Чи бачать небеса котів

— А у нас дядя Ломан пісов на війну! — малюк ще не вимовляв деякі звуки, тому його хрещений тато Роман став Ломаном. — І він нас захистить. А в нього сколо налодиться дівцинка, то буде моя сестличка. І я її буду охолоняти!

Войовничо стискав кулачки і показував, як сильно він буде охороняти майбутню сестричку.

Залунали голоси, і на майданчик завалилася ватага Дімона. Влади чомусь не було. Щаслива Галина Сергіївна сильніше штовхнула гойдалку, поглянула на хлопців, усміхнулася. Вони помітили цей погляд, перемовилися

про щось між собою. Андрік гучно скомандував, що ліпше їм піти на лавочки біля АТБ. І пішли, мов зграйка горобців вифуркнула.

Поступово приходили й інші батьки з дітками. Малята бавилися, сміялися і вередували, ділилися пасочками й воювали за гарну машинку. О, а ось знову повернулися старші хлопчаки. Повсідалися на карусель, розмовляли на диво тихо, обговорювали якусь гру на смартфоні, хто які бали заробляє і взагалі, як можна заробити на грі.

— А дивись, оця дівчина мені нагадує Владу... — раптом тихо сказав Дмитрові Андрій.

— Ти ще про неї думаєш? Забудь. Вони ж до Польщі поїхали. Все, вона тепер якомусь полякові крутить голову, ха-ха-ха!

Дмитро засміявся надламаним фальцетом. Андрійко шарпнувся, готовий дати в чоло придуркові, але друзі швидко втихомирили забіяк.

Десь удалині пронизливо загула сирена.

— А щоб вам у вусі гуло і не переставало, іроди прокляті! А щоб вас піднесло й гепнуло вами! А щоб вас пранці з'їли! А щоб ви пропали у своєму болоті! А щоб ви повибухали там, де злетіли! — видала смаковиту лайку сердита Галина Сергіївна.

Хлопці на каруселі дружно захихотіли. Жінка озирнулася, хотіла щось сказати, але в її кишені озвався телефон.

— Марку, Микито, збирайтеся, йдемо у сховище! — енергійно скомандувала бабуся внукам, одночасно намагаючись натиснути кнопку виклику.

— Так, Михайле, так, ми на майданчику!

Телефонував зять. Його Галина Сергіївна дуже шанувала.

— Якраз у підвал збираємося спускатися, — продовжила доповідати. — Діти? Діти добре, але хочуть бавитись, а тут тривога. Що? Затриматися? Ти зараз приїдеш? Забереш? Ну, дивися...

Екран смартфона згас.

— Чекайте, малята, ще хвильку побавитеся. Зараз за вами тато приїде.

— Бабусю, то катай мене! Аз до неба! — вигукнув звеселілий Марко.

Микита вже заліз поміж кущі й порпався пальцем у бабусиній грядочці.

— Бабусю, а коли соняхи виростуть?

Підлітки на лавочці також не поспішали до сховища, дуркували і реготіли. Сирена ніяк не припиняла завивати.

Марко на гойдалці летів аж до неба. Микита порпався у землі. А хлопці товклись, як молоді телята на вигоні.

— Та-а-ак! Владо! Я тут! І Дімон! І Вітька! А ти на кордоні? Ти до нас ще приїдеш? Та розумію, що не знаєш.. — голос Андрійка дзвенів щасливим струмком, що нарешті пробився крізь кригу мовчання. — Але ти знаєш, знаєш...

Вітька вирвав йому телефон з рук, усі навперейми намагалися побалакати з Владою, яка так несподівано задзвонила.

Галина Сергіївна подивилася на дітей, на своїх і на чужих хлопчаків, і чомусь їй стало так тепло й боляче. Юнь буйно рвалася на простір, у життя. Аж до неба. Перехрестила їх: «Господи, помилуй!».

Коли Максим вийшов на подвір'я — стикнувся зі стариганем із 142-ї квартири. Той на вітання уваги не звернув, лише насупився та пробурмотів щось. Лаявся на когось, мабуть. Чи не на Макса? Хлопець прислухався. «Я зто сделал! Получите, хохльї, а я на ваших фашистских трупах и денег заимею», — злісно посміхаючись, сичав дід.

Хлопець отетерів. Він знав, що «хохлами» називають українців вороги. А до чого тут гроші? І до чого фашисти? «Треба за ним постежити. Бо розмова його справжня шпигунська, — міркував. — Недарма дід з ненавистю про «хохлів» турчить».

Але старий лише постояв на подвір'ї, а потім повернувся й рішуче попрямував до своєї квартири. Коли брязнули засуви, Максим навшпиньки підкрався до дверей і приклав вухо до замка. Послухав, нічого не почув, сплюнув, так само тихо відійшов од дверей і вирішив піти до своєї улюбленої хованки — густих кущів біля сусіднього під'їзду — розмислити, як далі поводитися.

Тільки-но вийшов, як пронизливо загула сирена.

У дворі було людно. Сусідка квапливо вела двох маленьких онуків до входу у сховище.

На лавці штовхалася та реготала нерозлучна компанія: Дімон, Андрік, Вітька та Сергій. Кожен намагався довести свою круть, хоча мама Дімона схвильовано гукала з балкона, щоби син біг до сховища. Андріка гукав тато з іншого вікна. Але хлопець не поспішав, бо Вітька забрав у нього телефон і, щасливо посміхаючись, щось торохкотів у мобілку.

Ігор не зволікав і не чекав на друзів — уже відчиняв двері підвалу.

Макс хотів підійти до хлопців. Налагодити стосунки. А ні — то й побитися. Нехай і проти чотирьох! Нехай він у шостому, а вони — у дев'ятому! Він втомився від їхнього стьобу. Не хоче терпіти, мовчки ковтати образи.

Бо вже й дівчата починають глузувати. Он, Ангеліна зі 135-ї, наприклад. Недавно вони зустрілись у ліфті. Він не встиг привітатись, як вона хихотнула: «Що, малий, знову на горіхи від Ігорка отримав? Мені Владка сказала, що ти, пухкий телепень, перед хлопцями готовий плазувати. А ще козаком себе вважаєш!». Ех, знав би, ніколи їй про свою мрію не розповів би! Бо ж якось піддався слабкості: вона усміхнулася йому, а він, наче зачарований, почав говорити. Що говорив — сам не пам'ятає. Але от тепер зрозуміло, що він про свою мрію розказував, ех! Наче забруднив її, дурень!

Збирався підійти до галасливої компанії, але не підійшов. Щось його муляло. Хлопець оглянувся й закусив губу. Він і сам не розумів, чому, але в самісінькій середині — животі, можливо, — щось поколювало. Слина у роті стала в'язкою, гіркою...

Задзвенів телефон.

— Бабусю, — ковтаючи слова, заторохтів він, — тут я почув... той дід противний, ну той, зі 142-ї квартири! Він з кимось телефоном розмовляв. І таке говорив! Таке-е-е! Він лаяв нас «хохлами», і про трупи щось казав, і про гроші... Бабусю, як це? Він що, шпигун? Справжній, га? Що мені робити?

— Ти де? — аж скрикнула бабця. — Якщо у кімнаті, то одягайся й миттєво біжи до мене! А як у дворі, то теж біжи... до бібліотеки! Мухою! А я... сама зателефоную, куди треба! Чуєш?

Її голос пропав, бо сирена завила надто пронизливо. Її голос досягнув найвищої ноти й різко обірвався...

КВАРТИРА № 145.

ОСТАННЯ МЕЛОДІЯ АКОРДЕОНА

Ранок не віщував нічого поганого. Погода була так собі. Небо вкрите хмарами. Температура — не зимно, а проте й не тепло.

Широким проспектом мчали строкатою вервечкою авто різного штибу, доносячи у квартиру на дев'ятому поверсі гул моторів.

Віктор Хомович, сидячи у кріслі в очікуванні учня, навіть занудьгував трішки. А потім, якось раптово, впав у дрімоту. Яскраві видіння краєвидів рідного села, що літнього сонячного дня випромінювали радість очікування нових вражень, надій і сподівань, заполонили його душу. Ось — сосновий ліс, а там — видніється річка. І він, шестирічний хлопчак, разом із однолітком Юрком поспішають до неї. Яке ж то щастя — пірнути у прохолодну прозору воду. Саме тепер, коли гарячий од сонячного проміння прибережний пісок пропікає підошви, такі зашкарублі за літо, що навіть баранці² не можуть їх проколоти:

— Вітю, ось дивися, що я знайшов! Бачиш, яка гарна цяцька!

— Та викинь ти її, Юрчику! Минулого тижня хлопці зі сусідньої вулиці теж знайшли якусь цяцьку. А вона вибухнула в руках одного з них. Знаєш, скільки такого «добра» після війни...

Не встиг і доказати, бо в цей час гримнуло так, що із сосон посипалися шишки... Юрко лежав непорушно, а у Віктора з лівого ока полилася кров, і він знепритомнів.

Уже в лікарні, прийшовши до тями, він почув вирок лікаря: «Ну що ж, хлопче... Будеш жити. Руки й ноги цілі. Чутимеш і говоритимеш. А ось бачити — ні. А Юрка, твого друга, вчора поховали. Ось так. Батьки загинули на війні, а ви у мирний час знайшли собі приключку».

Довгі місяці лікування, звикання до темряви, а ще і спроби ходити навпомацки стали тяжким випробуванням для хлопчика.

Та ось уже й останній день у лікарні. А вдома що? Матуся в колгоспі на роботах. Старшого брата забрали до школи ФЗУ³. І Вітя щодня сам-однісінький удома. Аж якось, вийшовши у двір, почув звуки акордеона. То безногий сусіда, дядько Михайло, випивши чарчину, від нудьги не знаючи, куди себе подіти, намагався вичавити хоч якусь мелодію з трофейного інструмента, привезеного з Німеччини. Грати він не вмів, але ж хотілося...

Стукаючи попереду себе ціпочком, хлопчик посунув на звуки акордеона.

— Доброго дня, дядьку Михайле! — гукнув він.

— Доброго дня, Вітю! А що це ти сам-один блукаєш? Мабуть, нудно тобі?

— Авжеж. А можна мені спробувати на вашому акордеоні?

— Ти ж малий іще... У тебе ж і сили не вистачить утримати інструмент.

— А ви поставте його на табуретку.

І ось уже Вітя, намагаючись розтягнути міхи, натиснув на першу-ліпшу клавішу. Звук, випурхнувши з акордеона, полинув вулицею, нагадуючи басовите гудіння джмеля. Хлопець натиснув на іншу клавішу. Та видала звук, схожий на писк комара. Захопившись, Вітя провів пальчиками з верху до низу клавіатури. Усе його єство охопили невідома досі бентежність і солодке відчуття щастя.

— Ти диви, що він робить! — захоплено вигукнув сусід. А тоді:

— Вітю, де ти так навчився?!

— Де б же я навчився. Воно в мене саме вийшло, — відповів хлопчик. Він продовжував розтягувати міхи акордеона, гуляючи пальчиками по клавіатурі.

Відтоді ледь не щодня Вітя насолоджувався спілкуванням з акордеоном, даруючи задоволення не тільки дядькові Михайлу, а й іншим сусідам, бо вже на слух підбирав відомі всім мелодії воєнної й післявоєнної пори.

Вісточка про маленького музиканта долинула до шкільного вчителя музики. Він, послухавши музичні вправи Віті, звернувся до його матусі: «Слухай, Горпино, якщо ти не проти, я спробую влаштувати хлопця в дитячий будинок у місті. Там неподалік є музична школа. Нехай вчиться. Жаль, якщо такий талант пропаде. Він, не знаючи нотної грамоти й не маючи технічних навичок, навчився грати. А що ж буде, як освоїть оту грамоту. Думаю, що великий музикант виросте. А можливо, й композитор».

І як у воду дивився сільський учитель музики...

Минуло кілька років. Юного музиканта вже запрошували брати участь у різноманітних концертних заходах — не тільки музичної школи, а й міста.

Коли Віктор закінчив музичну школу, директор особисто рекомендував його до музичного училища.

Після закінченню отримав скерування до консерваторії. Дзвенів, переливався мелодіями акордеон під вправними руками Віктора — не тільки в Україні, а й за кордоном. Інколи приїздив до рідного села, даруючи землякам і радість від музики, і гордість, адже їхній хлопець став світовою знаменитістю.

Незважаючи на те, що зір поновити не змогли ні в клініці Філатова, ні за кордоном, Віктор відчував себе щасливим, адже займався улюбленою справою. Та й людям прислужився. І не тільки тим, що дарував музику. Викладач з музики по класу акордеона навчав маленьких музикантів.

А вже й старість якось так раптово приступила. Усе ж Віктор Хомович не сидів без діла. Щодня — з весни до осені — у дворі будинку, де він мешкав, переливався та дзвенів його акордеон. А ще й додому до нього приводили батьки здібних до музики діточок, аби досвідчений учитель навчав їх дивовижній грі.

Ось і сьогодні він чекав на чергового учня. Сім'я переселенців, які втекли зі Сходу, де точилися бої, попрохала Віктора Хомовича навчити їхнього синочка грі на акордеоні.

Майже ідеальний слух музиканта вловив звичні звуки: хтось вставив ключ у дверний замок. Двері відчинилися.

— Добрий день, Вікторе Хомовичу! Це ми з Єгором прийшли...

— Добрий, добрий, пані Марино! Проходьте, будь ласка.

— Я Єгорка залишаю у вас, а сама збігаю до крамниці. Заодно й вам куплю продуктів.

— Гаразд. Щиро дякую.

Віктор Хомович і Crop розпочали навчання. Тільки-но хлопець розчохлив акордеон і взяв перші ноти, як завила сирена.

— Ото гаспидські душі. Знову бомбитимуть, — буркнув учитель. А тоді до Єгора: — Постав акордеон на стіл, а сам негайно спускайся в укриття. Я ж залишуся вдома. Бо, поки дочалапаю, то й відбій тривоги оголосять.

Поставивши акордеон, хлопець швиденько подався до дверей. Та й не встиг...

Гримнуло й зблиснуло так, начебто у грозу. Водночас зовнішня стіна від вибуху відвалилася й ринула вниз. Віктора Хомовича відкинуло до коридору і привалило уламком внутрішньої стіни. Єгор лежав непритомний у коридорі. А любий друг акордеон, зачепившись ременем за уламок балкона, звисав донизу, гойдаючись під поривами вітру, і видавав протяжні ридаючі звуки, схожі на голосіння за полеглими.

КВАРТИРА № 129.

«І ТАК ХОТІЛОСЯ ТИШІ Й ТЕПЛА...»

Ця ніч була загрозлива і темна.

І так хотілось тиші і тепла.

А вибух був — як жовта хризантема,

Що на пів неба раптом розцвіла...

Ліна Костенко

Бійці 16-го штурмового батальйону вже втретє за час повномасштабного вторгнення російських окупантів на землі України передислокувалися з-під Ізюма до Мар'їнки. Один за одним дізналися, на яку ділянку оборони скерувало їх командування.

Віктор Бойко після визначення району дислокації батальйону залишився задоволеним. Він почав пригадувати перші дні після 24 лютого, коли після окопної війни рашки почали «табунами» наступати на їхні позиції. Та за кілька місяців із того дня, як Віктора скерували з мінометним розрахунком на «передок», вони у складі взводу так розбудували позиції, що не позаздриш ворогові, який наполегливо прагнув ними оволодіти. От цікаво, яка саме ділянка фронту «дістанеться». Від розташування вогневої точки залежатиме майбутнє його і побратимів, з якими він майже два роки вгамовував сепариків, а тепер — москалів...

Микола Сіренко і Леонід Діденко сиділи, притулившись один до одного, — дрімали. А коли їхнє авто в черговий раз потрапляло у вибоїну, невдоволено бурмотіли щось на адресу водія.

Сон не брав Віктора, і він почав пригадувати свою сім'ю, з якою недавно переїхав із багатоповерхівки до приватного будиночка в тихому районі, подалі від міського гамору. Йому, міському жителю, увесь час хотілося мати власний будинок, біля якого неодмінно ростиме сад, посаджений його руками, а навколо оселі — багато квітів. А ще Вікторові хотілося мати дворового песика і великого домашнього кота.

Останнім часом його статки поліпшувалися. Заради благополуччя сім'ї він працював на шинному комбінаті монтажником великогабаритних шин. Зміна тривала шість годин, і тоді, прийнявши душ, він нарешті позбувався смердючого запаху нагрітого каучуку. їхав на роботу до дружини або ж у дитсадок, щоб забрати додому їхню Віточку.

Того дня, коли він поспішав у дитсадок, зустрів у трамваї свого однокласника у військовому однострої — артилериста ЗСУ. Денис Ігнатенко першим пізнав Віктора, і вони встигли проїхати разом кілька зупинок. Віктор тільки й устиг розповісти однокласникові про своє цивільне життя, а Денис — про те, що вже кілька років воює з московитами на сході України. Прощаючись, Денис мовив неголосно: «Вікторе, живи зі своєю Поліною щасливо. Я її пам'ятаю зі школи... Але знай: скоро війна охопить усю Україну. Ці ненажери тільки й чекають слушної хвилини... Готуйся захищати своїх дівчаток!». Віктор хотів запитати номер телефона однокласника, та двері трамвая зачинились, і Денис залишився на зупинці з піднятою рукою.

Через деякий час Віктор уже міцно тримав свою доньку за маленьку ручку. Вони поспішили на роботу до їхньої мами Поліни. Того дня у них було намічено мандрівку до «Караван-центру», аби купити для доньки заплічник і нове взуття. Усе придбали швидко. На виході Поліна помітила рекламу нового фільму. Прочитала вголос назву, і донечка заплескала у долоньки, забажала, щоб вони пішли до кінозалу.

Віктор придбав квитки, купив чималеньке відерце поп-корну. Хай буде... Кінозал справив на Віточку неповторне враження. Вона раз у раз запитувала татуся про щось, часом навіть ставила його в тупикове становище. Перед романтичним кіносеансом показали на екрані події сьогодення на Донбасі... Донька про щось шепталася з матусею, а потім вони завзято, проте тихо, щоб не шокувати сусідів, захрускотіли поп-корном. А Віктора захопили військові події. Десь зовсім поруч гуркотіли гармати, чулася тріскотня стрілецької зброї. Неподалік од місця бою виднілися розбиті домівки, і літні люди скаржилися в мікрофон на своє нестерпне життя... Після короткометражки про події на Сході пройшли полум'яні титри: «Донбас — це Україна!».

Про що був той фільм, який вони прийшли переглянути, Віктор і не запам'ятав. У голові засіла неочікувана думка: «А до Донецька ж по прямій — лише двісті кілометрів...». Донька з дружиною дорогою додому із захватом пригадували епізоди пригод героїв фільму у війні з космічними прибульцями. Вони щиро раділи перемозі землян над ворогами з космосу... А тут — війна під боком.

Уранці Віктор з Поліною прокинулися рано, і поки в дружини тривала «процедура» пробудження доньки, чоловік вийшов погодувати песика Вовчка, розважитися з ним і повторити вправи, які песик виконував за шматочки ковбаски. Вовчок охоче ставав на задні лапи, гавкав, почувши певний сигнал. Віктор глянув на годинник. Уже пора готуватися до поїздки на роботу, і вони, обоє задоволені, розлучилися до вечора. Неочікувано в голові Віктора промайнула думка: «А якщо я поїду на Донбас, як житимуть без мене мої найрідніші? І хто бавитиметься з моїм улюбленцем Вовчком?..».

Уже за три дні, після багатьох роздумів і переживань, Віктор був готовий викласти усі аргументи дружині. Хтось же повинен захищати їхню Батьківщину... Спочатку Поліна сприйняла його аксіоми про необхідність спробувати себе в екстремальних подіях як гумор, потім посумнішала. Кілька днів у Віктора з дружиною були напружені стосунки, ніби між ними пробігла чорна кішка. Віктор повертався з роботи виснаженим. Поліна добиралася з роботи сама, а маленька Віта не могла втямити, що це коїться з її батьками. Нарешті мала не витримала і за вечерею «випалила» зі сльозами на очах: «Ма... па... А я що — не ваша?». На якусь мить за столом запанувала мовчанка, а тоді Віктора і Поліну наче підхопило вихором, і вони з обох боків стали перед донькою на коліна. Кожен щось говорив, говорив... Віта хвильку водила голівкою по боках, потім схопилася на прямі ніжки і вигукнула: «Я — ваша, тож сьогодні слухайте мене!». Батьки здивовано знизу вгору поглядали на доньку і кивали головами. «Сьогодні граємось у школу... Я — вчителька, а ви слухаєте мене!» — тоненьким, але впевненим голоском оголосила мала.

Наступного дня після зміни Віктор поїхав до військкомату і подав рапорт про добровільне бажання служити в ЗСУ. Його швидко провели до військкома. Рапорт був уже в руках підполковника, і коли зайшов Бойко, він поглядав то на папір, то на чоловіка. Віктор стояв струнко, чекаючи рішення військкома. Підполковник Сосонний про щось подумав, потім підвищеним голосом промовив: «Звідки знаєш, що нам потрібні мінометники?.. Це справді так. Тобі вже за тридцять. Твоя частина воює на Донбасі... Якщо хочеш послужити ще, дам скерування до медицини, а там — як вийде, сержанте Бойко»...

«Скоро Маренка!» — почувся голос ротного. Усі вже майже очуняли після тривалої поїздки вибоїстим шляхом. «От зараз би кави з кардамоном!» — вигукнув взводний, і кілька хлопців дружно зареготали. БМП зупинилася поміж багатоповерхівок, і неподалік припинив рух їхній ГАЗ-66 із озброєнням та боєкомплектом. Куди й подівся сон Віктора і побратимів, а від його спогадів не лишилося й сліду. Мінометне відділення у швидкому режимі розвантажувало авто, й було чути лише клацання заліза і тихі попереджувальні голоси товаришів по службі.

Дуже швидко авто звільнили від бойового вантажу, і через п'ять хвилин хлопців уже зібрав взводний Валерій Кравченко. Почав розповідати, як відбуватиметься ротація з попередниками. Представник із тієї позиції, яку мав зайняти їхній підрозділ, про щось тихо перемовлявся з командиром роти Борисенком. Невдовзі було доведено порядок ротації, і мінометна обслуга поступово полишала тимчасове місцеперебування. Підрозділ Віктора чекав своєї черги, аби зайняти бойову позицію. Нарешті почулося: «Бойківці, вихід через дві хвилини — у повному бойовому!». Бійці згуртувалися біля виходу з підвалу і вже через п'ять хвилин ішли за Віктором на відстані витягнутої руки. Десь попереду бухкали гармати, проте на їхньому рубежі було тихо, й мінометна обслуга Бойка за пів години зупинилася неподалік лісосмуги. «Хлопці, далі рухаєтеся самі. Пароль — «Візаві», відповідь — «Солотвин»... Дай, Боже!» — почув Бойко голос супровідника. Віктор намітив орієнтир і рушив далі, а за ним — обслуга його міномета. їх уже чекали на ротацію бійці, й бойківці майже безшумно займали позиції, а попередники тихо зникали у темряві в напрямку Мар'їнки. Віктор віддав наказ оглянути й освоїти бойову точку, а за ворогом наглядав сам. Попереду раз по раз спалахували вогняні трасери, і жодної небезпеки він не бачив. На умовній частоті доповів про зайняття точки й підтвердив п'ятнадцятихвилинну готовність працювати. Через умовний час почув голос ротного. Той уже назвав його підрозділу координати цілі. Біля Віктора залишився тільки Леонід Діденко — на випадок відсутності зв'язку з мінометною обслугою на позиції. У навушниках прозвучало донесення Миколи Сіренка — про готовність пуску міни. «Чекаємо!» — коротко кинув слово і почув у відповідь: «О'кей!». Десь попереду рвалися снаряди, а вони в очікуванні...

По його лінії зв'язку з ротним — тиша... «І довго будемо чекати? Пора розрядитися», — кружляли думки. Несподівано почув умовне слово ротного: «Клади!». За хвильку збоку глухо гупнуло... «Міна пішла!» — чомусь від хвилювання промайнуло в голові. Ще за мить — від ротного: «Докладай дві!». Десь за годину вибухи стали вщухати, і хлопці зібрались у бліндажі Бойка. Бійці обслуги сиділи в темряві, вслухались у короткі обірвані фрази, що чули з передавача. Нарешті пролунав голос ротного: «Нам — о'кей!». Навіть у темряві Віктор відчув, як розквітали в усмішках обличчя його бійців. «Гарно почали...» — із видихом у голосі промовив Микола Сіренко. «Усім зрозуміло, що спимо по черзі — в готовності номер один?» — мовив тихо Бойко, і хлопці стали шукати затишне місце для сну.

Ворожі артилеристи почали вести вогонь зі сходом сонця. Бійці нашвидку поснідали сухпайками і рушили на вогневу точку. Віктор роздивлявся на карті місце їхнього розташування, а потім, прилаштувавши «трубу», ознайомлювався з місцевістю уже з перископа. Десь за шістсот метрів виднілися гаражі місцевих, трохи далі — водонапірна башта. Знав, що в тому районі позиції рашистів, і ротний ще дорогою сюди говорив йому, що наші не можуть узяти їх уже два місяці. Тепер це завдання їхнього батальйону. «Маємо справжню головоломку, але ж накази треба виконувати», — проносилися думки. Неподалік гаражів на карті було видно, що в бік ворога проходить залізнична колія. Раптом спала думка про приглушення протидії ворога, якщо...

За якийсь час він був уже у ротного Борисенка і на аркуші паперу малював скоординовану атаку на гаражі, які ворог стільки часу утримував. В обідню пору командир мінометної обслуги Бойко і ротний Борисенко отримали дозвіл на явку до КП батальйону Кривоноса. Ротний на карті місцевості обмалював хід операції з повернення позиції з гаражами на свій бік.

Минуло не менше двох годин планування операції наступу, коли майор Кривоніс мовив із придихом: «От тепер можна і до самого...» — і показав пальцем угору.

За два дні в Маренці й поза нею було знайдено до десятка вагонів під сипучі вантажі. Робота закипіла. Деталі операції було ретельно відпрацьовано, і вночі мінометники зайняли «місця». Розвідники із саперами розмінували залізничну колію, й зусібіч на ворога було здійснено раптовий артналіт. Комбат віддав наказ на рух вагонів, і мінометна обслуга Бойка у складі роти попрямувала в бік оборони окупантів.

За ворогом вели невпинний нагляд, однак, на диво, рашисти не реагували на рух вагонів у їхній тил. Сусідня штурмова рота атакувала ворожі позиції, і... нарешті «прорвало»! Ворог відкрив шалений вогонь по атакуючих штурмовиках. Вагони з мінометниками зупинилися позаду ворожої позиції, і увесь тил ворога проглядався наскрізь. «Вогонь — по вибраних цілях!» — пролунав голос Кривоноса, і для мінометників почалася робота. Бойко бачив у перископ москалів, які, немов мурахи, вибігали з гаражів марийських автолюбителів. Міни його підрозділу лягали посеред скупчення окупантів, і серед них почалася паніка. Доки до позицій ворога наблизилася штурмова рота, ледь не половину рашків уже було підчищено. «Переносимо вогонь по відступаючих і... по їхньому підкріпленню!» — почув Віктор указівку комбата.

Через годину позиція ворожих гаражів була в руках штурмової роти, і почалося зачищення від залишків загарбників. Вагони вогневої підтримки штурму ворога покотилися в тил оборонців Маренки. Роті капітана Борисенка дозволено короткотерміновий відпочинок поза Маренкою. Високе командування визнало операцію вдалою, і Віктора Бойка та ще кількох командирів відзначили орденами, їм було надано відпустки.

На комбатівському авто воїни виїхали у місто, і за шість годин Віктор із хвилюванням натиснув на кнопку дзвінка свого будинку. Першим озвався Вовчок. Устиг навіть тявкнути на свого хазяїна, який був у незвичній для чотирилапого військовій формі, однак відразу привітно завертів хвостом і першим добіг до дверей будинку. Почувся голос Поліни, а за мить вона вже була в обіймах чоловіка. Мала Віта прожогом вискочила зі спальні, й батько схопив її та підкинув угору. «Татку, татку, війна скінчилася?!» — вигукувала донька, а батько обцілував її та опустив на підлогу.

Три дні для Віктора пролетіли, немов три хвилини, і позаду в часі лишилися щасливі миттєвості, проведені з родиною. На місці умовної зустрічі збиралися відпускники, і за розкладом руху потяг повіз їх на Донбас — бити окупантів.

Почалися бойові будні, сповнені вогню і тривог. Віктор чомусь став сумувати за «своїми дівчатами», як частенько називав їх у слухавці. Кожної слушної години перепочинку виходив із позиції і насолоджувався голосом Поліни, маленької донечки Віти, а бувало, що вони протягували мобілку Вовчкові, й песик, почувши голос хазяїна, щось і собі тявкав.

Того дня їх телефон чомусь не відповідав. «Мабуть, зайняті, не почули», — подумав Віктор. Небезпека була тут, він відчував її кожного дня. А там, у місті, повинно бути все добре, він навіть не хвилювався за родину. Звичайно ж, знав, що у місті лунають тривоги, але не міг уявити, що їх будинок також може бути зруйнований...

їхній батальйон упевнено відбивав атаки рашистських «вагнерівців», і бійці вже мріяли про наступ у бік східного кордону. Посеред бойових дій на їхньому напрямку Віктора викликав до себе комбат. Боєць зайшов у бліндаж і потрапив ув обійми Кривоноса. Від цих обіймів чомусь защеміло серце, і всім єством він почув: «Кріпися... Тримайся»...

Його вразило навиліт, у самісіньке серце.

Три доби розбирали завали. На жаль, багатьох врятувати не змогли...

Він стояв, обпалений, напівзруйнований, із вибитими шибками. Його улюблений під'їзд був розтрощений ущент, і це розділило його на дві частини.

Люди із сусідніх під'їздів сумно залишали його. І ось уже нікого... Тільки голоси — вони волали про допомогу, жалілися, розповідали йому про те, як хотіли жити. Вони не замовкали ні на мить.

Будинок не знав, чи буде колись відновлений. Він вистояв, але став непридатним для життя.

А він так хотів бути прихистком для людей!..

Але ж він вистояв, і люди із сусідніх під'їздів залишилися неушкодженими! Він міг би розвалитися вщент, але ж вистояв!.. І ця думка наповнювала його гордістю, що він таки був велетнем і захисником...

Серед уламків лежала бетонна брила, на якій хтось написав: «Тут наше щастя». І це було так дивно: щастя — серед уламків. А хтось інший червоним дописав: «Кохаю!».

До цієї брили якась жіночка приносила квіти. Червоні троянди. Наче кров...

Та не тільки — до неї. Багато людей приносили сюди квіти — він ніколи не бачив такого різнобарв'я...

Маленька кішечка, яка жила під сходами, дивом уціліла.

І тільки вона не покинула його.

Кожного ранку вона сиділа на цеглинах і вдивлялась у небо. Що там її так приваблювало?

Будинок придивився своїми сліпими вікнами, і йому здалося, що сонце затуляє якась хмарка, ніби птах із широкими крилами кружляє над ним.

Вітер з великої ріки гуляв порожніми кімнатами. Світило сонце. Усе було, як завжди.

Тільки не було людей...

І будинок відчував таку скорботу, таку самотність!..

Легка хмаринка на мить затулила сонце, яке вже не відбивалось у вікнах без шибок...

КВАРТИРА № 120.

АНГЕЛ

Добрий день, Романочку! Що сталося? Ось уже котрий день я тебе не бачу, не можу з тобою говорити. Де ти? Такого в нашому житті ще не було. Усі наші десять років ми не розлучалися ні на хвилину, крім часу для роботи. А мені просто необхідно так багато тобі сказати чогось важливого, про щось порадитися. Правда, я чомусь не можу зосередитися, що ж то воно є, оте важливе. Я стала якоюсь інакшою, чимось не схожою на себе до того дня... Що зі мною? Я тепер зовсім невагома, прозора та невидима. І думки, весь час дивні думки... Не встигну подумати про якусь місцину, як уже бачу її, і чомусь згори, ніби з літака. А раніше ми з тобою аби кудись поїхати, складали речі, заправляли наші старенькі «Жигулі», довго вибиралися за місто на трасу... Знаєш, я в якомусь дивному місці. Ось уже більше тижня тут лише день, ночі не буває. Я можу піднятися високо-високо, звідки бачу всю Землю. Якби ти, Романочку, бачив, яка вона красива звідти! Зелена кулька у блакитному сяйві. А коли опускаюся нижче і думаю про наше місто, відразу ж бачу любу красуню-річку, мости, що з'єднують її береги, заплави, маленькі річечки, які наповнюють її водами. І нашу набережну, де ми познайомилися під час вступу до вишу: я — на музпед, ти — на худграф. Пам'ятаєш, уже через місяць навчання друзі зустрічали нас піснею:

Ой там Роман воли пасе,

Катерина воду несе...

Ти ж мене називав не інакше, як Катрусею. І батькам своїм так сказав:

— Знайомтеся, це моя Катруся.

Тож і вони пристали на це ім'я й гукали мене тільки так. А в травні на п'ятому курсі ми двома групами відгуляли наше студентське весілля. Принесли на нашу набережну бутерброди, соки й пісні. Перехожі тільки усміхалися.

Роман воли покидає,

Катерину переймає...

Усі ці десять наших років я живу в тому вишнево-бузковому травні, у його пахощах, у його каштанах. Ба ні, жила...

А потім батьки допомогли нам купити квартиру в новобудові на останньому поверсі висотки-«свічки». Які ми були щасливі! Над нами тільки небо, здалеку видно улюблену набережну, і десь унизу мчать вулицями авто, поспішають малесенькі фігурки людей. На рівні вікон влітку лише ластівки... А які красиві на цій висоті травневі грози!.. І площа квартири за сімдесят метрів! Коли ми її умеблюємо? Та цим не переймалися: робочі столи, піаніно, мольберт і столик для кухні. А ще ложки, тарілки, чашки — усього по двоє. Нам вистачить. Ми насолоджувалися роботою: я в музичній школі, ти вів художню студію. А між заняттями почали займатись обладнанням квартири, адже тоді здавали майбутнім мешканцям лише бетонні стіни без внутрішніх дверей, без плити, без умивальника. Та то все пусте. Ми жодного разу не сварилися під час цих робіт, хоча байок і анекдотів про цей момент подружнього життя є чимало.

Одного разу я зайшла до більшої кімнати й побачила твої усміхнені, хитро примружені очі. Відразу здогадалася: щось вигадав. І на одній зі стін знайшла напис: «Тут наше щастя». Від першого до останнього слова напис був зроблений сходинками — угору і вправо. Коли ж ти на мить вийшов, я червоною помадою навскіс зверху написала: «Кохаю!». Обоє були задоволені з нашої витівки. Потім це місце не заштукатурили, а накрили склом і оформили як картину, для нащадків! Навіть друзям не показували!

Після цієї суєти роботи ніби поменшало, роки ж минали. Ми зрозуміли, причому якось одночасно, що наше щастя не повне без дитячого сміху. І ось рік тому в нашу сім'ю прийшла Богданка. Ти її відразу став називати Зіронькою. Коли дізнався, що буде донька, не сказавши ні слова, кудись побіг, а повернувся з двома величезними білими бантами. З усмішкою аж до вух мовив:

— Найбільші у крамниці. У них я поведу Зіроньку до першого класу!

А коли я ще була в пологовому, ти разом із дитячим ліжком купив етюдник.

— Наша донечка буде вся зіткана з мистецтва. Ти навчатимеш її музики, я — малювання. Нехай бачить усі відтінки кольорів, чує всі напівтони...

Мій мрійнику! Як ти умів запалювати своїми мріями... Про що ж важливе хотіла тобі сказати? Згадала! Ромчику, я кохала тебе, я дуже кохала тебе!.. Ну ось... Знову говорю в минулому часі... Жила, умів, кохала...

Чому б це? Тепер мені здається, що це почалося з того нечуваного до тієї миті свисту... Я схопила з ліжечка сонну Богданку, покликала тебе ховатися до ванної, ти зробив кілька кроків за нами... Далі не пам'ятаю... Нічого не пам'ятаю... Тепер я тут — прозора й невагома... Тут суцільний день... А ще звідси я бачу всіх і все... Бачу окопи й бліндажі, бачу зруйновані міста й села, бачу степи рідної України у вирвах од снарядів. А ще, Ромчику, в мене виросли крила, величезні крила. І зовсім не важкі. Ними я прикриватиму наших бійців на полі бою, відвертатиму від них кулі, витиратиму солоні сльози вдів і матерів...

А ще, мій любий, мені відомо все, що кожен із нас робить і думає. Я дізналася, що ти здав у військкоматі свій «білий» квиток зі словами:

— Кожен батько мусить захищати своїх дітей!

Я вдячна тобі за таке рішення.

І ще... Я хочу тобі розповісти...

Не знаю, чому, але мені відомо це...

Мій любий, усе минеться. Опалені лани знову стануть квітучими. Поруйновані міста відбудують усім світом, вони стануть сучаснішими та зручнішими для людей. Наші діти будуть освіченими, володітимуть багатьма мовами й подорожуватимуть усюди. З одного боку, там, де встає сонце, буде міцний кордон, і ніхто вже не посміє перетнути його.

А з іншого, там, де сонце заходить, буде вільний шлях — аж до самого синьоокого океану — і навіть іще далі. І чудові далекі всесвіти, про які ми з тобою мріяли, будуть відкриті для наших дітей.

І люди в усьому світі будуть підводитися, тільки-но почують українську мову...

Notes

[

←1

]

Інтерфейс сайту, програми, будь-якого пристрою — це ніби «міст» між користувачем і системою. За допомогою інтерфейсу користувач зможе пояснити системі, чого він від неї хоче, а система це виконає.

[

←2

]

Вони ж — якірці сланки (рослини з колючими плодами).

[

←3

]

ФЗУ — школа фабрично-заводського навчання.