Чи бачать небеса котів

За добу вона відправила матір і вийшла на роботу. Багатьох пацієнтів виписували, вони теж їхали разом з батьками в евакуацію. У місті щодень ставало все небезпечніше, а на початку березня бомби зруйнували лікарню, де працювала Ліка...

Далі були жахливі дні в підвалі, у місті не стало води, світла, закінчувалась їжа. Одного дня Ліка пробралась у свою квартиру, вигребла залишки продуктів, узяла деякі речі й, повертаючись до підвалу, почула відчайдушний котячий крик. Руде котеня, худе, із хворими переляканими оченятами дивилося прямо на неї, і було дивно, яким чином це кволе тільце могло породжувати такі гучні й різкі звуки. Не довго думаючи, Ліка підхопила руданя на руки і побігла до підвалу...

У середині квітня разом із кішечкою, яку назвали Шушею, Ліці вдалося виїхати з міста, що пошматували окупанти.

...Невдовзі мав виповнитися рік, як Ліка мешкала у великому прифронтовому місті. У вирі війни події з калейдоскопічною швидкістю змінювалися. Мама Ліки проживала у своєї сестри, на початку літа захворіла на той смертельний вірус, про який уже всі трохи забули на тлі нової реальності. Вона померла через три дні після початку хвороби, як і батько, уві сні. Поховавши маму, Ліка почувалася геть пригніченою.

Але, як і завжди, доля після великого горя подарувала їй радість: Ліку взяли на роботу до такого ж відділення дитячої лікарні, в якому вона працювала до війни. І знову були такі ж Оксанки та Сергійки, які дивилися на неї повними страху, болю й надії очима. А ще Ліка зустріла тут, у лікарні, своє кохання: Назар був лікарем-хірургом. Та через кілька місяців їхніх зустрічей він поїхав на фронт...

...Нині був знаменний день: Назара на кілька днів відпустили зі служби, і він мав ось-ось приїхати. Адже післязавтра Ліка з Назаром мали одружитися. Зранку Ліка неспішно випила кави, яку варила із запашних зерен, змелених у ручній старовинній кавомолці, що дісталась їй від бабці та яку вдалося зберегти під час постійних переїздів і втеч. Певно після жахливих днів, проведених у холодних підвалах, Ліка по-особливому відчула, яке задоволення дарують абсолютно прості речі: тепло, їжа, улюблена кава... Ліка прибрала в невеликій, недавно орендованій квартирі, приготувала улюблений пиріг з вишнями. Шуша, яка зазвичай затишно вкладалася на кухонному диванчикові, поки Ліка поралася біля плити, чомусь була неспокійною: бігала з кутка в куток, щось нюхала, нявчала і заглядала жінці в очі. Ліка навіть оглянула її — невже захворіла? Але за всіма ознаками кішка була абсолютно здоровою. Із худого хворого кошеняти вона перетворилася на руду пухнасту красуню. Шуша обожнювала свою рятівницю, мала гарний, лагідний норов. Але сьогодні тваринка поводилася зовсім незвично. Через деякий час Шуша підбігла до вхідних дверей і почала їх шкрябати. Ліка подумала, що це її занепокоєння передалося кішці. Так, Ліка дуже хвилювалася: Назар уже зателефонував, що буде за пі в години.

Ліка поправила зачіску, оглянула себе у дзеркалі: каштанове волосся м'якими хвилями спадало на плечі, відтіняючи зелені, уміло підфарбовані очі, стильну сіру сукню перехоплював у талії бордовий поясок. Залишившись задоволеною, Ліка, підхопивши знервовану Шушу на руки, почала її заспокоювати.

Раптом заволала сирена: розпочався ракетний обстріл. Зазвичай під час обстрілів дівчина ховалася зі Шушею у ванній кімнаті, що була найбезпечнішим місцем у квартирі. Де ж Назар? Аж ось він, телефонує: так, він уже майже біля будинку, нехай Ліка сидить у безпечному місці, він відчинить своїм ключем.

Тамуючи тривогу, Ліка зі Шушею на руках увійшла до ванної. Смартфон знову ожив: дзвонили з лікарні — Ліка просила повідомляти про стан трирічного Андрійка, поки вона перебуває в короткій відпустці. Медсестра повідомила, що стан у Андрійка стабільний, і він хоче поговорити з Лікою. «Ліка... Ліка», — лепетав хлопчик. Вона хотіла сказати малому, що невдовзі повернеться, що теж за ним скучила, але смартфон чомусь випав із рук.

Шуша несамовито занявчала, потім Ліка оглухла від страшного гуркоту...

...Назар, який, підійшовши до під'їзду, в останню хвилину вирішив заскочити у крамницю за рогом і купити Ліці її улюблене маршмелоу, з яким вона пила какао. Звідти побачив, як страшна ворожа ракета вдарила по будинку, який посипався, мов іграшковий, розтрощуючи і руйнуючи не лише бетонні перекриття, а й безліч життів, які ще хвилину тому були сповнені надій, сподівань та планів...

...Ліка розплющила очі. Лікарня. Свідомість повільно поверталась, і Ліка зрозуміла, що її щаслива планида знову взяла гору: вона вижила після ракетного удару! А де Назар? Де Шуша?

Ліка пам'ятала лише фрагментарно, як її несли на ношах і вона чомусь постійно дивилася на свої руки, які були всі у крові.

Тупий біль примусив Ліку потягнутися туди, де боліло, але рука безпорадно вдарилась об лікарняну ковдру, під якою була порожнеча. Боліла нога, якої не було. Ліка заплакала, сльози заливали їй лице, капали на зелену лікарняну сорочку, білосніжну підковдру. Життя знову нещадно жбурнуло її вниз. Чому? За що? Як вона тепер житиме? Крізь сльози Ліка побачила, як двері лікарняної палати розчинились і на порозі постав Назар, живий і неушкоджений.

Він підніс до лиця Ліки телефон із фото. На фото була Шуша, яка сиділа на руках у незнайомого чоловіка; за його спиною бовваніла руїна будинку. У іншій руці Назар тримав пакетик із її улюбленим маршмелоу. Ліка ще дужче заплакала, простягаючи йому назустріч руки...

КВАРТИРА № 113.

«ОБІЙМИ МЕНЕ...»

«Обійми мене, обійми мене, обійми...» — нав'язливим рефреном звучало у вухах із самого ранку.

«Ну й причепилося, — подумав він. — І так завжди останнім часом. І витіснити це можна лише прослуховуванням оригінального твору, та ще й не раз, тоді він звучатиме не настільки нав'язливо, але все одно цілий день». Сьогодні це «Обійми мене...». А вчора було «Ми підем, де трави похилі...».

Коли це трапилося з дружиною, і вона стала перепитувати, куди ми підемо, він відповідав словами пісні. Вона раділа, мов дитя, підхоплювала слова і мелодію, підспівувала чистим альтом, а він тихенько виводив першу партію. Виходив непоганий дует.

Цікаво влаштована наша пам'ять. Її можна втратити, але у випадку дружини — вибірково. Усе, що було колись, пам'ятає. Руки пам'ятають найтонші операції, а що відбулося місяць, день, годину, навіть хвилину тому, мозок ніяк не хоче відтворювати. І притуплюється гострота відчуття.

І виття сирен уже не лякає ні її, ні його.

Із початком війни вони бігали до підвалу, так-сяк переобладнаному під бомбосховище. Сиділи там годинами. Дружина все перепитувала, чому ми тут. Хникала, просилася додому. Ніякі вмовляння не діяли — ні те, що вдома небезпека, ні те, що тут є хоч якийсь шанс вижити. Хоча...

Він розумів, що таке бомбосховище, бо сам займався цими питаннями в минулому житті. А підвал — це братська могила, якщо...

Уже понад рік телевізор і ютуб захлинаються, показуючи жахіття війни, розповідаючи чи то про відступ, чи то про наступ. Одне зрозуміло: війна нікого не щадить.

Коли дивився на натовпи біженців, проектував усе це на себе. У разі чого що взяти з собою? Чи багато понесеш в одних руках? Усе доведеться залишити з мізерними шансами, що колись сюди повернешся.

Він обводив поглядом полиці, шафи, захаращені за довге життя. І пам'ять повертала в далеке минуле, коли вони як молоді спеціалісти отримали цю квартиру. Вибір був між перешим і останнім поверхами. Вони вибрали нижній.

Найперше враження від нової квартири було — це стадіон. І гучна луна від кожного звуку. І перші меблі: «придане» дружини — тридверна одежна шафа, розкладний диван, придбане за безцінь дитяче ліжко, подарунок батьків — полірований стіл. Це вже потім купили «стінку» — сервант, книжкову шафу, тумбочку під телевізор.

Згодом ці меблі перекочували на дачу, де й досі виконують свою функцію. їхнє місце зайняла «стінка», розкішна на той час і така, що виглядає анахронізмом нині. У спальній кімнаті — спальний гарнітур: шафа для одягу, двоспальне ліжко, але не суцільне, а зіставлене з двох односпальних, обабіч дві тумбочки. Тож посередині не полежиш. Кожен на своїй половинці. І ковдра у кожного своя. Він жартував, мовляв, коли кому щось закортить, то той нехай і перелазить на сусідню половину. Частіше рипіло її ліжко, але були часи, коли металеві ресори на його ліжку, отримуючи значне навантаження, ще й як скрипіли!

Та з роками скрип тихішав і чувся лише від перевертань із боку на бік.

Шухляди в тумбочках перекосило, бо пластик розпадався на очах. Ані бажання, ані сил ремонтувати вже не було... Отже, меблі, як і господарі, доживали свого віку.

Проте життя тривало, і залишати навіть це не хотілося. Куди подіти весь крам, яким заповнені шафи й комірчина? Там багато того, що вже не носять, а викинути — ще не настав час. Сукні дружини, спідниці, кофточки... Не сказати, що вона схиблена на вбранні, — просто любила гарно, зі смаком одягатись. А він не надто цим переймався. Останній костюм куплено років двадцять тому, висить у шафі майже новісіньким. Жартував, мовляв, не треба буде дітям витрачатись — у ньому й поховають. Але це так, узагалі. Життя ще не скінчилося, хоча memento тогі не ми придумали.

А фотоапарати й оптика? їх в одну сумку не складеш.

Машини вже давно нема — замість неї стоять пластикові вікна. З переходом на пенсію, а потім із початком війни на Донбасі стало не до машини — нема за що її утримувати та і їздити нікуди. Хіба що на дачу, але туди можна дістатися безкоштовно автобусом. Скоро й туди не поїдеш, бо де взяти сил обробляти ділянку?

Але ці панічні настрої потроху минали — фронт стабілізувався, окупанти вже так прудко не лізли. Виникла надія, що до їхнього міста орків не пустять. Хоча місто стало прифронтовим. Якщо спочатку сюди навідувалася ворожа авіація і прилітали крилаті ракети, то тепер більше дістається від зенітних комплексів. У них заряд хоч і не надто потужний, та й цього вистачить, аби умертвити людську плоть у разі прямого попадання.

Та про пряме попадання думати не хотілось. І в підвал бігати раз по раз теж набридло. Як попаде, то й підвал не врятує.

Про евакуацію давно вже не думали. Яка евакуація? Куди? З чим? До дочки на Київщину? Так там зять п'ять тижнів перебував під орками. Як вижив — тільки Богові відомо. Дорослі внуки свого житла не мають, та й обидва у війську. Тож залишимося тут, поки є можливість. А там видно буде. Як то кажуть, чи шах, чи віслюк, чи... Меткі сусіди з половини чкурнули за кордон, там уже обжилися. Зосталися або малі, або ледачі, або ті, хто має гарну роботу. Якось звиклися.

Евакуація... У ту, далеку вже війну, покійна тітка евакуювалася з прифронтового міста. Наказ — взяти одну валізку. І вона взяла замість валізки з дитячими лахами... патефон. І вагітна поїхала з малою дитиною. Та якось вижила на чужині.

Сьогодні треба було вийти до аптеки, зайти у крамницю. Дружина почувалася зле, тож і залишилася вдома. Хоч останнім часом завжди брав із собою. Боявся, аби не накоїла чогось, не пішла б кудись. Вона — як мала дитина, за нею треба постійно наглядати. Хоча тиха, спокійна. Сидить, дивиться собі телевізор.

Коли він осягнув, яке нещастя сталося з дружиною, спочатку запанікував, бо стало очевидним, що тепер усе на ньому. І відчув таку ніжність до неї, якої не відчував з часів молодості.

За довге життя траплялося всяке. Стало звичним, що вона є, чимось займається, кудись ходить. Ніби й подружжя, але кожен сам по собі. І її, і його це влаштовувало, не напружувало. Але тепер усе змінилося. Зараз він — стрижень благополуччя. Щось із ним станеться, і... Виявилося, що це важко тільки фізично — готувати, прати, прибирати, ходити за продуктами. І все одно веселіше, що вдвох. Сам він не витримав би.

З осені та взимку, коли почалися перебої зі світлом, він читав їй уголос книжки. Або грав на гітарі й співав пісень, які вона знала ще з тих щасливих часів. Вона із задоволенням підспівувала, іноді забуваючи слова, але швидко пристосовуючись, надто при повторах текстів. І в нього закрадалися сумніви, чи не симулює вона свою забудькуватість?

Хоч із теплом поталанило. Він свого часу зробив індивідуальне газове опалення, але систему поставив прямоточну, без моторчика. Мабуть, уже тоді передбачав необхідність автономності. Хоча й по кишені било через неекономічність, але тепер якраз стало в нагоді. Дяка Богові та владі, з газом перебоїв не було.

Чекав весни, коли можна буде проводити більше часу на свіжому повітрі. У них гарний двір, облаштовані дитячі майданчики. Є де посидіти. Та й пройтися — теж. Місто гарне, з кожним роком усе гарнішає. І війна не надто вплинула на цю красу. Хоча прильоти були. І люди гинули. Та всі якось звиклися з цим. Життя не зупинити навіть війні.

Він уже скупився і поспішав додому. Раптом сирена. І майже водночас гуркіт ракетного двигуна. «С-300, — промайнула думка. — Цю не збити». І — вибух, поряд, за рогом сусіднього будинку.

«Невже поцілили в наш?!».

І — стовп диму й вогню, тріск конструкцій та гуркіт падаючого каміння.

Він відчув, як усе всередині похололо. Вулиця захиталася й попливла. Він ледь утримався, щоб не впасти. Ноги стали неслухняними. І лише дзвеніло у вухах «Обійми мене, обійми...». Назустріч бігли ошелешені люди. Він майже зупинив молодика, який поспішав мимо нього.

— Що сталося?

— Прилетіло в сусідній будинок!

— У який під'їзд?

— Здається, у четвертий.

— Геть зруйнований?

— Не знаю. Відчепіться від мене! Підіть та подивіться самі, — і молодик прожогом кинувся навтьоки.

Він ледь знайшов у кишені телефон і неслухняними руками набрав номер дружини. Мобільник не відповідав. Він знову натиснув на «виклик», знову й знову... Мовчання. «Не носить із собою телефон, хоч і прошу її про це».

І раптом усвідомив, що, мабуть, сталося найстрашніше. Зараз він дійде до рогу будинку — і побачить руїну...

Почув ревіння автомобільної сирени. «Пожежники, — автоматично відзначив. — Отже, є надія, що вдасться хоч когось врятувати».

І раптом у телефоні зазвучав такий дорогий, мабуть, зараз найдорожчий у світі рингтон, налаштований на виклик дружини: «Обійми мене, обійми...». І це виспівував не Святослав Вакарчук тихим та хрипкуватим голосом, а сама Доля його вустами проказувала найпотаємніші слова: «Обійми мене, обійми мене, обійми!»...

КВАРТИРА № 143.

ОСТАННІЙ ДІМ КОТА ТИМОША

Ірина Степанівна не дуже й сувора. Шкода лише, що котів не любить. А Тиміш, здається, не любить її.

Олеся інколи думає, що сусідка й дітей недолюблює. Інакше, певно, колись давно, замолоду, своїх би завела. Чи хоч частіше усміхалась би, коли з нею у дворі вітаються. А то завжди квапиться в якихось важливих справах і на голосне дитяче вітання лише головою киває.

Та вголос цього дівчинка не говорить, бо мама докорятиме: не можна так про самотню сусідку казати. Ще й якщо та сусідка погодилася на кілька годин прихистити саму Олесю й того ж Тимоша. Щоправда, кота — із зітханням і умовою, що той буде гарно поводитися, а як щось зламає, то Олесина мама таку саму річ купить.

Кіт од такого припущення ображено влігся просто на дах своєї переноски і презирливо мружив жовтаві очі: він що — кошеня нерозумне? Звісно, на кріслі було би зручніше, ніж на пластиковій покрівлі. Та тільки крісло червоне з квітчастим покривалом, а сам кіт — чорний із довгою густою шерстю. І це привід для господарки квартири Тимоша на те крісло не пускати.

Кіт філософськи роздумує про дивних людей довкола. А може, й про те, що не варто його було нести в цю квартиру, посидів би самотою у своїй. У тій тобто, де вже пів року мешкає зі своєю дівчинкою та її мамою.

Ще краще було раніше, коли вони жили у своєму будинку, і в нього був власний двір. Там можна було поніжитися на осонні, пополювати, хай і невдало, на горобців, залізти на дерево й нявкати, аби допомогли спуститися, чи подражнити сусідського пса-незграбу на ланцюгу, який так і не зрозумів, що не дістане його.

А потім двір перестав бути затишним. Бо земля почала здригатися і ніби кричати від болю. Люди ті дивні звуки називали «прильотами» й «вибухами». А ще часто-часто — і вдень, і вночі лунав високий неприємний звук «сирени», й це примушувало котову родину зодягатися, засовувати його в переноску та йти до великого будинку з підвалом, де разом із ними ховались інші люди.

Умів би Тиміш розмовляти, пояснив би людям, що то сирена хоче їх налякати й вигнати з домівок, аби самій там поселитися. Та Олесина мама й сама дівчинка не були лякливі: коли сирена втихала, вони поверталися до знайомих кімнат. Тільки в мами дівчинки чомусь часто були червоні очі.

А от їхній дім виявився, певно, лякливим і втік від тої сирени чи від гучного звуку, який пролунав зовсім поруч. Так що люди у сховищі зіщулились і почали гадати: де «прильот»? Певно, дім забрався кудись подалі від такого страхіття, бо на його місці залишилося щось неприємне і страшне — уламки стінок, бите скло, якесь потрощене начиння... І пахло гидко, як від великого багаття, де спалили купу різних речей.

Тож не дивно, що вся родина вирушила у дорогу — шукати інший дім. Тиміш розумів, що його людям тепер ведеться нелегко. Та й не лише їм, усі довкола від гучних звуків потерпають. Тож не став докоряти, коли вони влаштувалися на новому місці не у домі з двором, а в квартирі — у невеличкій кімнаті й кухні, високо від землі.

Він старанно відшукав найсонячніше місце — на підвіконні, де можна сяк-так влягтися спати. Видивлявся на похмурих міських голубів крізь скло. Уважно вислуховував Олесину маму, Ганну Дмитрівну, що аж ніяк не можна дряпати чужі меблі, бо й цього даху над головою не стане. І навіть муркотів, коли Олеся його гладила, хоча й настрій у нього був не муркотний. Однак дівчинка пахла так само, як і в колишньому будинку. А це справді важливо, коли довкола стільки чужих запахів.

Він навіть злизував сльози зі щік дівчинки. Раніше вона такою ревою не була, а тут хлипала, варто було розпочати тій сирені свій довгий моторошний гук. Добре, що тут сирена лунала рідше. І що вони більше не ходять до підвалу, де вогко і тхне іншими котами й навіть псами. Відсиджувалися в коридорчику, де Ганна Дмитрівна постелила килимок для людей і зробила зручну лежанку для кота.

Загалом Тиміш тепер був задоволений поведінкою своїх людей: раніше, ще як стало погано, дівчинка ходила до школи навчатись, а її мама — працювати там. Кіт не сумував, звісно, однак, якщо вони десь там, далеко, затримувались, увечері показово з ними не спілкувався. А тут вони теж говорили, що починають навчання чи роботу, але залишалися вдома, тільки сідали за столами — дівчинка в кімнаті, її мама на кухні — та розмовляли з балакучими пластиковими коробочками, звідки визирали чужі обличчя.

Тільки час од часу мати похоплювалася й відправляла Олесю у двір погуляти, бо та зовсім бліда. Із наказом, коли почує сирену, щоби бігла швидко додому, — ховатися в коридор. Тиміш такі прогулянки не схвалював. Бо як пильнувати те людське кошеня на вулиці? А сирену він чув раніше за людей. Тільки вони не завжди звертали увагу на його шипіння й готовність учепитися у ворога, який гучно вив, але поки не з'являвся на очі.

Ще гірше було, коли мама збирала Олесю й вела її кудись із собою. Потім дівчинка поверталася рум'яною, часто з цукерками чи дрібними цяцьками, які можна було поганяти підлогою. А мала торохтіла, що її мама волонтерить, і що її брала сьогодні на допомогу, і що сама Олеся сітки ще не плела, але розкладала коричневі, зелені й сірі поворозки за кольорами, щоб дорослим зручніше було.

А от сьогодні мати мала вихідний на роботі, аж тут дзвінок із волонтерського центру: терміново потрібна ще пара рук, та й із досвідом, швидко допомогти спакувати все, що потребують воїни і що зможе їх хоч трохи захистити. Бо знайшлася раптово додаткова машина, і вже завтра допомога вирушить туди, де війна зовсім поруч.

Сама Ганна Дмитрівна ладна була працювати хоч до опівночі, але розуміла, що часу на доню зовсім не матиме. А залишати її саму теж не хотіла, бо раптом знову сирена, то дівчинка може налякатись. І так пів зими хлипала — то від сигналів тривоги, то від вимкнення світла, то від вибухів. Добре, що тепер переконалася: тут безпечніше, ніж у них вдома, — і трохи заспокоїлася.

Ірина Степанівна не те, щоб дуже зраділа свого часу, дізнавшись, що в сусідній квартирі появилася переселенка з дитиною і котом. Не те, щоб вона не співчувала тоді ще незнайомій жінці. Як не співчувати тій, у кого після чергового обстрілу тих гаспидів залишилось із майна хіба те, що на ній самій і на дитині зодягнено, та переноска з котом? Та мала дитина, яка ледь до школи пішла, й кіт за тонкою стінкою... Ну, ви розумієте, що то — шум-гам? Особливо для пані досить поважного віку, яка звикла, що квартира поруч безгомінна й порожня. Так, як до війни, уже ні для кого не буде. А якщо втратиш лише спокій, то вважай, що з тебе дешево взяли.

Тож коли пані Ірина побачила, як Олеся, підмітаючи, старанно водить віником по спільній клітинці сходів, ледь силувано посміхнулася. І заговорила з дівчинкою, мов із дорослою, бо й гадки не мала, як це воно — правильно розмовляти з дітьми.

Поки мала поважно відповідала на запитання, звідки їхня родина і як їм ведеться на новому місці, з квартири визирнула Ганна Дмитрівна. Подякувала малій помічниці, перепросила, що та ладна весь вечір розповідати, аби слухали, й загадала їй щось у квартирі зробити. Сама ж запевнила сувору сусідку, перед якою трохи ніяковіла, що сьогодні ж поприбирає сходи ще раз, тільки-но доня захопиться іншою роботою.

Тож після такого знайомства всі ставились одне до одного приязно, хіба що крім кота Тимоша, якому не подобався різкий запах ліків од чужої жінки. Та на його думку не дуже зважали. Сусідки віталися, інколи обговорювали новини з фронту, а Ганна Дмитрівна купувала для старшої пані хліб чи молоко у крамниці. А ось тепер сама змушена просити про допомогу, подумки картаючи себе, що не звела близького знайомства з іншими сусідами.

На диво, Ірина Степанівна навіть без зітхання погодилася пригледіти за дівчинкою. Олеся теж була не проти, хоч і знала, що їй наказуватимуть не горбитися й читати книжку, а не сидіти в телефоні. Але в квартирі Ірини Степанівни було багато цікавого: статуетки на полицях, яскраві букети, що не в'януть, дитячі книжки з малюнками — такі старі, що їх ще сама Ірина Степанівна читала, як малою була, і дивні фотографії без кольорів у великих альбомах зі шкіряними обкладинками.

Тож іншим разом це було б навіть цікаво. Однак — не сьогодні. Бо Олеся раптом уперлася: не піде без Тимоша нікуди, йому страшно без неї, він боятиметься, коли сирена завиє. Як на гріх, кіт теж зранку нервувався, шипів на щось невидиме, смикав вухами, ніби незадоволено вслухаючись у звичайні міські звуки. Ще й на руці хазяйки з'явилася велика пекуча подряпина, коли його саджали до переноски.

Подумки жінка заприсяглася навіть стиха не зітхати на повчання сусідки, поза чергою помити сходи, купити щось у крамниці до чаю й завтра обов'язково запросити Ірину Степанівну на гостину. Вона ж, бідна, така сувора через те, що самотня. А так он погодилася пригледіти за її шибениками...

Ганна Дмитрівна не вміла довго сердитися й уже на повороті вулиці відчула докір сумління, що суворо наказала Олесі поводитися пристойно і слухатися. Легенько обняла й навіть не поцілувала в щічку. Та нічого, як не дуже втомиться й не надто затримається, то знайде час увечері почитати доньці казку. А може, пофантазувати про те, як після війни вони повернуться додому й відбудують хату. Такі розповіді Олеся любила чи не більше, ніж чарівні казки. Але тепер не час думати про вечір — попереду довгий день. І жінка пришвидшила ходу, бо на неї вже чекали у волонтерському центрі.

Олеся не знала, що мама її вже пробачила, і ще винувато супилася, повільно гортаючи альбом із старими фотографіями Ірини Степанівни та щиро дивуючись, як раніше дивно дітей одягали. Тиміш поводився не так гарно. Він шипів на людей, блукав квартирою, принюхувався біля вікон і дверей, не вгавав ані на мить.

Урешті Ірина Степанівна не витримала. І як не хотіла бути суворою й не балувати чужого невихованого кота, відкрила пакетик корму, що залишила сусідка, і поклала трохи до миски. Тиміш і вухом не повів на те шурхотіння, навіть і з цікавості не понюхав. Тут уже й Олеся стривожилася, чи він не захворів?

Та перш ніж розгнівана Ірина Степанівна виголосила: «Ну й сиди голодним, бачиш, балуваний який!» — тренькнув дверний дзвінок.

Виявилося, що то Марійка з їхнього під'їзду. Її мати відправила до крамниці й загадала зайти до Ірини Степанівни, спитати, чи не треба чогось. Бо погано змушувати немолоду людину в такий вітряний день за покупками йти. І хоча та ніби з новою сусідкою потоваришувала, але ж не можна на переселенку всі клопоти перекласти.

Марійка була не в захваті від доручення. Та ще й те комаша в неї вчепилося: купи корму для кота, бо він їсти не хоче звичайний, увесь день голодний сидітиме. Ну, купи, будь ласка, ось гроші, мама давала на морозиво, а тоді крамниця зачинена була, бо тривога почалася. Так-от, тоді Марійка вирішила, що задешеву ціну в матері за допомогу запросила, бо з неї ще й няньку зробили.

— Та що я в тих кормах розбираюся? Твій кіт — ти й купуй! — кинула спересердя. Але не допомогло. Виявилося, що Олесю саму до крамниці ще не пускають, бо треба переходити через широку вулицю. А тут іще й Ірина Степанівна втрутилася, щоб Марія взяла дівчинку зі собою, хай трохи повітрям свіжим подихає. Певно, утомилася від дівчинки й хотіла перепочити.

Марійка була надто доброю і сама про себе це знала. Тут вона просто уявила, якби її малою на сувору Ірину Степанівну залишили на весь день, та й поспівчувала малій. Звеліла швидко одягатися, не гальмувати і не надто торохтіти дорогою.

Олеся виявилася кмітливою, зробила, як їй загадали. Тож доглядати за нею було неважко. Однак бажання швиденько крутнутися до найближчої крамниці й повернутися додому, до чату з подружками, у Марійки не справдилося: залунала сирена, коли вони вже ледь не на ґанку тої крамниці були. Відразу вийшов охоронець, щоб ніхто не зміг усередину прослизнути під час тривоги.

Марія уявила, що доведеться плентатися додому, чекати на відбій, потім знову квапитися за покупками та ще й дівчисько із собою брати... І наважилася:

— Давай швидко! Тут є невеличка крамничка, так вони і в тривогу працюють, купимо, що зможемо, там. Та поквапся, не до вечора ж ходити...

Олеся покірно заквапилася за старшою дівчинкою, почуваючи себе так, ніби втрапила у пригоду. Це чи не вперше їй дозволили кудись іти, поки сирена надсаджується. А інші люди на той гук навіть уваги не звертають. Хіба дехто на небо поглядає й квапиться далі у своїх справах.

Ірина Степанівна спостерігала за дівчатами з вікна, побачила, як Марійка потягла молодшу в двори, вихопила примруженими очима смішну яскраву курточку Олесі. Похитала головою: треба б Марійчиній матері сказати, нехай пояснить дочці, що це небезпечно, щоб вона отак молодших не каламутила.

Потім звернулася до кота:

— І не соромно? То так волав, що дитина бігає вулицями під сирену, твій улюблений корм шукає, а тепер утомився бешкетувати і вмовк?

Звісно, відповіді Ірина Степанівна не чекала, тож на кота й не глянула. Той і справді втишився, коли дівчинка вийшла з дому. А зараз застиг мовчки на підвіконні, вигнув спину, кидаючи виклик війні, сирені, ще чомусь, назви чого не знав і не міг знати, чомусь, чому нема місця в житті порядного звіра. Але воно наближалося, линуло з неба неприємним невтишним звуком, ще нечутним для слабкого людського вуха.

Тиміш мовчки оскалився, не витрачаючи часу на крик, кидаючи виклик отому страшному, яке щомиті ставало все більшим.

Його люди встигли піти звідси, де небезпечно. Це добре. А страшне «воно» вже забрало в нього один будинок. Хоче забрати й цей. Забрати самого Тимоша. Якщо пощастить, то він захищатиметься. Якщо ні...

Він — український кіт. Тепер, коли часу зовсім не стало, він не відчував страху. Його відчайдушне «Няв!» за довгу мить до вибуху було сповнене люті. Тої, з якою йдуть на бій із сильнішим супротивником, щоб коли не жити, то померти з честю.

КВАРТИРА № 132.

ЧОТИРИ КІМНАТИ

Він потягнувся за пультом, щоби змусити замовкнути масну телевізійну пику, зачепив хитку вішалку і заборсався в майках, спідницях, сукнях та ще в бозна-якому ганчір'ї, що займало половину їхньої 18-метрової студії.

Війна, надто ж ремонт розбитих ракетами електропідстанцій і те, що бачив там після вибухів, відкрили шлюзи його лихослів'ю. Та при Яні й синові від брутальної лайки утримувався. Добирав іншим способом.

— Ти з криворукими подружками нездатна нашити у своєму цеху нормальних шмоток! Ти всю хату завалила невипраними європейськими трусами! Я не хочу їх нюхати! Спалю це звалище!

— Воно смердить не гірше від твого пивного й тютюнового перегару! — озвалась Яна.

— Ага, ти ж любиш напахчених чоловіків. Я пам'ятаю, як Ромка ще в дитсадку розлив якісь батькові парфуми, і тхнуло так, що нашу групу переселили.

— А ти не забув, де Ромка тепер? — голос Яни затремтів.

— Та вже ж не на передку, якщо дзвонить тобі майже щодня, а ти цвірінчиш, наче шпачиха у шлюбний період.

Він не був певний, що колись чув тих шпаків, але ріка люті невпинно несла його невідомо куди.

— Треба було виходити за Ромку! За нього, як уб'ють, дадуть мішок гривень, а за мене нічого!

— А тобі в ліжку треба працювати, щоб мати гроші. їх у твоєї Оксани неміряно! На недоливі в барі та оббиранні п'яничок можна не тільки на чотирикімнатну квартиру наколядувати, а й на палац!

— Ану вщухни, дриль іржавий! Ти бачиш у мене дірки в голові? Ні? А вони є! То ти мені їх просвердлила! А Оксана їх залатувала!

— То йди до неї, що заважає?

— І піду, і піду, — він гидливо підчепив капцем оранжеву футболку, вискочив у передпокій, за шафою помітив сина і лише ніби тепер почув благальні слова «Мамо! Тату! Досить!» — а хлопчик же повторював їх із самого початку сварки.

Натягнув шапку і твердо промовив:

— Ростику, я вискочу за сигаретами і миттю повернуся. Бачиш, навіть пуховика не вдягаю, тільки курточку накину, не бійся.

Сказав так, бо пам'ятав, як Ростик відніс його сумки, рюкзаки та валізи до друга, і мати того повернула речі з гнівними докорами: «Дитина хотіла, щоб вам не було куди запхати ваші манатки й піти до якоїсь Оксани, бо у вас тісно! Ви б розібралися в своєму житті й не травмували такого хорошого хлопчика!».

Він умостився покурити в гойдалку на дитячому майданчикові. Ритмічне похитування впорядкувало думки.

«Що я роблю? Для чого? Я ж теж переживаю за Ромку! Ми ж усі троє виросли у старих дворах на місці отих коробок. І мені він теж дзвонить, і я радий, що він живий. А барахло із секонд-хенду, яке Яна перешиває, прасує та продає через інтернет, дає виторг навіть у війну. І ні до кого я й не думав іти! Я ж вирішив розбігтися з Оксаною ще до того, як вона тицьнула мені межи очі свідоцтво про шлюб. Стервоза!.. Крутила зі мною і не признавалася, що має законного чоловіка на заробітках у Польщі. Й тільки коли через війну її прибутки, як вона казала, «схудли до непристойності», поїхала до нього. Яна зрадіє, як це почує. Усе чекав нагоди, щоб розповісти. Чи вона повірить? А про це ми зараз дізнаємося!».

Гойдалка, яку він, упершися ногами в землю, хотів загальмувати, не зупинилася. Вона разом з усім світом тріснула, відірвалася від перекладини і полетіла з вантажем між атракціонами, парканами, деревами, дротами, машинами, стовпами, котами, собаками і людьми. Двоє з них стягли його з верхівки куща, кинули й побігли до будинку, що, як він знав (хоч і сидів до нього майже спиною) був його домом.

На помертвілих ногах (руках? колінах? ліктях?) він, як здалося, через секунду дістався туди, де лежала знайома оранжева футболка. Розкладена на бетонній плиті акуратно, ніби на прилавку. Та її ніхто б не купив через червоні плями, що розповзалися рукавами і темнішали під антрацитовими клаптями кіптяви.

Він спробував випростатися.

«Те, що тут тепер, я постараюся ніколи не згадувати, якщо виживу, — перед очима майнула тінь, накрила його і потягла в безодню, що рожевіла, синіла і зрештою почорніла, — ні, вже не вижив»...

...«У-уаа, у-уаа, у-уаа, у-уаа...».

Сирена. Не та. Це якась рятувальна служба. Виє, аж вуха розламуються, а затулити їх не може — руки не слухаються. Повіки ніби склеєні. Проте якщо його пронизує цей звук, то він іще живий? Там, біля дому, не чув і свого голосу, коли кричав: «Ростику, Яно! Ростику, Яно! Синочку, Яночко, синку!».

— Тату, таточку, ми тут, ми біля тебе! Мамо, йди сюди, тато нас кличе!

У грудях щось підскочило й ніби відірвалося — мабуть, серце.

— Ви живі? — раптово розплющив очі.

— З нами все гаразд, ми з тобою, — він повів поглядом за Яною, яка щось розправляла на ньому, і побачив один білий пагорбок обіч зліва і другий нижче справа.

— А я... я живий?

— Так, тату, так, у тебе переламані нога і рука, а друга рука просто подряпана! Лікар сказав, що все заживе, як на собаці!

— Тобі зробили операцію, — додала Яна, — і ти наковтався чадного газу. Це тимчасово пристосована палата, — він зауважив притулені до стіни поламані ліжка і карнизи з накрученими на них шторами. — Потім тебе переведуть у нормальну, загальну.

— А що... у нашому будинку?

Він боявся про це запитувати. А Яна боялася відповідати.

— Наш під'їзд... і сусідній. У нас більше нема дому. І взагалі нема нічого, крім життя.

— А ви... були там?

— Майже відразу, як ти пішов, вибралися прогулятися, бо настрій був гнітючий, — Яна судомно зітхнула. — Щойно проминули скверик, а воно... Не пригадую, сирена була до чи після... З кінця вулиці було видно наш будинок... Я думала, що ти вже повернувся, а телефон твій...

Він його не взяв — ішов же ненадовго. Навіть війна не привчила бути на зв'язку повсякчас.

— Мама заштовхнула мене в поліцейську машину і попросила водія не випускати, — вигукнув Ростик, — а я теж хотів шукати тебе! І це я, я помітив, що тебе заносять у «швидку», і сказав поліцейському знайти маму, бо в неї були короткі гудки. Я обіцяв йому, що не вийду з машини. Бо й сам боявся загубитися!

Він мимоволі усміхнувся, а Ростик похнюпився, засопів і понуро запитав:

— А де ми тепер будемо жити?

— У дідуся й бабусі на дачі, — квапливо відповіла Яна. — Там є піч і дрова.

Ростик хитнув головою на знак згоди і боязко мовив:

— Ми там, а тато піде до Оксани, бо в неї ж є аж чотири кімнати, так?

У руку, ногу та груди ніби хто ножі встромив. Скрикнув — і не зміг вдихнути достатньо повітря для того, аби видихнути хоч слово.

— Оксани тут уже нема. Вона виїхала за кордон, — спокійно відказала Яна, а Ростик підхопився, щоб застрибати з радощів, та хутко зупинився, адже батько мовчав.

Він не мовчав. Він розмовляв. Нечутно сам із собою.

«То Яна про це знає. Звідки? Ох, бляха, про що це я думаю майже з того світу? Знає від добрих людей, які ніколи не переведуться. Тільки... чому ж вона знову посилала мене до Оксани? За звичкою? Зі злості? Господи, та якби не ця злість, то ми усі лишилися б удома і... Я що, плачу?».

— Я теж буду на дачі, якщо ви не проти. І треба придумати, що робитиму однією рукою, поки одужаю.

Ростик хотів щось сказати, та Яна його випередила:

— Мити начищену картоплю, формувати котлети, вирізати чашкою з тіста кружечки для пиріжків. І вести телефонні перемовини з моїми клієнтами — якщо, звичайно,захочеш.

— Захочу! Захочу! Захочу!

Ростик зручніше вмостився на тапчані та вдоволено заявив:

— Тепер я буду розказувати дереву тільки про одне бажання, а не про два.

Він здригнувся: син ударився чи перелякався, бо щось таке каже... Он і Яна стрепенулася:

— Яке дерево, синочку? Ти про що?

— Я не знаю, як воно називається. Листя в нього, як сердечка-валентинки, тільки зелене, і гілки покручені — тут таких дерев нема.

— A-а, воно з комп'ютерної гри? - йому чомусь захотілося, щоб того дерева не існувало в дійсності.

— Ні, справжнє, отам недалеко росте, де низькі будиночки. Воно старе, і в ньому велике дупло.

— Ви з хлопцями там ховали скарби під час своїх квестів?

— Ні, туди дядьки бляшанки від пива та недопалки запихали, а я вигрібав, бо інакше бажання б не збулося.

Сторожко, як до дроту, що може вдарити струмом, Яна доторкнулася до синової руки:

— Яке бажання, моє сонечко?

— А щоб усі ракети, снаряди й бомби розвернулись і влучили у тих, хто їх запустив на нас! Це чарівне дерево знаєте звідки? Я шукав по телику мультики, а на всіх каналах були тільки новини й одне кіно — мабуть, доросле, то я трохи подивився. Там один дядько прошепотів у дупло дерева своє таємне бажання. Не знаю, яке. Але він до того дерева так довго їхав, що я подумав: значить, воно точно допомагає! І скажіть, таке ж бувало, що ракети не долітали — адже ж бувало?

— Так, справді, — через силу ледь чутно сказав він. — Іноді. Не тепер.

Усі троє замовкли та якийсь час не дивились одне на одного.

— Ростику, — несміливо мовила Яна, — ти казав, ніби крім цього бажання, було ще якесь?..

Хлопчик полохливо озирнувся на матір і спідлоба зиркнув на батька.

— А ви... ви не будете сердитись? І проміж себе лаятися не будете?

— Та ні-ні, звісно, ні, — одночасно вигукнули обоє.

— Не для того нам доля подарувала друге життя, аби ми ще і його вкорочували сварками, — додав він. — Тож говори.

— Я... я після головного бажання загадував, щоб ракета поцілила в квартиру тої Оксани! Щоб нікого не вбило й нічого не згоріло — тільки щоб не стало чотирьох кімнат, куди міг піти тато!

Він обхопив сина однією рукою, вона двома. Притулилися до плечей дитини — і їхні голови опинилися так близько, що могли ловити мозкові сигнали одне одного.

«Ми не знаємо, що буде, але якщо нам судилося життя... Ота Оксанина квартира, яку вона купила за рік до війни... Вони з Оксаною і познайомилися, коли міняв їй там проводку... Ота Оксанина квартира стояла порожньою, за нею наглядав її брат. Краще від цієї чотирикімнатної пустки для побачень підходив флігель на городі її батьків, де — це вони так думали — їх ніхто не бачив... Ота Оксанина квартира... вони нізащо... Ні, навіщо так довго й непослідовно, не треба зайвих слів, треба лише суть».

Вони й через сотню літ не скажуть синові, що та Оксанина квартира була через стіну від їхньої.

КВАРТИРИ №№ 116-117.

ВОНИ ЖИЛИ ПОРЯД

Віталій Кришпа та Микола Гаржа із самого дитинства жили на одному майданчикові у дев'ятиповерховій панельці одного з обласних центрів сходу України, великого, довгого будинку, який у народі називали чомусь «пентагоном». У дитячі роки ані Віталій, ані Микола не звертали уваги ні на назву свого будинку, ні на його сірий похмурий вигляд типової будови «добре розвинутого соціалізму» в СРСР.

Це вже згодом, коли обидва за різних обставин побачать трохи світу, їм стане зрозуміло, що поганого дитинства насправді не буває. Бо свої найкращі роки вони провели, як і більшість дітей у Совєтському Союзі, в занедбаній та непривітній архітектурній споруді.

Однолітки й сусіди, а ще й однокласники Віталій та Микола перебували у приязних стосунках. Хоч і друзями їх назвати не можна було, але приятелювали не один рік. Контактів поменшало після того, як Микола, заробивши свої перші порядні гроші, придбав собі квартиру і з молодою дружиною виїхав із батьківського дому. А Віталій, який із дитинства марив турботою про всяких звіряток, так і залишився жити з уже старенькими батьками та чесно і з натхненням трудився в одній із приватних ветеринарних клінік обласного центру.

Відвідуючи батьків у вихідні, Микола, як правило, заходив сказати «гало» й Віталію. Той завжди радо зустрічав приятеля дитинства і захоплено белендів про порятунок чергової ящірки та хвилястого папуги на своїй ветеринарній роботі.

В останні роки Микола нерідко запитував товариша дитинства:

— Чому це ти все одинакуєш? Ми з Галинкою он уже другого «спиногриза» плануємо завести. Це тобі не ящірки й папуги. Це — майбутні громадяни незалежної України! — жартував Гаржа.

У відповідь Віталій, як правило, чомусь густо червонів, починав дивитися кудись убік і тихо пояснював:

— Та не моє це, розумієш. Пелюшки, в АТБ за картоплею ходити, дружині подарунки на день народження вибирати...

— Оце втнув! Черепахам і ящіркам гузно підтирати — це його. А молоду жінку обняти — наче й не цікаво. Та солодше від цього в житті нічого не буває, — категорично підсумовував Микола.

У відповідь Кришпа червонів і ще більше ніяковів. Так і зустрічалися час од часу.

Коли кривавий карлик зі своїми опричниками вдерся у Крим, шкільні приятелі довго обговорювали подію. Чи не вперше їм стало зрозуміло, наскільки подібні погляди вони мають, як обоє переймаються долею і майбуттям України.

— Ну, і чого він досягне?! — обурено ставив риторичне запитання Микола. — Та Крим тепер стане одним великим військовим полігоном, який не визнає ніхто у світі.

— І туристів там буде катма, — згоджувався з приятелем Віталій. — За України, як-не-як, туди і з-за кордону їхали.

Опісля того, як у ветеринарній клініці, де працював Віталій, на роботу влаштувався якийсь Сергій із Сімферополя, бо не захотів жити під насильством і брехнею росіян, Кришпа взагалі політизувався вкрай.

— Знаєш, Сергій мені розповідав, що тепер у Криму — як у «совку», — емоційно ділився з Миколою під час їхніх випадкових зустрічей ветеринар. — Себто, жити мусиш за приписами, як скаже Путін та їхній головний піп Кирило. Ані тобі вибору ані в чому! — скрушно хитав головою Віталій.

— А то як! Моксель — це тиранія від самого початку існування, — теж хитав головою на знак згоди Гаржа.

Якось наприкінці чи то 2016, чи то 2017 року, коли українці вже призвичаїлися до війни на Донбасі та відібраного Криму, шкільні приятелі випадково зустрілися в центрі міста. Віталій був не сам. Поряд із ним стояв підтягнутий, спортивної зовнішності хлопець. На вигляд він був дещо молодший за однокласників.

— Познайомся, — радо привітався зі шкільним другом Віталій. — Це Сергій із Криму. Пригадуєш, я тобі про нього розповідав?

— Приємно, — простягнув руку Микола. — Ну, як там у вас, путіністи лютують? — запитав нового знайомого.

— Це тепер не Крим, це тепер одна велика казарма. Знайомі розповідають, що військові гелікоптери з ранку до ночі літають, солдатів стало кількісно нарівні з цивільними. Одне слово, там життя хорошим не назвеш. Через те я й залишив Крим, — підсумував Сергій.

— Ну, у нас не зле? — поцікавився Микола.

— Звісно, що добре! Бо це ж Україна, — весело відповів колишній кримчанин. — Та й відтепер у мене тут Віталій, — з теплотою в голосі додав хлопчина.

— Ти б його одружив! Не тобі ж із ним жити, — пожартував Гаржа.

У відповідь і Сергій, і шкільний приятель промовчали. Запала тиша.

«Може, щось не те бовкнув», — подумав Гаржа. І, аби розрядити незручність, безтурботно мовив:

— Ну що, козаки, бувайте! Треба якось по пиву вдарити. Дайте знати, коли...

— Еге ж! — дружно мовили ті у відповідь.

За якийсь час, учергове відвідуючи батьків, у дворі будинку свого дитинства Микола випадково зустрів ще одного однокласника — Андрія Маричева. Він мешкав у сусідньому домі. Уже лисуватий, незважаючи на порівняно молодий вік, козлячої ваги і статури, той завжди викликав у Миколи неприязнь. Бо був пихатим, із самовпевненістю барана, який лише один знає, куди і для чого йти. Негативу побільшало ще й відтоді, коли напередодні кримських подій Маричев постійно їздив із колорадською стрічкою у машині. А з його сторінки у фейсбуці просто смерділо сепарством і ватою. Микола якось майже випадково натрапив на цю сторінку під час подорожування інтернетом і став ще більше зневажати миршавого Маричева.

— Привіт! — обізвався першим до колишнього однокласника прихильник «русского міра». — Я тут недавно хлопців наших зустрів. Так вони знаєш, про що мені розповіли? — почав торохтіти миршавий. — На голову не натягнеш. Виявляється, Віталій Кришпа п...ст. Живе тут з одним із утікачів з Криму.

— І тобі що до того? — неприязно пхекнув Микола, намагаючись не показати, що вкрай здивований звісткою.

— А то ж як бандерівці... Росією лякають. Війну на Донбасі розпочали. Як то кажуть, у Європу через ж...у...

Микола гидливо обірвав колишнього однокласника:

— Та пішов ти!

Розвернувся й попрямував геть. Почуте від нього викликало і гнів, і роздратування. А найбільше був уражений словами Маричева про Віталія. Враз згадалося

його багаторічне холостяцьке життя, дещо дивна остання зустріч із переселенцем із Сімферополя. Микола ніколи не вважав себе гомофобом. Зрештою, як людина демократичних переконань, ставився до людей нетрадиційної сексуальної орієнтації з погляду особистих свобод. Однак те, що, схоже, Кришпа гей, усе ж таки дряпонуло по серцю. Незвично, незрозуміло все це. Опинившись у полоні таких емоцій, Гаржа вирішив більше про те не думати. Проблем і так вистачає...

Через якийсь час він знову зустрівся з Віталієм побіля будинку їхнього дитинства.

— Миколо, вітаю! — кинувся йому назустріч шкільний приятель.

Тому враз пригадалося те, що почув від Маричева. Мимоволі Гаржа отетерів й непевно простягнув руку для привітання. Це помітив Віталій і стурбовано запитав:

— У тебе якісь проблеми?

— Та ні, — розгублено відповів Микола.

— А, значить, ти про все дізнався. Напевно, Маричев розповів, — з гіркотою мовив Віталій. — Він навіть моїм батькам телефонував. Ти ж знаєш, я в школі лише раз бився. Коли Мишко Кривий у кота з рогатки поцілив. Одначе коли зустріну цю гидоту — рука не затремтить.

— Та облиш ти його. Таких не бити — убивати треба, — суворо проказав Микола.

Запала незручна мовчанка. Вона тривала непристойно довго.

— Слухай, мені абсолютно байдуже, з ким ти, — підкреслено енергійно мовив Микола. — Ми ж із тобою говорили про те, що кожен має право на свій вибір. Ти пробач, мені твій складно зрозуміти, але я його поважаю.

— Це правда? Чи просто хочеш заспокоїти?..

— Чесно. Треба вчитися розуміти інших. Якщо вони навіть не такі, як ти. Не завжди вдається...

— Що ж, я тобі вдячний. Поки що подібні слова в таких випадках я чую не часто. А ще ти знаєш, як важко жити таким, як я. Вічно приховувати свою суть, соромитися своїх почуттів. Я б теж, може, хотів кохати чи то Галю, чи то Наталю. В Україні це простіше... Особливо батьків шкода. Для них я просто постійний біль, гірше від інваліда, — очі Віталія зволожилися.

Миколі стало гірко за приятеля дитинства. Хотілось обняти Кришпу, але, з огляду на обставини розмови, ці думки викликали якісь суперечливі почуття. А тому він підкреслено по-чоловічому поплескав Віталія по плечу, міцно потиснув руку.

— Не переймайся. Який ти є, такий і є. Це мені, мабуть, треба дещо в собі змінювати...

Із часу тієї розмови поміж Віталієм та Миколою промайнуло кілька років. А наприкінці зими 2022-го, коли Гаржа заїхав до батьків на машині, аби відвезти тих подалі від обстрілів росіян, зустрів побіля своєї квартири Тетяну Іванівну, матір Кришпи. Та, зістаріла до невпізнання, сплеснула руками:

— Миколо, як ти? Як батьки?

— Та ось хочу відвезти до рідні на Хмельниччину, поки все владнається. А ми з Галиною нікуди не збираємось. Упевнені, що москалі до нас не дійдуть. А ви? Де Віталій?

— Ми так само рідну хату не полишимо. А Віталій зі Сергієм ще з початку війни в ЗСУ. Нині телефонує щодня, а де саме перебуває, не розповідає. Пояснює, що їм не можна цього робити. Вони ж удвох із Сергієм чомусь вирішили йти воювати. Сказали, що таких, як вони, на війні поважають. Образливими словами не називають і за рівню вважають. Мамо, каже, ми там такі, як усі, — зі сльозами в голосі мовила Тетяна Іванівна. — А ще він у нас патріот! — гордо додала стара жінка.

— Знаю, через це роками з ним приятелював. Ви ось що, Тетяно Іванівно, коли що, телефонуйте, не соромтеся. Ваші хлопці нас захищають. А ми з Галею повинні про вас із чоловіком подбати, — простягнув матері шкільного приятеля візитку.

Другий рік війни панував в Україні.

Микола побіля комп'ютера наводив порядок у своїх волонтерських звітах за минулий місяць, коли раптом задзеленчав мобільний. Глипнув на екран, де висвітлився напис: Тетяна Іванівна. На душі стало тривожно. Вона після їхньої зимової зустрічі жодного разу не дзвонила, і про Віталія від неї нічого не було чути.

— Слухаю...

— Миколо, це ти? — не сказала, а прошепотіла старенька.

— Так...

— Віталій на Донбасі загинув. Сергій везе тіло додому.

— Ви вдома? Я зараз приїду, — відреагував миттєво.

У хатньому одязі стрибнув ув автівку. їхати до батьківського дому не так далеко. За кілька місяців війни це вже була не перша смерть хлопців із середовища Миколи. Але загибель Віталія чомусь вразила до глибини серця. Ось за тим перехрестям уже в'їзд до їхнього двору, а тут побіля цих лавочок вони пацанами грались у квача.

Заставлене автівками біженців з окупованих територій подвір'я не давало змоги вдало запаркуватися. Довелося пройти кілька десятків метрів від сусіднього провулку. Перше, що побачив Микола побіля знайомого під'їзду, це пику Андрія Маричева. Той заливав пляшкове пиво у своє огидно худе і немічне тіло.

— А, Миколо, — підвів на колишнього однокласника захмелілі очі ватник. — Ти чув, під Бахмутом п...ар Кришпа загинув. Треба було знати, куди лізти...

— Ти як його обізвав?!

— А як? Від правди ніде дітися.

Вищий на дві голови за миршавого Маричева, Микола взяв того за барки. Притулив спиною до панельної стіни будинку.

— Так знай, істото! П...р — це ти, а він — герой!

І кілька разів, не контролюючи себе, стусонув обважніле тіло Маричева об стіну рідної багатоповерхівки. Той стиха хекнув і опустився додолу.

Залізобетонною вертикальною поверхнею широкою цівкою побігла кров. «Ось, мабуть, і я вже скінчив свою війну», — подумав Микола, дивлячись на нерухоме тіло Маричева.

Наче у відповідь на його думки в місті сумно й голосно завила сирена...

КВАРТИРА № 140.

ВЕСІЛЬНІ КАБЛУЧКИ

Рита сиділа за своїм робочим столом, повільно смакуючи щойно заварену запашну каву. Роботи багато, та часу було ще вдосталь, аби встигнути все зробити до завершення робочого дня. Вона трохи нервувалася. Сьогодні особливий день в їхньому спільному з чоловіком житті — виповнилося двадцять п'ять років відтоді, як одружилися, тобто — срібне весілля. Уранці вона особливо не акцентувала на цій даті уваги, залишивши ще сонного чоловіка в ліжку, лише легенько торкнувшись поцілунком. «Нехай ще поспить, адже його робочий день починається пізніше».

Жили вони спокійно, дружно. Зрідка навіть сварилися трохи, не те щоби влаштовувати якісь істеричні сцени. Але, при всьому, подарунків одне одному дарувати не звикли.

Рита глянула у вікно — надворі сірий холодний день. Напевне, якби не війна, цей день був би святковим у родині. Зібралися б діти, батьки, друзі, куми, адже така дата буває раз у житті. Але тепер...

Донька, рятуючись од війни, вимушена була втікати до Польщі. Добре, що син ще до війни поїхав навчатися до Львова і, недавно закінчивши навчання, там і залишився.

Вони зостались удвох із чоловіком. Рита дуже хвилювалася за дітей, — тільки б у них усе складалося добре. Більше переживала за донечку — вона сама в чужій далекій країні. Владик усе ж серед своїх.

Жінка відсьорбнула ковток уже прохолодної кави й відчула терпкий гіркуватий присмак.

Думки продовжували вирувати навколо нинішньої сімейної дати. Згадала, як вони з чоловіком познайомились. Як вона хотіла того літнього вечора кинутися з мосту в річку через те, що її зрадив коханий хлопець, з яким вони вже навіть планували весілля. Але десь раптом узявся Сашко і врятував її, від говори в од бездумного плану самогубства.

Через пів року вони побрались. А потім народився Владик. Ще через рік — Женька.

Як швидко промайнули роки... Як швидко виросли діти...

Сашко старший од Рити на вісім років. Напевне, якби не його хвороба серця, уже давно воював би. Лише це стримувало Сашка від безпосередньої участі в захисті країни.

У подружньому житті вона була щаслива. Любов проявлялась у звичних речах, тож не завжди звертала увагу на них: чашка кави, яка вранці чекала її на кухні, швидко накинутий на тіло рушник у ванній, дбайливо підсунуті кімнатні капці чи вночі поправлена ковдра. Рита завжди старалася віддячити чоловікові подібним.

Раптом у двері постукали. Вона перевела погляд на двері й мовила:

— Заходьте.

Здивуванню не було меж. У дверях кабінету побачила чоловіка.

— Привіт! Хутко збирайся додому! Тебе відпустили!

Вона у здивуванні широко розплющила очі.

— Тобто як — відпустили?

— На честь нашого свята. Збирайся швидше. На тебе чекає сюрприз.

Рита ухопила сумку і вискочила з кабінету. Її щасливий погляд перехопили колеги. Кожна з них тримали в руках по шоколадці й задоволено усміхалася. Рита глянула на завідувачку.

— Їдь, Ритулю, додому. Завтра зі справами наздоженеш. У тебе ж свято!

Рита сором'язливо усміхнулася. Потім швиденько одяглася й думала про сюрприз... Це так не схоже на її Олександра. Та вже дуже кортіло якнайшвидше поїхати додому.

— Сашо, зупинися біля крамниці, я щось куплю на вечерю. І... Може, чогось смачненького, адже в нас сьогодні таки свято.

Сашко відвів погляд у вікно, ледь усміхаючись у відповідь.

— Обійдемося. Часи нині важкі, треба економити.

Рита помітно засмутилась, але погодилася з чоловіком, адже тих грошей, що вона заробляла, працюючи державним службовцем, на багато чого не вистачало. Вкотре подумала про те, що якби не війна, усе було б по-іншому. Приїхав би син зі Львова, приїхала б донька, запросили би батьків і друзів та відсвяткували б срібне весілля. Тим часом вони вже під'їхали до будинку.

«Який же сюрприз мене може чекати вдома?» — краялась у здогадках заінтригована жінка. Вона поспішала, аби скоріш усе побачити на власні очі. Сходинками задріботіли її чобітки. Добігши до своєї квартири, відшукала в сумочці ключі. Тим часом Сашко, припаркувавши машину, наздогнав її.

— Відчиняй двері, не замкнено, — загадково підморгуючи, прошепотів він.

Рита здивовано глянула на чоловіка.

— Там хтось є?

— Так.

Тим часом вхідні двері відчинилися зсередини. Із кімнати лунала гучна музика, а на порозі постали Женя — донька, син Владик і гарна молода незнайома дівчина, яка трохи сором'язливо стояла осторонь.

— Ві-та-є-мо! — радісно закричали вони всі разом і почали обсипати Риту й Сашка пелюстками троянд.

У Рити від несподіванки навернулися сльози. їхній Владик приїхав зі своєю дівчиною, аби познайомити з батьками, здогадалася вона.

Якоїсь миті погляди двох жінок перетнулись, і Рита подумала, що їй уже сподобалася синова наречена. Та, своєю чергою, ніяково усміхнулась і опустила погляд.

— Настя, — першою подала руку дівчина.

— Дуже приємно. Рита — мама Владика.

— Я зрозуміла, — підводячи погляд, відповіла дівчина.

— Оце так сюрприз! — щиро зраділа жінка, побачивши дітей. І, обернувшись до чоловіка, мовила:

— Ну й терпіння ж у тебе, любий! Стільки часу мовчати!

— Тож я хотів, щоби був сюрприз, — усміхнувся Сашко. — Але це ще не все.

Він побіг у спальню і звідти виніс величезний букет червоних троянд. Рита від несподіванки не могла сказати й слова, а сльози текли градом. То були найщиріші сльози щасливої жінки.

— І це ще не все, — підморгнув Владик. — Наші квіти і подарунки також для вас, дорогі батьки!

Він поглянув на Настю, яка вже тримала в руках квіти, а Женя — маленький пакуночок. Рита нерішуче взяла подарунок і тремтячими руками розгорнула целофан. Там, у гарно оздобленій коробочці, лежали дві каблучки — чоловіча й жіноча. Усередині кожної вигравіювані імена: «Маргарита й Олександр. Разом назавжди». Рита дуже зраділа подарункам, але подумала, що зовсім не готова до такого розвитку подій. їй нічим пригостити дорогих гостей, адже вони не планували відзначати сьогоднішнє свято. Настя немов прочитала думки жінки й сказала:

— Ми тут трохи погосподарювали самі, накрили стіл. Сподіваюся, ви не образитесь, — і, мов господиня, повела присутніх у кімнату. Позаду йшов задоволений Сашко. Там був накритий святковий стіл, а на столі стояв ще один букет троянд.

Рита поглянула на чоловіка — в її погляді виднілася неймовірна ніжність. Очі сяяли від щастя і безмежної любові. Те ж саме вона прочитала і в погляді Олександра. Так могли дивитися одне на одного лише справді щасливі, закохані люди.

— Я — найщасливіша жінка у світі, — мовила Рита, тримаючи букет і одночасно намагаючись пригорнути всіх рідних до себе.

Несподівано пролунав вибух. Потужний вибух. За метушнею вони не почули сирени...

...їх знайшли через дві доби. Риту й Олександра опізнали за каблучками з написами...

КВАРТИРА № 128.

ЩАСЛИВИЙ ДЕНЬ

У Ніки на мить завмерло серце і спинилося дихання, коли вона побачила на тесті дві смужки.

— Я вагітна! — прошепотіли її губи. — У нас буде малюк!

«Ось воно яке — справжнє щастя!» — подумала жінка й мимоволі приклала долоню до живота, немов намагаючись своїм теплом зігріти маленьке життя.

— Привіт, малюче! — мовила вона. — Дякую, що обрав саме мене!

Треба зберегти цей тест, щоби колись показати своїй дитині. Вона обережно, як найціннішу річ, поклала його на стіл. Хотілось одразу сповістити коханого!

Вони разом з Володею жили уже рік, а тиждень тому чоловік запропонував їй офіційно зареєструвати шлюб. Володя поїхав у село до батьків, щоби привезти їх сюди й уже разом обговорити деталі весілля.

Ніка з Володею відразу прийняли рішення не влаштовувати пишні гуляння, коли горілка ллється рікою і гостям стає байдуже до молодят. Вони запросять лише найближчих друзів та батьків Володі. У Ніки їх не було — її новонароджену знайшла біля сміттєвого бака якась старенька, вона й попросила назвати дитину Веронікою.

Жінка відчинила шафу й почала шукати красиву скриньку, щоб туди вкласти тест, але нічого підходящого не знайшла.

«Є фотоальбоми для малят! — згадала вона. — Там має бути щось підходяще!».

Вона хутко вдяглася, вийшла з будинку. До крамниці канцтоварів не йшла — здавалося, летіла, не торкаючись ногами землі.

— Добридень! У вас є фотоальбоми для малюків? — ледь переступивши поріг, одразу спитала продавчиню.

Дівчина поглянула на неї, загадково усміхнулася. Напевно, вона не раз бачила таких покупців і добре розуміла їхню радість.

— Звичайно, є! — відповіла продавчиня й подала кілька альбомів.

— Мені такий, щоби було місце для тесту, — сказала їй Ніка.

— Ось у цьому все передбачено! — люб'язно відповіла дівчина.

Удома Ніка тремтячими від радісного хвилювання пальцями розгорнула його першу сторінку. Там був прикріплений конверт із написом: «Привіт! Це я!». Ніка обережно вклала туди тест із двома смужечками й подумала, що треба поставити дату. Вона знайшла маркер і над конвертом зробила напис. їй здалося, що того мало і, поміркувавши, дописала внизу: «Привіт! Дякую, що обрав мене та зробив щасливою! Мама завжди буде з тобою поруч!».

Ніка залишилася задоволеною оформленням першої сторінки альбому. Вона уявила, як чоловік зрадіє такій новині, й знову відчула приємний щем у всьому тілі.

«Сьогодні найщасливіший день!» — подумала вона, підходячи до вікна. За ним вирувало життя, і перехожим було байдуже до жінки, яка світилася щастям.

Зателефонував Володя і сказав, що він з батьками буде вдома за пів години.

«Коханий, ти навіть не підозрюєш, що за пів години станеш щасливим, як і я, — подумала Ніка, — головне, щоби встиг дістатися дому, поки не завиє клята сирена, сповіщаючи про небезпеку».

І сирена завила...

КВАРТИРА № 124.

УБИТЕ ЩАСТЯ

Ранок ніяк не хотів прокидатися, незважаючи на те, що пронизливо верещала сирена повітряної тривоги. Небо було затягнуте темно-сірими хмарами, від чого усім ставало незатишно, тривожно й боляче. Чергова хвиля люті викочувалася з кожного серця містянина і на автобусних зупинках, і в метро, і в автівках, й у кожній квартирі. Коли це вже закінчиться?

Так думала й молода вчителька Ірина Миколаївна, зіщулившись у ліжку. Вона чула, як мати на кухні дзеленчить посудом, готуючи їй сніданок. Дівчина знала, що мати зараз відчинить двері її кімнати і читатиме болючу мораль, бо саме з такої моралі починався кожен ранок.

Справді, двері прочинились, і мати почала свою завчену пісню:

— Уставай, Іро. Може, спустимося до підвалу? Чуєш, уже виє в самісіньку душу.

— Не хочу, мамо. Ну що може трапитися? Щодня сирени кричать — то й нічого, — буркнула невдоволено Ірина.

— Гайда до підвалу, ти ж вагітна. І як так можна було залетіти від голодранця? Адже твій Сашко жодної зайвої копійчини не має. Він не директор заводу, не приватний

підприємець, звичайнісінький учитель фізкультури. Дитина народиться, хто підтримає? Знову на моїй шиї сидітимеш?

Такі слова Ірина вислуховувала кожного ранку і кожного вечора з того моменту, як зізналася матері, що вагітна від свого коханого — сусіда та колеги Сашка Нікітченка. «Це» трапилося десь шість місяців тому, коли він ішов на війну.

Сашків батько в перші дні війни пішов добровольцем на фронт, а його призвали пів року тому.

Спочатку мати Ірини — Валентина Павлівна — втішала сусідку з четвертого під'їзду Олену Володимирівну, матір Сашка. Бувало, що і в гості заходила, приносила щось смачненьке. Вони могли довгенько говорити про дітей, згадувати щасливі мирні будні. Мабуть, ще би довго тривало це сусідське спілкування, але Ірина зізналася матері про вагітність. Тоді Валентина Павлівна почала дорікати Олені Володимирівні, що погано виховала сина, що хіба він не міг потерпіти до закінчення війни, і що вони робитимуть, якщо Сашка раптом уб'ють. А сусідка, нахиливши голову, завжди говорила одне:

— Перестань, Валю. Дитина ніколи не буде безбатченком. А якщо Сашка вб'ють, то будемо разом доглядати його синочка. Ми ніколи не відмовимося від онука. Ніколи.

Валентина Павлівна перестала ходити в гості до Сашкової матері. І хоча в душі давно змирилася з вагітністю доньки, та щоденно не минала нагоди скубнути за нерви Ірину чи майбутню сваху.

— Та досить, мамо! Ну не треба робити мені боляче. Я так стомилася від твоїх дорікань. Та не буде мій син безбатченком. Ти ж знаєш, що Сашко приїде сьогодні — учора телефонував. Давай краще приготуємо щось смачненьке.

— Та приготуємо, приготуємо. Нагодую зятя за повною програмою.

Кілька днів тому Сашко сказав телефоном Ірині, що їде на ротацію. Подробиць не повідомив, але порадував звісткою, що заїде на три дні додому.

Близько десятої години настирно зателенькав дзвінок у двері. Відчинила Валентина Павлівна. У квартиру зайшов стрункий воїн у піксельній формі з великим наплічником. Він сором'язливо посміхався:

— Добрий день, мамо Валю. А ось і я...

Валентина Павлівна знітилася, ніби вперше побачила Сашка, привіталась, а потім кинулася йому на шию і голосно розплакалася з радощів:

— Живий! Живий, синку, — промовляла, однією рукою обіймаючи його, а іншою витираючи сльози. — Ми тебе чекали. Дуже чекали.

Із кухні вийшла Ірина і також чомусь знітилася, навіть злякалася.

— Іринко, сонечко моє! Моя ти радість єдина! — Сашко кинувся обіймати Ірину, а та від сліз не могла промовити й слова.

Сашко, дещо відступивши назад і щасливо усміхаючись, розглядав свою дівчину.

— Я щасливий! Який же я щасливий бачити тебе з нашим хлопчиком. Ой, зачекайте! А я ж не сам! Я привіз вам свого синка! Зараз ви з ним познайомитеся!

Жінки здивувались, і в Ірини, й у Валентини Павлівни всередині все аж потерпло від Сашкових слів. А той рвучко повернувся до них своїм заплічником — і жінки побачили у великій зеленій кишені маленьке цуценятко.

— Ну що? Як вам мій Синок? Прошу його любити і доглядати! Виймайте цуцика з кишені!

Жінкам відлягло від душі: вони, сміючись і примовляючи ніжні слова до такої гарної малечі, почали діставати кудлате диво.

Хлопець розповідав, що знайшов цуцика днів з десять тому біля вбитої осколком собаки-матері. Не зміг не забрати дитинча, бо воно б також загинуло. Хлопці у бліндажі довго сперечались, як назвати песика, аж поки не зійшлися на імені Синок. Син полку — так сміялися вони, хоча песик став сином лише роти.

Аж тут знову задзеленчав дзвінок. То прийшла Сашкова мати, яка також знала про приїзд сина. Знову були палкі обійми, сльози і багато материнської радості. Свахи говорили тільки приємні слова одна одній, ніби ніколи й не лаялися.

За сніданком хлопець говорив про те, про се, а от вдаватись у бойові подробиці відмовлявся. І коли кудлатий Синок залишив на білій ламінатній підлозі жовтаву калюжу, підхопився шукати ганчірку.

— Сиди вже, rope-батьку, сама приберу.

— Буде в нас два синочки, — весело говорила Ірина.

— Ну, діти, і ви, свахо, повинні вже дізнатись, який сюрприз я для вас підготувала. Це гарний сюрприз! — також весело повідомила Олена Володимирівна.

— А де він, сюрприз? — поцікавився Сашко, шукаючи очима подарунок.

— Завтра ми всі йдемо до РАЦСу! Я домовилась із завідувачкою.

— То що, завтра посвахаємось, Олено? — в Іринчиної матері аж сльози заіскрилися в очах. — Я думала, що цього ще довго не буде, а може, й ніколи.

Сашко й Ірина посерйознішали, а потім почали сміятися. Вони раділи, бо любили одне одного, бо чекали дитинку, бо на мить забули, що триває війна.

...До РАЦСу вони прийшли значно раніше призначеного часу, але начальниця, побачивши жениха військового, запросила всіх до свого кабінету. Процедура створення сім'ї зайняла обмаль часу...

Щасливими були всі, особливо свахи. Вони раділи, що дитина народиться від батьків у законному шлюбі. Невеличкий затишний ресторанчик із щедро накритим столом здавався усім справжнім райським куточком.

Сашко давно забув, що таке мирне життя, «жива» музика, кохана дівчина поруч. Матері щебетали, Ігор та Юля не пропускали жодного танцю, а Ірина та її коханий, ніжно обнявшись, сиділи поруч.

Було вирішено, що молодята підуть ночувати до Сашка, а свахи радітимуть дитячому щастю у квартирі Ірини. Вони можуть розмовляти хоч і до ранку. А ще — підтирати калюжки після Синка.

...Цей щасливий день майже закінчився.

Аж раптом будинок гойднуло так потужно, що шафи підскочили на місці й попадали на підлогу, розбиваючи все поспіль. їдучий дим почав тисячами гадюк заповзати в розпанахані вікна. Надворі гуділо, ревло, свистіло, тріщало! Чулось, як несамовито гарчав, гуркотів бетон, обвалюючись по-живому, як рвалися стіни, і від цього будинок трясло, наче при потужному землетрусі.

Раптом маленьке цуценя з неймовірного переляку взялося голосно вити. Його виття привело свашок до тями. Вони почали усвідомлювати, що трапилося щось страшне, що їм загрожує смерть, але вони поки що на цьому світі. Страх за дітей змусив їх підхопитися, натягнути на себе, що трапилося під руку, схопити Синка і, долаючи повалені меблі, вибратися на вулицю.

Дим і порох забивав дихання, з очей летіли сльози. Люди бігали, голосили, когось шукали, гукали.

Свашки побігли до під'їзду Нікітченків, але остовпіли від несподіванки — під'їзду не було! Купи пошматованого бетону та ядучий порох — оце й усе, що від нього лишилося. Несамовитий крик вирвався з горла Валентини Павлівни: «Іро! Іро! Де ти?! Сашо! Де ви?!». Олена Володимирівна знепритомніла і лежала на закиданому уламками тротуарі при оранжево-червоних полисках.

Вулицею мчали пожежні автомашини, карети невідкладної допомоги, верещали сирени, кричали й метушилися люди, вибігаючи з усіх сусідніх будинків прямо на проїжджу частину вулиці. Рятувальники розгортали пожежні брандспойти, тонни води потужними фонтанами летіли у вибиті вікна, у залишки квартир, які страшенними примарами звисали, здавалося, прямо з неба. Бігали лікарі, рятувальники з ношами вели і несли поранених. Комусь робили перев'язки просто на розкиданих вибухом уламках будинку. Потужні ліхтарі розбивали темряву, екскаватори піднімали шматки бетону і перекладали їх на вантажівки, рятувальники діставали з-під завалів людей.

Олена Володимирівна прийшла до тями й стала поруч із Валентиною Павлівною, яка міцно притискала до грудей зляканого Сашкового Синка. Якісь чоловіки підхопили їх під руки і повели до автобуса... Хтось приніс їм гарячого чаю й бутерброди. А вони ніби стали соляними стовпами, мов дружина Лота, яка оглянулася на знищене місто...

КВАРТИРА №126.

МАРІЯ

Марія підійшла до вікна. Помилувалась, як сонячні промінці виблискують на блискучих вікнах кав'ярні на першому і другому поверхах у будинку через дорогу. їй ніколи не набридало спостерігати за грайливими золотавими вогниками.

— І взимку, і влітку ця кав'ярня розцяцькована, наче новорічна ялинка, — щоразу обурюється сусідка Світлана, самотня, коротко стрижена блондинка пенсійного віку з четвертого поверху, коли вони випадково зустрічаються біля будинку, — ані вдень відпочити — скло віддзеркалює промені прямо мені у квартиру, ані заснути вчасно не можу — через ілюмінацію. Мушу пити заспокійливе, щоб заснути. Хіба це нормально? Мабуть, доведеться купити щільніші штори. І хто мені за них поверне гроші?

У Марії теж щоразу одна й та сама реакція — лише знизує плечима у відповідь на ці слова. Хто й коли має визначати, добре це чи погано? Для неї, Марії, вогники за будь-якої пори року святкові.

Торкається рукою підвіконня, примружує очі й ненадовго поринає в минуле, де вона поруч із Олексієм. «Мій Лексус-Олексус», — дражниться вона, а він, удаючи, що його це дратує, супиться, надуває щоки, витріщає очі й, роблячи вигляд, що ось-ось нападе на неї за таке нахабство, підбігає ближче і хапає в обійми, кружляючи з нею, наче вона важить не більше дитини.

— Відпусти, ми ж на вулиці не самі, — пручається Марія, заливаючись щасливим сміхом у відповідь на поцілунки в шию, що лоскочуть її.

— Нізащо! Хіба пообіцяєш, що не називатимеш мене так, — вимагає, все ще тримаючи на руках і задоволено усміхаючись із її реакції.

— Не можу, — нарешті пересміявшись, удавано сумовито відповідає Марія.

— Чого не можеш? — перепитує Олексій, ненадовго замислившись.

— Не можу тебе так не називати. Бо якщо я перестану кликати тебе Лексусом-Олексусом, то хто тебе так називатиме? — відповідає, хитрувато примруживши очі, й Олексій, вибухнувши сміхом, нарешті ставить її на землю і цілує так, що земля йде з-під ніг, і їй доводиться міцно триматися за нього, аби не впасти.

То був день, коли вони вперше заговорили про майбутнє. Про спільне майбутнє. Про дітей, котів, собак, канарейок і папуг, про те, хто що любить та чого не потерпить, про кохання, про зради, яких не повинно бути... А вже за тиждень, махнувши рукою на всі застереження Маріїних подруг, оселилися у крихітній квартирці, уся площа якої разом із ванною та кухнею займала 17 метрів квадратних.

Марія розплющила очі й озирнулася. За її спиною чистотою та свіжістю дихає вітальня, яка плавно переходить у коридор, і навіть цей простір, без кухні, спалень та ванни, рівно вдвічі більший за їхнє з Олексієм перше спільне помешкання. Але хіба вони тоді помічали нестачу місця? Вчилися бути разом. Вивчали, що кому подобається, а що — ні. Разом переживали успіхи та невдачі, просили порад і завжди робили власний вибір, навіть якщо він не збігався із почутим. Чудовий час перших спільних покупок, перших подарунків. Марія пройшлася по квартирі, підійшла до дверей, прислухалась і знову рушила до вікна. Вулицею йшли щоразу інші люди. Незмінним було лише блакитне небо та яскраві сонячні промені, які віддзеркалювало бездоганно вимите скло.

«Ну от, тепер намотуватиму кола по квартирі, чекаючи усіх», — подумала. На вулицю йти не хотіла, щоб не пропустити моменту, коли додому приїдуть Соломія з Теодором і маленькою Міланою, яких поїхав зустрічати Олексій. Вони приїхали тільки на тиждень, щоби показати новоспеченим бабусі й дідусеві внучку. Але встигнуть порадіти! Міланочці вже рік та вісім місяців, і вони часто балакають із нею по відеозв'язку — Соля телефонує регулярно, та все ж це зовсім не те, що бути поруч і мати можливість обняти...

Вони вже два дні у місті, але навідріз відмовилися зупинятися в батьків. Теодор уважає, що це створить їм дискомфорт. Та який же це дискомфорт? Радість! Ото сьогодні наобіймаються! Вдосталь! Бо нині третій день, як приїхали. І залишиться всього нічого — три дні, які промчать, мовби їх не було. А на четвертий повернуться додому, і знов усю бабусину й дідусеву радість вкладатимуть у повітряні поцілунки через екран смартфона.

У двері подзвонили, і Марія прожогом кинулася відчиняти, дивуючись, що Олексій не маякнув їй на мобільний, що вони вже поруч. Але за дверима, нетерпляче переминаючись із ноги на ногу, стояла сусідка.

— Солі не дасте? — переступила поріг, наче до себе додому, тримаючи в руках скляну півлітрову банку.

Марія зітхнула. Вона вже звикла, що сусідка раз у пів року приходить по сіль із півлітровою банкою, і щоразу відсипала їй усе, що залишалося в пачці. А от цього разу Світлана прийшла даремно.

— Ой, а в мене теж закінчилася сіль, — раптом пригадала Марія. — Цього разу вибачай, нема чим з тобою ділитися.

Світлана спохмурніла. Пригладила своє волосся, зиркнула спідлоба, пробігла руками по ґудзиках халата, наче перерахувала, чи всі на місці, та не поспішала виходити. Це вперше Марія їй відмовила. Світлана невдоволено скривилась і раптом буркнула, що не чекала такого від Марії, завжди була про неї кращої думки, а тепер знатиме, що вона, Марія, така ж, як усі, скнара. Зиркнула на Марію сердито і, ступивши крок у напрямку порога, враз строго перепитала, наче вчителька ученицю, яка систематично не виконує домашніх завдань:

— Може, в тебе хоч сірники є?

Марія, яка продовжувала відчиняти і зачиняти дверцята кухонних шафок у надії знайти хоч трохи солі, враз застигла на місці. Ніжні думки про дочку, зятя та внучку звітрились із її голови, і вона зі скам'янілим обличчям розвернулася до Світлани. Шок від сусідчиного нахабства переріс у раптову зневагу, й Марія холодно відповіла, що свою електроплиту запалює без сірників і взагалі дуже зайнята. Сусідка невдоволено почовгала до дверей, вочевидь, зрозумівши, що бовкнула зайве.

Певний час Марія металася по квартирі, не в силі заспокоїтися. Сердилася на себе, що кілька років потурала Світлані, шкодувала її. Потрібна сіль? Та без питань! Олія? Та прошу дуже! Та будь-коли! Навіть якщо Світлана прийшла не надто вчасно, не виходила від неї без гостинця. Два роки тому сусідці зробили операцію із заміни серцевого клапана, тож Марія, зважаючи на це, завжди була дуже уважною до неї.

«Але досить думати про неї, відтепер нехай живе собі як хоче, та порога моєї квартири вона вже не переступить», — подумала втомлено. Не хотіла розмірковувати, яка муха цього разу вкусила сусідку. Завжди поблажливо вислуховувала, як вона перемиває усім кісточки, й лише сьогодні зрозуміла, що і її кісточки Світлана теж не раз перемивала.

«Ні, про це неможливо не думати. Треба увімкнути музику. Вона відволіче», — подумала Марія і знову підійшла до вікна.

Відгомін музики з кав'ярні перемкнув тумблер у її голові, й Марія, зиркнувши на годинник, почала виставляти з холодильника на стіл вінегрет — це для Теодора з Олексієм. Теодор, як виявилося, ще не куштував такого салату, а Олексій любить його понад усі інші страви. Вийняла фаршировані яйця — ото Соля зрадіє. Подрібнила кріп і посипала ним для краси і смаку, прикрасила ягодами журавлини, поклала на тарілку зелень петрушки. От тепер усе. Домашній сир для Міланочки вже став кімнатної температури, і пора виймати чорничний йогурт, щоб не поливати надто холодним. На плиті кипіла картопля.

«Сьогодні буде неймовірний святковий день. А за ним іще три дні, в які хочу набутися з дітьми», — рушаючи до дверей, подумала Марія.

— Ох, не видно, що чекала, під дверима не чигала, жінко моя, — заспівав Олексій ще від дверей.

— Тату, ти хіба не відчуваєш, як смачно пахне? Мама, напевно, й не присіла — он на столі скільки усього наготовано, — гукала Соля з кухні. Марія, похапцем обнявши Теодора, ухопила на руки Міланку, і так їй стало добре та спокійно, що уся сім'я зібралась удома і можна поговорити собі укупочці про все-усе.

Із онукою на руках підійшла до вікна. Показала внучці сонячних зайчиків, й обоє задивилися на їхній веселий рух. На вулиці було так урочисто і світло, — святково, як і в неї на душі. Марія щасливо зітхнула і подивилася вдаль. З її вікна проглядалась уся вулиця. Вона бачила перехрестя, а за ним ряд будинків по ліву й по праву сторону дороги. А ось щось таке, до чого прикипав погляд і чого вона не помічала. Що це? Якась чорна цятка на тлі прозоро-блакитного неба, що рухалася понад будинками. А може, не рухалася?

— Олексійку, поглянь, тут щось дивне, — покликала чоловіка, опустивши Міланку в манеж.

Олексій підійшов до вікна. Чорна цятка ставала дедалі більшою.

— На кухню! — покерував чоловік і, підхопивши Міланку, рушив до дочки із зятем. Марія побігла через коридор за ними. Тиха музика, яку вона увімкнула після того, як пішла сусідка, грала «Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці...».

КВАРТИРА № 130.

П'ЯТСОТ РАКЕТ ТОБІ В ...!

Усе життя Міхаїл Афанасьєвич (саме так, і крий Боже хтось згадає, що його назвали на честь «старого Міхєя») не міг пробачити батькові його життєвий вибір. Замість вступити у поважний виш Усть-Задрищенського району Краснодарського краю, він дослухався голосу крові й поперся на історичну батьківщину — до славного краю п'яти січей, звідки предки, змінивши шаблю на мажару, дочумакувались аж до стрімких берегів Кубані. А майже двісті років потому чорнобровий юнак якогось дідька вирішив, що тепер він козак, а не повний ту... ой, пробачте, Кодак, і якщо вириватися з колгоспу, то треба робити це надійно й так, щоб за тобою замахалися ганятися.

Батькові добре, він із цим містом злився. Для нього пропилені цехи — все одно, що ковток живої води; від жару домни він, мовби фенікс, розправляє крила. І дружину підібрав собі до пари — медалістку-червонодипломницю-ливарницю, авторку лівої ноги по всьому місту знаного Тараса Шевченка (тьху ти, дістав своїм скигленням проти жидів, ляхів та москалів, усі народи йому, бачте, не такі!..). Ба навіть старша дочка вдалась у них. Спекти пиріг без духовки, обмотавши каструлю своєю курсовою — шматками заліза з якоюсь особливою структурою? Та як два пальці об асфальт! Як приїздить із Києва, то привозить мільйон подібних історій. Коротше, сімейка роботів. їм, здається, взагалі дерева показувати не можна — миттю переведуть на паливо для своїх заводів.

Міхаїл же (зі самісінького дитинства «Міхаїл», бо солідна вага та зріст геть-чисто не на свій вік не дозволяли йому зватися «Мишком») у цьому місті відверто конав. Ні, справжнє життя — то в бабусі на селі! Де й поля мало не до гір на обрії, і річка чиста, а до неї — аж два човни, рибаль донесхочу. І пес подвір'ям тиняється — а вдома батько заборонив тримати тварин, бо «не з нашими відрядженнями по місяцю». І дід Кодак, коли має час, розповідає про війну та як він у танку висів над прірвою... А на вісім років онука подарував йому свій шолом. Той був щасливий до небес — ну, себто до першого перехрестя, де його відвалдохали та привласнили подарунок як трофей.

Після того дня Міхаїл твердо вирішив дві речі. По-перше, він хоче жити й працювати на землі. По-друге — треба вміти давати відсіч так, наче в мультику: «Щоб усі тремтіли, щоб дихнуть не сміли». Стіну над своїм ліжком невдовзі прикрасив вирізками про різноманітну військову техніку, а стелю — моделями літаків і танків на ниточках. До кінця школи того й іншого стало так багато, що картинки переповзли до коридору, на шафи й навіть на холодильник, а моделі — до хати російських дідуся й бабусі. Українські нічого подібного не дозволяли (а навіть за згадку добром радянської армії дідусь, добросердий інтелігент-підкаблучник, був ладен схопитися за ніжку від табуретки й ганяти невдачливого внука всією вулицею).

І, певна річ, вступати Міхаїл поїхав до того вишу, що батько свого часу не став його закінчувати. Він охоче студіював аграрні тонкощі, радо бігав на військову кафедру та опановував спеціальність танкіста (зовсім як старий Кодак!) і на п'ятому курсі вже й не думав повертатися до міста, закатаного в асфальт і залитого бетоном. Аж тут на обох берегах рудого кубанського моста повиростали блокпости із ввічливими, проте все ж озброєними людьми — і батьки рішуче заявили, що не слід українцеві вплутуватись у розборки на Кавказі. Ба більше, на тому самому Кавказі, який урятував їхню родину від доносів і голодної смерті. Міхаїл повернувся у сподіванні, що це ненадовго... і застряг.

Із кожним роком роздратування проти тимчасової країни тільки зростало. Росія стала міражем у пустелі, що дражнить спраглого. За кордоном — нафтові потоки й розвиток, а не пишання радянськими досягненнями, які вже давно зійшли нанівець. За кордоном — сліпучі вогні Москви й Пітера, вулиці, нічим не гірші від європейських... За кордоном — от де справжній хліборобський край! Чорноземи? Не смішіть мої капці, метр завглибшки — це чорноземи? Інша річ на Кубані — по два з половиною метри! За кордоном люди, які розмовляють зрозумілою мовою. А він... він знову зайвий. Ніхто не розуміє його страждань. Ні від мови, якою, хоч лусни, тепер треба вести документацію. А як тут напишеш дисер, коли українською половини термінології не існує? А середовище, паскуди такі, на його скарги тільки вибалушують очі й питають: «Ти шо, її в школі не вчив?». А от і не вчив, бо звільнили від української за станом здоров'я! Він навіть у власного сина не знаходить порозуміння. Тому байдуже на всі ці модельки та військові принади, і він — от зрадник! — демонстративно тікає до сестриці в перших: стріляти з лука, вчитися вишивати, бо це розвиває пальці й терпіння, та підбирати на гітарі три акорди до її віршиків... Теж мені «бард із підворотні»!

Новоросія майнула на обрії примарою надії на вороття єдиної країни зі зрозумілими правилами — і згасла. Тож Міхаїл заходився будувати свою маленьку Новоросію на окремому подвір'ї будинку в приватному секторі (блідий паліативчик життя у селі). Із новою дружиною, яка захоплювалася слов'янством і була готова годинами слухати про те, яка мудра книга «Домострой». Ці дві нових пристрасті його «родина» теж не оцінила. Як і нові знайомці, що з ними Міхаїл був спробував поділитись істиною: справжня сила — у возз'єднанні трьох братських народів. А найперше військовий, сусіда тестя й тещі, котрий якимось чином, усупереч віку, примудрився дати присягу тільки Україні.

Міхаїл плюнув, поставив супутникову тарілку й пішов у добровільну ізоляцію в компанії заспокійливо-істеричного телевізора, що охоче підтверджував його переконання: батьки та решта живуть світом ілюзій.

Так тяглося до лютого двадцять другого. Тоді подружжя вперше серйозно посварилося. Дружина звинувачувала Міхаїла в боягузтві й у тому, що він не поворушив буферами вчасно й не відхопив собі шматочок російської спадщини. «Тепер би твоєму синові бомби на голову б не падали!» — «Ракети», — машинально виправив Міхаїл цю неймовірну безграмотність, за що моментально отримав повне відро словесного бруду. І, вже не стримуючись, загорлав, що якби він устиг переїхати на Кубань, то взагалі б одружився з кимось іншим! Ба й справді. Невже ця курка тупа не бачить, що йому й батечка досить? Зовсім з'їхав із глузду — все торочить про німецьких окупантів на селі...

Черговою спробою переконати рідних, що російська армія — аж ніяк не есесівці, які квартирували в дідової тітки, Міхаїл домігся тільки того, що з ним припинили розмовляти. У прямому сенсі. Начисто. Міхаїл намагався піймати російські новини крізь тенета VPN, вслухався у звуки тривоги, подеколи — вибухи або роботу ППО й ніяк не міг уторопати: чому все триває так довго? І, з твердістю істинного домостроївця, щоночі відправляв дружину з меншим сином до підвалу, бо ці криворукі, диви, ще й не туди встрелити можуть.

Так проминули весна, літо, осінь і частина зими. Вересневий приліт давно забувся, і нагадувань про те, що Міхаїл голова родини, а тому інші мають чинити за його словом, уже не вистачало. Міхаїл, який обладнав віп-підпілля зі шкіряними диванами та кількамісячними запасами їжі, знову почав відчувати себе зайвим у родині.

Зрештою, дійшло до того, що дружина взяла сина під пахву й поїхала до матері з наказом «трохи збавити оберти». Протримавшись тиждень у порожній хаті, Міхаїл рушив миритися. Намарно. Навіть на прохання зібрати «тривожний рюкзак» і тримати під рукою теща відмахнулася. Вона, мовляв, уже стара, а донька доросла, хай робить, як знає. Хіба що син по малолітству пошкодував і, щоб батько не перся через усе місто по слизькому, поступився своїм коротким ліжечком та пішов спати під бік до мами.

Наступного дня в Міхаїла мав бути вихідний, тож він і будильник не виставив, і саму мобілку перевів на беззвучний режим. І провалився у хворобливий сон — аж до тієї миті, коли ліжко та світ до самісінького неба здригнулися від вибуху.

Не розуміючи, день чи ніч, сліпо відмахуючись од штукатуркового пилу, Міхаїл заходився викрикувати імена дружини й сина. Себе він не чув. Напевно, вибух увібрав усі звуки на мільйон років уперед, бо навколо стояла суцільна безгомінь.

Уже потім Міхаїл дізнався, що вибух застав удома тільки його одного. Тестя — в гаражі, тещу — в гостях у подружки, дружину зі сином — у крамниці, по той бік кордону рятувальників. Увесь білий од пилу, зі згустками крові в ніздрях та у вухах, він ішов у самотнє майбуття, аж поки його не сіпнули за руку й не показали на дружину, що чекала якоїсь звістки. Відтак він збагнув, що два будинки, обіч яких він стоїть, — це не телепортація, це той самий, розсічений надвоє ракетою будинок, де він засинав.

Десь скажено, на віддалі, заходився у плачі собака — і це стало першим, що Міхаїл розрізнив у ватяній тиші. Машинально пестячи сина по голові, він запропонував посидіти в машині, погрітися... Дружина щось сказала, потім, збагнувши, хитнула головою і махнула в бік під'їзду. Замість синього позашляховика там тепер стояло справжнісіньке сито. Міхаїл переступив голими ногами в шльопках для душу і...

— Ах ти прескурвий вражий син! — зненацька вилаявся він тією мовою, котру, як вважав, не знав зовсім. Слова поеми, уривок з якої він таки вивчив, перш ніж отримати звільнення, спливли у пам'яті. — П'ятсот ракет тобі в сраку, щоб вони злетіли та зі шляху повернули! Та хай би у твого іржавого заліза стволи повідривало! Мокрого пороху вам у снаряди...

Поблизу курила родина того самого сусіди-військового. Він, його дружина, славна здоровим способом життя на цілу вулицю, і старший син, який уперше не ховався з цигарками від батька. їхня квартира стояла нутрощами назовні, без однієї стіни. Струшуючи попіл до першої-ліпшої бляшанки, військовий вслухався у потік лайки і спитав:

— Як гадаєш, це з переляку або дійсно мізки на місце вправились?

— Антену відрубати — може, встануть. Та, як колишня вихователька, я б усе ж закріпила, — із шоковим спокоєм жінка зробила затяжку й довела думку до кінця: — Лозинякою, аби дійшло з гарантією...

КВАРТИРА № 119.

ЗУСТРІЧ-НАЗУСТРІЧ...

Як на думку Славка, маршрутка їхала занадто повільно. Аби міг, то біг би, щоб якнайшвидше побачити її і промовити ті слова, котрі давно народились у його душі. З нетерпінням зиркав довкола, на давно знайомі краєвиди. Незважаючи на те, що лишилося кілька зупинок до її будинку, із нетерпінням витягнув мобілку.

— Слухаю, — почув срібний голос дівчини, який ладний чути все життя.

— Юстинко, буду за кілька хвилин. Чекай. Я хочу сказати тобі найголовніше...

...Потужний вибух ударив у вуха. Під шкарлупою асфальту здригнулася земля. Сирена боляче розрізала повітря. Підстрибнуло авто. Попереду палахкотіло полум'я, здійнявся чорний пил. Водій раптово зупинив маршрутку. Славко хутко вискочив з неї і несамовито закричав: «Юстино, Юстиночко, обізвися!» — з цими словами, ледве минаючи машини, що зупинилися, і людей, які кільцем стояли біля огорнутого вогнем будинку, мчав до неї, єдиної, якій так багато хотів сказати сьогодні, саме сьогодні. Про свої наміри...

Погляд вихопив страшну картину: розбитий будинок. Замість під'їзду — руїни. Славко, не відчуваючи ніг, кинувся у полум'я. На нього дихнуло пилом і чадом. Не чув, що йому кричали услід, не чув виття сирен «швидкої допомоги» і пожежних машин. Він шукав її: кохану. Руки обпікали розпечені бетонні плити. Десь під ними була і вона.

Серце вистрибувало з грудей. Звідкись чувся стогін. 3-під завалів побачив чиюсь руку, кинувся самотужки піднімати важкий бетонний уламок. Поруч побачив людину в спецівці. Разом із рятувальником витягли ледь притомного чоловіка. Його підхопили медики. А далі все — немов у сні. Разом з рятувальниками, цеглина за цеглиною, перебирали зруйнований будинок, шукаючи під завалами людей. Ледь живих підхоплювали санітари з лікарями і везли до лікарні.

Хлопець свято вірив, що під битим склом і посудом, понівеченими меблями й одягом десь є вона, його Юстина. Він не звертав уваги на себе, на обпечені руки, обдерті коліна, неймовірну втому. На якусь секунду віра у зустріч з коханою похитнулася. Сльози застелили увесь світ, коли побачив мертвих: вагітну жінку в обіймах чоловіка, який накрив її своїм тілом.

Обурення, ненависть, злоба і жаль — все змішалося в одне ціле. Серце переповнювалося ненавистю до кремлівських нелюдів. Чорний згусток відчаю і болю заліг у душі. Славко відганяв від себе страшні думки і зі ще більшою силою брався за справу. Знепритомнів, надихавшись рештками палаючої будівлі.

Тепер не він, а його несли на ношах до карети «швидкої допомоги». Прокинувся від болю в усьому тілі. Не зразу второпав, де опинився. Не маючи сил відкрити повіки, перебував у маренні.

Ось він в інститутському коридорі. Біля стіни збентежена чорнява дівчина. Славко промчав мимо. Та раптом щось тьохнуло у грудях. Поволі повернувся до дівчини. В її оливкових очах побачив щось таке, що надалі уже не давало спокою. Познайомилися. Коли почув ім'я, ледве не зомлів. Таке мелодійне, старовинне. Як пісню повторював, неначе якусь мантру. Ось і тепер намагався вимовити, та груди стисло, важко дихати.

Вуста беззвучно шепотіли: Юстиночко...

— Подає ознаки життя, — почув незнайомий голос. Розплющив очі. Над ним схилилася жінка у білому.

— Де я? — ледь чутно запитав.

— У лікарні, бережи сили, — почув од жінки.

— Юстина, як Юстина?! Вона зі 119-ї квартири.

— Нема квартир. Тільки звалище... — жінка змахнула сльозу.

— Юстина, де вона?

— Ледь дух у тілі тримається, а він про Юстину... Усіх, кого витягли з-під завалів, відправили до реанімації, — стримано сказала медична сестра.

Славко знову впав у марення. Тепер йому ввижалася затишна квартира... Тримав за руку дівчину, а вона мружила променисті очі, усміхаючись кутиками пухких уст.

Хлопець не знав, скільки днів був непритомним. Ледь зіп'явшись на ноги, пішов шукати реанімацію. Хитаючись, наче од вітру, додибав до відділення. Тут чергували заплакані, зажурені, зболені люди, погляди яких були спрямовані на двері, за котрими мало відбуватися якесь чудо. Там, де вирішується доля їх рідних.

— Як ти опинився в коридорі? — звернувся молодий лікар до Славка. Відчинивши двері, легенько проштовхнув його до палати.

Не знаючи, що робити далі, хлопець, не вірячи своєму щастю, потрапив до бажаної реанімації, поглянув на лікаря й зізнався:

— Шукаю Юстину... Я лише на хвилинку...

Молодий лікар уважно подивився на хлопця довгим поглядом стомлених очей:

— Не журися, козаче... Зачекай. Жива твоя Юстина...

Забинтована, обплутана всілякими медичними обладунками, без кровиночки на обличчі, на лікарняному ліжку лежала вона — його мрія, його принцеса, його кохана. Вона дихала, і це було найбільше щастя.

— Юстиночко, я люблю тебе. Ми одружимося, — Славко не міг стримати своїх почуттів...

І раптом побачив, як ледь ворухнулися повіки дівчини. Ворухнулися. Повіки. Дівчини...

КВАРТИРА № 118.

ЛІЗА Й КІТ

Ліза сиділа за комп'ютером: заняття проводили онлайн. Мама з татом на роботі, Марсик поряд, поклав лапку на клавіатуру і заважав. Кіт був такий самий рудий, як і Ліза.

— Якщо оголосять повітряну тривогу, ти знаєш, що робити, — сказала мати. — Телефон заряди! Тепліше вдягайся, бо в укритті холодно.

Укриття було недалеко. Маренку там не подобалось, і він при звуках тривоги намагався сховатися під ванну — єдине місце, де його не могли дістати.

Тривоги лунали щодня кілька разів, і Ліза вже звикла до них. Місто велике, ймовірність влучання саме в їхній будинок здавалася мізерною. Але коли пролунав сигнал, Ліза слухняно підвелася, натягнула куртку, поклала в кишеню телефон. Марсик уже був під ванною, і Ліза спробувала дістати його.

На глибокій чавунній ванні лежала товстезна стільниця від бабусиного стола — батько вчора щось пиляв, використовуючи її як верстак, і не прибрав.

— Маренку! — покликала Ліза кота, але він забився в куток і тільки жалібно нявчав.

Ліза почула страшений гул, який швидко наближався, і зрозуміла, що часу добігти до сховища в неї нема. Вона шмигнула у ванну і накрилася стільницею.

Гуркіт — і пітьма...

Коли вона розплющила очі, то не відразу збагнула, де вона. Мабуть, довго пролежала без пам'яті, бо рук та ніг не відчувала. Було так темно, наче втратила зір. Спробувала поворухнутися та підняти стільницю, але її неможливо було зрушити з місця. Там, де були її ноги, вона відчула каміння: стільниця не досягала до кінця ванни.

Ліза спробувала повернутись, але було затісно, і вона ледве змогла простягнути руку.

— Рятуйте! — спробувала покликати на допомогу, і зрозуміла, що її засипало уламками, дім зруйнований, її ніхто не чує.

Це було жахливо. Ліза почала кричати і плакати, але сил на це не вистачало. Темно, як у домовині... А чим засипана ванна відрізняється від неї?

Раптом відчула якийсь рух. Щось торкнулось її ніг.

Марсик! Це був він. Кіт проліз у щілину, де стільниця не прикривала ванну, і пробирався до неї.

— Маренку! Котику мій! — зраділа дівчинка.

Кіт нарешті добрався до неї, притуливсь, і Ліза відчула тепло. І тільки тепер усвідомила, що захолола, і якщо не встигла б одягнути куртку, то було б зовсім погано: надворі лютий...

Кіт ховався під ванною і зміг пробратися до неї. Очевидно, не все приміщення завалило, і можна спробувати якось вибратися!

Ліза щосили вперлась у дошку, але марно.

Вона згадала фільм, у якому дівчину поховали живою. Але вона зуміла пробити домовину і вибратися.

Лізу з новою силою охопив жах. Це ж кіно, а в житті усе набагато страшніше. Вона згадала, як моторошно їй було, коли уявляла себе на місці героїні. Але ж знала, що все закінчиться добре, тому страх був гострий, проте без присмаку жаху. А тепер!..

Вона знову почала кричати, поки вистачало сили. Потім — не заснула — впала у дивний стан, коли тобі вже все одно...

Кіт пробрався ближче до неї, поклав голівку біля її вуха і замурчав. Він теж змерз, але поряд із нею відчував себе безпечніше. Ліза слухала його мурчання, і це заспокоювало.

Раптом відчула у кишені вібрацію: мобільний!

Як же вона не здогадалась! У неї є телефон! У телефоні ліхтарик! Як добре, що вона встигла його зарядити! Дістатися до нього було непросто, але нарешті вона дотягнулася.

— Мамо!

— Лізо!!! Лізо, ти де?! Ми обійшли всі укриття!

— Я вдома. У ванній. Але тут щось упало, і я не можу підняти стільницю.

Вона почула, як мати ридає. Потім телефон відібрав тато.

— Лізо! Ти не поранена?

— Ні. Тільки дуже холодно і темно. Що трапилося?

— Усе гаразд, донечко! Головне — ти жива. У наш будинок влучила ракета, він зруйнований, і зараз ми всі намагаємся розібрати завали. Над тобою впали кілька поверхів. Тепер тут десятки людей, рятувальники, але швидко ми не впораємся. Чекай на допомогу! Тільки не намагайся вибратися сама. Повітря вистачає?

— Начебто так...

— Думай про щось хороше. Як ми з тобою були на морі. Лежи і згадуй. Бережи заряд телефона. Ми тобі будемо телефонувати щогодини.

Ліза увімкнула ліхтарик. Кіт дивився на неї жовтими очима. Ноги присипало дрібними уламками, але звідти тягнуло повітрям. Якщо дошка витримає — вона тут у безпеці.

Зітхнувши, Ліза заплющила очі. Треба уявити щось приємне.

Ось вони з мамою і татом на морі... Ліза збирає білі камінчики, гладенькі, немов перлинки... Ось вони з татом катаються на катамарані далеко від берега, а мама хвилюється, щоб Ліза не впала у воду... під ними пропливла велика медуза з фіолетовим куполом — гидка і гарна водночас... Ось Ліза збирає золоті абрикоси у садку бабусі... Вони духмяні й солодкі...

Як хочеться їсти! Марсик теж зголоднів — він уже не лежить, а намагається вибратись. І як він бачить у такій темряві!

Кіт виліз і зник. Це добре: не зовсім завалило. Може, якось сам вибереться?.. Без нього страшно й холодно... І Ліза згадує, що лежить майже в труні, а над нею кілька десятків метрів завалу...

— Лізо! Донечко, як ти? Нічого не болить?

— Тату!.. Мені так страшно... А зараз день чи ніч? Бо темно...

— Зараз третя година ночі. Ніхто не спить, усі працюють. Ми вже майже поряд. Ще кілька годин, і ми дістанемося до тебе.

— А ніхто не постраждав?

Тато відповів не зразу.

— Звичайно, є поранені. Але половина будинку вціліла, тільки вікна розтрощені... А ти пам'ятаєш пісню, яку ми співали з тобою?

— Пам'ятаю. А де мама?

— Мама розхвилювалась, і її поки що поклали в лікарню. З нею все буде гаразд. Ми тебе шукали, були впевнені, що ти пішла в укриття...

— Пробач, тату, не встигла... Марсик сховався під ванну, я за ним пішла.

— Він тобі врятував життя. Ти б не встигла добігти, це сталося раптово. І як ти здогадалася залізти у ванну?

— Так ти ж мене вчив, — майже розсміялася Ліза.

За розмовами час спливав швидко, але тато наказав берегти заряд.

Вона заспокоїлася й навіть задрімала. Повернувся кіт — не знайшов виходу...

Згодом Ліза почула голоси й грюкіт: десь поряд працювали рятувальники.

— Я тут! — гукнула вона.

Раптом дошка піднялася — і вона побачила світло. Після темряви не могла розгледіти нічого й радше відчула, ніж побачила, як батько схилився над нею й міцно обняв її дужими руками...

КВАРТИРА № 138.

НЕ ГОДУЙТЕ СОБАКУ ЧЕРСТВИМ ХЛІБОМ

Хоча погода й похмура, вийти на прогулянку вже було можливо. Старий дід, човгаючи в чунях лінолеумом, наближався до вікна у кухні своєї квартири. Протер напівзаплющені очі, начепив окуляри, спрямував погляд на термометр за вікном, намагаючись розгледіти показники. Хотілося вже розім'яти старі кістки та вдихнути повітря. Стіни однокімнатної квартири тиснули на нього.

Зачинивши за собою вхідні двері, дід пішов надвір. Його очам відкрилося досить привабливе подвір'я, що нагадувало невеликий парк: сучасний дитячий майданчик, де діти галасливо лазили по смузі перепон та гірках, огороджене сіткою асфальтоване баскетбольне поле, де хлопці вже кидали один одному важкий помаранчевий м'яч. Але старий пішов до зеленого куточка з чималою кількістю доріжок із сучасної бруківки. Ідучи асфальтовою дорогою, він відчув, як із його старих кросівок почали сипатися засохлі шматки землі, але він на це не звертав уваги, крім того, що запримітив: іти стало зручніше. Вітерець був сильним, тож він час од часу намагався щільніше закутатись у старе сіре пальто, на якому вже давно не було ґудзиків.

Під час прогулянки бачив чимало людей, які спілкувалися між собою: молоді мами з візочками, компанії підлітків, чоловіки, жінки, діти.

Достатньо находившись, дід вирішив перепочити. Крекчучи спершу від болю, а потім од насолоди, він присів на зручну лавку.

— Доброго ранку, — пробігаючи повз нього, вигукнув молодик у спортивному костюмі.

— Доброго, — відповів той, а потім тихіше про себе. — Чтоб ты споткнулся О СВОЙ ЯЗЬЫК, хохол вонючий. Живут тут, как цари, Сталина на вас нет. Если бы не Америка, жил бы и я шикарно.

Повітря завібрувало знайомим усім звуком. Старий здригнувся, але інші люди й вухом не повели — їхнє життя й далі тривало без жодного натяку на страх. І розуміння цього так покоробило діда, що аж скупі сльози проступили з маленьких поросячих очей. «Они вообще ничего не боятся! Да как они только смеют себя так вести, вот сбросят ядерную бомбу на город, будете потом смеяться».

Його внутрішній монолог урвала вібрація в кишені пальта. Він дістав з неї старенький айфон. На екрані було повідомлення через вайбер: «Платим за фотографии и координаты стратегически важных обьектов, за каждый снимок — тысячу долларов».

Старий задумався, ніколи в житті він навіть і не мріяв про такі гроші, а тут усе так просто і навіть є можливість прибити кілька хохлів. «Может, даже наградят?». Дід, крекчучи, цього разу тільки від болю, встав та почовгав, але не додому, а в мандри, у пошуках об'єктів, за які обіцяли скажені гроші.

Далеко йти не довелося: такий об'єкт був майже поруч. На цьому заводі й він колись працював. Ховаючи хижу усмішку, зробив кілька кадрів телефоном.

Повернувся додому, утомлений та стривожений. І недарма: його ледь не спіймали на цьому перехожі, але це вже не важливо. Він скинув пальто, роззувся, схопив айфон і всівся у старе, ще з радянських часів, розкладне крісло.

— Здравствуйте, ваше предложение еще в силе?

— Конечно! У вас есть фотографии и координаты?

— Да, есть и то, и другое, но как я получу от вас деньги?

— Очень просто: мы переведем вам на карточку, как только получим сведения.

Дід, не довго думаючи, надіслав спершу номер своєї картки, а потім фото підприємства. Коли його повідомлення були позначені як переглянуті, йому відповіли «Спасибо». Зі щасливим настроєм дід плигав по квартирі, наче молодий цап перед козою, та пошепки, як навіжений, кричав: «Я это сделал, получите, хохлы, а я на ваших фашистских трупах и денег заимею». Проте він одразу ж замовк, затуливши собі рота рукою: а якщо раптом сусіди таки почують та донесуть на нього? Отже, гроші він отримає лише тоді, коли це матиме очікувані результати.

Дід дуже втомився від своєї «розвідки», тож ліг у ліжко. Тільки-но він торкнувся подушки, то відразу провалився у сон. Снився йому здоровенний собака бійцівської породи. Він простягнув собаці шматок черствого хліба. Пес підійшов, почав обнюхувати хліб, потім відскочив і загарчав, вищиривши білі ікла. Однак це старого не зупинило. Він підійшов до собаки знову, але той вкусив діда за руку, а потім почав шматувати її. Крові не було, замість руки в старого була неначе ганчірка із залишками соломи. Потім собака вистрибнув на старого та, роззявивши здоровенну пащеку, прокусив йому череп і з відчайдушною ненавистю почав їсти мозок. У голові старого наче перемкнуло й загуло, а тіло схопили корчі.

Із глибоким вдихом дід прокинувся. Гул, який він чув уві сні, був сигналом повітряної тривоги. Від цього відчув радість.

Але вона миттю зникла, бо не міг встати. Намагався підняти руку, однак та не слухалась, як і все тіло. Хотів закричати, але замість крику просто глухо мукав. Це було схоже на те, як свідомість відчайдушно билась об стінки труни без шансів на будь-який результат, бо стінки труни незламні та невблаганні. Свідомість здирала об них свої нігті, зчісувала у кров шкіру, ламала кістки та зуби, але нічого, крім болю, не отримувала. Усе, що міг робити дід, — це рухати очима.

До дідових вух десь здалеку почав доходити звук, схожий на наближення ракети: «Вот сейчас их накроет, хоть какая-то радость за сегодня, получайте, хохлы!».

Він чув, як вона наближається, її гул ставав усе дужчим...

КВАРТИРА № 138.

МАКСИМ

— Ге, пудофете, ти куди зібрався?

— Та в нього, тельбухатого, вуха жиром запливли!

— Ха, цьому пузаню уже й шиєю рухати важко!

Максим аж зубами заскрипів. їх багато. Андрік, Дімон, Вітька, Сергій... А тепер ще й Влада. Перша красуня в їхньому дворі. Та вона теж над ним знущається, особливо, коли настрій поганий. От якби він з кимось із хлопців сам на сам зустрівся... Не подивився б, що вони у дев'ятому класі, а він лише у шостому!

Ех, пропонувала ж мама піти в секцію з двобою. Але він соромився, бо тільки й чув від сторонніх: «Гладун! Щокатий! Салогуб! Туша!». А якщо і в секції подивляться на нього і скажуть: «Не підходить. Надто товстий»? Так і не пішов. А тепер жалкує. От би начистив пику і Дімону, й Андріку. Ходили б із синцями та розбитими носами. Цікаво, чи посміхалась би їм Влада тоді?

Нічого, він і сам може тренуватись. І менше пирогів їсти. І чому бабця такі смачні пече? Але, щоб тренуватися, треба систему знати, чи як там воно? Треба піти додому, а то щось «черв'ячок» черево гризе. Які там пироги сьогодні? Чи навпаки, вареники?

І Максим пішов — думати, як тренуватись.

Удома він сидів такий сумний, що бабуся затурбувалася.

— Що з тобою? — запитала.

Максим звик радитись із бабусею, бо батьки завжди на роботі — тато програми для комп'ютерів пише, а мама спортсменів тренує, які з гвинтівки стріляють, — снайпери називаються. Тому мама дуже часто з ними на змагання їздила. А тато навіть уночі сидить, вигадує, як інтерфейс¹ сайту покращити абощо.

От Максим бабусі й розповів, у чому справа. Подумала бабця й каже:

— Тобі треба спочатку план скласти: що, як, коли і скільки.

— Це як? — здивувався хлопець.

— А так, — відповіла бабуся. — Скільки хвилин або годин ти тренуватися будеш, як харчуватися, скільки спатимеш і коли — а це головне! — уроки робитимеш. Потім стратегію боротьби розроби: як і з яким супротивником боротимешся.

І книги спеціальні підібрала. Недарма ж бо бабуся у бібліотеці працює!

Максим давно до читання призвичаївся. Після того, як школу закрили, бо почалась епідемія страшної хвороби — ковіду. Всі друзі по домівках сиділи, їм виходити мами забороняли, отже, боротися було ні з ким. Хлопчині, крім уроків, залишалося тільки книги читати. Особливо йому про шпигунів подобалися. Та не самі шпигуни, а як їх сміливці-розумники знаходять і викривають.

— Ото, бабусю, сміливець цей 007! — захлинаючись, ділився він із бабцею. — Вони — раз! — кулаком у плече. А він їх — бамць! — ногою та в око! А вони його — тудих! — у бік. А він їх — барабець! — головою та в ніс!

Бабуся лише усміхалась та головою хитала.

А потім війна почалася. Справжнісінька, страшна, темна. На якій люди по-справжньому гинуть. У їхньому місті постійно сирени вили, було чути вибухи. Звичайно, наші солдати найкращі, вони постійно ракети й «шахеди», що вороги на місто скеровували, збивали. Але іноді... Іноді, мабуть, техніка не спрацьовувала. І тоді ракета влучала у будинок або лікарню чи склад. Злітали у повітря уламки, палав вогонь, плакали люди — якщо вони залишалися живими. Страшно!

Спочатку жителі дому бігали до підвалу й сиділи там по три або й чотири години. А потім хтось сказав, що підвал цей не розрахований на потрапляння ракети і навіть небезпечніший за квартиру. Хто сказав? Здається, той противний старигань із 142-ї квартири. Не подобався він Максиму. Дідуся Гната із 132-ї хлопчина поважав, часто-густо з ним спілкувався, важливі чоловічі проблеми обговорював, про розумника Грея слухав. Та й важку сумку, коли дідусь ішов із крамниці, піднести допомагав. А цей — вічно насуплений дід — тільки зауваження Максиму робив. І не так малий привітався, і не так глянув, і свистів у під'їзді...

Так-от, дід так сусідів налякав, що всі бігати до підвалу припинили, а коли сирена гула — сиділи в коридорах («правило двох стін» називається). Бо всі повірили старому, який твердив, що стане той підвал їм могилою (так, саме так і патякав!). Лише Максим йому не повірив, але до підвалу не спускався, а потихеньку виходив у двір, дивився в небо: чи не летить ворожа ракета, чи не збивають її наші славні ЗСУ? Навіть телефон напоготові тримав, усе мріяв зазняти цей героїчний момент і викласти його у ютуб, щоби й інші подивилися.

Вибігати у двір йому частенько вдавалося. Та й не дивно. Адже бабуся або чергувала у бібліотеці, або плела сітки разом з іншими коліжанками.

До тата ще на самому початку війни приїхали (о, який він фахівець, його всі знали й поважали!) і запросили до спеціального армійського підрозділу, який через комп'ютери відстежував ворожу техніку. Він одразу зібрався й поїхав. Міцно обійняв Максима і пообіцяв: «От розіб'ємо ворогів, і я відразу повернуся!».

А потім мама пішла до військкомату. От коли знадобилось її вміння стріляти. І не просто стріляти, а раз у раз поцілювати «в яблучко». Тепер його мама — снайпер, який виконує дуже відповідальні доручення командування.

Максим спочатку сильно сумував. Погано спав, відмовлявся від смачного борщу й котлет, які бабця готувала для улюбленого внука. Капризував і якось навіть різко відповів бабусі на запитання, чи виконав він задані уроки.

Бабуся лише бровою повела, а потім запропонувала внукові почитати про характерників: Морозенка, Богуна, Кривоноса й Сірка. І книги знову підібрала. Вони, мовляв, не тільки шпигунів викривали, вони й самі у розвідку ходили. І ніхто їх побороти не міг. Куди там тому 007!

Почитав Макс про героїв-козаків — і наче захворів на бажання теж тому химородництву навчитися. Вийде на подвір'я, сховається у кущах або за лавкою, очі примружить, зіщулиться й бубонить: «Ніхто мене не бачить! Ніхто мене не чує! Я найсильніший, я найпрудкіший, я найрозумніший!». Це він так намагався у собі сили надприродні пробудити. Ні на сирени, ні на вибухи уваги не звертав!

Сидів якось так, сидів, аж чує: дихає хтось хрипко. Розплющив очі — й зойкнув. Бо сидів навпроти нього доберман Грей із 132-ї квартири. Сидів, дихав гаряче і розглядав. Уважно так. Хлопець ледь у штани не напудив. (Ні, він, звичайно, сміливий і взагалі. Але собак ще з дитинства не любив. Йому, ще дитсадківцю, чужий пудель рукав на улюбленій курточці розірвав). Добре, що тепер дідусь Гнат, хазяїн Грея, підійшов. Він одразу собаку свого відкликав.

Два дні Максим вдома просидів, бо температура в нього піднялася. Довелось таблетки пити і гіркий чай з травами. їсти не хотілося, тож Максим навіть трішки схуд. Принаймні так бабця сказала.

Хлопець зрадів. Почекав, поки бабця піде з дому. Підійшов до дзеркала, подивився уважно. Хм, ніби щоки не такі вже й пухкі. Та й живіт поменшав. От вийде він на подвір'я, а там Влада його побачить і всміхнеться. Лише йому, а не ніяким Андрікам, Вітькам та Сергіям. Усе можливо.

— Треба свіжим повітрям подихати, — вимовив рішуче.

Швидко зібрався й попрямував до дверей.

А У НАШОМУ ДВОРІ...

У вихідні пригріло сонечко, а до Галини Сергіївни приїхали внуки. Ото для неї справжні сонечка! Старший, першокласник Микита, досліджував паростки, що вже повитикалися над ледь зігрітою землею, і випрошував у бабусі дозвіл ще щось посіяти. Молодший, чотирирічний Марко, мав одне бажання — покататися на гойдалці. А вона ж іще холодна, тож треба щось підстелити на сидіння. Бабуся зняла зі себе шарф і зробила дитині тепле сідало. Марко вмить його осідлав і радо загукав:

— Бабусю, покатай! Аз до неба! Я буду космонавтом!

Ну-от, таке вона вже чула! Яка естафета бажань! Бабуся розгойдувала своє маленьке щастя, всміхалася, розпитувала внука про новини.