* * *
(Пізніше). Моя мати вже в своїй хаті. Тета й Дора приїхали, покликані мною, майже разом, і зараз після того переселилася й мати. Здається, коли опинилася вона знов між своїми стінами, не було щасливішої від неї. Завдяки щирим рукам моєї тети й пані Міллер, вона найшла в своїй хаті все на місці, в найбільшому порядку і в блискучій чистоті, неначеб ще кілька тижнів тому не виглядало тут так, мов усе перебуло якогось роду землетрус. Зате мені було тяжче покидати стару лігничівку з-під густих смерек, чим би це був хто сподівався. Ще через якийсь час гнала мене туга назад, і я вертав, щоб хоч хвилину-дві поглядіти на тих, що були такі близькі моєму серцю. Скільки б і не виходив я в місто, все починав я, забувшись, пару кроків в глибінь тої вулиці, і доперва спам'ятавшись, що там не маю я більше жодного діла — вертав.
* * *
(Знов пізніше). Недавно здибався з Нестором. — Як стоїть справа з твоїм від'їздом? — спитав я. — Не залишишся довше, як до означеного терміну відпустки? Він здвигнув плечима. — Вижидаю ще про це звістки, — сказав. — - Коли одержу, скажу крайнє слово. Зрештою, — додав, — мені здається, що ми не будемо мати довго погоди. Небо затягається хмарами, а що найважніше — цей пригноблюючий спокій у воздусі замикає віддих, і я чую, що десь нам за плечима, хоч невидимо, чигає злива й не обмине нас. Шкода, — докинув відтак, мов з нього заговорила раптом інша істота. — Ми, себто Наталя, Ірина, Маріяни і я, хочемо прилучитися до одного товариства, що уряджує прогулку незабавки в «Чортовий млин» на орхідеї. Числимо на тебе й на Маню; а тут, як перерве нам безконечний дощ, то не знаю. — Не журися. Дощу не буде, а на мене й сестру твою можете числити.
* * *
(Пізніше). Нестор не був злим віщуном погоди. Від кількох день паде дощ без упину й доводить деяких літників, а між тими Наталю й Ірину — до розпуки.
* * *
Цими днями святкувала пані Міллер день свого янгола, а той день не минув і для мене без наслідків. У неї зібралося, як щороку, невеличке товариство добрих її знайомих; між іншими з літників панство Маріяни з донькою й панною Наталею, доктор Роттер та інші. Моя мати, будучи ще рекоявалес-центкою, відмовилася, а Дора, котра була також запрошена, дала за претекст[75] своєї неприсутності, що мусить товаришити моїй матері, хоча вдома була й тета, котра й без Дори сторожила над матір'ю. Задержаний якоюсь несподіваною справою моєї тети, з'явився я пізніше, як на означений час, у товаристві надвечором. Зложивши солінізантці[76] свої бажання, я просидів якийсь час між старшими гістьми, жертвуючи годину політиці, подіям малого містечка, погоді, поводженню літників і т. ін., а далі піднявся, щоб удатись до дальших мені знайомих кімнат. Дощ лляв надворі струями, старші з гостей позасідали до тарока, деякі до шахівниці, молодші, між котрими були панна Маріян і Наталя, пішли за проводом доктора Роттера до салону й там грали й бавилися. Мані й Нестора не бачив я ще цього вечора. Очевидно, знаходились також у салоні. Зразу не зважав я на музику, яка доходила з салону до нас; однак по якімсь часі залунали два голоси, що зливались у дуеті, з котрих пізнав я баритон доктора Роттера і прегарний, знаний мені вже голос панни Наталі. На те я, не гаючись довше, подався туди, де й знайшов мале зібрання молодих, що, мов заховавшися від старших, перебували тут неначе на малім острові, зачинивши за собою ще й двері. Коли ввійшов я, співучі на хвильку перервали, але, на мою просьбу не переставати, співали дальше. Маня стояла оперта на фортеп'яні й виглядала блідо, а може бути, це видалося мені лише тому, що була одягнена в темному вбранні, що підносило її звичайно білу й ніжну краску лиця ще більше. Коли я приступив до фортеп'їяна, її очі були перші, що привітали мене. Привітали гарним вогким блиском — і сховались. Без слова подала мені руку й указала так само рухом, щоб сів я коло її брата, що, одягнений в чорнім строю [77], 'виглядав дуже поважно й святочно. Тепер, опершися в однім куті софи, опустив голову на руки й глядів неповорушно на співучу дівчину. В неї був гарний голос, і обоє з німцем доктором співали на німецькій мові дует Рубінштейна «Suleika» [78]. Оба голоси, мов з природи дібрані до себе, переливались так гармонійно й шовково в одно, що всі ми, присутні, під враженням співу повмовкали з очарування. При словах просьби в пісні «Bleibe, bleibe mir gewo-gen...»[79] я поглянув, мов ведений внутрішнім наказом, на молодого свого приятеля, і на вид його лиця я споважнів. Ніколи не бачив я більше одухотвореного лиця, як у цій хвилі лице цього молодого чоловіка. Незвичайний блиск його очей просто чудував мене. Так міг дивитись чоловік, котрого душа понеслася в ііншу країну, зіллявшись з музикою в одно, повертаючи хіба на те між смертних, щоб, з'єднана з прегарними словами пісні, спинитись коло дорогої дівчини й пестити її. «Ich gehore zu dem Stamme,welche sterben, wenn sie lieben...» [80], пригадалися мені його поважні, щойно недавно заявлені слова з одної пісні того самого композитора, котрого чудовій композиції прислухувалися ми й тепер... О, як дуже любив він, мабуть, оцю співучу в цій хвилі свою «Зюлейку», і як же дивувався я йому! Вона була гарна-прегарна в своїм роді (хоч і дехто не знаходив її такою), хоч і тяжко було й окреслити душевну суть тієї дівчини. Одначе ціла істота її, як і поверховність, мали свій окремий смисл. Була чим-то небуденна й повна чарівної сили. Але я, самий — чи був я спокійніший у тій хвилі? Ні! Противниця моя, оперта там коло фортей яна, недалеко світла, — що посідала ті самі очі, що її брат біля мене, всміхалася тим самим пориваючим усміхом, як і він, що не давав моїй душі вдень і вночі супокою, чи не була вона мотором і мого в тій хвилі сильного внутрішнього зворушення? Я не відвертав очей від неї, а коли наші погляди стрінулися одного разу несподівано, вона, мов порушена в душі вогнем мого нутра, відступила нечутно від співучих і подалася та'к само до кімнати цвітів, у котрій свого часу, по кризі матері, ми вели гарячу боротьбу, і вона передала мені нещасний документ свого довгу. По кількох хвилях спів скінчився, всі вернули до старших, а я один пішов до цвітучої кі'мнати за дівчиною. — Добрий вечір, панно Маню! — сказав я півголосом, вітаючись ще раз. — Я не бачив вас більше чи не три дні. Але ви бліді. — Я змерзла, — відповіла вона й підняла плечі догори, мов у тій хвилі перебігла нею дрож. — Від чого? — Від музики, — відповіла й уникала мого погляду. — Нестор і я, ми все мерзнемо від гарної музики. О! — додала з одушевленням. — Наталя співає чудово, саме як душа вимагає. Вона володіє своїм голосом, як чаром своєї істоти. Я не дивуюсь, — додала шепотом і оглянулась боязко, хоч у кімнаті не було, окрім нас, нікого, — що Нестор її так безгранично любить. Я також її люблю. — За спів? — спитав я. Вона всміхнулася. — Я не знаю. Може, й за спів. Але в кожнім разі найбільше за саму силу її особистості. Здається, і брат мій підляг тій самій потузі. А я, хоч женщина, також її поклонниця. Дивлячись у деяких хвилях на неї, я чую, як підлягаю їй. Рідко коли можу їй щось відмовити. — Не дивіться на неї, — просив я. — Оця дівчина має для мене, мужика, щось небезпечне в своїй істоті, дарма що доказати це фактами неможливо, її усміх, котрий назвав доктор Роттер слушно по-німецьки «bizarr»[81], вражає іноді мою просту душу боляче. Не піддавайтесь їй надто. Вона здвигнула плечима. — Ви бачите примари в ясний день, пане Олесь... — сказала вона. — Наталю знаю я не віднині. Вона добра й гарна людина, лиш у деяких хвилях неясна мені й зачинена. — _ Може, й бачу я примари, панно Маню... Але часом мені так хочеться взяти вас і вашого брата під свою мужицьку опіку перед нею, що це б, може, вас і зчудувало. Одначе... — додав я, — відтак переконуюсь, що це дарма. Ви не послухаєте мене, бо фактами я нічого вам не докажу. До того маєте ви свій аристократичний шлях, з котрого ледве чи захотіли б зійти. Наталя — це ваш контраст. Дивна річ, Маню... — тягнув я далі, — ви й брат ваш такі багаті на чуття, м'які іноді, мов шовк, а проте заразом іноді тверді й невмолимі. Що це? Вона всміхнулася. — И інші люди люблять, панно Маню, — говорив я далі, — й інші улягають силі особистості. Може й більше ще. — Як брат мій і я? — спитала вона, і її очі опинилися зчудовано на мені. — Не дивіться на мене так, Маню, неначеб я вам цими словами чинив кривду. Вона потрясла головою. — Ви якісь чудні цього вечора, пане Олесь. Хочете випровадити мене з моєї рівноваги? Це ледве чи вам удасться. Я маю замір бути нині спокійною й доброю. Пані Міллер з самого ранку настроїла мене так. — І гарно вчинила це, — сказав я. — А однак робите ви нині враження, мовби вам що долягало. Почуваєте себе нездоровою? Вона заперечила головою, між тим коли. кутики її вуст викривились якось болісно. — Так і ні. Я це розумію, — сказав я . — А впевняли мене, що змерзлії з музики. Я вам не вірю, — тягнув я далі. — З вами щось скоїлося. Я не бачив вас три дні й відчуваю це. Щоднини визирав я вас, думав, що прийдете відвідати мою матір, як цього й вона сподівалася, і щоднини переконувався наново, що надіявся цього надармо. Чи шукати мені причини того в нещасливій провині моєї матері? Маню! — додав я, приступаючи до неї ближче. — Я не можу собі уявити, щоб ви, зрадивши мені оцю тайну, хотіли тим понизити нею мене й мою матір. Чи не так? — спитав я й шукав її очей, котрі консеквентне відводила від мене. Вона потрясла головою. — Ні! Слава богу! Я це знав. Вам не може справляти сатисфакції пониження й прикрість другого. А тепер, панно Маню... — тягнув я далі, — на підставі того, що ви хочете нині бути спокійною й доброю, я вас про одне спитаю. Чи ви будете мені помічні заподіяну вам і вашій матері кривду виправити? Вона витріщилась перелякано на мене. — Не дивіться на мене наново такими очима, Маню, неначеб я мав замір вчинити вам щось злого! Ви ж можете собі самі заявити, що вже через ваш неподатливий елемент не прийде нікому на думку від вас щось неможливе жадати. Я лише питаю вас, чи хочете бути мені помічні виправити заподіяну вам моєю матір'ю кривду?.. Вона мовчала. — Скажіть просто «так» або «ні». Не мучте мене мовчанням, — просив я. — Так, — відповіла вона, мов проти своєї волі, і сказавши це, відвернулася, неначе хотіла від дальшої бесіди зо мною уйти. Тимчасом я її задержав. — Я ще не готов, панно Маню, пождіть. Ми не маємо багато часу перед собою. — І ви? — спитала вона. — І я, — сказав я. — Я не можу тут нині довго задержуватись. Один з моїх найліпших товаришів, котрий задержався в подорожі до Б., нині тут, заїхав на моє спеціальне запрошення на ніч до мене й жде мене. Завтра рано він їде далі, в нього мати вмирає, і я обіцяв йому вирватись відси за годину-дві, щоб ще про дещо розмовитись з ним. Наколи б не ви й пані Міллер, котрій я так багато завдячую, ці вечіїриі години я б був з ним перевів нині. А ви? — опитав я. — Ми за кілька день виїжджаємо вже зовсім... Я зчудувався. — Як же це? Нестор говорив мені недавно, що, може, удасться йому остатись з кілька день довше понад відпустку. Здається, і йому залежить на тім, щоб проектована прогулка в «Чортовий млин» на орхідеї відбулася. — Ми лиш і вижидаємо погоди, а скоро вона настане, прогулка відбудеться, і ми по ній хоч би і другої днини виїжджаємо. Так буде найліпше. — Чому саме так? — Бо таким способом віднайдемо найборше те, чого нам треба. — Може не всі, Маню... Вона поглянула через вікно, уникаючи мого погляду, і сказала: — Спокою й рівноваги духу потребує кожне з нас. Ледве що вона це вимовила, як показалася голова доктора Роттера в дверях, і він попросив нас від іменіі доматорки[82] до чаю. його очі задержалися зчудовано на мені й дівчині. Але він не сказав ні слова, і ми удалися за ним до їдальні. Півгодини пізніше завважив я, що Нестор вийшов на веранду, що провадила просто в сад і насамперед між смереки, щоб без сумніву поглянути надвір, чи не зміняється ніч на погоду. Якраз перед тим обговорювали саме ту тему. За ним вийшла незамітно й Маня. Наколи обоє не вернулися зараз у хату, я випросив у пані Міллер шаль і удався за дівчиною й братом. Вони стояли обіч себе. Він з закиненими на плечах руками, а вона оперта об створені двері на порозі, і гляділи мовчки в ніч! Справді. Дощ перестав падати, з-поза хмар показався місяць, і з-поміж дерев заясніли дрібним білим шутром [83]висипані стежки старого, гарно удержаного саду. Я зблизився до них. Вони оглянулися, зчудовані, і, побачивши мене, зробили мені між собою місце. — Ми оглядаємо небосхил, — обізвався перший Нестор. — Маня впевняє, що від завтра настане погода, а я все не довіряю. — Як не настане, то підождемо з тим, — обізвалася Маня. — Але я переконана, що завтрашній поранок повітає нас сонцем. — Ви казали перше, панно Маню, що вам холодно, а тепер стоїте в холодній вогкій ночі. Ви простудитесь. — І сказавши це, я укрив шаллю легко її плечі. Вона стягнула плечі, неначе я впровадив її в фізичний біль, і звернула своє біле лице до мене. — Дякую, пане Олесь... — сказала, — але ми вертаємо в хату. Там у великій залі вижидають дівчата Нестора до якоїсь розпочатої гри, а я піду за ним. Чи не маєте охоти прилучитись також до неї? — Ні, панно Маню, — відповів я, подаючись і собі за Нестором. — Я б волів послухати вашої гри на форгеп'яні за той час. Найдальше за годину я мушу вертати додому. — О, сьогодні — ні, пане Олесь, — відповіла вона. — Я б найрадше послухала сама, коли б мені хтось щось глибоке й гарне заграв. — Тут нема нікого, хто б так грав, як ви, — докинув я. Замість відповіді вона підняла руки, притиснувши їх до висків, та, зітхнувши глибоко, спитала: — Підете з нами? — Ні. В мене нема на довгу забаву часу, — сказав я поважно. — То ходім... — сказала вона й оглянулася за мною. І не зважаючи ні на кого, ми увійшли просто до невеликого салону (між тим коли всі інші пішли в гак звану «велику залу», себто дуже обширну кімнату, в котрій, може, колись відбувалися давніми літами у завідателів лісів всякого роду забави й т. ін.), де не було нікого, і де вона сіла до фортеп'яна. — Що вам грати, пане Олесь? — спитала і звернула свої гарні молоді очі допитливо проти мене. — Що ви хочете... — відповів я І, сівши недалеко неї, я, як Нестор недавно при співучих, опустив голову на руки, ждав. Вона почала грати Бетховена «Місячну сонату» oп. 40. Грала її сьогодні інакше, як її грають звичайно, і як може й сама грала її звичайно. Нині, неначе боячись тих звуків, що викликувала, похилена над клавіатурою, вона грала поволі піано, вздержливо, лиш тут і там кладучи натиск на деякий нижчий звук, викликаючи заразом місцями акорд, мов з звуками дисонансу. Але це не були дисонанси, це були звуки, що обзивалися, вдаряючи в серце, мов окремо для себе існуючі, котрі, хоч зложені в гармонії з іншими, були чим-то замітні й пануючі між нижчими, тихими й поважними тонами. Два рази повторила вона цю першу партію однаково. Поволі, обережно, мов для хорого; мов два рази відслонила мені нею свою чудну, а проте гарну й чутливу душу. Відтак, мов попрощавшись зо всею ніжністю погасаючими звуками, вона встала. Я не обзивався. В хаті стало тихо, і лиш з-за замкнених дверей доходив до нас тут і там голос старших і молодих. Нараз обізвалися, вдаряючи об шибки, грубі й скорі каплі дощу, і дерева, потрясені раптовим вихром, зашуміли бурхливо... Вона схаменулася. — Знов падає, — обізвалася здавленим голосом й приступила стурбовано до вікна. — Ви знаєте, пане Олесь, — обернулася з тихими словами до мене, — що внаслідок ще оцього дощу може наступити повінь. — Вона сказала це більше рези-гнуючим, як допитливим тоном. — Знаю. Вона поглянула на мене трохи несміливим поглядом, а відтак, приступивши до вікна, притиснула чоло до шиби... На хвилину втиснулась між нас глибока мовчанка. — Такий вихор має для мене щось предиївяо притягаюче, — сказала, коли я не обзивався до неї. — Бо ви самі повні неспокійного елементу, — відповів я й приблизився до неї. — О, не тому, — відповіла вона і звернула своє гарне, що гірко всміхалося, лице до мене. — Не тому. Так, як тепер, мені з тим вихром добре на душі. — Успокоює вас? — спитав я й поглянув проникливе в її очі. Вона, не можучи мого погляду чомусь у тій хвилі перенести, опустила очі й споважніла. — Панно Маню... — обізвався я. — Моя кузинка Дора просить вас зайти на кілька хвилин до неї й моєї матері. Вона видивилася на мене і, мов переодягнулась миттю в холод, спитала: — Пощо, пане Олесь? — Не знаю. Але заким від'їдете, вчиніть це, коли можете. — Чи й ви собі того бажаєте? — спитала. — Я передаю вам її просьбу. Моїй особі ви б це й так відмовили. Я тямлю добре, що маю проти себе минувшість, хоча і в тім я не винуватий, як уявляєте ви собі це хибно. Але як це вам доказати? — спитав я. — І я... і я не все був паном своєї волі, не все щасливий, і я терпів, панно Маню. Бували хвилі, в котрих я, оточений добробутом і вигодами, в добрих товариствах, між увічливими для мене, гарними людьми, мужчинами й женщинами, бачив заодно молоде дівоче лице, з виразом гордості й з виразом характеру перед своєю душею, що, розлучене без'милосердно з своїми білими мріями ударом смерті батька, пірнуло в грубу життєву дійсність, без слова докору, на заробіток, вступаючи тим у саму противну своїй істоті долю, остаючись помимо всього собі вірною. Не питайте мене, як мені тоді на душі робилося. Я чув і знав лиш одне. Я був наскрізь самітний мужчина, котрому припадало хіба лиш саме одне мовчання. Я чув жаль до себе, до вас, до матері, до загалу, а був помимо того мужиком, що не мав відваги окияути з себе мужицький тягар. Себто, виступити сміло в обороні за своє інтимне щастя, полишити матір з її маєтком, її славою «родини», пересудами й піти дорогою, що провадила б до щастя. Тепер, по уплиіві стількох років, ми знов стрінулися, Маню. Доля зробила мене вашим довжникоїм, котрий полюбив вас чи не щиріше й глибше ще, як раніше. Котрий чує, що ви становите кращу часть його нутра, і що дальше проживати йому без вас неможливо. — Маню! — говорив я звуками, що походили з самого чи не найліпшого закутка нутра мого, — будьте моєю! Я стараюсь о вас з щирою глибокою любов'ю, неначеб нас не в'язала гарна, а заразом і гіркістю переткана минувшість. Неначе не в'язала нас одна срібна хвилина білої зимової ночі в лісі, нашої німої, не розцвівшої до йінця любові молодих літ. Ніколи, здається, я не був спосібніший і в праві бажати вас за свою жінку, як тепер! Ніколи, я це відчуваю. Я улажу вам життя, яке вирівняє всі заподіяні вам кривди й муки людьми й долею! Дівчина мовчала, мов кам'яніла від моїх слів. — Скажіть хоч слово. Маню! — просив я, зворушений до глибини. — Слово, що зробило б моїм мукам кінець. Успокійте мене. Ви ж мусили бачити, що діялось у мені; за цілий той час, відколи я тут, і від хвилі, коли ви помимо всього, що зазнали гіркого й несправедливого з сторони моєї матері, кинулись, наражаючи своє власне життя в небезпеку, щоб видобути її від смерті для мене. Відтоді я й відчув вповні, яка глибока й повна чистого й шляхетного чуття ваша істота, і відтоді, повторяю я, не відлучався душею від вас ні на хвилю, — і таким остануся я для вас до посліднього мого віддиху. Вона звернула своє лице до мене, що було бліде, мов з нього зникла й послідня крапля крові. — Успокоения бажаєте ви від мене? — спитала й потрясла гірко головою. — Слова, що зробило б вашим мукам кінець? І я маю його вам дати, я, що перебуваю сама невимовні муки? Того слова я вам ніколи не дам. — Ніколи, Маню? — Ніколи, пане Олесь! Ви самі сказали, що не були ніколи спосібніші і в праві бажати мене більше за жінку, як саме тепер. А чому? — сказала й приступила ближче до мене. — Я Це вам зараз окажу. До хвилі, в якій постигло нещастя вашу матір, ви ледве чи були рішені до цього кроку. Бажаючи, проте, тепер ту вбогу дівчину, котрій раяла ваша мати свого часу вибити собі непотрібні уроєння і мрії з голови, а рекрутуватися в швачки... за свою жінку... проти волі тої матері, котра становить не що, а всю «судьбу» вашу, — вважаю не чим іншим, як самим лиш сильним напором позбутись, будь-що-будь, утяжливого почуття довгу проти тої дівчини, котра (я це признаю) несвідомо й, може, проти вашої волі втиснулась у вашу душу, виводячи її на якийсь час з рівноваги. Одначе, пане Олесь, — тягнула дальше, — коли ви не були ніколи досі спосібніші бажати ту дівчину за жінку, як доперва тепер, то я скажу вам на те, що та дівчина не була ніколи здібнішою відказати вам більше своєї руки, як саме тепер. Я підняв руку й заслонив нею на хвилину очі. — Маню! В які нечувані уявлення про мене вганяє вас ваше недовір'я, і які страшні ви в своїй консеквенції і зраженій амбіції! Що я зроблю? Як докажу, що я вас люблю? Щиро, глибоко, як лиш годен любити з усієї душі поважний мужчина! — І я вас люблю, Богдане... люблю всіма нервами душі своєї, — обізвалася вона голосом, що з зворушення звучав без-тонно, — і моя судьба... це та, що вас не годна забути, та що з того? — спитала і звернула до мене своє гарне, гірко всміхнене лице. — Я не годна бути для вас такою, якою вимріяла собі ваша душа. — Маню! — Передусім я питаю вас, — сказала вона й підвела руку, щоб відперти мене від себе, що, зблизившись до неї, хотів її взяти в свої обійми, — яка роль припаде тій жінці, що буде глядіти на мужчину з почуттям свідомості, що він взяв її з вдячності, даючи їй себе в заміну за її вчинок для його матері? Кожний похмурий погляд, — тягнула вона, віддихаючи важко, — з котрим вертав би він у свої чотири стіни, кожна хвиля, в котрій бачила б вона його невдоволення, уважала б вона в нього за жаль свого кроку, за невіджаловану похибку життя свого, котрою вбив себе, жертвуючись їй назавше разом зі становиськом, маєтком, іменем своїм і матір'ю. Тим недовір'ям, — говорила, — під котрим терпіла б вона безнастанно, підмулювала б вона, помимо своєї невимовної любові до нього, не лише його і свій спокій, але настроювала б і його матір ще більше ворожо до себе, як і досі... — Панно Маню! — перервав я її. — Ваші вуста, вся істота ваша говорять мені, що ви мене любите, а проте ви годні себе й мене так мучити. Ваша уява на тій точці просто хора! Дівчина розсміялася гірко. — Як моя уява хора, то з яких причин? Чи, може, схочете заперечити все, що відбувалося явно й напомацки між мною, вами й вашою матір'ю? — Я шукаю помирення, любові в вас, — відповів я їй не менше гірко, — а ви протиставите мені своє майже божевільне недовір'я. Схаменіться! — Може, й страшна я, — відповіла вона, — але не годна іншою бути. Може бути, я помиляюся розумом, тим здоровим, тверезим розумом, котрого потугу відчуваємо саме тепер в епосі матеріалізму, культі безчуттєвості й безілюзійності, але чуттям своїм я не помиляюся. Ні... — тягнула далі й відітхнула, мов випочиваючи з тяжкої боротьби з собою, мною і якоюсь третьою потугою, що стояла між нами й не допускала взаємного зближення. — Нам не судилося йти разом, пане Олесь; дарма що... любите... ви... люблю я. Нам це не судилось. Між нами стоїть щось сильніше від нас. Культура чи невйяснена темінь, сила яка... я не знаю, але вона стоїть. Коли вимовляла послідні слова, в мені заворушилося щось, що окреслюю я одним словом «мужицтво», що робить мене сильним, безвзглядним і погнало б у вогонь. Не вагаючись більше ні хвилини, я зблизився небагатьма кроками до неї, взяв її голівку між свої руки, як робиться це з малими дітьми, похилив одробину назад і заглянув у її лице. Воно було бліде, як цвіт лілеї, брови зморщені, мов у фізичнім болю, а темні вії ослонювали цілком її очі, лише грудь її віддихала важко, мов боролась у тій хвилі, як на смерть. — Твій благородний вчинок стоїть між нами, дівчино. Він не позволяє тобі стати моєю, а мені забрати тебе назавше. Одначе чи зрозумієш, що коїть мені твій неподатливий елемент? Між нас поставила ти альтернативу: або я мушу виконати рівний твоєму геройський вчинок, або як не те — зректись тебе! Значить, ми стоїмо знов і тепер, але послідній раз, на кладці над глибиною, як кільканадцять літ тому назад, і... ти... ви допроваджуєте мене знов до крайності. Але ви помиляєтесь, утримуючи, що я вас зречуся. Коли я дізнався раз з ваших власних уст, що ви мене любите, ви сталися з тими словами моєю. Я вас не випущу. Ви останетеся мені вірні, Маню? — спитав я. І з тими словами я схилився над нею, заглянув ще раз у її лице, котре відвертала від мене, і притиснув її голівку до своїх грудей. — Так! — відповіла. — Слава богу! Тож тимчасово ви свобідні і йдіть. Але не на все. Маню! До якого часу. А потім я прийду. Вона не відповіла. Не оглядаючися більше за мною, вона вийшла з кімнати. В кілька хвиль пізніше я попрощався з товариством і опустив лісничівку. Коли минав близько попри освітлені вікна й поглянув в одне відчинене, бачив я її, як стояла й гляділа в темінь. Позад неї показалося, мов виринуло нараз, лице Нестора, бліде, як у хвилі, коли прислухався пісні своєї «Зюлейки», і з тими самими блискучими очима. Я поздоровив їх, і четверо очей провели мене.
* * *
(Три дні пізніше). Погода найкраща, небосхил не був, здається, ніколи таким чистосинім, як тепер, а смерекові ліси, що відсвіжилися цілотижневим дощем, мов набрали більше тепла в свою зелень. Сонце, просвітлюючи вже третю днину безнастанно, повисушувало, здавалося, кожний вогкий закуток і затирало сліди непогоди. Лиш ріка, що двигалася з одної сторони попри місто, побільшена під час злив і допливами гірських потоків, хоч і спала значно, шуміла все ще голосно, мов пишалася своїм зростом. Було по обіді коло п'ятої. Тета і я, натявши й прилагодивши цвітів і деякого галуззя на бажання матері на вінець для могили батька, були саме зайняті викладати це все з коша на стіл в кімнаті моєї тети, коли ввійшла Дора з матір'ю в хату. Обі були одягнені до проїздки з панею Маріян, щоб оглянути ріку, побільшену трохи дощами. — Ви заскоро приладилися, — сказав я до обох пань, поглянувши притім на свій годинник. — Оскільки мені відомо, пані Маріян обіцяла приїхати точно о-пів до шостої, а тепер ледве три чверті на п'яту. — То ми пождемо, — відповіла Дора. — А я б подала ще борзо чай, — обізвалася тета і, кинувши в своїй звичайній живості цвіти з рук, подалася з кімнати до кухні, щоб справді перевести свої слова в діло. — Їдь з нами, Богдане, — попросила мати. — Ні, мамо, нині не можу. Я за пару хвиль вийду також з дому. — До доктора Роттера? — спитала мати. — Він посилав за тобою сполудня. — Ні. З ним я вже бачився. Я піду до Обринських... — Знов до Обринських? — вмішалася Дора й з тим забрала одну з найкращих квіток і піднесла її остедтативно [84] до носа. — Знов. Чи маєш що проти того? — опитав я спокійно і з тими словами заткнув собі маленьку айстерку до кляпи [85]сюртука. — Ще б і що! — обізвалася вона. — Зрештою, — додала, — може, будеш ласкав передати там нашу, т. є. твоєї матері й мою просьбу, щоб та героїня зійшла раз з свого п'єдесталу і вступила до нас, смертних, на часок, щоб ми мали нагоду відплатити їй свій довг; інакше буде готова погадати, що ми, тебе не виключаючи, Богдане, — додала з притиском, — хочемо справді прийняти її услуги безплатно. Я підняв ачудовано голову до неї. — Які услуги, Доро? Бо що під словом «героїні» розумієш панну Обринську, це я розумію. Але що має означати слово «услуги», те мусиш висловити ясніше. — Ах, не чини, що не розумієш! — спалахнула гарна жінка. — Знаєш аж надто добре, що я під словом «услуги» маю на думці її ефектовний чин яко спасительки твоєї матері від нещастя, а по-друге — її «діяльність» як сестри-служебниці при її постелі. За ті чини, щоб сказати вже все ясно, я привезла тій панні штуку прекрасного чорного шовку на сукню, якого, певно, досі не мала на собі. Той шовк хотіла б я їй, як сам зрозумієш, скоріше, нині чи завтра, в дарунок передати. А що це не уходить учинити ані тобі, ані твоїй матері, тож я перебрала цю задачу на себе. — Того не посмієш ти вчинити! — кликнув я строго і змірив її з голови до ніг. — Щоб не поважилась ти цього ні в якому разі. Вона вмовкла й відступила від мене. — Ого... мій пане! — сказала з неописаною іронією. — Це щось нове в тебе — не гонорувати за услугу ближніх. Інакше я б не була посміла й доторкатися цієї дразливої теми. Була б понесла або переслала дарунок слугою, залучивши білет з словами подяки, і на тім була б справа скінчена. А так ти винен, як твоя мати тим зворушується! Я поглянув на матір. Якщо було можна в тій хвилі слово «зворушуєш» ужити на матір, то я міг бути спокійний. Вона сиділа якнайспокійні-ше в своїм кріслі, і лише її очі, оживлені, майже усміхнені, мов з дитячої суперечки, свідчили, що вона в тій хвилі й не снила о якім-небудь зворушенні. Зате, може більше заінтересована закінченням дискусії, зверталася в тій хвилі душею на сторону Дори. В мені почало варитись. І мимоволі пригадалася мені погана справа з сфальшуванням мого підпису на листі довжності Обринських. — Я думаю, що яке-небудь «зворушення» в матері не можна припускати, бо я переконаний, що гадка з «подякою» в постаті шовку не є виключно твоєю видумкою, лиш вашим спільним ділом. Але це не вменшає ординарності й безтактовності самої думки віддячитись дівчині в такий спосіб за її благородний і героїчний вчинок. — Ти маєш слушність, Богдане, — обізвалася тут мати сухо. — Думка подяки не походить виключно від Дори. Вона одиноко моя. Лиш щодо самого вибору предмета, яким мала подяка заявитися, я була в клопоті. Я хотіла золотий годинник, бо це тривке, і дівчина була б мала заразом і пам'ятку від мене; одначе Дора зробила пропозицію з шовком, доказуючи, що їй це, може, більше придасться, і я на те пристала Що ж іут за причина до такої експлозії[86]? Замало цінний тобі дарунок з нашої сторони шовкова сукня? Як замало, то доложи й купи дорожчу. Мені все одно, лиш щоб дівчині віддячитись. І не лиш дівчині, але і її братові; хоч, сказавши правду, як у тім разі з ним поступити, я поняття не маю. Потрохи я того хлопця боюся. Він чим-то здержує мене від подяки, але я йото шаную. Чимось-то мені цей хлопець симпатичний. — Ну, ну, ще б не стало й до нього з такими чинами зближатися, — сказав я. — І видивився б на вас Нестор. Аж лячно й думати про ті звичайно задумчиві і блискучі очі, спалахнувші в гніві. Мати здвигнула плечима й сказала: — Я маю добру волю все сплатити. Довгів, як знаєш, не зношу, нехай би вони були і в рідної дитини, а я того почуття не зношу. Така моя вдача. Чи як? — звернулася вона до мене. — Гадаєш, мені це мило, як кожний з знайомих приходить і цвірінькає мені в вічі, що ось то вона була тією, котра з-поміж цілого гурту знайомих і чужих вибавила мене одна від смерті; якраз вона, до котрої не відчувала я ніколи особлиївшої симпатії, хоч, може, іноді (я признаю це) в дечім я й не мала слушності, і вона, може, й дійсно ліпша, як я думала. А що «чистий рахунок — це найкращий приятель», цього, може, не заперечиш і ти! — Я щонайменше, мамо... — відповів я і з тими словами обернувся від обох женщин насилу, щоб не кинути того всього, що тиснулось мені в тій хвилі на уста, згадавши її вчинок, їм обом у вічі. Замість того почав я по хаті ходити. О, який слушний, неомильний був той інстинкт, що здержував дівчину від зносин зо мною, а з тим — і з моєю ріднею. Який неомильний, а який і оправданий заразом! «Внутрішньо ми й так усе ж таки відділені на все», казала мені. Чи не так? І справді. «Чистий рахунок — найліпший приятель», повторив якийсь голос у мені материні слова. «Чи й тоді, мамо, як брали ви лихварські проценти, не дозволені законом, від батька сім'ї, а по його смерті від вдовиці й роками від дівчини-сироти, щоб вдоволити свою жадобу й ненаситність за золотом, чи й тоді?» Але цього питання, що горіло в моїй душі, я не поставив голосно. Вона була реконвалесцентка, і на якийсь час я мусив ще багато уступати Їй. Я всміхнувся гірко, затиснув уста, і жодне слово не перейшло мої вуста. Ніколи не була моя мати (о, як гірко!) здібніша почути правду з уст своєї дитини більше, як нині, як саме в хвиліі, коли чулась довжницею тої, котру брала немилосердно своїми вустами й серцем перед моїми очима під ноги. Ніколи більше. Але вона була моя мати, і я втопив ту гірку правду в глибині своєї душі. Не їй одній мусив я заощадити хвилі пониження, котрі заслужила перенести. Не їй одній. Але й тої, другої, що зносила кривду роками, мовчала, здавлюючи її гордо в своїй молодій душі, не хотів я наражати на бурхливі й болісгіі моменти. І її також ні. Вона була вже моя. Її слово, що останеться мені вірною, було для мене невідкличне, святе. І від тої хвилі я сторожив над нею. Горе тому, хто б був посмів доторкнутися її хоч би одним образливим словом. — Але як же, Богдане? — обізвалася наново Дора, наколи я, потонувши в думках, гамуючи своє до крайності схвильоване нутро, ходив по кімнаті й майже не зважав на обох присутніх. — Як же скінчимо цю справу? Вона й так через байдужість самої інтересованої затягнулася довше, як нам пожадано. А й ти сам, коли б не був цими днями такий розсіяний, був би вже давно замітив, що пакунок, що лежить більше як тиждень у твоїй кімнаті, має інше призначення, як перележувати в тебе! По моїм лиці перебігла гаряча краска сорому. І я розсміявся сардонічним сміхом. — Чи й я маю в тій ординарній справі брати активну участь? — спитав я. — Твоя задача була й є наклонити дівчину, щоб прибула сюди, — відповіла вражено Дора. — Чого я цілком напевно ніколи не зроблю. Вона витріщилася з несподіваного зачудування на мене. — Ніколи, Доро, на те спустися. — — То ти не переказав іїй нашої просьби потрудитися до нас? — Передав, на жаль, хоч і не знав, що під нею крилося. — А вона? — Вона, відчувши своїм інстинктом, що в тім запрошенні криється, мабуть, потайний замір вразити її, спитала лише з переляком, «пощо має прийти». А що я тоді ще не знав про замах, що був вимірений вами проти неї актом подяки, то й передав їй ваші слова; але поминувши те, що вона сказала, можу тебе тепер запевнити, що вона не прийде. — І через що, як вільно спитати? — обізвалася мати, і на її блідавих щоках появилися червоніі плями внутрішнього роздразнення. — Бо я сам постараюся о те, мамо, — відповів я. — Заглянувши в глибину душі тої дівчини, я переконався, що вона ніколи не дасть себе нагородити за свій шляхетний учинок. А вами вже найменше! Обі жінки замовкли, лиш погляд, яким у тій хвилі перемінялися, був неспокійний і повний тривоги. Він свідчив мені ясно, що находять ситуацію грізною й остерігають себе обопільно мене дальше не роздразнювати. — Отже, від нас вона її не прийме, Богдане, — обізвалася Дора, — і з тим заявлениям будемо мусили по твоїх словах помиритися. Але, може, зате прийме від тебе? — І від мене ні. Тут моя мати піднялася. — Лишім ту глупу суперечку, Доро... — обізвалася. — Ти видиш, Богдан завзявся нарочно нас нині обох на тім тлі рознервувати; шкода часу... я... Я спалахнув і задержавсь у ході. — Кажете, «на тім тлі рознервувати», мамо? — спитав я. — Чи це справді ваша думка? — Я переконана. — Коли так, то ви помиляєтесь тяжко, мамо. Кожне слово, що говорив я вам, я говорив з найбільшою повагою. А багато дечого, в користь самої вашої материнської особи, я змовчав. — То подякуй ти їй! — обізвалася вона, ігноруючи цілком моє посліднє речення, — Від себе я їй подякую, про те не сумнівайтеся, — кликнув я й відчув, як мимоволі в мої очі втиснулося тепло моєї душі. — Від себе, Богдане! — вмішалася тут іронічно Дора. — І чим, як смію спитатися, коли наші предмети заподлі? Це було б ціікаво довідатися, коли це не тайна в тебе. — Не тайна, Доро, — сказав я й мимоволі всміхнувся. — Це байка, Доро, — обізвалася тут зневажливо моя мати. — Байка, котра не обходить мене цілковито. Що Богдан з своєї кишені видає, я не мушу знати. Але більше займає мене те, коли він загадує той свій замір сповнити. Це знов не може мені байдужим бути. — На жаль, на се питання я не годен вам нині певну відповідь дати. Але ви її довідаєтеся, мамо, ви її довідаєтеся. Ви ж моя мати, — відповів я тепло і, приступивши до матері, я взяв її пестливо за руку. Вона зсунула мою шорстко від себе. — Дай собі спокій з акторством, Богдане, — сказала й посунула свої стекла нервово вище під чоло. — Жодне акторство, мамо, а щира правда. Я сам відвдячусь панні Обринській за те, що врятувала мені мою магір; сам один я. Вона відвернулася люто. — То про мене викинь і соток кілька! Це мене нічого не обходить. — Соток, мамо? — спитав я й усміхнувся болісно. — На сотки ціните ви ваше життя? Ні, не сотками, мамо; але чимось, що ставлю я понад те. Понад усе. Любов'ю своєю, мамо. Своєю щирою, вірною любов'ю, мамо, котру ношу я вже не віднині в своїй душі для тої дівчини. Любов'ю. Я, мамо, з Манею Обринською оженюся. Я їй уже освідчився. Так. Воно було сказано. Хата наша не завалилася, а апоплексії від того заявления мати не дістала. Вона лишилася спокійна, і її сильний, понад усе тверезий розум, що в жодній, хоч би й найтяжчій хвилі не тратив рівноваги, старався ситуацію опанувати. Зате Дора прокинулася, мов у неї вдарив грім. — Це неправда, тето! — кликнула. — Цьому ви не вірте, це неправда. Повтори це ще раз, Богдане! Я здвигнув плечима. — Я вже раз сказав, — відповів я й опустив кімнату.
* * *
(Пізніше, по прогулці до «Чортового млина» на орхідеї). Перед виїздом я вступив, відповідно до умови, по Маню, Нестора й паню Міллер. Дора їхала з Маріянами, а мати вимовилась, що чується нездоровою і залишилася вдвійці з тетою дома. Коли ми вже виходили з кімнати, щоб сісти на бричку, запряжену прегарними, але нетерпливими кіньми, побачив я Heстора, що вийшов кілька хвиль перед нами, як стояв тепер на веранді з заложеними на спині руками, обернений до нас плечима, і приглядався чомусь над одним з відчинених вікон пильно вгору. Ми станули зчудовані. — Що тут такого, Несторе? — спитав я й приступив до нього. — Підожди. Я дивлюсь, що з того буде, — відповів той, не рухаючися з міісця, ба навіть і не оглянувшися за нами. — Що там? — спитала так само Маня, прилучаючися зацікавлена й собі до нас. Нестор стояв нерухомо й дивився на якогось павука, що великий спустився десь з якогось закутка темної дерев'яної стелі на своїй павутині над вікном і був зайнятий обмотуванням бідолашної невеличкої мухи, котра, боронячись, бриніла жалісно. Обмотавши й остаточно доволі густо, павук колов її від часу до часу, зближаючися й віддаляючись... Всі ми задивилися на нйму боротьбу, не промовляючи ні слова, а Нестор, з нас найбільше зацікавлений, аж зморщив брови, мов з якогось прикрого при тім виді почування. Далі, коли, здавалося, було йому цього виду забагато, іпідняїв руку з палицею і, розірвавши павутину, викинув павука через вікно надвір. — Тепер відіграли ви роль якогось або щасливого припадку, або свого роду провидйння в житті бідної комашки, — обізвалася паяі Міллер, виходячи вперед нас на вулицю, де вижидали нас коні. — Я не терплю павуків! — обізвався похмуро Нестор, умощуючись зо мною проти обох пань у бричці. — Не терпиш! — сказав я, всміхаючись жартівливо. — А однак молодим хлопчиком ткав ти одного разу в вашім саді також свого роду павутинку, впевняючи мене чи когось там іншого, що потягнеш її аж до білих штахет нашого саду від вашого павйльйону, і вона не розірветься. — Це було що інше, — відповів вїн усе ще поважно. — Я робив плетінку, заложившиоя з Васильком, що потягну її аж до твого саду, і вона у мене не урветься; але про правдиву павутину я не мав жодної гадки. І сказавши це, він мовчав довго, неначе вид павука відібрав йому добрий настрій або не сходив з пам'яті.
В дорозі до назначеної ціліі ми станули. Панні Наталі, котра їхала з своїми кревними й Дорою, забажалося саме посередині дороги пересісти до нас у бричку, щоб, як шепнула мені в ухо, повозити хоч одну годинку «правдивими» кіньми, котрі своїм темпераментом перевищали б усіх інших коней, що везли решту товариства за на.ми. Вислухавши її бажання, я вмістив фірмана на іншім возі і, здержуючи коні на хвильку, поки вона сіла на козла, я сказав їй: — Самі ви не можете їхати; коні молоді й бистрі, поручені мені під особливший дозір, могли б вам утекти. Через те означіть, хто з нас обох, себто мене й доктора Обринського, має коло вас сісти, щоб, в разі б вам руки ув'яли, перебрати від вас поводи. І передавши їй з тими словами поводи, станув я одною ногою на ступінь брички коло сидячих пань і вижидав її відповіді. Так само зробив і Нестор, з різницею, що зіскочив цілком на землю й дивився поважно на дівчину. Вона, сівши на козлах і взявши поводи в руки, через хвилину мов зморщила брови, нахмурилася. — Не буде вам лячно коло мене, докторе Обринський? — спитала, не повертаючи й головою за ним, мов викликувала його напівжартом і напівповажно до бою. По його лиці перебігла легка, майже незамітна краска. — Я можу й цілком не сісти, — відповів він спокійно. — Для мене нема в тім нічого лякаючого бачити, як хтось вправляється в спорті, котрим я, будучи ще академіком, займався досхочу. Дівчина вкусилась в уста й зробила йому коло себе місце. — Сідайте, пане докторе, — сказала, а звертаючися головою потрохи за мною, додала: — Майте око на нас обоїх, добродію Олесь. Я, — сказала з притиском, — «вправляюсь» у спорті, могла б вас усіх поперевертати, а доктор Обринський не академік уже, забув при кодексах, що знав. Значить, для вас усе ще останеться поле до акції на дорозі до «Чортового млина» і по орхідеї. І сказавши це, амбітна дівчина, подразнена, здається, відповіддю свого так само вразливого поклонника, вжила нараз без причини надто сильно батога, і молоді бистрі коні, ледве зачувши на собі батога, скочили в тій же хвилі чи не сполошені вбік, а там і почали сильним галопом летіти за бричками, що задавно нас випередили. Миттю станув я на ноги, в повозі за плечима обох на козлах сидячих, простягнувши руку, щоб здержати зворохоблені гарні звірята, однак це показалося вже лишне. Нестор держав їх уже так сильно в овоїх руках, повертав ними так зручно, що звірята, почувши над собою сильну гамуючу руку, піддавалися мимоволі керманичеві, і за недовгий час боротьби, під час котрої пробували наново вирватись з пануючо'ї над ними влади, бігли хоча бистро, але все ж таки вспокоєні далі... Я поглянув на обох. Дівчина сиділа, бліда з несподіваного переляку, майже без краплі крові в лиці, між тим коли звичайно ніжне, майже хлоп'яче лице мого приятеля виглядало в тій хвилі дуже поважно й строго. Через якийсь час держав він ще поводи сам, вспо-коюючи тут і там бистрі зворушені звірята своїм гарним голосом. А коли, врешті, догонивши всіх, що випередили нас, прогулькових, передав гарній своїй сусідці поводи, окинув її майже стурбованим поглядом. — Тепер їдьте, панно Наталю, дальше самі, — сказав цілковито спокійним голосом, хоч я відчув, що цілком спокійним він не був. — Думайте про себе, а з тим і про тих, що сидять позад вас. Моя сестра й добродій Олесь зручні. В хвилі небезпеки, коли б ви не хотіли моєї помочі прийняти, вони зіскочать, але пані Міллер і ви могли б понести ушкодження. Цей лівий, як вважаю, нервовий, тому батога не вживайте. Зрештою, їдьте спокійно, я й сам дивлюсь за ними. Вони чудові! Не поглянувши на свого сусіда ані півпоглядом, вона взяла від нього поводи, і хто б м'іг був у тій хвилі заглянути в її очі, що, отінені гарними темними віями, заслоняли їх цілковито, той був би відгадав тайну тої душі, що колисалася в тій хвилі, мов бурхлива вода, в тій загадочній дівочій груді. — Цього тріумфу вона йому не простить, — шепнула до мене пані Міллер, коли я, врешті переконавшися, що коні біжать цілком вспокоєно, сів, як перше, проти обох пань у бричці. — Не бійтесь, він їй імпонує, — була моя відповідь. — Вона азартує з його прихильністю, — докинула вона знов. — Але розумове він її перевищує. — Його шляхетна скромність була б у неї далеко більше на місці, украсила б її ще більше, — додала вона на мій закид. Я здвигнув плечима й поглянув на Маню. Вона виглядала нині дуже гарно Отворений понсовий її зонтик кидав таке чудове отінення на її ніжне лице, що воно, спокійне в тій хвилі, майже мармурове, видалося мені кращим, як коли-небудь іншим разом Одягнена була скромно, а притім елегантно й дуже відповідно до сьогоднішньої прогулки. Опершися трохи на спинку повозу, вона не звертала своїх очей від брата й гарної дівчини на козлах. — Ви знов «загіпнотизовані», панно Маню? — спитав я півголосом, перехиляючися до неї, вказуючи незамітним рухом за амазонкою на горі. Вона похитала головою стурбовано. — Мені це не шкодить, але він терпить. — І вона з ним Вона заперечила головою — і нараз простягнула до мене... мов благала о щось безсловно... руку, котру я задержав на хвилину в своїй — Гадаєте, що ні? — Так, — відповіла, і її очі мов повели мене до обеих сидячих на козлах. Я зрозумів її. Я станув у повози на ноги й обернувсь на часок до свого молодого приятеля й гарноії амазонки. Вона правила кіньми так завзято й певно! Ціла мов виточена постать її, як і лице, були так відпорно, майже деспотично нарисовані, неначеб у тій хвилі здавала перед найгострішим рітмейстром свої знання спорту. Він сидів коло неї так само мовчки й поважно, і здавалося, його ніколи не займала гірська околиця так інтенсивно, як саме під час цієї їзди. В тій хвилі, коли завважив мене за собою, поставив руку на віжки й обізвався: — Ви губите брошку, панно Наталю; на це роблю я вас уже чи не третій раз уважною. Вона в вас отворена. Вона перелякалася так сильно його слів, неначе схоплена на лихім учинку. Відтак, передаючи йому поводи, без опору замкнула брош'ку. Звертаючися потіім профілем до мене, обізвалася: — Я сиджу вже чи не більш як півгодини мовчки, правлю кіньми й не можу додуматись, як може хтось, хто зазнав раз цеї приємності панувати над такими звірятами або хоч би й подібними лиш як оці, затоплятись пізніше виключно в закони, студії і т. ін. сухий матеріал. Чому держали ви це в тайні, докторе, що любувалися колись також спортом? — спитала і її очі промайнули з правдивим зацікавленням по його лиці. — Я б ніколи не була цього по вас сподівалася. Ви такі спокійні... — додала і вмовкла, між тим коли гаряча краска зацвіла на її лиці. — Чому мав я саме про це споминати? — відповів він з лагідним усміхом і, мов набравшися краски на лиці від неї, сам покраснів. — Сам я на це замилування нічого не покладаю, хоч признаю, що люблю всяйі спорти, хоч і не можу віддаватися їм. А тепер найменше. Брак часу не позволяє. — Шкода, що виїжджаєш, Несторе, — вмішався я, — а то був би з панною Наталею хоч щодругої-третьої днини держав школу в правленні кіньми. — І звертаючися до неї, я спитав: — Ви, мабуть, знаєте, що панна Маня й доктор виїжджають позавтра вже зовсім! — Знаю! «Знаю!» Як дивно було це висказано. Напівздержаним жалем... напівглумливо. — В нас про це навіть горобці цвіркають. Ірка лиш про те одне говорить. І коли вона це сказала, її очі промайнули, висліджуючи з захланністю, по його лиці. Однак воно в нього осталось спокійне. — Але я потішала її, що доктор ще залишиться. Оці слова її мали вплив, неначе електризуючий на нього. — Чому мав би я залишитися? — спитав він, стягуючи потрохи віжки до себе, щоб спинити коней до повільнішого бігу. — Бо ми вас упросимо. Я перша прошу вас зробити нам приємність і залишитися довше ще. Він усміхнувся й похитав головою. — Ні? — спитала дівчина й схилилася, щоб заглянути йому в віічі. — Ні. Ваші причини задержати мене тут довше не встоять проти тих, що наказують мені виїжджати. — Чи ви цього певні? — На цей раз цілком певний, — відповів, а відтак додав увічливо: — Ви сьогодні розсіяні, панно Наталю. Перше губили ви брошку, а тепер не бачите, що колесо брички туй-туй[87] захопить вашу сукню. — Хто б міг так завчасу сформулюватись у певний розумовий кодекс, як доктор Обринський! — відповіла вона з вимушеним усміхом і шарпнула роздразнено сукню до себе під ноги. — З часом ви переконаєтеся, що доктор Обринський щонайменше не бавився тими кодексами, про котрі згадуєте нині глумливо вже по раз другий, — відповів він. Я поглянув на нього й відчув, що в тій хвилі він був сильно вражений. По її лиці перебігла, як недавно, краска, і вона не обзивалася більше. Я зайняв своє давнє місце, давши знак очима своїй дорогій дівчині, що не розумію тих обох там на козлах, і недовго по тім доїхали ми до означеного місця під ліс коло хати якогось побережника, де кінчалася колова дорога[88], а треба було йти вже пішки. Тут осталися брички з фірманами, і всі прогулькозі, розділившися, кількома то знов поодиноко, пішли попри берег доволі сильного потоку, що становив саме дорогу до «Чортового млина» в ліс, щоб далеко в його глибині дослухатися шуму згаданого «млина». Ліс був старий, і сосни його височенні й об'ємисті. Зелений, неначе плетений, мох звисав довшими пасмовитими китицями з їх рамен, а тишина в тій святині була така глибока, що деякі з прогулькових, що зразу, ввійшовши в ліс, розмовляли живо й голосно, заходячи чимраз дальше в глибінь, чим раз, то поважніли. Нестор ішов перший сам і неначе мостив за собою дорогу. Виглядав нині дуже поважно. В своїх високих елегантних чоботях, що уможливляли йому й перехід водою, пригадував своєю стрункою, внаслідок короткозорості трохи вперед похиленою постаттю й золотим пенсне дослідників природи. За ним пішла панна Ірина Маріян, а коли віддалилися від нас остільки, що ми прочі, йдучи ліісом, стратили їх на часок з очей, перегнала нас нараз Наталка, що осталась була позаду й поспішила сама одна за ними. — Доктор Обринський забуде ще десь у гущавині мою кузинку, — гукнула до нас, сміючись чудним якимось усміхом. — Заглибиться десь-небудь в якусь квітку або побачить якого мотиля чи хруща, а я за неї відповідаю. — Не дуже, не дуже, — зачувся нараз веселий голос добродія Маріяна за нами, себто мною, Дорою й ще якимись знайомими й панею Міллер та матір'ю молодої Ірини. Маня йшла мовчалива і, як мені здавалося, була розстроєна. — Ви нині без гумору, панно Маню! — сказав я, відлучившися по часі від других і зрівнявшись з нею, що випередила товариство, як недавно брат, і йшла сама самим берегом потоку, неначе мала окрему ціль у лісі. Здіймивши капелюха з голови, збирала тут і там по куснику прегарного моху й якісь поодинокі цвіти. Вона звернулася на ті слова до мене. — Я не можу говорили, ідучи отаким лісом, — промовила. — Вся розмова гурту он там за мною, як і те, що люди йдуть такою святинею, мов добре втовченою буденною дорогою, не бачачи ні на хвилину справдішнього лісу, розстроює мене, хоча, — додала, стрінувшись з моїми очима, й усміхнулась, — мене це не повинно, може, й обходити. Ліс, як окремий світ, є для поетів і знавців природи. Чи не так?.. О, господи, гляньте! Гляньте, пане Олесь! — кликнула нараз з радісним жахом і подалася раптом так сильно назад, що своїми плечима вдарилася о мої груди, коли я якраз у послідній хвилі мусив ступити вслід за нею. — Що там? — спитав я. — Пст... тихо, — наказувала і вказала рукою через потік на другу сторону лісу. — Що там? — Великанський хижун, а може, й орел. Чудовий! Он там на тій смереці, що, з одної сторони надпалена, виставляє свої голі рамена Вона одна надпалена. Бачите? Вона дуже впадає в очі. Господи, дивіться ж! Він ще сидить. Який пишний! Я всміхнувся. — Я не бачу, — відповів. — Бачу лише, що смереки рівні, крилаті, пнуться вгору; бачу, що між лісом по нашім березі й тим, за противним берегом, горить сонце, що його проміння ллється золотими струями; бачу далеко перед собою, що дві скелі, що виринають з лісів, мов розсунувшися, оставили місце для перепливу оцього потоку, що провадить в шум «Чортового млина»; і бачу тут у багатстві сеї зелені перед собою вас. Раз, Маню, це буде тому не мало літ... — тягнув я зворушеним голосом... — Чи слухаєте ви мене? — додав я... — Слухаю, — відповіла, усміхнувшись, і, отворивши тут же свій зонтик, станула на хвилю й дивилася спокійно ожидаючими очима на мене. — Це буде не мало літ, — повторив я, — як одної препишної місячної зимової ночі їхав молодий мужик з аристократкою біля себе білим лісом, мов мрією, й обоє вони мовчали, як і ліс. «Я люблю тебе», об'являла їй ціла його сильна молода істота, між тим коли вона мовчала, мов зачарована лісом. «Я люблю тебе», і він, той молодий мужик, не сказавши голосно ні слова, забрав правом тої своєї першої й одинокої правдивої любові з її непорочних уст, мов запоруку щастя на будуче, один поцілунок. Це було давно, Маню, і як були вони, як здавалося їм, невикінчені, підлеглі зовнішнім обставинам, і було, як сказав я, зимою. А тепер перед ними знов ліс. Повний зелені й багатства вегетації. І ясне сонце дня. Тепер я питаю її. Чи відчуває вона, як та дана йому тоді запорука відроджується нині сама з себе й упоминається, що кожне розпочате діло вимагає строго викінчення. Вона, як і тоді, тепер перед від'їздом. А він, як і тоді, остається. З чим має він остатись, Маню? Невже ж з її тодішньою, йому даною відповіддю? Ви не знаєте? Невже, Маню? — спитав я з притиском. — Завтра, позавтра ви від'їжджаєте... — тягнув я далі, зближаючись до неї й відгинаючи широке крило сосни, що мов загороджувало їй дорогу, куди спішила, не обзиваючись до мене ані словом. — Стійте, панно Маню, — просив я. — Ви так спішите .вперед, неначеб вас ожидало десь у лісі якесь об'явлення, а щонайменше я був розбишакою. А там дальше те саме, що й тут. А «Чортовий млин»... він лиш мрія в об'яві сильного шуму лісу, що походить від протягу між отими там дальше від себе мов відсуненими скалами. І ви ж чей же не схочете загнатися самі в глибінь лісу, даючи деяким щиросердим язикам причину до обмови своєї особи. Ці послідні слова мої, висказані більше жартівливо, як поважно викликали в неї в одній хвилі скуток. Вона задержалася. — Чи довго ми йдемо? — спитала, звертаючи перелякано свої молоді очі на мене, між тим коли гаряча краска розлилася по її білім лиці. — Не так уже довго, щоб не замочити оцею справді чортовою дорогою в легких черевиках ніг і не дати тим, що мають лиш нині нагоду поговорити з вами без свідків, якої-небудь відповіді. Чи гадаєте, це так мило, зайшовши до вас, бавити вперед обов'язково паню Міллер, поки діждусь вільної хвилини поговорити з вами на самоті? Манюі через мою нескріплену ще матір я залишаюсь тут на кілька тижнів ще... без вас. Це недовго, але подеколи й дуже довго. Коли верну в столицю, там уже буде листя червоніти. Одержавши від вас слово, що ви залишитесь мені вірні, я мушу ще знати, коли мені по вас прийти, щоб забрати свою власність назавше. Ви перелякалися, Маню! — додав я, бачачи, що при моїх словах її лице покрилося майже цілком блідістю. — Я надіюсь, що це наслідки уявлення перед справдішнім здійсненням наших довголітніх бажань, що забрали вам усю кров з личка, жах, може, перед якою ще небудь боротьбою з моєю матір'ю, котрої ви так лякаєтесь. Але не бійтесь. Самі ви ніколи не будете проти неї стояти, поки я живий. А по-друге, вона звикає до думки, що внук «владики» бере за жінку колишню «ненависну» їй Обринську. Це вже моя річ. Ви її побідили, Маню... Чого жахатись? — При послідніх словах я пригорнув її до своїх грудей і, схиляючись над нею, як колись у зимовій чудовій ночі лісом, поцілував її в вуста. — Я жду, моя дівчино. — Лишіть мене ще, Богдане, — були перші її слова, висказані з такою болісною просьбою в голосі, з такою щирістю, неначеб я бажав втягнути її з собою в саме найгірше лихо світу. — Ще залишити вас. Маню? — спитав я й відсунув її від себе нетерпеливо, щоб заглянути добре в її лице, чи вона не шуткує. — На рік або пів, — повторила вона й відповіла мені поглядом з повагою всеї своєї істоти. — На рік, пів, — повторив я й усміхнувся злобно. — На рік... пів, — а відтак додав: — Для доктора Роттера? Я знаю, німець вас любить, робить заходи, але з того нічого не буде. Зимою, — додав я, — я вас заберу. Чуєте, Маню... зимою. — І сказавши це, я хвилину ждав, взявши її звисаючу руку між свої долоні. — Маню?! — пішов нараз замість її відповіді оклик лісом і повторився відгомоном: — Маню?! — Несторе! — кликнула вона з переляком і, освободившися з моєї руки, повторила: — Несторе!.. «Несторе!» Хоч і як любив я її брата, був готов для нього понести всякі жертви, одначе в цій хвилі впав його оклик між нас, мов залізний камінь розлуки з висоти. — Нестор кличе! — кликнула вона, мов під властю іншої сили і, вхопивши мене за руку, потягнула спішно вперед. — Ходім, пане Олесь! — Підемо, панно Маню... Але чого так квапитесь? — упімнув я. — Він лиш обізвався, щоб ми знали, де він є. Видко, він недалеко. Хвильку-дві заждемо, і він надійде. Вона станула і, переглядаючися, заклопотана, між мною й лісом, звідки доходив поклик брата, мов рішалася щось з собою зробити. В тім клопоті я прийшов їй на поміч. — За тобою, Несторе? — гукнув я лісом і ожидав відповіді... — Де йти? — зачувся замість голосу Нестора голос Наталки. — Ми вертаєм! — відгукнув тепер голос Нестора і, як здавалося, вже цілком десь недалеко. — Ходім, пане Олесь, ходім за голосом, але більше глибиною, так, як вони, — обізвалася дівчина і, зближаючись довірчиво до мене, мов скинула нараз якийсь тягар з грудей, додала, усміхаючись: — Я мушу, поки поверну, тут ще щось демонічне, щоб не сказати «чортове», побачити або почути. О, як тут чудово в тім кітлі, трава коло потока яка буйна... і папороть, пане Олесь... А он бачите, вже й орхідеї... одну, першу, я вам заткну до кляпи сурдута... — і, ледве сказавши, вже вчинила це. — Так, — додала, завваживши, що я заховуюсь поважно й мовчки. — Ви гніваєтесь? О, не гнівайтесь... я вас прошу, — говорила півголосом спішно, — а я скорше... в жоден спосіб ще не можу... колись... все скажу... за рік, пів... Богдане... я вас Прошу. І нічого злого про мене не думайте, я лиш хочу, щоб все добре було й так, як мені моє нутро наказує!.. — Вона поглянула на мене такими щирими очима, що хто б на неї «гнівався»! Я один — ні. — Скажіть мені лиш одне слово на моє запитання, — відповів я їй. — Чи е доктор Роттер у тім замішаний, що ви казали, щоб пождати ще рік або пів?.. Вона поглянула на мене з переляком, а відтак похитала головою. — Отже, ні. То хіба ще моя мати? Тепер вона уникала мого погляду. — Я вас прошу не питати мене. — Я не з цікавості питаю... — відповів я понуро. — А тому, щоб мати спокій.... — Будьте спокійні й ждіть. Я також бажаю спокою, а це може лиш тоді наступити, як у моїй душі настане рівновага, і я вчиню те, що повинна. Але... ходім, — додала наново й поглянула, як перше, на мене, мав щоб переконатись, чи я оправді не гніваюсь... Я не гнівався. Йшов коло неї мовчки, роздумуючи над щойно нею сказаним... а вона зривала спішно тут і там цвітучі орхідеї. — Тут так пишно... й тихо... тихо, паяє Олесь! — сказала раз, поглянувши від цвітів до мене, що не відступав від неї... мов бажала, щоб і я утихомирився тим глибоким лісовим супокоєм. — Перебуваєте тут радо? — спитав я її замість всього, ступаючи все ще зворушений коло неї. — Хто б не бажав сюди! — відповіла вона, поглянувши вдоволено на мене. І дійсно! Хто. б не захоплювався пралісом, буйною розкішною вегетацією, шумливим потоком, що оживляв тишину лісу, вилискуючися від проміння сонця. Тут і там ставали ми, здержувані зчудовано блискавичними скоками вивірки по струнких соснах, і... мовчали. Тоді я. брав її руку в свою, і ми йшли, мов святинею, дальше. Хто б не захоплювався оцею зеленою, як кажу, святинею, в котрій панувала така тиша, що висказане в ній голосніше слово розбігалось, мов у соборі. — Ви будете щороку о цій порі проходжуватись оцим лісом, — сказав я до дівчини. Її лице покрилося краскою і, мов побоюючись поновних теплих слів з моєї сторони, вона станула й кликнула по імені брата. — Несторе! Несторе! — розбіглося в тишині непорушного лісу в різні сторони її голосом. — Я вертаю, я тут! — зачулася цілком близько нас відповідь брата. Ми стали ждати, не промовляючи ні слова одне до одного. О, це мовчання, це потужне мовчання її й моє, в тишині й красі пралісу! Одинока хвилина, що творила з нас інших істот. Нараз глянула вона на мене очима, що пригадували очі жахливої серни, — і рушила з місця дальше. Мов загіпнотизований, я пішов за нею. Кілька хвиль пізніше опинився Нестор коло нас. Зіпрілий, з розпаленими щоками, на капелюсі кілька гарних мотилів і орхідей, з чоботами заболоченими, і, мов стрінувшись з якимись ним ожиданими спасителями, усміхнувся. — Що ж там, Несторе, дуже втомився? — спитала сестра, вдивляючись з любов'ю в лице брата. — Ні, — відповів він якось коротко. — А де дівчата? — додав я. — Ідуть. — Ідуть!! Ти це так кажеш, Несторе, неначе тобі байдуже, хто йде. — Я їй нині освідчився. Маню, — відповів, замість всього, молодий чоловік, звертаючися до сестри, і його ніжні вуста здригнулися якось нервово. — Нині? — спитала дівчина з виразом переляку, котрий говорив виразно, що вона не одобряла вибору днини. — Я це мусив нині вчинити. — І що ж, прийняла тебе? — спитали в одно Маня й я... — Казала, що не може ще відповісти, але заким від'їду — скаже. — Чому не могла нині відповісти, як любить, Несторе, ти не питався? — обізвалася Маня. — Ні. Я не хотів на неї натискати. Ми аж позавтра виїжджаємо. Як любив я її стільки років вірно й носив це почуття незмінене в душі, можу ще й цих кільканадцять годин пождати. Не про те розходиться мені, — додав він, — чи сьогодні, чи завтра, а про саму її відповідь взагалі. Настільки знайдеться ще в мене сили волі, щоб свою нетерпливість опанувати. Її волю й бажання я шаную, як шаную й люблю її взагалі. Я поглянув на нього. Яке молоде виглядало його інтелігентне лице, а однак яка повага й мужеська дозрілість плила з тих уст. Так, він був справдішній Обринський, був і по душі братом своєї сестри. — Що відповів ти їй? — спитав я. — Будемо ждати, — сказав я спокійно, хоч не був спокійний. — Мої почування для вас остануться незмінені. Я вас люблю любов'ю, якою любить не багато мужчин. Я поглянув на його сестру. В її очах заблисло мов сльоза, однак, стрінувшися з моїми, вона їх відвернула. Я відгадав її почування й звернув увагу на що інше. — Чому якраз нині вчинив це ти, Несторе? — спитала сестра. — Бо хотів перед від'їздом дізнатися, на чім стою. В мене ж за місяців кілька послідній іспит, і я хотів знати, в яку судьбу вступаю. — Вона нині роздразнена, а її вчинками кермує її настрій. Нестор видивився на сестру. — Ти чудно говориш, Маню, — сказав. — Чей же «настрій» не має нічого до діла з питанням, що міродайне на ціле життя. Я на її настроях знаюся і з ними не числюся поважно. — Чого сподіваєшся? — спитав я. Він усміхнувся. — Доброго. Я ж прецінь не оцінюю її виключно по її настроях, її недовірчивості до людей і наклонах роботи те, що другі не похваляють, її розмах до великого, погорда до дрібничковості, воля поширити свій горизонт і її добре серце, котре укривати перед людьми є її постійним старанням і більше химерою, чим вадою, — дають мені запоруку, що ми будемо щасливі. Вона саме такою, якою є, підходить мені під душу. Знаючи себе, я маю переконання, що наколи б між нами й повстало яке-небудь непорозуміння, воно не з моєї вини піде. Поки що болить мені з її сторони те, що вона не вважає мене за людину поважних принципів. — Чи ти переконаний, Несторе, що вона тобі прихильна? — спитала його сестра несміливо. — Я майже певний того, — відповів він. — Зрештою, вона не належить до жінок надто чутливих, і з тим їй, може, й ліпше буде в житті, — відповів він. — Але тобі, Несторе? — Із тим ми упораємось, Маню, як буде вона моя. Не журися. А про мою любов до неї не потребую говорити. Але ось вони йдуть. І справді. З противної сторони надходили Наталя й Ірина, і за малий часок прилучились уже до нас. Я спитав у пань, чи будемо вертати, чи підемо в іншу сторону, між тим коли Нестор, відступивши на пару кроків від нас, здіймив свій капелюх і порядкував щось коло своїх пришпилених мотилів. — Нехай буде в іншу сторону! — підхопила моє слово Наталя, а звертаючись до Мані, сказала з уданою веселістю: — Доктор Обринський поводився нині в лісі, мов його вибраний жрець. Говорити довше не було вільно, від часу до часу треба було ставати, прислухуватись звукам лісу, ожидати господь знає чого з нього, мірити очима кожну бородату сосну вздовж і вшир, а наостанку... — і не договоривши, дівчина розсміялася. — Наостанку, Манусю, — сказала!, вхопивши Манину руку, потрясла її неначе пестливо. — Наостанку, але не дивіться так поважио на мене, панно Маню, бо мені страшно від ваших смутних очей, станув доктор коло якоїсь калабані, над котрою кружали стрикізки, охрестив її наборзі[89] «морським оком» в miniature[90] і, наколи б не Ірина, був би там, може, до заходу сонця простояв. Не так, Ірино? Ти перебрала нині роль якогось його янгола-хранителя, а я, коли не помиляюся, представляла «блудне світло», що зрештою лиш ради твоєї особи воліклося за вашими .слідами. «Вона ревнує», подумав я, завваживши, що дівчина говорила нервово, визиваючи його й молоду свою кузинку мов до якогось оправдання. — Неправда, Наталко! Ти пересаджуєш, хоч я не знаю, чому, — кликнуло молоде дівчатко вражено й озлоблено. — Я лиш помагала д-рові Обринському ловити гарні мотилі, панно Маню, — звернулася виключно до своєї виховавчині, мов оправдуючись у неї, — котрі він хоче долучити до своєї збірки вдома, а це не було легко. Тебе, — сказала через плечі до Наталки, — правда, не займало це ані крихти, бо ти, взагалі, нині не в гуморі й дряпала б кожного, а мене найбільше, хоч я сьогодні нікого не питаю, чи він «щасливий». Чому ти така, я не знаю. Ще менше займає тебе нині цей ліс, котрий назвав доктор Обринський нашим скарбом і найкращою красою. Говорити він не заборонював нікому, а найменше тобі, Наталю. Чи не йшли ви разом довгий час, між тим коли я шукала орхідей? Лиш коли він попросив тебе співати в тишині лісу і ти вволила його волю, він зробив мені рукою знак помовчати, вибачаючися, що хотів чути, чи йде відгомін. Зрештою, — додала гнівно, — було залишитись з прочими гістьми, як тобі не було з нами мило. Я б була й без тебе до товариства потрапила; а загубити, — доктор Обринський був би мене також не загубив, як ти фальшиво думала. Лице панни Наталі покрилося гарячою краскою. — Справді? — опитала, й її гарні зеленаві очі замиготіли в тій хвилі потаєною злобою. — Зрештою, запишім це нецікаве справоздання, котре виявляє твоя шістнадцятилітня розпалена... голова, — додала й відвернулася. — Отже, підемо в іншу сторону, пане Олесь? — спитала й приступила до Мані. — Мені здається, що було б ліпше вертати назад, — обізвався нараз Нестор і приблизився до нас. Він був дуже спокійний на вид, хоч легка блідість його лиця зраджувала тим, що його ліпше знали, що він був у душі діткнений і лиш панував так над собою. — Ви самі втомилися більше, чим признаєте, хоч я переконаний, що ви це заперечите, як заперечували вже і в лісі, коли я просив вас відпочити, бо я бачив по вашім лиці й по вашій ході, що ви добре втомилися. — Я втомилася, пане доктор, це правда. Чого мала б я це заперечувати? — відказала вона. — Але, мабуть, і ви не укінчений спортсмен, бо я також завважала, що ви неабияк томилися, шукаючи для мене якогось там гриба на дереві. Але мимо того я б ще завше могла свої сили звірити з вашими. Не хотіли б ви цього, пане докторе? Це нам обом не пошкодить? — спитала й окинула його цікаво поглядом. — Чи мусить це нині бути? — спитав він поважно й поглянув на неї вигребущим поглядом. — А коли ж думаєте? Самі собі скажете, що нині найкраща нагода. Ми, здається, посередині лісу. Година може бути п'ята. Як підемо ще глибше іншою стороною скорим кроком, то точно о шостій будемо знов тут, згода? — спитала й з тими словами оглянулася, мов надумуючися, куди б пуститися наново в ліс. — Ні, панно Наталю, нині не підемо більше. Вона, тими словами вражена, мов електричним ударом, обернулася живо за ним. — Ні? — Ні, моя пані. Край вашої сукні, як і ваші, як бачу, замочені черевики свідчать, що на нині для вас ходу доволі. Вона змішалася й схилилася. — Чи справді моя сукня замочилася? — Справді, Талю, справді, — потвердила Ірина, — і то тоді, як ти хотіла зірвати орхідеї над водою й передати їх докторові. — І опустила їх, побачивши, що загналася в захваті за ними аж по кістки в воду, — докінчила дівчина роздразнено. — Значить, сьогодні ми не попробуємо своїх сил. Доктор надто над усім застановляється, а... може... і шкодує тих своїх сил на нині. А мені нараз страх як закортіло цю спробу перевести нині. Ледве що вимовила вона послідні слова, коли Нестор не багатьма кроками опинився коло неї. На його щоках горіли дві червоні плями, а коло уст лежала лінія рішучості. — Я до ваших услуг, панно Наталю, — сказав спокійно. І, поглянувши ще раз на свій годинник, звернувся до мене. — Де здиблемося? — спитав. — Де? — сказав я. — На місці, з котрого ми вийшли. Зрештою, щоб від того місця, де стоїмо, з'єднатися з рештою товариства, що пішло в противну сторону, ми потребуємо добру годину ходу. Тим-то, кажу я, що ми мусимо не йти далі, а вертати, Несторе! іПанно Наталю, — звернувся я до дівчини, що пригадувала в тій хвилі напружену стрілу. — Нині ваша «справа» не скінчиться. Ви бачите, доктор Обринський готов ваше бажання сповнити. Але розваживши, що найдальше о сьомій ми мусимо з лісу взагалі до старших вертати, що без нас не від'їдуть, ви не схочете через те задержуватись самі тут довше. А без вас ми також не поїдемо. Вона опустила погляд і, стиснувши вуста, шпортала, змішана, зонтиком у траві. — Про мене, — відповіла. А відтак, коли ми звернулись, щоб покликати Ірину, що пішла, не вижидаючи кіпця дебатів, трохи в глибінь між дерева, зачувся з противної сторони в лісі між молодшими смереками шелест і тупіт кінських копит. В кілька хвиль по тім виїхав з-поміж сосен у скорім темпі на коні доктор Роттер. — Назад! — кликнув він могутнім голосом. — Якнайскорше назад! Над лісом збирається туча! Цей один поклик гарного їздця мов отверезив усіх. Ірина з'явилася, неначе з землі виросла коло нас. Наталя найшлась мов на чийсь розказ при боці Нестора... а доктор Роттер, зсівши з коня, прилучився до мене й Мані. — Ти відки тепер тут узявся? — спитав я. — Я вже не сподівався побачити тебе нині. Він поклепав свого коня по шиї. — Завдяки пишним ногам мого товариша я здогонив вас скорше, як ви сподівалися, і заїхав з противної сторони. Я знаю цю околицю наскрізь. Догадуючись, що о цій порі не могли ви ще вернутися до старших, котрі, сказавши мимоходом, вижидають вас нетерпеливо, я зробив їм у зв'язку з хмарами, що насуваються, пропозицію, що поїду проти вас і заверну вас. Товариство, що залишилося позаду, перепровадив я коротшою дорогою до якогось самітного чабана, де вони, заклавши лавицю з усяким їдлом і напитками, вижидають вас. Чи ви дуже втомилися, пані Обринська? — спитав він, окинувши мовчаливу дівчину допитливим поглядом. — Я — ні. — Ви — ні. То хто ж такий інший? — Може, мій брат. Він легко втомляється, і я все за нього турбуюся, — відповіла вона й оповіла кількома словами перепалку з Наталею. — Не турбуйтеся тим, — потішив він її. — Панна Наталя трохи зарозуміла й розпещена дівчина, але в грунті речей добросерда. Вона надто добре знає доктора. Не бачите? Вони вже знов ідуть разом. Всі ми йшли живо, перекидаючися тут і там між собою веселими словами. Одна Маня йшла поважна, неначе відчувала сильніше тучу в воздусі, як ми прочі. До берега лісу мали ми ще з півгодини ходу, коли нараз потемніло в лісі і між соснами знявся сильний шум. Молода Ірина покинула нас й побігла вперед до Нестора й Наталі, що обоє випередили нас о добрий кусень! Доктор Роттер провадив свого коня, а Маня йшла недалеко нас обох — сама. Ще йшли ми схоронені, неначе обтулювані густим лісом, ще не падало на нас нічого зверху. Лиш стогін між смереками взмагався чимраз дужче й розходився далеко воздухом. За недовгий час почало гриміти, а зараз вслід за тим крапати. Всі ми поглянули на себе. Нестор з Наталею й молодою Маріян прилучилися до нас. — Перечекаємо дощ, — спитав Нестор, — чи підемо далі? Наколи б усюди так, як тут, ми могли б спокійно йти; моя думка, не ждати тут. Чим скоріше дійдемо до берега лісу, тим ліпше. Пізніше потемніє, і тяжче в лісі визнаватися. — Я також тої гадки, — відповів я. — Решта товариства, а особливо панство Маріяни, будуть нашою довгою відсутністю тривожитися; між нами панна Маріян і панна Наталя. А ти, Роттер, якої гадки? Він згодився. — Прошу, йдіть всі за мною, — сказав. — Я запроваджу вас до одного місця над потоком, де знаходиться колиба, там переждемо дощ, а відтак мій кінь перенесе нас через воду, а відти вже недалеко до прочего товариства й фір. Отже... за мною! Ми пішли за його проводом; однак не пішли далеко, як нараз перерізало блискавичне світло лісовий сумерк, і в тій же хвилі, як здавалось, недалеко нас ударив грім. З страшним лоскотом, мов ломилось у висоті над лісом, покотилось щось раз, другий і третій горами. Ми станули. Ніхто не промовив слова. Але лиш на хвильку. Дощ, що почав падати, скакав великими краплями по рослинах і потоці, й ми, хоч і як держались більше під соснами, почали на добре відчувати, що над лісом туча. Остаточно по скорій ході опинилися ми коло означеноії розпадаючоїся якоїсь колиби, привітавши її, мов найкраще убіжище. Вона знаходилася, справді, на краю лісу, кільканадцять «років від потоку, але була така маленька й низька, що ледве троє осіб могло в ній міститися. Тим-то в ній схоронилися лиш пані, з котрих Ірина майже плакала, що гарна її сукня перемокла, Наталя всміхалася нервово, а Маня, замовкши, здавалось, мала очі лиш для окружаючої її природи. Ми всі троє мужчини станули недалеко колиби під густими ялицями, захищаючися від дощу, і дивились так само на чудову дику панораму перед нами. — Отже, там «Чортовий млин», — обізвався Нестор і вказав на далеко перед нами дві стрімкі скали, що стояли проти себе й були нам відси ліпше видні, як перше. Потоком, що плив між двома сторонами оцього старенного лісу, можна було до скал дійти. Саме там, в поблизькості скал, був протяг найсильніший, і через те там шум лісу найбільше чутний і безконечний. Шум той викликав у народу околиць за собою назву «Чортовий млин»... За якийсь час дощ притих, однак у лісі ще хлипало від нього, а сильна вегетація, освіжена дощем, аж лисніла від раптової зливи. Сам потік, зворохоблений раптовим дощем, шалів — і вода його стратила прозорість. Нестор стояв мовчки, як здавалося, захоплений лиш самою пишнотою природи. Але хто його добре знав, бачив, що за його чолом думки не були спокійні. І дійсно. Він поглянув на свій годинник, але не сказав нічого. Очевидно, нетерпеливився, що мусив тут стояти. Одначе недовго стояв без руху. В слідуючих хвилинах загриміло й заблискало наново і поновно вдарив грім. Цим разом однак так сильно, що, здавалося, потрясло всіма горами. Довго котилося відгомоном, неначе нутром гір, аж не докотившися до найдальшої гори, врешті успокоїлося. Коли втихло і дощ падав, лиш мов сіяв, і залишився лиш вітер, здіймаючись від часу до часу, вихилилася Маня з колиби й зблизилася до нас. — Несторе, — звернулася до брата, — йди хоч на часок до колиби, я залишуся тут. Тобі, мабуть, холодно. Ти зблід. — Дощ прохолодив нас усіх, — обізвався доктор Роттер, поглянувши на її гарне, в тій хвилі мов мармурово-спокійне лице. — Може б ми взагалі рушили звідси, — сказав Нестор, — дощ лиш дробить. — І з тими словами покинув своє місце. — І я тої гадки... — сказав доктор. — Як пождемо ще довше, то завтра котрась з пань буде напевно моєю пацієнткою. Тому краще ми підемо. Нестор з сестрою були перші, що рушили з місця, але й обоє враз, мов на тайний приказ, оглянулись ще раз у глибінь лісу. Відтак за часок опинились ми всі над потоком. Хто конем доктора, хто просто через воду, а дехто по великій сосні, що лежала напоперек у потоці, — мали ми через .воду переходити на другий бік. Першу посадили ми молоду Ірину на коня, і доктор Роттер перепровадив її сам на другий бік. Так само вчинила й Маня; з різницею, що переїхала без нашої помочі. Коли ж прийшла черга на панну Наталю, вона відказалась, вимовляючись, що перейде сама по смереці через потік. — Конем ліпше, панно Наталю, — вмовляв Нестор. — Як самі знаєте, смереки лиш здолини грубші, а дедалі до верху тоншають. Така ж сама смерека й от та, в воді, що становить кладку. Здається, вона ледве чи й досягає цілком до другого берега. Оскільки видко, вода переливає її перед тамтим берегом. Замочите собі без потреби ноги. Я й доктор Роттер потвердили його слова. — До того ще й вітер не втихомиряється, — докинув я. — Хоч він і не стругать вас, то напевно буде вам у рівноваженні тіла перешкоджати. Сядьте на коня, а один з нас перепровадить вас. Ви й так хотіли б верхом їздити. Зробіть нині першу спробу, — шуткував я. — Себто перше представлення, добродію, — відповіла вона й відступила від нас о крок назад. — Отже, як так, то сосною через воду! — кликнув доктор Роттер, що сидів на коні й вижидав нетерпеливо, чи має зсідати з нього, чи переїжджати. — Я смерекою через воду, — рішилася вона. — Але їдьте вперед, докторе Роттер. Всі йдіть вперед, а я перейду собі на самім останку сама. Доктор переїхав, я перейшов по сосні, замочивши собі добре ноги, а за нами остались дівчина й Нестор. По рухах їх бачили ми вже з противного берега, що вони обоє торгувалися, і вона висилала Нестора, бажаючи, дійсно, сама по сосні перейти. І справді. Не вагаючись довго, вступив Нестор на сосну й рівним, спокійним кроком, не захитавшись ні на одну хвилину, перейшов через воду до нас, зробивши, як і я, кілька кроків у воді, де вже не досягала сосна до берега. Тепер стояли ми вже всі на другім березі й ожидали ще дівчини, котра на протилежній стороні, по довшім надуманню, зібравши одною рукою сукню, пустилася переходити, як і її попередник, через воду лежачою в ній сосною. Потік шуміів, мов перемагав одну перепону за другою, а коло лежачої деревини розпінився, неначе хотів її тим до відпливу присилувати. Однак дарма. Вона не рухалася, і він, не вдіявши нічого, через широкі зелені її розпростерті рамена булькотів й шумів, гнав безуспішно далі. Легка, граціозна постать дівчини вирізувалася пластично над водою й доходила чимраз ближче й певніше до середини сосни, не підводячи ні на хвилину очей від своїх ніг і деревини, по котрій ступала. Ми стояли на березі й гляділи, не промовляючи ні слова, з цікавістю на неї, наче з її переходом мало рішитись важне діло. Я глянув на Нестора. Він стояв найближче коло води, прижмуривши очі й підкручуючи вус, як чинив це несвідомо, коли або був зайнятий думками, або збиравсь до якоїсь промови. Одну руку мав закинену на спині, а коло його уст малювався вираз рішучості... Тепер поступила дівчина поза середини сосни й зблизилась до нас з дванадцять кроків. Тут стала. Не поглянула ані разу на нас. Здавалося, в тій хвилі займав її найбільше розпінєний потік, що товкся шалено коло деревини й шалів, пінячись між розпростертими зеленими її вітами. Чи справді займав її потік? Не знаю. Але по виразу її лиця я догадувався, що вона пожалувала свого переходу деревиною. Що прийдеться їй кілька кроків, справді, цілком у воді зробити, вона не сподівалася, хоча ми всі остерігали її перед тим. Але, вірна своїй недовір-чивій вдачі, вона не повірила й пустилася, мимо наших запевнень, вперед. Раз оглянулася, неначе питаючи себе, чи не вернути їй краще й попросити коня. Але ні. Вона ж надто рішуче відкинула нашу пропозицію. Фальшива амбіція перемогла, вона рішилась, будь-що-будь, перейти тих пару кроків між сосною й берегом, як недавно перед нею Нестор і я, водою... Мов загіпнотизований, я не відводив очей від дівчини й Нестора. Тепер по раз перший за весь час вона підняла очі й глянула на Нестора. Він мов лиш вижидав тої хвилини. Не кажучи ні словечка, поступив живо в воду й за пару хвилин опинився коло неї. Ще стояла вона на сухій деревині, ще не дійшла до тонкого кінця сосни, вода ще не переливала тут лежачої сосни, але вже слідуючий крок мусив бути вчинений у воді, бо тут показалася соона цілком тонка, як і буває звичайно верх тої деревини. — Стійте, панно Наталю! Я вас перепроваджу назад на покинену сторону й переїдете, як моя сестра й панна Ірина, конем! — кликнув Нестор упоминаючим, повним доброти й щирості голосом. — Вам ніяк вступати в воду. Замочите наскрізь ноги, і пощо! Вона не бачила нікого з нас, окрім нього. — А он ви також у воді, докторе! — відповіла... А по хвилині, усміхаючись, як бачив я виразно, насилу додала: — Не могли ми йти навперейми лісом... то ходімо водою! — і не рушалася з деревини. — Панно Наталю, розважте, що робите, — кликнув строго доктор Роттер, а за ним упімнули рівночасно Маня й молоде дівчатко капризну дівчину. Вона сміялась нервово, між тим як коло її ніг пінився, розливався потік. — Панно Наталю, доктор Обринський стоїть через вас у воді, а ви ферментуєте! — упімнув удруге доктор Роттер роздразнено. — Як лікар, я наказую вам строго в тій хвилі вертатись і переїхати конем. Обринський не сміє довше в воді стояти! — А хто ж його просить, — відкликнула, розсміявшись і потрясаючи, мов божевільна, головою, дівчина. — Я, певно, ні. Я послідня була б та, щоб його про те просила! Ледве що вимовила вона ці слова, коли раптовий удар взмагаючогося вітру похитав нею несподівано так сильно, що вона втратила рівновагу. Впасти вона не впала в воду, лиш обома ногами опинилася нараз високо понад кісточки в воді. Була б, безперечно, і впала, заплутавшись сукнею в збентеженні між гіллям сосни, коли б не Нестор. Скоріше, чим хто подумав, вхопив він її за стан, і поки могла опам'ятатись або й опертися, доніс її до берега, і о кілька кроків від нас вони опинилися. Чи подякувала йому? Ніхто не знав. Ніхто не чув. Лиш, відвертаючися від нього, що в тій хвилі здіймив капелюх з голови, мов вода обприскала його чоло краплями, вона неначе щось кликнула до нього, зробивши до того зневажливий рух рукою. Що? До нас її слова не дійшли. Вітер їх розвіяв, шум потоку в себе поглинув, і про них ніколи не розвідались.
Вона прилучилась до своєї молодої кузинки й доктора Роттера з очима, .повними зворушення, неначе побільшеними. А я й Маня попрямували до Нестора, що якраз вернувсь до нас. Білий був як полотно, брови мав зморщені мов у фізичнім болю, а вуста були так сильно стулені, мов до дівчини ще недавно вимовив овоє посліднє слово. Ще не сказав він мені, що лослідня хвиля іміж ними окоїла, ще не поглянув на нас жодним поглядом, ба — він не бачив нас навіть. Ні сестри своєї улюбленої, ні мене, товариша свого... Я лиш сам відчув, що між ними зайшло, й тому спитав: — Вкусив тебе вуж, Несторе? Він нічого не відповів. Однак з-під його цілком спущених вій трафив нас обох погляд невимовного жалю й пониження... а коло вуст, мов з самого дна душі, добивався, неначе з-під льоду, усміх. Але він не добувся на поверхність, завернувся назад у глибінь.
...І ще раз бачив я в нього пізніше в житті те, що зарилося мені навіки в пам'яті; бачив таке саме зусилля... до усміху... а опісля — утонення в глибінь. Бачив ще раз.
Я положив йому руку на плечі. — Ходім, товаришу!
Тим закінчилась довго упрагнена, ожидана, обговорювана проїздка й мрії — в ліс по орхідеї...
* * *
Другої днини надвечором, саме лід час заходу сонця, я зайшов упосліднє до старої, соснами отіненої «лісничівки». Маню застав я, як пакувала речі до виїзду. Була поважна й тиха і в рухах шовкова. При моїм виді її очі на хвилину засіяли, але ненадовго. Вона терпіла ще внаслідок впливів вражень учорашнього дня, — від болю й смутку за брата свого. Я притиснув мовчки дрібну руку до своїх уст. — Що з Нестором? — спитав по привіті. — Загляньте самі до нього, — сказала, а відтак додала: — Я того боялася, Богдане... а все сподівалася. А часто неначе бачила, як воно чимраз ближче на нього насувалося. Поки не насунулося, йдіть до нього... Я подався до його кімнати. Признаюсь, що я йшов не цілком спокійний до цього молодого чоловіка, котрий бував для мене іноді чистою дитиною, а хвилями найповажнішим мужчиною, якого лучилося меяі в житті бачити. Врешті, я ввійшов. Він стояв, як не раз, перед вікном, обернений до дверей, котрими увійшов я, спиною; і доперва як опинився я близько нього, він звернув своє лице до мене. Наші погляди стрінулись, але в тій же хвилі він відвернувся, наче відгадав причину мого появлення. Повіки були в нього ледве помітно почервонілі, але, зрештою, ніжне лице його, хоч бліде й перетомлене, спокійне. — Сідай, Богдане, — сказав. — Цього року ми впосліднє тут разом. — І з тим словом підсунув мені фотель, а сам сів у крісло коло вікна проти мене. — Гаразд, хлопче, що бачу тебе спокійним, — обізвався я до нього. — Або що? — спитав він і відгорнув волосся з чола. — Нічого. Я побоювався трохи, що ти прибитий. — Ледве що вимовив я ці слова, коли вже й пожалував того. Що було в моїм голосі чи словах таке, що його так сильно діткнуло? — Я спокійний, Богдане... — відказав, — але... — й урвав. Неначе під напливом превеликого, сильно здержуваного жалю, він, висказавши це, схилив нараз голову в долоні і на хвилину, без хлипання... без руху — заридав. — Це чуття, чоловіче... — сказав стисненим голосом, — це воно... знаєш? Любов. Я не відповідав. Ждав. Відтак він підняв голову. — Спосіб... яким відмовила мені несподівано на мої освідчини в лісі, коли поставив я її вчора на берег, зарився ножем у моїй груді. З найбільшою зневагою, на яку могла лише голосом здобутись, кинула мені несподівано шорсткі слова в лице, яких не зачує від мене ніхто, що моєю не буде. По тих її словах я відчув, як від мене щось відділилося, мов сокирою відрубане відпало. Спосіб, Богдане, спосіб, він мене палить... — І сказавши це, вмовк. Аристократ, — заблисло мені нараз через розум, і я поглянув на нього. Він звернувся до вікна, і я подивився на його профіль. Спокійний, мов виточений, лиш кутик уст його здригнувся раз нервово. — Переболиш, Несторе... і ще до дечого іншого доживеш, гарного. — Авжеж, — сказав і відгорнув, як перше, мов в утомі, з чола волосся. — Шість років любив я її, Богдане, як один день. — Шмат часу... — І працюючи, мав я її перед душею. — Вона блудним світлом перейшла твою дорогу... Він здвигнув плечима. — Я не думаю. — Ти був тим, що стояв, мов дуб, на роздоріжжі, а вона на полях перед тобою гралася, розвиваючись психічно, сама собою. — Я добре знав, що люблю, Богдане. — Її душевна глибінь зимна, Несторе. Ти гадав, за її очима криється серце? Я в те ніколи не вірив. Однак це вже поборена точка. Та одне приходить мені на думку. Чому ти їй листовно не освідчився? — спитав я. — Листовне була б, може, не так болюче відмовила. — Хотів. Але прогулка дала нам самоту, і я сказав, що бажав. Та я тепер написав до неї листа і відішлю, від'їжджаючи. З її відмовленням я відчуваю, що вступаю в іншу судьбу. Я мусив йому притакнути. Він, піднявшись з свого місця, пішов до якогось бюрка, витягнув відти листок паперу й поставив мені на коліна. Сам, обернувшися до мене спиною, вихилився через вікно й глядів на захід сонця. Воно заходило над горою, на котрій пишалась одна-однісіяька великанська смерека, зарисовуючися тепер гостро на жаріючім фоні небосхилу. Я читав: «Листки, яа котрих я до вас уже не раз, як і нині, писав,були білі. Чи відчували ви однак, що все те, що я черпав з своєї душі для вас, було так само біле? Так, дівчино. Біле було воно. Першим і посліднім святим почуванням моїм. Молитвою була моя любов до тебе, німою, дарма що любов'ю звалася. Як бачив я де білий цвіт, з тобою порівнював я його. Як кортіло зривати його, вагався, бо над тобою застановлявся. Хоч і виривалося іноді ім'я твоє дороге на мої вуста, в гурті других мужчин, я затискав їх, щоб не вимовляли вони його. Білою бачив я тебе й боявся, щоб з уст других ти не вийшла почорніла. О, дівчино! Квіте дорогий мій! Чи знаєш ти, як угинаюсь я під працею? Як горять мої щоки, як товпляться думки за чолом, щоб скоріше дійти до поставленої цілі? Як снував я свою життєву павутину? Відчувала ти коли над собою потугу «примусу», і що то значить «пожертвування своїх сил праці»? Запалі і силу почуття обов'язку? Все те мало уможливляти мені також і приступ до тебе й сказати: «Ось я готовий, я знав лиш працю. Я зрікався всеї краси й сонця, що блистить для молодіжі, уникав всього, що воліче за собою в жар життя. Я не поспішавсь і не спішусь до нього легким кроком; я приладжуюся до нього, мов до вступу в святиню. Ти й суспільність, — вам обоїм хотів віддати свої сили, свої руки». Але одну ти вже відрубала, осталась мені лиш друга. Вчора, ось тут, за оцими дверима, я зачув по раз послідній твій голос. Я міг увійти, поглянути тобі сміливо в вічі, попрощатися назавше з тобою, — але не вчинив цього. Заглибоко встромила ти жало шорсткої душі твоєї в мою грудь, заглибоке. Жалую лиш, що не пізнаєш ніколи, якого роду може бути мужеська тонкість у почуванні! Але колись, може, вгадаєш її, будеш мріяти про неї, як саме вона буде обминати тебе в житті, горда дівчино моя. Тоді згадаєш мене. Д-р Н. Обринський».
Я прочитав. — Що зробиш? — Відішлю. — Ти шукав щастя знутра, Несторе, а вона бажає його знадвору, — сказав я. Він здвигнув плечима, помовчав кілька хвиль, а відтак, звертаючи на інше поле, неначе вже забагато про своє нутро звірявся мені, спитав: — Чи Маня вже готова з пакуванням? — Здається. — То добре. Я піду ще до доктора Роттера, а потім у ліс.
Коли я з ним попрощався, поступив ще на хвильку в покій пані Міллер, вийшла проти мене Маня. — Що казав? — були перші її слова, і очі спинилися вижидаюче на моїх устах. — Мало що, — відповів я й розказав, що знав. — Не журіться, Маню. З сею задачею, що горить у його грудях кривавим жаром, він упорається сам.
* * *
Поранок настав, і з ним час від’зду. На колійовім двірці[91] з'явились, крім від'їжджаючих, пані Міллер, доктор Роттер і панна Маріян з батьком. Сама мати її, що не опускала постелі, не прийшла, а попрощалась напередодні з обома. Наталя залишилась з нею, пересилаючи на прощання своєю молодою кузинкою для панни Обринської кілька прегарних білих рож. Маня й Нестор виглядали блідо і, як розумів я їх, були б воліли, щоб їх не втягано багато в розмову. Коли пані Міллер розпочала по привіті розмову з добродієм Маріяном і доктором Роттером про погоду, переходячи многословно й на від'їзд п. Маріянів, що мав незабавки також наступати, — звернувся я до Мані. Вона перебирала мовчки між цвітами, мов хотіла з-поміж них одну найкращу вибрати. — Ви їдете, панно Маню, — обізвався я. — Чи довго залишусь я тут, не відвідавши вас хоч раз за той час... я не знаю. Вона не відповіла, не підводячи й очей до мене, лиш перелітна краска по її лиці свідчила мені, що мої слова запали в її душу. Відтак взяла одну з квіток... і, зблизившись нараз до мене, заткнула мені її в кляпу пальта. — Так, — сказала й нараз її очі стрінулися з моїми. Скільки тепла й любові виявили вони мені... скільки ніжності! Я притиснув її руку до уст. — Пишіть... і вашій матері поклоніться... — сказала півголосом і раптом, мов боялась, щоб в очі її не втиснулись сльози, відвернулася. Я не відступав від неї. Адже ж лиш кілька хвиль мав я її коло себе... її, що любила мене... щиро, глибоко... А все мовчала про це. — Коли повертаєте в столицю? — спитала ще півголосом якось несміливо. — Думаю, може, аж за чотири тижні. Мати просить залишитися ще, і я подав уже о продовження відпустки. — Це довго... — додала, і по її ніжнім лиці перебігла наново краска. — Я це тут найгірше буду відчувати! — сказав я й поглянув на свій годинник. У тій хвилі приступив до неї доктор Роттер. Він передав їй також цвіти. Але це були цвіти вершин скал. Препишні білі шарітки, що нагадували зорі. Передаючи їх, він сказав: — Це наймиліший мені на світі цвіт. З виду скромний, з очима, що не бачили ніколи зла, сам тривкий і шляхетний. Хто хоче його здобути, мусить впорядкувати вперед свої сили. Він вершини любить. Вони свіжі, панно Маню. Я власною рукою для вас зірвав. Тепер підняла вона очі. їх погляди стрінулись, як перед хвилею наші, і в її очах заблиснули сльози. Була зворушена. Відтак мовчки подякувала йому щирим стисненням руки... І він пішов. ...Десь здалека зачувся свист локомотива, і всі заворушились. Нестор здіймив капелюх і почав прощатися... Був дуже блідий, як полотно, і, як бачив це я в нього вчора, коло його вуст вздригнулось нервово. Він терпів. — Будь здоров, Богдане, — сказав, звертаючись до мене здавленим голосом. — А часом згадуй нас, — і стиснув руку. — Шануйся! — обізвався нараз десь з-за його і моїх плечей несподівано голос Роттера, що висунувся, подаючи й собі йому руку. Коли Маня вже сідала, і всі, що залишились, кланялися й поздоровляли, пані Міллер і Ірина Маріян розплакалися. Чи добачив Нестор сльози молодого дівчатка? Ледве. З одною ногою на ступеню coupe?[92], віін зняв капелюх і .поздоровляв самим одним рухом нас остаючих упосліднє, між тим коли очі його перелетіли по шпилях гір. Відтак закрив біле чоло й зник нам з очей... ...Кілька хвиль пізніше застогнав і зашумів потяг. З колієвого вікна жодне не вихилялося... Ми, не промовивши одне до одного слова, відвернулися...
* * *
Ми вертали мовчки. Я з доктором Роттером уперед, а дальше, позаду за нами, повільним кроком решта. Оба були ми сильно зворушені. Я мав почуття, що до нас прилучилося щось чуже, а Роттер мовчав так, мов я не йшов цілком обіч нього. По якімсь часі я обізвався. — Нестор був до глибини зворушений. — Він хорий фізично й морально, — почулась коротка відповідь, мов моє питання перешкодило йому в чім-то. — Фізично... може, але душевно певно, — відказав я. — Фізично ще певніше. — Ти оглядав його? — Ні; але мені не треба було його аж оглядати. Вій слабший, як хто думає. І яка людина! — Таким був уже змалку. І змалку йшов одиою рівною дорогою... поважно, і все вгору!.. — Шкода!.. Здається, сестра одна відчуває інстинктом, що з ним щось у безладді. Вона дуже мудра. — Сказавши це, замовк, мов замкнувся. Я також умовк. Через час він станув. — Богдане... — сказав, і господь знає чому, ми нараз поглянули на себе поглядом, цілком неприятельським. — Чи ти женишся з Обринською? — Хочу... — Хочу? — спитав він і скривив погірдливо уста. — Значить, ти не освідчавсь їй ще? — Противно... — відповів я холодно. — Так прости моє питання. Я думав, та лиш любиш її. — А... хоч би лиш так? — То тим ліпше було б для мене. — Ти був би з нею женився? — Без вагання. — Помимо твоєї тяжкої хиби серця? — Помимо моєї тяжкої хиби серця й її вбожества. — На посліднє слово поставив він натиск. — Правда, вона гербова, а у вас, німців, це цінне... — Так. У нас, німців, це цінне. Чи мав би ти щось проти того, гордий мужику? Я відчув, як мені виступила краска обурення на лице. — Не впадай в інтимності, Роттер, бо я готов забути, що ти мій приятель. Він усміхнувсь. — Що ж, чи хочеш заперечити, що в Олесів маєток грав свого часу головну роль? — О, ні. Ані на волосок. Але що це має з моєю женячкою до діла? — Тепер, може, нічого, — відповів він саркастично. — Хіба те одне, що любов аристократки (на мою думку — більше «аристократки» по душі) і любов до аристократки зробили з тебе іншого чоловіка, радше виховали тебе на такого. Кажучи по правді, я вважаю це за чудо, що високопоставлений українець жениться з убогою українкою. У вас, здається, жіноча інтелігенція не входить ще в тім напрямі в розвагу; але ти, бачу, вразився. Та прости, Богдане, ми ж приятелі з довгих літ, можемо одкрито говорити. Я німець, а ти українець, і того, на що я дивився об'єктивними очима, ти, може, не добачаєш. Коли твоє вінчання? — Ще не знаю. — Ще не знаєш? — Я тебе повідомлю в свій час, не бійся, — відповів я сухо. — Хіба ж твоя любов стоїть мовчки, що ще не знаєш? — Роттер!!! — спалахнув я. — Не зворушуйся, чоловіче. Я тобі Обринської не відбиваю. Я лиш дивуюся, що твоя любов годна «стояти». — По-твоєму, що повинна вона робити? — Повинна або рости, або інші форми перебирати, а ти й вона видаєтеся мені пасивними. — Так ти думаєш? — спитав я з легкою іронією. — Так. Я чув, що ваше знайомство й ваша любов тепер неначе воскресли й повторяються наново. — Справді. В тім щось є. Хто тебе поінформував? Невже ж пані Міллер? — А хоч би. Чи в тім щось дивного? — Щонайменше. Воно правда. Перший раз я її любив... і не женився. А тепер люблю її вдруге й хочу женитися. — Хочеш! Женись, — додав по хвилі, глипнувши на мене збоку. — Але, по правді кажучи, Богдане, я жалую тобі цеї дівчини. А ще більше такої синови?[93] твоїй матері. — Не жалуй мені її, — відповів я йому спокійно й поглянув у вічі. — Нагорода, яку я за неї даю, висока. Моя мати, здається, зірве зо мною. Він зчудувався. — Чи справді? — Так. Заявила мені категорично через мою кузинку, що з днем, у котрім введу я Обринську, як свою жінку, в дім, вона випроваджується від мене до Дори. Роттер споважнів. — Твоя мати невільниця своїх матеріалістичних почувань. Але не журись. Вона, хоч і піде напочатку, пізніше верне. Кожна людська душа, хоч би й найтвердша, має свої недоглядені моменти, в котрих прокидається зерно любові, і вона м'якне й піддається шляхетнішим зворушенням... а найбільше в старшім віці. Твоя мати не буде винятком... Я здвигнув плечима.
* * *
(Пізній жовтень). По майже двомісячній розлуці я вчора був у Обринських. День був понурий, зимний, і падав дощ. Деревина, що виднілась тут і там садами, чи не вся позбавлена зелені, виглядала сумно, безнадійно... Я йшов скоро. Хоч і був я вже довший час вдома, не міг ніяк вирватись з-поміж праці й різноманітних обов'язків, щоб відвідати тих, що, крім матері, були мені найдорожчі в світі. Тож кожна хвилина, котрою розпоряджав я тепер, була мені дорога, — і я спішився. Врешті, спинився коло дому спокійної вулиці, котрого одне вікно (Нестора), кругом обросле диким, о сій порі почервонілим виноградом, було освітлене. Година була надвечірня, закутана в сумерк, і в нього світилося вже світло. Так. За тими скромними мурами жили ті, що становили мою долю. Любо й мирно обхопили мене стіни того дому моїх приятелів... Перша, що стрінула мене, коли увійшов я в хату, була старенька мати Обринська, що викликувала в мені, відколи я знав її, тонкістю й добротою своєї істоти глибоке вшанування. Коли ж спитав я про її доньку й сина, вона, вказуючи на двері, що вели до кімнати її сина, сказала: — Там найдете обоїх, — а сама відтягнулася скромно. Я застукав. Усередині було тихо, і я пождав. Відтак зблизився хтось до дверей, вони зсередини відчинилися, і переді м'ною показалася Маня. — Богдане! — Маню! Щирим, німим стисненням руки ми привіталися. — Я мов знала, що ви нині прийдете, відчувала це... — додала, покраснівши аж під чоло, дівчина. — Несторе! Я поглянув за Нестором у глибінь кімнати. Він сидів при освітленім столі, як і не раз давно, обернений профілем до дверей, похилений над книжкою, між актами й іншими книжками, і саме в тій хвилі неначе відлучений від світу. Сперши голову на ліву руку, мав закрите пальцями чоло й очі. Я приступив з-за його плечей до нього й поставив руку на його рам'я. — Хлопче мій!.. — сказав до нього. Він прокинувсь і обернувся. Великі темні блискучі очі витріщилися з вихуділого лиця на мене, в першій хвилі мов сполохані... Але тут же усміхнулися. — Це ти, Богдане? — обізвався. — Я, їй-богу, й не завважив, коли ти вступив! І сказавши це, він встав і почав ходити по хаті. Виложений а Lа Гейне білий ковнір його виказував ще більше, як дуже змінився, неначе заникав[94] від недавнього часу, як не бачив я його. — Що ж, ти все, як і давно, губишся в праці? — спитав я, дивлячись на його змінений вигляд, що не віщував мені нічого доброго, а противно зраджував скоро розвиваючуся немилосердну недугу, котрої побоювався в нього Роттер. — По-твоєму, мав я її, може, покинути? — спитав і усміхнувся звичайним своїм усміхом, а вслід за тим закашляв тяжким глухим кашлем. — Це ні, — відповів я. — Але ти, як знаю тебе, не береш на увагу своїх фізичних сил, обтяжуючи себе надмірно. Він махнув нетерпеливо рукою: — Всі працюють, Богдане, не я лиш один. Зрештою, те, що постановив я собі й до чого йду... — і показав на кільканадцять на столі лежачих томів, розпочатий якийсь манускрипт, стос актів і т. ін. — З першим мушу упоратись до кількох місяців, хоч би там що було, бо воно давить, не дає мені свободи, поки не скину з себе тягаря. А це, — додав і вказав на акти, — праця, що відібрала мені присягу, годує мене, і не мене особисто, Ані одного з того не можу я занедбати. Ані одного, Богдане, хоч би що там! Послідні слова вимовив з інтонацією, немов випрошував собі дальший натяк на ту тему взагалі. — Однак їй форсуєш[95], нищишся, — сказав я, ігноруючи роздразнюючу його інтонацію. — Покинь працю на якийсь час. А там по часі знов вернешся до неї. — Не нищуся, — відповів він найспокійнішим голосом і притиском, поглянувши мені в лице. — Чому б так? — Ось мізернієш і кашляєш. Більше нічого... — Овва, мізернію! — глузував він. — А кашель, прийде час, сам устане. Годі мені мати вигляд банкіра, коли щодня по півночі лягаю до сну. — Так він усе, — обізвалась стурбовано дівчина. — До того хоч би раз пішов до лікаря! А то — ні. Воліє згоріти з праці. Він, мов опечений тими словами, обернувся, його звичайно ніжне й спокійне лице набрало тепер такого строгого, вимученого й заразом роздразненого виразу, що я здержався й дав спокій. — Перестань, Маню, — сказав, немов дивився раптовим напливом гніву, — як не хочеш, щоб я з хати вийшов. — А відтак, звертаючись до мене й гамуючися, неначе пожалував своєї строгості проти сестри, додав: — Ви, хоч мої приятелі, мучите мене найбільше вашою вічною обавою[96], коли я чуюся здоровим. Зрештою... — додав і усміхнувся, — чи не маємо ми про що інше говорити? Мені соромно й смішно, Богдане, що звертаєте стільки уваги на мене. Смішно! — кашляв мов у третій стадії сухот, а говорив, що «смішно». — Що ж там гори? — спитав нараз, даючи розмові інший оборот. — Зеленіють все ще? — І сказавши це, сів, мов утомився, у своє щойно покинуте місце, опустив голову на руки і, вижидаючи відповіді, задумався важко, мовби ми з-перед його очей позникали. — Зеленіють, Несторе. А щоб оце не забути... маю тобі передати поздоровлення від панства Маріянів. Саме, поки вийшов я з хати, в нас була пані Маріян з донькою, й коли зачули, що йду сюди, просили передати тобі й сестрі твоїй просьбу, щоб зайшли до них. Нестор здвигнув плечима, підсунув брови вгору і, закопиливши спідню губу, мов сказав «не знаю», не обзивався. За недовгий часок бесіди, що велась між нами, як прийшов я, він ані разу не спускав з мене своїх блискучих очей. Пізніше, коли Маня вийшла з кімнати, покликана, здається, слугою до матері, він, відслоняючи своє біле чоло, звернувся до мене й так сидячи вижидав чогось-то мовчки. Я, відгадую чи бажання його душі заговорити про неї, спитав: — З нею бачивсь ти, Несторе? — З нею — ні. Але бачив її. Вона йшла оногди[97] по одній стороні тротуару, а я по другій. Я міг був звернути увагу на себе й уклонитись їй, але не годен був. Кінець... то й кінець. — Він сказав це з такою враженою гордістю, що майже затремтів, а за часок додав: — Ти боїшся, що я ломлюся під тим? — спитав і окинув мене допитливо своїм блискучим поглядом. — Ні. Одначе, може, все таки терпиш... — Це ж любов, Богдане... — відповів він тихо, поважно, мов діткнувся найсвятішої тайни. — А що я, може, трохи знидів, то й вона причинилась до того, а властиво... спосіб її відмовлення, що зачепив моє почуття моральної вартості, а більш нічого. Але я находжу супокій! — І вказав на стіл перед собою. Чи справді так було, як він упевняв мене, я сумнівався трохи. Це ж був тонкий джентльмен, що так говорив. Хвильку ми помовчали. Я оглянувся по його хаті. Все було, як давно. Тут пересиджував він переважно сам, працював ночами й думав про неї. Глядів на все своїми гарними, тепер надмірно блискучими очима. Тут лише тишина, що панувала ночами й днями кругом нього, як і колись, переривалась тепер тяжким глухим кашлем. Бідний Нестор! Хотівши зсумувати своє дотеперішнє життя, мав би ти мало потіхи з нього!.. На столі між книжками, коло фотографії його сестри, стояв дрібонький флаконик з почервонілим листям винограду, з чорними його ягодами. Коли цвітів не стало, він украшував стіл. Побачивши, на чім мій погляд спинився, він сказав: — Я так люблю. — Чому ти не був передучора на вечірці в Маріянів? — спитав я. — Не дістав запрошення? — О, так; але подякував. Був змучений. Я зайнятий більше, як вони гадають. Ось нині вдосвіта, ще ледве виднілося, я вже встав і при світлі готувався до одної поважної урядової справи. А майже коло другої вночі ліг, бо займався ще й студіями. Та, слава богу, моя праця вийшла в користь убогим і покривдженим, і тим я сьогодні вдоволений. Про те, правда, не знає ніхто. Але це мені найкраща нагорода. А замість піти на вечірку, я пішов далеко на прохід. Довго йшов я так та скріпляв свою душу самітністю. Чи не було жаль мені, що я не був у товаристві? питав я себе. Там, може, була й вона. І я уявив собі гарні освітлені покої в панства Маріянів і її. Але ні. Я б не належав до їх гурту. Там було б моє нутро самітніше. А самітність у гурті — ще самітніша. Краще самому... і довго йшов я. Коли вернув остаточно я в свою тиху кімнату і світло лампи розсіялось над столом і книжками, мене огорнуло почуття вдоволення. Засівши наново до перерваної праці, я сказав собі: «Так, справді, краще. Праця одна може нам дати рівновагу духу. А там десь безпечно гуляють, і для цілющої самоти не було місця». Я відчув, що він вступив у другу судьбу. В ту, де особисті бажання вмовкають, а бажання ближніх стають на їх місце. Однак чи справді я не помилявся?
* * *
Чай пили ми в кімнаті матері, що пригадувала своєю білою головою й спокійною лагідністю якусь постать з біблії. Скільки доброти й любові било з її істоти. Скільки розуміння людського горя, вад, а однак скільки терпеливості в осуді й готовості прощати! Я був захоплений, і моя душа почула себе обіч неї мов в іншім світі — чулась свобідна й без нагніту. Про те, що я з її донькою належали до себе, вона знала. Однак жодним словом не впливала на доньку підчинятись моїй просьбі — не відкладати вінчання. Чи боялась, як і донька її, моєї матері? Я не знав. Допитувалася тепло про стан її здоров'я, говорила про давні літа, і як усе бувало, коли її муж ще жив і т. ін. Одначе злоби або жалю до матері я не відчував у неї. Маня вешталася нечутко коло столу з чаєм, закидаючи тут і там в мою розмову з матір'ю і братом свої замітки. Раз, коли в бесіді Нестор закашляв сильно, обі женщиіни замовкли, мов діткнені якоюсь погрозою. Зараз услід за тим сіла Маня незамітно обік мене, неначе шукала в мене помочі. Одначе як мало міг я їй на ділі помогти! Я міг її лиш потішити. І справді. Хлопець був молодий, відпорної сили, і лиш невіра в те, що він підпадав недузі, і тягар надмірної розумової праці віддаляли його від видужання. — Чому не йдеш між «патріотів», щоб хоч там, у розмові з ними, від праці відітхнути? — спитав я його між іншим. Він здвигнув плечима. — Ні. Я чуюсь від них віддалений. Що вони мені скажуть або дадуть нове? Ледве що. Я маю почуття, що моя особиста культура відмінна від їхньої. До того роблять вони скоки вперед, між тим, на мою думку, не треба, йдучи до культури, нічого пропускати. Тому нехай кожне в свій спосіб працює, а вкінці, при обрахунку нашої праці, побачить кожний свою суму на собі й поза собою. Чи я вже такий старий, щоб, не закінчивши одного, бравсь за друге? — додав, усміхаючись. — Лиш трохи... трохи... дайте мені ще спокою й вільної волі. Трохи... трохи... а там... — і вмовк. Вслід за тим, підіймаючись з свого місця, простиг свої руки, поставив їх рівною лінією на мої рамена і, усміхаючись весело, додав: — Лишім подібні дебати в кімнаті моєї матері. Я так люблю в неї випочивати, слухати, як її старосвітський годинник тикає, неначе сторожить над нами, чи не марнуємо ми свого часу. Люблю, як її святі по стінах придивляються нам, коли вона сама між ними всіма мені найліпше подобається, для мене найсвятіша; а ти поважних дебатів хочеш, Богдане! Скажи, властиво, — додав, звертаючи нараз на інше, і, як стояв переді мною, потермосив мною з щирістю й жартівливістю дитини, — коли ви раз поберетесь? Маня якось на тій точці неясна, а мама до тієї справи не мішається. Не так, мамо? — спитав і звернув голову, всміхаючись щиро до матері. Я зчудувався. Відколи ми з собою товаришували, це було по раз перший, що він про те явно заговорив, — а тепер навіть зачепив і матір. Що з ним зайшло? Я вказав мовчки на Маню, що аж піід саме чоло почервоніла. В тій хвилі мати, мов справді не хотівши мішатись у нашу розмову про цю справу, піднялася з свого місця й, забираючи трохи посудини з столу, вийшла з кімнати. Бути може, їй стала хвиля розлуки з донькою перед душею або, може,пригадавсь упір з сторони моєїї матері, і вона усунулась, залишаючи нас самих довести справу до кінця — Маня на тій точці неясна, — повторив молодий чоловік весело, — а ти годишся, як бачу я, з усім. — Що ж, тяжко й змагатися мужикові з аристократкою, — обізвавсь я. — Він вдовольняється тим, що вона йому вірна. Він жде... бо знає, що раз прецінь настане та хвилина, коли вона сама скаже прямо й щиро: «Тепер я вже можу йти з мужиком, коли б і не захотів він. Вже я впоралась з своїми «умовами» і всіма консеквенціями неподатливого свого «елементу». — Коли так, то я бачу, що мені припадає задача прийти вам на поміч, щоб павутина між вами пірвалася і ви остаточно дібралися до цілі. Він говорив це весело, жартом, не зміняючи своєї позиція передо мною, а Маня розсміялась вимушено. — Що, не вільно, може? — спитав брат, що, очевидно, набрав у кімнаті матері незвичайного якогось гумору й розговорився проти звичаю. — Я б не такий був податливий, як Богдан, але... це... — додав, поважніючи, — правда, також любов. Але ось послухайте, — докинув, ніби зацитькуючи щось насилу в собі. — По-моєму, поберіться навесні. Це найкращий час. Поберіться навесні, як усе зачне розцвітатися. Буде боз, будуть уже конвалії, будуть уже лілеї виганяти білі стрункі пупчики вгору, а зелений дикий виноград коло мого вікна розлізеться лабатим листям по стші... і стане зазирати до моєї кімнати. Не гарно так? Згода, Маню? — спитав вкінці. А я глядів і чудувався йому. Він був чудний нині... і ніби виступав, прокидавсь нараз в іншого. — Могла б бути й згода, Несторе, чому ні? Але я все-таки кажу, лиш «могла б». — Ого, Маня ще з чимось не впоралась у душі або, може, в практичнім житті, коли так говорить, — обізвавсь він. — Але дарма, Маню, до того часу, може, вже й я з якоюсь частю своєії праці упораюсь. Так бодай я собі вже обчислив у душі, і так воно й мусить бути. А ти, Богдане? Я похитав головою. — Ні, хлопче. З моєї сторони я кажу, що не згода. Я хочу твою сестру забрати скоріше. На мої слова опустив він руки, а Маня стала, мов укопана. — Скоріше? — спитав Нестор і на тих словах споважнів. — Скоріше, бо вже за два місяці хотів би я аристократку в своїй хаті мати Думаєш, хлопче, я згоджусь вижидати в своїй хаті весни без неї? Ніколи! І зима гарна, Несторе, — тягнув я далі. — І вона має свій чар і свою поезію. І коли ми вже на те зійшли, то я скажу тобі, що я ціле літо носився з думкою забрати твою сестру пізньою осінню й перший сніг стрінути в її й твоїм товаристві. Коли б не те, що ти сам так гарно цього пишного вечора доторкнувся цеї справи, твоя сестра, моя постійна противниця, була б довідалася, що в городника О. вже замовлені віднедавна деякі гарні цвіти, щоб на її вступі в мою хату розцвілись. Тепер питаю я. Згода? — Ні, Богдане, ще ні, це заскоро, — відповів молодий чоловік, заклопотаний щиро, між тим коли Маня, задивившися з зчудування на мене, не обзивалась ні одним словом. Небагатьма кроками я приступив до дівчини. — Що ж, Маню, ви зчудовані? — спитав я, усміхаючись і обіймаючи її легко правою рукою за стан. Я ж вам казав, що довго ждати я не буду, і як прийде час, я ставлюсь у вас i заберу, що моє. З тими словами я притягнув її лагідно, не зважаючи на присутність брата, під звисаючу лампу, взяв її голівку між свої долоні й повернув до світла, щоб заглянути добре в її очі. Вони були спущені, і з-під вій блиснули сльози. — Що ж, Манусенько, ви не кажете нічого? Ломите протестом мовчання своє слово? Вона похитала головою. — Ще цей раз, Богдане, зробігь мою волю; цей один, і нехай буде вже так, як каже Нестор. Я ж і так його й матір назавше покину. Я замовк, вражений немило. Як і любив я сам цього її брата з найдавніших літ, однак у цій хвилі, коли ходило для нас обох о так важну хвилю, в мені скипіла ревність і ураза. Я відсунув її від себе й поглянув на нього. Він стояв недалеко нас, високий, рівний, заложивши руки за спину, з блискучими, в цій хвилі аж розцвівшими очима, і ніби ждав на якесь рішуче слово з моїх уст. Але я ще мовчав. Ще не сформулювались бурхливі почування в одно рішення, не витворили ясної думки, між тим коли вона гляділа так само вижидаюче на мене, як він. Нараз заблисла мені одна думка, — і я рішився. — Добре, — сказав я, звертаючись поважно до обох. — Мужик і цей раз піддасться волі аристократів, однак бажає, щоб і Нестор сповнив йому одне бажання. Нестора очі впилися в мене, мов збільшилися, а дівчина так само дивилась. — Що, Богдане? — Нічого такого, що мужчина Нестор не зміг би не виконати. — Що, Богдане? — спитали вдруге, цим разом уже обоє, в один голос. — Те одне, щоб Нестор, як. прийду по нього, пішов зо мною до лікаря і дався докладно оглянути. Я сказав і ждав. Чи обоє стратили мову? Так здавалось. Та, проте, що я сказав таке, що він так змінився? Побілівши, мов зачув з моїх уст у цій хвилі засуд смерті, він блиснув таким тяжким непогамованим гнівом з очей на мене, що я на хвильку занімів. — Для чого? — спитав. — Чи на те, щоб я посередині тяжкої розумової праці розривався якимось лікуванням? То ні. До лікаря я піду й без поставлених тобою умов, і пііду сам. Але знай, — додав, обернувшись від нас обох, — одначе я піду аж за місяць. — Несторе!.. — скрикнула тут розпачливо сестра. — Ти себе губиш!.. Нестор звернувся блискавкою до неї. Неописана мука, терпіння й жаль пробились у його в тій хвилі майже прозоро-білім від зворушення лиці. — Ви робіть... як хочете, — сказав погаслим голосом, — а я зроблю, як сказав і мушу. Він опустив кімнату, а вона припала до моїх грудей, заривши на них своє лице. Я гладив без слова раз по раз її волосся й не перебивав її тяжкого жалю — мовчання. Я лише відчув, що над нами всіма запанувала якась влада, і ми помимо всього піддавались їй... Сама влада... походила від нього... що перед хвилею без слова зачинив за собою двері...
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги