може, дає мені відчути, що моя родина й становисько моїх предків, особливо — мого батька-владики, не має в його понятті жодної вартості. Я вже до того звикла. — Це ні, мамо! — боронився я. — Це безперечно, що ні. Одначе щоб я вже на те стільки покладав, щоб це мало на мене і в деяких моїх вчинках, дотичне моїх інтимніших бажань, вплив, то ні. І я вже волію їх хоч би й зігнорувати та держатись мужицького грунту, котрий, попри свій консерватизм, щонайменше є здоровий. Мужик, Доро, — звернувсь я до своєї тіточної сестри, — також любується в гарних коверцях і т. ін., взагалі у всьому, що насамперед приковує очі до себе. Отже, я також. — Ти глузуєш з нас, будучи на тому пункті чим-то зражений нами чи ким іншим, я не знаю, — відповіла вона. — Але щиро питаю, Богдане, пощо справляти такі гарні й навіть дорогі речі в твоїй хаті, коли не маєш заміру оженитись з убогою. — Чи я це казав, Доро? — спитав я, усміхаючися в тій хвилі насилу. — Казати просто ти не казав. Ти, взагалі, для мене загадка. Але ж прецінь гарною й багатою вірменочкою займаєшся. А вона, як відомо, посаг одержить неабиякий. — В такому разі задержить його для своєї особи, — відповів я з притиском. — Я, певно, поки з своєї власної праці буду мати дохід, її гроша пальцем не діткнуся. На те вже спустися. Це справді не по-мужицьки, а виключно моє. — Це також хороблива пайка його поглядів, — звернулася мати до Дори, — що певно рівного собі не найде. Брати посаг за жінкою і не «дотикатись його пальцем». — А так, мамо. Я хочу, щоб жінка моя була виключно моя, щоб я їй всього достарчав, усім обдавав, а за це мав у ній вірну й щиру подругу, котра б за те (я вважаю, що й вона мене в даному разі любить) нагороджувала мене своєю добротою, любов'ю, чеснотою і т. ін. — Підданістю... — докінчила, розсміявшися, Дора. — Так, Доро. Упокорення жінки в любові перед мужем не має нічого понижаючого в собі. Це бодай ти, що вийшла за свого чоловіка з любові, повинна також знати. Чи, може, жалуєш твого кроку? Вона змішалася. — Ти поет, Богдане! — відповіла, поминаючи мої послідні слова. — Але вертаючи до попередньої теми, що ж буде з її посагом? — Нехай собі з ним робить, що хоче. Чи я мушу його зараз забирати? Дора викривила уста. — Мужик з аристократичними поглядами й вимогами, Богдане! — обізвалася. — Ми це знаємо. — Поглядами... може, Доро, але вимогами певно що ні. Хіба що до деяких речей. Я скорше культурний мужик, Доро, що хоче в своїй хаті мати лиш добрі літературні твори, по стінах гарні картини, дуже гарні килими... добрий інструмент. A propos[45]... — звернувся я до матері, — я забув вам про свою найновішу «аристократичну» забаганку сказати. Я хочу собі фортеп'ян справити. Розуміється, добрий. Мати видивилася на мене переляканими очима, мов побоювалась, чи в моїй голові не поміщалось що, між тим коли Дора (ще завше гарна й моторна) розсміялася вголос. — Чи не виходить на моє, тето? — кликнула. — Уважайте. Богдан піде колись ніби до уряду, а верне відти з жінкою. Він мусить тут уже десь когось мати й лиш не хоче зрадитись, щоб ми йому «не бороздили». Не так, Богдане? — Ні, — сказав я поважно, але відчув саме в тій хвилі, що гаряча краска запалилась на моїм лиці геть аж під чоло, а враз з тим у моїй душі ніби виринула й тут же зникла Маня Обринська. — Отже, музикальна, тето, — звернулася до матері. — Справді «музикальна», Доро, — відповів я на її жарт цілком спокійно. — А може, хочеш у себе лише музикальні вечори устроювати? — домагалася цікава жінка. — І те могло б бути. В мене є мати... Отже, найліпша гарантія, що я жодній не освідчусь. А щодо музикальних вечорів, то це, справді, добра гадка, котру ти мені піддаєш. Я над тим подумаю. Ти, розуміється, будеш перша, котру як слухачку запрошу. Вже хоч би і з вдячності, що піддала мені таку чудову думку. А про добрих музиків я постараюся. — А дивись, не запроси лиш у твоїй великій гуманності й яку вчительку. — Щодо вибору, то спустися на мене, — відповів я. — Право запрошування задержую собі. Зрештою, що ти маєш проти вчительок? — спитав я поважно. — Нічого. Хіба тільки, що вони нецікаві, Богдане, повторяються. На них, крім трохи вивченого патріотизму, нема нічого. — Не досить тобі «панські», хочеш сказати? — спитав я з легкою іронією. — Як хочеш, то й це, — відповіла вона просто. — Чи ти гадаєш, що твоя донька, тим що набирає гімназіальних студій, стане вище як на рівні нашої пересічної доброї вчительки, наколи, крім шкільної науки, не буде й сама над собою працювати? — спитав я. — Так, Богдане. — Дай боже, Доро. Лиш мені здається, що ти любиш багато дечого, що робиш, робити ради моди.Тобі здається, що твоя донька вийде скорше заміж, подобається більше, як стане по укінченню гімназіальних студій ходити з лентою на грудях. Я вже знаю декілька таких. Хто не трактує науки поважно, не має ясної мети перед собою, нехай краще не доторкається її. Я знаю деяких учительок, які, мимо того що не кінчили гімназії, а були охочі до науки, дуже гарну здобули освіту на власну руку й стали для суспільності правдивими перлинами. Між тим знав знов деяких дівчат, що ходять по викладах, мало що виносять звідти, та зате тим більше кокетують і галасують з молодими людьми в академії, як у своїх помешканнях. Розуміється, що є я винятки, котрі дійсно треба шанувати. — Ти, Богдане, як бачу, свої погляди в тому напрямі дуже змінив. Колись був ти іншої думки, — закинула вона не без злоби. — Колись думав я так само, як і тепер. Але я тебе не розумію. Що хочеш твоїми словами заявити? — спитав я. — А ось що: як твоїм ідеалом була свого часу Маня Обринська, що позувала, коли не помиляюся, на якусь будучу вчену й емансипантку, ти тоді на студіюючих жінок інакше задивлявся. — Я, Доро? Я? — спитав я з нетаєним зчудуванням. — Так, Богдане, ти! Тоді була вона, емансипантка, страх мудра, поступова й бог знає що. А тепер і не згадаєш її ніколи. Хвилину я помовчав, бо відчув, як по раз другий вдарила палаюча краска в моє лице. А відтак відповів: — Ти помиляєшся, Доро. Бажань і спремлінь панни Обринської в тому напрямі (хоч були вони в неї дуже щирі й поважні) я ніколи ані найменше не поділяв. Навпаки, коли ми сходили на ту тему в дискусії, то боролись гірше, чим би хто сподівався. Одначе остаточно мені навіть жаль було її, коли я чув, що з смертю її батька розбились усі її мрії, і вона пішла іншим шляхом. Хоча, — додав я, — коли б я був її мрії на той час і поділяв, то з нею малася річ інакше. Вона була дівчина на свій вік розумове незвичайно розвинена, повна імпульсів і жадоби до науки й діла — і, як сама знаєш, донька незаможних родичів відносилась до своєї будучини поважно, її, може, й шкода, що мусила покинути свої постанови, розстатися з своїми мріями. Такі, як вона, доходять до мети, хоч би й з пожертвуванням самих себе. Але й дуже велика часть наших дівчат робить спорт із студій. — Слава богу, що хоч одна тішиться признанням, що її розмах до науки й праці був правдивий. Бо, як бачу, ти загалом ворог самостійних жінок, — сказала. — Ворог, Доро? Ні, щонайменше. Я лиш засуджую тих, що, забравшися до студій, не трактують їх поважно, а осягнувши остаточно яке-таке становисько, по упливі деякого часу нарікають на нього. — Може, деякі й нарікають, Богдане; кожний завід чи там фах має свої добрі й прикрі сторони, а винятки бувають усюди. — Безперечно, — відповів я спокійно. — Хто знає, чи й панна Обринська не дійшла б до того результату помимо всього таланту і здібностей. — Хто знає, хоч я сумніваюсь. Обринські люди поважні, витривалі і не легко відступають від своїх постанов і цілей. — Але зате тепер, Богдане, — обізвалася зачіпливе Дора, — твій колишній ідеал дуже попустив з свого колишнього розмаху науки й «вищостей». Чую, і це чула я з достовірного джерела, що вона в домі панства М. займає кілька позицій, дарма що колись були в неї справді пориви шляхетнішого характеру. Але, щоправда, не ломиться. — В тім є щось героїчне, коли хтось «не ломиться» й буває сильніший від своєї долі, — відповів я й не питав нічого. Замість того поглянув мовчки на матір, у котрої очі були в тій хвилі з цікавості аж поширені. Дора, завваживши це, звернулася до неї й говорила далі: — Вона в домі панства Маріянів, тето, товаришка чи радше гувернантка панни Ірини; від часу до часу ключницею, в потребі доглядає й хорих, а часом, здається, не буде й без того, щоб не виручила й кухарку, як та надто обтяжена працею. Чую, добродій Маріян мав раз казати, що йому з нічиїх рук не смакує так чай, як з рук панни Обринської! — Тим ліпше! — обізвався я майже проти волі з радісним вдоволенням. — Тим ліпше, Богдане? — зчудувалася Дора моїм словам, а відтак додала: — Я признаюсь, Богдане, що хоч уже надто симпатична не була мені ніколи та твоя полись виідеалізована Маня, але щоб я аж радувалася тим, що хтось з п'єдесталу своїх високих мрій зійшов на звичайне «Madchen fur alles»[46]... то не скажу. — Не так високих, Доро, як білих, — поправив я її спокійно. — Все одно, Богдане, але мені її жаль. — А мені — ні, Доро. Хоч я там з нею більше не сходжусь І її тепер не знаю, себто що з неї виробилося, але мені дає її давніша істота запоруку, що низько вона ніколи з свого «п'єдесталу» не впаде. Зрештою, потішся. Оскільки мені відомо, панна Обринська перебуває вже давно в домі своєї матері і хоч і задержується іноді у панства Маріянів, то виключно в характері довголітньої приятельки самої пані Маріян і виховавчині її одніської дитини. До того панна Обринська подає лекції музики в кращих домах, то ледве чи ставало б їй часу брати на себе обов'язки, як ти кажеш, ключниці й кухарки. — Відки тобі це все відомо? — спитала Дора. — Чи не від неї самої? — Від її брата Нестора, з котрим частіше бачуся і котрий навіть не допустив би, щоб його сестра, що її обожає чи не більше, як матір, брала на себе обов'язки ключниці й кухарки. Чи видається вона тобі такою? Дора закопилила спідню губу й відповіла сухо: — Не знаю На свій вік вона держиться доволі гарно. — Такі тонкокості жінки не старіються ніколи, — обізвалась мати тоном, що мов камінь упав між нашу оживлену розмову. — Зрештою, що вона нас обходить, Доро, як і чим займається — додала, наче побоювалася, що вже сам спомин про ту дівчину може на мене по-давньому вплинути. — Я здибала її кілька разів, як переїжджала з панею Маріян, і коли минали мене, вона якраз у тій хвилі добачила щось дуже цікаве на противній стороні. Вона мене мало що обходить. — Не турбуйтеся тим, мамо! — обізвався я. — Хто знає, що це було, що спонукало її поглянути саме тоді в противну сторону. Зрештою... — додав я, усміхаючись, — може, стрінетеся ще й не один раз відтепер, і вона ще вклониться вам, мамо, направить свою похибку Цього літа буде вона з своїм братом Нестором і панством Маріянами також у горах в К., а може, навіть знов і нашою сусідкою, як давніми роками її родичі. — Нехай собі мешкає коло мене, хто хоче, — відказала мати роздразнено. — Я, певно, не буду тою, що нав'яже давні знайомості, котрі могли б принести мені щонайменше втрату часу. Нас дуже мало що в'яже... одробина минувшості, деякі дрібниці, а більше нічого. Я тобі навіть наперед заявляю, що будучи там, не буду прилучатися до жодного товариства, нехай би собі там були й самі графині. Я їду на свіже повітря, газдую собі, як у себе дома, не звертаю на нікого уваги, а далі не обходить мене нічого. — Це вам не поведеться так цілком гладко, як уявляєте собі, тіточко, — обізвалась, лагідно вспокоюючи, Дора. — Хто має такого сина, як ви, і до того й нежонатого, мусить заздалегідь помиритись з тим, що його особу будуть, хоч би що, втягати в товариства. І не лиш його, але й вас, розуміється в вашому вікові відповідні товариства. На те спустіться. — Мати лиш жартує, Доро, і в тій хвилі роздразнена, — вмішався я, усміхаючись. — Але вона добра й, певно, так не поступить, як говорить; а хоч би, то я єсьм далеко від того, щоб силувати її до чогось, що було б їй з душі противне. Мати не відказала нічого, а Дора обізвалася: — Ти, Богдане, будучи там, гляди, — і покивала до мене пальцем, забираючися до відходу. — Панна Маріян, а що більше її кузинка панна Наталя Ливенко, гарні, молоді й маючі дівчата, а ти не такий ще, якого з себе насилу вдаєш. Ми мужчин знаємо...

* * *

(Знов пізніше). Моя мати вже від'їхала, а тиждень пізніше одержав я від неї ось якого листа: «Я вже між нашими горами «вдома», — писала, — інакше не можу висловитися. Відколи побачила себе знов у своїх давніх стінах, побачилася в своїм городі й цвітнику, поплакала й помолилася над могилою нашого батька, я ніби подужала. Але поки розпишуся ширше про своє тутешнє буття й газдівство, мушу тобі найсамперед описати свою подорож. Як знаєш, виїжджало тої днини, що й я, багато люду, і це було добре, що ти мене відпровадив до двірця й ждав, поки я не всіла в поїзд, їхала я, як їхала (жидівок було повно, їхали до Дорної-Ватри — я не повинна була їхати в п'ятницю). І мені не конче було вигідно, але все якось їхалося, поки не доїхалось до Г., де, як знаєш, треба пересідати. Тут, на станції тій, я перелякалася, коли побачила, яка маса пасажирів ждала на поїзд в гори й К. Я висідаю і, розуміється, оглядаюся передусім за пакером[47]... Але гадаєш, що побачила в тім натиску я кого? Але де! Хоч би і хлопчину якого! Двох чи трьох, що, здається, все-таки десь були, розірвали подорожні мов на кусні. Четвертого, посліднього, що тут і там на тій малій станції виринав, забрали також, а я лишалася з своїм багажем і пуделком[48] — сама, Богдане; сама і мов на посміховисько й то недалеко самого потягу. Хоч би я, може, була й понесла свою Handtasche[49] й пуделко сама, та, як знаєш, мої крижі й ревматичні ноги не позволяють мені вже від двох років тяжчих речей до рук брати. Тож я залишила те й стою. Стою, Богдане, в найбільшім заклопотанні, шукаючи чи не заодно очима (ще й недовиджаючими) за якоюсь доброю душею, котра вибавила б мене з того положення (віднесла багаж до почекальні, де могла б я присісти, перекусити дещо, поки поїхала б дальше). Отже, стою, як кажу, отак посередині чужої товпи, мов сирота, і перечікую хвилю за хвилею, причім ще, на моє нещастя, і мій шнурочок від пенсне як навмисне за гудзик мов навіки заплутався, — і ще більше попадаю в роздразнення й несупокій. Коли оце іритуюсь так, надходить нараз до мене якась дама й промовляє: «Простіть, добродійко, що я до вас зближаюся. Одначе, пізнавши Вас і завваживши, що стоїте тут якось безпомічно, мов вижидаєте кого або бажаєте чого, я рішилася приступити до вас і спитати, чи не могла б вам у тій хвилі чим-небудь услужити? Ви, бачу, самі. Я Обринська Маня, може пізнаєте мене? Я їду в гори в К.». Сказавши це, всміхнулась і ждала. Можеш уявити собі мої почування! «О, впізнаю вас, пані, пізнаю», відповіла я їй у найбільшім. замішанні. Раз, Богдане... що... не могла так борзо розплутати шнурочок від пенсне і вложити його перед очі, а по-друге, що й справді такої... атаки якраз у тій глупій хвилі ніколи в житті не сподівалася! «Ви не маєте пакера, пані?» спитала вона (і, щоправда, ввічливо). «Ні. Власне жду й оглядаюся, чи не побачу я кого, — відповіла я. — А що я короткозора, то через те й у подорожі трохи непорадна. Мий син не міг зо мною тепер їхати, і тому я сама». «Пождіть тут, пані, — обізвалась вона знов, — ще лиш хвилину-дві, а я пішлю вам зараз свого. В мене небагато багажу, дещо я й надала; в потребі упораюсь з тим, що маю, і сама. Але ви, пані, мусите конче когось мати». І з тими словами змірила оком мій багаж, мов зчудувалася, що в мене, крім того (себто двох чемоданів і малої Handtasche), ще й пуделко було. Так, коли б я мала свій парадний капелюх везти з собою в кишені. І не сказавши вже більше ні слова, десь нараз у товпі, мов риба, проховзлася і з моїх очей щезла. Кілька хвиль я ще ждала, а по недовгім тім часі вона з'явилась справді з пакером і, взявши мене обережно під руку, повела аж до почекальні. «Так, — сказала відтак, ніби вдоволена більше з мене, як з себе, коли я остаточно вигідно сіла. — Тепер прошу собі тут приточити, а може, й лягти. До другого поїзда маємо ще майже з півтори години. Бо щодо мене... — додала, — то я це зроблю безцеремонне. Мені болить сьогодні голова так шалено, що чую, що мушу конче трохи передріматися». І сказавши це, вона в кілька хвиль пізніше лягла справді, ігноруючи мене й других, мов була хора, й заплющила очі до сну. Я, розуміється, не лягала (прецінь не уходило!). Я сиділа на своєму місці так само спокійно, як вона лежала, й приглядалася їй, що мною на хвильку запанувала і, заплющивши очі, старалася в присутності чужих людей усну-ти, мов була сама в себе в хаті. Чи заснула вона врешті, я не знаю. Я дещо за той час і перекушувала, але здається, що уснула, бо коли я по добрій півгодині або й більше, може, встала з свого місця й пройшлась по залі й попри неї, вона лежала все ще нерухомо. На хвилинку станула коло неї, і мої очі спинилися цікаво на ній. Ти свого часу займався нею, Богдане, може, навіть більше, як це тобі тепер мило, й мені захотілося, не таю того, придивитися їй ліпше. Вона держалась справді гарно й молодо, як впевняла й Дора, лиш видавалась мені в цій хвилі блідою, а коло вуст виступила легка риса втоми, яка викликала в мені на хвильку навіть жаль. Будь-що-будь, Богдане, вона все ж таки була — хоч уже не моя симпатія, дівчина гідна пожалування. Яке її життя?.. Її мати — стара жінка... браття живуть кожний для себе, — а вона чи буде вічно тулитись коло чужих? Яке то життя між чужими? Одначе, мій сину, щоб бути ще й дальше помимо всього щирою й одвертою, скажу тобі просто, що в її присутності обхоплює мене почуття, начеб від цеї дівчини мало мені ще щось прийти в житті. Добре чи зле — я не знаю, але прийти певно. Одначе що сам розум каже, що така істота, що стоїть більше сама в житті, як з другими, не зможе мені нічого доброго принести, а щонайменше стати в моїм житті впливовою, тож надіюсь скоріше від неї на прикрість, чим на щось добре. І тому порішила я, як і досі, держатися від Обринських здалека, і не нав'язувати жодних зносин. Коли я приглядалася їй отак, як вона спала, пригадало мені її (щоправда) гарне волосся моє власне волосся в молодості. Одначе чи було воно в неї дійсно її власністю, — спитала я себе й приблизилася о крок до неї, щоб поглянути ліпше на її голову. Але вона, мов відчувши мою близькість, збудилася. Господи! Що я таке вчинила, що вона, збудившись, витріщилася на мене, мов я зблизилася до неї в злім намірі. Так через хвилинку витріщалася вона на мене, а відтак, мов опам'ятовуючись, зірвалась з лежачої позиції й сіла. «Я заснула добре, — сказала, мов уневиннялася за свій сон переді мною. — А мимо того, — додала, притискаючи руки до висків, — болить мені все ще голова. Вчора сиділа я до пізньої ночі, викінчувала якесь шитво, відтак пакувала речі, а коли лягла, була така перемучена, що не годна була скоро уснути, доперва десь аж надранком. — Але перервала себе перелякано: — Може, нам уже час всідати до від'їзду, не знаєте, пані? — З тими словами глянула на свій годинник. — Ой, я довго спала... — сказала. — Ходім, може, зараз і всядем. Спершу ви, пані, бо в вас більше багажу... я відтак». І за недовгий час, коли вона знов виховзнулася по пакера для мене, ми всіли (вже обі) у вагон і поїхали. Окрім нас, сиділо ще дві пані в купе, але що це були румунки й говорили між собою лиш по-румунськи, ми були полишені щодо дискусії виключно на себе. Я не говорила багато, а вона, з своєї сторони, була мовчазливішою, як я сподівалася. Коли ми вже були в послідній місцевості перед К., а то в Ч., і там, як собі пригадуєш, околиця просто захоплююча, — вона стала перед вікном і, притиснувши чоло до шиби, дивилась уважно на околицю. Що в ній діялося — не знаю, але, як могла я завважити, була сильно зворушена. Коли дивитись з вагона вікном у долину, то бачилось, як шуміла в глибині й товклась ріка М., побиваючись одним берегом до тієї гори, котрою тяглася залізна дорога, а другим до противної гори, котра пишна з багатства свого дерева. Ціла височезна гора — одна зелень, з шпиля до стіп, а в долині ріка гучлива, повна буйності й поспіху. «Тут чудово, пані!» обізвалася я до» неї, що стояла, мов прикована, при вікні. На мої слова вона обернула, ніби пробуджена мною з якихось мрій, голову й поглянула на мене; поглянула, Богдане, такими сумними очима, що я своїх слів майже пожалувала. Нащо я до неї обзивалася? Замість відповіді вона спитала: «Чи буде вас хто на двірці ожидати,, пані?» «Так. Знайома моєї кревної, — відповіла я. — Богдан так було листовно умовлено. Зрештою, я цього ніе потребую. Я їду до своєї хати, там є добра слуга, що вже все прилагодить». На оці мої слова вона звернулася знов очима на околицю і, як раніше, потонула в гадках. По хвилині мовчання я спитала: «А вас? Буде, може, й на вас там хто ждати? Ми приїздимо аж вечором». Вона похитала головою: «На мене ніхто, хіба дух мого батька...» відповіла й по тих словах зною змовкла, як перше, зложившися в себе, мов кітка, і вже не заговорили ми до себе, аж на двірці в К. Ба ні... ще опитала я її, до кого вона заїжджає. Вона не заїжджає до нікого, — відповіла... Вони з братом виїнаймили собі два покої у пані Міллер, доброї щирої товаришки їх матері, і будуть там свої ферії. Незабавки приїде й брат. за ним незадовго панство Маріяни з донькою й кревною, панною Наталею Ливенко, котрі беруть покої в колишнім їх помешканні, той, наш дім, Богдане, — і їм, себто їй і братові, буде це дуже мило. Зрештою, вони обоє люблять спокій. Брат віддається студіям, і їх обоїх буде ліс, певно, більше бачити, чим яке-небудь товариство. В столиці вони також найбільше лиш з панством Маріянами зносяться. Мешкання хотіла вона зразу брати за рікою на Д., але, щоб не бути надто віддаленими від своїх знайомих, рішилась на пропозицію пані Міллер взяти покої в неї. Там буде їм близько до того місця, де перебували свою молодість, де жив і помер їх дорогий батько. Де ловив Нестор хлопчиною метеликів, шукав золоті мушки і т. ін. Все це буде для нього милим спогадом. «А мати ваша?» спитала я. «О, вона під доброю опікою. Вона виїде по від'їзді Нестора до сестри Оксани». На двірці в К. знов та сама метушня. Знов біганина, і знов на часок я безпомічна. «Знайомої» не було, як я й сподівалась в духу, фіякрів лиш кілька, котрих розірвали до одного, і ми мусили обі залишитися й дожидати, аж не вернеться замовлений наборзі фіякер, котрий врешті забрав нас і наш багаж, клунки, кошики й т. ін. — і довіз додому. Коли ми зближалися до міста, а вечір був погідний, вона сиділа в кутку брички мовчки і раз, як мені здавалося, втерла тайком очі. Мені стало її потрохи жаль. Я її психологію зрозуміла. Мене, Богдане, не «ожидав» також ніхто на двірні, щоб бути помічним; ожидав хіба також лиш дух того, що спочиває тут вічним сном; але все ж таки в'їжджала я з іншим почуттям у батьківщину, як вона. «Ви давно не були тут?» спитала я її нараз, як ми вже чи не доїжджали між перші доми містечка, що тут і там мов виринали краєм дороги. «Від часу смерті батька», відповіла вона стисненим голосом. «О, це давно», закинула я. «Давно», відповіла знехотя, ніби я перебила її немило в якихось думках, і вихилилася з повоза, оглядаючись чи не всім єством своїм, за пишним гірським краєвидом, який розкривався щораз пишніше перед нашим видом, замикаючи невелике містечко собою. «О», кликнула вона нараз живо, з несподіваним захопленням, і вказала рухом на дорогу, що відділялася від тої, котрою ми їхали, та бігла аж між дві пишні скелі й далі за ними, як знала я (і ти її знаєш), у ліс. Я звернулася за вказаним місцем у надії, що побачу щось особливше, одначе не побачила нічого. «Цією дорогою любила я колись їздити пристрасно верхом — рано-ранесенько...» пояснила вона мені, угледівши моє зчудування. І знов, як перше, складаючися в себе, вона подалася в кут брички, мов жаліючи, що на хвилину розкрила своє нутро переді мною. «Колись, правда, було воно інакше, — відповіла я, а по хвилині мовчання додала: — Якби був ваш батько жив, було б, може, й ваше життя інакше уладилося. Він був практичний, був би забезпечив вас цілковито, зложив якийсь капітал. Ви б були нині своєю панею, а так...» і я урвала. Боже мій, що сказала я таке, що вона на мене видивилася й аж по уста побіліла? «Капітал?» спитала все ще поблідлими устами. «Так, моя пані, капітал, — повторила я. — Ту силу, що дає життю підставу, що дає людині власть у руку, можність розвинутися, жити, надає їй вартість... особливо дівчині». Вона не відповіла. Около її уст, мов тінь, поблукала гірка усмішка, і вона, мов зрезигновано, не обзивалася. «Чи не так, моя пані?» спитала я. «Це правда, — обізвалась вона мов насилу, дивлячись далеко вперед себе. — Коли б мій батько був жив, моя доля була б інакше уклалася. Він був би мені помагав мої життєві плани й постанови здійснити, а так з його смертю урвалося все, і нині я в очах людей, помимо всього, осталася без всякої вартості. Нині дівчина мусить мати заробковий титул, себто «диплом», щоб бути цінною. Бо ж хоч і не має маєтку, то її «фах», коли його має, відкидає прецінь проценти. А я і його не маю хоч стреміла колись до того всею душею. Мені осталась музика. Вона мій фах. І слава богу, не лиш фах, але й товаришка життєва моя». Я не відповіла їй, Богдане. Що ж; чи мала я їй притакнути до того, що само собою розумілось? Вона дуже споважніла, та колишня твоя Маня; робить враження молодої мужатки, а не дівчини. І по правді кажучи, я нетерпливо вижидала, коли вже доїдемо до нашої хати. Мені ніяково ставало в її товаристві. Мимо вбожества й безвиглядності на будучність (я розумію під тими поняттями женячку, Богдане), пробивалася така гордість і недоступність у єстві тої дівчини, мов вона робила мені ласку, що розкрила на хвилину свою душу. По недовгім часі почали тут і там ліхтарні між домами малого містечка освітлюватися, а далі, далі мали ми вже й до моєї хати доїжджати. «Може, поступите вперед на хвилинку до мене, — сказала я їй (мені все-таки було її жаль, Богдане, вона ж була, як і ти, без батька), — а опісля вернете до себе. В мене нап'єтесь і гарячого чаю, я везу з собою й різні тіста, що їх собі до чаю вдома напекла». «Дякую, — відповіла. — Пані Міллер буде на мене нетерпливо ждати. На дворець вона не виїжджала, бо я собі те просто вимовила, але зате вдома ожидає мене теплість і щирість її серця. Я її знаю. Вона ж товаришка моєї матері а перша моя вчителька музики. Я їй багато завдячую. Я була її улюблена учениця. О, я вже також відчуваю її істоту й тепло коло себе». Я не казала нічого. Нехай і так. Ось, ось ми вже доїжджали до моєї хати. Вже бачила я здалека дерева нашого садка перед хатою, великі, розмашисті; і я сама не знаю, чому я поглянула на неї. Вона вихилилася, як недавно, з повоза й мов пожирала в западаючій теміні очима все, що здавалось їй рідне й миле (правда! до нашого саду притикав прецінь їх колишній сад). Мов мала там когось побачити, що мав би звідти проти неї вийти й привітати її. Одначе того всього не було. І лише дерева, ті самі давні дерева і кущі, ті самі бози й жасміни, виринали темними набитими постатями з-поза штахет при дорозі й визирали в ніч. Перед нашим домом фіякер став. Я почала рухатись з місця, щоб устати. Я ціла з утоми мов зіштивніла, і підносячись, я мимоволі подавалась знов назад. Тимчасом вона обізвалася: «Пані, у ваших вікнах я не бачу жодного світла. Хто знає, чи ваша служниця дома. Позвольте, щоб я вперед відвезла свій багаж до свого мешкання. Відтак поверну з вами, відпроваджу вас до хати, стану вам, може, дечим услужною, і аж потім поверну до себе. Я ж недалеко від вас». Тепер я не хотіла й подякувала. Однак вона перемогла мене. Поки я їй ще раз подякувала, вона вже поінформувала фііякіра, куди має нас везти, і кілька хвиль пізніше сталося, як вона розпорядила. Свої речі вона відвезла, причім я мусила ще бути свідком, як вона з своєю «пані Міллер» віталася й обіймалася, а потім ми вернули обі до моєї хати. Вона помогла мені висісти (я вже тобі все пишу за порядком, нічого не опускаю), і поки фіякер поздіймав мій багаж, вона взяла мене безцеремонне під руку, і ми пішли алеєю до моєї хати! З вікон била до нас темінь, і лиш запах рож, тих наших пишних білих рож, Богдане, що ти їх так дуже любив, вітав нас обоїх сею тихою вечірньою годиною. Навкруги панувала глибока тишина, й мої дерева, і все те, що я з малого, здавна дозирала й доглядала, вітало мене. Твої вікна, Богдане, дивились зчудовано на мене, що я без тебе проти них з чужою дівчиною йшла; коли я отворила двері бічної веранди, мене неприємно вразив спокій, що панував навкруги. Що це мало значити? Чи стара Христина, що мала мені тут услугувати, не ожидала мене? Від'їхала куди? Була хора?.. І я висказала своє зчудування перед дівчиною. «Не журіться, пані, — поспішила вона, — я зараз розвідаюся, що з нею є. Я ще не забула, де тут кухня». І сказавши це, оставила мене з фіякром і клунками на веранді, сама побігла кругом до кухні. Поки я відправила фіякра, повернула вона. «Вже йде ваша Христина, — повідомила мене. — Вона, бідна, хора. Лежала сама в кухні, через те й усюди темно. Простудилася, але каже, що їй уже нині ліпше й вона зараз прийде». І справді, за пару хвилин причолопала й Христина. Обмотана, мов сніп (хоч літо), і, вітаючися, постогнуючи, та все ж таки з радості, побачивши мене, усміхаючись, отворила нам перше двері до твого покою. Тут запалила світло й пішла по самовар. Я, щоправда, чулася така втомлена, що, не оглядаючися ні на що, кинулась відразу на твою софу й, випочиваючи, оглядалась лівш мовчки в тій колишній твоїй кімнаті. Мимоволі я мусила бути в душі Мані Обринській вдячна, що вона, хоч і знала мою неприхильність до її особи, завешталася тепер, мов у своїй хаті. Злагодила за часок спритними руками чай і остаточно, при помочі Христини, котра справді показалася на цей раз до чого іншого нездатна, присунула до мене столик і налляла мені чай. Зробивши це, щоправда, безшелесне й зручно, вона вхопила капелюх і зонтик і почала прощатися. Я задержала її. «Як то, пані, я сама маю пити чай, коло котрого ви заходилися? — спитала я. — Я вас не пущу». «Я дякую», відповіла вона, вибачаючись, що на неї ждала пані Міллер з вечерею й чаєм, котрій (як я сама чула) обіцяла найдальше за півгодини прийти. «Таж у мене ось там у пуделку красні свіжі тіста. Пані (вибери-но деякі й подай на стіл, звернулася я до старої слуги), запишіться, будьте моїм першим милим гостемі!» Але вона відмовилася. «Залишаюся, отже, сама в отих чотирьох стінах», зробила я їй закид, побачивши, що неначе з собою боролася. Але в тій хвилі Христина несвідомо виручила нас обоїх з колізії. Побачивши, що вона не виявляє охоти залишитися, обізвалася: «Як пааночка ніяк не можуть залишитися, то я ось що скажу, потішу. Імость [50]не будуть уже такі самітні, як думають; ось тут... — і вказала на стіну, де висіла велика твоя фотографія, — повісила пані, поки від'їхала, образ із салону їмостиного сина. Він дивиться на мамцю своїми очима й вітає її. Крім того, як пані прикажуть, присяду я он там на стільці й буду розказувати дещо, щоб пані не було самітно». При спомині про тебе я мимоволі глянула на дівчину. Вона дивилась на твій образ, котрий, мабуть, уже раніше побачила. В тій хвилі, як Христина промовила про нього, обернула вона голову, й наші очі стрінулися. Лиш на одну хвилину стрінулися вони, одначе ніколи я не забуду того жаху, який виявився в цій хвилі в тих її очах. Мов на лихім учинку спіймана (як стояла недалеко дверей), вона, простягаючи мов безтямки руку за клямкою, вклонилась переді мною і, не оказавши більше ні словечка, отворила двері. «Відвідайте мене знов колись, панії — кликнула я, прохаючи, вслід за нею. — Зробите мені приємність». Але її вже не було, пішла, не обізвавшися до мене більше і словечком, мов і слід за собою затерла. Так скінчився мій подорожній епізод з колишнім твоїм ідеалом, Богдане. Наколи б не те, що маю стільки вільного часу й супокою, що аж вкучуєгься, ти б був про цю несподівану Й непотрібну стрічу ніколи нічого не довідався. Але знаючи, що тебе займає кожна дрібниця логично моєї особи, я ніяк не могла себе побороти, щоб не розповісти тобі й про цю історійку. Як хочеш, розкажи її і Дорі, бо я сама не буду про це їй окремо писати. Вона й досі займається сею дівчиною, котра свого часу, як не помиляюся, ігнорувала не лиш мене, але й її. Остаточно, сину мій, кидай раз твій уряд і приїжджай сюди. Погода чудова! І кожної днини, що там перебуваєш, шкодаї Твоя мати».

* * *

(Чотирнадцять день пізніше, і вже в горах). Ходжу, блуджу по лісах, щоб здибатись з нею, але досі ще не бачив її. Дивне почуття — оглядати ті місця з почуттям, що вона так само їх оглядає. Вона!.. Від часу прочитання листа матері думка про неї мене не покидає. Я відчуваю — з хвилею, в котрій стрінемося коло нашого або її колишнього дому, чи знов тут або там у знайомих місцях лісу, зайде з нами зміна. Минувшість з своїми білими подіями надто сильна, щоб не подіяла в який-небудь спосіб на нас і на будуче. Значить, на тепер. До моєї матері не показувалася вона більше, хоч, як упевняє мене мати, була б її повітала радо в себе, хоч би й тому, щоб подякувати їй за її труд коло неї під час подорожі і вдома. — Коли вона до вас не приходить, мамо, — сказав я їй в кілька день по моїм приїзді, саме як згадала мати про неї, — то нам не залишається нічого іншого, як піти до неї самим і вчинити це. Мене дивує, що ви цього взагалі не зробили. Мати поглянула на мене й похитала головою. — Чи справді ти це поважно говориш, Богдане? — спитала. — Цілком поважно, мамо, — відповів я. — Ти б припускав, щоб я щось подібне зробила? — Чемність вимагала б це. Зрештою, я далекий, щоб силувати вас до чогось подібного... — Нехай що по-твоєму й вимагала би чемність, — сказала вона, — але по правді я цього не вдію. Зрештою... я переконана, що в своїй зарозумілості вона цього навіть від мене не вимагає. Вона ігнорує мене. — У своїй тонкості, мамо, хотіли ви, може, сказати, а не зарозумілості. Про яку-небудь зарозумілість у тієї дівчини бесіди не може бути. Я знаю Обринських. У них зарозумілості немає. Щирість і доброта не вражають нікого, отже, розуміється, і її також ні. Коли б ви по-щирому до неї віднеслися, вона б, певно, вас не оминала так, як очевидно оминає. Я й так ніколи не припускав, що вона перша зблизиться до вас. — Мені байдуже про це, Богдане, — обізвалася мати. — Гадай про це, як хочеш. Це річ твоя. Але йти мені до неї і дякувати за незначні чемності, які робить одна культурна людина другій, я вважаю з своєї сторони в даному разі за пониження своєї гідності, а щонайменше — за нонсенс. Я була досить ввічлива проти неї, запрошуючи її до себе на чай... — Котрий вона замість вашої хорої служниці приготовила власними руками, — докінчив я не без злоби. — Я б була їй і половину своїх тіст додому передала. Я не така, Богдане, щоб не вміла віддячитися. — Нащо це, мамо? — спитав я. — Власне з щирості, Богдане, — відповіла мати твердо. — Будь спокійний; вона на нещасті й злиднях знається, хоч і не зраджує того. Вона була б посилку тіст від мене прийняла. — На злиднях більш-менш кожне з нас знається, мамо, — відповів я, ігноруючи її посліднє речення. — Річ лиш у тім, як ми себе до того ставимо й те переносимо. Зрештою, ви помиляєтесь, мамо, як утримуєте, що Обринські живуть у злиднях. Оскільки мені відомо, Нестор побирає вже хоч невелику, але все гарну плату, з котрою не один молодий чоловік на його місці вже й одружується. Сама пані Обринська по мужеві також не без жалування. Ну, а вона має свої доходи з своїх лекцій. — Овва, доходи!! — обізвалася мати. — Хоч би була якою вчителькою при семінарі [51], або сякий-такий титул мала, а то й того нема. А я, Богдане, мала б сама йти перша до неї і за незначні услуги дякувати? — Не «дякувати», мамо, — закинув я подразнено, — а радше лиш розпитатися, як вона мається. Самі споминали-сьте, що, їдучи з вами, вона жалілася на біль голови. А те, що закидуєте їй, що вона не державна хоч би «вчителька», мамо, дивує мене. Відколи виросли вчительки в ваших очах так, що ви надаєте їм нараз таку важність? Чи не так? Колись були ви найбільша противниця жінок з фаховими студіями, і якраз проти панни Обринської, чи не через її стремління до того, ворожо настроєні. Тепер, коли обставини від смерті батька склалися на її некористь, і вона мовчки, без жалю, хіба лише з внутрішнім смутком, іде життям, заробляючи по змозі своєю інтелігенцією й таланом на своє удержання, ви закидуєте їй брак якихось титулів і фаху. Ви не консеквентні, мамо! — Нехай і так, мій сину, нехай, що я неконсеквентна. Свої погляди з часом можна змінити. Ти також змінив їх, займаючись іншими ідеалами, що не стояли навіть на рівні з першим, поки не дійшов остаточно до теперішнього стану. При її словах я чув, як мені підійшла гаряча краска до лиця і я встав. — Я іду, мамо... — звернувся до неї, шукаючи очима за своїм капелюхом. — Куди? — До неї. — До Обринської? — До панни Обринської. Через хвилину витріщилась мати на мене, мов туй-туй мала наді мною завалитися стеля. — Стережись, сину! — вибовтнула вона нараз зміненим, майже упавшим голосом. — Чого, мамо? Убогої, немолодої вже дівчини? Вона не відповідала нічого й відвернулася. — Я ж щоб направити те, що ви занедбали, мамо. Іду їй подякувати за ввічливість до вашої особи. Чей же мені це увійде... — Іди! — Я йду. Я замикав двері, а вона розсміялась! О, той знайомий мені так добре, мене так часто тиранізуючий сміх. Як прикро відбився він тепер у цій хвилі в моїй душі!

* * *

Я вийшов у сад і відітхнув. Чи не було в тому, щойно пережитому, щось подібне до минулого? Так. Це тепер мов відживало наново. Мій взір пролетів мимоволі в сусідній город. Але там не було нікого. Все дрімало в літнім сонці, що клонилося до заходу, все було гарне, зелене; але з Обринських, як колись давніми літами, не видко було нікого. Ні малого Нестора, що вештався за золотими мухами й синіми мотилями, ні її самої. Колишню нашу хату перемінено на елегантну віллу для ліпших гостей, і лиш давня широка вигідна веранда й давня пишна алея осталася така сама. Так само стояли й усі кущі й рожі коло веранди, хіба що ще більше розрослися. Сама вона — десь заховалася. До старої якоїсь удовиці німкені; зачинилась там, мов монахиня, і «хто хоче її бачити, нехай відшукає». «Я й брат, мій прибули в самоту й ліс, а більш для нікого»... Я відшукав її. В низькім обширнім старосвітськім домі, між поважними смереками, з дахом, що аж угинався, поміж цвітами, з ганком, оброслим блющем, з білими, як сніг, занавісами — найшов її. Це не було по-«панськи», як віднайшов я її. По привітанню з панею Міллер у зільнику, я увійшов у довгі, взірцево чисті, коверцями ручної роботи виложені сіни, й коли на моє стукання не обізвався ніхто, я отворив двері і вступив у кімнату. Вона була тут, в обширній кімнаті. Стояла в тій хвилі обернена плечима до дверей і вбивала цвях у стіну. Відтак взяла якийсь перед нею припертий портрет і старалася його повісити. Її тонка стать ніби натягнулась, щоб повісити портрет добре. Одначе це не вдавалось їй. Очевидно, був образ затяжкий для неї, і вона опустила на хвилю, мов втомившись, руки з портретом униз і ждала, неначе спочиваючи. Так постояла кілька хвилин. Відтак чи закрався протяг крізь мною створені двері, обняв її і примусив оглянутись, чи може зачула шелест, доста, вона обернулася, й наші погляди стрінулися. Ніколи в житті не бачив я вдруге такого змішання й заклопо-тання в жінки, як у цій хвилі — в сеї дівчини. Почервонівши аж під саме волосся, вона стояла хвильку, майже безпомічно, як дитина, і дивилася на мене. — Тут заховалися ви, панно Маню? — сказав я, відкладаючи капелюх і палицю на стіл та приступаючи безцеремонне до неї, що уст з замішання не отвирала. — Тут, — відповіла лише й оглянулася мов о поміч, щоб щось з образом зробити. — Як бачу, я приходжу в саму добру хвилю, — тягнув я дальше, відбираючи передусім тяжкий портрет якогось даївнього військового фамільянта пані Міллер з рук заклопотаної дівчини. — Позвольте, пані, що вас виручу з сеї роботи. Ваші руки не вдержать цього добродія, що, засівши вигідно в кріслі, ніби жде, щоб ніжні руки дами вмістили його на високім становиську. Тепер вона мов опам'яталася й, обминаючись з моїми очима, подала мені з словом «дякую» образ і зістуїпила легко з низької лавки. — Дрібниця, — закинув я з уданим супокоєм, щоб припровадити її до рівноваги, а відтак додав: — Тепер я займу ваше місце, а ви будьте ласкаві й глядіть, чи вішаю рівно оцього добродія. — Рівно, рівно, — відповіла й дивилась, як я, відсунувши лавку набік, одним майже рухом підняв портрет угору й повісив на вбитий нею цвях. Відтак, постоявши ще й приглядаючись хвилинку, чи добре виконав я своє діло, я нараз обернувся й простягнув до неї обі руки. — Тепер ми вже по роботі, панно, — обізвався я до неї, що стояла мовчки й бліда, мов ждала, щоб я був перший, що промовить. — На мою думку, личить нам, як добрим давнім товаришам, що виконали спільно благородне діло, привітатись мирно. Як маєтесь, панно Маню? Ви зчудовані моїм приходом, а радше моєю несподіваною атакою на вас? Чи не так? Вона не обізвалася зараз, але замість того поглянула на мене великим допитливим поглядом і, вкладаючи обі свої руки в мої, відповіла, що добре, й усміхнулась. — Я й моя мати довжники ваші, моя пані, — говорив я далі. — В подорожі були ви їй помічні, хоч, як переказувала мені мати, були самі не зовсім здорові. Досі вона не вспіла до вас особисто навідатися, щоб поглянути за своєю опікункою, подякувати їй за труд коло неї. Однак я, довідавшись про це щойно недавно, прийшов сам замість неї. Вона, як раніше, всміхнулася, і по тім її усміху, що чи не огрів ціле її обличчя, вона перемінилася ніби відразу в давню Маню Обринську. — Хто б ще на те й увагу звертав, — відповіла просто. — Трапилась хвилина стати комусь помічною, то й стала. Побачивши вашу матір, що стояла, заклопотана, посередині чужого гурту, мені пригадалась моя власна мати, що дуже не любить сама їздити, і я, не надумуючися, зважилася приступити до неї. Не знаю однак, чи не справила я їй тим прикрості. Вона жінка горда й неприступна, а я подекуди боязлива, то не знаю... — І з тим замовкла. — Чому ж це? — спитав я, приступаючи ближче до неї й заглядаючи їй у вічі. — Давніше ви, здається, не були такі. — Давніше! — відповіла вона, і її очі майнули якось чи не зчудовано по мені. — Давніше було не одно інакше, а тепер то все перемінилося. Я пізнала життя, і через те й погляд на людей змінився. Однак... — перервала себе, — яка я неуважна; я говорю, а ви стоїте. Будьте ласкаві, сядьте. — Я слухаю вас, пані! Докінчіть, — обізвався я й простягнув руку, прохаючи, щоб не рухалася з місця, а стояла й говорила дальше. Так, говорила тим самим трохи альтовим голосом, що, мов шовком, оповивав мою душу. — Змінили погляд на людей, пані? — Так. Навчилась брати їх такими, якими в дійсності є, а не якими хотіла б мати їх наша уява. — Чи це відноситься до мене й до моєї матері? — спитав я й поглянув проникливе в її очі. — Життя змінило вас, мабуть, так само, як і мене, — відповіла, обминаючи моє запитання. — Хто знає, пані! Мене воно лиш виховало, а може, я лиш «отерся» з дечого; але змінити, як це ви, може, думаєте, воно мене мало що змінило. В дечім я все ще давній мужик, панно Маню, — сказав я й усміхнувся з невимушеним усміхом. Вона поглянула недовірчиво своїми молодими очима на мене цілком так само, як робив це хвилями Нестор. — Про вас говорять, що ви щасливий і вдоволений чоловік, і завидують вам те, — обізвалась спокійно. — А те дуже рідко чути. — Дійсно, — відповів я. — Мужик не потребує багато до щастя. Гарна хата, добрі, сякі-такі матеріальні відносини, добрий харч... чому ні? Я поглянув на неї. В її лице підступила, як недавно, темна краска замішання, — і вона заперечила головою. — Я це не в тому значенні думала. — Ні... Справді ні? — сказав я. — А то я б був думав, що й ви пристали до того гурту, що уважає Богдана Олеся за матеріаліста й бог зна якого вдоволеного й щасливого. А все через те, що він зачиняє душу й не виносить свойого я на торг. — Я не думала в тім напрямі, — сказала вона; і нараз мов побоюючись, що я поставлю нове якесь їй прикре питання, підсунула мені крісло, а сама сіла на диван під вікном. — Отже, в іншому розумінні, — сказав я. — І я догадуюсь, в якому. Очевидно, до вас мусили доходити свого часу слухи й про романтику Олеся, а з там про якесь його нещоденне щастя в жінок. Правда? Вона не відповіла. — Я бачу, що так, пані, хоч ваші уста й мовчать, і вираз вашого лиця говорить виразно, що ви до того не торкаєтесь. Ті слухи й епізоди з мого життя були побільшені й пофальшовані. Я шукав романтики, пані Обринська, свого часу. Я не таю цього. Шукав і на якийсь час находив, і мав свое вдоволення до певного ступеня й часу. Але не назавжди. Вона не вистарчає, ба навіть обридає. Тут мусить поважний мужчина щось тривкіше мати. Бодай з своїми мужицькими інстинктами думаю так я один. Я не декадент, не модерніст, а мужик. І бути може, тому й визволився з того всього й дивлюсь спокійно... — Тут нараз я урвав. Пані Міллер, з котрою я ще в зільнику перед вступом у хату привітався, отворила в тій хвилі двері, і, не входячи цілком, попросила до чаю. Я подякував і сягнув за капелюхом. — Не зайдете колись до моєї матері? — спитав я дівчину, котра мов з задуми моїми словами збудилась, і на мене розчаровано поглянула. — Вона б радувалась. — Ні, — відповіла стиха, уникаючи мого погляду. — І чому, як вільно спитати? — На це можете ви собі й самі відповісти. Мої дороги ведуть мене туди, де мене шанують і потребують. Передусім, потребують, пане Олесь. — Значить, іншими словами так: «До вашої матері я б могла лиш тоді зайти, коли б вимагала цього якась важна, не звичайна потреба». Чи зрозумів я вас добре, пані? — Так. — А над тим, що можна чиєсь ушанування й любов (навіть ворога) здобути, ви не застановлялися ніколи? — спитав я. — Не мала до того нав'язуючих точок, пане. Зрештою, — додала, — може, але тоді мусив би бути до того імпульс глибокий і поважний, а тут... — Тут його нема, панно Маню. Правда? — І я усміхнувся гірко. — Нема, пане Олесь, — сказала й умовкла. — А коли побачимось ми, пані? — опитав я, подаючи їй руку на прощання, неначе ігноруючи її послідні слова. Вона здвигнула плечима. — Останьтесь на чай у пані Міллер. Зробите їй прикрість, як підете, — обізвалась вона замість відповіді. — Ні. Перепросіть, я піду, — сказав я поважно, між тим коли вона піднялась з свого місця. Вклоняючись, я завважив, що її біле ніжне лице чи не побіліло о один відтінок. Але з місця вона й один крок не рушилась.

* * *

(Пізніше). На один крок вона все-таки сама зблизилася. Ті її — і заразом його (Нестора) уста, і ті її — і його очі, чи могли вони що інше говорити, як саму правду? Але думка, що вони могли хоча б і на короткий час в очах кого іншого тонути, подразнює мене. А все ще гарна. Поважна, трохи ігноруюча, з однаково «молодими» очима — все ще гарна.

* * *

(Знов пізніше). Я здибував її, але не говорив з нею, — не йшла сама. Так, так, це все-таки вона, та Маня, як і я так само той сам, що тоді був. Вона ще трохи виросла, і її стать гармонійна й принадна... Але ба! Кого вона має? Кого може мати вбога немолода вже дівчина? Ні. Вона має свого Нестора. Невинного молодого брата — мислителя, мужеську мімозу, а твердого, як камінь. Він — її оборонець і приятель. Його вона собі виховала, і він її сторож.

* * *

Лист пані Міллер до своєї приятельки, пані Обринської: «Високоповажна моя пані Обринськаї Вже стільки днів уплинуло від приїзду доньки вашої Мані, а моєї улюбленої колишньої учениці, що аж прикро мені, що досі я ще не повідомила вас про її тутешнє життя-буття. Гаразд, що вислали ви її трохи в гори, гаразд, що прибуває й Нестор. Та коли властиво приїжджає він? Маня визирає його чи не щодня. Щодо неї самої (саме тепер нема її вдома), то в моїх очах, від часу як не бачила я її (від посліднього мого побуту в вас), вона .все ще та давня Маня, з своїм пишним сміхом, коли сміється, і з тими очима, що пригадують її матір. Одначе щодо душі її, я не доглянула ще до дна її. Вона зачиняється. Говорить і розказує про всяку всячину, про що б і не запитала я, а про своє нутро ані слова. Писали-сьте мені свого часу, дорога приятелько, що вона відкинула добру партію, і що не знаєте, що властиво має вона за плани з своєю особою на дальше. Щодо мене, моя дорога пані, то я знаю лиш одно, хоч те одно — відгадує сама моя власна душа, бо сама вона, як кажу, не говорить нічого. А це те: ваша Маня не забула Богдана Олеся й досі. А чи добре це, що вони будуть тут хоч і не зчаста бачитись, я не знаю, особливо — щодо її особи. Богдан усе ще той сам гарний і поважний мужчина, і все ще, як мені здається, цікавиться нею. Але щоб його мати, та горда матеріалістка, хоч трохи, хоч би на старість змінилася — того не окажу. Як колись, показує вона себе й тепер у дорогих матеріях, мірить убожчого від голови до ніг, носить свої дорогоцінності з пихою, наставляючи по можності кожному украшені перснями руки до поцілунку. Десь бачилася я з нею раз припадково під час повороту з церкви, але маю доста. Подалася трохи й колишня пишна постать, — зраджує, що життя не доторкалось усе і її лише самими ніжними руками. Та що з того! В ній і тепер ще повно егоїзму й фальшу, яким дотикала болючо не одну душу коло себе, мучила не один раз окружения своє, а власного свого мужа до розпуки допроваджувала! Вітаючися та перебалакуючи по щирості (бодай з моєї сторони), я сказала до неї між іншим жартом: «Хоч би цього року, пані, були ви нам синову привезли в гори й представили. А то все самі прибуваєте вдвійку з сином. Чи справді не гадає пан Богдан одружитися? До нас доходили одного разу слухи, що він жениться!» так сказала я. Одначе, господи, що сказала я таке, що вона так на мене витріщилася? Аж почервоніла. «Мій син не ожениться без рахунку, як би це хто думав, — відповіла. — Мій син свою матір поважає. Як найдеться така дівчина, що догодить мені і йому під кожним взглядом... себто як припаде нам обом до вподоби, я дам дозвіл на женячку, а як ні, він дасть собі й без жінки раду. Слава богу, досі мама його в себе зле не держала. Чи не здоров він, чи не на становиську? Життя йому не рай? Доки життя мого, йому все так буде. А слава богу, я ще чуюсь сильна й при здоров'ї, отже, буду його дозирати ліпше, як жінка. Нехай не журиться ніхто моїм Богданом, коли сама я не журюся. А як хто буде ним надто цікавитися, то ви розповіджте це всім: нехай собі ніхто не робить на нього непотрібних надій!!.» «Бідна Маня, бідний Богдан, оцю гору ви не перейдете», подумала я тоді, і ця думка мене не покидає. Ось і стільки, що могло б вас на колишню тему «Маня й Богдан» на хівилину-дві зайняти. Що Богдан, може, все-таки іншої гадки, як його мати, нехай послужить за доказ те, що оногди відвідував Маню. Правда, все те, про що розмовляв вія з нею, мані невідоме, але знаю лиш те, що коли по його відході я зайшла до Мані, вона сиділа, низько схилена над якимсь шитвом, і видалась мені надто поважна. «Що, Манусю, — спитала я її, погладивши її ніжно по волоссю. — Пішов ваш гість?» «Пішов, пані Міллер», відповіла і, взявши мене нагло за руку, поцілувала її. Це було в неї щось незвичайне. Вона подібного ніколи не робить. «Чи був Богдан проти тебе добрий?» опитала я і тут же пожалувала своїх слів. «Добрий, — відповіла вона. — Повісив ваш образ, пані». «А далі?» «Нічого. Хіба що сказав між іншим, що можна навіть і любов ворога здобути». «Можна, донько...» відповіла я й погладила її, як перше. Вона не обзивалась більше. Лиш по якійсь хвилині сказала: «Він, здається, той сам, що був... і... гарний, пані Міллер... Гарний і, здається, як його батько — добрий...» Вона схилилася наново над шитвом, а її брови зморщились, неначе відчували фізичний біль — і мовчала. Я відчула, цю з його сторони запало щось роздразнююче в її душу, але що це було, я не знала. По упливі якогось часу, під час котрого жодне з нас не заговорило, обізвалась я. «Пощо ти, Маню, приближалась взагалі до пані Олесевої на двірці?» На ті слова дівчина, мов на лихім учинку спіймана, схилила голову ще глибше, мов поборена, і сказала твердо: «Мусила». Я поглянула зчудовано на неї. Але вона, побоюючись, очевидно, дальших питань з моєї сторони, зложила з уданою байдужністю шитво в комод й вийшла, як сказала, на прохід. «Мусила», відповіла вона. Бути може, що з деяких причин і «мусила». Але що головна причина була все-таки та, що пані Олесь, будь-що-будь, усе-таки мати Богдана, і вона в своїй доброті не могла інакше поступити, як саме поступила... то, розуміється, вийшло, що «мусила». Що з того вносити? Не знаю. Коли б уже Нестор приїхав. Коли б уже він приїхав. Мені здається, він привіз би з собою гармонію, а що найважніше, Маня мала б з ким по горах і лісах ходити. Вправді, впевняє мене, що самій найкраще в природі, але мене не покидає думка, що в його товаристві вона була б веселіша. Стільки на нині, дорога приятелько. Відколи вона в мене, я мов відмолоділа, а хата неначе відновлена. Ваша незмінна Анна Міллер. P. S. Чую, що пані Олесь очікує кревнячку Дору К. у себе на якийсь час. Лихі язики в нас впевняють, що пані Дора противна тому, щоб Богдан узагалі женився, бо, кажуть, напрятаного срібла, полотна й т. ін. осталося би колись по більшій часті їй».

* * *

(Третьої днини). Нині одержав від Нестора лист, де сповістив мене, що приїжджає пополудневим потягом. Про його приїзд однак його сестра не знає, бо він умисне не повідомив її, щоб зробити їй тим несподіванку. Довідавшися про це, я всунув лист до кишені, а сам вийшов у вказанім часі проти свого молодого приятеля. Щоправда, я не менше радувався його приїздові, як його сестра, що, певно, тужливо ожидала свого любимця. Я вийшов проти нього на дворець, а він, наказавши фіякрові везти свій багаж на надану адресу, сам просив мене піти з ним піхотою коротшою дорогою додому, про котру знав здавна, що існувала. Я сповнив його бажання, і ми пішли. Дорогою оповідав мені, що за кілька день приїжджають колишні Манині хлібодавці, а з ними й вона — панна Наталя Ливенко. — Зробили твої відносини до неї які поступи до певності? — спитав я його, просто любуючися ним, мов любим якимсь братом своїм. Він змішався ніжно, мов дівчина, й усміхнувся. — Так, — відповів. — Відколи сестра поїхала, був там зо два рази. — І що ж? — спитав я. — Нічого. Вона була ввічлива, ми розмовляли досить багато, лиш, на жаль, був оба рази й доцент Д. присутній. — А він там чого? — Він більше прислухався нашій розмові, чим сам говорив, сидів, крутив вуса. Казав оповідати собі дещо з нашого урядування; дивувався деяким поясненням, про котрі, як признався, не мав поняття. І відтак ми разом відходили. Видко, дівчина припала йому також до вподоби, бо скільки разів зайду туди, застаю його консеквентне. Зрештою, — додав своїм ніжним усміхом, — нехай собі буває. В мені не ворушиться зависть. Скоріше біль. Він чесний і працьовитий мужчина і до мене щиро відноситься. — А я чудуюсь тобі, — відповів я йому. — Може бути, твоя вдача з грунту витончена й ушляхетнена вже твоїми предками, що гідна спокійно, а радше пасивно дивитись, як рівночасно з тобою ходить і другий мужчина до твого ідеалу, сидить і прислухається й обсервує вас. Я б цього не видержав, Несторе, я б або цілком відтягнувся, або запобіг би йому, освідчаючись; а не отак, мов вижидаючи чого-то, як ти! На ті слова мої, трохи нетерпеливі, він поглянув на мене й відповів: — Я не кваплюсь, бо й нема чого квапитися. Я знаю, що вона скоро не віддасться. Вона ж не буденна дівчина. А такі не все скоро віддаються. Бути може, я освідчусь їй і цього літа. Не думай, що через це моя любов слабша. В мене нема хвилини, в котрій би я про неї не думав. А так люблю я її чи не п'ятий рік. Працюю подвійно. Раз з обов'язку, а по-друге, хочу опинитись на такім становиську, щоб не потребувати ніколи й нічого від других для своєї особи, а найменше чогось від жінки. Тоді аж хочу я поставити її поруч себе. І тоді я буду справдішній мужчина. Сам хочу собі свій шлях умостити. А така «самота» вимагає подвійного труда. А як колись піднесуся вище понад рівень буденного, не з честолюбивості, Богдане, — додав майже з гіркістю в голосі й поважно, — а з напору внутрішнього імпульсу, я зможу гордо на ті ступені поглянути, котрими йшов я, а котрі вимощені тяжкою працею, що тепер, — він усміхнувся сумно, — викликає у моїх товаришів насміх, а для моєї особи назву «філістер». Моя праця, Богдане, — додав, — не лиш тяжка, але й захована перед буденністю. Буденність ординарна, як і члени її, з котрих складається. А чого б не доторкнулася, те все забруджує. — Ти привіз з собою і які наукові твори? — спитав я, коли ми зближались до вулиці, з котрої здалека виднілися вже високі й поважні сосни старої «лісничівки». — Декілька. А також і інструмент свій. Будемо з Манею або часом і з нею вдвійці грати. А як ні, буду сам вечорами грати. Це мені миліше понад усе, коли можу на самоті з своїм інструментом розмовляти. — Ідеаліст! — сказав я, поклепавши його по плечах. — Добре, що маю тебе тут. Я не дам тобі займатися наукою. Вже аж помарнів з праці. — Я був хорий, Богдане, ще восени... — відповів він. — Простудився й кашляв; ще й тепер не позбувся цілком того. — Тут ти будеш мусив обернутися в рослину, як ті смереки на верхах. — І сказавши це, я вхопив його жартівливо за рамена й на мить потряс цілою його високою, але ніжною постаттю. Він усміхнувся, звільняючись з моїх рук... — Я не такий безсильний, і не так легко мене побороти, Богдане, як тобі здається, — сказав. — В мені можна й легко помилитися. — Щодо того, то це правда. Хто б міг вас зглибити... ви, Обринськії — Я б з тобою помірився колись, Богдане... — сказав, незважаючи на мої слова. — Добре, Несторе... Але я... мужик... — Колись у лісі, Богдане, й між смереками... Я витривалий. І говорячи й шуткуючи, отак ми опинилися коло «лісничівки», що, захована між соснами, визирала своїми білими стінами приманчиво до прохожих. Тут я, хоч і який короткозорий, побачив здалека, що на низькім ганку, оброслім плющем, сиділа пані Міллер, а біля неї Маня. Обі були звернені до хвіртки... і чимось зайняті. Ми дійшли. На скрип хвіртки обі жінки оглянулись. Поки успів я відчинити її і впустити Нестора (сам я залишився поза дротяною огорожею — на дорозі), вибігла вже Маня, побачивши брата, з ганку й, кидаючися йому радісно на груди, повисла тут же на хвилю. — Як радуюсь, що ти вже тут, Несторе! Як радуюсь... — говорила раз по раз, випещуючи брата з любов'ю. Відтак, відступаючи від нього, щоб міг перейти до хати, вона нараз замітила коло хвіртки мене. Миттю звернулася до мене. — Ви привели мені мого брата, пане Олесь, і яку радість справили! Я так нетерпеливо ждала його. — І сказавши це, вона простягнула до мене з подякою руку. Я стиснув її, поцілував, не обізвавшися ні словом. Перелякана, мов схоплена на забороненім учинку, вона відтянула скорим рухом руку. А я, звертаючися за Нестором, що вітався в тій хівилі з панею Міллар на ганку, кликнув: — Несторе! Завтра або й позавтра зрання жду тебе в себе, підемо між «смереки»... І не вижидаючи, я віддалився скорим кроком від лісничівки. Ми були оба на верхах і в лісі. Вийшли зрання й пішли. Йшли мов святинею, чимраз вище й глибше в лісову зелень. Все самим сосновим лісом і тишиною. Раннє сонце перебивалося крізь гілля, лягаючи блиском тут і там на зарошений мох, а живичний запах, що розходився лісом, обіймав і освіжував нас. — Коли б так кожний з нас міг хоч від часу до часу покупатись у такому повітрі! — сказав Нестор і, розкриваючи груди проти повітря, кинув капелюхом об землю, а сам, спершися плечима до якоїсь об'ємистої великанки-сосни, задивився поважно вперед себе між верхи сосен. Старезне соснове гілля звисало нерухомо над нашими головами, і ми віддалися на часок цілковито потузі лісової тишини. — Тут мусив би й хто подужати, — сказав, перебиваючи тишину, перший Нестор. — Але там у долах, вічно в праці, ярмі й науці, заодно між стосами актів і фоліантів [52]ти, хоч би й не хотів, наберешся хороби. — Почуваєш себе нездорово? — спитав я, окинувши оком молодого товариша, що своїм тонким обличчям пригадував скорше студента-академіка, як урядовця одної з найповажніших інституцій, котрий виглядав у тій хвилі дуже гарно, відгорнувши волосся з білого чола. — Я? — спитав він, усміхнувшися весело. — Це я не про себе, а так взагалі говорив. — І ти тут свій кашель покинеш, — закинув я. — Під оцими соснами ти повинен найбільший час твоєї відпустки перебувати. В тебе, як сам говориш, ще на кілька років праці, тож треба до неї тут скріплятися. — Мені нічого не хибує, — сказав він поважно. — Ти, чоловіче, не знаєш Обринських; кинь їх і з вежі вдолину, вони все стануть на рівні ноги. Вони репрезентанти витривалості й непоборимості, дарма що цього по їх поверховності неслідно. Приміром, ані по мені, ані по моїй сестрі. Але, — додав нараз весело, — поки я кину тебе, Богдане, додолу, підім ще й на другу сторону цієї пишної гори, по котрій бігав я стільки малим хлопцем. Або й он там під скалу. — Го, го, Несторе, — сказав я й поклепав його по плечі. — Ви обоє з сестрою хоч і які добрі репрезентанти витривалості й, як кажеш, неіпоборимості, але до мене ви недоросли. Я все ж таки від мужицької крові не віддалився. Я горджуся своєю силою. її не побідить ніхто так легко. Навіть і ви, панята мої, ні. Ледве вимовив я ті мої слова, він уже зблизився до мене. Усміхаючись одним кутиком своїх уст, що так живо пригадували мені сестру його, він, прилягши груддю до мене та обвивши мене своїми руками, мов корінням деревини якої, стиснув мене сильно, молодечо, аж до болю, і тут же й залишив. — Не глузуй з «панят», — сказав і розсміявся з вдоволеним, побідним поглядом. — Мені страх хочеться, голіафе, кинуть тебе ось тут на землицю столітній сосні під ноги! Чуєш? — Чую, хлопче, — відказав я, мимоволі й собі усміхаючись. — Але поки що дай тому спокій. Прийде час, ти кинеш. Але, як кажу, поки що ще сам кріпись... А тепер здіймай капелюх з землиці, поклонись сосні й ходім, куди нас очі ведуть. Ще з годину ходу лісом, а там вийдемо на одну царинку й припічиемо. Коли це нам сприкриться, заглибимось у шум сосен. А що там зачуєш, перекажеш їй, як вона приїде. — Ні, Богдане, тобі належиться першенство до переказу. Я буду мовчати. — І сказавши це, він нараз споважнів, і ми пішли. Він переді мною високий, стрункий, більше хлоп'ячий, як мужеський, в білім легкім капелюсі. А я не менш мовчазний за ним. Ідемо... Ми оба і разом з нами тишина. Тут і там шелесне блискавичне дряпання, може, вивірки якої або полохливої птахи... Ми стаємо, оглядаємося й слухаємо. Часом віддихаємо глибоко. Особливо Нестор робить такі вправи. І знов оглядаємося. — Чуєш що, Несторе? — питаю я. — Уважаю... — відповідає він і заходить глибше між сосни, мов у церкву... Так довго... Остаточно ми не вийшли на царинку, лиш противно вниз, себто мов у яругу в роздвоєння гори, де вона, хоч заросла рідшою сосниною, серединою берегла між камінням потік. По обох сторонах потоку скалисте гостре каміння, а трохи оподалік від них, тут і там між молодими соснами, вільні, ясні місця... Тут ми полягали. Сонячне сяйво розпарює соснину, рамена сосен звисають низько над нами, днина чудова, а гаряче повітря переповнене живицею... Недалеко нас висадився з гори камінь-велетень. Вегетація пишна. Трава, папороть, арніка, незабудьки й т. ін. Все те розкошує коло берега потоку. Ми, покидавшися на землю в траву, повідгортавши з зіпрілого чола волосся — лежимо... Я лежу довго, спокійно, майже забуваю про свого недалеко мене так само неповорушно лежачого сусіда. Якісь картини, з давна й теперішності, перепливають і мішаються в голові. Нараз, коли затуляю очі, бачу картину з посліднього року, поки виїхав я з батьківщини з першим авансом до З... Її вже тоді дома не було. Саме взимі того року вона виїхала до панства Маріянів. А літом, у день перед моїм виїздом назавше, ходив я тоді з ще малим Нестором попрощатися з лісом. Він, розуміється, про те не конче знав. Тоді я перележував у лісі також, як ось тепер, на землі між смереками, а він, малий, бігав коло якогось невеличкого багна, над котрим уганялися стрикізки, і старався вловити їх. «Що ж, ловиш їх, Несторе?» питав я. «Ні, — відповів він. — Вони літають кругом мене, ніби зачіпають мене, а я, як обдурюваний, кручуся між ними, аж упрів, і не можу жодної вловити!» «Вони такі, як твоя сестриця Маня», сказав я йому на те, і більше нічого. А він відповів, знеохочений: «Та що мені з того! Коли б я міг таку Libelle[53] зловити!..» Чому мені саме тепер, по стільки роках, нараз пригадалося, я не знаю. І пролежавши ще якийсь часок, так мов потонувши в спогадах і гадках, я кликнув: — Хлопчеі Примружи очі й слухай. — Чудово! Шум сосен заливає повітря, колишеться в ньому. Я чую й упиваюся, Богдане! Небо таке чисте, сине й без хмарки, само силує око примружитися. Бачиш? — Бачу, Несторе, але волію вслухуватися в шум сосен. Не рухаються, а чуєш їх. Чудо... — Тайна сосен, Богдане. Шкода, що Мані нема. — Шкода. — Он там, Богдане... глянь, який природний басейн виробився з потоку. Просить скупатися в ньому. — Скупайся. — Я б зараз, але боюсь... Я зіпрілий і ще потрохи кашляю. За тиждень-два... зможу. Але яка шкода... Пишний басейн! — В ньому, мабуть, і купаються, Несторе. — Хто? — Ніччю при місячнім світлі русалки... Він обернувся нараз лицем до мене й усміхнувся. — Ти говориш як поет, Богдане. Хоча, щоправда, можна й не укладаючи віршів бути поетом. Знов мовчання... По хвилині: — Хлопче! — Що, Богдане? — Пригадуєш, як я мав з гір виїжджати (ти був ще малим хлопчиною), і ми оба впосліднє ходили в ліс... — Пригадую. — Ти був пишний хлопчина. — Дурень був... — відповів він і усміхнувсь. — Я ліг на землю, от як нині під смереки, з душею, повною туги й смутку. А ти обходив чи оббігав якусь невеличку калабаню, що виробилася з недалекого джерела, і старався зловити стрикізку, пояснюючи мені, що їх крильця тому прозоро-сині, бо й небосхил такий. Відтак силувався ти вловити конче таку одну стрикізку. А остаточно не вловивши жодної, змучившись, ти покинув це, прийшов і ліг коло мене. Ти, кажу, був пишний хлопчина, Несторе, і тоді заворушилось у мене бажання мати такого хлопця, як ти... Він зарум'янився ніжно й відповів: — Виховай собі такого. — Так, Несторе... Але й з моєю мужицькою кров'ю. — Це вже не був би такий, як я, — обізвався він. — Ні. Бо тоді був би це почин до нового пня на будуче. «Und wo das Harte mit dem Zarten sich paart, da gi,bt es einen guten Klang»[54]. Ліпший й досконаліший матеріал для цього миру, як зокрема Обринські й Олесі. — Може, — відповів він і нараз піднявся бистро на рівні ноги. — Ти куди, Несторе? — спитав я, не відвертаючи з його стрункої постаті очей. — За стрикізкою... Он там бачу над басейном. Я всміхнувся. — Ага, бажання з хлоп'ячих літ ожило. Спробуй! Але не зловиш її... І я за ним встав з свого місця. — Зловлю. Він здіймив капелюх мовчки, його ніжні вуста звузилися, мов затялися, і він підійшов уважно до природного, як казав, «басейну», де в повітрі над ними кружляли блискавичним льотом чудові, прозоро-сині, з банькуватими очима стрикізки. Я приглядався спокійно до його ловлі, скорим, зручним, і тут і там знов майже комічним рухам, не можучи здержатися, щоб не розсміятися з нього вголос. Часом він також сміявся... але це був напівголосний, трохи замкнений у собі сміх, яким, як кажуть, сміються великі розважні уми. — Здається, в тих великих збиточних мухах бачиш ти в тій хвилі очима твоєї уявя панну Наталю... — кликнув я до молодого товариша. Він не обзивався, роблячи замість відповіді рух, щоб я ради бога мовчав, не займав його... — Не вловиш Наталки! — кликнув я за якийсь час жартівливо, коли показалося, що його заходи оказались даремні. — Спіймаю, — відкликнув, нахиляючись з капелюхом у руці знов над водою... — Залиши! — сказав я знов. — Ходи, припічни. Дедалі треба нам додому вертати. — Я мушу! — відкликнув він, не вертаючи навіть за мною голови. — Ага, малий Нестор! — обізвався я знов. — Ну, лови здоров, як хочеш. А я волію за той час придивлятися потокові, як він невтомимо переливається через каміння і тут і там запінюється. Надворі стояло пишне, сонячною спекою переткане полуднє. Сосни розпарились, а небо сіяло такою синьою ясністю, що годі було й очима на нього звести. А округи тишина. Так якийсь час. Нараз скорий блискавичний рух Нестора, а в слідуючій хвилі по тім і тріумфуючий оклик: — Маю! Вже маю її, Богдане! Бачиш? І цілий зіпрілий, аж почервонівши з напруження й спеки, ніс зловлену за крильця велику з синіми крильцями муху — «Наталку». Станув близько коло мене й придивлявся їй поважно. — Дивно... — обізвався по хвилині мовчання. — По-німецьки називають її Wasserjungfrau [55]. — Я ж казав, Несторе, «муха Наталка», — зачепив я його знов. Він не зважав на те й замість всього спитав: — А ти не хочеш жодної вловити? — Ні, Несторе. Моя прийде сама до мене. — Чи ти такий певний того? — Так пророчить мені мій мужицький інстинкт, ідучи рівною простою дорогою здорового розуму. Нараз, цілком несподівано, пустив він стрикізку на волю. — Ходім, — звернувся він до мене. — Нащо ти пустив Наталку на волю? — Нехай радується життям. Я передусім хотів її лиш здобути, — відповів він. — Ага! Так вимагає лицарська жилка аристократа. А я ні, Несторе. Мужик заховується все більш пасивно. Де вже нам у парі йти. Але ходім! — Ходім!

III

(Пізніше). Манині протектори й колишні хлібодавці панство Маріяни перебувають тут уже більше тижня, а з ними й під їх опікою панна Наталя Ливенко. Всі мешкають в домі, де мешкали колись Обринські. Я, хоча в Ч. не стикався з жіночою частю сеї родини, знав добродія Маріяна з кав'ярні, чоловіка знаного з своєї чесноти, добродушності, простоти й одвертості в бесіді. Тут мусив я зі взгляду на бажання матері познайомитися лиш «з ними одними» і зложити їм, як найближчий сусіда, візит. Саме вчора був я там по раз другий, — і признаю одверто, не жалкував того. Це люди інтелігентні, поважні, і кращого та спокійнішого «сусідства», як вони, не могли ми собі цього літа. бажати. Між іншим, говорено там і про Маню Обринську. Говорено мов про рідну доньку. Коли я спімнув, що панство Обринські були за життя батька мого нашими кількалітніми мешканцями оцеї от самої «вілли», пані Маріян чимало зчудувалася. — Чи справді? — спитала. — Сама панна Обринська ще досі про те не згадувала. — Не споминала, — пояснив я наугад, — бо в тому помешканні помер її батько, а через те воно їй, може, тепер прикрий спомин, й вона заховалась у «лісничівку». — А я іншої думки. Панна Обринська спровадилася в «ліс-ничівку», бо відти, як чую, ближче до лісу й до нас. А більше, може, ще й через те, що її брат, др. Обринський, потребує до . своїх студій супокою. Там дуже мило', стільки старезних дерев і смерек коло хати, що, вийшовши лиш з хати, вступаєш між смереки, мов у ліс. Я якраз нині відвідувала панну Маню й пізнала ту її знайому й приятельку її матері, пані Міллер. — Давнішніми літами любила панна Обринська противну гору й ліс, он ту за нашими садами й за рікою, куди діставалась найскоріше, переходячи ріку довгою кладкою, що й нині знаходиться на тому місці, розуміється все відновлювана, — сказав я. — Самими сонячними поранками забігала вона на гору і в ліс. Одного разу ми навіть мало що не порізнилися, коли стрінулися на тій кладці одне проти другого, й жодне не хотіло завернутись, уважаючи це за пониження своєї особи... Пані Маріян розсміялася. — І як скінчилося? Хто уступив кому з кладки? — Ніхто. — Як то? — спитала пані Маріян. — Панна Обринська була б, може, готова і в воду скочити, щоб лиш не уступити мені в тодішній хвилі. Але я... — Але ви? — зацікавилась жінка, і її очі спочили з нетаєним заінтересуванням на мені. — Що я міг зробити? Взяв такого мотиля, яким була тоді панна Обринська, на руки й поставив позад себе на кладку, щоб могла, не повертаючись, піти свобідно дальше своєю дорогою додому, а я знов своєю. — Славно! — кликнула пані Маріян і, обернувшись, поглянула на панну Наталку, що ще раніше ввійшла нечутно в кімнату і, сівши спокійно в фотель, обсервувала мовчки своїми ясними з-іпід чорних брів очима і мов застановлялася над моїм оповіданням. — Це було, здається мені, потрохи засмілиео... — обізвалася, мов кинула нараз камінцем у мене. — Може, й так, моя пані... — відповів я гарній двадцятилітній дівчині. — Але що ж було нам робити посередині кладки над рікою? Вертатися кожному назад? — спитав я. — Так було б майже ліпше. — Я був би, може, й поступив так, але панна Обринська була тому противна. Вона стояла й боролася з собою. — Я була б не боролася, — сказала дівчина з відтінком легковаження в голосі. — Була б завернулася й оставила дорогу вам. Ви прецінь не мали заміру забрати з собою кладку. — Щонайменше, моя пані. Вона подивилася на мене мерехтячими очима й обіавалася знов коротко, як перше: — Панове люблять подеколи, на кошт жіночого почування і їх слабших сил, прокидатись самовільно в лицарів; дарма, що з того виникають іноді прикрі консеквенції. Я розумію, що панна Обринська могла тоді за той ваш трохи засміливий лицарський вчинок зворушитися. Я б правдоподібно була так само відчувала. Хоча... — додала по хвилі й поглянула в противну сторону від мене, — я була б з самого початку з кладки завернулась. Панна Обринська мусила тоді дуже дитинною бути. Я поглянув на неї й усміхнувся. — Ви емансипантка? — спитав я, оминаючи її запитання. — Ні. Чи мали б ви мені що в такому разі закинути? — О, щонайменше!.. — відказав я. — Однак, щоб зрозуміли ви мене, пане, то поясню вам, якого роду я емансипантка. Я ані вчителька, ані офіціантка при пошті, ані кандидатка на докторський диплом, ані взагалі жодна урядничка, та емансипована лиш в тому напрямі, що й без «фаху» не уважаю мужчин за досконаліших від нас. — Нам цього не потрібно, моя пані, — відповів я спокійно. — Ми також не вважаємо жінок за богинь. Радше, може, іноді за загадок. Але й це лиш часами. — Поки що я віддаюсь вивченню чужих язиків, — впевняла, мов хотіла мене зачепити і в якусь полеміку ввести. — Поки що, — відповів я. — Значить, за цим «поки що» криється все ж таки ще якась перспектива на невідкриту ще яку-небудь країну. — Країну подружжя, країну подружжя, — додав, увійшовши в кімнату добродій Маріян з добродушною усмішкою й подав мені руку. — (Країну подружжя! — І зиркнув так само на свою елегантну сестріницю, що мов прегарна змійка сиділа в фотелі й мерехтіла своїми очима на мене, неначе вижидала чого. — Може, й так, вуйко, — відповіла холодно. — Я проти нічого в житті не шлюбувала. (А звертаючися до мене, додала: — Вуйко викликає залюбки на ту тему дискусії). Може, і віддамся, або я знаю? Я лише не мушу. — Ніі, донько! — обізвався її вуйко помиряючо й звертаючись усе ще з усміхом до мене, мов вибачаючи свою сестріницю за її жорстокість, а може й гордість, додав: — Наталка вимагає від мужчин, щоб поставили їй семиголового змія під ноги Більше для пояснення не скажу. Кому це не вдасться, нехай старається сам з собою впоратися. Вона йому не поможе. Вона навіть того не таїть. Щоправда... — додав з уданою повагою, — дуже лякатись їй нема чого. Бо помимо того, що хоче бачити у своїх ніг побореного «драха», в неї все-таки криється добре й чутке серце, і сама вона в свою руку не хоче ніколи брати лук, а воліє мати в боротьбі останнє слово! По цих словах, на котрі розсміялися не лиш дівчина сама, але разом і пані Маріян і я, вона встала і, вклонившися мені холодно, мов ми не зналися, вийшла з хати. «Бідний Несторе, — подумав я, вертаючи з свого візиту від панства Марііян, — бідний хлопче! Не долюбишся ти тут жодного тепла. Не долюбишся, хоч би й поклав їй семиголового змія (як у казках) до ніг. Ті глибокі, мов тайна, очі, що пригадували водяних русалок у місячних ночах, вони, безперечно, вміють приковувати до себе; але, щоб її уста діткнулись тебе коли, бодай у забутті правдивого чуття, я не вірю. Хіба щоб я помилявся!..» І те саме сказав я собі, коли трапилось мені стрічатись з нею ще кілька разів опісля. Одне я розумію. Розумів, що ту дівчину можна було любити якоюсь аж фанатичною любов'ю, якою, здається, і любив її Нестор. Життя й досвід не раз учили нас, що саме найгостріші контрасти притягалися найсильніше. То, може, й тут зіллються обі ті протилежні вдачі в одно, де кожне було для себе мов з граніту вирізьблене. Як кажу, пізнавши ближче Наталку, я не дивувався Несторові, що полюбив так щиро й вірно молоду дівчину. Вона не лиш з поверховності була приманчива й цікава, але й бистрим розумом і духом не була звичайна. Він мав слушність, коли назвав її небуденною дівчиною. З поверховності приваблююча вродженою грацією, симпатичним, трохи тихим голосом, що стояв в контрасті до її ясних і аж проникливих очей, підтримувала цікавісіь мужчин до себе ще й тим, що вправлялася в тілесних спортах з особливим замилуванням До того одягалася гарно, з смаком, що підносило ще більше грацію й гарну будову її тіла, на що наші пані й дівчата не покладали доволі старанності, вважаючи це за якийсь непотрібний люксус[56], через що велика частина їх мала обіч неї вигляд занедбаний, некорисний, щоб не сказати просто — міщанський. А вона відзначалася мимоволі. В розмові бувала бистра й дотепна, часами трохи терпка, ущиплива, навіть подразняюча. Висловлялась коректно, а що найкраще і в жінок рідко — завше коротко і влучно, мов з своїх упрямо закроєних уст кидала камінцями. Загалом — не тішилась оця дівчина великою симпатією. І може тому й держала завсіди нап'ятий лук оборони; і хто б не був той нещасний, що зближався до неї, хоч би і в найліпшім замірі, вона з недовірчивості своєї вдачі виміряла в нього без надуми й стріляла... Признаюсь, що коли б не була це вибрана мого любимця і коло нього не стояла Маня Обринська з минувшиною й молодими своїми очима, котрі для мене мали вічно свій однаковий чар, — я був би тією дівчиною зайнявся серйозно... Не менше цікавила мене обставина — що була влюблена, як зачув я це тут від одного панка, що так само нею цікавився. — В доцента К.? — спитав я просто, стаючи мимоволі в душі в обороні свого приятеля Нестора. — Ні, — була відповідь. — А в кого ж? Здається, в дім її родичів заходить більше людей, — додав я, щоб довідатись правди. — Так, заходить. Між іншими й ваш знайомий доктор Обринський. — Так, — закинув я. — В нього, отже? — Я думаю, що і в нього ні, — була коротка відповідь. — То ж хто той щасливий? — Тото й є загадка, котру трудно розв'язати. Тому, що говорять, не хочеться вірити, однак це походить від молодіжі, що неабияк обсервує її і сгорожить за нею. Кажуть, панна Наталя влюблена в невідповідну собі людину. А невідповідну тим, бо в багатім старшім мужчині, капіталісті семітського походження, котрому й не сниться, котрий не хотячи (бо ніколи нею ближче не займався) чи не загіпнотизував її своїм гострим семітським виглядом і такими ж чорними орлиними очима. Кажуть, вона вже третій рік, як горить у потайній причаєній любові до нього. В любові, котра, як впевняли мене, могла дівчині хіба тим на користь вийти, щоб через терпіння змінила свою горду, тверду вдачу. Бо тепер, — продовжав панок, — вона заморожує найприхильніших до себе людей тією своєю терпкою істотою. А що найбільше, викликає тим несправедливий осуд її в грунті ніжно відчуваючої душі. Те, що любила «некорисно» чи радше нещасливо, в моїх очах чи не підносило її й було мені доказом її оригінального й самостійного смаку. Заразом мав я переконання, що та дівчина не могла любити чоловіка незначного. — Шкода дівчини... — додав вкінці поважно панок. — Я її в душі жалію, бо згаданий добродій не ожениться з нею ніколи; бодай вигляду на те нема. — Вона сильна вдача й переборе себе... — відповів я, — зрештою, чи кожна любов мусить кінчатися... або й кінчається женячкою? — спитав я. — Вона має таких прихильників, що, безперечно, як не зараз, то пізніше здобудуть собі її любов і довір'я. Зрештою, вона, як чую, доволі маюча дівчина і хіба не вийде з примусу заміж! — Щодо того, то може, — була відповідь добродія. — Хоча й маєток у неї не такий уже великий, як розголосили. — А може, ще й добродій, котрого любить, прихилиться до неї. Вона справді не буденна дівчина, — закинув я знов, щоб мати цілковиту певність, яке становисько супроти неї випаде Несторові. — Не буденна хіба своєю зарозумілістю, — закинув тут їдко молодий мужчина. — А щодо згаданого добродія, котрого має вона любити, то повторяю, він з нею ніколи не ожениться. Оскільки відомо, він не займається жодною женщиною, а про женячку висловлюється взагалі неприхильно. Окрім своїх капіталів, любується ще гарними кіньми, їздить щороку по купелях і т. ін. От таке й подібне чув я про ту дівчину, котра запала моєму молодому приятелеві в душу, і котрий тонув, губивсь у праці, щоб вийти з неї мов гладіатор, аби й обдати її на все життя любов'ю і своїми чистими руками запрацьованим добром.

* * *

Нестор мусив несподівано виїхати на кілька день до Ч., а тої самої днини й враз з ним виїхала й панна Наталка, що була покликана родичами приїздом якоїсь фамільянтки, що прибула з чужини. Дівчина вернула третьої днияи, а він кілька день пізніше. Під час ти.х кількох днів одержав я від нього письмо, в котрім між іншим стояло: «Та наша тригодинна подорож, Богдане, була чудова! Маючи таку душу, як Наталка, при собі, чоловік неначе будиться до кращого й інтенсивнішого життя. З ніким у житті не годен я так зіллятись душею, як з нею. Нічия істота не впливає на мене так оживляюче, як її. Хіба що ще Маня. На жаль, закоротко тривала та подорож, і не було відповідної хвилі, щоб я був міг їй освідчитися. До того я відчув з її єства, що вона собі того ще не бажала, тому я відложив це ще на пізніше. В горах буде до того краща нагода, — і коли б борше між вас: тебе, Богдане, сестру та її. Про тутешній мій побут не споминаю листовне нічого, хіба ще побіжно про те, що я, приїхавши сюди, натрапив саме на промоцію одного з молодших наших «цвітів будучини» й мусив явитись вечором у товаристві, зібранім в честь молодого в призначенім локалі [57]Богдане! Бути може, я надто перейнятий нею й своїми поважними власними справами, але згадаю тобі про той вечір, а радше тих кілька годин, котрі провів я між нашою молодіжжю, лиш оце: перша частина вечора нормальна, друга показала «ліпше» зібраних. Десь читав я раз, що якийсь герой, що носив святу любов у серці, попався, як я припадком, у подібний круг свгііх, і писав більш-менш так, що я хіба лиш повторю: округ мене говорилось різне буденне, плитке, грубе, а я, мов кинений між них злою рукою, сидів і прислухувався. «До чого те все, що вони говорять?» питав я себе раз по раз. У тім прецінь стільки бруду, глупоти й зарозумілості, стільки корчемної грязі... А мені... мені, Богдане, хотілося лиш для того створити уста, щоб вимовити її ім'я. Але я його не вимовив... Звук того імені, здається мені, був би мусив розплистися в тій корчемній атмосфері, сплямитись. Я його здержав у своїй душі, а відтак встав і пішов. Слава богу, надворі стояла чиста ніч. О, ті святі ночі, з своєю тишиною! Ця ясна тиха ніч неначе освіжила, очистила мене від них. Грубі слова й балакання про жінок, дівчат і легковажні слова про національні справи, чесні особистості — мене до глибини душі знеохотили. Я не піду скоро між них. Нестор». * * * Так відчував Нестор. Одного вечора, а був це вечір пишний, ясний, бо місяць стояв уповні, пішла моя мати по вечері до пані Маріян на «балачку». Пані Маріян, як і моя мати, рідко виходила вечорами на проходи, як робили це, навпаки, ми, молодші. А пізнавши себе раз ближче й полюбившися, відвідували себе часто вечорами, й та балачка їх затягалась іноді до пізньої ночі. До цих балачок (ідучи по матір) прилучавсь і я. Так і цього вечора. Мати вийшла пізніше вечором з дому, а коли не вернула за «годинку», я, вернувшій з довшого проходу, пішов по неї. Правду кажучи, я радо ходив вечорами до панства Маріянів. Разів зо два заставав я там і Маню з братом; і хоча вони хутко по моїм появленню прощались (якісь неминучі справи вимагали цього від Мані), все ж таки обмінювались ми кількома словами з собою, і я поглядав у те симпатичне личко, бачив ті незмінено милі очі. Ідучи з своєї хати дорогою попри колишній сад Обринських, що зберігав у собі тут же зараз при дорозі масу різних украшаючих кущів жасмінів і т. ін., я кинув оком у глибінь саду, де все ще стояв давній знайомий мені павільйон з двома своїми тополями, мов сторожами, і я побачив, що його середина була освітлена. Однак, не доглянувши в нім нікого, я звернув очі на скляну веранду з сходами, що збігали вниз у сад. Вона була ясно освітлена, двері від неї до сходів широко відчинені, і на ній побачив (чи радше відгадав я) свою матір у товаристві пані Маріян і ще якоїсь дами. Цікаво поглянув я, чи не побачу там ще кого знайомого, а передусім Ті. Але не доглянув. Замість того оказалася ближче в особі третьої дами пані Міллер. Як прийшла вона там? Оскільки мені було відомо, не виходила пані Міллер до нікого з літників у гості. Вона мала свою велику амбіцію, а до того пересуд, що приїжджаюче жіноцтво з більших міст дивиться через плечі на мешканців маломіських, і через те держалась гордо й здалека в своїй ослоненія соснами романтичній «лісничівці», неначе відмежовуючись її крилатими зеленими великанами від ворогів-наїзників. Коли, проте, явилась тут, то була це, безперечно, заслуга Мані. Більше не добачував я нікого на веранді, хіба що сидів, може, хто з молодших на сходах, як бувало іноді ще й за часів Обринських. Коли я ввійшов у кімнату, що притикала до веранди, застав я в ній щойно увійшовшу паню Маріян, котра привіталась і попросила мене піти на веранду, де зібралось ціле товариство, навіть пані Міллер, котру було так тяжко без «протекції» панни Обринсукої заманити до себе, а котра була така цікава й сердечна женщина. — Шкода, що не явились ви скоріше, пане совітник, — додала. — Пані Міллер щойно перед півгодиною скінчила викладати кабалу[58] для мого мужа, котра була цікава, бо за системою mademoiselle Lenormand[59]. Тепер сидять усі на веранді і, як не помиляюся, говорять про самі містичні речі й феномени місячних ночей. І сказавши це, пані Маріян збиралась створити широкі скляні двері, що провадили на обширну, ясно освічену веранду, а звідти сходили в сад. Саме в хвилі, як поклала пані Маріян руку на клямку, щоб відчинити мені двері, щоб міг я приєднатись до товариства, — отворила їх донька її знадвору і, станувши проти неї, усміхнене сказала: — Я спішусь, матусенько, я спішусь! Ціле товариство просить вао заграти нам Бетховена «Місячну сонату». Пані Міллер знаходиться в настрої ясновидчині, а Наталка подала гадку, щоб кожне з нас оповіло хоч коротенький епізод з свого життя! Але, — тягнула з поспіхом дальше, — до того треба поважної музики, пояснив доктор Обринський. А Наталка сказала, що найвідповідніша була б «Місячна соната» Бетховена. Я пригадала собі, що це одна соната Бетховена, матусенько, котру ви ще з його сонат не забули грати, хоч уже й поволеньки граєте. Особливо першу часть. Я так дуже люблю, як ви її граєте. Тож заграйте її нам. Я б так дуже хотіла, щоб воно так вийшло, як доктор з Наталкою планують на чолі з панею Міллер, котра нині знизилась бути нашою Ленорман. — Це посліднє додало до мене молоде шістнадцятилітнє дівчатко, усміхнене беручи безцеремонне мою руку й посіпавши нею сердечно. — Ви також нам щось оповісте, пане совітник. Ви також, правда? — Хто ж там у вас є? — спитав я молоду дівчину, що тішилась через свою симпатичність і невинність навіть у моєї критично успособленої матері незвичайною прихильністю. — Ходіть, то й побачите! Самі незнайомі, — відповіла жартівливо. й обернувшись та кивнувши за мною, сама поспішила вперед. Пані Маріян похитала, усміхнувшись до мене, головою й пішла виконати бажання «всього товариства», між тиїм коли я ступив на веранду. Привітавшися з господарем дому, матір'ю й панею Міллер, що подала мені з щирим усміхом руку, я поглянув перед собою на сходи вниз. Посередині на них сиділа Наталка з Іриною Маріян, нижче від них, трохи їм у ногах, Нестор... а надолині, ях здавалося, на найнижчім ступеню сиділа Маня сама. Привітавшися, я зійшов удолину і, не надумуючись довго, сів відразу коло Мані. По обох сторонах широких сходів здіймалося залізне ажурове поруччя, а до них, знадвору притискаючись, розросталися корчі рож та інші цвіти, що виростали низькими корчами. Світло, що розпливалося згори на веранду, доходило до нас вдолину на сходи слабо, і через те не був майже ніхто з нас цілком освічений. Маню й мене не досягало воно майже цілком, і мені (а може й їй) було це мило. Нагорі сиділа мати з своїм гостро обсервуючим оком, і хоч я не крився з тим, що мене займала поважна дівчина, я волів, щоб вона не звертала на нас уваги. Дівчина сиділа на сходах, опершися об ажурове поруччя, мовчки, а до товариства, що було вище, звернена профілем. Через те була половина її голови й статі освітлена, а друга тонула в тіні. Подавши мені руку на привіт, вона не обзивалася, полишаючи цілком моїй волі розпочати з нею розмову або ні. Я, усівши, звертав, щоправда, зразу увагу на говірку над собою між дівчатами й Нестором, але моє око опинялось тут і там вигребущо на її лиці. Вона дивилась у темінь і, як здавалося, вслухувалася в звуки фортепіана, що лились з створених вікон. Це господиня дому грала, неначе усипляла кого, початок т. зв. «Місячної сонати» Бетховена. Так недовгий час, поки остаточно музика не позачинювала уст тим, що балакали тихцем. — Ось подивіться на місяць. Який він пишний виринув над горою, саме проти нас, і жарить, — обізвався півголосом Нестор і з тими словами поклав овій білий ширококрисий капелюх кало Мані на сходи. — Настроює вас поетично? — спитала так само півголосом Наталка й схилилася до нього. — Часом настроює. Але я ніколи не пишу віршів. — Я не вірю! — обізвалась дівчина. — Такі, як ви, мусять писати вірші. Ви чистий українець. — Виходить, і ви мусили б так само чинити, — боронився Нестор, усміхаючися. — О, я з занадто великим респектом відноішуся до поезії, щоб і собі забиратися до віршування. — Можна бути ліриком, не пишучи ніколи поезій, — сказав молодий чоловік. — Можна, — відповіла дівчина, а по хвилині спитала: — Чи вільно спитати, як почуваєте себе під час от таких ночей, а радше хвилин, як тепер, коли вже ви лірик непишучий? Мені б це було цікаво знати. Я переконана, що кожний герой пера (а уважаю вас також за такого, ви ж ревний урядовець), відчувши красу природи, кидає зараз свої враження й «нутро» для своїх ближніх на папір. — Може, дехто й кидає, — відповів спокійно Нестор, незважаючи на її ледве замітну іронію; а помовчавши, додав: — Під час місячних ночей, як хоч би й от таких, як нині, душа моя неначе багатіє, неначе одчиняється для чогось, когось-то; неначе розширяється. В ній починає оживлятися щось, що вднину мовчить, а не знаходячи грунту для своїх зворушень, ніжніє й починає перемінятися в пісню чуття, з'єднуючись несвідомо з природою й такою беззвучною піснею ночі. От так або й подібно відчуваю я під час місячних прегарних ночей на самоті, коли це цікавить вас знати. — Ви не лише лірик, що не пише поезій, але ще мрійник, котрий, може, й ніколи не віддавався свідомо мріям, — закинула на це пояснення дівчина. — Як яким, панно Наталю! — відповів Нестор; а я, в тій хвилі поглянувши на нього, побачив, як щасливий потайний якийсь усміх перебіг по його ніжнім молодім лиці. — Як яких, кажете! — тягнула дальше дівчина, і з її інтонації чулася, як перше, так і тепер, легка іронія. — Очевидно, мрії героїв закону не можуть бути порівняні з мріями справдішніх поетів чи артистів. Зрештою, «pardon»[60], ви буваєте звичайно такі замкнені, що, по правді, хто там знає, якого сорту ваші мрії! Може, якби ви їх зрадили, ми б склонили свої голови перед ними, а так не випадає нам ніщо інше, як мовчати або й ждати, поки не зводите їх самі об'явити. Чи не так? — І вона усміхнулася зачіпливе. — Може й так, — відповів Нестор, що неначе не хотів відчути в тій хвилі її зачіпливого настрою. — Очевидно, колись, може, й настане та хвиля, в котрій виголошу свої «мрії» й «закони». Я осторожний і не люблю на не підготований відповідно грунт класти те, що мені дороге й цінне й походить з глибини душі. — Маєте слушність, — обізвалася знов дівчина. — Але щоб ми не стратили дещо з того, що могло б розширити й наші душі, то будьте ласкаві розказати нам хоч одну з ващих мрій. Нестор поглянув зчудовано на неї. — Нині, панно Наталю? — спитав недовірчиво. — Нині. Я вас про те прошу. — Розважте, чи це не буде ризиковно, — закинув і усміхнувся. — Я правник, до того дуже поважний, і слово, що скажу, буде сказане на все. Могла б з того вийти дискусія, і хто знає, чи одне з нас не пожалувало б того. Позвольте, що я відмовлю вам на цей раз у вашому бажанні. Місячних ночей доживем ще й інших. — Як хочете, — відповіла вона з уданою байдужістю. — Бути може, ви й побоюєтесь, як прийме наша «громада» ваше «об'явлення». З фаху ви все ж таки не поет. Ми нині лиш бавимось, могли б і не поглибитись відповідно в ваші мрії на тлі, як сподіваюсь, «юриспруденції». І ви б почули себе невдоволені. — Я скромний, панно Наталю, і можу й зовсім зректись прихильності в осуді моїх, як ви сподіваєтесь, «юридичних мрій». Дуже часто вистарчає мені й мій власний, на підставі науки вироблений суд. Наталка вмовкла, а замість того обізвалась Ірина Маріян. — Як кому не цікаві мрії пана доктора, які б вони там і не були, то я б хотіла зачути лиш одну мрію. Взагалі, я б хотіла, щоб хтось щось сказав, що було б на тлі містицизму або входило у круг містицизму. Якби не боялась я, що мене висміють, я б таки в цій хвилі попросила паню Міллер, щоб мені вияснила один сон. На ці слова всі, мов на потайний розказ, розсміялися в один голос. — Бачите? Ви смієтесь! — кликнула молода дівчина, що страх як цікавилася, що буцімто пані Міллер, як впевнили її ще передше, вміла толкувати сни. — Тепер я вже не оповім свого сну, хоч матуся скінчила вже й грати. Хіба колись окремо й тайком зайду до пані Міллер й попрошу про це. Пані Міллер усміхнулася добродушно й попросила зайти до неї, коли захоче. Дівчина вдоволилася й тягнула дальше: — Зачинайте ви, пане докторе, — звернулася довірочно до молодого доктора, що, очевидно, з своєю ніжною лагідністю й спокоєм у голосі тішився в неї найбільшим довір'ям. — Чи вам не снилось ніколи щось дивне, загадочне, чого ви не могли собі сам пояснити? — Доктори прав пояснюють собі все самі й не потребують нікого до того, а найменше жінок, Ірусю! — Почасти ви й не помиляєтесь, пані, — відповів Нестор і усміхнувся, мов ті слова говорила малолітня дівчина. — Хоч я й не сню ніколи особливих снів, а часто навіть пересипаю ночі без всяких снів, та один сон, що снився мені минулого року осінню, зацікавив мене все-таки на часок і не згубився з пам'яті. — І не толкували собі його? — питала Іруся, присуваючися з цікавості ближче до молодого доктора. Він усміхнувся, здвигаючи плечима. — Ну, що ж? — натискала дівчина. — Толкував. І, як замітила передше панна Наталя, «сам». — По-юридичному, пане доктор? — вмішалася цікаво, але цим разом без додатку свого зачіпливого глуму Наталя. — Як кому видасться, — відповів Нестор. — Передусім я на сни та їх толкуваяня ніколи й нічого не покладав і не покладаю, а містицизмом взагалі ще менше займаюся. А ще менше вірю в силу надземних об'явлень, феноменів, снів і т. ін. — Отже, як витолкували ви собі свій сон? — спитала знов Наталя. — Але-бо ти не питаєш доктора вперед, який був той сон його, Наталко! — кликнула з докором молода Ірина. — Отже, сон... просимо о сон, пане докторе! — попросила Наталка. — О сон, о сон!.. — зачулося й з уст пані Міллер і Маріян. Між тим Маня не звернулася ні на волосинку до балакаючих, а опершися раз плечима до заліздого поруччя, не спускала очей з свого брата й Наталки. — Сон незначний! — відпирався Нестор весело на оклики з усіх сторін. — Може, на вашу думку, незначний, докторе... — вмішався навіть добродій Маріян з своєї висоти. — Хто знає, що за скарби й філософія криються в ньому! А ви мовчите, — додав жартівливо. — Нехай і незначний, а розкажіть! — попросила й собі пані Міллер, що нараз з несподіваною цікавістю зайнялася розмовою молодих. — Розкажіть сон, а ми вже самі розтолкуємо його, як личить. Хоч ви, пане. докторе, і насичений всякими науками й законами, хоч і не вірите в світ надземний з його невидимими подіями, то однакож, щодо сніїв і поетснень деяких містичних «феноменів», жінки перевищають рішуче своїми здогадливими інстинктами і т. ін. мужчин. Жінка, чого не виучиться, — здогадається, чого не знає, — відчує. Тому просимо з найбільшим зацікавленням про сон! — Отже, сол, — відповів на це Нестор. — Halt![61] — кликнула пані Міллер поважно. — Коли снився вам сон, докторе? Та тут доктор оглянувся безпомічно. — Забув докладно коли, добродійко, — відповів і стиснув плечима. — Знаю тільки, що було це торік осінню і що оповідав сон своїй сестрі, а ще ближчих дат не можу вам подати. — Це було в послідніх днях листопада, Несторе, — обізвалась нараз Маня своїм альтовим голосом, що мило, мов помиряюче, задзвенів між трохи високим гуртом голосів прочих пань і дівчат. — Це може був андріївський сон! — кликнула побідним голосом пані Міллер, мов здобула цею заявою якийсь терен, на котрім могла пописуватися. — Не знаю, не пригадую собі, щоб взагалі коли звертав увагу на це чудне свято, — відповів знехотя Нестор. — Та оповіджте ж бо його вже раз, .пане докторе, оповіджте ж, я вже не можу спокійно висидіти! — кликнула майже розпачливо панна Маріян, що чекала, мов спасения, того сну, по чім мала б право й свій сон оповісти й мудрому толкуванню новомодної Піфії піддати. — Отже, сон, — обізвався вдруге Нестор. — Приходжу я ніби десь з уряду додому, як звичайно, входжу в їдальню й вижидаю обід, що, мимоходом сказавши, вносила і вносить мені його й досі власноручно мама або Маня. І, як кажу, жду. Нараз замість мами входить до їдальні старша якась дама незвичайного росту й ставить перед мене тарілку. Не звертаючи уваги на неї, що сама кудись щезла, я схиляюсь над тарілкою і бачу на ній замість страви павука. — О! о! о!.. — почулося нараз з усіх уст з жахом, під час коли одна Маня не обзивалась і сиділа мовчки. — Так, павука, що заховувався нерухливе, — пояснив Нестор. — Що далі сталося, я не знав. Однак, здається мені, а може, це фантазія сама виробила ві сні, що з нього зробилась страва, котру я, мабуть, з'їв... — О! о! о! — почулося вдруге. — Це значить — щастя! — кликнула пророчо пані Міллер. — Нісенітниці, — обізвалася взгірдливо, непогамовано Наталка. — Лихий омен[62]! — докинула пані Маріян. — Жєнячка... Але далі, далі, любий доктарцю, — просив згори добродій Маріян з щирим усміхом на устах. — Я рад знати, що далі сталося. Нестор розсміявся. — Далі не сталося нічого. Бо коли сни вставляються, як знаємо, перельотними картинами, то слідуюча хвиля — картина по появленню павука, побачила мене веселого, ба сміючогося в церкві. І коли я припадком оглянувся, побачив, що всі присутні зо мною були так само весело настроєні, як я, мали так само щасливий вигляд і, врешті, як і я, розсміялися... — Дивне, чудне! — почулося тут і там з уст, а далі: — Як толкуете ви цей сон, пані Міллер? — Просто, — обізвалася та. — Передусім незабувати при поясненні, що це сон «андріївський», хоч сам доктор про те, може, й не знає, і в кожному разі важний якраз через от це. Друге, надмірно високого росту дама, здається вдовиця, значить, — що ви носитесь або будете носитись з гадкою одружитися. — Славно, славно! — кликнув добродій Маріян з веранди, а Наталка, підперши в тій хвилі голову на руки, пробурмотіла: — Глупість, бабські терефери. — Третє, — тягнула пані Міллер пророчим голосом дальше, — вас жде напевно одруження, однак не тепер ще, аж за два роки. Але цього року пізнаєте свою суджену або може заручитесь. А це тому, що в церкві стояли ви самі. Значить, вона була ще для вас закрита серпанком тайни... — Але ж доктор жодного серпанку біля себе не бачив... — вмішалася розчарована панна Ірина. Всі, як недавно, на її слова, мов на приказ, розсміялися. — То нічого, дитинко, — поправила пані Міллер, недовірчивістю молодої дівчини трохи діткнена. — Це нічого. Серпанок сам собою розуміється. Ві сні не може ж все бути таке ясне, мов на долоні в ясний день. Зрештою, ваш сон, докторе, здійсниться ще цього року, — додала. — Бодай перша часть його незабавки, бо від часу ону проминуло більше як півроку, а андріївські сни сповняються до року. — Punctum![63] — підтвердила Наталка б розсміялася здержано. — А ваша матуся як пояснила вам сон, докторе? — спитала нараз, дотепер мовчки заховуючись, пані Маріян. — Мама сказала, що буду мати якусь прикрість, більше нічого. — Тобто й є, — вмішалася моя мати, — тобто й є... Я тої самої думки. — А ви самі як пояснили його? — спитала Наталка. Він здвигнув плечима. — Не люблю взагалі павуків, — сказав, — то й міг би уважати його в тім разі або якою пересторогою, або лихим оменом. — Я з вами годжуся, докторе, — обізвалася Наталка. — В чім? Чи в тім, що сон пересторога, чи що павук омен? — спитав Нестор, — Що сон пересторога, — відповіла якось твердо дівчина. — В «омени» не вірю. — Одне не уступає в нічому другому... — сказав Нестор. — Найкраще ні в одне, ні в друге не вірити. — А однак ваше пояснення подобається мені, «юридичне», — сказала вона. — Воно має замало певності в собі, щоб назвати його таким, — сказав він і усміхнувся. — Не все добре, що певне, — відповіла. — Не можу дивитися спокійно, — тягнув далі Нестор, — як павук спускається на муху й запутує її. Господь знає, чому робиться мені тоді прикро, і я стараюся кожний раз перешкодите такому процесові. — Не можу дивитися, — повторила за ним ледве чутно, мов шелест листя, Наталка й замовкла. — А я вам пророкую з павучком щастя, пане докторе! — обізвалася певним веселим голосом пані Міллер. — Будь що ви його любите, будь ні. Нестор розсміявся. — Буду слідити за всіма павуками відтепер, — сказав жартівливо, — й нотувати, коли який покажеться, коли вже так впевняєте, добродійко. Хоч я й далеко від того, щоб вірити в такі поетичні казки, то на підставі вашого впевнення, а може й досвіду на полі міістицизму, буду вижидати щастя. Воно все ж таки має в собі щось миле — чути-таки певний заповіт. Правда, Богдане? — опитав і з тими словами схилився до мене. Я поглянув на нього, його лице, освітлене в тій хвилі світлом з високої лампи на веранді, видалося мені таким щасливим і вдоволеним, що я, мимоволі захоплений ним, відповів голосно: — Я б хотів, щоб і мені таке пророчено. — Чи ви думаєте, що вона любить його? — шепнула до мене нараз несподівано Маня, звертаючися цього вечора вперше до мене. І в ожиданні моєії відповіді сперла голову на руку й похилилася перед себе в темінь. — Так, хоча вона капризна й химерна вдача, — була моя відповідь, так само неголосно. — Мені вона загадка. — Мені — ні, Маню. Вона лиш несвідомо бореться проти впливу його спокійної, але перемагаючої вдачі. Ці два характери приналежні до себе. Не вважаєте? Вона не хоче улягти його впливові, а не має ясно сформованого рішення в душі відвернутися від нього, і поки до цього дійде, він її переможе. Дарма лише, що дратує себе та його. Одначе він хоч шовкової вдачі, а твердий, мов камінь. — Не так? — Так, Богдане! «Так, Богдане!» пішло ехом у моїй груді, і мов тепла струя оживила її. Я не сказав ані слова, але коли на веранді на горі заметушилися півгодини пізніше до відходу, а ми обоє в долині ще не рухалися, я сидячи зірвав, простягнувши руку через ажурове поруччя, біліючу в темноті якусь рожу й поставив її дівчині на коліна. Вона взяла її. Коли, отже, піднялася й обернулася цілком до світла, що упало ніжною струєю на неї, видалося мені лице, мов срібне й зворушене... Я стояв ще в тіні коло неї. Ніхто згори не звертав на нас увага. Вона стояла з очима, зверненими на брата й дівчину коло нього, і неначе забулася в огляданні їх. — Ходім, пані, — сказав я спокійно півголосом і обняв її, ледве дотикаючись, за рамена. Вона прокинулася, я опустив руку, і саме в тій хвилі почувся згори голос моєї матері: — Богдане, ми ідемо!!! — Ідемо, мамо! — відкликнув я й ступив за дівчиною, що звільна й спокійним кроком, з похиленою головою, ступала втору чимраз вище за братом і прочим товариством.