Чи бачать небеса котів

МАРИЛЬЧИНА ОСЕЛЯ

Він гордо стояв на пагорбі. З цього місця добре бачив місцевість навкруги. На сході блищала велика вода, виднілися далекі мости, і сонячними ранками він спостерігав, як небо відбивається у воді. На заході бачив обриси заводської споруди й широкі вулиці міста, забудовані п'ятиповерхівками, які зневажав: місця займають багато, а квартир у них обмаль. І вигляд мають убогий. Хоча вони були не набагато старші від нього, він уважав себе молодим, але... Тополі, що висадили у дворі, величезні й товстезні, бо років минуло вже чимало. Майже два покоління дітей виросли і встигли постаріти, а скільки нових людей він перебачив у своєму житті! І для всіх був рідним домом.

Він стояв на пагорбі, наче велетень, який розправив крила, обіймаючи простір над великою рікою, й очі-вікна верхніх поверхів першими зустрічали сонячні промені. Сонце підіймалось, і згодом перші поверхи радо зустрічали його. А ввечері західні вікна золотилися, проводжаючи день.

У далеких п'ятиповерхівках уже було темно, а в його останніх поверхах іще догоряв захід сонця... І нащо було ті незграби будувати?

«Знести й вибудувати величезні комплекси, щоб усім вистачило місця!» — промайнула у нього крамольна думка.

Мабуть, суворий бог будівель почув його й покарав за пиху, бо це смертний гріх не тільки людей, а й будинків, бо чим іншим можна пояснити те, що трапилося того холодного передвесняного дня?

Кажуть, що в будинків нема душі. Неправда. Частка його душі була в кожному кутку, за кожною стіною. За кожними дверима існував усесвіт, окремий та ізольований, і все ж таки частинка загалу. На стінах осів пил споминів. Дім знав такі таємниці, які, мабуть, ніколи нікому не стануть відомі. А він — знав. Відчував кожну думку, кожен поштовх, пам'ятав кожного, хто жив тут за ті десятки років його існування. Це для людини — багато, а для будинку — ніщо. Тож недарма він уважав себе молодим.

Не хворів. Іноді траплялися ремонти, але вони були майже косметичними. Судини труб були ще здорові, перекриття — непорушними, а що де-не-де поміняли вікна — то й добре. Але коли хтось вишкрябував лайливі слова на панелях під'їзду, він відчував гострий біль у самісінькому серці... А де ж воно в будинку?.. Усюди!

Кажуть, є будинки облуплені, захаращені, біля них виростають сміттєзвалища. Він чув, як вітри приносили бувалиці про це. Не вірив. Як це можливо? Що за люди живуть у них? Його люди були іншими: кожен намагався прикрасити оселю: хтось посадив троянди під вікном, хтось пофарбував дитячий майданчик, а його улюбленці з четвертого під'їзду зробили ремонт, поставили квіти на підвіконнях...

Добрі люди. Він захищав їх від холоду, дощів, вітрів. Вони дбали про нього. Він дбав про них. І не тільки. Інші істоти знайшли притулок серед лабіринтів його приміщень.

...Марилька обережно озирнулася навколо: дощу нема, проте небо сіре, холодне, вітер дме і не теплішає... Якби не цей будинок, мабуть, уже загинула б десь. Люди тут добрі. Частенько дають їжу. Під сходами під'їзду в неї є схованка, й дівчинка з четвертого поверху принесла шматок ковдри, влаштувала їй ліжко. Ласкава дівчинка, але Марилька не наближається до людей, бо хто одного разу обпікся... Ні, краще — незалежність!

Та жінка була теж лагідною і дбайливою. Марилька любила свій дім серед кущів смородини та яблуневого саду. Для неї завжди була відчинена кватирка, і вона виходила й поверталася, коли сама забажає. Її світ був ізольований високим парканом — будиночок і сад. Вона думала, що це і є всесвіт. Але одного разу все змінилося. Жінка, її чоловік і малюк злякалися тривожних незнайомих звуків — вони гули щодня. Марилька такого раніше не чула і не могла збагнути, що воно таке. А звуки для неї були важливі: вона знала, як шурхотить мишеня під вичовганою підлогою, як на сусідній вулиці гавкає пес, котрого вона ніколи не бачила, але впізнавала з голосу. Вона чула кроки хазяїна, ледь він підходив до хвіртки. То були тихіші звуки, і Марилька ніколи не помилялася в них. А ці були надто гучні, незнайомі й від того ще жахливіші...

— Ти що? Куди ми кішку візьмемо? Нащо вона нам у дорозі? Її годувати треба, у мене рук не вистачить ще й для неї!.. Дитину збирай!

— Ми ж не можемо її тут залишити! Вона загине. Собаки роздеруть. У кожного свої коти, хто її годувати буде?

— Я не буду її брати.

— То, може, ми її в місто випустимо? Там, на смітниках, живуть коти й собаки і якось харчуються... Ми ж на вокзал поїдемо, давай її завеземо?

Марилька спробувала сховатись, але чоловік спіймав її і засунув у торбу. Вона відчула, що машина поїхала. Через деякий час зупинилися, жінка винесла її і відпустила.

— Марилько, пробач... Ось, дивися, скільки тут котів! Ти ж гарна кішечка, може, хтось подбає про тебе...

Марилька тремтіла від холоду й жаху: вона ніколи не бачила таких великих будинків, такої кількості машин і людей.

— Ну, чого чекаєш? — грубо обізвався чоловік. — Хочеш, щоби запізнилися на потяг? Вона кішка, а не людина. Про людей подбай!

Жінка востаннє погладила Марильку й пішла до машини. Грюкнули дверцята, машина поїхала, і кішка залишилася серед страшного світу — тремтяча, налякана, голодна...

Будинок прихистив її. Вона знайшла маленьке віконце і потрапила до підвалу. Там було тепло й затишно. Уночі вполювала мишу, з'їла й подумала, що життя не зовсім погане. Той самий звук, який налякав її хазяїв, тут був гучнішим і лунав частіше, але вона вже не звертала на нього уваги. Потім з'явилися нові друзі. Вона зрозуміла, що харчуватися можна не тільки мишами, що на смітнику завжди можна знайти щось їстівне. А потім у неї народилися кошенята...

Дві доби вона не залишала їх, але поїсти ж треба, і Марилька покинула свій притулок. А коли повернулася, то побачила, що двірник заклав маленьке віконце, через яке вона потрапляла до підвалу...

Добу вона ще чула, як писклявими голосами нявчали кошенята, а потім стало тихо...

Щось із нею трапилося після цього. Більше кошенят у неї не було. Більше вона не підходила до людей.

— Така гарна кішечка, але зовсім дика... — сказала жінка, спостерігаючи за нею. — Я б її взяла до себе, але ж неможливо спіймати....

Марилька знала цю жінку: у неї було багато котів.

...Маленьке руде кошеня з'явилося кілька годин тому. Воно сиділо біля смітника і тремтіло. Марилька підійшла до нього.

До кого вона ще відчувала ніжність — то це до малих кошенят. І цього підкинули — здогадалася вона. Цей

пухнастик надто чистий! Він не виживе на вулиці. Мабуть, окрім штучного корму, іншої їжі він не куштував...

Кілька хвилин вона дивилася на нього, потім пішла до під'їзду. Кошеня побігло за нею. На щастя, двері були відчинені. На килимку біля однієї з квартир Марилька зупинилася. Кошеня обережно підійшло до неї. Відчувався запах котів з-під дверей. Кошеня зрозуміло: сіло на килимок і занявчало. Марилька дочекалася, поки двері відчиняться, і побігла до себе — під сходи... Про малюка подбають, а вона... А їй ніхто не потрібен. Вона більше нікого не впустить у своє котяче життя...

КВАРТИРА № 108.

СОЛОМІЙЧИН ПРИТУЛОК

Соломія прокидалася раніше від усіх, щоб нагодувати своїх улюбленців. Схрестивши руки на грудях, цього разу завмерла посеред кімнати. Сріблястий жмутик вибився з-під русявого волосся, розсіявшись дощиком над розгонистими бровами. Широко розплющені карі очі вдивлялись у вікно.

Раптом рвонуло так, що вилетіла шибка. Соломія інстинктивно відсахнулася. Під ноги сипонули скляні друзки. Заревіла запізніла тривожно-набридлива сирена. Під ноги кинувся рудий кіт Персик. З ліжка стрілою злетіли сіра Цукерочка та ряба Сіма й пірнули під шафу. А біла, як молоко, Сніжана з різноколірними очима заскочила їй на спину. «Здається ж, нічого не гуло вгорі», — майнуло в думці.

— Що, полякалися, мої маленькі? Не бійтеся, все нормально, — взяла на руки Сніжану й притиснула до грудей.

— Мамо! — забігла до кімнати стривожена донька Даринка. — 3 тобою все гаразд?

— Не панікуй! Там у двері хтось добивається! Йди глянь!

— Зараз, зараз... Телефон твій, мамо...

Через мить у вхідних дверях постала розтріпана сусідка в домашньому картатому балахоні та в хутряних капцях на босу ногу.

— Ви що, до підвалу не збираєтеся? — перекрикуючи сирену, схарапуджено запитала вона. — Бомба вибухнула! Спускайтеся швидше!..

— Мамо, пішли! — наполягла Даринка. — Бомба ж...

— Яка бомба, доню! Любані не знаєш. Вона ще та панікерка. Ліпше заспокой наших пухнастиків... Полякалися геть.

Руденьке кошеня непомітно пробралося за сусідкою, коли відчинилися двері. Жінки не відразу побачили його.

— А це хто такий? — здивувалася Соломія.

— Мабуть, твій новий мешканець, — здвигнула плечима сусідка.

— Ходи до мене, маленький, — зітхнула Соломія. — І тобі знайдеться місце...

Знову озвався мобільний. Соломія приклала до вуха свою стареньку кнопкову «Сігму».

— Сестро, як ви там? — почулося стривожене. — За дванадцять кілометрів од нас, над старим складом боєприпасів рашистську ракету збили. Бахнуло так, що ого-го! У нашому будинку всі шибки повилітали.

— Слава Богу — живі.

— Отож-бо... Скільки я буду вас просити — їдьте звідси швидше. Вам же є куди.

— Годі тобі, Сергію! Максим наш повернеться, де шукатиме нас?

— Не переживай, знайде. За котів переживаєш?

— Звичайно. Куди їх везти? Вони такі полохливі. Та й хто нас чекає з такою оравою?

— Мамо, я все чую! — гукнула з коридору Даринка. — Не обманюй дядька Сергія. Зараз скрізь приймають із домашніми тваринами. А як прорвуться ці рашисти... Вони ж нелюди, у приміському селищі он постріляли всіх собак.

— Гаразд, Сергію, я подумаю. Передавай своїм «полякам» привіт. Бувай, і бережи себе!

Соломія вимкнула мобільний. Сіла край стола, поклавши руки поперед себе. І відчула, як ліву руку охопили зашпори. Не раз таке вже бувало. Важка робота у формувальному цеху... Уже нема й заводу, а німота в руках не проходить...

...Найпершу біло-сіро-руду Соню з прекрасними смарагдовими очима приніс у квартиру Максим. Знайшов серед дороги. Хтось збив автомобілем. Виходили...

Надзвичайно пухнасту, темно-сіру Сімку знайшли одного дня у під'їзді. Стрілку принесла під двері квартири непримітна дворова кицька, коли комунальники проводили «акцію із зачищення тварин-безхатьків». Персика теж врятувала самотужки. Покусаного блудними псами, його спочатку забрала з клумби Любаня. А потім горопашного виставила за двері. Соломія мовчки підібрала котика. Через кілька місяців рудий абіссинець уже гасав квартирою на чотирьох, хоча й накульгуючи.

Нюшу й Няшу підібрали у дощ зі смітника теж маленькими. Манірну Жозефіну принесли сусідські хлопчаки. Леопардову й дуже ніжну Цукерочку підкинули невідомі. Малюсіньку, ніби іграшкову, Намистинку зняла з дерева у середині грудня. А мейкунистий розкішний красень-котяра Василько сам напросився до квартири. Ось так і назбиралася сімейка із дванадцяти вусолапохвостих.

Звісно ж, Максим ремствував і не завжди поділяв таку милосердність дружини. Проте не відмовлявся допомагати. Хоча й не зовсім охоче знаходив волонтерів, бо ж у сімейний бюджет апетити котячої гвардії аж ніяк не вписувалися.

Безумовно, стало набагато важче, коли Максим пішов до армії. Раз зателефонував і серед іншого повідомив, що незабаром ротація. «Тож привезу вагон «Кітікету».

«Повертайся швидше, ми всі тебе чекаємо... живим», — згадалося — і вона вмить розплакалась, як дитина.

І тієї ж миті зловила себе на думці, що й сама вже не боїться тих тривожних сирен. Більше напружує воскова тиша. Особливо вночі. Іноді аж до дзвону у вухах вслухалася в неї. Чи, бува, не летить на місто горе-смерть у вигляді ракети, бомби або снаряда.

Насипала в кілька тарілочок «Кітікету». Налила води у пластиковий лоток. Пухнасті попіднімали хвости і дружно заходилися наминати свій сніданок. Соломія дивилась, як снідають її пухнастики, і їй стало так спокійно...

«Може, і справді треба на Захід. До подруги в Німеччину. Через кордон, кажуть, вільно з домашніми тваринами пропускають. Треба нагадати Даринці, щоб спочатку зателефонувала».

Підвелася. Взяла віника й заходилася підмітати скляні друзки з підлоги.

...Наступного дня, на диво, сирени з ранку не гули. Проте в полудень зі своєї кімнати вилетіла, як ошпарена, Даринка і крізь сльози проказала:

— Мамо! Тут таке...

— Що там? — спохмурніла Соломія. — Знову надивилася телевізора...

— Я з тіткою Мирославою розмовляла. Ти ж просила...

— То й що?

— Прийме нас з дорогою душею. Але без... «блохастих». Сказала, відчиніть вікно на кухні, зачиніть надійно двері й виїжджайте. Зустріну!

— Ні, доню... Залишимось у рідному місті й на татка чекатимемо.

— Бач, яка... Кішки тобі рідніші, — кинула спересердя Даринка.

— Ой, не гріши, доню!

— Мамо, я ж... — Даринка підійшла й обняла матусю. — Вибач, будь ласка.

— Болить душа в мене. Хто ж про них подбає у цей жахливий час? Люди ще якось дають собі раду. Перебираються з окупованих міст. їдуть за кордон. А їх он — на вулицю...

...Якось запитали в неї, що від того вона має.

— Я щодень стаю добрішою, — відповіла, не задумуючись, Соломія.

Колись Будинок був призначався для робітників заводу. Це було зручно: він розташований майже поряд: тільки перейти через дві вулиці — й ти на роботі. Молоді й завзяті, робітники радо оселилися в ньому. З роками тих, перших, залишилося зовсім мало. Квартири викупили інші люди, та й завод був уже не той...

Будинок із ніжністю ставився до тих, хто з перших днів залишався з ним. Він знав, що Валентин Іванович із квартири № 144 живе сам, і що зимовими вечорами йому самотньо... Якби дім міг розмовляти, то розрадив би старого, але міг тільки слухати...

КВАРТИРА № 144.

ДОЖИТИ ДО РАНКУ

Сталося те, чого Валентин Іванович боявся найбільше, — серцевий напад посеред ночі, коли триває комендантська година, скрізь темінь і все завмирає аж до ранку. Та чи й викличеш ту «швидку допомогу», чи потраплять медики до квартири, коли й світла у під'їзді немає, і ліфт, мабуть, вимкнутий...

З їхнього поверху також усі виїхали, поліцейський часом з'являється, коли відпускають з чергування, щоб відіспатися. А чи вдома він тепер? Можна було б до нього у двері подзвонити чи постукати.

І ліків ніяких не залишилось, останню піґулку випив, а в аптеці нічого від серця нема — розібрали, бо скільки днів під аптеками черги великі стояли...

Напади аритмії в нього виникли, відколи почалася війна. Усе те — від стресів постійних. У перші дні паніка всіх охопила, бо думали, що воно якось минеться, хоч і знали, що нападу не запобігти, бо це ж як у Чехова — коли рушниця висить на сцені в першому акті, то в кінцевому вона неодмінно має вистрілити. Як по-іншому? Бо скільки ще часу ворожі війська могли стояти на кордонах України без діла? Воно й почалося...

Колись землячок із його села — підполковник російської армії — ще до «кримнашу» кричав в інтернеті: «Хто на вас нападати буде? Меморандум підписаний».

А коли той вояка знову навідався до сестри в Україну, то про «кримнаш» не згадував, хвалився трьома великими зірками (щойно академію успішно закінчив). Та сільчани й розмовляти з ним не забажали, хіба що любителька оковитої кацапка Голька видудлила пляшку французького коньяку, що привіз полковник, та горлала одну і ту саму пісню про свій «родной край». Поблукавши ще кілька днів вулицею, «настоящій полковнік» не знайшов прихильності, тож знову подався до расєї. І більше не з'являвся, та хто б і пропустив зрадника. А бач, казав, що нападати не будуть...

Зять говорив, що коли розпочнуться військові дії, то вимкнуть усе — телефон, інтернет, радіо, телевізор... Але в перші години війни інтернет у смартфоні працював.

Валентин Іванович набрав тоді номер своєї родички, яка живе у Воронежі.

— Що, ваші путіністи геть клепки втратили? Що ви творите?

— Ти мене тільки через це так рано розбудив? — сонно озвалася троюрідна. — Що, у штани напудив? Не бійся, нічого з вами не станеться...

— Як не станеться, коли вже б'ють без розбору, — кричав нестямно.

— Ви вісім років людей убивали, то тепер і на своїй шкурі відчуйте, як це добре. Не переймайся. Вони по мирних не б'ють, лише по воєнних об'єктах... Як там твої діти, дружина?..

Валентин Іванович тоді не втримався і послав ту сестру подалі.

Оце згадав, і серце сильніше застукотіло. Узявся за смартфон. Ті, зі «швидкої допомоги», радили під час нападу заспокоїтися, набирати в легені якомога більше повітря і стримувати дихання. Він так і робив, але відчував, як німіють кінцівки — на руках та ногах. Стало лячно, і зовсім не від того, що серце не витримає навантаження й він помре, а від того, що його, мертвого, тут довго ніхто не знайде.

Хотів набрати номер «швидкої», та пальці дрижали й не слухалися. Намагався заспокоїтися, згадати щось хороше, не думати про погане.

Із хорошого — добре, що діти з трьома внуками вже у безпеці, в Чехію поїхали. їх із дружиною теж хотіли забрати, але вони категорично відмовилися. Дружина казала, що воліє померти вдома. То що хотіла, те й отримала. Стало їй уночі погано. «Швидка» довго не відповідала, а коли нарешті приїхала, то дружина вже не дихала...

Подумав про дружину — і потепліло на душі, бо небозі, мабуть, легко на тім світі, не треба спускатися сходами до холодного підвалу, щоби пересидіти тривогу, не треба мерзнути у чергах, аби купити хлібину чи дістати ліки...

Спокійніше стало на серці, воно забилося рівніше.

За вікном завила сирена. Мешканці затупотіли сходами в будинку. Валентин Іванович уже не мав ні бажання, ні змоги йти в укриття.

«Коли ж воно усе закінчиться?..» — зависло питання.

А за вікном уже Сіріє, машини на вулиці загули. Дожив до ранку...

І спокійно заснув. І навіть не почув, як знову пронизливо заволала сирена...

Ліфт не працював через часті повітряні тривоги. Мешканцям верхніх поверхів довелося добряче побігати сходами. Молоді швидко звикли, а ось стареньким було важко. Будинок чув, як старий пес і старий хазяїн з квартири № 132 намагалися налагодити своє життя. Вони залишилися самі, коли родина поїхала за кордон. Та й ще сусідня квартира була порожня: виття сирен налякало багатьох.

Будинок не розумів, чого тут боятися? Він стояв стільки років і не міг уявити, що могло щось завадити йому стояти й далі.

Людина душею прикипає до своєї оселі. Старим важко уявити себе в іншому місті, в іншій домівці. Навіть небезпека не може змусити залишити свій дім...

Будинок прислухався, як старий розмовляв зі своїм собакою, і не міг зрозуміти, як можна було залишити цих двох на самоті. Чоловік уже кілька днів не виходив із дому — важко без ліфта. Чи є в них їжа? Чи добре вони почуваються? Чи не лякають їх сирени? А як почуваються їхні діти за кордоном, знаючи, що в холодній квартирі, часто без світла та води, без ліфта і допомоги залишився їхній тато й дідусь? І що вони удвох роблять довгими зимовими вечорами?

Будинок слухав, як старий розмовляв зі своїм собакою...

КВАРТИРА № 132.

СТАРИЙ І ГРЕЙ

Узагалі-то мені тепер — воля. Не те, що раніше. До компа внука не лізь, бо старий уже і щось накоїш, зіпсуєш...

А тут війна. Донька з онуком до Польщі подалась. А мене залишили за квартирою і собакою наглядати. Хоча що за Греєм наглядати? За собачими літами він такий самий старий, як і я.

Кажуть, що старе — що мале. От і нам із Греєм захотілося малими побути. Я навчився на комп'ютері інформацію шукати. Ігри там є гарні — відволікають од важких думок, од паніки. От тепер можу досхочу сидіти за комп'ютером, а пес м'ячик по квартирі ганяє, неначе мале цуценя. І обом нам цікаво й не сумно.

Брешу, звісно. Цікавістю сум не погамуєш. Бавимося кожен своєю цяцькою.

А потім посідаємо та й прислухаємося, теж кожен до свого. Я — до стіни, що межує зі сусідською квартирою. У новинах багато всього пишуть: і про мародерів квартирних, і про диверсантів, які тепер вибирають не приміську непривітну лісосмугу, як у давні часи, а затишну квартиру.

А Грей, радше, винюхує своїх одноплемінників. Бо багато таких людей, які кинули напризволяще в порожніх квартирах своїх друзів-собак. Двох таких бідаків, завдяки Грею, уже визволили. Одного велетенського ротвейлера та дрібного пекінеса. Той великий, той малий, а в обох з очей сльози капали — від зради господарів і байдужості людської.

О! У сусідській квартирі наче замок вхідний клацнув. Не почулося. Бо і Грей свого м'ячика полишив та вуха нашорошив. Тепер двері тихенько причинились. А сусіди завжди чомусь ними грюкали. Відлуння на весь підїзд стояло. Я ще зауваження робив. Та де там! Значить, хтось чужий.

Я узяв чашку з-під чаю й приклав до стіни. Щоби краще чути. Точно, чужий. Бо відразу на кухню подався. Що там господарям робити, коли знають — ні крихти харчів. І навіть холодильник вимкнутий. Надовго поїхали.

Дверцятами шафи клацають. Може, й, правда, повернулись? Якісь документи забули.

Знову хтось побіг до вітальні. Цікаво, скільки їх? Та що там гадати, з моїми хворими ногами я й із одним не справлюся.

Якийсь дивний шум. І собака загривок наїжачив. Ні, треба дзвонити в поліцію.

— Грею, телефон! — прошепотів я псові, чомусь боячись своїм човганням хворими ногами сполохати злодія чи злодіїв. А може, і диверсантів.

Грей хутко приніс мобілку, тицьнувши в мої пальці своїм мокрим носом.

Тільки б сприйняли серйозно й швидко приїхали. Мій же телефон, мабуть, уже в їхній базі. Скажуть, знову собачник про чотирилапих турбується. Зачекає. У поліції є справи важливіші.

Примружуючись, бо окуляри в таких випадках мали звичку кудись ховатися, набрав «сто два». Один вихідний гудок... Другий...

Третього я не почув, бо за вікном чомусь занадто голосно завила сирена...

Цей молодик тут уперше. І кроки в нього незнайомі — у цьому Будинок не мав сумніву, бо знав ходу кожного мешканця. А цей підіймався все вище й вище, знаючи, мабуть, що там, де не працює ліфт, мешканці не виходять без потреби на вулицю. Він зупинився перед дверима квартири, де жила дівчинка. Вона завжди весело збігала сходами, і Будинок милувався її легкою ходою. Ні за ким він так не скучив, як за нею, — вона була, мов сонечко. А що ви думали — якщо будинки не розмовляють, то в них і нема прихильностей?

Що він робить, цей молодик? Ох, якби я, старий, міг покликати на допомогу!..

Він вправно відімкнув двері й зайшов у порожню квартиру. І думки його Будинок чув, немов той промовляв уголос...

КВАРТИРА № 133.

ЦУКЕРКА ДЛЯ ЗЛОДІЯ

Із дитячого будинку я втікав не раз. А тут війна, і дитбудинок утік від мене, коли я був саме в бігах. Кажуть, тепер він десь аж у Туреччині. А чого його втікати — сирена тільки виє. Та мені й найкраще: усі по бомбосховищах, а я — по квартирах. Я будь-який замок — двома шпильками...

Цю квартиру я ще зранку примітив. Тато, мама і донька, моя ровесниця, і в кожного — по пластиковій валізі. Величезні такі, на коліщатах. Бідні з такими не мандрують. Та все ж не забереш. Коли з такими валізами, то й у квартирі щось мені лишили.

Магнітний замок під'їзду нараз відчиняв. Магнітиком з холодильника. Піднімаюся на восьмий поверх. Ось і квартира. Навіть шпильки другої не потрібно, однієї вистачило. Замок звичайний, китайський.

На кухні — ні крихти, і холодильник вимкнений. Це добре. Значить, поїхали надовго, а може, і назавжди. У спальні розгардіяш. У залі чисто. Зазирнув у шафки. Порився в постільній білизні — порожньо. Жодної бодай сирітської гривні чи задавакуватого долара.

Зазвичай чоловіки мають заначки чомусь у туалетному бачку. Прихопивши з кухні молоток для відбивання м'яса, мчу до вбиральні. Та й тут порожньо.

Плентаюся в дівчачу спальню. Комп. Біля нього — кришталева вазочка, а в ній — цукерка. Механічно кладу цукерку в кишеню. Солодке потім. Тепер головне — гроші чи хоч якесь їдло. Посміхаюся сам до себе. Яке їдло у спальні! Відчиняю шафу-купе. Викидаю звідти одяг. Ба!!! У кутку акуратним стосиком складені рибні консерви, пакунки з чипсами і навіть сухарі. Отже, це дівчисько таємно від батьків ночами хом'ячило.

Перекидаю на поличці білизну, різні там трусики-ліфчики. Товстий блокнот. Що це? Гортаю сторінки. Та це ж дівочий щоденник! Прикольно. Прикольно, що всі ці мамусині доньки висять в інеті, а вона щоденники пише. Серце моє незвично тьохнуло. Чимось вона мені вже сподобалась. Якби мені таку подругу, було б про що поговорити. А не тупитись у смартфон. Якого, правда, в мене нема і ніколи не було.

Читати дівчачі мусі-пусі мені не хотілося. Та кортіло дізнатися, куди ж подалась ця сімейка з такими крутезними валізками. Перегорнув кілька останніх сторінок і побачив учорашнє число.

«Мої батьки розбігаються. Це мало статись. А війна тільки прискорила це. Хоча від мене все приховують. Наче я зовсім маленька. Тато йде на війну. А мама їде до Німеччини. А мене відправляють до бабусі в Чернівці. Звичайно, маминому Гансу я не потрібна...».

Дівчинка мені подобалася все більше. Колись подібним чином розбіглися й мої батьки. Я всім став зайвий.

«Тільки й бабці я не потрібна. Я дорогою втечу й повернуся. У війну ніхто нікого шукати не буде. Мої запаси ніхто не чіпатиме. Бо злодію я приготувала цукерочку, — хвалилося дівчисько в щоденникові, — скуштувавши яку, три дні з туалету не вилазитиме».

«От хитре, стерво», — я розізлився, та в душі якось потепліло.

Я швидко згріб у свій наплічник увесь запас харчів і вислизнув із квартири.

Пройшовши кільканадцять кроків од будинку, зупинився. «Вона ж прийде голодна, а їсти нічого...» — тепер уже в серці щось щемливо тенькнуло. А що таке голод, я мав уявлення не з книжок.

Навіть не пам'ятаю, як знову опинився в квартирі. І розклав усе на свої місця. Не вистачало, щоб це маленьке стерво помітило, що я порпався в її трусиках.

Я вирішив її дочекатися. І пригостити для приколу її ж цукеркою. Пригостити це противне, але чомусь таке мені миле дівчисько.

На вулиці завила сирена. Нічого, нехай виє...

ДІТИ НАШОГО ДВОРУ

— Влаа-даа! Влааааа-даааааа! — на дитячому майданчику під вікном багатоповерхівки горлає сусідський Андрійко.

Галина Сергіївна підійшла до вікна. Вона ж любить бачити всіх і все. Вчителька української мови, хоч і на пенсії, а фахових здібностей не втрачає, все помічає. Ну, звісно, це він! Схожий на розпатлане шпаченя, що випало з гнізда. Чорна чуприна стирчить у різні боки, худий, цибатий і... закоханий.

Так, Галина Сергіївна бачила, якими очима він дивиться на ту з'яву — Владу. Дівчисько приїхало із батьками з міста, що захопили орки. Тікали від війни, шукали, де спокійніше. А тут у них тітка, мають, де притулитися тимчасово. Хоча... де в Україні тепер спокійне місце? Он уночі знову вила сирена, всі бігли до підвалу. Добре, що обійшлося.

Галина Сергіївна хреститься й зітхає. Отаке життя. Ніколи не сподівалася, що війну доведеться не в кіно побачити, а на власній шкірі відчути. Господи, спаси і помилуй!

А діти є діти. Підлітки, а в голові уже дівчата, захоплення. Усміхнулася. Гаразд, пора на город. Хоч позаглядає, що там робиться. Весна он лиш накльовується, а земельку хочеться хоч трохи порухати.

Земля завжди давала жінці силу. А нині сила була дуже потрібна. Бо тривога з'їдала, як лютий пес, усі її нерви. Війна. Вбивства. Вибухи. Розтрощені будинки, сльози, кров, дим, вогонь... Як таке можливо? А є! Зігнулася, смикнула суху бадилину, що стирчала із землі. Ти диви, не піддається. Вхопила обіруч, смикнула щосили — ех! Та що ж то таке росло, що не годна викорчувати? Певно, не дається, бо земля ще мерзла, тримає.

— Нє, Владо, ти не розумієш, ми тут. Та де, тут, на майданчику. Виходь! Тут і Вітька, й Андрік, і Дімон! Так, Ігорко теж є! Та як що, виходь! Та ну її на фіг твою алгебру!

То вже знову хлопці вмовляють ту новоспечену місцеву красуню, щоби спустилася до них. Ох, дівка гарна! Коси темні, довгі, густі, очиська чорні, як ніч у Коктебелі, сама гінка, як молода вербичка. Але ж вреднюща! Галина Сергіївна подумки знову всміхається. Ох, діти, діти. Та дівчина не одному голову закрутить. Ще мала, а вже розуміє свою звабу, крутить тими хлопчаками, як вправна жонглерка різними предметами. То вона їх не чує, то вона їх не бачить, то раптом починає сміятися і в очі зазирати тому шпакові Андрійку, щоб насолити Дімону. От хто їй подобається. Дмитро, Дімон по-вуличному. А сумирним Андрійком грається, мов кішка мишкою. І звідки в неї те вміння?

Галина Сергіївна знову зігнулася над упертим стеблом. Ну, от, вже інша справа. Зламала! Втішилася, наче всю болотну армію здолала.

Розпрямилася, роззирнулася. За безлистими кущами її опасисту постать у сірій куртці не дуже помітно. А жінці, натомість, видно всіх і все. Віддихалася, знову глянула на майданчик. О, «королева» з'явилася. Сіла на гойдалку, розігнану в чотири пари рук — летить!

Ах, яка ж гарна! Волосся крильми злітає за спиною, дівчисько сміється нарешті по-справжньому!

— Андріку, ...б твою мать! Ти що, слабак! Та розху...р\ Щоб аж до неба!

Ти диви, яка? Аж до неба їй треба? Влада ж явно дражнить Андрійка. Він відігнав усіх пацанів і сам узявся розгойдувати дівчинку.

— Ти тримайся, дивись, а то й..бнешся звідти! — гукає розпашілий Андрій.

Галина Сергіївна стерпла. Отакої! Як вони знову матюкаються! Люди добрі, та що ж то таке!

Наче у відповідь на свої думки почула таку громіздку лайку, що аж вухам не повірила. Це так гукала Влада. Це таким «вишуканим» словом обдарувала Андрія.

Ну, як так можна? Вже ж колись підходила до тих дітей, пояснювала, що усі ті матюки — прокльони! Як вони озвуться їм у житті? Що то за мода тепер така... Того разу, як говорила з хлопцями, вони очі поховали та підсміювалися один до одного. А тільки-но відступилась од них — знову рясно «бл..» та «бл..». А тут дівчинка які «перли» видає! І що робити?

Галина Сергіївна скрушно зітхнула і важкою ходою почовгала до майданчика. Підлітки притихли.

— Добрий день! — привіталася.

— Добрий! — буркнув Андрік. Наїжачився. Що, баба Галя знову буде мозок виносити своїми лекціями? Дістала...

— Можна вас попросити? Не матюкайтеся. Будь ласка, — мовила тихо, так безнадійно тихо, аж сама здивувалася. Діти лише мовчки перезиралися питально. Жінка стояла над ними, як сніп, стара, огрядна і стомлена. Андріку чомусь стало її жаль.

— Та звісно, можна. Пробачте.

Влада пирхнула і скривилась, але Галина Сергіївна цього вже не побачила — помалу йшла собі до своєї грядки. За кілька хвилин звідти почулося важке лупання мотики, наче жінка продовжила воювати — уже з камінцями — за своє, за рідне.

КОЛІБРІ

Павло повертався додому з каменем на серці. Анька так і сказала: «Який із тебе волейболіст? Ти ж — колібрі». І всі засміялися.

Усі — це хлопці, які гратимуть на міському волейбольному турнірі за їхню школу. Он, вони і тепер сидять, пересміюються, про щось гомонять. Тут тобі й Вітька, й Андрік, і Дімон, й Ігорко. Чи не про нього, часом, мова?.. їм добре, кожен з них — на голову вищий за Павла. До них ніхто не прискіпується. Але ж вони гравці так собі. Вони розважаються, а він... він волейбол дуже любить. Ну і що з того, що росте він украй повільно, будучи найнижчим у класі? Зате як забиває! От зайшла би Анька на їхню фізкультуру та подивилась, як він грає, і не плела би таких дурниць. Та ще й при чужих людях.

Але Анька не зайде — достатньо того, що і вдома, й у школі його бачить. Ото наділив Бог сестричкою! Всього й нічого, що на два роки старша за нього. Але, як мама поїхала на заробітки до Італії, Анька уявила, що тепер вона — найкрутіша, і давай командувати: «Павле, зроби те. Павле, зроби се».

Бери та й роби. Бо не ти, а бабуся — головна. От як бабуся скаже, то й робитиму. Правда, бабуся уже років зо два нічого такого не каже. Відколи батько загинув.

Щось їй таке сталося, що з ліжка вже не встає, не говорить, й тільки всміхається. Очі її, буває, плачуть, а усмішка з обличчя не сходить. Павло прийде, візьме її за руку та й розповідає, що від Аньки має терпіти. А вона його руку стисне, дивиться на нього так ніжно-ніжно й усміхається. І тоді Павлові починає здаватись: якщо бабусі колись не стане — її усмішка завжди буде з ним. А може, й у ньому самому. Бо й сусіди кажуть, що він усміхається так, як його тато: щиро, відкрито, на всі 32 зуби. А тато був копією бабусі, ще коли з нею все було добре.

Біля свого під'їзду на лавочці Павло побачив Михайла Васильовича зі сусіднього під'їзду. В минулому — шкільний учитель біології, Михайло Васильович рідко виходив із дому — мав хворі ноги, а жив на верхньому поверсі їхнього багатоквартирного будинку. Одначе, коли це траплялося, завжди перепиняв Павла: то попросить до крамниці збігати і продуктів купити, то допомогти сміття винести (бо більше не має кого просити), то просто новини розповісти.

Павло не скупий. Йому новин не шкода. Та й допомогти з нього корона не впаде. А Михайло Васильович завжди йому щось цікаве розкаже. Наприклад, про природу. Він багато про неї знає. А Павло природу любить. То й погомонять собі.

Однак оте зневажливе Аньчине «колібрі», яке закреслило для нього навіть примарну можливість потрапити до шкільної волейбольної збірної, не налаштовувало на особливе спілкування: хотілось якнайшвидше забігти у квартиру й уже там зробити те, що на людях хлопцям робити не випадає, — розплакатися.

— Щось трапилось, юначе? — Михайло Васильович подивився на нього поглядом директора, а директорові не збрешеш.

— Я — не юнак, я — колібрі! — випалив Павло, уже заледве стримуючи сльози.

— Я знаю, — усміхнувся Михайло Васильович. — Якщо всі діти — пташки, то бути колібрі тобі підходить найбільше. Адже чи знаєш ти, що серце займає до третини об'єму тіла цієї пташки і є найбільшим у цьому вимірі серед усіх живих істот на Землі? А ти, Павлусику, хоча ще малий, та з особливим серцем...

ЛИСТ ІЗ НІМЕЧЧИНИ

До Михайла Васильовича підійшла сива жінка, сусідка.

— Вийшли погуляти? — усміхнулася вона. — Сьогодні холодно.

— Доброго вам дня! — відповів Михайло Васильович. — Ви маєте такий щасливий вигляд... Що трапилося?

— Я листа отримала від онука! — радісно повідомила старенька. — Так довго чекала звістоньки, й ось послухайте, що моє сонечко пише!

Павло не любив бабських теревенів; йому було нудно слухати базікання ні про що, обговорення щонайменших сусідських вчинків чи мимохіть кинутого слова. Та й боявся, що побачить сусідка його сльози, розпитувати почне. Він швиденько попрощався й побіг додому.

Жінка тим часом дістала конверт. І почала читати:

«Баб, привіт!

Нарешті ми доїхали до Німеччини. Уяви, скільки їхали — чотири дні! Спочатку важко було. Сирени, сирени... І вибухи! Один раз зовсім біля потяга. Мама мене схопила, обняла міцно. От не люблю, коли мене тискають! Я що, дівча якесь? А деякі тітки рюмсали. Хтось заголосив так, ніби сирену перекричати намагався. Але то таке...

Тепер ми живемо у містечку Альпен. Тут є парк, в якому бігають зайці, як у нас коти. Там ще качки і гуси в озері.

Сирен нема. Всі говорять німецькою. Я вже трохи навчився. «Ґутен морґен» знаю і «ґутен таґ». А ти знаєш, що це? Як ні, то я потім напишу.

А вчитись і тут треба. Математику я розумію, бо цифри на дошці пишуть. І дії. А ось із мовою складніше. Вдома я ж англійську вчив. Та ще й забув багато. Тепер маю німецьку вчити. Добре, що тут є українська вчителька, яка німецьку знає. Бо в класі тільки я українець.

Мама теж буде вчитися. Бо інакше важко. Тобі щось гелдичать, а ти ні бе, ні ме.

Тут тихо, але мені не подобається. Тільки ма — сумна й заклопотана.

Ой, потім допишу. Ма чомусь розплакалася. Піду, запитаю...

Баб, не знаю, що й робити!

Нашого дому вже нема — в нього попала ракета. Мамі телефонувала подруга. Добре, що я зі собою планшет забрав. Нема у нас нічого.

А ще в Олени — пам'ятаєш, однокласниця моя? — загинули батьки, а її придавило після вибуху. Вона жива, тільки без руки.

Мама хвилюється за тата. А він лише раз дзвонив. Йому не можна з фронту.

А я хочу додому.

Баб, може, ти до нас приїдеш? Тільки ноут бери обов'язково!

Усе, втомився писати.

Па-па!».

— То треба радіти! — усміхнувся Михайло Васильович. — Ваші рідні залишилися живими. Але як подумаєш про тих, хто загинув... Хіба могли ми припустити, що нашим онукам доведеться переживати те, що навіть для нас було далеким і несправжнім — війну?

— Добре, що поїхали... У сорочці народились! А там, бач, сумують... А дівчинку жаль... так покалічило... як

вона, сердечна, без руки? — зітхнула сива. — Та хоч у безпеці, живі-здорові! І руки на місці. О, знову тривога. Треба йти.

— Так. І я, мабуть, піду, — Михайло Васильович повільно піднявся, ввічливо схилив голову. — До побачення.

— До побачення. Треба до 108-ї квартири зайти. Купила для їхніх котів обрізків. Я, звичайно, проти, щоб у квартирі стільки тварин тримали, але то у мирний час. А тепер... — її слова обірвав вибух, і двір заволокло чорним димом.

КВАРТИРА № 121.

МАНДРІВКА, ЩО НЕ ВІДБУЛАСЯ

Юлія ліниво розплющила очі. Нинішня ніч була трохи спокійнішою за минулу, болі не так сильно турбували її. Улюблениця Челсі зручно примостилася біля своєї господині й завела свої муркотливі пісеньки. Юлія потягнулася, погладила кішечку. Заплющила очі й поринула у спогади...

...Лише три роки тому вона їхала сюди модним та зручним способом — бла-бла-каром. Дорогою мило спілкувалася з водієм Олегом. Він виявився цікавим співрозмовником, галантним кавалером, чуйною та вихованою особистістю.

Зав'язалися стосунки. Він залюбки виконував усі її забаганки. Треба сказати, що забаганками вона не зловживала. А ще в них було спільне захоплення — подорожі. Жодні вихідні не минали без мандрівок! Дуже часто у свої подорожі вони брали й Лізу — доньку Олега від першого шлюбу. Це були неймовірні дні!

Але... Але щасливе, сповнене оптимізму життя піднесло жахливий сюрприз. У Юлії діагностували онкологію. З цим страшним діагнозом треба було звикнутись і самій Юлії, і всім рідним та близьким.

Ось тут і проявляється сутність людини! Вона або Людина, або слабке нагадування людини.

Олег виявився Людиною. Незважаючи на те, що вони не були одружені, він огорнув Юлію такою увагою і турботою, що більшого годі бажати. Лікарні, клініки, операційні, консультації зі закордонними спеціалістами... Так тривало вже півтора року.

Юля мала таку надію на одужання, таку жагу до життя, що всі, хто її знав, були впевнені — вона переможе хворобу! Вона буде жити! Та через три дні після чергової операції почалася війна...

Бомбосховища, життя в постійному стресі не спонукають до одужання. Її стан різко погіршився. А в лікарню везли й везли поранених. Медичний персонал і ладен був би більше приділити їй уваги, та не було коли. Рук катастрофічно не вистачало. От і вирішив Олег перевезти Юлію в місто, де мав знайомих.

Ось тут, у цій затишній квартирі, вони й оселилися. Челсі облюбувала підвіконня, але вночі завжди мостилася ближче до хазяйки, наче оберігала її. Стан здоров'я Юлії поліпшився, вона навіть почала працювати — дистанційно надавала консультації психолога. А у вихідні вони з Олегом вибирались у маленьку подорож...

...Юлія розплющила очі, усміхнулася Олегові, який уже приніс їй каву. Потім вони поснідали, згадуючи свої попередні мандри, та розпланували нинішній день.

Він обіцяв бути гарним.

Та несподівано загуділа сирена...

Будинок чув кожне слово, відчував кожну думку. За кожним його вікном пульсувало чиєсь життя. Плани, надії, мрії, сподівання — він усе знав. Лагідно усміхався про себе — так, як це може зробити Будинок, бо, наповнений людьми, він і сам поступово ставав людиною. Вони не могли знати про це, а він не міг їм

цього пояснити. Якби в нього були руки, він затулив би долонями їх усіх, сховав би від лиха. І йому було боляче за кожну людину, яка залишилася на самоті під виття сирен...

КВАРТИРА № 109.

СТРІТЕНСЬКА СВІЧКА

Сірий ранок поступово переходив у сірий день. Літня жінка подивилась у вікно й зітхнула.

Вона ще порається сама й задоволена, що не обтяжує дітей.

Уже й не віриться, що так швидко сплинув час. Тому й не думає про нього, адже в душі намагається бути молодою та енергійною. Турбує її інше — це якесь дивне відчуття небезпеки — начебто з повітря щось витісняє кисень, від чого дедалі важче дихати.

Не доведи Господи, страшно й проказати це слово: «війна»!..

Ось і в церкву б пішла, та важко — ніжки дуже болять, навіть із паличкою. Попросила дочку, щоби допомогла. Подякувала їй, побувала на службі Божій, поговорила з батюшкою. Засвітила лампадку перед іконою Богородиці, просячи в неї заступництва для України від ворогів, — вона ж наша покровителька ще з козацьких часів.

Там-таки, біля ікони, священник підійшов до неї, і це здалось їй добрим знаком. То й запитала в нього поради, бо тривога про нову війну не дає спокою, уже й ночами не спить. Батюшка уважно вислухав, потім на хвилинку відійшов, а повернувшись, подав три великі воскові свічки. Порадив у разі тривоги запалювати свічку й молитися, допоки не настане відчуття спокою в душі.

Коли повернулася додому — і справді стало якось легше. Так і проминуло кілька днів у молитві та при свічці, яку запалювала перед сном, як радив священник.

Про всяк випадок запаслася сухарями, олією та консервами, перевірила вихід у підвальне приміщення, яке колись чоловік влаштував під балконом, бо житло на першому поверсі, тому й стала почуватися безпечніше.

Цієї ночі вона заснула раніше, навіть новини не подивилася по телевізору. Кіт також спав, згорнувшись клубочком біля її хворих ніг.

Перед сном, молячись перед іконою, якою колись благословили її батьки, засвітила Стрітенську свічку, помолилася та й не погасила її, залишила біля ліжка. Чомусь відчувала потребу в мерехтінні цього особливого освяченого вогника. Для безпеки накрила стіл спеціальним настільним склом, яке знайшла у шафі. І сон не забарився...

...Тієї ночі вона прокинулася під ранок від гулу, що не стихав, а тільки наростав щохвилинно грізними звуками. Зателефонувала донька, в її тривожному голосі вона почула те страшне слово — «війна». Донька просила зібратися й чекати, вона обов'язково приїде, щоб забрати її до себе.

Постаралася хоч якось заспокоїти доньку, попросила берегти дітей, а ще — порадила також засвітити Стрітенську свічку, яку недавно принесли з церкви. Зібратися з думками, відкинути будь-яку паніку й молитися, благати в Бога захисту й порятунку від чужинців. Божа сила — найсильніша! Так думала й так молилася старенька, а на столі рівно горіла Стрітенська свічка.

Вибух примусив увесь дім здригнутись, усе навкруги затряслося. Балконні вікна розлетілись, але вони захистили вікно помешкання.

Сиділа перед іконою й обнадійливим вогником, просила Бога про захист та порятунок і вірила: Господь почує.

Вона не знала, скільки часу минуло, уже й свічка майже догоріла... Була настільки приголомшена, що й незчулась, як донька відчинила двері своїми ключами й підійшла до неї.

«Як вона добралася крізь це пекло? Не покинула стару матір, не побоялася, прибігла!» — серце здавило почуття жалю, любові та вдячності. Вони обнялися, відчуваючи гіркий присмак сліз. Довго мовчали, дивилися на вогник свічки. Можливо, це Він їх захистить і надалі?..

...Переїжджати до доньки вона відмовилася: навіщо заважати? Ще має сили, щоб себе обслуговувати.

Дні минали за днями. Вона прилаштувалася плести шкарпетки для бійців, «десятину» від пенсії обов'язково перераховувала на допомогу армії. Донька та внуки щодня ходили плести маскувальні сітки. А старенька щовечора запалювала свічку й зверталася до Божої матері — саме їй довіряла свої думки та переживання. І була впевнена: доки горить свічка — з нею нічого поганого не трапиться.

Цієї миті пронизливо завила сирена. Ну, то нехай виє. Вона до того звикла. Ноги болять, навіщо в те укриття спускатися?

На жаль, нема свічки — запалити. Закінчилися... З вогником свічки якось спокійніше...

А сирена вила...

Він звик до них. Сирени вили щодня, часто після них лунали вибухи. Десь далеко підіймався чорний дим. Іноді Будинок відчував легкий струс і дивувався: це ж треба, який вибух! Але сам стояв міцно, упевнений, що з ним нічого подібного не трапиться. Бо під його дахом — десятки чиїхось доль, чиїсь мрії, надії! Десятки життів — і серед них стільки малечі, яка тільки-но починає радіти цьому світу!

Із ним нічого не може трапитися, бо всесильний бог будинків добрий і справедливий. Він не допустить руйнування, бо в кожному кутку, за кожною стіною, під кожним метром даху і на кожному метрі підвалу чиєсь життя — людське чи тваринне. І кожне цінне, навіть отієї кішки Марильки, яку він прихистив під сходами, теж важливе. Бо кожне життя — важливе, і як люди цього не розуміють, коли він, Будинок, відчуває це кожною цеглиною!..

А ще кажуть, що люди розумні...

КВАРТИРА № 135.

КОЛИ ТОБІ П'ЯТНАДЦЯТЬ

Скупе зимове сонце заглядало крізь фіранку. Нарешті воно знайшло шпаринку і ковзнуло по дівочому обличчю.

Ангеліна любила суботи. Можна було спати до десяти або й дванадцяти, не поспішати робити уроки ввечері, не летіти на гуртки, які тепер, під час війни, були єдиною втіхою і можливістю поспілкуватися з друзями, бо шкільне навчання відбувалось онлайн.

У квартирі було тихо. Батьки, як завжди у вихідні, вирушили до церкви, а потім — до бабусі з дідусем.

Дівчина пішла на кухню. Тост, сир, варена курка, листя салату. Смакота. Може, ще собі яйце пашот зробити? І каву. Навіть найтемніший ранок стає добрішим од цього напою. А як пахне! Карамелькою! Тато щось новеньке купив для них із мамою.

Щоб надихнутися на нове відео, зайшла в «Тік-ток». Музика, приготування їжі, малювання, книжкові огляди, географічні цікавинки...

Раптом задзвонив телефон.

— Привіт, мала! — старша сестра Уляна, яка вже кілька років жила й навчалась у Києві, по відеодзвінку показувала Андріївський узвіз. — Думали погуляти, але тут не дорога, а скло. До Подолу хіба їхати.

— На чому? — здивовано запитала Ангеліна.

— Здогадайся сама, — пирхнула сестра. — Ну все, на мене чекають.

Уля обіцяла приїхати після сесії, наприкінці місяця. Ангеліна вже будувала плани, що вони робитимуть. А поки й самій пора до роботи.

Тільки не працювалося. Згадувався Стас із паралельного, який при зустрічі дивився скоса. І носом так смішно поводив. На їжачка схоже. Але ж дівчата казали, що він з Анжелою з 8-Б зустрічається. Проте ж дивиться так... багатозначно... Може, усміхнутися йому? А якщо їй здалося? Треба з Уляною порадитися.

Втім, у неї тепер є важливіші справи, ніж про Стаса згадувати. Поки батьків нема, якраз час зняти відео про... Що сьогодні вибрати? Англійську, малювання, музику? Може, розповісти якийсь цікавий факт із недавно прочитаної книжки? Тільки якої?

Ангеліна замислилася. Ну, не читають її однокласники. Ні, програмну літературу проглядають так-сяк. Дивно, що не розуміють: книги — це світ, сповнений не тільки пригод. Там можна знайти пораду на яке завгодно питання, якщо більше ні з ким поговорити. Та й узагалі...

Дівчина вже й не мислила себе без книг. Можливо, тому, що подруг у неї мало? Так чи інакше, але мама привчила Ангеліну любити хорошу літературу. Читала їй на ніч до дванадцяти років, підтримувала у пошуках творів для ілюстрування, коли дівчинка захопилася малюванням, водила на вистави за творами відомих письменників. І коли донька сказала, що буде вести блог, одразу запропонувала рубрику про літературу та купила їй кільцеву лампу.

Вона раділа, що книжкова забаганка купується відразу, як озвучена. Бо тепер стільки книжок цікавих виходить друком. І не завжди їх можна знайти в інтернеті.

Ангеліна витягла «Чарівні істоти українського міфу» з книжкової шафи і почала шукати матеріал.

«Ну, Повітруля нагадує фею. Чугайстер їх не любить. Ага, українські русалки мають ноги. Про це й поговоримо!».

Якщо ще додатково пошукати літературу про русалок? Чи русалок у літературі...

Окей, гугл. Леся Українка... Шевченко... Гоголь... казки народні... Винничук... Буде про що говорити!

Ангеліна набрала Катю. Та була не лише її найкращою подругою, а й помічницею, операторкою, порадницею.

— Привіт. Катрусю, гайда до мене відос сьогодні знімати.

— Привіт. Та нині ніяк, пробач. Мене Хмара в кіно запросив.

— Хто? — Ангеліна аж підстрибнула. — Це той, який з 11-В?

— Так, — голос подруги набрав значущості й багатозначності. — Уяви, сам Хмара. Я давно помічала, що він на мене «запав». Просто мовчала. Щоб ніхто не позаздрив. До нього, знаєш, скільки дівчат залицяється? І з його класу, і з паралельних. Навіть одна студентка, я чула. А він... він мене обрав. Так і написав учора у вайбері. І ми вирішили в кіно сходити. Там зараз та-ака мелодрама. Про кохання.

Ангеліна образилася. Ну й подруга! Мовчальниця. Ти диви, яка! А вони ж домовлялись усіма секретами ділитись. Особливо про хлопців. Гаразд, вона потім Катрусі все викаже. Але потім. Зараз не покаже, що образилася.

— Ой, переказуй йому привіт від мене. І — до завтра.

— До завтра.

Якщо вже сьогодні не виходить зняти відео, то можна залюбки почитати. «Лісову пісню» Лесі Українки вони ще не вчили. Але той уривок, що їй трапився при пошуку інформації, заінтригував. Книжка має бути на полиці у мами. «Треба їй написати, що я вибрала тему для відео!» — схопилася русява дівчина й відкинула з чола гривку.

Телеграм уже зеленів непрочитаними повідомленнями: чат однокласників, танці, куди треба було йти за дві години, сестра відео прислала.

«Мамусю, зніматиму про русалок. Де у тебе Леся Українка? Хочу «Лісову пісню» ще раз прочитати».

Вона була в мережі ще зранку. Цікаво, наскільки швидко відповість?

Ангеліна увімкнула музику в навушники і поки сіла робити уроки. Про повідомлення вона все одно дізнається відразу.

«Друга полиця знизу, третя секція справа».

Звістка прийшла водночас із тим, як Ангеліна поклала ручку біля зошита з історії. Ну як можна такий цікавий предмет настільки скупо подати між двох обкладинок підручника?

Дівчина потягнулася в плечах та пішла за книжкою, за якою недавно зняли офігенний мультик.

Вона згадала ще перший трейлер, після якого ходила і просила батьків піти в кіно. Ох, як вона на нього чекала! І ось, нарешті... Але чомусь не виходить у кіно піти. Постійно щось заважає. І вкотре собі пообіцяла:

«Як мама не зможе, то я... сама піду! Бо ж на Катю тепер можна не сподіватися. Вона без Хмари, напевно, не піде. А йому хіба цікаво мультик дивитися? Ще дражнити почне...». Подумала, і розгорнула томик творів Лесі Українки.

Читання захопило. Разом з героями Ангеліна проживала історію кохання Мавки та Лукаша. В якомусь місці на шкірі виступили «сироти», і читачка усміхнулася: пробирає. Вона загорнулась у плед і повернулася до книжки.

Незчулась, як минули ті дві години до танців. І тільки відклала книжку та вимкнула навушники, як у місті загула сирена.

Дівчина сумно зітхнула. Танці скасовуються.

А сирена не вгамовувалася...

* * *

Будинок добре бачив, як у місті частенько здіймався чорний дим. Але це було далеко, і він був упевнений, що йому нічого не загрожує: звик до вибухів. Він чув, як мешканці не раз говорили, що це небезпечне сусідство — завод, який тепер виготовляє щось для фронту. Що саме, будинок не знав, і це його не дуже цікавило. Але йому були неприємні ці розмови: він уважав себе велетнем, а мешканці мали щодо цього сумніви.

Але цього разу сталося лихо.

Він побачив це здалеку. Воно гуло і швидко наближалося. Він розкинув стіни-крила, намагаючись захистити тендітні життя, котрі його наповнювали. І до останньої миті не вірив, що воно влучить...

Удар відчув у самісіньке серце. А де ж воно?..

Посередині. Удар прошив його наскрізь, він здригнувся всіма стінами. Але встояв. Через кілька хвилин зрозумів, що, хоч і пошкоджений, але все ще незламний.

Ракета влучила у той під'їзд, який він любив більше від інших.

Вони були такі веселі, завзяті! Це єдиний під'їзд, де на стінах не малювали паскудних слів, де не сварилися, де на підвіконні між поверхами стояли червоні квітки в горщиках...

Він знав усе про кожного з них — і що відбувалося в кожній квартирі...

І ось тепер верхні поверхи осіли, завалили неушкоджені нижні. Він знав, що там, під завалами, люди ще живі. їх ще можна врятувати!

Якби він мав голос — він би кричав на весь світ: «Люди, що ж ви робите! Невже нічого не можна вдіяти? Невже весь світ так і буде дивитися на це?! О, як би ви знали, яке прекрасне кожне життя!».

Але ж хтось зробив це жахіття, на якомусь заводі якісь — такі самі, тендітні й беззахисні перед вогнем — люди

зібрали його, завантажили в якийсь пристрій, призначений для того, щоб убивати, і чиясь рука запустила його, знаючи, що коли воно увійде в його тіло й вибухне, десятки життів згаснуть!

Вони знали це, але все ж таки зробили.

Знали, що загине й та дічинка, яка читала біля вікна, і старий, і його пес, і кішка, і жінка, й дівчинка, яка танцювала у дворі, і її бабуся, і закохані, які так чекали на зустріч!..

Люди, зовсім не знайомі тим, хто це зробив, не винні ні в чому!..

Що ж це за люди по той бік? А чи люди вони?..

Мабуть, що ні...

Йому стало легше від цієї думки. Бо уявити, що такі самі люди, як ті, котрі жили тут, могли скоїти це, було неможливо.

Мабуть, якісь істоти, приблуди з іншої планети...

Бо якщо вони теж люди — то нема сенсу жити. Хай би зруйнували його вщент, аби він не міг чути ці звуки, відчувати їхній біль, згадувати, як було раніше...

КВАРТИРА № 118.

НАРОДЖЕНИЙ НЕ ДЛЯ ВІЙНИ...

Марко повільно розплющив очі. Прислухаючись до звуків у квартирі, він не поспішав підніматися з ліжка. Тихо. Батьки, мабуть, уже пішли. Вони сьогодні збиралися в гості. А він спав досхочу! Субота. Канікули. Марко тішився, що закрив семестр на «відмінно»!

Цікаво, чи є світло? «Ці віялові вимкнення добряче дратують, — подумав він. — І, взагалі, коли б раніше я задавався таким питанням?».

Зіскочивши з ліжка, він клацнув клавішею вимикача. Лампочка радісно засяяла.

— Клас! — вигукнув Марко і поставив на зарядку телефон.

Тепер це майже найголовніше, якщо є світло. Це — як чистити зуби чи вмиватися! Марко попрямував до ванної кімнати. У нього завжди був гарний настрій, незважаючи ні на що!

Пів на одинадцяту. За вікном хмарно й холодно. На столі мамина чашка з недопитим чаєм.

Вона часто так робить. Коли повернеться, доп'є. Як можна пити холодний чай узимку? Бр-р-р! «Мама в мене особлива — розумна, весела, щира! — відсьорбуючи

каву, неквапливо розмірковував Марко. — Узагалі батьки в мене класні!».

Чомусь згадався випадок, коли батько вчив його кататися на велосипеді. Крутячи педалі, Марко міцно тримався за кермо, а тяжіння працювало чудово: велосипед кренило то вправо, то вліво, але батько встигав його підстрахувати.

— Не бійся! Я поряд!

Він і зараз завжди поряд, коли потрібне міцне плече старшого друга.

Зумер телефона розігнав думки, немов полохливих пташок.

— Привіт! — бадьоро пролунав голос двоюрідного брата.

— Привіт, Дмитре!

— Сьогодні о п'ятій ідемо до волонтерського центру?

— Авжеж! Як домовлялися!

— До зустрічі!

Марко поклав слухавку й затримав погляд на коробці, що лежала зверху на кухонній шафі. «Це на випадок голоду! — згадав слова мами. — Так роблять зараз усі, ніхто не знає, що буде далі. То ж війна!».

Раніше це слово було якимось далеким, а тепер воно жахом увірвалося в життя. Марко дуже любив читати, але про війну — ніколи. Думав, коли це було?! А тепер ось вона, війна, поряд! Кожного стосується! І його, Марка, особисто! Тільки обличчя у війни для кожного своє.

Чомусь згадалися слова батька: «Війна — немов лакмусовий папірець, проявляє нашу сутність через учинки». Так він сказав, коли повернувся з військкомату роздратований, бо не взяли на фронт через хворобу.

Марко підійшов до вікна. Подивився на різнокольорові машини у дворі, метушливих людей... Настя, сусідська дівчинка, вигулювала норовливого пса. Усе наче в мирному житті, з однією тільки обмовкою: ніколи не знаєш, що й куди прилетить, кому прилетить і в якому місці.

Марко — першокурсник. Але він не так уявляв собі студентське життя. Монітор, темні віконечка студентів без можливості особистого спілкування, скасовані через вимкнення світла лекції, і він — самотній з цього боку екрана. Адже перший курс — це нові друзі, цікаве життя, посиденьки за горнятком кави й обмін інформацією. Багато однокурсників через війну тепер за кордоном, хто де...

Холодильник, немов жива істота, поперхнувся й замовк. Знову згасло світло. Марко вимкнув усі прилади — це вже перетворилося на звичку. Разом із електрикою зникли мобільний зв'язок та інтернет.

«Тоді будемо обідати!» — уголос проказав Марко, бо процес поглинання їжі заспокоював.

Учора, повернувшись із вулиці, Марко почув слова матері: «Він народжений не для війни!». А батько відповів: «Ніхто для цього не народжується!». Вони говорили про нього. Але раптом замовкли, як тільки почули, що Марко повернувся додому.

Спрацювала сирена повітряної тривоги. Про правило двох стін він пам'ятає.

«Мені теж іноді страшно, — Марко перебрався до коридору. — Може, через це ми з Дмитром і стали допомагати у волонтерському центрі, бо є люди, яким набагато страшніше. Вони втратили свої домівки і близьких. А ще я зустрів там її».

Марко, зручно вмощуючись на підлозі, замріяно усміхнувся. Він згадав її невимушений сміх і виразний блиск зелених очей. Вона прикувала його до себе поглядом. Тоді немов блискавка вдарила: це вона! Читаючи в книжках про подібні почуття, не вірив, що таке може бути. Як, не знаючи людини, можна її покохати?! Але тендітна, з дрібними пружинками-кучерями на довгому вогняно-рудому волоссі дівчина

заволоділа його думками. Сьогодні він знову її побачить! Настуся... Десь під грудьми запурхали різнокольорові лоскотні метелики.

«Увечері обов'язково розповім про неї мамі. Цікаво, що вона скаже, — вирішив Марко, — увечері...».

Та він не встиг додумати...

КВАРТИРА № 139.

КОРОБКА З ПЕЧИВОМ

Нині був важливий день — день найму на нову роботу, і Вікторія хвилювалася. Не те щоб дуже, але від цієї роботи багато залежало. Передусім їй потрібно було оплатити оренду квартири, у якій вона з дітьми тепер жила.

А ще їй необхідні нові речі дітям, які зростали, наче на дріжджах. До того ж вона як приватний підприємець зі стажем узагалі любила мати грошенята в запасі, а тепер у неї було «зеро», тобто нічого. До речі, це мала бути лише співбесіда, і Вікторія не була впевнена, що її візьмуть. Але вона зробить усе, щоб отримати цю роботу.

— Поводьтеся тихо, не бешкетуйте, — наказала десятирічному Вадимові й семирічній Ксюні. — Щоби потім сусіди не скаржилися. Бо знаю я вас! А коли сирену почуєте, обов'язково тут, у коридорі, на стільці сідайте. Поки відбою не буде, сидіть! Ви ж пам'ятаєте, що це важливо і може врятувати життя?

— Ой, та завжди тихо. Ну, пореве та сирена, та й годі. Я з хлопцями розмовляв. Вони навіть під час тривоги гуляють — і нічого, живі-здорові, — зневажливо пхекнув Вадим.

— А можна, ми теж підемо гуляти, як сирена завиє? — відразу пожвавішала Ксюня.

— Ні в якому разі! — захвилювалася Вікторія. — Я зможу працювати тільки тоді, коли буду впевнена, що ви в безпеці. А робота мені дуже потрібна...

— ...бо нам потрібні гроші, — скривився Вадим.

— І навіщо людям ті гроші? От би всі жили дружно, просто мінялися тим, кому що необхідно, — замислено протягнула Ксюня.

— Можливо, колись це й станеться. Але не тепер, не тепер, — посміхнулася Вікторія. Донька часто дивувала її філософськими роздумами. А Вадим, на відміну від сестри, — чистий прагматик.

Гарні в неї діти. Але... Треба бігти, бо не встигне на зустріч. А запізнюватися, коли шукаєш роботу, не варто.

— Тільки не забудь принести щось солоденьке! — навздогін вигукнув син.

їхати їй потрібно було за місто, у невеличке село, де розмістилося майбутнє місце її роботи.

Вікторія сиділа в маршрутці й роздивлялася пейзаж навкруги. їй подобалося це місце, де траса йшла поряд з рікою, а на пагорбах розташувалися невеличкі будиночки.

«Де ж цей сирний хутір? — подумала Вікторія. — Скільки ще їхати?».

Вона запитала в жіночки, яка сиділа поряд. Та відповіла, що Вікторії потрібно виходити разом з нею через зупинку.

На місці жіночка показала, куди йти:

— Вам сюди, — сказала вона. — Тепер прямо вниз і проміж будинків до річки. Потім перейдете місточком та повернете праворуч. І вийдете до цього сирного хутора... А знаєте, чому він так називається? — запитала жіночка, мабуть, їй дуже хотілося побалакати з кимось.

— Знаю, — відповіла Вікторія, яка поспішала, але дала жінці можливість виговоритися. Багато кого вона зустрічала тепер, кому це було вкрай необхідно зробити. Просто побалакати, щоб тебе послухали.

— Там раніше пустир був, усяке сміття валялося в посадці. Прийшли працьовиті люди, побудували гарний дім, потім узяли в оренду землю, усе вичистили, вирубали посадку, облаштували загони, хліви. А тепер у них чого тільки нема: і вівці, і кізочки, і кури, і гуси, і коні. І навіть рідкісні гвинторогі барани є...

— Знаю. Із Харкова, із зоопарку вивезли тих тварин, коли там бомби падали, — відповіла Вікторія.

— Ну, хай щастить! — жіночка помахала рукою та й пішла у своїх справах.

Вікторія попрямувала доріжкою, яку вказала попутниця.

Пройшла поміж невеличких будиночків перед підвісним мостом, що гойдався на залізних тросах. Тримаючись за поручні з товстого каната, вона перейшла красиву невелику річку із зарослими осокою берегами і закрокувала селом, де за парканами квоктали курочки й гавкали собаки.

На пагорбі побачила огорожу з дерев'яних балок та велику вивіску, на якій було написано «Сирний хутір».

«От я й на місці!» — подумала Вікторія, швидкими кроками наближаючись до невеликої крамниці, де, мабуть, продавали вироби з молока. їй дуже хотілося почати працювати. Тут був її інтерес: їй потрібні кошти на життя. Бо після евакуації вони зі сім'єю залишилися зовсім без грошей. А тут їй пообіцяли не тільки роботу, а й бонуси: їжу для дітей і для її котиків, яких вона з великими зусиллями вивезла з-під бомб.

Зійшовши сходами крамнички, яка торгувала усім, що виробляв «Сирний хутір», Вікторія зайшла всередину. Яке розмаїття! Скільки всього смачного стояло на полицях! Овочі та різні сири й у скляних банках, і великими кругами, які були промазані воском. Можна й кави випити за гарненькими столиками!

До Вікторії підійшов хлопець, запитав, чим може допомогти. На це вона відповіла, що домовилася про зустріч з хазяйкою.

— А, точно! Ви менеджер із роботи з туристичними групами! — кивнув головою хлопець. — Сідайте, я вас кавою та печивом пригощу.

Вікторія вмостилася на масивний стілець, зроблений з дерева у стилі старого грубого селянського дизайну. їй принесли філіжанку кави й печиво, обсипане цукром та корицею.

— Дуже смачно! — похвалила Вікторія.

Цього часу до крамнички увійшла зовсім молода жіночка, яка після короткої розмови з хлопцем підсіла до Вікторії.

— Мене звати Інга, я власниця «Сирного хутора».

— Ви самостійно цим керуєте? — здивувалася Вікторія.

— Разом із чоловіком, він у нас за головного, а я більше щодо персоналу та продажу, — пояснила Інга. — Ви згодні на наші умови? Бо ви нам підходите.

— Так, згодна, — зраділа Вікторія, розуміючи, що вона прийнята на роботу і що не доведеться чекати відповіді тиждень, аби дізнатися, узяли чи ні.

— То й розпочинайте сьогодні. Ось вам список екскурсоводів, з якими ми працюємо щодо приїзду на «екохутір» — так нас ще називають. Подзвоніть і надайте інформацію щодо нових екскурсій, відзначте, хто приїде найближчої суботи.

— А що нового для них у цій інформації? — по-діловому перепитала Вікторія, бо на сайті вже заздалегідь ознайомилася з культурною програмою, яку надавали екскурсантам.

— Риболовля з нового пірса, купання на піщаному пляжі, можна навчитися козу доїти, на верблюді покататися, — відповіла Інга. — Узагалі, може, на «ти» перейдемо? Ми приблизно одного віку, не люблю своїм одноліткам «викати».

Вікторія погодилася.

— А як ви з чоловіком оце все організували? — запитала вона.

— Як? Та заробили грошей у Європі, довго думали, чи там залишатися, чи їхати сюди. Вирішили повернутися. Тут якраз і ділянку цю запропонували. Ми її дооблаштували, дім побудували, людям роботу даємо, продаємо їстівне. Якось так.

— І тварин рятуєте, — додала Вікторія, яка була ознайомлена з історією евакуації коней та інших тварин і звірів із харківського зоопарку.

— І це теж, — кивнула Інга. — Раді тебе бачити в нашій команді. Берися до справи! Якщо будуть питати, я на фермі — сир по формах розкладаємо, — це Інга сказала вже хлопцеві, який розставляв товар на полицях.

Вікторія допила каву, доїла печиво, але два маленьких смаколики залишила й загорнула в серветку, щоби принести додому дітям.

— А ви кому печиво загортаєте? Діткам? — запитав уважний хлопець.

Вікторія кивнула. їй стало ніяково, що чужа людина таке побачила. Ще подумає хтозна-що.

— Та ви не переживайте, усе нормально! — засміявся хлопець, побачивши спохмурніле обличчя Вікторії. — Я запитав, бо якщо дітям, то я вам ще дам. Ось!

І він зняв із полички коробочку з печивом і поклав перед Вікторією.

— Дякую вам, — вона змахнула сльозу. — Я не бідна, просто так у нас було заведено, що завжди щось смачненьке дітям приносила.

— Не хвилюйтесь, я все розумію, — відповів хлопець. — Ви краще перевзуйтеся. Ходімо, я вам ферму покажу. Он чоботи ґумові лежать, є різні розміри. Узувайте.

Він покликав жіночку із сусідньої кімнати, аби та його підмінила, а потім більш як годину водив Вікторію «Сирною фермою». Зацікавлена, вона оглянула все: і вівчарню, і маленьких кізочок, і цех, де виготовляли сири. Потім її нагодували тарілкою смачнючого борщу, який дядько варив на природі у великому казані для бригади будівельників. Вона спершу «проковтнула язика» від смаку, а потім зрозуміла, що їй сподобалися місцина і люди.

Так, вони усе втратили, евакуювавшись зі свого рідного міста після обстрілів та бомбувань, але тут її сім'я зустріла тепло й доброту незнайомих людей, які щиро ділилися з нею всім, що мали. Тепер це місто стало їй рідним, і вона докладе усіх зусиль, щоби бути корисною цим людям, щоби повернути своїм дітям усе, що втрачено через війну.

А вдома на неї чекали найкращі у світі син і донечка. Вікторія тішилася думкою, як приїде й скаже їм: «А мене взяли!». І пригостить їх печивом!

...Вона ще не знала, що пригощати вже нема кого...

Він її побачив — вікнами верхніх поверхів. Вона гула й швидко наближалася. Це було суцільне Зло — смертельне, хиже, нелюдське. Це була смерть.

А що він міг зробити? Переміститися?.. І в ці хвилини до вибуху він почув одразу всі голоси тих, хто залишався у його стінах — як композитор чує всі інструменти в оркестрі.

Голоси були дитячі, дорослі, жіночі, чоловічі... Вони розповідали про своє життя у його останні хвилини.

Він знав, що вони тепер ніколи не щезнуть, і він завжди буде чути кожного у своїй пам'яті...

...Вона швидко наближалась. Якби він міг, то заплющив би очі.

Не міг. Тому зустрів її, дивлячись прямо, і грудьми прийняв на себе вибух.

А голоси продовжували звучати, хоча багатьох із тих, кому вони належали, уже не було серед живих...

КВАРТИРА № 127.

ЩАСТЯ НА ВОЛОСИНІ

Жінка сумно дивилася у вікно свого купе і бачила, як пролітали та змінювалися краєвиди незнайомої місцевості, але нічого особливого там не було: такі самі поля, такі самі переліски, як і в Україні, такі самі зграйки птахів у цілеспрямованому леті в пошуках їжі.

Вона не обтяжувала себе ніякими думками — просто рухалася разом з потягом уперед, куди він її віз, і слухала ритмічний перестук коліс.

Везла в собі емоційний багаж від подорожі Європою.

Якби не ця безглузда безпричинна війна, жінка навряд чи наважилася б на таку далеку дорогу, але донька з онучкою, у чому стояли, ухопивши лише документи й телефон, кинулися того страшного дня з міста, бо перед їхніми очима ракета влучила в сусідній будинок і розірвала його навпіл...

То була весна, а тепер настали холоди, і купити весь одяг та взуття на зиму для обох було складно.

Вони тоді поїхали світ за очі, куди були квитки, не маючи ніякого розуміння, де зупиняться, в якій державі, на чиїй землі. Аби дитина не бачила жахів бомбардування і не чула виття сирен повітряної тривоги...

Відвезла все, що згодиться їм, може, і не на один рік перебування в тім далекім краї, аж поки не закінчиться війна.

їхала спустошена усвідомленням відстані між ними й собою, між північчю Франції та Україною, між чужим кутком і квартирою дочки, яка за пів року відсутності господарів стала пусткою. Туди вона мала заїхати, перш ніж повернутися додому.

Прилягла, заплющила очі від подорожньої втоми, задрімала під ритмічний перестук коліс об натруджені рейки.

А коли вже перетнули кордон та їхали Україною, на будівлях вокзалів читалися назви міст, від яких серцю ставало затишно і млосно водночас...

Надвечір двері відчинились, і в купе зайшов військовий.

Вона зупинила на ньому невідривний погляд, немов до неї з неба спустився янгол світла.

Розумні очі... благородна постава... мужній силует... і камуфляжний однострій.

Вона зустрічала на своєму віку багато різних чоловіків. Намагалася з'ясувати їхні особливості, щось пропустити, щось не помітити, щось узагалі не брати до уваги: люди мають право бути різними.

Вона втомилася жаліти чоловіків, бути для них нянькою.

І з роками дійшла впевненості, що тільки герой здатен проявити у ній істинний скарб жіночності, відданості, злету сутності аж до осяяння...

Потрясіння від неминучої зустрічі з героєм, яка нині трапилася, заволоділо всім її єством.

Він сів навпроти неї. Обоє мовчали, але потайки розглядали одне одного. Вона майже фізично відчувала його думки:

— Яка мила жінка... Не можу визначити вік... Розумні очі....

Вона ховала усмішку й подумки відповідала:

«Мені теж сподобалися ваші розумні очі...».

Він сумно зітхнув:

«Утома на душі не дає дихати на повні груди...».

Уявила, як вона пестить його сиве волосся:

«Я поглядом знімаю вашу втому...».

Він примружив очі, похитав головою, ніби на свої думки собі ж і відповів:

«Чим вона наповнена, ця жінка, хто вона?.. Вона природна, ніби з минулого, вона нетутешня...».

Кинув погляд на миле обличчя і голосно зглитнув. Примарилося, що перед ним портрет Джоконди, огорнутий флером таємничості й непізнаності. Ніби до нього голосно промовили:

«Вам буде складно відразу вгадати, хто я... Та я бачу, хто ви... Ваша благородна сивина зачарувала мене з першого погляду...».

Він уявив себе мушкетером: мереживні манжети, тонкі шкіряні рукавички, капелюх з білими перами, на боці — шпага. Захотілося зняти капелюх, уклонитися, поцілувати тонкі пальчики:

«У вас рухи аристократичні...».

Вона опустила вії:

«Ви особливий, неординарний — і це як статус...».

Серце забилося сильніше:

«Від вас ідуть такі хвилюючі флюїди...».

Жінка ніби прислухалась:

«Як романтично: я сприймаю вашу ідеальність...».

Цікаво, хто вона? Звідки? Куди їде? До матері? Чоловіка?

«Нізащо не вгадаю, хто ви, але що особлива — це точно...».

Поталанило якомусь небозі...Чому «небозі»? Я що, ревную?

«Я натхненна зустріччю з вами...».

Вона відверто подивилася йому в очі. Невже не звернеться до неї?.. їх очі вже усе сказали одне одному...

Але він мовчав.

Можливо, це лише гра її уяви? Вона завжди вирізнялася бурхливою уявою. Легко закохувалась, а потім... розчарування, сльози, безсоння. Подруги радили не шукати принца, а вона... знов обрала не того. Але тепер вона вільна. І цей попутник навіяв стільки приємних мрій!

Він вийшов на наступній станції.

Вона зітхнула. Знову помилилася!

Потяг набирав швидкості.

Вона доїхала. Занурена у свої роздуми, не звертаючи уваги на виття сирени, зайшла до квартири дочки.

«Я чекатиму на вас... Ви для мене — Герой цієї війни... Я вірю, що зустріну вас... коли все закінчиться»...

...А потім пролунав вибух.

КВАРТИРА № 111.

РАНОК СУДНОГО ДНЯ

Хоч би як планував я перші хвилини після сну вранці — із вірогідністю десь відсотків на 95 вони почнуться так: тільки зачувши, що відчиняються двері зі спальні, до мене кинуться пес і кіт, щоби повідомити: вони — найголодніші істоти на всій планеті. Кіт сповістить про себе щонайменше трьома впевненими «мурррр!», ніжно вкусить за литку (ніби підганяючи цим скоріше до кухні), а згодом застрибне на стіл і почне тицькати мене у груди своєю котодолонею (немов шукаючи навпомацки кнопку активації пожвавленого режиму). Тому годую його першим. Такий уже закон: «спочатку тим, кому треба» — хто найкраще вдає зі себе нужденного — у того більше шансів отримати поза чергою.

Із псом зустрічаюся на добрих секунд десять пізніше. Жваво хитаючи хвостом-крендельком, обходить мене по колу (коли я вже мчу годувати кота), ризикуючи, що можу перечепитися через нього і приземлитися на це джерело відданості та рохкання. Й уже на кухні сяде біля своєї миски, вказуючи, що зробив усе можливе, аби отримати свій законний сніданок.

А я, взагалі-то, планував почати ранок з того, щоби поставити варити собі кашу. І вже потім, коли вона булькатиме у каструлі, — використати цей час до настання al dente на виконання обов'язків перед тими, хто приручив мене. Так, у фантазіях про свої майбутні кроки в розпорядку дня — я часто педантичний і досконалий. Бо в ці планування не можна закласти цукор, що розсипався по столу, вперто оминаючи цукерницю на шляху з фабричної упаковки. Або пачки рису, яка точно мала лежати на третій поличці комірчини десь біля тушонки, котру замовляли у розпал ковідних часів на випадок, що всім нам доведеться самоізолюватися на невизначений термін (ага, вкотре згадав, що треба глянути, який у неї термін придатності, однак уже не сьогодні).

Але під мікрохвильовкою, мабуть, зачаїлася щедра дрібка цукру, назбирана там за тиждень. І каші таки нема. «Бермудський трикутник» комори проковтнув її, підсунувши замість неї оманливу впевненість, що вона обов'язково зустрічатиме мене тут зранку — не менш привітно, ніж мої кіт та собака.

Натомість помічаю гречку швидкого приготування у пластикових стаканах. Куплену в листопаді під час знеструмлення як пам'ятник моїй кмітливості. Тоді ще хвилювало питання, а що як із електрикою не буде й газу — за скільки годин крупа достатньо набрякне від крижаної води, аби (хай уже із тим al dente!) її в принципі можна було так-сяк прожувати?

Мабуть, відчувши мою розгубленість, строкаті етикетки на гречці зблискують сонячними зайчиками від фіранки, що хитнулася (це кіт уже поїв і гнівно крутить хвостом на підвіконні, бо голуби вийшли на свою щоденну варту наїдків під вікнами). Мовляв, підказуючи, що сама доля, боги непередбачуваності або хатні духи комірчини схиляють нарешті звернути на них увагу. Проте є в цьому своя забобонність. Страх порушити стратегічні запаси на чорний день. Бо яким би ти не був оптимістом — важка долоня завбачливості не сповзе з твого плеча аж до перемоги. Знехтувати нею — це як стати на один шар шкіри тоншим. Обрушити один зі стовпів космічної світобудови, що тримає дах у всіх сенсах цього слова.

Ох, дідько! Точно — треба ж було зранку прочитати новини. Трохи більше ніж через рік після повномасштабного вторгнення ця звичка виходить з ужитку. Стрічка повідомлень у телефоні вперто мовчить про обставини вчорашніх прильотів. Натомість кожен п'ятий допис приблизно однакового тексту: «Поставте в коментарях +, що з вами все добре».

Фейсбуку вже давно треба створити для українців опцію — автоматичну розсилку плюсиків у коментарях френдів. Хоча ні, ось це ручне відплюсовування кожної окремої стривоженості — особливий ритуал єдності. Який хоч і став схожим на формальність, та все ж додає спокою вже десь на четвертому разі за ранок.

Що записати у планування ідеального майбутнього? Перевірити тушонку. Перебрати запаси в пошуках рису (він точно десь там є!). Купити кілька пар шкарпеток.

А тепер можна розрадити себе класичним сніданком (канапкою з кавою). Можливо, навіть із нагоди зниклої упаковки каші — відкрити банку варення. Хоча ні! — та дюжина банок варення, що нагріб торік восени, — теж на чорний день.

Ставлю чайник і дивлюся на пса. Той уже також давно доїв свій брикет із телятиною, але все ще наснажливо винюхує підлогу навколо миски. Так, друже, знаю, ти впевнений, що найсмачніші шматочки ще не з'їдені й десь під самісіньким твоїм носом чекають на тебе. Так само як і я був упевнений, що бачив днями ту пачку рису — лежала собі згори, не треба й шукати.

Хіба можу позбавити друга цієї надії? Ні. Лише з ніжністю почухати за сивуватим вухом, щоб він відволікся від своєї мани. Мопс кілька разів чхає і розчаровано сідає під моїми ногами біля стільця.

Не мушу зраджувати свої прагнення у продуктивному плануванні часу. Поки нагрівається чайник — треба дістати розчинну каву і глянути, що там є з мелених спецій до неї. Має лишитися куркума, мускатний горіх, чорний перець. Десь із червня 2022-го особистий стовпчик витрат на спеції різко стрибнув угору й відтоді відмовляється спускатися бодай на сходинку нижче. Можливо, то лише плацебо, але це одна з тих дрібок у повсякденні, що допомагають тримати коливання внутрішніх терезів і збирати думки докупи. Особливо, коли впритул насуваються дедлайни з роботи, наче корабель на скелі з невблаганним «Ну?!», що, здається, набуває вселенського звучання. І тоді вже додаєш чарівної сили каві, щоб так само, як щойно кіт лапою, шукати в собі режим максимального пожвавлення.

От і зараз треба буде заводити двигун думок, щоби скласти пазли у голові. Після того, як заснув майже під ранок. Коли уроборос вікторини «Це були прильоти чи ППО?» виплюнув свого хвоста і дозволив таки відключитися.

Уже сотню разів бачив світлини російських ракет, що влітають у будинки. Але коли вони ось так мчать до нас глухої ночі — вони завжди уявляються ніби зі старого ретро-мультфільму. Схожі на металевих акул із усміхненими пащами, з яких стирчать ікла, і з ласими поглядами в очікуванні поживи. Заплющую очі й бачу цю зграю хижаків у хмарах, мов серед пінистих хвиль океану.

О, дідько! Свистить чайник. Як я міг так схибити? Порятунок сусідів та рідних від гучних і протяжних звуків — одне з нових колективних правил етикету після 24-го лютого. Не вмикати зайвий раз витяжку над пічкою, коли щось смажиш. Не користуватися пилосмоком. І навіть не діставати фен, попри мокре волосся, коли вже треба було виходити взимку з дому.

І тільки-но вимикаю свисток, як крізь шумоізоляцію на вікнах проривається звук, від думки про який щойно хотів уберегти сусідів...

КВАРТИРА № 122.

ФЕЯ

Юля вправно затягла золоту стрічку на останній кульці яскраво-рожевого кольору в сердечках. Лишень послабила руку, кулька весело здійнялася до стелі. А там уже чекали інші — білі, червоні, бузкові, а ще найголовніша — великий рожевий поні з фольги. Сьогодні іменинниці — дівчинці Катрусі — п'ять рочків!

Витягнувши вилку з розетки, Юля вдячно погладила старенький компресор: дякую, мій хороший, тримаєшся, не підвів, не зламався. Час такий, що треба всім триматися і за все одне одному дякувати. Знову ж таки, електрику не вимкнули, встигла кульки надути — дуже всім дякую.

Вона перевірила пакет із сюрпризами для іменинниці та її маленьких гостей, підійшла до приготованого костюма феї і на кілька секунд зупинилась. От і повернулася до того, із чого починала сім років тому. Тоді щойно закінчила педагогічний, збиралася працювати у школі, але, спробувавши, зрозуміла — не зможе, це не її. Разом із подружками з театрального коледжу вони почали проводити дитячі свята. Квести, вікторини, привітання... Самі вигадували сценарії, писали тексти, костюми спочатку теж майстрували, потім уже замовляли в ательє. Перші заходи проводили для друзів та родичів, але виходило непогано, дітям подобалося.

— Такі гарненькі дівчата, — відгукувалися про них батьки маленьких клієнтів. — Малята задоволені, що вони спілкуються з ними, наче з дорослими, не сюсюкають. І програми в них цікаві: й кумедні, й водночас розвивальні.

Поступово про них дізналися в місті, передавали одне одному контакти, тож справа пожвавішала. За кілька років самодіяльна команда виросла до івент-агентства. Щоправда, з перших учасників залишилася тільки Юля, дівчата «розгубились» — одні повиходили заміж, інші знайшли себе деінде. Натомість з'явилися режисери, декоратори, актори, дизайнери, офіс у центрі міста та гучна назва: «ShowTime». А ще безліч партнерів: танцюристи, циркачі, стендапери, діджеї та інші майстри, щоб розважати різну публіку.

Сама Юля тепер займалася лише організацією, гордо називала себе CEO, але іноді таки брала участь у заходах. їй дуже важливо було тримати форму, відчувати публіку, її реакцію, настрій. Та, як і раніше, завжди полюбляла понад усе саме дитячі свята. Якщо треба було підмінити когось із дівчат-аніматорів, часом і сама виходила. Постійно казала підлеглим:

— Діти — найкращий маркер. Вони завжди відчують нещирість чи фальш. Щось зненацька запитають і покажуть, де в сценарії дірка. Той, хто навчився дивувати й забавляти дітей, потім легко впорається і з дорослим заходом.

Отже, виявилося, не дарма. Тож не дивно, що збережена навичка знадобилася саме зараз, у воєнний час.

Порожняві коронавірусні часи її агентство сяк-так, але пережило. Звичайно, не було колишнього розмаху, галасу та велелюддя, але люди все одно хотіли проводити весілля, розважатися на корпоративах, відзначати дні народження. Довелося трохи перебудуватися, перевести максимум подій у формат open-air, але після кількох дуже успішних івентів на святкування Нового 2022 року можна було сміливо сказати, що кризу вони подолали. А потім настало двадцять четверте лютого — і все зруйнувалося в одну мить...

Початок війни Юля пам'ятала доволі тьмяно. Після перших ранкових вибухів усе понеслося якимось жахливим вихором зі страшних новин і подій. Один за одним писали співробітники та партнери: ми збираємось їхати, їдемо, уже поїхали. Юля залишалася. Сама не розуміла чому, але просто фізично не могла виїхати. Може, тому, що приходили й інші повідомлення: я у військкоматі, завтра вирушаємо, мене мобілізували, я сам, добровольцем...

Воювати пішли саме ті люди, від яких вона цього ніяк не очікувала. Директор фірми, котра займалася світловими ефектами та лазерними шоу. Актор місцевого драматичного театру, який іноді в них підробляв конферансьє. А ще Богдан, просто незамінний артист, яким можна було закрити будь-які прогалини чи паузи. Він умів жонглювати, показувати фокуси, виконувати циркові трюки, робити бармен-шоу коктейлів. І за нього Юлі чомусь боліло найдужче. Худорлявий, геть іще юний, щойно після циркового училища. Тепер він іноді викладав відео у фейсбуці з передової, завжди жартівливі, кумедні — то картоплею жонглював, то на голові стояв. З екрана дивився на Юлю геть незнайомий бородатий чоловік у повному екіпіруванні з автоматом і веселими очима Богдана.

Сама вона гарячково метушилася між знайомими волонтерами, шелтерами, зборами на машини, тепловізори і дрони. Закуповувала, відвозила величезні пакунки з продуктами, ліками, одягом для переселенців та з усім, що було в списках, які здавалися нескінченними. Офіс перетворився на перевалочний пункт: туди постійно щось привозили, забирали, складували. Кілька разів вона ходила плести маскувальні сітки до партнерів, які до війни займалися святковим декором, а тепер шили форму. Але не змогла — монотонна робота просто зводила її з розуму, цілком вибивала з колії. А тоді хтось зі знайомих раптом сказав:

— До шелтеру привезли багато дітей із Донецької та Запорізької областей. їм би психолога. Або щоб позаймався хтось.

І вона помчала. Малювала, ліпила, читала книжки, проводила конкурси, руханку. Одні діти приходили до тями і разом з батьками їхали далі. Відразу ж приїжджали інші. У шелтері доводилося буквально жити.

Так минуло кілька місяців. Десь на початку літа Юля зненацька виявила: у неї майже закінчилися гроші. Дуже непоганий, дбайливо накопичений запас швидко витратила на збори й закупки, і він буквально витік крізь пальці. На картці залишалося коштів, щоби протягнути максимум до осені. Тоді ж добігала кінця оплачена оренда офісу.

І приблизно тоді ж пролунав перший дзвінок:

— Вибачте, а ви в місті? Працюєте? День народження для дитини можете влаштувати?

Нашвидкуруч вона накидала сценарій свята, розшукала дівчину-аніматора, знайшла кафе в підвалі — батьки іменинника попросили підібрати безпечне приміщення. Усі діти були місцеві, але здавались якимись розгубленими, начебто не вірили, що це все насправді — гірлянди з повітряних куль, веселі клоунеси, гармата-конфеті, конкурси, подарунки...

І вже того ж дня Юля зрозуміла: треба працювати. Хоча б заради дітей, у яких дитинство лише одне, й, попри все, у ньому обов'язково мають бути свята і квести, клоуни та супергерої, торти зі свічками й сюрпризи. Почала дізнаватися, хто в місті, з ким можна співпрацювати. Оновила рекламу в соцмережах, у тексті залишила лише дитячі свята та додала: «Частину коштів виділяємо на допомогу ЗСУ». Вона дуже хотіла б віддавати не частину, а все, однак треба було за щось жити.

Реакція на рекламу була несподіваною. У коментарях під постом люди вихлюпували біль і жах, накопичені за ці місяці.

— Як ви можете думати про свята в такий час?!

— Вам би лише кишені набивати, забули, що війна у країні!

— У кого тепер є гроші на ваші розваги?

— Усі нормальні люди дітей за кордон вивезли!

Юля спочатку намагалася відповідати, переконувати, пояснювати, сперечатися. Її закидали образами. Якоїсь миті хотіла взагалі все скасувати, забути, кинути і виїхати за кордон, як багато хто. Але потім пролунав дзвінок:

— Яке щастя, що ви працюєте! Наш тато тепер воює. І він сказав, що дуже хоче, аби Оленка мала справжній день народження.

Юля вхопилась за цю фразу, наче за рятувальний круг. Щастя. Хай би хоч у когось був шматочок щастя. Хоч би ненадовго, на кілька годин.

Працювати було непросто. Обмаль людей, обмаль можливостей. Та й сил, як виявилось, уже теж було обмаль. Постійний потік трагічних новин і сигналів тривоги. Якось під час квесту в парку зовсім поруч пролунали вибухи. Усі вони — Юля, діти, батьки — прожогом помчали до найближчого підземного переходу, а коли добігли, іменинник, десятирічний хлопчик, спокійно заявив:

— А чого ви так перелякалися? Це ж ППО, за звуком чути.

Усі розсміялись, а вона ледве стримала сльози, що навернулися на очі.

Восени стало ще складніше. Після періоду уявного затишшя знову почалися ракетні атаки — страшні, масовані, а разом з ними — вимкнення електрики, у найкращому разі на кілька годин, часом — знеструмлення на кілька днів. Юля закликала всю свою фантазію, вигадувала сценарії і жарти на випадки раптових вимкнень, щоб діти не лякалися. Найкращими подарунками стали ліхтарики, найкращі конкурси та квести — у цілковитій темряві.

Але сьогодні можна було не перейматись. У кафе, де планували день народження, недавно встановили генератор. І розташоване воно неподалік — у сусідньому будинку, на першому поверсі. Можна відразу одягнути костюм, під довгим зимовим пуховиком не видно. Щоправда, перука рожева, але це дрібниці — тепер і так у всі кольори фарбуються, тим паче кілька хвилин бігу.

Вона перевдяглася, закріпила блискучі крильця на спині, розправила спідницю-пачку. Дивлячись у дзеркало, з гіркотою відзначила, як змінилася за ці довгі воєнні місяці. Не те, щоби постаріла, але якось посумнішала, змарніла. Що вдієш — які часи, такі й феї — утомлені, приречені...

Юля поправила яскраві пасма перуки, підхопила оберемок кульок і попрямувала до дверей.

Цієї миті з вулиці долинуло несамовите завивання сирени...

КВАРТИРА № 115.

ЗА ДВАДЦЯТЬ ХВИЛИН

Ніна Степанівна ліпила вареники, Аліна допомагала — у чотири руки завжди швидше.

— Краще бери оці, — скомандувала Ніна Степанівна, показуючи рукою, — складай у морозилку, отак, на дошці. Як замерзнуть, перекладемо в пакети. Може, Андрієві щось запакуємо... — мрійливо додала вона.

Спритні, трохи зморшкуваті пальці заліплювали вареники, хитро підгортаючи тісто. Так уже в їхній родині було заведено: з картоплею — звичайні, з капустою — «вушком», а зі сиром — «із косичкою».

— Мамо! Андрій відмовиться, ти ж знаєш!

Аліна відчинила морозилку та розчистила місце під дошки. Може, і не варто багато морозити, бо світло вимикають регулярно. Але як стане скрутно, то вареники підуть першими.

— Як можна від вареників відмовитися? — обурилася Ніна Степанівна з усмішкою на вустах. — Краще них хіба що борщ і сало!

Аліна засміялася.

— Ну, як він їх повезе, га? Йому не годину їхати, та й набирати не буде зайвого. Я печива йому напечу трішки, хлопці в окопах поласують.

— А вареники краще були б! — Ніна Степанівна помовчала і змінила тему. — Надовго Андрій приїхав?

Аліна поставила на газ каструлю з водою під вареники, а з антресольки дістала величезну глиняну макітру, здається, ще прабабусину. Вареники в родині складали тільки в неї, бо тоді на обід запрошували всю родину. А тут інший привід — Андрій приїхав у звільнення.

— На два дні лише, завтра зранку має вже їхати. І то добре, бо часто відпускають тільки на добу чи й того менше.

Аліна й Андрій зустрічалися давно. Поки Аліна вчилася в університеті, із розвитком стосунків не поспішали: попереду, здавалось, усе життя. Того року планували з'хатися, та ворог завадив: Андрій, ветеран АТО, у перших лавах повернувся на Донбас. Аліна залишилася чекати. їхати за кордон відмовилася. Робота є, ще й приватні учні нікуди не ділися, та й узагалі злість узяла. Чому це вона повинна кудись їхати, залишати свій дім? Тут відносно спокійно. Тривоги? До тривог звикли, іноді вже й уваги не звертали. Світло? Гірлянди та красиві свічки розв'язали проблему. Пощастило, що при ремонті не замінили газову плиту на електричну.

Поки закипала вода, Аліна підсіла за стіл до матері, та, притрусивши руки борошном, заходилася робити кругляшки під начинку.

— Кажу точно: він їде освідчуватися тобі, — завела знайому пісню Ніна Степанівна.

— Мамо! — Аліна зашарілася. — Ну от чого б це? Якщо приїхав у звільнення, це не значить, що заради освідчення.

— Ну, а як же? Хто знає, що буде завтра?

— Не кажи такого, — обірвала Аліна. — Усе буде добре!

Ніна Степанівна тільки зітхнула, поглянувши на годинник.

— Так пізно вже, увесь день провозилися з тими варениками.

— Казала тобі, давай наліпимо трішки з картоплею і трішки із сиром, та й годі.

Аліна прикрутила вогонь під каструлею і заходилася кидати у вир окропу вареники.

— Тато ж із капустою любить, — відказала Ніна Степанівна. — Та й не виходить у мене тісто на одну порцію. А ми ось наліпили, і тепер, коли захочеться вареничків, то ось у морозилці — домашні, смачні! А о котрій Андрій приїде?

— Та уже скоро повинен. Як тільки родичі відпустять.

Аліна поглянула на екран телефона, що лежав на підвіконні, — чи не пропустила повідомлення?

— Ще й Мишко затримується, — несхвально похитала головою Ніна Степанівна..

— Піду зателефоную Андрієві. Щось він і справді довго, — схопилась Аліна.

Вона стрімко вийшла з кухні. Мати провела її хитрим поглядом.

— Ну, так, аби тільки цибулю не різати!

Андрій витер трохи спітнілу долоню об підкладку кишені куртки. Пальці торкнулися оксамитової коробочки, яка там лежала.

«От тобі й маєш... І чого нервуватися? Що, під обстрілом менше страшно?».

Так, він розумів, що гарбуза йому не винесуть, що все до того йшло, що треба було це зробити раніше... набагато раніше. Але пальці дрижали. Ну, що це за подружжя, га? Він в окопі, вона в укритті. Та щось у його серці підказувало, що так правильно.

Андрій витягнув пачку сигарет і закурив. Руки мерзли, і сигарета їх не гріла. Утім, тремтіти пальці стали менше. Самообман, ясна річ, але звичні рухи трохи заспокоювали.

Долинула знайома мелодія — такий рингтон стояв у нього тільки до Аліни.

— Алло!

— Ти де, Андрію? — голос у слухавці був трохи схвильований.

— Я вже недалеко. Маршрутка зламалась, уявляєш? Трохи до тебе не довезла, чекати наступну не мало сенсу, тут іти лише три зупинки.

— Хвилин за двадцять, мабуть, будеш, — Алінчин голос повеселішав. Здається, вона трохи розслабилася.

— Оскільки все одно йду пішки, то, може, купити щось?

— Та ні, усе є, — Аліна гмикнула. — Мама затіяла справу з розмахом. Уся кухня в борошні. І ти маєш усе це з'їсти, інакше вона навантажить тобі повен рюкзак.

Андрій удавано застогнав. Аліна весело засміялася.

— Не лякайся, я тебе прикрию! — вона раптово зупинилась, у слухавці почулося шарудіння. — Трясця, повітряна тривога.

— Чую.

Над Андрієм завив ревун. Відчуття було таке, ніби прямо в нього у вухах. Звук додавав нервів до тих думок, що крутилися навколо маленької коробочки в кишені. А якщо каблучка їй не сподобається?..

— Тобі ще далеко? — ледь почув крізь виття сирени голос коханої, в якому знову прозвучали нотки занепокоєння.

— Ні, я ж по прямій іду, одну зупинку вже проминув.

Найближчий ревун нарешті вмовкнув. Стало трохи тихше.

— То що, подружко, — кепкувала Аліна, — поговорити з тобою, поки дійдеш?

Андрій усміхнувся. Стиснув коробочку в кишені тепер уже впевненим порухом пальців.

— Давай, не так нудно буде йти.

І раптом виття сирени перервалося на найвищій ноті...

КВАРТИРА № 123.

ТРИ БУЗКИ Й КАЛИНА

Із самого ранку Олена почувалася втомленою. Останнім часом це траплялося все частіше. Могла би списати оту слабкість на поважний вік, на самотність, на безсоння, на війну... Але ж знала, що не лише це є причиною безсилля. Вона просто втомилася жити. І зрозуміла це аж тепер, у свої майже сімдесят. Ні, здоров'я міцне, не підводить її. І пенсія чимала, вистачає й на їжу, на одяг, на ліки. Вона ощадлива. Зайву копійку не витратить, бо ж має ще обов'язок війську допомогти. Навколо є добрі сусіди, є друзі. Та не гріє ніхто й ніщо її охололу душу. Бо все життя великий гріх серце обтяжує. А сказати про це нікому не може. Жодна жива душа про це не знає і ніколи від неї не довідається...

Попри слабкість, Олена все ж устала з ліжка, одразу й застелила його. Ця звичка у неї з дитинства. Ліжко не має бути розхристане. Так мама навчила. Воно має берегти тепло тіла та сни. Інакше увечері людина заснути не зможе. Потім почовгала капцями на кухню. Зранку натще має бути склянка теплої води із кружальцем лимона. То вже чоловікова наука. Дуже Семен пильнував оту вранішню процедуру. Тепер вона пильнує...

Після кави підійшла до вікна, відчинила. Свіже прохолодне повітря увірвалося в кімнату, злегка розкуйовдило волосся, розвіяло фіранку.

Скоро весна зазеленить усе довкола, забіліє пролісками, заспіває пташками... Ще зо два місяці — й заллється подвір'я бузковим п'янким ароматом.

Олена дуже любить цей запах.

Батько після народженням кожної донечки кущ бузковий висаджував. Три прийнялись, а четвертий ніяк не хотів, бо найменша Настуня народилася кволою. Не прожила й чотирьох рочків — померла. Батько викопав бузок та посадив на її могилі. І — о диво! Навесні кущ зацвів рясно-рясно! Чи то земля цвинтарна сподобалася, чи то цвіт із Настусиного серденька вирвався. Та квітне й досі.

При згадці про батькову хату сльози покотилися зморщеним обличчям. Усі повмирали, хата занепала, а кущі й досі квітнуть, усі три. І став перед очима ще один кущ. Калиновий. Що цвів червоними ягодами взимку, нагадуючи про той гріх, який не дає спокійно віку доживати, рве душу, крає серце, забирає сили... Цей кущ — таємниця, яку знає на всенькому білому світі тепер лише вона. І забере її зі собою в могилу.

Олена зачинила вікно, бо захолодно. Не має сонце ще такої сили, аби зігріти самотню жінку. Поправила фіранку, помилувалася кімнатними примулами, що обсіли все підвіконня, прилягла на диван і заплющила очі...

— Олено, дитинко! Що ж ти наробила! Нащо свою долю занапастила! Та це ж село... Люди між собою знаються. Нічого не сховаєш. Засміють, осудять... Тобі ж тільки сімнадцять. Сама ще дитя. Лише з-за парти шкільної встала недавно. Куди ж тобі дітей заводити! Господи! Що робити? — бідкалася мама, позираючи з образою та сумом на заплакану й розгублену дочку.

— Цить, стара! Не репетуй на все село! Не впильнувала дитину — то й не лай. Пізно тепер. Уже сталося. Вона й без твоїх приповідок світа Божого за слізьми не бачить! Ще, не доведи Господи, щось собі зробить... Хай Бог милує, — перехрестився батько.

Підійшов до жінки, посадовив її на стілець і продовжив ледь чутним голосом:

— Мусимо якось цьому раду дати. Ми ще не такі й старі, виростили трійко дітей, то й четверте на ноги поставимо. Буде хлопчик — значить, продовжувач роду. А якщо дівчинка — то нам замість Настуні буде. Так Богові угодно. Настунею й назвемо...

— Чи ти здурів на старість? Як ми то зробимо? Як?

— А отак! Олену вивеземо квартирувати до міста, а ти подушку підкладатимеш. Отак дитя нашим стане. Четвертим.

— Матіночко! Та ти збожеволів!...

Олена тримала новонароджене дитя й не розуміла, що з нею відбувається. Не мала до немовлятка ніяких почуттів. Отак ніби ляльку тримає. Із якою бавитися нецікаво, але й кинути страшно. Бо ж дитя живе.

— Як донечку назвеш, мамочко?

Олена аж здригнулася від слів медсестри.

— Часткою, — ледь мовила...

— Мамо, тату! Наша Оленка з міста приїхала! Ляльку мені привезла! Погляньте, яка гарна! — дзвіночком розливалася Настка.

А Олена червоніла, бо соромно перед батьками було, що доня не її мамою називає... Та й яка вона мама у свої двадцять... Сестра вона старша. Бо так сталося...

— Олено, заміж за мене підеш? Скільки я ще ходитиму за тобою? Мені скоро тридцять чотири, тобі вже тридцять. Чого ще чекати? То підеш? Кажи!

— Піду, Семене. Правду кажеш. Нема вже чого чекати. Роки летять...

— Люба ти мені. Шануватиму тебе, берегтиму. Квартиру придбаємо, купу діточок народимо. Щоб у кожному кутку — та й по дитині...

— Присядь біля мене, Олено. Обійми востаннє. Знаю, що то кінець мені. Не ховай, жінко, очей. Думаєш, що я не бачу? Жаль мені тебе саму на цім світі залишати. Не дав нам Бог ані діток, ані внуків. Маю на нього жаль за це. За щось покарав нас. Тіко не відаю, за що...

— Оленочко, сестричко! Моя ж ти любая та єдиная! Як добре, що приїхала, що не забуваєш! А в мене робота не робиться, бо Сергійко неспокійний. Плаче, на руки проситься. А де ж я маю час його на руках носити?

— Іди, Настко, до роботи. Я посиджу. Я побавлю...

Олена тулить до себе хлопчика, кровиночку рідненьку, єдиную, Богом даровану. Зрошує його слізьми, обсипає поцілунками. А Сергійко руцями обіймає, оченята звеселіли, радісінький такий!

— Та що ж це діється, сестричко! Війна! Сергійко наш у добровольці пішов! Що ми з чоловіком не напросились, аби не поспішав. Та де там!

Олена мало зі стільця не впала від отих слів Настчиних. Господи! Єдиний її внук! Єдина її радість і втіха!

— Не плач, Настко... Молитимуся, що моїх сил. А моя молитва є щира, велику силу має. Убереже Сергійка...

Зруйнована батьківська хата сиротою стояла на околиці села. Батьки повмирали. Старші сестри теж повмирали. Настка перебралася в сусіднє село до чоловіка. Порожньо біля хати. Лише буйно квітнуть кущі бузку та зеленіє калиновий, посаджений на честь Настки. Так батько вирішив.

Та раптом якийсь дивний гул! Що це?

— Не руш калину! Не смій! — знавісніло закричала Олена до сусіда, котрий намагався пилкою відтяти гілля, що розпростерлося на його подвір'я. Пилка була зовсім поруч, дзижчала, гуділа, свистіла так голосно, що Олені довелося руками затулити вуха. Але звук ставав усе гучнішим, усе ближчим, усе різкішим. Господи! Як голосно! Як страшно!..

Олена розплющила очі. Який страшний сон!.. Серце несамовито гупало. Здавалося, що оте гупання в кожнім її органі, у кожній клітині.

Повітря навколо розсипалося від сирени...

КВАРТИРА № 134.

СЕСТРИЧКИ

Марія сьогодні в школу не пішла, бо маму покликали на роботу, а Яся захворіла.

Яся — молодша Маріїна сестричка. Мама вдруге вийшла заміж, і тоді на світ з'явилося це невгамовне дитинча. Дуже невгамовне!

Треба віддати належне, що ні мама, ні вітчим ніколи не навантажували дівчину оцим «допоможи з Ясею». Але тепер вітчим на війні. Мама — військова лікарка. Вона могла б іще спокійно сидіти з Ясею вдома. Але тоді б це була не їхня мама. Матуся — хірург від Бога. А тепер операцій у шпиталі більше, ніж навіть на самому початку війни. Мама постійно дуже стомлена і завжди на телефоні, коли вдома.

Нянька з Марії така собі. Не дуже виходить у неї спокійно реагувати на сестриччині вереди. Та, тільки що не по її, — заливається плачем на всю квартиру. Батьки тоді готові на все, аби це дівчатко заспокоїлось. Але Марію дитячі примхи обходять мало. їй ще своїх не вдається ніяк позбутися, хоча вже випускний на носі.

Але тепер Яся спить. Уночі була висока температура. Марія зазирнула в кімнату до сестрички і тепло усміхнулася, спостерігаючи за маленькою сонею з великим білим ведмедем поруч. Цю м'яку іграшку подарував Ясі татко перед від'їздом на фронт.

Узяла свій ноутбук і сіла на кухні. Недавно мама затіяла розмову про те, що дівчаток уже вкотре кличе до себе в Ужгород їхня рідна тітка, мамина сестра. Таки там, хоч теж тривоги лунають, але від ворога далі. Однак Марія і слухати цього не хоче. Вона нікуди не поїде від мами. Нікуди не поїде від друзів. З їхнього класу від початку повномасштабного вторгнення виїхало троє дітей. Марія спілкується з ними — усі хочуть додому. А вона вдома. І єдине, чого їй хочеться: щоб війна закінчилась. І щоб повернувся дядько Ігор (не називала його татом, але дуже любила), і щоб усі вони знову були разом — подорожували б чи пекли гуртом на кухні смачні тортики.

До речі, тортика Марія зараз спече для Ясі. А потім піде її будити. Любов до випічки — це в них сімейне.

Через пів години на столі рум'янився пиріг, щедро посиланий цукровою пудрою.

Яся на кухні з'явилася сама. Але її оченята були сумними. Від пирога вона відмовилася. Марія торкнулася рукою лоба — гарячий. І без термометра було зрозуміло, що температура знов є. А коли поміряла і глянула на термометр, то почала телефонувати мамі. Мама слухавки не брала. Таке було лише тоді, коли вона оперувала.

«Що робити? Що робити? — думала Марія. — Хрещена Ясі. Вона має щось підказати».

Зателефонувала їй. Цього разу слухавку взяли.

— У Яськи температура 40. Тітко Ніно, що робити? Я страшенно боюся. Ви б її бачили! Згорнулася клубочком і мовчить. Ніби не наша Яся. У мами, мабуть, операція.

— По-перше, заспокойся. Я не в місті. Але зараз викличу «швидку» і примчу сама також до вас. Ти їй ліки давала?

— Давала. Ті, що мама лишила. Але вони не діють. Яся вся горить.

— Просто будь біля неї. Я виїжджаю.

Марія взяла сестричку на руки і притиснула до себе. їй ще ніколи так не було шкода Яську.

— А ти мене любиш?

— Дуже люблю!

— А я не помлу?

— Ти що таке верзеш? Красиві дівчатка живуть довго. А ми ж з тобою красиві?

— Класиві. І мама класива. І тато класивий.

— От бачиш. Значить, усі ми житимемо довго. Зараз приїдуть «швидка», твоя хрещена і мама, тільки-но звільниться. Я їй повідомлення написала.

За вікном щось загуло, схоже на сигнал повітряної тривоги.

— Тливога? — запитала Яся і ще сильніше притиснулася до Марії.

— Більше схоже на сигнал «швидкої».

— Коли я вилосту, тез буду лікалкою і лятуватиму людей.

— А я буду вчителькою, як бабуся, і вчитиму дітей.

— А коли одузаю — з'їм сама весь твій толтик. Ти з його для мене пекла?

— Ну, звісно ж, для тебе.

На якусь мить усе замовкло. Марія, тримаючи Ясю на руках, підійшла до вікна. Назустріч сестричкам у кімнату летіло лихо...

КВАРТИРА № 110.

НЕ ЗАЛИШИЛОСЯ НІКОГО...

Тік-так... Тік-так... Тік-так... Це чути годинник у вітальні. Старий настінний годинник у великому дерев'яному футлярі, з красивим срібним маятником. Щогодини він відбивав належний час, і його унікальний, майже кришталевий дзвін було чути в найдальшому куточку квартири. Ним у родині дуже пишались і дбайливо його доглядали. Годинник залишився від дідуся Пилипа та бабусі Софії.

Їх Маруська не знала. Вона народилася набагато пізніше. Проте добре пам'ятала, як цей годинник любив Артемко! Він міг годинами милуватися ним, а коли лунав дзвін, то завжди опинявся поруч, заглядаючи всередину, і, якщо бачив, що гирка на ланцюжку піднята надто високо, обережно брав її двома пальцями й тягнув униз.

Артемко приходив зі школи о першій годині дня. Маруська раділа йому і завжди виходила назустріч. І Артемко її любив. Це Маруська точно знала! Веселий, безтурботний, він приходив зі школи, кидав портфель у крісло, нашвидку з^дав обід, що заздалегідь приготувала мама, і біг у двір, де на нього чекали хлопчаки, футбол та неймовірні пригоди...

Тік-так... Тік-так... Тік-так...

Перше кохання. Міський парк. Лавка під кленом. Літній дощ та перший поцілунок.

Цей рік був для Артемія особливим. Серце радісно билося в грудях — йому там було тісно! Надійка, з якою він познайомився в університеті на святковому вечорі, вразила його уяву. Красива, яскрава, талановита! А скільки вона знала поезій! І як проникливо читала цього вечора!

Надя, Надійка... Серце, ах, серце, тобі нема спокою!..

В університеті їх прозвали «соколятами». Може, тому, що Артемій мав прізвище Соколовський? А може, тому, що однокурсники цих двох «одружили» вже після першого їхнього побачення...

Маруся чекала Артемія після кожного побачення, довго й терпляче, вона блукала квартирою і не лягала спати. Турбувалася про нього, виглядала у віконце, чи не йде?.. А коли він приходив, у нього завжди було для неї кілька лагідних слів. Сам голос Артемія був таким, що після нього ставало спокійно й душі, й серцю. Маруська вірила, він захистить її та інших від усіх бід на світі!

Тік-так... Тік-так... Тік-так...

Годинник ніколи не втомлюється. Він відбиває щогодини і не спізнюється ані на хвилинку. Це його головне завдання.

А яке завдання було в Артемія? Про це не треба було говорити. Він знав усе сам — від того моменту, як це сталося. Юнак відчув, що настав його час, і не вагався жодної хвилини.

Його серце знову розривалось. Але тепер уже з іншої причини — від смутку та болю. За батьків, за друзів, за сусідів і навіть просто за незнайомих людей, коли у перші ж дні війни він почав допомагати волонтерам розміщувати біженців, які виїхали з окупованих територій.

Так. В Україну прийшла війна... Страшнішого за це слово нема нічого.

Андрій Григорович та Людмила Сергіївна проводжали Артемія, мовчки стоячи в маленькому вузькому коридорі. У горлі в обох застрягла грудка. Вони боялися починати говорити, бо їхні біль та страждання могли відразу вийти назовні, й син це побачив би і страждав би ще більше, ніж вони. Волю своїм емоціям дали тільки тоді, коли Артемій сів у зелений військовий «уазик», і той поїхав у невідомому напрямку.

Дорогий, коханий, єдиний наш синочку! Повертайся живим!..

Довгих два місяці не було звістки від сина, але батьки знали: Артемій на завданні й не може мати при собі телефона, тому намагалися не хвилюватися марно. Вони чекали, рахуючи дні та години, і просто сподівалися на швидку зустріч.

«Зустрічайте Артемія», — нарешті прийшла CMC з його телефона. Андрій Григорович та Людмила Сергіївна не зрозуміли, що син уже ніколи не візьме слухавку...

Вони чекали.

Тік-так... Тік-так... Тік-так...

Маруська сиділа біля вікна, неспокійно метляючи хвостиком, і не зводила очей з людей, які клопотались у дворі. Кожен був зайнятий якимись справами. Двірник розмітав старою мітлою велику калюжу. Матусі намагалися заспокоїти малюків, які побилися через іграшковий літачок. Бабусі сиділи на лавці та про щось гомоніли. З другого під'їзду двоє огрядних чоловіків тягли до бомбосховища матрац.

Уранці вже лунала тривога. Тепер було тимчасове затишшя, котре втомлені люди хотіли заповнити чимось побутовим, щоб відволіктись од сумних думок. Напевно, тому не помітили білий «пазик», що під'їхав і зупинився неподалік.

Водій автобуса в зеленій військовій формі терпляче чекав. Потім кілька разів посигналив. Яка важка місія в нього!.. Ось зараз вони вийдуть... Це так тяжко — казати батькам про загибель сина...

Зненацька завила сирена.

Кішка Маруська сиділа на підвіконні й дивилася на автобус, ніби знала, що там лежить її улюблений господар Артемко. Вона вже давно звикла до цих нескінченних сирен.

Раптом вибухнуло, і щезло все...

КВАРТИРА № 131.

ЛІКАР ЛІКА

Ліка мала щасливу вдачу. Так вона сама вважала після низки подій свого 33-річного життя, яке то підіймало її на вершину, то з неймовірною силою жбурляло вниз. Але Ліка щоразу вставала і знову йшла вперед, сподіваючись, що цього разу доля буде до неї поблажливішою.

Першою вершиною Ліки став вступ до медичного університету — адже про це вона мріяла з дитинства.

Роки навчання у великому місті на сході України, безтурботне студентство... Дівчина вже проходила інтернатуру в одній із найкращих клінік міста, коли в її життя увірвалася війна. Тоді, 2014 року, вона змушена була разом із батьками утікати від російських бомб і снарядів до столиці, де розпочинати нове життя. Там, у гамірному величезному місті, Ліка втратила батька: за місяць після переїзду він просто вранці не прокинувся. Як лікар дівчина розуміла, що батько не витримав стресу, хоча зовні був дуже стриманим, постійно заспокоював їх з мамою, жартував...

Через рік Ліка з матір'ю повернулися на схід, до іншого великого і гарного міста, де молода лікарка почала працювати в онкологічному відділенні дитячої лікарні.

Там вона з'ясувала, що дуже щаслива: адже знайшла справу свого життя. Робота була важкою й надзвичайно відповідальною, але Ліка розуміла, що рятувати маленьких пацієнтів, дарувати їм шанс на життя — це те, про що вона мріяла завжди. Іноді траплялися важкі моменти, дітей не вдавалося вирвати з лабет смерті, й це краяло серце лікаря Ліки, як називали її діти та їх батьки. Але життя тривало, Ліка й далі лікувала і рятувала своїх Вірочок, Оксанок, Сергійків і Олежків, не маючи права схибити, помилитися, зрадити надію, яка світилася в дитячих оченятах. Так минуло майже сім років.

У ніч з 23-го на 24-е лютого 2022 року Ліка чергувала у відділенні. Чергування було неспокійне: кілька разів медсестра викликала її до п'ятирічної Кірочки — важкої пацієнтки, якій ставало зле. Під ранок заснули і змучена Кіра, і Ліка. Проте о 5-й ранку медсестра, щось швидко говорячи, знову забігла до ординаторської. Сонна Ліка подумала, що знову погано з Кірою, але раптом до свідомості долинуло коротке: «війна». Майже одночасно Ліка почула рев літаків і вибухи.

Усе, що було далі, здавалося Ліці чимось нереальним. Під звуки вибухів персонал швидко евакуйовував пацієнтів униз, до підвалу лікарні. Дітки плакали, а розгублені дорослі намагалися заспокоїти малечу, водночас тремтячими руками набираючи телефоном номери рідних і близьких.

Ліка потрапила додому лише через тиждень. Вирішила, що буде евакуйовувати маму, а сама залишиться тут, поки в лікарні є пацієнти. Мама дуже плакала і вмовляла Ліку їхати разом з нею, але Ліка вже прийняла рішення...